Релігія і політика в Америці: підйом християнських євангелістів та їхній вплив

«Моральна більшість» охарактеризувала себе такими словами: «МБ складають мільйони американців, у тому числі держслужбовці, священники, рабини, які глибоко стурбовані моральним занепадом нації, та які невдоволені тим, що багато аморальних і секулярних гуманістів, лібералів руйнують традиційну сім’ю і моральні цінності, на яких наша нація заснована». Головною метою Фолвелла була політична мобілізація євангелістів на платформі МБ, проте він зіштовхнувся із проблемою їх мотивації до зайняття політикою, адже після провалу на судовому процесі Скопса євангелісти самоусунилися з соціяльно-політичної діяльності й цікавились лише побожністю та богослужіннями. І коли він заявив про створення МБ, то зустрів опір цьому рішенню з боку своїх же послідовників. У відповідь на цей опір він відповідав, що триваюча деградація американською культури змушує його щось робити. «Якщо не я, тоді хто? Якщо не зараз, то коли?» – такою була позиція Фолвелла. Головними цілями МБ він визначив аборти, розлучення і секулярний гуманізм.

Від заснування МБ й до президентських виборів 1980 Фолвелл постійно пересувався по країні, подолавши понад 300 тисяч миль, виступаючи на зібраннях та закликаючи пасторів спонукати паству до дії. Він закликав кожну спільноту створювати відділення МБ на місцях та проводити у церквах облік виборців. Місцеві відділення надавали йому інформацію з приводу абортів та інших питань, що стосувались членів спільноти. Підхід Фолвелла полягав у тому, що позаяк МБ є політичною організацією, а не релігійною, її двері повинні бути відчинені для всіх, включно з євреями, католиками, протестантами, мормонами і навіть для нерелігійних, якщо ті поділяють погляди організації на сім’ю, аборти, суспільство, країну, питання оборони держави та підтримують Ізраїль. Це викликало збентеження в євангелістів, бо вони не уявляли, що їм доведеться працювати разом із євреями та католиками.

Аби вмовити їх працювати разом з людьми іншої віри, Фолвелл використав концепт «союзництва у війні», розроблений провідним ідеологом фундаменталістів у 20 столітті Френсисом Шейффером. Цей концепт означав ситуацію, в якій група людей стає в ряд із людьми, що відрізняються від них теологічно чи своїми поглядами на інші ключові питання, однак готові воювати пліч-о-пліч з ними заради досягнення певних цілей. Для досвідчених політиків ця ідея була звичною; для фундаменталістів, що звикли припиняти зв’язки через найменшу суперечливість, така ідея була революційною. Прихід Фолвелла в політику не був унікальним. Приблизно в той самий час інші телеєвангелісти, такі як Чарльз Стенлі та Джеймс Кеннеді, також були стурбовані загрозами американської моралі. Ще до весни 1979 Стенлі, пастор Першої баптистської церкви в Атланті, надіслав сотням тисяч глядачів відеокасети із записом своєї проповіді «Вставай, Америко», в якій він закликав християн бути більш активними в політиці.

Багато інших пасторів також почали вкладати політичний зміст у свої проповіді. Едвард Мекатеа, радикальний активіст, бажаючи створити міцну єдність ідей та чинів серед фундаменталістів, що належали до різних конфесій, заснував і очолив Релігійний круглий стіл. Безліч організацій, покликаних використати потенціал християнського фундаменталізму, були до того ж комплементарними одна до одної та узгоджували свою діяльність у фундаменталістському русі. Виґорі, Вайріх та Філліпс заснували купу організацій, взаємопоєднаних настільки, що їхня діаграма мала б вигляд восьминога, в якого всі руки попарно з’єднані рукостисканнями. На Західному узбережжі на той час уже існувала група фундаменталістів, яка називалась «Голос християн». Група заявляла, що працює на «Моральну більшість» в рамках християнської демократії. Раз-у-раз вони випускали «Біблійні картки», в яких записували дані про законодавців, хто з них яку має позицію у важливих для фундаменталістів питаннях. Говорячи загалом, консерватори з Республіканської партії зробили добре продуманий стратегічний крок, попросивши Фолвелла заснувати та очолити нову організацію. Їхньою метою було використати МБ для того, щоб пробудити, розбурхати та врешті-решт підняти фундаменталістських євангелістів на підтримку програми Республіканської партії, що відстоювала капіталізм, вільний ринок, скасування державного контролю, низькі податки та підтримку промисловості – все це вимагало голосів фундаменталістів на виборах.

Оскільки конфесійно поділені фундаменталісти були віддані своїм церквам, вкрай необхідно було залучити їхніх пасторів у політику і тоді б їхня паства послідувала б за ними. Тож справжнім завданням Фолвелла стало мобілізувати пасторів. Фолвелл мав гарний імідж в усій країні. Починаючи із двохсотлітнього ювілею в 1976 (Ювілей незалежності США – прим. перекладача) Фолвелл проводив патріотичні мітинги на сходинках капітоліїв штатів по всій країні. На цих мітингах, котрі часто збирали тисячі глядачів, студенти-євангелісти співали релігійно-патріотичні пісні й туди навідувались офіційні особи міст. Кульмінацією цих мітингів завжди була патріотична й релігійно натхнення промова Фолвелла, що неодмінно й охоче висвітлювалась місцевими газетами на перших шпальтах.

Фолвелл уже мав бездоганний імідж щиро релігійного та патріотичного громадянина. І коли він відвідував церкви по всій країні, аби вмотивувати пасторів активніше долучитися до президентських виборів 1980, то не скидався на політика, який роздає обіцянки заради голосів. Він позиціонував себе як вікно можливостей для пасторів. Про які можливості йшла мова? Ішлося про те, що якщо пастори переконають виборців підтримати на виборах програму «Моральної більшості» та тих кандидатів, що її відстоюють, тоді вони зможуть повернути Америку назад на вторований для неї шлях – шлях великої світової нації, яка є зразком не лише в економічному та науково-технологічному сенсах, а й прикладом морально здорової, щиро релігійної нації, «сяючим містом на пагорбі». До кінця 1979 і в наступні декілька років Джеррі Фолвелл більшість свого часу проводив у дорозі, долаючи понад триста тисяч миль протягом року, часто виступав кілька разів на день у церквах, під час публічних промов, за сніданками і обідами, на прес-конференціях, а також проводив приватні зустрічі з людьми, котрі засновували місцеві організації МБ в різних місцях країни.

Америка – величезна країни, але навіть не дивлячись на всі ці регулярні поїздки Фолвелл завжди був певен, що задля проповіді в своїй Баптистській церкві Томаса Роуда повернеться до неділі у Вірджінію. Щоб зібрати гроші на підтримку МБ він використав список із 250 000 передплатників своєї телепрограми богослужінь «Година древнього Євангеліє». Прогнозовані витрати МБ на перший рік складали 3 мільйони доларів і третина цієї суми була зібрана вже за місяць. Через рік після заснування, в середині 1980 МБ нараховувала 300 000 членів, з яких 70 000 були священниками. В ході кампанії 1980 «Голос християн», що був зосереджений переважно на Заході та на Південному Заході зібрав близько 500 тисяч доларів на підтримку консервативних кандидатів. Широкомасштабна політична активність низового членства МБ не залишилась поза увагою національних медіа. У «Нью-Йорк Таймс» писали, що Фолвелл створив щось дуже схоже на політичну партію. Ті запал та запопадливість, із якими МБ спонукала фундаменталістів до дії, були помічені в журналі «Новини США та світовий огляд», коли там написали: «Небачена досі політична священна війна розгорнулася на повну в нашій країні».

Фундаменталісти були так незадоволені Картером, що на виборах 1980 не лише виступили проти нього, а й усіляко намагались образити його. В січні 1980 під час зустрічі з президентом за сніданком у Білому домі Фолвелл попросив у Білого дому дозволу записати свою розмову із Картером. Дозвіл йому надали і штатний службовець Білого дому записав розмову. Невдовзі після того на мітингу МБ в Алясці, звертаючись до величезної авдиторії, Фолвелл сказав: «Нещодавно я був у Білому домі й запитав у президента: «Сер, чи є гомосексуалісти серед вашої команди в Білому домі?» За словами Фолвелла, Картер сказав, що позаяк прагне представляти кожного, то мусить наймати гомосексуалістів. Ця історія викликала в слухачів саме таку реакцію, яка й потрібна була Фолвеллу. А згодом він ще й написав про це в «Оглядачі МБ». Проте насправді такої розмови не було. Коли ж досвідчені репортери поставили його перед фактами, Фолвелл намагався виправдатись тим, що то була «притча» або «алегорія». Джеймс Данн, південний баптист, назвав це «новою назвою брехні». На виборах 1980 республіканці висунули Рональда Рейґена, а демократи – діючого президента Картера. В липні 1980 на з’їзді Республіканської партії фундаменталісти піднесли такий порядок денний партії: 1) припинення довготривалої підтримки поправки про рівні права, не дивлячись на виразне несхвалення багатьох у партійному керівництві; 2) відстоювання конституційної заборони абортів; 3) при призначенні на суддівські посади має віддаватись перевага тим кандидатам, що мають антиабортивну позицію; 4) співголова партії Мері Крисп мала піти у відставку через її підтримку поправки про рівні права.

То було головною перемогою християнських фундаменталістів, адже вони не лише мали перевагу в написанні партійної програми, а й змогли успішно витіснити ліберальні елементи і поставити замість них своїх однодумців. На відміну від Республіканської, програма Демократичної партії лише одним реченням торкнулась питання сім’ї, обіцяючи «докладати зусиль, аби зробити федеральні програми більш чутливими до потреб сім’ї в усіх її різноманітних формах». Навіть сам вираз «сім’я в усіх її різноманітних формах» передбачав сім’ї гомосексуалістів та сім’ї, де є лише хтось один із батьків.

Перемога Рейґена на виборах 1980 та порядок денний фундаменталістів

Результати виборів засвідчили, що принцип політичного союзництва працює, адже Демократичну партію підтримали тільки чорні та іспаномовні громадяни. Серед інших традиційно демократичних груп виборців, значний відсоток перейшов до республіканців.

Також став очевидним той факт, що принцип союзництва добре працює і на користь Республіканської партії. Католики в Дуб’юку, Айова, допомогли обратися євангелісту Чарльзу Ґресслі, а євангелісти в Мобілі обрали католика Джеремаю Дентона. Те, що євангелісти беззаперечно мали вплив на вибори було чітко визнано пресою. Було віддано належне і Джеррі Фолвеллу, який назвав ці вибори «своїм зоряним часом».

Однією з основних причин поразки Картера був економічний застій (Високе безробіття при високій інфляції – прим. автора). Тому одразу після перемоги на виборах 1980 пріоритетом для Рейґена і його команди стала економіка. Невдовзі після виборів Рейґен та лідер більшості в Сенаті Хаверд Бейкер оголосили, що серйозне обговорення соціяльної програми відкладається щонайменше на рік, поки нова адміністрація буде працювати над відновленням економіки. Така заклопотаність економічними проблемами не передбачала нічого доброго для фундаменталістів і невдовзі газета «Вашінґтон Пост» опублікувала історію, в якій були процитовані слова заступника голови адміністрації Білого дому Майкла Дейвера, сказані стосовно релігійних правих: «Вони були запрошені до Білого дому, але їм потрібно заходити із чорного входу». Коли Джеррі Фолвелл розповів про це Рейґену, то президент запевнив його в тому, що не існує жодної дискримінації і його завжди радо бачитимуть у Білому домі при Рейґені. Президентство Рейґена для фундаменталістів стало першим політичним досвідом. У питаннях внутрішньої політики (шкільна молитва, гомосексуалізм і аборти) вони не могли нічого змінити незважаючи на те, що вони посприяли перемозі Рейґена. Ба більше, Рейґен розчарував їх, призначивши суддю Сендру Дей О’Коннор до Верховного суду, а вона була палкою прихильницею поправки про рівні права та підтримувала аборти. Тим не менш, під тиском фундаменталістів Рейґен став першим президентом, який схвалив поправку про шкільну молитву (Рейґен підписав цю поправку 1982, однак 1984 поправка не була прийнята Сенатом і залишилась на порядку денному Республіканської партії – прим. автора). В цілому, фундаменталісти були задоволені Рейґеном, коли він зробив декілька сміливих кроків на світовій арені. Йдеться про наступне: а) він протидіяв комунізму та оголосив Радянський Союз «імперією зла»; б) замість розрядки він підтримав спротив афганців проти радянського вторгнення; в) збільшив оборонні витрати на Стратегічну оборонну ініціативу; г) знизив податки, що означало зменшення витрат на соціяльне забезпечення, а отже і зменшення фінансування шкіл; ґ) у жовтні 1982 його адміністрація надіслала військових до крихітного карибського острова Ґренада, щоб повалити там промарксистський режим.

Президентська кампанія 1988 позначилась новим етапом політизації християнства в сучасній Америці. На цих виборах популярний проповідник і телеєвангеліст Пет Робертсон був кандидатом та змагався із віце-президентом Джорджем Бушем у списку Республіканської партії. Він навіть зумів на початку року набрати більше, ніж віце-президент, голосів на кокесах (Партійні збори для висунення кандидатів на виборах – прим. перекладача) в Айові. І хоча зрештою Робертсон не пройшов відбір у Республіканській партії, його участь у виборах підсилила фундаменталістських політиків, зокрема такими шляхами: 1) будучи провідним проповідником, своїм висуненням він надав упевненості тим фундаменталістам, що були проти розділення церкви і держави; 2) це вмотивувало цілу спільноту фундаменталістів, навіть тих, хто ніколи досі не голосував на виборах, стати волонтерами; 3) це призвело до заснування Християнської коаліції в 1989, що стала важливою фундаменталістською організацією для залучення в політику соціяльних активістів.

Весь 12-річний період президенства Рейґена-Буша (1980-1992) був періодом навчання для фундаменталістів. Вони усвідомили, що просто мати свого президента в Білому домі недостатньо. Не менш важливим було розуміти як працює Конгрес, адже наприкінці дня члени Конгресу голосують за біллі, а якщо білль не набере необхідної більшості голосів, тоді він не матиме сенсу. Також вони зрозуміли, що члени Конгресу не голосують за принципом «правильно» або «не правильно», а керуються дуже вузьким критерієм. Їх турбує тільки перемога на наступних виборах. Тож вони голосуватимуть так, щоб це потішило більшу частину їхніх виборців, навіть якщо доведеться голосувати за щось аморальне. Вільям Мартін цитує фундаменталістку Канні Маршію, котра під кінець зрозуміла критерій для голосування в Конгресі за умов славетної американської демократії: «Вони не усвідомлюють наскільки порочними є більшість політиків, що вирішили голосувати на основі принципу «Хто зможе найсильніше натиснути на мене? Хто створить найбільше проблем для мого переобрання?», а не принципу «Чи це правильно?» Шлях до спасіння є зовсім інший, аніж той, по якому ви йдете голосуючи таким чином. Ви не йдете до спасіння, а чините спротив спасінню».

Протягом цього періоду фундаменталісти інколи мали змогу винести на розгляд Конгресу деякі біллі, що стосувались питань сім’ї, знаючи що вони будуть відхилені. Це робилося з багатьма намірами. По-перше, досвід винесення біллів на розгляд був для фундаменталістів нагодою повчитись лобіювати свої інтереси в Конгресі. По-друге, багато біллів були свідомо написані радикально, тож чимало ліберальних і поміркованих законодавців не голосували за них, що викликало злість у тих євангелістів, які симпатизували фундаменталістам, але самі не були активними. Неодноразові відхилення таких біллів спонукало цих симпатиків або до фінансування фундаменталістського руху, або до вступу в його ряди. По-третє, багато виборців, особливо південних баптистів, традиційно були демократами, але оскільки вони підтримували радикальні справи, то вирішили проголосувати за Рейґена. І тепер важливо було втримати їх у Республіканській партії, що й було зроблено, давши відчути їм біль поразки та поглибивши їхню відданість. Їх змусили залишитись у партії в якості «армії Бога».

Ще однією метою винесення радикальних біллів на розгляд було визначити, хто із членів Конгресу не поділяє позиції фундаменталістів і голосує «проти». Після визначення супротивників, їх могли атакувати на наступних виборах, задля їхньої поразки могли докладатись неймовірні зусилля. Таким чином давали знати іншим членам Конгресу, що як голосуватимуть не в інтересах фундаменталістів, тоді їхня політична кар’єра швидко скінчиться. Вкінці другого терміну Рейґена Білий дім був паралізований скандалом «Іран-контрас», однак причетний до скандалу полковник Олівер Норс став героєм для фундаменталістів. 1992 президентом був обраний Білл Клінтон, ліберал, бо на той момент економіка переживала спад. І хоча президент Буш був популярним 1991, особливо після розгрому Саддама Хусейна, до виборів почався спад економіки і люди захотіли змін. У результаті Клінтон, в якого головною темою була економіка, прийшов у Білий дім.

Знаковою подією виборів 1992 стало висунення телеєвангеліста Пета Робертсона (Насправді, Робертсон не висувався на виборах 1992. Можливо, Закаулла мав на увазі вибори 1988 – прим. перекладача) по списку Республіканської партії. Ця кампанія мобілізувала мільйони фундаменталістів і була створена Християнська коаліція, очолювана Ральфом Рідом, яка закликала виборців голосувати за Робертсона та збирала гроші на його підтримку. Побоювання економічного спаду, а також нездатність президента Буша впоратися з ним завчасно, змусили навіть південних євангелістів проголосувати за Клінтона. Як наслідок, Клінтон переміг у більшості південних штатів.

Клінтон був лібералом і його лібералізм був належним чином перевірений фундаменталістами ще на початку його першого терміну. Протягом першого місяця його президентства в Білому домі оголосили, що відтепер геї не будуть звільнятися з армії. Конгрес, Пентаґон та фундаменталісти виразили настільки рішуче несприйняття цьому рішенню, що Білий дім поступився і прийняв компромісне рішення за принципом «не запитують; не зізнавайся». Консерватори також завдали фатального удару по клінтоновому плану охорони здоров’я, котрий підготувала перша леді Хілларі Клінтон. В соціяльних питаннях Клінтон перехитрив республіканців та фундаменталістів, котрі завжди засуджували зростання злочинності при лібералах. Прагнучи здобути підтримку жителів передмість, Клінтон ініціював кримінальний законопроєкт, що мав додатково виставити на вулиці 100 000 полісменів, забороняв продаж 19 видів штурмової зброї та виділяв гроші на спорудження нових в’язниць. А перед цим він ще й підписав Білль Бреді, що встановлював п’ятиденне очікування при купівлі легкої вогнепальної зброї.

На проміжних виборах до Конгресу 1994 республіканці здобули приголомшливу перемогу і вперше з 1952 отримали більшість в обох палатах. Новопризначений республіканський спікер Палати представників Н’ют Ґінґріч почав тиснути на Білий дім розробивши програму реформ федерального уряду, яку він назвав «Угода з Америкою». Скорочення податків та соціяльного забезпечення були важливими елементами цієї програми. І фундаменталісти були цим задоволені, бо вони хотіли зменшити податкове навантаження на сім’ї, а соціяльне забезпечення перекласти на приватну благодійність, аби зменшити витрати на нього. На підставі спільності інтересів Ральф Рід оголосив про «Угоду з американською родиною» через яку християнські праві збирали підтримку для ґінґрічевої «Угоди з Америкою». Це примусило Клінтона змінити його ліберальну позицію та піти на компроміс у деяких питаннях. У більшості випадків це стосувалося зменшення податків і державних витрат на систему соціяльного забезпечення. Це задовольнило багатих, але християнські фундаменталісти були проігноровані, адже їхні вимоги про заборону абортів та відновлення у школах молитов і читання Біблії залишились невиконаними.

Розділ 7. Шлях до християнського тероризму: від надії та сподівань до безнадії

Відповідь фундаменталістського християнства розсудливості та сучасності в 20 столітті розвивалась поступово. На початку століття фундаменталісти провину за соціяльні проблеми перекладали на науку, розсудливість та ідеї соціяльних змін, які виникли в результаті наукового мислення. Тому вони настирливо намагались заборонити вивчення еволюції в публічних школах, однак зазнали поразки на судовому процесі Скопса в 1925 (Суд визнав винним Скопса, проте фундаменталісти зазнали суттєвих іміджевих втрат – прим. перекладача). Пізніше, будучи натхненними Френсисом Шейффером, звинувачували лібералізм у проблемах суспільства. Коли Верховний суд почав руйнувати консервативний соціяльний лад, забороняючи расову сегрегацію та посягаючи на інші священні для фундаменталістів питання, вони стали звинувачувати суди. Вони зрозуміли, що виклик сучасності можна буде подолати тоді, коли консервативні судді зі світоглядом фундаменталістів будуть призначені до судової системи, особливо до Верховного суду США. Але ж судді Верховного суду призначаються президентом і затверджуються Конгресом. Тому в 1970-х вони активно увійшли до американської політики. Вони сподівалися, що коли шляхом демократичних процедур зможуть провести свого кандидата в Білий дім, тоді зможуть призначати до Верховного суду консервативних суддів. Тож їхньою метою стало обирати до Білого дому й до Конгресу тих політиків, які поділяють їхні погляди і призначатимуть консервативних суддів. Вони домоглись обрання до Білого дому євангеліста і демократа Джиммі Картера в 1976 та сподівались, що він буде втілювати в життя їхню програму. Однак були розчаровані тим, що до соціяльних проблем він підійшов ліберально. Після такого розчарування ті, хто були демократами, перейшли тепер до Республіканської партії. Вони вступили в союз із політично правим класом багатих, котрі домагалися таких взаємопов’язаних речей, як зниження податків та мінімізація системи соціяльного забезпечення. На виборах 1980 вони відвернулись від Картера й натомість підтримали республіканського кандидата, висунутого їхнім союзом із багатими правими, Рональда Рейґена, котрий врешті й переміг. У фундаменталістів з’явилися нові очікування. Рейґен знизив податки, а от щодо засудження абортів і гомосексуалізму наговорив чимало пустих слів, проте мало зробив. Коли у Верховному суді з’явилося вакантне місце, Рейґен призначив на нього суддю Сендру Дей О’Коннор – першу жінку-суддю Верховного суду в американській історії. Вона була відома тим, що відстоювала право жінок на аборти. Це завдало сильного удару по сподіваннях фундаменталістів.

Коли після обрання підряд трьох президентів до Білого дому (Картера, Рейґена та Буша-старшого) та їхнього 16-літнього перебування при владі (1976-1992) очікування так і не були виправдані, багато радикальних фундаменталістів були в розпачі та втратили будь-яку надію. Вони зробили все, що можна було зробити в рамках демократичних процедур, однак жодного прогресу не було видно. Таким чином ті, що були сповнені динамізму, релігійних почуттів і жаги конкретних результатів, утратили надію. А відчуття безнадії привело їх до тероризму.

Безнадія та поява християнського тероризму в ідеологічній війні

За останні 30 років християнські фундаменталісти, що боряться з абортами, застосовували силу, насилля і тероризм. На початку 1990-х антиабортивні екстремісти дійшли висновку, що тільки убивши годувальника сім’ї, можна зупинити аборт. Перший годувальник був убитий в 1993.

Християнські терористи являли собою добре розгалужену підпільну мережу, що простягалася по всіх США та навіть закордоном. Це дозволяло їм вчиняти акти терору будь-де на території США, а потім втікати з місця злочину до іншого штату й переховуватись там чи навіть до заморських країн, особливо європейських. Ось деякі з організацій, що відстоювали мотиви християнських терористів: «Операція порятунку», «Інститут підготовки мобілізованих дієвих пророчих християн», «Оборонна дія». Одним із завдань цих організацій було висловлювати симпатії, а якщо потрібно, то й надавати всіляку моральну і матеріальну підтримку християнським терористам, особливо якщо в них були проблеми чи коли вони були в бігах.

«Операція порятунку» була заснована Ренделлом Террі у 1980-х. Організація відіграє дві важливі ролі для християнських терористів. Перша – проведення цілодобових протестів і блокувань абортивних клінік та чинення тиску на їх персонал. Цим організація приваблювала звичайних миролюбних релігійних людей, що були проти абортів. А після демонстрацій та блокувань ці миролюбні люди перетворювалися в радикалів. Такий процес дозволяв фанатичним новим членам бути на передовій та розвивати їхній потенціал до екстремізму. Ці екстремісти розглядали антиабортивний рух як біблійну місію у відповідності до своїх ідеологічних переконань. Це стає зрозумілим із філософії Террі:

«Нашою метою є християнська нація… У нас є біблійний обов’язок, ми покликані Господом завоювати цю країну. Ми не хочемо рівного часу (Правило, яке вимагає рівного ефірного часу для всіх основних кандидатів, які змагаються за політичні посади – прим. перекладача), ми не хочемо плюралізму… Теократія означає правила Бога. Я відчуваю жар. Господь править».

Після того, як новим членам вселили віру в те, що їхні вчинки – то біблійний обов’язок, вони готові вдаватись до насильства і тероризму. Для заняття тероризмом, новобранців привчають до психології ненависті. Цей підхід викладений у наступній цитаті Террі:

«Я хочу, аби ви сповнились нетолерантності. Я хочу, аби ви сповнились ненависті. Так, ненависть це добре. Нашою метою є християнська нація. У нас є біблійний обов’язок, ми покликані Господом завоювати цю країну».

Один із компаньйонів Террі з «Організації порятунку» Джеймс Копп, який був учнем Френсиса Шейффера у 1980-х під час його усамітнення у швейцарських Альпах, а також був пов’язаний із Сестрами Матері Терези в Нью-Йорку, в кінцевому підсумку став членом «Армії Бога» і вбив лікаря, що робив аборти Барнетта Слепіана 23 жовтня 1998. Слепіан був убитий на місці свого проживання в Емерсті, Нью-Йорк. Коппа спіймали, суд визнав його винним у вбивстві та засудив у 2003 на «від 25 років до довічного ув’язнення» (Це означає довічне ув’язнення, але відсидівши 25 років ув’язнений може подавати прохання про помилування – прим. перекладача).

«Армія Бога» є однією з найнебезпечніших терористичних організацій. Згідно її посібника (який вилучався в її членів) «Армія Бога»:

«… є справжньою армією і Бог – її генерал та верховний головнокомандувач. Солдати, однак, не часто спілкуються один з одним. Лиш деякі з них бачилися між собою. І коли здійснюють чин, то зазвичай і не здогадуються про інших солдатів. Ось чому федерали ніколи не зможуть зупинити цю Армію. Ніколи. І ми ще навіть не почали боротись».

Члени «Армії Бога» були причетними до вбивств, підривів, викрадень, стрілянин, використання біологічної зброї та тиску на інших. Посібник Армії детально навчає як вчиняти терористичні дії – атакувати масляною кислотою, робити підпали, виготовляти бомби та ін.. Мережа, що називалась «В’язні Христа», за словами Лінди Вольф, надавала моральну та фінансову підтримку ув’язненим за вчинення актів насильства і терору. Лідер «Армії Бога» Майкл Брей, також відомий як її капелан, написав книжку «Час убивати» (Michael Bray. “A Time to Kill”, 1994 – прим. перекладача). В цій книзі насилля і тероризм в ім’я своєї місії виправдовуються на основі Біблії. В такий спосіб християнські фундаменталісти відстоюють доктрину «дозволеного вбивства». «Армія Бога» прославляє тероризм. Прикладом цього є щорічний бенкет Білої троянди, який проводить Майкл Брей.

Розділ 8. Президенство Буша-молодшого 2000: нове тисячоліття, нова політика

Вісім років адміністрації Клінтона-Ґора (1992-2000) були періодом відчутної економічної стабільності й процвітання, низьких безробіття та інфляції, панування миру, а також безсумнівного лідерства США у світі. За таких умов, Ґор повинен був упевнено перемогти Джорджа Вокера Буша, проте насправді йому протягом всієї виборчої кампанії ніколи не вдавалось переконливо обійти Буша. В дійсності, Буш підійшов настільки близько, що міг ефективно завдати фатального удару Ґору, що він і зробив. Питання в тому, чому, не дивлячись на економічний підйом, високу зайнятість і процвітання, виборці не віддали переконливу перевагу Ґору над Бушем? Відповідь слід шукати в новій ідеологічній карті Сполучених Штатів. Буш найбільше голосів здобув на Півдні, в Біблійному поясі, що є центром євангелізму. Південь є базою християнського фундаменталізму. Характерним є те, що Ґор програв і в своєму рідному штаті Теннессі. Через місцеву прихильність до крайньо правої ідеології Теннессі відомий як «стара пряжка Біблійного поясу». Штат Теннессі також є батьківщиною Едварда Мекатеа, засновника Релігійного круглого столу. 1992 фундаменталісти Півдня віддали перевагу Клінтону, тому що Буш-старший не лише не дотримав обіцянки й підвищив податки, а й не зумів простимулювати економіку під час рецесії.

В 2000 економіка працювала добре, але Клінтон зганьбив своє ім’я зв’язками з Монікою Левінскі. Іще раніше, коли він був губернатором Аркенсасу, то, як стверджували, мав зв’язки із Дженніфер Флаверс. Було ще декілька підозрілих фінансових скандалів, до яких був причетний Клінтон, і які стали відомі як «справа Вайтвотер». Скандали накопичувались і євангелісти, натхненні релігійними та моральними цінностями, віддали перевагу Бушу-молодшому. Зрештою, Південь США, що є Біблійним поясом і де проживають більшість євангелістів, став надійною опорою для Буша на президентських виборах 2000 та виявився центром впливу в американській політиці. Під час виборів 2004 виборці на Півдні вчинили так само, давши ясно зрозуміти політикам, що як не поважатимуть їхні погляди, то не матимуть їхньої підтримки.

Згідно конституції США, хоча люди й голосують на президентських виборах, переможець остаточно визначається не прямими виборами, а голосуванням виборників. Кожен штат призначає певну кількість виборників. Всього у США 538 виборників і той кандидат, якого підтримають 270 із них, стане президентом США. Те, що на виборах 1992 Клінтон здобув 370 голосів виборників, а на виборах 1996 – 379, перемігши в 31 штаті та в окрузі Коламбія (місто Вашінґтон), вже нічого не значило. На виборах 2000, Ґор зумів одержати перемогу лише в 20 штатах та в окрузі Коламбія. Інші 11 штатів, де переміг Клінтон у 1996, цього разу віддали перевагу Бушу. Це були такі штати: Ерізона (8 виборників), Аркенсас (6), Флорида (25), Кентакі (8), Луїзіана (9), Мізорі (11), Невада (4), Новий Гемпшир (4), Огайо (21), Західна Вірджінія (5) та рідний штат Ґора Теннессі (11). Разом ці 11 штатів призначають 112 виборників. За винятком Нового Гемпшира, що розташований на Північному Сході, інші 10 штатів розташовані на Півдні чи на Середньому Заході. Ці 10 штатів традиційно консервативні й відносяться або до Біблійного, або до Сонячного поясу країни. Ці регіони є традиційно консервативними, а Біблійний пояс є основою фундаменталізму та євангельського протестантизму. Жителі цих регіонів шанують сім’ю та твердо вірять у традиційні цінності й моральні якості. Згідно опитувань, на виборах 2000 56% протестантів підтримали Буша й лише 42% – Ґора. Згідно даних сайту колегії виборників на президентських виборах 2004 загальна кількість виборців склала 122 284 939, з яких 62 039 073 (50.7%) голосували за Буша і 59 027 478 (48.3%) – за Джона Керрі. Й лише 1 157 759 (близько 1%) голосували за Ральфа Нейдера чи інших. Із усіх 538 виборників 286 проголосували за Буша, 251 – за Керрі й 1 виборник від Міннесоти проголосував за сусіда Керрі по виборчому списку Джона Едвардса як за президента і як за віце-президента. Аналіз результатів у розрізі характеристик виборця свідчить про переконливу підтримку Буша з боку християнських фундаменталістів, що видно з таблиці:

Характеристика виборця

за Буша, %

за Керрі, %

щотижня ходить до церкви

58

41

моральні цінності визнає найважливішим фактором

79

18

війну проти тероризму вважає найважливішим фактором

86

14

Християнське відродженство у США виникло в 1970-х у зв’язку з проблемами, спричиненими матеріалізмом, розгнузданим капіталізмом, зростанням нерівності, що є наслідком ще більшої нерівності доходів, секуляризмом та невдоволенням владою через корупцію політичних лідерів. Це відродженство проявляє себе у різних формах – поклонінні, псевдорелігіях, появі правих расистських груп та євангельського християнства. Останнє стало найбільш швидкозростаючою соціяльною та політичною силою. Як написав у 2000 американський історик Ален Брінклі: «Понад 70 мільйонів американців нині називають себе «народженими заново» християнами – чоловіки та жінки, які встановили «прямий персональний зв’язок з Ісусом». Християнські євангелісти мають свої власні газети, журнали, радіо і телебачення. Вони управляють власними школами та університетами».

Не буде перебільшенням сказати, що християнські фундаменталісти наприкінці 20 століття постали вагомою силою в американській політиці і що жодна політична партія, ні Республіканська, ні Демократична, не матиме значного успіху на виборах, якщо не заручиться їхньою підтримкою. Кандидат в президенти Буш-молодший, коли висувався за списком Республіканської партії, демонстрував помірковану, провоцентриську позицію, аби заручитись підтримкою широкого спектру американського суспільства. Таким чином, він публічно не виявляв крайньої правої позиції в ряді чутливих для фундаменталістів питань. Він став безпосереднім свідком їхньої політичної ваги під час кампанії свого батька 1988 за другий термін (Насправді, 1988 його батько, Буш-старший, ішов на свій перший термін – прим. перекладача), коли він відповідав за зв’язки із релігійними правими. І відтоді зрозумів, що батьковий спосіб взаємодії з ними не працює.

В результаті, кампанія Буша, не дивлячись на публічну поміркованість, зберігала зв’язки і з фундаменталістами непомітно, шляхом листування, в тому числі й електронного. Тим не менш, під час своєї першої кампанії в Республіканській партії, коли програв первинні вибори в Новому Гемпширі Джону Меккейну, він не витрачав час, аби запевнити фундаменталістів у своїй лояльності до них та у відданості їхнім справам та ідеям. Щоб запевнити їх у цьому заради заручення повною їхньою підтримкою, Буш здійснив свій безславний візит до університету Боба Джонса у Південній Кароліні, який був вкрай фундаменталістською та офіційно антикатолицькою школою. Стратеги не виходили тоді на публіку, навмисно залишаючись позаду сцени. «Ми повинні були швидко передати посил – і відправити його туди було єдиним способом зробити це» – сказав один із тогочасних бушевих агентів. Відвідини університету Боба Джонса створили йому образ фундаменталіста в очах ревнителів віри по всій країні. Також це допомогло йому домовлятись із фундаменталістами. Як наслідок, на Півдні фундаменталісти активно голосували за техасця Буша й він урешті-решт переміг. При адміністрації Буша християнські фундаменталісти сформували ядро Республіканської партії, яке контролювало всю столицю вперше за пів століття. Групи молільників з Бібліями тепер стали часто бувати у Білому домі. Атмосфера всередині Білого дому, як стверджують конфіденційні джерела, сповнена аури набожності. Внаслідок доволі суперечливих виборів 2000 Буш зайшов до Білого дому на плечах християнських фундаменталістів, що мали свою засновану на вірі програму. Політика, принципи, та зрештою й розважливість, вимагали віддячити за це. З огляду на результати виборів 2000, які засвідчили, що нація розділена рівно навпіл, Буш не міг стати ще одним Картером чи Рейґеном. Він знав, що в нього є дві групи виборців – економічні консерватори та християнські фундаменталісти. Оскільки він прагнув переобратися в 2004, то мусів протягом першого терміну за будь-яку ціну задовольнити вимоги обох цих груп.

Він добре попрацював над тим, аби реалізувати програму економічних консерваторів. Ця програма означала дві речі:

1) Знизити податки.

2) Мінімізувати систему соціяльного забезпечення.

Протягом першого терміну Джордж Вокер Буш успішно виконав обидві ці вимоги. Він запропонував пакет скорочення податків на 1.6 трильйони доларів, однак після компромісу з Конгресом, остаточно податки були скорочені на 1.35 трильйони. Таке скорочення податків спричинило суттєвий дефіцит бюджету, тож для витрат всередині країни залишилось менше грошей. Потім була війна в Іраці, яка планувалась бути короткою, проте справи пішли таким чином, що це могло стати війною максимальної тривалості, яка гостро й невідкладно вимагала грошей. Через великий бюджетний дефіцит і використання резервів для ведення війни потрібно було значно скоротити внутрішні витрати. А отже знайшлось чітке виправдання для скорочення системи соціяльного забезпечення, що й було зроблено. Соціяльне забезпечення було священною коровою, яку принести в жертву було не легко. Завдяки війні в Іраці, яка природньо й логічно пояснювалась міркуваннями національної безпеки, сталося так, що можна було заодно й задовольнити інтереси економічних консерваторів.

Адміністрація Буша не мала іншого вибору, окрім як задовольнити вимоги фундаменталістів, оскільки ті мали написати «Біблійні картки» за перший термін. Список їхніх вимог був довгий та містив питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У внутрішній політиці головними були: заборона абортів, відновлення молитви та читання Біблії в школах, призначення антиабортивних суддів та ін.. Зовнішньополітична програма коренилася в біблійній вірі про те, що кінець світу не за горами й скоро на Близькому Сході відбудеться серія великих і тривалих війн, що призведуть до Армагедонської битви (між арабами та Ізраїлем), яку Ізраїль повинен виграти. (Євангелісти глибоко вірять в кінець світу, описаний в біблійний книзі Апокаліпсис. Вони із нетерпінням очікують Другого пришестя Христа, разом з яким вони хочуть увійти до Царства Божого, яке він побудує в Ізраїлі, а далі воно розшириться на весь світ. В усьому світі буде мир і християнство. Царство Боже стоятиме тисячу років і саме це майбутнє тисячолітнє правління Ісуса відоме під назвою мілленаризм. Той, хто увійде з Ісусом до Божого Царства буде врятований. Однак прихід Ісуса варто чекати приблизно тоді, коли відбудеться Армагедонська битва, а до цього на Близькому Сході будуть численні війни, першою з яких буде довга війна у Вавилоні, сучасний Ірак. Ось чому євангелісти так палко прагнуть підготувати сприятливі для Армагедонської битви умови протягом життя нинішнього покоління – прим. автора) Тому зовнішня політика фундаменталістів зводиться до наступного: збільшення воєнних витрат, контроль над Близьким Сходом задля забезпечення переваги Ізраїля в регіоні, підготовка до битви Армагедону, щоб із настанням Другого пришестя Ісус міг легко встановити Царство Боже в Ізраїлі. Виходить так, що нинішня американська зовнішня політика, як в принципі відповідає коротко- та довготерміновим інтересам, також чудово задовільняє і фундаменталістів. Після 11 вересня слід було всі зусилля зосередити на захопленні Усами бін Ладіна та стримуванні аль Каїди. Якби це успішно було реалізовано, тоді б не було триваючої війни в Іраці й напруга в регіоні не зростала б. Забезпечення умов для миру, впевненості та стабільності на Близькому Сході означають послаблення сил хаосу, безладу та війни, котрі прискорюють процес, який, як віриться, є передумовою битви Армагедону. Однак, відволікання уваги та сил від пошуків бін Ладіна і аль Каїди до вторгнення у Вавилон, сучасний Ірак, виявилося добрим з точки зору біблійних вірувань євангелістів, адже довга війна в Іраці, як це описано в біблійній книзі Апокаліпсису, стане початком іще ширшої, довшої та більш руйнівної війни на Близькому Сході, яка завершиться битвою Армагедону. Десь тоді відбудеться і Друге пришестя Христа. Адміністрація Буша мала власні причини (пошуки зброї масового знищення) для вторгнення до Іраку, але багато християнських фундаменталістів були схильними розглядати це крізь призму власного апокаліптичного бачення майбутнього світу. (Слово «Апокаліпсис» походить від грецького слова αποκαλυψις, що значить відкриття, одкровення. Вчення про Апокаліпсис займає особливе місце в юдейській та християнській вірах. Більша частина цього вчення була написана між 200 р. до н. е та 100 р. н. е.. То були часи, коли обидві релігії існували підпільно чи зазнавали переслідувань з боку римлян. Основні риси вчення про Апокаліпсис такі:

а) Нинішня світова епоха безсумнівно є періодом зла, очолюваного Сатаною, котрий є втіленням зла.

б) … але епоха зла скоро завершиться, буде знищена Богом, який є добрим.

в) Наступна епоха, Царство Боже, у якому правитиме Бог, буде прекрасною, останньою і лише ті, хто був добрим і переслідувався раніше, увійдуть до нього.

Оскільки більшість авторів учення Апокаліпсису жили у період гонінь, тому вдавалися до непрямого способу вираження. Тому апокаліптична література має ряд вторинних рис, таких як: використання псевдонімів, приписування своїх праць поважним людям минулого (пророкам або святим); протиборство ієрархій ангелів і демонів; віра в Бога, який здійснить те, що написано в Біблії; віра в небесне місто і рай на небесах, приготованих для прийдешньої епохи – прим. автора) Тож християнські фундаменталісти радо сприймають початок війни в Іраці, що головно сприяє реалізації передбачень Апокаліпсису, адже вони самі не могли б цьому посприяти, байдуже яким чином.

Рішення про виділення трильйонів доларів, сотень тисяч морських піхотинців, неохопних ресурсів США та союзників в Іраці (через хибні заяви про зброю масового знищення) замість використання їх для затримки справжнього натхненника світового терору, Усами бін Ладіна, є непотрібним для світу та погіршує імідж Америки в світі. Але це задовольняє фундаменталістів та покращує їхнє ставлення до адміністрації Буша. Отож не дивлячись на цю суперечливість логіки (вторгнення до Іраку замість пошуків Усами бін Ладіна) більшість американців підтримують вторгнення до Іраку й продовжують досі підтримувати, не зважаючи на те, що зброя масового знищення в Іраці так і не була знайдена. Однією з головних причин цієї підтримки є те, що сьогодні більшість американців так або інакше пов’язують себе з віруваннями, поділяють наміри та світогляд фундаменталістів, котрі раді прискорити створення умов, які призведуть вкінці-кінців до Другого пришестя Ісуса. З точки зору фундаменталістів, чи буде спійманий та підданий суду бін Ладін, чи не буде, не є настільки важливим, як початок війни у Вавилоні, сучасний Ірак.

Розділ 9. Мілленаризм, Царство Боже та Ізраїль

Як згадувалося раніше, євангелісти вірять у Друге пришестя Христа. Згідно цієї віри Ісус повернеться до цього світу і встановить Царство Боже, перед яким усі схилятимуться діяннями й переконаннями. В цьому Царстві тисячу років будуть панувати мир і процвітання, тому віра в нього зветься мілленаризмом (Від латинського слова mille, що означає тисяча – прим. перекладача). Однак є три різні тлумачення мілленаризму. Коротко їх можна викласти так.

Премілленаризм

Історію можна розділяти на теологічно відмінні ери, останньою з яких буде золотий вік, тисяча років миру на землі. Але до цього фінального періоду миру, світ має пережити еру катаклізмів, яка зветься «кінець часів» і буде ознаменована землетрусами, революціями, війнами та завершиться битвою Армагедону, світовим конфліктом на Близькому Сході. Ці жахливі події викличуть Друге пришестя Христа, який повернеться на початку (тому й премілленаризм) тисячоліття для того, щоб правити на Землі.

Постмілленаризм

Ця версія говорить, що золотий вік мілленаризму триває зараз, оскільки розпочався разом із подіями, що відбувалися на початках церкви. А Друге пришестя відбудеться не на початку золотого віку, а вкінці його (тому й постмілленаризм).

Амілленаризм

У це вірить лиш незначна меншість. Версія говорить, що історія є боротьбою між церквою та злими силами й ця боротьба триватиме вічно, а земне царство не закінчиться настанням буквального Другого пришестя й тисячолітнього золотого віку (тому й амілленаризм).

Тема мілленаризму стала актуальною лише в другій половині 20 століття в зв’язку з ядерною війною і створенням держави Ізраїль. Триваюче загострення арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході переконало більшість євангелістів підтримати премілленаризм, який передбачає погіршення світових подій, руйнівні війни, природні лиха та ін.. Премілленаристи вважають Армагедонську битву на Близькому Сході неминучою і такою, що стане знаком очікуваного Другого пришестя. Тож згідно євангельських вірувань та розуміння історії, Ізраїль розглядається як чинник настання подій кінця часів. Усвідомлення цього викликає ентузіазм у християнських фундаменталістів щодо підтримки Ізраїлю й вони міцно стоять за нього лиш по тій причині, що Ізраїль повинен перемогти своїх ворогів, аби стати провісником тисячолітнього миру. І тому, коли справа доходить до формування зовнішньої політики, нові християнські праві вважають американську підтримку Ізраїлю беззаперечно необхідною.

Розділ 10. Погляд мусульманського світу на зовнішню політику США

В західних ліберальних демократіях зовнішня політика країни, як правило, залежить від бачення національних інтересів і визначається як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Аби усвідомити це, варто проаналізувати на прикладі наддержави динаміку цих факторів і цілей. Науковий спосіб такого дослідження зовнішньої політики можна назвати коінтекстуальним підходом і він дає можливість краще зрозуміти політику країни. Термін коінтекстуальний (Англ. Cointextual – прим. перекладача) заснований на контексті (‘co’/context) динаміки коротко- та довготермінового впливу внутрішніх (‘int’/internal) і зовнішніх (‘ext’/external) факторів на політику, звідси й назва. В мусульманському світі дуже часто американську зовнішню політику розуміють як відповідь на зовнішній тиск. І якщо й згадують про фактори внутрішні, то зводять усе до впливу єврейського лобі, ігноруючи таким чином інші фактори, що мають місце в американській ліберально-демократичній системі, зокрема на дебатах і владних іграх. Саме тому ми схильні наголосити на значенні внутрішніх факторів і маємо зрозуміти їхню комплексну динаміку. Навіть будучи маяком прав людини, свободи, рівності й демократії, США продовжували підтримувати расистську систему апартеїду в ПАР через внутрішні чинники, а коли виступили проти неї, то теж під внутрішнім тиском. Розуміння, що дає коінтекстуальний підхід, дозволить не тільки дати адекватну відповідь, а й вжити ефективних активних заходів для захисту та просування власних інтересів при веденні справ зі США.

Оскільки зростаючий вплив США як наддержави був головним фактором світової політики після Другої світової війни, а особливо після завершення Холодної війни, мусульманський світ не був спроможний протидіяти цьому впливу. В мусульман є загальне відчуття того, що в більшості випадків США були упередженими щодо мусульманського світу. Хоча були й випадки рішучої американської підтримки мусульман, яскравий приклад – Боснія. Та все ж, відчуття антимусульманської тенденції в американській зовнішній політиці в сучасному мусульманському світі залишається загальноприйнятим. Коли ж справа доходить до роз’яснення причин цієї тенденції, то найбільш розповсюдженим підходом є єврейське лобі, яке завжди спрямовує американську зовнішню політику проти мусульманського світу. Ніхто не ставить під сумнів вагомий вплив єврейського лобі у визначенні зовнішньої політики США, проте також ніхто не стверджуватиме, що це єдиний визначальний чинник. Таке розуміння американської зовнішньої політики не дає змогу мусульманській інтелігенції та політикам залучити своїх американських колег до діалогу щодо спільних питань. Це також позбавляє мусульман розуміння того, як працює американська ліберальна демократія насправді. Якою є роль американської громадської думки у визначення та спрямуванні зовнішньої політики в тому чи іншому напрямі? Які інтелектуальні чинники та матеріальні ресурси впливають на громадську думку, а отже й на зовнішню політику? І як можна ефективно використати ці чинники на переговорах, щоб зробити зовнішню політику США більш прихильною до мусульманського світу? Для належного усвідомлення цієї проблеми нам слід розробити адекватний підхід до вивчення й дослідження американської зовнішньої політики з метою розрізнення факторів і процесів, котрі її формують та визначають. А це вимагає прямого та всебічного розуміння динаміки внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливають на американське суспільство, розуміння ролі лідерів громадської думки, задуму і тактики владних груп, ролі медіа та ролі Білого дому й Конгресу в формуванні політики, а також ролі відомств і агенцій, пов’язаних з американським урядом, яку вони відіграють в реалізації цієї політики. Щоб мати таке всебічне розуміння всього цього на постійній основі й аналізувати з нашої точки зору актуальні зміни в американському суспільстві, нам слід вивчати різні аспекти цього суспільства та системи. Однак проблема полягає в тому, що не існує ані добрих і ґрунтовних програм американознавства в мусульманських університетах, ані належно фінансованих дослідних центрів з професіоналами, які мають міждисциплінарну підготовку, здатних досліджувати американські внутрішні проблеми й тенденції безпосередньо на основі першоджерел, а також проаналізувати їхнє значення для мусульманського світу. Метою цих досліджень повинна стати підготовка рекомендацій для політиків і пов’язаних з ними груп щодо того, як активно залучати США не лише до конструктивного діалогу, а й до співпраці та партнерства задля обміну думками про мирне співіснування, засноване на взаємоповазі інтересів, миру в світі та справедливості. Правду кажучи, багато університетів мусульманського світу пропонують один, два чи декілька курсів з американської зовнішньої політики, проте ці курси мають стільки вад і слабких місць, що не виконують якраз те призначення, задля якого вони спершу вводилися. Перш за все, вони не дають всебічного розуміння внутрішніх передумов та чинників американської зовнішньої політики. По-друге, зазвичай на цих курсах використовують книги й матеріали виключно американських авторів, чиїм завданням є виправдати зовнішню політику як відповідь на зовнішній тиск і лише трохи згадують про внутрішні фактори. По-третє, навіть коли в цій літературі трапляється критика чи похвала американської зовнішньої політики, то завжди з точки зору американських критеріїв, а не із точки зору країн, що розвиваються, миру в світі чи інтересів мусульманського світу. І якщо на цих курсах інколи дають оцінку американській політиці стосовно мусульманського світу, то як правило, поверхово, емоційно та без наукової об’єктивності. Тож студенти не можуть науково розібратись як працює демократична система у США насправді та який підхід можна застосувати, аби сьогодні наші з ними відносини будувались на взаємоповазі. Брак цього розуміння є причиною відчуття безнадії, що в свою чергу призвело до екстремізму з обох боків (на Заході це підтримка війни та зіткнення цивілізацій, а з боку мусульманського світу – тероризм). Ці явища панують в обох суспільствах та успішно втілюються в життя. В новітній американській історії християнський фундаменталістський рух не раз визначав напрямок зовнішньої політики. Зокрема у випадку жорсткої позиції США по відношенню до колишнього СРСР. Це відбулось після того, як Біллі Ґреям назвав соціялізм диявольською системою під час промови у 1949, що збільшило напругу і у Вашінґтоні, і у Москві. Також підтримка християнськими фундаменталістами апартеїду в ПАР змушувала американську зовнішню політику підтримувати його протягом деякого часу. В наш час, не дивлячись на застереження багатьох провідних американських політичних аналітиків та лідерів громадської думки, заснований на апокаліптичних віруваннях, улюблений погляд християнських фундаменталістів на вторгнення до Іраку спричинився до зміни американської громадської думки на користь підтримки цього вторгнення. Нездатність мусульманської інтелігенції зрозуміти реальний стан справ лише ускладнило й без того нелегку ситуацію.

Розділ 11. Потреба мусульманських наукових кіл у новій інтелектуальній культурі: заклик до пробудження

В постколоніальний період зовнішня політика мусульманських країн проти політики наддержав у кращому разі була відповідаючою, тобто коли наддержава робила який-небудь крок, мусульманський світ лише відповідав на нього, ще й із запізненням. І навіть ця запізніла відповідь у більшості випадків була обмеженою з огляду на очевидне визнання могутності наддержави. Причин такої безпомічності мусульманського світу багато і однією з найважливіших є повна відсутність належного розуміння коінтекстуальних факторів, які визначають зовнішню політику наддержави по відношенню до окремої мусульманської країни чи всього мусульманського світу. Інакше, мусульманський світ міг би вжити активних випереджувальних заходів для захисту чи просування власних інтересів, проте це потребує команди професіоналів, кваліфікованих і навчених проводити регулярні дослідження наддержав на коінтекстуальній основі та прогнозувати, якими будуть наступні тенденції та рухи. Як тільки мусульманський світ зможе розвинути культуру таких досліджень за наявності інституційної основи, ресурсів, відданих професіоналів, справи можуть змінитися докорінно, а наші кваліфіковані експерти триматимуть під наглядом розвиток подій у світі й завдяки їхньому внеску наші уряди, лідери та політичні аналітики зможуть вибудувати кращі відносини із наддержавами, засновані на взаємоповазі та розумінні. Справді, цей підхід, якщо застосувати його з професійною неупередженістю, відданістю та інтелектуальною свободою, стане величезним кроком до збільшення ваги нині беззахисного мусульманського світу на міжнародній арені.

Саме тому вкрай потрібно започаткувати традицію об’єктивного і наукового дослідження американського суспільства в усіх його аспектах, зокрема в таких як історія, культура, політика, економіка, армія, релігія та масова культура. Це може бути здійснено лише шляхом залучення команди вчених, професіоналів і експертів з міждисциплінарною підготовкою та можливостями. Щоб організувати й тривалий час підтримувати такі дослідницькі зусилля неодмінно слід заснувати дослідницькі інституції з відповідними можливостями, постійною матеріальною базою, гарантованою автономією та інтелектуальною свободою, аби їхні напрацювання були об’єктивними й високоякісними, а самі інституції були здатними як надавати вищу освіту, так і консультувати політиків та бізнес. Ці дослідження допоможуть мусульманському світу краще зрозуміти американське суспільство та його функціонування, а отже дадуть змогу діяти на випередження й звертатись до американського народу, лідерів громадської думки, інтелігенції та політтехнологів, замість того, щоб діяти у відповідь та емоційно, як нині. Саме це нерозуміння американського народу й системи є головною причиною відсутності комунікації та як наслідок відсутності взаєморозуміння й побоювань один одного між мусульманським світом та США і Заходом у цілому. Оця відсутність взаєморозуміння і комунікації в деяких частинах світу трактується як «зіткнення цивілізацій». Щойно мусульманський світ краще зрозуміє США, то зможе більш ефективно взаємодіяти з американським народом, громадськістю та лідерами. Загалом стосунки між двома світами мають великий потенціал до покращення. Культура наукового дослідження американського суспільства та його тенденцій, окрім усього іншого, ще й надасть змогу мусульманським інтелектуалам і лідерам громадської думки звернутись до християнських фундаменталістів та опрацювати разом з ними спільне конструктивне бачення майбутнього світу, адже мусульмани також вірні моральним цінностям і вірять у Друге пришестя Христа.

І звісно ж мусульманський світ, його інтелектуали й заклади вищої освіти, не повинні обмежуватись дослідженням одних лише США. Світ змінюється дуже швидко і ми є свідками підйому в 21 столітті Японії, Євросоюзу, Китаю, Індії, Бразилії, в той час як Росія та Ізраїль по-своєму залишають важливими для мусульманського світу. Отож є вагома потреба для вищих навчальних закладів створювати відділи й програми досліджень цих країн, їхніх суспільств та їхніх стосунків із мусульманським світом. Також варто досліджувати й буддизм та його політичні прояви, бо є серйозні проблеми із правами людини, коли мова йде про мусульманське населення в таких буддистських країнах як М’янма, Таїланд, Камбоджа, В’єтнам та ін.. У цих країнах є потреба в благополучних відносинах між мусульманськими меншостями, більшостями цих суспільств і державою.

Позаяк США – єдина наддержава сучасного світу й ми живемо в епоху глобалізації, нації, чиї стратегічні інтереси пов’язані з політикою США, повинні зрозуміти цю нову політику християнських фундаменталістів (яка обговорювалась на протязі цієї книжки) й ті погляди, якими вони надихають у Вашінґтоні. Нації, що ігнорують цю реальність та ведуть справи із Білим домом, Конгресом та різними урядовими агенціями, керуючись старою системою понять, ризикують дорого за це заплатити. Ніхто не може ігнорувати зростаючого впливу християнських фундаменталістів на виборах. Історик Колумбійського університету Ален Брінклі повідомляє, що 1999 євангелісти складали 25% усього населення США (70 мільйонів із 278 мільйонів), а опитування при виході з виборчих дільниць на виборах 2004, проведене журналом «Тайм», засвідчило, що 77% із них голосували за Буша. До цього ще додались голоси тих афроамериканців, католиків, іспаномовних, євреїв, мусульман, азійців (філіппінців та в’єтнамців), які підтримали його через позицію щодо заборони абортів та зниження податків. Тож виборчий потенціал нових правих (до них зараховуються виборці-фундаменталісти, а також представники інших релігій, котрі підтримують їхню позицію щодо соціяльних питань і моральних цінностей та економічні консерватори) величезний і постійно зростає. Такий союз створює переможну більшість на американських виборах, бо їхні суперники розділені й мають значно менше підтримки. За своєю ідеологією, політичними цілями, світоглядом, нові праві є вкрай фундаменталістським християнським рухом. У цій книзі ми в деталях розібрали те, як нові праві здобули політичну владу в рамках американської ліберальної демократії. Розуміння цього є ключовим для вчених і політичних лідерів, аби в разі своїх починань чи відповідей, вони знали як спрямувати суспільні сили та як донести до американської громадськості певну точку зору або бачення. Здатність розуміти як працюють різні демократичні інститути і як можна впливати на них інтелектуально дає змогу впливати певним чином на американську громадську думку, а отже й на внутрішню і зовнішню політику США. Для повного розуміння оцінки впливу нових правих розуміння того, як вони прийшли до влади, є ключовим. Тож при спробі реагувати на їхній вплив і тиск, слід звернути увагу на те, що передувало цьому впливу та їхньому приходу до влади. Нові праві не лише висувають своїх кандидатів та втілюють програму в життя, а й намагаються впливати на погляди нації. Успішним прикладом такого впливу є те, що Демократична партія поправішала під їхнім тиском. Демократи відчули силу нових правих і послабили спротив у важливих для них питаннях та зайняли позицію, близьку до правої, в ряді інших питань, зокрема соціяльних. Хілларі Клінтон, демократична сенаторка від Нью-Йорку (одна із потенційних надій демократів для Білого дому в 2008), відчула вплив нових правих і після виборів 2004 під час промови похвалила релігійні програми (Одразу після вступу на посаду в перший термін, Джордж Буш-молодший заснував при Білому домі Службу релігійний та об’єднаних ініціатив. Служба забезпечувала державне фінансування релігійним організаціям для реалізації програм, метою яких було вирішення соціяльних питань: наркоманії, бездомності, та ін. – прим. автора) й нагадала всім, що вона молиться. Вона також закликала демократів ужити заходів для зниження кількості абортів – заохочувати поміркованість серед молоді та змусити страхові компанії поширювати контрацептиви й дещо здивувала, сказавши, що метою є не просто зробити аборти рідкісними, а повністю їх ліквідувати. Це означає, що не залежно від того, хто в Білому домі (демократи чи республіканці), Америка стрімко правішає й обидві партії змагатимуться за голоси фундаменталістських виборців, вага яких зростає. Перші прояви цієї нової реальності є сигналом до пробудження для всього світу, особливо мусульманського. Щоб досягти взаємоповаги, стабільного миру й конструктивної співпраці зі США та рештою світу, мусульманському світу обов’язково слід досліджувати науково і об’єктивно різні думки, ідеології, соціяльні тенденції та рухи в США, що здатні впливати на світогляд, а отже й на поведінку американських виборців, зокрема й тиск на своїх лідерів із метою спрямувати зовнішню політику до війни чи миру. Дослідження Америки повинні проводитися з огляду на застосування здобутих знань задля покращення розуміння й відносин зі США. Якщо це завдання не здійснюватиметься першочергово, буде великий ризик того, що наше подальше ігнорування швидких змін американського світогляду породить нові зайві проблеми при нашій спробі досягти економічного розвитку і процвітання для наших народів, опанувати і розвивати науку та технології, та навіть зберегти незалежність у багатьох сферах. Проте для того, щоб зробити американознавство звичною частиною нашої академічної та інтелектуальної культури, в нас повинна бути свобода висловлювань і свобода медіа, так щоб медіа могли заохочувати інформативні інтелектуальні дебати в наших суспільствах для вираження нашої позиції у відповідних питаннях з такою ж об’єктивністю й довірою, як це є в західних медіа сьогодні, на відміну від сучасної культури мусульманського світу, культури емоційних вибухів щодо проблем зовнішньої політики, що надовго матиме несприятливі наслідки.

Така інтелектуальна культура лиш тоді приноситиме нам реальну користь, коли наші вчені зможуть залучити американську інтелігенцію до серйозного діалогу, а як потрібно буде, то й викликати на дебати. Тільки шляхом такого діалогу чи дебатів, які сформують спільне бачення теперішньої дійсності та майбутнього, думки нашого народу, його інтереси та вибір будуть почутими, врахованими і шануватимуться американським народом. І тоді громадська думка в Америці змушуватиме лідерів і уряд позитивно ставитись до справ та інтересів мусульманського світу. Пропагуючи цей принцип звернення до американського народу, моїм головним аргументом є те, що наразі мусульманський світ зосереджений лише на Вашінґтоні (як на єдиному визначальному факторі американської політики) і це не дає результату. Цей підхід недієвий, бо ігнорує той факт, що США є усталеною демократією, за умов якої лідери залежні від громадської думки. Оскільки цей підхід не передбачає освіту та інформування громадськості, він не виправдовує себе. Наслідком чого є розчарування й зневіра, а далі – відчуття безпомічності та злість. Цим користаються екстремісти, проповідуючи насилля і тероризм. А цим, у свою чергу, користаються екстремісти на Заході, виправдовуючи різні теорії, такі як зіткнення цивілізацій, світоглядний хрестовий похід деяких фундаменталістів, расизм і ненависть до ісламу. До цього приєднались і провідні західні медіа, що мають зиск від сенсаційності та слідують корпоративним інтересам. Вони не зводять очей із багатств та ресурсів мусульманських країн і зробили все можливе для розпалювання ненависті до мусульман. Усе це спричиняє нестабільність в мусульманських країнах, що надалі тільки погіршується в результаті жорсткої політики Заходу щодо тієї чи іншої мусульманської країни. Наслідком цього стає відплив капіталу із мусульманських країн на Захід, від чого виграють західні корпоративні інтереси. Через нестабільність і безлади переважна більшість правителів та правлячих еліт мусульманського світу також тримають свої заощадження (що накопичені з ресурсів або важкої праці народів мусульманських країн) на Заході.

Це лиш увічнює замкнене коло взаємної ненависті між Заходом (передусім США) та мусульманським світом і дає змогу екстремістам з обох таборів проповідувати насилля, тероризм і війну. В той час як раціонально мислячі й помірковані люди з обох таборів нівелюються. Така ситуація є небезпечною для миру та гармонії людства, проте її можна подолати. Якщо діалог і дебати, запропоновані вище, будуть прийняті мусульманським світом із метою звернення в першу чергу до американської (і західної загалом) громадськості, ситуація може суттєво покращитися.

Але для того, щоб забезпечити цілковитий успіх постійного діалогу, мусульманський світ також повинен навести порядок у власному домі. Ефективність такого діалогу суттєво зросте, якщо мусульманські країни стануть демократичними не лише формально, але й реально. Демократія необхідна, адже в постколоніальний період, на жаль, в більшості мусульманських країн, які щойно здобули незалежність, правлячі еліти позбавили свої народи статусу громадян і звели їх фактично до статусу «суб’єктів», встановивши авторитарні, диктаторські чи династичні системи правління. До Французької революції народні маси в Європі були суб’єктами абсолютних монархів, імператорів. Через це вони мали бути лояльними до правителя, в наслідок чого розмивалась різниця між правителем і державою. Будь-яка незгода суб’єкта з правителем була рівнозначною державній зраді й каралася відповідно. У переважній більшості мусульманських країн і сьогодні незгода чи опозиція до чинної влади прирівнюється фактично до зради держави й теж карається відповідно. Тоді як за демократії, громадяни мають право не погоджуватись та опонувати владі й це право захищене і гарантоване демократичною системою. Будь-яка дискусія в мусульманських країнах про демократію викликає недовіру, бо західна модель ліберальної демократії заснована на ідеї абсолютної свободи особистості й деколи рішуче порушує головні моральні принципи, ба навіть заперечує ісламські цінності та принципи шаріату. Через безмежну свободу особистості, яка є основою ліберальної демократії (що може розмивати моральні підмурки суспільства, заснованого на шаріаті) багато хто в мусульманському світі заперечує саму ідею демократизації. Хоча вони й прагнуть підзвітності та відкритості, їхнє заперечення лібералізму не розрізняє лібералізм як філософію та демократію, як систему правління, базовану на рівних можливостях для всіх, підзвітності, відкритості та верховенстві закону. Щоб наголосити на цьому розрізненні ліберальної філософії та демократії, ми пропонуємо «демократію визволення» в мусульманському світі. Демократія визволення звільняє людину від абсолютної влади, проголошеної династичними правителями й диктаторами. Демократія визволення визнає Бога як найвищого суверена, шаріат визнає за правове поле, кодекс поведінки та ведення справ, і в той же час забезпечує розподіл влади й повертає гідність кожному, яка дається при народженні представником ісламської цивілізації. А влада ґрунтується на довірі. Ніхто не стоїть вище закону, а правителі підвладні тим самим законам, що й прості громадяни. Підзвітність є відкритим процесом. Лідери обираються і є підзвітними, судова влада є незалежною, а свобода висловлювань, що не суперечить ісламській моралі, гарантується кожному, в тому числі й пресі.

Як тільки демократія визволення буде впроваджена не лише декларативно, а й по-справжньому, ефективність діалогу з Заходом зросте багатократно. Насамперед, це започаткує процес внутрішніх реформ, що очистять систему від безвідповідальності, що спричиняє погане управління й корупцію, які послаблюють національні позиції на переговорах та під час діалогу. Зі свободою висловлювань розпочняться внутрішні дебати, які дадуть нам змогу виявити наші слабкості, якими користаються маргінали. З’являться різноманітні школи думки й за демократичного процесу шляхом їхнього поєднання або знайденням спільного ґрунту буде визначена позиція, яку мусульманське суспільство займе при діалозі з Заходом. Зближення усіх шкіл думки, спільнот і груп стане показником для Заходу того, що мусульманський світ об’єднаний та готовий до серйозної і відкритої дискусії, тож більше не можна шантажувати їх чи підкуповувати декількох осіб, не рахуючись із рештою маси. Запровадження такої демократії визволення до того ж сприятиме довірі мусульман до їхніх лідерів. Із цією довірою, мусульманський світ зможе розпочати діалог із Заходом з упевненістю, гідністю й конструктивними ідеями – все це зміцнюватиме наші переговорні позиції. Крім того, наші вільні й незалежні медіа, наші дипломати, які слідуватимуть демократичній традиції звертання до мас, інтелектуали, чиї позиція та аргументація підготовані відкритими внутрішніми дебатами, взаємодіятимуть з Заходом, який буде цінувати і поважати таку взаємодію. Результат буде тільки конструктивним і призведе до взаємовиграшної ситуації – тоді екстремісти будуть позбавлені свого ґрунту, а нова реальність допоможе їм прозріти й стати на конструктивний шлях. Ефективність такого підходу надасть змогу мусульманському світу (медіа, інтелігенції, лідерам громадської думки та політикам) звернутись до американських мас, медіа, інтелігенції та уряду із взаємними розумінням, повагою та співробітництвом, замість зіткнення цивілізацій, яке західна інтелігенція буде вбачати упереджено, і навіть довготривалі конфліктні питання матимуть значно сприятливіші умови для мирного та взаємовигідного їх вирішення.

Епілог

Поки ця книжка готувалася до друку (Книжка вийшла 2007 і враховує стан справа на 2006, коли відбулися згадані автором вибори – прим. перекладача), проміжні вибори до Конгресу США повністю змінили структуру влади у Вашінґтоні. Влада перейшла до рук Демократичної партії, що здобула більшість в обох палатах після 12 років переваги республіканців. Республіканці перетворили вибори 2004 на референдум про війну в Іраці. Не дивлячись на спроби республіканців перевести увагу від Іраку до інших питань, демократи зуміли зосередити увагу на Іраці й проміжні вибори 2006 справді стали таким референдумом. Результати були приголомшливі, адже демократи взяли більшість і в Сенаті, і в Палаті представників.

Дискусія та аналіз із приводу цих виборів самі по собі є окремою темою, що заслуговує окремого розгляду з огляду на сутність цієї проблеми.

Якщо мусульманський світ бажає засвоїти який-небудь гарний урок задля власної користі, тоді вибори 2006 пропонують декілька таких уроків, зокрема наступні.

Безсумнівно, США є наддержавою з неймовірною економічною і військовою потугою. Та слід пам’ятати, що навіть великі держави можуть робити серйозні помилки, що завдають їм серйозної шкоди. Наприклад, Радянський Союз напав на Афганістан вкінці 1970-х і ця агресія тривала майже десятиліття. Той напад був серйозною помилкою. Результатом було те, що триваюча війна в Афганістані вкупі з іншими безконтрольними помилками керівництва врешті-решт призвели до розпаду самого СРСР. Але в умовах демократичної системи США, коли гарантована свобода слова й преси, ситуація була критично оцінена і зрештою громадська думка постала проти влади.

Брак демократії в мусульманських країнах не допускає можливості виправлення серйозних помилок, учинених владою. Не існує ані вільних і чесних виборів, ані вільної преси. Отож помилки все накопичуються й руйнують ціле суспільство, ба навіть цивілізацію. Результатом того, що Саддам Хусейн вів війну з Іраном, а потім і з Кувейтом, стало не тільки знищення Іраку, а й була завдана шкода всьому мусульманському світу. Через відсутність демократії в іракців не було можливості вказати Саддамові на його помилки чи замінити його кимось кращим. Під час кампанії проміжних виборів у США 2006 опозиційні партії та журналісти могли вільно аналізувати і коментувати будь-які кроки влади. А високоповажний журналіст Боб Вудворд усього за декілька тижнів до виборів опублікував книгу «Держава зречення» (Bob Woodward. “State of Denial”, 2006 – прим. перекладача), в якій звинувачує політику адміністрації Буша в Іраці. В багатьох мусульманських країнах публікацію такого автора, який критикує чинну владу перед самісінькими виборами не терпіли б, а самого автора скоріш за все негайно ув’язнили б і звістки від нього більше б не надходили. Пан Вудворд натомість запрошувався на ток-шоу та здобув похвалу за проникливість і дослідження. Нищівна поразка республіканської партії та перемога демократів на виборах до Конгресу означають, що люди відкинули стратегію Буша в Іраці й тепер для Буша настав момент поміркувати, усвідомити свої помилки й виправити їх заради країни. Це те, чого не було в колишньому СРСР, тому він і розвалився, й чого немає в переважній більшості мусульманських країн, тому постколоніальний мусульманський світ паралізований та схильний покладатись або на своїх же терористів, або на великі держави ззовні.

Іншою причиною несхвалення виборцями Республіканської партії є корупція та скандали, пов’язані з її лідерами. Від зловживання владою та службовим становищем до аморальних сексуальних злочинів – усе це вчинялося лідерами республіканців у Конгресі. Серед республіканців, що втратили свої мандати були: Марк Фолі з Флориди, який пішов у відставку після того, як був спійманий на невідповідних заграваннях з хлопцями-підлітками, що працювали в Конгресі; Курт Велдон із Пенсилвенії, у члена родити і в товариша якого ФБР нещодавно проводило обшуки; Роберт Ней з Огайо, що визнав себе винним у скандалі Джека Ейброма і Том Делей з Техасу, що пішов у відставку після пред’явлення звинувачень.

У переважній більшості ж мусульманських країн з фіктивною демократією та формальними виборами корумповані лідери правлячої партії під оплески йдуть на чергові вибори й оголошуються переможцями з великим відривом.

Міністра оборони Дональда Рамсфельда постійно критикували за провальну стратегію в Іраці, але щоразу президент Буш висловлював йому повну довіру. 1 листопада 2006 президент сказав публічно на його захист:

«Я попросив його вести одночасно війну проти терору в Афганістані та війну в Іраці, а крім того ще й перетворювати наше військо … Я задоволений тим прогресом, який ми зробили. Я хочу, аби він залишався до кінця президентського терміну».

Та вже за кілька годин після того, як нація виразила на виборах своє незадоволення політикою щодо Іраку, Рамсфельд пішов у відставку. Приймаючи відставку президент Буш сказав:

«Після декількох розмов і обмінів думками ми з міністром Рамсфельдом дійшли висновку, що прийшов час для нового керівництва у Пентаґоні … Ми деякий час обговорювали нові перспективи. Він любить називати їх «нові задуми». Він сам розуміє, що в Іраці не все добре і справи йдуть повільно».

В мусульманському світі багато хто може розглядати відставку Рамсфельда та бушову зміну позиції як поразку Буша, й це так і є, проте якщо ми, мусульмани, розуміємо лише це, тоді програємо із двох основних причин:

Ми не усвідомили справжнього секрету неймовірної американської могутності, влади і величі – тож наші справи зі США йтимуть погано і на нас чекатиме ще один провал через наше ігнорування визначальної ролі американської громадської думки.

Друга невдача пов’язана із нерозумінням того, що справжня демократична система може виправити помилки, які влада учиняє навмисно або ненавмисно. Якщо ми не зрозуміємо цього, то ніколи не зможемо встановити демократію визволення в мусульманському світі й наша цивілізація залишатиметься слабкою. Ми й надалі будемо жертвами власних диктаторів та зовнішніх сил.

Натомість, якщо ми подивимось на розвиток американської демократії, то побачимо, що зміна громадської думки (виражена голосами на виборах) приборкала могутнього і рішучого лідера та його агресивну партію й тепер він готовий прислухатись до тих, кого відмовлявся слухати протягом останніх шести років (2000-2006). Мораль цієї історії для мусульманського світу полягає в тому, щоб застосувати вдома демократію визволення, адже це навчить наших лідерів мирно та конструктивно мобілізувати громадську думку на користь бажаних питань – як тільки вони навчаться цього вдома у цілком демократичний спосіб, то зможуть також вести справи зі США на умовах взаємоповаги, переконливо звертаючись до американської громадської думки, до усього американського народу – і якщо переконаємо американський народ, тоді відповідним чином зміниться й поведінка їхніх лідерів, що є нормальним у демократичному суспільстві.