Другий Всеукраїнський військовий зїзд. Перший універсал

Ще в Катеринославі довідався я про те, що Керенський заборонив зїзд. Тому то й виїхав на нього, не питаючися дозволу начальства.

Спочатку все йшло, як слід. Документів ніхто не перевіряв. Я не встрявав у політичну діскусію, яку мляво провадили поміж собою представники «мислящей Россії», що їхали зі мною у ваґоні першої кляси. Темою діскусії були все ті ж протоки, про які ніяк не забувала навіть «революціонная демократія», не зважаючи на проголошене гасло «без анексій' …

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч иноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та инших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи зїзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делєґати на зїзд, чи будуть чекати відповіди з штабу округи. Наказ Керенського про заборону зїзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до задного ваґона третої кляси. Ся кляса виглядала зовсім инакше, ніж перша.

Тут ніхто з присутних не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через ваґон коштувало би ледви чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делєґати на наш зїзд, які рішили їхати вкупі з делєґованими на зїзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцідентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У ваґоні кипіло. В кождому кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед авдіторією дядьків і тіток прінціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне… Друге — чужинцям до влади зась! де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та фльоту. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія…

— А що, бач! — гукнув дядько в чамарці. — Говорили ж на селянському зїзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже…

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В иншому кутку инша балачка. Центр балачки біля освітної справи. Говорить невисокий чоловічок коло трицяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізнійше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делєґація. Кирилівська громада постановила заснувати в свойому селі українську ґімназію імени свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання ґімназії громада приймає на себе. Делєґація їде до Центральної Ради просити, щоби ся затвердила ґімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням завязується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші[4] універсітет відчинити…

При слові універсітет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними… наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «оxтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делєґатом на зїзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! наше військо покаже, але й нам байдаки нічого бить. Одному військови тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж сами собі. А хто не схоче по згоді, то осісьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очи всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться…

Через хвилину знов гомонять у ріжних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до красшої будуччини. У всьому тому почувалося могутне «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому арґументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лямпи, всі міркування про «стратеґію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками міліонів пригнобленої нації.

У Київі ще спали, як ми приїxали. Висипавшися з потягу, делєґати посунули вулицями на Володимирську до Педаґоґічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до пятисот ріжного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Київа на зїзд або в якій иншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Отсе, братіку мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делєґат на зїзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі «солдатськой кокардою».

— А що, якби він зараз та просто на наш зїзд? Га? Ото штука була би…

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад зїздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очи йому…

Сотня живих людей заглядала в очи нерухомому велитневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педаґоґічного музею. Кілька осіб провіряють делєґатські мандати і видають білєти на засідання зїзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музея, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди красше впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразітна культура чужинців мусіла ховатися в оранжеріях, не зносячи вітрів революції.

Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делєґати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття зїзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. Зїхалося біля 2.500 делєґатів, як представники півтораміліонової узброєної маси українців, що розкидані по ріжних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на зїзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорґанізуватися і хоч сяк-так зформулувати свої вимоги.

На сцені зявляється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Ґенерального Комітету Володимир Винниченко.

На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисячів грудей:

— Слава!! Слава Винниченкові!!..

Так хвилин пять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття зїзду відбудеться завтра у великому мійському театрі, а сьогодня можна скористати з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону зїзду. Знову всі згоджуються.

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій зясовує погляд Центральної Ради і Військового Ґенерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціяльним заявам і декляраціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд…

Але Міхновський не говорить. Більшість Ґенерального Комітету і Центральна Рада доручили діріжерську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеольоґічним ворогом Міхновського. Винниченко ідеольоґ і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізнійше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.

Один по одному виходять делєґати з місць. Наказ Керенського скрізь іґнорували. Заборона зїзду немовби викликала ще більше зацікавлення зїздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, ляконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежности від Росії.

Говорить, наприклад, делєґат з північного фронту, пор. О. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони зїзду.

— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телєґраму такого змісту: «Наказ про заборону зїзду читаємо і до Київа відїзджаємо». Телєґраму послали на дві адреси: нашій орґанізації і… панові Керенському!..

На салі оплески, сміх і вигуки: — Читатиме суботами! — Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.

На сцені зявляється старшина і повідомляє делєґатів, що Перший Український Полк імени гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привитати представників українського війська.

Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делєґати на дворі. Мені повелося примоститися на бальконі, звідкіля видно цілу улицю.

Зпоза рогу улиці показується голова кольони. Повіває роскішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова орxестра.

Попереду командір полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масти. Кінь грає, поривається.

Проходять курінь за курінем, сотня за сотнею… Карні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.

По вік не забуду вражіння від першого українського полку. Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеольоґів серед освічених синів України. А вже ж не паради були цілю трох тисяч вояків-Богданівців, коли вони на своїх баґнетах начепляли синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.

На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого мійського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в педаґоґічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.

Саля театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені зявляється Михайло Грушевський. Роскішна сивина прикрашує голову всіми визнаного «батька». Годі порівнати з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькови Грушевському!! Слава!!..» Він не тільки «батько», він Бог нації. В ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціяль-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центра великого руху.

М. Грушевський витає делєґатів від імени Центральної Ради й оголошує зїзд відчиненим.

Починаються вибори презідії зїзду. Вже є традіція. Голови зїзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі.[5]

Але кого вибирати і як? Делєґати, що приїхали з ріжних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соц. — демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соц. — революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (ґрупа Міхновського, Павелка та инш.) не дали місця в презідії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соц. — революціонерів М. Ковалевського та инших, що ставали «відомими»? Над сею коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторітету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою зїзду.

Кождий кандідат в члени презідії, по постанові зїзду, повинен був особисто оповідати зїздові, «хто він є і що робив до сьго часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режіму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» по переконанню. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціял-революціонери користуються загальними сімпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соц. — революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу презідії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на зїзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіря до своїх братів по національности.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань зїздові від ріжних орґанізацій. В привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серіозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елєменти селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і уявляли собою першорядний боєвий матеріял, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторітети. Більшість підстаршинського складу в цілій армії складалися з українців. Гострий конфлікт поміж російським правительством і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Се було би річю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Вже перший військовий зїзд так налякав Петербург, що там погодилися на орґанізацію трох українських корпусів, хоч до практичного переведення орґанізації і не приступили. Другий зїзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна сітуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав зїзд надії України? Не вповні. Залежало те від богатьох причин. Але найперше значіння в напрямку праці і постанов зїзду відограв його склад.

Масу зїзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.

Любов до України не була ніжною любовю дитини. О, ні! то була горяча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в імя досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тоґу шляхотности з Росії і замісць ідеала наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку-поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстінктовну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хоробу революції. По хоробі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і прінціпи, коли раби перестають бути рабами. І хора, навіть хора, Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці гістерично кричала на «разчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було виключеним при нашому самовизначенню.

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з будучою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатізмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спіну революції», в серце Росії. Інстінктово вони відчували, що те треба зробити.

Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависти до Росії була найбільша внутрішна сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторітет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — памятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Томуто й не диво, що не зважаючи на майже вульканічний характер ненависти до Росії, яка відчувалася на зїзді, вибуху не було. Ми послушно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що се була за протиприродна любов, годі сказати. Чи се була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов льокая до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любовю провідники дуже ховалися. Але часом се ставало помітним. В такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на свойому шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.

Найкритичніший момент був, коли зїзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони орґанів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у звязку з мнимою постановою зїзду. То була несвідома провокація.

Які не були б великі запаси революційної енерґії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішного подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.

Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масової психози, якою і є психоза революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів зїзду, представників півтораміліонової узброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки свому кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телєґраф у Київі. Але в Київі тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кровю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.

Авторітет Грушевського, Винниченка, Петлюри та инших довго боровся з безмежним інстінктовним поривом маси зїзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би сей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ся купка людей одержала підтримку… їй допоміг Оберучев.

Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на зїзді. В критичну хвилину в штабі округи рішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.

Ще й по тім зїзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та инших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішного подразнення минали. Потрохи провідники опановують сітуацію. Зїзд переходить до праці відповідно до принятої проґрами.

Звіти з місць. Зпоза найріжнороднійших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делєґати, досить яскраво видно все те ж нестримно-могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтеліґентних сил до орґанізаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центра; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про се кількість делєґатів на зїзд і півтораміліонова маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Київа, та чи не найкрасший свідок те, що росіяни заборонили зїзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інстітуцій.

Звіт Військового Ґенерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проєкти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Київа. Треба инших заходів, щоби розрушити петербурзьке правительство.

Зїзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делєґатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Ґенерального Комітету, понижуючої гідність нації.

Знову контр-атака провідників. Каяття Ґенерального Комітету. Обіцянки робити так, як накаже зїзд. Скарги на невистарчаючі уповноважнення.

Зїзд надає Військовому Ґенеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці зїзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від ґрупи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозіції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В сій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови зїзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який развраз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах зїзду є річи, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеольоґи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж иншим зїзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої орґанізації краю. Дальше зїзд забезпечує найактивнійшу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорґанізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови. Ще дальше говориться про військо: — Доручає Українському Військовому Ґенеральному Комітетові, як найскорше розробити детальний плян українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя… — Щоб усі звертання Українського Військового Ґен. Комітету до висшої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обовязково…

— Прикази Українського Військового Ґен. Ком. для всіх українців вояків і українських військових орґанізацій від сьогодня обовязкові.

В свому наказі Ґенеральному Комітетові не забув зїзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на зїзді. Він доручив Ґен. Ком. орґанізацію і кермування нашою національною ґвардією.

Перед кінцем зїзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. В такі моменти людська душа мякшає. Масами опановує великодний настрій, вони прощають гріхи своїм братам і зїзд… «висловлює Ґенеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військ. Ґен. Ком. і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповідю» кандідатів перед цілим зїздом.

Були люди, що відмовлялися «від чести» вихваляти самих себе, і за них говорили члени зїзду, що знали кандідатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання попасти в склад високих інстітуцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціял-революціонером самостійником», инший «земельної партії», а ще инший «безпартійним соц. — демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Одними резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам зїзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих діл. Центральній Раді по постанові зїзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет ґуберніяльної ради обєднаних громадських орґанізацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозіцію, послав до Петербурга розпучливу телєґраму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіди не дочекалися. Та зїзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в салі великого мійського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закамяніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив маґічне вражіння на маси. Змістові можна і треба богато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь иншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.

— Народе Український!.. докажи, що ти… можеш гордо й достойно стати поруч із кождим… державним народом, як рівний з рівним… Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий барітон тихо, але впевнено починає: — Як умру, то поховайте. Здавалося, що всесвіт співає з нами:

Кайдани порвіте

І вражою злою кровю

Волю окропіте…

То присягався зїзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.

Член презідії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає… Хтось сміється…

Члени зїзду, люди загартовані в чотирорічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.

Почув його і світ. То був перший оклик українського народа до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого істнування.

Загрузка...