Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Вступ Вставай, країно рідная!

22 серпня 2014 року

Концертний зал Українського дому забитий вщерть, а люди все продовжують прибувати. Вони вже стоять у проходах і тиснуться до сцени.

Я радісно підморгую Марічці, яка допомагала організовувати сьогоднішній концерт, мовляв, це – успіх! Їй двадцять сім років, вона україномовна киянка і має зелені очі. А ще вона прекрасно вихована, виділяється гордою поставою, знає декілька мов, і з нею можна говорити про все на світі, особливо про мистецтво. Вона мистецтвознавець за фахом. Ми познайомилися з нею два роки тому на виставці Союзу Вольних Художників «Воля або смерть», що влаштовував свої радикальні перформанси у ті часи, коли за це ще можна було отримати реальний термін ув’язнення або сконати у калюжі крові у власному під’їзді після побиття невідомими молодиками.

– Навіщо вам, успішній людині, це треба? – запитала тоді.

– Щоб розхитати ситуацію.

– Я ж і питаю: навіщо?

– Так веселіше жити… Треба ж буде щось розповідати онукам!

І вже не віриться, що то було з нами, мирними, байдужими до геополітики громадянами, які допіру швендяли по магазинах, пліткували, дивилися по телевізору талант-шоу, народжували дітей, збирали гроші на нові холодильники, автівки й закордонні подорожі. Але ж були і мільйони на вулицях, і бойові зіткнення, де вперше довідалися, як вибухають світло-шумові гранати та ріже очі сльозогінний газ. А ще були барикади і стовпи чорного диму, який застилав небо над Києвом, коли на Грушевського поновлювалося протистояння. Були і водомети, і палаючий Хрещатик, і гімн України, що разом із молитвами підносився у небо в ту страшну ніч. А потім ріки жертовної крові, пролиті героями Небесної сотні на вівтар України, що в муках народжувала нових героїв, вихаркуючи із себе проклятий імперський совок.

Нині на Майдані остаточно зачистили усі барикади, намети та осередки кублування різної напівкримінальної наволочі, яка, прикриваючись подіями недалекої давнини, удає з себе бувалих революціонерів, пиячить ночами, віджимає мобільні телефони та дрібні гроші у перехожих, інколи зчиняючи перестрілки та штовханину з правоохоронцями. Усі справжні майданівці, «Правий сектор» та Cамооборона – вже на Східному фронті, куди ми завтра вирушаємо з нашим проектом.

Але в залі ще стоїть дух зимових подій. Де-не-де сіро-блакитний ковролін підлоги подряпано та залито масними плямами дизелю. Спинки крісел не усюди рівні. У повітрі відчуваються далекі присмаки диму, нехитрих харчів, чогось такого, чим зазвичай пахнуть матраци, на яких довгий час сплять люди у верхньому одязі. А ще пахне дешевим взуттям і армійським гуталіном. Світлові прилади на сцені працюють через один, та й сама сцена зберігає сліди недавнього розгардіяшу. Недбало підібрані якимись мотузками діряві куліси, порізаний екран на задньому плані і, знову-таки, подертий в деяких місцях, вичовганий ногами ковролін, на якому розставлено музичну апаратуру.

Минув лише тиждень, як звідси прибрали весь революційний крам: каремати, спальні мішки, ящики із консервацією, книжками, каністри з пальним, електрогенератори, теплий одяг, каски і дерев’яні щити – лише ті, котрі не мали художньої цінності. Розписані ж артефакти буремної доби виставили у центральному залі разом із виставкою «50 найкращих фото Майдану».

Сьогодні Український дім уперше відкрив двері для широкої публіки після революційних подій, що прокотилися по ньому непередбачуваним історичним цунамі – його буремні хвилі десь повибивали вікна, десь повисаджували двері, десь попалили стіни, а десь позаливали запасники водою. Одразу біля центрального входу, на гранітній рожево-червоній підлозі, й досі збереглися сліди від розривів гранат, якими гатили ВВешники у мітингарів у ніч штурму з 25-го на 26 січня.

Стояв тоді лютий мороз до мінус двадцяти п’яти, а хлопець в армійській касці з підбитим оком, пляшкою коктейлю і палицею у руках поруч зі мною щосили волав до силовиків, які забарикадувалися зсередини: «Виходь! Виходь!». Волав так надривно, що зірвав собі голос.

«Ви мене впізнали? – спитав зненацька, коли сьогодні після презентації я підписував перші примірники альманаху. – Ми разом стояли у ту ніч. А потім ви були у нас з концертом на п’ятому поверсі у Будинку профспілок. Я й тепер у „Правому секторі“ воюю. Тільки-но з-під аеропорту, утримуємо позиції в Пісках. Під Іловайськом, кажуть, біда. Завтра знову повертаюся».

Сьогодні виповнюється рівно півроку, як Янукович утік з країни. Саме на цю дату ми призначили презентацію великого історично-культурологічного альманаху «Майдан. (Р)Еволюція духу», над яким працювали останні сім місяців. Понад двісті найкращих фото, відібраних з майже десяти тисяч, близько сорока інтерв’ю з учасниками, історичних, філософських, мистецьких статей та есе – аби його створити і видати, мусив продати офіс, бо спонсорів не знайшлося.

– За дві хвилинки починаємо. – Марічка підходить до мене, і я роздивляюся срібні сережки у вигляді маленьких квіточок в її вушках. А ще відчуваю аромат її волосся, що спадає на оголену шию і плечі.

Цей альманах ми робили разом. Більше скажу: без неї я б цієї роботи не потягнув. Вона професіонал. Дуже чарівний професіонал, яких мало. Я щасливий через те, що доля подарувала нам шанс познайомитися. Питаю:

– Як там пан Орест?

– Хвилюється.

– Дорогі друзі, – Орест Лютий за лаштунками збирає довкола себе музикантів, – нині даємо незвичний концерт. Зазвичай ми виступали на барикадах, у полях, у клубах, на відкритих фестивальних майданчиках, корпоративних та приватних заходах. Сьогодні вперше виступаємо у повноцінному концертному залі на шістсот місць. Сцена диктує свої закони – тут уже нема за чим сховатися. Тому дуже прошу бути максимально включеними у дійство. Спілкування, комунікація між музикантами, артистизм, позитив включаємо на повну. Хочу нагадати, що наш проект – це любов. У любові він створювався, любов’ю наповнений, любов’ю ж має і надихати.

Музиканти уважно і зосереджено слухають, зрідка киваючи головами. Помітно, що вони теж трохи нервують. З боку зали чути перші оплески. Десять хвилин на восьму.

– Ну, з Богом!

Орест киває головою звукорежисеру, і той рушає до пульта. Музиканти поправляють краватки, капелюхи, беруть інструменти.

За хвилину світло в залі гасне. З динаміків лунають слова попередження: «Шановні пані та панове, музично-культурологічний проект „Лагідна українізація“ створено за усіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Перегляд цього проекту не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено перегляд проекту людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ! Всіх вищезазначених осіб просимо покинути залу до початку дії. Ваша присутність у залі свідчить про вашу згоду з усіма наведеними правилами. Жодні претензії не приймаються. Бажаємо вам приємного перегляду та прослуховування».

Далі у запису хору й оркестру лунає вступна композиція:

4 липня 2012 року

– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.

– Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова – Колесніченка…

– Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзті в садік, потому что водітєль попросіл отгул…

– Анжело, я поїду.

– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!

Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.

– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?

– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.

– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.

О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.

Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.

– Слухай, у мене є новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо… У мене з собою на флешці є кілька. Може, поставимо?

Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою…» – співав Вакарчук.

Женя Нищук – незмінний голос Майдану з 2004 року – закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою, і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоїмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось уже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами – фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!» Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, – словом, творча інтелігенція. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку:

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаємо оборону! – хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.

Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВешників. Пара взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» – бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» – «Та ніхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.

Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові „атака“ не розбіглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»

– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?

– Що ставити? – він у ноутбуці відкриває флешку.

«Вставай, країно рідная!»

За мить у динаміках звучить МОЯ пісня.

«Провокація!! Провокація!!! – істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. – Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!»

«Якого хєра?» – забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука «Вчіть, блядь, українську мову!».

Славко ніяково знизує плечима.

– Це українізований варіант радянської пропагандистської пісні, – намагаюся я пояснити ситуацію.

– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!

– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.

– Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.

– Та бачу.

До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком і відвіз до дитячого садочка. І тільки із вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.

– І що тепер? – зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи, як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.

Я мовчу.

Пісня перша Мурка. Груди № 6

Під час вступу музиканти виходять на сцену і займають місця поруч зі своїми інструментами: барабани, бас-гітара, гітара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.

Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказує коротку молитву: «Господи, помилуй мене грішного. Пробач мені лайку, пробач гріх лицедійства. Не заради себе стараємось, а заради України єдиної, соборної, неподільної. Во славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Хреститься.

Як тільки вступ закінчується, музиканти беруть до рук інструменти. На мотив славнозвісної «Мурки» лунають вступні акорди бандури та чотири такти перегри. На сцені стрімко з’являється Орест Лютий.

Хочете – вірте, а хочете – ні, а написалася ця пісня саме в Одесі, у травні 2011 року. Один із бонз Партії регіонів святкував там свій ювілей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.

На ту пору ми брали кожен по три тисячі доларів гонорару. Десять відсотків віддавали організаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дітей та інколи їздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларів на місяць. Це – так собі… До кризи 2008-го було краще. Тоді я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мільйона зелених на рік. Рекламував пральний порошок, горілку, побутову техніку. Мав агенцію з організації та проведення масових свят, працював на телебаченні. Став власником розкішної двоповерхової квартири на Подолі, купив офіс, побудував з батьками заміський будинок, де в гаражі стояли три гарні автівки на всі випадки життя.

Що й казати, тепер ті роки здаються райським часом. Річки кипіли від зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бізонів паслися на смарагдових луках, і великий Маніту був прихильний до новонародженої української нації, яка чи не вперше у своїй страшній, голодоморній, колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.

– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.

– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!

– Анжело, так країна ж гине!

– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!

Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».

– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!

До горла підкочував відчай.

У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!

Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»

Проте, по порядку.

Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.

Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»

Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.

– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.

– А чєго ето он по-украінскі тут балакаєт, гав? Ми вам за другой язик дєньгі платім!

– Хорошо, хорошо, нє волнуйтєсь, больше етого нє повторітся. Правда, котічєк?

Це зараз легко казати: «Та запхав би їй мікрофон у рота за такі слова! Та послав би чимдалі!»… Зараз, коли їх уже нема. А тоді промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, щонайменше років на 20–25, як Путін. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого пасічника-сибарита, що разом зі своєю кумівською зграєю поховав усі наші мрії та сподівання на чесне й гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчевої карнавалії. Воістину, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Відпрацьовував бабки. Бо діти, кредит, старенькі батьки і купа зобов’язань перед світом. Жізнь, бля!

Зазвичай подібні свята закінчувалися однаково: коли всі артисти відспівали, святковий торт розрізали, а нестійкі гості роз’їхалися, реальні пацани запрошували якогось місцевого «шансоньє» й аж до ранку співали з ним «Гоп-стоп», «Владімірскій централ», «Бутирку», «Золотиє купола», ну, й останнім часом «Спят кургани тьомниє».

Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.

Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»

– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автівки.

Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.

Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»

«Дуже боляче, – підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. – Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі – пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»

«То час ставати до боротьби, брате!»

«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».

«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»

«Так що робити?»

«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».

«То краще скажи – з чого починати?»

«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: пам’ятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних „Було не любити“? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ українську пісню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»

Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.

Пісня друга А я – не москаль

Зазвичай після українізованої «Мурки» в залі зчиняється овація. Інколи зал вітає колектив стоячи. Але цього разу глядачі просто шалено аплодують.

– Гутен абенд, бон суар, гуд івнінг, доброго вечора, дорогі друзі, лєді енд джентльмени! На сцені високохудожній антитоталітарний гурт «Сталін унд Гітлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропології Орест Лютий із проектом «Лагідна» та, можливо, трохи згодом «Сувора українізація»!

Овація вибухає наново. Орест піднімає капелюха над головою і чемно вклоняється навсібіч. Поправляє імпозантну краватку-метелик. В його руках з’являється диригентська паличка.

– Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотів дізнатися, чи є в залі москалі.

Якась наволоч, навіть у Стриї чи Коломиї, обов’язково закричить:

– Є-є-є-є!

– Сєкундочку, – каже Орест і робить рукою такий жест, наче трохи зігує. – Перед тим як вигукувати такі дурниці, давайте розберемося зі значенням слова «москаль». Адже, як відомо, багато наших російських друзів плутають його із національною приналежністю до російства. Тобто якщо росіянин – то обов’язково москаль. А це в корені неправильно. Як професор антропології авторитетно заявляю: москалем може бути будь-хто – росіянин, француз, англієць, німець чи навіть китаєць, але здебільшого росіянин. Бо «москаль» – то синонім до слів «окупант, загарбник, наволоч і кат». Людина, дотична до паназійської шовіністичної великодержавної ментальної парадигми, чиєму народженню і процвітанню ми завдячуємо злиттю двох форм буття: європейського та азійського. По факту маємо мутанта начебто європеоїдної зовнішності, але з абсолютно азійським варварським мисленням та деспотичною формою суспільно-політичного буття. Я не занадто складно висловлююсь?

У переповненому залі Українського дому панує ніякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякі співати, а він отаке!..

Але Орест продовжує антропологічну атаку.

– Так от, москаль – це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна її ознака – імперська, загарбницька сутність, що живе за рахунок окупованих народів, придушення свобод, брехні, пропаганди та інших злодійських схем та схемочок, а також, і це дуже важливо, впевненості у власній «богоізбранності», що проявляється в термінології «Особєнний путь», «Духовність», «Трєтій Рім», «Руський мір» ну і таке інше.

На жаль, зараз Росія хвора на «москальський синдром». Але й там лишається багато людей, які відстоюють високі принципи європейського гуманізму та лібертаріанських цінностей, що їх москалі навмисне спростили до зневажливих плебейських лінгвістичних фейкоформ «підори», «піндосія», «гейропа» і таке інше. Нестійка, схильна до шаблонізації зовнішніх факторів психосоматична система типового москаля вдається до спрощення та нівеляції будь-яких складних філософських та естетичних форм цивілізованого впливу.

Типове для москалів явище «шаріковщини», заснованої на превалюванні тваринних інстинктів над суто людськими якостями аналізу, самопізнання, самовдосконалення, і зараз є дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока російська культура є радше опором «внутрішньому москалю», що живе в російській колективній душі й багато чинить лиха не лише довколишнім народам, а й «внутрішнім ворогам» у вигляді митців та інтелігенції.

Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки – Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, – усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?

Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»

– Ну от бачите, вже шість є! – жартує Орест, і в залі чути сміх. – На сто п’ятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся – колись був москалем!

По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.

– Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»

На цей раз у залі тиша.

– А чи є в залі хохли?

– Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.

– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?

Тиша.

– Чи є в залі українці?

– Є-є-є-є! – вибухає зал.

– СЛАВА УКРАЇНІ!

– ГЕРОЯМ СЛАВА!

– Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!

У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.

Орест жестами просить публіку заспокоїтися.

– Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…

Зал слухняно крутить головами.

– Той, хто не співає разом з нами, той…

– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.

Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».

Початок липня 1987 року. Невелике прусське містечко Франкфурт-на-Одері. Зі скотарських вагонів з нарами у три поверхи вивалює натовп «воїнів-визволителів». Майже дві доби нас везли у тих вагонах від військового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, відстань між якими – не більше ста кілометрів. Везли ночами. Потайки. Вдень стоїмо на якихось запасних коліях, а вночі зі швидкістю десять кілометрів на годину рухаємось і знову стоїмо, пропускаючи цивільні поїзди та товарняки.

Радянський військовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорія відносна. Поле, посеред якого злітно-посадкова смуга, а поруч, за два кілометри, оточене колючим дротом наметове містечко. Вода із заіржавлених чанів – гірка і хлорована. Туалети – застелені дошками провалля в землі, загороджені брезентовими шторами. Бридкі пологові будинки для мільйонів мух, які зліталися на рештки перлової каші, поточених комахами галет та крутого солдатського гівна, замішаного на смердючій, як казенний чай, сечі.

Чай, із дивним присмаком якихось медикаментів, дають зранку і ввечері. Його привозять польові кухні й черпаками розливають у металеві кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працює одвічний москальський принцип: «нє украдьош – нє проживьош». Багато хто з України «проїбав» свої кружки у перший же день, а потім викупав їх за цигарки, леза для гоління чи цукерки у тих самих хлопців з Тюмєні, Казані чи Нижнього Тагіла.

Весь день харчуєшся сухпайками – вже оспівана консервована перловка-«шрапнель дріб шістнадцять», галети та ще якийсь біогумус типу тушонки, де замість м’яса суцільна вода та жир. Від цього раціону запори траплялися такі, що воїни по два тижні не могли із себе нічого вичавити. Очі ставали, як курячі яйця, ануси кровоточили і вкривалися геморойними шишками після кожного більш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кєнт з Волгограда отак і вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок від напруження. Але на диво, ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.

Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.

Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.

Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.

Встає сонце. З віконечок охайних фарбованих будиночків мовчки визирають молоді й не дуже обличчя німкень (німці взагалі встають дуже рано). Чоловіків нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, і вони не спроможні зарадити цій біді.

«Ей, дєвушкі, давайтє знакоміться!» – вигукує із нотовпу якийсь малєц-удалєц з Уфи чи Наро-Фомінська, й обличчя зникають.

Для чого це все? Щоб знала Європа, знав світ, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами військових частин, ховається півмільйона варварів, які будь-якої миті можуть осідлати тисячі танків, літаків, БМП і БТРів, а також запхати дула своїх немитих хуїв у піхви ошатних європейських пані й кінчати в них автоматними чергами смертельно небезпечної азійської сперми на очах зніяковілих європейських лохів-інтелектуалів в окулярах.

І понесе Європа від москаля. І народить істоту, наче європеоїдну зовні, але з чорною варварською і нєв’єбічєскі загадочной душой, полной протіворєчій, способной как на вєлікіє духовниє вознєсєнія, так і на страшниє смєртєльниє грєхопадєнія! Согрєшила Європа с Азієй – получілась Росія. Мутант, которого умом нє понять, а хуєм не ізмєріть! Потому как і понімать нєчєго. Ні то ні сьо. Хуй знаєт шо. Достоєвскій руліт!

Тремти, Європо, тремти, світ! Орда іде! Люта, страшна, голодна. Незборима татаро-монгольська орда! Хайль Лєнін! Хайль Сталін! Хайль СРСР!!!

А хулє…. Дєди воєвалі…..

Пісня третя Вагони, повнії москалів

– Так ви фашист?

– Я український націоналіст.

– Так ето жє одно і то же! Пасматрітє на нєго… Шапочку одєл баварскую, галіфе нємєцкіє, того гляді крікнєт «Хайль Гітлєр!».

Передноворічний ефір кінця 2012 року на телеканалі «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталін унд Гітлер капут», був в усіх сенсах «гарячим». Це був розквіт «антифашистської риторики» від спікерів Партії регіонів.

Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрічках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», у перевиданні нецензурованих творів Хвильового та Івана Багряного, та й у самій українській мові, бо злочинний закон Ківалова – Колесніченка, який де-факто робив російську другою державною, було ратифіковано Верховною Радою та підписано Януковичем.

– Всє еті ваші штучкі бандеровскіє нам очєнь хорошо ізвєстни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провідних регіональних спікерш. – Сначала танци-пєсєнкі, а потом «ночь длінних ножей»! Забилі волинскую рєзню? Дєтєй распятих только за то, что оні нє українци, забилі? А єврєйскіє погроми! А Бабій Яр!

– Єлєна, зачєм ви пєрєдьоргіваєтє? – намагався зупинити її московський ведучий Євген Кісєльов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами і губами прицмокує).

– Нє останавлівайтє мєня, Євгєній, єслі ви уж прігласілі етіх господ, так називаємих артістов, в студію, то я, как народний депутат, імєю право сказать всьо, что я о ніх думаю. Ето називається «обикновєнний фашизм». Знаєтє, фільм єсть такой? Там рассказиваєтся о прєступлєніях нацистов во врємя Второй міровой войни! І там єсть епізод, когда трактор ровняєт трупи возлє Освєнціма. Так вот я єті кадри всю жизнь помніть буду! І дєтям своім і внукам завєщаю. Будь проклят фашизм!

– Так, а кадри украинского Голодомора… Дєсять мілліонов украінцев, виморєнних голодом!

– Ето всьо брєхлівая западная пропаганда, – бризкає піна з рота на комір сукні. – Нє било нікакого украинского голодомора. Ето било явлєніє в масштабах всєй страни. Там і русскіє гіблі, і казахі і, вообщє, Євгєній, я до глубіни души поражєна, как ви такіх артістов моглі наканунє Нового года пригласить в студію?

– Орєст Лютий – самий рєзонансний музикальний проект 2012 года. Мілліони просмотров в Ю-тюбє!

– Там голиє сіські тоже мілліони просмотров собірают!

– Так, давайтє продолжим діскусію чуть позже… Кстаті, голиє, так сказать, сіські в Ю-тюбє запрєщєни. Єщьо одно нєбольшоє пєрєдьоргіваніє фактов от Єлєни Бондарєнко, но ето к дєлу нє относітся. А сєйчас нєбольшой музикальний сюрпріз от Орєста Лютава. Прошу, господа!

– Дякую, панове. – Орест Лютий чемно вклоняється аудиторії. – Наступна наша пісня написана на честь людини, яку нинішній президент Янукович підступно позбавив звання Героя України. Але хіба можна забрати це звання у людини, що до останнього боролася і вмерла з ім’ям України на вустах? Отак колишні «Шаланди полниє кєфалі» в нашому українізованому варіанті перетворюються на «Вагони, повнії москалів». Герою України Роману Шухевичу присвячується! (Подивитися на реакцію Олени Бондаренко можна на Ютубі за тегом «Орест Лютий на „Інтері“».)

Сам проект матеріалізувався абсолютно спонтанно. Наприкінці 2011 року прийняли ще один антиукраїнський закон «про скорочення квоти української музики в теле- та радіоефірах», і тоді я зрозумів: «ЦЕ ВІЙНА! МОЯ ОСОБИСТА ВІЙНА!»

Тієї ж ночі до мене знову навідався Орест Лютий:

«Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, наскільки все серйозно?»

«Так, друже».

«То вперед, до роботи. Рядки пісень мають бути, як кулі. Самі пісні – снаряди і напалм. Соціальні мережі та Ютуб – вогнемети та важка зброя. Ти мусиш цілити в саме яблучко їхньої загарбницької місії. Зачистка культурного простору та української свідомості від заразної російської естетики, демотивація імперських міфів, руйнування стереотипів. Найсакральніші, найглибинніші основи російської музичної експансіоністської навали треба зруйнувати вщент. Від наших пісень має виносити мізки і розривати серця у всіляких великодержавних шовіністів, совкових дебілів та путінських шавок. Від радикальної мистецької діяльності в українських душах має пробуджуватися воля та народжуватися шал боротьби, що долатиме рабський страх, посіяний там імперією. Звучить трохи самовпевнено? А що робити? Принаймні треба встряти в бійку, а там побачимо. Згода?»

«Згода».

Залягаю у шанці й обираю мішень.

Буквально за два тижні було написано всі пісні до альбому «Лагідна українізація». З’явилися «Вагони, повнії москалів», «КДБ працює», «Взорвали бюста в саду біля обкому», «З чого починалась Московія», «Народная шахтьорская», «Ах, Бандеро, український апостол!», «Убий у собі москаля», «Слава Україні». Після перегляду нескінченних «Голубих аганьков» з’явилося послання до російських зірок та телепродюсерів із назвою «Братішкі заїбали!», чи то пак «Алла Пугачьова».

Відгулявши новорічні свята, я скликав музичний колектив, з яким зазвичай працював на корпоративах.

– Друзі, хто готовий сісти в тюрму за українське мистецтво? – спитав напівжартома.

Прослухавши репертуар, хлопці погодилися взяти участь у цій авантюрі, і я їм за це безмірно вдячний. Адже всі розуміли, на яку небезпеку ми наражаємося самі й наражаємо своїх близьких. Антиукраїнський морок ставав дедалі нестерпнішим. За це вже били, звільняли з роботи, позбавляли бізнесу, викидали з країни.

– Та нам що? – знизав плечима наш незмінний акордеоніст Любомир Бартка, – вас реально посадять, а нам просто по шиї надавати можуть!

– У разі чого валіть усе на мене!

– Яволь, майн фюрер!

Усі засміялися, й репетиції почалися.

Перше відео знімали чи то 15, чи то 16 січня 2012 року. Знімали в студії звукозапису й одночасно писали звук. Я наполягав на тому, що всі кліпи мають бути аскетичними, наче з бандерівської криївки.

– Звук і зображення можуть бути недосконалими, – казав я до оператора і звукооператора водночас. – Це пісні воєнного часу, тому й естетика цілком воєнна, сувора.

За один день записали шість роликів. Через місяць зняли ще п’ять. Отак на музичному фронті розпочалася наша тривала і виснажлива мистецька боротьба.

За втілення проекту «Лагідна та сувора українізація» я висловлюю щиру подяку Дмитру Табачніку та його поплічникам, котрі намагалися переписати історію України за московським сценарієм. Дякуємо Олені Бондаренко за неперевершену антиукраїнську риторику. Дякую «підрахую» Ківалову та його другану Вадіку Колєснічєнкє за «мовний закон». Дякую усім комунякам та депутатам-запроданцям, які не голосували за закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Дякую Партії регіонів, Лесику Бузині, всякій журналістській наволочі, що регулярно світилася на телебаченні з промовами: «Україна – нє состоялась. Росія кручє всєх!» Дякую особисто ще одному Табачніку – Яну – за його програму «Україну мають таланти», де совкова мумія Кобзона укупі з іншими адептами радянської некрофілії та їхніми гламурними тьолками вишукано «стібалися» над усім українським.

Дякую Валіду Арфушу за брехливі глянцеві журнали і взагалі дякую всім глянцевим проросійським журналам за стійку антиукраїнську позицію. Дякую всім радіостанціям і, зокрема, «Руському радіо», радіо «Шансон», «Шарманка», «Авторадіо», «Радіо Алла» та іншим – за популяризацію російської попси, шансону, блатняка. Дякую продюсерам телеканалів за нескінченні серіали типу «ВДВ атакує», «Спецназ», «Мєнти», «Якісь там казакі», «Якісь там станіци», «Якісь там бєдниє Насті, Наташі, Свєти і Лєри», а також за дебілізуючі розважальні шоу.

І насамкінець хочу сказати велике «ДЯКУЮ» за наш проект колишньому президенту Януковичу, прем’єр-міністру Азарову, міністру МВС Захарченку та генпрокурору Пшонці. Ваші харі, слова, вчинки, тупа самовпевненість, жлобство ваших дружин та оточення, ваш несмак, ваша непереборна «совковість», малоросійство, мавпування московських звичок, православний бандитизм («однією рукою хрестимося, іншою пиздимо»), брехня, здирництво, боягузтво, ваша ницість, переляканість, ваша мерзенність – так мене ЗАЇБАЛИ, що мені нічого не лишалося, як випустити Ореста у публічний простір.

Це сталося першого лютого 2012 року, коли ми виклали в Ютуб ролик на пісню «Вагони, повнії москалів».

– Они тебя уб’ют! – ридала в трубку дружина, вагітна нашою третьою дитиною.

На ту пору я, про всяк випадок, сховався у селі під Києвом, де мав будинок і дописував не менш радикальний за проект «Орест Лютий» автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» (раджу почитати).

За один день ролик зібрав понад 30000 переглядів. Для українського Ютубу то був беззаперечний успіх.

І стало страшно! Дуже страшно.

Пісня четверта КДБ працює

– Колишні КДБісти в залі є? – питає Орест Лютий у публіки.

– Є! – озивається хтось.

– Відповідь неправильна, і знаєте чому? Тому що колишніх КДБістів не буває. (Сміх у залі.) Вони завжди – на «боєвом посту». Все фільмують, все знімають і чекають на свій час, коли всіх нинішніх українських патріотів почнуть мочити нові загони НКВД, що прийдуть з боку путінської раші. Але ми вас уже не боїмося! Приходьте, нам є чим вас пригостити. А краще незабаром ми самі прийдемо до вас у гості. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебістами у відставці, а бійцями добровольчих батальйонів та воїнами, що пройшли АТО.

Скажу більше, наступна пісня написана за реальними подіями, що відбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали українські патріоти, які й досі лишаються на півострові, хіба що після анексії перебувають на нелегальному становищі. Там взагалі багато наших! І якщо ви згодні, що Крим – то Україна, озвіться оплесками!

Зал вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»

Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.

По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.

«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.

«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»

А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»

І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»

«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.

«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»

«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»

«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»

Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.

Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…

Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.

А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.

«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).

У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.

І лише Штірліц в ССівській формі давав хоч якусь розраду і надію на те, що і совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом і довела практика. Адже найлютіші «антифашисти» чомусь не носять обісрані хебешні галіфе чи сукні виробництва «Мосшвєйпром». Натомість воліють вбиратися в Х’юго Босс (який і розробляв моделі ССівської форми) та у сукні від Коко Шанель, звинуваченої в колабораціонізмі.

Що й казати: попи обирають «Майбахи» і «Ролс-ройси», а не «Жигулі» й «Ниви», колишні комсомольці та партійні бонзи відпочивають в Баден-Бадені, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дітей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як і нинішня путінська Росія – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – єдине справжнє цивілізаційне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикриває довбешку, напхану салатом олів’є, перемішаним із фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Бєрлін бралі і в космос лєталі!». І ніяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна піти й відібрати або спиздити у сусіда.

Тому конфлікт Росії із Заходом – це, за великим рахунком, естетична війна між засраним ватніком і формою СС, визнаною найстильнішим одностроєм усіх часів і народів. «Кожному своє».

А от кого насправді жаль, так це мільйони страчених і спалених у печах євреїв, які полягли у боротьбі між цими двома полюсами світового естетичного тяжіння.

Пісня п’ята Взорвали бюста в саду біля обкому

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».

Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.

У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися лічені професори, яких усі вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарі, що розмовляли здебільшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авіазаводу ім. Антонова на концерті групи «Воплі Відоплясова» – у зал набилося тоді повно моїх однолітків, студентів університету Шевченка, педінституту, політеху, інших вузів, і всі довкола говорили українською…

Саме тоді я, «русифікована київська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спілкуванні на українську і, не повірите, відчув захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, що народжувалася у мене прямо на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафосність моїх слів – у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, в якій моя генерація з дітей гомо-совєтікус перетворювалася на українських патріотів.

Пам’ятаю, тоді виголив собі на голові справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери і ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби відвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своєму важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі фізичного нападу.

Мама часто заламувала руки і плакала, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!» – «Дурак! Ой, молодий дурак!» – бідкалася мама. «Ну як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж ніби жартома, відповідав я йому, – от незабаром виборемо незалежність й усіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо з країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм. «Ну-ну, – відказував він мені, – ти таки будь із цим обережний, бо мені здається, ще трохи, і знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!».

Хоча про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто уявити собі не міг, що велика радянська імперія посиплеться в один день. Адже довкола простиралася величезна, безкрайня територія – від самих Карпат аж до Курильських островів, – щільно заселена численними племенами гомосовєтікус. Велетенська сіра біомаса, чи то пак «особлива порода» людей, у яких імперська держава прагнула відібрати-вишкребти національні, культурні, ментальні відмінності, – плекаючи у такий спосіб «єдиний радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу (байдуже що «хрущовської», що «брєжнєвської» забудови), довбешку задурювали визначною місією (типу «світлого майбутнього»), годували мистецьким ерзацом (типу естрадної попси), шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.

Аж раптом якомусь придуркові на прізвисько Горбачов (хоча чому придуркові – була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спало на думку позбавити народ алкоголю. І все – імперія завалилась. На її руїні постала, а правильніше буде сказати «впала нам на голову», Незалежна Україна. І що з нею робити, гадаю, мало хто знав – ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які направду відсиділи за Україну у мордовських чи пермських таборах, просто фізично не спромоглися б охопити усі ділянки та фронти державотворчої діяльності, ладнаючи підмурок нової країни.

Натомість зайняли їхні місця хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всілася у Верховній Раді, приймає якісь закони, радиться, «мутіт», «рєшаєт»… Навіть Народний рух України, що так славно виступив на початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою. І в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдоУкраїною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартійна зараза, нині перефарбована на адептів незалежності (повбиралися у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).

Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 років. Із Західної України доходили звістки, що то тут, то там на сільрадах вивісили жовто-блакитні прапори. Але то, радше, була гра – в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим.

Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була «революція на граніті» й багатотисячні мітинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч (ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком збирали під ялинами біля Центральної пошти цеглини – мали намір скористатися ними проти танків, якщо б їх кинули на придушення «антинародних виступів»).

На щастя, танків не трапилося, натомість впала до наших рук Незалежність, і всі сп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало – він був для мене радше уособленням спротиву совєтській системі, тому імперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мільйони безневинних моїх земляків.

Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. «Бо Бандера для комуняк і азіатів як червона ганчірка для бика! Бояться понад усе вільної, щасливої та справді незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше імперія!» – отак думав я собі у ті благословенні часи.

Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч з іншими артефактами тієї вільної щасливої пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі, а я поцупив після його виступу в Спілці письменників на зборах РУХу, довгою стрічкою індійських презервативів, на якій Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора та надписом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» і, знову-таки, автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерівцем».

Уривок з роману

«Доба. Сповідь молодого бандерівця», 1994 рік.

Пісня шоста Дарино

А тепер трохи про баб. Про кацапських баб.

Страшні вони, кацапські баби, для чоловічої природи. Завжди усім незадоволені, які б скарби до їхніх ніг не складали. Згубить чоловіка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переінакшить, облає, оббреше, по світу пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у світі, повно у Раші, та й у нас достоту розвелося.

Позасідали в редакціях глянцевих журналів, рекламних відділів, на телеканалах – чоловіків собі гідних виглядають, а самі хижі, мов гієни степові, тільки про статки та свіже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поїхати, кому піхву свою подорожче продати.

Буває, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловіка своєї мрії. Місяць, два, півроку, аж дивишся – вже плаче, а тоді сльози висушить, і знову металом блискають очі, сталь у голосі: «Всі вони сволочі, всі гандони і підараси, і нема їм прощення. Мочити їх по повній програмі!»

Бо закохується кацапська баба у гідних чоловіків, статечних, незалежних, зі своєю думкою і життєвим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне місце сіла, то вже й бере віжки до рук, уже наказує, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як гроші заробляти, кому шану віддавати, а кого послати якнайдалі. А як стане чоловік дибки, як скине тварюку зі своєї шиї, то вже скиглить і верещить: «Падонак, нігодяй, я тєбє добра жєлаю, а ти со мною вона как!». Усе видає себе за золоту рибку із казки, а насправді – лише лайлива стара.

І не візьме до голови, що чоловіка поважати треба, бо на те й дається чоловік жінці, щоб жінкою бути – лагідною, мудрою, надихати, а не сварити, кохати, а не примушувати, болі й рани лікувати, а не всаджувати гострі пазурі у саме серце. Тоді й чоловік відгукнеться, відкриється, все зробить, аби щасливою була, подарує дари небесні й життя вічне у вигляді дітей щасливих і здорових. Але невідомі ці почуття для неї, бо не знає справжнього Бога, а лише хреститься, ніби циркова папуга, та проклинає Божим іменем.

А ще вона завжди права – кацапська баба, а навіть якщо не права, то все одно права, бо «я же – женщіна». А ще, не дай Боже, – мати, то все – ховайся. Материнство для кацапської баби – свідоцтво її біологічної повноцінності. Як для кацапа у тюрмі відсидіти чи в армії відслужити, так для кацапки – «дєтєй нарожать». Дарма, що ростуть забиті й недокохані, хоча пристойно вдягнуті й до школи споряджені. «А хулє, я ж їх абєспєчіваю!». Сидить кацапська баба у Фейсбуці чи по телефону балакає – кістки всьому світові перемиває, бо тільки у лайці, брехні та словоблудді щасливою робиться і значущість свою відчуває тільки тоді, як притопить когось чи з лайном змішає.

Цілі армії невдоволених, хижих, заздрісних кацапських баб позасідали в редакціях бульварних видань та таблоїдних сайтів, чигаючи на поживу: кого б заклювати, кому б на голову помиї вилити, а кого й заживо зжерти. Варяться у цих міазмах, тхнуть, старіють, роблять собі підтяжки, накачують губи силіконом. І ото сидить собі самотня кацапська баба перед телевізором, шостим чоловіком покинута, дітьми забута, і дивиться чергове шоу «Як вийти заміж» чи «Битва екстрасенсів». Гине, шкарубне від злості й люті, що зсередини її мов пекельний вогонь спопеляють. Типова відьма – кацапська баба. А поруч із нею розбите корито.

– Ось чому я й досі не одружений, – каже Орест зітхаючи, – бо не знайшов того єдиного кохання, але вірю, знаю, що зустріну ще дівчину своєї мрії, отаку, як у наступній пісні, що її ми присвячуємо українським жінкам: нашим берегиням, нашим янголам-охоронцям. Мамам, дружинам, сестрам, донькам, які завжди поруч у найважчі моменти. У горі й у радості, у мирі і війні, у скорботі й тріумфі. Дякуємо вам, наші єдині, вірні, милі та прекрасні, за те, що ви – не кацапські баби. Ми вас любимо!

Орест співає на мотив «Катюші»:

– Та вона ж у тебе кацапка! Типова кацапка…

– Не кажи так, друже, вона все ж таки мати моїх дітей…

– Добре, вибач. А боляче робить, бо любить.

– Та ну її на хєр, таку любов! У мене вже серце не витримує від її «обіймів».

– Так, а якого хуя одружувався?

– Дитину хотів зберегти. Ну і любив її страшенно. Красива вона, зараза… Очей не відвести. Таке, знаєш, кохання-пристрасть, що вбиває. І наче бували у нас непогані часи, але сказати, що жили «душа в душу», – не можу. Весь час якісь сварки, якісь суперечки… Сподівався, що якось налагодиться, але чим далі, то ставала все нестерпнішою. Інколи ноги додому не йшли, бо щовечора – скандал. Та сказала про тебе те, а та – те…

Оці її гламурні подруги і друзі-гомосексуалісти, яких постійно у домі було повно, мене на дух не переносили. Я її попереджав: «Не пускай нікого в наше життя, не винось сміття за поріг, бо розірвуть, пошматують, розжують і виплюнуть». А вона мені: «Чого ти мені рота затикаєш? Що хочу, те й кажу, з ким хочу, з тим і спілкуюся!» Знаєш, є така порода «жінка з хуєм», так ото вона така. А на хєра мені «жінка з хуєм»? У мене свій є. І весь час намагається тим «хуєм» зі мною помірятися. Усюди я не правий і все роблю не так… І тут дебіл, і тут козел. Не жінка, а кінь із залізними яйцями. Останнім часом взагалі нестерпною стала: вважає, що з’їхав з глузду з усією цією революційною діяльністю. Спинний мозок вигризає…

– Невже не розуміє?

– Та яке там «розуміє»? Вона розуміє тільки те, за що гроші платять. Каже, що я дебіл, піарюся на крові, здохну під парканом, й узагалі через мене розпочнеться Третя світова війна.

– Я тільки не можу зрозуміти, скільки у вас точно дітей?

– Троє спільних: Андрійко, Орися та Іванчик. Та ще по двоє дітей від попередніх шлюбів. У мене Софійка та Іванка, а у неї Стася і Саша – вони разом із нами живуть. От і виходить, на двох – сім, у кожного по п’ять, а спільних троє…

– Це пиздець!

– Про те й кажу. Оце вже десять місяців минуло, як вигнала з дому. За дітьми скучив нестерпно.

– То, може, помиритися?

– Як? Вона ультиматум ставить: або Орест Лютий, або родина.

– Зовсім подуріли баби!

Ми з друзями сидимо у підпільному пабі «Бактерія» на Подолі й поволі цмулимо світле «бердичівське», інколи запиваючи його радикально ірландським «Джеймсоном». Довкола буяє фашизм. Молоді дизайнери обговорюють за барною стійкою результати матчу «Манчестер» – «Челсі», філологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас і Крим – це невиліковно проросійські землі, які гальмують розвиток модерної України. Фанати київського «Динамо» грають у настільний футбол два на два.

У пабі ще купа цікавого модного люду, як зазвичай і буває суботнього вечора. Якісь пихаті дизайнери, спраглі до богемного спілкування мультимільйонери, справжні фашизоїди з Білорусі, – всі у сваргах, зігах та свастонах (і куди Лукашенко дивиться?), милі слов’янські дівчата в намистечках та оберегах, якісь розгульні англосаксонські тітки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’єш, тим привабливішими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до України світовим сіонізмом, аби не допустити антисемітських проявів (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерівець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор і найвищий рівень єврейської скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кінопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник і співвласник закладу), наш львівський побратим веселий Ванца, Олексій Шемотюк – архітектор, Гєна Тітов – скульптор та багато інших. Гарна фашистська компанія.

Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.

Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.

– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в

Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.

– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…

Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.

Над Києвом пливе тихий ліловий вечір. 31 серпня 2013 року. Останній день літа. Рівно 12 років від того дня, коли ми з дружиною стали близькі. Це сталося в поїзді «Севастополь – Київ».

– Скрути мені цигарку, Іване, – прошу я Сема.

Поки він це робить, я сідаю на східці. Прокляті спомини не дають спокійно жити, особливо коли вип’ю.

Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армії. Вперше побачив її того ж 31 серпня на сцені театрального інституту, де проходила церемонія посвяти у студенти. Ця дата взагалі якась міфічна для наших стосунків. Виходить, що сьогодні 24 (!!!) роки, як я її знаю! Офігєть!

Вона стояла у рожевій сукні в чорний горошок у стилі «пін-ап» і була найвищою на курсі. Метр вісімдесят чотири. Мені завжди подобалися високі дебелі дівчата. Жодних комплексів щодо зросту з моїм метр вісімдесят я ніколи не відчував. Ще тоді ми з моїм другом Сашком Самаром звернули на неї увагу. Вона виділялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою і незалежною, трохи самовпевненою манерою поведінки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.

Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».

«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.

Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.

За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».

Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.

«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.

Отака була від початку норовлива і горда.

Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.

– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.

Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.

– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.

Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.

Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори й освітлювачі гандони і підараси, а я дивлюся на її пухкий рот, довгу шию, граціозні пальці, що тримають келих із червоним вином, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми на яхті, пришвартованій в Гурзуфі, сидимо у кадрі. Я в махровому халаті, а вона у купальнику. Читає в перерві між дублями глянцевий журнал і паралельно весь час щось говорить. Я дивлюся на її довгі ноги з бездоганним перламутрово-рожевим педикюром, на її граціозну шию, на її пухкі губи, що розказують мені, як важко самій виховувати двох дітей, бо покидьок-чоловік не платить ані копійки грошей. Граціозні пальці тримають високий келих із шампанським, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми у кадрі їдемо в розкішному червоному кабріолеті «Порше» кримським серпантином. Я за кермом. Вона поруч, у білій сукні, хустці та білих дорогущих окулярах. Час від часу, відволікаючись від дороги, я дивлюся на бездоганний профіль з видовженими рисами обличчя. Вагнерівська руда валькірія. Абсолютно арійський типаж, рідкісний антропологічний матеріал. Такі жінки мають народжувати якомога більше дітей. Вона розповідає мені, як важко знайти для дітей гарну няню. Її мама неспроможна нормально наглядати за дітьми і взагалі, відразу по тому, як вона перевезла її з Каховки до Києва, та завела роман з якимось лисим хуєм, що намагається претендувати на її квадратні метри. Я дивлюся на неї, і мені її страшенно хочеться.

Студентський шлюб – ненадійна основа для довгого і щасливого подружнього життя. Два роки тому, коли я пішов з театру, почав працювати на телебаченні й заробляти незлі гроші, наші стосунки з Мариною дали тріщину. Спершу я був сценаристом, режисером, а згодом отримав власний проект на одному із загальнонаціональних комерційних каналів.

Гроші розбещують. Особливо, коли в тебе тільки-но починають складатися з ними стосунки. Можливість не економити кожну копійку, замовляти в ресторані все, що рекомендує шеф-кухар, не зазираючи у меню, зрозуміти відмінність між коньяком «Закарпатським» і справжнім, не паленим «Ремі-Мартен VSOP», на власні очі побачити, чим відрізняється захід на Куяльнику від заходу на Маврикії, Мадейрі чи на фінських озерах. Усе це накладає відбиток на спотворену жебрацькою юністю та посттоталітарним споживацьким синдромом свідомість.

Чимало моїх земляків і досі переконані, що «дєньгі рєшают усьо». Покоління нуворишів зміняють одне одне разом із хвилями перманентної зміни влади у країні. Колишнім гомосовєтікус зносить дах, коли вони допадаються до годівниці. Бабами здебільшого заволодіває шопінговий шал, а чоловіки, намагаючись підняти самооцінку, досліджують теми: чим внутрішні й зовнішні статеві органи філіппінок відрізняються, приміром, від тих же органів мулаток, чилійських індіанок, іспанок або японок. Що далі, то цікавіше… Хочеться іще та ще. Тут головне – впоратися зі швидкістю на віражах.

Я не впорався. Пустився берега – особливо того року.

– А що, пане отамане, – сідає поруч зі мною Сем, – нє хуйово ми так на усю країну виступили зі жлоб-артом! Хто б міг подумати, що цей проект так збіжиться із часом. Просто пророки якісь.

Я киваю головою і знову глибоко затягуюсь димом самокрутки.

Взагалі, за статусом нам мали купити квитки на літак. Ми на ту пору вже були хоч і молодими, та визнаними акторами «з телевізора» й отримували доларів по триста за знімальний день, тоді як середня зарплатня по країні ледь дотягувала до сотні зелених у місяць. Чотири знімальних дні – й річна зарплата пересічного українця у тебе в кишені. Рай!

Але квитків на літак не було, і нам узяли квитки на поїзд «Севастополь – Київ», що прибував у Київ о сьомій ранку, і Анжела теоретично встигала провести старшу доньку до школи.

Вона ось-ось мала офіційно розлучитися з чоловіком. Мій шлюб теж висів на волосині, бо дружина здогадувалася про зради і вже відверто висловлювала своє обурення, коли я недолуго намагався пояснити «довгі нічні зйомки» чи запах жіночих парфумів на своєму тілі. А я вже і не ховався. Ми купили трикімнатну квартиру на Оболоні, зробили в ній ремонт, їздили відпочивати за кордон, то в чому справа? Після жалюгідних «театральних» заробітків я почував себе справжнім Ротшильдом і альфа-самцем, прагнув випробувати себе і цей світ на міцність.

Нам як «зіркам» купили одне купе на двох.

– Ви ж там дивіться, поводьтеся пристойно! – підморгнула хитрим оком Байрак, проводжаючи нас до таксі. Як наврочила.

Вже у Сімферополі ми взяли до купе дві пляшки шампанського і фрукти. Сіли в абсолютно порожній вагон і повернулися до Києва законними коханцями.

Довго ще трималися за руки у привокзальній кав’ярні, пили чай і мовчки дивилися одне на одного, прислухаючись до нових і дивних порухів і рухів у наших тілах і душах. Дитину до школи вона того дня не відвела. Це зробила за неї няня.

– Ви стали жертвою синдрому «обладанія». – Сем допалює й інтелігентно озирається, куди б ото викинути недопалок. – Карл Густав Юнг про це казав. Женщіна як вєщь. Красива статусна женщіна підкреслює чоловічу маскулінність. З нею ви відчували себе мачо. Це ж круто – мати поруч таку самицю. Значить, він ого-го! Значить, він чогось та вартий, – мають думати про вас інші. Замість «бути», ви полинули у систему «мати» і стали її заручником, втрачаючи самого себе. Тепер відбувається зворотний процес повернення і відшукування власного єства. – Не знайшовши поруч смітника, Сем обережно викидає недопалок під сходи.

– А знаєш, чим інтелігентна людина відрізняється від жлоба? Це я сьогодні придумав…

– Чим?

– Тим, що інтелігентна людина, коли допалить, завжди озирнеться навкруги, шукаючи, куди викинути недопалок, а жлоб просто кидає собі під ноги, не дивлячись.

– То що ви хочете сказати, що я – інтелігентна людина?

– До того ж розумна. Потрапив у десяточку моїх роздумів. А ще Карл Густав Юнг любив пригадувати давньоримське прислів’я: «Після злучання тварина сумна».

– Це ви до чого?

– Та щось останні роки багато сумував…

Пісня сьома Пісня про далеку батьківщину

На початку двохтисячних країна, здавалося, збожеволіла від нових матеріальних перспектив. Не знаю, що там коїлося в економічній, фінансовій та кредитній сферах, але гроші у народу з’явилися в такій кількості, що київський автопарк майже повністю оновився років за три. Кудись зникали ще радянські «Жигулі», «Волги» та «Москвичі», завезені у дев’яності напівіржаві «Форди-скорпіо», «Опелі-кадети» та дуже популярні БМВ «троєчкі». Натомість матеріалізувалися цілком новенькі – з автосалонів – вишукані й модерні «Сітроени», «Хонди», «Форди», «Міцубісі» та «Тойоти», я вже не кажу про машини представницького класу та джипи. Ледь не щомісяця рекламно кричали про себе нові бутіки, розважальні заклади, торговельні центри та гіпермаркети електроніки.

У 2002 році я створив власну агенцію з організації та проведення корпоративних свят. Ми відкривали найшикарніші ресторани, магазини, готували міжнародні автосалони, виставки, справляли Дні Шахтаря та Дні Металурга. На телебаченні вів лотерею та два розважальних шоу. А ще став обличчям реклами прального порошку «Тайд», де заробляв по десять тисяч доларів за знімальний день.

Анжела теж не гаяла часу і перетворилася на справжню телевізійну діву, завела персональних стилістів, перукарів, візажистів і потрапила до топ-десятки найкрасивіших жінок України.

Від вересня 2001-го до липня 2004-го, коли ми офіційно розійшлися із найгучнішим за всю історію українського шоу-бізнесу скандалом, наш роман хто тільки не обговорював. Ми були дурні, молоді й дозволяли собі з’ясовувати стосунки у публічному просторі. Вони живили плітки, інсинуації, перекручення й провокували появу всіляких статей у жовтій пресі, смажених новин у таблоїдах, на сторінках бульварних видань.