Сам собі бог

Юрій Загородній СНИ, ЩО ПОВТОРЮЮТЬСЯ Фантастичне оповідання

В усьому тілі я відчув легкий дріж, взявся за ручку дверей.

— Добрий день! — привітався з жінкою, яка сиділа за комп’ютером. — До вас можна?

— У якій справі? — жінка обернулася обличчям до мене.

Ось… — розгорнув я газету. — Прийшов за об’явою.

— Сідайте, — запропонувала жінка, вказуючи на стілець біля її столу. — Що вас турбує конкретно?

— Сни. Упродовж останнього місяця мені кілька разів сниться одна і та ж місцевість, і, коли прокидаюсь…

— Ясно, — перервала мене на слові жінка. — Ось вам анкета. Заповніть її.

Взявши анкетні аркуші, я став їх розглядати. Звичайно, насамперед, треба було вказати своє прізвище та адресу, що я швиденько і зробив. Далі стояло запитання про моє самопочуття. Я ні на що не скаржився й підкреслив слово «здоровий». Після цього треба було вказати причину мого приходу. Тут наводилося п’ять альтернатив — цікаві відчуття, цікаві сни, цікаві зустрічі, події, спостереження. Я вибрав «цікаві сни». На окремій сторінці я описав, що в мене накопичилося за останній місяць.

— Здається все, — сказав я і повернув анкетні аркуші жінці.

— От і добре, — мовила вона. — Ваша анкета буде опрацьована і завтра вранці ви зможете зустрітися з вашим психологом.

Весь день я думав про завтрашню зустріч. Намагався передбачити про що той питатиме мене, яку може дати пораду. Адже, що б там не казали мої знайомі, щось є у цих снах. Не може бути, щоб просто так собі повторювалися вони. А який стан після пробудження! Тіло немов омолоджується. При тому відчувається його незвичайна легкість. Може, щось подібне вже траплялося з кимось?

Другого дня я був біля входу до знайомого будинку вже о дев’ятій ранку. Бачив, як чергова відчинила двері, чекаючи на перших відвідувачів. Але я поки що не збирався заходити: знав, що не прийшли ще потрібні мені люди. Знічев’я я направився в парк, що розкинувся понад річкою. В парку не було нікого. Але біля річки… Над самісінькою водою стояла дівчина з гілочкою каштана в руці. Зачувши мої кроки, вона обернулася. Наші погляди зустрілися і я відчув, що побачив в її очах щось знайоме. Можливо, й вона відчула подібне, бо дивно усміхнулася і пригорнула гілочку до грудей. Посмішка дівчини надала мені сміливості і я заговорив з нею.

— Чудовий ранок, чи не так? — Привітавшись, запитав я.

— Так, — стиха відповіла дівчина.

— Ви тут когось чекаєте, пробачте? — поцікавився я, намагаючись бути ненастирливим.

— Зовсім ні, — відповіла дівчина. — Чекаю, коли почне працювати відділ допомоги. Он у тому будинку.

— Невже? — щиро здивувався я. — Знаєте, я теж чекаю… Мене звуть Сергієм. А ви, мабуть, Оля?..

— Так, я — Оля. Як ви здогадалися?

— Не знаю…

— Ви вперше до них, Сергію?

— Ні, був учора. Заповнював анкету.

— А я вже тут п’ять разів, і все не можуть зарадити моєму клопоту.

— Що ж то за клопіт, якщо не таємниця? — Запитав я, але не одержав відповіді, бо дівчина взяла мене під руку й махнула гілочкою каштану у напрямку будинку.

— Певне, і вам пора…

Психолог уважно читав мою анкету. Я тим часом розглядав картинки, що висіли на стінах кімнати. На них були зображені дивні тварини, незвичайні місцевості, і все — немов ілюстрації до якоїсь казки.

— Подобається? — нарешті Іван Максимович відклав анкету.

— Дуже. А що це?

— Картини, які бачать наші клієнти у снах.

— І вони малюють самі?

— Ні. У нас є спеціальний відділ, який займається комп’ютерним моделюванням. Ви теж побуваєте в тому відділі. Відверто кажучи, ваш випадок — не винятковий, але окремі моменти викликають цікавість. Варто змоделювати ті картинки, які ви бачите у снах.

— Це щось на зразок фоторобота?

— Авжеж, — усміхнувся психолог. — Але тут є свої особливості, що характеризують саме комп’ютерне моделювання.

— І коли мені туди?

— Як тільки закінчу писанину…

Мені не терпілося побувати в лабораторії комп’ютерного моделювання. Тому на запитання, які ставив Іван Максимович, я відповідав дещо механічно. Я все думав про картинки, що висіли на стінах кімнати та… Олю. Цікаво, де була вона?

— Ну ось, Сергію, — сховав ручку до кишені Іван Максимович. — Тепер прошу в лабораторію. Там я познайомлю вас з нашим модельєром, до речі, теж Іваном.

Іван виявився приємним чоловіком років тридцяти з великим привітним обличчям. Він одразу ж усадив мене в м’яке крісло перед величезним екраном, на якому, як я здогадався, мали відображуватися певні картинки.

— Ми користуємося, — повідав Іван, — двома методами дослідження. Перший — це пряме моделювання. Ви називаєте мені характеристики місцевості і за тими характеристиками я будую модель. Другий — я вам показую ті моделі, які є у нас в комп’ютерній пам’яті, і ви зможете порівнювати їх із вашими даними.

— Може, другий метод?.. — попросив я.

— Можна і другий, — погодився Іван. — Тоді всю увагу — на екран!

Перед моїм зором попливли картинки різних місцевостей.

— Ось ручка і папір. Занотовуйте, які номери і чим схожі на ваші видіння, — велів Іван.

Кожна картинка трималася на екрані якихось десять секунд і через півгодини у мене заболіли очі. Треба було зробити перерву і я вже хотів сказати про це Іванові, але… Ні, це не можливо! На екрані з’явилася картина із моїх снів. Я піднявся з крісла.

— Що сталося? — запитав Іван. — Ви втомилися?

— Ні-ні, — заперечив я. — Можна ще раз глянути номер сто вісімдесят три? Ця місцевість… Зелена галявина з незвичайним сонячним освітленням. Посеред галявини повалене дерево, на якому сидить великий птах. Це вона! Це та картинка, яку я не раз бачив у снах!

— Не може бути! — здивувався Іван. — Гаразд, я затримаю її на екрані й покличу Івана Максимовича. Який номер? А, сто вісімдесят третій…

Іван Максимович був так само здивований. Він буквально влетів до лабораторії.

— Кажете, номер сто вісімдесят три — Ольга Кошинська. Сни, що повторюються!

— Хто вона? — зірвалося з моїх вуст, хоч я знав відповідь.

Так, це вона! Я бачу її усміхнене обличчя на фото, яке мені простягнув Іван Максимович.

— Загадковий, незвичайний випадок, — сказав при цьому він. — Треба негайно попередити шефа.

Іван Максимович ще щось говорив, але я його не слухав. Я думав про Олю. Як так могло статися?. Це не могло бути випадковим. Наша ранкова зустріч і ось…

— Де вона зараз? — запитав я.

— Мабуть, уже пішла, — відповів Іван Максимович.

— А ви… прийдіть завтра вранці, гаразд?

Після відвідин лабораторії минуло два тижні. Ми з Олею зустрічалися чи не щодня. Увечері я зустрічав її біля лікарні, де вона працювала медсестрою, і ми допізна проводили час разом. Ми зблизилися, і коли її не було поруч, я почував себе украй самотньо.

І ось… ми разом їдемо на північ… Геологи натрапили на місцевість, яка за всіма ознаками була такою, яку ми з Олею бачили у снах. Це було неймовірно! Знайомий Івана Максимовича, біоенергетик, який там працював показав йому фотографію тієї місцевості до і після пожежі. Володимир Іванович Козак, так звали біоенергетика, досліджував саме проблему біопотенціалів живої природи в екстремальному стані неспокою. Він провів уже багато експериментів, коли із зеленої рослини знімалися електричні потенціали. Володимир Іванович дослідив, що живі рослини специфічно реагували на емоційні думки людей, які знаходилися поряд. Нехай читач мені пробачить, але я не можу описати це детальніше, оскільки, по-перше, я не спеціаліст у цій галузі, а, по-друге, і досі не можу приборкати своє хвилювання, коли думаю про це.

Володимир Іванович зрадів нашому приїзду. У наметі, суціль заставленому всілякими приладами, він розповідав:

— Ось, бачите, на цих осцилографах весь час пряма лінія. Вони знімають сигнали з тих трьох дерев, що стоять обгорілими. Це свідчить про те, що ці об’єкти мертві. А ось на цьому екрані сигнали від дерева, яке я посадив місяць тому. Будь ласка, Олю, побажайте цій рослині доброго росту. Подумайте про це. Тепер бачите, який спалах на екрані! Навіть мені таке не вдавалося! У вас дуже сильна енергетика. А тепер побажайте те ж саме обгорілим деревам. Завважте, ніякої реакції!

Увечері за чаєм Володимир Іванович прочитав нам ледве не лекцію про закони фізики і біології, закон єдності всього сущого. Цікавий чоловік! Проте загадка так і лишалася нерозгаданою. Чому нам з Олею снилася саме ця місцевість? Може, Володимир Іванович і міг пояснити, та він висловлював лише гіпотези.

Ранком ми з Олею вирішили оглянути місцевість, яка не давала нам спокою. Я ступав поряд з нею і мені хотілося нарешті сказати їй ті слова, які я вже давно хотів сказати. Моє бажання зробити це і моя нерішучість дратували мене. Я все більше заглиблювався у свої думки, опустивши голову. Оля бачила це, і я відчув, що вона усміхається.

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитала вона, зазираючи в мої очі.

— Олю, — ледве вимовив я, — мені здається, що ми знайомі вже давно. Таке враження, що ми рідні…

Я шукав кращих слів, але вони не з’являлись. Тоді я випалив:

— Я кохаю тебе! — і глянув у небо.

Мені чомусь не хотілося бачити, як вона сприймає ці слова.

Зненацька піднявся сильний вітер. Крізь шум його я лише почув:

— І я тебе…

Це сказала вона, чи мені здалося, але я обняв дівчину і став цілувати. Чекав, що вона відштовхне мене, але цього не сталося. Я вже не знав, де я і що було зі мною раніше. Я жив лише цією миттю.

Аж раптом десь поблизу почувся людський крик. Ми роззирнулися й побачили Володимира Івановича, який біг до нас, розмахуючи руками.

— Дивовижно! — волав він. — Я підозрював, але ж це неможливо!

— Про що ви? — запитав я біоенергетика.

— Спалах активності одразу на всіх трьох осцилографах! Місцевість живе. Ви… Ви…

Я тільки тепер завважив, що Оля залишилася в моїх обіймах. Вуста знову зійшлися в гарячому поцілунку.

Володимир Іванович міг нам більше нічого не говорити. Ми самі знали, що сталося. Але як воно сталося? Це залишилось таємницею, яка робила мить ще прекраснішою.

м. Житомир