Бентлі Літтл У кімнаті

«У кімнаті я танцюю».

Ці слова, вимовлені пошепки, я почув уві сні від батька.


Мені було десять, коли батько пішов від нас. Він нікому не сказав, що йде, не телефонував згодом і навіть жодного разу не надіслав листа. Ми просто прокинулися одного ранку й побачили, що його немає. Спочатку ми не знали, що й думати. Його могли вбити або викрасти, його могли забрати інопланетяни або записати до програми захисту свідків. Але коли мама сказала, що він прихопив свій одяг і улюблені CD, коли кілька днів по тому він зняв гроші з банківського рахунку (хоч і не всі), коли вона дізналася, що він пішов із роботи та попередив про це за два тижні, — інакше кажучи, коли вона зрозуміла, що він це планував, — вона посадила нас перед собою і просто сказала своїм серйозним тоном: «Ваш батько залишив родину».

Більше вона про нього ніколи не говорила, і, якщо Клара або я згадували про нього, вона відразу змінювала тему. Незважаючи на палку ненависть, яку вона, вочевидь, відчувала до нашого батька, мама дозволила сестрі й мені тримати його світлини у себе в кімнатах. Інших його зображень у будинку не залишилося, усі спільні світлини зібрали і кудись віднесли… На фотографії, яка стояла у мене на комоді, батько тримав мене на плечах перед горою Маттергорн у Диснейленді. На знімку мені близько п’яти. У Клари на стіні висіла фотографія, на якій батько допомагав їй будувати піщаний замок на пляжі. Не знаю, як Клара — ми ніколи про це не розмовляли, — але я з роками почав забувати різні дрібниці про батька: яке взуття він носив, як він сміявся, що любив їсти. Його картинка в моїй голові стала неповною, почала розсипатися. Єдине, що пригадувалося чітко, — це останнє, що він сказав мені, ті слова, які він прошепотів уночі і які змішалися з моїм сном: «У кімнаті я танцюю».


Я навчався в середній школі, коли Ліз Нгуєн запросила мене на Танці Седі Гокінс.[6] Я був закоханий у Ліз і припускав, що теж подобався їй, але запрошення остаточно це підтвердило. Єдина перешкода була в тому, що я не вмів танцювати. Було соромно, але я вирішив, що краще все-таки не грати в кота и мишки, тому зізнався Ліз, надаючи їй можливість скасувати запрошення.

Вона розсміялася.

— Ти гадаєш, я велика танцівниця? Я теж не ходжу по клубах щовечора. На мене подивись.

Я подивився. Вона справді не скидалася на затягнуту у вузькі джинси дівулю з пишними формами, яка замість того, щоб робити домашні завдання, ходить на танці. Але для мене вона була прекрасна. Струнка, гарна, розумна, але не зубрила — я вважав її значно привабливішою за інших дівчат у моєму класі.

І все-таки вона, найімовірніше, вміла танцювати. Принаймні хоч якось.

А я ні.

Я так їй і сказав, і вона знову розсміялася. Схоже, моя незручність здавалася їй радше милою, ніж ганебною.

— Я допоможу тобі, — сказала вона. — Можемо потренуватися в моїй спальні.

У кімнаті я танцюю

Від цієї думки аж мороз пробіг шкірою.

— Ти часто… тренуєшся у своїй кімнаті? — здригнувшись, запитав я.

— Звичайно, — наче нічого й не сталося, відповіла вона. — Там я можу дивитися на себе в дзеркало, бачити, як рухаюся. Щоб виправляти помилки, — швидко додала вона. — Ну, знаєш, я не милуюся собою, нічого такого.

Я всміхнувся.

— Я серйозно! — Вона штовхнула мене в плече.

— Гаразд, — погодився я. — Потренуймося.

Попри скромність Ліз була дуже непоганим танцюристом, і протягом усього наступного тижня ми щодня щонайменше годину розучували найпростіші кроки. Попри мою незграбність їй вдалося навчити мене одного повільного танцю, в якому я мав просто похитуватися з боку в бік, не випускаючи її рук, і одного трохи жвавішого танцю для швидких пісень, під час якого я стояв на місці, руки в боки, і робив рухи, що скидалися на зарядку.

Наступного тижня, тижня перед танцями, ми зустрічалися в коридорах і кілька разів телефонували одне одному, але нам обом треба було складати іспити середини семестру, та й домашньою роботою нас завалювали, тому про тренування ми на якийсь час забули, хоча вдома я, бувало, тренувався перед дзеркалом і думав, що виходить досить непогано. Принаймні я вже не боявся зганьбитися.

День Седі Гокінс припав на п’ятницю, і танці вирішили проводити ввечері у спортзалі. Згідно з традицією, Ліз мала вибрати мене. Крім того, вона купила квитки на танці і принесла бутоньєрку, яку причепила до моєї сорочки.

Тепер, коли ми не тренувалися, нам довелося розмовляти по-справжньому, і я, сповнений почуттів, кидався туди-сюди, намагаючись — звісно, невдало — придумати тему для розмови, яка складалася б більше ніж із кількох речень. У Ліз світська балаканина виходила ненабагато краще, ніж у мене, але від неї віяло витримкою, якої я досі не помічав і яка змушувала мене почуватися незграбою. Я не розмовляв із нею кілька днів і, зовсім втративши надію знайти тему для бесіди, запитав перше, що спало на думку:

— Що робила вчора?

Я знав, що, найімовірніше, вона просто сходила до школи, потім повернулася додому, як і я, і вже збирався спробувати вигадати наступне запитання, коли вона відповіла.

— У кімнаті, — сказала вона, — я танцюю.

Я отетерів. Вона слово в слово повторила те, що кілька років тому сказав батько, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Але ми вже під’їхали до шкільної стоянки й часу на обговорення сказаного не було. Я навіть не знав, чи хочу це обговорювати. Тепер я вже дещо побоювався Ліз і навіть трохи зрадів, коли, вийшовши з машини, помітив свого друга Девона, який саме виходив з «Хонди Акорд» разом із Шері Стиллман. Я взяв Ліз за руку, поспішив до них, і ми вчотирьох увійшли до спортзалу.

Стоячи поруч із Девоном, я провів поглядом Ліз, коли вони з Шарон пішли за пуншем для нас.

У кімнаті я танцюю

В її ході було щось незвичне, мабуть, саме та витримка, яку я помітив раніше, і мені раптом подумалося, що ця Ліз Нгуєн була не тією людиною, яка запросила мене на танці два тижні тому.

Ми пили пунш, спілкувалися, але я знав, що врешті-решт нам доведеться вийти й станцювати, і, коли диджей поставив одну з пісень, під яку ми тренувалися, Ліз узяла мене за руку та вивела в натовп танцювальників.

Танцювала вона не так, як у своїй кімнаті, і я не встигав за нею. Я чекав, коли вона вповільнить темп, щоб залишатися на моєму рівні, але вона цього не зробила, тож після двох пісень я повернувся до столиків із напоями, залишивши її танцювати саму. Вона була єдиною, хто танцював без пари, і, спостерігаючи за нею збоку, я побачив, що в її рухах є якась нестримність, якесь божевілля. Я був не єдиним, хто це помітив. Решта теж це відчули, і поступово на майданчику навколо неї утворився порожній простір.

Від думки про те, що доведеться залишитися з нею наодинці в машині, коли поїдемо додому, мене заціпило, і я запитав Девона, чи можуть він і Шері підкинути мене додому перед тим, як їхати у своїх справах.

— Хіба Ліз не треба сказати? — запитав Девон, киваючи в той бік, де вона крутилася в центрі спортзалу.

— Ні, — відповів я. — Не хочу.

У понеділок Ліз не прийшла до школи, і, коли я зателефонував дізнатися, чи не захворіла вона, відповіла мама, яка, щойно я назвав її ім’я, розридалася й кинула слухавку.

До школи Ліз так і не повернулася, хоча її ім’я й далі називали під час перевірки присутніх на уроці суспільствознавства, на який ми ходили разом, і ніхто з моїх знайомих більше її не бачив.


Коледж я закінчив із дипломом з англійської мови та літератури. Я хотів стати письменником, але розумів, що для початку повинен знайти звичайну роботу, тому влаштувався вчителем до автономної школи[7] в Анахейм-Гіллз. Із викладанням склалося краще, ніж із письменництвом, і до другого літа роботи в школі я припинив навіть удавати, що пишу роман, про роботу над яким усім розбовкав. Два з половиною місяці відпустки я займався тим, що ходив у кіно, на пляж, зустрічався з друзями. Четверте липня провів із мамою та сестрою.

Наприкінці серпня я зайшов до крамниці шкільних товарів, щоб купити деякі наочні посібники для свого кабінету на наступний рік. Окинувши оком вітрину, я побачив жінку на паркінгу, яка махала рукою комусь усередині магазину. Я її не впізнав і вирішив, що вона махає комусь іншому, але, коли я купив плакати, вийшов із магазину й попрямував через паркінг до своєї автівки, жінка рушила до мене. Зовнішність її була непримітна — років за сорок або й п’ятдесят, одягнена просто, у коричневих тонах, — але рішучий вираз її обличчя змусив мене прискорити кроки. Я не знав, чого вона хоче, чи то звернутися з палкою промовою, чи попросити грошей, але бачив, що вона збирається заговорити зі мною.

Щоб цього уникнути, я мав устигнути сісти в машину, перш ніж вона опиниться поруч.

Не вийшло.

Наші стежки перетнулися за якихось п’ять футів[8] до мого багажника. Жінка зупинилася там і потупила погляд у мене.

— Слухаю вас, — сказав я.

— У кімнаті, — м’яко промовила вона, — ви можете написати свій роман.

Від її слів по шкірі аж мороз пробіг.

У кімнаті

— Про що це ви? — запитав я, намагаючись надати голосу бадьорості. Шкіра взялася сиротами.

Жінка схопила мене за руку, повернула її долонею вгору і, перш ніж я встиг відсмикнути, почала щось писати чорним маркером, якого я не помітив одразу. Покінчивши з цим за лічені секунди, вона мовчки розвернулася й пішла геть.

— Гей! — крикнув я, але вона не обернулася, а мені й не хотілося, щоб вона верталася.

Я подивився на долоню, повернувши її так, аби побачити, що жінка написала. Як я і боявся, як і передчував, це була адреса.

У кімнаті

Звідки вона дізналася, що я хотів стати письменником? «Кімната», яку вона згадала, — це та кімната, про яку говорив батько? Забагато питань роїлося в голові, і на жодне відповіді я не мав.

Адреса на моїй долоні не була близькою. Я жив у Анахеймі, а вулиця, назву якої написала жінка, була десь у Лос-Анджелесі. Її згадували колись у новинах, імовірно, у зв’язку з якимись злочинами. Я знав, що однаково поїду туди та дізнаюся, що до чого, і, замість попрямувати додому, усе гарненько обміркувати й спробувати дійти якогось логічного висновку, вирішив рушати просто туди. Я заправив машину на найближчій станції «Арко», увімкнув ДжиПіЕс-навігатор і поїхав на захід автострадою Санта-Ана.

Виявилося, що вулиця розташована в діловому районі, серед хмарочосів у центрі міста. Дорогою я, не знаючи, чого чекати, науявляв собі все, що завгодно, від складу до приватного маєтку й брудної нічліжки. Але виявилося, що це одна зі звичайних лос-анджелеських багатоповерхівок, залізобетонна офісна будівля з однаковими рядами маленьких віконець — такі будівлі нерідко миготять у чорно-білих фільмах сорокових років. Вона поступалася за розмірами чудовиськам зі сталі та скла, що оточували її, але все одно була висока і, незважаючи на вік, досі використовувалася. Проїжджаючи повз, я побачив людей, які входили і виходили крізь скляні двері.

Мені довелося накинути кілька кіл навколо декількох кварталів і поїздити вулицями з одностороннім рухом, перш ніж я нарешті знайшов паркінг перед зачиненим італійським рестораном. Четвертака для лічильника в мене не знайшлося, але, на щастя, це була сучасна модель, яка приймає кредитні картки. Сплативши за годину стоянки, бічною вулицею пішов до вказаного будинку.

На автозаправці я переписав адресу з долоні на дорожню карту Каліфорнії від «Автоклубу», яку зберігав у бардачку, — на той випадок, якщо під час руху піт змиє чорнила, — але напис досі було видно. Я увійшов у фойє будівлі, а потім подивився на номер кімнати: 511. П’ятий поверх, вирішив я, пішов до ряду ліфтів і на першому ж піднявся нагору.

У коридорі п’ятого поверху не було жодної душі, але я почув музику. Я пішов на звук, і з’ясувалося, що він долинає крізь останні на поверсі двері. Дерев’яні двері з облупленою фарбою мали такий вигляд, ніби їх перенесли сюди з якогось багатоквартирного житлового будинку. Приблизно на рівні очей у дерево були вбиті три металеві цифри: 511. Дзвінка не було, тому я постукав. Не дочекавшись відповіді, постукав знову. Крім музики, я чув інші звуки, джерела походження яких не розумів, але двері ніхто не відчинив, тому я взявся за ручку та повернув її.

За дверима відкрилася погано освітлена, якщо не сказати зовсім темна, кімната. Жодних вікон, жодних джерел світла я не побачив. Кімната виявилася набагато більшою, ніж я думав, і була набита людьми. Тут панувало пожвавлення. Чоловік у просторій блузі малював на гігантському полотні абстрактну картину. Була там одна жінка, вона грала на фортепіано.

Серед цих людей був мій батько.

І він танцював.

Я стояв там, в одвірку, наче приріс до місця. За минулі роки він анітрохи не змінився. Волосся його було точнісінько таким, як раніше, на обличчі жодної зморшки. На ньому навіть, як мені здалося, був той самий одяг. Він підстрибував і звивався. І побачив мене.

— Я знав, що ти прийдеш! — вигукнув батько, і в голосі його виразно чулася радість.

Від вигляду батька мене охопив страх. Не тільки тому, що він зовсім не постарів, але ще через його танець. Через самі рухи. У руках і ногах, що рвучко смикалися, була якась юнацька несамовитість, нестримна воля, які не мали нічого спільного з тим батьком, якого я знав. Він танцював так, як люди не танцюють. Імпровізований, моторошний танець просто не повинен існувати, і він сповнив мене несамовитим жахом.

Тепер я побачив, що Ліз Нгуєн теж там, і вона виконувала механічні рухи, які суперечать людському єству і всьому, у що я вірив. Так, моя реакція була позбавлена сенсу — зрештою, це був лише танець, — але саме це я відчув. То було якесь надзвичайне продовження того, що вона робила востаннє, коли я її бачив, коли вона розігнала інших учнів із танцмайданчика. Вона виконувала протиприродний, огидний танець, і, хоча й усміхалася, в усмішці мигтіло щось страшне. Як і батько, вона абсолютно не постаріла й залишалася тією самою сімнадцятирічною дівчиною, яку я залишив на Танцях Седі Гокінс майже десять років тому.

Я чекав, що батько скаже мені ще що-небудь. Ми не бачилися відтоді, як мені було десять, і, звісно, він хотів перепросити або сказати, як сильно він сумував і любив мене чи… щось інше.

Але він цього не зробив.

Він продовжував свій страшний, нескінченний танець і вже навіть не дивився в мій бік.

Як довго він цим займається? Десятиліття? Коли він вимовляв ті останні слова…

У кімнаті я танцюю

…він говорив так, ніби вже танцював тут раніше. Але як часто і як давно? І що було після того, як він пішов від нас? Він анітрішечки не постарів. Він тільки цим і займається? Він узагалі коли-небудь зупиняється? Чи потрібно йому спати? Чи він їсть?

Він танцював, і видовище це дратувало, доводило до сказу. Я хотів, щоб він зупинився. Звернув на мене увагу. Я хотів, щоб він обійняв мене, або потиснув руку, або хоча б припинив танцювати.

Але він не припиняв. І тоді мені схотілося, щоб він перечепився і впав, тоді йому таки доведеться зупинитися. А ще краще, щоб у нього стався напад і він завалився на підлогу, хапаючись за серце.

Я хотів, щоб він помер.

Ліз Нгуєн продовжувала власний танець, а решта людей у кімнаті малювали картини, музичили, виголошували промови і займалися іншими речами.

Поруч зі мною виникла непримітна жінка, та, яка написала на моїй долоні адресу. Я так і не зрозумів, звідки вона взялася.

— У кімнаті, — прошепотіла вона, — ви можете вбити батька.

Тато й далі танцював. Після привітання він не вимовив жодного слова, і я зненавидів його за це. Я вперше помітив, що праворуч від мене стоїть прихилена до стіни штука, схожа на спис.

У кімнаті ви можете вбити батька.

Я не хотів його вбивати. Я просто хотів привернути його увагу. Хотів зупинити його. Але коли я взяв спис, маючи намір просто зробити йому підніжку й покласти край цьому нестерпному танцю, то щосили замахнувся ним, як бейсбольною битою, і вдарив батька по ногах. Кілька секунд тому я збирався просто зупинити його, а тепер хотів переламати йому ноги. Усе тіло моє затріпотіло від задоволення, коли руки завдали удару, що звалив його з ніг. Він упав, розпластавшись на брудній дерев’яній підлозі. Не даючи йому підвестися, я високо підняв спис і зі всієї сили вдарив по ногах. Я бив знову і знову, потім перейшов на руки, потім на голову, а потім він помер.

Ніхто цього не помітив, нікого це не обходило. Художник знай собі малював, Ліз танцювала, усі займалися своїми справами, ніби нічого не сталося.

Обливаючись потом, важко дихаючи, я опустив спис на підлогу.

Жінка з паркінгу, як і раніше, стояла поруч зі мною.

Вона вказала на письмовий стіл біля дальньої стіни кімнати, ледь помітний у напівтемряві.

— У кімнаті ви можете написати свій роман, — повторила вона.

Я втік. У мене боліли руки, боліло в грудях, перенапруженим легеням насилу вдавалося заковтувати потрібну кількість повітря, щоб не зомліти, але я промчав коридором, увійшов у перший ліфт, спустився та вивалився на вулицю. Нахилившись, впершись руками в коліна, я важко дихав, намагаючись заспокоїтися. Мені не хотілося думати про те, що трапилося, про те, що я накоїв, і я пішов якнайшвидше геть від цього будинку, а потім звернув на бічну вулицю, де стояла моя машина.

Повернувшись до округу Ориндж, я поїхав до сестри, сподіваючись, що сьогодні в неї вихідний і що вона вдома. Вона була вдома. Дорогою я встиг приборкати почуття, і кондиціонер у машині висушив піт, але в голові досі панували хвилювання й метушня, і Клара відчула це, коли мене побачила.

— Що з тобою? — одразу запитала вона.

— Тато, — сказав я. — Я бачив тата.

— Ти його бачив? — Клара схопила мене за плечі. — Де? Який він на вигляд? Ти запитав, чому він пішов? Чому він жодного разу не зателефонував і навіть листівки не надіслав?

Я не знав, що їй відповісти, не знав, що сказати.

— Ти поговорив із ним? Що він робив?

Я втягнув у себе побільше повітря і відповів:

— Він танцював у кімнаті.

Загрузка...