Олесь Ільченко СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ ***

СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ

Конкурс

Одноманітні дні, які зводилися до щоденних рейсів за маршрутом дім-школа і школа-дім та до регулярних (чи не дуже) зупинок «спортзал», «кіно», «день народження друга», «поїздка на дачу», «нежить із температурою» (гидотна зупинка!), «карантин у школі» (чудова зупинка!), — все це несподівано перервалося новиною, яку принесла Юля. Вона повідомила друзям про літературний конкурс, оголошений одним із журналів для підлітків. Редакція часопису закликала всіх тінейджерів надсилати прозові твори для їхнього проекту «Де-Фе-Три», тобто «детектив-фентезі-трилер». Рукописи переможців обіцяли видати окремими книжками! А авторів нагородити чудовими призами — від річної передплати на журнал і аж до новенького лептопа. Що тут можна було сказати? Тільки «Вау!», — що Юля і зробила.

Було від чого захвилюватися: адже дівчина зі своїми однокласниками — Оленкою, Вікою, Тарасом і Юрком — вже давно писали фантастичні або героїчні оповідання на кшталт «Володаря перснів» чи «Гаррі Поттера» — коли окремо, коли всі разом як співавтори. Вони переживали з героями своїх творів неймовірні пригоди, мандрували до небачених світів, перевтілювалися в зовсім інших людей, а іноді навіть не людей, а казкових істот, — часом усемогутніх, а коли й кумедних та милих.

Можливо, такі конкурси бували й раніше, але саме цей чомусь неабияк розігрів уяву компанії підлітків. Раптом усі вирішили, що можуть легко перемогти і виграти ноутбук, фотоапарат… І взагалі — стати знаменитими людьми! І всяк би говорив про них: «Це ті школярі, які написали таку видатну книгу, справжній бестселер!» Учителі пишалися б ними, домашніх завдань не задавали… Адже всі б розуміли, що вдома Тарас і Віка, Юрко й Оленка з Юлею пишуть нову, ще більш захопливу книгу! Так, слава — солодка річ, що й казати. Тарас навіть почав мріяти, що їх, як геніально талановитих письменників, може запросити в гості навіть сама Джоан Роулінґ і розповісти про невідомі сторінки зі своїх майбутніх книжок про Гаррі Поттера! Ото була б мандрівка! Треба лише англійську підучити… Але ж то така дрібниця!

Віка, навпаки, мріяла про спілкування з кількома відомими у світі авторами книжок фентезі. Її старший брат Євген був — лише уявіть собі! — перекладачем на форумі письменників-фантастів у Києві. Йому пощастило: письменників приїхало дуже багато, а «транслейторів», як Євген називав себе і своїх колеґ, — не вистачало… І тому до цієї праці залучили студентів і навіть школярів старших класів, які добре знали іноземну. Ото було диво: школярі спілкувалися й перекладали оригінальні ідеї-думки визначних фантастів з усього світу. Євген потім з гордістю повісив форумний бейджик-перепустку на почесному місці в кімнаті. Він поглядав на своє ім’я, написане гарними літерами у квадратовому пластику, і все згадував і згадував письменників, які створили такі прекрасні книги…

Віка розповідала про все так детально, ніби то вона була отим перекладачем.

Усі друзі слухали Віку й Тараса, і кожен мріяв-вигадував щось із життя автора після його уславлення. Оленка і Юля, перебиваючи одна одну, розповідали, як їхню книгу екранізують в самому Голлівуді. А двох знаменитих авторок, а може, й Віку з Юрком і Тарасом, запросили б зіграти головні ролі у майбутньому фільмі! Адже поки книга вийде, поки на неї звернуть увагу голлівудські сценаристи й режисери, мине час, друзі підростуть і цілком зможуть грати дорослі ролі!

Юля з Оленкою не зізнавалися, що вже кілька днів, навіть незрозуміло навіщо, потай від друзів почали розучувати танцювальний номер зіркового дуету з мюзиклу «Чикаго», де Кетрін Зета-Джонс і Рене Зелвеґер абсолютно синхронно виконують запальний степ, чи як там той танець називається…

Залишалася дрібниця — написати саму книгу.


І ось одного дня після уроків усі друзі зібралися вдома у Юрка, аби обговорити жанр свого твору. Проблема полягала не лише в ідеї, але й у тому, що часу на створення книги в них було не так уже й багато: в журналі було чітко й недвозначно вказано дату, після якої рукописи на конкурс не прийматимуть.

Сидячи за столом на кухні, друзі радилися, відчуваючи себе гравцями «брейн-ринґу» — їм необхідно було знайти швидку і точну відповідь на запитання: що ж написати? Історія, яку вони ще не вигадали, мала бути захопливою, такою, яка б вразила прискіпливе журі конкурсу.

За що взятися? Трилер, який-небудь «жахасик»? Тут важко вигадати щось нове… Юрко почав фантазувати: а коли написати щось таке — ну, дуже страшне… Скажімо, кілька людей, близькі друзі, кудись їдуть, а їхня машина ламається в лісі… Чи, наприклад, вони чомусь опиняються в шахті… Проте тут була проблема: одразу видно, хто хороший, а хто негідник…

«Немає нічого поганого в тому, що читач одразу зрозуміє, хто є хто! — підтримував Тарас Юрка. — Важливо так закрутити сюжет, щоб від читання ніхто відірватися не зміг!» Щодо сюжету всі погоджувалися з Тарасом — але як це зробити, як написати?

Юлі ж ідеї Юрка не подобалися. Вона казала, що писати фентезі дуже складно. Все зазвичай починається з якоїсь таємниці, — доводила дівчина, — потім додається містика, а далі з’являються оті всі атаки монстрів, погрози привидів, інтриги інопланетян… Звичайно ж, усі персонажі неминуче гинуть страшною смертю, але головний герой чи закохана парочка обов’язково рятуються.

«Найкрутіша фішка, — іронічно додала Юля, — коли герой, якого вважали загиблим, дивним чином виживає. Але, звісно, невдовзі з’ясовується, що нечисть ще не переможена, і той-таки герой обіцяє у другій частині книги „розібратися“ з усіма падлюками. Або протилежний варіант: монстри кажуть, що вони ще повернуться…»

«А може, втнути щось на кшталт вторгнення позаземної цивілізації на нашу Землю? Весь інтегрований космофлот із системи сонць Альдебарана прямує, щоб завдати нищівного удару останній гуманній галактичній цивілізації, створеній людьми… — із запалом говорив Тарас. — і тут земляни нарешті об’єднуються…» Усі так глянули на Тараса, що він урвав свій монолог. «Так, — похитав він головою, — я розумію, що це все вже було. І не раз».

Майбутнім письменникам стало зрозуміло, що з ідеями у них сутужно. Може, краще взятися за, сказати б, чарівно-героїчний напрямок фентезі? Але і тут, як вони не крутили, як не мізкували, все висловлене, вигадане ними, виходило подібним до епопеї Толкіна, або до того ж таки Гаррі Поттера…

Друзі почали гортати книжки, яких було чимало в домашній бібліотеці батьків Юрка. Кілька годин вони читали вголос уривки з творів Айзека Азімова, Артура Кларка, Френка Рассела та іншої «класики жанру». Потім дійшла черга і до Стівена Кінґа, Галини Малик, Лесі Ворониної, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи. Юля навіть, не знати навіщо, погортала кілька збірок віршів Олеся Ільченка… Але, щиро кажучи, ні прочитане у книжках, ані вигадане ними самими не влаштовувало молодих письменників.

Нарешті Оленка, яка весь час мовчала, висловила, як виявилося потім, «ґеніяльну здогадку» (таке словосполучення було в одній старій, з 1920-х років, книжці з домашньої бібліотеки). Вона запропонувала написати «страшний екшн-детектив у дусі Аґати Крісті». Ідея «чистого детективу» одразу сподобалася. Всі почали думати, яке ім’я дати головному герою — розумному і безстрашному детективові, жінці чи чоловікові. Прозвучало навіть ім’я «аґент Сміт», але тут усі засміялися, згадавши Сміта з фільму «Матриця». «Я знаю! — вигукнув Юрко. — Детектива зватимуть Ґордон Браун!» Але таку ідею відхилили. По-перше, вже був патер Браун у творах Честертона, а по-друге, так звуть прем’єра Великої Британії… Видавалося негарно називати детектива, навіть чудового і сміливого, іменем реальної людини.

Віка висловила гарну ідею про те, що пошуки імен героїв слід відкласти, а з’ясувати, де і як будуть відбуватися події. Вона запропонувала: таємниче вбивство (неодмінно має статися таємниче вбивство!) трапляється в багатому, старовинному, але водночас похмурому замку десь у Шотландії… Всі погодилися з таким «винаходом» Віки, проте Оленка слушно зауважила, що вони надто мало знають, як влаштовані ті палаци, і як минають будні їхніх вельможних мешканців.

Однак Оленку не послухали і почали писати, додаючи кожен по кілька фраз. Та скоро виявилося, що дівчина таки має рацію, й описати побут шотландського замку не так і легко. А ще важче пояснити, кому вигідна смерть єдиного спадкоємця цієї маєтності. Коли він єдиний — то яка користь зловмисникам від його смерті? Адже той замок і все, що в ньому є, однаково їм не дістанеться…

І тут Юля подала чудову думку про те, що вбивства неодмінно, якщо вже їх описувати, мають бути помстою за щось, а не просто вбивством заради вбивства. Може, той убивця-лиходій і не такий вже затятий злочинець? Може, він змушений піти на страшний крок заради когось чи через щось?

Усім здалося, що тут, завдяки ідеї Юлі, вони наблизилися до розуміння справжнього механізму дії, який має рухати детектив начебто сам собою, невимушено, природно, але невідворотно й динамічно.

Після палких суперечок друзі зрозуміли, що кількість діючих осіб має бути доволі обмеженою, бо вони не зможуть детально описати дії, вчинки й характер кожного. А з іншого боку, читач просто заблукає серед «юрби» героїв, кожен з яких є мало не головним.

Та й місце, де розгортаються події в книзі, має бути осяжним для читача. Нехай не замок, але щось таке зрозуміло-окреслене. Квартира? Літак? Поїзд? Корабель?

Підлітки ще довго сперечалися, але поступово їхня ідея якось сама собою змінилася і вони збагнули, про що і який саме детективний твір слід написати.

Так! Таємничі й страшні події мали відбуватися на розкішній яхті якогось олігарха! Вишукане товариство багатіїв, у яких начебто є все… А доля, фатум виявляється вищим за їхню приземлену суєту, жадобу грошей і задоволень…

Справа зрушила. Всі навперебій диктували Юркові, котрий сидів за комп’ютером, свої ідеї, які поступового перетворювалися на більш-менш прийнятні фрази, речення, репліки героїв твору. Хлопцям особливо подобалося описувати яхту — її спорядження, всілякі там ванти, щогли, машинне відділення, а дівчатам — розкіш кают, вишукану атмосферу судна, червоне дерево і дзеркала на стінах кают-компанії…

За описом то виходила не просто яхта, а цілий «Титанік»; і тому, зустрівшись уже наступного дня, друзі дещо спростили описи, стиль і характери персонажів. На пропозицію Юрка, якому важко було запам’ятовувати складні імена, діючих осіб назвали звичними іменами. До того ж, порадившись, зробили розвиток подій більш жвавим, ніж було задумано на початку.

Вигадування таємничих пригод, які відбулися на яхті «Наяда», так захопило п’ятірку однокласників, що вони почали збиратися у Юрка вдома буквально щодня. Написання детективу просувалося, попри побоювання, досить жваво.

Найважчим, як виявилося трохи згодом, було перечитування написаного, виправлення помилок і різних дурниць у тексті. Якогось персонажа могли забути, «загубити» за кілька сторінок, інший постійно говорив однаковими фразами… Деякі повороти сюжету були незрозумілі самим авторам: куди побіг той герой, чому раптом з’явилася ця героїня… Довелося створити два текстові файли: один — із першим варіантом розповіді, а другий — з виправленим і доповненим. Порівняння двох варіантів детективу допомагало побачити, як розгортаються події, і триматися однієї лінії їхнього розвитку.

Особливо відзначилися дівчата — Юля, Олена і Віка. Вони так хвацько закручували сюжет, що Тарас і Юрко іноді навіть дивувалися — звідки це в них береться. Потім збагнули, що дівчата просто більше книжок читали і переглядали фільмів, а не годинами грали в комп’ютерні ігри, як вони…

І ось нарешті настав день, коли твір була завершено. Усі знову зібралися на кухні в Юрка, щоб уголос прочитати текст і остаточно обговорити його, вносячи необхідні виправлення.

Відповідальну справу довірили Тарасові — він дуже гарно, виразно читав програмні вірші на уроках, коли його викликали вчителі.

Юля, Оленка, Віка і Юрко сіли довкола столу. Тарас встав, але потім знову сів, відчуваючи, що читання буде тривалим. Він навіть поставив перед собою склянку теплого чаю, аби в разі, коли пересохне в горлі, зробити рятівний ковток і не переривати читання.

І ось Тарас, урочисто виголосивши заголовок, жваво заходився читати:

Смертельний круїз

Під яскравим сонцем грайливі хвилі погойдували елегантні яхти на стоянках біля причалів. Дерев’яні й бетонні «морські красуні» здавалися білими мартинами, що на деякий час сіли відпочити на воду. Маленькі й великі, одно-, дво- і трищоглові, подібні до справжнісіньких океанських лайнерів, усі судна терпляче чекали виходу в море.

На одній із великих і, вочевидь, дорогих яхт під назвою «Наяда» («свіжий» напис так і сяяв на борту) кипіла підготовка до мандрівки. З берега не було чутно, які накази віддавав підопічним стрункий капітан Микола, але матроси — Михайло, Віктор і Григорій — вправно й швидко виконували якісь роботи. На палубі, недалеко від капітана, стояв власник красуні-яхти — Ігор, й по-хазяйськи позирав на команду, яка старанно працювала. Поглядав і на берег, немов чекаючи чогось.

Нарешті він зауважив якийсь рух на причалі. Ігор начепив на носа темні окуляри й уважно простежив за мікроавтобусом, що саме зупинився навпроти яхти, біля кількох прибережних споруд. З автомобіля вийшли дві дівчини — чорненька Оксана, світла Наталя, і троє хлопців: атлетичної статури Максим, приємний на вигляд Сашко й Андрій з характерним уважним поглядом проникливих сірих очей. Молоді люди заходилися виймати багаж — великі сумки, наплічники, кілька валіз — які були виразно призначені для тривалої подорожі. Обидві дівчини поглядали на яхти біля причалу.

Ось на палубі «Наяди» теж з’явилася молода панянка, Настя, і почала привітно махати рукою дівчатам і хлопцям, котрі приїхали на мікроавтобусі.

— Прибули, Ігорю, твої гості, — іронічно усміхнулася Настя. — Навіть не запізнилися.

— Ну, в такому разі слід відзначити цю видатну подію, — в тон подружці відповів Ігор.


Тим часом гості, помітивши Ігоря з Настею, також почали махати їм у відповідь. І, не гаючи часу, підхопили свої речі й попрямували до красуні «Наяди», що ледь похитувалася на хвилях.

Ігор, знявши темні окуляри, щось сказав капітанові, той кивнув у відповідь, віддав якісь накази команді. Матроси миттю підхопили багаж і перенесли його на яхту, чекаючи подальших розпоряджень капітана.

А на палубі вже сміялися, жартували й віталися з Настею та Ігорем друзі-прибульці.

— Привіт, старий! — Максим плескав по плечах Ігоря. — Чув, що ти «піднявся», але щоб настільки… Такий корабель! Ну, ти просто олігарх!

— Привіт-привіт! — сміявся Ігор. — Скільки літ… Я ще не олігарх, тільки вчуся. Але все попереду!

— Bay, Ігорюню! — щебетала Оксана. — Настусю, сонечко! Привіт! Яка краса!

— Це ти про Настю? — іронічно поцікавився Ігор.

— І про Настю! — Оксана була в доброму гуморі. — І про яхту… А Настя так розцвіла! Це Ігор до цього доклався?

— Привіт, подруго! — мружилася Настя. — Так, він старався-намагався і «розцвів» мене… А ти що, жалкуєш, що ви з Ігорем пішли різними шляхами?

— Істина — то шлях, і навпаки, — по-філософському зауважила Оксана. — Мені й з Андрієм добре.

— Ну, Ігорю Олігарховичу, — втрутився Андрій. — Може, розкриєш секрет нашого морського маршруту?

— Наш Ігор часто буває таким таємничим… — кокетуючи, зауважила Наталя.

— Ти, Нато, не права, — заперечив Сашко. — Ігор, як я пам’ятаю, з давніх, чудових часів нашої бурхливої й незабутньої студентської, а водночас економічно-маркетингової молодості…

— Цицероном ти був, ним і лишився, — перебив Ігор Сашка, обіймаючи його. — Мабуть, за столом переговорів можеш забалакати і перемогти в суперечці навіть твоїх непримиренних друзів!

— Леді й джентльмени! — запропонувала Настя. — Ласкаво просимо до кают-компанії!

— Атож! — підтримав Максим. — А чи не дасть нам хазяїн чогось випити з дороги?

І всі, сміючись, почали спускатися сходами до просторої й коштовно оздобленої кают-компанії.


У великій та затишній кімнаті всі влаштувалися на чудових шкіряних диванах і кріслах. Оксана сіла ближче до Андрія, водночас зиркаючи то на Ігоря, то на Настю. Сашко і Наталя також примостилися поруч. А Ігор з Настею вільно розташувалися на найбільшому дивані. Лише Максим сидів окремо, схрестивши руки на грудях, і поглядав то на друзів, то в ілюмінатор.

Стюард Михайло, один із матросів, уже в елегантній формі, мовчки розносив різнобарвні коктейлі, соки, мінеральну воду.

— Але ти, Ігорю, — зауважив Андрій, — не сказав про незвіданий шлях цього казкового судна…

— Це сюрприз, — усміхнувся Ігор, й жартівливим тоном додав: — І сюрприз приємний… Головне — перетнути Чорне море, а там… І Туреччина, і Егейські острови, і рай земний! Тільки б не забути найнеобхідніше: бомби, зброю, наркотики…

Усі засміялися, а Наталя в захваті навіть заплескала в долоні.

— Це чудово, Ігорю, чудово!

— А всякі прикордонні й митні формальності? — спокійно запитав Максим.

— Ви ж закордонні паспорти взяли із собою, як я нагадував? А митниця, як кажуть, «дає добро», — відмахнувся Ігор. — Все «схоплено»… Чи ви мене не знаєте?

— Та знаємо, знаємо… — хитро посміхнулася Оксана.

— Ну, в такому разі, — підняв склянку із зелено-червоним напоєм Максим, — попутного вітру «Наяді»!

— Ура!!! — гукнули всі в один голос.

— А коли ж ми попливемо? — поцікавилася Наталя.

— Дорогенька, плаває на воді знаєш що? — вдавано суворо сказав Ігор. — А яхта ходить!

— Ой, вибач, любий, — зашарілася Наталя. — Я ж не морський вовк, як ти… Багато чого ще не знаю…

— Нічого, — зверхньо мовив Ігор. — Про все згодом довідаєтеся, вивчите правила морських битв і круїзів. А відходимо ми, якщо ніхто не проти, просто зараз. Миколо! Миколо!

На заклик Ігоря до кают-компанії зайшов капітан. Сповнений гідності, він коротко кивнув усім.

— Слухаю вас, Ігорю, — дивлячись на хазяїна судна, сказав він.

— Я гадаю, нам час відходити, Колю, — підвівся Ігор. — А далі ти вже сам керуй усім. Я тільки на суходолі твій начальник. До речі, проведи екскурсію для гостей по яхті. Вони ж мають орієнтуватися в цих лабіринтах…

— На екскурсію! — зраділа Оксана.

— А джакузі на яхті є? — заінтриговано спитала Наталя.

— Усе є! Відходимо! — помітно повеселішав Микола. — Прошу за мною, на огляд визначних місць нашого чудового дому!

Уся громада дружно посунула за капітаном.

У коридорі вони зустріли матроса, який поспішно йшов їм назустріч.

— Григорію, — звернувся до матроса капітан, — передай наказ підняти якір, відійти від стінки.

— Слухаюсь відійти, капітане! — чітко й серйозно мовив Григорій.

Матрос зустрівся поглядом із Максимом і швидко опустив очі. Григорій не барився, він бігом подався на верхню палубу, а капітан з гостями пішли далі, оглядаючи приміщення і каюти.

— Каюта Максима, — показав Микола, звіряючись із папірцем. — Далі каюта Оксани й Андрія. Наступна — Олександра й Наталі. Враховані всі побажання хазяїна і гостей.

— Прошу зауважити, що всі каюти з видом на море! — іронічно відмітив Ігор, а тоді серйозно додав: — Усі ваші помешкання обладнані туалетами і ванними кімнатами. Джакузі є в кожній каюті.

— Так… — аж свиснув від здивування Максим. — Нічогенький собі човник…

— А ось тут, — продовжував екскурсійну розповідь капітан, — так би мовити, спільний гальюн… Перепрошую, вбиральня! А ця велика кімната — для куріння. Вона ж — бібліотека. Далі — кінотеатр. А це просторий дзеркальний зал для трапези господарів та почесних гостей «Наяди»…

— А капітан і матроси хіба не їдять? — піджартовуючи, примружилася Наталя.

— Команда розмістилася палубою нижче, — мовила Настя з виглядом знавця.

— Так точно, — напівжартома зауважив Микола. — Але зазвичай капітана, принаймні двічі — на початку і наприкінці плавання, — запрошують пообідати разом із гостями. То велика честь.

— О, такого чоловіка! Звичайно! — загравала Оксана. — Вас уже запрошено!

— Пані запрошують! — додала Наталя.

— Не можу відмовити! — усміхнувся Микола.

— По-моєму, я починаю ревнувати! — жартома мовив Сашко.

— І я також! — додав Андрій.

— Ревнує той, хто не певен у власних силах, — серйозно сказав Ігор.

— А, пусте, друже, — покрутив головою Андрій. — Ми ж з тобою упевнені…

Раптом із-за наступних дверей почувся якийсь гуркіт, удари. Всі прислухалися, не розуміючи, що відбувається.

— А там, — немов відповідаючи на запитання гостей, пояснив Микола, — святая святих судна…

— Яке-небудь машинне відділення? — здогадався Максим.

— Не зовсім, — примружився Микола. — То дуже важлива частина: камбуз. Тобто місце приготування їжі, хто не знає…

— Ну, капітане, — хмикнув Сашко, — не такі вже ми й неуки. А хто наш кок, чарівник каструль і пателень?

Микола мовчки відчинив двері камбуза. В чималенькому приміщенні кухні всі побачили високі холодильні камери, численні каструлі, сковорідки, грізні ножі всіх розмірів на стінах… Але головне і найбільш вражаюче видовище в цьому пейзажі полягало в тому, що посеред камбуза стояв величезний, грізного вигляду кореєць зі страшним рубцем на обличчі. Він відбивав кухарським молотком шматки кривавого м’яса… Всім чомусь стало лячно. Дівчата здригнулися і навіть подалися назад, а кореєць, мовчки глянувши на всіх, обернувся до столу біля плити і продовжив роботу.

— Це наша місцева знаменитість, моя гордість — Кім! — урочисто сказав Ігор. — Приготування страв усіх кухонь світу йому під силу!

— Як бачите, народження вечері в розпалі, — додав Микола. — Не заважатимемо професіоналам.

Капітан зачинив двері камбуза. Тимчасом дівчата охкали і перешіптувалися, а приголомшений Максим тільки чухав потилицю.

— Ох, і веселий хлопець, — похитав головою Сашко. — Що тут скажеш…

— Де ти його роздобув? — звернувся Андрій до Ігоря.

— Він чудовий кухар, ось побачите, — пояснив Ігор. — А де роздобув… Не дозволив одному «тигрові» до кінця зіпсувати Кімові обличчя…

— Отже, Кім — «тигролов», як і ти? — пильно подивився у вічі Ігореві Максим.

— Саме так, — криво посміхнувся Ігор. — Ми полюємо на мисливців. І обидва полюбляємо біфштекси з кров’ю…

* * *

Яхта «Наяда» впевнено йшла вперед, легко розсуваючи морську гладінь. Берег уже давно лишився позаду. Тільки свіжий вітерець бавився з друзями, котрі розташувалися на верхній палубі біля невеликого басейну. Хтось споглядав надвечірнє небо, на якому вже з’явилися перші зорі, хтось удивлявся в обрій, немов чекаючи появи чогось незвичайного в останніх променях призахідного сонця, а дехто просто, прикривши очі, услухався в плескіт хвиль за бортом яхти.

Оксана з Андрієм і Наталка з Олександром сиділи в басейні, про щось гомоніли, сміялися, попиваючи з високих келихів яскраві коктейлі. Максим і Настя блаженно розкинулися в сусідніх шезлонгах. Ігор немов дрімав у такому ж шезлонгу навпроти.

— Але, друзі, який спостерігаємо закон контрастів! — звернувся Максим до тих, хто сидів у басейні. — Страшний кореєць на камбузі й водночас така вишукана, ніжна їжа, яку він приготував…

Наталка схилила голову на плече Андрія, а Оксана тим часом гладила Сашка по голові.

— Після такої вечері, — замріяно мовила Оксана, — навіть думати не хочеться…

— А іноді думати слід, — саркастично мовив Максим.

— Облиш, ми ж на відпочинку! — зітхнула Наталка.

— А на відпочинку тільки пиво пити варто! — урочисто заявив Андрій. — Ось наше гасло!

— Тобі аби пиво, — скептично мовила Оксана. — Подумав би про щось високе…

— Про Ейфелеву вежу? — засміявся Сашко.

— Дуже смішно, — скривилася Наталка. — І отак жартує людина, яка керує величезним банком…

— Так його, Наточко! — намагаючись видаватися суворим, мовив Максим. — Треба зберігати серйозність, панове.

Максим говорив, а тим часом почав тишком-нишком погладжувати руку Насті, яка сиділа поруч. Настя м’яко, але рішуче відсторонилася. Але той знову й знову намагався пестити її пальці. Максим не помічав, що Ігор крізь напівприкриті окулярами очі пильно стежив за його рухами, за заграваннями до Насті.

— Максиме, а куди це твоя рука лізе? — крижаним тоном поцікавився Ігор. — Ти нікого ні з ким не переплутав?

— Та нікуди я не лізу, — Максим знехотя відвів руку. — Ти просто трохи розслабився… Пивко, повітря… І не відчуваєш цю атмосферу ніжності, південної ночі, красивої жінки поруч…

— Так, розслабився, — почав «заводитися» Ігор. — Маю право. Відпочиваю на власній яхті. А ти, бачу, все ще не можеш забути, як Настя тебе «відшила» свого часу? Ще в інституті…

— Ігорю, припини! — занервувала Настя, вочевидь не бажаючи згадувати колишнє.

— Ні, Настю, чому ж? — в очах Максима забігали злі вогники. — Нехай розповідає. Це навіть цікаво. Адже пан олігарх запросив нас на яхту. Він натякає, що ми тепер маємо постійно колінкувати перед ним від щастя і вдячності. Він же не погребував, так би мовити, нашим скромним товариством…

— Ти, мій милий друже, — зневажливо мовив Ігор Максиму, — так нічого й не зрозумів у цьому житті. Слід було раніше, коли ти був молодший, не в більярди грати й піратськими дисками на базарах торгувати, а включатися у наш бізнес, як ми й пропонували тобі. А тебе, поки ти думав і хитрував, накрили з отим, перепрошую, товаром…

— Звичайно, — в’їдливо фиркнув Максим, — ти найрозумніший! Але й сам тримав гуртівню із різними ді-ві-ді. А потім раптом став білим і пухнастим — на грошах і зв’язках свого тата.

— Хлопці, ну навіщо ви?.. — стривожився Сашко таким перебігом розмови. — Ми ж відпочиваємо! Та ну його все в болото!

— Справді, — втрутився Андрій. — Давайте говорити про все на світі, крім однієї теми: хто як заробив свій перший мільйон. Краще — по пиву!

— Та все гаразд, — дратувався Ігор. — Просто цікаво, як людина, котра плавно так, нищечком, з’їхала на продаж «дурі» малоліткам, ще сміє отак гидко, підленько згадувати мого покійного батька!

— Я наркотою давно не займаюся, — огризнувся Максим. — У мене маленький, нормальний, прозорий бізнес.

— А жаль, що ти про «траву» забув, — чи то щиро, зітхаючи, чи провокативно мовила Наталка. — Я б зараз косячок забила…

— Та не кажи! — роздратувалася Оксана. — Ці мужики розмовами про свої справи можуть весь відпочинок зіпсувати. Тут, правда, матросики є гарненькі…

— І капітан — красень! — з викликом мовила Наталя.

— Ігорю, Максиме, — благально мовила Настя. — Я вас дуже прошу: не треба… Ми ж просто зібралися в круїз…

— Помовч, будь ласка, Настю! — Ігор геть розійшовся. — А ти, Максимчику, просто невдаха. Я завжди хотів тобі, надто гордому й упертому, допомогти. Я ж тобі пропонував узяти участь в…

— Слухай, що і кому ти втираєш? — очі Максима недобре блищали. — Наче на сцені перед глядачами! Тут тебе всі знають! Спочатку підгріб під себе мою фірму, а потім запропонував мені ж «працювати» в ній хлопчиком на побігеньках!

— Цирк поїхав, клоуни лишилися! — зареготав раптом Ігор. — Я твою так звану фірму з багна витяг, від податкової відмазав… Бізнес — то гра без правил, а я тобі пропонував нішу, місце, де можна було б жити і чорний кав’яр на сніданок їсти!

— Та йди ти! — вишкірився Максим.

Він різко підвівся й пішов. Коли його кроки стихли десь на сходах, що вели вниз, до кают, на палубі запанувала тиша, яку порушував тільки шум хвиль.

— Так… — розгублено мовив Сашко. — Як кажуть англійці, не будіть пса, що спить…

— Заспокойся, — Андрій виліз із басейну. — Хіба ти Максима не знаєш? Зранку знову буде чудовим, милим хлопчиком.

— Ну, ви тут відпочивайте, а я краще піду спати, — підвівся Ігор. — Дурна розмова вийшла. Але Максим будь-кого з рівноваги вивести може.

Ігор загорнувся в халат від вечірньої прохолоди, взяв великий махровий рушник і пішов тими ж сходами, що й Максим, униз, до своєї каюти.

— От лажа… — Андрій усе ще переживав сварку Ігоря і Максима. — Замість розслабитися в такий вечір…

— Нічого дивного, — зауважила Оксана. — Цього слід було чекати. Вогонь і лід… «Двоє товаришів» називається…

— У відпустку вирвався на два тижні, за весь рік уперше, — наче не чув її Андрій. — Усі справи кинув… А вони таке-от розвели. Тепер усі починаймо згадувати, хто кому що винен, хто кого коли обдурив… Усе вже минуло! Все треба забути!

— Ну, забути чи не забути… — озвався Сашко, — але несерйозно якось вони… Втім, «Наяда» повним ходом іде вперед, і сонячний ранок — я переконаний — буде кращим від цих вечірніх заморочок…

— Я теж, мабуть, піду, — зітхнула Настя й заходилася шукати свої в’єтнамки під шезлонгом. — Гляну, як там Ігор — заспокоївся чи ні. Слід усе «розрулити», а то відпочинку не буде. Ґуд найт, аміго!

— Чао, подружко, — махнула рукою Оксана, — приголуб там свого, щоб не плакав. А ми ще по ковточку, та й підемо «ту сліп»…

— Настусю, — закліпала очима Наталка, — не переймайся. Ти ж цих двох знаєш…

— Ох, знаю, — Настя зробила непевний жест рукою і пішла.

— Добраніч! — в один голос гукнули їй услід Сашко і Андрій.

Усі друзі вже вийшли з басейну, обтерлися рушниками, допили коктейлі й також рушили на спочинок.

* * *

Уранці наступного дня всі, крім Максима, сиділи за накритим до сніданку столом у великій їдальні корабля. Три пари неспішно перекидалися словами, немов грали у м’ячика: Ігор з Настею, Оксана з Андрієм, Сашко з Наталкою. Матрос-стюард мовчки подавав їжу й напої, прибирав посуд. Пили каву, сік, хтось хрумтів свіжими круасанами…

— Ну, і де ж наш Максимчик? — наголошено недбало запитала Оксана.

— Дуже скучила за ним? — похмуро запитав Ігор.

— Та якось негарно: снідаємо без нього… — знизала плечима Наталка.

— Вочевидь, спить, мов бабак, — кинув Андрій.

— На нього це не схоже, — заперечив Сашко. — Він пташка рання. Навіть після наших нічних студентських пригод, він, бувало, вдосвіта вставав.

— Нікуди він не дінеться, — грубо зауважив Ігор. — Захоче їсти — прийде.

— А може, все ж таки покликати його? — засумнівалася Настя.

— Запарили зі своїм Максимком… — пробурчав Ігор.

Але щось змінилося в обличчі хазяїна яхти, і він натиснув на ґудзик дзвіночка — виклик матросів і обслуги. Одразу ж після сигналу до кімнати увійшов матрос Григорій.

— Гришо, перевір, будь ласка, чому до сніданку не виходить Максим Євгенович, — почав Ігор. — Чи не захворів, бува? Акуратно так… Постукай до каюти; в разі чого — поможи… Може, йому пивка зранку треба?

— Зрозумів, — усміхнувся Григорій. — Зараз влаштуємо!

Григорій пружним кроком пішов, а вся компанія продовжувала насолоджуватися легеньким, свіжим сніданком.

— Кому ще кави, чаю? — поцікавилася Настя. Усі замахали руками, почали дякувати, відмовлятися — і справді, попри свою «легкість», сніданок був добротним, насиченим, розрахованим на апетити справжніх «морських вовків».

У дверях знову з’явився Григорій. Вигляд у нього був розгублений. Матрос робив якісь непевні рухи руками.

— Ігорю Олеговичу, — промимрив Григорій. — Його ніде немає…

— Максима? — перепитав навіщось Ігор. — Як це — немає?

— Ну… в каюті немає, вона була відчинена, — розповів Григорій. — Пішов я на верхню палубу, подумав, що Максим Євгенович засмагає на сонці. Але біля шезлонга чиїсь в’єтнамки стоять, журнал валяється, халат. Може, то все його? А так — начебто ніде не видно…

— Що за чортівня?! — роздратувався Ігор. — Де ж він може бути? І що там за халат?

— Ходімо, подивимося на палубі, — підвелася Настя.

А за нею й усі решта, забувши подякувати за сніданок, швиденько пішли нагору.


Над яхтою, від краю до краю обрію, бриніло ясно-блакитне небо. Жодна хмаринка не затьмарювала його. А довкола, на усміхненому синьому морі, не було видно іншого корабля.

На палубі, поблизу басейну, біля якого вчора ввечері сиділа компанія друзів, самотньо стояв шезлонг. На ньому лежали картатий халат і темні сонцезахисні окуляри. Тут же валялися скинуті, неначе в поспіху, в’єтнамки. Вітер перегортав сторінки глянцевого чоловічого журналу.

— О, — вигукнула Наталя. — Це Максимові окуляри!

— І капці його! — додала Оксана. — Я добре пам’ятаю, як він їх купував.

— Ну, то де його чорти носять? — запитав Ігор.

— Відчуваю я, тут щось не так! — озиралася довкола Настя.

— Та то він в дурку якусь бавиться, — переконано заявив Андрій. — Зараз вилізе звідкілясь, аби нас налякати.

— Чого лише через кепський характер не зробиш! — кинув Сашко.

— Максиме! Виходь! — почав гукати Ігор. — Максиме! Пожартував, і досить!

Усі мимоволі почали вслухатися, чекаючи на відповідь. Але довкола було тихо… Лише «Наяда» впевнено рухалася вперед, із шумом здіймаючи білу піну перед собою.

— Доброго ранку! — капітан з’явився перед усіма доволі несподівано. Мабуть, він почув вигуки Ігоря. — Щось трапилося?

— Максим кудись подівся… — невдоволено мовив Ігор. — Чортзна-що тут коїться…

— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Микола. — Можливо, Максим у каюті?

— Я вже дивився — немає, — доповів Григорій.

— Дивно, — напружився капітан. — І його ніхто не бачив?

Усі, як один, заперечливо похитали головами.

— Григорію, — почав віддавати накази капітан. — Візьми на допомогу Віктора і обшукайте яхту. Не міг же Максим Євгенович отак просто зникнути. Спить десь, чи що…

— Так, перевірте всі закутки, — повеселішав Ігор. — А ми поки що позасмагаємо… То як, дівчата?

— І пивка можна… — раптом запропонував Андрій.

— Чи не рано? — глянула на нього Наталка.

— Та ми ж на відпочинку! — нарешті першим усміхнувся Сашко.

— Ні, давайте без фанатизму, — заперечила Оксана. — Краще води чи соку…

— Піду, скажу, аби принесли щось із льодом, — вирішила Настя. — А то вже сонечко припікає…

— Іди, Настусю, — поблажливо мовив Ігор. — А ми морем помилуємося. Ось прибудемо на Егейські острови, такий фестиваль влаштуємо… Як ви на це дивитися, брателли?

— А грецька митниця тобі також «дає добро»? — засумнівався Сашко.

— Ігореві Батьковичу скрізь попутний вітер, — авторитетно зауважив капітан.

— А то… — розцвів Ігор. — Добро завжди перемагає зло, як вам відомо… Казки пам’ятаєте?

— Ой, у Греції треба буде якусь амфору додому купити, — заплескала в долоні Оксана. — Поставлю в кутку і буду згадувати круїз.

— А я платтячко чи костюмчик оригінальний куплю, — замріяно сказала Наталя і глянула на Сашка. — Щоб ні в кого такого не було. Чи браслет золотий… Правда, любий?

— Еге ж, — підтвердив Сашко. — Подарую тобі такий наворочений — зі стародавнім орнаментом.


Раптом, поки всі говорили, погода почала змінюватися — і на гірше. Поривчастий вітер робив гуляння на відкритій палубі незатишним. Ігор і капітан тривожно вглядалися у важкі хмари, які починали невпинно закривати небо. Дівчата накинули хто хустку, хто кофтинку на плечі й зібралися йти вниз, до затишної кают-компанії. Але тут з’явилися трохи захекані Григорій із Віктором. Усі запитально дивилися на матросів.

— Ніде його немає, — коротко повідомив Григорій. — Мов у воду канув, вибачте за каламбур…

— Як це — ніде немає? — Оксана зблідла чи то від вітру, чи від такої звістки. — Де ж він? І що це за каламбури такі у вас?

— Мені страшно, — прошепотіла Наталя. — Він не міг зникнути…

— А ви добре обдивилися, все обшукали? — запитав Андрій.

— Звичайно, — запевнив Віктор. — Зник Максим Євгенович…

— От тільки… — почав був Григорій.

— Що — «тільки»? — перебив його Ігор.

— Зник і один із рятівних кругів, — швидко проказав Григорій. — Я помітив. Перевірив — і справді, одного немає.

— Нічого не розумію, — втрутився Сашко. — Невже Максим на тому крузі поплив? Маячня якась…

— Я змушений змінити маршрут, розвернути «Наяду» і розпочати пошуки людини, що пропала в морі, — твердо заявив капітан.

— Ні, — рішуче заперечив йому Ігор. — Таке вигадав! Я не дозволяю через одного бовдура переривати наш круїз, наш відпочинок!

Слова Ігоря всі слухали з непідробним жахом. Людина зникла, випала з корабля, або свідомо, вхопивши жалюгідний рятувальний круг, подалася у відкрите море, а хазяїн яхти забороняє її шукати! Це не вкладалося в голові, було нечувано, неймовірно…

— Ігорю, — Оксана дивилася на нього потемнілими від страху очима. — Що ти кажеш! Як ти можеш!

— Візьми себе в руки, — пильно подивився йому у вічі Андрій. — Це вже не жарти. Людина в морі!

— Ви забуваєтеся, Ігорю Олеговичу! — суворо сказав Микола. — Пропала людина! Команда, судно зобов’язані відшукати його!

— Та ну його на фіг, цього придурка! — роздратовано мовив Ігор. — Він усе життя мені щось псував! Боже, навіщо я його запросив? Отже, наказую: повний уперед, капітане!

— Під час плавання лише я віддаю тут накази! — розсердився Микола. — Є закони писані й неписані! А мій обов’язок як капітана…

— Я хазяїн яхти, — заявив Ігор, — я і командую! Крапка!

— Ось тут ви помиляєтеся! — капітан чітко вимовляв кожне слово. — Я маю законне право заарештувати людину, яка бунтує проти капітана на судні! Ми зобов’язані обшукати, пройти ділянку моря і знайти Максима!

— Послухай, Колю, — зловісно глянув на капітана Ігор.

Але слова Ігоря перервав якийсь страшний, неначе приглушений крик, що долинув знизу, десь від кают-компанії. Усі здригнулися і, не змовляючись, побігли на голос.


Посеред кают-компанії, де вчора ввечері сиділи всі гості разом з Ігорем і Настею, стояв стюард Михайло — той, що вранці подавав сніданок, обслуговуючи всіх за столом. Переляк змінив обличчя матроса, той тремтів і вказував кудись на підлогу між розкішними шкіряними диванами.

— Я випадково… — збиваючись, говорив Михайло. — Йшов і зазирнув сюди…

— Та що ж там, чорт забирай! — кинувся до диванів Ігор.

Лише в цю мить усі нарешті побачили, що між диванами в неприродно виструнченій позі лежить, наче спить, обличчям униз, Настя.

— Настю! Що?! — закричав Ігор.

Він перевернув дівчину обличчям догори, але вона не подавала жодних ознак життя. Ігор, мов у лихоманці, трусив її, заглядав у вічі, шукав пульс… Марно. Голова Насті безсило бовталася, руки опускалися…

— Схоже, вона мертва, — безбарвним голосом сказав Микола.

— Ні, ні! — обіймав тіло Насті Ігор, і сльози котилися по його щоках. — Не може бути! Вона знепритомніла, просто знепритомніла!

Оксана заплакала спочатку тихенько, потім — страшно, неначе завиваючи, і цим ще дужче лякала всіх. Наталя спершу заціпеніла, а потім здушено заридала у Сашка на плечі. Той, приголомшений, стояв, не знаючи, що робити, як бути. Андрій мовчки вглядався в обличчя Насті, не в змозі повірити в побачене. Михайло тремтячими руками намагався поправити свій кітель…

— Дайте, я її огляну, — похмуро запропонував чи наказав комусь капітан.

Микола уважно вдивлявся в обличчя Насті, й нерозуміння того, що відбулося з нею нещодавно, відбивалося у нього на лиці. Він помітив на шиї Насті маленьку цятку, крихітний прокол, неначе від жала бджоли чи заштрика шприца. Продовжуючи огляд Насті, Микола раптом помітив на своїй руці якусь темну пляму — він забруднився об костюм дівчини: збоку, на талії, була масна пляма. Капітан ледве зміг витерти руку хусточкою, яку дістав з кишені.

Поки Микола, зціпивши зуби, обстежував тіло Насті, Ігор у шоковому стані опустився на сусідній диван. Григорій сердито й похмуро дивився на капітана… Дівчата плакали, а Сашко і Андрій намагалися їх якось підтримати…

— Жодних ознак насильства, — нарешті повідомив капітан. — Дивна цятка на шиї. Незрозуміло. А на її костюмі пляма від машинного мастила. Михайле, ти коли… побачив… виявив тіло?

— Ну, просто зараз… — розгублено відповів матрос. — Я не пам’ятаю точно. Зайшов прибрати келихи, бачу — лежить. Я злякався, хотів покликати вас, а з горла — крик якийсь замість слів… І все.

— Гришо, ось мій наказ, — рішуче мовив капітан. — «Наяда» змінює курс і йде до найближчого порту. Дві надзвичайні події на борту — то вже переходить усі межі… Оглянь уважно нижню палубу, машинне відділення… Звідки на костюмі Насті взялося мастило? Вона що, спускалася туди, вимазалася, а потім повернулася до кают-компанії й померла? Все це дуже дивно…

А тебе, Михайле, заарештовано. Поки поліція не розбереться, будеш зачинений у каюті.

— Та ви що?! — перелякався Михайло і закричав істерично. — Подумали, що я!? Я не вбивав її!!! Не чіпав! Я лише тіло знайшов!

— Уб’ю! — кинувся до Михайла Ігор, не контролюючи своїх дій.

Він накинувся на стюарда, і вони почали битися. Михайло та Ігор впали на підлогу, не відпускаючи один одного. З розбитого носа Михайла вже струменіла кров. Оксана й Наталя з криками відскочили подалі від живого клубка тіл двох чоловіків, але Григорій з Миколою нарешті скрутили Михайлові руки. Сашко з Андрієм тим часом змогли міцно затиснути між собою і втримати Ігоря. Нарешті капітан і Григорій повели Михайла геть, міцно тримаючи його.


Судно гуло: шум вітру й удари хвиль ставали дужчими, страшнішими. То прийшов справжній шторм. Яхту почало хитати з боку на бік, з носа до корми…

— Ігорю, друже, — Сашко посадив його на диван. — Я тебе прошу: візьми себе в руки, тримайся… Ти чуєш мене?

— Так… — у якомусь трансі відповів Ігор. — Усе скінчилося: Насті немає… Давайте перенесемо її до каюти…

— До твоєї? — глухо запитав Андрій.

— Так, до нашої каюти, — ледь чутно відповів Ігор.

— А як же ти… — розгублено почав Сашко, — з нею будеш?

— Я перейду до каюти Максима, — байдуже відповів Ігор.


Андрій, Ігор і Сашко взяли Настю на руки і поволі понесли її до каюти, де вона ще недавно жила зі щасливим хазяїном яхти, хазяїном кількох фірм, хазяїном самого життя, як йому здавалося…

Слідом ішли вкрай пригнічені, перелякані, заплакані Оксана й Наталя.

Настю ледве вклали на ліжко — яхта вже добряче гойдалася, і тіло дівчини важко було втримати, стоячи на підступній, хисткій підлозі корабля. На нещасну Настю накинули її напівпрозору вечірню сукню… Потому всі вийшли з каюти, де тепер, до прибуття в порт, мало лежати тіло.

У коридорі, коли яхта несподівано сильно лягла на бік, друзі насилу змогли втриматися на ногах. Оксана і Наталя вхопилися несамохіть за хлопців, які зуміли зберегти рівновагу.

— Що це?! — злякано запитала Оксана.

— Очевидно, капітан змінює курс нашого корабля… — сказав Сашко.

— За такої погоди, серед хвиль, шукати людину в морі неможливо… — втомлено мовив Андрій. — Тепер уже пошуки не мають жодного сенсу…

— Піду до каюти, — Ігор говорив неприродним голосом, дивлячись кудись крізь друзів, у простір. — Тільки візьму щось випити…

— Що ти задумав, Ігорю? — тремтячим голосом запитала Наталка.

— Не чіпайте мене! Ніхто! — сердито попередив Ігор. — І не заважайте мені. Інакше я теж до ранку не доживу. А мені ще необхідно з усім і з усіма розібратися…


Усі злякано принишкли, а Ігор, не обертаючись, пішов собі коридором, хитаючись в унісон з яхтою. Друзі лише почули дзенькання пляшок, потім гуркіт дверей, які зачиняв за собою Ігор, клацання замка.

Сашко, неначе збагнувши щось, кинувся вслід за Ігорем. Він підбіг і зупинився перед дверима каюти Максима, в якій зачинився Ігор.

— Ігорю, Ігорю! — гукав Сашко, стукаючи в двері. — Ти чуєш мене? Не зачиняй дверей на замок, я тебе прошу! Не зачиняй!

— Ідіть геть! — почулося із зачиненої каюти. — Геть! Усі!

— Мабуть, йому справді краще побути самому, — сказав дівчатам Андрій.

— До кают-компанії я не піду! — раптом заявила Наталя.

— На верхній палубі вітер і хвилі… — нагадав їй Сашко.

— Ходімо до їдальні, чи як вона зветься на кораблі… — безнадійно мовила Оксана. — Я не можу залишитися на самоті. Мені страшно…

— Так, справді, — поспішив підтримати Андрій. — І попросимо гарячого чаю. Бо так і з глузду з’їхати можна…

— Замовкніть усі! — почувся за дверима голос Ігоря і дзенькіт чогось розбитого. — Ідіть звідси!

— Боже, що ж це він… — насилу сказала Наталя. — Ох, як мене нудить…

— Це, мабуть, від хитання яхти, — пояснив Сашко. — Не думай про це, не зосереджуйся. А то може початися морська хвороба. Ходімо.

— А на чому ж мені зосереджуватися?! — істерично вигукнула Наталка. — На Насті?!

— Наталю! Стоп! — схопив її міцно Андрій. — Візьми себе в руки. Зараз поп’ємо чаю… Дізнаємося в капітана, коли прибуваємо в порт.

— Наталочко, тримайся, — просив Сашко. — Я тебе благаю!

* * *

У розкішній їдальні яхти, прикрашеній дзеркалами і панелями з коштовних порід дерева, Андрій, Оксана, Сашко і Наталя сиділи мов на голках. Вони намагалися влаштуватись якнайзручніше, та попри все, їм було незатишно, навіть страшно…

— Я зараз що-небудь замовлю… Чаю, а може, какао? — намагався бадьоритися Сашко. — Десь тут був дзвінок…

— Яке какао під час такого шторму! — нервово мовила Оксана. — Яхта немов збожеволіла…

— Нехай, нехай, — відгукнувся Андрій. — Сашку, замов, попроси що-небудь…

Сашко знайшов кнопку виклику стюарда й подзвонив. Наталя прихилилася до нього.

Оксана сиділа дуже рівно, неприродно бліда, і, здавалося, після своєї репліки не звертала ні на кого уваги. Андрій, чекаючи на прихід стюарда, зітхав, схиливши голову.

Нарешті до гостей прийшов Григорій.

— Заміняю Михайла, як ви розумієте, — пояснив матрос. — Кім уже закінчує готувати обід…

— А хто-небудь хоче їсти? — запитав Андрій.

Усі мовчи заперечливо похитали головами.

— Принеси нам, Григорію, просто міцного чаю, — попросив Андрій. — Бо це хитання…

— А мені ще лимонного соку з водою, — додала Наталя. — Може, полегшає…

— Так, до плавання в шторм треба звикнути, — погодився Григорій і пішов, а Сашко почав міркувати вголос.

— Може, то серце в неї? — дивився він на товаришів. — Чи інсульт який? Але ж Настя була здоровою людиною… Не розумію.

— Тут лише лікарі можуть щось до пуття сказати, — зітхнув Андрій. — Усе це жахливо…

— Насті вже однаково, — чужим голосом озвалася Оксана. — Я не вірю, що вона раптом отак узяла й померла. Це хтось із екіпажу вбив її.

І Максима також. Тільки його встигли за борт викинути.

— Справді? — тремтячим голосом запитала Наталя й безпорадно подивилася на Сашка з Андрієм, неначе вони могли підтвердити їй слова Оксани. — Але хто? І навіщо? Настя й Максим нічого поганого нікому не зробили…

— Ні, не може бути, — думаючи про щось, сказав Сашко. — Справді, навіщо якомусь матросу їх убивати?

— А капітан? — чомусь запитав Андрій.

— Що — капітан? — не зрозумів Сашко. — Ти його підозрюєш? Але він був з нами, коли Настя… Коли з Настею це трапилося.

— А хто ж тоді? — роздратовано запитала Оксана.

Вона хотіла ще щось сказати, але не встигла: повернувся Григорій, приніс чай, лимонний сік, мінеральну воду. Він вправно лівою рукою наливав чай і змішував у склянці кислий сік із водою для Наталі.

— Будь ласка! — Григорій зробив жест до напоїв. — Капітан каже, що через шторм ми просуваємося не так швидко, як хотілося.

— Ми повертаємося? — не зрозумів Андрій.

— Ні, до Болгарії звідси найближче, — пояснив Григорій. — Капітан вважає, що зволікати не можна. Слід якнайшвидше дістатися до будь-якого порту.

— Ти там проходив повз каюти, — звернулася до Григорія Оксана. — Не чув, як Ігор? Що він…

— Тихо в нього, — запевнив Григорій. — Заснув, мабуть.

— Ану, ходімо всі разом, провідаємо його, — похмуро запропонувала Оксана. — Чогось мені тиша останнім часом геть перестала подобатися…

Усі стривожилися після таких слів Оксани, повідставляли чай, підвелися; Наталя допила розбавлений сік і також встала з усіма. Григорій пішов попереду, а слідом рушили четверо друзів.

Підійшли до каюти Максима, в якій лишився Ігор, і Андрій постукав у двері.

— Ігорю! — покликав друга Андрій. — Як ти? У тебе все гаразд? Озвися!

Але з каюти не долинало жодного звуку. Ігор не відповідав. Усі почали насторожено переглядатися. Сашко не витримав і з усієї сили почав гамселити в двері.

— Ігорю!!! — кричав Сашко. — Відчини! Ігорю!

На шум і крик прийшов виразно втомлений Микола. Його неначе щойно відірвали від нагальної справи.

— Що за шум? — невдоволено запитав він. — Щось сталося? Знову?

— Ігор не відповідає з каюти, — пояснила Оксана.

— Спить? — капітан запитально глянув на Григорія.

— Мабуть, випив, і… — вирішив той.

— Треба відчинити, — тяжко дихаючи, говорила смертельно бліда Наталя. — Виламати двері!

— Ану! — Андрій щосили почав штовхати двері плечем.

— Чи забули? — пильно глянув на Андрія капітан. — Двері відчиняються назовні…

Розгублений Андрій відійшов від дверей.

— Чогось я й справді — не того…

— Спокійно, не нервуйте, — мовив Григорій. — Зараз відчинимо.

Матрос спробував відчинити двері, але ті не піддавалися. Григорій пробував ще і ще, але без жодного результату.

— Зачинено зсередини, — глянув Григорій на капітана. — Намертво. Доведеться взяти інструмент… Щоб відчинити.

— Неси, — стурбовано відповів Микола.

Григорій хутко пішов і так само швидко повернувся. Поки його не було, всі вслухалися: що там, за дверима каюти?

А Григорій за допомогою якоїсь величезної залізяки й хитромудрого пристрою хоч і не одразу, але відчинив двері.

Усі, штовхаючись, буквально увірвалися до каюти. Те, що вони побачили, примусило Оксану істерично закричати. Наталя знепритомніла. Сашко ледь устиг підхопити її. Андрій застогнав, зціпивши зуби. Капітан і матрос мовчали.

На стільці біля ліжка сидів мертвий Ігор із викруткою-заточкою в грудях.

Андрій і Григорій кинулися до нього, але було зрозуміло, що хазяїну яхти вже нічим допомогти не можна.

Сашко виніс Наталю в коридор, де та розплющила очі.

— Сашку, мені дуже погано, — прошепотіла Наталя. — Віднеси мене до нашої каюти…

— Так, зараз, — захвилювався Сашко. — Потерпи, люба.

Він поніс дівчину до їхньої каюти, а в Максимовій, де знайшли Ігоря, ридала Оксана. Андрій не знаходив собі місця.

— Як це?! — запитував він у всіх. — Як? Сам себе? Чи хто? Хто? Я нічого не розумію…

— Аж по руків’я… — зауважив капітан. — Самому собі так не засадиш…

— Але хто б міг проникнути до замкненої каюти? — міркував Григорій. — Може, він і справді сам себе… З горя?

— Нісенітниця! — обірвав його Микола. — Мені зрозуміло, що вбивця — серед нас. Нікому не можна залишатися на самоті. Всім потрібно слідкувати один за одним, як кажуть. Швидше б ми дійшли до порту…

— Але навіщо ці безглузді вбивства? — в розпачі питав Андрій. — Навіщо?!

— Якби ж знати, — знизав плечима капітан. — Знати, хто і з якою метою…

— А може, це ти, капітане, відправив на той світ наших друзів?! — закричала Оксана. — Га?! Зізнавайся! Хто, крім тебе, міг це зробити?!

— Припиніть істерику! — гаркнув Микола. — І не городіть тут казна-що! Ігор був моїм другом, а не просто власником яхти!

— Оксано, ти не те говориш! — гаряче переконував дівчину Андрій. — Капітан був з нами, коли…

— Я нікому не вірю! — вигукнула Оксана.

— А це цілком справедливо, — раптом спокійно промовив Микола. — В нашій ситуації.

* * *

Наталя і Сашко сиділи в каюті, тісно притулившись одне до одного. Наталю Сашко не так обіймав, як підтримував, аби та зовсім не звалилася на ліжко. Вона, неприродно бліда, аж якась зелена, дихала все важче. Сашко розгубився, був зовсім безпорадним після всього баченого, пережитого, з хворою Наталею поруч…

— Як ти, Наточко? — запитав він, хоча звучало це доволі недоречно.

— Схоже, мене геть захитало… — прошепотіла дівчина. — Раніше такого не бувало. Мені погано, Сашку… Слабкість, холодний піт… Мене нудить… Вибач, мені треба в туалет…

І Наталя, за допомогою Сашка, хитаючись, пішла до туалету. Дівчина схилилася над унітазом, спробувала виблювати, але їй це не вдавалося. Після кількох невдалих спроб Сашко змушений був провести її назад.

— Як холодно… — простогнала Наталя.

— Холодно? — злякався Сашко. — Зараз я тебе укрию. Це минеться. Морська хвороба…

Сашко дбайливо укрив Наталю ковдрою, осмикнув так, аби дівчині було тепло.

— І навіщо Ігор нас тут зібрав? — ніби у напівсні говорила Наталя. — Адже нам нема чого доброго й згадати… Максим — заздрив усім і завжди, Ігор — нікого за людину не мав… Настя — спершу з Максом крутила, потім з Ігорем зійшлася… А Ігор заради неї Оксану кинув. Оксанка Андрія від дружини відбила. А я, дурепа, на них трьох дивилася, гадала — з ким краще бути…

— Ти?! — Сашко був просто приголомшений.

— Дурненький, — шепотіла Наталя. — Поки ти за Оксаною сохнув, вона часу не гаяла. Так ми з тобою і зустрілися — дві егоїстичні самоти. Всі ми егоїсти, всі ми гади… І капітан, мабуть, до жінок ласий, а Григорій — то взагалі… Слизький тип. Кім — убивця… Боже, ну чому ж так гойдає, чому так холодно?..

— Так, ти маєш рацію, — Сашко немов прозрів. — Кім! Як я зразу не збагнув! Він, справді, він! Але ти не права в іншому: ми з тобою кращі за інших! А Кім… Зараз ми йому влаштуємо!

Наталя мовчала, немов задрімала. Сашко несподівано насторожився: хтось кілька разів пройшов по коридору туди-сюди за їхніми зачиненими дверми. Кроки було добре чути в каюті. Сашко напружено вслухався, тоді підвівся з дивану. Швидко, мов у лихоманці, оглянув каюту, шукаючи щось.

І, здригнувшись від несподіваного, тихого, але наполегливого стуку в двері, схопив манікюрні ножиці й міцно стиснув їх у руці. Підійшов до дверей, прислухався… Стук повторився — ще більш наполегливо. Сашко приготувався до зустрічі невідомих гостей — став, немов перед стрибком, і рвучко відчинив двері.

За ними виявилися Микола і Григорій. Матрос перелякано дивився на ножиці в руці Сашка, а капітан підозріло оглядав самого хлопця і його каюту.

— Що тут у вас? — нарешті запитав Микола.

— Нічого надзвичайного, — з полегшенням відповів Сашко. — Наталю мучить морська хвороба. Її нудить, морозить…

— Вибачте, а ножиці вам для чого? — поцікавився Григорій.

— А! Я було подумав… — Сашко з деяким подивом глянув на свою руку. — Страшнуватий день видався… Кроки за дверима…

— Зрозуміло, — коротко сказав Микола. — Андрій з Оксаною пішли до себе в каюту, а ми перевіряємо: чи все гаразд на яхті, якщо тепер так можна говорити… Шторм посилюється… А ножиці ви покладіть, будь ласка…

— Так-так, звичайно, — відступив від дверей Сашко. — Та ви проходьте, прошу.

Капітан і матрос пройшли до каюти. Микола уважно подивився на Наталю, яка прихилилася до подушок. Її очі були широко розплющені, немов скляні, обличчя відсвічувало синюватим відтінком, а з рота повільно текла жовта піна…

— Ви певні, що з Наталею все гаразд? — аж занадто спокійно запитав Сашка Микола.

Сашко повернувся і застиг на місці від несподіванки. Микола зробив крок уперед, а Сашко, немов прийшовши до тями, кинувся до Наталі.

— Ні! Ні!!! — дико закричав Сашко.

Він припав до Наталки, хотів обійняти її, але та тяжко, без ознак життя, повалилася на бік. Сашко, завиваючи, впав на підлогу й закрив обличчя руками.

— Усе, — тихо сказав Григорій. — Мертва.

— Ви в каюті були самі?! — підступив до Сашка Микола. — Відповідайте!

— Так… — ледь чутно відказав Сашко.

Капітан, багатозначно вказавши Григорію на Сашка, уважно оглянув обличчя Наталі.

— Отруєна! — констатував Микола. — Зумисне вбивство, як пише карний кодекс. Олександре, коли їй стало погано?

— Не так давно… — крізь сльози ледь мовив Сашко. — Ми просто випили чаю, а вона — сік, розбавлений водою… Ніхто ж обідати не хотів… Її отруїв Кім! Вона сама сказала: «Кім — убивця!!!»

— Сядьте! — наказав Микола. — Спокійно! Грицю, хто готував напої?

— Кім готував, я подавав, — відповів переляканий Григорій.

— До Кіма! — гукнув капітан.

І троє чоловіків вискочили з каюти.

Вони бігли, не оглядаючись, до камбуза. Коли капітан і матрос увірвалися до корабельної кухні, там наводив лад кок-здоровань.

— Ти, мордо! — заволав Григорій і вхопив величезний ніж. — Отруїв!

Але Кім мовчки, вправно перехопив руку матроса, вивернув її й спокійно відібрав ножа. Григорій застогнав від болю і присів на підлогу.

— Отруєно Наталю, — капітан пильно вдивлявся у вічі кока. — Судячи з усього, тим соком з водою, які ти готував тут. Що скажеш?

— Ви самі знаєте, що всі напої й продукти проходять перевірку спецвідділом Ігоря Олеговича, — суворо відказав кок. — А мені навіщо — дівчину? Га? Ігор мене з того світу витягнув. Навіщо мені?.. Вечір уже. Спробуйте відпочити. Бог дасть, вранці будемо в порту…

— Так, будемо, — зціпив зуби капітан. — Але тільки спробуй ступити хоч крок звідси… Я тобі такий відпочинок улаштую… гірший за всяку в’язницю…

Кім мовчки витирав руки рушником.

— А Олександр де? — раптом озирнувся Микола. — Він же за нами біг?

Немов за командою матрос, капітан і кок помчали назад, до каюти Сашка й Наталі.

Коли всі троє увірвалися до неї, то побачили страшний безлад, якого щойно тут не було. Маленький столик було перевернуто, речі розкидані. Наталя, як і раніше, лежала на дивані… А на підлозі, задушений міцним корабельним канатом, простягся посинілий Сашко.

— Чорт! Чорт!!! — лютуючи, кричав капітан. — Як ми могли його залишити?!

— По-твоєму, його теж я ухойдокав? — запитав Кім у Григорія. — Але… Може, це зробили його друзі? Або Михайло з Віктором?

— Навіщо?! — кричав капітан. — Поясни мені — навіщо?! Віктор стоїть на вахті, Михайла зачинили на сто замків! А друзі… Ну, коли ж у них є час шастати і людей убивати?

— Та час знайдеться, при бажанні, — спокійно мовив Кім. — Тільки справді — яка його друзям користь від цього вбивства? Щось тут не так. Чогось ми не знаємо чи не розуміємо. Я читав в одній книжці, існує такий собі «фактор ікс»…

— А-а-а! — заволав Григорій, виразно не в собі. — Клята «Наяда»! Як я не хотів іти цього разу! Ну просто бачив, відчував! Це проклята кимось посудина! Але тепер я точно знаю, хто вбив усіх! То та клята парочка, Андрій з Оксаною! Всіх порішили вони! До них, бігом!


Яхту несамовито гойдало на хвилях. Судно почало страхітливо рипіти. Загрозливі звуки було чутно навіть крізь завивання вітру й потужні удари хвиль.

Капітан, кок і матрос мчали до каюти, в якій зачинилися Андрій і Оксана, передчуваючи лихе. Микола щосили почав гримати у двері.

— Оксано, Андрію! — кричав він. — Це капітан. У вас усе гаразд? Відповідайте!

— Усе гаразд? — почувся голос Андрія крізь зачинені двері. — Це на твоїй довбаній яхті? Ми живі! І ти нас не дістанеш! Ми не вийдемо!

— Ви бандити! — долинув і голос Оксани. — Ви вбиваєте всіх! Шайка! Але в нас є чим вам по головах надавати!

— Нікому не відчиняйте! — натомість крикнув Микола. — Сидіть і не виходьте! Вдосвіта ми будемо в порту!

— У них там уже точно «дах їде», — зауважив Григорій. — Нічого, поліція розбереться.

— Нам також не завадить усю ніч бути разом, — додав Кім. — Або ж забарикадуватися кожен у своїй каюті.

— Ось що, Григорію, — сказав капітан. — Зміни Віктора на вахті і пришли його сюди. Він буде охороняти двері, щоб ця парочка не вийшла, і щоб до неї ніхто не зайшов. Кіме, а тобі краще за все розміститися разом із Михайлом. Я ж буду з Григорієм. І всі наглядатимемо один за одним. Ходімо, перевіримо, як там Михайло…

— Ну, капітане, — роздратовано і з погрозою мовив Григорій, — якщо з Михайлом що-небудь… Викинемо тебе за борт! Так і знай! Михайло і Вітя мене підтримають. Це ти винен в усьому! Розвів тут на судні…

— Мовчати! — гаркнув капітан. — Виконуй наказ!

— Гришо, не чіпай капітана! — тихо сказав Кім.

— Іди по вахтового! — наказав Микола Григорію. — Бігом!

Григорій, зло озираючись на Кіма й Миколу, подався нагору. А крізь двері каюти знову почувся голос Андрія.

— Що там знову?!

— Нічого! — відповів капітан. — Кажу вам: сидіть і не виходьте! Все зрозуміло?

— Що ж незрозумілого? — озвалася Оксана. — Не діждетеся!

Тут з’явився матрос Віктор.

— Капітане? — запитально глянув він на Миколу.

— Вітю, треба взяти під охорону цю каюту — Андрія й Оксани, — пояснював капітан. — Їх не випускай, хай там паряться до ранку. Не спи, будь обережним. Я на мостику. Кім буде з Михайлом. У разі чого — клич негайно.

— Зрозумів, — кивнув Вітя. — Ви ж мене знаєте — не засну!

— Гаразд, — сказав капітан. — Ми підемо до Михайла. І чому я пістолет на борт не взяв?..

Віктор лишився біля каюти, а Микола й Кім втомлено пішли до Михайла. Нарешті вони дісталися до каюти стюарда. Капітан витяг ключ із кишені.

— Хоч би не зачинився зсередини… — пробурмотів Микола.

— Виламаємо, — відповів здоровань Кім. Попри побоювання, капітан легко відчинив двері. Микола й Кім увійшли до каюти Михайла. Той лежав долілиць на ліжку. Капітан і кок стривожено перезирнулися й кинулися до матроса. Перевернули його догори лицем. Той плямкав губами й похропував.

— Хоч одна людина спить здоровим сном, — з полегшенням мовив капітан і додав, глянувши на Кіма. — Отже, залишайся. Я — до Григорія.

Кім, схрестивши ноги по-східному, сів на підлогу так, щоб Михайло не зміг вийти з каюти, не зачепивши його. А Микола пішов, зачинивши за собою двері.

* * *

Уранці наступного дня Микола і Григорій, невиспані, зі щетиною на обличчях, йшли до каюти Андрія і Оксани.

— Здається, — мовив Григорій, — жахи скінчилися. Ще кілька годин, і ми будемо в порту.

— Так, поліція чекає, — втомлено відгукнувся капітан.

— Сидіти ж вам доведеться, — похмуро зауважив Григорій. — Хто на судні за все відповідає?

— Не переймайся щодо мене, — холодно відповів капітан. — На березі в усьому розберемося.

Тут вони зупинилися мов укопані… Григорій лишився так само похмурий, а в капітана від злості перемінилося на обличчі. Біля каюти Андрія й Оксани лежав мертвий матрос Віктор.

У грудях у нього стирчала викрутка, схожа на ту, якою вбили Ігоря.

— Жах триває, капітане, — не змінюючи виразу обличчя зауважив Григорій. — І, здається, крім тебе, вбивства нікому не потрібні!

— Мерзотнику! — капітан втратив контроль над собою і вхопив матроса за горло. — Мені це навіщо?! Друга вбивати?! Його друзів? Мій екіпаж?! Я ж з тобою всю ніч на вахті був!

Григорій з хрипінням вирвався з рук Миколая.

— А хто знає, — видушив матрос із себе, — що ти зі мною був? Може, я заснув, а ти в цей час…

Микола коротко вдарив під дих Григорія, і той упав. На шум прибігли заспані Михайло й Кім. Вони застигли на місті, коли побачили вбитого Віктора і Григорія, який корчився на підлозі.

— Гриша тут якусь єресь несе, — втомлено заявив капітан, — от і довелося…

— Треба до каюти заглянути, — крізь зуби мовив Кім.

Микола, не передбачаючи нічого доброго, спробував відчинити двері каюти Андрія й Оксани. Ті легко піддалися… Всі перезирнулися, чекаючи найстрашнішого. Але… в каюті ні хлопця, ні дівчини не було. Проте ілюмінатор був відчинений.

Григорій, хитаючись, підвівся і також зазирнув до каюти.

— Так я і знав, — прохрипів він. — Утекли, гади! І Вітю вбили…

— Куди вони могли втекти? — заперечив Кім. — В ілюмінатор людина не пролізе… З яхти втекти неможливо, хіба сторч головою в хвилі — і на дно… Зараз ми їх знайдемо…

— Знайдемо, аякже! — розлютився капітан. — А ви що ж, усю ніч не спали, за коридором пильнували? Он, поопухали від сну! Казав — не спати!

— Ми один за одним наглядали, — зі сльозами говорив Михайло, дивлячись на мертвого Віктора. — Щоб ніхто нікуди…

— Чорт усе забирай! — Микола знесилено притулився до стіни. — Вітю, вибач нас…

— Давайте, я кави заварю, — запропонував Кім. — Бо ми зараз усі попадаємо…

— Гаразд, — погодився Микола. — Ходімо на камбуз. Але спочатку покладемо Вітю…

Підняли тіло матроса, занесли його до порожньої каюти і поклали на диван. Постояли кілька секунд…

Ішли до камбуза мовчки — вже не було сил ні сваритися, ні висловлювати вголос підозри. Всі чекали на швидке прибуття до берега.

— Маємо знову перевірити всю яхту, — мовив капітан, заходячи на камбуз. — Усі кутки, всі шпарини. Де та парочка може бути? А що тут у тебе, Кіме, за рейвах? Чому все валяється під ногами?

— Та я ж учора ввечері все прибрав, — здивовано відповів Кім. — Ви ж самі бачили…

Потім кок звернув увагу на морожені продукти, які розтанули. Вони валялися просто під ногами — овочі, м’ясо, морозиво… Кім різко відчинив дверцята великого холодильника-рефрижератора. Всі застигли: у ньому були замерзлі тіла Оксани й Андрія. Судячи з паморозі на обличчях і на одягу, вони пролежали в холодильнику вже кілька годин.

— Схоже, їх убито ще вночі… — капітан нервово провів рукою по обличчю. — І зробили це або ви, Кіме й Михайле, або ми — Григорій і я.

— Я присягаюся, — голос Михайла тремтів, — ми були в каюті! Я взагалі спав…

— Хто тобі повірить? — зло кинув Григорій. — Ось ми з капітаном були поруч на вахті, й ніхто з нас не спав. Це алібі! А ви…

— Ні в кого з нас немає жодного алібі, — відрізав Кім. — Крапка.

— Я маю зізнатися… — почав капітан.

Усі здригнулися і завмерли, чекаючи на його зізнання.

— Я задрімав на деякий час, — продовжив він. — Десь о пів на четверту ранку не витримав…

— Що ти кажеш, капітане! — спалахнув Григорій. — Ніхто з нас не спав, ми весь час бачили один одного!

— Неправда! — заперечив Микола. — Я…

Капітан не встиг закінчити фразу, як Кім уже заломив руки Григорію. Той зігнувся і кричав від болю.

— Ти чого?! — дивився на Кіма Микола.

— Подивіться, що в нього на лівій руці, на робочій! — вигукнув Кім. — Він же лівша! Там кров присохла! Треба не дати йому змити! Це ж кров Віті!

— Ідіот! — пручався Григорій. — То бруд, а не кров! Пусти! Боляче!

— А може, це машинне мастило, яке було на тілі Насті?! Га? — витріщився Микола.

— Та що тут казати, — ухопив Григорія і Михайло. — Зв’яжімо його, а поліція розбереться!

— Ану, хлопці, ведіть його до кают-компанії! — наказав капітан. — Зараз ми про все дізнаємося, поговоримо душевно.

І Григорія потягли до зали. Там йому зв’язали руки й ноги, кинули на крісло.

— Я, здається, про все здогадуюся, — обмірковував щось Микола. — Де твій дружок? Де співучасник, мерзото?! Відповідай!

— Я не винен! — закричав переляканий Григорій. — Це він усе придумав, підстроїв. Я просто хотів…

Але Григорій закінчити не встиг: у його горло зі страшною силою врізався ніж. Матрос, захлинаючись кров’ю, на очах присутніх помер. А в дверях стояв, зухвало дивлячись на трьох чоловіків, живий і здоровий Максим.

Коли він побачив, що Григорій мертвий, то кинувся навтьоки. Після миті замішання капітан, кок і матрос побігли за Максимом.

Але той вискочив на палубу, потім спритно стрибнув за борт, у воду, й поплив у бік далекого берега, який уже виднівся на обрії.

— Михайле, за штурвал! — наказав капітан. — Розвертай яхту за ним. І кинь у море канат із кругом!

Після слів Миколи кок і капітан, не змовляючись, також кинулися в море. Вони швидко пливли, наздоганяючи Максима. А Михайло тим часом кинув за борт довгий канат із прив’язаним рятівним кругом.

* * *

Максима, який був у рятівному крузі, Михайло витяг на палубу тим самим канатом. Лице втікача було побите і він ледь дихав: нахлебтався води. Вслід за ним на борт вилізли Кім і Микола. Сліди боротьби було видно і на їхніх обличчях…

Максим лежав на палубі, відхекуючись і відпльовуючись від води. Поки кок і капітан перевалилися через борт, Михайло вже спритно зв’язав Максима.

— Давай його вниз, — наказав капітан Михайлові.

І троє членів екіпажу «Наяди» волоком потягли Максима по сходах, які вели з палуби до приміщень яхти, до кают-компанії. Там Максима кинули на диван.

— Мишку, йди назад, до штурвала, — попросив Михайла капітан. — Скоро берег…

Коли Михайло пішов, Максим глянув на Миколу — пильно й проникливо…

— Капітане, розверни яхту, — примирливо попросив він. — Підемо звідси геть. І забудемо все…

— Забудемо?! — Микола був ладен убити Максима.

— Розділимо товар порівну, на трьох, — правив своєї Максим. — Ти, я і Кім. Чи на чотирьох, якщо ви так хочете. Накажи розвернути судно.

На фіга нам поліція?!

— Що за товар? — намагався стримати себе капітан.

— Двадцять кілограмів коксу, — вишкірився Максим. — Можеш перевірити. У моїй великій синій сумці. Найчистіший кокс! До біса кур’єра… Нам вистачить. Я знаю, кому збути… Гриша, бідолаха, допоміг би…

— Ти згниєш у тюрмі! — відрізав капітан.

— Дурко! — розлютився Максим. — Це капітанів саджають за наркотики на борту!

— За що ти їх усіх убив? — Микола дивився просто у вічі Максиму.

— Розв’яжи! — сіпнувся той. — А то я і вас… А, жаль, не встиг!

Кім з усього розмаху вдарив Максима. Той у безсилій люті крутився, намагався звільнитися від мотузок.

— Та вони все життя мені заважали! — гарчав він. — Усіх ненавиджу! Настя зрадила мене! Ігор бізнес поламав! А Оксана й Наталка навіть дивитися не хотіли на невдаху! А ці два виродки, Андрій і Сашко, копійки не позичили, коли я… Коли мені треба було викрутитися! Ненавиджу! Думав — яхта, шторм, усіх хвилею змиє… І кінець. Гриша хотів допомогти… Та куди йому! Вбити нормально не може! Чуєш, капітане, давай увійдемо тихенько, без шуму, в порт — там уже кур’єр чекає на товар. Я ж усе передбачив, навіть зміну маршруту яхти після моєї «загибелі»! Я ж знав про штормове попередження! А ми здамо товар, поділимо бабки і забудемо один про одного! Ну!!!

Капітан і кок мовчали.

* * *

До причалу в порту незнайомого міста під’їхало кілька поліцейських машин із «маячками», що тривожно блимали. За ними з’явилося і два медичних «реанімобілі». З автівок вийшли лікарі, озброєні полісмени…

Поліцейські швидко піднялися по трапу на борт пришвартованої «Наяди» і невдовзі вивели на берег Максима. Руки його були скуті за спиною кайданками. За поліцейськими і вбивцею на причал зійшов і капітан яхти…

Перший приз

Тарас закінчив читати. Друзі-автори мовчали. Юля слухала детектив так, неначе й не вона, разом з іншими, його писала. Оленка й Віка притулилися одна до одної, аби не страшно було слухати деякі місця їхнього твору. А Юрко, відкинувшись на стільці, першим промовив уголос: «По-моєму, ми написали просто суперову річ!» Усі з ним погодилися. Перший приз — чудовий ноутбук, — вважай, був уже в них на столі.

…Проте на друзів чекала несподіванка. На превеликий подив і розчарування підлітків, їхній детектив не переміг… Їм дісталися лише заохочувальні призи — п’ять передплат на часопис для тінейджерів.

А головний приз, як вони дізналися, отримала дівчинка з Тернополя. Вона написала чудову, добру й ліричну казку-фентезі про те, як один японський хлопчик, що жив сам із мамою, подружився з цвіркуном. Той цвіркун мешкав у будинку хлопчика й навчив малюка бути добрим до всіх і любити світ довкола.

І друзі, коли прочитали ту видану окремою книжечкою казку, мусіли визнати: є речі, кращі й важливіші за карколомні детективи…

Загрузка...