Смерть манекенниці

16

Аж до вулиці Лепушняну Дід не промовив жодного слова. Віддав Панаітеску роман «Смерть манекена», і той, зрадівши, що його передбачення збувається, ледь не заїхав у Димбовицю.

— Треба бути уважнішим, Панаітеску.

— Вибачте, шефе. Я ж вам відразу сказав: усе так і було. Книжку взято за основу. Якби ви мене послухали, ми б уже далеко просунулись. А то, бач, тупцюємо на місці.

Дід суворо поглянув на нього. Панаітеску збагнув, що переборщив, і почав насвистувати свою улюблену мелодію.

— Фальшивиш, Панаітеску.

Зупинивши автомобіль у вказаному місці, водій ображено промовив:

— Я вже сорок літ насвистую цю саму мелодію, і ви часто називали її ангельською. А це, бач, фальшивлю. Хіба взяли б мене тридцять років тому в хор Святої Трійці, коли б я не мав виняткового слуху? Просто, шефе, ви не в гуморі. І хочу вам нагадати, що в мене більш нема талонів на бензин. Крім того, мені слід підстригтися.

Дід усміхнувся, вийняв із гаманця двісті лей і п'ять талонів на двадцять літрів. Віддав Панаітеску, зауваживши:

— Чимдалі, шановний колего, ти стаєш усе прагматичнішим. Я присвячую окремий розділ у мемуарах цій рисі твого характеру. Дам тобі прочитати.

Панаітеску часто чув слово «прагматичний», але не розумів його значення, тому вважав себе приниженим. На знак великої образи прикусив лівого вуса.

— Не гнівайся, любий Панаітеску. Будь ласка, поїдь до Алексіу, візьми в нього докторську дисертацію Камелії Скурту, якщо її вже надіслали з Тімішоари, і нехай він дасть усі адреси релігійних сект Бухареста. Подивися, чи немає серед них якої-небудь адреси в тому районі, де вчора зникла на твоїх очах Дойна Чумедря. Здається, ми на правильному шляху, і в цьому велика й твоя заслуга. Я ж від тебе правди не приховую.

Панаітеску знав, що він прибільшує, але було приємно. Побожно глянув на Діда:

— Усе зрозуміло, шефе. А ви собі грошей хоч трохи залишили? Бо мені вони зараз не дуже й потрібні…

— Скажи Алексіу, що я зайду до нього о четвертій. Грошей мені не треба, а давно вже хочеться поласувати квасолею з копченою ковбасою. Хоч і печінка, дідько б її вхопив, болітиме, але ж така смакота!

— Я цибулю не пересмажуватиму і замість масла візьму олію.

— Тобто ввечері я помру від задоволення, домовились?

— Не турбуйтеся, шефе, усе буде гаразд, маю про запас кілограм питної соди.

Дід обійшов навколо будинку, де жила сім'я Скурту, і вирішив піднятися на третій поверх чорним ходом. Не встиг дійти до площадки другого поверху, як почув чиїсь кроки. Хутко сховався у кам'яну нішу в стіні. Повз нього пройшла жінка. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій свічку й сірникову коробочку. Дід почекав, поки вона спустилася в підвал, й обережними котячими кроками пішов по сходах угору. Кілька разів натиснув кнопку дзвінка, і йому відчинив Леонте Скурту. Він анітрохи не здивувався, побачивши Діда.

— Ви самі, добродію Леонте?

— Сам. Дружина в лікарні, Василе в бібліотеці, а Вінченціу, мабуть, десь гуляє.

— Ви не боїтеся відпускати його самого?

Леонте сів на стілець, запросив і Діда сісти, зібрав розкладені на столі папери з колонками цифр.

— Виконую роботу для кав'ярні «Біхор» — звіряю рахунки. Воно ніби й не личить колишньому головбуху займатися такими дрібницями, але я вважаю, що ніякої праці не слід соромитись. Ви питаєте про Вінченціу. А чому, власне, треба за нього боятися?

— Ви йому не батько, але, як бачу, обидва хлопці для вас однакові.

Леонте почав масувати правою рукою білі пальці паралізованої лівої руки й відповів:

— Не зовсім так. Я завжди приділяв Вінченціу більше уваги, ніж Василе. Це й не дивно — він дуже нещасний. Думаю, і ви б інакше не змогли.

— Може б, і не зміг, але, в усякому разі, намагався б робити це делікатно, щоб не травмувати другого хлопця. Та я не повинен втручатися у ваші сімейні справи. Мене цікавить одне: чи не помічали ви у Вінченціу якихось дивних звичок?

— Майте на увазі, — відповів Леонте, — підозрювати його в чомусь поганому просто абсурдно. Вінченціу завжди був на диво спокійний. Правда, інколи він надовго впадає в меланхолію, але дружина певна, що це скоро минеться. Ми хочемо влаштувати його на роботу. Шкільний курс він пройшов дома, проте підготовлений добре. Зараз я підучую його бухгалтерській справі. Десь у невеликій установі, в окремій кімнаті, Вінченціу міг би працювати. Практично він здоровий, ненормальне в нього тільки обличчя.

— Вибачте, будь ласка, але ви не відповіли на моє запитання: помічали ви щось дивне в поведінці Вінченціу?

— Ніколи. Я міг би навіть сказати, що Василе дивакуватіший за нього. Він так неймовірно страждав, коли не вступив до інституту, просто жах! Я радив йому йти в технікум — на мою думку, це перспективніше. Але Камелія була проти і, звісна річ, переконала Василе. Сучасна молодь боїться всього, що не зветься університетом. Через те йдуть на будь-який факультет, навіть без покликання, аби тільки туди. Безглуздя! Практичний, конкретний фах завжди був і буде золотою жилою.

— Пане Леонте, я розумію, чому ви приховали від мене, що Василе був знайомий із Йоаною. Більше того, Йоана приходила до вас напередодні нещастя. Хіба не так?

Леонте спохмурнів.

— Хто вам сказав?

— Яке це має значення? Я знаю, ви наказали всім мовчати не через те, що приховуєте якусь таємницю. Просто вам не потрібні зайві клопоти. Тим паче присутність такої людини, як я, з безліччю запитань і, чого гріха таїти, з підозрою — задоволення не приносить. Крім того, у вашій родині немає цілковитого взаєморозуміння, як би ви не намагались переконати когось у протилежному. Чи, може, я старий причепа?

Леонте встав, пішов у ванну, і Дід побачив, як він проковтнув одну за одною дві таблетки.

— Мене щодня мучить мігрень. Василе признався вам, що був знайомий з Йоаною?

— Він чи хтось інший — яка різниця?

— Хоч у нашій сім'ї немає цілковитої гармонії, але я не сказав би, що вона відсутня зовсім.

— Яка там гармонія, пане Леонте, коли ви підозрюєте власну дружину? А в ситуації з Йоаною вам хочеться одного — аби тільки вас не турбували.

— Юність схильна все перебільшувати, геть усе, пане комісар. Але не тільки Василе, а навіть мене шокували дружні стосунки Камелії з лікарем Петрашку. Оскільки я бачу, що вам відомо більше, ніж я думав, буду з вами цілком відвертий. Я зробив трагедію з дрібниці. Хтось надіслав мені на роботу анонімку. Я й сам знав — Камелія ніколи палко не кохала мене. Мабуть, тому лист так боляче вразив моє самолюбство. Я прийшов додому пригнічений. Не думайте, що інсульт стався внаслідок нашої суперечки. Зовсім ні. Вона дала тільки поштовх — у мене був високий тиск. Я несправедливо звинувачував Камелію. Мушу зізнатися: колись давно я вже підозрював її. Вона знала Петрашку ще з інституту, потім вони знову зустрілися в Бухаресті. Ми ж довго жили в Тімішоарі. Мені було відомо, що в інституті Камелія кохала Петрашку. Але хто ж не закохується в студентські роки? Коли ми переїхали до Бухареста, Петрашку став учащати до нас. Я переконаний, що Василе глибоко помиляється, так само, як помилявся раніше і я, — у Камелії немає іншого життя, крім Вінченціу. Я розумію її, адже це її син.

— А вам не здається занадто перебільшеною турбота лише про одного з членів сім'ї?

— Спочатку я вважав її навіть патологічною, а потім зрозумів Камелію. З одного боку, це материнська любов, а з другого — професійна амбіція. Не забувайте — десятки її наукових робіт опубліковано в нас і за кордоном. Тепер, після багатьох літ спільного життя, я впевнився: вона одружилася зі мною, аби мати можливість займатися наукою.

— Ваша дружина сама лікує Вінченціу?

— Разом з Петрашку. Вони й мене лікують удвох.

— Петрашку не одружений?

— Ні.

— Добродію Леонте, покажіть мені, будь ласка, кімнату Вінченціу.

Леонте всміхнувся:

— Бачу, ви не дуже вірите моїм словам.

— Є така приказка: довіряй, але й перевіряй.

Леонте відчинив двері, що вели з їхньої спальні в кімнатку Вінченціу. Вона була маленька, майже така, як у Еви Ласло. Ліжко, шафа, тумбочка й кілька гантелей — більш нічого.

Підійшовши до вікна, Дід побачив потерті краї лутки, а лід вікном — батарею центрального опалення. Зрозумів, до чого Вінченціу прив'язував вірьовку.

— Чи не могли б ви, добродію Леонте, відчинити шафу? Тільки, будь ласка, не ображайтесь.

Леонте знову всміхнувся й відчинив обидві половинки. Крім одягу й білизни, там нічого не було.

— А що вас цікавить? — спитав Леонте. — Може б, я допоміг?

Запобігливість господаря насторожила Діда.

Він висунув шухляду й побачив у ній вірьовку, ту саму, на якій уночі Вінченціу піднявся в кімнату. Вона була тонкувата — дивно, що витримувала таку вагу. Могла порватися в будь-який момент.

Леонте пояснив:

— Хлопець зберігає її на згадку. Напевне, Камелія розповідала вам. Десять років тому Вінченціу не міг сам встати з ліжка, і вона купила йому цю вірьовку. Я прив'язав її до батареї, Вінченціу тримався за неї і навчився вставати.

На тумбочці Дід побачив коробочку з ліками і шприц у футлярі. Прочитав етикетки, але нічого не зрозумів. За все своє життя він не мав справи ні з медикаментами, ні з лікарями, хіба що під час розслідування консультувався з ними або хтось із лікарів був замішаний у якійсь справі.

— Сподіваюся, ви не знайшли нічого компрометуючого? — іронічно спитав Леонте.

— У мене такої мети не було, добродію.

Дід ніби ненароком випустив з рук сірникову коробочку. Нахилився підняти її й заглянув під ліжко. Там нічого не було. Він пригадав запевнення Еви Ласло, що вона бачила в шафі дівчину. Справді, шафа чимала, у ній можна стати на повний зріст. Дід вірив — то не галюцинації. Але кому потрібно було ховатися в шафі і, головне, навіщо?

Дід помітив на обличчі Леонте острах. Нижня губа в нього злегка тремтіла. Без сумніву, він догадався, що саме шукає Дід. Догадався і стривожився.

— Будь ласка, передайте Вінченціу: сьогодні о дванадцятій я прийду поговорити з ним, — сказав Дід.

Леонте спохмурнів.

— Я вважаю, що вам не слід говорити з Вінченціу. Коли ж ця бесіда необхідна, то мусить бути присутня й Камелія. Він дуже вразливий, з ним може трапитися все.

— Що може трапитися? Адже ви самі недавно переконували мене: у Вінченціу ненормальне тільки обличчя. Та й то, на мою думку, ви перебільшуєте.

Дід вийшов на вулицю через головний під'їзд — навпроти трамвайної зупинки. Він запалив сигару й краєм ока зиркнув на вікно в квартирі Скурту. Фіранка була трохи відхилена, Леонте стежив за ним. Підійшов трамвай, і Дід поїхав.

На першій зупинці він вийшов, повернувся назад і зайшов у будинок з чорного ходу.

Спустився в підвал, прислухався — жодного звуку. Увімкнув кишеньковий ліхтарик, шукаючи місце, де можна було б сховатися в разі необхідності. Нічого підходящого. Натиснув кнопку електровимикача, світла немає. Дід почав оглядати підсобки, присвічуючи ліхтариком, їх тільки сім, хоч родин у цьому блоці мешкає більше. А може, Скурту мають комірчину в іншому місці? Одначе інтуїція підказувала: треба спочатку обстежити тут. Соління, лахміття, дитячі коляски, санчата — і все просякло запахом квашеної капусти. В одній із ніш він побачив старий медичний стіл. Отже, інтуїція не підвела. У цьому будинку, крім Камелії, медиків немає, значить, комірчина належить Скурту.

При тьмяному світлі ліхтарика важко знайти серед мотлоху те, що шукаєш. Раптом Дід здригнувся. Із мішка виглядала нога. Ліхтарик ледь не випав у нього з рук. Давно вже він не відчував такого страху… І в цей момент двері, що вели до підвалу, зарипіли, і хтось почав швидко спускатися по сходах. Дід вимкнув ліхтарик і кинувся в кінець коридора. Серце шалено билося, готове вирватися з грудей. Тепер він пожалкував, що не взяв пістолета, який давав йому Алексіу. Може, доведеться захищатися, а сили вже не ті.

Крізь двері пробивалася смужка денного світла. Дід упізнав Леонте. Той ішов із свічкою, обличчя в нього було бліде, як віск. Паралізована рука підв'язана, але свічку він тримав у ній. Зачинився у своїй комірчині, і звідти хвилин з п'ятнадцять чулися глухі удари молотка чи іншого важкого предмета. а потім хрускіт розбитого картону. Через якийсь час Леонте вийшов із мішком під пахвою, погасив свічку й попрямував до виходу. В протилежному кінці коридора спалахнуло світло, і Дід побачив, що Леонте заходить до іншого приміщення.

Навшпиньки пішов слідом, став за дверима й почав спостерігати. Леонте відкрутив кран, запалив газ у великій печі, де був умонтований чималий казан для виварювання білизни, і висипав туди все, що було в мішку. Тоді пустив воду, заглянув у казан і накрив його. Вимкнув світло і вийшов. Угорі якась жінка спитала його:

— Як ся маєте, добродію Леонте? Як ви себе почуваєте?

— Трохи краще. Я оце запалив газ, сьогодні наш день у пральні.

Двері зачинилися, настала тиша. Дід зайшов у пральню, присвітив ліхтариком і підняв накривку казана. Там плавали уламки манекена. Вони вже розмокли і втрачали форму, але Дід помітив, що потилиця манекена пробита. Можливо, саме в це місце вдарив молотком Леонте.

Дід накрив казан і вийшов із підвалу. Надворі сяяло сонце. Він полегшено зітхнув.