Сповідь маски

Розділ 4

Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не дуже думало починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.

Повернувся з фронту старшокурсник, що позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів чи минулого.

Померла сестра. Виявилося, що і я можу плакати, і це мене трохи заспокоїло. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи слід сказати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже то був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.

Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.

Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому… І ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства — смерті на полі бою.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.

Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе якогось француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась неприємна тривога змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.

Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той самий рядок. Він викликав у мені ще виразнішу тривогу, ніж учора.

«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, яких вона може завдати коханому чоловікові».

В університеті я заприязнився з одним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпізнати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява статура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я задумався, звідки та певність самого себе. Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверхністю, зарозумілонасмішкувато зізнався, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:

— Надумаєш — подзвони! Сходимо разом.

— Авжеж… Може, й сходимо… І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.

Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згадка про те, що й він не так давно відчував те саме, навіяна мною, бентежила його. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало бажання, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.

Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання власним забаганкам. При цьому вдавана хіть — тобто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що для егоїзму просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найнеморальніше з людських прагнень.

Я потай розпочав жалюгідні вправи. Збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але, зрозуміло, моя хіть і не думала озиватись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички» не уявляти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найрозпусніших позах. Подеколи мені здавалося, що я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.

Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Подзвонив приятелеві і попрохав чекати мене у кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.

— Нарешті зважився! — зареготав той у трубку. — Гаразд, підемо. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!

У вухах ще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небезпечне то було марновірство. І небезпеку зумовлювала тільки пиха. Найзвичайнісінька порожня гордість змушувала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.

День, на якому я утвердив свою рішучість, був день мого народження.

… Ми дивились одне на одного, ніби шукаючи потемки: він знав, що сьогодні так само смішні його діловитий вигляд, гучний регіт і все інше, й тільки пускав клуби цигаркового диму. Аби порушити мовчанку, витиснув із себе слівце-друге про недопечені солодощі в кав’ярні. Я начебто й не розчув. І сказав таке:

— А тобі теж сміливості не позичати. Адже той, кого вперше ведеш у таке місце, стане або другом, або ворогом на все життя.

— Ой, не лякай! Сам бачиш, який я слабко. Навіщо мені ще й ворог на все життя!

— Знаю, тому й захоплений, — трохи зверхньо відказав я.

— Коли так, — вирішив він, — треба тобі десь випити. Бо то занадто на тверезу голову.

— Ні, не хочу! — Я відчув, як терпне обличчя. — Так піду, не питиму. Вже на таке мені відваги вистачить.

А далі тьмавий трамвай, тьмава електричка, незнайома станція, не бачений досі квартал, завулок — ряд жалюгідних бараків, жіночі обличчя — наче маски з пап’є-маше в світлі фіолетових та червоних ліхтарів. Завсідники веселих кварталів безмовно чалапали туди й сюди по розкислих від відлиги доріжках із звуком, ніби йшли босоніж. Жодних бажань. Сама тривога підганяла мене, немов дитина, що просить пополуднувати трохи раніше.

— Мені однаково, де. Кажу тобі, мені однаково! — Кортіло втекти світ за очі від хтиво-солодких голосів дівиць: «Сюди, сюди, на хвильку!»

— Цей дім краще обминути. А як тобі он та? Непогана мордочка! Та й там порівняно безпечно.

— Мені байдуже, яка там у неї мордочка!

— Коли так, підберу тобі кралечку. Щоб потім не лаявся!

Щойно ми наблизилися, дві жінки підвелися, наче вчаровані. Ми побачили, який низенький будиночок — вони мало не впиралися головами в стелю. Виставляючи в усмішці золоті зуби й ясна, довготелеса дівуля з тохокуською говіркою провела мене до закутка в три дзьо.

Почуття обов’язку веліло обійняти її. Коли ж, тримаючи за плечі, я потягся її цілувати, вона захихотіла, стріпуючи круглими плечима:

— Та ні! Вимастишся помадою! Отак треба!

Повія розтулила обведений помадою великий рот, повний золотих зубів, і висунула міцний, мов палиця, язик. Я, мавпуючи, висолопив і свій. Наші кінчики язиків торкнулись… Сторонньому це годі зрозуміти. Яким жахливим болем може обернутися нечутливість. Я відчув, як моє тіло терпне від жахливого, цілком невідчутного болю. І впав на подушку.

За десять хвилин моя неспроможність вже не потребувала подальших доказів. Від сорому я ладен був запастися в землю.

Гадаючи, що приятель нічого не помітив, кілька найближчих днів я почувався підупалим — і водночас одужував. То був короткочасний спокій хворого на невиліковну недугу, коли він бодай дізнається, на що слабує. І розуміє, що спокій його нетривкий. А серце чекає спокою безнадії, безвиході — вічного спокою. Так, певно, і я нетерпляче чекав удару, який зажене мене в глухий кут, — сказати б, заспокоєння у безвиході.

За місяць я кілька разів бачився в університеті з приятелем. І обоє ми воліли не торкатися того випадку. Через місяць він завітав до мене з іншим моїм приятелем, відомим бабієм. Той юний марнославець не раз похвалявся, що вдовольнить будь-яку жінку щонайбільше за п’ятнадцять хвилин. Розмова врешті-решт перейша на те, на що мала перейти:

— Мені вже несила! Сам собі не можу дати ради, — жонолюбний приятель втупився мені в обличчя. — Якби серед моїх друзів знайшовся імпотент, я б йому тільки позаздрив. Та де там позаздрив, я б його заповажав!

Помітивши, як я мінюся на обличчі, перший мій друг поквапився змінити тему:

— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?

— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.

— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.

— Содоміт… Це і є содоміт! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.

— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос.

Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам.

Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало непевну тривогу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.

Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату і всю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння і втішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.

Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки і новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри й прикрашені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.

На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюючі стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна в неї були білі й лискучі.

Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіптувало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти якесь дивовижне сумне створіння, якому не стати людиною».

На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів, обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло одійти від того, що мучило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому нічим було зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.

Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почував себе так, ніби сама пора року була ворожа мені, про що повсякчас нагадувала шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.

Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.

У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє і ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.

Цей незначний спогад не виходив мені з голови, і на кілька наступних днів укинув мене в сум’яття. Але чому? Адже я не люблю Соноко, я взагалі неспроможний любити жінку! Та самоаналіз, навпаки, наче збудив опір. Хоч і до вчорашнього дня був єдиним, що лишалось у мені справжнього й покірного.

Отак спогади раптом відновили в мені свої права, і той переворот прибрав виразної форми страждання. «Незначний», два роки тому ніби забутий спогад, наче позашлюбна дитина, що виросла десь, вигулькнув просто перед очима надзвичайно великий. Він не мав ні присмаку «солодкості», який я подеколи витворював з нічого, ні діловитості, яку я пізніше використовував як належний спосіб порядкування, але до найглибших закутків був просякнутий єдиним, виразним смаком — страждання. Якби то було каяття, можна б удатися до якогось із способів, що їх відкрили численні попередники. Але те страждання не було навіть каяттям, просто неймовірно виразною — немов бачена згори, з вікна, посічена безжальним літнім сонцем вулиця — мукою.

Певного хмаристого пополудня дощового сезону я завітав у справах до малознайомого району Адзабу і, йдучи вулицею, почув, як хтось гукає мене ззаду. Соноко. Коли я обернувся й побачив її, то вразився менше, ніж в електричці, коли прийняв за неї іншу. Я почувався так, ніби та випадкова зустріч щось цілком природне, ніби я усе знав заздалегідь. Ніби вже давно уявляв цю мить.

Вона була в платті без прикрас, хіба що мереживо на вирізі коміра, з візерунком із квітів, як на шпалерах, і не мала в собі нічого від статечної заміжньої жінки. Певно, вона поверталася з розподільчого пункту, бо в руці тримала цеберко; за нею йшла стара з таким самим цеберком. Стара пішла попереду, а ми неквапом рушили, розмовляючи на ходу.

— Ти щось наче схуд.

— Так, роботи багато перед іспитами.

— Он як! Треба відпочивати — здоров’я дорожче.

Ми трохи помовчали. На прогалини між уцілілими від пожеж особняками падало сонячне проміння. З дверей кухні одного з них вийшла, незграбно перевалюючись, мокра качка й пішла, крячучи, перед нами вздовж канави. Я почувався щасливим.

— Що ти зараз читаєш? — поцікавився я.

— З літератури? «На любов і смак»… А ще… Я згадав назву модного роману.

— Отой, з голою жінкою? — перепитала вона.

— Що? — мене заскочили зненацька.

— Та ні, там такий малюнок на обкладинці!

Два роки тому вона не вжила б у розмові зі мною слів «гола жінка». Що Соноко вже не та, колишня, я відчув до болю виразно з цієї дрібнички.

— Мій дім отам, за рогом.

Пригнічений, що треба розлучатись, я опустив очі. Мій погляд впав на цеберко. В ньому зблискувала на сонці, мов шкіра засмаглої купальниці, паста-конняку.

— Не тримай конняку на сонці, зіпсується.

— Авжеж, дбайливість — найголовніше! — відказала вона трохи в ніс.

— То прощавай!

— Щасти тобі! — Вона повернулася, щоб іти, але я зупинив її запитанням, чи не збирається вона до своїх. Соноко невимушено відповіла, що найближчої суботи думає завітати туди.

Вона пішла, а я раптом звернув увагу на суттєву деталь, якої досі не помічав. Сьогодні вона виглядала так, ніби простила мене. Але за віщо? Чи можлива зневага гірша, ніж ця великодушність? А якби мені ще раз відчути її зневагу, може, це полегшило б мої страждання? Я не міг дочекатися суботи. Кусано напрочуд вчасно повернувся додому з Кіото, де навчався в університеті.

У суботу ввечері я завітав до Кусано і саме розмовляв з ним, аж раптом… Я не повірив власним вухам, бо почув звуки роялю. Ті звуки вже не були незрілі, вони були розкішні, плавні, повні, блискучі.

— Хто це?

— Соноко. Вона якраз сьогодні в нас, — відповів Кусано, нічого не підозрюючи. Страждання зроджувало в моїй душі спогади. Те, що добросердий Кусано жодним словом не прохопився про мою ухильну відмову, пригнічувало мене. Я хотів дістати свідчення того, що Соноко хоч трохи страждала тоді, шукав бодай якоїсь подобизни власному нещастю. Та ось «час» зарунився бур’яном між Кусано, мною й Соноко, і потамував зовнішні ознаки почуттів — будь-якого свавілля, будь-якого удавання, будь-якої ніяковості.

Рояль умовк.

— Піду, запрошу її до нас, — зрозумів Кусано мій настрій.

І ось Соноко з братом увійшла до кімнати. Ми втрьох теревенили, безглуздо сміялися із спільних знайомих в міністерстві закордонних справ, де служив її чоловік. Мати покликала Кусано, і він вийшов; ми залишилися з Соноко наодинці, як і того дня два роки тому.

Зовсім по-дитячому вона стала хвалитися, як її чоловік докладає зусиль, аби дім Кусано уникнув реквізиції. Мені й раніше подобалися її хвалькуваті оповідки. Надмірна скромність, як і надмірна зарозумілість, позбавляє жінку принадності, але похвальбам Соноко простодушність і почуття міри надавали безневинної приваби.

— Слухай, — раптом згадала вона. — Я давно хотіла тебе спитати, та все якось не випадало. Чому ми не побралися? Коли ти відповів на братового листа, я нічого не могла второпати. Цілісінькі дні думала, та марно. І досі не розумію, чому не могла б вийти за тебе. Не розумію… — Немов трохи сердито, вона повернулася до мене ледь нарум’яненою щокою, потім опустила очі й додала, наче прочитала з книги: — Я що, не подобалася тобі?

На відверте запитання, висловлене діловито, ніби на допиті, душа моя відгукнулася жорстокою і жалюгідною радістю. Але та неподобна радість умить обернулася мукою. Не проста то була мука. До того, що вже було, додавало страждання почуття власної гідності, ущемлене тим, що на згадку про «дрібничку» дворічної давності так потерпає душа. Перед її обличчям я прагнув волі. Але, як і раніше, не так мене влаштовано, щоб здійснити бажане.

— Ти й зараз зовсім не знаєш життя. І це в тобі найкраще. Так от, життя влаштоване так, що не завжди ті, хто подобаються одне одному, можуть побратися. Я і братові твоєму так написав. Та й… — Я відчув, що зараз бовкну таке, що свідчитиме про моє слабовілля. Краще б змовчати. Але зупинитися вже не міг. — Та й у тому листі я не писав, що не можу одружитися з тобою. Писав, що мені лише двадцять років, що ще не вивчився, що не слід квапити події. А поки я розважав, ти взяла й вискочила заміж.

— Жалкувати тепер я не маю підстав. Чоловік мене любить, як і я його. Я по-справжньому щаслива, більшого й бажати годі. А все ж… Може, воно й кепсько так думати… Як би це сказати… Я часом уявляю, що інша й живу по-іншому. І перестаю будь-що розуміти. Помічаю, що хочеться сказати щось таке, чого не слід казати. Подумати про щось таке, про що не слід думати. І мені страшенно прикро. Ось чоловік мені неабияк допомагає. Носиться зі мною, як з малою дитиною.

— Даруй, може це самозакоханість, та все ж я скажу. Ти, певно, ненавидиш мене в такі хвилини. Страшенно ненавидиш.

Та Соноко взагалі не знала, що таке «ненавидіти». Вона серйозно, але лагідно дорікнула:

— Вигадуй собі, що заманеться!

— А можна нам колись зустрітися наодинці? — заблагав я, наче підхльоснутий. — Ну кому від цього буде гірше! Мені так приємно було б просто побачити тебе. Я тепер уже не такий балакучий. Можу взагалі мовчати. Хоча б на півгодинки!

– І що ж далі? Ти побачиш мене і ще захочеш побачити. А свекруха моя така сварлива, завжди допитується, де та скільки була. Навіть не знаю, чи варто зустрічатися, коли від цього душа стає не на місці. А втім… — Вона додала — Хто може знати, що коїться в людській душі!

— Авжеж, ніхто не може! От тільки ти надто багато про себе думаєш. Але ти така й була. Чому б не дивитися на все простіше, ясніше? — Я зовсім забрехався.

— Чоловікам добре казати! А заміжня жінка — зовсім інше. От заведеш собі дружину, тоді взнаєш. Я ж такої думки, що ніяка пересторога не завадить.

— Навичитувала ти мені, як старша сестра!

Зайшов Кусано, і наша розмова урвалася.

Під час цієї розмови моє серце повнили незліченні сумніви. Я ладен був заприсягнутися, що справді прагну побачити Соноко ще. Але очевидне було й те, що анінайменшого потягу до неї я не відчував. Тоді що ж то було за бажання? Жага без крихти чуттєвості — може, це знову самообман? Ну гаразд, нехай це правдиве почуття, та чи не роздуваю я для видимості слабеньке полум’я, яке легко загасити? І взагалі, хіба існує кохання без плотської хоті? Хіба не очевидний це парадокс? Але міркувалося й інше. Якщо людські почуття здатні триматися на парадоксах, то чому не припустити, що почуття може триматися на парадоксі, яким воно саме і є?

*

Після тієї вирішальної ночі я вмисне уникав жінок. Не торкався вуст не те що юнаків-ефебів, які збуджували мою плотську жагу, а навіть і жінки. Навіть за обставин, коли поцілунку вимагала проста гречність. Але надійшло літо, ще загрозливіше для моєї самотності, ніж весна. Розпал літа підхльоснув неприборканих коней хоті. Літо палило мою плоть, мордувало її. І аби якось уберегтися, доводилося по п’ять разів на день згадувати «погану звичку».

Праці Гіршфельда, що розглядає збочення як цілком звичайне фізіологічне явище, просвітили моє невігластво. Я зрозумів, що й та вирішальна ніч — природний наслідок, що нічого ганебного в цьому не було. Моє замилування — в уяві — до ефебів, яке не переростало в справжнє pedicatio, дослідник визначив як одну з фіксованих, приблизно однаково поширених, форм. Прагнення, як у мене, не дивина серед німців. Чи не найпоказовіший приклад — щоденник графа фон Платена. Таким був і Вінкельман. В Італії, за доби Відродження, подібні до моїх бажання були не чужі й Мікельанджело.

Але наукові теорії, як би добре я їх не засвоїв, не додавали отухи серцю. Важкоздійсненність збочених бажань в моєму випадку зумовлювалася тим, що вони були просто поштовхом плоті, тьмавим поштовхом плоті — пустотливим вигуком, пустотливим прискореним диханням — і тільки. Кажучи приблизно, дух мій ще залишався під владою Соноко. Не те, щоб я вірив у примітивну середньовічну схему боротьби духа й плоті, кажу так просто для зручності пояснення. У мені ці два елементи ділилися чітко й недвозначно. Соноко видавалася мені втіленням моєї любові до нормальності, любові до духовності, любові до вічності.

Проте проблема цим не вичерпувалася. Пристрасті не полюбляють раз назавжди визначеного порядку. Наче частки в ефірі, вони воліють ширяти, де захочуть, витати, тріпотіти.

… Минув рік, і в нас наче відкрились очі. Я витримав державні іспити, закінчив університет, влаштувався секретарем до однієї державної установи. За цей рік ми зустрічалися раз на кілька місяців — то ніби випадково, то під незначним приводом, причому опівдні. І розходилися так само легко, як зустрічались. Ото й усього. Я вдавав, що не засоромився б, якби навіть зустрів когось знайомого. І Соноко не виходила за рамки спогадів і сором’язких жартів щодо нинішнього оточення. Наші стосунки навряд чи годилося назвати навіть дружбою, не те що зв’язком. Щойно зустрівшись, ми вже тільки й думали, як гарно розійтись.

Мені й цього вистачало. Я був чомусь вдячний за містичне багатство наших таких нечастих зустрічей. Не було дня, щоб я не думав про Соноко, і кожна зустріч виповнювала мене тихим щастям. Мені здавалося, делікатна напруга й чиста доладність побачень сягали найглибших куточків життя і вносили в нього тендітний, але напрочуд виразний лад.

Але минув рік, і в нас відкрились очі. Ми мешкали вже не в дитячій, а в дорослій кімнаті, і напіввідчинені двері слід було якнайшвидше довести до пуття. Наче двері, що завжди відкриваються лише до певної міри, наші стосунки рано чи пізно вимагали лагодження. Мало того, дорослі не здатні на невибагливі дитячі розваги. І ті кілька побачень, які вже відбулися, виявились однаковими, наче перевернуті карти в колоді — і завбільшки, і завтовшки.

І треба сказати, що навіть у таких стосунках мені смакувала насолода безпутства, яке навряд чи хтось інший зрозумів би. То було безпутство, куди тонше за звичайне людське — чиста, мов вишукана отрута, розпусність. Через неморальність мого єства, моєї головної засади моральні вчинки, бездоганні стосунки з жінкою, чесна поведінка, удавання високоморальної людини, навпаки, влещали мене таємним присмаком неподобства, смаком справжньої демонічності.

Простягаючи одне до одного руки, ми наче підтримували щось, але те ефірне «щось» існувало, коли вірили, що воно є, і зникало, коли вірили, що його нема. Підтримувати його нібито було й нескладно, але насправді то вимагало непростих обрахунків. Я прилучив Соноко до небезпечного заняття — робити реальною в цьому просторі штучну «нормальність», підтримувати щомиті майже фантастичну «любов». І вона несвідомо допомагала мені в цих підступах. Сказати б, саме через несвідомість її допомога була ще дієвішою. Але настав час, і Соноко почала відчувати, хоч спершу й непевно, цю важкоописану небезпеку, неуникненну силу несхожої на пересічні грубі небезпеки світу, наділеної ретельно підібраною густиною, небезпеки.

Наприкінці літа я зустрівся в ресторані «Золотий півень» з Соноко. Вона щойно повернулася з гірського курорту, де рятувалася від спеки. І відразу розповів, що збираюся піти зі своєї установи.

— А чим будеш займатися?

— Поживемо — побачимо.

— Дивуюсь я тобі! — тільки й сказала вона. Так уже було заведено між нами.

Засмагла під гірським сонцем шкіра Соноко навколо грудей втратила звичну сліпучу білину. Завелика перлина на обручці від спеки похмуро затуманилась. Сумовита й наче знесилена музика, що завжди лунала в голосі Соноко, зараз здавалася як ніколи доречною.

Ще деякий час точилася безглузда й нещира розмова. Чи не через спеку вона здавалася мені аж такою порожньою? Достеменно ніби ото я був присутній при розмові сторонніх. Я почувався, наче людина, що бачила приємний сон і, прокидаючись, докладає дратівних зусиль, аби поспати ще, і це, навпаки, остаточно проганяє сон. Я вочевидь бачив, як тривога пробудження, що вторгається так явно, марна насолода сну на порозі пробудження, роз’їдають наші душі, мов зловорожий мікроб. Наші серця, наче змовившись, одночасно піддалися недузі. І це відрухово озвалося в нас веселощами. Ми пережартовувалися, щоразу чіпляючись до того, що сказав інший.

У Соноко під елегантною пишною зачіскою повнилися спокоєм, хоч і дещо порушеним засмагою, дитяче чоло, лагідні вологі очі, повнуваті вуста. Її зовнішність вочевидь не лишала байдужими відвідувачок ресторану, що проходили повз наш столик. Офіціанти сновигали зі срібними підносами, на яких білі лебеді з льоду несли на собі морозиво. Соноко знічев’я клацала замком пластикової сумочки, а обручка на її пальці зблискувала.

— Тобі вже, мабуть, нудно?

— Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос чистим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. І неквапно заговорила:

— Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

— Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

— Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нічого, є в цьому сенс чи нема.

— Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. І почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя тривога не просто передалася Соноко, а її ознаки — єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

— Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?

— Я тебе поважаю, та й узагалі нікому не бажаю зла. Але чому двоє друзів не можуть зустрічатись?

— Досі так воно й було, як ти кажеш. Тобі здається, це чудово. Але хтозна, як буде далі. Хоч ми й не робимо нічого ганебного, я чогось боюся. І здається, це бог карає мене за майбутні гріхи.

Мене аж кинуло в дрож від тієї певності, що забриніла в слові «майбутні».

— Мені здається, якщо так триватиме, то рано чи пізно нам обом не минути лиха. А потім буде запізно, адже так? Чи не з вогнем ми граємо?

— Що саме тобі видається грою з вогнем?

— Та багато чого.

— Хіба ж це гра з вогнем! Це, скоріше, гра з водою!

Але вона й не всміхнулась. Іноді, коли ми розмовляли, її губи міцно стискалися, аж кривились.

— Останнім часом я сама себе боюся. Здаюся собі недоброю, зіпсутою душею. Треба щось робити, аби нікого, крім чоловіка, не бачити навіть уві сні. Знаєш, восени я вирішила охреститися.

Мені здалося, що в цьому визнанні Соноко прозирнуло несвідоме, химерне, і тому напрочуд жіночне бажання сказати щось таке, чого аж ніяк не слід казати. От тільки радіти з цього я не мав права, а печалитися — здатності. Не відчуваючи анінайменших ревнощів до її чоловіка, як міг я заперечувати чи стверджувати хоч це право, хоч цю здатність! Я мовчав. Вигляд моїх блідих рук у розпал літа вкинув мене в розпач.

– І що ж тепер?

— Тепер? — вона опустила очі.

— Про кого ти подумала?

— Про чоловіка…

— Чи так уже конче тобі охреститися?

— Конче… Мені страшно. Мене аж усю трусить.

— А все-таки, що ж тепер?

— Тепер… — Соноко підвела щирий погляд, мовби питаючи невідомо кого. Рідкісної краси були її очі. Почуття било джерелом у їхній незмигній фатальній глибочині. Занімілий перед тими очима, я навмання сягнув рукою з недопалком до попільниці край столу. Невеличка ваза перекинулась і залила скатертину.

Надбіг офіціант і заходився витирати воду. Те, як він забирав зібгану мокру скатертину, зіпсувало нам настрій. Але це був привід раніше піти з ресторану. На вулиці, як то влітку, не проштовхнешся. Гордовито походжали у вбранні без рукавів парочки. Зневага линула на мене звідусіль. Вона пекла мене, як розжарене літнє сонце.

Ми мали розлучитися через півгодини. Нервове нетерпіння, яке легко сприйняти за палке почуття, хоч і навряд чи назвеш гіркотою розлуки, прагнуло забарвити ті тридцять хвилин соковитими, наче пензлем з олійною фарбою, мазками. Ми спинилися перед танцювальним павільйоном, де гучномовець сипав на доріжки несамовиті звуки румби.

Мені чомусь пригадався вірш, читаний колись давно:

… Коли навіть і так,

танець той був нескінченний.

Я забув, як там було далі. Пам’ятав тільки, що то вірш Андре Сальмона. Соноко кивнула головою й рушила за мною до незнайомого павільйону, згаяти півгодини в танці.

Усередині було повно молоді, яка на власний розсуд продовжила до дванадцятої обідню перерву. Задушливе повітря аж липло до обличчя. Несправний кондиціонер було запнуто гнітючою завісою, що не пропускала сонячного світла, застояна задушлива спека похмуро перемішувала пилюку, яка туманом висіла в світлі ламп. Пари танцювали незворушно, наче так і треба, поширюючи довкола запах поту, жіночих парфумів і помади. Я пожалкував, що привів сюди Соноко.

Але й відразу піти не виходило. Нерішуче ми приєдналися до танцюючих. Кілька вентиляторів теж не освіжали повітря. Дівчата й хлопці в гавайських сорочках танцювали, горнучись одне до одного спітнілими обличчями. У дівчат коло носа розпливалися темні плями, пудра, збита потом, надавала їхнім обличчям неприродного вигляду. Плаття на спинах були брудні й мокрі гірше від скатертини в ресторані. Танцюй не танцюй, однаково сходиш потом. Соноко коротко відітхнула, наче їй забракло повітря.

Щоб ухопити свіжого повітря, ми вийшли через арку, прикрашену не по сезону штучними квітами, у внутрішній двір і присіли на грубі стільці. Тут було трохи свіжіше, але цементна підлога під сонячним промінням пашіла жаром навіть там, куди сонце не сягало. Від солодкої кока-коли липло в роті. Я відчував, що болісна зневага, линучи до мене звідусіль, гнітить і Соноко. Те, як спливав у мовчанні час, годі було витримати, і я роззирнувся довкола.

Товста дівуля, обтираючи носовичком груди, похмуро прислонилася до стіни. Оркестр надривався нищівним квікстепом. Модрини в діжках хилилися до порепаної землі. Стільці під навісом були зайняті, сідати на сонці ніхто не наважувався.

А втім, один гурт таки всівся на сонці й весело гомонів, не звертаючи ні на кого уваги. То були двоє дівчат і двоє хлопців. Одна з дівчат невправно, проте гордовито підносила до вуст сигарету й щоразу, затягуючись, тамувала кашель. На обох були платтячка без рукавів, схоже, перешиті з домашніх кімоно. На їхніх червоних руках рибачок де-неде видніли сліди від укусів комах. На масні жарти молодиків вони перезиралися й вибухали удаваним сміхом. Вони мовби не помічали сонця, яке щосили пряжило їм волосся. Один з юнаків, у гавайській сорочці, був хитруватий з виду й трохи блідий, одначе руки мав міцні. На його губах вигравала цинічна посмішка. Він тицяв пальцем дівчатам у груди, чим неабияк їх смішив.

До другого ж мій погляд наче прикипів. Той був молодик років двадцяти двох, з грубуватими, але правильними рисами смаглявого обличчя. Напівголий, він саме поправляв обмотану навколо пояса пов’язку-косімакі з посірілого від поту рядна. Провадячи розмову й сміючись з усіма, він, наче вмисне неквапливо, давав лад своїй пов’язці. На голих грудях випиналися пружні м’язи, рельєфна борозна між ними спускалася до живота, обабіч якого кільчилася наче вузлувата линва. Він щільно й туго обмотував бруднуватою рядниною гладенький і масивно-гарячий торс. Голі плечі вилискували, наче намащені олією. Чорна парость виглядала з-під пахов і відливала золотом у сяєві сонця.

Коли я побачив це, а особливо витатуйований на мускулястому передпліччі гудзик, мене охопило збудження. Палким поглядом я прикипів до цього грубого, варварського, але невимовно прекрасного тіла. Він сміявся в промінні сонця. Коли він відкидався назад, на його шиї випиналося міцне адамове яблуко. Серце стрепенулося в грудях. І я вже не міг одвести очей від його постаті.

Я зовсім забув про Соноко — голову опосіло одне. Ось він виходить напівголий на вулицю й затіває сварку зі своїм неотесою-друзякою. Ось гострий ніж через косімакі внизується в його торс. Брудну пов’язку чудовим візерунком розфарбовує кров. Ось його закривавлене тіло вкладають на дверну стулку і знову заносять сюди…

— Ще п’ять хвилин.

Меланхолійний голос Соноко протнув мені вуха. Я, вражений, повернувся до неї.

І якась жорстока сила наче розколола навпіл моє серце. Так блискавка розколює живе дерево. Я почув гуркіт, почув, як розвалюється споруда, що її досі зводив, не шкодуючи сил. Я наче побачив, як істота «Я» перетворюється на щось жахливе й неіснуюче. Заплющивши очі, я силкувався вчепитися бодай за примерзле почуття обов’язку.

— Усього п’ять хвилин? Даруй, що завів тебе у таке місце. Ти не сердишся? Таким, як ти, краще не бачити цих брутальних людців, брутальної поведінки. У таких закладах не дуже в повазі порядні звичаї, отож і сходяться сюди потанцювати, скільки б не забороняли.

Та виявилося, що все це помітив лише я. Вона ніби нічого й не бачила.

Бо була вихована так, щоб не помічати того, чого не слід. Хоч і дивилася на спітнілі спини танцюючих, проте не бачила їх.

А втім, атмосфера цього місця усе ж якось подіяла на душу Соноко, бо на її лагідних вустах зродилася — не посмішка, пагонець посмішки, наче вона збиралася щось сказати.

— Пробач, що питаю, але… Ти, певно, вже… Вже запізнався з такими речами?

Мене полишила решта сил. Але в душі ще була якась пружина, і вона змусила мене миттю відказати:

— Так… Запізнався. На жаль.

— Коли?

— Минулої весни.

— А з ким?

Від такого вишуканого запитання я сторопів. Хіба ж могло мені спасти на думку, що в її уяві я можу пов’язуватися лише з тими, кого вона знає!

— Не можу сказати.

— А все ж?

— Не питай!

Певно, відчувши в словах неприховане благання, вона трохи здивовано вмовкла. Я докладав одчайдушних зусиль, аби приховати, як відлинула кров від мого обличчя. Низькопробний блюз перемішував час. У звуках, що линули з репродуктора, годі було ворухнутись. Я і Соноко поглянули на годинники майже одночасно.

Пора. Підводячися з місця, я знову кинув погляд на стільці на сонячному боці. Гурт, видно, пішов танцювати, стільці стояли порожні в сяєві сонця. І якийсь розлитий по столу напій безглуздо відбивав його проміння.

1948

Переклад українською мовою — Ігор Дубінський, 1991.

Перекладено за виданням: Nihon bungaku zenshu. V. 27. Mishima

Yukio shu. Tokyo: Kawade shobo, 1967.