Розділ 6 Нечиста сила

Нарешті побої припинилися. Бандити, зачувши свіжу кров, збуджено кружляли навколо своїх жертв, розминаючи кулаки. Більше не били – Нед стримав. Іван з Марією лежали, скулившись на брудній траві. У темряві не було видно їхніх побитих облич, тільки липкі й мокрі руки та одяг свідчили про те, що крові з них витекло немало. Іван обіймав свою жінку, намагаючись хоч якось захистити.

– Ну що? Руки-ноги цілі? – спитав Нед, нависнувши над своїми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!

Марія взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловіка. Він терпів, та раптом забрав хустинку і викинув геть.

– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маєте робити. По-перше, віддай мені майданівську бухгалтерію.

Іван мовчав. Він одразу зрозумів, хто такі ці люди. Марія ж заговорила перша:

– Ми віддамо. Тільки не бийте.

– Молодець, дівчинко. Будеш чемною – підеш звідси на своїх двох. Разом підете. А тепер давай.

– Вони в машині…

– Не треба, Маріє… – спробував зупинити Іван.

– Чекай, Іване, не сперечайся зі мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!

Він мовчав, терпів.

– Лихо, – скомандував Нед, – піди з нею і принеси.

– Я піду, – визвався Біда і, не чекаючи згоди шефа, підвів Марію за лікоть і поволік у бік машини, так що невдовзі вони зникли з очей.

Запала мовчанка. Нед витягнув з кишені пачку «Мальборо», дістав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тоді поглянув услід Марії. Посміхнувся. Заговорив наче б до Лиха:

– Даремно ми Біду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабій: тут роботи хєрова туча, а йому самі блядки в голові.

Вишкірився і Лихо, підводячи Івана на коліна й приставляючи йому пістолета до скроні:

– Такого придурка, як Біда, всі тьолки хочуть, жодна йому ще не відмовила. Він їх десь поза штуку перетарабанив, зуб даю! Коли разом зону топтали – то кожного тижня до нього свіжа на свіданку приходила, передачки приносили, сучки тупорилі.

При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.

– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаєш, твоя жінка не така? Та всі вони однакові: тільки ідіоти вірять жінці! Запомні, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше їм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якісь фонди, замки… хєрня різна у тебе в голові, Іване! Лох лохом. Таких, як ти, жінки не люблять, бо ви тупорилі жлоби, пойняв?! Кожна баба мужика хоче, розумієш? А ти хто? Помпка від ровера!

Після цієї тиради Неда бандюги заржали.

– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосі, сказав Іван.

– О, клієнт дозрів, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув. Тоді з-за пазухи дістав файлик з якимись паперами. – Підпиши документи – і можеш бути вільним.

– Що за документи?

– Передаш нам свій фонд і ляжеш під нашу фірму!

Іван посміхнувся гірко.

– Я ціле життя над тим працював, збирав усе по дрібочках. А тепер – переписати?

– Ну, вирішуй сам. У тебе є вибір, є дві дороги. Підеш праворуч – лишишся без жінки. І друзів у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навіть розказали, що син у тебе є – Івасик, що він зараз у бабусі Марусі. Сина, до речі, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумає залізти… Зате у тебе лишиться твій Фонд. Ненадовго: одна-дві перевірки з прокуратури, КРУ, податкової – і нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але є і друга дорога – ліворуч! Ми тобі дамо роботу в адміністрації. Оклад нормальний… Та й зарплата тобі нафіг не потрібна буде – бабло зусібіч потече! Купиш жінці шубу, дачу в горах відгрохаєш, на Канари з’їздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком виріс! Чим погано?

Іван уважно слухав Неда. Спитав тихенько:

– А як же честь, совість, сумління?

Нед видихнув дим.

– Не в наш час і не в нашій державі про честь думати. Не з нашими людьми, розумієш… Де правда? Все куплено давно, Ваня! Може, колись часи зміняться, нові покоління виростуть, держава помудрішає, геополітика врешті-решт! Тоді можна буде говорити про такі речі, тільки не зараз, Ванюха! Та шо я тобі тут буду базарити – сам добре знаєш, як діла у нас робляться…

– Я хочу бачити жінку, – перебив його Іван.

– Блін, а я шо її з’їв, чи шо? Он вони йдуть.

До кола і справді зайшли Біда і Марія. У його руках був Іванів портфель. У тому портфелі лежало багато різних документів, переважно ксерокопій. Іван завжди возив їх у машині, не знаючи, де й коли зможуть придатися.

– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.

– Шукали…

– Ага, н-на, шукали.

Біда обурився.

– Стапе! А ти шо мені пред’явити хочеш? Я шо, по-твоєму, бєзпрєдєльщик, чи шо? Нє, ну я б не проти, канєшно, але по обоюдному… ти пойняв, да?

– Короче, – перебив Нед. – Принесли?

– Усі документи там, у портфелі, – втрутилася Марія. – Навіть ті, що пан Михайло підписався…

Івана насторожили Маріїні слова. Він враз згадав собі, що всі документи з Майдану були у зеленій папочці, яку він ледь не забув і яка лежала не у портфелі, а у Маріїній сумочці. І ніякий «пан Михайло» йому документи не підписував… Він знав тільки одного пана Михайла – майора міліції!

Треба було потягнути час.

– Я мушу перечитати документи, потім підпишу, – сказав Іван.

– Ти шо, казьол, оборзів! – рявкнув Лихо і вдарив Івана ногою.

– Тихо! – спинив Нед. – Нехай читає! Це ж принципово: тільки ідіот підписує, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумієш, були б зараз 90-ті… Але зараз не то – працювати нема з ким, кругом одні дебіли! Ну подивись на них – яку роботу їм можна поручити?!

– Альо, гараж! – обурився Лихо, але Нед тільки відмахнувся від нього:

– Нам потрібні нормальні люди, розумні, тому не тупи, братан…

Нед подав документи, ліхтарик, і Іван став усе ретельно розглядати. Марія принишкла біля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобільний.

– Альо… Да… Та ну на… Зрозумів.

Нед заховав телефон, мовив Лихові:

– Дай ствол!

Той подав. Нед раптом схопив Марію за волосся, притяг до себе і приставив пістолет до скроні. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув ніж Лиха.

– То ти, сука, мусарів визвала?!

Вона не відповіла, натомість підбіг Малий.

– Шо таке?

– Сюда наряд їде. Бистро метнулися, підігнали «дев’ятку», а мінівен нахєр в кювет! Рухом!!!

Вони побігли, лишивши Івана й Марію з Недом.

– Підписуй, урод, а то зараз я їй мозги з голови виб’ю!

Іван підвівся, відкинув геть документи.

– А ти в мене стріляй, гнида. Ну, чого чекаєш?

– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!

– Іване! – крикнула Марія, але той ступив іще крок уперед. Раптом десь удалині почулися звуки міліцейської сирени.

– Пусти її! – гримнув Іван.

«Тільки без мокрухи», – повторив сам собі Нед, а тоді перевів пістолет на Івана:

– Підписуй!

– Пусти її кажу, бо тут тобі і смерть!

– Фак!

Він вистрелив. Марія скрикнула і смикнулася у бік свого чоловіка. Та було пізно: Нед вистрелив іще двічі, Іван хитнувся і впав горілиць. Марія кинулася до нього. Нед іще хотів пальнути, тільки у його пістолеті скінчилися набої, а сирени вже вили зовсім поруч.

– Фак! – знову крикнув Нед.

Все, що він зробив, – це підхопив свої документи, Іванів портфель і розчинився у пітьмі, так що чути було тільки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».


Марія не могла у все це повірити. Її душа, захлинаючись від болю, ніяк не могла цього стерпіти й усвідомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тільки сльози ті не текли; одні прокльони підіймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пішла полем, рвучи на собі волосся…

Загрузка...