Стріла Всесвіту

Того дня, який із плином років мені все страшніше згадувати, він приїхав рано-вранці — ледь розвиднилося. Побачивши його, я одразу зрозумів: щось повинно трапитися…

Незбагненно давно там, на Тріаді, ми познайомилися наприкінці прохолодного літа у Маленькому містечку біля Великих озер. Я й дотепер пам’ятаю усі подробиці появи його родини на нашій вулиці. Це було на межі літа її осені, коли дні ставали коротшими, а на деревах вже подекуди жовтіло листя і з городів, що тяглися смугою попід лісом, звозили викопану картоплю.

За кілька днів з’ясувалося, що ми вчимося в одному класі. Отож уранці, по дорозі до школи, я почав забігати до них і, сидячи на кухні, під грубою, очікував, коли він доп’є свою каву.

Було ще поночі, коли ми спускалися бруківкою до центральної площі, де поруч із автобусною зупинкою громадилася стара школа, схожа на фортецю, змурована ще тоді, коли наше містечко було звичайнісіньким селищем.

Познайомившись із ним, я якось одразу забув своїх колишніх приятелів. У нього, крім мене, також нікого не було. Ми виявилися напрочуд різними. Може, через те наша дружба була такою міцною. Хоча й здавалося подеколи, — хлоп’ячих сварок не злічити, — що їй настає кінець.

У себе вдома він постійно щось майстрував, лагодив, копирсався в радіосхемах. Я ж, нічого не розуміючи в його заняттях, з не меншим задоволенням малював, сидячи поряд, чи перебирав купи старих журналів, яких у нього була сила-силенна.

Чи говорили ми про що-небудь тоді? Певно, що так. Але зараз я вже не можу відтворити в пам’яті наші розмови. Від тих місяців на все життя залишилося відчуття якогось усепоглинаючого спокою, тиші, тепла й гіркуватого запаху диму.

Нічого цього не було у стандартному будинку з центральним опаленням, де мешкав я. То чи ж дивно, що більшу частину свого вільного часу я проводив у нього в мансарді й належала вона мені, як і йому.

Тепер, згадуючи ті далекі часи, я розумію, що життя моє було не таке вже й багате такими вечорами. Щоправда, якщо не рахувати останніх десяти років, які я проводжу тут, на Данаї.

У чотирнадцять ми обидва вперше закохалися: він у дівчинку з нашого класу, доньку листоноші, тиху й непомітну, я — у свою сусідку, котра була на рік молодшою за мене, але за одне літо якось одразу подорослішала й зробилася раптом такою красунею, що на неї мимоволі озиралися. Найдивовижнішим було те, що він, непостійний у забаганках, все ж одружився, — щоправда, через багато років — із донькою листоноші, жив з нею щасливо до того страшного дня, коли приїхав до мене на світанку. А я, котрий, здавалося, був дуже постійний у всьому, невдовзі залишив свою красуню й відтоді закохувався безліч разів…

Час минав — дорослішали. І все частіше замислювалися над тим, що чекає на нас попереду. Він уже добре знав, що стане радіотехніком. Я ж не мав такої певності, бо мені хотілося стати то художником, то вчителем, то дитячим лікарем. Цим ваганням поклав край приїзд мого двоюрідного брата, котрий працював у Головному Космічному Управлінні.

Я добре запам’ятав той день, коли ми, ніяковіючи, запросили гостя до себе в мансарду, і він на диво легко погодився.

Увечері брат прийшов до нас у своїй розкішній формі, й дитячі мрії та плани одразу зблякли під враженням його розповідей…

Уранці, коли в каміні ледь жевріли останні вуглини, ми під диктовку брата написали заяви до Школи космічних пілотів, і він, погостювавши два дні, таємно повіз їх із собою. А через кілька місяців на пошту в містечко прийшли два листи в яскраво-блакитних конвертах із штемпелем Головного Космічного Управління. У листах брат сповіщав, що все владналося, треба чекати лише виклику.

Того ж дня ми розповіли про все вдома.

На той час у мене був тільки батько, котрий не протестував проти мого вибору, спитавши лише:

— А як же твої картини?

У неповних сімнадцять років я вже брав участь у кількох художніх виставках, і, природно, батько був певен, що я збираюся стати художником. Та я промовчав, і вже ніколи не поверталися в розмовах до моїх картин. Думаючи інколи, чому я справді не зайнявся малярством, поміж багатьох причин я бачу одну — все давалося мені занадто легко, тому, мабуть, я не ставився до своїх здібностей серйозно.

Його ж батьки запротестували, і він пішов з дому, проживши два дні напередодні від’їзду в нашому будиночку.

Після випуску з Школи ми з ним одразу ж були прийняті в Комітет по розвідці руд і металів і майже два роки літали на славетному “Ельдорадо”, яким командував тоді Дік Трайвер, знаменитий Великий Дік, котрий відкрив золото на Токмаці. Наша робота добре оплачувалася, й ми любили її. Чого ж іще.

У ті роки, повертаючись із польотів, ми були об’єктом заздрості багатьох. Та яке нам було до них діло. У нас склалося своє вузьке коло. Коло людей, що постійно ходять по лезу ножа. Хоча по-справжньому ми й не розуміли цього тоді. Ми були молоді, перед нами було нескінченне свято життя, в якому здійснювалися будь-які наші забаганки, бо ми могли заплатити за все. Й дурненькі, ми думали тоді, що увесь світ належить нам. За місяць-два короткого перепочинку між рейсами ми без жалю процвиндрювали сотні тисяч. На ті гроші, що я витрачав за день, колись наша сім’я жила півроку. Ми нічого не заощаджували — адже попереду було ще так багато рейсів. Чи любили ми гроші? Мабуть. Хоча й з презирством ставилися до них, звикнувши там, у космосі, жбурляти золоті брили до вантажних відсіків “Ельдорадо”, мов каміння на воза.

Та вже тоді ми розуміли, що будь-хто, навіть ми, без того золота ніщо.

Відлітавши на “Ельдорадо” перший іспитовий строк третіми помічниками, ми разом із ним перейшли на “Діану” — другими. І це в двадцять три роки! Таке можливе було лише завдяки піклуванню брата, який десь там, угорі, “натискав” якісь важелі, й доля пригортала та голубила нас.

“Діана” — одного класу з “Ельдорадо”, до того ж, пізнішої серії, тож єдиною перевагою, яку мав перед нею старий “Ельдорадо”, була слава останнього, спричинена у свою чергу славою його легендарного командира.

Ми ще не знали тоді, що доля вже зраджує нас.

У першому ж нашому рейсі “Діана” зазнала аварії і, втративши п’ятнадцять чоловік екіпажу, ледь повернулася на базу. Уперше ми вертали не просто без золота, загинула більш як половина екіпажу. Це були надійні й відчайдушні хлопці, котрі, як і ми, пішли б один за одного у вогонь і воду. Уперше стикнувшись віч-на-віч зі смертю, ми зрозуміли, що життя — то занадто висока ціна за шматок блискучого металу. Уперше ми зрозуміли тоді, що воно, те життя, було зовсім не таким, яким видавалося. І раптом захотілося тиші та спокою, такого повного й великого, який ми відчували багато-багато років тому, сидячи у напівтемній мансарді біля каміна й підкладаючи в багаття ще холодне, тільки з морозу гілля…

Дуже помітною, мов на долоні, була в маленькому містечку дріб’язковість, скупість, нікчемність.

Єдиним, що лишилося для нас незмінним у цьому світі нашого дитинства, була мансарда. Так само затишно й спокійно почувалося біля каміна, такими ж новими були для мене стоси пожовклих часописів, що припадали пилом у кутку.

Якось непомітно минула осінь. Дрібний сірий сніг кожного ранку притрушував бруківку. Річка ще не вкрилася льодом, і тиха вода в ній була чорною та холодною.

У грудні надійшли виклики в Комітет, і ми того ж дня виїхали, усвідомлюючи, що чарівної казки нашого дитинства вже не існує.

Усі гроші я залишив батькові. Від’їжджаючи, я раптом відчув, який він самотній у цьому містечку, у цьому світі, де нікого, крім мене, у нього вже немає. І вперше мені стало шкода його, захотілося обняти, та я чомусь стримав себе, не відаючи, що це наша остання зустріч, що за кілька місяців він помре…

Великий світ, куди ми повернулися, зустрів нас незмінним: галасливим та веселим. Він пропонував усе, що завгодно, вимагаючи тільки одного — грошей.

А грошей у нас уперше в житті не було.

В Комітеті ми взяли аванс у рахунок наступного рейсу, і більшу частину його я відіслав старому.

“Діану” відремонтували, вже тривали останні перевірки, і кожний з членів екіпажу займався своїм “господарством”. Часу було обмаль, тож уперше за кілька місяців з’явилася рятівна можливість пірнути з головою в роботу, ні про що інше не думати.

Налагодження електроніки затягнулося, і стартували ми лише в першій половині березня, коли починалася весна.

Ми з ним знову летіли другими помічниками, і знову, як завжди в таких рейсах, після виходу у Великий Космос, було вдосталь вільного часу, а відтак можливості думати про щось інше, крім роботи.

Той політ також склався невдало, і хоча цього разу ніхто не загинув, нас покинула віра в свою зорю, у те, що весь світ обертається навколо нас.

Золото, яке колись саме, здавалося, пливло в руки, тепер чомусь вислизало.

“Ельдорадо”, що стартував раніше, також повернувся порожнім, і Дік Трайвер перестав виходити на люди.

Ціни на жовтий метал одразу ж підскочили й зростали день у день. Останні шпальти газет, що друкували судову хроніку, вже не вміщали всього, тому наводили тільки побіжний огляд найгучніших процесів, пов’язаних з банкротствами.

Надійшла звістка про смерть батька. Одержаного за невдалий політ ледь вистачило, щоб розрахуватися за попередній аванс. Мені вперше довелося позичити гроші, щоб поїхати на похорон.

Приїхавши, я довідався, що банк, вкладником якого був батько, збанкротував другого дня після офіційного оголошення, що “Ельдорадо” й “Діана” повернулися з порожніми вантажними відсіками. Старий залишився без копійки, бо не тримав готівки, та знову чомусь не сповістив мене про свою скруту. На що він мав надію, вже ніколи не дізнатися. Спочатку сяк-так перебивався позичками, що було зовсім не в його правилах, потім дещо продав, потім його перестали бачити, а про те, що він живий, здогадувалися по освітлених увечері вікнах. Якось вікна були темними три доби, і сусіди, виламавши двері, знайшли його в ліжку вмираючим. Врятувати його вже було неможливо.

Я не міг збагнути, як у наш час, серед людей, можна було вмерти з голоду.

Усі позичені гроші пішли на похорон та надгробок, і я донині певен, що кращого й дорожчого ніколи не буде на нашому міському кладовищі. Наче це мало значення для мого старого, котрий помер голодною смертю.

Залагодивши всі справи, продавши за безцінь будинок, я повернувся й розшукав у Комітеті його. Я знав, що він нікуди не виїздив. Ми довго розмовляли тоді, і я запропонував піти на вантажні рейси.

Звичайно, було набагато престижніше залишатися безробітним пілотом Комітету, аніж човгати Малим Космосом, працюючи у Відділі вантажних перевезень, куди переважно потрапляли ті, кого списали з Великого та Середнього Космосу й у кого вже не було надії на щось краще. Серед пілотів Відділ перевезень вважався останньою межею.

О тій порі він уже був одружений із дівчиною, яка колись училася з нами у старій школі нашого містечка, там, біля озер, і вони очікували на дитину. Я знав, що довго без грошей він не протягне, і сподівався, що йому все ж доведеться пристати на мою пропозицію. Я хотів працювати з ним — дуже вже забагато нас поєднувало.

І раптом блудливе щастя помануло нас. Ми запрошені на “Ельдорадо”, на який Комітет робив відчайдушну ставку. Безсумнівно, то були клопоти мого брата.

Та знову нам не щастило. Доля, мабуть, вирішила остаточно запевнити нас, що навіть “Ельдорадо” не спроможний допомогти.

Ми стартували дощового ранку без гучних проводів і напутніх слів, розуміючи, що на карту поставлено все.

На кораблі, на якому колись ми починали, усе було знайомим. Все — крім капітана. Звичайно, про нього ми також чули, та це був не Великий Дік.

Дік Трайвер уперше за двадцять років звільнив свою каюту на кораблі. Подейкували, що він оселився з родиною на західному узбережжі, відмежувався від усього світу триметровою кам’яною стіною, помінявши важелі управління зорельотом на граблі та лопату. Але ніхто з нас, хто знав капітана, не хотів вірити, що Дік Трайвер, Великий Дік, перед яким багато хто з пілотів поштиво зняв би капелюха, почав длубатися в угноєній землі. Адже це просто не узгоджувалося з тією величезною кількістю Блакитних та Діамантових зірок, які облягали його парадний мундир в ті рідкісні години, коли він одягав його.

Нині я виправдав би капітана, але тоді багато дечого я ще не розумів.

…Щастя полишило “Ельдорадо”, як полишив його капітан.

Ще двічі ми відчайдушно кидалися в Космос, але золото немов зникло із Всесвіту, і Комітет, могутній Комітет, надійніше за якого, як запевняли пас, немає нічого на Тріаді, перестав існувати.

Одержаних при розрахунку грошей ледь стачило на повернення боргів.

У нього ж на той час уже підростав син.

Ми пішли працювати на вантажні лінії, де платня була мізерна, щоправда, постійна. Тепер ми вже не літали разом, відтак бачилися зрідка.

За два роки я також одружився, запросивши відсвяткувати подію лише його з дружиною і сином. Багато ми згадали того вечора, що вийшов не таким уже й веселим.

Після того ми не зустрічалися майже півтора року, і коли я зіткнувся з ним одного разу в диспетчерській, ледь упізнав — так він змінився. Мабуть, те ж саме трапилося й зі мною, бо я помітив гірку посмішку, що ковзнула його обличчям.

Того разу на базі ми проговорили всю ніч, хоча вранці мали відлітати. Він дуже скучав за сім’єю, я також, однак ми вміли тільки одне — літати, то й місця внизу нам не було.

Під кінець ночі ми знову пригадали благословенні часи дитинства, коли вечорами нас оточували тиша та спокій.

Минув місяць, і в диспетчерській мені передали листа від нього. Він пропонував мені те, що, здавалося б, уже було втрачено назавжди, — пропонував цегляний дім з мансардою, тихі морозні ранки й чорну воду в річці, ще не скутій льодом, а також вечори, виповнені тишею й спокоєм. Він пропонував мені світ, вимріяний нами довгими місяцями зоряних подорожей.

Одне слово — він пропонував мені втікати.

Утікати з цього шаленого світу, якому не було ніякого діла до нас обох і таких, як ми. Утікати, аби відчути свою неповторність, аби поновити в душі ті відчуття, що полонили нас у теплій, затишній кімнаті під дахом. Він пропонував мені навіть часописи.

…Даная перебувала на межі Розвіданого Космосу. Це була планета тієї ж групи, що й Тріада. Відкрита сорок років тому десантним кораблем “Птоломей”, вона, однак, не привернула уваги. Подивувала тільки яскраво-блакитною травою, що квітувала все літо й дивовижно пахла ночами, коли в небі сходили два місяці.

І раптом, через сорок років, з’ясувалося, що, переробляючи траву, можна одержати ефірні олії, які одразу ж пішли на виготовлення найвишуканіших парфумів, названих “Блакитною мрією”.

Траву намагалися вирощувати на Тріаді, але з тої витівки нічого не вийшло. Блакитна трава хотіла рости лише на Данаї. З’ясувалося також, що вона зовсім не витримує забрудненого повітря, а збирати її необхідно лише вручну, до того ж, перед заходом сонця.

Ціни на “Мрію” підскочили, і тепер за неї правили стільки, скільки заробляв пілот ваговоза за півмісяця.

Трава потрапляла на Тріаду з оказією, її привозили кораблі, що пролітали вряди-годи повз Данаю. Організація спеціальних рейсів не мала сенсу — вони б не відшкодували витрат.

Й ось нещодавно фірма, що монополізувала переробку блакитної трави, вирішила оголосити набір добровольців на планету, які б займалися там заготівлею сировини. Планувалося, що раз на рік туди прилітатиме ваговоз і, привозячи колоністам усе необхідне, забиратиме консервовану траву. З часом сподівалися розробити технологію одержання екстракту “Блакитної мрії” на самій Данаї. Фірма брала на себе всі витрати по переселенню і влаштуванню добровольців, обумовлюючи, однак, що ні вони, пі їхні діти та онуки не матимуть права повернутися на Тріаду чи працювати в іншому місці.

Конкуренти фірми говорили, що це схоже на рабство, з тією лише різницею, що людей не силували до цього.

Бажаючих полетіти знайшлося чимало, та брали небагатьох. І якби він не дізнався про це одним з перших, ми навряд чи потрапили б до списків.

За рік у космос вирушили чотири кораблі з переселенцями, обладнанням, майном. Історія Тріади нічого схожого ще не знала.

Місце, де заснували колонію, вибрали разом — у долині тихої спокійної ріки. Тут особливо буяла коштовна трава, в річці та озерах водилася риба, в лісах — дичина.

Перед колоністами раптом з’явився рай, і вони одразу зрозуміли це.

Не минуло два роки, як фірма збанкрутувала, і про нас геть забули. Перестали прилітати ваговози за блакитною травою. І нитка, що єднала нас із Тріадою, увірвалася. Увірвалася безболісно, бо кожен з нас не пожалкував за тим. Мені навіть здається, що в душі всі бажали того, адже на Данаї зібралися ті, кому, з якихось причин, не знайшлося місця на батьківщині. Прилетівши сюди, люди хотіли почати нове життя, побудувати його так, як не вдалося там, на Тріаді.

Чи жалкували ми, що перебралися сюди? Ні. Нам було хороше, й чим довше ми жили на Данаї, тим більше розуміли це.

У нас було все, що необхідно людині,— ціла планета. Живучи серед безмежних блакитних полів, прозорих озер і тихих річок, я певен, кожний благословляв той день, коли вирішив летіти сюди.

Та найголовніше — тут ми навчилися цінувати одне одного, зрозуміли, що немає нічого дорожчого за людське життя, зрозуміли, як багато втрачаємо, втрачаючи будь-кого з нас.

Саме тому кожен навчився поважати себе.

Там, на Тріаді, серед мільярдів собі подібних нам навіювали страшну думку, що незамінимих людей немає. Людське життя від того знецінилося. Ми перестали вбачати в кожній людині цілий світ—особливий, неповторний, єдиний, якого ще не було й уже не буде. Там, на Тріаді, ми загубили найважливіше — щире співчуття людській біді. Там можна було майже байдуже пройти повз смерть незнайомого. Там звикли ми не помічати один одного. Там усе життя могли ми прожити в одному будинку, не відаючи, хто мешкає поверхом вище. Там був світ зовсім інших цінностей. Золото було над усе. Воно робило тебе могутнім і мудрим, а життя твоє цінувалося тим більше, чим більше золота ти мав. Через золото можна було вбити людину, і воно ж потім рятувало від кари.

Скільки страшних злочинів було вчинено й чинилося зараз у тому далекому тепер від нас світі, де владарював жорстокий жовтий бог!

Й ось ми, жменька людей, утекли з того світу в інший. Тут, де нас було так мало на величезній планеті, ми зрозуміли, нарешті, найважливішу і просту істину: людина — це найдорожче.

І ось того дня, коли він приїхав до мене на світанку, все це могло щезнути.

— Девід, — прошепотів він, — я прийшов до тебе, бо знаю тебе найкраще. Тому, що ми не одного разу витягали один одного звідти, звідки, здавалося, не було вороття. Ми зросли разом і більшу частину життя пройшли пліч-о-пліч. Присягнися, що все, про що почуєш, залишиться між нами.

Усміхнувшись, я пообіцяв.

— Девід, я знайшов золото!

Він вимовив ті лихі слова ледь чутно, і я злякався його безкровного обличчя та широко розплющених очей. Я бачив, як він поліз до кишені й витяг звідти дві жовті горошини. Ще нічого не розуміючи, я взяв їх і підніс до очей. Сумнівів не могло бути — я тримав золото.

Пошепки, як і він, я запитав:

— Звідки це в тебе?

— Девіде, ти пам’ятаєш бджіл, яких я привіз із Тріади? Згадай, як ти потішався наді мною. Невдовзі я й сам забув про них, було не до того, ти знаєш. Я так-сяк зліпив тоді кілька вуликів — простих, незграбних коробок — та й поставив їх у гайку за будинком. Девіде, я забув про них і не зазирав туди десять років, відколи ми тут. Я чомусь був певен, що вони пропали.

— Дивися, — відчинив запону фургона. — Бджоли й справді залишилися тільки в цьому. Всі інші загинули. Я привіз їх до тебе тому, що ти живеш на краю долини і в тебе буває найменше гостей. Ніхто не бачив мене по дорозі сюди, жодна жива душа не відає, що я тут. Девіде, я навіть не здогадуюсь, звідкіля ті чортові мухи носять золото, але вони звідкись та носять золотий пилок і складають його в соти замість справжнього квіткового пилку. Допоможи мені — і сам пересвідчишся!

Я прислухався. Він висмикнув із льотка жмут сіна й відскочив до мене. З вулика полізли розлючені бджоли. Вони викочувалися на передню стінку, злітали й знову сідали — за мить вулик був обліплений ними.

Ми постояли ще трохи, поки бджоли нарешті заспокоїлись. Потім він обережно підійшов до того ящика, зняв із нього дашок й поволі витяг рамку з сотами. Навіть здалеку я почув, як знову загув розтривожений рій. Кілька бджіл піднялися в повітря й сіли йому на руки та обличчя, але він стояв спокійно, і вони полетіли. Тільки по тому він підійшов до мене із сотами.

— Поглянь! — я злякався його посмішки й того, як заблищали в нього очі. Як хотілося мені тієї миті, аби все це виявилося примарним сном.

Він виколупав кілька шестигранних злитків з потемнілого воску — точнісінько таких, як ті, що витягнув перед тим з кишені.

— Це золото!!! — почув я.

Та я й сам бачив це. Колись, коли ми обидва працювали в Комітеті, через наші руки пройшло стільки цього лиха, що мені досить було одного погляду, аби пізнати його.

— Девіде, ти розумієш, що це значить?! — шепотів він. І мені здалося, що він зараз закричить. — Ми станемо найбагатшими людьми, які будь-коли існували. Ти чуєш, ми матимемо стільки золота, скільки не було ніколи і ні в кого. Девіде, я все обміркував! У тебе тут є де сховатися. Та навіть, якщо й побачать нашу пасіку, кому спаде на думку, що то золоті копалини. Девіде, за кілька років у нас буде купа золота. Ми зв’яжемося з Тріадою й відкупимо цю планету. Ми заплатимо, скільки вони захочуть. Ти уявляєш, уся планета наша — твоя і моя! Жодна людина в світі ще не володіла цілою планетою! Девіде, років за десять всюди стоятимуть наші пасіки, тільки наші. Ніхто, крім нас, не матиме права на це. Ніхто, бо це буде наша планета…

— Девіде, та прокинься ж ти! Чому ти мовчиш? Ти плачеш!

А я дивився на нього і згадував маленького хлопчика, яким він був там, у нашому дитинстві. Переді мною постали тихі вечори біля каміна, коли нас не торкнулася та жахлива хвороба, що зморила світ й забрала не одне життя. Я дивився па нього й згадував наші розмови, коли ми збиралися летіти з Тріади сюди, на Данаю, щоб утекти від того шаленого світу, який потроху висотував нас. Я пригадував наші мрії про те, яке життя ми збудуємо тут. Я згадував, якими щасливими були на цій землі ми й ті кілька сотень наших друзів, які прилетіли разом з нами, і розумів, що всьому цьому приходить кінець. Невже кожен з нас приречений носити в собі мікроби тієї страшної хвороби й досить лише сприятливих умов, щоб спалахнула епідемія, що забере в могилу стільки надій та людського щастя, скільки не забирала жодна війна.

Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.

Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.

…Після того, як анігілював його (яскравий спалах, війнуло теплим вітром), я знищив вулик з бджолами, спалив фургон, а коней відпустив на волю.

Ніхто на Данаї до цих пір не здогадується, куди зник Джон Адамс, і горе його сім’ї від того менше — адже завжди є надія, що він повернеться.

У найбільшій кімнаті їхнього дому, яка слугує за хол, висить величезна, на півстіни фотографія Джона, ще з тих часів, коли ми служили з ним на “Ельдорадо”. Те фото зробив і приніс сюди я, через деякий час після того, як він зник. Я часто стою перед ним, коли мене ніхто не бачить, і дивлюся на нього. “Господи, — думаю я в ті хвилини, — я які муки здатна витримати людина, яка безодня в душі її, де вона може сховати все, що завгодно”.

Я допомагав Мері, коли зростали його сини, любив їх і турбувався про них чи не більше, ніж про своїх. Тепер вони вже дорослі й можуть самі зарадити собі, але я, як і раніше, буваю у них. Обидва вони схожі на Джона й люблять мене.

Ніхто й ніколи не дізнається, що відчуваю я, коли бачу їх. Так само, як піхто й ніколи не дізнається, чому зник Джон Адамс.

Ніхто й ніколи.

Теплими, тихими вечорами я сідаю на коня і їду в поле. Зупиняюся і напружено вслухаюся в тишу — чи не гудуть, бува, бджоли.

Ночами сняться мені страшні сни. Ніби я бачу, як із вулика Джона вилітає бджолиний рій і розтає в сутінках. Я схоплююся з ліжка, біжу за ним і далеко-далеко від будинку, в безкрайній рівнині, вкритій блакитною травою, раптом наштовхуюсь на гори золота…

А що як із вулика Джона й справді колись вилетів рій або й кілька!

Ця думка не дає мені спокою ось уже багато років, й теплими тихими вечорами я сідаю на коня, їду в поле, зупиняюся й напружено вслухаюся в тишу…