Струм і мережі

3. Сашко Левашов

Спека навалилася враз, щойно сонце піднялося. Пахло порохнявою й розпеченим асфальтом, а маленький струмочок, здавалося, тільки посилював задуху.

Сашко тупцював у затінку біля адміністративного корпусу. Допалюючи цигарку і намагаючись стримати хвилювання, озирнувся довколо. Не найкраща місцина, але бувають і гірші. Що ж, будь, що буде!

Недопалок полетів у ящик з піском, і Сашко, поправивши шапочку, ступив у довгий коридор. Після спекотного сонця він здавався темним, як погріб, та, призвичаївшись, хлопець побачив двері з написом «Відділ кадрів».

Сказав, що із бюро по працевлаштуванню прислали, поклав на стіл документи. «І ось…» — промимрив, простягаючи папірця.

Старший інспектор, дебелий, з брезклою шкірою, відставник, анітрохи не зрадів, переглянувши документи та уважно перечитавши довідку про дострокове звільнення з колонії. Але й не спохмурнів: хлоп’яче обличчя аж випромінювало непідробну безвинність та доброту. І характеристики з колонії були не з найгірших, а кадровик був певен, що там зайвого слова для годиться не напишуть. До того ж підприємству були потрібні люди, надто влітку, тим більше — електромонтери третьої групи допуску. Розмова зав’язалася, із розпитів інспектора Сашко зрозумів, що пощастило: він буде тут працювати. Кадровик за звичкою попередив: передусім — трудова дисципліна, контроль. Сашко це розуміє, буде старатись, а строк заробив, бо був по-дитячому наївним, тепер же взявся за розум. До спиртного в нього алергія, тому випивати не буде. Погомоніли, позітхали разом, і все було вирішено. Після медкомісії та інструктажу одягнув новеньку брезентову робу, а через дві доби Левашов уже крокував у ній, мимоволі підлаштовуючись під ходу майстра лінійників, у найглухіший закуток двору, туди, де під навісом відсвічували жовтим і червоним машини оперативників.

Збоку, ближче до стіни будинку, стояв дерев’яний столик, круг якого на лавах сиділо четверо — друга оперативно-ремонтна бригада. ОРБ-2, бригада Фонарькова.

Новачкові, звісно, вже розповіли, що в бригаді нещодавно трапилося нещастя — загинув електрослюсар. Після цієї трагічної події Фонарькова тимчасово перевели на нижчий розряд з меншою оплатою. Та фактично, як зауважив майстер, мало що змінилося: керує, як і раніше, Фонарьков, хоча розписується в журналі й несе відповідальність Сомов.

Тепер Сашко й сам побачив, хто керує бригадою. На столі лежали синьки — оперативні схеми району мереж. Заглядаючи до пошарпаного зошита, екс-бригадир Фонарьков, міцний, налитий снагою молодик років тридцяти з жорстким обличчям, планував, що належить зробити.

Підійшовши до столу, майстер привітався, за ним — і Сашко. Обличчя хлопця сяяло добродушністю. І ніяких особливих зусиль: варто було сказати собі, що зараз тебе чекає зустріч із чудовими хлопцями, і не просто зустріч — з цієї хвилини зав’яжеться довга з ними дружба — й будь ласка! Губи розпливлися у приязній усмішці, очі привітно заясніли, і від усієї постаті віяло якоюсь покірною лагідністю. Знав, добре знав Сашко цю властивість своєї зовнішності.

— Ага, трудові резерви прибули. — не привітавшись, Фонарьков уколов гострим поглядом. — Учень?

— У нього третя група, — відповів за Сашка майстер, — але була велика перерва, отож узяли за другою. До самостійної роботи поки що не допускається. Нехай попрацює під наглядом. Я на вас, Сомов, покладаюся, — звернувся до чоловіка, котрий сидів збоку. — Одного не залишати.

— Ми техніки безпеки не порушуємо.

З тону, яким вимовив останню фразу майстер і як йому відповів Фонарьков, Сашко здогадався: після загибелі Крячка — прізвище електрослюсаря запам’яталося — стосунки між ними були напруженими. Хлопець з першої миті відчув фальш і упередженість у взаєминах, словах і зрозумій, що трагічний випадок, як усяке горе, не здружив, а навпаки, породив ворожнечу.

— І не порушуйте, — твердо сказав Лещук. — Хлопця я залишаю. Введіть у курс справи — й до роботи.

— Розкомандувався, — пробурмотів русявий хлопець.

Лещук багатозначно помовчав, утупивши в нього докірливий погляд, а відтак неспішно, ніби виконуючи ритуал, вибив із пачки цигарку і, тричі прим’явши мундштук, запалив.

Усі мовчки стежили за його рухами, лише Фонарьков озвався, зловтішно посміхаючись:

— Ти помиляєшся, Федю. Просто в нього робота командна. Начеб і не хоче собачитися, та погони труть.

— Що ж, — не розгубився майстер. — Навчай. Готуй гідну зміну. А потім вони і тобі покажуть…

Сашко зненацька здогадався, що Лещук не договорив три слова: «Як ти йому». Здогадався… та лише закліпав пухнастими віями, переводячи погляд з одного на другого.

Після паузи Фонарьков уже спокійно сказав:

— Гаразд. І справді, час вирушати. Тебе як звуть?

— Олександр Левашов. Можна Сашко.

— На мережах працював?

— Більше на електроустановках.

— На мережах простіше. Сідай із Федором на машину, поїдемо, в дорозі й дізнаєшся, що і як.

— Отак зразу? — здивувався Сашко. — Я миттю… — й почав швиденько тицяти всім долоню.

Лещук постояв, поки хлопець знайомився з ремонтниками, й подався геть.

— Ну, рушай, — наказав Фонарьков.

Федя, хвацько зсунувши на потилицю пластмасову каску, перекривив Лещука, сплюнув, потім, майже не відштовхуючись, звичним рухом підтягнувся на рипливому борту кузова, перебрався через нього й подав Сашкові руку:

— Залітай сюди.

Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста — хлопця ніби краном піднесло вгору.

Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир — у кабіні.

— Сідайте, Реме Євтихійовичу, — відсунувся на краєчок лавки Сашко.

Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.

— Бач, який головатий, — кивнув на новенького Федір. — Одразу твоє ім’я запам’ятав.

— Авжеж, не такий, як ти, — вдоволено всміхнувся Сомов.

Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.