Суема

В лабораторії мене зустрів невисокий на зріст дідусь, з білою ріденькою борідкою і втомленими, трохи сльозливими очима. Коли я причинив після себе двері, на його обличчі з’явилася хвороблива гримаса. Очевидячки, я прийшов невчасно. Або ж це була така мить у його житті, коли він щонайменше волів би будь-кого бачити.

— Я з газети… — почав я несміливо. — Я вам учора дзвонив…

— Так… так… Але…

— Може, краще прийти іншого разу? — заквапився я і взявся за ручку дверей.

Він замислився. В лабораторії було дуже тихо, і я чув, як він швидко і часто, по-старечому, дихав. І ще із сусідньої кімнати долинало дзюрчання води.

— Та вже коли прийшли… Тільки, будь ласка, ненадовго. Я дуже зайнятий, дуже.

Трохи кульгаючи, він підійшов до крісла біля письмового столу. Я сів навпроти нього. На хвилину запанувала тиша.

— Та-ак. Що ж, починайте ваше, як це сказати, інтерв’ю, чи що…

Я всміхнувся й витяг блокнота, в якому заздалегідь записав усе, про що хотів його розпитати.

— Дозвольте, я запитуватиму в такому порядку, як це хотілося б висвітлити в газеті. Отже, перше. Скільки людей працює у вашій лабораторії?

— Двадцять шість чоловік, — відповів він.

— Скільки з них наукових працівників і скільки лаборантів?

— Усі вони наукові працівники. Тільки одні досвідчені більше, а інші — менше.

— Скільки науково-дослідних тем розробляє ваш колектив?

— Одну.

— Яку?

— Синтез живого білка.

— І як далеко ви просунулися вперед? Чи є надія одержати штучний живий білок?

Академік Брайнін спершу усміхнувся, а потім зайшовся дрібним лукавим сміхом. Я знітився.

— Юначе, а як ви уявляєте собі “просування вперед” у галузі синтезу живого білка? Що це, по-вашому, має бути?

Я розгублено знизав плечима і почав щось верзти:

— Ну, внаслідок якихось хімічних реакцій ви маєте одержати щось таке, що нагадуватиме живе… Зробити якусь бактерію чи, на крайній випадок, вірус із… повітря, різних солей і ще чогось…

Не скінчивши фразу, я почервонів…

— Так-так…

Він ляснув себе по колінах і підвівся. Я уявив, яку неприємність матиму від наукового редактора газети за таке інтерв’ю.

Брайнін зупинився за моєю спиною і, поклавши руки мені на плечі, раптом спитав:

— Скажіть, ви в бога вірите?

Від несподіванки я здригнувся.

— Звичайно, ні, — промимрив я, дивлячись на нього і нічого не розуміючи.

— А в світовий розум, чи в гегелівський світовий дух, або ще в щось таке?

Я рішуче покрутив головою.

— Я теж не вірю, — мовив Брайнін і вмостився на своє місце. — Я знаю, що немає ні бога, ні світового розуму, ні духа, ні чорта. І ви це знаєте. Та між моїми й вашими знаннями принципова різниця. Я використовую свої знання, а ви — ні.

Брайнін показав мені знаком, щоб я сів на місце, й вів далі:

— Важливо, юний друже, не те, що ми знаємо, а те, як ми користуємося своїми знаннями. Я схильний гадати, що справжніми знаннями треба називати саме ті, якими користуються в повсякденному житті й роботі. А те, що лежить у голові, мов непрочитана книжка на полиці, — ті знання нікому не потрібні. Ні суспільству, ні приватному власникові.

Я спідлоба подивився на академіка, який філософствував, не розуміючи, до чого всі ці міркування про віру в бога і про корисні й некорисні знання.

Я просто так йому й сказав:

— Не розумію, до чого вся ця розмова і яке відношення вона має до…

— Якнайбезпосередніше! Коли я гарненько подумав, що нема ні бога, ні святого духа, то вирішив, що синтезувати живий білок, а правильніше — живий організм, треба не так, як це ми робили раніше. Досі ми це робили, так би мовити, по-науковому…

— То ви що ж, вирішили в своїй роботі покладатися на допомогу надприродних сил? — насмілився я запитати Брайніна.

— Еге ж, якщо тільки надприродною силою можна назвати людський розум.

— Даруйте, Михайле Федоровичу! Ви говорите парадоксами. Я просто нічого не розумію! — вигукнув я.

— А тут і розуміти нічого. Дивіться. Бога нема. Світового розуму нема. Природа дурна й нетямуща, як оця ось колба. А життя все ж таки вона створила! Спитати — як?

Я потер скроні руками, намагаючись збагнути, про що мовить академік.

— Без лабораторій, без продуманого плану науково-дослідних робіт, без опрацювання літературних даних, без колоквіумів і наукових дискусій природа взяла та й створила життя!

А ми провадимо роботу за планом, робимо експерименти, перечитуємо сотні книжок та наукових статей своїх попередників і колег, аналізуємо, синтезуємо, сперечаємося, знову проробляємо досліди, а й досі, як ви зволили висловитись, не зробили навіть поганенького віруса, не кажучи вже про бактерію. Як вам це подобається?

Правду кажучи, мені це не подобалось. Надто дивно розмовляв зі мною академік Брайнін.

— Ви коли-небудь замислювались над тим, чому природа не створила гайку або, скажімо, велосипед? Ніхто ніде не бачив ні природних гайок, ні велосипедів, які росли б на деревах. А їх зробити легше, аніж живу бактерію!

— Просто… — забелькотів я. — Просто це нікому не потрібно… Природа не має в цьому потреби…

“Знову дурниця! Куди хилить ця дивна людина?” — у відчаї подумав я.

Він стиснув бліді губи й, усміхаючись, заперечливо похитав головою.

— Для того, щоб створити гайку чи велосипед, потрібен розум, саме розум! А природа його не має. А щоб створити живу клітину, ніякого розуму не треба. І природа її створила! От і все.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись один одному в вічі. Я — без надії будь-що збагнути, він — відверто втішаючись з мого зачудування.

План мого інтерв’ю розсипався на друзки, і я зовсім не уявляв, що принесу в редакцію.

Нараз мене осяяла думка.

— Але ж відомо, що природа створила життя випадково!

— О, це вже ближче до істини! Це — майже правильно! А що робимо ми?

— А ми хочемо підійти до проблеми створення живої матерії свідомо!

— Також правильно, коли не брати до уваги визначення, де і в чім наша свідомість і наш розум необхідні. Чи добре ми чинимо, розглядаючи проблему синтезу живого білка надто розумно?

— Не збагну, поясніть.

— На початку нашої бесіди ви сказали, що чекаєте від нашої роботи синтезу якоїсь бактерії чи вірусу з повітря, солей тощо. Так уявляє собі розв’язання проблеми більшість людей. І ось дивіться, що це означає. Скажімо, молекула досить простого природного білка молока — лактоглобуліну — має молекулярну вагу близько сорока тисяч. Аналіз доводить, що вона складається приблизно з двох тисяч атомів вуглецю, трьох тисяч атомів водню, п’ятисот атомів азоту і двадцяти атомів сірки.

Всякий білок загалом збудований із двадцяти амінокислот, що мають середню молекулярну вагу близько ста. Отже, лактоглобулін містить близько чотирьохсот амінокислот. Ми мусимо зв’язати ці кислоти в одному строго визначеному порядку. Кількість варіантів, що в них можуть бути синтезовані ці чотириста амінокислот, складає фантастичне число без назви — в ньому близько тисячі цифр. Якщо навіть, скориставшись із засобів сучасної науки, ми зменшимо кількість варіантів у мільйони мільярдів разів, то й тоді ми не матимемо жодної надії синтезувати потрібний нам білок за життя нашого покоління, хай над цим навіть працюватиме кожен житель земної кулі по двадцять чотири години на добу! Лише щоб зробити аналіз однієї досить простенької молекули білка — інсуліну, — англійський хімік Зангер із співробітниками витратив десять років. А що робити з аналізом і синтезом сотень тисяч складніших білків, з яких побудовано живі організми!

Від цих міркувань я отетерів.

— Отже, останнім часом ця проблема має вигляд, не кращий, ніж сто років тому? — пошепки запитав я.

Брайнін погладив борідку, хитро всміхнувся.

— Ні, кращий! Набагато кращий. Більше того, вам достобіса пощастило! Живий білок уже синтезовано.

Я скочив на ноги і схопив його тонкі руки.

— Не може бути! — закричав я.

— Я вас не обманюю. Сідайте, і я розповім вам, як це сталося. А згодом я вам покажу першу живу істоту, яку створила людина в лабораторії. Та спочатку вам слід зрозуміти, що метод синтезування був зовсім не такий, яким ми його собі уявляли.

Задихаючись від нетерплячки, я всівся зручніше й почав жадібно слухати академіка Бра^йніна. Відчувалося, що в нього був піднесений, святковий настрій. Він випростався і заходив по кімнаті. Потім зупинився біля чорної дошки, що висіла на стіні, й написав на ній крейдою:

“а) Природа діяла сліпо, без будь-якого заздалегідь розробленого плану;

б) Вона мала достатньо часу, щоб випробувати будь-які варіанти;

в) Досить скомбінувати правильно один раз, щоб життя на Землі зародилось назавжди”.

— Ви знаєте, як роблять великі відкриття? — спитав мене Брайнін, скінчивши писати. — Їх роблять тоді, коли вчені сходять з второваних доріг. Наче ланцюгами прикуті ми до колісниці наукової історії і з покоління в покоління вдаємося до одного й того ж методу. Ми вдосконалюємо методику наукового дослідження і цим ще міцніше прив’язуємось до давніх традицій.

Шлях, який обрала більшість хіміків-органіків, щоб розв’язати проблему живого білка, грунтується на ортодоксальній[2] точці зору, що все, що можна проаналізувати, можна потім і синтезувати. Для цих двох стадій хімічного дослідження наука створила величезний теоретичний і експериментальний апарат, і він безвідмовно служить в усіх випадках, якщо те, що ми хочемо створити, не дуже складне за своєю структурою. Можливо, в найближчому майбутньому ми зможемо, в прямому розумінні слова, бачити не лише елементарний склад молекул білка, але й порядок, в якому атоми елементів розміщені в молекулі. Але сьогодні ми таких засобів ще не маємо і дуже часто випадково нанизуємо в наших пробірках одну молекулу на іншу, один атом на інший.

Один із принципово важливих дослідів, що був поставлений у наш час всупереч ортодоксальному методові органічного синтезу, полягав ось у чому: в суміші водяних випарів, метану й аміаку, тобто газів, які, мабуть, містила первісна атмосфера нашої Землі, пропускали протягом кількох тижнів електричну іскру. Що відбувалося при цьому, ніхто не знає. Хімічні продукти, що утворювались, осідали на дно посуду, в якому кипіла вода. І ось по закінченні досліду розчин було проаналізовано. Як ви гадаєте, що в цій воді знайшли?

Я знизав плечима.

— В ній виявились розчинені амінокислоти, з яких складаються всі природні білки! Зверніть увагу на методику досліду! Беруть якусь суміш газів і з нею щось роблять. І — в результаті виходить речовина, синтезувати яку можна лише через багато років напруженої праці аналітиків і синтетиків. Хімік, який проробив цей дослід, знехтував методом аналізу-синтезу. Він пішов шляхом, яким простувала сама природа!

— Якщо теорія Опаріна[3] про самовільне зародження життя правильна, — казав далі вчений, — то, виходить, створивши в лабораторії умови, які колись були на Землі, ми маємо обов’язково одержати живу матерію. Все питання в часі: коли саме зародиться жива матерія?

У природі процес еволюції найпростіших хімічних речовин у складні білкові й далі, в живу клітину, напевне, тривав кілька мільйонів років, і, здавалося б, нема ніякої надії прискорити цей процес. Як прискорити процес зародження живої матерії? Як перемогти фактор часу, котрий не обмежував природу в її безперервних спробах випадково сполучити речовини так, щоб із них утворилася жива матерія?

Саме у відповідях на ці питання бачу я основне покликання людського розуму. Не в аналізі й синтезі білкових речовин, а в якомога точнішому відтворенні умов, котрі були мільйони років тому на Землі, у прискоренні процесу зародження життя. Людський розум мусить подолати час. Ось у чому основне завдання синтезу білка. До речі, перед собою я поставив завдання синтезувати живу істоту протягом місяця, точніше — трьох тижнів.

— Чому такий термін? — здивувався я. Брайнін знову всміхнувся і посмикав борідку.

— Я хотів усе це зробити за час, поки всі мої співробітники перебуватимуть у відпустці.

— Дивно. Хіба вам не потрібна була їхня допомога?

— Бачте, я не хотів, щоб вони думали про мене, як про діда, що здурів на старість. Дослід, як я його поставив, має такий дикий, такий неймовірно безглуздий вигляд, що… Одне слово, мені було б незручно перед моїми товаришами, котрі вважають мене ще здатним до наукової роботи. Особливо коли б результати досліду виявились незадовільними.

— Тоді я нічого не розумію.

— Вся суть у факторі часу. Ви, напевне, знаєте класичний опис старенької Землі, якою вона постає перед нашою освіченою фантазією за тих далеких епох, коли життя тільки-но зароджувалось. Кисню атмосфері бракувало, її насичували такі первинні гази, як аміак, метан, водяна пара. Моря являли собою насичений різними речовинами бульйон, в якому все змішувалося, вступало в реакції, сполучалося, розпадалось і таке інше. І все це за умов високої температури, сильного, вбивчого ультрафіолетового й рентгенівського випромінювання сонця, космічного опромінювання, фантастичних за силою гроз із страхітливими блискавицями й оглушливим гуркотом грому. Так ось, для того, щоб швидше розв’язати завдання, я вирішив розпочати дослід із створення відповідної моделі первісної Землі. Моя модель мала бути достатньо “первісна”, щоб на ній змогло самовільно зародитися життя, але не настільки “юна”, щоб цей процес почався на голому місці. І ось, щоб перемогти час, я вирішив “допомогти” своїй мініатюрній Землі засобами сучасної хімії. Навіщо чекати, доки самовільно утворяться карбіди металів? Нащо очікувати появи найпростіших амінокислот, коли все це вже синтезовано? Я вирішив передати в руки випадку все те, чого набула сучасна хімія і що я мав у своїй лабораторії.

Уявляєте, яким стародавнім алхіміком я був, коли жбурляв у своє море в акваріумі під скляним ковпаком надзвичайно багато реактивів, органічних і неорганічних, які містили в собі атоми водню, кисню, азоту, сірки, заліза, нікелю, цинку та інших елементів?

Не думайте, що я це робив без усякої системи. Хімічні реактиви я вводив у первісне море приблизно в тих співвідношеннях, які б забезпечили приблизний елементний склад білків. Проте я не утруднював себе надто вже точним дозуванням їх. Адже природа, створюючи живий білок, не користувалась аналітичними вагами! Потужні електричні мішалки безперервно перемішували вміст ванни. Під нею стояли електричні печі, які нагрівали воду до кипіння. Мій первісний океан освітлювали чотири потужні ртутні лампи надвисокого тиску, які посилали потоки ультрафіолетових променів. Дві рентгенівські установки заливали море потоками жорстких променів, а розташовані в різних місцях радіоактивні ізотопи бомбардували речовини, що містилися в ванні, зливою альфа-, бета- й гама-частинок, пронизували бульйон потужними пучками нейтронів.

Сьогодні ви побачите цю дику споруду! Коли я створив її, то сам собі здався несповна розуму. Якби мої співробітники побачили цей дослід, що нагадує досліди божевільних алхіміків, вони вирішили б, що моє місце не в сучасній лабораторії.

І ось, коли все було готове, я змусив діяти свою первісну природу. Від високовольтного генератора атмосферу над ванною пронизували голубі блискавки. Кипіла вода, насичена більш ніж десятьма тисячами речовин. Гули трансформатори рентгенівських приладів. Ревли мотори електричних мішалок. Дозиметри показували високий ступінь радіоактивності в розчині і в просторі довкола ванни.

Про все, що коїлося в океані, мені доповідали прилади, винесені в інше приміщення. Періодично я вимикав джерела опромінювання й заходив, щоб подивитися, що ж відбувається.

В акваріумі коїлось дивне: то розчин набував яскравих тонів, то раптом на дно випадали осади, то враз стінки вкривалися сріблястою поволокою, то на поверхні з’являлись райдужні розводи, неначе рідину поливали олією. А я все мішав і мішав розчин, піддаючи його навмання найфантастичнішим впливам температури й опромінювання. Двічі чи тричі я охолоджував ванну майже до замерзання, потім знову розігрівав її до кипіння, багато разів то збільшував, то зменшував інтенсивність та жорсткість рентгенівського й ультрафіолетового опромінювання. Кілька разів я приставляв до ванни датчик ультразвукових коливань і пронизував її потужними потоками ультразвуків. Те, що відбувалося в моїй моделі первісного моря, напевне, можна було порівняти з самим пеклом, і це пекло перестало існувати лише тоді, коли календар показав, що незабаром з відпустки мають повернутися мої співробітники.

Я ніколи не забуду того дня, коли вперше побачив розчин в акваріумі спокійним. Рідина була кришталево чиста, на дні лежав шар губчастого сіруватого осаду, з різних кутків ванни повільно зринали маленькі бульбашки газів.

“Коли в рідині є хоч що-небудь живе, то воно мусить дихати”.

Тоді я вирішив впустити під ковпак, який накривав ванну, трохи повітря.

Тільки-но я це зробив, як ураз на моїх очах сталося справжнє диво. По всій масі розчину заблискотіли крихітні зірочки, які одразу почали перетворюватися на напівпрозорі драглисті зернята. Вони швидко зливалися одне з одним у крупинки, згодом у більші грудочки й нарешті почали рости! Невдовзі деякі екземпляри стали завбільшки як куряче яйце, і тоді я помітив, що довгаста опалова маса не однорідна, а в самому центрі виднілася криваво-червона пляма. Це було ядро живої первісної клітини!

— Чому ви так міркуєте? — запитав я, вражений.

— Ходімте, і я покажу вам, чому так міркую!

— Ви мені покажете синтезований живий білок?

— Я вам покажу синтезовану живу істоту.

Ми перетнули кабінет Брайніна й увійшли в бокові двері. Він повернув вимикач, лабораторію залило яскраве електричне світло. Я став як укопаний перед дивовижною спорудою, що нагадувала гігантський акваріум під тонким скляним ковпаком. Над прямокутним скляним ящиком на металевих стояках посхиляли свої хоботи рентгенівські трубки, на штативах у рефлекторах поблискували ртутні лампи надвисокого тиску. Акваріум здіймався на двох металевих опорах, під якими ховалися електричні дроти.

Брайнін обійшов ванну з протилежного боку і ввімкнув прожектор, що пронизав яскравим промінням усю товщу рідини. Я скрикнув від подиву. Рідина, що доти здавалася мені просто каламутною, враз засяяла усіма барвами веселки. Веселкові плями не стояли на місці, а поволі рухалися в різних напрямках. Я підійшов ближче і завмер, зачарований дивовижною, неповторною картиною.

Майже прозорі кулі, пульсуючи, поволі пересувалися туди й сюди. В центрі кожної з них була бурштинова пляма, котра, потрапляючи в смугу прожекторного проміння, спалахувала криваво-червоним світлом. Час від часу кулі повільно осідали на дно, витягувались у довгасті коржики й засмоктували в себе осад. На мить вони ставали непрозорі, майже молочного кольору, та згодом знову світлішали…

— Вони живляться! — вигукнув я, збагнувши суть цих періодичних поринань.

— Так, вони живляться і діляться, як усяка жива клітина. Погляньте на це чудове видовисько.

Академік показав мені на зовсім нерухомий екземпляр, котрий, здавалося, прилип до самої поверхні розчину. Його тіло густо обліпило безліч бульбашок газу, і він на очах розростався і набухав.

— Зараз я спрямую на нього світло, і ви побачите справжній класичний мітоз,[4] те, що нам нині вдається спостерігати лише під мікроскопом.

Тепер було видно, що, крім червоного ядра, в тілі драглистої істоти на обох полюсах її тіла, що витягнулось, з’явилися дві жовтаві зірочки, від яких до ядра тяглися тоненькі ніжні промені. Тонкі нитки присмокталися до протилежних боків ядра і стали скорочуватись. Ядро затремтіло і зненацька розірвалося навпіл! Одночасно з цим гігантська клітина звузилася посередині, немовби її підперезали невидимим пояском, і розірвалась на дві частини.

Я стояв біля ванни зачудований. А ніжні прозорі створіння все ділилися, рухалися, зіштовхувались…

— Скажіть, а чому всі вони однакові? Чому у вашому океані не з’явилося одразу багато видів живих істот?

Брайнін знизав плечима.

— Мене це теж трохи дивує. Завтра я маю намір поставити дослід, щоб створити нові види.

— Тобто?

— Якщо вірити сучасним теоріям, то одним із факторів виникнення нових видів живих істот є мутація[5] хромосом.[6] В ядрах моїх первісних клітин, або, як я їх назвав, протеїноїдів, напевно, теж є хромосоми, котрі визначають і стабілізують їхній справжній вид. Якщо мені пощастить вплинути на хромосоми так, щоб їхня хімічна структура стала іншою, можливо, з’являться й нові види.

— Як же ви збираєтесь впливати на ці хромосоми?

— Гама-променями. З радіобіології відомо, що гама-промені особливо часто викликають мутації.

— Михайле Федоровичу! Якщо ви дозволите, я завтра прийду до вас з фотоапаратом і зафіксую все, що тут коїться і що з’явиться після вашого нового досліду. Адже це ціла революція в біології! Я певен, що тепер, коли ви зможете продемонструвати всьому світові, чого вам вдалося досягти за ці три тижні, ніхто не буде вважати вас… за цього, як його…

Я ніяково провів рукою по лобі.

— Ви хочете сказати, — переможця не судять?

— Саме так.

— Ну що ж. Приходьте.

Ми домовились із Брайніним зустрітися через добу.

Залишаючи лабораторію, я бачив, як він із сусідньої кімнати викочував велетенську свинцеву бомбу, в якій, певно, зберігався радіоактивний ізотоп, що випромінював гама-промені.

Наступного дня я навмисне не з’являвся в редакції, щоб передчасно не хвилювати своїх товаришів. Уже коли писати про видатне відкриття академіка Брайніна, то краще про все одразу: і про те, як було поставлено дослід, і що вийшло, і що було далі.

Стискаючи фотоапарат, я блукав по місту, а перед моїми очима повільно плавали драглисті кулі, що відсвічували всіма барвами веселки. Вони мені ввижалися у вітринах магазинів, в окулярах перехожих. Я тільки те й робив, що позирав на годинник, з нетерпінням чекаючи часу, коли знову зможу переступити поріг лабораторії біосинтезу.

Нарешті настав вечір. Була вже сьома година, коли я збіг по сходах на третій поверх знайомого будинку.

На мій стукіт довго не було відповіді. Відтак за дверима почулися квапливі кроки, і, коли двері прочинились, у них з’явився Брайнін. Задиханий, схвильований, він тримав у руках річ, яка нагадувала дитячу лопатку.

— Як добре, що ви прийшли, — мовив він, не вітаючись. — Ви мені зараз допоможете.

Він сливе вбіг до кімнати, де стояв акваріум, і я поспішив за ним.

У дверях я зупинився, не вірячи своїм очам. Усе тут було, як і вчора, тільки переді мною стояв акваріум, повний чорної, як смола, маси!

— Що скоїлось?!

— Це все нові тварюки… — пробурмотів Брайнін. — Підійміть скло, а я спробую їх витягти…

— Кого?

— Клятих мутантів, хай їм грець! Підіймайте!

Нічого не розуміючи, я підняв трохи велике пласке скло над акваріумом, а Брайнін, перегнувшись через край, почав нишпорити в чорній рідині. Від ванни дуже тхнуло сірководнем. За мить Брайнін щось підхопив, над поверхнею рідини на якусь секунду з’явилася коричнева драглиста маса, котра з плескотом тріпнулась і, ковзнувши, булькнула в рідину.

Брайнін відійшов убік і витер спітніле чоло.

— Я трохи відпочину. Здається, всьому кінець…

— Що у вас сталося? — запитав я, коли ми всілися в його кабінеті.

— Коли ви пішли, я поставив під ванною кобальтову гармату і навмання опромінював моїх протеїноїдів гама-промінням. Хвилин десять, не більше. Потім я відкотив гармату і почав чекати, що вийде. Уявіть собі, скільки я не чекав, нічого особливого не сталося. Нові покоління протеїноїдів були точнісінько такі ж, як і їхні предки. Тоді я пішов додому. І ось, прийшовши вранці в лабораторію, я побачив страхітливу картину. Серед зовсім прозорих істот раптом з’явилися темно-брунатні створіння зі щупальцями. їхня структура була зовсім асиметрична. Зовні вони нагадували гігантських амеб. Та страшне не в цьому. На свій жах, я помітив, що нові гігантські бактерії час від часу нападали на своїх предків і безжально їх пожирали. Після того, як зникав один первинний протеїноїд, вторинний одразу ж ділився, і таким чином з кожним поколінням хижаків ставало все більше й більше. Водночас із цим розчин у ванні каламутнів і нарешті став зовсім непрозорий. Лише тоді я зрозумів, що сталося. Я безповоротно втратив найперший вид! У відчаї я кинувся до сусіднього господарчого магазину, щоб купити ось це. І коли я почав намагатися лопаткою виловити чорних мутантів, я раптом виявив, що їх у ванні дуже мало і з кожною хвилиною ставало все менше й менше. Спершу я вирішив, що вони просто гинуть. Та коли якось я витягнув величезну, завбільшки з людську голову грудку слизу, я зрозумів, що вони просто пожирають одне одного і виживають найсильніші. І ось тепер, певно, у ванні лишилося не більше трьох-чотирьох істот. Але їх не видно. А я мушу обов’язково подивитися, що це таке. Обов’язково!

Ми знову повернулись до ванни. Рідина в ній була неспокійна, на поверхні раз по раз здіймалися великі темні хвилі.

— Бачите, я маю рацію! Вони борються з-поміж себе! Кожний із них хоче зробити своєю здобиччю іншого!

Я відтягнув до стіни скляну покришку.

— Михайле Федоровичу, дайте-но мені ваше знаряддя, я спробую спіймати котрусь із тварюк.

Чомусь я був страшно лютий на цих потвор, які знищили чарівний світ первісних живих істот. Тепер тут теж було життя, але якесь бридке, хиже, смердюче.

— Тільки, будь ласка, не пошкодьте їх. Мені важливо подивитися, що це за вид, який він. Я певен, що це теж одноклітинна істота, але ж яких колосальних розмірів! До речі, можливо, пощастить зробити фотографічний знімок. Ось вам кювета. Коли її зловите, кидайте сюди.

Я засукав рукави і почав повільно нишпорити лопаткою в густій масі. Довго нічого не міг намацати, доки, врешті, не торкнувся чогось пругкого й важкого на дні. Тварина одразу шарпнулася вбік, і мені довелося починати пошуки знову. Що частіше створіння відпливало від мене, то з більшою люттю я намагався його спіймати. І ось якось, коли тварина підскочила до самої поверхні, я підхопив її і високо підняв у повітря.

Те, що лежало на пласкій алюмінієвій лопатці, раптом роздулося в усі боки, засичало, і просто з чорної драглистої маси до мого обличчя полізла брунатна труба, жовтогаряча зсередини.

— Кидайте її в кювету! — закричав Брайнін. — Мерщій!

З несподіванки я витягнув руку з лопаткою, не знаючи, що маю робити. Тварюка тим часом роздулася, мов великий гумовий м’яч, а труба, що сичала, перетворилась на широке жерло, яке раптом зігнулося і присмокталось до моєї руки.

Я не відчув болю, а тільки огидний холодний дотик і потім ще таке відчуття, наче мені на руку поставили банку, що дуже сильно всмоктувала мою шкіру. Мене враз чимось обпекло, і я з огидою жбурнув від себе створіння.

— Що ви наробили! — закричав Брайнін. — Треба ж було покласти її в кювету!

Тремтячи від жаху, я дивився, як від моєї руки відпадали клапті густих драглів. Збоку, біля самої стінки, корчилося в конвульсіях тіло величезної бактерії, котра не мала тепер органу живлення. Брайнін намагався руками перекласти рештки в кювету, та кожного разу, як тільки він наближався до бридкого створіння, воно з посвистом роздувалось і випльовувало чорну їдку слину.

Потім агонія припинилась, первісний хижак розпластався на всі боки і став розтікатися по підлозі, мов чорне густе чорнило…

— Всьому кінець… — сказав академік Брайнін.

— Може, у ванні ще щось лишилося?

Він почав водити лопаткою в усі боки, але даремно.

— Це був останній, — мовив він. — А шкода. Завтра з’їдуться мої співробітники, і я нічого їм не зможу показати. Як дивно все вийшло.

Розтираючи обпечене місце на руці, я намагався заспокоїти старого:

— Нічого. Тепер ви знаєте, як синтезувати цих тварюк. В усякому разі, ви навчилися керувати фактором часу. Три тижні замість мільйонів років — це не так уже й погано.

Він знехотя усміхнувся й зауважив:

— Це так. Але ви розумієте, що може статися. Адже коли я кидав у ванну різні хімічні речовини, я їх не зважував точно, я навіть не пам’ятаю, що я сюди кидав. А що коли вдруге дослід не вийде?

— Обов’язково вийде, — сказав я. — Адже природа, “кидаючи” в світовий океан різноманітні хімічні речовини, теж їх там не зважувала і не знала, що вона робить!

— В цьому є логіка. Що ж, спробую все спочатку.

— І не тільки логіка, а й зовсім нова методика. Я обміркував ваш дослід і дійшов висновку, що він має величезне значення для розвитку всієї науки. Якщо буде змога повторити його, то відкриються зовсім нові шляхи синтезування природних речовин і матеріалів. Для цього треба тільки ретельніше вивчати природні умови, за яких речовини чи організми виникали, і якомога точніше відтворювати їх у лабораторіях.

— І я вас прошу, коли з’являться оті первісні, гарненькі істоти, телефонуйте мені в редакцію, перш ніж почнете одержувати огидних мутантів. Та й взагалі, чи є потреба їх одержувати?

— Аякже! Синтез живого білка й живого організму — це лише початок нового напрямку в біології. А далі треба буде простежити всі етапи еволюції цих істот від нижчих форм до вищих.

— Можливо, так ви дійдете й до іхтіозаврів? — засміявся я.

— Про це варто подумати. Коли можна прискорити процес утворення первісної живої клітини, чому ж не можна прискорити і її еволюцію? Особливо, якщо відомо, що саме її визначає.

— Геологічні епохи за тижні й місяці в лабораторних умовах!

— Саме так!

— Ну, тоді обов’язково телефонуйте мені до редакції. Обіцяєте, Михайле Федоровичу?

— Обіцяю.

І ось тепер я нетерпляче жду телефонного дзвінка від академіка Брайніна.