Таємничий острів

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ураган 1865 року. — Вигуки над морською безоднею. — Повітряна куля, віднесена бурею. — Розірвана оболонка. — Навкруги тільки море. — П'ять мандрівників. — Що відбулося в гондолі. — Земля на обрії. — Розв’язка драми

Піднімаємося?

— Яке там! Донизу йдемо!

— Гірше, містере Сайрес! Падаємо!

— Боже мій! Баласт за борт!

— Останній мішок скинули!

— Як тепер? Піднімаємося?

— Ні!

— Що це? Начебто хвилі хлюпають?

— Під нами море!

— Зовсім близько, футів п’ятсот. Заглушаючи виття бурі, пролунав владний голос:

— Усе важке за борт!.. Усе кидай! Господи, врятуй нас!

Слова ці пролунали над пустельною широчінню Тихого океану близько четвертої полудні 23 березня 1865 року.

Напевно, усім ще пам’ятна жахлива буря, що розігралася 1865 року, у пору весняного рівнодення, коли з північного сходу налетів ураган і позначка барометра упала до семисот десяти міліметрів. Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив вели чемні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, узбережжя, понищені морськими валами заввишки з гору, викинуті на берег кораблі, що обчислювалися сотнями за зведеннями бюро. Вірите, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поховані у безодні морській, — такі були наслідки цього грізного урагану. Руйнівною силою він перевершив навіть бурі, що завдали жахливих спустошень у Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 26 липня 1825 року,

Але в березневі дні 1865 року, коли на суші й на морі коїлися такі нещастя, не менш страшна драма розігралася в повітрі, яке стрясала буря.

Справді, ураган підхопив повітряну кулю, підкинув її, неначе м’яча, на вершину смерчу і, завертівши разом зі стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яноста миль[1] на годину; куля вовчком оберталася навколо власної осі, начебто потрапила у якийсь повітряний мальстрим[2].

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п’ятеро людей, — їх ледве можна було розрізнити в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що стояв над поверхнею океану.

Звідки ж нісся цей аеростат, жалюгідна іграшка невблаганної бурі? З якого куточка земної кулі ринувся він у небеса? Безсумнівно, він не міг вирушити в дорогу під час негоди. Але ж ураган не вщухав уже п’ять днів, — його перші ознаки проявилися 18 березня. Були всі підстави припустити, що ця повітряна куля примчалася здалеку, тому що вона напевно пролітала не менше двох тисяч миль на добу.

Мандрівники в гондолі не мали можливості встановити, чи велику відстань вони подолали і куди занесло аеростат, — для цього не було в них жодної віхи. Можливо, вони випробували на собі надзвичайно цікаве явище: линучи на крилах шаленої бурі, вони її не відчували. Куля рухалася далі, а пасажири не помічали ні її обертального руху, ні скаженого переміщення по горизонталі. Очі їхні нічого не розрізняли крізь хмари, що клубочилися під гондолою. Навколо них усе застилала завіса туману, такого щільного, що вони не могли б сказати — день зараз чи ніч. Жодного відблиску небесних світил, найменшого відлуння земних шумів, хоча б слабкого відгомону ревучого океану не долинало до них серед безмежної пітьми, доки вони летіли на великій висоті. І лише коли куля стрімко полетіла вниз, вони довідалися, що летять над бурхливими хвилями, і зрозуміли, яка небезпека загрожує їм.

Але тільки-но скинули весь вантаж, що мали в гондолі, — запас патронів, зброю і провіант, куля знову піднялася і полетіла на висоті чотирьох тисяч п’ятисот футів. Почувши ревіння моря під гондолою, мандрівники вважали, що вгорі для них менше небезпеки, і без вагань викинули за борт навіть найнеобхідніші речі, тому що намагалися всіляко зберегти газ — цю душу свого повітряного корабля, який ніс їх над безоднею океану.

Ніч минула в тривогах, що були б смертельними для людей боязкіших. Нарешті, почало світати, і тільки-но розвиднилося, ураган начебто потихшав. 24 березня з раннього ранку з’явилися ознаки близького заспокоєння. На світанку навислі над морем грозові хмари піднялися високо. За кілька годин лійка смерчу розширилася, і стовп його розірвався. Ураган перетворився на «дуже свіжий вітер», тобто швидкість переміщення шарів повітря зменшилася вдвічі. Усе ще, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», але розбурхані стихії майже вгамувалися.

До одинадцятої години ранку небо майже очистилося від хмар, вологе повітря набуло тієї особливої прозорості помітної після того, як пронесеться сильна буря. Здавалося, ураган не забрався геть, на захід, а припинився сам собою. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буря розродилася електричними розрядами, як це буває іноді з тайфунами в Індійському океані.

Але в той же час пасажири повітряної кулі знову помітили, що вони повільно, але безупинно спускаються. Оболонка кулі поступово робилася зібганою, витягувалася, і замість сферичної форми аеростат набув яйцеподібної форми.

До полудня він уже летів над морем на висоті двох тисяч футів. Обсяг кулі дорівнював п’ятдесятьом тисячам кубічних футів; завдяки таким розмірам він і міг так довго протриматися в повітрі, то піднімаючись вгору, то пливучи по горизонталі.

Щоб полегшити вагу гондоли, мандрівники вже викинули за борт останні хоч трішки важкі предмети, позбулися невеликого запасу їжі, навіть пожбурляли все, що лежало в них у кишенях; потім один з пасажирів піднявся на нижній обруч, до якого була прикріплена мотузяна сітка, що захищає оболонку кулі, й спробував щільніше прив’язати нижній клапан аеростата.

Стало зрозуміло, що втримати кулю на висоті вже неможливо, — для цього не вистачало газу.

Отже, всіх очікувала загибель!

Унизу лежав не материк, не острів, а широчінь морська. Ніде не було хоча б клаптика суші, смужки твердої землі, за яку міг би зачепитися якір аеростата.

Навкруги тільки море все ще з незбагненною люттю перекочувало хвилі. Куди не кинеш оком — скрізь тільки безмежний океан; нещасні аеронавти, хоча й дивилися з великої висоти і могли охопити поглядом простір на сорок миль навколо, не бачили берега. Перед ними розлягалася тільки водна пустеля, безжалісно схльостана ураганом, порита хвилями, — вони неслися, немов дикі коні з розхристаними гривами; гребені лютих валів, що миготіли, здавалися зверху величезною білою сіткою. Не було на видноколі ні землі, ні жодного судна!

Зупинити, будь-що-будь зупинити падіння аеростата, інакше його поглине безодня! Люди, що знаходилися в гондолі, докладали всіх зусиль, щоб швидше домогтися цього. Але старання їхні залишалися марними — куля опускалася все нижче, разом з тим вітер ніс її з надзвичайною швидкістю в напрямку з північного сходу на південний захід.

Мандрівники опинилися в жахливому становищі. Сумнівів не залишилося — вони втратили будь-яку владу над аеростатом. Усі їхні спроби ні до чого не призводили. Оболонка повітряної кулі стискалася все більше. Газ виходив з неї, і не було ніякої можливості втримати його. Спуск помітно прискорювався, до години дня гондолу відокремлювало від поверхні океану тільки шістсот футів. А газу все меншало. Він вільно випаровувався крізь розрив, що з’явився в оболонці кулі.

Викинувши з гондоли все, що там знаходилося, мандрівники змогли протриматися в повітрі кілька зайвих годин. Але це було лише відстрочкою неминучої катастрофи: якщо до ночі не з’явиться на видноколі земля, — і куля й гондола кануть у безодню океану.

Залишалося спробувати тільки один засіб, і мандрівники вдалися до нього, показавши себе людьми енергійними і відважними, котрим не раз доводилося дивитися смерті в очі. Ні найменшого нарікання не зірвалося з їхніх вуст. Вони вирішили боротися до останньої хвилини і всіма силами намагатися сповільнити падіння кулі. Гондола являла собою щось на зразок плетеного кошика і, звичайно, не могла плавати: якби вона впала у воду, відразу б затонула.

До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану.

І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі.

— Все викинули?

— Ні! Залишилося золото — десять тисяч франків!

І негайно важкий мішок полетів в океан.

— Піднялася куля?

— Трохи-трохи. Зараз знову впаде! Що ще можна викинути?

— Нічого!

— Нічого? А гондола?

— Чіпляйтеся всі за сітку. А гондолу у воду!

Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив’язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів.

П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п’ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан.

Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку.

Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути.

Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо.

0 четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п’ятисот футів від поверхні океану.

Раптом почулося голосне гавкання. Мандрівники взяли із собою собаку, і тепер він знаходився в сітці аеростата поруч зі своїм хазяїном.

— Топ щось побачив! — вигукнув один із пасажирів.

І негайно пролунав голосний крик:

— Земля! Земля!

Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег.

Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. Досягти її аеростат міг щонайменше за годину, та й то якщо вітер не зміниться. Через годину! А що, коли до цього терміну витечуть залишки газу?

Запитання жахливе! Нещасні повітроплавці чітко розрізняли сушу. Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну.

Однак о четвертій годині дня остаточно з’ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом.

Півгодини потому до берега залишалося не більше милі, але в аеростаті газ уже майже весь вийшов і тримався тільки у верхній частині в’ялої, сплющеної оболонки, що звисала великими складками. Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші.

І дійсно, їх відділяли два кабельтових[3] від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. Здійнявся грізний вал, і куля, що начебто вже позбулася піднімальної сили, зненацька злетіла вгору. Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п’ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. Але хвилини за дві вітер змінився і жбурнув, нарешті, кулю на піщаний берег, де їй уже не загрожували хвилі.

Мандрівники допомогли один одному виплутатися з сітки. Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі.

Гондола аеростата несла п’ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох.

Той, кого не вистачало, мабуть, був змитий хвилею, що полегшило вантаж аеростата, дозволило йому піднятися востаннє і кілька митей потому досягти суші.

Але тільки-но жертви катастрофи (їх цілком можна назвати так) опинилися на землі, — усі четверо, не бачачи п’ятого супутника, вигукнули:

— Можливо, він намагається дістатися уплав… Врятуймо його! Врятуймо!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Епізод Громадянської війни в США. — Інженер Сайрес Сміт. — Гедеон Спілет. — Негр Наб. — Моряк Пенкроф. — Юний Герберт. — Несподівана пропозиція. — Побачення о десятій годині вечора. — Відліт у бурю

Люди, закинуті буревієм на якийсь далекий берег, не були аеронавтами-професіоналами чи аматорами повітряних подорожей. їх утримували як військовополонених, і природжена відвага спонукала їх втікати з полону за обставин досить надзвичайних! Сто разів вони могли загинути! Сто разів аеростат з оболонкою, що розірвалася, міг скинути їх у безодню. Але небо дарувало їм дивну долю. Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці штату Віргінія — головної цитаделі сепаратистів у дні жахливої Громадянської війни. Повітряна їхня подорож тривала п’ять днів.

Ось за яких цікавих обставин відбулася втеча бранців, що закінчилася катастрофою, про яку ми вже розповіли читачам.

1865 року, в лютому, під час одного зі штурмів, за допомогою яких генерал Грант марно намагався заволодіти Ричмондом, кілька офіцерів федеральної армії потрапили до рук ворога і були інтерновані в цьому місті. Один з найпримітніших бранців перебував при головному штабі армії Гранта, звали його Сайрес Сміт.

Сайрес Сміт, уродженець Массачусетсу, за професією інженер, був першокласним ученим; під час війни уряд Сполучених Штатів довірив йому керувати залізницями важливого стратегічного значення.

Худий, кощавий, сухорлявий, він і зовні міг нагадувати справжнього північноамериканця, і хоча йому було не більше сорока п’яти років, у його коротко обстриженому волоссі блищала сивина; срібні нитки проглядали б і в бороді, але Сайрес Сміт не мав бороди, залишаючи тільки густі вуса.

Його обличчя вражало суворою красою і карбованим профілем — такі обличчя начебто створені для того, щоб їх зображували на медалях; очі горіли вогнем енергії, суворі губи рідко посміхалися, — словом, у Сайреса Сміта був вигляд ученого, наділеного духом воїна. Він належав до числа тих інженерів, які на початку своєї кар’єри добровільно орудували молотом і киркою, уподібнюючись генералам, які піднялися службовими сходинками від рядових. Тому не дивно, що при винятковій винахідливості й гостроті розуму він мав ще й дуже спритні, вмілі руки. Розвинута мускулатура вказувала на його велику силу. Це була людина справи і разом з тим мислитель; він діяв без будь-яких зусиль над собою, спонукуваний неприборканою життєвою енергією, відрізнявся рідкісною завзятістю й ніколи не лякався можливих невдач. Великі знання поєднувалися в нього з практичним складом розуму і, як говорять солдати, з великою кмітливістю; до того ж він виробив у собі чудову витримку і за будь-яких обставин не втрачав голови, — коротше кажучи, у нього найкраще розвилися три риси, властиві сильній людині: енергія фізична і розумова, цілеспрямованість і могутня воля. Він міг би обрати своїм девізом слова, сказані у XVII столітті Вільгельмом Оранським:

«Починаючи що-небудь, я не маю потреби в надіях; уперто дотримуючись своїх дій, не маю потреби в успіхах».

Разом з тим Сайрес Сміт був уособленням хоробрості. Він брав участь у всіх боях Громадянської війни. Почавши службу під командою Улісса Гранта в загоні волонтерів Іллінойсу, він боровся під Падьюкою, Белмонтом, Пітсбургом-Лендингом, під час облоги Коринфа, біля Порт-Гібсона, біля Чорної Ріки, під Чаттанугою, біля Уайльдернесса, на Потомаці — і всюди боровся доблесно, як солдат, гідний генерала Гранта, який на запитання про втрати відповів: «Я своїх убитих не підраховую». Сто разів Сайрес Сміт міг опинитися серед тих, кого не підраховував грізний полководець, але хоч він і не беріг себе в цих битвах, йому щастило до того дня, коли він був поранений під Ричмондом і попав у полон.

Разом із Сайресом Смітом того ж дня потрапила до рук жителів Півдня й інша видатна людина — такий собі Гедеон Спілет, спеціальний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», прикомандирований до армії жителів Півночі для того, щоб стежити за перипетіями війни.

Гедеон Спілет належав до тієї дивної породи репортерів, переважно англійців і американців, які за прикладом Стенлі та йому подібних не відступають ні перед чим, аби добути точні зведення про злободенну подію та швидше повідомити їх до своєї газети. У Сполучених Штатах такі великі газети, як «Нью-Йорк геральд», стали справжньою силою, і з їхніми представниками, «спеціальними кореспондентами», доводиться рахуватися. Гедеон Спілет займав одне з перших місць серед цих «спеціальних кореспондентів».

Чоловік досить гідний, енергійний, рухливий і рішучий, журналіст, який об’їхав увесь світ, солдат і художник, з кипучим розумом, здатний в усьому розібратися, натура заповзятлива і дієва, Спілет не боявся ні праці, ні втоми, ні небезпек, коли йому хотілося що-небудь «довідатися», — насамперед для самого себе, а потім для своєї газети. Це був справжній герой допитливості, невтомний шукач нових відомостей, усього незвіданого, невідомого, неможливого, неймовірного, — один з тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні замітки під свист куль, складають «хроніку» під ядрами, що пролітають, і вважають будь-яку небезпеку захоплюючою пригодою.

Вінтеж брав участь у всіх боях, завжди був на передових позиціях з револьвером в одній руці та записником в другій, і під градом картечі олівець не тремтів у його пальцях. На противагу репортерам, особливо красномовним, коли їм нічого сказати, він не займав телеграфні дроти нескінченними депешами, але кожна його замітка, коротка, точна, зрозуміла, завжди проливала світло на яку-небудь важливу подію. До речі, він мав почуття гумору. Це він після бою поблизу Чорної Ріки, бажаючи за будь-яку ціну зберегти свою чергу біля віконечка телеграфу і повідомити до газети про результат бойовища, протягом двох годин передавав телеграфом перші розділи Біблії. такий трюк коштував «Нью-Йорк геральду» дві тисячі доларів, але зате газета першою одержала інформацію.

Гедеон Спілет був високого зросту і ще не старий — років сорока, не більше. Він мав рудуваті бакенбарди. Живі, швидкі очі дивилися спокійно і впевнено. такі очі бувають у людей, призвичаєних миттєво схоплювати всі подробиці картини, що відкривається погляду. Статурою він вирізнявся міцною, та ще й загартувався, подорожуючи різними широтами, — так загартовують холодною водою розпечений сталевий брусок.

Уже десять років Гедеон Спілет перебував постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральду» і збагачував газету своїми замітками та малюнками, — він однаково добре володів пером літератора й олівцем малювальника. У ту хвилину, коли його захопили в полон, він описував хід бою і робив начерки. Замітки в його записникові обірвалися наступними словами: «Ворог прицілюється в мене і…» Стрілець промахнувся: Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з гарячого бою без жодної подряпини.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з’єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність.

Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою.

У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він не любив цього пишного імені, і тому віддавав перевагу звичному з дитинства зменшувальному іменню — Наб.

Довідавшись, що пан його попав в полон, Наб без вагань залишив Массачусетс, дістався до Ричмонда і за допомогою всіляких хитрощів, двадцять разів ризикуючи життям, проникнув до міста в облозі. Неможливо передати словами радість Сайреса Сміта, коли він побачив свого слугу, і щастя Наба, який з’єднався з улюбленим хазяїном.

Отже, Набу вдалося потрапити до Ричмонда, але значно сутужніше було вибратися звідтіля, тому що військовополонені солдати федеральної армії знаходилися під найсуворішим наглядом. Для спроби до втечі, що давала хоча б малу надію на успішний її результат, доводилося чекати виняткових обставин, але такі обставини все не виникали, а створити їх було не так і легко.

Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з’єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. Одноманітне життя в’язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними.

Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. Справді, якщо військовополонені федеральної армії не мали можливості вийти з міста, не могли цього зробити і сепаратисти, тому що армія жителів Півночі оточила його з усіх боків. Губернатор Ричмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, а було надзвичайно важливо повідомити йому про становище в місті та просити скоріше вислати армію на допомогу оточеним. І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів.

Губернатор дозволив таку спробу. Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п’ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі.

Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п’ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. З великими зусиллями оберігали від неї прив’язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі.

Минула ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо.

Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п’яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. Тепер і в нього теж було лише, одне бажання: втекти, скориставшись будь-яким випадком. Пенкроф багато чув про інженера Сайреса Сміта, він знав, що ця рішуча людина жадає вирватися на волю. І ось на третій день бурі він сміливо підійшов до Сміта і без усіляких передмов запитав:

— Містере Сміт, вам не набрид цей чортів Ричмонд?

Інженер подивився у вічі незнайомцю, який заговорив з ним, а Пенкроф додав напівголосно:

— Містере Сміт, хочете втікати?

— Коли? — негайно озвався інженер, і можна з упевненістю сказати, що ця відповідь зірвалася в нього з уст мимоволі, тому що він навіть не встиг роздивитися невідомого, який звернувся до нього з такою пропозицією.

Одначе, вдивившись проникливим поглядом у відкрите обличчя моряка, він вже не сумнівався, що бачить перед собою чесну людину.

— Хто ви такий? — уривчасто запитав він. Пенкроф коротко розповів про себе.

— Прекрасно! — сказав Сміт. — А яким способом ви пропонуєте втікати?

— Та он повітряна кулька безглуздо бовтається, начебто навмисно, ледачо, нас чекає!

Від Пенкрофа не вимагалося подробиць. Інженер зрозумів його з півслова. Він ухопив моряка попідруч і швидко повів до себе.

Пенкроф виклав йому свій план. Усе дуже просто. Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз’ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. Коли б він, Пенкроф, знав, як поводитися з цією кулькою, він би, не замислюючись, вилетів на ній, зрозуміло разом з Гербертом. Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш!

Сайрес Сміт слухав мовчки, але очі в нього блищали. Ось вона — добра нагода. Хіба можна її втратити?! План дуже ризикований, але й тільки, — він цілком здійсненний. Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі… так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили.

— Я не один! — коротко виклав він уголос свої міркування.

— Скількох хочете взяти з собою? — запитав моряк.

— Двох — мого друга Спілета і слугу Наба.

— Виходить, вас троє, — зауважив Пенкроф, — та я з Гербертом. Разом — п’ятеро. А передбачалося, що на кулі полетить шестеро…

— Чудово. Ми полетимо! — вигукнув Сайрес Сміт.

Він сказав «ми», даючи зобов’язання і за журналіста, — дійсно, Гедеон Спілет був не з боязких, а коли довідався про виниклий задум, схвалив його беззастережно. Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити.

— Отож, до вечора, — сказав Пенкроф. — Будемо всі п’ятеро тинятися навколо, немов з цікавості.

— До вечора, — підтвердив Сайрес Сміт, — зустрінемося о десятій годині. Хоч би ця буря не вщухла до нашого вильоту!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. Сміливий хлопчик знав про задуми моряка і з занепокоєнням очікував результатів його розмови з інженером. Як бачать читачі, тут зійшлося п’ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану!

так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев’я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса.

Настав вечір. Опустилася непроглядна пітьма. По землі повз густий туман, схожий на хмари. Пішов дощ, змішаний зі снігом. Відразу похолоднішало. Якась волога імла нависла над Ричмондом. Здавалося, що шалена буря встановила перемир’я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії?

— Огидна погодка! — пробурчав Пенкроф і, вхопившись за капелюха, ударом кулака міцніше його насунув. — Ну, та нічого! Якось впораємося!

0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив’язані до плетеної гондоли.

П’ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв’язував один за одним мішки з баластом. Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів.

Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту.

І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати.

— Не біда, візьмемо й собаку! — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.

Потім він відв’язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі.

Ураган бушував на всю свою люту міць. Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п’ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з’явилося море.

Читачам уже відомо, що з п’яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда[4], а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

О п’ятій годині вечора. — Той, кого не вистачає. — Розпач Наба. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Ніч туги і тривоги. — Ранковий туман. — Наб пускається уплав. — Земля на видколі. — Переправа через протоку

Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну.

— Вперед! — крикнув журналіст.

І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша.

Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину.

Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера.

— Шукати його треба. Шукати! — вигукнув Наб.

— так, Набе, — відповів Гедеон Спілет. — Ми знайдемо його! Живим?

— Живим!

— Уміє він плавати? — запитав Пенкроф.

— Уміє! — відповів Наб. — До того ж з ним Топ…

Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою.

Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Якщо йому вдалося дістатися до найближчої обмілини — виходить, пройти їм необхідно якнайбільше півмилі.

Час наближався до шостої години вечора. Туман згустився, і зробилося зовсім темно. Аеронавти, що зазнали катастрофи, йшли в напрямку до півночі східним берегом землі, на яку їх викинуло випадково, землі, зовсім їм невідомої, про географічне положення якої вони не здогадувалися. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою проносилися над головами мандрівників. Морякові здавалося, що це були баклани і чайки, — він упізнав їх за жалібним пронизливим квилінням, що перекривало грізне ревіння прибою.

Час від часу втікачі зупинялися, голосно кричали, гукаючи зниклого товариша, і сторожко прислухалися, чи не почується його голос з боку океану. Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. Але вони нічого не чули, крім суворого гудіння океану та шуму гальки, що перекочується хвилями. І маленький загін рухався далі, досліджуючи найменші звивини берега.

Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі.

— На мис вийшли, — сказав моряк. — Назад треба податися. Тримайтеся праворуч, подалі від берега.

— Але ж він там! — вигукнув Наб, вказуючи на море, де біліли в пітьмі пінисті гребені величезних валів.

— Добре! Давайте кричати, кликати його!

Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку.

Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам’янистому ґрунту. Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з’єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі.

Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. Але ж мис, який довелося обігнути, з’єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ.

Яке ж було їхнє розчарування, коли вони, здолавши близько двох миль, знову опинилися на краю досить високого виступу, що складався зі слизьких брил.

— Ми потрапили на якийсь острівець! — сказав Пенкроф. — І уже сходили його від краю до краю.

Зауваження моряка було слушним. Наших аеронавтів викинуло не на материк і навіть не на острів, а на острівець, завдовжки не більш двох миль і, мабуть, дуже вузький.

Чи був цей кам’янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега.

Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з’ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку.

— Мовчання Сайреса ще нічого не доводить, — сказав журналіст. — Може, він знепритомнів, можливо, поранений і зараз не в змозі відповісти нам. Не будемо впадати у відчай.

Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур’яну. Навкруги були тільки камені та пісок.

Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив’язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі.

Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося.

В якусь мить їм навіть здалося, що на голосний крик Наба відгукнулася луна. Герберт сказав про це Пенкрофу і додав:

— Мабуть, тут неподалік берег іншого острова і досить високий, — від нього і відбилася луна.

Моряк ствердно кивнув головою. Адже йому вже сповістили про це його зіркі очі. Якщо Пенкроф, хоча б мигцем, хоча б на одну секунду, побачив землю, значить перед ним дійсно була земля.

Але далека луна виявилася єдиним відгуком на голосні заклики Наба, — весь східний берег острівця, що загубився в безмежжі океану, завмер у безгомінні.

Хмари поступово розсіялися. Близько півночі з’явилися зірки, і якби інженер Сміт на ту годину був зі своїми супутниками, він помітив би, що на небі зійшли не ті зірки, які сяють у Північній півкулі. Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір’я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі.

Ніч минала. 25 березня близько п’ятої години ранку небо у височині трохи порожевіло, але на обрії ще лежав лиховісний морок, а з моря насунувся такий густий туман, що за двадцять кроків уже нічого не було видно. Туман клубочився і важко повз по землі.

Отже, погода не сприяла пошукам. Утікачі нічого не могли розрізнити навколо. Наб і журналіст Спілет марно вдивлялися в морську далечінь; моряк і Герберт шукали поглядом високий берег на заході. Але ніде не помічали ані клаптика суші.

— Хоч я й не бачу берега, — сказав Пенкроф, — а відчуваю його… Він тут, він десь близько… Це так само точно, як і те, що ми втекли з Ричмонда!

Одначе завіса туману незабаром розірвалася, він став підніматися у височину, перетворюючись просто на серпанок, обіцяючи погожу днину. У небі засяяло яскраве сонечко, жаркі промені, проникаючи крізь прозору завісу, розливали в повітрі тепло.

Майже пів на сьому, через три чверті години після сходу сонця, туман став ще більше рідіти. Угорі він згущався в хмари, але внизу розсіювався. Незабаром чітко вирізнився весь острівець, потім з імлистої завіси виступило і синє півколо моря, на сході безмежне, а на заході перетнуте високим стрімчастим берегом.

так, там була земля. Там був порятунок, хоча б і тимчасовий. Від високого берега цієї невідомої землі острівець відокремлювався протокою завширшки з півмилі; вода в ній бігла гучним, стрімким потоком.

І раптом один з мандрівників, скоряючись голосу серця, не порадившись з товаришами, не промовивши ні слова, кинувся в протоку. Це був Наб. Він поспішав дістатися до іншого берега і вирушити по ньому на північ. Ніхто б не міг його зупинити. Марно Пенкроф гукав його. Журналіст мав намір піти за Набом.

Пенкроф крикнув, підходячи до нього:

— Ви хочете переплисти протоку?

— так, — відповів Гедеон Спілет.

— Послухайтеся поради, зачекайте, — сказав моряк. — Наб один впорається і допоможе своєму хазяїну. Дивіться, яка бурхлива течія в протоці. Якщо спробуємо переплисти її, нас віднесе у відкрите море. Але, якщо не помиляюся, починається відлив. Бачите, як уже відступило море від крайки берега. Почекаймо трохи, і в розпал відливу нам, мабуть, вдасться переправитися убрід…

А Наб тим часом відважно боровся із течією і навскіс перетинав протоку. З кожним змахом могутніх рук з води здіймалися чорні плечі. Наба відносило з величезною швидкістю, але все-таки він потроху наближався до берега. Більше півгодини витратив він на те, щоб переплисти протоку завширшки півмилі; його віднесло на кілька тисяч футів униз за течією, але, нарешті, він досяг берега.

Він вибрався з води біля підніжжя високої гранітної кручі й енергійно обтрусився, потім миттю кинувся бігти і незабаром зник за скелястим мисом, що видавався в море майже напроти північного краю острівця.

Супутники з тривогою стежили за сміливим плавцем, а коли він зник, спрямували погляди на берег, де збиралися знайти собі притулок; обдивляючись цю невідому їм землю, вони в той же час тамували голод черепашками, якими був засіяний пісок, — трапеза, звичайно, дуже вбога.

Берег, що лежав перед ними, вигинався, утворюючи широку затоку, обмежену з південного боку дикою, голою скелею, що далеко виступала в море. Вона з’єднувалася з берегом примхливо обкресленою грядою високих гранітних стрімчаків. До півночі затока розширювалася, берег йшов округлою лінією з південного заходу на північний схід і закінчувався вузьким гострим мисом. Між двома цими виступами, що завершували дугу затоки, відстань була, можливо, миль вісім. Острівець же, відділений від цих гранітних берегів вузькою протокою, нагадував своєю формою величезного кита. Найбільша його ширина не перевищувала чверті милі.

На передньому плані протилежного берега тяглася піщана обмілина, засіяна темними скелями, — їх поступово оголював відлив; за нею здіймалася, неначе фортечний редут, стрімка гранітна круча заввишки триста футів, увінчана вигадливим карнизом. Вона тяглася суцільним кряжем протягом трьох миль і різко обривалася праворуч прямовисною гранню, немов обтесаною рукою людини. З лівого ж краю цей незвичайний гранітний вал неначе розколовся, розбився на скелі призматичної форми, обрушився кам’яними осипами І, поступово знижуючись, витягнувся довгим спуском, що зливався внизу з підводними рифами південного мису.

Угорі кряж переходив у голе плоскогір’я, без єдиного деревця, рівне, як стіл, подібно вершині Столової гори, що піднімається над Кейптауном біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні таким воно здавалося, коли на нього дивилися з острівця. Одначе праворуч, за стрімким урвищем, на ньому малася рослинність. Чітко можна було розрізнити, як зелені крони великих дерев зливалися в суцільну хащу, що йшла кудись удалину, недоступну погляду. Зелень ця тішила око після суворої картини голих гранітних берегів.

І, нарешті, на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід, на сонці зблискував яскраво-білий конус. То була вершина якоїсь далекої гори, вкрита шапкою вічних снігів.

Поки що не можна було визначити, що являє собою побачена земля — острів чи частину материка.

Зате, глянувши на хаотичне накопичення величезних кам’яних брил з лівого краю затоки, геолог, не вагаючись, сказав би, що вони, безсумнівно, вулканічного походження і, безперечно, є результатом виверження вогнедишних гір.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт пильно дивилися на ту землю, на якій їм, можливо, випадало жити довгі роки, можливо до самої смерті, якщо тільки повз її береги не пролягав шлях морських кораблів.

— Що ж ти мовчиш, Пенкрофе? — запитав Герберт. — Що там? Як ти думаєш?

— так що ж, є там, напевно, і гарне і погане, як скрізь. Подивимося. А відлив здорово працює! За третину години спробуємо перейти убрід на той берег. А коли перейдемо, спробуємо як-небудь виплутатися з лиха і найперше знайти містера Сміта!

Пенкроф не помилився у своїх розрахунках: за третину години велика частина піщаного дна протоки оголилася. Між острівцем і протилежним берегом залишалася тільки вузька смужка води, через яку, можливо, неважко було перебратися.

І дійсно, близько десятої години ранку Гедеон Спілет і двоє його товаришів роздягнулися і, підтримуючи на головах вузли з одягом, перейшли убрід вузьку протоку завглибшки не більше п’яти футів. Для Герберта навіть така глибина була ще не по зросту, але він плавав, як риба, і прекрасно вийшов зі скрутного становища. Усі троє без будь-яких халеп досягли берега. Там вони швидко обсохнули на сопці, одяглися у вбрання, що зуміли вберегти від води, і почали радитися.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Літодоми. — Гирло ріки. — Нетрі. — Продовження пошуків. — Зелена хаща лісу. — Запас палива. — Чекання припливу. — На гребені гранітного кряжа. — Пліт. — Повернення на берег

Насамперед вирішили почати розвідку, і Гедеон Спілет, звелівши морякові чекати на нього на тому самому місці, куди вони вийшли з острівця, негайно вирушив берегом у тому ж напрямку, за яким кілька годин тому помчався негр Наб. Журналіст ішов квапливими кроками і незабаром зник за скелями, — йому не терпілося дізнатися, що сталося із Сайресом Смітом. Герберт спочатку хотів іти разом з ним.

— Не ходи, друже, — сказав йому моряк. — Нам з тобою потрібно приготувати стоянку і, по можливості, роздобути їжі — чого-небудь солідніше, аніж черепашки. Коли наші друзі повернуться, їм треба буде підкріпитися. Виходить, у них своя справа, у нас — своя.

— Згодний, Пенкрофе, — відповів Герберт.

— Ну ось і добре, — схвалив моряк. — Усе влаштуємо по черзі. Ми втомилися, нам голодно, холодно. Отже, усім буде потрібен притулок, вогонь та їжа. Дров у лісі скільки хочеш, знайдуться там і пташині гнізда, — виходить, наберемо яєць. Залишається тільки підшукати собі будинок.

— Ну що ж, — підхопив Герберт. — Я пошукаю в скелях печеру. Напевно, знайду яку-небудь нору, і ми усі туди заберемося.

— Правильно, — сказав Пенкроф. — У дорогу, хлопчику!

І обоє подалися вздовж величезної гранітної стіни, крокуючи піщаною смугою, що широко оголювалася в години відливу. Але замість того щоб повернути на північ, як Гедеон Спілет, вони рушили на південь. Пенкроф запримітив розпадину, яка перерізала кряж за декілька сотень кроків від місця їхньої переправи, і вирішив, що це, напевно, русло річки або струмка. Вони вирушили туди, тому що було дуже важливо влаштувати стоянку біля джерела прісної води; крім того, не виключалася можливість, що Сайреса Сміта віднесло течією саме в цей бік.

Як ми вже говорили, берег піднімався суцільною стіною заввишки триста футів, і навіть унизу, де хвилі, траплялося, лизали камінь, не було в ній жодної печери чи заглиблення, що могло б послужити мандрівникові тимчасовим притулком. Перед нашими дослідниками поставав стрімкий вал з дуже твердого граніту, якого море не торкнулося. Біля верхнього його карниза літали хмари, морських птахів, головним чином, усілякі породи перетинчатолапих з довгими і тонкими гострими дзьобами; усі ці пернаті здіймали неймовірний шум і анітрошки не були налякані появою людей, — очевидно, вперше людина порушила їхній спокій. Серед птахів Пенкроф розпізнав численних поморників — один з видів бакланів, — яких іноді називають розбійниками, а також дрібних ненажерливих чайок, які гніздилися в западинах гранітного карниза. Вистріливши з рушниці навмання в ці пташині зграї, що кружляли в повітрі, можна було б одержати багату здобич, але, для того щоб вистрілити, потрібна рушниця, а саме ні Пенкроф, ні Герберт зброї не мали. Втім, чайки і поморники майже неїстівні, і навіть їхні яйця відрізняються огидним смаком.

Але ось Герберт, йдучи ліворуч від Пенкрофа, ближче до моря, помітив кілька скель, покритих водоростями, — мабуть, море в години припливу затопляло їх. На цих скелях серед слизьких стебел прибережника до каменю ліпилося безліч їстівних двостулкових черепашок, якими на голодний шлунок не випадало нехтувати. Герберт покликав Пенкрофа; той зараз же підбіг.

— Е, та тут устриці! — вигукнув моряк. — Буде чим замінити пташині яйця, поки ми до гнізд не дісталися.

— Зовсім це не устриці, — заперечив Герберт, уважно роздивляючись черепашок, — це літодоми.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф.

— Ще й як!

— Ну що ж, покуштуємо літодомів.

Моряк цілком міг покластися на Герберта. Юнак добре знався на природознавстві і завжди палко ним захоплювався. Спрямував його на цей шлях покійний батько і дав йому можливість учитися в кращих професорів-природознавців Бостона, які відразу вподобали розумного і старанного хлопчика. Схильності та пізнання юного натураліста згодом не раз прислужилися його старшим товаришам, і від самого початку він не помилився у своєму визначенні.

Літодоми являли собою довгасті черепашки, які приліпилися до скелі цілими гронами і так міцно приросли до неї, що їх важко було відірвати. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, котрі висвердлюють собі ямку в найтвердішому камені, а їхня мушля[5] буває закруглена з обох кінців, — такого пристрою в звичайних двостулкових черепашок не спостерігається.

Пенкроф і Герберт удосталь почастувалися літодомами, що відкрили на сонечку стулки своїх будиночків. Їсти їх треба було так само, як устриць. І обоє вони відзначили дуже гострий смак літодомів і тому не шкодували про відсутність перцю й інших приправ.

Отже, мандрівники трохи втамували голод. Але спрага в обох ще посилилася після того, як вони проковтнули багатенько пряних від природи молюсків. Тепер потрібно було розшукати де-небудь прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на такому гористому березі не знайшлося бодай маленьке джерело. Зробивши великий запас черепашок, тобто наповнивши ними всі кишені та насипавши їх у носові хустки, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гранітного кряжа.

Пройшовши на південь ще кроків двісті, вони дійсно побачили розпадину, а в ній, як і думав Пенкроф, текла вузька, але повновода річка. У цьому місці гранітна стіна начебто розкололася від сильного вулканічного поштовху. Біля виходу з ущелини утворилася невелика, майже трикутна, бухточка. Ширина гірського потоку досягала тут ста футів, а русло його займало майже всю ущелину. Береги були не ширше двадцяти футів. Річка неслася майже по прямій лінії між двох гранітних стін, що знижувалися вгору за течією. На деякій відстані вона різко повертала і через півмилі зникала в лісових заростях.

— Тут — вода, а там — дрова! — вигукнув Пенкроф. — Ну, тепер, Герберте, нам не вистачає тільки будинку!

Річка була зовсім прозора. Пенкроф переконався, що під час відливу, коли до неї не доходили морські хвилі, вода в ній була прісною і цілком придатною для пиття. Тільки-но ця важлива обставина з’ясувалася, Герберт взявся шукати яку-небудь печеру, де можна було б притулитися, але пошуки його виявилися марними. Усюди гранітний кряж височів рівною, гладкою, стрімкою стіною.

Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам’яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни».

Досліджуючи цей лабіринт, Пенкроф і Герберт досить далеко заглибилися в нього, рухаючись піщаними проходами, куди світло просотувалося в щілини між брилами, з яких деякі зберігали рівновагу тільки дивом. Одначе у шпарини проникало не тільки світло, а й вітер, — кам’яними коридорами гуляли справжнісінькі протяги, що приносили із собою пронизуючий холод. Але Пенкроф вирішив, що можна перегородити деякі проходи, закласти їхні отвори каменями та засипати піском, тоді «Нетрі», як він їх назвав, стануть придатні для житла. Розташування їх, — якщо зобразити його на кресленні, — нагадувало друкарський знак &, що скорочено позначає латинські слова et caetera[6]; відгородившись від верхньої петлі цього знака, через яку вривалися південний і західний вітри, безсумнівно, можна було скористатися для притулку нижньою петлею.

— Місцина славна! — сказав Пенкроф. — Якщо коли-небудь повернеться до нас містер Сміт, він зуміє навести порядок у цьому лабіринті.

— Він обов’язково повернеться, Пенкрофе! — вигукнув Герберт. — Ми повинні до його повернення влаштувати тут бодай припустиме житло. Насамперед треба скласти вогнище в лівому коридорі й не закривати там верхнього отвору, щоб у нього виходив дим.

— Ну, та вогнище скласти неважко, голубчику, — сказав моряк. — А дійсно, славна місцина ці Нетрі (придумана Пенкрофом назва так і залишилася за цим тимчасовим притулком). Але спершу ходімо запасемося дровами. Здається, сучки і галузки згодяться нам і на те, щоб позатикати щілини, а то тут начебто сам диявол свище.

Герберт і Пенкроф вийшли з Нетрів і, обігнувши зрізаний кут кряжа, попрямували лівобережжям річки. Досить швидка її течія несла стовбури дерев, які попадали у воду. Приплив (а в ці хвилини його настання було помітне), мабуть, заходив до гирла ріки, із силою відкидаючи її води на досить велику відстань. І моряк подумав, що дією припливу і відливу можна б скористатися для сплаву плотами усіляких вантажів.

За чверть години моряк і юний Герберт дійшли до закруту, де річка різко повертала ліворуч. Починаючи з цього місця, вона текла через ліс, що складався з чудових дерев. Незважаючи на холодну пору року, дерева зеленіли — вони належали до різних хвойних порід, поширених у всіх кліматичних поясах земної кулі — від північних широт до тропічних країн. Юний натураліст розпізнав тут породу деодарів, численні різновиди яких зустрічаються в зоні Гімалайських гір; ці дерева наповнювали довкілля дуже приємним запахом. Між велетенськими деодарами розкидані були купи сосон, що розкривали свої густі кропи широкими парасолями. Внизу землю застеляв килим трави, і, ступаючи по ньому, Пенкроф чув, як хрумтіли під ногами опалі з дерев сухі сучки, — вони тріскотіли, як ракети, що злітають.

— Добре, милий мій, — говорив Пенкроф Герберту, — я, звичайно, не знаю, як називаються ці дерева, але можу тобі сказати, що вони цілком згодяться на дрова, — а нам зараз найпотрібніша саме «дров’яна порода».

— Давай збирати хмиз! — відповів Герберт і негайно ж узявся за роботу.

Набрати палива виявилося дуже легко, не доводилося навіть обламувати сухі гілки, хмизу вдосталь лежало на землі. Отже, у паливі нестачі не відчувалося, але тут постало питання, як доправити його до місця стоянки. Сухі дрова горять дуже швидко — отже, потрібно принести в Нетрі неймовірну купу хмизу, ношу, непосильну для двох чоловіків. Герберт сказав про це Пенкрофу.

— Е, голубчику, треба придумати, як переправити дрова. При бажанні все можна зробити! Якби мати ручний візок, тут і казати нічого.

— Зате в нас є річка! — вигукнув Герберт.

— Правильно! — підтвердив Пенкроф. — Є річка — виходить, дрова попливуть самі собою. Недарма ж люди придумали сплавляти ліс плотами.

— Тільки от лихо, — заперечив Герберт, — вони попливуть не в той бік, який нам треба: адже приплив зараз жене воду проти течії.

— Почекаємо тоді відливу, — відповів моряк, — і наше паливо спокійнісінько допливе до Нетрів. Давай поки що готувати пліт.

Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в’язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт.

До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв’язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. За годину вони закінчили роботу і причалили пліт до берега — тут він повинен був чекати, коли спадатиме вода.

До початку відливу залишалося ще кілька годин, і, щоб згаяти час, Пенкроф і Герберт вирішили піднятися на верхнє плато, відкіля мав відкриватися широкий краєвид невідомої землі, де вони опинилися.

За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам’яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. Обоє мали прудкі ноги, міцні м’язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки.

Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір’ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з’являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити.

— А я впевнений, — раптом сказав Герберт, — так, упевнений, що така людина, як містер Сайрес, не могла потонути… Адже він енергійний, сміливий, він не розгубиться. Напевно, він дістався до берега. Правда, Пенкрофе?

Моряк сумно похитав головою. Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — сказав він. — Уже хто-хто, а містер Сміт зуміє вибратися з лиха там, де іншому непереливки.

А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. Чорні їхні брили, що ледь виступали з води, нагадували гігантських морських звірів, які лежали серед кипучих бурунів; за лінією рифів блискало на сонці море. З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу.

Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. За дві милі від краю цього плато ліс закінчувався, і там зеленіла широка смуга, поросла травою, по якій примхливо розсипались маленькі гайки. Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною галькою.

— Що це? Острів? — промимрив моряк.

— Ну, якщо й острів, то досить великий! — зауважив юнак.

— Що не кажи, а острів завжди залишиться островом! — сказав Пенкроф.

Але яким би важливим не було це питання, розв’язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з’ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками.

— Добре ще, що так вийшло, — озвався Пенкроф. — І за це нам, нещасним, треба подякувати провидінню.

— Ну, звичайно. Слава Богу! — вигукнув Герберт: його юне серце сповнювала вдячність до Творця всього сущого.

Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає.

Потім вони поверталися південним краєм плоскогір’я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель.

— Ой! — вигукнув він. — Це не баклани і не чайки!

— Що ж це за птахи? — запитав Пенкроф. — Їй-богу, схожі на голубів.

— так це і є голуби, тільки дикі — скелясті голуби, — відповів Герберт. — Я їх відразу впізнав. Ось подивися, у них подвійна чорна облямівка на крилах, хвіст білий, а все інше оперення блакитнувато- попелястого кольору. Я читав, що скелясті голуби — ласа дичина, і, напевно, у них дуже смачні яйця. Можливо, у гніздах залишилися яйця!..

— Тоді засмажимо собі яєчню! — весело підхопив Пенкроф.

— А в чому? У твоєму капелюсі?

— Ні, друже, — я, на жаль, не чарівник. Нічого, не журись. Ми спечемо яйця. Хочеш, посперечаємося, хто більше з’їсть?

Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки.

За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід.

Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив’язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки.

Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Благоустрій Нетрів. — Найважливіше питання — як добути вогонь. — Коробки сірників. — Пошуки на березі. — Повернення журналіста і Наба. — Єдиний сірник. — Палаюче багаття. — Вечеря. — Перша ніч на суші

Тільки-но пліт розвантажили, першою турботою Пенкрофа було прилаштувати Нетрі для житла, заклавши коридори, щоб ними не розгулювали протяги. Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з’єднувався з бічною галереєю. Він мав служити димоходом і давати тягу для вогнища. Тепер Нетрі складалися з трьох-чотирьох «кімнат», якщо можна так назвати темні барлоги, котрі навряд чи задовольнили б навіть диких звірів. Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли.

— Можливо, наші товариші відшукали що-небудь краще, ніж ці нори, — говорив Герберт.

— Може, й відшукали, — відповів Пенкроф, — але якщо не упевнений, не сиди склавши руки! Краще мати запасне житло, ніж зовсім залишитися без даху.

— Ох, тільки б вони знайшли містера Сміта! — повторював Герберт. — Тоді все буде добре. Більше нічого я в неба не прошу!

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Оце була людина! Справжня людина.

— Була? Чому ти говориш «була»? Ти, виходить, більше вже не сподіваєшся побачити його?

— Що ти, що ти! Боже збав! — заперечив моряк.

Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений.

— Ну, тепер наші друзі можуть повертатися, — сказав він. — Притулок у нас непоганий.

Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров’яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники.

— Ну, зрозуміло, — відповів Пенкроф і додав: — На щастя, є. А то без сірників і без кресала пропадеш.

— Зовсім ні. Ми б могли добути вогонь тертям, як це роблять дикуни, — заперечив Герберт. — Терли одна об одну дві сухі цурки.

— Що ж, спробуй, друже, спробуй. Побачиш, що нічого в тебе не вийде, тільки руки собі натрудиш.

— Але ж це спосіб дуже простий, і його досі застосовують на багатьох островах Тихого океану.

— Я не кажу, що так не можна добути вогню, — відповів Пенкроф, — але, думаю, дикуни краще нас за цю справу вміють узятися, а може, знають, яке треба вибрати дерево. Я ось, наприклад, не раз намагався добути вогонь таким способом, і нічого в мене не виходило. Ні, я вже краще сірниками розпалю. Куди я їх подів?

Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки.

— От дурість яка!.. Просто лихо! — сказав Пенкроф, розгублено дивлячись на Герберта. — Мабуть, з кишені випала. Загубив я коробку. А в тебе, Герберте, нічого немає? Хоч запальничка яка-небудь, щоб нашу грубку розтопити?

— Ні, Пенкрофе, нічого немає.

Моряк, а слідом за ним і Герберт вийшли з Нетрів. Пенкроф з досадою тер собі чоло.

Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі.

— Слухай, Пенкрофе, — запитав Герберт, — а коли ми були в гондолі, ти її не викинув за борт?

— так хіба б я її кинув! — обурився моряк. — Тільки, може, сама випала. Адже нас добряче труснуло, а чи довго випасти такому малому предмету? Трубку й ту я загубив. Проклята коробка! Де ж вона може бути?

— Тоді ось що, — сказав Герберт, — саме зараз відлив, підемо на берег, до того місця, куди нас викинуло. Може, знайдемо її.

Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна.

Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі.

— Та ні, голубчику, — відповів моряк. — Я їх тримав у мідній коробці, і кришка прекрасно закривалася! Що ж нам тепер робити?

— Як-небудь примудримося добути вогонь, — сказав Герберт. — Містер Сміт і містер Спілет не зайдуть у безвихідь, як ми з тобою!

— Може, й так, — понуро вимовив Пенкроф. — Але зараз ми не можемо розпалити багаття і, значить, погано нагодуємо друзів, коли вони повернуться.

— Не журись, — жваво відповів Герберт. — Не може бути, щоб вони не мали сірників або хоча б кресала.

— Сумніваюся! — заперечив моряк, хитаючи головою. — По-перше, Наб і містер Сміт не курять, а по-друге, містер Спілет, думаю, швидше постарається врятувати свого записника, аніж коробку сірників!

Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. Незважаючи на свою рішучу вдачу, Пенкроф, як людина досвідченіша, не розділяв упевненості свого вихованця. Але як би то не було, залишалося тільки одне: чекати повернення Наба і журналіста. Доводилося, одначе, відмовитися від наміру почастувати їх крутими яйцями, а перспектива харчуватися сирими черепашками навряд чи здалася б приємною, так само, як не приваблювала вона і Пенкрофа.

На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла.

Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. Він навіть подався лівим берегом річки від гирла до тієї заводі, де вони спустили на воду пліт. Потім він піднявся на верхнє плато, сходив його в усіх напрямках, пошукав і у високій траві, що зеленіла на галявині лісу, — все марно!

Настала п’ята година вечора, коли Пенкроф із Гербертом повернулися в Нетрі. Зрозуміло, вони й там усе обнишпорили, аж до найтемніших завулків. На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися.

Близько шостої години, коли сонце вже закочувалося за височину, котра здіймалася на заході, Герберт, який блукав біля берега моря, гукнув, що йдуть Наб і Гедеон Спілет. Але вони поверталися одні!.. У юнака стислося серце від невимовної туги. Виходить, передчуття Пенкрофа виправдалися! Сайреса Сміта вже не знайти!

Підійшовши до Герберта, журналіст мовчки сів на уламок скелі. Він повернувся ледве живий від утоми й голоду, не в силах був промовити ні слова.

У Наба почервоніли очі, так багато він плакав, і сльози, які він і тепер не міг стримати, яскраво свідчили про його розпач.

Перевівши подих, журналіст розповів про марні спроби знайти Сайреса Сміта. Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з’являється на узбережжі. Море було так само безлюдним, як і берег, біля якого інженер Сміт знайшов собі могилу.

Але при цих словах Наб підхопився з надзвичайним хвилюванням, що свідчило: надія ще живе в ньому, і вигукнув:

— Ні, ні, він не вмер! Не може цього бути! Він, і раптом так загинути! Не вірю! Я чи хто інший — може так умерти! А він — ні! Ніколи!.. Він така, така людина… Він усяке лихо здолає!..

Сили зрадили його, він похитнувся.

— Ох, сил більше немає, — прошепотів він. Герберт підбіг до нього.

— Набе, — сказав юнак. — Не втрачайте надії. Господь поверне його нам! А зараз заспокойтеся, відпочиньте. Ви голодні. Підкріпіться трохи. Поїжте, прошу вас.

І, говорячи це, він поклав перед бідолахою Набом кілька жмень черепашок. Убога і зовсім не ситна трапеза.

Наб не їв уже багато годин, але й тут він відмовився від їжі. Втративши свого хазяїна, він не міг, він не хотів жити!

Щодо Гедеона Спілета, він поглинув чималу кількість літодомів, потім ліг на пісок під скелею. Він був украй виснажений, але спокійний.

Герберт підійшов до нього і сказав, узявши його за руку:

— Містере Спілет, ми знайшли притулок, де вам буде набагато краще, ніж тут. Уже ніч настає. Ходімте. Вам треба відпочити! А завтра подивимося, що робити…

Журналіст підвівся, і Герберт повів його до Нетрів.

У цю хвилину Пенкроф підійшов до Спілета і найприроднішим тоном запитав, чи немає в нього випадково сірників, хоча б одного.

Журналіст зупинився, понишпорив у кишенях і, нічого там не знайшовши, відповів:

— Сірники в мене були. Але, мабуть, я їх викинув…

Тоді Пенкроф гукнув Наба, запитав його про те саме и одержав таку ж відповідь.

— От лиха година! — не стримавшись, вигукнув моряк.

Почувши цей вигук, журналіст підійшов до Пенкрофа.

— Жодного сірника? — запитав він.

— Жодного, тому не можемо чимось розпалити вогонь.

— Чимось, — гірко повторив Наб. — Якби тут був мій хазяїн, він би зумів добути вогонь.

Усі четверо застигли на місці, з тривогою дивлячись один на одного. Герберт першим перервав важке мовчання:

— Містере Спілет, ви ж курець і завжди носите при собі сірники! Можливо, ви погано шукали? Подивіться гарненько, будь ласка! Нам досить одного сірника.

Журналіст знову взявся ритися в кишенях жилета, штанів, пальто і, нарешті, на превелику радість Пенкрофа і свій великий подив, намацав тоненьку паличку за підкладкою жилета. Він її відчував крізь тканину, він міцно стискав пальцями сірник, але не міг витягти. Це, безсумнівно, був сірник, один-єдиний сірник, і завдання полягало у тому, щоб його витягти, не пошкодивши фосфорної голівки.

— Дозвольте, я дістану, — звернувся Герберт.

І дуже спритно він витяг через підкладку жилета цілісінький сірник, непоказну, але дорогоцінну паличку, що мала зараз таке важливе значення. Голівка анітрошки не постраждала.

— Сірник! — вигукнув Пенкроф. — Я такий радий, начебто в нас цілий віз сірників!

Він обережно прийняв з рук Герберта сірник і вирушив слідом за своїми товаришами до Нетрів.

Сірники, які в населених краях так мало цінуються, якими користуються так байдужо і палять їх так марнотратно, тут нагадували скарб, і з цим єдиним сірником потрібно було поводитися з великою дбайливістю. Насамперед моряк упевнився, що сірник зовсім сухий. Потім він сказав:

— Паперу б треба.

— Ось, візьміть, — відгукнувся Гедеон Спілет, з деяким трепетом вириваючи листочок зі свого записника.

Пенкроф узяв листок, простягнений йому журналістом, і присів навпочіпки перед вогнищем. Там, уже лежав хмиз, мистецьки покладений так, щоб між сучками проходило повітря, а знизу були підкладені сухе листя, суха трава і сухий мох — паливо, яке б відразу запалало і швидко запалило гілки.

Листок паперу Пенкроф згорнув кульком, як це роблять курці, розпалюючи трубку на вітрі, і притулив цей кульок серед моху. Потім узяв шорстку гальку, ретельно обтер її і, із сильним серцебиттям, затамувавши подих, легенько чиркнув сірником об гальку.

Перша спроба не дала результатів: Пенкроф боявся розкришити фосфор і чиркнув занадто слабко.

— Ні, не можу, — сказав він, — рука тремтить… Тільки сірник зіпсую… Не можу! Не хочу більше! — І піднявшись, Пенкроф попросив Герберта замінити його.

Юнак ніколи ще не переживав такої тривоги. Серце в нього калатало. Напевно, Прометей, наважуючись викрасти вогонь з неба, не знав подібного хвилювання! Одначе юнак, не роздумуючи, швидко креснув сірником об камінчик. Почувся слабкий тріск, і на кінці сірника затріпотів блакитнуватий вогник, що поширював їдкий дим. Герберт тихенько повернув сірник голівкою вниз, щоб вогник краще розгорівся, потім обережно просунув його в паперовий ковпачок. Папір спалахнув, і негайно ж зайняв мох.

Через кілька митей почулося потріскування сучків, які розгорілися, і в темряві весело заграло полум’я багаття, яке моряк роздував з усіх сил.

— Ну, нарешті! — підводячись, вигукнув Пенкроф. — Просто змучився! Ніколи ще так не хвилювався!

Радісно було дивитися, як у вогнищі, складеному з плоских каменів, палахкоче вогонь. Дим вільно виходив через вузький прохід, тяга була добра, і незабаром по Нетрях уже розливалося приємне тепло.

За вогнем, зрозуміло, треба було стежити, а щоб він не згасав остаточно, завжди зберігати в попелі кілька розпечених жарин —. справа неважка, але вимагала турботи й уваги; дров у лісі вистачало, і завжди можна було вчасно поповнити запас палива.

Пенкроф вирішив насамперед скористатися вогнищем для того, щоб приготувати вечерю смачнішу, ніж літодоми. Герберт приніс десятків три голубиних яєць. Журналіст сидів у кутку і байдуже дивився на ці готування. Він намагався розв’язати три болісних питання. Чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він зараз знаходиться? Якщо він уцілів після свого падіння в море, то чим пояснюється те, що він не знайшов можливості подати про себе звістки? Ось про що думав Гедеон Спілет, а Наб тим часом страждав на березі моря, блукаючи там, немов тінь, позбавлена душі.

Пенкроф знав п’ятдесят два способи готування яєць, але тут у нього не було вибору: довелося просто спекти їх у гарячому попелі.

Через кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запросив Гедеона Спілета взяти участь у вечері. так виглядала перша трапеза нещасних аеронавтів на невідомому для них березі. Круті яйця виявилися дуже смачними, а оскільки в яйцях знаходяться всі поживні речовини, необхідні людині, то мандрівники добре підкріпилися і незабаром відчули себе бадьоріше.

О, якби повернувся той, кого не вистачало за цією трапезою! Якщо б усі п’ятеро бранців, які втекли з Ричмонда, були зараз разом, у цьому притулку серед скель, біля цього багаття, що яскраво палало, на цьому сухому піску, — вони б від душі подякували небу. Але, на жаль! Бракувало Сайреса Сміта, людини такої винахідливої, такої вченої, визнаного їхнього ватажка, — він загинув і вони навіть не могли поховати його.

так минув день — 25 березня. Настала ніч. Зовні долинало завивання вітру та одноманітний шум прибою, що бився об берег. Хвилі з оглушливим гуркотом перекочували каміння і гальку.

Нашвидкуруч записавши у свій блокнот події минулого дня — поява невідомої землі, можлива загибель Сайреса Сміта, пошуки на узбережжі, епізод із сірниками і т. ін., журналіст влігся в кутку темного коридору і, зморений втомою, нарешті, впав у забуття.

Герберт заснув відразу. Моряк дрімав, як кажуть, упівока, примостившись біля вогнища, не забуваючи підкидати в нього дров.

Але один з мешканців Нетрів не міг зімкнути очей. Як не вмовляли Наба його супутники прилягти, відпочити трохи, він усю ніч безперервно блукав берегом моря і кликав свого хазяїна.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Майно жертв катастрофи. — Абсолютно нічого. — Обпалена ганчірка. — Прогулянка до лісу. — Лісова флора. — Жакамар, який втік. — Сліди диких звірів. — Куруку. — Тетеруки. — Дивне застосування вудок

Майно наших аеронавтів, які зазнали катастрофи, викинутих на невідому землю, перелічити неважко: у них не залишилося зовсім нічого, крім того одягу, що був на них у момент катастрофи. Втім, варто згадати, що в Гедеона Спілета, — мабуть, за чистісінькою випадковістю, — уціліли годинник і записник, але ні в кого не збереглося ні зброї, ні інструментів, ні навіть складаного ножа. Пасажири повітряної кулі все викинули за борт гондоли, щоб полегшити вантаж аеростата.

Вигадані герої Даніеля Дефо і Вису, усі ці Селькірки і Рейнали, жертви катастроф біля острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не потрапляли в таке становище. Усе для себе необхідне вони знаходили на своєму розбитому кораблі — і зерно, і домашніх тварин, й інструменти, і рушниці, й запаси пороху та куль, — або ж море викидало на берег уламки судна і частину його вантажу, що давало їм можливість задовольняти свої насущні потреби. Вони не виявлялися беззбройними перед лицем природи. Але в наших мандрівників не було жодного інструмента і ніякого начиння. З нічого треба було створити все!

Якби ще доля повернула їм Сайреса Сміта, якби він своїми знаннями і практичним розумом допоміг у біді товаришам, — надія, можливо, ще б не була втрачена. На жаль! Нічого й сподіватись, що він повернеться. Жертвам катастрофи доводилося розраховувати тільки на самих себе і на допомогу провидіння, тому що воно ніколи не залишає тих, хто сповнений щирої віри.

Але перш ніж оселитися на цьому узбережжі, хіба не потрібно було мандрівникам довідатися, куди вони потрапили? Де вони? На якому-небудь материку чи на острові? Чи живуть у цих краях люди, чи це берег незаселеної землі?

Навала важливих питань вимагала якнайшвидшого з’ясування, — від цього залежали всі подальші кроки наших мандрівників. Одначе, за порадою Пенкрофа, вирішили почекати кілька днів, перш ніж вирушити на розвідку. Спочатку треба було роздобути провіант і запастися в дорогу не голубиними яйцями і черепашками, а ситнішою їжею. Можливо, випадуть стомлюючі переходи, на привалах не буде даху над головою, — у таких умовах людям насамперед необхідно хоч їжею підкріплювати свої сили.

Для тимчасової стоянки вистачало і Нетрів. Вогонь вдалося розпалити, зберігати під шаром попелу купку тліючих вуглинок було неважко. Поки що було вдосталь черепашок на березі і яєць у гніздах диких голубів серед скель. Голуби сотнями кружляли над карнизом плато, і, можливо, існував який-небудь спосіб убити кілька штук хоча б ударом ціпка або влучно кинутим каменем. Ймовірно, у сусідньому лісі ростуть дерева, що приносять їстівні плоди. І, нарешті, поруч протікає ріка — джерело прісної води. Отже, вони вирішили залишитися ще на кілька днів у Нетрях і готуватися до експедиції для дослідження узбережжя і найближчих околиць.

Наб гаряче схвалив намір затриматися якийсь час на стоянці, — він затято чіплявся за свою надію і не хотів віддалятися від тієї частини берега, де відбулася катастрофа. Він не вірив, не хотів вірити припущенню, що Сайреса Сміта більше немає серед живих. Йому здавалося просто неможливим, щоб така людина загинула настільки безглуздою смертю, щоб хвиля змила його і він потонув зовсім близько від берега! Ні, поки море не викине на берег труп Сайреса Сміта і поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками, — він не повірить у загибель свого хазяїна! Думка ця міцно заволоділа Набом, у серці його не вгасала надія. Можливо, він сам себе обдурював, але такий самообман заслуговував поваги, і Пенкроф не наважувався переконувати Наба. Сам же він змирився з думкою, що інженер Сайрес Сміт знайшов собі могилу в безодні океану, але з Набом, звичайно, сперечатися було неможливо. У своїй прихильності до Сайреса Сміта він нагадував вірного собаку, який не йде з того місця, де помер його хазяїн, і горе так сушило бідолаху, що навряд чи він міг витримати свою втрату.

Ранком 26 березня, ледве розвиднилось, Наб знову вирушив на берег і пішов на північ, туди, де, цілком можливо, хвилі океану зімкнулися над головою нещасного Сайреса Сміта.

Сніданок того ранку знову складався лише з голубиних яєць і черепашок. Герберт знайшов у западині скелі сіль, що залишилася після випару морської води, і ця мінеральна приправа виявилася дуже доречною.

Покінчивши з їжею, Пенкроф запитав журналіста, чи не бажає той піти разом з ним і з Гербертом до лісу, де вони збираються полювати. Але, обговоривши цю ідею, мешканці Нетрів вирішили, що кому-небудь потрібно залишитися на стоянці для того, щоб підтримувати вогонь у вогнищі, а також на той малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і йому знадобиться допомога.

Охоронцем вогню залишився Гедеон Спілет.

— Ну, підемо, Герберте, на полювання! — вигукнув моряк. — Кулі підберемо дорогою на землі, а рушницю виламаємо в лісі.

Перед відходом Герберт сказав, що, раз у них немає трута для висікання вогню, було б непогано чимось його замінити.

— Чим? — запитав Пенкроф.

— Обпаленою ганчіркою, — відповів юнак. — При потребі вона може замінити трут.

Моряк визнав пропозицію Герберта цілком розумною. Правда, шкода було жертвувати обривком носової хустки, але ціль виправдувала таку жертву. Незабаром від великої картатої хустки Пенкрофа відірвали шматок і обпалили на вогні. Цю легкозаймисту тканину сховали в середній «кімнаті», у вузькій западині кам’яної брили, — там вона була захищена від вітру і вологи.

Була дев’ята година ранку. Погода супилася, дув сильний південно-східний вітер. Герберт і Пенкроф зайшли за скелі, що утворили Нетрі, і обоє кинули погляд на струмок диму, що в’юнився над одним з виступів кам’яної покрівлі; потім вони рушили лівим берегом ріки вгору за течією.

Як тільки дійшли до лісу, Пенкроф зламав дві товсті гілки, що стали палицями наших мисливців; Герберт обточив кінці цих кийків об гострий край скелі. Ох, що він дав би за звичайнісінький ніж! Мисливці рушили далі берегом, порослим високою травою. Починаючи з того закруту, де річка різко повертала на південний захід, — вона вужчала, текла в дуже високих берегах, і над нею арками спліталися гілки дерев. Боячись заблукати, Пенкроф вирішив, що і повертатися варто берегом ріки, — вона приведе їх до того місця, звідкіля вони вийшли. Але обраний ними шлях виявився дуже нелегким: тут заважали гнучкі гілки дерев, що схилилися до самої води, там дорогу перепиняли ліани або колючий чагарник, і доводилося кийком розчищати собі шлях. Найчастіше Герберт із моторністю дикої кішки, прослизнувши між кущами, зникав у густих заростях. Але Пенкроф негайно кликав його назад і наполегливо просив не відходити убік.

Моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості, помічав характер її природи. Лівий берег був низький і переходив у рівнину, яка непомітно підвищувалася. Подекуди він ставав болотистим — відчувалося, що тут під ґрунтом цілою мережею струмують джерела, шукають собі виходу і, знайшовши його, виливаються в ріку. Іноді зелену хащу прорізав струмок, але він не створював великої перешкоди. Правий берег був високий, нерівний і чітко окреслював обриси балки, якою пролягало русло ріки. По його уступах росли дерева, закриваючи виднокруг. Йти правим берегом було б значно сутужніше, тому що нерідко схил його ставав стрімчастим; дерева, схиляючись до води, трималися там лише силою міцних коренів.

Не варто й казати, що в цьому лісі так само, як і на березі моря, де вони вже побували, не було ніяких ознак присутності людини. Пенкроф помітив тільки свіжі сліди чотириногих, — безсумнівно, тут недавно проходили звірі, але які саме — він не міг визначити. Можливо, думав Герберт, сюди навідувалися і грізні хижаки, з якими їм, імовірно, коли-небудь доведеться зіштовхнутися, але ніде не було ні карбу, зробленого на дереві сокирою, ні залишків згаслого багаття, ні відбитка людської ноги; втім, цьому, мабуть, випадало порадіти: зустріч з людиною в диких нетрях біля берегів Тихого океану нічого, доброго не обіцяла.

Герберт і Пенкроф майже не розмовляли, тому що дорога була важка, і просувалися вони дуже повільно — за цілу годину навряд чи пройшли одну милю. Поки що мисливці не могли похвастатися удачею. Навкруги лупав пташиний гомін, птахи перепурхували з дерева на дерево, але всі вони виявилися дуже полохливими, начебто вірний інстинкт вселяв їм страх перед людьми. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха з довгим і гострим дзьобом, схожого на зимородка-рибалку, — одначе від рибалки він відрізнявся яскравішим оперенням з металевим відливом.

— Це, мабуть, жакамар, — прошептав Герберт, намагаючись непомітно наблизитися до птаха.

— Добре б покуштувати цього жакамара, — зауважив Пенкроф, — якщо він погодиться потрапити до нас на печеню.

У цю мить камінь, спритно кинутий Гербертом, підбив жакамару крило, але не звалив з ніг птаха, він кинувся навтьоки і вмить зник.

— Який я роззява! — побивався Герберт.

— Ні, голубчику, — втішав його моряк, — удар був дуже влучний, іншому б нізащо так не поцілити! Не журись! Ми твого жакамара іншим разом піймаємо!

Обстеження місцевості продовжувалося. Мисливці помітили, що хаща поступово рідіє, дерева вже не заглушають один одного і розростаються прекрасно, але на жодному не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав тут дорогоцінних для людини пальмових дерев, що приносять їй стільки користі й зустрічаються в Північній півкулі аж до сорокової паралелі, а в Південній — до тридцять п’ятої. Але тут ліс складався тільки з хвойних дерев, — таких, наприклад, як деодари, яких Герберт примітив уже напередодні, дугласи, схожі на ті, що ростуть на північно-західному березі Америки, і чудові сосни заввишки сто п’ятдесят футів.

Раптом перед нашими мисливцями пронеслася велика зграя красивих строкатих пташок з довгими хвостами переливчастого забарвлення; вони хмарою спустилися на гілки дерев, гублячи, пір’їнки, і засіяли землю ніжним пухом. Герберт підібрав кілька пір’їнок і, розглянувши їх, сказав:

— Це куруку.

— Краще б цесарку або глухаря піймати, — зауважив Пенкроф. — Хіба такі пташки для їжі годяться?..

— Годяться, — відповів Герберт, — м’ясо в них дуже ніжне. І, якщо не помиляюся, до них легко можна підібратися й убити їх просто ціпком.

Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, підкралися до дерева, нижні гілки якого суцільно обліпили пташки. Куруку підстерігали комах, що служили їм їжею. Видно було, як вони міцно вчепилися волохатими лапками за гілочки, на які сіли.

Мисливці схопилися і, змахуючи своїми кийками, як косами, збивали куруку цілими рядами, але дурні птахи й не думали летіти. Лише коли на землі їх лежало вже не менше сотні, інші подалися геть.

— От пощастило! — вигукнув Пенкроф. — Дичина саме для таких мисливців, як ми! Бери її просто руками.

Убитих пташок моряк нанизав на гнучкий прут, і мисливці вирушили далі. Вони помітили, що ріка, повертає на південь, але, можливо, це був лише закрут, джерела ж ріки мали знаходитися на півночі, у горах, де її живили танучі сніги, що покривали схили центральної конусоподібної вершини.

Як відомо, Пенкроф і Герберт пішли в похід для того, щоб принести для мешканців Нетрів якнайбільше дичини. Завдання це ще не була виконане. Тому моряк діяльно продовжував пошуки і слав прокльони, коли, промайнувши перед ним у високій траві, зникала яка-небудь дичина, яку він навіть не встигав роздивитися. Ох, якби мисливців супроводжував собака! Але Топ зник одночасно з хазяїном і, мабуть, загинув разом з ним.

Майже о третій годині дня мисливці побачили на прогалинці між деревами нову зграю птахів, що сиділи на кущах ялівцю і дзьобали його пахучі ягоди. Раптом по лісі рознісся звук, схожий на спів мідної фанфари. Ці дивні, трубні звуки видавали птахів із сімейства курячих, — тетеруків, яких у Сполучених Штатах називають «тетрасами». Незабаром на прогалину вилетіла пара цих птахів. Їхнє рудувате забарвлення переходило в коричневий і темно-коричневий хвіст. Герберт розрізнив самців за красивим пухнатим коміром з двома гострими зубцями по обидва боки шиї. Птахи ці завбільшки з курку, а м’ясо в них таке ж смачне, як у рябчиків. Пенкроф вирішив за будь-яку ціну піймати хоч одного тетраса. Але завдання виявилося важким, — тетеруки не підпускали до себе мисливців. Після декількох марних спроб, тільки наполохавши обережних птахів, Пенкроф сказав:

— Ну, раз не можна їх підбити каменем, спробуймо спіймати на вудку.

— Неначе окунів? — здивовано запитав Герберт.

— Начебто окунів, — відповів моряк зовсім серйозним тоном.

Пенкроф знайшов у траві півдюжини тетерукових гнізд, у кожному — двоє-троє яєць. Моряк не торкнувся цих гнізд, знаючи, що птахи обов’язково до них повернуться, а навколо гнізд він вирішив розставити свої вудки, — не пастки з петлею, а справжні вудки з гачком. Він відвів Герберта вбік і там приготував свою дивну снасть, з терпінням і спритністю, що зробили б честь навіть учню Ісаака Уалтона[7]. Герберт стежив за його роботою з цілком зрозумілим інтересом, але сумнівався в успіхові цього задуму. Лісочки Пенкроф зробив довжиною п’ятнадцять-двадцять футів із тонких сухих ліан, зв’язавши їх між собою. Гачками послужили дуже міцні колючки із загнутим кінцем, які він обламав з куща карликової акації. Пенкроф прив’язав їх до своїх волосіней і насадив на ці гачки наживку — товстих червоних черв’яків, що плазували по землі.

Закінчивши роботу, Пенкроф, спритно ховаючись у високій траві, підібрався до тетерукових гнізд і розклав біля них свої лісочки з наживкою. Потім він повернувся і, затиснувши в руці вільні кінці лісочок, сховався разом з Гербертом за товсте дерево. Мисливці завмерли в терплячому чеканні. Герберт, одначе, не дуже розраховував на успіх винаходу Пенкрофа.

Минуло півгодини, і, як передбачав моряк, тетеруки і тетеручки повернулися до своїх гнізд. Самці, підстрибуючи, походжали біля місця гніздування, щось видзьобували з землі, зовсім не помічаючи мисливців, які, до речі, постаралися заховатися з підвітряного боку.

Герберта, зрозуміло, дуже притягувало це полювання. Він чекав затамувавши подих. А моряк, завмираючи від хвилювання, не зводив очей з тетеруків, розкривши рота і витягнувши губи трубочкою, начебто хотів проковтнути ласий шматочок.

Одначе тетеруки блукали між вудками, не звертаючи на них ніякої уваги. Пенкроф легенько посмикав лісочки, і черв’яки заворушилися, немов були ще живі.

Без сумніву, в цю хвилину моряк хвилювався значно сильніше, ніж рибалка, який, сидячи з вудкою на березі, не може бачити крізь товщу води, як риба крутиться біля наживки.

Черв’яки, які гойдалися від посмикування волосіні, звернули на себе увагу птахів, і гострі їхні дзьоби схопили поживу. Три тетеруки, мабуть, дуже ненажерливі, жадібно проковтнули і черв’яків, і гачки. Пенкроф відразу підсік свої вудки, і гучне тріпотіння крил вказало йому, що птахи спіймалися.

— Ура! — закричав моряк і, кинувшись до тетеруків, миттю схопив спійману дичину.

Герберт заплескав у долоні. Вперше він бачив, як ловлять птахів на вудку. Але Пенкроф скромно сказав, що, хоча це й не перший його досвід, одначе заслуга такого винаходу належить не йому.

— Спосіб для нас дуже зручний, — зауважив він. — Та й чи доведеться щось придумувати в нашому становищі.

Тетеруків прив’язали за лапи, і Пенкроф, просяявши від думки, що з полювання він повернеться не голіруч, запропонував йти швидше додому, тому що вже починає сутеніти.

Дорогу до Нетрів знайти виявилося неважко. Потрібно було тільки не віддалятися від ріки і йти вниз за течією. Майже о шостій вечора Герберт і Пенкроф, втомлені, але задоволені, повернулися до свого притулку.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Наб усе ще не повертається. — Міркування Гедеона Спілета. — Вечеря. — Тривожна ніч. — Буря. — Пошуки нічної пори. — Боротьба з дощем і вітром. — За вісім миль від першого притулку

Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі, схрестивши на грудях руки, і дивився, як над морем зі сходу швидко насувається чорна грозова хмара. Вітер дужчав, з настанням сутінок зробилося холодно. Небо виглядало якось лиховісно, все провіщало наближення шторму.

Герберт пішов у Нетрі, а Пенкроф попрямував на берег моря, до журналіста. Спілет, замислившись, не помітив, як він підійшов.

— Ох, вночі й непогода ж розіграється, містере Спілет! — сказав моряк. — Штормова, з дощем! На радість буревісникам.

Гедеон Спілет озирнувся і, побачивши Пенкрофа, раптом запитав:

— На вашу думку, на якій відстані від берега хвиля змила нашого товариша?

Пенкроф, який не очікував такого запитання, здивовано подивився на Спілета і, подумавши трохи, відповів:

— так не більше як за два кабельтових.

— А що таке кабельтов?

— Сто двадцять сажнів, або шістсот футів[8].

— так, виходить, Сайрес Сміт зник на відстані тисячі двохсот футів від берега?

— Начебто так.

— І собака зник разом з ним?

— І собака.

— Мене ось що дивує, — продовжував Спілет. — Припустимо, що наш товариш загинув, а разом з ним загинув і собака, — але як же це море не викинуло досі на берег ні труп собаки, ні мертве тіло хазяїна?

— Що ж отут дивного? Он яке хвилювання на морі, — відповів Пенкроф. — А можливо, їх віднесло течією далеко звідси.

— так ви вважаєте, що товариш наш потонув? — перепитав журналіст.

— По-моєму, потонув.

— А по-моєму — ні, — сказав Гедеон Спілет. — Хоча я з повагою ставлюся до вашої досвідченості, Пенкрофе, але це безслідне зникнення і Сайреса, і його собаки — живі вони чи мертві — мені здається просто незбагненним, неймовірним.

— Радий би погодитися з вами, — відповів Пенкроф, — але, на жаль, не можу!

Сказавши це, Пенкроф повернувся в Нетрі. Там у багатті вже горів яскравий вогонь, Герберт підкинув у нього оберемок сухого хмизу, і високі язики полум’я освітили всі темні завулки коридору.

Пенкроф негайно взявся готувати обід. Він вважав за необхідне нагодувати товаришів ситніше, знаючи, як їм потрібно підкріпити свої сили. Нанизаних на лозину пташок він залишив на завтра, але з трьох тетеруків двох общипав, попатрав, і незабаром представники сімейства курячих уже підсмажувалися на імпровізованому рожні.

О сьомій годині вечора Наба все ще не було. Відсутність його дуже турбувала Пенкрофа, — він боявся, як би не сталося з ним яке-небудь лихо на цій незнайомій землі. А що, коли бідолаха Наб у розпачі наклав на себе руки? Але Герберт робив зовсім інші висновки з довгої відсутності Наба. Він запевняв, що коли Наб не повертається, значить щось спонукало його продовжувати пошуки, значить з’явилися якісь обставини, звичайно, сприятливі для Сайреса Сміта. Чому Наб затримався? Звичайно, тому, що його надія зміцніла. Можливо, він знайшов на березі відбитки ніг Сайреса Сміта, обривок оболонки аеростата і веде далі свої розшуки. Можливо, він уже набрів на точний слід. Можливо, навіть знайшов свого хазяїна…

так міркував і так говорив Герберт. Супутники не заперечували юнакові. Журналіст навіть кивав головою на знак згоди. Але Пенкроф думав інакше — він вважав, що Наб під час пошуків зайшов ще далі, ніж учора, і тому не встиг повернутися засвітла.

Якісь нечіткі передчуття хвилювали Герберта, і він кілька разів поривався піти назустріч Набу. Але Пенкроф переконував його, що це марно: у такій темряві та ще в таку жахливу погоду неможливо знайти Наба, і найкраще почекати його в притулку. Якщо завтра вранці негр не повернеться, то Пенкроф без будь-яких розмов піде разом з Гербертом розшукувати Наба.

Гедеон Спілет підтримав моряка, говорячи, що їм не слід розлучатися, і Герберту довелося відмовитися від свого наміру, але зробив він це з прикрістю, з очей його покотилися сльози.

Журналіст не міг втриматися і поцілував великодушного юнака.

Тим часом дійсно розігралася негода. З дикою силою налетіли пориви південно-східного вітру.

У темряві чути було, як море, де наступив тоді відлив, ревіло й билося вдалині від берега, біля першої смуги рифів. Підхоплюючи струмені дощу, шквал дробив їх на водяний пил і мчав у простір хмарою холодної вологи. Берегом неначе повзли жмути сивих туманів; море з таким гуркотом перекочувало каміння, наче навкруги один за одним перекидалися вози, вантажені кругляками. Піднімаючи цілі хмари піску, вітер змішував їх з потоками зливи, і витримати його натиск було неможливе. Повітря просякло пісковим і дощовим пилом. Вдаряючись об прибережний гранітний вал, вітер кружляв вихором, не знаходячи собі іншого виходу, зі скаженою силою вривався в ущелину, відкіля випливала річка, і з диким виттям гнав назад її води, що здулися. Шалені пориви вітру раз у раз забивали назад у вузьку щілину, що служила димоходом, весь дим від вогнища, і в коридорах Нетрів нічим було дихати.

Тому Пенкроф, як тільки тетеруки засмажилися, загасив багаття і, залишивши лише кілька тліючих жаринок, прикрив їх попелом.

О восьмій вечора Наб ще не повернувся, але тепер цілком можна було припустити, що його затримала буря, йому довелося шукати собі пристановища в якій-небудь печері і він перечікує, коли скінчиться негода, або просто хоче дочекатися світанку. Нічого й думати йти йому назустріч.

Вечеря складалася тільки з однієї страви — смаженої дичини. Усі віддали їй належне, тим паче що м’ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом.

Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття.

Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. Налетів, ураган, схожий на той, котрий відніс бранців з Ричмонда і закинув їх на цю землю серед Тихого океану. Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю.

На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам’яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися.

Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам’яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини.

Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі.

Час ішов. Була, мабуть, уже друга година ночі, як раптом Пенкрофа, який заснув міцним сном, хтось струснув за плече.

— Що? Хто тут? — скрикнув Пенкроф, миттєво прокинувшись, як це й личить справжньому морякові.

Журналіст, нахилившись до нього, сказав пошепки:

— Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!

Моряк насторожився, але нічого не почув, крім завивань вітру.

— Вітер виє, — сказав він.

— Ні, — заперечив Спілет, напружено вслухуючись. — Я начебто чув…

— Що чули?

— Гавкіт собаки.

— Гавкіт собаки? — вигукнув Пенкроф і негайно підхопився на ноги.

— так, так… Гавкіт собаки…

. — Ні, яке там!.. Та й буря так реве… Хіба почуєш.

— Постійте. Знову гавкає! Слухайте… — швидко проговорив журналіст.

Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки.

— Ну що? — прошепотів журналіст, міцно стиснувши Пенкрофу руку.

— так, так! — відповів Пенкроф. — Це Топ гавкає!

— Топ! — вигукнув, прокинувшись Герберт, і всі троє кинулися до виходу з Нетрів.

Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла.

Вибратися назовні вимагало великих усиль. При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо.

Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки.

так гавкати міг тільки Топ!. Але чи прибіг вірний пес один, чи хто-небудь був з ним? Можливо, один, — адже якби разом з ним ішов Наб, він безумовно поспішив би повернутися в Нетрі.

У пориві вітру, що налетів, неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк тільки міцно стис руку Гедеонові Спілету, начебто хотів сказати йому: «Почекайте», і сховався в кам’яному коридорі.

Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом.

Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам’яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним.

На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум’я освітило всю «кімнату».

— Топ! Адже це Топ! — гукав Герберт.

Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку.

Отже, собака інженера Сайреса Сміта знайшовся.

Але Топ прибіг один. Ні хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним.

Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском…

Герберт підкликав Топа і стис долонями його морду. Собака, мабуть, зрадів ласці і, витягуючи шию, терся головою об його руки.

— Ну, раз собака знайшовся, знайдеться і хазяїн! — сказав Гедеон Спілет.

— Дай Боже! — вигукнув Герберт. — Ходімте швидше! Топ буде нашим провідником.

Пенкроф нічого не заперечив йому. Він відчував, що з’ява Топа, можливо, спростовує всі його похмурі здогади.

, — В дорогу! — скомандував він. Пенкроф розгріб жар у вогнищі і дбайливо прикрив купку розпечених жаринок попелом, щоб можна було після повернення розпалити вогонь. І негайно ж, захопивши з собою залишки вечері, він кинувся до виходу слідом за Топом, що начебто підкликав їх коротким, уривчастим гавканням; за моряком бігли Гедеон Спілет і юний Герберт.

Буря бушувала із шаленою люттю і, мабуть, досягла найбільшої своєї сили. В ту ніч був молодик, він вузьким серпом піднімався в небі, але бліде його сяйво не могло пробитися крізь хмари. Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. Неможливо було перемовитися жодним словом. Дощ уже не обрушувався водоспадом, тому що подих урагану розвіював його водяним пилом, але сам ураган був жахливий.

Знайшлася, одначе, обставина, сприятлива для Пенкрофа і його товаришів. Вітер нісся з південного сходу і, отже, дув їм у спину. Він закидав їх позаду цілими хмарами піску, але не заважав йти вперед — варто тільки не обертатися. Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому.

Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. Виступ скелі захищав їх від вітру; засапавшись від швидкої ходьби, вірніше від п’ятнадцятихвилииного бігу, вони з жадібністю ковтали повітря. Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім’я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий.

— Він живий! Адже правда, Топ? Правда? — схвильовано повторював Герберт. — Він врятувався!

Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова.

Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії.

Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж.

До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п’яти миль. Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом.

І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака.

Близько п’ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега.

О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу.

Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами.

Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився.

Хвилин за п’ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери.

Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чи живий Сайрес Сміт? — Розповідь Наба. — Сліди на піску. — Нерозв'язна загадка. — Перші слова Сайреса Сміта. — Вивчення слідів. — Назад у Нетрі. — Жах Пенкрофа

Наб не ворухнувся. Моряк кинув йому тільки одне слово:

— Живий?

Наб нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Зрозуміло було, що бідний негр такий приголомшений горем, що не помітив своїх товаришів, не чув запитання Пенкрофа.

Журналіст опустився на коліна біля розпростертого тіла, розстебнув на Сайресі одяг і притулився вухом до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки він уловив ледве чутне серцебиття.

Наб підвів голову і подивився навколо незрячим поглядом. На ньому лиця не було, — аж змарнів — так він настраждався. Розбитий утомою, виснажений щиросердною мукою, він змінився до невпізнанності. Адже він думав, що Сайрес Сміт помер.

Гедеон Спілет довгим, уважним поглядом вдивився у Сміта і, підвівшись, сказав:

— Живий!

Тоді на коліна опустився Пенкроф, припав вухом до грудей Сайреса Сміта і теж почув слабке биття його серця, навіть відчув ледь помітний його подих.

— Води! — коротко сказав журналіст, і Герберт кинувся шукати воду. Кроків за сто від печери він знайшов прозорий потічок який струменів у піщаному ложі. Він дуже піднявся від учорашньої зливи. Але чим зачерпнути води? У дюнах не було жодної мушлі! Тоді юнак намочив у струмку носову хустку і помчався до печери.

На щастя, виявилося достатньо і мокрої хустки: Гедеон Спілет хотів тільки змочити Сайресу губи. Кілька крапель холодної води зробили чудо. Сайрес Сміт глибоко зітхнув, здавалося навіть, він намагається щось сказати.

— Ми врятуємо його! — вигукнув журналіст.

Слова ці знову розбудили в серці Наба надію. Він роздягнув свого хазяїна, оглянув, чи немає ран на його тілі. Але ніде не було ні ран, ні забитих місць, ні саден, що дуже всіх здивувало, тому що хвилі, безумовно, пронесли його через підводні скелі; навіть на руках не виявилося жодної подряпини, і було просто незбагненно, як на тілі потопельника не залишилося ніяких слідів його боротьби зі сліпою стихією, його зусиль дробитися через лінію рифів.

Але пояснення такої дивної обставини доводилося чекати доти, доки Сайрес Сміт спроможний, буде говорити і розповість про все, що з ним відбулося. А зараз потрібно повернути його до життя. Можливо, для цього необхідні розтирання? Моряк скинув із себе куртку і взявся з усіх сил розтирати нею закоцюбле тіло Сайреса Сміта. Зігрівшись від цього енергійного масажу, той злегка поворухнув руками, дихання його стало рівніше. Він помирав від виснаження, і якби Гедеон Спілет з товаришами не встигли б вчасно, інженеру Сміту прийшов би кінець.

— так ви думали, що помер ваш хазяїн? — запитав Наба моряк.

— так, — відповів Наб. — І якби Топ не знайшов вас і ви не прийшли б сюди, я б поховав містера Сміта і сам помер би біля його могили!

Як бачите, життя Сайреса Сміта висіло на волосині!

Тут Наб розповів, як він знайшов хазяїна. Напередодні, вийшовши на світанку з Нетрів, він знову подався на пошуки, вирушив берегом на північ і дійшов до того місця, де вже був напередодні.

І знову, — хоча й без усілякої надії, як сам зізнався, — Наб узявся шукати: заглядав у кожну западину між скелями, вдивлявся в поверхню піщаної тераси — чи немає там якого-небудь сліду, що допоможе його пошукам. Оглядав він головним чином ту частину берега, яку не затопляла вода, тому що на краю моря припливи і відливи, чергуючись, безумовно, стерли всі сліди. Наб більше не сподівався знайти свого хазяїна живим. Він шукав тіло Сайреса Сміта, щоб власноруч поховати його!

Довго шукав Наб. Усі його зусилля залишалися марними. Здавалося, на цьому пустельному березі ніколи не з’являлася людина. Ту смугу берегової тераси, до якої доходив приплив, засівали мільйони мушель, і жодна з них не була розтоптана. Протягом двох-трьох сотень ярдів[9] Наб не міг знайти слідів людини. Було зрозуміло, що до берега ніхто не приставав.

Наб вирішив пройти ще кілька миль. Можливо, що тіло віднесло течією. Якщо потопельник пливе недалеко від низького берега, рідко трапляється, щоб хвилі рано чи пізно не викинули труп. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на свого хазяїна.

— Я пройшов берегом ще дві милі, оглянув під час відливу всі рифи, а в години припливу весь берег, і вже впав у відчай: нічого, мовляв, я не знайду. І раптом учора близько п’ятої години вечора я помітив на піску сліди людських ніг.

— Сліди людських ніг? — вигукнув Пенкроф.

— так! — підтвердив Наб.

— І відкіля ж ішли ці сліди? Від самих рифів? — запитав журналіст.

— Ні, тільки від межі припливу, а між ним і рифами море, мабуть, стерло сліди.

— Продовжуй, Набе, — сказав Гедеон Спілет.

— Я, побачивши ці сліди, немов збожеволів. Вони дуже чітко відбилися і йшли в напрямку до дюн. Я побіг в той бік; біг десь чверть милі, тримаючись цих слідів, але намагався їх не затоптати. Хвилин за п’ять, коли вже почало сутеніти, чую — гавкає собака. Це Топ гавкав. Він і привів мене сюди, до мого хазяїна!

І під кінець Наб розповів про те, як він побивався, коли побачив безжиттєве тіло Сайреса Сміта. Марно він намагався знайти в ньому хоч які-небудь ознаки життя. Він шукав мертве тіло, але тепер, побачивши його, жадав відродити в ньому життя! Усі його зусилля були марні. Залишалося лише віддати останню шану тому, кого він так любив.

І тоді Наб подумав про своїх товаришів. Напевно, вони теж хочуть попрощатися з померлим. Біля нього був Топ. Хіба не можна покластися на кмітливість такого розумного пса, такого відданого друга? Наб кілька разів вимовив ім’я журналіста: із супутників хазяїна Топ краще за всіх знав Гедеона Спілета. Потім Наб показав рукою на південь, і собака помчав берегом в той бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, що може здатися майже надприродним, знайшов дорогу в Нетрі, хоча жодного разу там не був.

Товариші Наба слухали його розповідь з напруженою увагою. Все-таки залишалося незрозумілим, чому в Сайреса Сміта немає жодної подряпини на тілі, незважаючи на те, що лише ціною надмірних зусиль він міг вибратися з бурунів, які киплять навколо рифів. І також важко пояснити, як напівживий Сайрес Сміт міг пройти більше милі від берега до печери, загубленої серед дюн.

— Послухай, Набе, — сказав журналіст, — так, виходить, це не ти переніс сюди свого хазяїна?

— Ні, не я, — відповів Наб.

— Виходить, містер Сміт сам сюди дістався — це зрозуміло, — сказав Пенкроф.

— Зрозуміло-то зрозуміло, але неймовірно! — зауважив Спілет. Розгадати цю загадку міг один тільки Сайрес Сміт. Потрібно дочекатися, коли він спроможеться заговорити. На щастя, життя вже поверталося до нього. Від міцних розтирань відновився кровообіг. Сайрес Сміт знову поворухнув руками, потім повернув голову і вимовив якісь нескладні слова. Нахилившись, Наб покликав його, але Сміт, здавалося, нічого не чув і, як і досі, не розплющував очей. Життя пробуджувалося в ньому, він ворушив руками, але то були мимовільні, несвідомі рухи.

Пенкроф дуже шкодував, що в печері не горить багаття, та й не можна розвести вогонь, тому що, виходячи з Нетрів, він забув захопити із собою віхоть з обпаленої ганчірки, — цей замінник трута було б легко запалити, висікаючи іскри за допомогою двох кременів. В інженера сірників не виявилося, у всіх його кишенях було порожньо, тільки в жилетній кишені уцілів годинник. Порадившись, друзі Сайреса Сміта прийшли до одностайного рішення — швидше перенести його до Нетрів.

Завдяки турботливому догляду товаришів Сайрес Сміт опритомнів швидше, ніж можна було очікувати. Вода, якою змочували йому запечені губи, подіяла на нього благотворно. У Пенкрофа виникла вдала ідея — додати в неї м’ясного соку, вичавленого із залишків печені, яку він захопив у дорогу. Герберт побіг на берег моря і приніс відтіля дві великі двостулкові мушлі. Приготувавши щось на зразок мікстури, моряк обережно влив до рота Сайресу Сміту кілька крапель, і той жадібно їх проковтнув.

Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним.

— Містере Сміт! Містере Сміт! — покликав його Наб. Сайрес Сміт почув. Він подивився на Наба і Спілета, потім на двох інших своїх супутників — Герберта і моряка, й кожному слабко потис руку.

Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала йому спокою. Але тепер ці слова можна було розібрати.

— Острів чи материк? — тихо запитав він.

— Та ну його до всіх чортів! — не втримавшись, крикнув Пенкроф. — Хіба це важливо. Тільки б ви були живі, містере Сміт! Острів чи материк! Потім довідаємося.

Інженер злегка кивнув головою, погоджуючись з ним, потім начебто задрімав.

Гедеон Спілет залишився в печері оберігати сон Сайреса Сміта, а троє інших, за порадою журналіста, пішли приготувати ноші, щоб перенести хворого, по можливості не турбуючи його. Наб, Герберт і Пенкроф вирушили до високої дюни, увінчаної купою хирлявих дерев. Дорогою моряк усе повторював здивовано:

— Острів чи материк? Ось про що він думає, але ж сам ледве дихає! Ну й людина!

Піднявшись на вершину дюни, Пенкроф і двоє його товаришів, не маючи інших знарядь, крім власних рук, просто обламали найтовщі гілки досить кволих, пошарпаних вітром дерев; які належали до різновиду морської сосни; з гілок вони зробили ноші та наклали на них листя і трави, щоб Сайресу Сміту зручніше було лежати.

На всю цю роботу пішло хвилин сорок, і коли моряк, Наб і Герберт повернулися в печеру, до Сайреса Сміта, від якого не відходив Спілет, зрівнялася десята година ранку.

Інженер прокинувся, нарешті, або, точніше, отямився після свого довгого забуття. На його обличчі, яке вражало досі восковою блідістю, проступив рум’янець. Він підвівся на лікті й подивився навколо здивовано, начебто запитуючи, де він опинився.

— Ви можете вислухати мене? — запитав Спілет. — Чи це дуже стомить вас?

— Кажіть, — відповів інженер.

— А по-моєму, містер Сміт слухатиме вас ще краще, якщо покуштує ось цього желе з тетерука, — сказав моряк. — Покуштуйте, містере Сайрес. Це тетерук, слово честі, тетерук, — повторив він, подаючи Сміту своє «желе», у яке він поклав цього разу трішки м’яса.

Сайрес Сміт з’їв кілька шматочків; все інше розділили між собою його зголоднілі товариші й оцінили свій сніданок як досить убогий.

— Не біда! — сказав моряк. — У Нетрях поїмо краще. Треба вам сказати, містере Сайрес, у нас он там, на півдні, є власний будинок на три кімнати, з постелями і з грубкою, а в коморі в нас лежить кілька десятків пташок, яких Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і, як тільки ви трохи оговтаєтеся, ми вас перенесемо до нашої квартири.

— Спасибі, друже мій, — відповів інженер. — Ще годинку-другу полежу тут, і можна буде вирушати. А тепер розповідайте, Спілет.

Журналіст повідав про все, що відбулося, і, описуючи події, про які Сайрес Сміт не міг знати, розповів, як повітряну кулю викинуло на берег, як її пасажири ступили на якусь невідому землю, швидше за все ненаселену, хоча ще невідомо, що вона собою являє — острів чи материк; як вони влаштували собі притулок у Нетрях і як почали шукати Сайреса Сміта; розповів про самовіддані пошуки Наба, про те, як багато завдячують кмітливості вірного пса Топа і т. ін.

— так ви, виходить, не на березі мене знайшли? — слабким голосом запитав Сайрес Сміт.

— Ні, — відповів Гедеон Спілет.

— І, виходить, не ви перенесли мене до цієї печери?

— Ні.

— А далеко до неї від рифів?

— Півмилі буде, — підрахував Пенкроф. — Вам дивно, містере Сміт, як ви сюди потрапили, а ми ще більше здивовані!

— Справді, чудасія якась! — зауважив інженер.

Поступово пожвавлюючись, він з інтересом, що зростав, слухав своїх товаришів.,

— так, дивно, — погодився Пенкроф. — А можете розповісти, що з вами сталося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що міг згадати. Хвилею його викинуло із сітки аеростата, і він занурився у воду на кілька сажнів. Потім виплив на поверхню. У напівмороці він помітив біля себе якусь живу істоту, яка боролася з хвилями. Це був Топ, що кинувся на допомогу хазяїну. Підвівши очі, Сміт уже не побачив повітряної кулі: тільки-но інженер і його собака випали із сітки і вага аеростата зменшилася, він стрілою злетів у вишину. І ось Сміт опинився серед бурхливих хвиль, за півмилі від берега. Він намагався виплисти, напружував усі сили. Топ підтримував хазяїна, схопивши його зубами за одяг; але раптом стрімка течія підхопила його, понесла на північ, а тут захлиснула хвиля, й після півгодинної боротьби він пішов на дно, захоплюючи за собою Топа. З цієї миті й до тієї хвилини, коли він опритомнів на руках у своїх друзів, він нічого не пам’ятав.

— Ну, так, мабуть, хвилі викинули вас на берег, — сказав Пенкроф, — і у вас вистачило сил дійти сюди, адже Наб знайшов на піску сліди ваших ніг.

— так… Мабуть, так і було… — розмірковував інженер. —

А інших слідів ви не помітили на березі?

— Жодного, — відповів журналіст. — Та якби раптом і з’явився в грізну хвилину якийсь невідомий рятівник, чому ж він кинув вас після того, як вирвав з безодні океану?

— Справді, дорогий Спілете. Послухай, Набе, — додав інженер, пильно дивлячись на свого слугу. — Можливо, це все-таки ти… Може, від горя в тебе тоді в голові потьмарилося, і ти забув… так ні, яка безглузда думка… А сліди ці ще цілі? — запитав Сайрес Сміт.

— так, деякі цілі, — відповів Наб. — Он там, біля внутрішнього схилу цієї дюни, сліди збереглися, — вони були тут захищені від вітру і від дощу. А всі інші буря знищила.

— Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — візьміть, будь ласка, мої черевики, подивіться, чи підходять вони до відбитків на піску.

Моряк виконав його прохання; разом з Гербертом він пішов слідом за Набом до того місця, де збереглися сліди на піску.

Залишившись наодинці з репортером, Сайрес Сміт сказав:

— Тут відбулося щось незбагненне!

— Зовсім незрозуміле! — підтвердив Гедеон Спілет.

— Не будемо поки що вникати у всілякі загадки, дорогий Спілете. Поговоримо про це пізніше.

За хвилину Наб і Герберт повернулися. Ніяких сумнівів не виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту.

— Ну, от і добре, — сказав він. — Виходить, це в мене самого був провал у пам’яті, у якому я запідозрив Наба. Я йшов, як сновида, зовсім не усвідомлюючи, що кудись іду. А привів мене сюди Топ, привів, керуючись своїм інстинктом. І він же врятував мене з хвиль… Йди сюди, Топе, йди, гарний мій пес!

Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками.

Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа.

— Добре вже, добре! — сказав Пенкроф. — Подати карету пану інженеру!

Принесли ноші, покриті м’яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду.

До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість.

Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам’яті інженера Сміта. Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув.

О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів.

Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав.

На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла вночі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, на піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа.

Перед входом до притулку земля була порита — безумовно, і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали.

Страшний здогад майнув у голові Пенкрофа, і він прожогом кинувся в кам’яний прохід. Але негайно ж вибіг звідти і завмер біля входу, розгублено дивлячись на товаришів…

Вогонь згас. Мокра земля перетворилася на бруд. Обпалена ганчірка, яка повинна була заміняти трут, зникла. Море, проникнувши в глибину коридору, усе там перевернуло, усе знищило!

РОЗДІЛ ДЕВ`ЯТИЙ

Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. — Багатообіцяючий димок

Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. Однак нещастя, на думку Пенкрофа, здатне породити сумні наслідки, вплинуло на товаришів славного моряка далеко по-різному.

Наб був такий щасливий з поверненням хазяїна, що не чув Пенкрофа, — точніше, не бажав затьмарювати своєї радості.

Герберт, здавалося, до деякої міри розділяв побоювання моряка.

А журналіст, вислухавши нарікання Пенкрофа, відповів досить просто:

— Повірте, Пенкрофе, мене це найменше цікавить.

— Та я ж говорю вам, що в нас немає вогню!

— Подумаєш!

— І ніяк його тепер добути.

— Нісенітниця!

— Та що ви, містере Спілет!..

— Хіба з нами немає Сайреса? — сказав журналіст. — Інженер наш цілий і неушкоджений. Він придумає, як добути вогонь.

— Та з чого?

— З нічого.

Що міг відповісти на це Пенкроф? Він промовчав, тому що в глибині душі не менше своїх товаришів вірив у Сайреса Сміта; для них інженер Сміт був чудом Всесвіту, джерелом премудрості та всіх пізнань людських! Краще опинитися із Сайресом на незаселеному острові, ніж без Сайреса в найбільшому і культурному місті Сполучених Штатів. Із Сайресом у них не існувало проблем. З ним неможливо було втратити надію. Якщо б хто-небудь сказав цим добрим людям, що землю, на яку їх викинуло, знищить виверження вулкана, що земля ця кане в безодню Тихого океану, вони спокійнісінько відповіли б: «Тут Сайрес. Ви ж бачите, Сайрес з нами!»

Але поки що інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, усе ще спав безпробудним сном, і супутники не могли звернутися до його винахідливості. Довелося обійтися без вогню й обмежитися досить жалюгідною вечерею. Тетеруків уже з’їли, а засмажити яку-небудь іншу дичину було неможливо.

Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора притулку. Там йому влаштували ложе з підсохлих водоростей. Глибокий сон, в який поринув інженер, міг дати йому тільки користь, відновивши його сили краще, ніж найщедріша їжа.

До ночі подув різкий північно-східний вітер, і стало дуже холодно. Оскільки море знищило перегородки, зроблені Пенкрофом у коридорах, там тепер безперешкодно розгулювали протяги, і знайдений притулок виявився мало придатним для житла. Сайрес Сміт зовсім би змерз, якби товариші не познімали із себе хто куртку, хто блузу і не загорнули його гарненько.

Вечеря того дня складалася з незмінних літодомів; Герберт і Наб принесли їх безліч з берега, а до черепашок юнак додав ще чимало їстівних водоростей, знайдених ним на прибережних скелях, які затоплювало тільки в найбільші припливи. Водорості ці належали до сімейства фукусових, були різновидом саргасів і, висихаючи, утворювали клейку масу, досить багату на живильні речовини. Журналіст і його товариші, поглинувши чимало літодомів, взялися за саргасів і оцінили, що вони досить непогані на смак. Варто зазначити, що на тихоокеанських берегах Азії тубільці широко вживають саргасів у їжу.

— А все-таки час уже містеру Сміту прокинутися і прийти нам на допомогу, — сказав моряк.

Між тим холод сильнішав, і ніщо не захищало від нього.

Пенкроф, украй розсерджений, усіляко намагався добути вогонь. Наб допомагав йому в цих експериментах. Вони знайшли трохи сухого моху і; вдаряючи кремінь об кремінь, взялися висікати іскри. Але волокна моху були недостатньо сухі, і він усе не загорявся, тим більше що іскри, які вилітали, були слабкіші тих, що висікають за допомогою сталевого кресала. Спроба не вдалася.

Потім Пенкроф здумав добути вогонь способом дикунів і спробував терти один об інший два шматки дерева. Якби рухи самого Пенкрофа і Наба можна було, відповідно до нової теорії трансформації енергії, перетворити на теплову енергію, її вистачило б, щоб закипіла вода в котлі паровоза. Одначе вогню вони не добули: шматки дерева зробилися гарячими, а Набу й морякові стало пекуче, — ось і все.

Потрудившись годину, Пенкроф, обливаючись потом, з досадою відкинув цурки.

— так я й повірю, що дикуни добувають вогонь таким способом! — вигукнув він. — Дереву хоч би що, а руки, ось-ось займуться!

Пенкроф даремно не вірив у цей спосіб. Дикуни дійсно вміють добувати вогонь швидким тертям шматків дерева. Але не всяке дерево придатне для цього. До того ж недаремно говориться, що справа майстра, боїться, а Пенкроф не знав, як узятися за це діло.

Прикрість незабаром минула у Пенкрофа. Шматки дерева, що він відкинув, підібрав Герберт і теж взявся терти їх. Пенкроф не міг втриматися від сміху, дивлячись, як тендітний підліток здумав змагатися з ним, здорованем Пенкрофом, і самовпевнено повторює його невдалий експеримент.

— Три, друже, три гарненько! — піддражнював він.

— Та я тру тільки для того, щоб зігрітися, як ти, Пенкрофе, — відповів, сміючись, Герберт, — а то в мене зуби від холоду цокотять!

Дійсно, Герберт добре зігрівся, але не більше. Спробу добути вогонь довелося відкласти до ранку, Гедеон Спілет удвадцяте заявив, що для Сайреса Сміта така задача — справжня дрібниця. А поки що журналіст улігся спати прямо на піску в одному з коридорів Нетрів, Герберт, Наб і Пенкроф зробили за його прикладом, а Топ розтягнувся біля ніг свого хазяїна.

Наступного дня, 28 березня, інженер прокинувся близько восьмої години ранку, побачив біля свого ложа товаришів, які очікували його пробудження, і так само, як напередодні, спершу запитав:

— Острів чи материк?

Як видно, думка ця не давала йому спокою.

— Відкіля ж нам знати, містере Сміт? — здивувався Пенкроф.

— Не знаєте?

— Ні. Але обов’язково довідаємося, як тільки ви нас поведете оглянути тутешні місця, — продовжував Пенкроф.

— Мені здається, я можу вже встати, — відповів інженер і без особливих зусиль звівся на ноги.

— От і добре! — вигукнув моряк.

— Я просто помирав від виснаження, — зауважив Сайрес Сміт. — Друзі мої, дайте мені трішки поїсти, і все минеться. У вас, звичайно, є вогонь?

Моряк зам’явся і не відразу відповів на делікатне запитання. Нарешті, зважившись, сказав:

— В тім-то й біда, містере Сайрес! Немає в нас вогню, або, вірніше сказати, — був вогонь та весь вийшов!

І Пенкроф розповів про те, що сталося напередодні. Інженера насмішив епізод з єдиним сірником, а потім невдала спроба добути вогонь способом дикунів.

— Подивимося, — сказав він. — Якщо не знайдемо нічого такого, що може замінити трут…

— То що тоді? — запитав моряк.

— Тоді зробимо сірники.

— Хімічні?

— Хімічні!

— Не така вже це важка справа, — сказав журналіст, поплескавши Пенкрофа по плечу.

Моряк зовсім не поділяв такої думки, але заперечувати не став. Усі вийшли з Нетрів. Погода була чудова. Яскраве сонце піднялося над обрієм, і промені його весело грали на призматичних гранях високих стрімчаків.

Окинувши швидким поглядом околиці, інженер сів на уламок скелі. Герберт приніс йому кілька жмень черепашок і водоростей та сказав запопадливим тоном:

— Оце й усе, що в нас є, містере Сайрес.

— Спасибі й на тому, дорогий, — подякував інженер. — На сьогоднішній ранок досить.

Він з апетитом з’їв свій злиденний сніданок, запиваючи його прозорою, чистою водою, якої зачерпнули з ріки великою мушлею.

Товариші мовчки дивилися на нього. Вгамувавши так-сяк голод, Сайрес, Сміт схрестив на грудях руки і сказав:

— Отже, друзі, ви ще не знаєте, куди нас закинула доля — на материк чи на острів?

— Ні, містере Сайрес, не знаємо, — відповів юнак.

— Ну так завтра довідаємося, — сказав інженер. — До завтра доведеться почекати.

— Тільки ось… — зніяковіло заговорив Пенкроф.

— Що «ось»?

— Як же з вогнем? — запитав Пенкроф, у якого теж була своя надокучлива ідея.

— Не турбуйтеся, Пенкрофе, вогонь ми добудемо, — відповів Сайрес Сміт. — А ви ось що мені скажіть… Учора, коли мене несли на ношах, я начебто бачив на заході гору, що піднімається над усім цим краєм.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — гора тут є, і досить висока…

— Прекрасно, — продовжував інженер. — Завтра ж ми піднімемося на її вершину і побачимо, куди ми потрапили — на острів чи на материк. А доти, повторюю, нічого не варто починати.

— Як «нічого»? Вогонь нам потрібен, — уперто повторив моряк.

— Буде в нас вогонь, буде! — сказав журналіст. — Потерпіть трішки, Пенкрофе.

Моряк подивився на нього досить красномовним поглядом, що ясно говорив: «Та вже якщо на вас покластися, містере Спілет, то не скоро ми спробуємо смаженої дичини!» Одначе він стримався і змовчав.

А Сайрес Сміт не відповів йому ні слова, начебто питання про вогонь зовсім його не цікавило. Занурившись у свої думки, він довго мовчав і, нарешті, озвався:

— Друзі мої, становище наше, можливо, й жалюгідне, але дуже зрозуміле. Все просто. Можливо, ми знаходимося на материку, а тоді після більш-менш довгих мандрівок зможемо дістатися до яких-небудь населених місць. Але, може, ми потрапили на острів, і вже тут одне з двох: якщо на острові є населення, ми постараємося позбутися лиха за допомогою місцевих жителів, а якщо він ненаселений, — поміркуємо, як нам звідси вибратися самотужки.

— так, все дуже просто, де вже простіше! — пробурмотів Пенкроф.

— Але куди ж нас усе-таки заніс ураган? Як ви самі думаєте, Сайресе? — запитав журналіст.

— Я, звичайно, не можу цього знати напевно, але є всі підстави припускати, що ми десь у Тихому океані. Адже коли ми вилетіли з Ричмонда, дув північно-східний вітер, і сама вже сила урагану говорить про те, що напрямок його не мінявся. А якщо увесь час зберігався той самий напрямок — з північного сходу на південний захід, — то, виходить, ми пролетіли над декількома штатами — Північною Кароліною, Південною Кароліною, Джорджиєю, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою, у найвужчій її частині, потім над якоюсь смугою Тихого океану. Я думаю, що всього куля пролетіла не менше шести-семи тисяч миль, і якщо напрямок вітру змінився хоч на піврумба[10], він міг нас занести на Маркізькі острови або на острови Туамоту, а якщо швидкість її була більше, ніж я думаю, то можливо, ми опинилися в Новій Зеландії. У такому випадку нам неважко буде повернутися на батьківщину, — ми зможемо розраховувати на допомогу англійців або тубільного населення маорі. Але якщо ми потрапили на який-небудь незаселений острів Мікронезії (це ми, можливо, встановимо, коли піднімемося на високу гору, про яку я говорив), то вже нам доведеться залишитися тут назавжди!

— Назавжди? — вигукнув журналіст. — Дорогий Сайресе, що ви сказали? Назавжди?

— Найдоцільніше приготуватися до найгіршого, — відповів інженер. — А все добре нехай буде приємною несподіванкою.

— Правильно! — погодився Пенкроф. — Але давайте все-таки сподіватися, що біля нашого острова — якщо ми на острові — проходять морські судна! Інакше нам зовсім зле прийдеться!

— Нічого не можна довідатися, поки ми не піднімемося на гору, і це треба зробити якомога швидше, — відповів інженер.

— А чи матимете ви завтра сили, містере Сайрес, зробити таке важке сходження? — занепокоївся Герберт.

— Сподіваюся, що витримаю, — відповів інженер, — але за умови, що Пенкроф і ти, дитя моє, виявитеся вмілими і спритними мисливцями.

— Містере Сайрес, — благально звернувся моряк, — оскільки ви заговорили про полювання, то дозвольте вам сказати, що марно ми дичину принесемо, якщо її ні на чому буде засмажити.

— Принесіть, Пенкрофе, принесіть дичини, — сказав Сайрес Сміт.

Вирішили, що інженер і Гедеон Спілет залишаться біля Нетрів, щоб оглянути берег і верхнє плато. А тим часом Наб, Герберт і Пенкроф підуть до лісу, поповнять запас палива і постараються побільше принести здобичі — і пернатої, й чотириногої, яка трапиться.

Мисливці вирушили в похід о десятій годині ранку. Герберт був повний надій, Наб ішов у веселому настрої, зате Пенкроф сердито бурчав:

— Де вони візьмуть той вогонь?! Хіба що з неба блискавка вдарить і запалить їм дрова.

Усі троє рухалися берегом ріки, і коли дійшли до її закруту, моряк зупинився й запитав своїх супутників:

— З чого почнемо? З полювання чи спершу дров наберемо?

— З полювання, — відповів Герберт. — Он уже Топ шукає.

— Добре, спершу полюємо, а потім повертаємося сюди по дрова.

Прийнявши таке рішення, Герберт, Наб і Пенкроф виламали собі в молодому ялиннику три кийки і рушили слідом за Топом, який біг у високій траві.

Цього разу мисливці відійшли від берега ріки і заглибилися в ліс. Навкруги, як і раніше, стояли хвойні дерева, здебільшого сосни. Подекуди ліс рідів, і на галявині, що відкривалася погляду, здіймалися величезні, могутні сосни. Очевидно, наші аеронавти опинилися у вищих широтах, ніж припускав інженер. Часом траплялися прогалини, де стирчали на всі боки сучки старого замшілого сухостою і земля була вистелена труском, — словом, найбагатший природний склад палива. Потім знову тягся ліс, майже непрохідні зарості, що сплелися суцільною стіною. У цих незнайомих хащах, де не пролягало жодної стежки, легко було заблукати, тому Пенкроф час від часу заламував на деревах гілки, наміряючись за цими віхами знайти зворотний шлях до ріки. Він уже думав, що, мабуть, марно вони не пішли вздовж берега, як у першу свою експедицію, тому що рухалися вони вже цілу годину, а дичини наче й не було. Топ нишпорив під низько навислими гілками і піднімав птахів, але вони не підпускали до себе наших мисливців. Усі куруку кудись зникли, і Пенкроф уже подумував, чи не піти знову до болотистої частини лісу, де він так вдало піймав на вудку тетеруків.

— Е-е, Пенкрофе! — глумливо вимовив Наб. — Де ж дичина? Ти ж обіцяв моєму хазяїну багато, багато дичини. А дивися, смажити нічого. Даремно ти про вогонь турбувався!

— Потерпи, Набе, — відповів моряк. — Ми справу зробимо, а ось що знайдемо, коли повернемося?

— Ти, виходить, не віриш містеру Сміту?

— Вірю.

— Тільки не віриш, що він добуде вогонь?

— Побачу вогонь у вогнищі, тоді повірю.

— Раз мій хазяїн сказав — виходить, буде вогонь!

— Побачимо.

Сонце ще не досягло зеніту, і експедиція могла продовжуватися. Герберт зробив відкриття — знайшов дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірному кліматі Америки та Європи і дає чудові, досить цінні горіхи. У шишках виявилися зовсім стиглі горіхи, і Герберт з товаришами поласували ними.

— Ну ось, — сказав Пенкроф, — замість хліба — водорості, замість м’яса — сирі слимаки, а на десерт — кедрові шишки. Який ще може бути обід у людей, раз у них немає жодного сірника!

— Та годі тобі скаржитися! — зауважив Герберт.

— Я, друже, зовсім не скаржуся. Але що не кажи, у такій їжі поживності мало, це ж не м’ясо.

— Топ щось побачив! — вигукнув Наб і побіг до хащі, звідкіля чувся гавкіт, до якого домішувалося якесь дивне рохкання.

Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. Якщо трапиться здобич, треба її піймати, а не сперечатися, на чому її засмажити.

Пірнувши в зелені зарості, мисливці побачили, що Топ тріпає якусь тварину, схопивши її за вухо. Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті.

Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів.

Водяна свинка і не думала відбиватися від собаки, тільки витріщала дурні очі, які запливли жиром. Мабуть, вона вперше бачила людей.

Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі.

— Ах, негідник! — вигукнув Пенкроф.

Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою.

Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з’являлася.

— Почекаємо, — сказав Герберт, — вона незабаром вирине.

— А може, вона потонула? — запитав Наб.

— Ні, — відповів Герберт. — Ви, бачили, які в неї лапи? Перетинчасті. Це майже як земноводне. Підстережемо її.

Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру.

Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. В одну мить водяну свинку витягли на берег, і Наб убив її ударом ціпка.

— Ура! — закричав Пенкроф, який любив цей переможний клич. — Тепер би тільки жаринок гарячих, і ми цього гризуна згриземо до кісточки!

Він звалив здобич на плече і, визначивши за сонцем, що час наближається до другої години дня, подав команду повертатися.

Чуття Топа й тут прислужилося мисливцям, — завдяки розумній тварині вони, не блукаючи, вибралися з хащі та за півгодини були вже в закруті ріки.

так само, як і першого разу, Пенкроф швидко спорудив пліт зі стовбурів дерев, хоча це здавалося йому безцільною роботою, адже вогню тепер не було; пліт пустили за течією ріки.

Кроків за п’ятдесят від Нетрів Пенкроф раптом зупинився і, оглушливо крикнувши «ура», тицьнув рукою, вказуючи на край кам’яного даху.

— Герберте! Набе! Дивіться! — гукнув він.

Над скелями, клубочачись на вітрі, піднімався стовп диму.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Винахід інженера. — Питання, що турбує Сайреса Сміта. — Експедиція в гори. — Ліс. — Вулканічний ґрунт. — Трагопани. — Муфлони. — Перший майданчик. — Нічліг. — На вершині гори

Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич.

— Ну що, шановний? — вигукнув репортер. — Вогонь-то горить! Найсправжнісінький вогонь. На ньому прекрасно можна засмажити цю тварину, і ми влаштуємо бенкет.

— Хто запалив? — дивувався Пенкроф.

— Сонце!

Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. Моряк очам своїм не вірив і виглядав таким приголомшеним, що й не подумав розпитати інженера.

— У вас було збільшувальне скло, містере Сміт? — запитав Герберт.

— Ні, дитя моє, — відповів інженер, — але я зробив його.

І Сайрес Сміт показав прилад, що зіграв роль збільшувального скла. Він просто скористався двома опуклими скельцями від кишенькових годинників — свого власного і Гедеона Спілета. Наливши у скельця води, він склав їх і зліпив краї глиною. У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся.

Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. Але як красномовно говорили його очі! Якщо Сайрес Сміт не став для нього божеством, то в усякому разі вже не був простим смертним. Нарешті здатність говорити повернулася до Пенкрофа.

— Запишіть-но, містере Спілет, — сказав він. — Запишіть це у своїй книжечці!

— Уже записано, — відповів журналіст.

Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум’янювалася на яскравому вогні.

Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки.

Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п’ятдесят миль навколо. Можливо, що тоді вдасться розв’язати питання: «Острів чи материк?» — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим.

Повечеряли дуже смачно. М’ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож.

Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою.

— Завтра все з’ясуємо, — повторював він, — і відповідно до обставин будемо діяти.

Після вечері підкинули у вогнище побільше дров, і всі мешканці Нетрів, включаючи і вірного пса Топа, міцно заснули.

Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев’ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля.

Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід.

Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Знайшли стежину, уже прокладену нашими мисливцями під покровом хвойних дерев, і до дев’ятої години Сайрес Сміт з товаришами вийшли на галявину лісу із західного його боку…

Спочатку йшли болотистою низиною, потім ґрунт став сухий, піщаний: почався пологий підйом, що вів від берега всередину цих незнайомих країв. Під високими деревами миготіли якісь звірята. Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього.

О десятій годині зробили короткий привал. Як тільки мандрівники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта. Найвищу його частину складали дві конусоподібні вершини. Одна була заввишки приблизно дві з половиною тисячі футів; відроги, що начебто служили їй опорою, мали якісь дивні вигини і нагадували пазурі величезної звірячої лапи, яка вчепилася в землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори.

На північно-східному схилі рослинність, мабуть, була менш густа, між зеленими гайками виднілися досить звивисті просвіти, можливо, прокладені потоками лави.

Біля першого конуса піднімався другий; ледь заокруглена його верхівка стояла трохи криво, немов шапка, заломлена набакир. На її голих схилах у багатьох місцях здіймалися червонуваті скелі.

Саме на вершину цієї другої гори їм і випадало піднятися; і, мабуть, найкраще було йти по гребенях відрогів.

— Ми з вами знаходимося в горах вулканічного походження, — сказав Сайрес Сміт і рушив попереду своїх супутників по звивистому і досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.

Поверхню землі порізали, здибили, випнули дії вулканічних сил. Усюди були розкидані одиночні валуни, брили базальту, пемзи й обсидіану. Подекуди зеленіли високі хвойні дерева, — ті ж самі породи, що на кілька сот футів нижче покривали дно й обриви ущелин, зливаючись в густу хащу, непрохідну для променів сонця.

На початку підйому Герберт помітив свіжі сліди, що належали якійсь великій тварині, можливо небезпечному хижаку.

— Мабуть, ці симпатичні звірі не погодяться з доброї волі уступити нам свої володіння, — сказав Пенкроф.

— Ну, що ж, ми постараємося їх позбутися, — відповів журналіст, якому вже доводилося полювати в Індії на тигрів, а в Африці на левів. — Але поки будемо триматися напоготові.

Мандрівники піднімалися повільно, через усілякі нездоланні перешкоди доводилося відхилятися від прямого шляху. Іноді схил раптово розсікало провалля, і маленький загін повинен був його обходити. Іншого разу мимоволі відступали, поверталися назад, відшукуючи зручніше для підйому місце. Час ішов, зростала втома. Опівдні зупинилися в затінку високих ялин біля струмочка, який каскадом збігав по каменях; до цього часу подолали тільки половину підйому на перший уступ, і стало зрозуміло, що завидна до нього не доберешся.

З місця привалу відкривався широкий вид на море, але з правого боку кругозір обмежував високий гострий мис, що простягнувся до південного сходу, і не можна було визначити, йде за ним море чи суша. Ліворуч далечінь виднілася на північ на кілька миль. На північному заході картина завершувалася гірським відрогом вигадливих обрисів, — він здавався застиглим потоком лави, колись виверженої вулканом. Отже, поки що не було можливості дати відповідь на питання, яку хотів знайти Сайрес Сміт.

О першій годині дня вирушили далі. Треба було повернути на південний захід і знову заглибитися в досить густий ліс. Там на очах мандрівників перелітали з дерева на дерево кілька пар птахів, що належали до сімейства фазанових. Це були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом, що висів біля зоба, і двома циліндричними виступами, посадженими за очима. Птахи були завбільшки з домашнього півня; самкам дісталося скромне коричневе оперення, а самці хизувалися в чудових червоних перах, засіяних білими цяточками. Влучно кинутим каменем Гедеон Спілет убив одного з трагопанів, на яких Пенкроф, зголоднілий на свіжому повітрі, пожадливо дивився.

Вийшовши з лісу, мандрівники, підтягуючи один одного, піднялися стрімчастою стофутовою кручею і здерлися на верхній майже безлісний ярус хребта, що, безумовно, складався з вулканічних порід. Отут потрібно було знову повернути на схід і рухатися, петляючи по схилу, тому що підйом ставав крутішим, нездоланнішим, — кожний повинен був іти з обережністю і дивитися, куди він ставить ногу. Попереду піднімалися Наб і Герберт; Пенкроф замикав ходу, в середині піднімалися Сайрес Сміт і журналіст. Тварини, що водилися, на цих висотах (слідів тут зустрічалося чимало), мабуть, мали сталеві м’язи і велику гнучкість, якою відрізняються, наприклад, сарпи й дикі кози. Деякі з цих мешканців гір навіть потрапляли їм на очі, і, побачивши цих істот вперше, Пенкроф охрестив їх по-своєму.

— Барани! — вигукнув він.

Мандрівники зупинилися. Кроків за п’ятдесят від них стояло шість-сім великих тварин із широкими, загнутими назад рогами, стиснутими на кінцях, з довгою шовковистою вовною бурого кольору, що прикриває густе підшерстя.

Це були не звичайні барани, а барани особливої породи, що зустрічаються в гірських областях помірного клімату. Герберт назвав їх муфлонами.

— А годяться вони на печеню або на відбивні котлети? — запитав моряк.

— Цілком, — відповів Герберт.

— Ну, виходить, це барани!

Застигши нерухомо серед базальтових брил, муфлони здивовано дивилися на прибульців, — мабуть, вони вперше бачили людей. І раптом злякано сахнулися і миттю зникли між скель.

— До побачення! — крикнув їм навздогін Пенкроф з таким кумедним виглядом, що всі мимоволі засміялися.

Підйом продовжувався. Часто на схилі вигадливими зиґзаґами виступало натікання застиглої лави. На шляху не раз траплялися паруючі вулканчики — сольфатори, які доводилося обминати. Іноді сірка відкладалася у формі кристалічних друз, вкраплених у породи, які вулкан викидає перед виливом лави: грубозернисті сильно спечені пуццолани і білуватий вулканічний попіл, що складається з незліченних дрібних кристалів польового шпату.

З наближенням до першого плато, утвореного підошвою ближнього вулкана, підніматися стало ще важче. До четвертої години дня вже минули лісову зону. Лише подекуди траплялися потворно вигнуті оголені сосни, мабуть, дуже живучі, оскільки вони витримували на такій висоті пориви океанських вітрів. На щастя для Сайреса Сміта і його супутників день був ясний, тихий, — адже на висоті три тисячі футів різкіший вітер дуже ускладнив би сходження на вершину. Небо виглядало чистим, безхмарним, повітря зовсім прозоре. Навкруги панувала глибока тиша. Сонце вже сіло за верхній конус вулкана, що закривав на заході півгоризонта; величезна тінь цієї гори простягнулася до самого берега і подовжувалася все більше, в міру того як опускалося сонце. На сході в небі стояли легкі напівпрозорі хмарини, і промені заходу розмальовували їх усіма кольорами веселки.

Тільки п’ятсот футів відокремлювало наших мандрівників від того плато, де вони хотіли зупинитися ночувати, але, щоб дістатися до нього, довелося стільки кружляти, що цей короткий шлях збільшився щонайменше на дві милі. Найчастіше на крутому підйомі ноги сковзали на гладкій, добре відшліфованій поверхні застиглої лави, якщо тільки вивітрені породи не давали достатньої точки опори. День кінчався, і вже насувалися сутінки, коли Сайрес Сміт і його друзі, дуже втомлені після семигодинного сходження, дісталися, нарешті, до плато і зупинилися біля підніжжя першого конуса.

Скоріше влаштуватися на привалі, підкріпитися вечерею, а потім спати! Другий ярус гори спочивав на гранітній підставці, і навколо громадилося стільки скель, що знайти серед них притулок виявилося неважкою справою. Палива навколо було небагато, але все-таки вдалося розвести багаття, набравши моху та сухих гілок чагарнику, який подекуди ріс на цьому плато. Поки Пенкроф складав з каменів вогнище, Наб і Герберт вирушили по дрова. Незабаром вони принесли великі оберемки хмизу. За допомогою кременів висікли іскри на обпалену ганчірку, що служила трутом. Наб роздув вогонь, і через кілька митей на привалі під захистом скель, весело потріскуючи, уже палало багаття.

Воно призначалося лише для того, щоб погрітися біля вогню, тому що до вечора стало дуже прохолодно, а фазана на ньому не смажили — Наб беріг птаха на завтрашній день. На вечерю пішли залишки смаженої водяної свинки та кедрові горіхи. Пів на шосту трапеза закінчилася.

Сайресу Сміту спало на думку оглянути, поки ще не стемніло, широку округлу підставку верхнього конуса. Перш ніж прилягти відпочити, він захотів довідатися, чи вдасться обійти навколо конуса у випадку якщо неможливо буде піднятися крутими схилами на саму його вершину. Думка ця не полишала його, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не можна буде ні піднятися на вершину, ні обійти її навколо підніжжя, то, виходить, околиці, розташовані з західного боку гори, недоглянеш і, отже, ціль експедиції не буде цілком досягнута.

І ось Сайрес Сміт, забувши про втому, покрокував по краю плато, прямуючи на північ; Герберт пішов разом з ним, тоді як Пенкроф і Наб зайнялися готуваннями до ночівлі, а Гедеон Спілет занотовував у записнику події минулого дня.

Вечір видався ясний, тихий. Ще не зовсім стемніло. Сайрес Сміт і юнак йшли мовчки. Підошва конуса то розширювалася, і тоді йти було легко, то звужувалася, захаращена обвалами, і тут уже наші дослідники просувалися обережно, один вслід іншому. Хвилин за двадцять їм довелося зупинитися. Далі обидва конуси зовсім зрослись біля підставки. Обійти ж цю гору по схилу, що схилявся під кутом 70 градусів, було неможливо.

Отже, Сайрес Сміт і його юний супутник зазнали невдачі у своїх спробах обігнути вершину, зате вони побачили, що можна піднятися на неї.

Справді, перед ними була глибока тріщина, що розсікала край верхнього кратера, або, якщо завгодно, лійки, з якої в далекі часи, коли цей вулкан був ще діючим, випливала розплавлена лава. Охолонувши, вона затверділа, і шматки шлаку, які застигли в її корі, утворили неначе улаштовані природою сходи із широкими сходинками, що могли полегшити сходження на гору.

Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у розташуванні тріщини і, хоча темрява вже згущалася, без коливань почав підніматися величезними «сходами» разом з Гербертом, який не відставав від нього.

Варто було здолати підйом у тисячу футів. Чи доступнішими виявилися стінки кратера? Ми незабаром про це довідаємося. Інженер вирішив підніматися доти, доки буде можливо. На щастя, по стінках кратера тяглися звивисті борозни, немов нарізки велетенського гвинта, що полегшувало підйом.

Вулкан, безумовно, належав до числа згаслих. Ні найменшого струмка диму не піднімалося над його схилами. Ні найменшого язичка полум’я не виривалося з його глибини. Не чутно було навіть слабкого рокоту, гулу підземного здригання, — усе було спокійно в темній безодні, що сягала, можливо, до самих надр землі. Повітря всередині кратера не насичували сірчисті випари. Вулкан не занурився в дрімоту, — ні, в ньому висохло життя.

Спроба Сайреса Сміта обіцяла вдале сходження. Разом з Гербертом він піднімався все вище, лійка кратера розширялася все більше. Округлий клаптик неба, який виднівся між краями кратера, все збільшувався. Можна сказати, що з кожним кроком Сайреса Сміта і Герберта їм відкривалися нові зірки й чудові, яскраві сузір’я Південної півкулі. У зеніті горів червоним вогнем Антарес у сузір’ї Скорпіона, а подалі зблискувала зірка бета сузір’я Кентавра, що вважають найближчою до Землі зіркою. Потім, у міру того як розширювалася лійка кратера, виникли Фомальґаут із сузір’я Риб, Зоряний трикутник і, нарешті, майже над самим антарктичним полюсом заблищав Південний Хрест, зірка-дороговказ Південної півкулі, подібно Полярній зірці, що вказує шлях мореплавцям у Північній півкулі.

Близько восьмої години Сайрес Сміт і Герберт вийшли на вершину вулкана, що була вищою точкою на острові.

Вже настала ніч, нічого було й намагатися розрізнити що-небудь на відстані двох миль. Чи оточує з усіх боків цю невідому землю море, чи вона з’єднується на заході з яким-небудь материком, омитим Тихим океаном, — зараз цього не скажеш. На заході чітко вимальовувалася гряда хмар, що ще збільшували сутінки; вже не відрізнялося море від неба, вони зливалися в єдине широке темне коло.

Але в одній точці обрію замерехтіло тьмяне світло, що повільно опускалося в міру того як піднімалися в небесну висоту хмари.

То був тонкий серп місяця, що хилився до заходу, уже готовий зникнути. Але в короткому його сяйві під довгою смугою хмар, що простягнулася в небі, чітко вимальовувалася лінія обрію, і на мить затріпотіла на затягнутому брижами морському просторі місячна доріжка.

Сайрес Сміт схопив юнака за руку, і, коли молодик занурився у води океану, інженер вигукнув:

— Острів!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

На вершині згаслого вулкана. — Всередині кратера. — Навколо — тільки океан. — Вид берега з висоти пташиного польоту. — Гідрографія й орографія. — Чи заселений острів? — Хрещення заток, бухт, мисів, рік і так далі. — Острів Лінкольна

Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм друзям, що земля, на якій вони опинилися випадково, — острів; завтра треба багато чого обміркувати і вирішити, що робити. Потім кожен влаштувався як міг для ночівлі під прикриттям базальтової скелі на висоті дві тисячі п’ятсот футів над рівнем моря, і в цю тиху ніч наші острів’яни заснули мирним сном.

Наступного ранку, 30 березня, після жебрацького сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер вирішив знову піднятися на вершину згаслого вулкана і відтіля уважно оглянути острів, де зазнали катастрофи аеронавти. Можливо, їм випадає залишатися в’язнями на все життя, якщо острів розташований далеко від материка і не знаходиться на шляхах кораблів, що відвідують тихоокеанські архіпелаги. Усі супутники інженера Сміта вирішили йти разом з ним у цю нову експедицію. Їм теж хотілося побачити загальну картину цього острова, де вони змушені жити і боротися за своє існування.

Близько сьомої години ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб попрощались із базальтовим притулком. Нікого, здавалося, не бентежила його доля, всі вірили у свої сили, але варто зазначити, що ця віра ґрунтувалася в Сайреса Сміта на іншій основі, ніж у його друзів. Інженер вірив у майбутнє тому, що почував себе здатним вирвати у цієї дикої природи все необхідне для свого життя і для життя своїх товаришів, а вони не боялися нічого, знаючи, що з ними Сайрес Сміт. І це було зрозуміло. Пенкроф сповнився такої довіри до інженера відтоді, як знову запалав у багатті згаслий вогонь. Тобто опинись вони всі на голій скелі, він і тоді не втратив би надії, аби там був з ними Сайрес Сміт.

— Нічого! — сказав він. — Ми втекли з Ричмонда без дозволу тюремників. А тут у нас немає ніяких наглядачів, тож невже ми в один прекрасний день не попрощаємось з цим благословенним куточком?

Сайрес Сміт вирушив тією ж дорогою, якою він піднімався напередодні. Обігнули конус вулкана по плато, на якому він здіймався, і незабаром дісталися до величезної розпадини. Погода стояла прекрасна. Сонце, що сяяло в безхмарному чистому небі, заливало своїм світлом східний схил гори.

Підійшли, нарешті, до кратера. Він виявився саме таким, яким нечітко бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто величезною, що розширюється догори, лійкою, піднятою на тисячу футів над гірським плато. Від нижнього кінця тріщини по схилу гори зміїлися широкі й могутні скам’янілі потоки лави, а брили вивержених порід розкидані були до нижніх долин, що порізали північну частину острова.

Стінки кратера мали нахил не більше тридцяти п’яти — сорока градусів, і підніматися ними виявилося зовсім неважко. На них помітні були дуже давні сліди лави, — можливо, при виверженні вона переливалася через верхній край кратера, поки бічна тріщина не відкрила їй нового виходу.

Щодо внутрішнього каналу, яким кратер з’єднувався з надрами землі, глибину його не можна було визначити на око, тому що він губився в темряві. Але безсумнівною залишалася та обставина, що вулкан належить до числа згаслих.

Близько восьмої години ранку Сайрес Сміт і його супутники вже піднялися на конічний бугор, що стирчав на північному краю кратера.

— Море! Навкруги море! — вигукнули мандрівники в один голос, начебто не могли не вимовити цих слів, які підтверджували, що вони опинилися на острові.

Вдруге здійснюючи сходження на згаслий вулкан, Сайрес Сміт, можливо, плекав надію побачити неподалік іншу землю, інший острів, яких він напередодні не роздивився у темряві. Але до самого обрію, тобто впродовж п’ятдесяти миль навколо, простягалася водна пустеля. Ніякої землі на видноколі! І жодного вітрила! Безмежна широчінь океану, і в ній загубився їхній острів.

Інженер і його побратими застигли в мовчанні і довго стояли нерухомо, обводячи поглядами океан. Очі їхні жадібно впивалися в морську далечінь. Але навіть Пенкроф, що відрізнявся чудесною пильністю, не побачив нічого, адже якби десь на обрії з’явилася земля, то, нехай вона навіть виникла б у вигляді невловимої для інших смужки туману, Пенкроф, безумовно, помітив би її, тому що природа наділила його справжніми телескопами, якими він оглядав світ з-під насуплених брів.

Від океану вони перевели погляди на острів, що виднівся весь як на долоні. Гедеон Спілет поставив виникле у всіх запитання:

— А чи великий він?

Адже острів здавався таким незначним серед безмежних просторів океану.

Сайрес уважно придивився до обрисів суші, врахував висоту гори, на якій вони стояли, і, подумавши трохи, сказав:

— Друзі мої, мені здається, я не помилюся, якщо скажу, що береги нашого острова тягнуться більше ста миль.

— А яка в нього площа?

— Важко сказати. Надто він примхливо порізаний.

Сайрес Сміт не помилився у своєму визначенні, — острів за величиною приблизно дорівнював Мальті або острову Закінф у Середземному морі, але мав значно неправильнішу форму, а разом з тим був бідніший на миси, стрілки, коси, затоки, бухти. Його дивні обриси вражали уяву, і коли Гедеон Спілет, на прохання інженера, замалював контури острова, усі погодились, що він схожий на якусь фантастичну тварину, на дивовижне крилоноге, що спить на хвилях Тихого океану.

Журналіст негайно склав досить точну карту острова.

Незайвим буде ознайомити читачів з обрисами острова. У тій частині берега, куди пристали наші мандрівники, коли їхня куля зазнала аварії, розташувалася широка бухта, обмежена з південного сходу гострим мисом, що під час першої подорожі Пенкрофа був схований від його очей. З північного сходу бухту захищали дві інші коси, а між ними лежала вузька затока, схожа на пащу величезної акули.

У напрямку з північного сходу на південний захід берег видавався в море округлим виступом, що нагадував приплющений череп якогось хижого звіра, а потім, біля того місця, де знаходився згаслий вулкан, піднімалися горбом кілька розпливчастих контурів. Далі берег тягнувся з півночі на південь досить плавною кривою аж до невеликої бухти, що врізалася в берег на середині периметра острова, а за нею вигинався скелястий мис, схожий на хвіст гігантського алігатора. Цей мис являв собою край великого півострова тридцять миль завдовжки, рахуючи від південно-східного мису, про який ми вже згадували, внизу берег півострова плавно вигинався, утворюючи широку відкриту затоку. так химерно виглядали обриси острова.

У найвужчій своїй частині — між Нетрями і бухтою, що лежала на західному березі саме напроти них, — острів мав тільки десять миль у поперечнику, а в найширшій частині — від північно-східного мису, схожого на щелепу акули, і до південно-західного краю острова — не менше тридцяти миль.

Поверхня острова відрізнялася розмаїтістю: від перших відрогів гори до самого берега океану його покривав густий ліс, а північна частина була безводна, піщана, гола. Між горою і східним берегом Сайрес Сміт і його супутники, на свій подив, знайшли озеро, облямоване зеленню. Вони й не підозрювали про його існування. З висоти здавалося, що озеро лежить на одному рівні з океаном, але, помізкувавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно розташоване футів на триста вище, тому що водоймою служить западина плоскогір’я, яка є продовженням гранітного берегового кряжа.

— А вода-то в ньому прісна? — запитав Пенкроф.

— Зрозуміло, прісна, — відповів інженер. — Мабуть, його живлять, гірські джерела.

— Дивіться, он тече маленька річечка. Вона саме впадає в озеро, — сказав Герберт, вказуючи на струмок, що, можливо, брав початок біля західних відрогів хребта.

— так, так, — підтвердив Сайрес Сміт. — І раз ця річка впадає в озеро, там, з боку моря, повинен бути стік, по якому виливається надлишкова вода. На зворотному шляху побачимо.

Цей швидкий, досить звивистий гірський струмок і вже обстежена ріка, мабуть, являли собою всю річкову систему острова, наскільки вона була доступна погляду наших мандрівників. Можливо, що в лісових хащах, які вкривали дві третини острова, текли до моря й інші річки. таке припущення напрошувалося саме собою, тому що лісиста частина острова була, очевидно, досить родючою і буяла чудовими зразками флори помірного пояса. У північній частині ніщо не вказувало на присутність річок або струмків. Можливо, що на болотистому північно-східному краю острова зібралися стоячі води, — загалом, там була дика і, мабуть, порожня область дюн, пісків і каменю — місцевість, що являла собою різкий контраст з іншою територією острова, яка відрізнялася багатою природою.

Вулкан, що знаходився не посередині острова, а ближче до північно-західного узбережжя, начебто служив межею цих двох зон.

На південному заході, на півдні і на південному сході нижні уступи гірських відрогів зовсім зникали під зеленим плащем лісів. Зате на півночі можна було простежити все їхнє розгалуження і побачити, як вони, поступово знижуючись, поступаються місцем піщаним рівнинам. Саме з північного боку в ті далекі часи, коли відбувалися виверження вулкана, потоки лави, що випливали з нього, проклали собі широку дорогу і вимостили її своєю застиглою товщею аж до того гострого мису, який закривав бухту з північного сходу.

Сайрес Сміт і його товариші пробули на вершині гори не менше години. Острів лежав перед ними, немов рельєфна карта, традиційно розфарбована: зеленим кольором позначалися ліси, жовтим — піски, блакитним — води. Усю його поверхню вони могли охопити очима, для поглядів їхніх залишалися непроникними тільки лісові хащі, глибокі й вузькі долини, де стояла тінь, та тісні ущелини, що чорніли біля підніжжя вулкана.

Залишалося розв'язати ще одне питання, надзвичайно важливе для долі наших аеронавтів, які зазнали катастрофи.

Чи був це населений острів?

Журналіст першим поставив уголос це запитання. Усім здавалося, що, після того як вони оглянули острів з вершини гори, на таке запитання вже можна дати негативну відповідь.

Ніде не помітно було творінь рук людських — ні селищ, хоча б які складалися із жалюгідних халуп, ні самотніх халуп, ні сіток, ні рибальських човнів біля берега. У повітря не піднімалося ні найменшого струмочка диму від багаття, що вказувало б на присутність людини. Правда, довгий, схожий на хвіст алігатора край острова, що простягнувся на південний захід, був від спостерігачів за тридцять миль, і навіть зіркі очі Пенкрофа не могли б побачити на такій відстані людського житла. Неможливо було також підняти зелену завісу, що прикривала три чверті поверхні острова, і подивитися, чи не зачаїлося в лісовій глухомані яке-небудь селище. Але звичайне населення тихоокеанських островів, цих клаптиків суші, які немов виплили з морської безодні, живе на узбережжі, а тут воно здавалося зовсім пустельним.

Отже, надалі до детальнішого дослідження можна було припускати, що острів ненаселений.

Але що, коли сюди навідувалися, хоча б ненадовго, тубільці з яких-небудь сусідніх островів? Відповісти на це питання поки було неможливо. На п’ятдесят миль навколо не виднілося ніякої землі. Але ж п’ятдесят миль неважко здолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова: височіє він самотньо серед океану чи ж знаходиться недалеко від яких-небудь архіпелагів. Чи вдасться пізніше Сайресу Сміту без інструментів визначити широту і довготу острова? Задача дуже важка. А оскільки поки що нічого не відомо, не зайвими будуть заходи обережності на випадок можливого відвідування острова сусідами-дикунами.

Загальне знайомство з островом закінчилося, визначено його конфігурацію та рельєф, обчислена площа, встановлені його гідрографія й орографія. На плані, нашвидку складеному журналістом, було загалом позначено розташування лісів і рівнин. Тепер випадало спуститися по схилу гори і досліджувати острів щодо його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.

Але перш ніж скомандувати вирушати, Сайрес Сміт звернувся до товаришів із промовою.

— Друзі мої, — сказав він зі звичайним своїм спокоєм і серйозністю, — волею Всемогутнього нас закинуто на цей маленький клаптик землі. Тут нам з вами доведеться жити і, можливо, дуже довго. Зрозуміло, що несподівано може прийти допомога, якщо біля нашого острова випадково з’явиться корабель… Я говорю «випадково», тому що острів досить маленький, тут не знайдеться жодної природної гавані, придатної для стоянки кораблів, і боюся, що він знаходиться поза звичайними шляхами морських суден, тобто набагато південніше курсу кораблів, що йдуть до тихоокеанських архіпелагів, і значно північніше курсу тих суден, що ходять до Австралії, обминаючи мис Горн. таке наше становище. Я нічого не хочу приховувати від вас…

— І добре робите, дорогий Сайресе, — енергійно відгукнувся журналіст. — Ви ж маєте справу із справжніми чоловіками. Ми довіряємо вам. Можете на нас розраховувати. Правда, друзі?

— Я в усьому, в усьому буду слухати вас, містере Сайрес, — сказав Герберт, стискаючи руку інженера.

— Я скрізь і всюди піду за вами, хазяїне! — вигукнув Наб.

— А я ось що скажу, — заявив моряк. — Пенкроф ніколи від роботи не ховався! І якщо хочете, містере Сміт, ми з цього острова зробимо маленьку Америку! Понабудуємо тут міст, прокладемо залізниці, проведемо телеграф, і в один прекрасний день, коли ми тут все перетворимо, цивілізуємо, ми подаруємо цей острів уряду нашої країни. Тільки я про одне вас прошу…

— Про що? — запитав журналіст.

— Давайте дивитися на себе не як на нещасних жертв катастрофи, а як на поселенців, які прибули на цей острів з визначеною метою — заснувати тут колонію!

Сайрес Сміт не міг утриматися від посмішки. Пропозицію моряка прийняли. Потім інженер подякував своїм товаришам за довіру і додав, що дуже розраховує на їхню енергію і на допомогу неба.

— Ну що ж, час повертатися до Нетрів! — озвався Пенкроф.

— Хвилиночку, друзі, — зупинив усіх інженер. — Мені здається, треба назвати острів, і кожен мис, і косу, і річки, які ми тут бачимо.

— Чудово, — зрадів журналіст. — У майбутньому це полегшить справу, коли нам доведеться говорити про яку-небудь місцевість на нашому острові.

— Правильно! — погодився моряк. — Дуже зручно, коли можна вказати, куди або відкіля йдеш. І якось, знаєте, пристойніше вийде, начебто ми в путнім місці знаходимося.

— У Нетрях, наприклад, — лукаво помітив Герберт.

— Вірно, — підтвердив Пенкроф. — Дуже підходяща назва і сама собою спала мені на думку. Залишимо за нашим першим притулком цю назву, так і будемо говорити: «Нетрі». Згодні, містере Сайрес?

— Звичайно, Пенкрофе, раз ви так охрестили його.

— так, звичайно, й іншим місцям назви придумати неважко, — продовжував, дібравши смаку, моряк. — Візьмемо назви з книги про Робінзона, — мені Герберт багато читав з неї. Пам’ятаєте, як там написано? «Бухта Провидіння», «коса Кашалотів», «мис Обманутої Надії»!

— Ні, краще не так, — . заперечив Герберт. — Краще назвемо затоки і миси ім’ям містера Сміта, містера Спілета, ім’ям Наба…

— Моїм іменем? — здивувався Наб і посміхнувся широкою посмішкою, блиснувши білосніжними зубами.

— А чому б і не назвати на честь тебе? — зауважив Пенкроф. — «Бухта Наба». Дуже навіть добре виходить. «Мис Гедеона»…

— Ні, по-моєму, треба дати такі назви, щоб вони постійно нагадували нам про батьківщину, — відповів Гедеон Спілет.

— так, для головних пунктів — для бухт, для заток — так і треба зробити, — сказав Сайрес Сміт. — Я цілком з цим згодний. Наприклад, ту велику східну бухту назвемо: «бухта З’єднання», а ту широку бухту біля східного берега «бухтою Вашингтона». Гора, на якій ми зараз стоїмо, нехай зветься «гора Франкліна», а озеро, що лежить перед нашими очима, нехай має ім’я Гранта. Справді, друзі мої, так найкраще. Нехай ці назви нагадують нам про батьківщину і про тих шляхетних громадян, які прославили її. Але для рік, маленьких заток, мисів, скель, які ми бачимо з висоти цієї гори, я пропоную вибрати такі назви, щоб вони говорили про їхні контури, які-небудь їхні особливості. такі назви краще запам’ятовуються і матимуть практичну користь. Обриси нашого острова настільки дивні, що нам неважко буде придумати для них які-небудь образні назви. Що стосується тих річок, яких ми ще не бачили, але, можливо, ще зустрінемо в різних кінцях лісистої частини острова, коли вирушимо її досліджувати, тих заток і бухточок, що згодом знайдемо, — назвемо їх в міру наших відкриттів. Що ви скажете, друзі мої?

Пропозицію інженера прийняли одностайно. Острів лежав перед очима мандрівників, немов розгорнута карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці та височині. Гедеон Спілет записував ці назви, і географічна номенклатура острова була остаточно встановлена. Насамперед записали наступні найменування, запропоновані інженером: бухта З’єднання, бухта Вашингтона, гора Франкліна.

— А тепер, — сказав репортер, — я пропоную назвати он той півострів, що тягнеться до південного заходу, Звивистим, а довгий кам’янистий мис, яким він кінчається, — Зміїним, тому що він і справді схожий на вигнутий хвіст змії.

— Прийнято, — погодився інженер.

— А он та затока, на іншому кінці острова, страшенно схожа на розкриту пащу акули, — сказав Герберт. — Назвемо її затока Акули.

— Дотепно придумав! — вигукнув Пенкроф. — Зачекайте, і ми від вас не відстанемо. Той мис, що захищає бухту, пропоную назвати — мис Щелепа.

— Але там два миси, — зауважив журналіст.

— Ну що ж, — сказав Пенкроф, — нехай у нас будуть Північна щелепа і Південна щелепа.

— Записано, — доповів Гедеон Спілет.

— Треба ще дати назву тому гострому мису, що видніється біля південно-східного берега, — нагадав Пенкроф.

— Тому, що біля краю бухти З’єднання, — додав Герберт.

— Мис Пазур, — негайно відгукнувся Наб, — йому теж хотілося стати хрещеним батьком якої-небудь частки спільного володіння.

Наб дуже вдало придумав назву — мис дійсно здавався страшним пазуром тієї фантастичної тварини, яку своїми незвичайними обрисами нагадував острів.

У Пенкрофа викликало розчулення це веселе заняття, яке давало простір уяві. Незабаром виникли нові назви.

Ріку, яка стала для мешканців острова джерелом питної води, ту саму ріку, біля якої вони знайшли собі притулок, назвали рікою Віддяки, на знак щирої вдячності до провидіння.

Острівець, на який їх викинуло, одержав назву острівець Порятунку.

Широке плато, що простягалося за карнизом берегової гранітної стіни, яка піднімалася над Нетрями, і давала можливість охопити поглядом усю велику бухту, назвали плато Круговиду. І, нарешті, непролазні хащі, що покривали півострів Звивистий, охрестили лісами Далекого Заходу.

Отже, всі доступні погляду пункти у розвіданій частині острова дістали імена. Вирішили, що список їхній будуть поповнювати в міру того як з’являться нові відкриття.

За сонцем інженер приблизно визначив положення острова відносно сторін світу, і виявилося, що бухта З’єднання і плато Круговиду лежать на сході. Але Сайрес Сміт збирався наступного дня зафіксувати точний час сходу і заходу сонця, положення світила на небі на середині шляху від сходу до заходу і сподівався точно встановити, де знаходиться північний бік острова, — у Південній півкулі в момент своєї кульмінації (тобто опівдні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на противагу тому, що ми бачимо в Північній півкулі.

Отже, все закінчилося; новим острів’янам залишалося тільки спуститися з гори Франкліна і вирушити до свого притулку в Нетрях, як раптом Пенкроф вигукнув:

— Ну й молодці ми!

— Чому? — запитав Гедеон Спілет; закривши свого записника, він уже зібрався повертатися.

— А острову, острову забули дати назву!

Герберт хотів запропонувати ім’я Сайреса Сміта — він знав, що товариші дружно привітають таку пропозицію, але інженер випередив його.

— Друзі мої, — сказав він проникливо, — назвемо наш острів на честь благородного громадянина Американської республіки, на честь людини, яка бореться зараз, захищаючи її єдність. Нехай ця земля буде островом Лінкольна!

У відповідь на пропозицію Сайреса Сміта всі радісно крикнули «ура».

Того вечора колоністи перед сном говорили про свою батьківщину і ту жахливу війну, що закривавлює її. Вони сповідували тверду впевненість, що незабаром Південь зазнає поразки, і завдяки Гранту і Лінкольну справедлива справа громадян північних штатів переможе!

Це було 30 березня 1865 року. Хіба могли вони знати про те, що шістнадцять днів потому у Вашингтоні вчиниться злодійський злочин, що в гарячу п’ятницю Авраам Лінкольн упаде від руки фанатика.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Перевірка годинників. — Пенкроф задоволений. — Підозрілий дим. — Червоний струмок. — Флора острова Лінкольна. — Фауна. — Гірські фазани. — Полювання на кенгуру. — Агуті. — Озеро Гранта. — Повернення до притулку

Поселенці острова Лінкольна кинули навколо останній погляд, обігнули кратер вузькою закраїною і почали спускатися; за півгодини вони вже були на першому плато, там, де зупинялися на ночівлю під час підйому.

Пенкроф заявив, що варто поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити свої годинники.

Зазначимо, що в Гедеона Спілета годинник не постраждав від води, тому що його першим викинуло на берег, де він виявився недосяжним для хвиль. Годинник у нього мав чудовий механізм — дійсний кишеньковий хронометр, і журналіст щодня заводив його найретельніше.

Сайрес Сміт, зрозуміло, не міг заводити свого годинника, поки лежав непритомний в дюнах. А тут він виставив його, визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої, і відповідно перевівши стрілки.

Гедеон Спілет хотів спершу зробити так само, але Сайрес Сміт зупинив його, схопивши за руку, і застеріг:

— Ні, дорогий мій, стривайте. У вас годинник поставлений за ричмондовським часом?

— так, Сайресе.

— Отже, годинник у вас відрегульований за меридіаном цього міста, — тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.

— Цілком точно.

— Знаєте що? Не переводьте стрілки. Заводьте свого годинника дуже акуратно, але стрілок не торкайтеся, — нехай будуть так, як є. Це нам згодиться.

«Для чого?» — подумав моряк.

За сніданком усі їли із завидним апетитом і знищили весь запас дичини та горіхів. Але Пенкрофа це анітрохи не турбувало, — не біда, дорогою можна ще добути провіанту. Топ, напевно, не наситився своєю жалюгідною порцією і підніме в лісі яку-небудь дичину. Крім того, моряк уже подумував, чи не попросити інженера Сміта виготовити порох і парочку мисливських рушниць, — він вважав, що для Сайреса Сміта це не буде проблемою.

Йдучи з місця привалу, Сайрес Сміт запропонував товаришам дістатися до Нетрів іншою дорогою. Йому хотілося ближче познайомитися з озером Гранта, красиво обрамленим деревами. Почали спускатися гребенем одного з відрогів, між яких, можливо, витікала річка, що живила озеро. Дорогою наші колоністи вели розмову про свій острів, використовуючи придумані ними спільно назви, і легко розуміли один одного. Герберт і Пенкроф, — перший — зовсім ще хлопчик, а другий — людина по-дитячому простодушна, — були в захваті, і моряк, широко крокуючи, говорив:

— Здорово-то як, Герберте, а? Тепер уже, голубчику, ніколи не заблукаєш. Хочеш — йди повз озеро Гранта, хочеш — через ліси Далекого Заходу до ріки Віддяки, — все одно зминеш до плато Круговиду, а виходить, потрапиш до бухти З’єднання!

Мандрівники вирішили, що дорогою можна розбитися на групи, але не дуже віддалятися один від одного. Можливо, в густих лісах на острові водяться хижаки, і розсудливість вимагає триматися напоготові. Попереду йшли троє — Пенкроф, Герберт і Наб на чолі з невтомним Топом, який встигав обнишпорити кожен кущик. Гедеон Спілет і Сайрес Сміт йшли разом, — журналіст тримав напоготові свого записника, щоб занести до нього будь-яку подію; мовчазний Сайрес спокійно крокував поруч з ним, відходячи убік лише для того, щоб підібрати зразки мінералів або зірвати яку-небудь рослішу, і без зайвих розмов ховав те й інше до кишені.

— Що це він там підбирає? — бурчав Пенкроф. — Я все дивлюся, дивлюся, а не бачу тут нічого потрібного. Варто нахилятися за такою дурницею!

Близько десятої години ранку маленький загін уже спускався останніми відрогами гірського хребта. На схилах траплялися лише кущі та зрідка самотні дерева. Потім шлях пішов рівниною завдовжки близько милі, а далі сутеніла галявина лісу. Земля тут була горбиста, жовтувата, немов обпалена вогнем, і всюди траплялися вивержені вулканом великі брили базальту, для охолодження якого в земній корі згідно з дослідженнями Бішофа знадобилося триста п’ятдесят мільйонів років. Одначе ніде не було помітно слідів лави, — колись вона виливалася головним чином північним схилом вулкана.

Сайрес Сміт уже думав, що до річки, яка протікала, на його думку, лід деревами, на краю долини, вони дійдуть без усіляких пригод, як раптом побачив, що назустріч їм прожогом біжить Герберт. Наба і моряка не видно було за скелями.

— Що у вас там, хлопчику? — запитав Гедеон Спілет.

— Дим! — вигукнув Герберт. — Між скелями, за сто кроків звідси, дим піднімається!

— Виходить, тут є люди? — схвильовано сказав журналіст.

— Не треба з’являтися їм на очі, доки не довідаємося, з ким ми маємо справу, — застеріг товаришів інженер. — Можливо, на острові живуть дикуни, а зустріч з ними, по-моєму, більш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?

— Утік вперед.

— І не гавкає?

— Ні.

— Дивно. Постараймося все-таки покликати його.

Через кілька митей інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до товаришів і так само, як вони, сховалися за базальтовими брилами.

І тут усі вони виразно побачили, що в повітрі клубочиться дим дуже характерного жовтуватого кольору.

Інженер неголосно присвиснув, підкликаючи Топа; собака негайно підбіг до нього, і тоді Сміт, знаками звелівши товаришам почекати його, почав скрадатися між скелями.

Колоністи завмерли, з тривогою очікуючи результатів розвідки, як раптом почули голос Сайреса Сміта, який гукав їх, і вони чимдуж кинулися до нього. Усі четверо миттю опинилися біля інженера і відразу були вражені неприємним їдким запахом, яким просякло повітря.

За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, відкіля йде дим, що спочатку не безпідставно викликав у нього тривогу.

— Цей дим, або, точніше, ці випари — справа самої природи, — сказав він. — Нам просто зустрілося сірчане джерело. Якщо в кого болить горло, — будь ласка, тут прекрасно можна вилікуватися.

— Ех, шкода! — зажурився Пенкроф. — Шкода, що немає в мене застуди!

Мандрівники рушили до того місця, звідки піднімався дим. Вони побачили досить розлоге сірчане джерело між скелями; води його, поглинаючи кисень з повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.

Сайрес Сміт занурив у джерело руку і помітив, що вода масляниста. Надпивши ковток із жмені, він сказав, що в неї ледь солодкуватий присмак, температура ж її, на його думку, була дев’яносто п’ять градусів за Фаренгейтом (35 градусів вище нуля за стоградусною шкалою). Герберт запитав, чим він обґрунтовує таке визначення?

— Та просто, дитя моє, коли я опустив руку в джерело, у мене не виникло відчуття холоду, та й гарячою вода мені теж не здалася. Отже, у неї температура людського тіла, тобто близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.

Відзначивши на карті сірчане джерело, яке поки що не мало для них практичної цінності, колоністи рушили до галявини густого лісу, який стояв на сто — двісті кроків далі.

Як і передбачав інженер, там бігла річка, швидка річка з чистою, прозорою водою; її високі береги були червонястого кольору, що свідчило про наявність окису заліза в породах, з яких вони складалися. За кольором берегів колоністи відразу дали річці назву: «Червоний струмок».

Та це й дійсно був просто глибокий і світлий струмок, який витікав з гір, то рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно струменів піщаним дном, то із сердитим, ревінням стрибаючи по скелястих порогах або падаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера; ширина його була де тридцять, де сорок футів, а довжина — півтори милі. Вода в ньому виявилася прісною, і це дозволяло припустити, що й в озері прісна вода. Обставина ця виглядала доречною, якби на берегах озера знайшовся притулок зручніший, ніж Нетрі.

Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків.

— Який жаль! — ремствував Герберт. — Кокосова пальма — дуже корисне дерево, та й плоди в неї пресмачні.

Птахів у лісі було безліч, і вони вільно пурхали між гілками евкаліптів і казуаринів, — досить рідка зелень цих дерев не заважала їхньому польоту. Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем’я блищало пір’ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір.

Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». Кілька влучних ударів кийком припинили концерт цих імітаторів, а колоністам дісталася на обід чудова дичина.

Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла.

Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево.

— Кенгуру! — вигукнув Герберт.

— А їх їдять? — негайно поцікавився Пенкроф.

— Потушкуєш на повільному вогні, та й одержиш страву смачнішу будь-якої дичини! — відповів журналіст.

Не встиг Гедеон Спілет договорити, як моряк, натхненний його словами, а слідом за ним і Наб та Герберт кинулися навздогін за кенгуру. Дарма Сайрес Сміт кликав їх, намагався зупинити. Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м’ячі. Через п’ять хвилин мисливці зовсім засапалися, а кенгуру зникли в хащі. Топа переслідувала така ж невдача, як і його хазяїв.

— Містере Сайрес, — сказав Пенкроф, коли Сміт і Спілет наздогнали їх. — Містере Сайрес, самі бачите, обов’язково треба нам зробити рушниці. Це вам під силу?

— Можливо, — відповів інженер. — Але насамперед ми зробимо лук і стріли. Я впевнений, що ви навчитеся так само спритно володіти ними, як австралійські мисливці.

— Лук і стріли? — з презирством перепитав Пенкроф. — Лук і стріли — дитяча забава!

— Який ви гордий, друже, — зауважив журналіст. — Але ж довгі століття люди користувалися цією зброєю, і її вистачило, щоб закривавити світ. Порох — зовсім ще недавній винахід, а війна, на біду, так само стара, як рід людський!

— Але ж це так, містере Сайрес. їй-богу, так! Ось я завжди так — скажу, не подумавши. Ви вже вибачте!

Але Герберт, палко захоплений природознавством, своєю улюбленою наукою, знову заговорив про кенгуру.

— До речі, — заявив він, — ми наштовхнулися на таких кенгуру, яких піймати дуже важко. Це були величезні тварини з пухнатим сірим хутром. Але, якщо не помиляюся, існують кенгуру чорні й руді; є ще гірські кенгуру, кенгуру-пацюки. З ними набагато легше впоратись. Усього нараховують дванадцять видів кенгуру…

— Герберте, — повчально сказав моряк, — для мене існує тільки один вид кенгуру, називається він «смажений кенгуру», а ось він-то саме нам з тобою не дістався.

Всі мимоволі розсміялися, почувши цю нову наукову класифікацію, створену Пенкрофом. Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним.

Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. Можливо, він насамперед піклувався про самого себе, і якби схопив зубами яку-небудь дичину, мисливцям нічого б не дісталося; одначе Наб завбачливо стежив за ним.

Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною.

Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів).

Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. Звірята були більше зайця і вкриті жовтим хутром із зеленуватими підпалинами. Хвости вони мали дуже куці, можна сказати зародкові.

Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п’ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті.

— Ура! — , гукнув Пенкроф. — Печеня є! Тепер не соромно й додому повернутися!

Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь.

Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка.

Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п’ятдесятьом акрам[11]; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. Північний берег озера вигинався плавною дугою, що контрастувала з різкими обрисами південного його краю. На цьому маленькому Онтаріо зібралося безліч водяних птахів. За декілька сот футів від південного берега з води виступала одна-єдина скеля, що заміняла собою «тисячу островів», якими славиться озеро з тією ж назвою в Сполучених Штатах. Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри.

Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби.

— А справді, прекрасне озеро! — захопився Гедеон Спілет. — Ось би тут пожити!

— Поживемо! — лаконічно відповів Сайрес Сміт.

Бажаючи повернутися в Нетрі найкоротшим шляхом, мандрівники дійшли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без зусиль прокладаючи собі дорогу в лісових заростях, яких ще не торкалася рука людини, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок на південну частину плато Круговиду. В цей бік вони пройшли дві милі; нарешті, розсунулася остання завіса дерев, і перед очима мандрівників виникло плато, яке зеленіло густою травою, і неосяжна широчінь океану.

Щоб повернутися в Нетрі, досить було перетнути навскіс плато й спуститися по його схилу до першого закруту ріки Віддяки. Але інженеру хотілося знати, де і як випливають з озера надлишкові води, а тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. Справді, можливо, десь існував стік; або ж вода випливала через розпадину гранітної стіни. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яку Червоний струмок поступово наповнив водою; значить надлишок її повинен був десь стікати до моря, падаючи водоспадом. «Якщо це дійсно так, — думав інженер, — то, можливо, вдасться скористатися силою водоспаду, що досі марно пропадала, нікому не приносячи користі». Отже, дослідження берегів озера Гранта продовжувалося. Пройшли по гірському плато на північ ще півтори милі, але всупереч своїм чеканням Сайрес Сміт ніде не знайшов стоку води.

Стрілка годинника вже показувала пів на п’яту. Час було повертатися до притулку, приготувати на вогнищі обід. Маленький загін повернув назад, і лівим берегом ріки Віддяки Сайрес Сміт із товаришами дійшли, нарешті, до Нетрів.

Розпалили вогонь. Наб і Пенкроф виявилися справдешніми кухарями — один завдяки кулінарним здібностям, властивим неграм, а інший — як і личить морякові, який усе вміє робити; вони швидко приготували печеню зі своєї здобичі.

Після вечері, коли мандрівники вже збиралися лягати спати, Сайрес Сміт витяг з кишені камінчики — зразки різних мінералів — і коротко пояснив:

— Дивіться, друзі. Ось це — залізна руда, це — пірит, це — глина, це — вапняк, це — вугілля. Ось чим багата тут природа. Це її внесок до нашої спільної справи. Завтра черга за нами.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Що носив на собі Топ. — Лук і стріли. — Цегельний завод. — Гончарна піч. — Кухонне начиння. — Перша юшка. — Полин. — Південний Хрест. — Важливе астрономічне спостереження

— Ну, що ж, містере Сайрес, з чого почнемо? — запитав наступного ранку Пенкроф.

— З початку, — відповів інженер.

Дійсно, острів’янам довелося починати «із самого початку». У них не було ніяких інструментів для виготовлення найнеобхіднішого начиння; не могли вони також уподібнитись природі, у якої попереду дуже багато часу, і тому вона не квапиться, зберігаючи свої сили. Вони не мали такого запасу. Борючись за своє існування, вони повинні були негайно виготовити дуже багато чого, і якщо не робити винаходу на кожному кроці, то принаймні скористатися досвідом інших людей. Для них залізо і сталь існували ще в стані мінералів, гончарні вироби поки що були просто глиною, а для одягу їм необхідно ще знайти матеріал.

Треба, одначе, сказати, що наші острів’яни були дійсно людьми в кращому, у найвищому значенні цього слова. Інженер Сміт не міг і бажати собі розумніших і старанніших помічників, відданіших товаришів. Він поговорив з кожним і знав їхні здатності і схильності.

Гедеон Спілет, талановитий журналіст, чимало вивчив, щоб мати можливість говорити у своїх статтях про все; він і розумом і руками повинен допомогти облаштуванню колонії на острові. Спілет впорається з будь-яким завданням, а оскільки він азартний мисливець, то нехай полювання, що досі було для нього розвагою, стане відтепер його обов’язком.

Герберт — славний хлопчик, який має великі природничі знання; він надасть серйозну допомогу спільній справі.

Наб — це втілена відданість. Розумний, спритний і невтомний, силач, із залізним здоров’ям, він до того ж розуміється на ковальській справі. Наб, звичайно, буде дуже корисний колонії.

Пенкроф ходив по всіх морях і океанах, теслював на кораблебудівних верфях у Брукліні, бував і підручним кравця на державних кораблях, садівником і землеробом, коли приїжджав у відпустку додому, — тобто, як і личить морякові, мав славу майстра на всі руки.

Отже, тут неначе навмисно дібралася п’ятірка товаришів, здатних боротися з долею і перемогти її.

«Почнемо з початку», — сказав Сайрес Сміт. Спочатку необхідно зробити важливе пристосування для обробки мінеральної сировини, яку давала природа. Відомо, яку роль у цій обробці відіграє висока температура. Палива — як дров, так і кам’яного вугілля — вдосталь. Потрібно було тільки скласти піч.

— А для чого ця піч? — поцікавився Пенкроф.

— Наробимо собі різних горщиків. Вони нам дуже потрібні, — відповів Сайрес Сміт.

— А з чого піч складемо?

— З цегли.

— А цеглу з чого зробимо?

— З глини. В дорогу, друзі! Щоб даремно сировину не тягати, давайте влаштуємо майстерні на місці її видобутку. Наб принесе нам провізії, а вже вогню для готування їжі нам вистачить.

— Прекрасно, — посміхнувся журналіст. — Вогонь є, а їжі може й не бути, оскільки немає зброї для полювання.

— Ех, коли б хоч звичайнісінький ножик дістати! — зітхнув моряк.

— Що тоді? — запитав Сайрес Сміт.

— Як «що»? Та я б хутенько зробив лук і стріли. І мали б до столу скільки завгодно дичини!

— так… ніж, яке-небудь лезо, — замислився інженер, неначе говорячи сам до себе.

Погляд його випадково впав на Топа, який сновигав берегом. Очі Сайреса Сміта заблищали:

— Топ, сюди! — гукнув він,

Пес підбіг до хазяїна. Сайрес Сміт обхопив руками головну собаки, розстебнув нашийника і, розламавши його навпіл, сказав: ’ — Ось вам, Пенкрофе, два ножі!

У відповідь моряк двічі прокричав «ура». Нашийник Топа зроблений був з тонкої смуги загартованої сталі. Якщо нагострити її об камінь, вийде справжнє лезо, а, потім можна відшліфувати його осколком дрібнозернистого піщанику. таких каменів скільки завгодно на березі, і за дві години колонія розбагатіла на два гострих клинки, до них легко прилаштовувались міцні руків’я.

Появу першого знаряддя зустріли радісно, як велику перемогу. Та це й дійсно було перемогою, і до того ж здобутою вчасно.

Вирушили в дорогу. Сайрес Сміт повів товаришів на західний берег озера, туди, де він учора помітив багато глини, зразок якої прихопив із собою. Спочатку йшли вздовж ріки Віддяки, потім перетнули плато Круговиду і, подолавши близько п’яти миль, зупинилися на галявині, за двісті кроків від озера Гранта.

Дорогою Герберт знайшов дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. Це дерево — «крехимба» — належить до сімейства пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі та рівні гілки, — Пенкроф зрізав їх, обчухрав листя, потім підстругав гілки на кінцях так, щоб посередині вони були товщими і міцнішими; залишалося тільки знайти рослину, придатну для тятиви. Рослина ця належить до сімейства мальвових, роду гібіска, має міцні волокна, які пружністю, мабуть, не поступаються сухожиллям тварин. так Пенкроф виготовив досить надійні луки; не вистачало тільки стріл. Правда, їх легко зробити з твердих і прямих гілок без сучків, але де взяти гострі вістря? Адже матеріал, що міг би замінити залізо, навряд чи легко доступний. Пенкроф утішав себе думкою, що він потрудився на совість, а в усьому іншому допоможе випадок.

Острів’яни прийшли на те місце, яке вони обстежували напередодні. Ґрунт тут складався з червоної глини, що використовується для виробництва цегли й черепиці, і, отже, колоністи цілком могли втілити свій задум. Робочі руки є. Виробництво цегли справа не така вже й складна. Потрібно глину замісити з піском, зліпити цеглини й обпалити їх у вогні великого багаття.

Звичайно цеглу роблять за допомогою форм, але колоністам довелося зайнятися формуванням голіруч. Час до темряви і весь наступний день присвятили виготовленню цеглин. Глину, змочену водою, місили і руками, і ногами, потім масу поділяли на шматки рівної величини. Досвідчений робітник може за півдоби виготовити вручну майже десять тисяч цеглин, але п’ять наших майстрів на острові Лінкольна за два дні роботи зробили не більше трьох тисяч штук; сирі цеглини вклали рядами, так їм належало добре висохнути три-чотири дні, а потім можна починати випал.

Другого квітня вдень Сайрес Сміт спробував визначити положення острова відносно сторін світу.

Напередодні він точно зафіксував час, коли закотилося сонце, врахувавши при цьому явище рефракції. А ранком 2 квітня не менш точно встановив час сходу сонця. Від заходу до сходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отже, за шість годин і дванадцять хвилин після сходу того дня сонце повинно було пройти через меридіан острова, і точка, на якій воно в той момент виявиться в небі, і вкаже, де знаходиться північ[12].

У призначений час Сайрес помітив цю точку в небі і, провівши подумки лінію від сонця через два дерева, які він обрав віхами, одержав постійний меридіан для своїх астрономічних спостережень.

Перед випалом цегли два дні запасали паливо. Обламали гілки на деревах, що оточували галявину, зібрали весь хмиз у найближчих куточках лісу. Готуючи паливо, звичайно, і полювали в околицях, тим більше що в Пенкрофа з’явилося тепер кілька десятків стріл з дуже гострими вістрями. Добув їх вірний Топ: він притяг з лісу дикобраза — тварину, не дуже придатну для їжі, але досить цінну для острів’ян своїми голками. їх насадили на тонкий кінець стріл, а до іншого кінця прилаштували пера чубатого папуги, — щоб стріла летіла рівніше. Герберт і журналіст дуже швидко навчилися чудово стріляти з лука, і тепер у Нетрях не переводилася найрізноманітніша дичина: водяні свинки, голуби, агуті, глухарі і т. ін. Найкраще полювалося на лівому березі ріки Віддяки, в лісі, названому лісом Жакамара на честь того птаха, якого Пенкроф і Герберт безуспішно переслідували в перший день знайомства з островом.

Дичину з’їдали смаженою, але окіст дикого кабана закоптили в диму багаття із зелених гілок, попередньо нашпигувавши м’ясо запашними травами. Словом, їли наші острів’яни дуже ситно, але одноманітно, смажене м’ясо їм набридло, всі мріяли про суп і хотіли почути, як булькає на вогні горщик з юшкою. Одначе варити її було ні в чому, доводилося чекати, поки складуть гончарну піч і обпалять у ній горщики.

Під час своїх походів найближчими околицями «цегельного заводу» мисливці помітили свіжі сліди якихось великих звірів, з могутніми пазурами, але які саме тварини, визначити не могли. Сайрес Сміт наказав товаришам бути обережними — адже в лісі вони могли зіштовхнутися з якимись небезпечними хижаками.

Порада виявилася доречною. Одного разу Гедеон Спілет і Герберт бачили звіра, схожого на ягуара. На щастя, хижак не напав на них, інакше мисливці опинилися б у біді. Гедеон Спілет дав собі слово, що, як тільки в них буде «серйозне спорядження», тобто рушниці, яких все вимагав Пенкроф, він поведе непримиренну війну проти диких звірів і позбавить від них острів. У ці дні колоністи не займалися облаштуванням свого притулку в Нетрях, оскільки інженер сподівався, що їм вдасться відшукати або побудувати собі зручніше житло. Поки задовольнилися тим, що в коридорах на піску поклали підстилки з моху і сухого листя. На таких досить твердих постелях втомленим трудівникам спочивалось прекрасно.

Пригадавши, скільки днів вони вже провели на острові Лінкольна, вирішили надалі вести точний підрахунок. П’ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на цей острів.

Шостого квітня, на світанку, інженер і його товариші зібралися на тій галявині, де вони мали намір обпалювати цеглу. Зрозуміло, цю операцію вирішили здійснити під відкритим небом, а не в печах, або, краще сказати, склали цеглини кліткою, щоб вона являла собою величезну піч де випал проходив би сам собою. На землі акуратно вимостили в’язки хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одна на одну висохлі цеглини, так що вийшов куб, у якому залишили продув. Робота тривала цілий день, і тільки ввечері запалили хмиз.

Уночі ніхто не лягав спати — стежили за тим, щоб вогонь не слабшав.

Випал продовжувався дві доби й вдався прекрасно. Потім розпеченій печі дали охолонути, а тим часом Наб і Пенкроф, за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, притягли на них за кілька ходок неабияку купу вапняку, досить поширеної гірської породи, якої виявилося дуже багато на північному березі озера. З цих каменів, що розсипалися при прожарюванні їх на вогні, вийшло жирне негашене вапно, яке сильно здувалося і вирувало при гасінні, — вапно таке ж чисте, як те, що виходить при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому, затвердіти занадто швидко, наші колоністи одержували чудову цементуючу речовину.

Дев’ятого квітня в результаті всіх цих робіт Сміт уже мав деяку кількість гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.

Тоді взялися, не втрачаючи ані хвилини, складати піч для випалу різних гончарних виробів, необхідних у домашньому побуті. З кладкою печі впоралися без особливих зусиль. За п’ять днів у топку заклали кам’яне вугілля (Сайрес Сміт знайшов біля гирла Червоного струмка поклади вугілля, що виходили просто на поверхню землі), і з труби, заввишки двадцять футів, піднявся перший стовп диму. Галявина перетворювалася на завод, і Пенкроф уже не схилявся до думки, що з цієї печі вийдуть усі вироби сучасної промисловості.

В першу чергу виліпили звичайний глиняний посуд, зроблений досить грубо, але цілком придатний для варіння їжі. Сировиною для гончарних виробів послужила все та, ж глина, що й для цегли, але до неї Сайрес Сміт звелів додати трохи вапна і кварцу. Вийшла справжня гончарна глина, з якої наробили горщиків, чашок, формуючи їх у западинах каменів, а також тарілок, мисок, великих чанів для води і т. ін. Усі ці вироби виходили незграбними, кособокими, кривими, але коли їх випалили в печі при високій температурі, то в колоністів з’явилося необхідне начиння, зараз для них дорожче найвитонченіших порцелянових сервізів.

Варто нагадати, що Пенкроф, бажаючи довідатися, чи годиться ця глина для виготовлення люльок-носогрійок, зробив їх собі кілька штук; люльки вийшли досить потворними, але Пенкроф вважав їх чудовими. На жаль! Курити в них було нічого; тютюну на острові не знайшли. Чимала втрата для Пенкрофа!

— Нічого! З’явиться в нас і тютюн. Усе буде, — говорив Пенкроф, сповнений непохитної впевненості.

Гончарні роботи тривали до 15 квітня. Зрозуміло, колоністи даремно часу не гаяли: ставши гончарами, вони сумлінно виробляли горщики. А якби Сайрес Сміт захотів перетворити їх на ковалів, вони з такою ж ретельністю працювали б у кузні. Але наступного дня, 16 квітня, була неділя, навіть Великодня неділя, і всі вирішили присвятити цей день відпочинку. Ці п’ятеро американців були людьми благочестивими, дотримувалися рекомендацій Біблії, а при теперішньому становищі в їхніх серцях лише зросла віра у Творця всього сущого.

Увечері 15 квітня вони повернулися до Нетрів, захопивши з собою останню партію горщиків і загасивши піч до нових робіт. На зворотному шляху до притулку зробили приємне відкриття — Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчаті, бархатисті шматочки трута — це висушена м’якоть грибів з сімейства Polypo-raceae; відповідно оброблена, вона миттєво спалахує від іскри, особливо якщо її просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі або хлорнокислого калію. Але поки що колоністам не траплявся жоден із трутових грибів і навіть гриби-зморшки, що могли б замінити їх. І ось того дня інженер побачив рослину, з роду полинових, головними видами яких є полин, меліса, естрагон та їхні побратими; зірвавши пучок цієї трави, Сайрес Сміт простягнув їх морякові:

— Тримайте, Пенкрофе. Травичка ця принесе вам задоволення.

Пенкроф почав уважно роздивлятися рослину, стебла якої густо покривали шовковисті довгі волосинки, а листя — білуватий пушок.

— Еге! Що це таке, містере Сайрес? Невже тютюн? — запитав Пенкроф.

— Ні, — відповів Сайрес Сміт. — По-науковому кажучи, ця рослина «артемізія», у просторіччі — китайський чорнобильник, а для нас — вона стане трутом.

І справді, висушений чорнобильник дуже легко спалахує; він прекрасно замінив трут нашим колоністам, особливо коли інженер пізніше просочував його розчином азотнокислої солі калію — на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, що є не чим іншим, як селітрою.

Того вечора колоністи, зібравшись в середній «кімнаті» свого притулку, добре поїли. Наб приготував бульйон з агуті, окіст дикого кабана, присмачений запашними травами, і подав до нього варені бульби caladium macrorhizum, трав’янистої рослини сімейства ароїдних, що в тропічній зоні набуває деревоподібної форми. Бульби її дуже смачні, поживні і нагадують так зване «портландське саго», що продають в Англії; певною мірою ця страва могла замінити хліб, тому що колоністи острова Лінкольна хліба поки що не мали.

Повечерявши, Сайрес Сміт і його товариші о восьмій годині пішли на берег моря подихати чистим повітрям. Наближалася прекрасна тиха ніч. Місяць, який п’ять днів тому вступив у фазу повні, ще не піднявся, але на обрії вже сріблилося ніжне, бліде сяйво, — його можна назвати місячною зорею. Високо в небі блищали навколополюсні сузір’я, і найяскравіше горів Південний Хрест, яким Сайрес Сміт нещодавно милувався з вершини гори Франкліна.

І зараз Сайрес довго дивився на це чудове сузір’я, де вгорі і внизу зблискують дві зірки першої величини, ліворуч — зірка другої величини, а праворуч — третьої.

Подумавши, він запитав:

— Герберте, сьогодні в нас п’ятнадцяте квітня?

— так, містере Сайрес, — відповів юнак.

— Отож, шістнадцятого квітня, якщо не помиляюся, настане один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім, тобто завтра опівдні за годинником (різниця може скласти лише кілька секунд) сонце перетне меридіан даної місцевості. Якщо погода втішить нас ясним днем, думаю, мені вдасться визначити, на якій довготі знаходиться острів, з точністю до кількох градусів.

— Без приладів, без секстану? — запитав Гедеон Спілет.

— так, — відповів інженер. — А якщо до ночі небо не затягнуть хмари, я спробую ввечері встановити і нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест — сузір’я Південного полюса. Ви ж добре розумієте, друзі, що перш ніж взятися за велику роботу і влаштовуватися тут надовго, треба по можливості визначити, на якій відстані знаходиться наш острів від Америки, Австралії або від головних архіпелагів Тихого океану.

— Слушна думка, — зауважив Гедеон Спілет. — Замість того щоб закладати будинок, для нас, можливо, важливіше спорудити корабель — якщо раптом виявиться, що ми всього лише за кількасот миль від яких-небудь населених берегів.

— Ось тому-то я й спробую нині ж увечері визначити, на якій широті знаходиться острів Лінкольна. А завтра опівдні хочу вирахувати і його довготу.

Якби інженер Сміт мав секстан, — прилад, що дозволяє з великою точністю визначати кутові відстані за кутом відображення предметів, завдання не становило б для нього ніяких труднощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра опівдні за проходженням сонця через меридіан даної місцевості він визначив би координати острова. Але відсутній секстан треба було чим-небудь замінити.

Сайрес Сміт повернувся до Нетрів. При світлі вогню, який палав у багатті, він вистругав дві рівні лінієчки і, з’єднавши їх одну з одною, зробив щось подібне до циркуля, ніжки якого ворушились і розсовувались; скріпив він лінійки за допомогою шипа акації, зрізавши його із сухої гілки, що лежала в купі хмизу.

З цим інструментом інженер знову вирушив на берег моря, аби обчислити висоту полюса над обрієм, для чого необхідно вибрати найчіткіший, а саме морський обрій; мис Пазур закривав південний бік обрію, і Сайресу Сміту довелося шукати зручніше місце для спостереження. Найкраще було б вийти на берег, звернений безпосередньо до півдня, але для цього довелося б переправлятися через досить глибоку ріку Віддяки, що створювала чималу перешкоду.

Зваживши всі обставини, Сайрес Сміт вирішив обрати своєю обсерваторією плато Круговиду, врахувавши при обчисленнях його висоту над рівнем моря, а висоту цю він передбачав визначити завтра, шляхом застосування елементарних теорій геометрії.

Пройшовши лівим берегом ріки Віддяки, колоністи піднялися на плато і влаштували спостережний пункт біля краю, що тягнувся з північного заходу на південний схід, тобто над грядою вигадливих стрімчаків, що облямовували берег ріки!

Ця частина плато піднімалася на п’ятдесят футів вище скелястих пагорбів правого берега, схили яких йшли до мису Пазур і до південного краю острова. Отже, ніщо не затуляло від спостерігача півколо обрію від мису Пазур до Зміїного мису. На півдні ця лінія, освітлена першими променями місяця, що сходив, різко розмежовувала море і небо, що мало б сприяти точності обчислень.

Південний Хрест опинився перед спостерігачем неначе догори ногами — зірка альфа цього сузір’я виявилася внизу, тобто ближче за всіх до Південного полюса.

Сузір’я Південного Хреста знаходиться від Південного полюса далі, ніж Полярна зірка від Північного. Альфа Південного Хреста перебуває від полюса приблизно на відстані двадцять сім градусів. Сайрес Сміт це знав і вирішив узяти до уваги під час своїх розрахунків. Він постарався також провести спостереження в той момент, коли найближча до полюса зірка — альфа Південного Хреста — проходить меридіан острова, що мало б полегшити спостереження.

Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а інший на альфу Південного Хреста, немов наставив на них кутомір; відстань між двома ніжками циркуля відповідала куту між альфою й обрієм. Бажаючи точно зафіксувати отриманий кут, Сайрес Сміт прикріпив за допомогою шипів обидві планки свого приладу до поперечної перекладки, щоб відстань між ними не мінялася.

Після нього залишалося лише обчислити отриманий кут, взявши до уваги, що спостереження робилося не на рівні моря, а для цього потрібно було визначити, як високо стоїть плато Круговиду. Величина кута мала дати висоту альфи Південного Хреста, а отже, і висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, тому що географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.

Обчислення ці інженер відклав до завтра, і о десятій годині вечора всі колоністи вже спали міцним сном.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Висота гранітної стіни. — Застосування теореми про подібні трикутники. — Географічна широта острова. — Експедиція до північної частини острова. — Устрична обмілина. — Плани на майбутнє. — Сонце проходить через меридіан. — Координати острова Лінкольна

Наступного дня, 16 квітня, у Великодню неділю, колоністи вже на світанку вийшли з притулку і взялися прати свою білизну, вибивати і чистити одяг. Інженер збирався зварити мило, як тільки знайдуться необхідні для цього складові частини — сода або поташ, сало або яка-небудь рослинна олія. Важливе питання поповнення гардероба теж передбачалося розв’язати свого часу. Одяг, навіть при фізичній праці його власників, міг ще протриматися півроку, тому що його пошили з міцних тканин. Поки що найголовнішим було встановити, як далеко знаходиться острів від населених берегів, і колоністи хотіли зробити це того ж дня, якщо дозволить погода.

Сонце, що піднімалося над обрієм, обіцяло чудову неділю, один з тих чудових осінніх днів, коли літо начебто повертається на коротку мить, щоб попрощатися із землею.

Потрібно було доповнити дані вчорашніх спостережень, виміривши висоту плато Круговиду над рівнем моря.

— Вам, напевно, знадобиться вимірювальний прилад подібний до вчорашнього? — запитав інженера Герберт.

— Ні, дитя моє, — відповів Сайрес Сміт, — ми застосуємо інший прийом, що забезпечує, мабуть, не меншу точність.

Герберт, юнак надзвичайно допитливий, завжди прагнув довідатися щось нове, тому вирушив разом з інженером. Сайрес Сміт відійшов від гранітної стіни до краю берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст зайнялися іншими справами.

Сайрес Сміт захопив із собою пряму рівну жердину завдовжки близько дванадцяти футів — довжину він визначив за власним зростом, який він знав точно. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок — тобто гнучку ліану, до кінця якої підвісили звичайний камінь.

Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і кроків за п’ятсот від гранітного кряжа, Сайрес Сміт устромив жердину в пісок і старанно випрямив її, домігшись шляхом вивіряння виском, щоб вона стояла перпендикулярно до площини обрію.

Зробившу це, Сайрес Сміт відійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору знаходився і верхній кінець жердини, і гребінь гранітної стіни. Це місце він відзначив на піску кілочком і, повернувшись до Герберта, запитав:

— Ти знайомий з геометрією?

— Трішки, містере Сайрес, — відповів Герберт, боячись ускочити в халепу.

— Пам’ятаєш властивості подібних трикутників?

— так, — відповів юнак, — у подібних трикутників відповідні сторони пропорційні одна одній.

— Отож, дитя моє, у мене тут два подібних прямокутних трикутники, — один поменше, у ньому двома сторонами будуть: жердина, уткнута перпендикулярно в пісок, і пряма, що дорівнює відстані від нижнього кінця жердини до кілочка, а гіпотенузою, — мій погляд; у другого трикутника сторонами слугуватимуть: стрімка лінія гранітної стіни, висоту якої нам потрібно виміряти, відстань від кілочка до підошви стіни, а як гіпотенуза — мій погляд, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.

— Зрозумів, містере Сайрес! Я все зрозумів! — вигукнув Герберт. — Відстань від кілочка до жердини пропорційна відстані від кілочка до підошви стіни, а висота жердини пропорційна висоті стіни.

Правильно, Герберте, — підтвердив інженер. — І коли нам стануть відомі обидві відстані від кілочка, то, знаючи висоту жердини, ми швидко вирішимо пропорцію й у такий спосіб визначимо висоту стіни, що позбавить нас від необхідності вимірювати її безпосередньо.

Основи обох трикутників обміряли за допомогою тієї ж самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десять футів; виявилося, що відстань між кілочком і жердиною — п’ятнадцять футів, а відстань між кілочком і підошвою стіни — п’ятсот футів.

Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і юнак повернулися до Нетрів.

Там інженер узяв плоский камінь, принесений ним з попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко видряпувались цифри гострою черепашкою. І на цій аспидній дошці Сайрес Сміт склав таку

15: 500 = 10: х

500 х 10 = 5000

5000: 15 = 333,33

Отже, висота гранітної стіни була триста тридцять три фути[13].

Тоді Сайрес Сміт взяв інструмент, зроблений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані від альфи Південного Хреста до площини обрію. Він точно відміряв цей кут по колу, розділивши його на триста шістдесят рівних частин. Кут дорівнював 10 градусам. Збільшивши цей кут на двадцять сім градусів, що відокремлюють альфу від Південного полюса, і зробивши поправки на висоту плоскогір’я, на якому велися спостереження, він одержав тридцять сім градусів. Отже, Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна знаходиться на тридцять сьомому градусі південної широти; але, з огляду на те, що недосконалість його спостережень і викладень могла призвести до помилки в п’ять градусів, він вважав більш правильним записати, що острів знаходиться між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю.

Щоб мати обидві координати місцевості, залишалося визначити довготу. Сайрес Сміт прагнув спробувати це зробити того ж дня, опівдні, коли сонце проходитиме через меридіан даної суші.

Неділю вирішили використати на прогулянку, або, точніше, на дослідження тієї частини острова, що знаходилася між північним берегом озера і затокою Акули, а якщо дозволить погода, дійти й до північного сходу мису Південна щелепа. Для обіду мали намір зробити привал у дюнах і повернутися до Нетрів тільки ввечері.

Пів на дев’яту ранку маленький загін уже рухався берегом протоки, яка відділяла острів Лінкольна від острівця Порятунку, де перевальцем поважно походжали біля води короткокрилі пінгвіни, схожі на безруких людей. Вони чудово плавали і пірнали, і їх відразу можна було впізнати за характерним, дуже неприємним лементом, схожим на ревіння віслюка. Пенкрофа вони зацікавили лише з кулінарного боку, і він не без задоволення почув, що м’ясо цих птахів, хоча й темне, цілком їстівне.

Біля самого моря на піску плазували якісь великі земноводні тварини — можливо, тюлені, які обрали острівець своїм лежбищем. Сподіватися на придатність тюленів для їжі неможливо — їхнє жирне м’ясо огидне на смак; одначе Сайрес Сміт дуже уважно їх розглядав і, не поділившись ні з ким своїми думками, сказав товаришам, що незабаром треба буде навідатися на острівець.

Берег, яким ішли колоністи, засівали численні мушлі; деякі з них втішили б зоологів-дослідників молюсків. Серед цих скойок траплялися фазіанели, свердлильники, тригонії та багато інших. Але значно кориснішим відкриттям була устрична обмілина, що оголилася при відливі; Наб знайшов її між рифами, милі за чотири від Нетрів.

— Наб — молодець, марно часу не втрачає! — вигукнув Пенкроф, оглядаючи обмілину, що тяглася у відкрите море.

— Справді, дуже важлива знахідка, — погодився журналіст. — Кажуть, кожна устриця дає за рік п’ятдесят — шістдесят тисяч яєць, і, виходить, у нас з’явився невичерпний запас устриць.

— Але, думаю, устриці не дуже поживні, — сказав Герберт.

— Не дуже, — підтвердив Сайрес Сміт. — В них мало білкових речовин, і, якщо харчуватися тільки ними, треба з’їдати дюжин по п’ятнадцять — шістнадцять на день.

— Ну й що ж, — втрутився Пенкроф, — ми можемо ковтати їх сотнями, поки не знищимо все це устричне поселення. Чи не прихопити зараз кілька дюжин на обід?

І, не чекаючи відповіді, Пенкроф і Наб узялися відривати мушлі від каміння. Зібраних устриць поклали до кошика, сплетеного Набом з волокон гібіска; у ньому вже лежала їжа, припасена для обіду. Потім мандрівники рушили далі берегом, що тягся повз дюни.

Сайрес Сміт раз у раз поглядав на годинник, щоб встигнути підготуватися до спостереження, яке мав зробити рівно опівдні.

Уся ця смуга берега була дикою, голою, порожньою аж до того скелястого мису, що замикав бухту З’єднання і дістав назву Південної щелепи. Навкруги виднілися тільки піски, мушлі та кам’яні брили. На цей сумовитий берег прилітали морські птахи — баклани, ширококрилі альбатроси і дикі качки, що цілком заслужено викликали в Пенкрофа мисливське хвилювання. Він пустив у них стрілу, але безрезультатно — качки не сідали на землю, їх можна було підстрелити лише на льоту. І тоді моряк ще раз сказав Сайресу Сміту:,

— Самі бачите, містере Сайрес, як нам потрібні рушниці. Хоч би парочку, хоч одну рушницю! А то що в нас за спорядження…

— Звичайно, добре б мати рушниці, Пенкрофе, — відповів йому журналіст, — але це вже від вас залежить! Дістаньте сталь для ствола і казенної частини, селітри, деревного вугілля і сірки — для пороху, ртуті й азотної кислоти — для запалу і, нарешті свинцю для куль і дробу, — і Сайрес зробить вам першокласну рушницю.

— так, так, — підтвердив інженер. — І всі ці матеріали, безумовно, найдуться на острові, але виготовити вогнепальну зброю — справа складна, тут потрібні хороші інструменти і прилади високої точності. Але нічого, побачимо…

— Ех, навіщо ми викинули за борт зброю, що лежала в гондолі, і всі наші інструменти, і навіть складані ножі! — вигукнув Пенкроф.

— Та коли б їх не втопили, куля нас самих потопила б в океані, — заперечив Герберт.

— Мабуть, правильно ти говориш, голубчику, — погодився моряк і відразу додав: — Хотів би я бачити фізіономію Джонатана Форстера і його приятелів! Прийшли раненько на майдан, а там порожньо — полетіла куля!

— Мене анітрохи не турбують переживання цих панів! — сказав журналіст.

— А кому спала на думку ідея скористатися для втечі їхньою кулею? Мені! — з гордим виглядом заявив моряк.

— так, прекрасна думка вас осінила, Пенкрофе, — засміявся Гедеон Спілет, — завдяки їй ми й опинилися на незаселеному острові!

— По-моєму, краще жити на безлюдному острові, ніж під вартою заколотників! — заявив Пенкроф. — А відтоді як містер Сайрес знову з нами, я зовсім не шкодую, що ми сюди потрапили.

— І я теж, слово честі! — підтримав його журналіст. — Та й чого нам тут не вистачає? Усе є.

— А може, навпаки? Зовсім нічого немає, — проказав Пенкроф, розреготавшись, і знизав широкими плечима. — Ну, не біда, рано чи пізно, а ми придумаємо, як нам звідси вибратися.

. — І, можливо, швидше, ніж вам здається, друзі мої, — сказав інженер, — якщо тільки острів Лінкольна не занадто далеко розташований від якого-небудь населеного архіпелагу або материка. За годину ми будемо це знати. У мене немає карти Тихого океану, але я дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні встановили, острів Лінкольна, безумовно, повинний знаходитися на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чилі. Але між двома цими межами не менше шести тисяч миль. Тепер нам треба дізнатися, у якій же точці цієї великої смуги океану стоїть наш острів, і ми це зараз обчислимо, сподіваюся, з достатньою точністю, коли визначимо географічну довготу нашої місцевості.

— Мені здається, на тій же широті найближче до нас лежить архіпелаг Туамоту. Чи не так? — запитав Герберт.

— так, — підтвердив інженер, — але й до нього все-таки тисяча двісті миль.

— А там що? — поцікавився Наб, напружено слухаючи цю розмову, і вказав рукою на південь.

— Там нічого немає, порожньо, — відповів Пенкроф.

— Справді порожньо, — підтвердив інженер.

— так що ж, Сайресе, — запитав журналіст, — як нам бути, якщо виявиться, що від острова Лінкольна до Нової Зеландії або до берегів Чилі всього двісті чи триста миль?

— Тоді нам ні до чого споруджувати будинок. Побудуємо корабель, і капітан Пенкроф поведе наше судно…

— А що ж, містере Сайрес, — вигукнув моряк, — я готовий… Можу й капітаном побути, якщо тільки ви зумієте обладнати таке суденце, щоб воно трималося на хвилях!

— Побудуємо, якщо знадобиться, — сказав Сайрес Сміт.

Поки ці люди, які воістину не знали сумнівів, вели між собою

подібну розмову, наближалася година, коли випадало зробити задумане спостереження. Але як же Сайрес Сміт здійснить його? Як він, не маючи жодного приладу, вловить момент проходження сонця через меридіан острова? Герберт не міг цього зрозуміти.

Спостерігачі знаходилися вже за шість миль від Нетрів — біля тих дюн, де колись знайшли Сайреса Сміта після його загадкового порятунку. Тут зробили привал і почали готуватися до обіду, тому що було пів на дванадцяту. Захопивши глечик, принесений Набом, Герберт побіг по воду до струмка, який жебонів неподалік.

Тим часом Сайрес Сміт все приготував для своїх астрономічних спостережень. Він вибрав на березі зовсім рівне місце, яке море під час відливу чудово вирівняло і відшліфувало. Дрібний пісок покривав його шаром гладким, як дзеркало. Втім, не мало особливого значення, чи горизонтальна ця поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб паличка довжиною в шість футів, яку інженер устромив у пісок, перебувала до неї чітко перпендикулярно. Навпаки, він нахилив її до півдня, тобто в бік, протилежний сонцю, тому що не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, який знаходився в Південній півкулі, видимий свій полуденний рух сяюче світило здійснювало, піднімаючись над північним, а не над південним краєм обрію.

І тоді Герберт зрозумів, яким чином інженер хоче встановити кульмінаційну точку сходження сонця, тобто проходження його через меридіан острова, — інакше кажучи, визначити полудень для даного місця. Сайрес Сміт хотів це зробити, скориставшись тінню, що відкидається на пісок встромленою паличкою, — спосіб цей і без астрономічних інструментів міг дати йому з достатньою точністю очікуваний результат.

Справді, той момент, коли довжина тіні виявиться найменшою, вважається полуднем. Досить буде стежити за кінцем цієї тіні, щоб вловити, як вона після поступового свого скорочення знову почне подовжуватися. Нахиливши паличку в бік, протилежний сонцю, Сайрес Сміт тим самим подовжив тінь, що відкидається, а від цього легше було стежити за її змінами. Адже чим довше стрілка, що повзе циферблатом, тим легше помітити переміщення її кінчика. Тінь від палички нагадувала стрілку, яка рухалася по колу.

Вирішивши, що вже настав час спостережень, Сайрес Сміт став на коліна і, встромляючи в пісок маленькі дерев’яні кілочки, почав відзначати послідовно скорочення тіні від палички. Товариші дослідника, низько нахилившись, зосереджено спостерігали за його діями.

Журналіст тримав у руці хронометр, готуючись відзначити хвилину і секунду, в яку тінь досягне найменшої своєї довжини. Оскільки Сайрес Сміт робив своє спостереження шістнадцятого квітня, тобто того дня, коли справжній час і середній час збігаються, година, відзначена Гедеоном Спілетом, була б дійсним часом для Вашингтона, що полегшувало б розрахунки.

Сонце повільно піднімалося, тінь від палички коротшала, і тільки-но Сайресу Сміту здалося, що вона починає подовжуватися, він запитав:

— Котра година?

— Одна хвилина на шосту, — відповів Гедеон, Спілет. Тепер залишалося обчислити результати спостереження, — справа зовсім неважка. З’ясувалося, що відстань між меридіаном Вашингтона і меридіаном острова Лінкольна давала п’ятигодинну різницю в часі: на острові Лінкольна був полудень, а у Вашингтоні вже п’ята година вечора. Одначе Сонце у видимому своєму русі навколо Землі проходить за кожні чотири хвилини один градус, а за годину — п’ятнадцять градусів; помноживши п’ятнадцять градусів на п’ять, Гедеон Спілет одержав сімдесят п’ять градусів.

Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 11', а з округленням — сімдесят сім градусів від Гринвіцького меридіана, — який і англійці, й американці приймають за відправну точку при визначенні довготи, — то, значить, острів знаходиться на захід від Гринвіча на сімдесят сім градусів (довгота Вашингтона) плюс сімдесят п’ять градусів — тобто на сто п’ятдесят другому градусі західної довготи.

Сайрес Сміт повідомив товаришам результат своїх розрахунків і, враховуючи, як і при визначенні широти, можливі помилки в спостереженні, вважав за потрібне заявити, що острів Лінкольна лежить між тридцять п’ятою і тридцять сьомою південною паралеллю і між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіаном на захід від меридіана Гринвіча.

Як бачите, він припускав можливість помилки в п’ять градусів при визначенні обох координат, а оскільки градус дорівнює шістдесят миль, то дійсна широта і довгота острова, можливо, на триста миль відхилилася від обчислених даних.

Але ця помилка ні в якому разі не впливала на рішення, котре довелося прийняти. Стало зрозуміло, що острів Лінкольна знаходиться занадто далеко від будь-якої землі: нічого й намагатися перебороти цю відстань у хисткому човнику.

Отримані координати вказували: щонайменше тисяча двісті миль відокремлюють його від Таїті й островів архіпелагу Туамоту, а до Нової Зеландії понад тисячу восьмисот миль і більше чотирьох з половиною тисяч миль — до берегів Америки.

Але скільки Сайрес Сміт не звертався до своєї пам’яті та географічних знань, він не міг пригадати в цій частині Тихого океану жодного острова, розташованого так само, як острів Лінкольна.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Зимівля неминуча. — Питання металургії. — Дослідження острівця Порятунку. — Полювання на тюленів. — Дивовижний звір. — Коала. — Каталонський спосіб. — Виплавка заліза. — Як одержати сталь

У понеділок, 17 квітня, перші слова, проказані вранці Пенкрофом, адресувалися Гедеону Спілету:

— Ну, як, містере Спілет, ким ми нині будемо?

— Це вже як Сайрес скаже, — відповів журналіст.

Виявилося, що з майстрів, які виготовляють цеглу, і гончарів їм тепер випадало зробитися металургами.

Після сніданку вони продовжили свою подорож і дійшли до гострого виступу мису Щелепа, що знаходився миль за сім від Нетрів. Там кінчалася довга низка піщаних дюн і тяглися бугри з вулканічних порід. Навкруги вже не здіймалися гранітні вали з плоскими вершинами, як плато Круговид, а лежала гряда скель незвичайно вигадливих обрисів, що оточувала вузьку бухту, відгороджену двома мисами вулканічного походження. Дійшовши до цього місця, колоністи повернули назад і до ночі досягли свого притулку, але не лягали спати доти, доки остаточно не вирішили питання, чи можна їм спробувати вибратися з острова Лінкольна.

Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. Для такого плавання простий човен не годиться, особливо в осінню негоду, категорично заявив Пенкроф. І все-таки не легко побудувати хоча б звичайного човна, навіть маючи необхідні для цього інструменти, а в колоністів острова Лінкольна не, було ніяких знарядь. Виходить, їм у першу чергу випадало зробити молотки, сокири, сокирки, пилки, свердла, рубанки і т. ін., а те потребувало часу. Отже, вирішили перезимувати на острові і знайти собі житло зручніше Нетрів, — таке, де легше провести холодну пору року.

Насамперед необхідно було пустити в хід залізну руду з тих родовищ, які інженер знайшов у північно-західній частині острова, добути з неї залізо і навіть сталь.

У земній корі метали звичайно не зустрічаються в чистому вигляді. У більшості випадків знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. Саме два зразки, принесені до Нетрів Сайресом Смітом, і були такими сполуками: перший — магнітний залізняк без домішок вуглецю, а другий — пірит, тобто залізний колчедан. Легше було обробити першу руду, що являла собою окис заліза, — прожарювати її разом з вугіллям, щоб видалити з неї кисень і одержати чисте залізо. Для вилучення кисню руду і вугілля доводять до високої температури — або досить простим «каталонським» способом, що вимагає тільки одного процесу для одержання заліза, або використовуючи доменні печі, у яких з руди виплавляється чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входив до нього, одержують залізо.

Що потрібно було Сайресу Сміту? Одержати чавун і притому найшвидшим способом; до речі, руда, знайдена ним, здавалася чистою і багатою на залізо, це був окис заліза, — руда, що зустрічається сипкими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий пил, кристалізується з розчинів правильними восьмигранниками й утворює іноді природні магніти; вона служить у Європі сировиною для виплавки першокласної сталі, якою славляться Швеція та Норвегія. На острові Лінкольна неподалік від родовища цієї руди знайшлися і поклади кам’яного вугілля, яким уже скористалися колоністи. Отже, обробка руди дуже полегшувалася, оскільки всі елементи, необхідні для виробництва, зосереджувалися в одному місці. Подібні обставини чудово використовуються в Сполучених Штатах, де кам’яне вугілля служить для виплавки металу, добутого в тій же місцевості, що й вугілля.

— Отже, містере Сайрес, ми тепер будемо виплавляти залізо? — запитав Пенкроф.

— так, друже мій, — відповів інженер. — А для цього ми, з вашого дозволу, спочатку вирушимо на острівець Порятунку полювати на тюленів.

— На тюленів? — здивовано перепитав моряк і повернувся до журналіста. — Хіба для обробки руди потрібні тюлені?

— Якщо Сайрес так говорить, значить потрібні! — відповів журналіст.

Але інженер уже вийшов із притулку, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не одержавши зрозуміліших роз’яснень.

Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки, у тому місці, де її легше перейти убрід при малій воді. Саме настав відлив, і мисливці переправилися на острівець убрід; вода сягала їм тільки до колін.

Сайрес Сміт уперше потрапив на острівець Порятунку, а його товариші опинилися там вдруге, тому що саме сюди їх викинула повітряна куля.

Сотні пінгвінів на березі довірливо дивилися на них. Колоністи озброїлися важкими кийками і без зусиль могли б убити чимало птахів з цього полчища, але вони й не подумали займатися таким марним побиттям, тим, більше що не хотіли злякати тюленів, які лежали на піску за декілька кабельтових. Отже, вони помилували дурнуватих істот, у яких крила схожі на обрубки, плоскі, як плавці, і покриті рідкими пір’їнками, схожими на лусочки.

Колоністи обережно рухалися до північного краю острівця; весь берег був у вимоїнах, що служили гніздами для морських птахів. Удалині від берега виднілися в морі великі чорні плями, що плавали на поверхні води: здавалося, там рухаються підводні камені.

То були тюлені. Колоністи прийшли заради полювання на них. Але треба було почекати, поки тюлені вилізуть на берег, — завдяки вузькій веретеноподібній формі тіла, густому короткому хутру тюлені чудово плавають, і спіймати їх у морі дуже важко, а на землі вони можуть лише повільно плазувати на своїх коротких ластах.

Знаючи звички тюленів, Пенкроф порадив не починати полювання, поки вони не вийдуть на берег і не заляжуть погрітися на сонечку, — тут вони швидко заснуть міцним сном, і тоді потрібно відрізати тюленям шлях до відступу в море і наносити їм удари по переніссю.

Мисливці сховалися за скелями, розкиданими по узбережжю, і завмерли в чеканні.

Минула година, і тюлені, нарешті, вилізли погрітися на сонці. Було їх з півдюжини. Пенкроф і Герберт відокремилися від товаришів і крадькома обігнули обмілину, щоб напасти на тюленів з боку моря, відрізавши їм шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом пробралися вздовж скель і з’явилися на бойовище.

Раптом на березі піднялася висока фігура Пенкрофа, і він голосно закричав; інженер і двоє його супутників помчали прожогом, щоб не підпустити тюленів до води. Двох тюленів убили ударом кийка, іншим вдалося доповзти до моря, і вони миттєво зникли у хвилях.

— Тюлені до ваших послуг, містере Сайрес! — сказав Пенкроф, підходячи до інженера.

— Прекрасно, — відповів Сайрес Сміт. — Ми зробимо з них ковальські міхи!

— Ковальські міхи? — здивувався Пенкроф. — Он яка честь нашій здобичі!

Інженер дійсно розраховував зробити з тюленячої шкіри ковальські міхи, необхідні для роздування вогню при виплавці, металу. Вбиті тюлені були середнього розміру, не більше шести футів, мордами вони нагадували собак.

Оскільки тягти із собою таких важких тварин було марною справою, Наб і Пенкроф вирішили зняти з них шкіру на місці, а Сайрес Сміт і журналіст тим часом продовжували свою розвідку на острівці.

Моряк і Наб прекрасно впоралися, і за три години в розпорядженні Сайреса Сміта виявилися дві тюленячі шкіри, які він вирішив швидше використати для міхів, не піддаючи їх дубленню.

Колоністи дочекалися малої води і, перейшовши тоді через протоку, повернулися до Нетрів.

Важкою справою виявилося висушити шкіри тюленів, натягнувши їх на дерев’яні рами, що служили розпірками, зшити ці шкіри за допомогою тонких ліан так, щоб через шви не виходило з міхів повітря. Довелося кілька разів переробляти роботу. У розпорядженні Сайреса Сміта було лише два сталевих леза, зроблених з нашийника Топа, але він мав такі спритні руки, товариші так уміло допомагали йому, що за три дні маленька колонія одержала ще одне знаряддя — ковальські міхи, призначені для нагнітання повітря при виплавлюванні руди, — умова, необхідна для успіху справи.

Двадцятого квітня з ранку почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як ми вже згадували, інженер вважав найзручнішим вести роботу на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, поклади ці знаходилися в північно-східних відрогах гори Франкліна, тобто за шість миль від Нетрів. Нічого було й думати про щоденне повернення на нічліг до свого обжитого притулку, і «металурги» воліли тулитися в курені з гілок, аби початі важливі роботи тривали безупинно цілодобово.

Прийнявши таке рішення, вирушили того ж ранку до місця робіт. Наб і Пенкроф тягли на великій плетінці ковальські міхи і деяку провізію — дичину та їстівні рослини, розраховуючи дорогою поповнити запаси.

Шлях вибрали через ліс Жакамара і перетнули його навскіс з південного сходу на північний захід. Довелося прокладати собі в заростях дорогу, і згодом вона стала найкоротшою стежкою між плато Круговиду і горою Франкліна. Ніким не торкнуті, росли тут вікові чудові дерева все тих же порід, які вже зустрічалися на острові нашим колоністам. Але Герберт знайшов нові породи і серед них драцену, яку Пенкроф презирливо назвав «хвалькуватим пореєм», тому що драцена, незважаючи на свою висоту, належить до того ж самого сімейства лілейних, до якого відносять цибулю звичайну, цибулю зубцювату, цибулю шарлот і спаржу. Волокнисті корені драцени у вареному вигляді — пресмачна страва, а з відвару після бродіння роблять дуже приємний напій. Колоністи запаслися в лісі цими коренями.

Лісом ішли довго — цілий день, але завдяки такій подорожі ознайомилися з флорою і фауною острова. Топ, якого переважно цікавила фауна, нишпорив у траві й у кущах, піднімаючи будь-яку дичину, не перебираючи. Герберт і Гедеон Спілет стрілами убили двох кенгуру і ще якусь тварину, схожу і на їжака, і на мурахоїда: їжака вона нагадувала тим, що згорталася клубком, виставляючи для самозахисту голки, а подібності з мурахоїдом додавали їй пазурі землерийки, вузька мордочка, що закінчувалася деякою подобою дзьоба, і тонкий довгий язик, весь у малесеньких колючках, призначених для захоплювання і втримання комах.

Подивившись на дивовижного звіра, Пенкроф поставив цілком природне запитання:,

— А якщо зварити з нього суп, на що він буде схожий?

— На шматок чудової яловичини, — відповів Герберт.

— Ну, від нього більше нічого й не потрібно, — зауважив моряк.

Під час цієї експедиції колоністи бачили диких кабанів, які, одначе, й не намагалися напасти на них; здавалося, що в цьому лісі не загрожує зустріч з небезпечними хижаками, як раптом у густій хащі — побачив за декілька кроків від себе на нижніх гілках дерева волохатого звіра, який здався йому ведмедем, і почав тварину замальовувати. На щастя для Гедеона Спілета, його натурник не належав до грізного сімейства «стопоходячих» — виявилося, що це звичайний коала, відомий також під ім’ям «лінивця», добродушний звір завбільшки з великого собаку, покритий кошлатим хутром бурого кольору і забезпечений довгими міцними пазурами, що дозволяють йому лазити по деревах; — він харчується листям. Коли встановили, що за звір служить натурою Гедеонові Спілету, який продовжував під час обговорення питання працювати олівцем, художник стер зроблений під начерком напис: «Ведмідь» — і зазначив замість нього — «Коала». Потім всі вирушили далі.

О п’ятій годині вечора Сайрес Сміт подав сигнал до відпочинку. До цього часу колоністи уже вийшли з лісу і були біля підніжжя могутніх відрогів, що служили підступами до гори Франкліна зі сходу. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отже вода знаходилася близько.

Колоністи негайно взялися влаштовувати собі притулок. За якусь годину на галявині лісу у затінку дерев виріс курінь з гілок, переплетених ліанами і вкритих шаром глини. Геологічні пошуки відклали до наступного дня. Приготували вечерю; розклали перед куренем яскраве багаття, засмажили на рожні дичину, а о восьмій годині вечора мандрівники вже спали солодким сном, тільки один сидів біля вогнища і підтримував його на той випадок, якщо неподалік блукає який-небудь небезпечний звір.

Наступного дня, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі Герберта вирушив на пошуки тієї височини давньої формації, де він знайшов зразки залізних руд. Виявлені ним поклади, що виходили на поверхню землі, розташувалися біля підніжжя одного з північно-східних відрогів. Легкоплавка руда, багата на залізо, цілком підходила для того способу обробки, який планував застосувати Сайрес; спосіб цей, названий каталонським, у спрощеному вигляді широко застосовують на Корсиці.

Справжній каталонський спосіб вимагає спорудження великих плавильних печей і тиглів; руда і вугілля закладаються в піч шарами, що чергуються, перетворюються на метал і звільняються від шлаку. Але Сайрес Сміт, прагнучи уникнути громіздких процесів, вирішив просто скласти руду і вугілля величезним кубом і в середину його нагнітати за допомогою міхів струмені повітря. Мабуть, такий же спосіб застосовували колись біблійний Тувалкаїн і перші металурги населеного світу. І те, що вдавалося праонукам Адама, що досі давало позитивні результати у краях, багатих на залізну руду і паливо, безумовно, можна було зробити і на острові Лінкольна.

Вугілля наші металурги добули без зусиль біля свого табору — з родовища, яке лежало на поверхні землі. Руду розкололи на дрібні шматки і вручну очистили від грудок землі та піску. Потім шарами, що чергувалися, насипали велику купу вугілля і руди, як складають дрова вуглярі, коли перепалюють їх на вугілля. Під дією повітря, що нагнітається міхами, вугілля в цій купі перетворювалося на двоокис, а потім на окис вуглецю, що, впливаючи на окис заліза, забирав з нього кисень.

Сайрес Сміт зробив для цього все належне. Біля насипаної купи руди і вугілля встановили міхи, зроблені з тюленячих шкір; повітря виходило з міхів через трубку, зроблену з вогнетривкої глини, — трубку цю спеціально виготовили й обпалили в гончарній печі. Запрацював механізм міхів, що складався з рухливої рами, саморобної мотузки та противаги, і негайно з трубки вирвався сильний струмінь повітря; піднімаючи температуру купи, що прожарюється, воно сприяло також хімічному процесу утворення заліза при взаємодії руди і вугілля.

Робота була складна. Від колоністів вимагалося багато терпіння і кмітливості, щоб впоратися з нею. Але, нарешті, вони здобули перемогу й одержали залізну крицю з корявою губчатою поверхнею; це залізо ще треба було проковувати, щоб зняти з нього кірку шлаку, що приварився. У самоучок-ковалів, зрозуміло, не було ковальського молота, але вони знайшли вихід за прикладом своїх побратимів, металургів первісного суспільства, зробивши те, що й вони.

Першу залізну чушку прив’язали до держака, і вона послужила молотом; цим молотом взялися кувати на гранітному ковадлі крицю й у такий спосіб одержали залізо грубого кування, але придатне для різних виробів.

І ось після важкої праці 25 квітня викували кілька залізних болванок, а згодом їх перетворили на інструменти — щипці, кліщі, кирки, ломи, і т. д. Пенкроф і Наб назвали їх справжнім скарбом.

Одначе більше користі, ніж чисте залізо, могла дати сталь. Сталь — це сполука заліза і вуглецю, яку одержують подвійним способом: або з чавуну, очищаючи його від надлишку вуглецю, або із заліза, додаючи до нього відсутній вуглець. У першому випадку з чавуну одержують натуральну або пудлінгову сталь, а шляхом додавання до чистого заліза вуглецю — томлену сталь.

Саме таку сталь Сайресу Сміту і хотілося виплавити, тому що він уже мав чисте залізо. І він домігся цього, переплавивши залізо разом з товченим вугіллям у тиглі з вогнетривкої глини.

Сталь піддається і гарячій і холодній обробці. Під умілим керівництвом Сайреса Сміта Наб і Пенкроф наробили сокир, загострили їх, доки не почервоніли, і занурили в холодну воду; сокири чудово загартувалися.

Ковалі виготовили, — зрозуміло, грубо, — леза для рубанків, сокири, сокирки, сталеві смуги, пилки і теслярські ножиці, кирки, заступи, ломи, молотки, цвяхи і т. ін.

П’ятого травня перший «металургійний період» закінчився, і ковалі повернулися до Нетрів, а незабаром, почавши нові роботи, вони опанували нові навички й одержали право називатися майстрами й інших ремесел.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Друге обговорення питання про житло. — Фантазії Пенкрофа. — Дослідження північної частини острова. — Північний бік плоскогір’я. — Змії. — Далекий бік озера. — Занепокоєння Топа. — Топ кидається в озеро. — Битва під водою. — Дюгонь

Настало 6 травня — день, що відповідає 6 листопада в країнах Північної півкулі. Уже кілька днів небо супилося, час було готуватися до майбутньої зимівлі. Особливого похолодання, щоправда, не спостерігалося; якби на острові Лінкольна мали стоградусний термометр, він показував би середню температуру десять — дванадцять градусів вище нуля. таке явище не повинно нас дивувати, адже острів Лінкольна, можливо, розташовувався між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю Південної півкулі і, значить, знаходився в тих же кліматичних умовах, що й Сицилія та Греція. Одначе відомо, що в Греції та на острові Сицилія бувають сильні холоди зі снігопадами, і мешканцям острова Лінкольна теж випадало очікувати морозів у розпал зими і вчасно захиститися від них.

У всякому разі, холоди ще тільки збиралися наскочити, але вже наближався період дощів, а на цьому самотньому острові, загубленому в Тихому океані, де шаленіють люті шторми, бурі, мабуть, — часті та грізні гості.

Колоністи знову порадилися про житло, придатніше, ніж Нетрі, і швидко дійшли згоди. Пенкроф, зрозуміло, мав деяку прихильність до притулку, знайденого ним у перші страшні дні, але він добре розумів, що треба шукати інше житло. Адже хвилі морські, як читач, сподіваємося, пам’ятає, уже зазирнули в кам’яні проходи Нетрів, і не можна було вдруге піддаватися ризику подібного вторгнення.

— І до того ж нам з вами треба вберегти себе від будь-якої навали, — наголосив Сайрес Сміт, говорячи того дня з товаришами про подальше життя на острові.

— Навіщо? Острів же ненаселений! — здивувався журналіст.

— Можливо, — відповів інженер, — хоча не забувайте, що ми обстежили ще не весь острів. Але якщо на ньому й не знайдеться жодної живої душі, то тут водиться багато хижаків. Необхідно убезпечити себе від можливого нападу, а інакше доведеться нам по черзі вартувати ночами, щоб підтримувати вогонь у багатті.

І взагалі, друзі, треба бути напоготові й усе передбачити. У цій частині Тихого океану не рідкість зіштовхнутися і з малайськими піратами…

— Що? — здивовано вигукнув Герберт. — так далеко від будь-якої землі?

— так, уяви собі, дитино, — відповів інженер, — пірати — сміливі мореплавці й страшенні лиходії. Нам обов’язково потрібно вжити заходів обережності.

— Добре, — погодився Пенкроф. — Зробимо укріплення для захисту від двоногих і чотириногих хижаків. А чи не краще нам, містере Сміт, спершу обстежити весь острів, а потім вже вирішити, з чого починати?

— так, це буде краще, — підтримав його Гедеон Спілет. — Можливо, на іншому боці острова ми знайдемо гарну суху печеру, якої ми тут досі не відшукали.

— так-то воно так, — відповів інженер, — але ви, друзі мої, забуваєте, що нам важливо оселитися поблизу джерела питної води, а з вершини гори Франкліна ми не помітили в західній частині острова ні річки, ні струмка. Тут же ми знаходимося між рікою Віддяки й озером Гранта — велика перевага, якою не можна знехтувати. Крім того, цей берег захищений від пасатів, що дмуть у Південній півкулі на північний захід.

— А знаєте що, містере Сміт? Давайте поставимо собі будинок на березі озера. У нас тепер є і цегла, й інструменти. Були ми майстрами-цеглярами, гончарями, ливарями, ковалями, а тепер станемо мулярами. Якого біса, невже не впораємося?

— Звичайно, впораємося, друже мій. Але перш ніж прийняти таке рішення, треба пошукати. Можливо, знайдемо житло, споруджене для нас самою природою. Це позбавить нас від довгої, стомлюючої праці, і в нас буде надійний притулок, захищений від ворогів, що причаїлися на острові, і від усіх, які можуть навідатися сюди з океану.

— Справді, Сайресе, — сказав журналіст. — Але ж ми оглянули весь береговий гранітний вал, — жодної печери, навіть тріщини!

— Точно, хоча б одна! — підхопив Пенкроф. — Ех, якби видовбати собі житло в цьому самому гранітному валу, — досить високо, щоб знизу ніхто не міг напасти на нас. От би добре! Я так і бачу — шість, а то й сім кімнат, з вікнами на море…

— З вікнами, і не якими-небудь, а з великими вікнами, щоб вдосталь світла… — сміючись, підтримав його Герберт.

— І щоб сходи були! — додав Наб.

— Ну що ви смієтеся? — обурився моряк. — Чи я щось неможливе запропонував? Хіба в нас немає кирок і ломів? І хіба містер Сайрес не може зробити порох? Тоді ми закладемо міну й підірвемо скелю. Чи не так, містере Сайрес? Адже коли нам знадобиться, ви зробите для нас порох?

Сайрес Сміт уважно вислухав Пенкрофа, який ділився своїми фантастичними планами. Врізатися в цей гранітний вал, навіть шляхом вибуху порохової міни, було б геркулесовою працею. Залишалося тільки зітхнути, що природа не взяла на себе найважчу частину роботи. Але Сайрес Сміт не хотів розчаровувати Пенкрофа, тому запропонував гарненько оглянути всю гранітну стіну — від гирла річки до того кута, яким вона закінчувалася на півночі.

Відправившись у розвідку, колоністи пройшли близько двох миль, ретельно досліджуючи гранітну стіну. Але ніде, абсолютно ніде, не траплялося жодної западини на її рівній, стрімкій поверхні. Скелясті голуби, які літали над нею, гніздилися в заглибинах, що зустрічалися лише на гребені гранітного кряжа і між вигадливих зубців його карниза.

Відсутність печери була обставиною дуже прикрою, тому що не доводилося й думати, що вдасться самим пробити для себе в цьому граніті грот достатніх розмірів, пустивши в хід кирки і навіть порох. Доля розпорядилася так, що на всій цій смузі берега тільки одне місце виглядало придатним хоча б для тимчасового притулку, — ті самі Нетрі, відкриті Пенкрофом; але тепер з цим притулком необхідно попрощатися.

Своє дослідження колоністи закінчили біля північного боку стіни, де вона переходила в довгий схил, який похило спускався аж до моря. Від цього місця і до західної околиці острова берегова височина нижчала з ухилом не більше ніж сорок п’ять градусів, об’єднуючи нахаращення каменів, землі й піску, скріплених коренями кущів, низькорослих дерев і трав. Подекуди із сипкої товщі зовнішнього покриву гострими скелями пробивався граніт. По схилах ярусами піднімалися купи дерев і зеленіла досить густа трава. Але до низу рослинності меншало, і від підніжжя укосу до моря сумовитою, безплідною смугою розлягався пісок.

У Сайреса Сміта майнула небезпідставна думка, що де-небудь тут, на озері Гранта, є водоспад. Адже повинен же знаходити собі вихід надлишок води, що безперестану ніс до озера Червоний струмок. Одначе досі інженер ніде не помічав цього стоку, хоча досліджував берег озера від гирла струмка до плато Круговиду.

Сайрес Сміт запропонував товаришам піднятися по схилу кряжа і повернутися в Нетрі через плато Круговиду, досліджуючи дорогою північний і східний, береги озера.

Пропозицію схвалили, і через кілька хвилин Герберт і Наб уже видерлися на плоскогір’я. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф повільніше статечно йшли слідком за ними.

За двісті футів від краю плоскогір’я, крізь сплетіння гілок зблискувала на сонці спокійна гладінь прекрасного озера. Пейзаж навкруги був чудесний. Тішачи погляд своїм пожовклим і бронзовим листям, тулилися один до одного дерева в гаях. На зеленому килимі густої трави виділялися чорні стовбури велетенських дерев, що впали, убиті рукою часу. Повітря дзвеніло від пташиного щебету, криків галасливих какаду, які пурхали з гілки на гілку, наче жива крилата веселка. Здавалося, сонячне світло проникало в ці незвичайні гаї, розбившись на всі кольори свого спектра.

Замість того щоб відразу вирушити до північного берега озера, мандрівники обігнули плато, збираючись дістатися до лівого берега струмка біля його гирла. Вони зробили так милі півтори, але шлях виявився легким, тому що ліс зрідів і між деревами залишалися вільні проходи. Відчувалося, що тут кінчається родюча частина острова, — вже не було такої буйної рослинності, як у зоні, що пролягала від Червоного струмка до ріки Віддяки.

Сайрес Сміт і його товариші досить обережно просувалися в цьому новому для них куточку острова. Адже зброєю їм служили тільки луки та стріли і кийки, куті залізом. Втім, жоден хижий звір не з’являвся. Можливо, ці небезпечні вороги надавали перевагу лісовим хащам південної частини острова. І раптом відбулася досить неприємна зустріч. Топ зробив стійку перед великою змією чотирнадцяти — п’ятнадцяти футів завдовжки. Наб убив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до породи «алмазних змій», яких у Новому Південному Уельсі тубільці їдять. Але, безумовно, тут водилися й інші змії, укус яких смертельний, як, наприклад, «глухі гадюки» з роздвоєним хвостом, що раптово звиваються з-під ніг, «крилаті змії» із двома наростами, завдяки яким вони кидаються на свою жертву з блискавичною швидкістю. Оговтавшись від розгубленості, Топ почав полювати на змій з такою люттю, що ставало страшно за нього. Тому хазяїн раз у раз підкликав його до себе.

Незабаром учасники експедиції дійшли до гирла Червоного струмка, і, коли переправилися на інший берег, перед ними постала знайома картина, яку вони вже бачили, спускаючись з гори Франкліна. Сайрес Сміт переконався, що дебет Червоного струмка досить значний, отже природа повинна дати вихід зайвій воді, інакше озеро переповнилося б. Але де ж цей стік? Обов’язково треба його знайти і скористатися силою падіння води як механічним двигуном.

Розбившись на групи, але не віддаляючись один від одного, колоністи рухалися крутим берегом озера. Багато ознак свідчило, що в ньому дуже багато риби, і Пенкроф вирішив скористатися, цим багатством, зробивши для такої мети рибальську снасть.

Спочатку вирушили до північно-східного вузького боку озера. Існували достатні підстави припускати, що вода випливає саме в цих місцях, тому що озеро тут доходило майже до плоскогір’я. Припущення ці не виправдалися, і колоністи пішли далі берегом озера, що після невеликого закруту тяглося паралельно до узбережжя океану.

На цьому боці берег уже не був лісистим, мальовничо розкидані навколо купи дерев збільшували чарівність пейзажу. Озеро Гранта постало перед мандрівниками все цілком, і жоден подув вітерцю не брижив його дзеркальної гладі. Нишпорячи в кущах, Топ піднімав різних птахів; Гедеон Спілет і Герберт зустрічали їх стрілами. Один із птахів, жертва влучності юного мисливця, впав у високі очерети. Топ кинувся туди і приніс красивого водяного птаха аспидно-чорного кольору, з коротким дзьобом, з опуклою лобовою кісткою, зубчатою крайкою на пальцях та білою облямівкою на крилах. Завбільшки він був з велику куріпку; називався «лисуха», як пояснив Герберт і належав до групи довгопалих птахів, що становили перехід від загону гомілкових до перетинчатолапих. Дичина непринадна, з твердим і несмачним м’ясом, але оскільки Топ виявляв менше розбірливості, ніж його господарі, вирішили віддати йому лисуху на вечерю.

Колоністи йшли східним берегом і вже наближалися до обстежених місць. Сайрес Сміт, на превеликий подив, ніде не бачив ніяких ознак стоку води з озера. Розмовляючий з Гедеоном Спілетом і Пенкрофом, він не приховав свого здивування.

Раптом Топ, що біг попереду хазяїна, стурбувався. Розумний пес почав нервово нишпорити по берегу і, раптово зупинившись, утупився у воду і підняв лапу, немов робив стійку над якоюсь невидимою дичиною; потім він люто загавкав; начебто підкликаючи хазяїна, і зненацька замовк.

Ні Сайрес Сміт, ні його супутники спочатку не звернули уваги на поведінку Топа, але незабаром собака залився шаленим гавкотом, і це стривожило інженера.

— Ну що там таке, Топе? — сказав він. Собака помчав спершу до нього, але негайно повернув назад і раптом кинувся в озеро.

— Топе, сюди! Топе! — закричав Сайрес Сміт, не бажаючи пускати собаку на пошуки здобичі в незнайомих і, можливо, небезпечних водах.

— Що там таке? — запитав Пенкроф, дивлячись на озеро.

— Мабуть, Топ зачув якусь земноводну тварину, — сказав Герберт.

— А раптом там алігатор! — зробив припущення журналіст.

— Ні, не думаю, — заперечив Сайрес Сміт. — Алігатори водяться у значно нижчих широтах.

Топ вискочив з води за наказом хазяїна, але ні секунди не міг заспокоїтися; він збуджено стрибав у високій траві, немов чув якусь невидиму людям тварину, що плила під водою біля самісінького берега. Одначе вода залишалася зовсім спокійною, ні найменші брижі не пробігали по безтурботній гладі. Кілька разів колоністи зупинялися на березі та вдивлялися сторожко. З води ніхто не з’являвся. Усе це виглядало загадково. Інженера Сміта це дуже непокоїло.

— Доведімо до кінця нашу розвідку, — сказав він.

За півгодини колоністи дійшли до південно-східного боку озера і знову опинилися на плато Круговиду. Дослідження озерних берегів могло вважатися завершеним, але Сайресу Сміту так і не вдалося знайти, де і як іде з озера зайва вода.

— Безумовно, тут десь є стік, — повторював він, — і оскільки його не видно на поверхні землі, значить вода пробила собі дорогу крізь гранітний кряж.

— Ви, мабуть, вважаєте, що для нас дуже важливо знати, де цей стік? — запитав Гедеон Спілет.

— так, надзвичайно важливо, — відповів інженер. — Адже якщо вода проклала собі вихід крізь цей кряж, то, імовірно, там є печера, і, можливо, нам вдалося б відвести від неї струмок і пристосувати цю печеру для житла.

— А хіба не може вода йти через дно озера і стікати в море підземним руслом? — запитав Герберт.

— Звичайно, може, — відповів інженер, — і якщо це так, то незабаром доведеться самим споруджувати собі будинок, оскільки природа не побажала допомогти нам, виступивши в ролі муляра.

Колоністи вже збиралися перетнути плато, щоб повернутися до Нетрів, тому що минула п’ята година вечора, як раптом Топ знову стурбувався. Він несамовито загавкав і, перш ніж хазяїн устиг його стримати, вдруге кинувся в озеро.

Усі підбігли до берега. Собака уже відплив від нього футів на двадцять, і Сайрес Сміт голосно кликав його. Раптом з води висунулася величезна голова якоїсь тварини; озеро виявилося тут неглибоким.

Герберт відразу впізнав, до якого роду земноводних належить це потворне чудовисько з конічною мордою, витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами.

— Ламантин! — вигукнув він.

Але це був не ламантин, а інший представник водних ссавців, що зветься «дюгонь», ніздрі розташовані в нього у верхній частині морди.

Чудовисько кинулося до собаки. Марно Топ хотів ухилитися і доплисти до берега. Хазяїн нічого не міг вдіяти, щоб врятувати бідного пса. Не встигли Гедеон Спілет і Герберт націлитися і пустити в страховисько стріли, як дюгонь схопив собаку і зник з ним під водою.

Міцно стиснувши в руці куту залізом палицю, Наб хотів уже стрибнути на допомогу собаці й битися з лютою твариною навіть у воді, його стихії.

— Ні, Набе, не пущу, — зупинив інженер, схопивши сміливця за руку.

Одначе під водою відбувалася боротьба, здавалося б незрозуміла, — адже собака не міг у таких умовах чинити звіру опір, боротьба запекла, тому що поверхня озера буквально кипіла, боротьба безнадійна, тому що результатом її могла бути лише загибель нещасного пса! І раптом серед пінистого кола з води зринув Топ. Підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він злетів над озером на десять футів, знову впав у вируючі хвилі, потім поплив, спритно працюючи лапами, і незабаром вибрався з води, врятований якимсь дивом і навіть не одержавши жодної серйозної рани.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли від здивування. Але потім їх приголомшила обставина ще загадковіша — під водою начебто тривала боротьба. Мабуть, на дюгоня напав якийсь могутній супротивник, і чудовисько, випустивши собаку, тепер захищало своє власне життя.

Але сутичка тривала недовго. Вода червоніла від крові, і на поверхні озера, чорніючи серед червоних кіл, що розпливалися, виринуло нерухоме тіло дюгоня, а хвиля викинула його на вузьку піщану обмілину на південному боці озера.

Колоністи побігли туди. Дюгонь був мертвий. Він виявився дійсно величезним — футів п’ятнадцять — шістнадцять завдовжки і важив, мабуть, три або чотири тисячі фунтів. На шиї в нього зяяла рана, неначе нанесена гострим лезом.

Яка ж земноводна тварина знищила грізного дюгоня, завдала йому таку страшну рану? Ніхто з колоністів не міг це розгадати, і, повертаючись до свого притулку, всі були здивовані незвичайною подією.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Дослідження озера. — Течія вказує. — План Сайреса Сміта. — Жир дюгоня. — Застосування сірчаного колчедана. — Сірчисте залізо. — Як робиться гліцерин. — Мило. — Селітра. — Сірчана кислота. — Азотна кислота, — Народження водоспаду

Наступного дня, 7 травня, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, залишивши Наба вдома готувати обід, піднялися на плато Круговиду, а Герберт із Пенкрофом вирушили вгору за течією ріки по дрова.

Сайрес Сміт і журналіст швидко дійшли до тієї піщаної обмілини на південному боці озера, на яку хвилі викинули дюгоня. На його м’ясисту тушу вже злетілися зграї птахів. Довелося розігнати їх каменюками, тому що інженер хотів зберегти жир убитого чудовиська для потреб колонії. М’ясо дюгоня не тільки їстівне, але дуже смачне, прекрасно могло піти в їжу, — недаремно в деяких, областях Малайї його подають лише до столу тубільних царьків. Але такими справами відав Наб. Сайреса Сміта переймали інші думки. У нього з голови не йшла вчорашня пригода. Йому хотілося розгадати таємницю підводної сутички і довідатися, який родич мастодонтів або морських чудовиськ наніс дюгоню таку дивну рану.

Інженер мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але нічого не помічав у спокійних, прозорих водах, що блищали сріблом під першими променями сонця.

Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але поступово глибина збільшувалася, і на середині озеро, мабуть, значно глибшало. Улоговина озера здавалася великою кам’яною чашею, яку Червоний струмок наповнив водою.

— Ну, що ви дивитеся, Сайресе? — запитав журналіст. — По-моєму, у цьому озері немає нічого підозрілого.

— Нічого підозрілого, дорогий мій, — підтвердив інженер. — Але я, справді, не знаю, як пояснити те, що сталося вчора!

— Зізнатися, і я здивований, — сказав журналіст. — Рана у цього звіра щонайменше дивна. І як пояснити, що Топа з такою силою виштовхнуло з води? Їй-богу, можна подумати, що його підкинула чиясь сильна рука і ця ж рука, озброєна кинджалом, завдала дюгоню смертельної рани.

— так, — задумливо проказав Сайрес Сміт. — Тут є щось незрозуміле. А скажіть, дорогий Спілет, ви розумієте, як мені вдалося врятуватись із безодні океану? Хто переніс мене в дюни? Не розумієте, правда? Ось і я відчуваю, що тут криється якась таємниця. Але ми з вами, звичайно, коли-небудь її розкриємо.

Спостерігаймо, уважно стежмо, але поки не скажемо товаришам про ці незвичайні пригоди. Збережімо спостереження при собі і робімо свою справу!

Як читачам уже відомо, Сайрес Сміт усе ще не міг встановити, де саме витікає з озера зайва вода, але оскільки не було ні найменших ознак, що воно коли-небудь виходило з берегів, то, значить, десь існував водостік. І тут раптом Сайрес Сміт з деяким подивом помітив, що в тім місці, біля якого він стоїть, — проходить досить сильна течія. Він кинув у воду кілька гілочок і побачив, як вони поплили на південний бік озера. Тоді він пішов берегом униз за течією, і вона привела його на південний бік озера. А там рівень води відразу понизився, начебто вода раптово ішла в якусь тріщину.

Сайрес Сміт ліг на берег ниць, уважно прислухався, ледь не припав вухом до води, і виразно розрізнив шум потоку, що падав кудись під землю.

— Он воно що! — вигукнув він, підводячись. — Он куди йде з озера вода. Вона проклала собі дорогу крізь гранітний кряж і випливає в море, пробігаючи через якусь печеру. А ми її перехитримо і самі скористаємося цією печерою! Нумо, перевірмо!

Сайрес Сміт зрізав довгу гілку, обчухрав з неї листя, занурив у воду в тім місці, де два береги озера сходилися під кутом, і встановив, що там дійсно є широкий отвір, на глибині усього лише одного фута від поверхні води. Підземний стік, який Сайрес Сміт марно шукав досі, знайшовся. Сила течії, спрямованої в нього, була така велика, що гілку вирвало з рук інженера й миттєво віднесло.

— Ну, тепер уже сумніватися нічого, — сказав Сайрес Сміт, — тут під водою отвір стоку. Я визначу його.

— Яким способом? — поцікавився Гедеон Спілет.

— Опущу рівень води в озері на три фути.

— А як ви це зробите?

— Відкрию воді інший вихід, ширший.

— Де, Сайресе?

— Там, де озеро найближче підходить до плато Круговиду.

— Але ж там гранітна стіна, — заперечив журналіст.

— так що ж, — відповів Сайрес Сміт, — я підірву гранітну стіну, вода ринеться в пролам, рівень її в озері спаде, і отвір стоку відкриється…

— А на берег океану падатиме водоспад, — додав журналіст.

— так, водоспад! — підтвердив Сайрес. — І ми скористаємося його силою. Ходімо, ходімо швидше!

І інженер рішучим кроком подався назад, закликаючи за собою свого друга. Той так вірив у Сайреса Сміта, що ні на хвилину не засумнівався в успіху його задумів. Одначе наміри ці були вкрай зухвалими… Як проломити гранітний вал? Як без пороху, з жалюгідними саморобними інструментами розсунути незламні скелі? Чи не брався інженер Сміт за непосильну справу?

Коли Сайрес Сміт і журналіст повернулися до Нетрів, Герберт і Пенкроф розвантажували пліт, на якому вони привезли дрова.

— Зараз дроворуби свою справу закінчать, містере Сайрес, — сміючись, сказав моряк, — і якщо вам знадобляться мулярі…

— Мулярі не потрібні, а от хіміки — обов’язково, — відповів інженер.

— так, так, — підхопив Гедеон Спілет. — Хочемо острів підірвати…

— Підірвати острів? — здивовано вигукнув Пенкроф.

— Принаймні частину острова! — уточнив Гедеон Спілет.

— Ось послухайте, друзі мої, — почав інженер. Він розповів товаришам про зроблене відкриття.

На його думку, всередині гранітного кряжа, на якому знаходиться плато Круговиду, повинна бути більш-менш велика печера, і Сайрес Сміт мав намір проникнути в неї. Для цього потрібно, говорив він, понизити рівень води в озері й оголити отвір стоку, по якому виливається зайва вода. Як же це зробити? Дуже просто — дати воді інший, ширший вихід. Отже, необхідно приготувати вибухову речовину і, пустивши її в хід, зробити озеру неабияке «кровопускання» в іншому місці берега. І ось він, Сайрес Сміт, спробує скласти сильну вибухову суміш з тих матеріалів, які природа надала в його розпорядження.

Чи варто говорити, що всі, а особливо Пенкроф, із захватом зустріли цей план. Героїчними зусиллями підірвати граніт, створити водоспад, — морякові це припало до душі! І раз інженеру Сміту потрібні хіміки, Пенкроф згоджувався виступити в ролі хіміка з таким же успіхом, як у ролі муляра або шевця. Він готовий був робити все, що завгодно, навіть перетворитися на вчителя танців і гарних манер, якщо це знадобиться, говорив він Набу.

В першу чергу Набу і Пенкрофу доручили оббілувати вбитого дюгоня, зрізати з туші весь жир, а м’ясом запастися. Посланці негайно вирушили до озера, навіть не попросивши докладніших роз’яснень. Їхня віра в Сайреса Сміта не знала сумнівів.

Кілька хвилин потому рушили в дорогу і троє інших колоністів — Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет; волочачи за собою великий кошик, вони йшли вгору за течією ріки до родовища кам’яного вугілля, де було також дуже багато сірчаного колчедану, що зустрічається в перехідних формаціях порівняно недавнього походження. Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу.

Цілий день троє геологів перетягали до Нетрів купи піриту, до вечора його зібралося там кілька тонн.

У понеділок, наступного ранку, 8 травня, інженер почав свої досліди. Піритоносні сланці в основному складаються з вуглецю, кремнезему, окису алюмінію і сірчистого з’єднання заліза — його там найбільше за все; потрібно було виділити сірчисте залізо і якомога швидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту.

таку задачу і поставив перед собою Сайрес Сміт. Сірчана кислота знайшла широке застосування в усьому світі; її використання для потреб виробництва є показником промислового розвитку будь-якої країни. Надалі сірчана кислота виявилася дуже корисною колоністам при виготовленні ними свічок, дубленні шкір і т. д. Але зараз інженер хотів добути її для іншої мети.

Вибравши за Нетрями майданчик, колоністи ретельно його вирівняли, склали там багаття з хмизу і дров; на нього поклали шматки залізного колчедану так, щоб між ними проходило повітря, а зверху засипали тонким шаром сірчаного колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки з горіх.

Склавши все це, запалили багаття; розпечені сланці спалахнули, тому що містили вуглець та сірку. Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану, і всю цю величезну купу прикрили зверху землею і дерном, залишивши лише кілька отворів, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на вугілля.

Палаючій без руху купі мінералів і палива, у якій відбувалися хімічні перетворення, дали спокій — потрібно було не менше десяти — дванадцяти днів для того, щоб колчедан перетворився на сірчисте залізо і далі на залізний купорос, а окис алюмінію — на сірчанокислий алюміній, тобто на однаково розчинні з’єднання, тоді як кремнезем і вуглець, що перейшли в попіл, нерозчинні.

Поки відбувалися ці хімічні процеси, колоністи під керівництвом Сайреса Сміта зайнялися іншою роботою і виконували її не тільки ретельно, але з якоюсь шаленою заповзятістю.

Наб і Пенкроф зрізали весь жир з туші дюгоня і склали його у великі глиняні корчаги. З цього жиру потрібно було виділити одну з його складових — гліцерин. Для цього вистачало обробки його содою або вапном. І в тому й в іншому випадку вийшло б мило і виділився необхідний Сайресу Сміту гліцерин. Як ми знаємо, вапна колоністи мали вдосталь, але обробка жиру вапном дає нерозчинне і, отже, непотрібне мило, тоді як при обробці содою вийшло б розчинне мило, яке б згодилося колоністам у їхньому повсякденні. Як людина практична, Сайрес Сміт вирішив обробити жир содою. Добути соду виявилося не так вже важко. Море викидало на берег дуже багато водоростей — кременисті, фукоїди, морський мох та інші. І ось колоністи зібрали цілі купи водоростей, спочатку їх висушили, а потім спалили у відкритих ямах… Згоряння тривало кілька днів, і температура піднялася так високо, що попіл розплавився; в результаті перепалювання вийшла суцільна сірувата маса, давно відома як натуральна сода.

Тепер Сайрес Сміт мав можливість обробити жир содою, одержавши в такий спосіб розчинне мило і нейтральну речовину — гліцерин.

Але цього ще було замало. Для майбутніх робіт Сайресу Сміту вимагалася азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітри. Сайрес Сміт міг би одержати її, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко витягти з попелу рослин. Але азотної кислоти він не мав, — саме її й хотів він одержати. Отже, тут було зачароване коло; здавалося, виходу не знайти. На щастя, сама природа надала інженеру Сміту селітру — довелося тільки потрудитися, щоб її зібрати. Герберт відкрив цілі поклади селітри в північній частині острова, біля підніжжя гори Франкліна; залишалося тільки очистити цю азотнокислу сіль.

Усі ці різноманітні роботи тривали тиждень; закінчилися вони перш, ніж відбулося перетворення сірчистого заліза на залізний купорос. Колоністи ще встигли доти виготовити глиняні вогнетривкі посудини і скласти цегляну піч особливого пристосування для майбутньої перегонки залізного купоросу. Все закінчили 18 травня і того ж дня майже завершилися хімічні процеси, що відбувалися. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під керівництвом інженера стали чудовими робітниками. Втім, необхідність — кращий учитель, і до неї найбільше прислухаються.

Коли всю купу колчедану перепалили, в результаті хімічних перетворень вийшов залізний купорос, сірчанокислий алюміній, кремнезем, залишкове вугілля і попіл. Усе це поклали до корчаги, наповненої водою, розбовтали в ній, дали відстоятися, і коли рідина стала прозорою, її злили — вона являла собою розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, всі інші речовини залишилися на дні корчаги у вигляді нерозчинного осаду. Рідину частково випарили, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарену воду, що містила купорос алюмінію, залишили без використання.

Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу; потрібно було одержати з нього сірчану кислоту.

У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти необхідна дорога установка. Тут потрібні і заводи, і лабораторії, спеціально обладнані платиновим посудом, свинцеві камери, у яких відбуваються хімічні реакції (свинець не піддається дії кислоти) і т. ін. Звичайно, у Сайреса Сміта і гадки не було про таке устаткування, але він знав, що в деяких країнах, наприклад у Богемії, сірчану кислоту роблять простішим способом і при цьому навіть досягають кращих результатів, — одержують кислоту сильнішої концентрації. Зокрема, цим способом виробляється так звана кислота Нордхаузена.

Для одержання сірчаної кислоти Сайресу Сміту залишалося зробити суху перегонку: пропекти у закритій посудині кристали залізного купоросу для того, щоб сірчана кислота виділилася у вигляді пари, а потім, конденсуючись, ця пара перетворилася б на рідку сірчану кислоту.

Для перегонки послужили приготовлені вогнетривкі глиняні посудини, у які поклали кристали залізного купоросу, і спеціально складена піч. Перегонку і конденсацію провели чудово, і 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, Сайрес Сміт одержав найсильніший реактив, який він розраховував використати пізніше для найрізноманітніших цілей.

Для чого ж йому потрібна була сірчана кислота в першу чергу? Та просто щоб мати азотну кислоту; одержати її виявилося неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він шляхом дистиляції домігся виділення азотної кислоти.

Але навіщо знадобилася Сайресу Сміту азотна кислота? Цього побратими інженера поки що не знали — він не розкрив їм кінцевої мети своїх робіт.

Одначе інженер уже наближався до кінцевого результату, і останні його досліди дали, нарешті, ту речовину, одержання якої вимагало стільки зусиль.

Добувши азотну кислоту, Сайрес Сміт підлив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання на водяній бані, і одержав (навіть без додавання суміші, яка охолоджує) кілька пінт жовтуватої маслянистої рідини.

Суміш Сайрес Сміт готував самотужки і на відстані від Нетрів, тому що ця сполука була небезпечною і могла призвести до вибуху; а коли він приніс своїм товаришам посудину з отриманою рідиною, то коротко сказав:

— Ось нітрогліцерин!

Дійсно, він добув цю жахливу вибухову речовину, яка, мабуть, вдесятеро переважала за силою дію пороху і вже принесла стільки нещасть. Правда, застосування нітрогліцерину стало безпечнішим відтоді, як хіміки знайшли спосіб перетворювати його на динаміт, змішуючи з такими речовинами, як цукор або глина, що можуть вбирати в себе цю небезпечну рідину. Але в той час коли мандрівники опинилися на острові Лінкольна, динаміт ще не був відомий.

— І ось цією рідиною ви хочете підірвати тутешні скелі? — недовірливо запитав Пенкроф.

— так, друже мій, — відповів інженер. — Нітрогліцерин зробить свою дію, і тим сильнішу, оскільки граніт, як винятково тверда гірська порода, важко піддається вибуху.

— А коли ми це побачимо, містере Сміт?

— Завтра, як тільки вириємо яму і закладемо міну; — відповів інженер.

Наступного дня, 21 травня, мінери на світанку вирушили до затоки, утвореної озером Гранта, усього лише за п’ятсот кроків від узбережжя океану. У цьому місці плато Круговиду лежало нижче рівня озера, і води його стримувала лише гранітна круча високого берега. Було достеменно зрозуміло, що, коли вдасться пробити цю кам’яну огорожу, вода вирветься з озера через цей вихід, поллється похилою площиною гірського плато і водоспадом впаде на берег океану. В результаті рівень озера понизиться й отвір колишнього водостоку відкриється, чого й хотів досягти Сайрес Сміт.

Отже, колоністам випадало проломити гранітну огорожу озера. Під керівництвом інженера Пенкроф, озброївшись киркою, взявся спритними і сильними ударами видовбувати заглиблення в камені. Граніт почали довбати в горизонтальній основі берега і вели виїмку навскіс, з таким розрахунком, щоб дно її виявилося нижче рівня води в озері. Сила вибуху, роздрібнивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно понизити її рівень.

Робота тривала довго, тому що інженер хотів зробити потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Але Пенкроф і Наб, змінюючи один одного, працювали з такою ретельністю, що до четвертої години дня вже підготували яму для закладки міни.

Залишилося розв’язати питання, як запалити вибухову суміш. Звичайно для нітрогліцерину це робиться за допомогою запальних патронів із гримучої ртуті. Для того щоб відбувся вибух, потрібний поштовх, а якщо просто запалити нітрогліцерин, він спокійно горітиме і не вибухне.

Сайрес Сміт, звичайно, міг без особливих зусиль зробити запальні патрони. Гримучої ртуті в нього не було, але він вже мав у своєму розпорядженні азотну кислоту, що дозволило б одержати речовину, подібну до бавовняного пороху. А варто було опустити в нітрогліцерин патрон, набитий таким порохом, і підпалити його за допомогою ґнота, як він, спалахнувши, викликав би вибух.

Але Сайрес Сміт вчинив простіше, знаючи, що нітрогліцерин має властивість вибухати від удару. Він вирішив скористатися цією його особливістю, а у випадку невдачі застосувати інший спосіб.

Дійсно, тільки-но налили б кілька крапель нітрогліцерину на камінь і вдарили б по каменю в цьому місці молотком, як відбувся б вибух. Одначе той, хто зробив би такий дослід, став би його жертвою. І ось Сайрес Сміт придумав спосіб, як уникнути небезпеки. Він вирішив установити над ямою з нітрогліцерином козли і підвісити до них залізний брусок вагою кілька фунтів, прикріпивши його мотузкою, сплетеною з ліан. Від середини цієї мотузки відходила інша, просякнута сіркою, мотузка, яку він простягнув по землі; вільний її кінець знаходився за декілька футів від ями. Варто було підпалити цю мотузку — і вогонь побіг би по ній, досяг би першої мотузки, що підтримувала залізний брусок, вона перегоріла б, і важка кувалда із силою вдарила б по нітрогліцерину. Встановили це пристосування, потім інженер звелів товаришам відійти подалі від небезпечного місця і, наповнивши яму до країв нітрогліцерином, вилив кілька крапель своєї вибухової суміші на камінь саме під залізним бруском. Зробивши все це, Сайрес Сміт запалив вільний кінець мотузки, просякнутої сіркою, і приєднався до своїх товаришів, які чекали на нього в Нетрях.

За його розрахунками, ліана повинна була горіти хвилин двадцять п’ять; і дійсно, за двадцять п’ять хвилин пролунав вибух потужної сили. Здавалося, здригнувся весь острів до самих своїх надр. У повітря фонтаном злетіло каміння, неначе під час виверження вулкана. Від струсу землі й повітря захиталися кам’яні брили, нагромаджені одна на одну в Нетрях. Колоністів, хоча вони знаходилися за дві милі від місця вибуху, жбурнуло на землю.

Вони підхопилися, вибігли зі свого притулку і, піднявшись на плато Круговиду, помчали до того місця на березі озера, де відбувся вибух…

А тільки-но вони добігли, від захвату тричі прокричали «ура». У гранітному березі озера зяяла широка пробоїна! Вируючи і пінячись, виривався з неї на плато швидкий потік і, досягши краю плоскогір’я, з висоти трьохсот футів падав на берег моря!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Пенкроф більше не сумнівається. — Колишній водостік. — Підземний хід. — Крізь гранітний кряж. — Топ зник. — Центральна печера. — Нижній колодязь. — Таємниця. — Удари кирки. — Повернення

Отже, задуми Сайреса Сміта здійснилися, але, за звичкою, він нічим не виявив свого задоволення і, застигши нерухомо, міцно стиснувши губи, — мовчки дивився на незвичайне видовище. Наб стрибав із радості, а Пенкроф, хитаючи головою, бурмотів:

— От так штука! Здорово працює наш інженер!

Справді, вибух зробив разючу дію. Вихід для води був такий широкий, що тепер з озера виливалося втроє більше води, ніж через старий стік. І не дивно, що невдовзі після вибуху рівень озера понизився не менше ніж на два фути.

Колоністи повернулися до Нетрів, прихопили кирки, коли, палиці, куті залізом, кресало і трут і знову вирушили до озера. Топ супроводжував їх. Дорогою моряк не міг не поділитися думкою, яка його вразила:

— А знаєте, містере Сайрес, ви приготували таку симпатичну настоянку, що, мабуть, можете підірвати весь острів.

— Цілком правильно, Пенкрофе. І острів, і материки, і всю землю, — відповів Сайрес Сміт. — Уся справа тільки в кількості.

— А чи не можна вжити цей ваш нітрогліцерин для рушничних зарядів? — запитав моряк.

— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин — вибухова речовина занадто великої руйнівної сили. Але нам неважко буде виготовити бавовняний або навіть звичайний порох, оскільки у нас є азотна кислота, селітра і вугілля. Погано тільки, що рушниць у нас немає.

— Ну, містере Сайрес, — заперечив моряк, — ви вже постарайтеся, будь ласка.

Як видно, Пенкроф рішуче викреслив слово «неможливо» зі словника мешканців острова Лінкольна.

Досягти плато Круговиду, колоністи направилися на той бік озера, де знаходився старий стік, — тепер він мав оголитися, і, оскільки вода більше не бігла в нього, мабуть, неважко було проникнути туди і подивитися, що там робиться.

Кілька хвилин потому колоністи вже досягли південного боку озера. Кинувши на нього погляд, вони переконалися, що бажана мета досягнута.

Справді, у гранітному березі, тепер уже вище рівня води, виднівся отвір стоку, який вони так довго шукали. Вузький виступ берега, що оголився, дозволив дістатися до нього. Ширина отвору була приблизно двадцять футів, а висота — тільки два фути, — це скидалося на отвір стічної труби, яка чорніє за ґратами на краю тротуару. Отже, проникнути в цей підземний канал виявилося нелегко, але Наб і Пенкроф узялися за кирки, і через якусь годину туди вже можна було увійти.

Інженер підійшов до стоку і, вдивившись, переконався, що спочатку він іде вниз з ухилом не більше ніж тридцять — тридцять п’ять градусів. Виходить, не так уже важко буде спуститися по ньому і, якщо крутість схилу не збільшується, дістатися до самого моря. Цілком можливо, що всередині гранітного кряжа виявиться велика печера, якою вдасться скористатися.

— Ну як, містере Сміт? Чого ж ми чекаємо? — запитав моряк, який нетерпляче прагнув проникнути в темний прохід. — Дивіться, Топ уже побіг туди!

— Чудово, — відповів інженер. — Треба, одначе, посвітити. Набе, йди-но, наріж соснових гілок.

Наб і Герберт побігли до найближчого гайка і незабаром повернулися з оберемком смолистих гілок, з яких вони відразу зробили щось схоже на смолоскипи. За допомогою кресала запалили їх, і колоністи на чолі із Сайресом Смітом рушили темним підземним проходом, по якому ще так недавно спрямовувалася зайва вода озера.

Всупереч побоюванням наших дослідників прохід розширювався, і незабаром уже не потрібно було нахилятися при спуску. Але гранітне русло, шліфоване водою цілу вічність, стало слизьким, і падіння тут загрожувало травмами. Тому вони зв’язали себе один з одним мотузкою, як це робиться при сходженні на вершини гір. На щастя, спуск полегшували кам’яні виступи, що траплялися під ногами, схожі на сходинки. Краплі води, які ще соталися по граніту, переливалися при світлі смолоскипів усіма барвами веселки, і здавалося, що з темного склепіння звисають незліченні сталактити. Інженер уважно оглядав чорні гладкі стіни підземного проходу. Жодного нашарування, жодної тріщини! Незвичайно щільна, дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід, мабуть, існував з часів виникнення острова. Зрозуміло, не вода проклала собі цей шлях. Швидше за все, гранітний кряж пробила рука самого Плутона, а не Нептуна, — на стінках проходу виднілися сліди вулканічних поштовхів, ще не зовсім згладжені водою.

Мандрівники просувалися дуже повільно. Усі мовчали, тому що переживали мимовільне хвилювання, опускаючись в надра кам’яного кряжа, куди, швидше за все, вперше проникла людина, і, можливо, не одному з них спадало на думку, що в якому-небудь темному закутку цього підземного каналу, що сполучається з океаном, зачаївся спрут або інший велетенський головоногий. Потрібно було просуватися дуже обережно.

Втім, попереду маленького загону дослідників біг Топ, і вони покладалися на його чуття і кмітливість: у випадку небезпеки він підняв би тривогу.

Спустившись звивистим проходом футів на сто, Сайрес Сміт, який очолював їх, зупинився. Супутники підійшли до нього. У цьому місці прохід, розширюючись, утворював невелику печеру. З кам’яного її склепіння падали краплі води, але вони потрапили сюди не внаслідок просочування з озера через тріщини в граніті, — то просто були ще свіжі сліди потоку, який так довго біг отут. У вологому повітрі не відчувалося ніяких тлінних випарів.

Ну, дорогий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ось вам і притулок, досить відокремлений і прекрасно схований у гірських надрах. Шкода тільки, що жити в ньому не можна.

— Чому не можна? — запитав Пенкроф.

— Тісно і темно.

— А хіба ми не можемо його розширити і пробити стінку, щоб пропустити сюди світло і повітря? — здивувався моряк. Він тепер рішуче ні в чому не знав сумнівів.

— Ходімо далі, — сказав Сайрес Сміт, — продовжимо розвідку. Коли спустимося нижче, може з’ясуватися, що природа позбавила нас від зайвих зусиль.

— Ми спустилися поки що на одну третину висоти цього кряжа, — зауважив Герберт.

— так, приблизно на третину, — підтвердив Сайрес. — Ми пройшли футів сто від входу, а коли здолаємо ще сто футів, то можливо…

— Де ж собака? — стривожено вигукнув Наб, перебиваючи хазяїна.

Обійшли всю печеру, Топа в ній не знайшли.

— Напевно, вперед побіг, — зробив припущення Пенкроф.

— Ходімо за ним, — сказав Сайрес Сміт. Усі рушили далі. Інженер уважно стежив за численними звивинами проходу і без особливих зусиль визначив, що, незважаючи ні на що, загальний його напрямок зберігається: він веде до моря.

Колоністи опустилися ще на п’ятдесят футів, рахуючи прямовисно, і раптом увагу їхню привернули якісь віддалені звуки, що долинали з глибини проходу. Всі зупинилися, прислухалися. Звуки ці відтворювались кам’яним коридором зовсім чітко, немов через слухавку.

— Це Топ гавкає! — вигукнув Герберт.

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Ще й як гавкає! Просто розлютився наш славний пес!

— У нас є зброя — куті залізом палиці, — сказав Сайрес Сміт. — Тримаймося напоготові. Вперед!

— Усе цікавіше стає! — прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно хитнув головою.

Сайрес Сміт і його супутники кинулися на допомогу Топу. Гавкіт його ставав виразнішим. І в цьому уривчастому гавканні відчувалася якась незвичайна лють. Можливо, пес схопився з якою-небудь твариною, випадково потривоживши її в лігвищі? Схвильовані мандрівники зовсім не думали про небезпеку, яка, можливо, загрожувала їм. Вони вже не просто спускалися, вони котилися по слизькому дну каналу і, опинившись за кілька секунд на п’ятдесят футів нижче, побачили Топа.

У цьому місці прохід виводив у велику і дуже красиву печеру, де нишпорив Топ, заливаючись лютим гавкотом. Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, висвітлювали всі виступи і западини гранітних стін, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши куті залізом кілки, приготувалися зустріти будь-якого ворога. Але величезна печера виявилася порожньою. Мандрівники обстежували її уздовж і впоперек — у ній не було жодної живої істоти. А Топ гавкав так само несамовито. Ні ласками, ні погрозами його не могли втихомирити.

— Мабуть, тут є де-небудь вихід, через який озерна вода стікала в море, — сказав інженер.

— Та напевно є, — погодився Пенкроф. — Обережніше, друзі! Як би нам не провалитися в яму.

— Топе, шукай, шукай! — крикнув Сайрес Сміт. Собака стрепенувся і, кинувшись у далекий кінець печери, загавкав там ще голосніше.

Колоністи вирушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили чорний провал, що зяяв у граніті. Безумовно, туди й стікала вода, яка ще зовсім недавно пробігала усередині кам’яного кряжа, але цей стік уже не являв собою коридор з похилим схилом, а справжній колодязь, і проникнути в нього було неможливо.

Нахиливши над отвором колодязя смолоскипи, все-одно нічого там не могли розрізнити. Сайрес Сміт взяв одну з палаючих гілок і кинув її в зяючу прірву. Смолиста гілка, розгорівшись ще більше від швидкого падіння, освітила колодязь зсередини, і знову мандрівники нічого не побачили. Потім полум’я, затріпотівши, згасло — мабуть, гілка торкнулася води, значить досягла моря.

Порахувавши, скільки секунд тривало падіння гілки, Сайрес Сміт визначив, що глибина колодязя дорівнює приблизно дев’яносто футів.

Отже, підлога гранітної печери знаходилася на висоті дев’яноста футів над рівнем моря.

— Ось і житло для нас, — сказав Сайрес Сміт.

— Але ж у ньому, мабуть, жила якась тварина, — зауважив Гедеон Спілет, — він не вдовольнив своєї цікавості.

— Ну що ж, колишній хазяїн — амфібія або інша істота — поступилася нам місцем, а сама побігла через колодязь, — відповів інженер.

— А все-таки хотілося б мені побувати тут на місці Топа чверть години тому, — розмірковував моряк. — Адже не даремно ж пес так гавкав!

Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і якби його товариші стояли в ту хвилину ближче, вони почули б, як він сказав напівголосно:

— так, думається мені, Топу багато чого відомо. Значно більше, ніж нам!

Виявилося, що знайдена печера відповідає майже усім вимогам колоністів. За примхою долі, якій прийшла на допомогу незвичайна проникливість їхнього керівника, колоністи знайшли велику печеру, розміри якої вони ще не могли визначити при тьмяному світлі смолоскипів, але, безумовно, її неважко було розділити цегляними перегородками на кілька «кімнат», і в них вийшов би якщо не справжній будинок, то принаймні просторий притулок. Вода з нього пішла і вже ніколи не повернеться. Місце було вільне.

Правда, ще залишалися дві перешкоди: як освітити величезний грот, схований у гранітному кряжі, і як зробити вхід до нього доступнішим? Прорубати отвір угорі нічого було й думати — занадто велика товща граніту лежала над склепінням. Але, якщо вдасться пробити вікно в передній стіні, зверненій до моря? Спускаючись підземним коридором, Сайрес Сміт приблизно визначив його нахил, а отже, й довжину, і тепер думав, що передня стіна печери не повинна бути надто товстою. А якщо зможуть прорубати в ній вікна, то проб’ють і двері, зроблять зовнішні сходи, а тоді й вхід стане зручнішим.

Інженер поділився своїми задумами з товаришами.

— так що ж, містере Сайрес, — за роботу! — відповів Пенкроф. — Кирка при мені. Запевняємо, віконце ми прорубаємо. Де треба бити?

— Осьде, — відповів інженер і вказав силачу Пенкрофу на досить глибоку западину, завдяки якій товщина стіни в цьому місці безперечно зменшилася.

Пенкроф взявся при світлі смолоскипів довбати киркою; довкола нього віялом сипалися осколки каменю, з-під кирки вилітали іскри. Через півгодини його змінив Наб, а після Наба киркою озброївся Гедеон Спілет.

Робота тривала вже другу годину, і виникали побоювання, що киркою не продовбаєш граніту, але раптом останній удар, зроблений Гедеоном Спілетом, пробив стіну, і кирка випала назовні.

— Ура! Ура! Ще раз ура! — крикнув Пенкроф.

Товщина стіни не перевищувала трьох футів.

Сайрес Сміт подивився в отвір, пробитий на висоті дев’яноста футів. Він побачив піщану смугу берега, острівець Порятунку, безмежний простір океану.

Граніт суттєво постраждав — отвір вийшов досить широкий, до печери полилися потоки світла, і колоністам відкрилося величне видовище.

Ліворуч печера мала не більше тридцяти футів заввишки і стільки ж завширшки, а завдовжки — сто футів; зате права її частина була величезна; гранітне склепіння згиналося там округлим куполом на висоті більш ніж дев’яносто футів. Подекуди в примхливому безладді здіймалися гранітні колони, що підтримували стелю, немов у головному боковому вівтарі собору. Цей купол спирався з боків на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними півколами, то високими стрільчатими арками, що йшли вдалину темними прольотами. Його розрубувало безліч виступів, схожих на ліпні прикраси. Він вражав своєрідним і мальовничим сполученням рис, характерних для візантійської, романської та готичної архітектури. Печера здавалася палацом, спорудженим зодчим, між тим вона була витвором самої природи, що народила в надрах гранітного кряжа цю чудову Альгамбру[14].

Колоністи завмерли від замилування. Там, де вони думали знайти тісну печеру, перед ними виник чудовий чертог, і Наб зняв шапку, неначе опинився у храмі!

Хвилина мовчання змінилася гучними вигуками захвату. Під високим склепінням пролунали крики «ура» і, гучно відлунюючи, затихли десь у темних ходах.

— О друзі мої! — вигукнув Сайрес Сміт. — Ми впустимо світло, багато світла в надра цього гранітного валу; ліворуч влаштуємо кімнати, склади, майстерні, а ось у цьому чудовому гроті створимо робочий кабінет і музей.

— Як ми назвемо цю печеру? — запитав Герберт.

— Гранітний палац, — відповів Сайрес Сміт, і всі зустріли цю назву новими вигуками «ура».

Смолоскипи вже догоряли і, оскільки, потрібно було витратити ще чимало часу, аби вибратися підземним ходом на плато Круговиду, вирішили відкласти облаштування нового житла до наступного дня.

Перед поверненням Сайрес Сміт ще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно спускався до самого моря. Він уважно прислухався. З чорної глибини не долинало ні найменшого звуку, навіть віддаленого шуму хвиль, — але ж вони повинні були іноді хлюпатися в цьому провалі. Знову кинули туди палаючу смолисту гілку. На мить стінки колодязя освітилися, але, як першого разу, нічого підозрілого мандрівники там не побачили. Якщо яке-небудь морське чудовисько і застали зненацька несподіваним зникненням підземного потоку, воно, мабуть, втекло на дно океану, діставшись тим самим каналом, яким виливалася в море зайва вода з озера, поки їй не відкрили новий стік.

І все-таки Сайрес Сміт довго стояв біля провалу і, спрямувавши, погляд у його темне жерло, напружено прислухався, не кажучи ні слова.

Моряк підійшов до нього і, торкнувши його за плече, сказав:

— Містере Сміт…

— Ви чого, друже мій? — запитав інженер, немов оговтався від сну.

Смолоскипи ось-ось могли згаснути.

— Вирушаймо! — скомандував Сайрес Сміт.

Маленький загін попрощався з печерою і почав підніматися темним водостоком до берегів озера. Топ цього разу замикав процесію і, як це не дивно, час від часу все ще люто гарчав. Підйом був досить важкий. Колоністи вирішили перепочити кілька хвилин у верхньому гроті, який являв собою неначе майданчик на середині цих довгих сходів із гранітними сходинками. Потім усі знову продовжили видряпуватися нагору.

Незабаром на них війнуло свіжим вітерцем. На стінках каналу вже не блищали краплі води, — вона випарувалася. Зблякло світло палаючих смолоскипів. Смолоскип Наба востаннє спалахнув і згас. Треба було квапитися, щоб не йти у непроглядній пітьмі.

Мандрівники прискорили ходу, й близько четвертої години дня, коли згас останній смолоскип, який ніс Пенкроф, Сайрес Сміт і його супутники вже виходили з отвору водостоку.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

План Сайреса Сміта. — Фасад Гранітного палацу. — Мотузкові сходи. — Мрії Пенкрофа. — Запашні трави. — Природний кролячий саж. — Водопровід для нового житла. — Краєвид із вікон Гранітного палацу

Наступного дня, 22 травня, почалося впорядковування нового житла, колоністам не терпілося швидше переселитися з Нетрів, притулку дуже незручного, до просторого сухого житла, схованого в гірському кряжі, не доступного ні хвилям морським, ні зливам небесним. Зовсім закидати Нетрі колоністи не збиралися. Сайрес Сміт планував улаштувати там майстерню.

Насамперед Сайрес Сміт постарався точно встановити, в який бік звернений фасад Гранітного палацу. Він поспішив на берег моря, до підніжжя гранітного валу, і оскільки кирка, загублена журналістом, безумовно, впала на берег, то, знайшовши її, можна було визначити, куди звернено отвір, пророблений у стіні печери.

Кирку Гедеон Спілет розшукав без зусиль, — вона встромилася в пісок саме під вікном, пробитим приблизно на висоті вісімдесятьох футів від берега. Скельні голуби вже влітали і вилітали через це віконце, начебто колоністи для них і відшукали Гранітний палац.

Інженер задумав розділити лівий бік печери на кілька кімнат і вітальню, пробити для них «по фасаду» п’ять вікон і двері. П’ять вікон! Пенкроф був цим дуже задоволений, але двері вважалися марною розкішшю, оскільки старий водостік являв собою влаштовані самою природою сходи, якими завжди легко буде проходити до Гранітного палацу.

— Друже мій, — зауважив Сайрес Сміт, — якщо нам запросто ходитиметься цими сходами, то й інші також легко зможуть потрапити до будинку. Я, навпаки, збираюся міцно-преміцно замурувати отвір водостоку і, якщо знадобиться, зовсім його сховати, а для цього звести греблю і підняти рівень води в озері.

— А як же ми будемо входити? — запитав моряк.

— По зовнішніх сходах, — відповів Сайрес Сміт. — Зробимо мотузкову драбину. Тільки-но піднімемось, заберемо її, і тоді вже нікому не залізти до нашого притулку.

— Та навіщо така обережність? — здивувався Пенкроф. — Звірі тут, здається, не дуже небезпечні. А тубільців на нашім острові немає.

— Ви цілком у цьому впевнені, Пенкрофе? — запитав Сайрес Сміт, дивлячись на нього.

— Ну, як сказати… Абсолютно бути упевненим не можна, поки не обстежимо весь острів, — відповів моряк.

— так, — підтвердив Сайрес Сміт, — ми поки що знаємо лише невелику частину острова. Але якщо в нас тут і немає ворогів, можуть наскочити непрохані гості з інших місць, — ці широти Тихого океану користуються лихою славою. Давайте-но вживати заходів проти можливих небезпек.

Докази Сайреса Сміта мали сенс, і Пенкроф без зайвих розмов приготувався виконати його розпорядження.

Отже, з одного боку печери, що уособлювала квартиру, випадало пробити по фасаду Гранітного палацу п’ять вікон і двері, а в чудовий грот, який вирішили перетворити на парадний зал, світло мало б проникати в достатній кількості через широкий отвір у передній стіні і круглі віконця. Фасад, що знаходився на висоті вісімдесятьох футів над берегом, був звернений на схід, і першими своїми променями сонце вітало Гранітний палац. Нове житло знаходилося в тій частині кряжа, яка тяглася від виступу біля ріки Віддяки і до циклопічного накопичення кам’яних брил, названого Пенкрофом Нетрями. Тому пориви лютого норд-осту зачіпали його лише мимохідь — захистом йому служив згаданий виступ кряжа. Втім, у чеканні тих днів, коли виготовлять рами, інженер мав намір закривати віконні отвори міцними віконницями, аби захистити житло від вітру і дощу, а при потребі навіть замаскувати.

Але в першу чергу необхідно, звичайно, пробити ці отвори, — їх ще не було. Довбати твердий граніт ломом було б дуже довго, а, як нам уже відомо, Сайрес Сміт любив діяти рішуче. У нього ще залишався нітрогліцерин, ця вибухова речовина принесла й тут велику користь. Інженер уміло локалізував його дію, і отвори в граніті вийшли саме в місцях, намічених ним. Потім киркою і ломом надали стрільчастої форми п’ятьом віконним прорізам «квартири», широкому вікну, слуховим вікнам і дверям, вирівняли краї цих пробоїн, які мали досить примхливі обриси, і через кілька днів завдяки ретельності мулярів Гранітний палац зі сходом сонця вже заливали потоки яскравого світла, що проникали в найтемніші його закутки.

За задумом Сайреса Сміта, «квартиру» випадало розділити на п’ять «кімнат» з видом на море: ліворуч — передпокій з прорубаними дверима, до яких передбачалося діставатися мотузковою драбиною, потім кухня завширшки тридцять футів, їдальня — сорок футів, спальня таких же розмірів, і, нарешті (за настійливою вимогою Пенкрофа), — кімната для друзів, суміжна з парадним залом.

«Кімнати» йшли в ряд, і «квартира» не займала всієї печери, — ще залишалося місце для коридору, що відокремлював її від довгого і просторого складу для інструментів, провіанту і різноманітних запасів. Усе, що флора і фауна острова могли дати для потреб колоністів, прекрасно зберігалося б тут, не псуючись від вогкості. Місця в складі вистачало, приміщення дозволяло все розкласти і розставити один по одному. Крім того, у розпорядженні господарів Гранітного палацу була ще маленька верхня печера, що могла служити коморою.

Отже, план виробили, — залишалося лише його втілити. Мінери знову стали мулярами, а потім вантажниками: виготовлені ними цеглини вони перенесли на берег і склали біля підніжжя Гранітного палацу.

Сайрес Сміт і його товариші усе ще діставалися до печери через колишній водостік. такий спосіб сполучення був дуже незручний: доводилося підніматися на плато Круговиду, обійшовши гранітну стіну лівим берегом ріки, потім спускатися підземним коридором на двісті футів униз, а на зворотному шляху підніматися по ньому. Тобто, дорога віднімала багато часу і дуже стомлювала. Сайрес Сміт вирішив, що баритися не варто і настав, час виготовити мотузкову драбину. Досить було мешканцям Гранітного палацу, піднявшись такими сходами, забрати її, — ніхто вже знизу не міг би проникнути до них.

Драбину виготовили з найбільшою старанністю, зсукавши мотузки з волокнистих рослин за допомогою дерев’яної «вертушки»; міцністю вони не поступалися товстому канату… Для поперечин узяли легкі й міцні дощечки, вирізані з червоного кедра; усе було зроблено вмілими руками Пенкрофа.

Зсукали з волокон рослин й інші мотузки та встановили біля дверей щось на зразок лебідки. Хоча це пристосування і виглядало досить грубо, воно дуже спростило перенесення будівельних матеріалів, і негайно почалися роботи всередині печери. Вапна запасли досить, цеглини лежали штабелями, готові до використання. Будівельники без особливих зусиль поставили дерев’яні, досить примітивні стійки для перегородок, і в дуже короткий термін «квартира» була розділена на кімнати й склад.

Під керівництвом Сайреса Сміта робота просувалася надзвичайно швидко; він і сам орудував то сокирою теслі, то кельмою муляра. Інженер Сміт знав, здається, будь-яке ремесло і завжди подавав приклад своїм тямущим і старанним товаришам; все вдавалося, трудилися дружно і навіть весело. Пенкроф, який працював і за мотузника, і за теслю, і за муляра, усіх умів розсмішити, усіх заражав своєю бадьорістю. Його віра в таланти Сайреса Сміта була непорушна, ніщо не могло б її похитнути. Він вважав, що інженер Сміт здатний провести з успіхом будь-яке починання. Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безперечно, дуже важливе), чим освітлювати житло в довгі зимові вечори, як скористатися дарунками природи в родючій частині острова і перетворити дику рослинність на культурні насадження, — усе тепер здавалося Пенкрофу легким: Сайрес Сміт допоможе подолати будь-які труднощі, і свого часу колонія ні в чому не матиме нестачі. Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, розробку каменоломень і шахт, машини для різних промислових виробів, цілу мережу залізниць, що покриє весь острів.

Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював надмірних мріянь цієї славної людини. Він знав, яка заразлива впевненість; він навіть посміхався, слухаючи Пенкрофа, і нічого не говорив про тривогу, яку відчував часом, думаючи про майбутнє. Адже виникали побоювання, що в цій частині Тихого океану, далекій від морських шляхів, жоден корабель не прийде їм на допомогу. Вони могли розраховувати тільки на самих себе, тому що перебороти величезну відстань, що відокремлювала їхній острів навіть від найближчої землі, та ще пропливти її в саморобному убогому човні, виглядало би безсумнівно спробою зухвалою і більш ніж небезпечною.

Але, як говорив Пенкроф, колоністи острова Лінкольна були варті в сто разів більше, ніж усі колишні Робінзони, для яких кожна навіть мала удача здавалася просто чудом. Адже наші аеронавти мали знання, і як люди освічені, вони завжди вийдуть переможцями там, де на інших чекає животіння й неминуча загибель.

У облаштуванні житла вирізнявся Герберт. Розумний і дієвий юнак швидко усе схоплював і добре виконував. Сайрес Сміт з кожним днем усе більше до нього прив’язувався. Герберт любив інженера глибокою і шанобливою любов’ю. Пенкроф бачив, як зростає ця дружба, але не ревнував свого вихованця.

Наб залишався все таким же, як колись, і мабуть, йому судилося завжди слугувати втіленням мужності, ретельності, вірності та самовідданості. Вірив він у свого хазяїна, звичайно, не менше Пенкрофа, але не так галасливо виявляв свої почуття. Коли моряк бурхливо захоплювався, Наб поглядав на нього з таким виглядом, немов хотів сказати: «А інакше й бути не може!» Він міцно подружився з Пенкрофом, і вони вже давно перейшли на «ти».

Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших і аж ніяк не відрізнявся невправністю, на превеликий подив, Пенкрофа: як же так — «газетяр», здатний не тільки красномовно говорити, але й добре працювати руками.

Двадцять восьмого травня встановили, нарешті, драбину завдовжки вісімдесят футів, зробивши на ній щонайменше сто сходів. На щастя, Сайресу Сміту вдалося розділити її на дві частини, скориставшись уступом гранітної стіни, на висоті приблизно сорок футів. Старанно вирівнявши киркою цей уступ, його перетворили на своєрідний сходовий майданчик і закріпили на ньому кінець перших сходів, що тепер розгойдувалися вдвічі менше; за допомогою мотузки її можна було втягти до Гранітного палацу. Що стосується інших сходів, то їхній нижній кінець теж спирався на цей «майданчик», а верхній прикріпили до самих дверей. Завдяки такому пристрою підніматися драбиною стало не дуже важко. Втім, Сайрес Сміт розраховував улаштувати згодом гідравлічний підйомник, щоб зберегти час і сили мешканців Гранітного палацу.

Колоністи швидко звикли підніматися сходами. Усі вони були спритні, моторні, і Пенкроф, як моряк, призвичаєний лазити по вантах[15] і реях,[16] міг дати їм уроки. Але йому довелося навчати і Топа. Бідна чотиринога тварина зовсім не створена для таких акробатичних вправ. Але, Пенкроф виявився терплячим учителем, і зрештою Топ досить пристойно навчився підніматися поперечинами драбини, а через якийсь час піднімався на самий її верх не гірше дресированих собак, яких показують у цирку. Важко сказати, чи пишався моряк успіхами свого учня; як би то не було, піднімаючись по драбині, він частенько тяг Топа, зваливши його собі на спину, причому пес ніколи не висловлював невдоволення на такий спосіб сходження.

Зазначимо, що роботи велися найенергійніше, тому що наближалася непогода; при цьому колоністи ще встигали запасатися на зиму провіантом. Журналіст і Герберт зробилися постачальниками дичини для колонії і щодня присвячували полюванню кілька годин. Вони промишляли тільки в лісі Жакамара, на лівому березі ріки Віддяки, — ні моста через ріку, ні човна в них поки що не було, а тому на правий берег вони ще не заглядали. Величезні лісові хащі, яким вони дали назву лісів Далекого Заходу, залишалися для них ще невідомими. Важливу експедицію для їхнього обстеження відклали до перших теплих днів майбутньої весни. Але й у лісі Жакамара вистачало дичини; кенгуру й кабанів водилося там вдосталь, і в умілих руках наших мисливців загострені кілки, куті залізом, лук і стріли — творили чудеса. Крім того, Герберт знайшов на південному заході від заводі ріки Віддяки кролячий саж, влаштований самою природою: кролики обрали для своїх нір вогкуваті луки, затінені вербами і порослі запашними травами, що розливають у повітрі пахощі: чебрецем, травичкою Богородиці, васильками і різними ароматичними рослинами із сімейства губоцвітих, до яких кролики дуже ласі.

Побачивши цю галявину, журналіст сказав, що, оскільки приготовлено таку смакоту для кроликів, буде просто дивно, якщо на ній не виявиться кроликів. Мисливці найретельніше оглянули природний крільчатник, але замість цих звірят поки що знайшли тільки безліч корисних рослин, котрі привернули б увагу натураліста, як цікаві зразки флори. Герберт нарвав також васильків, розмарину, меліси та інших цілющих трав, з яких одні допомагають від грудної хвороби, інші від лихоманки, від серцевих спазмів або від ревматизму. Коли Пенкроф побачив принесений Гербертом оберемок трав, він запитав, для чого знадобилося це «сіно»?

— Це цілющі трави, — відповів юнак. — Будемо лікуватися, якщо занедужаємо.

— А навіщо нам хворіти? Адже лікаря на острові немає, — серйозно відповів Пенкроф.

Проти такого міркування важко заперечити щось, але усе-таки воно не зашкодило Герберту зібрати великий урожай, і в Гранітному палаці його зустріли доброзичливо, тим більше що, крім цілющих рослин, Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чаю Освего», — настій цієї трави — чудовий напій.

Після довгих пошуків наші мисливці набрели, нарешті, того дня на галявину, що виявилася справжнім кролячим садком. Уся земля була порита там норами і здавалася дірявою, як шумівка.

— Нори! — вигукнув Герберт.

— так, так, — проговорив журналіст. — А є там хто?

— Це ще питання!

Питання, одначе, швидко розв’язалося: майже відразу в усі боки пирснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, і мчалися з такою швидкістю, що навіть Топ за ними не міг би вгнатися. Мисливці із собакою марно переслідували гризунів, — кролики зникли, а журналіст не встиг і оком моргнути. Але Гедеон Спілет твердо вирішив не йти, поки він не піймає з півдюжини цих звірят. Зараз він хотів тільки забезпечити кролячими тушками кухню Гранітного палацу, але думав зайнятися пізніше розведенням кроликів. Спіймалися б вони легко, для цього варто поставити біля отворів нір кілька сілець. Але пасток ще не зробили, а на місці їх ні з чого було змайструвати. Хоч-не-хоч, а довелося оглядати кожну нору, шарити в ній палицею — тобто запастися терпінням, оскільки іншого варіанту не існувало.

Цілу годину нишпорили в норах і, нарешті, спіймали чотирьох гризунів. Виявилося, що ці тварини, яких звичайно називають «американськими кроликами», дуже схожі на своїх європейських родичів.

Мисливці принесли свою здобич до Гранітного палацу і там кроликів приготували на вечерю. М’ясо їхнє виявилося пресмачним, і тому аж ніяк не випадало нехтувати знайденим кролячим поселенням, — воно могло стати дуже цінною підмогою для колонії, як невичерпне джерело м’ясної їжі.

Тридцять першого травня закінчили установку перегородок. Залишалося тільки обставити кімнати меблями, але цю справу відклали до нудних зимових днів. У першій кімнаті, що слугувала кухнею, склали вогнище. Над трубою для димоходу пічникам-самоучкам довелося поморочитися. Сайрес Сміт розрахував, що найпростіше зробити глиняну трубу; вивести її через склепіння, яке впиралося в кам’яну товщу плоскогір’я, звичайно, було неможливо, тому пробили діру в передній стіні над вікном кухні і похило протягли до неї трубу, як роблять димоходи для залізних переносних пічок. При сильному східному вітрі, що штурмував Гранітний палац з фасаду, грубка, мабуть, димітиме, але зі сходу вітер дув рідко, і до того ж головний кухар Наб не чіплявся до таких дрібниць.

Коли облаштування квартири закінчили, Сайрес Сміт почав іншу роботу — вирішив закласти жерло колишнього водостоку, щоб остаточно перепинити доступ до Гранітного палацу з боку озера. До отвору підкотили кам’яні брили і, заваливши вхід, скріпили їх цементом. Сайрес Сміт поки що не вважав за необхідне затопити цей замурований вхід, піднявши греблею воду в озері до колишнього рівня. Він тільки замаскував його, насадивши між каменями трави і кущів; навесні вони буйно розростуться.

Усе-таки він скористався водостоком для того, щоб відвести з озера прісну воду до нового притулку. Через вузький отвір, зроблений нижче рівня озера, водостоком біг тепер тоненький струмок, і він давав щодня від двадцяти п’яти до тридцяти галонів[17] чистої, прозорої води. Отже, мешканцям Гранітного палацу ніколи не довелося б страждати від нестачі питної води.

Нарешті, всі роботи закінчилися, і саме вчасно — настала негода. Вікна закрили міцними важкими віконницями — у чеканні тих днів, коли інженер спроможеться виготовити шибки.

Навколо вікон Гедеон Спілет насадив різноманітні рослини, ліани з кучерявими пагонами, декоративні трави, красиво розташувавши їх на виступах скелі, і тепер віконні прорізи мальовничо облямовувало зелене листя.

Мешканці Гранітного Палацу тішилися своїм міцним, надійним і просторим притулком. Недаремно вклали вони в нього стільки праці! З вікон їхнім поглядам відкривався широкий морський обрій, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня — мисом Пазура. Перед ними розгорталася чудовою картиною бухта З’єднання. Славні трудівники відчували цілком зрозуміле задоволення; Пенкроф не шкодував похвал новому житлу, яке він з гумором називав «квартиркою на шостому поверсі з усіма зручностями».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Сезон дощів. — Питання одягу. — Полювання на тюленів. — Виготовлення свічок. — Оздоблення Гранітного палацу. — Два містки. — Знову на устричній обмілині. — Що Герберт знайшов у себе в кишені

Зима настала в червні — цей місяць відповідає грудню в Північній півкулі. Зимова пора почалася холодними зливами і лютими вітрами, що завивали без перепочинку. І тут мешканці Гранітного палацу могли по-справжньому оцінити своє житло, недосяжне для лютих стихій. Колишній їхній притулок погано захищав би їх від зимових холодів; могло статися також, що туди знову увірвуться хвилі під час великих припливів, коли їх підхльостують вітри, налітаючи з відкритого моря. Передбачаючи таке лихо, Сайрес Сміт навіть вжив деяких запобіжних заходів. Він хотів уберегти від псування ковальський горн і плавильні печі, складені тепер у Нетрях.

Весь червень колоністи витратили на різні роботи, не забуваючи, одначе, полювання і риболовлю, тому запаси в їхній коморі не вичерпувалися. Пенкроф збирався, як тільки в нього випаде вільна годинка, зайнятися конструюванням різних пасток, на які він покладав великі надії. Він наробив з волокон рослин безліч сілець, і тепер крільчатник щодня постачав Гранітному палацу вдосталь кролячих тушок. Набу ніколи було й перепочити — він трудився над солінням і коптінням м’яса, запасаючи його.

Давно нагадував про себе одяг. Колоністи мали тільки те вбрання, у якому вони потрапили на острів. Одяг цей був теплий, зшитий з добротних, міцних тканин, кожний беріг його, намагався тримати в чистоті, але все-таки він пошарпався і вимагав заміни. А крім того, у випадку суворої зими він погано захищав би від холоду.

Але саме про одяг винахідливий Сайрес Сміт не подбав, — він зайнятий, був задоволенням інших, більш насущних потреб: облаштуванням притулку, забезпеченням їжею, і хоча ось-ось могли нагрянути холоди, проблема вбрання ще залишалася. Колоністи змирилися з думкою, що першу зиму усім доведеться трохи померзнути. Нічого не вдієш, нарікати на випробування не випадає. Ось прийде весна, тоді почнуть полювати на муфлонів, яких бачили при обстеженні гори Франкліна, і настрижуть з них вовни. А вже Сайрес Сміт зуміє виготовити з цієї вовни теплу та міцну тканину… Як? Він придумає.

— Ну, що ж, доведеться взимку сидіти в Гранітному палаці та грітися біля коминка, — сказав Пенкроф. — Дров у нас багато, чого їх економити.

— Але ж острів Лінкольна знаходиться не на дуже високих широтах, — зауважив Гедеон Спілет. — Можливо, зима тут зовсім і не сувора. Пам’ятаю, ви говорили, Сайресе, що в Північній півкулі на тридцять п’ятій паралелі лежить Іспанія. Правда?

— Цілком правильно, — відповів інженер, — тільки ж в Іспанії трапляються дуже суворі зими, — холод, сніг, крига! Можливо, зима не помилує і острів Лінкольна. Але як би то не складалося, це все-таки острів, і тому клімат на ньому повинен бути м’якіший.

— А чому, містере Сайрес? — запитав Герберт.

— Бачиш, голубчику, море — немов величезне сховище тепла,

що накопичується в ньому влітку. За літо сонце нагріває його, а взимку море віддає в повітря заощаджене тепло, тому на узбережжях морів і океанів середня температура влітку нижча, а узимку вища, ніж у глибині материка.

— Побачимо, побачимо, — підхопив Пенкроф. — Будуть холоди чи не будуть — це мене мало турбує. А ось дні вже стали коротші, вечори довші. Чи не порадитись нам про освітлення нашого будинку?

— Нічого немає простішого, — відповів Сайрес Сміт.

— Обговорити? — запитав моряк.

— Вирішити.

— А коли почнемо вирішувати?

— Завтра. Влаштуємо полювання на тюленів.

— Виходить, зробимо сальні свічі?

— Ну, що ви, Пенкрофе! Стеаринові, а не сальні.

Дійсно, такий був задум інженера — задум цілком здійсненний, тому що в розпорядженні колонії перебували тепер вапно і сірчана кислота, а тюлені, які облюбували острівець Порятунку, могли дати жир, необхідний для виготовлення свічок.

Настала неділя, 4 червня. Це було свято — Трійця, і вирішили відзначити його. Всі роботи припинили, присвятивши цей день відпочинку і молитві. Тепер колоністи острова Лінкольна адресували небесам подяки. Вони вже не були нещасними людьми, які зазнали катастрофи і потрапили на голий острівець. Вони більше ні про що не просили, вони дякували провидінню.

Наступного дня, 5 червня, за досить похмурої погоди, вирушили на острівець Порятунку. Щоб переправитися убрід через протоку, треба було чекати, коли спаде вода, і тут колоністи вирішили, що вони обов’язково побудують, як зуміють, човен, — тоді полегшає сполучення з острівцем і з будь-яким місцем на узбережжі, можна буде піднятися в ньому вгору річкою Віддяки під час великої експедиції для обстеження південно-західної частини острова, що відклали до перших весняних днів.

Тюленів на лежбищі виявилося багато, і мисливці, озброївшись палицями з залізним вістрям, без особливих зусиль забили з півдюжини тюленів. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного палацу тільки жир і шкіри, — із шкір передбачалося зшити міцне взуття.

Полювання дало Сайресу Сміту близько трьохсот кілограмів тюленячого жиру, інженер вирішив використати його на вироблення свічок.

Спосіб виробництва він застосував найпростіший, і якщо не одержав свічок вищого сорту, то все-таки вони були цілком придатні для освітлення. Якби Сайрес Сміт мав одну тільки сірчану кислоту, і тоді він міг би, обробивши нею яку-небудь речовину, на зразок тюленячого жиру, виділити з цієї суміші гліцерин, а потім, заливши отримане з’єднання крутим окропом, він без зусиль виділив би з нього олеїн, пальметин і стеарин. Але для спрощення справи Сайрес Сміт захотів обмилити жир розчином вапна. таким способом він одержав вапняне мило, що під дією сірчаної кислоти легко буде розкласти на сірчисте вапно і на жирні кислоти.

З трьох цих кислот — олеїнової, пальметинової і стеаринової — олеїнова кислота, що знаходилася в рідкому стані, була віджата тиском, а дві інших утворили ту масу, з якої треба відливати свічі.

Виготовлення свічок зайняло лише добу. Ґноти після декількох спроб зробили з рослинних волокон і занурили їх у розплавлену масу; вийшли справжні стеаринові свічки, сформовані вручну, їм не вистачало лише відбілювання і полірування. Звичайно, вони поступалися якістю свічкам фабричного випуску, у яких гніт просочують борною кислотою, а тому скляніє в міру горіння і повністю згоряє; але Сайрес Сміт зробив пару чудових щипчиків, щоб знімати нагар, і в довгі зимові вечори саморобні свічі добре прислужилися мешканцям Гранітного палацу й одержали їхню високу оцінку.

Весь червень, кипіла робота з оздоблення нового житла. Столярам знайшлося багато справ. Взялися також поліпшувати виготовлені раніше інструменти, вважаючи їх тепер занадто примітивними; поповнили набір інструментів новими. так, наприклад, у Гранітному палаці з’явилися ножиці. Нарешті колоністи змогли постригтися, і якщо не поголитися, то хоч підправити бороди і надати їм певні форми на свій смак. Правда, Герберт був ще безвусим молодиком, а в Наба борода погано росла, зате їхні товариші так обросли, що поява ножиців виявилася дуже доречною.

Нескінченними зусиллями зробили ручну пилку, так звану ножівку. Зрештою її змайстрували, і, спрямована сильною рукою, вона прекрасно різала деревину й уздовж і впоперек. За допомогою пилки наробили столів, стільчиків, ослонів, шаф і обставили цими меблями головні кімнати; спорудили ліжка, але єдиною постільною приналежністю в кожного був матрац із прибережника. Прекрасний вигляд мала тепер кухня з її багатоярусними полицями і розставленим на них різноманітним глиняним начинням, з цегляною грубкою і навіть зі шматками пемзи для чищення посуду; Наб священнодіяв там, немов хімік у своїй лабораторії.

Незабаром столяри стали теслями: після того як був створений за допомогою вибуху новий водостік, виникла потреба у спорудженні двох мостів, — один на плато Круговиду, інший на березі моря. Адже тепер і плато, і берег перетинав швидкий потік, через який доводилося перебиратися, щоб потрапити до північної частини острова. Бажаючи уникнути переправи, колоністи хоч-не-хоч робили великий гак і обгинали плато з західного боку, доходячи до самих витоків Червоного струмка. Простіше за все було перекинути два містки довжиною двадцять — двадцять п’ять футів; для наведення їх треба було кілька стовбурів дерев, абияк обтесаних сокирою. Це зайняло кілька днів, а як тільки мости зробили, Наб і Пенкроф скористалися ними для подорожі до устричної обмілини, яку свого часу відкрив Герберт. Вони прихопили із собою грубо зроблений візок, що замінив колишню незручну плетінку, і привезли з обмілини кілька тисяч устриць, які швидко прижилися на новому місці. Серед підводних скель, біля гирла ріки Віддяки, з’явилася нова устрична колонія. Устриці були чудові на смак, і в Гранітному палаці щодня ласували ними.

Як бачите, острів Лінкольна, хоча він був досліджений поселенцями лише в незначній частині, уже давав їм усе необхідне. І здавалося можливим, що в його лісах, які тяглися від ріки Віддяки до Зміїного мису, в найпотаємніших куточках щедра природа приберегла для них нові скарби.

Тільки одного її дарунка не вистачало поселенцям острова, і це виявилося для них важким випробуванням. У них було достатньо і м’ясної їжі, і рослинної, що служила приправою до м’яса; відвар з коренів драцени, підданий бродінню, давав їм кислуватий, схожий на пиво напій, який вони вживали замість води; хоча на острові не було ні цукрової тростини, ні цукрових буряків, вони навіть виробляли цукор, збираючи для цього солодкий сік цукрового клена (Acer sacharinum) — одного з представників сімейства кленових, що ростуть у всіх країнах помірного клімату, на острові його було досить багато; вони готували дуже приємний чай з рослин, які буяли в крільчатнику, і, нарешті, вони мали великі запаси солі, єдиного мінералу, що вживається людиною в їжу, — не вистачало їм тільки хліба.

Можливо, згодом колоністам вдалося б замінити хліб яким-небудь схожим на нього сурогатом — крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистих плодів хлібного дерева, — у випадку, якщо це дерево росло в лісах південної частини острова, але поки що воно не зустрічалося колоністам.

Одначе і тут провидіння прийшло їм на допомогу. Правда, ця допомога з’явилася у нескінченно мізерному вигляді, але, при всій своїй винахідливості, при всьому своєму розумі, Сайрес Сміт не міг би створити того, що Герберт зовсім випадково знайшов одного разу за підкладкою своєї куртки, коли зайнявся її ремонтом.

Того дня з неба потоками падала злива, мешканці Гранітного палацу займалися різними виробами, зібравшись разом у своєму «залі», і раптом юнак вигукнув:

— Ось так штука! Дивіться, містере Сайрес, — зернятко пшениці!

І він показав товаришам зерно, одне-єдине зернятко, що провалилося з дірявої кишені куртки за підкладку.

Знахідка пояснювалася дуже просто. В Ричмонді Герберт завжди сам годував диких голубів, яких подарував йому Пенкроф, і мав звичай тримати для них у кишені корм.

— Зерно пшениці? — зацікавлено перепитав інженер.

— так, містере Сайрес. Але тільки одне-єдине!

— Ну, голубчику, розважив! — сміючись, озвався Пенкроф. — Справді, насмішив!.. Та що ж ми можемо зробити з одного зернятка?

— Хліба напечемо, — відповів Сайрес Сміт.

— Хліб, булки, тістечка, торти! — глумливо підхопив моряк. — Багато води витече, поки це зернятко досхочу нагодує нас хлібом.

Не надаючи ніякого значення своїй знахідці, юнак хотів уже кинути її на підлогу, але Сайрес узяв зерно з рук Герберта і, уважно його розглянувши, визначив, що воно анітрошки не пошкоджене.

— Пенкрофе, — спокійно запитав він, пильно дивлячись на моряка, — скільки колосків виростає з одного хлібного зерна? Ви знаєте?

— Один колосок, я думаю, — відповів моряк, здивовано подивившись на нього.

— Ні, Пенкрофе, — десять! А ви знаєте, скільки зерен в одному колоску?

— Їй-богу, не знаю

— В середньому — вісімдесят, — сказав Сайрес Сміт. — Отже, якщо ми посадимо це зерно, то при першому врожаї зберемо вісімсот зерен, а вони дадуть нам при другому врожаї шістсот сорок тисяч зерен, а при третьому — п’ятсот дванадцять мільйонів, а при четвертому — більше чотирьохсот мільярдів зерен. Ось яка пропорція!

Товариші мовчки його слухали. такі цифри їх приголомшили. Одначе підрахунки Сайреса Сміта були правильні.

— так, друзі мої, — продовжував інженер. — Велінням природи нащадки хлібного зернятка зростають в геометричній прогресії. Втім, розмноження пшениці, зерно якої дає при першому врожаї вісімсот зерен, — ніщо в порівнянні з маком, у якого в одній коробочці тридцять дві тисячі зерен, і з тютюном, у якого один корінь дає триста шістдесят тисяч насіннячок. Якби не численні причини, що заважають їхньому розмноженню, дві ці рослини заполонили б за кілька років усю земну кулю.

І інженер знову узявся екзаменувати Пенкрофа:

— А тепер скажіть, Пенкрофе, ви знаєте, скільки буассо[18] складуть чотириста мільярдів зерен?

— Ні, не знаю, — відповів моряк. — Зате вже напевно знаю, що я — дурень.

— Тож знайте, що це складе три мільйони буассо, по сто тридцять тисяч зерен на буассо.

— Три мільйони буассо? — вигукнув Пенкроф.

— Три мільйони.

— За чотири роки?

— За чотири роки, — підтвердив Сайрес Сміт, — і навіть за два, якщо в цих широтах ми будемо збирати, як я сподіваюся, два врожаї на рік.

Отут уже Пенкроф не міг втриматися і, за своїм звичаєм, оглушливо крикнув «ура».

— Отже, Герберте, — додав інженер, — твоя знахідка дуже важлива для нас. За тих умов, у яких ми тут опинилися, друзі мої, все може прислужитися нам. Не забувайте цього, прошу вас.

— Не турбуйтеся, містере Сайрес, не забудемо, — відповів Пенкроф. — І якщо я знайду насінинку тютюну, що дає по триста шістдесят тисяч насіннячок, то — моє вам слово — я не пущу його на вітер! А тепер, знаєте, що ми повинні зробити?

— Посадити зернятко, — відповів Герберт.

— так, — погодився Гедеон Спілет, — і треба посадити його з належною шанобливістю, тому що в ньому закладені наші майбутні врожаї.

— Тільки б воно проросло! — вигукнув моряк.

— Обов’язково проросте, — відповів Сайрес Сміт.

Це відбувалося 20 червня, в пору, найсприятливішу для посадки єдиного й тому дорогоцінного зернятка пшениці. Спершу хотіли посадити його в глиняний горщик, але, розсудивши, вирішили покластися на природу і довірити його безпосередньо землі. Посів зробили того ж дня, і, зрозуміло, вжили всіх заходів, щоб ця найважливіша справа пройшла успішно.

Небо трохи прояснилося; колоністи піднялися на плато Круговиду і вибрали неподалік від Гранітного палацу захищений від вітру куточок, куди сонце напевно слало опівдні весь жар своїх променів. Землю там очистили від каміння, старанно скопали, розпушили, можна сказати навіть перебрали руками, розтираючи кожну грудочку, видалили всіх хробаків і жучків, додали шар перегною, підмішавши до нього трохи вапна, і, нарешті, урочисто посадили зерно у зволожену землю й обгородили це місце.

У колоністів було таке відчуття, неначе вони заклали наріжний камінь величного будинку. Пенкрофу згадався той день, коли він з такими обережностями готувався запалити єдиний уцілілий сірник. Але тепер справа була значно важливіша — адже вогонь нещасні аеронавти тим чи іншим способом, рано чи пізно добули б, але ніякі сили людські не могли б відродити пшеничне зернятко, якби воно, на біду, загинуло!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кілька градусів нижче нуля. — Обстеження болотистої південно-східної частини острова. — Лисиці. — Картина моря. — Бесіда про долю Тихого океану. — Безперестанна робота інфузорій. — Що станеться з землею. — Полювання. — Качине болото

Тепер не минало жодного дня, щоб Пенкроф не побував, на «хлібному полі», як він абсолютно серйозно називав те місце, де посадили зерно пшениці. І непереливки було комасі, яка наважувалася забратися туди! Пенкроф їх нещадно знищував.

Наприкінці червня, після нескінченних дощів, настала зима. І 29 червня термометр Фаренгейта напевно показав би не більше двадцяти градусів вище нуля (6,67° морозу за Цельсієм).

Наступний день, 30 червня, що відповідає в Північній півкулі 31 грудня, припав на п’ятницю. Наб поскаржився, що рік кінчається «нещасливим днем», на це Пенкроф відповів, що новий рік зате буде в суботу — «щасливий день», а це набагато приємніше.

Не зважаючи на ці прикмети, новий рік почався сильним морозом. У гирлі ріки Віддяки нагромаджувалися крижини, незабаром замерзло й озеро.

Кілька разів довелося поповнювати запас палива. Поки ріка ще не замерзла, Пенкроф кілька разів сплавив по ній величезні плоти. Немов невтомний двигун, тягла вона колоди вниз за течією, але тут і її скувало льодом. До дров, вдосталь добутих у лісі, додали кілька візків кам’яного вугілля, по яке довелося сходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильний жар, що дає кам’яне вугілля, оцінили у Гранітному палаці належним чином, тому що холоди посилилися, і 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (30° морозу за Цельсієм). Склали другу грубку, у їдальні, де тепер усі разом проводили час за роботою.

У морозні дні Сайрес Сміт міг тільки порадіти, що йому свого часу спала на, думку ідея відвести до Гранітного палацу струмочок з озера. Вода просочувалася під льодом до отвору колишнього стоку, бігла під землею, не замерзаючи, і заповнювала водойму, влаштовану в кутку печери, за складом, а надлишок її стікав через колодязь у море.

Погода весь цей час стояла зовсім суха, і колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова — між рікою Віддяки і мисом Пазур. У цих болотистих місцях вони збиралися і полювати, думаючи, що там повинно водитися багато водяних птахів.

До боліт випадало пройти вісім-дев’ять миль і стільки ж назад, отже, експедиція повинна зайняти весь день. Оскільки прямували до місць, зовсім ще не розвіданих, вирішили йти всі разом. І ось 5 липня, о шостій годині ранку, ледь заяснів світанок, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись палицями, сільцями, луками і стрілами та захопивши достатній запас провізії, вийшли з Гранітного палацу. Топ, якого теж узяли із собою, весело біг попереду загону.

Визначили найкоротший шлях, перебравшись через ріку Віддяки по крижаних торосах.

— Не дуже це зручно! — зауважив Гедеон Спілет. — Справжній міст надійніше.

Відразу вирішили включити до плану майбутніх робіт будівлю «справжнього моста».

Дослідники вперше ступили на правий берег ріки Віддяки і сміливо рушили через ліс, де височіли в глибокій тиші покриті снігом хвойні дерева-велетні.

Не встигли колоністи пройти і півмилі, як з лісової хащі вискочило і чкурнуло прожогом ціле сімейство якихось звірів, наляканих Топом.

— Дивіться, дивіться, начебто лисиці! — закричав Герберт, проводжаючи поглядом зграю, що втікала.

Це й справді були лисиці, але незвичайно великі та ще й гавкали, як собаки. Остання обставина так вразила Топа, що він, розгубившись, зупинився, і прудкі звірі зникли.

Топу, недосвідченому в природознавстві, можна вибачити його подив. Але саме цей гавкіт і допоміг Герберту визначити походження дивних лисиць — рудувато-сірих з чорним хвостом, прикрашеним білим кінчиком. Він відразу ж пояснив, що вони належать до породи американських диких собак, які водяться в Чилі, на Фолклендських островах і в усіх країнах Америки, що лежать між тридцятою і сороковою паралеллю. Герберт бідкався, що Топу не вдалося спіймати жодного з цих хижаків.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф, який розглядав будь-яких представників острівної фауни з гастрономічної точки зору.

— Ні, — відповів Герберт. — Але ось що цікаво, зоологи досі ще не встановили, як улаштовані зіниці в цих лисиць, — чи можуть вони бачити не тільки вдень, але й вночі, і чи не варто віднести їх до породи справжніх собак.

Сайрес Сміт з мимовільною посмішкою слухав пояснення юного натураліста, що свідчили про його незвичайні пізнання і розум. У Пенкрофа ж зник будь-який інтерес до лисиць, оскільки виявилося, що вони не їстівні. Одначе він зауважив, що коли при Гранітному палаці влаштують пташник, то треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих розбійників. Ніхто йому не заперечував.

Обігнувши мис Знахідки, мандрівники побачили довгу смугу піщаного берега і морську широчінь. Була восьма година ранку. Чисту синяву неба не затьмарювала жодна хмарина, як то нерідко спостерігається в сильні холоди; пощипував мороз, але Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від ходьби, майже його не помічали. Втім, день почався тихий, безвітряний, а коли вітру немає, значно легше витримувати навіть міцні морози. Сонце сяяло, але не гріло, його величезний диск, що піднімався над водою, неначе тихо погойдувався в небі. Море простиралося спокійною гладдю, яскраво-синє, немов затока Середземномор’я погожої днини. Вдалині, миль за чотири до південного сходу, чітко вимальовувалися обриси мису Пазура, вигнутого, як турецький ятаган. Ліворуч болотисту низину відмежовувала вузька стрілка, яка здавалася в променях сонця, що сходило, вогненною рискою. Безсумнівно, у цій частині бухти З’єднання, нічим, навіть піщаною обмілиною, не відділеній від відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі притулку. Застигла, спокійна поверхня моря, рівний синій колір води, не скаламученої жовтуватими плямами, і, нарешті, відсутність рифів свідчили, що берег обривається кручею й тут відразу ж починаються страшні глибини океану. Ліси Далекого Заходу залишилися позаду миль за чотири, виднілися темною стіною їхні перші зарості. Картина навколо була сумовита, колоністи начебто опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і льодами. Мандрівники зробили привал, щоб поснідати. Розпалили багаття з висохлих водоростей. Наб приготував сніданок, що складався з холодного м’яса і «чаю Освего».

Колоністи їли, насторожено дивлячись навколо, — ця частина острова Лінкольна виявилася такою порожньою, так різко контрастувала із західним його краєм! І журналіст сказав, що, коли б випадково вони, зазнавши катастрофи, опинилися на цьому березі, у них склалося б най сумовитіше уявлення про свої майбутні володіння.

— Я навіть думаю, що навряд чи нам вдалося б досягти цього берега, — додав Сайрес Сміт. — Глибина тут велика, з моря не піднімається жодної скелі, на якій ми могли б знайти собі притулок. Біля Гранітного палацу в морі є хоч обмілини, є острівець — це все-таки збільшувало можливості порятунку. А тут абсолютно нічого — тільки безодня!

— Дивна справа, — задумливо сказав Гедеон Спілет, — острів наш досить малий, а яке тут розмаїття поверхні й ґрунту! Власне кажучи, подібну багатоманітність можна очікувати лише на великому просторі суші, на якому-небудь материку. Західна частина острова вражає своїми природними багатствами і родючістю ґрунту. Справді, її немов омиває тепла течія, що йде з Мексиканської затоки, а до північних і південно-східних берегів начебто підступає Льодовитий океан.

— Цілком слушно, дорогий Спілет, — зауважив Сайрес Сміт. — Мене це теж вражає. Весь острів, його обриси, його природа якісь незвичайні. Тут немов зібрані зразки всіх пейзажів, які можна зустріти на материку, і я не здивуюся, якщо виявиться, що наш острів був колись частиною материка.

— Що? Материк посередині Тихого океану? — вигукнув Пенкроф.

— А чому це неможливо? — запитав Сайрес Сміт. — Хіба не може бути, що Австралія, Нова Ірландія й усе, що англійські географи називають Австралазія, колись існувало разом з нинішніми архіпелагами Тихого океану як єдиний материк, шоста частина світу, така ж велика, як Європа або Азія, як Африка і обидві Америки? Я цілком припускаю, що всі острови, які піднімаються нині над безкрайньою широчінню Великого океану, не що інше, як гірські вершини материка, поглиненого морською безоднею, але в доісторичні часи він піднімався над водами океану.

— так само, як Атлантида? Справді? — сказав Герберт.

— так, дитино… Якщо тільки Атлантида коли-небудь існувала.

— так що ж, може, острів Лінкольна був частиною цього затонулого материка? — запитав Пенкроф.

— Можливо, — відповів Сайрес Сміт, — і тоді цілком зрозумілим стане розмаїття дарунків природи, які ми тут зустрічаємо.

— І значна кількість тварин, що водяться на ньому, — додав Герберт.

— так, друже, — відповів інженер. — Ось ти мені й підказав ще один доказ на користь мого припущення. Адже ми на нашому острові бачили дуже багато тварин, і цікавіше за все, що тваринний світ відрізняється тут великою розмаїтістю. Причина ж, на мою думку, та, що острів Лінкольна колись був частиною якогось великого материка, що поступово занурився в безодню океану.

— Он як! — озвався Пенкроф, мабуть не зовсім довіряючи сказаному. — Мабуть, цей залишок колишнього материка теж може зникнути, і тоді вже між Америкою й Азією не буде ніякої суші?

— Ні, чому ж, — відповів Сайрес Сміт, — існуватимуть нові материки. їх зараз будують мільярди мільярдів малесеньких істот.

— Хто будує? Які такі мулярі?

— Коралові поліпи, — відповів Сайрес Сміт. — Адже це вони безперестанною своєю роботою створили острів Клермон-Тоннер, численні атоли й інші коралові острови Тихого океану. Сорок сім мільйонів цих поліпів важать тільки один гран,[19] а все-таки такі мікроскопічні організми, поглинаючи солі й інші тверді речовини, розчинені в морській воді, засвоюючи їх, виробляють вапняк, а з нього утворяться величезні підводні споруди, які щільністю і твердістю не поступаються граніту. Колись, у первісні часи, природа творила землю за допомогою вогню, здіймала складками кору земну, а тепер вона поклала на мікроорганізми обов’язок замінити вогонь, тому, що в надрах земної кулі його рушійна сила явно зменшилася — про це говорить нам велика кількість згаслих вулканів, розкиданих на поверхні нашої планети. І я думаю, що минуть століття, і безупинна робота коралових поліпів, можливо, перетворить Тихий океан на великий материк, де оселяться прийдешні покоління людей і принесуть туди цивілізацію.

— Ой, довго чекати! — зітхнув Пенкроф.

— Природа не квапиться, час працює на неї, — відповів інженер.

— А навіщо нам нові материки? — запитав Герберт. — Мені здається, людству цілком достатньо тих меж землі, які зараз у нього є. Але ж природа не робить нічого даремного.

— Дійсно, нічого даремного вона не робить, — погодився Сайрес Сміт. — Але ось як можна пояснити, навіщо в майбутньому людству знадобляться нові материки, і саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. По-моєму, таке пояснення цілком припустиме.

— Ми слухаємо, містере Сайрес, — відгукнувся Герберт.

— Ось у чому справа: більшість учених сходяться на думці, що земна куля коли-небудь загине, або, точніше, що через її охолодження всяке життя на Землі виявиться неможливим. Мають розбіжність вони лише в поясненні причини такого охолодження. Одні вважають, що воно відбудеться через зниження температури Сонця, яке настане через багато мільйонів років, інші говорять, що поступово згасне вогонь, палаючий у надрах Землі. Вплив його, на мій погляд, значно більший, ніж це звичайно припускають. Я особисто дотримуюсь цієї останньої гіпотези і ось чому. Візьмімо, наприклад, Місяць. Це зовсім охололе світило, і на ньому вже неможливе будь-яке життя, хоча кількість тепла, яке Сонце виливає на його поверхню, не змінилася. Охолов же Місяць через те, що в його надрах зовсім згасли вогненні вихори, яким він завдячує своїм виникненням, як і всі тіла зоряного світу. Коротше кажучи, яка б не була причина, але Земля наша коли-небудь охолоне; остигання відбудеться, звичайно, не відразу, а поступово. Що ж тоді станеться? У більш-менш далекому майбутньому, зона помірного клімату спорожніє, як тепер незаселені полярні області. Її населення і тварини відступлять до широт, які одержують більше сонячного тепла. Відбудеться велике переселення. Європа, Центральна Азія, Північна Америка поступово будуть залишені так само, як Австралазія і віддалені від екватора області Південної Америки. Рослинність рухатиметься за людьми. Флора, а разом з нею і фауна пересунуться до екватора, життя зосередиться головним чином у центральних частинах Південної Америки й Африки. Лопарі та, самоїди знайдуть звичні для них кліматичні умови узбережжя Льодовитого океану на берегах Середземномор’я. Хто здатен гарантувати, що в цю епоху екваторіальні області не виявляться занадто тісними для людства, що Вони зможуть вмістити і прогодувати все населення земної кулі? Чому не припустити, що завбачлива природа вже тепер закладає біля екватора основи нового материка для прийдешнього переселення рослинного і тваринного світу і що вона поклала творення цього материка на коралових інфузорій? Я часто міркував над усіма цими питаннями, друзі мої, і серйозно вважаю, що коли-небудь вигляд нашої планети абсолютно зміниться. Піднімуться з безодень морських нові континенти, а старі опустяться в глибини океанів. У прийдешні століття нові Колумби відкриють невідомі людству землі, утворені вершинами Чимборасо, Гімалаїв або Монбланом, — клаптики поглинених океанами материків — Америки, Азії, Європи. А потім і нові материки теж стануть ненаселені, згасне тепло Землі так само, як покидає воно захололе тіло, зникне життя на нашій планеті, якщо не на віки, то на якийсь довгий час. І можливо, тоді наш сфероїд, що, здавалося спочив смертним сном, відродиться до життя в якихось нових, кращих умовах! Але все це, друзі, таємниці світобудови, відомі лише Творцю всього сущого. Заговоривши про роботу коралових поліпів, я, мабуть, занадто захопився міркуваннями про долю Землі.

— Дорогий Сайресе, — відповів Гедеон Спілет, — ці теорії для мене — пророцтва. Коли-небудь вони здійсняться.

— Це таємниця провидіння, — відповів Сайрес Сміт.

— Ну й справи! — озвався Пенкроф, який слухав інженера з напруженою увагою. — А скажіть, будь ласка, містере Сайрес, може, й острів Лінкольна теж побудований поліпами?

— Ні, — відповів Сайрес Сміт, — він суто вулканічного походження.

— Виходить, він коли-небудь зникне?

— Можливо.

— Сподіваюся, нас тоді вже тут не буде.

— Звичайно, не буде. Заспокойтеся, Пенкрофе. Навіщо нам тут вікувати? Ми вже як-небудь звідси виберемося.

— Але поки що давайте влаштовуватися тут начебто назавжди, — сказав Гедеон Спілет. — Нічого не треба робити наполовину.

Слова ці стали висновком бесіди. Сніданок закінчився. Дослідники рушили далі й дійшли до початку боліт.

Болота займали величезний простір, тяглися до округлого виступу на південно-східному боці острова, загальна їхня площа охоплювала приблизно двадцять квадратних миль. Багнистий ґрунт складався з глини і кремнезему, змішаних з гниючими залишками рослин. Тут росли очерет, болотний мох, осока, рогіз; подекуди поверхню трясовини покривав товстий шар дерну, схожий на килим із зеленого бобрику, подекуди поблискували на сонці затягнуті льодом «вікна» болота. Найсильніші дощі або розливи ріки, у якій зненацька піднімався рівень, не могли б так затопити ці низини. Саме собою напрошувалася правильна думка, що тут просочувалися на поверхню землі ґрунтові води. Виникало побоювання, що в літню спеку повітря на болоті насичували шкідливі міазми, які породжують болотну лихоманку.

Над очеретами і біля самої поверхні води літало безліч птахів. Вправні стрілки, знавці полювання на болотах, не зробили б тут даремно жодного пострілу. Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики жили тут великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей.

Одним зарядом дробу напевно вдалося б покласти кілька десятків птахів, — так тісно сиділи вони біля води. Наші мисливці могли бити їх тільки стрілами. Трофеїв це давало, звичайно, менше, але безшумні стріли мали ту перевагу, що не розполохували птахів, тоді як від гучного пострілу вони розлетілися б на всі боки. Мисливці втішились на перший раз скромною здобиччю, що складалася з дюжини качок; цих качок вирізняло біле оперення з коричневою опояскою, зелена шапочка, чорні крила з білими і рудими цяточками, плоский дзьоб, — Герберт відразу впізнав у них казарок. Топ ретельно підбирав підстрелених птахів; на їхню честь стоячим водам дали назву «Качине болото». Отже, у колоністів з’явилося нове надійне джерело дичини. Надалі випадало тільки не лінуватися ходити туди. Крім того, припускалося, що деякі породи цих птахів вдасться якщо не приручити, то хоча б переселити в околиці озера, де вони б знаходилися у мисливців під рукою.

О п’ятій годині вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися, перетнули Качине болото і перебралися через ріку Віддяки крижаним мостом.

О восьмій годині вечора всі вже були в Гранітному палаці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Пастки. — Лисиці. — Пекарі. — Вітер з північного заходу. — Хуртовина. — Кошикарі. — У розпал морозів. — Цукроваріння. — Загадковий колодязь. — Проектоване дослідження. — Дробинка

Холоди стояли до п’ятнадцятого серпня, але особливо сильних морозів не було. За безвітряної погоди вони переносились доволі легко, але коли дув вітер, колоністам було сутужно, тому що одяг погано їх захищав. Пенкроф уже досадував, що на острові Лінкольна не знайшли собі притулку кілька ведмежих сімейств замість лисиць і тюленів, у яких, на його думку, хутро трішки підкачало.

— так, ось ведмеді добре одягнені — по-зимовому! — говорив він. — Зняти б з якого-небудь ведмедика шубу та для себе її пристосувати… Тепло!

— Ич який! — сміючись, піддражнював Наб. — так тобі й віддасть ведмедик добровільно свою шубу. Він не з добреньких.

— Не дасть, так самі візьмемо, Набе. Доведеться йому віддати, таки доведеться, — категоричним тоном заперечив Пенкроф.

Але ведмеді не водилися на острові, принаймні вони жодного разу не показувалися.

Все-таки Герберт, Пенкроф і журналіст взялися ставити пастки на плато Круговиду і на галявині лісу. Пенкроф вважав, що будь-яка здобич згодиться, і якщо обновлять пастки гризуни або хижаки, вони будуть прийняті в Гранітному палаці з пошаною.

До речі, пастки були влаштовані дуже просто: вириту яму згори прикрили гілками і травою, а на дні — приманка, яка вабила звірів сильним запахом, — ось й все. Ями рили не де заманеться, а там, де зустрічалися численні сліди, які вказували, що чотириногі часто відвідують ці місця. Мисливці щодня ходили оглядати свої пастки і в перший же день знайшли там трьох представників тієї самої породи лисиць, що їм уже зустрічалися на правому березі ріки Віддяки.

— Та що ж це таке! Від лисиць проходу немає в тутешніх краях! — обурювався Пенкроф, витягши з ями третю лисицю, що мала досить здивований вигляд. — А звірі ж зовсім нікчемні!

— Ну, не скажи, — заперечив Гедеон Спілет. — І лисиці згодяться!

— На що вони нам?

— Підуть на приманку для пасток!

Пропозицію журналіста використали; тушки убитих лисиць поклали до ям як принаду.

Моряк зробив також пута з гібіскових волокон, і від них було більше користі, ніж від виритих ям. Рідко випадав день, щоб у путах не борсалися мешканці крільчатника. Незмінно до столу подавалася печеня з кролика, але Наб умів урізноманітнити соуси, і його співтрапезникам не доводилося скаржитися.

В середині серпня двічі-тричі з ям витягали не лисиць, а тварин корисніших, — туди потрапило кілька пекарі, які вже зустрічалися на півночі острова. Пенкроф навіть не запитував — чи їстівні вони, — це відразу доводила їхня подібність з домашніми свинями, яких розводять в Америці та Європі.

— Тільки ти обережніше, Пенкрофе, — попередив Герберт. — Це ж не домашня свиня.

— Заспокойся, голубчику, — відповів Пенкроф і, нахилившись над ямою, витяг звідти здобич за маленький закручений шнурочок, що служив хвостом цьому представнику сімейства парнокопитних. Дозвольте вже мені думати, що це справжні свині.

— А навіщо тобі так думати?

— Приємно.

— Ти так любиш свиней?

— Свинину люблю, особливо свинячі ніжки. Якби вони мали не чотири, а вісім ніг, я ще більше любив би їх.

Піймані тварини належали до одного з чотирьох видів пекарі, а саме до виду «таясу», представники якого відрізняються темним кольором шкіри і в них не стирчать довгі ікла, якими озброєні їхні родичі. Пекарі звичайно живуть невеликими чередами, і, можливо, їх водилося багато в лісистій частині острова. Як і звичайні свині, вони їстівні з голови до ніг. Пенкроф більше нічого від них і не вимагав.

У середині серпня раптом відбулася різка зміна погоди: подув північно-західний вітер, мороз зменшився на кілька градусів, і водяні випари, що зібралися в повітрі, випали у вигляді снігу. Весь острів покрився білою ковдрою і постав перед своїми мешканцями в новому вигляді. Лапатий сніг ішов кілька днів, товщина його покриву швидко досягла двох футів.

Вітер дужчав, незабаром перетворився на бурю, і з висоти Гранітного палацу чутно було, як реве море і б’ється об скелі. На інших поворотах берега закручувалися вихори і, піднімаючи високі стовпи снігу, кружляли їх зі скаженою силою, немов водяні смерчі, що мчаться, погойдуючись в нижній своїй лійці, — ті самі згубні смерчі, під час яких судна стріляють з гармат. Як уже відомо, ураган налетів на острів з північного заходу, Гранітний же палац був так розташований, що уник прямих ударів бурі. В таку страшну хуртовину, що шаленіла, неначе в полярних краях, ні Сайрес Сміт, ні його товариші при всім бажанні не могли вийти з будинку і цілих п’ять днів, із двадцятого по двадцять п’яте серпня, сиділи в ув’язненні. Чули, як виє вітер у лісі Жакамара. Мабуть, чимало бід накоїв він там, багато повалив дерев, але Пенкроф утішався думкою, що хоча б не доведеться рубати ліс.

— Вітер пішов у дроворуби. Нехай старається, — говорив Пенкроф, — не заважаймо йому.

Та хіба могли б люди перешкодити буйній силі вітру? Як повинні були в цю непогоду мешканці Гранітного палацу дякувати небу, що влаштувало в кам’яних надрах берега міцний, незламний притулок. Заслужена частка вдячності діставалася і Сайресу Сміту, але ж створила цю печеру сама природа, а він тільки відкрив її. Тут всі почувалися в безпеці, недосяжні для лютих поривів бурі. А якщо б вони побудували собі цегляний або дерев’яний будинок на плато Круговиду, він би не встояв перед силою урагану. За диким ревінням прибою, що долинав з берега, було зрозуміло, що колишній притулок тепер зовсім не придатний для житла, тому що хвилі, перехльостуючи через острівець, б’ють у нього з нестримною силою. Але тут, у Гранітному палаці, сховані у кам’яній твердині, проти якої були безсилі і море, і вітер, вони могли нічого не боятися.

У дні свого мимовільного самітництва колоністи не били байдиків. На складі в них лежав чималий запас дощок, і поступово обстановка кімнат поповнилася новими столами і стільцями, якщо й не вишуканими, зате міцними, тому що матеріалу на них не шкодували. Це масивне рухоме майно нелегко було пересувати, але Наб і Пенкроф не проміняли б меблі, зроблені власноруч, на мистецькі вироби червонодеревців і навіть самого Буля.

Потім столяри перетворилися на майстрів лозоплетіння і досягли великих успіхів у своєму новому ремеслі. На північному березі озера Гранта виявилися зарості верболозу і серед них — чимало верболозу — шелюги. Ще до дощів Пенкроф і Герберт запасли і ретельно очистили безліч гілок цих корисних кущів, і тепер лозини можна було з успіхом пустити в діло. Перші вправи з плетіння кошиків закінчилися невдачами, кошики вийшли потворні, але завдяки спритності й кмітливості плетільники впоралися зі справою; вони радилися один з одним, пригадували зразки раніше бачених кошиків, змагалися в ретельності, — і незабаром в інвентарі Гранітного палацу з’явилися кошики всіляких розмірів і фасонів. Зробили кошики і для комори, і Наб тепер тримав у них збір їстівного коріння, горіхів і коренів драцени.

В останній тиждень серпня погода знову змінилася — стало холодніше, але буря вляглася. Колоністи поспішили вийти на повітря. На березі нанесло снігу не менше ніж на два фути, але по затверділому насту можна було ходити без особливих перешкод. Сайрес Сміт і його товариші піднялися на плато Круговиду.

Яка зміна! Ліси, бачені ще так недавно зеленими, особливо в околицях Гранітного палацу, де переважали хвойні дерева, покрилися одноманітною білою пеленою. Все завмерло від верхівки гори Франкліна до узбережжя — ліси, луки, озеро, ріка і берег моря. Вода в річці Віддяки текла під крижаним панциром, і при кожному припливі та відливі він з гуркотом розбивався на шматки. Над замерзлим озером літали качки і чирки, шилохвостки і чистики. Їх тут були тисячі. Скелі, між якими з краю плато падав водоспад, наїжачилися крижаними голками, рогами, напливами — вода текла начебто з гігантського жолоба, який художники Відродження викарбували у вигляді роззявленої пащі чудовиська. Якої втрати зазнали ліси під час бурі, — важко сказати, доки ховає їх біла завіса.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт вирушили оглядати пастки. Ледве знайшли їх під заметами. Довелося рухатися обережно, щоб не впасти в яму, вириту для звірів, — це було б небезпечно та й прикро: потрапити до власної пастки! такої неприємності вони уникли, але всі ями виявилися порожніми, а приманки неторканими. Жодна тварина не потрапила до пастки, одначе навкруги чітко виднілися численні сліди, і серед них відбитки пазуристих лап. Герберт упевнено сказав, що ці сліди залишені якимось хижаком із сімейства котячих, — отже, підтверджувалося припущення Сайреса Сміта, що на острові водяться небезпечні звірі. Можливо, вони жили в густих лісах Далекого Заходу, але голод вигнав їх звідти, і вони заблукали на плато Круговиду. Може, вони почули людей.

— Яка ж це котяча порода? — запитав Пенкроф.

— Ягуари, — відповів Герберт,

— Я думав, що вони водяться тільки в жарких країнах.

— У Новому Світі вони трапляються на просторі від Мексики до аргентинських памп, — зауважив юнак. — А оскільки острів Лінкольна знаходиться приблизно на тій же широті, що й басейн ріки Ла-Плати, — не дивно, що на ньому зустрічаються тигри.

— Добре. Виходить, стережися! — підхопив Пенкроф.

Нарешті, потеплішало — і настільки, що сніг почав танути. Пішли дощі й змили білий покрив. Незважаючи на негоду, колоністи поповнили свої запаси рослинної їжі — горіхів, коренів драцени та іншого їстівного коріння, кленового соку, а запаси м’ясної їжі їм забезпечували кролики з крільчатника, агуті і кенгуру. Кілька разів вони ходили до лісу на полювання і переконалися, що буря дійсно повалила там чимало дерев. Пенкроф з Набом неодноразово вирушали з візком до покладів кам’яного вугілля, вирішивши запастися кількома тоннами. Дорогою вони помітили, що труба гончарної печі сильно пошкоджена вітром, і верхівка її збита не менше ніж на шість футів.

Крім вугілля, запасли ще й дрова для Гранітного палацу і сплавили їх на плоті по ріці Віддяки, що скинула із себе окови льоду. Виникало побоювання, що знову настануть сильні холоди.

Відвідали також і Нетрі, і, навідавши колишній свій притулок, колоністи могли тільки порадіти, що вони не жили там під час бурі. Море залишило в кам’яному лабіринті незаперечні сліди свого вторгнення. Вітри, розгулявшись на океанських просторах, гнали водяні гори, і хвилі, перехльостуючи через острівець, з дикою силою кидалися в проходи між гранітними брилами; вони до половини забили ці коридори піском, покрили камені товстим шаром водоростей. Поки Наб, Герберт і Пенкроф полювали і ходили по дрова, Сайрес Сміт з Гедеоном Спілетом порядкували у Нетрях; на превелику радість, гори і плавильні печі майже не постраждали, тому що купи піску, нанесені морем, захистили їх від шаленої бурі.

Колоністи завбачливо запаслися паливом, — морози ще не скінчилися. Як відомо, лютий у Північній півкулі завжди відзначається сильними холодами, а в Південній півкулі кінець серпня відповідає північному лютому, і на острові Лінкольна ця пора не була винятком із правила.

До 25 серпня після перемінної погоди з дощем і снігом подув південно-східний вітер, і відразу вдарив мороз. На думку Сайреса Сміта, ртутний стовпчик термометра Фаренгейта показував би не менше ніж вісім градусів нижче нуля (22,22° холоду за Цельсієм), і мороз, що тримався кілька днів, переносився ще сутужніше через різкий вітер. Знову довелося колоністам замкнутися в Гранітному палаці, закупорити двері й вікна, залишивши лише вузький отвір для доступу свіжого повітря; свічок палили дуже багато і, щоб поберегти їх, найчастіше задовольнялися відблисками вогню від багаття, що топилося, для якого дров не шкодували. Кілька разів то один, то інший мешканець Гранітного палацу спускався на берег моря, де щодня приплив нагромаджував цілі купи крижин, але, змерзнувши, поспішав повернутися додому і не без зусиль піднімався сходами, хапаючись за поперечини закоцюблими, закляклими руками. На морозі скрижанілі сходинки обпікали пальці.

Потрібно було якось заповнити вимушене дозвілля, коли мимоволі довелося сидіти в чотирьох стінах. І тоді Сайрес Сміт придумав роботу, придатну для приміщення.

Читач, можливо, пам’ятає, що колоністи вживали замість цукру солодкий кленовий сік, який вони добували зі стовбурів дерев, роблячи в них глибокі надрізи. Сік цей вони збирали в глиняні глечики і користувалися ним для кулінарних потреб, тим паче, що, відстоявшись, він ставав прозорим і густим, як сироп.

Але в такий спосіб одержання цукру можна було внести удосконалення, і в один прекрасний день Сайрес Сміт оголосив, своїм товаришам, що вони займуться цукроварінням.

— Цукроварінням? — здивувався Пенкроф. — Здається, за такою справою жарко буває.

— Дуже жарко! — підтвердив інженер.

— Виходить, саме вчасно! — сказав Пенкроф.

При слові «цукроваріння» завжди уявляються цукрові заводи з їхнім складним устаткуванням і робітниками різних спеціальностей. У даному випадку про це, звичайно, і мови не йшло. Для кристалізації цукру насамперед очистили кленовий сік дуже простим способом. Сік поставили на вогонь у великих глиняних мисках, піддали його випарюванню, і незабаром на поверхні сиропу спливла піна; її зняли, а тільки-но сироп почав загусати, Наб узявся обережно помішувати його дерев’яною лопаточкою, щоб він скоріше випарювався і не підгоряв.

Кілька годин рідина кипіла на жаркому вогні, що приносив користь і процесу цукроваріння і зігрівав цукроварів, а в мисках одержали дуже густий сироп. Його злили в глиняні посудини, заздалегідь зліплені й обпалені в духовці кухонної плити. Наступного дня охололий сироп затвердів, набувши форму цукрових голів і брусків. Колоністи зварили справжнісінький цукор, щоправда, жовтуватий, але майже прозорий і чудовий на смак.

Холоди протрималися до половини вересня, і в’язням Гранітного палацу набридло їхнє усамітнення. Майже щодня вони вибиралися на свіже повітря, але вилазки їхні мимоволі не тривали довго. Впорядкування житла продовжувалося. За роботою йшли бесіди. Сайрес Сміт знайомив своїх супутників з найрізноманітнішими предметами, — головним чином із прикладними науками. У колоністів не існувало ніякої бібліотеки, але інженер Сміт був живою енциклопедією, завжди готовою до послуг товаришів, завжди відкритою на потрібній комусь сторінці, і до цього джерела, яке висвітлювало будь-яке їхнє питання, що викликало зацікавлення, вони зверталися дуже часто. так проводили час ці стійкі люди, які здавалося, зовсім не боялися майбутнього.

Одначе вже наближався кінець їхньому полону. А всім так хотілося, щоб швидше прийшли весняні дні або хоча б припинилися нестерпні холоди. Якби колоністи мали теплий одяг і могли не боятися морозів, скільки вилазок зробили б вони, навідалися б і в дюни, і на Качине болото! Тепер до дичини легко було підібратися, і полювання, звичайно, проходило б вдало. Але Сайрес Сміт не погоджувався, щоб його товариші, його сильні і тямущі помічники, ризикували своїм здоров’ям.

Варто зауважити, що найнетерплячіше за всіх (за винятком Пенкрофа) переносив своє ув’язнення Топ і Бідний пес нудився в Гранітному палаці, сновигав із кімнати до кімнати і на свій лад, але дуже красномовно, висловлював свою тугу і досаду на довгий і надокучливий полон.

Сайрес Сміт не раз помічав, що як тільки пес наближався до провалу, який сполучався з морем і відкривав свою чорну пащу у кутку складу, Топ шкірив зуби і гарчав; він кружляв біля цього колодязя, прикритого тепер дощаним трапом. Іноді він навіть намагався просунути під цей трап передні лапи, начебто хотів підняти його. І гавкав він тоді якось дивно — люто і тривожно.

Інженер часто спостерігав за такими незрозумілими витівками Топа. Що ж причаїлося в цій прірві? Що могло так хвилювати розумного собаку? Провал, безумовно, досягав моря. Можливо, всередині гранітного кряжа він розгалужувався на вузькі проходи. Можливо, він сполучувався з якою-небудь іншою печерою, схованою в надрах граніту. Але чи не припливало іноді якесь морське чудовисько відпочити на дні цього колодязя? Сайрес Сміт не знав, що й думати, і мимоволі в нього виникали найдивовижніші припущення. Він звик глибоко зазирати у світ науково прийнятної дійсності, тому не міг вибачити собі, що уява тягне його до сфери якихось загадкових і майже надприродних явищ. Але як же пояснити той факт, що собака, який не відрізнявся особливою нервозністю і ніколи, наприклад, не вив на Місяць, так завзято обнюхує кришку колодязя і сторожко прислухається, роблячи стійку над нею. Чому він так хвилюється, якщо в цій прірві не відбувається нічого підозрілого? Поводження Топа інтригувало інженера Сміта більше, ніж він наважувався зізнатися в цьому самому собі.

Принаймні він поділився своїми спостереженнями тільки з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим посвячувати своїх товаришів у міркування, на які його наштовхують дивні звички, а може, просто примхи Топа.

Нарешті, морози скінчилися. Пішли дощі, впереміж з мокрим снігом або градом, траплялися шквали, але негода не затяглася. Крига скресла, розтали сніги, зробилися доступними й узбережжя океану, й береги ріки Віддяки, і ліс. Весна прийшла на превелику радість мешканців Гранітного палацу, і незабаром вони вже проводили в будинку лише години, відведені для сну і трапез.

У другій половині вересня колоністи багато полювали, і тут уже Пенкроф знову почав наполегливо вимагати рушниць, стверджуючи, що Сайрес Сміт обіцяв їх зробити. Інженер ухилявся, відкладав виконання обіцяного, знаючи, що без спеціальних інструментів майже неможливо зробити скільки-небудь придатну рушницю. Він умовляв Герберта і Гедеона Спілета почекати трохи, тому що вони вже прекрасно навчилися стріляти з луків і приносили з полювання чудову здобич усіх видів, і чотириногу і пернату: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків. Але впертий моряк нічого не бажав чути і не давав Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. Втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа.

— На острові, мені здається, — говорив він, — водяться дикі звірі, і варто подумати, як з ними боротися і винищувати їх. Може, настане година, коли в цьому виникне у нас життєва необхідність.

Але поки що Сайреса Сміта турбувало питання не про зброю, а про одяг. Вбрання колоністів витримало зиму, але до наступних морозів явно б не дожило. За всяку ціну необхідно роздобути звірині шкури або вовну жуйних тварин, а оскільки на острові водилася чимала кількість муфлонів, треба було знайти спосіб приручити їх, завести цілу череду і розводити муфлонів для потреб колонії. Навесні та влітку виникла нова робота: влаштувати загін для домашніх тварин і великий пташник — словом, заснувати в якому-небудь куточку острова щось на зразок ферми.

Здійсненню цього повинна передувати розвідка ще не дослідженої частини острова Лінкольна — в густих лісах, що тяглися правим берегом ріки Віддяки, від її гирла до кінця півострова Звивистого, і по всьому західному берегу острова. Але цю експедицію доводилося відкласти до кращої погоди, тобто перечекати ще з місяць.

Початку розвідки колоністи дожидалися з нетерпінням, і раптом відбулася подія, яка ще більше розпалила їхнє прагнення досліджувати всі свої володіння.

Сталося це 24 жовтня. Того дня Пенкроф вирушив перевірити пастки, які він завжди акуратно оглядав і змінював у них приманку. В одній з ям він знайшов ласу здобич — туди упали троє пекарі — свиня з двома поросятами.

Дуже задоволений такою вдачею, Пенкроф повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, взявся розхвалювати свої мисливські трофеї.

— Ну, містере Сайрес, нині, ми вам влаштуємо смачний обід! О, містере Спілет, пальчики оближете!

— Прекрасно, — відповів журналіст. — Чим же ви нас пригощаєте сьогодні?

— Молочним поросям.

— Он воно що! Молочне порося… А послухати вас, Пенкрофе, так можна подумати, що нам подадуть на обід куріпку з трюфелями.

— Що? Куріпку? — здивувався Пенкроф. — Невже ви не любите смаженої поросятини?

— Ні, чому ж, люблю, — відповів Гедеон Спілет без особливого, втім, захвату. — Якщо не зловживати цією стравою…

— Он ви який привереда, пане газетярі — обурився Пенкроф, що не дозволяв критичного ставлення до своїх мисливських трофеїв. — Щось дуже ви стали перебірливі! Але ж сім місяців тому, коли нас викинуло на цей острів, ви були б щасливі поїсти такого м’ясця!..

— Ну зрозуміло, — відгукнувся журналіст. — Людина — істота недосконала. Ніколи не буває задоволеною.

— Добре вже, добре… — продовжував Пенкроф. — Сподіваюся, Наб сьогодні постарається. Гляньте-но на цих поросят. Їм не більше трьох місяців, м’ясо в них, мабуть, ніжне, як у перепелиць. Ходімо, Набе, на кухню. Я сам постежу, як вони будуть смажитися.

Підхопивши Наба під руку, моряк подався до кухні й занурився у кухарські старання.

Ніхто, звичайно, не перешкоджав його кулінарним витівкам. Разом з Набом він приготував відмінний обід, до якого входили двоє поросят, суп з кенгуру, копчений окіст, горіхи, пиво з відвару драцени, «чай Освего», — тобто все, що краще з комори, але всі наїдки затьмарювала головна страва — тушковане м’ясо пекарі.

До п’ятої години обід був готовий, і мешканці Гранітного палацу зібралися в їдальні. На столі вже парував у мисці суп з кенгуру. Всім він надзвичайно сподобався.

За супом пішли смажені поросята. Пенкроф захотів власноруч розрізати м’ясо і подав кожному співтрапезнику величезну порцію.

Печеня дійсно виявилася відмінною, і Пенкроф наминав свою пайку із завидним апетитом, як раптом у нього вирвалася лайка.

— Що з вами? — здивувався Сайрес Сміт.

— Зуб!.. Зуба зламав! — відповів моряк.

— Як же так? У ваших пекарі виявилися камінчики? — запитав Гедеон Спілет.

— Мабуть, — погодився з ним моряк і витяг з рота щось тверде, що позбавило його корінного зуба.

Але то був не камінчик… то була дробинка.