Таємничий острів

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дробинка. — Будівля піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не говорить про присутність людини. — Наб і Герберт на риболовлі. — Черепаха перевернулася. — Черепаха зникла. — Сайрес Сміт дає пояснення

Минуло рівно сім місяців відтоді, як пасажири повітряної кулі опинилися на острові Лінкольна. І з того часу, незважаючи на всі пошуки, вони не знайшли жодної людської істоти. Жодного разу не бачили вони диму, який би свідчив про те, що на острові є люди. Жодного разу не знайшли речі, зробленої рукою людини, яка жила тут у давні або недавні часи. Здавалося, острів цей ненаселений; мабуть, тут ще ніколи не бувала людина. І ось тепер через дробинку, знайдену в тілі невинного звірка, накопичилися здогади й різні висновки!

Справді, дробинка вилетіла з вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?

Пенкроф поклав дробинку на стіл, і його товариші здивовано подивилися на неї. Очевидно, вони відразу уявили собі, як важливі наслідки цього, здавалося б, незначного випадку. Навіть якби вони раптом побачили щось надприродне, то не були б такі вражені.

Сайрес Сміт негайно ж висловив деякі припущення з приводу цієї дивної і несподіваної знахідки. Він узяв дробинку двома пальцями, покрутив її, помацав, потім запитав Пенкрофа:

— Чи впевнені ви, що пекарі, поранений цією дробинкою, був тримісячний?

— Ніяк не більше, містере Сайрес, — відповів Пенкроф. — Порося ссало матір, коли я знайшов його в ямі.

— Отже, — продовжував інженер, — близько трьох місяців тому на острові Лінкольна хтось вистрілив з рушниці…

— І дробинка, — додав Гедеон Спілет, — поранила, хоч і не смертельно, цю тварину.

— Важко заперечити, — продовжував Сайрес Сміт. — І ось які висновки варто зробити з усього цього: або на острові до нас хто-небудь жив, або люди висадилися тут місяців три тому, не більше. Чи своєю волею, чи проти неї вони пристали до наших берегів, або зазнали катастрофи на кораблі чи аеростаті — хто знає? Все з’ясуємо пізніше. І європейці вони або малайці, вороги наші або друзі — нам теж поки що не розгадати. Та ми й не знаємо, чи живуть вони ще на острові, чи подалися з нього. Але ці питання стосуються нас так близько, що не можна довго залишатися в невідомості.

— Сто разів, тисячу разів готовий повторити, що немає на острові Лінкольна нікого, крім нас, — вигукнув моряк, підводячись з-за столу. — Чорт забирай! Острів невеликий, і ми вже помітили б кого-небудь з його мешканців!

— Ось якби пекарі народився з дробинкою, це було б, по-моєму, чудом, — відповів журналіст.

— Якщо тільки вона не сиділа в Пенкрофа в зубі, — з найсерйознішим виглядом зауважив Наб.

— Ще чого вигадав! — жваво відгукнувся Пенкроф. — Що ж, по-твоєму, я не помітив би її цілих півроку! Та й де ж вона могла застрягти? — додав моряк, відкриваючи рота й показуючи два ряди чудових зубів. — Подивись-но гарненько, Набе, і якщо відшукаєш дупло, видирай хоч півдюжини зубів!

— Припущення Наба дійсно безглузде, — сказав Сайрес Сміт, який не міг стримати посмішки, хоч і заглибився у власні думки. — Немає сумнівів, хтось стріляв на острові з рушниці, і не більше трьох місяців тому. Але я даю голову на відсіч, що люди, які висадилися на острові, пробули тут зовсім недовго і просто обійшли його. Жили б вони тут на ту пору, коли ми обстежували острів з гори Франкліна, ми побачили б їх, а вони — нас. Можливо, буря викинула сюди когось із корабля, який зазнав аварії, лише кілька тижнів тому. Принаймні все це необхідно з’ясувати.

— По-моєму, потрібно діяти обережно, — зауважив журналіст.

— Я тієї ж думки, — відповів Сайрес Сміт, — боюся, чи не висадилися на острів малайські пірати.

— А чи не краще, містере Сайрес, — сказав моряк, — спочатку побудувати човен, а потім і вирушити на розвідку: піднімемося вгору річкою, а якщо знадобиться, вийдемо в море й обігнемо острів! Аби нас зненацька не застали.

— Слушна думка, Пенкрофе, — погодився інженер, — але чекати не можна. Адже раніше ніж за місяць човна не збудуєш…

— Справжнього човна, — відповів моряк. — Але ж нам не потрібен човен, щоб по морю плавати, а за п’ять днів, якнайбільше, я беруся спорудити пірогу — для нашої ріки вона зійде.

— За п’ять днів берешся зробити човна? — здивувався Наб.

— так, Набе, човен за індійським зразком.

— З дерева? — запитав негр із сумнівом.

— З дерева, — відповів Пенкроф, — або, точніше, з кори. Повторюю, містере Сайрес, — за п’ять днів можна це дільце обкрутити.

— Якщо за п’ять днів — згодний.

— Але відтепер нам доведеться бути насторожі, — зауважив Герберт.

— Незмінно бути насторожі, друзі, — сказав Сайрес Сміт. — І я прошу вас, не полюйте далеко від Гранітного палацу.

Обід пройшов не так весело, як хотілося Пенкрофу.

Отже, на острові живуть або ще зовсім недавно жили якісь люди. Після того як знайшли дробинку, це стало незаперечним фактом, що стривожив колоністів.

Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмовляли про дробинку. Чи не існувало тут зв’язку з непоясненим порятунком інженера й іншими химерними явищами, що не раз їх дивували? Коли вони все обговорили, Сайрес Сміт сказав:

— Коротше кажучи, хочете знати мою думку, дорогий Спілете?

— Звичайно, Сайресе!

— Отож: ми нічого не знайдемо, як би ретельно не досліджували острів.

Наступного ж дня Пенкроф взявся за роботу. Він не збирався будувати шлюпку зі шпангоутами й обшивкою, а хотів змайструвати просту плоскодонку, щоб спокійно плавати рікою Віддяки, особливо біля її витоків, де було мілко. Зі шматків кори, з’єднаних один з одним, мало вийти легеньке суденце, — у разі потреби його можна було б перенести на руках. Пенкроф збирався зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами так, щоб човен став водонепроникним.

Вимагалося вибрати дерева з гнучкою і міцною корою. Ураган, що пронісся недавно, звалив кілька хвойних дерев, вони цілком годилися для будівлі суденця. Дерева лежали на землі, і залишалося лише одне: здерти зі стовбурів кору, але інструменти в наших колоністів були такі недосконалі, що й це виявилося важким завданням. Зрештою впоралися і з цією справою.

Поки Пенкроф, не втрачаючи ні хвилини, працював під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт теж не сиділи склавши руки. На них лежав обов’язок забезпечувати провізією всю колонію. Журналіст не міг намилуватися Гербертом, який відмінно стріляв з лука і метав списа. Юнак був відважний і холоднокровний, а ці якості можна назвати «розумною сміливістю». Обидва мисливці дотримувалися порад Сайреса Сміта і не заходили далі двох миль від Гранітного палацу. Але навіть поблизу, не заглиблюючись в лісові хащі, вони знаходили чимало агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої дичини. З того часу як скінчилися холоди, звірі рідше потрапляли в пастки, зате кролячі сажі завжди були повні і могли б прогодувати всіх поселенців острова Лінкольна.

Часто під час полювання Герберт заводив розмову з Гедеоном Спілетом про дробинку і висновки, зроблені інженером; якось — було це 26 жовтня — він сказав журналісту:

— Чи не правда, містере Спілет, просто не віриться, що люди, які пережили аварію корабля, якщо вони справді висадилися на нашому острові, досі не побували поблизу Гранітного палацу?

— так, просто дивно, якщо вони ще тут, — відповів журналіст, — але нітрохи не дивно, якщо їх уже немає.

— Виходить, ви думаєте, що вони вже покинули острів? — запитав Герберт.

— Можливо, друже. Ми б знайшли людей, якби вони жили на острові.

— Але оскільки їм вдалося звідси вибратися, — зауважив юнак, — виходить, вони не зазнали катастрофи?

— Чому ж, Герберте? Я назвав би їх, мабуть, тими, хто пережив тимчасову аварію корабля. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли ураган стих, вони знову вийшли в море.

— Мені здається, — продовжував Герберт, — що містер Сміт не тільки не хоче, але навіть побоюється зустріти людей на нашім острові.

— Що правда, то правда, — відповів журналіст, — він вважає, що в тутешніх водах можуть плавати одні малайські пірати, а ці добродії — справжні лиходії, їх потрібно остерігатися.

— Але ж не виключена можливість, — зазначив Герберт, — що ми знайдемо на острові сліди перебування людей, і тоді остаточно все зрозуміємо, чи не правда, містере Спілет?

— Не заперечую, друже, — покинутий табір, потухле багаття можуть навести нас на слід. Ми й будемо шукати, робити розвідку.

так, розмовляючи, мисливці зайшли в ту частину лісу, де протікала ріка Віддяки і росли дивовижно красиві дерева. Були тут і велетні — прекрасні хвойні дерева заввишки майже двісті футів: жителі Нової Зеландії називають їх «каурі».

— Знаєте, що мені спало на думку, містере Спілет? — сказав Герберт. — А чи не видертися на верхівку якого-небудь каурі, — звідти мені вдасться оглянути досить великий простір.

— Думка слушна, — відповів журналіст, — але чи доберешся ти до верхівки такого велетня?

— А я спробую.

Спритний і моторний юнак виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було дуже зручно, і за кілька хвилин опинився на верхівці каурі, що височіла над цілим морем зелених округлих вершин.

Погляду юнака відкрилася вся південна окраїна острова, від мису Пазура на південному сході до Зміїного мису на південному заході. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла обрій.

Зі свого спостережного пункту Герберт бачив частину острова, ще невідому колоністам; можливо, там і перебували люди, про присутність яких колоністи підозрювали.

Юнак з найбільшою увагою почав оглядати море. Але ні на обрії, ні поблизу острова не біліло жодного вітрила; правда, лісовий масив ховав узбережжя, хвилі, можливо, й викинули на берег яке-небудь судно, особливо якщо воно втратило рангоут,[20] але Герберт просто його не бачив. Він нічого не міг роздивитися й у хащі лісів Далекого Заходу. Ліси розкинулися килимом, непроникним для погляду, і тяглися на багато квадратних миль без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було простежити за руслом річки і побачити те місце в горах, звідки вона витікала. Можливо, й інші річки бігли на захід, втім, стверджувати це було важко.

Герберту не вдалося знайти й ознаки табору, але він чекав, чи не з’явиться димок, що свідчить про присутність людини? Повітря було таке чисте, що юнак помітив би на тлі неба навіть тоненький струмок диму.

Раптом Герберту здалося, що він бачить легкий димок на заході; він вдивився пильніше і зрозумів, що помилився. А дивився він зірко, і зір у нього був чудовий… Ні, нічого, анічогісінько не було видно.

Герберт зліз з дерева, і обидва мисливці повернулися до Гранітного палацу. Вислухавши розповідь юнака, Сайрес Сміт похитав головою і замислився. Та й що скажеш, якщо вони не дослідили острів ґрунтовно.

Через день — 28 жовтня — відбулася ще одна подія, якій ніхто так і не знайшов пояснення.

Герберт і Наб блукали піщаним берегом за дві милі від Гранітного палацу і наштовхнулися на черепаху; екземпляр був чудовий — справжня морська черепаха з панциром у красивих зелених переливах.

Герберт помітив черепаху, коли вона пробиралася між скелями до моря.

— Сюди, Набе, сюди! — крикнув він.

Наб підбіг до юнака.

— Гарна черепаха! — вигукнув він. — Але як її віднесеш?

— Та дуже просто, Набе, — відповів Герберт. — Перевернімо черепаху на спину, вона від нас не втече. Візьми ціпок і роби, як я…

Черепаха, зачувши небезпеку, увібрала голову і лапи; вона лежала нерухомо під захистом свого панцира, немов кам’яна.

Тоді Герберт і Наб підсунули палицю під черепаху і загальними зусиллями, хоч і не відразу, перевернули тварину на спину. Довжиною черепаха була три фути і, мабуть, важила чотириста фунтів, не менше.

— Чудово! — вигукнув Наб. — От зрадіє друзяка Пенкроф!

І справді, чому ж Пенкрофу не зрадіти, — адже м’ясо черепах, що харчуються водоростями, прекрасне. У цю мить з-під панцира з’явилася маленька приплющена голівка, яка розширювалася до шиї, із сильно позначеними западинами на скронях.

— Що ж робити з нашою здобиччю? — запитав Наб. — Адже ми не допхаємо її до Гранітного палацу.

— Залишимо черепаху тут, вона не перевернеться, — відповів Герберт, — і повернімося по неї з візком. — Вирішено!

Для більшої надійності, хоч Наб і вважав це зайвим, Герберт придавив тварину великими каменями. Потім наші мисливці повернулися додому піщаним берегом, що широко оголився під час відливу. Герберту хотілося зробити Пенкрофу сюрприз, і він нічого не сказав про «чудовий екземпляр» тварини із загону Морських черепах, що чекав їх на піску; за дві години, прихопивши візок, вони з Набом повернулися туди, де лежала черепаха.

Але «чудового екземпляра» не знайшли.

Наб і Герберт перезирнулися, почали роззиратися на всі боки. так, вони прийшли на те саме місце, де залишили черепаху. Юнак навіть розшукав камені, якими її придавив, — отже, він не помилився.

— От так штука! — вигукнув Наб. — Виходить, що черепахи перевертаються?

— Очевидно, — відповів Герберт; він нічого не міг зрозуміти й уважно розглядав камені, розкидані на піску.

— І засмутиться ж Пенкроф!

«А містер Сміт навряд чи зможе пояснити зникнення черепахи!» — подумав Герберт.

— Що ж, ми нікому нічого не скажемо, — вирішив Наб, якому хотілося приховати цей неприємний випадок.

— Навпаки, Набе, потрібно про все розповісти, — заперечив Герберт.

І обоє, прихопивши візок, який даремно притягли, вирушили до Гранітного палацу.

Коли вони прийшли на те місце, де інженер і моряк майстрували човен, Герберт розповів про все, що відбулося.

— Ну й роззяви! — обурився моряк. — Упустити черепаху! Півсотні супів пропало, не менше!

— Але ми не винні, Пенкрофе, — заперечив Наб, — черепаха втекла — це точно, але ж сказано тобі, що ми її перевернули!

— Виходить, погано перевернули! — зіронізував обурений моряк.

— Як погано? — образився Герберт. І він розповів, що навіть придавив черепаху каменями.

— Просто чудеса! — зауважив Пенкроф.

— А я-то думав, містере Сайрес, — сказав Герберт, — якщо перевернеш черепаху на спину, вона нізащо не стане на лапи, особливо якщо вона така велика.

— Правильно, друже, — відповів Сайрес Сміт.

— Як же це могло статися?..

— А чи далеко від моря ви залишили черепаху? — запитав інженер, відклавши роботу і міркуючи про дивну подію.

— Футів за п’ятнадцять, — сказав Герберт.

— Під час відливу?

— так, містере Сайрес.

— Можливо, у воді черепасі вдалося зробити те, чого вона не могла зробити на піску. Вона перевернулася, коли її підхопив приплив, і преспокійно попливла в море, — зробив висновок інженер.

— Ну й роззяви ж ми! — побивався Наб.

— Саме це я вже мав честь вам повідомити, — відгукнувся Пенкроф.

Пояснення Сайреса Сміта, звичайно, було правдоподібне. Але чи вірив він сам у своє пояснення? Стверджувати важко.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Перше випробування піроги. — Речі, знайдені на березі моря. — Буксир. — Мис Знахідки. — Вміст ящика. — Інструменти, зброя, прилади, одяг, книги, начиння. — Чого не вистачає Пенкрофу. — Євангеліє. — Вірш зі Священної Книги

Двадцять дев’ятого жовтня човен був цілком готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів змайстрував з кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими лозинами крехімби. Банку на кормі, банку посередині, для зміцнення бортів, третя банка на носі, планшир — для кочетів, два весла, кормове весло для керування — так було споряджене суденце завдовжки дванадцять футів і вагою не більш двохсот фунтів. Спустити його на воду було не важко. Легку пірогу віднесли на піщаний берег і поставили біля самого моря напроти Гранітного палацу, а приплив підняв її. Пенкроф негайно ж опинився в човні, спробував управляти кормовим веслом і переконався, що пірога годиться для наміченої мети.

— Ура! — крикнув моряк, користуючись випадком, щоб похвалитися своїм успіхом. — На цій посудині можна здійснити подорож навколо…

— Світу? — підхопив Гедеон Спілет.

— Ні, навколо острова. Кілька каменів для баласту, на ніс щоглу і вітрило, яке містер Сайрес нам як-небудь змайструє, і ми вирушимо в далеке плавання! Ну що ж, містере Сайрес, містере Спілет, Герберте, і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Чорт забирай. Потрібно ж нам довідатися, чи витримає воно нас усіх п’ятьох!

І справді, чому ж не влаштувати цей експеримент. Пенкроф одним змахом весла підвів човен до піщаної обмілини вузькою протокою між скелями, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній уздовж берега до першого мису в південній частині бухти З’єднання.

Наб крикнув, підійшовши до човна:

— Та в твоєму суденці, Пенкрофе, повно води!

— Дрібниці, Набе, — відповів моряк, — дереву потрібно намокнути. Днів за два води в нашім човні буде стільки ж, скільки в утробі в п’яниці. Залазьте!

Отже, всі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Погода стояла чудова, океанська широчінь була спокійна, як поверхня невеликого озера, і пірога могла сміливо плисти, немов річкою Віддяки. Наб гріб одним веслом, Герберт — другим, а Пенкроф, стоячи позаду, управляв кормовим веслом.

Моряк перетнув протоку й обігнув південний край острівця Порятунку. Слабкий вітерець дув з півдня. Хвилювання не було ні в протоці, ні у відкритому морі. Легкі брижі нітрохи не відбивалися на важко навантаженій пірозі. Мандрівники відплили приблизно на півмилі від берега, щоб побачити гору Франкліна у всій її величі.

Потім вони повернули пірогу і повернулися до гирла ріки. Тепер вона ковзала уздовж берега, що, вигинаючись, закінчувався гострим мисом і ховав від погляду мореплавців Качине болото.

Мис цей знаходився приблизно за три милі від ріки Віддяки, рахуючи не по прямій, а по лінії берега. Колоністи вирішили дістатися до крайньої точки мису і відтіля швидко оглянути все узбережжя до мису Пазура.

Отже, човен йшов не більше двох кабельтових, раз у раз обминаючи підводні камені, майже сховані припливом. Від гирла річки до мису кам’янистий берег поступово знижувався. То було накопичення вигадливих гранітних брил, зовсім не схоже на кряж, що утворював плато Круговиду: пейзаж був суворий. Тут немов перекинувся велетенський візок з уламками скель. Ні билинки не росло на крутому гребені кам’яної гряди, що йшла на дві милі всередину острова; вона здавалася рукою велетня, що стирчала із зеленого рукава — лісу.

Човен легко йшов, на двох веслах. Гедеон Спілет, озброївшись олівцем і записничкою, великими штрихами замальовував берег. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи цю, ще невідому частину своїх володінь; пірога плила все далі на південь, і обидва миси Щелепи немов переміщалися, ще тісніше замикаючи вхід до бухти З’єднання.

Сайрес Сміт мовчав і дивився на все таким настороженим поглядом, начебто досліджував землю, повну таємниць.

так вони плили три чверті години; уже пірога майже досягла краю мису, і Пенкроф приготувався обігнути його, як раптом Герберт підхопився і, вказуючи на якусь темну пляму, крикнув:

— Що це там видніється на піску?

Усі подивилися в той бік.

— І правда, там щось лежить, — вимовив журналіст, — якісь уламки, наполовину занесені піском.

— Еге! — крикнув Пенкроф. — А я бачу, що це таке.

— Що ж? — запитав Наб.

— Діжки, діжки — і, можливо, повні! — відповів моряк.

— Тримайте до берега, Пенкрофе! — наказав Сайрес Сміт.

Кілька змахів весел — і пірога, увійшовши до маленької бухти, пристала до берега; мандрівники вискочили на пісок.

Пенкроф не помилився. На березі лежали дві діжки, наполовину занесені піском і міцно прив’язані до об’ємного ящика, який вони підтримували на воді, поки їх не викинула хвиля.

— Невже поблизу нашого острова сталася аварія корабля? — запитав Герберт.

— Очевидно, — відповів Гедеон Спілет.

— А що в ящику? — запитав Пенкроф із цілком зрозумілим нетерпінням. — Що в ящику? Він закритий, і чим збити кришку! Хіба ось каменем ударити!

Моряк підняв важкий камінь і хотів уже вибити одну зі стінок ящика, але інженер зупинив його.

— Пенкрофе, — сказав він, — невже не можна почекати?

— Але, містере Сайрес, подумайте-но самі! Можливо, тут є все, чого нам не вистачає.

— Ми про це довідаємося, Пенкрофе, — відповів інженер, — але послухайте, не ламайте ящика, він ще згодиться. Переправимо його до Гранітного палацу, там і розкриємо. Він прекрасно упакований і, якщо доплив сюди, значить благополучно допливе і до гирла ріки.

— Ваша правда, містере Сайрес, я ледве справу не зіпсував, — відповів моряк, — але ж не завжди із собою впораєшся.

Пропозиція інженера була розумною. І дійсно, у пірозі, мабуть, не помістилися б усі речі, що знаходилися в ящику, очевидно важкому, тому що він тримався на воді за допомогою двох порожніх діжок. Краще взяти його на буксир і доплисти з ним до Гранітного палацу.

Але звідки ж хвилі принесли ящик? Питання було важливе. Сайрес Сміт і його супутники уважно оглянули все навколо. Вони пройшли берегом кількасот кроків, але більше нічого не знайшли. Друзі довго дивилися на море. Герберт і Наб піднялися на високу скелю, але обрій виглядав пустельним. У морі не виднілося корабля, що гине, ні судна, під вітрилом.

І все-таки сталася аварія корабля. Вони в цьому не сумнівалися.

Можливо, знахідка якось причетна до дробинки? Можливо, люди із судна висадилися на іншому боці острова? Можливо, вони ще там? Колоністи вирішили, що зазнали катастрофи не малайські пірати, оскільки було очевидно, що речі, викинуті морем, американського або європейського походження.

Усі оточили ящик, — завдовжки він був п’ять футів, а завширшки три. Зроблений він з дубових дощок, дуже ретельно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені діжки, судячи зі звуку, порожні, кріпилися до ящика міцними мотузками, зав’язаними, заявив Пенкроф, «морським вузлом». Ящик, здавалося, зберігся чудово — адже його викинуло на пісок, а не на скелі. Колоністи ретельно оглянули його і дійшли висновку, що він недовго пробув у воді і опинився на березі зовсім недавно. Вода, швидше за все, не потрапила до нього, і, виходить, речі не зіпсувалися. Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало катастрофи, і воно пливло з волі хвиль до острова, а екіпаж, у надії дістатися до берега і потім знайти там ящик, прив’язав його до діжок.

— Візьмемо знахідку на буксир, а в будинку зробимо опис речей, — сказав інженер. — Якщо знайдемо на острові людей, які залишилися живими після можливої катастрофи, повернемо їм усі речі. Якщо ж нікого не знайдемо…

— Залишимо речі собі! — вигукнув Пенкроф. — До чого ж не терпиться довідатися, що там!

Починався приплив: хвилі підбиралися до ящика і, здавалося, ось-ось віднесуть його в море. Колоністи відв’язали одну з мотузок від діжок і закріпили її на кормі човна. Потім Пенкроф і Наб веслами розгребли пісок і витягли ящик; човен, узявши його на буксир, відчалив і поплив, обминаючи мис, охрещений мандрівниками мис Знахідки. Вантаж був важкий, і діжки ледве-ледве утримували ящик на поверхні води. Моряк боявся, що знахідка відв’яжеться і піде на дно; але, на щастя, страхи Пенкрофа виявилися марними, і за півтори години — стільки часу зайняло подолання якихось трьох миль, — пірога пристала до берега біля Гранітного палацу.

Човен і ящик витягли на пісок; почався відлив, хвиля вже не могла їх захлиснути. Наб збігав за інструментами, ящик обережно розкрили і відразу почали описувати вміст. Пенкроф дуже хвилювався.

Моряк спочатку відв’язав діжки, які повністю вціліли, а тому, зрозуміло, могли згодитися. Потім витяг цвяхи і підняв кришку.

Під нею знаходився другий ящик, цинковий, мабуть, він охороняв речі від вологи.

Ой, а раптом там консерви? — закричав Наб.

— Сподіваюся, що ні, — зауважив журналіст.

— Ох, якби там знайшовся… — прошепотів Пенкроф.

— А що саме? — запитав Наб, почувши його слова.

— Та ні, нічого!

Цинкову кришку розсікли посередині, відігнули до країв ящика, почали витягати найрізноманітніші предмети і складати їх на пісок. Як тільки з’являлася яка-небудь річ, Пенкроф кричав «ура», Герберт плескав у долоні, а Наб танцював негритянський танець. Були там і книги, що привели Герберта в захват, і кухонний посуд, який Наб мало не цілував.

Усіх колоністів переповнювало щастя, тому що в ящику знайшлися й інструменти, і зброя, і прилади, і одяг, і книги, і багато чого іншого; ось точний перелік речей, занесений до записнички Гедеона Спілета:

Закінчивши опис предметів, журналіст сказав: — Власник ящика все передбачив, нічого не скажеш. Тут є все, винятково все: інструменти, зброя, прилади, одяг, посуд, книги — нічого не забуто. Справді, можна подумати, що хтось чекав аварії корабля і навіть заздалегідь до неї приготувався!

— так, дійсно, нічого не забуто, — прошепотів Сайрес Сміт, про щось міркуючи.

— І вже звичайно, — додав Герберт, — судно, розбите бурею, ящик і його власник ніяк не причетні до малайських піратів!

— Якщо тільки власник не потрапив у полон до піратів, — зауважив Пенкроф.

— Навряд чи, — заперечив журналіст, — точніше за все, буря застигла біля берега яке-небудь американське або європейське судно, а пасажири, щоб врятувати найнеобхідніше, склали речі до ящика і кинули його в море.

— А ваша думка, містере Сайрес? — запитав Герберт.

— Я теж так думаю, друже, — озвався інженер, — можливо, так все й було. Мабуть, передбачаючи аварію корабля, люди склали до ящика предмети першої необхідності, сподіваючись, що потім знайдуть їх на березі.

— І навіть фотографічний апарат! — зауважив з недовірою моряк.

— І мені незрозуміло, навіщо знадобився фотоапарат, — відповів Сайрес Сміт, — для нас, як і для всіх жертв катастрофи, було б значно краще мати зайву зміну одягу та побільше бойових припасів!..

— А чи немає на приладах, інструментах і книгах фабричної марки або назви міста? Ми довідалися б тоді, звідки прибув їхній власник, — сказав Гедеон Спілет.

Вони вирішили оглянути всі речі. Уважно обстежували кожний предмет, особливо книги, прилади і зброю. Але, проти звичаю, на рушницях і книгах не позначалося, де вони вироблялися або друкувалися, але ж фабрична марка не могла стертися, тому що речі, мабуть, ще не використовувались; кухонний посуд та інструменти теж були зовсім новими. Словом, все доводило, що люди не похапцем кинули речі до ящика, а навпаки, вибирали кожний предмет обдумано, ретельно. Про це свідчив і внутрішній металевий ящик, що охороняв речі від вологи, — його не можна було запаяти поспіхом.

Енциклопедичний словник і словник полінезійських прислівників надруковані були англійською мовою, але ні прізвища видавця, ні року видання не зазначалося.

Біблію, теж англійську, чудово видану in quarto,[21] здавалося багато разів читали і перечитували.

На прекрасному атласі з картами обох півкуль, у проекції Меркатора і з географічними назвами французькою мовою, теж не знайшли ні року видання, ні прізвища видавця.

Колоністи ретельно оглянули всі речі, але не могли здогадатися, якій країні належало судно, що, очевидно, недавно побувало в тутешніх водах. Але звідки б не з’явився ящик, він збагатив колоністів острова Лінкольна. Досі вони користувалися лише дарунками природи, усе робили самі, а розум і знання допомагали їм виходити зі скрутного становища. Чи не провидіння, бажаючи винагородити їх, послало ці фабричні вироби? І поселенці адресували небесам вдячну молитву.

Втім, один з них — Пенкроф — був не цілком задоволений. Очевидно, у шухляді не виявилося саме того, чого йому так бракувало, і поки витягали предмет за предметом, усе тихіше і тихіше лунало його «ура», а коли опис закінчився, всі почули, як він пробурчав:

— Все це чудово, але самі бачите — для мене в ящику нічого не знайшлося.

Отут Наб його запитав:

— А чого ж ти чекав, друже?

— Півфунтика тютюнцю! — серйозно відповів Пенкроф. — Тоді я був би абсолютно щасливий.

При цьому зауваженні Пенкрофа всі весело засміялися. Тепер, після знахідки, виникла потреба ретельніше, ніж колись, обстежити острів. Друзі вирішили наступного ж дня, на світанку, вирушити в дорогу, піднятися вгору річкою Віддяки і дістатися до західної частини острова. Можливо, жертви аварії корабля висадилися там на узбережжя і опинилися у скруті, — колоністам хотілося швидше прийти до них на допомогу.

За день поселенці перенесли всі речі до Гранітного палацу і акуратно склали у великій кімнаті.

Того дня, 29 жовтня, була неділя, і, перш ніж лягти спати, Герберт запитав інженера, чи не прочитає він їм кілька рядків з Євангелія.

— Охоче прочитаю, — відповів Сайрес Сміт.

Він узяв книгу і зібрався вже відкрити її, але Пенкроф раптом сказав:

— Містере Сайрес, я забобонний. Відкрийте-но навмання і прочитайте нам перший вірш, який трапиться вам на очі. Подивімося, чи підійде він до нашого становища.

Сайрес Сміт посміхнувся, але виконав бажання моряка — він відкрив Євангеліє саме на тім місці, де лежала закладка.

І раптом його погляд упав на червоний хрестик, зроблений олівцем перед восьмим віршем VII глави Євангелія від Матфея.

І він прочитав цей вірш, що говорив:

«Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Відплиття. — Початок припливу. — В’язи і кропив’яні дерева. — Різні рослини. — Жакамар. — Лісовий пейзаж. — Евкаліпти-велетні. — Дерева, що вберігають від лихоманки. — Зграї мавп. — Водоспад. — Нічліг

Наступного дня, 30 жовтня, колоністи зібралися в дорогу. Тепер, після всіх подій, дослідження острова не терпіло зволікання.

Дійсно, обставини склалися так, що мешканці острова Лінкольна вже не думали про те, як допомогти собі, а готові були самі кинутися на допомогу.

Вони вирішили піднятися якнайдалі вгору рікою Віддяки. таким чином, велика частина шляху не занадто втомить, і їм вдасться переправити на човні продовольство і зброю майже до західного узбережжя острова.

Треба було вирішити, яке спорядження необхідно взяти із собою, пам’ятаючи про те, що, можливо, доведеться привезти якісь речі до Гранітного палацу. Якщо й справді біля берегів острова сталася аварія корабля, як це вони передбачали, знайдеться чимало речей, викинутих морем і, можливо, дуже корисних. Звичайно, візок зручніший хисткої піроги, але у важкий і громіздкий візок довелося б запрягтися самим, і це змусило Пенкрофа пожалкувати, що в ящику не виявилося не тільки «півфунтика тютюнцю», але й пари сильних породистих нью-джерсійських коней, що зробили б стільки послуг поселенцям.

Наб уже навантажив у човен провізію — солонину, кілька галонів пива і напою з коренів драцени, тобто їстівні припаси на три дні — найдовший термін, призначений Сайресом Смітом для подорожі. Крім того, поселенці розраховували поповнити запаси в дорозі, і Наб завбачливо прихопив, крім всього іншого, і переносну пічку.

Вони взяли із собою також дві сокири, щоб прокладати дорогу в хащах, бінокль і кишеньковий компас.

Зі зброї вибрали дві кремінні рушниці, більш придатних тут, ніж пістонні рушниці, тому що для кремінних потрібні лише кремені, а їх не важко замінити: запас пістонів при частому вживанні незабаром би вичерпався; мандрівники взяли також карабін і патрони. Вони прихопили із собою і запас пороху, — у барилах його було близько п’ятдесяти фунтів; до того ж інженер збирався замість нього виготовити якусь вибухову речовину. До вогнепальної зброї додали п’ять мисливських ножів у шкіряних чохлах; при такому спорядженні можна було сміливо заглиблюватися в незайманий ліс, а в разі потреби і постояти за себе.

Що й казати, Пенкроф, Герберт і Наб, озброївшись до зубів, нетямилися від радості, хоча вони й обіцяли Сайресу Сміту не стріляти без потреби жодного разу.

О шостій годині ранку спустили пірогу на воду. Мандрівники, рахуючи і Топа, розмістилися в ній і поплили морем до гирла ріки Віддяки.

Приплив почався всього лише півгодини тому. Виходить, він мав тривати ще кілька годин, і цим випадало скористатися: адже пізніше, при відливі, плисти проти течії зробилося б важко. Приплив був високий, тому що через три дні наставала повня, і пірога, яку він підганяв вгору за течією, швидко ковзала між двох високих берегів, навіть без допомоги весел.

За кілька хвилин друзі доплили до закруту ріки і опинилися в тому місці, де півроку тому Пенкроф спорудив перший пліт.

Тут ріка досить круто повертала, і, роблячи закрут, текла на південний захід під покровом великих хвойних дерев.

Береги ріки Віддяки виглядали Дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. Вони просувалися вперед, і породи дерев мінялися. На правому березі ярусами піднімалися чудові дерева із сімейства ільмових — могутні в’язи, деревина яких довго не псується у воді, тому на них так і полюють кораблебудівники. Були тут і цілі гаї інших дерев, що належать до того ж сімейства, і кропив’яні дерева, плоди яких дають корисний продукт — олію. А ще далі Герберт примітив трохи лардизабалових дерев з гнучкими гілками; після вимочування у воді з них виходять чудові канати; і два-три стовбури чорного дерева — густого, темного кольору, з вигадливими прожилками.

В інших місцях, там, де легко пристати, човен зупинявся, і Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, з рушницями напереваги, у супроводі Топа обстежували берег. Тут траплялася не тільки дичина, але й корисні рослини, нехтувати якими не випадало; юний натураліст був дуже задоволений, тому що він відкрив різновид дикого шпинату із сімейства лободових і безліч хрестоцвітих рослин, з роду капустяних, — їх, без сумніву, можна вирощувати, пересадивши на інший ґрунт; тут росли крес луговий, хрін, ріпа і невеликі, метр заввишки, покриті пушком, кущуваті рослини з коричнюватим насінням.

— Знаєш, що це за рослини? — запитав Герберт моряка.

— Та це ж тютюн! — вигукнув Пенкроф, якому, мабуть, доводилося бачити своє улюблене зілля тільки в трубці.

— Ні, Пенкрофе! — відповів Герберт. — Не тютюн, а гірчиця.

— Гірчиця так гірчиця, — сказав моряк, — але коли випадково, синку, на очі тобі трапиться тютюн — не зневажай ним.

— Знайдемо і його коли-небудь! — зауважив Гедеон Спілет.

— От було б добре! — зітхнув Пенкроф. — Справді, того дня у нас на острові тільки пташиного молока не вистачатиме!

Вони ретельно викопували різні рослини, переносили їх у пірогу, з якої не виходив Сайрес Сміт; він сидів у ній і про щось міркував.

Журналіст, Герберт і Пенкроф висаджувалися кілька разів то на правому, то на лівому березі. Правий був не такий крутий, а лівий більш лісистий. Інженер визначив за компасом, що від першого закруту ріка тече з південного заходу на північний схід майже по прямій лінії впродовж трьох миль. Можливо, далі її течія мінялася, і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, мабуть, і починалася.

Гедеонові Спілету вдалося спіймати на березі двох самців і двох самок із сімейства курячих. То були птахи з довгими і тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт не помилився, визначивши, що це скритохвости, і відразу вирішили, що вони стануть першими мешканцями майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і тільки коли з’явився красивий птах, схожий на зимородка, в лісах Далекого Заходу пролунав перший постріл.

— Впізнаю його, — крикнув Пенкроф, рушниця якого неначе сама вистрілила.

— Кого ви впізнаєте? — здивувався журналіст.

— Та птаха! Він-то й ушився від нас, коли ми вперше досліджували острів, — на його честь ми охрестили ліс!

— Жакамар! — вигукнув Герберт.

І правда, це був жакамар — прекрасний птах з досить твердим оперенням, що відливало металевим блиском. Кілька дробинок убили жакамара наповал, і Топ приніс його до човна, а за ним з дюжину чубатих папужок із сімейства парнопалих, завбільшки з голуба; оперення в них яскраво-зелене, півкрила — малинове, а на чубчику — білий обідок. Морякові належала честь вдалого пострілу, і він дуже пишався. Папужки смачніші жакамара, — його м’ясо жорсткувате, але Пенкрофа було важко переконати, що на світі знайдеться дичина краща, ніж убитий ним жакамар.

О десятій годині ранку пірога опинилася біля другого закруту ріки — за п’ять миль від гирла. Мандрівники влаштували привал, поснідали і відпочили з півгодини в затінку високих красивих дерев.

Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. Ліс же, названий поселенцями лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, тягся далі, і здавалося, йому немає кінця. Але ні в хащі, ні біля берега ріки ніщо не свідчило про присутність людини. Мандрівники не знайшли ніяких слідів, які б, доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. І якщо жертви катастрофи і висадилися на острові, то, мабуть, знайшли притулок де-небудь на березі, біля самого моря, а не тут, у непрохідних заростях.

Тому-то інженер і квапив товаришів, — він поспішав дістатися до західного берега острова Лінкольна, який за його розрахунками знаходився на відстані не менше п’яти миль. Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх не до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою.

Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією.

Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово.

Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

— Евкаліпти! — крикнув Герберт.

І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. Окружність стовбура досягала біля основи двадцять футів, а кора, по якій стікала запашна смола, була завтовшки п’ять дюймів. Немає на світі нічого чудеснішого і своєріднішого цих величезних дерев із сімейства миртових, листя яких повернене ребром до світла і не загороджує сонячних променів, що доходять до самої землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю покривала соковита трава, з неї зграями вилітали малесенькі пташки, переливаючись у зблисках сонячного проміння, як крилаті рубіни.

— Оце так дерева! — вигукнув Наб. — Тільки чи є від них пуття?

— О! Видно, бувають на світі велетні дерева, як і велетні люди! — підхопив Пенкроф. — їх тільки на ярмарку показувати, — яка ще від них користь!

— Думаю, що ви помиляєтеся, Пенкрофе, — заперечив Гедеон Спілет, — евкаліпт починають застосовувати — і досить успішно: з нього майструють красиві столярні вироби.

— Крім того, — додав Герберт, — евкаліпти належать до групи, у якій є безліч корисних видів: фейхоа, що дає плоди — фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове, що дає гранати; «eugenia cauliflora», з плодів якої виходить цілком пристойне вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувається чудова кориця; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний; ягоди якого заміняють перець; «eucalyptus robusta», з якого добувається дуже смачна манна; «eucalyptus Gunei», з його соку, що перебродив, готують пиво; нарешті, дерева, відомі за назвою «дерева життя», або «залізні дерева», що належать до того ж сімейства миртових, яке нараховує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Юнака не перебивали, і він з наснагою дав цей урок ботаніки. Сайрес Сміт слухав його з посмішкою, а Пенкроф з гордістю, що не піддається опису.

— Молодець, Герберте, — сказав моряк, — але готовий побитися об заставу: усі корисні рослини, перелічені тобою, не такі велетні, як ось ці!

— Справді, Пенкрофе.

— Виходить, правда на моєму боці, — зауважив моряк, — велетні нікуди не годяться!

— Ви помиляєтеся, Пенкрофе, — сказав інженер, — саме ці гігантські евкаліпти, під якими ми розташувалися, корисні багато для чого.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи знаєте ви, як їх називають в Австралії і Новій Зеландії?

— Ні, містере Сайрес.

— Їх називають «гонителями лихоманки».

— Вони виганяють лихоманку?

— Ні, вберігають від неї.

— так. Записую, — зауважив журналіст.

— Записуйте, люб’язний Спілете, — доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Це благотворний засіб, даний самою природою, випробуваний на півдні Європи й у Північній Африці, де ґрунт надзвичайно болотистий, — і що ж? Стан здоров’я місцевих жителів потроху поліпшувався. У районах, покритих лісами евкаліптів, не зустрічається перемежованої лихоманки. Факт цей уже не підлягає сумнівам, що дуже приємно і для нас, поселенців острова Лінкольна.

— Ну й острів! Благословенна земля — наш острів! — вигукнув Пенкроф. — Говорю вам — на ньому все є, чого побажаєш… от тільки якби…

— І це з’явиться, Пенкрофе, і його відшукаємо, — сказав інженер, — але час у дорогу, будемо плисти доти, доки ріка не обміліє.

Отже, мандрівники продовжували досліджувати край. Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами. Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм не дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. Він думав, що до морського берега залишалося ще п’ять-шість миль, — відстань занадто велика, не варто було долати її вночі, особливо в цих невідомих лісах.

Човен плив вгору за течією, серед лісу, який значно густішав, здавалося, що в ньому і звірини водилося більше, тому що моряк, якщо зір його не обманював, бачив, як зграї мавп, сновигали між деревами. Часом то одна, то інша зупинялася неподалік від човна і дивилася на мандрівників без будь-якого страху, начебто бачила людей вперше і ще не знала, що їх варто боятися. Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати.

Правда, моряк дивився на мавпу з чисто кулінарної точки зору; і справді, м’ясо цих травоїдних тварин чудове. Але мандрівники не мали потреби в їстівних припасах і не хотіли марно витрачати патрони.

Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори.

— І чверті години не мине, як нам доведеться зупинитися, містере Сайрес.

— Ну що ж, і зупинимося, Пенкрофе, розташуємося на нічліг.

— Чи далеко ми відплили від Гранітного палацу? — поцікавився Герберт.

— Та миль сім, — відповів інженер, — але я беру до уваги повороти ріки, через них ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— так, поки це можливо, — відповів Сайрес Сміт, — завтра на світанку висадимося з човна, сподіваюся, години за дві дістанемося до узбережжя і за день зможемо дослідити прибережну смугу.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

Але незабаром човен почав зачіпати кам’янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перевидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля.

І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив’язали до стовбура дерева на правому березі.

Було близько п’ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали, крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком.

У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив’яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

З вечерею покінчили швидко, тому що всі дуже зголодніли, і тепер залишалося одне — лягти спати. Але тільки-но стемніло, пролунало ричання, почулося ревіння якихось звірів, тому мандрівники підкинули хмизу в багаття — нехай горить усю ніч, нехай зблиски полум’я охороняють сплячих. Наб і Пенкроф чергували по черзі і не шкодували палива. Можливо, вони не помилилися, думаючи, що бачать тіні якихось тварин, — звірі блукали навколо табору, миготіли серед гілок дерев; одначе ніч минула без пригод, і наступного дня, 31 жовтня, всі вже були на ногах з п’ятої години ранку, готуючись продовжувати шлях.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На шляху до узбережжя. — Мавпи. — Ще одна ріка — Чому не відчувається приплив. — Ліс замість берега. — Зміїний мис. — Герберт заздрить Гедеонові Спілету. — Як горить бамбук

Минула шоста година ранку, коли колоністи, покінчивши зі сніданком, вирушили в дорогу, — їм хотілося швидше досягти західного берега. За скільки годин дістануться вони туди? Сайрес Сміт сказав, що за дві, але, мабуть, це залежало від того, які перешкоди виникнуть перед ними. Цю частину Далекого Заходу, здавалося, покривали суцільні ліси — росли там найрізноманітніші породи дерев. Мандрівники, мабуть, повинні прокладати собі дорогу сокирою крізь зарості трав, чагарники, ліани, не випускаючи з рук, звичайно, і рушниці, — недаремно вночі чулося ричання хижих звірів.

Точне місце розташування табору визначалося по горі Франкліна; вулкан піднімався на півночі, на відстані принаймні трьох миль, — виходить, щоб дістатися до узбережжя, потрібно йти прямо на південний захід.

Мандрівники ретельно прив’язали човен і вирушили в дорогу. Пенкроф і Наб несли їстівні припаси — їх цілком вистачало для маленького загону принаймні на два дні. Вирішили не полювати. Інженер порадив своїм супутникам без потреби не стріляти, щоб не виказати своєї присутності поблизу від берега моря.

Першими ударами сокири вони розчистили собі шлях серед густих заростей, трохи вище водоспаду; і Сайрес Сміт з компасом у руці пішов уперед, вказуючи дорогу.

Майже усі дерева, що ростуть тут, у лісі, уже зустрічалися їм на озері і на плато Круговиду. Траплялися тут деодари, дугласи, казуарини, камедні дерева, евкаліпти, драцени, гібіски, кедри та дерева інших порід, але росли вони так тісно, що майже всі були низькорослі. Мандрівники повільно просувалися стежиною, яку прокладали на ходу, — Сайрес Сміт задумав з’єднати її згодом з дорогою вздовж Червоного струмка.

Вони весь час йшли вниз, спускаючись широкими уступами, характерними для орографічної системи острова; ґрунт був сухий, але його покривала розкішна рослинність, яку, мабуть, живили підземні струмки, а можливо, поблизу протікала річка. Однак Сайрес Сміт не помітив, коли піднімався на згаслий вулкан, інших річок, крім Червоного струмка і ріки Віддяки.

Мандрівники йшли вже кілька годин, коли їм зустрілися цілі зграї мавп, що виявляли жваву цікавість, тому що вони бачили людей уперше. Гедеон Спілет жартівливо запитував, чи не приймають ці моторні і сильні чотирирукі його самого і його супутників за своїх перероджених братів? І справді, мандрівники на кожному кроці зупинялися перед заростями чагарників, плуталися в ліанах, спотикалися об повалені дерева і не могли змагатися у спритності з мавпами, які легко стрибали з гілки на гілку і долали будь-які перешкоди. Мавп було безліч, але, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів.

Траплялися також кабани, агуті, кенгуру та різні гризуни, а двічі-тричі — сумчатий ведмідь. Пенкроф із задоволенням всадив би в звірів кілька куль.

— Полювання ще не дозволене, — говорив він. — Стрибайте поки що, приятелі, скачте і літайте спокійно. На зворотному шляху ми з вами побалакаємо.

0 пів на десяту ранку безіменна гірська річка завширшки тридцять — сорок футів перепинила їм шлях; течію вона мала стрімку, бурхливу; хвилі билися об скелі й голосно вирували. Плисти цим глибоким і прозорим потоком на човні було неможливо.

— Ось шлях і відрізаний! — вигукнув Наб.

— Ні, — відповів Герберт, — адже це всього-на-всього струмок, і ми його перепливемо.

— Навіщо ж? — сказав Сайрес Сміт. — Зрозуміло, що він тече до моря. Ходімо вздовж лівого берега; б’юсь об заставу, річка невдовзі виведе нас до моря. Вирушаймо!

— Чекайте, друзі! — вигукнув журналіст. — А як ми назвемо річку? Нехай не залишається білих плям на нашій карті.

— Справді! — схвалив Пенкроф.

— Нумо, друже, дай їй назву, — звернувся інженер до Герберта.

— Чи не краще нам почекати і спершу обстежити її до самого гирла? — зауважив юнак.

— Ну що ж, — сказав Сміт. — Ходімо вниз за течією, хутчіш!

— Стривайте! — гукнув Пенкроф.

— Що таке? — здивувався журналіст.

— Полювання заборонене, а ось риболовля, я думаю, дозволяється.

— Не можна втрачати часу, — заперечив інженер.

— Всього п’ять хвилин, — попросив Пенкроф. — Затримаю вас тільки на п’ять хвилин, — адже обід від цього виграє.

Пенкроф ліг на берег, опустив руки у швидкі води і вмить наловив кілька дюжин чудових раків, що кишіли між скелями.

— Прекрасна закуска! — вигукнув Наб, допомагаючи другу.

— Я ж казав, що, за винятком тютюну, все є на цьому острові, — пробурмотів Пенкроф, зітхаючи.

За п’ять хвилин наловили безліч раків, — так багато водилося їх у річці. Наповнивши цілий мішок цими істотами із синім, неначе кобальт, панциром і невеликими клішнями, колоністи знову продовжили похід.

Дорога вздовж потоку полегшала, і мандрівники просувалися вперед швидше. Як і раніше ніщо навколо не свідчило про присутність людини. Час від часу траплялися сліди великих тварин, що спускалися до річки на водопій, — ось і все; зрозуміло, не в цій частині Далекого Заходу в пекарі потрапила дробинка, через яку Пенкроф втратив зуба.

Одначе, спостерігаючи за швидким потоком, що біг до моря, Сайрес Сміт зробив припущення, що вони перебувають значно далі від західного берега, ніж думають. Дійсно, уже настав час припливу, і він неодмінно погнав би назад води потоку, якби гирло знаходилося лише за декілька миль звідси. Одначе ріка текла з природним ухилом. Інженер здивувався; він раз у раз поглядав на компас, щоб переконатися, чи не веде їх звивиста течія назад у нетрі лісів Далекого Заходу.

А потік розширювався, і води його ставали спокійнішими. Дерева на правобережжі росли так само густо, як і на лівобережжі, хащі були непролазні, але, звичайно, ліси залишалися ненаселеними, — адже Топ не гавкав, а розумний пес негайно сповістив би про присутність людей, якби вони розташувалися неподалік від річки.

О пів на одинадцяту, на превеликий подив Сайреса Сміта, Герберт, який випередив своїх супутників, раптом зупинився і вигукнув:

— Море!

Через кілька секунд мандрівники вийшли на галявину лісу, і перед їхніми очима постав західний берег острова.

Але як відрізнявся цей берег від східного, що на нього їх викинуло хвилями! Тут — ні гранітного кряжа, ні рифів, ні піску! Прибережна смуга поросла лісом, хвилі добігали до дерев, схилених до води. Вони побачили не звичайний берег, яким його створює природа, розстеляючи великий піщаний килим, вигадливо нагромаджуючи скелі. Їм відкрилася чудесна лісова галявина з найпрекраснішими на світі деревами. Русло ріки розташувалося так високо, що до нього не доходило море навіть у години найпотужніших припливів; на родючому ґрунті з гранітною основою величні дерева всіх порід пустили такі ж міцні корені, як і там, у глибині острова.

Колоністи опинилися біля невеликої бухти, у якій не помістилося б навіть два-три рибальських судна; вона-то й була гирлом ріки; її води не йшли в море, плавно котячись розлогим схилом, а падали з висоти сорока футів, а то й більше, — ось чому приплив не змінював плину потоку. Ніколи ще, мабуть, хвилі Тихого океану, яким би високим не був приплив, не досягали берегів річки, що неначе утворила природний шлюз, і, без сумніву, тільки через мільйони років води могли б підточити його гранітне дно і прокласти зручний шлях для ріки, що впадає в море. Тому, за спільною згодою, потоку дали назву «Водоспадна річка».

Ліс тягся берегом на північ майже впродовж двох миль; а далі він рідів, і за деревами вздовж узбережжя, що йде майже по прямій лінії, виднілася мальовнича гряда пагорбів. Усю південну частину берега між Водоспадною річкою і Зміїним мисом суцільно вкривав ліс, морські хвилі доходили до чудових дерев із прямими стовбурами, що схилялися до води. Саме тут, тобто на півострові Звивистому, і варто продовжувати пошуки, тому що в цій частині узбережжя, а не в іншій, порожній і дикій, мабуть, знайшли притулок люди, які пережили аварію корабля, ким би вони не були.

Стояла чудова, ясна погода, і з високого скелястого берега, на якому Наб з Пенкрофом готували обід, відкривався широкий краєвид. На обрії не біліло ні вітрила. На всьому узбережжі, наскільки сягало око, не виднілося ні човна, ні уламків корабля. Але Сайрес Сміт усе-таки вирішив досліджувати ці місця, аж до краю півострова Звивистого.

З обідом швидко впоралися; о пів на дванадцяту Сайрес Сміт дав сигнал збиратися в дорогу; перед ними лежав не кам’янистий берег, не прибережна піщана смуга, а їм доводилося пробиратися через хащу, біля самої води.

Відстань, що відокремлює гирло Водоспадної річки від Зміїного мису, дорівнювала милям дванадцяти. На її подолання вистачило б чотирьох годин при гарній дорозі, але наші мандрівники йшли вдвічі довше, тому що доводилося обминати дерева, прорубувати густий чагарник і розривати ліани, в яких плуталися ноги.

Усе це значно подовжувало шлях.

Друзі так і не знайшли слідів аварії корабля. Можливо, як справедливо зазначив Гедеон Спілет, вода все віднесла в море; якщо навіть не вдасться знайти жодного уламка, не можна стверджувати, начебто хвилі не викинули розбитого корабля на західний берег острова Лінкольна.

Журналіст міркував правильно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що місяців три тому на острові хтось вистрілив з рушниці.

Була вже п’ята година вечора, а мандрівникам залишалося ще пройти дві милі до крайньої точки півострова Звивистого. Вони розуміли, що, дійшовши до Зміїного мису, не встигнуть до заходу сонця повернутися на те місце, де ранком влаштували привал, — біля витоків ріки Віддяки. Тому доводилося провести ніч на мисі, їстівних припасів у них вистачало, і це виявилося дуже доречно, тому що в лісі, на узбережжі, звірів не траплялося. Птахів же було безліч: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби та сотні інших пернатих. Не було дерева без гнізда, не було гнізда, з якого не долинав би шелест крил!

До сьомої години вечора виснажені, втомлені мандрівники підійшли до Зміїного мису, який вигадливим закрутом виступав у море. Тут кінчався ліс, і берег на півдні острова перетворився на звичайний морський берег — з’явилися скелі, рифи і піщані обмілини. Можливо, де-небудь тут і викинуло корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, дослідження довелося відкласти на завтра.

Пенкроф і Герберт взялися шукати місце, зручне для ночівлі. Ліс обривався, а за ним юнак з подивом помітив густий бамбуковий гай.

— Цінне відкриття! — вигукнув він.

— Чому ж цінне? — запитав Пенкроф.

— А ось чому, — відповів Герберт, — розумієш, Пенкрофе, стовбури бамбука, порізані на тонкі гнучкі смужки, служать для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити і перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; з бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, виробляють тростини, чубуки, водопровідні труби; великі бамбуки — прекрасний, легкий і міцний будівельний матеріал, його не підточує хробак. Розпилявши стовбур між двома вузлами, зберігши як дно поперечну перегородку, майструють міцні та зручні посудини, вони дуже поширені в Китаї. Та навіщо я все це розповідаю, тобі ж нецікаво. Але от ще що…

— А що?..

— Знай же, якщо ще не знаєш, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.

— Спаржа тридцять футів заввишки! — здивувався Пенкроф. — І смачна?

— Пресмачна! — відповів Герберт. — Тільки в їжу йдуть, звичайно, не тридцятифутові стовбури бамбука, а молоді пагони.

— Чудово, синку, чудово!

— Молоді пагони, замариновані в оцті, — відмінна приправа.

— Продовжуй, Герберте!

— І нарешті, у стовбурах бамбука утримується цукристий сік, а з нього готують приємний напій.

— І це все? — запитав моряк.

— Все.

— А випадково, курити його не можна?

— Не можна, друже.

Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, які підганяв південно-західний вітер, нещадно били в прибережні скелі, і там зяяли глибокі печери, — у них можна, було переночувати, сховатися від негоди. Тільки-но приятелі зібралися увійти до однієї з печер, як раптом почули люте ричання.

— Назад! — крикнув Пенкроф. — Наші рушниці заряджені лише дробом, а дріб для звірів з таким потужним голосом — дрібка солі.

Схопивши Герберта за руку, моряк відтягнув його під прикриття скелі, і в ту ж мить з печери вийшов чудовий звір.

Це був ягуар, такої ж величини, як його родичі в Азії, тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру покривали чорні плями. Вони особливо яскраво виділялися на білому хутрі черева. Герберт упізнав кровожерливого суперника тигра, ще небезпечнішого, ніж кагуар, який усього лише — суперник вовка!

Ягуар зробив кілька кроків, потім зупинився і почав озиратися, хутро в нього наїжачилося, очі заблищали, немов він уже не вперше зіштовхувався з людиною.

У цю хвилину з-за високих скель з’явився журналіст, і Герберт, думаючи, що Спілет не помітив ягуара, кинувся вже до нього, але Гедеон Спілет знаком зупинив його і продовжував йти вперед. Йому випадало полювати на тигрів; підійшовши кроків на десять до звіра, він завмер, цілячись у нього з карабіна. На обличчі мисливця не затремтів жоден м’яз.

Ягуар напружився, готуючись напасти на людину, але в цю мить куля потрапила йому між очима: звіра було вбито наповал.

Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара, Наб і Сайрес Сміт теж прибігли, і всі почали дивитися на тварину, розпростерту на землі, вирішивши, що ця чудова шкіра прикрасить зал Гранітного палацу.

— Ох, містере Спілет! Який я захоплений вами, як я вам заздрю! — вигукнув Герберт у пориві цілком зрозумілого захвату.

— Та ти, друже, вистрілив би не гірше.

— Я, з такою холоднокровністю?..

— Треба тільки уявити собі, Герберте, що замість тигра перед тобою заєць, і ти преспокійно вистрілиш.

— Тільки й всього, Герберте, — підхопив Пенкроф, — штука не хитра.

— Ось що, — сказав Гедеон Спілет, — якщо ягуар залишив своє лігвище, чому б нам і не переночувати в ньому?

. — А раптом повернуться інші? — занепокоєно допитувався Пенкроф.

— А ми розведемо багаття біля входу до печери, — підказав вихід журналіст, — і вони не наважаться увійти.

— Отже, вперед, у гості до ягуара! — вигукнув моряк, потягши за собою вбитого звіра.

Колоністи вирушили до покинутого лігвища, а поки Наб здирав з ягуара шкіру, його товариші зібрали біля входу величезну купу хмизу, якого в лісі було скільки завгодно.

Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.

Покінчивши зі справами, усі розташувалися в печері на піску, покритому обгризеними кістками; рушниці зарядили на випадок раптового нападу; мандрівники повечеряли і, перш ніж лягти спати, запалили багаття, розкладене біля входу.

І зараз же, немов за командою, пролунав тріск рушничних залпів — це загорівся бамбук, він спалахнув, як справжній феєрверк! Одного гуркоту було задосить, щоб налякати найбезстрашніших хижаків.

Цей спосіб винайшов не інженер, тому що, за свідченням Марко Поло, його здавна застосовували монголи, щоб віднадити від своїх похідних таборів страшних хижаків Середньої Азії.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вирішено повернутися назад південним узбережжям. — Обрис берега. — Пошуки слідів аварії корабля. — Те, що залишилося від повітряної кулі. — Відкриття природної гавані. — Опівночі на березі ріки Віддяки. — Човен сплив

Сайрес Сміт і його супутники чудово виспались в печері, люб’язно наданій ягуаром.

Зі сходом сонця всі вже стояли на березі, на самісінькому кіпці мису, і знову оглядали обрій, що широко відкривався в цьому місці. Інженер ще раз переконався, що на морі не видно ні вітрила, ні кістяка розбитого судна, — він нічого не знайшов, навіть дивлячись у підзорну трубу.

Нічого не виднілося і на березі моря, принаймні на південному боці мису —, майже прямій смузі завдовжки три милі, тому що далі вигин невеликої затоки ховав від погляду іншу частину узбережжя; і, навіть стоячи на крайньому виступі півострова Звивистого, не можна було роздивитися мис Пазур, закритий високими береговими скелями.

Отже, залишалося одне — досліджувати південну частину острова. Але чи варто вирушати негайно в цю експедицію і присвячувати їй весь день 2 листопада?

Це не входило до початкового плану колоністів. Дійсно, залишивши пірогу біля витоків ріки Віддяки, вони вирішили після огляду західного берега повернутися по неї і плисти вниз за течією ріки до Гранітного палацу. Тоді Сайрес Сміт розраховував знайти на західному березі судно, що гине, або корабель, який кинув там якір, але тепер доводилося шукати в південній частині острова не знайдене ними в західній.

Гедеон Спілет запропонував обстежити острів, щоб остаточно розв’язати питання, чи не відбулася тут аварія корабля, і запитав, скільки приблизно миль відокремлює мис Пазур від крайньої точки півострова.

— Та близько тридцяти, якщо йти берегом, — відповів інженер.

— Тридцять миль! — повторив Гедеон Спілет. — Це ж цілий день походу. І все-таки, на мою думку, ми повинні повернутися до Гранітного палацу південним берегом.

— Але від мису Пазура до Гранітного палацу ще щонайменше десять миль, — зауважив Герберт.

— Що ж, сорок так сорок! — погодився журналіст. — Ходімо, не втрачаючи часу. Адже ми довідаємося про невідому частину узбережжя, і нам більше не доведеться її досліджувати.

— Усе це слушно, — сказав Пенкроф, — ну, а як бути з пірогою?

— Залишмо пірогу біля витоків, — відповів Гедеон Спілет, — нічого з нею не станеться за два дні! Не можна нарікати, що на острові засилля грабіжників!

— Одначе варто мені згадати про черепаху, як починаю в усьому сумніватися.

— Черепаха, черепаха! — обурився журналіст. — Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею.

— Хтозна?.. — пробурмотів інженер.

— так, але… — озвався Наб.

Очевидно, йому хотілося щось додати, тому що він відкрив рота, немов збираючись говорити, але так і не сказав ні слова.

— Що ти хочеш, Набе? — запитав інженер.

— Якщо ми повернемося берегом, обігнувши мис Пазур, то будемо відрізані від будинку, — відповів Наб.

— Рікою Віддяки! Це точно, — сказав Герберт, — ні човна, ні моста не матимемо, і нам не переправитися на інший берег.

— Дрібниці, містере Сайрес, — запевнив Пенкроф, — спорудимо пліт і без зусиль перепливемо ріку.

— А все-таки, — розмірковував Гедеон Спілет, — нам доведеться перекинути міст через ріку, щоб налагодити сполучення з лісами Далекого Заходу.

— Подумаєш, міст! — вигукнув Пенкроф. — Та ж містер Сміт у нас інженер! Знадобиться нам міст, він і побудує міст; ну, а сьогодні ввечері я беруся переправити усіх вас на інший берег, та так, що ви навіть ніг не намочите. Припасів їжі у нас вистачить ще на день — це все, що нам потрібно, та й дичини, думаю, трапиться не менше, ніж учора. Ходімо!

Усі палко схвалили пропозицію журналіста, підтриману Пенкрофом, тому що кожному теж хотілося покінчити зі своїми сумнівами і, обігнувши мис Пазур, завершити обстеження острова. Але не можна було втрачати ні хвилини — адже випадало подолати сорок миль, і мандрівники не сподівалися, що дійдуть засвітла до Гранітного палацу.

О шостій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу. Друзі були напоготові і, розраховуючи на зустрічі з двоногими або чотириногими істотами, зарядили рушниці кулями, а Топ, який біг попереду, одержав наказ обстежити лісову галявину.

Від мису, схожого на хвіст гігантського плазуна, там, де закінчувався півострів, берег злегка вигинався впродовж п’яти миль; мандрівники швидко пройшли їх, але, незважаючи на найретельніші дослідження, нічого не знайшли — ні слідів давньої або недавньої аварії корабля, ні слідів привалу, ні попелу згаслого багаття, ні відбитка людської ноги.

Нарешті, вони дісталися до місця, де берег повертав на північний схід, утворюючи бухту Вашингтона, і поглядам їхнім, відкрилося все південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль ледве виднівся в ранковому тумані мис Пазур, і здавалося, — у мандрівників з’явилися зорові галюцинації, — начебто він піднятий і висить між небом і водою. Від цієї точки і до кінця великої бухти тягся рівний, плоский піщаний берег, облямований темною смугою лісу. Далі берег був сильно порізаний, гострі коси ішли в море, а на самому краю мису Пазура чорніли скелі, нагромаджені у вигадливому безладді.

Ось які обриси мала ця частина острова, побачена дослідниками вперше; вони зупинилися, щоб оглянути все узбережжя.

— Судно, яке потрапило сюди, напевно загинуло, — сказав Пенкроф. — Піщані мілини ідуть у відкрите море, а за ними — підводні рифи! Небезпечні місця!

— Але ж що-небудь та й залишилося б! — зауважив журналіст.

— На рифах затрималися б уламки судна, а ось на піску нічого б і не зосталося, — відповів моряк.

— Чому ж?

— Тому що піски небезпечніші всіляких скель, вони все засмоктують. За кілька днів міг зникнути безвісти корпус корабля, навіть кількасоттонний.

— Виходить, Пенкрофе, — промовив інженер, — немає нічого дивного, що від корабля і сліду не знаходимо, якщо він загинув тут на обмілинах?

— так, містере Сайрес, час або буря, мабуть, замели всі сліди. І все-таки дивно, що на березі, подалі від моря, не видно ні уламків щогл, ні дощок.

— Будемо ж продовжувати пошуки! — сказав інженер.

О першій годині пополудні поселенці дійшли до середини бухти Вашингтона — вже подолали двадцять миль.

Зробили привал, щоб поснідати.

Берег змінився: він був скелястий, вигадливо порізаний, довгою Грядою вишикувалися підводні камені, що змінили обмілини; море, зараз спокійне, мало їх оголити під час відливу. Хвилі, облямовані пінистою бахромою, м'яко розбивалися об верхівки підводних стрімчаків. Звідси до мису Пазура берег тягся вузькою смугою, стиснутою між грядою рифів і лісом.

Йти ставало все важче: уламки скель перепиняли шлях уздовж моря. Вищав гранітний кряж, дерева, які ростуть на ньому, здавалося, відступали назад — виднілися тільки зелені верхівки, — вони немов застигли в нерухомому повітрі.

Перепочивши півгодини, мандрівники рушили далі й оглянули кожний куточок у прибережних скелях і на березі. Пенкроф і Наб відважно діставалися до найвіддаленіших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. І щоразу помилялися, вважаючи уламком корабля який-небудь химерний виступ скелі. Лише одне вони відкрили, що берег всипаний їстівними черепашками, але годі й думати про їхнє збирання, доки через ріку Віддяки не з’явиться переправа і колоністи не розживуться досконалішими перевізними засобами.

Отже, тут теж не вдалося знайти слідів очевидної аварії корабля, але ж мандрівники неодмінно помітили б, скажімо, кістяк судна або його уламки, якби море викинуло все це на берег, як викинуло воно ящик, знайдений принаймні за двадцять миль звідси. Ні, абсолютно нічого не траплялося.

До третьої години Сайрес Сміт і його друзі дійшли до тісної, закритої бухти — туди не впадала жодна річечка. То була природна гавань, не помітна з моря; вузький прохід зміївся між підводними скелями.

Очевидно, сильний підземний поштовх розколов гряду стрімчаків у глибині бухти, — утворився пологий схил, по якому легко було піднятися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Пазура і, отже, за чотири милі навпростець від плато Круговиду.

Гедеон Спілет запропонував супутникам зробити привал; вони погодилися, в усіх розгулявся апетит, і, хоча пора обіду ще не настала, ніхто не відмовився підкріпитися шматочком дичини. Якщо зараз перекусити, можна потерпіти до вечері в Гранітному палаці.

Кілька хвилин потому колоністи сіли під чудесними морськими соснами, Наб витяг з похідної сумки їстівні припаси, і усі взялися за їжу.

Майданчик розкинувся на висоті п’ятдесят — шістдесят футів над рівнем моря… Перед очима мандрівників розстелявся досить великий простір до бухти З’єднання, що синіла за скелястим мисом. Але не виднілися ні острівець, ні плато Круговиду, їх не можна було роздивитися, тому що рельєф ґрунту і стіна високих дерев ховали північну частину обрію.

Перед очима супутників відкрилася безмежна широчінь океану, але ніхто з них не помітив корабля; марно інженер наводив на обрій підзорну трубу — вітрила ніде не біліли.

Друзі так само уважно оглянули в підзорну трубу і ту частину узбережжя, яку ще не дослідили, починаючи від піщаного берега до рифів, але не знайшли ніяких слідів аварії корабля.

— так, — сказав Гедеон Спілет, — доведеться нам, мабуть, змиритися з дійсністю. Втішаймося, що ніхто не заперечує наших прав на острів Лінкольна.

— Ну, а як же дробинка? — запитав Герберт. — Адже вона ж нам не примарилася!

— Чорт забирай, звичайно, ні! — вигукнув Пенкроф, згадавши про зламаний зуб.

— Який же висновок? — запитав журналіст.

— А ось який, — відповів інженер, — близько трьох місяців тому невідомий корабель, з доброї волі або вимушено, пристав…

— Виходить, ви припускаєте, Сайресе, що корабель безвісти зник? — запитав журналіст;

— Ні, дорогий Спілете; але погодьтеся, що тепер його тут немає.

— Отже, якщо я вас правильно зрозумів, містере Сайрес, — сказав Герберт, — корабель відплив?

— Очевидно!

— І ми навіки пропустили нагоду повернутися на батьківщину? — вигукнув Наб.

— Боюся, що так.

— Що ж, раз цей шанс втрачено, ходімо, — сказав Пенкроф, який уже скучив за Гранітним палацом.

Але ледь він підвівся, як пролунав голосний гавкіт Топа, і собака вискочив з лісу, тримаючи в зубах брудний шматок тканини.

Наб вихопив річ з пащі собаки. Це був шматок товстої полотнини.

Топ збуджено гавкав, бігав і стрибав, начебто запрошуючи хазяїна піти слідом за ним до лісу.

— Але ж там, можливо, і є розгадка дробинки! — вигукнув Пенкроф.

— Людина, яка пережила аварію корабля! — крикнув Герберт.

— Можливо, поранена, — сказав Наб.

— Або мертва! — додав журналіст.

І всі пішли за собакою, пробираючись між високими соснами, які стіною стояли на галявині. Про всяк випадок Сайрес Сміт і його супутники звели курки.

Поселенці заглибилися в ліс, але, на превелике своє розчарування, не знайшли відбитків людських ніг. Чагарнику і ліан ніхто не торкався, доводилося розрубувати їх сокирою, як у непролазних хащах Далекого Заходу. Важко було припустити, що тут побувала людина, а тим часом Топ бігав туди-сюди, начебто наполегливо обнюхуючи випадкові сліди, домагаючись якоїсь мети.

Мандрівники йшли сім-вісім хвилин, поки Топ не завмер. Вони опинилися на прогалині, оточеній високими деревами, озирнулися і нічого не побачили ні під кущами, ні між стовбурами.

— Та що з тобою, Топе? — запитав Сайрес Сміт. Топ гавкав ще голосніше, стрибаючи біля велетенської сосни.

Раптом Пенкроф вигукнув:

— От здорово! Ось так штука!

— Що таке? — запитав Гедеон Спілет.

— А ми шукаємо уламки корабля на морі і на суші!

— Ну так що ж?

— А те, що вони — у повітрі.

І моряк показав на якесь величезне полотнище, що біліло на верхівці сосни: Топ, мабуть, приніс шматок, який валявся на землі.

— Та це не уламок загиблого корабля, — зауважив Гедеон Спілет.

— Стривайте-но… — вимовив Пенкроф. — Невже це…

— так, все, що залишилося від нашої повітряної кулі, вона зависла там, на дереві.

Пенкроф не помилявся і, голосно крикнувши «ура», додав:

— А ось і чудова тканина! Зможемо пошити собі білизну на кілька років! Зробимо носові хустки і сорочки! Ану, містере Спілет, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

І справді, поселенцям острова Лінкольна пощастило: повітряна куля, востаннє злетівши в небо, впала на острів, і їм поталанило її знайти. Вони вирішили зберегти оболонку кулі на той випадок, якщо надумають знову почати повітряну подорож, або з користю застосувати кількасот ліктів бавовняної тканини відмінної якості, попередньо знежиривши її. Зрозуміло, що всі поділяли радість Пенкрофа.

Але потрібно було зняти оболонку кулі з дерева і сховати її в надійному місці — завдання не з легких. Наб, Герберт і моряк вилізли на верхівку сосни, демонструючи чудеса спритності, і взялися відчіплювати величезний аеростат, який лопнув.

Вони вовтузилися більше двох годин і, нарешті, спустили на землю не тільки оболонку з клапаном, пружинами, мідними частинами, але й сітку, інакше кажучи, мотузки і троси — майбутній такелаж, а на додачу — обруч і якір. Оболонка збереглася добре, якщо не враховувати, що нижня її частина розірвалася.

Ціле багатство впало на них з неба.

— Але ж якщо нам, містере Сміт, заманеться залишити острів, то в дорогу ми вирушимо не на повітряній кулі, — чи не так? Повітряні кораблі ніяк не бажають летіти, куди тобі хочеться, нам це вже відомо! Послухайте, збудуємо гарний бот, тонн на двадцять. З вашого дозволу, я виріжу з цієї парусини фок[22] і клівер,[23] а з іншого зшиємо собі білизну!

— Побачимо, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — побачимо.

— А поки що треба все сховати в надійне місце, — підхопив Наб.

Дійсно, була неможливою доставка такого важкого вантажу — полотна, тросів, мотузок — до Гранітного палацу, для цього потрібен був візок, а поки вимагалося вберегти багатство від негоди. Поселенці спільними зусиллями знесли все на берег; там вони знайшли в скелях досить велике заглиблення, майже печеру, захищену від вітру, дощу і морського прибою.

— Ви шукали шафу, ось вам — шафа, — сказав Пенкроф, — на ключ її не замкнеш, значить варто закрити отвір. Про двоногих злодіїв я не думаю, а остерігаюсь злодіїв чотириногих!

О шостій годині вечора роботу закінчили. Охрестивши бухту Портом Повітряної кулі, мандрівники вирушили до мису Пазура. Пенкроф та інженер розмовляли про плани на найближче майбутнє. Насамперед потрібно перекинути міст через ріку Віддяки, щоб налагодити сполучення з південною частиною острова, потім забрати візком аеростат, тому що на човні його не перевезеш, і, нарешті, спорудити палубне судно; Пенкроф оснастить його як шлюп; і тоді можна вирушати у довколосвітню подорож… навколо Острова, а потім…

Наближалася ніч; уже почало сутеніти, коли наші мандрівники дісталися до мису Знахідки, де виявили дорогоцінний ящик. Вони й тут не знайшли слідів аварії корабля; довелося погодитися з висновком, до якого вже давно дійшов Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного палацу залишалося ще чотири милі, вони їх швидко подолали; мандрівники дійшли берегом до гирла ріки Віддяки; опівночі вони добрели до першого її закруту.

Ширина ріки тут дорівнювала вісімдесятьом футам, і переплисти ріку було нелегко, але Пенкроф обіцяв перебороти ці труднощі і збирався дотримати слова.

Варто сказати, що наші мандрівники вибилися із сил. Перехід затягнувся, а відпочити їм після знахідки кулі не вдалося. Всім хотілося швидше дістатися до Гранітного палацу, повечеряти і лягти спати, — був би міст, вони за чверть години опинилися б біля будинку.

Панувала темна ніч. Пенкроф збирався виконати обіцянку — спорудити щось схоже на пліт, щоб переправитися через ріку Віддяки. Наб і моряк озброїлися сокирами, облюбували біля самої води два підходящих дерева і взялися рубати їх під корінь.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сиділи на березі та чекали, коли знадобиться їхня допомога, а Герберт блукав неподалік.

Раптом юнак, який ішов угору, бігцем повернувся і, показуючи на ріку, крикнув:

— Дивіться, що там таке?

Пенкроф кинув роботу і побачив, що рікою пливе якийсь предмет, ледве помітний у темряві.

— Та це ж човен! — скрикнув він.

Всі подалися туди і, на превеликий подив, побачили, що за течією пливе човен.

— Гей, там, на човні! — гукнув Пенкроф за звичкою, властивою морякам, не подумавши, що краще, мабуть, було б помовчати.

У відповідь — ні слова. Човен все наближався, і коли він виявився кроків за дванадцять, моряк здивовано промовив:

— Та це ж наша пірога! Фалінь обірвався, і вона поплила вниз за течією. Справді, вчасно з’явилася!

— Наша пірога?.. — перепитав інженер. Пенкроф не помилився. То був їхній човен. Мабуть, фалінь лопнув, і човен приплив сюди від витоків ріки Віддяки! Отже, треба було спіймати пірогу, поки швидка течія не віднесла її в море, що й зробили спритно Наб і Пенкроф за допомогою довгої жердини.

Човен пристав до берега. Інженер стрибнув у нього першим, схопив фалінь, помацав його і переконався, що він дійсно перетерся об скелю. Журналіст сказав йому напівголосно:

— Я б назвав це випадком…

— І дуже дивним! — підхопив Сайрес Сміт. так чи інакше, але випадок щасливий! Герберт, журналіст і Пенкроф по черзі влізли до човна. Вони не сумнівалися, що фалінь перетерся; найбільше дивувало те, що човен з’явився саме в ту мить, коли колоністи знаходилися на березі, де їм вдалося його перехопити; за чверть години він поплив би в море.

Якби сталося це в часи, коли вірили в духів, мандрівники з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася надприродна істота, яка дарувала людям — жертвам катастрофи свої щедроти!

Кілька змахів веслами, і поселенці опинилися біля гирла ріки Віддяки. Човен витягли на піщаний берег біля Нетрів, і всі рушили до мотузкової драбини Гранітного палацу.

Але раптом люто загавкав Топ, а Наб, який шукав навпомацки першу сходинку, закричав…

Сходи зникли.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вигуки Пенкрофа. — Ніч у Нетрях. — Стріла Герберта. — План Сайреса Сміта. — Зненацька знайдений вихід. — Що сталося в Гранітному палаці. — Як у поселенців з’явився новий слуга

Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обнишпорили в темряві гранітну стіну, спочатку подумавши, що вітер зрушив драбину, потім вирішивши, що вона обірвалася, пошукали на землі. Але драбина зникла безслідно. Можливо, її закинуло шквалом на перший майданчик, що знаходився на половині підйому до Гранітного палацу, але з’ясувати це заважала непроглядна пітьма.

— Якщо це чийсь жарт, — обурювався Пенкроф, — то дурний жарт. Прийшли додому і не знайшли драбини, щоб піднятися до себе в кімнату, — тут намореним людям не до сміху.

Наб тільки охав.

— Але ж вітру не було! — зауважив Герберт.

— Починаю підозрювати, що на острові Лінкольна діються дивні справи! — пробурчав Пенкроф.

— Дивні справи? — перепитав Гедеон Спілет. — Справді, Пенкрофе, усе це цілком природно. Хтось прийшов, поки ми мандрували, розташувався в нашім помешканні й підняв драбину.

— Хтось! — вигукнув моряк. — так хто ж, на вашу думку?

— Скажімо, мисливець, який поранив пекарі, — відповів журналіст, — вже тоді він за все нам відповість.

— Стривайте, якщо там нагорі хто-небудь є, — сказав Пенкроф і вилаявся: він втрачав терпіння, — то ми зараз одержимо відповідь.

І моряк крикнув громовим голосом:

— Гей, ви там!

Але тільки луна багаторазово повторила його вигук. Поселенці прислухалися: їм здалося, що там, нагорі, хтось глумливо хихикнув, але неможливо було зрозуміти, хто. Одначе Пенкрофу не відповіли, і він знову закричав.

Подія ця, звичайно, могла приголомшити навіть людей сторонніх, а поселенців тим паче. У їхньому становищі кожна дрібниця виглядала багатозначно, але, справді, за сім місяців, проведених на острові, такого дива з ними ще не траплялося.

Отже, колоністи забули про втому, їх так поглинули події, що вони стояли біля підніжжя Гранітного палацу, не знаючи, що й думати, з чого почати. Вони ставили один одному запитання, що залишалися без відповіді, і робили припущення, одне за інше неймовірніше. Наб, обдурений у своїх сподіваннях, гірко нарікав, що не може потрапити до кухні, та й їстівні припаси, взяті в дорогу, скінчилися, і він не знав, де роздобути їжу.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — нам залишається тільки одне: дочекатися ранку і тоді, залежно від обставин, діяти. А поки ходімо до Нетрів. Там ми знайдемо притулок, — правда, залишимося без вечері, зате виспимося.

— так що це за нахаба з нами так пожартував, га? — продовжував обурюватися Пенкроф, який ніяк не міг заспокоїтися.

Ким би не був цей «нахаба», мандрівникам випадало одне — за порадою Сайреса Сміта, дістатися до Нетрів і дочекатися там ранку. Про всяк випадок Топу наказали вартувати під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ одержував наказ, то виконував його беззаперечно. Отже, вірний пес залишився біля підніжжя гранітної стіни, а його хазяїн з товаришами знайшли притулок серед скель.

Якби ми сказали читачам, що поселенці, незважаючи на втому, добре спали, лежачи на піску в Нетрях, ми погрішили б проти істини. Вони бентежились, розуміючи, що в їхньому житті знову сталося щось важливе. Чи випадковість це, винуватиця якої — стихія, або, навпаки, справа рук людських, про все вони довідаються вранці; до того ж їм дуже незручно лежалося на голій землі. так чи інакше, але їхнє житло зайняли, і потрапити додому було неможливо.

Крім того, Гранітний палац слугував не тільки житлом, але й складом. У ньому зберігалося все їхнє майно: зброя, інструмент, прилади, бойові запаси, усіляка їжа та інше. Якщо все це розкрадено, поселенцям доведеться знову заводити господарство, майструвати зброю та інструменти. Справа нелегка! Вони так тривожились, що не зімкнули очей: то один, то інший щохвилинно виходив подивитися, чи добре Топ несе свою службу. Один лише Сайрес Сміт чекав ранку з властивою йому холоднокровністю, і хоча його думка енергійно працювала, він дубився в здогадах, не знаходячи пояснень; інженер обурювався, міркуючи про те, що вони оточені якимись, мабуть, могутніми силами, а він не в змозі зрозуміти, що це таке. Гедеон Спілет поділяв почуття друга, і обоє вони не раз обмінювалися думками, правда напівголосно, про дивні обставини, що продемонстрували всю їхню недалекоглядність, усю безпорадність. Без сумніву, з островом пов’язана якась таємниця, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб зрештою вирішив, що все це його не стосується, це справа його хазяїна, і якби славний негр не побоявся здатися нечемним, він у цю ніч спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці.

Зате Пенкроф не тямився з люті.

— Гарний жарт, — обурювався він, — хто ж учинив таке! Не любитель я таких дотепів, і жартівнику буде непереливки, якщо він потрапить мені під руку!

Тільки-но зайнялася зоря, поселенці, озброєні належним чином, вирушили на берег, до краю підводних скель. Гранітний палац виходив безпосередньо на схід, із хвилини на хвилину його мало освітити сонце, що сходило.

І дійсно, ще не минула й п’ята година, як проміння впало крізь завісу, листя на закриті віконниці.

Здавалося, що все йшло добре, але поселенці мимоволі скрикнули, помітивши, що двері, які вони, йдучи, зачинили, розчахнуті навстіж.

Хтось проникнув до Гранітного палацу. Сумнівів не залишалося.

Верхні сходинки, що вели від майданчика до дверей, були на місці, а ось нижні хтось притяг до самісінького порога. Зрозуміло, що люди, які вдерлися до будинку, вирішили убезпечити себе від усіляких несподіванок.

Довідатися ж, які там некликані гості і скільки їх, не випадало можливості, тому що на порозі ніхто не з’являвся.

Знову пролунав вигук Пенкрофа.

У відповідь ні звуку.

— Негідники! — крикнув моряк. — Сплять, немов у власному будинку. Гей, ви там, пірати, розбійники, корсари, поріддя Джона Буля!

Якщо Пенкроф, справжній американець, називав когось «поріддям Джона Буля», значить хотів образити.

У цю хвилину зовсім розвиднилось, і фасад Гранітного палацу спалахнув під сонячними променями. Але всередині будинку, як і зовні, було тихо, спокійно.

Поселенці дивувалися — вдерся чи ні хтось до Гранітного палацу? Втім, сумніватися не доводилося — адже драбину хтось забрав, до того ж некликані гості, ким би вони не були, не могли втекти! Але як до них дістатися?

Герберту спала на думку ідея прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між нижніми сходинками драбини, яка теліпалася біля порога, потім тихенько потягнути за мотузку — сходи впадуть на землю, тоді можна буде піднятися до Гранітного палацу.

Нічого іншого, мабуть, не зробиш, і при відомій спритності можна сподіватися на успіх. На щастя, луки і стріли зберігалися в одному з коридорів Нетрів, знайшлося і кілька сажців тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до стріли, добре опереної. Потім Герберт натягнув тятиву і ретельно прицілився в кінець драбини, яка звисала.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили назад, — вони спостерігали за вікнами Гранітного палацу. Журналіст, приставивши карабін до плеча, спрямував дуло на двері.

Тятива забриніла, стріла просвистіла, злетівши разом з мотузкою, і пройшла між двома останніми сходинками драбини.

Справа була зроблена.

Герберт відразу ж ухопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потягнув її, щоб спустити драбину, у дверному отворі майнула чиясь рука, схопила драбину і затягла її в Гранітний палац.

— Тварюко негідна! — закричав моряк. — Хочеш одержати кулю, зараз одержиш.

— Та хто ж це? — запитав Наб.

— Як? Ти не впізнав?..

— Ні.

— Та це ж мавпа, макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло захопили мавпи — підняли драбину, поки нас не було.

І в цю хвилину, начебто підтверджуючи слова моряка, троє чи четверо чотирируких з’явилися у вікнах: мавпи відкрили віконниці та почали кривлятися і гримасувати, неначе по-своєму вітали справжніх власників будинку.

— так я й знав, що все це — чийсь жарт, — вигукнув Пенкроф, — з одним із жартівників і поквитаємося за всіх.

Моряк підкинув рушницю, швидко прицілився і вистрілив. Мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.

Ця велика мавпа, безсумнівно, належала до першого розряду чотирируких. Якої вона була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, — невідомо, але належала вона до людиноподібних мавп, названих так завдяки подібності з людьми. Потім Герберт визначив, що це орангутанг, а ми пам’ятаємо: юнак знався на зоології.

— Чудова тварина! — зробив висновок Наб.

— Припустимо, що чудова, — відповів Пенкроф, — але ось не знаю, чи потрапимо ми додому!

— Герберт — чудовий стрілець, — сказав журналіст, — адже в нього є лук!.. Нехай він знову…

— Добре! Але мавпи хитрющі! — втрутився знову Пенкроф. — Вони вже не визирнуть у вікна, і нам не вдасться їх перестріляти, а як подумаю про те, що вони накоїли в кімнатах і коморі…

— Зачекайте, — озвався Сайрес Сміт, — тварини недовго нам заважатимуть.

— Повірю в це, коли побачу їх на землі, — відповів моряк. — До речі, чи не знаєте, містере Сайрес, скільки там, нагорі, цих пустунів?

Поки що ніхто не міг відповісти на запитання Пенкрофа; важко було влучити в ціль, тому що нижній кінець драбини забрали за двері; коли ж він знову потягнув за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на попередньому місці.

Колоністи опинилися в скрутному становищі. Пенкроф шаленів. Це виглядало дещо смішно, але він не знаходив тут нічого кумедного. Поселенці розуміли, що зрештою вони потраплять до свого житла і виженуть мавп, — але коли і як? Цього ніхто не міг сказати.

Минула друга година, а мавпи не з’являлися; вони, причаїлися в будинку, але кілька разів то мавпяча морда, то лапа з’являлися в дверях або у вікні, і тварин відразу зустрічали рушничні постріли.

— Сховаймося, — запропонував інженер. — Можливо, мавпи вважатимуть, що ми пішли, і знову визирнуть. А Герберт і Спілет засядуть у скелях і стрілятимуть, як тільки з’явиться хоч одна мавпа.

Усі виконали наказ інженера, а кращі стрілки — журналіст і юнак — зайняли зручну позицію між скелями, — мавпи їх не могли бачити. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт піднялися на плато, вирушили до лісу постріляти дичини: настав час сніданку, а їсти було нічого.

Менше ніж за півгодини мисливці повернулися — вони принесли кілька скелястих голубів і нашвидкуруч засмажили. А з будинку так і не з’явилася жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт теж поснідали, поки Топ сторожував під вікнами. Перехопивши нашвидкоруч, вони повернулися на свій пост.

Минуло ще години дві, але ситуація нітрохи не змінилася. Чотирирукі не подавали ніяких ознак життя, можна було подумати, що вони розбіглися; очевидно, їх так налякала загибель родича, наполохав гуркіт пострілів, що вони забилися в який-небудь затишний куточок Гранітного палацу, можливо, навіть до комори.

Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин.

— Препаскудна історія, — зрештою сказав журналіст, — і, справді, немає підстави думати, що вона коли-небудь скінчиться.

— Одначе настав час виганяти негідників! — скипів Пенкроф. — Ми впораємося і з двадцятьма мавпами! Тільки б схопитися з ними; невже ніяким способом до них не дістатися?

— Є один шлях, — відповів інженер, який, мабуть, щось придумав.

— Один? Що ж, і це добре, оскільки інших немає. Який же?

— Спробуймо спуститися до Гранітного палацу через старий водостік, — відповів інженер.

— Сто тисяч чортів! — крикнув моряк. — Як же я сам не здогадався!

Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. Правда, отвір водостоку забили міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку.

Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися на місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду.

Але не встигли вони зробити і, п’ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх.

Вони зупинилися.

— Біжімо назад, — запропонував Пенкроф. Поселенці кинулися бігти щодуху берегом ріки.

Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося.

І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавпи навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. Ось п’ять або шість мавп виявилися гарною мішенню, поселенці спокійно прицілилися і відкрили вогонь. Пролунали пронизливі крики, поранені й убиті тварини падали в кімнати. Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися на смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи.

— Ура, ура! — закричав Пенкроф.

— Рано кричати ура, — зауважив Гедеон Спілет.

— Чому? Адже всі вони перебиті, — відповів моряк.

— Згодний, але до будинку ми все-таки увійти не можемо. Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.

— Доведеться, — сказав інженер. — Одначе було б краще…

У цю мить, немов у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз.

— Присягаюся трубкою! От здорово! — закричав моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

— так, здорово! Але чи не занадто? — пробурчав інженер і першим почав підніматися по драбині,

— Обережніше, містере Сайрес, — крикнув Пенкроф, — можливо, мавпи ще там…

— Зараз побачимо, — відповів інженер, не зупиняючись.

Його товариші піднімалися за ним і за хвилину дісталися до порога.

Обшукали весь будинок.

Нікого не знайшли ні в кімнатах, ні в коморі — у ній чотирирукі добряче похазяйнували.

— А як же драбина? — занепокоївся моряк. —

Який джентльмен її спустив?

Цієї миті пролунав крик, і величезна мавпа, яка сховалася в коридорі, кинулася до залу, — за нею гнався Наб.

— Ах ти розбійнику! — крикнув Пенкроф.

І він змахнув сокирою, збираючись розтрощити тварині голову, але Сайрес Сміт зупинив його, кажучи:

— Змилосердьтесь над мавпою, Пенкрофе!

— Пожаліти чорноморду тварину?

— Та вона ж скинула нам драбину.

Інженер сказав це таким дивним тоном, що ніхто не зрозумів, говорить він серйозно чи жартує.

Всі кинулися на мавпу, вона хоробро захищалася, але її повалили і зв’язали.

— Хух, — віддувався Пенкроф, — а що ж нам з нею робити?

— Візьмемо в служіння, — відповів Герберт. Говорячи це, юнак і не думав кепкувати, — він знав, яку користь може дати розумна мавпа.

Всі з’юрмилися біля тварини й уважно її роздивлялися. Вона належала до того розряду людиноподібних, лицьовий кут яких не дуже відмінний від лицьового кута австралійців і готтентотів. Це був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерливість бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані звички павіана! У представників цього сімейства людиноподібних спостерігаєш риси, що свідчать майже про людський розум. Ручні орангутанги вміло прислужують за столом, прибирають у кімнатах, дають лад одягу, чистять взуття, спритно користуються ножем, ложкою, виделкою і навіть п’ють вино… неначе двоногі слуги без мавпячої шкіри. Відомо, що орангутанг служив Бюффону,[24] як відданий і старанний слуга.

Зв’язаний орангутанг, що лежав у залі Гранітного палацу, був просто велетнем, шести футів заввишки; він мав пропорційну статуру, широкі груди, голову середніх розмірів, лицьовий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, круглий череп, великий ніс, тіло вкрите м’яким лискучим хутром, — тобто це був чудовий представник людиноподібних мавп. Очі він мав менші людських, погляд — жвавий, розумний, білі зуби блищали з-під вусів, завершувала портрет невелика кучерява борідка каштанового кольору.

— Просто красень! — сказав Пенкроф. — Знали б ми його мову, поспілкувалися б!

— так це правда, хазяїне? Він буде нам служити?

— так, Набе, — усміхаючись, відповів інженер. — Тільки не ревнуй!

— Сподіваюся, з нього вийде чудовий слуга, — зауважив Герберт. — Очевидно, він ще молодий, і ми зможемо його виховати. Нам не доведеться застосовувати силу або виривати в нього ікла, як це робиться в таких випадках! Він, напевно, прив’яжеться до господарів, якщо вони жалітимуть його.

— Звичайно, ми будемо до нього добре ставитись, — відповів Пенкроф, який уже забув своє обурення «жартівниками».

І, наблизившись до орангутанга, запитав:

— Ну, як справи, приятелю?

Орангутанг у відповідь тихенько забурчав, не виявляючи особливої неприязні.

— То, виходить, хочемо приєднатися до родини поселенців? — запитав моряк. — І почнемо служити містеру Сайресу Сміту, так, чи що?

Почулося схвальне бурчання.

— І замість оплати вистачить і їжі?

Втретє прозвучало задоволене бубоніння.

— Мова в нього досить одноманітна, — озвався Гедеон Спілет.

— І добре, — заперечив Пенкроф. — Чим менше говорить слуга, тим краще. І крім того — без платні! Чуєте, приятелю? Для початку оплати вам не призначаємо, зате надалі одержите подвійно, якщо вами будуть задоволені!

так з’явився на острові ще один поселенець, який згодом надав усім безліч послуг. Назвали його на прохання моряка й на згадку про мавпу, відому йому колись, Юпітером, а скорочено — Юпом.

Ось, як дядечко Юп без особливих церемоній оселився в Гранітному палаці.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Роботи, які не терплять зволікання. — Міст через ріку Віддяки. — Плато Круговиду перетвориться на острів. — Підйомний міст. — Збір зерна. — Струмок. — Містки. — Пташиний двір. — Голубник. — Онагри. — Запряжка. — Поїздка до порту Повітряної кулі

Отже, поселенцям острова Лінкольна вдалося знову заволодіти своїм житлом, не звертаючись до закинутого водостоку і не перетворюючись знову на мулярів. І справді, їм пощастило, тому що тієї миті, коли вони вже зібралися почати роботу, зграю мавп охопив раптовий і незрозумілий жах, який вигнав їх із Гранітного палацу. Можливо, тварини відчули, що їм загрожує напад з іншого боку? Тільки так і пояснювалась їхня стрімка втеча.

Наприкінці дня поселенці перенесли трупи мавп до лісу і зарили; потім вони впорядкували житло: непрошені гості все перекинули догори дном, але майже нічого не поламали. Наб розпалив плиту і приготував із запасів, що зберігалися в коморі, смачний обід, якому всі віддали належне.

Не забули і Юпа, він з апетитом з’їв кедрові горіхи і коренеплоди, якими його просто загодували. Пенкроф розв’язав йому руки, але ноги залишив сплутаними мотузами, доки не переконається в слухняності мавпи.

А перед сном Сайрес Сміт і його товариші, сидячи за столом, обговорили деякі нагальні плани.

Найважливішою і спішною справою вони вважали спорудження мосту через ріку Віддяки — треба налагодити сполучення між Гранітним палацом і південною частиною острова; потім доводилося влаштувати кораль[25] для муфлонів та інших тварин, яких вирішили приручити.

Здійснивши обидва плани, поселенці розв’язали б важливе питання — поновили б одяг. Справді, через міст легко буде переправити оболонку кулі, з якої вийде прекрасна білизна, а в коралі вони настрижуть вовни для зимового вбрання.

Сайрес Сміт мав намір улаштувати кораль біля витоків Червоного струмка, поблизу гірських пасовищ, де вистачало соковитого і щедротного харчу. Дорога між плато Круговиду і витоками Червоного струмка була майже прокладена, а коли вони розбагатіють на удосконалений візок, пересування полегшиться, особливо якщо вдасться спіймати яку-небудь запряжну тварину.

Але якщо на кораль не впливала віддаленість від Гранітного палацу, то інакше розгорталися перспективи пташника, на цьому Наб і зупинив увагу поселенців. І справді, місце домашнього птаха — під рукою головного кухаря. І всі погодились, що немає зручнішого куточка для пташиного двору, ніж на березі озера, поруч зі старим водостоком. Водяне птаство жило б там на волі, як і всі інші пернаті. Вирішили зробити першу спробу і приручити самця та самку прихованохвостів, спійманих під час недавньої експедиції.

Ранком 3 листопада випадало братися за нові роботи — спорудження мосту, і в цій важливій справі повинні були брати участь усі поселенці. Вони перетворилися на тесль і, взявши на плечі пилки, сокири, прихопивши кліщі, молотки, пішли до берега ріки. Пенкроф висловив таке побоювання:

— А що, коли за нашої відсутності дядечкові Юпу спаде на думку витягти драбину, яку він так поштиво спустив нам учора?

— Припасуємо її за нижній кінець, — відповів Сайрес Сміт.

І вони прив’язали драбину до двох кілків, глибоко вбитих у землю. Потім поселенці піднялися лівим берегом ріки Віддяки і незабаром дійшли до першого закруту ріки.

Вони зупинилися, щоб перевірити, чи можна тут перекинути міст. Місце здалося їм зручним.

І справді, звідси до порту Повітряної кулі, відкритого напередодні на південному березі, було усього лише три з половиною милі: між цими двома точками неважко прокласти дорогу, що з’єднає Гранітний палац з південною частиною острова.

Сайрес Сміт поділився з товаришами планом, який він уже давно обміркував. Здійснити його було дуже легко, і він дав би величезну користь усій колонії. План полягав у тому, щоб відгородити від зовнішнього світу плато Круговиду, убезпечити його від нападу чотириногих і чотирируких. таким чином, Гранітний палац, Нетрі, пташиний двір і вся верхня частина плато, яку передбачалося засіяти, мали б захист від хижаків.

Виконати такий проект було досить просто, і ось як планував інженер діяти.

Плато і так уже відгородилося з трьох боків озером і двома ріками — штучною і природною.

На північному заході розстелялося озеро Гранта, берег його йшов від затоки колишнього водостоку до пробоїни, зробленої в східному березі для спуску води.

З цієї пробоїни на півночі плоскогір’я падав у море рукотворний водоспад; потік проклав собі шлях схилом кряжа і піщаним берегом. Варто поглибити на всьому протязі русло цієї штучної гірської річки, і вона стане нездоланною перешкодою для диких тварин.

Уздовж усього східного краю плато, від гирла цієї річки і до гирла річки Віддяки, захистом служило море.

Нарешті, на півдні плато обмежувала нижня течія ріки Віддяки, від її гирла до того закруту, де поселенці збиралися спорудити міст.

Отже, залишався незахищеним лише західний край плато між закрутом ріки і південним берегом озера; він тягнувся близько милі і відкривався для будь-якого вторгнення. Поселенці мали вирити широкий і глибокий рів, заповнити водою з озера, влаштувавши другий водостік, цього разу — вбік ріки Віддяки. Звичайно, рівень води в озері через це набагато понизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його задуму.

— таким чином, — додав інженер, — плато Круговиду перетвориться на справжній острів, оточений з усіх боків водою, а сполучатися з іншими нашими володіннями можна буде завдяки цілій системі мостів: один ми перекинемо через ріку Віддяки, два містки ми вже спорудили — біля самого початку водоспаду й біля впадіння в море, і, нарешті; ми побудуємо ще два містки — один через рів, що, по-моєму, варто вирити, а другий — через ріку Віддяки. Отже, якщо і мости і містки будуть підйомними, ніхто більше не вдереться на плато Круговиду.

Сайрес Сміт намалював карту плато, щоб ясніше розтлумачити все це своїм товаришам, які негайно уявили задум інженера. Вони одностайно схвалили його, а Пенкроф, розмахуючи сокирою, вигукнув:

— Міст насамперед!

Справа була невідкладна. Будівельники вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Частину мосту, що прилягає до правого берега ріки Віддяки, вирішили зміцнити, а його ліву половину піднімати за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах.

Робота, звичайно, складна, і, як би вміло її не виконували, часу забрала багато, тому що ширина ріки досягала в цьому місці вісімдесятьох футів. Забили палі, — на них мала спочивати нерухома частина мосту, — а для цього довелося спорудити копер.[26] Палями замінили підвалини мосту, так що він міг витримати велике навантаження.

Ha щастя, не відчувалося нестачі ні інструментів, ні цвяхів, ні винахідливості, — інженер знав справу, а його товариші за сім місяців набули багатьох навичок і тепер старанно допомагали йому. Варто сказати, що Гедеон Спілет не відставав від інших і навіть змагався у швидкості із самим моряком, який «ніяк не очікував такої спритності від журналіста».

Будували міст через ріку Віддяки три тижні і займалися тільки цим. Обідали тут же, на місці роботи. Погода стояла чудова, тому додому поверталися лише на вечерю.

За цей час усі переконалися, що дядечко Юп легко освоюється в новій обстановці та звикає до своїх господарів, на яких дивиться з найживішою цікавістю. Одначе Пенкроф з обережності не зняв з нього пута, він вирішив почекати — і це було розсудливо — того дня, коли закінчаться роботи і плато стане неприступним, а втеча з нього неможливою. Топ і Юп подружилися й охоче гралися разом, хоча Юп взагалі все робив з дуже поважним виглядом.

Двадцятого листопада закінчили будівлю мосту. Піднімальна частина, урівноважена противагами, легко піднімалася — вистачало лише невеликого зусилля: між шарніром і останньою поперечиною, на яку вона звичайно спиралася, виходив проліт завширшки двадцять футів, а це перепиняло дорогу будь-якому звіру.

І тут постало питання, чи не час вирушити за оболонкою аеростата, яку поселенцям не терпілось заховати в безпечному місці; але щоб перевезти її, необхідно було доставити візок у порт Повітряної кулі, а отже — прокласти дорогу крізь лісову хащу Далекого Заходу. Це вимагало часу. Наб і Пенкроф подалися на розвідку; дійшовши до бухти, вони переконалися, що «запас полотна для білизни» нітрохи не постраждав у печері, де вони його приховали, тому вирішили не переривати робіт і швидше перетворити на острів плато Круговиду.

— Ось коли, — зауважив Пенкроф, — ми щонайкраще влаштуємо і пташник: не доведеться більше побоюватися, що туди навідається лисиця чи пролізуть інші хижаки.

— А крім того, — додав Наб, — можна зорати землю, пересадити дикі рослини…

— І підготувати для посіву наше друге хлібне поле! — вигукнув моряк з урочистим виглядом.

Справа в тім, що перше поле, в яке кинули одне-єдине зерно, дало завдяки турботам Пенкрофа чудові сходи. Він виростив десять колосків, обіцяних інженером, і тому що кожен колосок приніс вісімдесят зерен, колонія одержала вісімсот зерен, до того ж за півроку, що обіцяло два врожаї на рік.

З восьмисот зерен п'ятдесят треба було сховати про запас з обережності, а інші посіяти на новому полі — і не менш ретельно, ніж перше і єдине зерно. Поле зорали, потім загородили міцним парканом з високих гострих кілків, що звірі не могли перебратися через нього. Птахів відлякували тріскачки і страшні опудала — фантастичні витвори Пенкрофа. Сімсот п’ятдесят зерен поселенці посіяли, акуратно провівши для них борозенки, інше мала завершити природа.

Двадцять першого листопада Сайрес Сміт почав креслити план рову, яким вирішили захистити плато з заходу від південного краю озера Гранта до закруту ріки Віддяки. Шар родючого ґрунту в два-три фути завтовшки прикривав у цьому місці гранітний масив. Знову довелося готувати нітрогліцерин, і він зробив звичайну дію. Не минуло й двох тижнів, як у твердому ґрунті плато вдалося проробити рів дванадцять футів шириною і шість глибиною. таким же способом зробили ще одну пробоїну в скелястому березі озера, і вода кинулася по новому руслу, утворивши річечку, охрещену «Гліцериновим струмком», — він впадав у ріку Віддяки. Як і пророкував інженер, рівень води в озері понизився, але майже непомітно. Нарешті, щоб перетворити плато на неприступну твердиню, русло струмка, який впадав у море, суттєво розширили, а його піщані береги зміцнили огорожею з подвійного ряду кілків.

У першій половині грудня поселенці закінчили всі ці роботи. Плато Круговиду, що нагадувало за формою неправильний п’ятикутник з периметром приблизно чотири милі, від будь-якого вторгнення захищало водяне кільце.

Грудень стояв гарячий. Одначе колоністам не хотілося навіть на деякий час відмовитися від здійснення своїх планів, а оскільки влаштування пташиного двору ставало справою невідкладною, то вони почали нові роботи.

Нічого й казати, що вони дали повну волю дядечкові Юпу, як тільки відгородили плато від зовнішнього світу. Орангутанг не розлучався зі своїми господарями і не виявляв ні найменшого бажання втекти. Він був дуже сильний, спритний і відрізнявся лагідною вдачею. Поселенці, піднімаючись по драбині до Гранітного палацу, і не намагалися змагатися з ним у швидкості. Йому вже доручали деяку роботу: він приносив дрова і тягав камені, залишені після робіт на березі Гліцеринового струмка.

— Хоч він ще не муляр, але вже чудова мавпа, — жартував Герберт, натякаючи на те, що муляри називають своїх підмайстрів «мавпами». І ніколи ще це прізвисько не було таким доречним.

Пташиний двір зайняв двісті квадратних ярдів на південно-східному березі озера. Його оточили частоколом, усередині огорожі побудували приміщення для майбутніх пернатих мешканців — сараї, розділені перегородками на комірки.

Першими мешканцями стали прихованохвости; вони незабаром завели численне потомство. До них приєдналося півдюжини качок, які водилися на березі озера. Було тут і кілька китайських качок, у яких крила розкриваються на зразок віяла, а оперення таке яскраве і блискуче, що вони можуть суперничати із золотавими фазанами. Кілька днів потому Герберт спіймав самця,і самку із загону курячих із довгоперим закругленим хвостом — чудових «чубариків», яких поселенці приручили дуже швидко. А пелікани, зимородки, водяні курочки самі з’явилися на берег, до пташиного двору; і пернате населення, яке щебетало, пищало, кудкудакало, спочатку сварилося, а потім дійшло згоди; птахів ставало все більше й більше, так що їжа поселенцям була забезпечена.

Сайрес Сміт, прагнучи завершити почату справу, побудував у куточку пташиного двору голубник. Туди поселили дюжину тих самих голубів, що гніздилися на високих скелях плато. Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити з неї білизну. Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й не думав.

Отже, мова йшла про те, як переправити оболонку кулі до Гранітного палацу, і поселенці переробили візок, він став зручнішим і легшим. Візок вони мали — треба було знайти тяглову силу. Невже на острові не водилося жуйних тварин, які замінили б коня, віслюка, бика чи корову? Ніхто не міг відповісти на це питання.

— Справді, — говорив Пенкроф, — тяглова худоба нам дуже згодиться, поки містеру Сайресу не здумається спорудити для нас візок з паровим двигуном або навіть паровоз. Не сумніваюся, одного дня від Гранітного палацу до порту Повітряної, кулі проляже залізниця з гілкою на гору Франкліна.

І славний моряк, говорячи все це, вірив у свої слова! О уяво, ти всемогутня, коли тебе підкріплює віра!

Але не перебільшимо, сказавши, що звичайна запряжна тварина вивела б Пенкрофа зі скрутного становища, а оскільки провидіння мало до нього слабкість, то воно й не змусило моряка довго чекати.

Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи не сталося лиха.

Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали на плато, — бо містки опустили. Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями.

— Та це онагри! — вигукнув Герберт. — Чотириногі тварини — щось середнє між зеброю і кваггою.

— А чому не назвати їх просто віслюками? — запитав Наб.

— А тому, що вуха в них не такі довгі та й самі вони витонченіші.

— Віслюк або кінь, чи не все одно, — додав Пенкроф, — і те й інше — «тяглова сила». Виходить, їх треба спіймати!

Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні.

Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайню, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м’яку підстилку і притулок на ніч.

таким чином, поселенці залишили красивих тварин на волі і намагалися не підходити до них близько, щоб не наполохати. Не раз, одначе, здавалося, що онагри прагнуть утекти, що їм, звиклим до вільних просторів і лісових хащ, тісно на плато. Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися!

Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи.

Одного дня всі колоністи, крім Пенкрофа, який ішов перед онаграми, вмостилися на візок і поїхали до порту Повітряної кулі. Що й казати, їх добряче трясло на нерівній, вибоїстій дорозі, але все-таки візок дістався до місця благополучно, і того ж дня поселенці навантажили на нього оболонку і різні частини аеростата.

О восьмій годині вечора візок, переїхавши міст через ріку Віддяки, опустився її лівим берегом і зупинився біля моря, перед Гранітним палацом. Онагрів розпрягли, відвели в стайню, а Пенкроф, перед тим як заснути, так голосно позіхнув від задоволення, що багатоголоса лупа відгукнулася у всіх куточках і закапелках Гранітного палацу.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Білизна. — Взуття з тюленячої шкіри. — Виготовлення піроксиліну. — Пересадження рослин. — Риболовля. — Черепашачі яйця. — Дядечко Юп робить успіхи. — Король. — Полювання на муфлонів. — Нові багатства рослинного і тваринного світу. — Спогад про далеку батьківщину

Весь перший тиждень січня присвятили шиттю білизни, необхідної колоністам. Голки, знайдені в ящику, миготіли в не дуже гнучких, але зате сильних пальцях, і виникала упевненість, що всі речі зроблені на совість.

Ниток вистачало: Сайрес Сміт запропонував скористатися нитками, якими була зшита оболонка аеростата. Гедеон Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розпороли її на довгі смуги, Пенкроф же відмовився від цієї роботи, що його надзвичайно дратувала. Зате шив він краще за усіх. Як відомо, моряки схильні до швацького ремесла.

Полотнину, з якої була зшита оболонка аеростата, знежирили за допомогою соди і поташу, отриманих із попелу спалених рослин, і промаслена тканина знову стала м’якою й еластичною; потім її розстелили на сонці, вона вицвіла і побіліла.

Зшили кілька дюжин сорочок і шкарпеток — шкарпеток, зрозуміло, не в’язаних, а з тканини. З якою насолодою поселенці, нарешті, переодяглися в білизну, звичайно дуже грубу, — але такі дрібниці їх не бентежили, — і лягли спати на простирадла: жителям Гранітного палацу здалося, що вони засипають у справжніх постелях.

На цю ж пору вони зшили собі взуття з тюленячої шкіри — і вчасно, тому що черевики і чоботи, вивезені з Америки, зовсім зносилися. Можна з упевненістю сказати, що нове взуття було просторе і нітрохи не муляло.

Настав новий, 1866 рік. Спека не спадала, але полювання в лісах продовжувалося. Агуті, пекарі, водосвинки, кенгуру і всіляка перната дичина — ними на острові хоч греблю гати. Гедеон Спілет з Гербертом чудово стріляли і не давали промаху!

Сайрес Сміт радив їм берегти бойові припаси і вжив деяких заходів, щоб замінити порох і кулі, знайдені в ящику, — йому хотілося зберегти їх на майбутнє. І справді, мало куди випадок міг закинути його самого і товаришів, якщо вони залишать свої володіння? Варто заздалегідь приготуватися до всіляких несподіванок і берегти бойові припаси, заміняючи їх іншими речовинами, які легко добувати.

Замість свинцю, якого не знайшли на острові, інженер застосував без збитку для справи дроблене залізо, виготовлене без особливих зусиль. Залізний дріб був легшим свинцевого, тому довелося його робити більшим; правда, у заряді таких дробинок було менше, але спритність мисливців компенсувала цей недолік. Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, тому що мав у розпорядженні селітру, сірку і вугілля, але виготовлення його вимагає особливої старанності, — і без спеціальних пристосувань важко одержати якісний порох.

Тому Сайрес Сміт обрав виготовлення піроксиліну, тобто вибухової речовини, звичайно одержуваної з бавовняного паперу. Одначе можна обійтися і без бавовни, тому що вона застосовується тільки заради клітковини, що утримується в ній. А клітковина, — інакше кажучи, первинна тканина рослин, — є майже в чистому вигляді не тільки в бавовні, але й у волокнах льону й коноплі, у папері, старих ганчірках, у серцевині бузини і т. д. Бузини ж росло вдосталь біля гирла Червоного струмка, і поселенці заварювали замість кави ягоди цієї рослини, що належить до сімейства жимолостевих.

Отже, треба було запастися серцевиною бузини, тобто клітковиною; інша речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, — паруюча азотна кислота. Сайрес Сміт мав сірчану кислоту, і йому неважко було добути азотну кислоту, обробивши сірчаною кислотою селітру, надану природою в його розпорядження.

Сайрес Сміт вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його недоліки, а саме; нерівномірність дії, здатність швидко займатися (при ста сімдесяти градусах замість двохсот сорока) і, нарешті, миттєвий спалах, що може попсувати вогнепальну зброю. Зате переваги піроксиліну в тому, що він не боїться вологи, не забруднює ствола рушниці та має вчетверо більшу вибухову силу, ніж порох.

Щоб одержати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в паруючу азотну кислоту, потім промити її у воді і просушити. Як бачить читач, немає нічого простішого.

Сайрес Сміт мав тільки звичайну азотну кислоту, а не паруючу або міцну, тобто таку, що на вологому повітрі виділяє білуваті пари; але, замінивши паруючу азотну кислоту звичайною азотною кислотою, змішаною в пропорції трьох до п’яти з концентрованою сірчаною кислотою, інженер одержав би ті ж результати і дійсно домігся цього. Отже, в остров’ян-мисливців незабаром з’явилася вибухова речовина, що при вмілому використанні чудово їм служила.

На ту пору колоністи розорали три акри землі на плато Круговиду, а інші землі відвели під пасовища для онагрів. Кілька разів ходили поселенці в ліс Жакамара й у ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду дикоростучих овочів — шпинат, крес-салат, хрін, ріпу; незабаром, при вмілому догляді, овочі повинні були покращитися і урізноманітнити м’ясну їжу, якою поки що доводилося задовольнятися колоністам острова Лінкольна. Привозили вони з лісу й чимало дров і вугілля. Кожна поїздка поліпшувала дороги — колеса візка поступово їх утрамбовували.

Кроликів до послуг господарів Гранітного палацу ставало все більше й більше. Крільчатник знаходився трохи вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли проникнути на заповідне плато і, отже, зашкодити молодим насадженням. На обмілині, розташованій серед берегових скель, поселенці збирали устриць і постійно поновлювали запас цих смачних молюсків. Крім того, вони ловили рибу в озері й у ріці Віддяки;, улов бував тепер щедрий, тому що Пенкроф встановив донні вудки з залізними гачками, і на них часто ловилася чудова форель і ще якась прекрасна риба, срібляста з жовтими цяточками. таким чином, головний кухар Наб міг приємно розмаїтити щоденне меню колоністів. За трапезою все ще не вистачало хліба, і це, як ми вже говорили, для усіх було справжнім випробовуванням.

Поселенці почали полювати і на морських черепах, які вилазили на мис Щелепи. Піщаний берег був увесь у горбках — там лежали яйця кулястої форми з твердою білою шкаралупою, білок яких не звертається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла вилуплювалися малесенькі черепахи; яєць знаходили безліч, тому що одна черепаха може відкладати їх щорічно до двохсот п’ятдесяти.

— Просто яєчне поле, — говорив Гедеон Спілет, — залишається тільки — зняти врожай.

Поселенці збирали яйця і полювали на самих черепах. Після кожного полювання в Гранітному палаці з’являлася дюжина цих плазунів, м’ясо яких цінується знавцями. Черепаховий суп, приправлений запашними травами й овочами із сімейства хрестоцвітих, приносив заслужені похвали Набу, який майстерно його варив.

Потрібно згадати про одну щасливу обставину, що дозволила збільшити запас їжі на зиму. У ріку Віддяки заплили косяки лососів — вони піднялися на кілька миль вгору за течією. Цієї пори самки, в пошуках зручних місць для нересту йдуть попереду самців, із шумом розсікаючи воду в ріках. Отже, сотні цих риб плили рікою. Поселенці спорудили кілька загат, і безліч лососів потрапило в полон. Не одну сотню лососів виловили, засолили і сховали про запас, тому що взимку, коли ріки покриваються льодом, риболовля неможлива.

Тоді ж Юпа, — він виявився дуже кмітливим, — підвищили до посади камердинера. Його нарядили в куртку, штани, пошиті з білого полотна, і фартух з кишенями, які йому дуже подобалися. Він ходив, тримаючи в них руки, і нікому не дозволяв перевіряти їхній вміст. Наб добре вимуштрував тямущого орангутанга — коли він розмовляв з Юпом, здавалося, начебто вони чудово розуміють один одного. Він прив’язався до Наба, а Наб відповідав йому тим же. Якщо ніхто не потребував послуг Юпа — не треба було возити дрова або дертися на яке-небудь високе дерево, — орангутанг не йшов із кухні й намагався все повторювати за Набом. Втім, учитель з дивним терпінням і навіть запопадливістю навчав учня, а учень з разючою тямущістю застосовував знання, тлумачені вчителем.

Зважте, яке задоволення одержали зненацька господарі Юпа. Якось під час обіду він взявся прислужувати за столом із серветкою в руці. Він був такий спритний, такий уважний, так бездоганно виконував свої обов’язки — змінював тарілки, приносив страви, наливав напої, — робив, усе це з таким поважним виглядом, що поселенці від душі тішилися, а Пенкроф наказував з невимовним захватом.

— Юпе, ще супу!

— Юпе, шматочок агуті!

— Юпе, тарілку!

— Юпе, славний Юпе, молодець Юпе!

Тільки ці вигуки і лупали за столом, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за усім стежив і з розуміючим виглядом кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував:

— Справді, Юпе, платню вам доведеться подвоїти!

Не варто й доводити, що орангутанг на ту пору вже зовсім освоївся в Гранітному палаці; він часто супроводжував своїх господарів до лісу і навіть не намагався втекти. Треба було бачити, з яким кумедним виглядом він ступає, підкинувши замість рушниці на плече кийок, змайстрований для нього Пенкрофом. Знадобиться, траплялося, зірвати плід із верхівки дерева, і Юп прожогом вилазить на саму верхівку; загрузне в грязюці колесо візка, — силачу Юпу варто тільки підштовхнути його плечем, і він негайно ж викотиться на гарну дорогу.

— Ну й молодчина! — вигукував Пенкроф. — Був би він злим, не знайшлося б на нього управи!

До кінця січня поселенці почали великі роботи в центральній частині острова. Недалеко від витоків Червоного струмка, біля підошви гори Франкліна, вирішили влаштувати кораль для жуйних тварин, — вони заважали б поселенцям біля Гранітного палацу; кораль призначався головним чином для муфлонів, які б давали колонії вовну для зимового одягу.

Щоранку колоністи, іноді всі разом, а частіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, немов здійснюючи розважальну прогулянку, тому що всі п’ять миль онагри везли їх по дорозі, недавно прокладеній під зеленими склепіннями дерев і названій Дорогою в кораль.

Друзі обрали великі луки, що лежали між двома відрогами гори. Ділянка ця, подекуди поросла деревами, була дуже зручна. Її не тільки захищали гори, але й перетинав струмочок, який починався на одному зі схилів і впадав до Червоного струмка. Трава там росла соковита, а поодинокі дерева не заважали вітерцю гуляти лугом. Треба було оточити ділянку таким високим частоколом, щоб тварини, навіть найпрудкіші, не могли через нього перестрибнути, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського кряжа. Кораль призначався для сотні голів рогатої худоби — муфлонів або диких кіз — і молодняку, який народиться.

Інженер намітив межі кораля; тепер вимагалося рубати дерева для частоколу; але колоністи, прокладаючи дорогу, вже звалили чимало дерев, їх і перевезли сюди, зробили не одну сотню паль і міцно-преміцно забили в землю.

У передній частині частоколу проробили досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів.

Колоністи трудилися тижнів три і не тільки обгородили кораль частоколом, але й побудували під керівництвом Сайреса Сміта місткі сараї з дощок — притулок для худоби. Намагалися спорудити все ґрунтовно, тому що муфлони сильні, і колоністи побоювалися, що в неволі вони шаленітимуть.

Палі, загострені вгорі і для міцності обвуглені, скріпили поперечними брусами, а додаткові підпірки робили частокіл ще міцнішим.

З коралем закінчили, тепер випадало влаштувати облаву на жуйних тварин біля підніжжя гори Франкліна, на луках, де вони паслися. 7 лютого, в ясний літній день, усі взяли участь в облаві: Дуже прислужилися обидва онагри, вже досить добре об’їжджені, на них скакали верхи Гедеон Спілет і Герберт.

Уся справа зводилася до того, щоб оточити муфлонів та кіз і, поступово звужуючи коло, погнати їх до коралю. Сайрес Сміт, Пенкроф, Наб і Юп розташувалися по різні боки виярку, а вершники і Топ кружляли навколо кораля на відстані півмилі.

У цій частині острова водилося безліч муфлонів; ці красиві тварини, з великими рогами і довгою сіруватою вовною, були не більшими лані і скидалися на аргалів або диких баранів.

Мисливці дуже втомилися на облаві. Скільки вони метушилися, бігали туди-сюди, скільки кричали! Колоністи оточили цілу сотню муфлонів, але тварини почали розбігатися, череда зменшилася втричі, й до коралю вдалося пригнати усього лише тридцять баранів і десять диких кіз; тварини побачили відкриті ворота і, мабуть, уявивши, що знайшли шлях до порятунку, ринулися туди та й потрапили в полон.

Загалом, усе пройшло вдало, і нарікати поселенцям не випадало. Самок виявилося більше, і деякі повинні були незабаром принести приплід. Не виникало сумнівів, що череда збільшиться і поселенці одержать вдосталь вовни і шкіри.

Увечері мисливці повернулися до Гранітного палацу, знемагаючи від утоми. Але наступного ж дня вони вирушили в кораль. Бранці, мабуть, намагалися рознести огорожу, але марно — тепер вони стали сумирнішими.

Впродовж лютого не відбулося ніяких важливих подій. День за днем тяглися буденні роботи, і поселенці, поліпшуючи дороги до коралю і до порту Повітряної кулі, одночасно почали прокладати третю дорогу — від кораля до західного берега. Все ще не вдавалося обстежити одну ділянку острова Лінкольна — півострів Звивистий, покритий густими лісами, де водилися хижаки; Гедеонові Спілету дуже хотілося позбутися їх у своїх володіннях.

До настання холодів друзі ретельно вирощували дикоростучі овочі, пересаджені з лісу на плато Круговиду. Герберт завжди приносив зі своїх екскурсій різні корисні рослини: то цикорій, з насіння якого можна вичавлювати чудову олію; то звичайний щавель, протицинготними властивостями якого не варто було зневажати; давав він і цінні коренеплоди, вирощувані за всіх часів у Південній Америці, — картоплю, якої тепер налічують понад двісті, сортів. За городом стежили, його ретельно поливали, дбайливо охороняли від птахів; на грядках росли салат, картопля, щавель, ріпа, редька та інші хрестоцвіті. Земля на плато була дивовижно родюча, і поселенці сподівалися, що зберуть рясний врожай.

Вистачало й найрізноманітніших напоїв, і навіть перебірливі вередуни не могли б скаржитися при одній умові: не вимагати вина. До «чаю Освега», що збирали з губоцвітих, і шипучого напою, з коренів драцени, Сайрес Сміт додавав справжнє пиво; він виготовляв його з молодих пагонів «abies mgra»; якщо їх скип’ятити і піддати бродінню, виходить приємний і надзвичайно корисний напій, англо-американцями названий «spring-berr», тобто ялинове пиво.

До кінця літа па пташиному дворі завелися самець і самка дрохв, з породи дрохв-красунь, з пишним оперенням, схожим на пелеринку, дюжина великих широконосок з наростами по обидва боки дзьоба і чудові Дикі індики, які нагадували мозамбіцьких індиків, — вони з поважним виглядом, немов пишаючись своїм чорним пір’ям, гребінцем і зобом, походжали берегом озера.

Отже, все йшло успішно завдяки енергії мужніх і розумних людей. Звичайно, провидіння багато в чому підтримувало їх, а головне — поселенці, сповідуючи мудру заповідь, самі допомагали собі, а вже потім сподівалися на небеса.

Увечері, після пекучого літнього дня, в ту годину, коли з моря дув легкий вітерець, колоністи любили посидіти, закінчивши роботи на плато Круговиду, під навісом з кучерявих рослин, власноручно посаджених Набом. Вони вели бесіду, ділилися знаннями, мріяли про майбутнє, а грубуваті, добродушні жарти моряка вносили веселощі в цей маленький світ, у якому незмінно панувала цілковита злагода.

Говорили вони і про свою батьківщину, про дорогу їхньому серцю Америку. Чи триває досі Громадянська війна між Північчю та Півднем? Не може бути, щоб вона ще продовжувалася. Ричмонд, без сумніву, швидко здався генералу Гранту! Падіння столиці рабовласницьких штатів, мабуть, і послужило заключним актом кривавої битви. Північ, звичайно, перемогла у боротьбі за справедливу справу. Як хотілося вигнанцям, які притулилися на острові Лінкольна, прочитати газету. Ось уже одинадцять місяців, як вони відрізані від світу. Незабаром 24 березня — річниця того дня, коли повітряна куля викинула їх на ці, нікому невідомі береги. Тоді вони пережили катастрофу і не знали, чи вдасться їм врятувати в боротьбі зі стихіями своє жалюгідне життя. А тепер завдяки знанням свого керівника, завдяки своєму власному розуму вони перетворилися на колоністів; у них є зброя, знаряддя, інструменти, прилади; вони зуміли поставити собі на службу тварин, рослини і мінерали острова, тобто всі три царства природи.

так, вони часто говорили про все це, будували нові й нові плани на майбутнє!

А Сайрес Сміт майже завжди мовчав, слухаючи своїх товаришів. Часом яке-небудь зауваження Герберта або кумедна витівка Пенкрофа викликали в нього посмішку, але завжди й усюди він міркував про ті незрозумілі явища, про ту дивну загадку, таємницю якої не міг осягти!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Негода. — Гідравлічний підйомник. — Виготовлення шибки й посуду. — Сагова пальма. — Поїздки в кораль. — Приріст череди. — Питання журналіста. — Точні координати острова Лінкольна. — Пропозиція Пенкрофа

Першого ж березневого тижня погода змінилася. На початок місяця припала повня й усе ще стояла нестерпна спека. Відчувалося, що повітря насичене електрикою; виникали побоювання, що на досить довгий час затягнеться період дощів і гроз.

І дійсно, 2 березня із шаленою силою гримнув грім. Вітер дув зі сходу, і град почав бити по фасаду Гранітного палацу, — шум стояв такий, начебто сипалася картеч. Довелося щільно зачинити двері та віконниці на вікнах, інакше затопило б кімнати.

Побачивши, що йде град, а деякі градини були завбільшки як голубине яйце, Пенкроф забив на сполох: його хлібне поле наражалося на велику небезпеку. І він негайно побіг на поле, де колосся вже підняло зелені голівки, і прикрив його полотнищем від оболонки аеростата. Моряка теж добряче побив град, але він не скаржився.

Погана погода протрималася з тиждень, і весь цей час безперервно гримів грім. Гроза вибухала за грозою, — тільки затихне одна, не відгудуть ще глухі гуркоти грому за обрієм, а вже лунають нові шалені удари. Блискавки зиґзаґами прорізали небо, спалили чимало дерев на острові, а серед них і величезну сосну, що піднімалася біля озера, на галявині лісу. Двічі-тричі блискавка вдарила в піщаний берег і розплавила пісок, перетворивши його на скло. Коли інженер знайшов «громові стріли», він подумав про те, що варто вставити у вікна товсте і міцне скло, спроможне витримати пориви вітру, потоки дощу і град.

Спішних робіт на острові не було, і поселенці скористалися негодою, щоб попрацювати в Гранітному палаці, який вони по-хазяйськи облаштовували все краще, щодня додаючи що-небудь нове. Інженер влаштував токарський верстат і виточив на ньому деяке туалетне приладдя і кухонне начиння; зробив він і ґудзики, необхідні колоністам. Вони змайстрували козли для зброї, яку утримували з рідкісною акуратністю, шафи і полиці. Поселенці пиляли, стругали, обробляли, обточували, і поки стояла негода, у відповідь на громові удари лунав вереск і скрегіт інструментів та дзижчання верстата.

Про дядечка Юпа теж не забули: біля головного складу йому відвели окрему кімнатку, схожу на каюту, з підвісним ліжком, покритим підстилкою, — там йому було дуже затишно.

— Молодець у нас Юп, всім він задоволений, лайки від нього не почуєш, — часто повторював Пенкроф. — Ось хто зразковий слуга, Набе, справді, зразковий!

— Мій учень, — відповідав Наб, — незабаром мене наздожене.

— Пережене, — посміювався моряк, — тому що ти, Набе, багато базікаєш, а він помовчує!

Юп, дійсно, до тонкощів знав свої обов’язки. Він витрушував одяг, повертав рожен, підмітав кімнати, прислужував за столом, складав дрова і, що особливо захоплювало Пенкрофа, перед сном завжди підгортав ковдру високоповажного моряка.

Здоров’я у всіх членів маленької колонії — двоногих і дворуких, чотирируких і чотириногих — було чудовим. Жили колоністи на свіжому повітрі, у краю з гарним, помірним кліматом, займалися розумовою і фізичною працею; їх не лякали хвороби.

І справді, всі почувалися чудово. Герберт за цей рік виріс на два дюйми. Його обличчя стало суворішим, мужнішим, і з усього випливало, що з нього вийде гарна людина, наділена фізичною і моральною силою. Коли в нього залишався час, вільний від роботи, він учився; юнак прочитав усі книги, знайдені в ящику, а після практичних занять, безпосередньо пов’язаних з життям на острові, він звертався до інженера або журналіста, і ті з радістю допомагали йому поповнювати освіту: Сайрес Сміт — в галузі науки, Гедеон Спілет — у знанні мов.

Інженеру палко хотілося передати юнакові все те, що він знав, наставити його і прикладом, і словом; до честі Герберта варто сказати, що він зробив великі успіхи, займаючись зі своїм учителем.

«Якщо я вмру, — думав Сайрес Сміт, — вінй замінить мене!»

Буря стихла 9 березня, але так і не вигодинилося до кінця цього останнього літнього місяця. Сильні електричні розряди порушували спокій атмосфери, небо не повернуло колишньої ясності, майже весь час лив дощ і клубочився туман, випало усього лише три-чотири дні, сприятливих для всіляких походів.

На ту пору самка онагра привела дитинча, на подив, міцне — теж самку. У коралі збільшувалося і поголів’я муфлонів: у сараях бекали ягнята, на превелику радість Наба і Герберта, — кожен з них мав улюбленців серед малечі.

Поселенці спробували приручити пекарі, і експеримент вийшов вдалим. Біля пташиного двору спорудили хлів, і незабаром там з’явилися поросята, які прагнули прилучитися до цивілізації, тобто відгодуватися завдяки турботам Наба. Дядечкові Юпу доручили носити їм щодня їжу — помиї, кухонні покидьки, і він сумлінно викопував свої обов’язки. Правда, іноді він потішався над своїми підопічними і тягав їх за хвостики, але робив це люблячи, а не зозла — його дуже розважали хвостики, скручені колечком, немов іграшкові, адже натура в нього була зовсім дитяча. Якось у березні Пенкроф нагадав інженеру про одну його обіцянку, яку той досі не виконав.

— Ви обіцяли зробити машину замість довгої драбини Гранітного палацу, містере Сайрес, — сказав йому моряк. — Невже ви так її й не влаштуєте?

— Ви говорите про ліфт? — поцікавився інженер.

— Ліфт так ліфт, це як ви хочете, — відповів моряк. — Справа ж не в назві, тільки б без зусиль діставатися до нашого житла.

— Та тут немає нічого складного, Пенкрофе, але чи буде від підйомника користь?

— Зрозуміло, буде, містере Сайрес. Все необхідне ми маємо, варто подумати тепер про зручності. Для людей, якщо хочете, підйомник — розкіш; але коли ти з вантажем, він — необхідність. Адже не так і зручно дертися по довгій драбині з важкою ношею!

— Добре, Пенкрофе, спробуємо зробити вам це задоволення, — сказав Сайрес Сміт.

— Але ж у вас немає машини?

— А ми її зробимо.

— Парову машину?

— Ні, водяну.

І дійсно, у розпорядженні інженера була природна сила, яку можна використати без особливих зусиль, щоб пустити в хід підйомник.

Для цього необхідно збільшити кількість води в невеликому каналі, відведеному від озера для постачання води для Гранітного палацу. Поселенці розширили отвір; пробитий у скелях і порослий травою на верхньому кінці колишнього водостоку, і справжній водоспад ринув до каналу — надлишок води йшов у внутрішній колодязь. Під водоспадом інженер установив циліндр із лопатями, з’єднаний з колесом, що знаходилося зовні, й обмотаний міцним канатом; до каната прив’язали піднімальний кошик. За допомогою довгої мотузки, що звисала до землі та дозволяла вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, можна було піднятися в кошику до дверей Гранітного палацу.

Сімнадцятого березня, на радість усім, підйомник запрацював вперше. Відтепер цей простий пристрій, що замінив примітивну драбину, про яку ніхто й не думав шкодувати, піднімав нагору вугілля, продовольство і самих поселенців. Топ був просто в захваті від удосконалення: адже він не міг змагатися у спритності з дядечком Юпом і з зусиллям дряпався по сходинках; часом Набу і навіть Юпу доводилося нести його на спині, коли вони піднімалися до Гранітного палацу.

У ті дні Сайрес Сміт спробував виготовити скло, — справа була нова, але він скористався старою гончарною піччю. Виникло багато ускладнень, і після кількох марних спроб йому все-таки вдалося влаштувати майстерню для виготовлення скла, — Гедеон Спілет і Герберт, справжні помічники інженера, не виходили з неї кілька днів.

До складу скла входять пісок, крейда і сода (вуглекислий або сірчанокислий натрій). На березі було скільки завгодно піску, з покладів вапняку поселенці добували крейду, з водоростей — соду, із сірчаного колчедану — сірчану кислоту, а з земних надр — кам’яне вугілля для нагрівання печі до потрібної температури. Отже, у Сайреса Сміта було все необхідне для виробництва скла.

Виявилося, що найскладніше виготовити «тростину» склодува — залізну трубку п’яти-шести футів завдовжки, одним кінцем якої набирають розплавлену скляну масу. Але Пенкроф узяв тонку довгу смугу заліза, згорнув її на зразок рушничного ствола — вийшла трубка, якою колоністи незабаром і скористалися.

Двадцять восьмого березня піч розжарили. Сто частин піску, тридцять п’ять крейди, сорок сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. Коли все це розплавилося під дією високої температури в печі, точніше, перетворилося на грузьке місиво, Сайрес Сміт набрав у трубку трохи скляної маси і почав її перемішувати на заздалегідь приготованій металевій пластині, надаючи масі форму, зручну для дуття; потім він простягнув трубку Герберту і запропонував йому подути в неї.

— так, начебто видуваєш мильні бульбашки? — запитав юнак.

— Саме так, — відповів інженер.

Герберт набрав повітря і, старанно обертаючи трубку, почав дути в, неї сильно, але обережно, видуваючи скляну бульбашку. Додали ще скляної маси, і згодом утворилася булька діаметром один фут. Тоді Сайрес Сміт узяв трубку з рук юнака і став її розгойдувати, як маятник, — м’яка скляна куля витягнулася і набула форми конусоподібного циліндра.

Отже, вдалося видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, їх без зусиль зрізали гострим ножем, змоченим у холодній воді; таким же способом розрізали циліндр вздовж, знову нагріли і, розм’якшивши, поклали на металеву пластину, потім розкачали дерев’яною качалкою.

так приготували шибку. Повторивши п’ятдесят разів той же процес, вони одержали п’ятдесят шибок. І ось у вікна Гранітного палацу вставили скло, не дуже прозоре, але все-таки воно добре пропускало світло.

Виготовлення скляного посуду, склянок і пляшок стало для поселенців розвагою. Все йшло в хід, навіть якщо погано виходило. Пенкроф теж випросив дозволу «подути», — і яке ж це дало йому задоволення! Правда, він дув з такою силою, що його витвори набували найдивовижніші форми, щиро його захоплюючи.

Якось, вирушивши в експедицію, поселенці знайшли дерево нової породи, що додало розманітості їхньому харчуванню.

Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег ріки Віддяки; як завжди, юнак ставив інженеру безліч запитань, на які той із задоволенням відповідав. Але полювання, як і будь-яка справа, вимагає уваги, інакше успіху не досягнеш. Сайрес Сміт взагалі не був мисливцем, а Герберт захопився хімією і фізикою, тому чимало кенгуру, водосвинок і агуті врятувалися від їхніх куль, хоча й знаходилися на відстані рушничного пострілу. І раптом, коли день уже кінчався і мисливці, здавалося, згаяли час без будь-якої користі, Герберт зупинився й радісно вигукнув:

— Ох, містере Сайрес, подивіться на це дерево! І він показав йому деревце, скоріше кущ, стовбур якого покривала луската кора, а листя рівномірно розділялося прожилками.

— Що ж це за дерево, воно схоже на маленьку пальму? — запитав Сайрес Сміт.

— Це «cycas revoluta», його зображено на малюнку в нашій енциклопедії природничих наук.

— Щось на кущі не видно плодів.

— Плодів немає, містере Сайрес, — відповів Герберт, — зате в стовбурі знаходиться борошно, — природа нас забезпечила борошном.

— То, виходить, це сагова пальма?

— так, сагова пальма.

— Що ж, для нас, друже, поки не вродить пшениця, це дорогоцінна знахідка. За справу, і дай Боже, щоб ти не помилився!

Герберт не помилився. Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, яка поросла волокнами, розділеними концентричними кільцями з тієї ж речовини. Крохмаль був просочений клейким соком, неприємним на смак, але він легко видалявся. Виходило дуже поживне борошно найкращої якості; колись закон забороняв вивозити його з Японії.

Сайрес Сміт і Герберт, ретельно обстеживши ту ділянку лісів Далекого Заходу, де росли «cycas revoluta», зробили зарубки на деревах і поспішили повернутися до Гранітного палацу, щоб розповісти товаришам про своє відкриття.

Наступного дня поселенці вирушили по борошно, і Пенкроф, усе більше й більше захоплюючись островом, сказав інженеру:

— Чи не думаєте ви, містере Сміт, що є на світі острови для жертв катастрофи?

— Що ви хочете сказати, Пенкрофе?

— А те, що є на світі такі острови, біля яких не страшно зазнати аварії, — там бідолахи, схожі на нас, будь-яку скруту подолають!

— Можливо, — з посмішкою відповів Сайрес.

— так воно й є, містере Сайрес, — продовжував Пенкроф, — і зрозуміло, що острів Лінкольна до них і належить.

До Гранітного палацу повернулися з багатим врожаєм — зі стовбурами сагової пальми. Інженер влаштував прес, вичавив клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і одержав чимало борошна; в руках Наба воно перетворилося на печиво і пудинги. Смак хліба нагадував їм справжній пшеничний хліб.

На ту пору онагри, кози і муфлони, що знаходилися в коралі, щодня давали поселенцям молоко. Тому доводилося часто до них навідуватися; їздили у візку, вірніше в легкій колясці, що його замінила; коли наставала черга Пенкрофа, він брав із собою Юпа і змушував його правити; Юп ляскав батогом, виконуючи доручену йому справу зі звичайною своєю кмітливістю.

Загалом, все йшло чудово у Гранітному палаці й коралі, і колоністи не нарікали б ні на що, якби не були вони відірвані від батьківщини. Вони так пристосувалися до умов життя на острові, так звикли до нього, що із сумом і жалем залишили б цей гостинний край!

Але любов до батьківщини володіє серцем людини з нездоланною силою, і якби поселенці помітили корабель, то почали б подавати сигнали, привертаючи увагу команди, і вибралися б… А поки вони жили безжурним життям і скоріше боялися, ніж хотіли, щоб його порушили які-небудь події.

Але хто може похвалитися тим, що щастя вічне, що ти вбережений від примх долі!

Поселенці часто розмовляли про острів Лінкольна, на якому жили вже більше року, і одного разу торкнулися питання, що привело до важливих наслідків.

Відбувалося це в неділю, 1 квітня, першого дня Паски, — Сайрес Сміт і його товариші присвятили час відпочинку та молитві. День стояв чудовий — така погода буває в жовтні в Північній півкулі.

Після обіду всі зібралися під навісом із зелені на краю плато Круговиду і дивилися, як поступово тьмяніє небокрай. Замість кави Наб подав напій з бузини; розмова йшла про острів, про те, як самотньо височіє він серед Тихого океану, аж раптом Гедеон Спілет запитав:

— Дорогий Сайресе, ви не визначали положення нашого острова за допомогою секстана, знайденого в ящику?

— Ні, — відповів інженер.

— Але ж варто б це зробити, секстан — прилад, з яким точніше визначиш координати, ніж тим способом, яким ви користувалися.

— А навіщо? — запитав Пенкроф. — Адже положення острова не зміниться.

— Звичайно, — погодився Гедеон Спілет, — але, можливо, через недосконалість приладу обсервація не правильна, результати тепер легко перевірити…

— Справді, люб’язний Спілете, — відповів інженер, — потрібно було зробити це раніше; втім, якщо помилка й сталася, то вона не перевищує п’яти градусів довготи або широти.

— Хтозна, — продовжував журналіст. — Хтозна, чи не ближче ми до населеної землі, ніж думаємо?

— Завтра довідаємося, — відповів Сайрес Сміт, — якби не така зайнятість, ми вже знали б це.

— Ну й чудово, — сказав Пенкроф, — містер Сайрес такий майстер, що не міг помилитися, і якщо острів не зрушився з місця, то знаходиться саме там, куди він його помістив!

— Побачимо.

Наступного дня за допомогою секстана зробили необхідні обсервації, щоб перевірити координати, визначені інженером раніше.

За попередніми даними острів Лінкольна знаходився:

між 150° і 155° західної довготи,

між 30° і 35° південної широти.

Наступні точніші обчислення дали:

150°30′ західної довготи,

34°57′ південної широти.

таким, чином, незважаючи на недосконалий спосіб вимірів, Сайрес Сміт від початку визначив координати з-такою точністю, що його помилка не перевищила п’яти градусів.

— Але ж тепер у нас є не тільки секстан, а й атлас, — сказав Гедеон Спілет. — Погляньте-но, дорогий Сайресе, у якому саме місці Тихого океану розташований острів Лінкольна.

Герберт приніс атлас, виданий, мабуть, у Франції, — тому що географічні назви були французькою мовою.

Розгорнули карту Тихого океану; інженер з циркулем у руці зібрався визначити місце розташування острова.

Раптом він завмер на місці, говорячи:

— так, у цій частині Тихого океану на карту нанесений острів.

— Острів! — вигукнув Пенкроф.

— Наш, звичайно? — сказав Гедеон Спілет.

— Ні, — відповів інженер. — Цей острів розташований на сто п’ятдесят третьому градусі довготи і тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті широти, на два градуси з половиною на захід і на два градуси південніше острова Лінкольна.

— Що ж це за острів? — запитав Герберт.

— Острів Табор.

— Острів великий?

— Ні, це маленький острівець, загублений у Тихому океані, — на нього, ймовірно, ніхто не висаджувався!

— А ми висадимося, — заявив Пенкроф.

— Ми?

— так, містере Сайрес. Побудуємо Палубне судно, я беруся ним управляти. А на якій ми відстані від острова Табора?

— Приблизно за сто п’ятдесят миль на північний схід, — відповів Сайрес Сміт.

— За сто п’ятдесят миль! Дрібниці, — заявив Пенкроф. — При попутному вітрі будемо там за дві доби.

— А навіщо? — запитав журналіст.

— Та просто так. Треба ж подивитися!

Після такої відповіді колоністи вирішили, що судно збудують і що вони вирушать у плавання в жовтні, коли настане гарна погода.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Кораблебудування. — Другі жнива. — Полювання на сумчастих ведмедів. — Нова рослина, скоріше приємна, ніж корисна. — Кит у морі. — Гарпун з Вайньярда. — Тушу кита розібрано. — На що використали китовий вус. — Наприкінці травня. — Пенкрофу більше нічого не потрібно

Якщо Пенкрофу спадала на думку яка-небудь ідея, він не заспокоювався, поки її не втілював. Задумав він, наприклад, дістатися до острова Табора, для цього знадобилося досить велике судно, — і ось довелося взятися за кораблебудування.

Інженер, підтриманий моряком, зупинився на такому проекті.

Довжина судна дорівнюватиме тридцяти п’яти футам, ширина — дев’яти, що додасть йому швидкохідності, якщо вдало вийдуть обведення й осідання виявиться нормальним: воно не повинно перевищувати шість футів, одначе судну для стійкості потрібно досить глибоко сидіти у воді. Палубу вирішили наслати суцільну, від носа до корми, приладнавши в ній два люки, влаштувати спуск до двох кают, розділених непроникними перегородками, оснастити судно, як великий шлюп, — косим ґротом[27] і клівером,[28] тобто вітрилами, якими легко управляти, маневрувати під час шторму або йти круто в бейдевінд.[29] І, нарешті, вирішили, що корпус збудують з високим надводним бортом, дошки зовнішньої обшивки будуть з’єднані впритул, а не накладені одна на одну; обшивку судна припасують до фальшивих шпангоутів, а потім прикріплять до набору судна.

З якого ж дерева спорудити його? В’язів і сосон вдосталь росте на острові. Зупинилися на сосні, — правда, дерево це, за виразом тесль, надто вже «кілке», зате обробляти його легко і сосна не боїться води.

Продумавши все до дрібниць, поселенці вирішили, що суднобудуванням займуться тільки Сайрес Сміт і Пенкроф, тому що до весни залишалося ще цілих півроку. Гедеон Спілет і Герберт, як і раніше полюватимуть, а Наб і його помічник, дядечко Юп, — виконуватимуть свої господарчі обов’язки.

Отже, зупинилися на сосні і негайно ж зрубали кілька дерев, обтесали колоди і, як справдешні пильщики, розпиляли їх на дошки. А тиждень потому в природному заглибленні між Нетрями і гранітним кряжем, там, де знаходилася верф, уже лежав тридцятип’ятифутовий брус — киль судна з ахтерштевнем[30] позаду і форштевнем[31] попереду.

Сайрес Сміт взявся до роботи зі знанням справи. Він знався на кораблебудуванні, як і багато на чому іншому, і насамперед зробив креслення судна. Правда, він мав чудового помічника — Пенкроф кілька років працював на Бруклінських верфях і добре тямив у суднобудуванні. Після ретельних розрахунків і довгих міркувань вони вирішили зробити додаткові шпангоути.

Пенкроф, зрозуміло, натхненно взявся за будівництво судна і готовий був працювати без перепочинку.

Але заради однієї справи він якось, правда лише на день, пішов зі стапеля.[32] Відбулося це 15 квітня, коли він вдруге зібрав урожай пшениці. Врожай був дуже гарний, як і першого разу, — скільки передбачалося, стільки й зібрали зерна.

— П’ять буассо, містере Сайрес! — крикнув Пенкроф, ретельно зваживши своє багатство.

— П’ять буассо, — повторив інженер. — А в буассо — сто тридцять тисяч зерен; виходить, усього в нас шістсот п’ятдесят тисяч зерен.

— Тепер ми все зерно посіємо, тільки трішки залишимо про запас, — зауважив моряк.

— Згодний, Пенкрофе. І якщо врожай вдасться таким же, то ми зберемо чотири тисячі буассо.

— І будемо з хлібом?

— Будемо з хлібом.

— Доведеться побудувати млин!

— І млин побудуємо.

Тому втретє під хлібне поле відвели ділянку, значно ширшу, ніж колись, і найретельніше обробили землю, посіяли пшеницю. Покінчивши з цією справою, Пенкроф знову взявся за будівництво судна.

А Гедеон Спілет і Герберт весь цей час полювали в околицях або заглиблювалися в невідомі нетрі лісів Далекого Заходу, тримаючи напоготові рушниці, заряджені кулями. Не раз вони потрапляли в непрохідні зарості, де стояли дерева стовбур до стовбура, немов їм забракло місця. Досліджувати лісові хащі виявилося справою надзвичайно важкою, і журналіст завжди брав із собою компас, тому що сонячні промені із зусиллям пробивалися крізь густі гілки й легко можна було заблукати. Дичини, зрозуміло, тут траплялася менше, тому що звірам і птахам не вистачало простору. І все-таки наші мисливці в другій половині квітня підстрелили трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді (поселенці вже якось бачили таких ведмедів на північному березі озера); тварини спробували сховатися від мисливців за густими гілками, але були вбиті влучними пострілами. Мисливці принесли шкіри до Гранітного палацу, обробили сірчаною кислотою, видубили, і вони стали придатні для використання.

Одного разу під час полювання трапилася коштовна знахідка, правда, зовсім в іншому дусі; честь відкриття належала Гедеонові Спілету.

Сталося це 30 квітня. Мисливці зайшли на південно-західну частину лісу Далекого Заходу, причому журналіст, випередивши Герберта кроків на п’ятдесят, опинився на галявинці — дерева там немов розступилися і дали дорогу сонячним променям.

Гедеона Спілета вразив чудесний аромат: пахла якась рослина з гронами квітів, із прямими, стрункими стеблами і коробочками з крихітних насінин. Журналіст зірвав два-три стебла і повернувся до юнака, говорячи:

— Подивись-но, Герберте, що це таке?

— А де ви зірвали квіти, містере Спілет?

— Он там, на галявині, їх там повно.

— Який буде вдячний Пенкроф за цю знахідку, містере Спілет!

Невже це тютюн?

— так, правда, не першосортний, але все-таки тютюн.

— От зрадіє Пенкроф! Але не викурить же він все, чорт забирай! Нам залишить!

— Знаєте що, містере Спілет, не скажемо поки що Пенкрофу про знахідку, — запропонував Герберт. — Приготуємо тютюн і одного дня піднесемо йому набиту трубку.

— Чудово придумано, Герберте, і тоді нашому другу Пенкрофу більше нічого буде бажати в цьому світі.

Журналіст і Герберт набрали неабиякий оберемок коштовного листя і пронесли його до Гранітного палацу «контрабандою» — з такими обережностями, начебто Пенкроф був митним доглядачем. Вони посвятили в таємницю Сайреса і Наба, а моряк нічого не підозрював впродовж тривалого часу, поки тонке листя сушилося, поки його рубали і тримали на гарячому камінні. На це пішло два місяці, все вдалося зробити так, що Пенкроф нічого й не помітив: його поглинали кораблебудівні клопоти і тільки пізно ввечері він повертався додому.

Першого травня морякові все-таки довелося перервати улюблену роботу і разом зі своїми товаришами пополювати на рідкісну тварину.

Вже кілька днів за дві-три милі від берегів острова Лінкольна у відкритому морі плавав кит велетенських розмірів. Очевидно, це був капський, або південний кит.

— Як би нам приловчитися і загарпунити кита? — одного разу сказав моряк. — Було б у нас підходяще судно та міцний гарпун, я б перший сказав: «Пішли бити кита, — себе не пошкодую, а його здолаю».

— Хотілося б мені подивитися, як ви орудуєте гарпуном, Пенкрофе, — зауважив Гедеон Спілет. — Видовище, мабуть, прецікаве.

— Прецікаве і пренебезпечне. Але ми беззбройні, — сказав інженер, — тому нічого нам і думати про кита.

— Дивно, — продовжував журналіст, — як це кит заплив у такі широти?

— Що ви, містере Спілет, — заперечив Герберт, — ми ж знаходимося саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські рибалки називають «китовим полем», — саме тут, між Новою Зеландією і Південною Америкою, трапляється найбільше китів Південної півкулі.

— Справді, — підтвердив Пенкроф, — просто не розумію, чому їх тут так мало. А втім, яка від них користь, раз неможливо до них підійти.

І Пенкроф, зітхаючи, взявся за роботу, тому що кожний матрос у душі рибалка, а якщо задоволення від риболовлі прямо пропорційне улову, то поміркуйте самі, які почуття переповнюють гарпунника, коли він бачить кита.

Та якби все зводилося до одного лише задоволення! Адже колоністи розуміли, яку цінну здобич вони упускають, як згодилися б їм і ворвань, і китовий вус.

А кит неначе й не думав залишати води острова. Спостереження за твариною велося то з плато Круговиду, то з вікон Гранітного палацу; коли Герберт і Гедеон Спілет не полювали, вони щохвилинно дивилися в підзорну трубу, як і Наб, який іноді відходив від плити. Кит потрапив до великої бухти З’єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Пазура; він рухався за допомогою свого дивно могутнього хвостового плавця, на який налягав, просуваючись вперед якимись стрибками і розвиваючи швидкість, що сягала часом дванадцяти миль за годину. Іноді він так близько підходив до острова, що його можна було добре роздивитися. Виявилося, що це справжній південний кит, він був чорного кольору, голову мав приплюснуту більше, ніж у китів Північної півкулі.

Поселенці бачили, як у нього з водометних отворів високо злітає хмара пари чи фонтан води, тому що, як це й не дивно, натуралісти і китобої досі ведуть суперечки з цього приводу. Що ж він викидає — пару чи воду? Є припущення, що це пара, яка перетворюється на воду, стикаючись з холодним повітрям, і осідає, розсипаючись бризками.

Отже, величезний ссавець займав усі помисли колоністів. Особливо приваблював кит Пенкрофа, навіть відволікав його від роботи. Скінчилося тим, що наш моряк почав думати тільки про одне: як би спіймати кита, — так заборонений плід вабить дитину. Моряк навіть уві сні бачив кита, і якби мав спорядження гарпунника та був би готовий бот, він, звичайно, не роздумуючи, вирушив би у море слідом за китом.

Але те, що не вдавалося колоністам, зробив випадок. З травня почулися крики; Наб, який стояв на спостережному посту біля кухонного вікна, повідомив, що кит потрапив на мілину.

Герберт і Гедеон Спілет, які вже зібралися на полювання, облишили рушниці, Пенкроф кинув сокиру, Сайрес Сміт і Наб приєдналися до друзів, і всі побігли до місця, де лежав кит.

Вода спала, а він залишився на піщаній обмілині біля мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Очевидно, китові нелегко було звідти вибратися. так чи інакше, друзі вирішили, не гаючи часу, відрізати йому всі шляхи до відступу.

Прихопивши піки, кілки із залізними вістрями, колоністи побігли до мису. Ось вони проминули міст через ріку Віддяки, перебралися на правий берег ріки, ось ідуть по піску, а за двадцять хвилин — вони вже біля величезної тварини, над якою хмарою кружляють птахи.

— Ну й чудовисько! — вигукнув Наб. Зауваження було слушне: кит, що належав до породи південних китів, виявився справжнім велетнем вісімдесяти футів завдовжки, важив, мабуть, не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів.

Чудовисько лежало на обмілині, не било хвостом, не намагалося спливти; поки приплив був ще високий.

Коли почався відлив, колоністи обійшли навколо кита і зрозуміли, чому він завмер непорушно.

Він був мертвий: у його лівому боці колоністи побачили гарпун.

— Отже, у наші краї запливають китобійні судна! — зрадів Гедеон Спілет.

— Відкіля ви взяли? — запитав моряк.

— Але ж гарпун…

— Що ви, містере Спілет, це нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Часом кит тисячу миль подолає з гарпуном у боці; можливо, нашого кита поцілили аж на півночі Атлантичного океану, а він приплив помирати на південь Тихого океану.

— І все-таки… — вимовив Гедеон Спілет, якого не переконали слова Пенкрофа.

— Це цілком можливо, — помітив Сайрес Сміт, — але подивімося, що це за гарпун. Можливо, китобої, за існуючим звичаєм, вирізали на ньому назву свого судна!

І правда, вихопивши гарпун, що встромився в бік киту, Пенкроф прочитав наступний напис:

«Марія-Стелла». Вайньярд».

— А, корабель з Вайньярда! З моїх рідних країв! — вигукнув моряк. — «Марія-Стелла»! їй-богу, прекрасне китобійне судно. Чудово його знаю. О, друзі ви мої, судно з Вайньярда, китобійне судно з Вайньярда!

І моряк, розмахуючи гарпуном, схвильовано повторював назву, що говорила так багато його серцю, назву порту, де він народився!

Ніхто не чекав, що підпливе «Марія-Стелла», а її екіпаж вимагатиме віддати йому кита, пораненого гарпуном, тому вирішили розрубати китову тушу на частини, поки вона не розклалася. Хижі птахи, вже кілька днів вистежували багату здобич і налетіли на мертвого кита; колоністи розігнали їх, вистріливши з рушниць.

Виявилося, що вони знайшли самку кита, — з її сосків бігло молоко, а молоко це, на думку натураліста Диффенбаха, цілком заміняє коров’яче, від якого не відрізняється ні за смаком, ні за кольором, ні за густотою.

Пенкроф колись служив на китобійному судні, тому тушу розібрали за його вказівками і всіма правилами; заняття було не з приємних і тривало три дні, але жоден колоніст не відмовився від роботи — навіть Гедеон Спілет, що, як заявив Пенкроф, «зуміє з усього викрутитись».

Сало розрізали на рівні скиби по два з половиною фута завтовшки, потім їх розділили на шматки вагою, мабуть, тисячу фунтів і розтопили у величезних глиняних чанах, привезених колоністами до місця роботи, тому що їм не хотілося забруднювати околиці плато Круговиду; жиру витопили на третину менше. Але все-таки запаси вийшли чималі; з одного лише язика добули шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі.

Згодився не тільки жир, завдяки якому колоністи надовго запаслися стеарином і гліцерином, — міг знайти застосування і китовий вус, хоча жителі Гранітного палацу обходилися без парасолів і корсетів. У пащі кита з двох боків верхньої щелепи звисало по ряду еластичних рогових пластинок, їх було близько восьмисот. Пластинки звужувалися донизу, і їхні ряди нагадували дві величезні «гребінки» із зубами по шість футів завдовжки. Ці гребінки затримували безліч мікроскопічних тварин, рибок і молюсків, якими харчується кит.

Нарешті закінчення роботи дало задоволення. Залишивши тушу на розтерзання ненажерливим птахам, під дзьобами яких вона мала навіки зникнути, колоністи повернулися додому до своїх щоденних справ.

Одначе Сайрес Сміт не відразу відновив спорудження судна, а взявся щось майструвати; дивлячись на нього, колоністи згоряли від цікавості. Він узяв дюжину пластинок китового вуса, розрізав кожну на шість рівних частин і відточив кінці.

— Що ми з ними зробимо, містере Сміт? — запитав Герберт, коли інженер обточив пластинки.

— Битимемо вовків, лисиць і навіть ягуарів, — відповів Сайрес Сміт.

— Зараз?

— Ні, взимку, коли нам допоможе лід.

— Нічого не розумію… — здивувався Герберт.

— Зараз зрозумієш, друже, — відгукнувся інженер. — Не я винайшов цю штуку — її застосовують мисливці-алеути в тій частині Америки, що належить росіянам.[33] Отож, друзі мої, як тільки настануть морози, я зігну в кільця всі ці пластинки китового вуса і буду поливати їх водою, доки вони не скрижаніють льодом, — їм тоді й не розпрямитися; потім начиню їх шматками сала і розкидаю по снігу. Що ж буде, якщо голодний звір проковтне таку пластинку? А ось що: лід у шлунку розтане від тепла, китовий вус розпрямиться, гострі його кіпці прохромлять нутрощі хижака.

— Добре придумано! — зауважив Пенкроф.

— Ось ми й збережемо порох і кулі, — додав Сайрес Сміт.

— Та це краще будь-якої пастки! — відгукнувся Наб. — Що ж, почекаймо до зими!

— Почекаємо до зими.

Тим часом суднобудівництво тривало, і до кінця місяця судно наполовину обшили. Вже й тепер можна було сказати, що бот виходить чудовий і прекрасно триматиметься на воді.

Пенкроф працював з надзвичайною наснагою і тільки завдяки своєму могутньому здоров’ю міг переборювати втому; а тим часом товариші, у нагороду за всі його зусилля, готували йому приємний сюрприз, і 31 травня йому випало пережити мало не найбільшу радість у житті.

Того дня Пенкроф, пообідавши, зібрався вже встати з-за столу, як раптом відчув, що хтось поклав йому на плече руку.

То була рука Гедеона Спілета; журналіст сказав:.

— Стривайте, дорогий Пенкрофе, що ж ви тікаєте? А десерт?

— Дякую, містере Спілет, — відповів моряк, — мені ніколи.

— Ну хоч чашечку кави, друже?

— Не хочеться.

— Ну, а люлечку?

Пенкроф раптом підхопився, і його широке добродушне обличчя сполотніло: він побачив, що журналіст простягає йому набиту люльку, а Герберт — вуглинку.

Моряк, хотів щось сказати, але не міг вимовити ні слова; він схопив люльку, підніс її до губ, прикурив об вуглинку і зробив кілька затяжок.

Сизий запашний димок заклубився хмарою, а з цієї хмари пролунав радісний голос:

— Тютюн, воістину тютюн!

— так, Пенкрофе, — озвався Сайрес Сміт, — і тютюн чудовий!

— О, божественне провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер на нашім острові є все, що душа забажає!

І Пенкроф курив, курив без кінця.

— А хто ж знайшов тютюн? — запитав він раптом. — Звичайно, ти, Герберте.

— Ні, Пенкрофе, містер Спілет.

— Містере Спілет! — закричав моряк, стискаючи в обіймах журналіста, якому ще не доводилося потрапляти в такі лещата.

— Ох, Пенкрофе! — простогнав Гедеон Спілет, ледве відсапуючись. — Подякуйте і Герберту, що визначив, який це тютюн, і Сайресу Сміту, який приготував куриво, і Набу, якому так важко було тримати язик за зубами.

— так, друзі, я вам неодмінно віддячу. До самої смерті не забуду!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Зима. — Валяння вовни. — Сукновальня. — Настирлива думка Пенкрофа. — Приманки з китового вуса. — Яку послугу може зробити альбатрос. — Пальне прийдешніх століть. — Топ і Юп. — Буря. — Руйнування на пташиному дворі. — Екскурсія на болото. — Сайрес Сміт залишається вдома. — Дослідження колодязя

Зима настала в червні цей місяць у Південній півкулі подібний до грудня північних широт. Настав час подбати про теплий і міцний одяг.

Колоністи настригли вовни з муфлонів і збиралися виготовити тканину з цієї дорогоцінної сировини.

Зрозуміло, що в Сайреса Сміта не було ні чесальної, ні тіпальної, ні прасувальної, ні прокатної, ні сукальної, ні прядильної машини, ні механічної прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб виготовити тканину, і йому довелося обійтися найпростішими засобами, так щоб не ткати і не прясти. Він і справді вирішив просто скористатися тим, що вовна, коли її розгортаєш, звалюється, волокна її зчіплюються і переплітаються, — у такий спосіб виготовляють повсть. Отже, повсть можна одержати найпростішим способом і, валяючи вовну, щоб мати грубу, але дуже теплу матерію. Вовна в муфлонів коротка, а для виготовлення повсті саме така й потрібна.

Інженер за допомогою своїх товаришів, враховуючи і Пенкрофа, якому ще раз довелося кинути спорудження бота, взялися за підготовчі роботи: треба було очистити вовну, просякнути маслянистими і жирними речовинами, що називаються «жиропотом». Вовну знежирили так: занурили її в чани, наповнені водою, нагрітою до сімдесяти градусів, і протримали там добу; потім ретельно промили в содовому розчині, вичавили під пресом, і вовна була готова для валяння, тобто для виробництва повсті — щільної, хоча й грубої матерії, що не дуже цінується в промислових центрах Європи й Америки, але досить дорога на «ринках острова Лінкольна».

Повсть відома здавна — перші сукна виготовлялися за тим же способом, до якого вдався Сайрес Сміт.

Пізнання в області техніки дуже виручили інженера, коли він почав конструювати валяльну машину; для роботи сукновальні він мистецьки застосував не використану доти рушійну силу водоспаду.

Машина вийшла допотопна. Вал, обладнаний кулачками, які по черзі то піднімали, то опускали вертикальні вальці, шухляди, призначені для вовни, по-якій і били ці вальці, міцна дерев’яна рама, що з’єднує весь пристрій, — ось яка була ця машина протягом багатьох століть, поки винахідники не замінили вальці компресорами, поки не перестали валяти вовну, а почали її прокочувати.

Сайрес Сміт керував роботою, і все йшло пречудово. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб шерстинки стали слизькими і м’якими, краще зчіплювалися одна з одною і не рвалися б при валянні; із сукновальні виходили товсті полотнища повсті. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбкам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що вийшов матеріал, придатний і для ковдр, і для одягу. Що й казати, далеко йому було до тканини з вовни мериносів, до мусліну, шотландського кашеміру, до штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкого сукна, фланелі. То була «лінкольнська повсть»; промисли острова Лінкольна розширилися.

Колоністи мали добротний одяг, спали вони під ковдрами і могли без страху зустріти зиму.

У двадцятих числах червня настали справжні холоди, і Пенкрофу, на превеликий жаль, довелося відкласти спорудження бота; втім, він вирішив за будь-яку ціну закінчити його до весни.

Його невідступно переслідувала одна думка — обстежити острів Табор, хоча Сайрес Сміт не схвалював цю подорож, вважаючи, що вона починається з безпідставної цікавості, — хто ж міг допомогти їм на скелястому острівці, пустельному і ненаселеному. Його тривожила думка, що Пенкроф збирається пропливти сто п’ятдесят миль на хисткому суденці невідомим морем. А що, коли бот, потрапивши у відкрите море, не дістанеться до Табору, а повернутися на острів Лінкольна не зможе? Що тоді станеться з ним посередині грізного океану, повного небезпек? Сайрес Сміт часто говорив про це з Пенкрофом, але моряк з якоюсь незрозумілою впертістю відстоював свою витівку, мабуть, сам не усвідомлюючи, звідки така його впертість.

— Як же так, друже мій, — сказав йому одного разу інженер, — ви розхвалювали острів Лінкольна, шкодували, що доведеться його залишити, а тепер самі хочете з ним попрощатися.

— Всього лише на кілька днів, — відповів Пенкроф, — усього на кілька днів, містере Сайрес. Дістануся туди і негайно повернуся, тільки подивлюся, що це за острівець!

— Та його ж не порівняєш з островом Лінкольна!

— Заздалегідь у цьому впевнений.

— Навіщо ж вам ризикувати?!

— Хочу довідатися, що відбувається на острові Таборі.

— Та нічого там не відбувається і не може відбуватися!

— Хто зна!

— Ну, а якщо розіграється буря?

— Навесні це не страшно, — відповів Пенкроф. — Але от що, містере Сайрес, усе потрібно передбачати, і я прошу вас відпустити зі мною в цю подорож одного лише Герберта.

— Знайте ж, Пенкрофе, — вимовив інженер, поклавши руку йому на плече, — якщо з вами і з юнаком, який з волі обставин для усіх нас — син, що-небудь станеться, ми будемо безутішні.

— Містере Сайрес, — відповів Пенкроф з непохитною впевненістю, — ніколи ми не завдамо вам таких страждань. Ми ще повернемося до цієї розмови при нагоді. Втім, я впевнений, що тільки-но ви побачите міцність бота і оснащеність та переконаєтеся в його морехідних якостях, коли ми обігнемо наш острів, — бо ми зробимо це разом, — то, повторюю, я впевнений, ви відпустите мене без вагань. Без перебільшення, ваше судно буде зроблено на всі сто!

— Точніше, наше судно, Пенкрофе, — відповів інженер, якого обеззброїли слова моряка.

На цьому і перервалася розмова, але вона відновлювалася не раз, одначе Сайрес Сміт і моряк не переконали один одного.

Сніг випав наприкінці червня. Поселенці заготовили в коралі чималий запас корму, тому відпала необхідність їздити туди щодня, і вони вирішили навідуватись раз на тиждень.

Знову розставили пастки і вперше випробували на ділі знаряддя Сайреса Сміта. Кільця з китового вуса, покриті льодом і густо змазані жиром, розкидали біля галявини лісу в тому місці, де звичайно проходили звірі, прямуючи до озера.

Інженер був задоволений — винахід алеутських рибалок діяв чудово. На приманку спіймалося близько дюжини лисиць, кілька кабанів і навіть один ягуар: пластинки китового вуса пропороли їм шлунок.

Варто розповісти про те, як колоністи вперше спробували встановити зв’язок із зовнішнім світом.

Гедеон Спілет давно розмірковував, чи не кинути у море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до берегів, населених людьми, або чи не послати звістку про себе з голубом. Але хіба можна сподіватися на голубів або на пляшку: адже острів віддалений від інших земель на тисячу двісті миль! Сподівання скидалося б на божевілля.

Тридцятого червня поселенці не без зусиль спіймали альбатроса, — Герберт легко поранив його в лапу, вистріливши з рушниці. Чудовий птах, із широкими крилами, розмах яких сягав десяти футів; альбатроси перелітають навіть Тихий океан.

Герберту дуже хотілося зберегти прекрасного птаха, — рана у нього швидко загоїлась, і юнак мріяв його приручити, — але Гедеон Спілет переконав його, що не можна зневажати можливістю подати про себе звістку на узбережжя Тихого океану й втратити такого гінця, і Герберту довелося змиритися: якщо альбатрос прилетів із краю, населеного людьми, то варто його випустити на волю — він повернеться в рідні місця.

Можливо, Гедеон Спілет, у душі якого іноді прокидався «газетяр», готовий був віддати на відкуп випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Гучний успіх чекав на постійного кореспондента «Нью-Йорк геральда»! Читачі виривали б один в одного номер газети зі статтею, якби вона потрапила до головного редактора, високоповажного Джона Бенета!

Гедеон Спілет написав коротку замітку, і її сховали в мішечок до непромокальної тканини, додавши записку з проханням доставити знахідку до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Мішечок прив’язали до шиї, а не до лапи альбатроса, тому що він любить відпочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого вісника випустили на волю, і колоністи не без хвилювання стежили за його польотом, доки він не зник у мрячній далечіні, на заході.

— Куди ж він подався? — запитав Пенкроф.

— До Нової Зеландії, — відповів Герберт.

— Щасливо дістатися! — крикнув моряк, хоча він і не сподівався на такого листоношу.

Взимку поселенці працювали в будинку: вони лагодили одяг, майстрували різні речі; зробили вітрила для бота, викроїли їх з оболонки аеростата, яка, здавалося, слугуватиме ще для багатьох задумів…

У липні почалися сильні холоди, але в колоністів було тепло — вони не економили палива. Сайрес Сміт улаштував другий камін у великому залі; біля нього друзі й перебивалися у довгі зимові вечори. Час витрачали з користю: в години роботи спілкувалися, на дозвіллі — читали.

Колоністи блаженствували, коли, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами, за чашкою «кави» з бузини, покурювали люльки із запашним тютюном і слухали, як за вікнами Гранітного палацу завиває буря. Вони були цілком задоволені, якщо тільки можуть ні в чому не відчувати нестачі люди вдалині від близьких, позбавлені можливості щось сповістити про себе. І вони завжди говорили про свою батьківщину, далеких друзів, могутню американську республіку, її зростаюче значення, і Сайрес Сміт, який добре орієнтувався у внутрішній політиці Сполучених Штатів, чимало розповідав, ділився з друзями висновками, припущеннями, і всі слухали його з найжвавішою цікавістю.

Одного разу Гедеон Спілет запитав:

— Чи не думаєте ви, люб’язний Сайресе, що незмінний промисловий і технічний прогрес, про який ви говорите, рано чи пізно закінчиться?

— Закінчиться! Чим же, на вашу думку, це буде викликано?

— Відсутністю кам’яного вугілля, воістину найціннішої корисної копалини!

— Згодний, вугілля — найцінніше з природних запасів, — відповів інженер, — і природа начебто вирішила довести це, створивши алмаз, тому що він по суті не що інше, як кристалічний вуглець.

— Чи не хочете ви сказати, містере Сайрес, — перепитав Пенкроф, — що алмази спалюватимуть замість вугілля в топках парових казанів?

— Що ви, друже мій! — засміявся Сайрес Сміт.

— Одначе я стверджую, і ви не будете цього заперечувати, — продовжував Гедеон Спілет, — що настане день, коли всі поклади кам’яного вугілля виснажаться.

— Ну, поклади кам’яного вугілля ще такі великі, що їх не вичерпають і сотні тисяч робітників, які піднімають з надр землі щорічно силу-силенну вугілля.

— Але споживання вугілля зростає, — заперечив Гедеон Спілет, — і можна передбачити, що незабаром шахтарів буде не сто тисяч, а двісті тисяч і видобуток вугілля подвоїться.

— Без сумніву. Але коли європейські вугільні копальні виснажаться, хоча за допомогою нових машин розробляються і дуже глибокі шари, промисловість ще довго живитимуть поклади вугілля в Америці й Австралії.

— Як довго? — спитав журналіст.

— Принаймні двісті п’ятдесят — триста років.

— Для нас це втішно, зате бідним нашим праонукам буде непереливки, — зауважив Пенкроф.

— Вони винайдуть ще що-небудь, — заперечив Герберт.

— Треба сподіватися, — відповів Гедеон Спілет, — адже якщо не буде вугілля, не буде й машин, а без машин не буде залізниць, пароплавів, фабрик, — словом, усього, породженого сучасним технічним прогресом.

— Але що ж іще винайдуть? — запитав Пенкроф. — Ви уявляєте собі це, містере Сайрес?

— Більш-менш уявляю, друже мій.

— Яке паливо замінить вугілля?

— Вода, — відповів інженер.

— Вода? — перепитав Пенкроф. — Вода горітиме в топках пароплавів, локомотивів, вода нагріватиме воду?

— так, але вода, розкладена на складові частини, — пояснив Сайрес Сміт. — Без сумніву, це робитиметься за допомогою електрики, що в руках людини стане могутньою силою, тому що всі великі відкриття — такий незбагненний закон — ідуть одне за одним і ніби доповнюють одне одного. так, я впевнений, що настане день, і вода замінить паливо; водень і кисень, з яких вона складається, будуть застосовуватися і роздільно; вони виявляться невичерпним і таким могутнім джерелом тепла і світла, що вугіллю до них далеко! Прийде той день, друзі мої, і до трюмів пароплавів, до тендерів паровозів вантажитимуть не вугілля, а балони з двома цими стиснутими газами, і вони згорятимуть з величезною тепловою віддачею. Отже, нічого боятися. Поки землю населяють люди, вона їх не позбавить своїх благ: ні світла, ні тепла, віддасть у їхнє розпорядження рослини, мінерали і тварин. Отже, я впевнений, коли кам’яновугільні поклади вичерпаються, людина перетворить на паливо воду, люди обігріватимуться водою. Вода — це вугілля прийдешніх століть.

— Хотілося б мені подивитися на все це, — замислився моряк.

— Рано ти народився, Пенкрофе, — зіронізував Наб, який досі мовчав.

Але на цьому зауваженні Наба бесіда обірвалася, — загавкав Топ, і гавкав він знову якось дивно, що вже не раз непокоїло інженера. Топ, як і колись, з гавкотом крутився навколо колодязя в кінці внутрішнього коридору.

— І чого це Топ знову так гавкає? — вигукнув Пенкроф.

— Та й Юп бурчить, — додав Герберт.

Орангутанг справді підтримував собаку; він неприховано був чимось збуджений, — дивна справа, здавалося, начебто обоє стривожені, але не роздратовані.

— Мабуть, — сказав Гедеон Спілет, — колодязь з’єднаний з океаном, і яка-небудь морська тварина час від часу запливає туди, щоб подихати.

— Можливо, адже іншого пояснення не придумаєш, — відгукнувся моряк. — Aнy, замовкни, Топе, — додав він, повернувшись до собаки, — Юпе, іди до себе.

Мавпа і собака притихли. Юп подався спати, а Топ залишився в залі і весь вечір глухо гарчав.

Більше про це не говорили, але інженер виглядав занепокоєно.

Впродовж останніх липневих днів то лив дощ, то йшов сніг. Температура не опускалася так низько, як минулої зими, морози не перевищували восьми градусів за Фаренгейтом (13°33′ нижче нуля за Цельсієм). Але хоча зима й була не дуже холодна, зате лютували бурі, дули вітри. Бурхливі хвилі не раз із шаленою силою підступали до Нетрів. Здавалося, начебто раптовий прибій, викликаний підводними поштовхами, здіймав дивовижні вали й обрушував їх на стіни Гранітного палацу.

Колоністи милувалися величним видовищем, дивлячись з вікон будинку, як хвилі, схожі на гори, йдуть приступом на берег, як вони відступають, підкидаючи фонтани бризок, як у безсилій люті шаленіє океан, як грізні вали в сліпучо білій піні заливають піщаний берег. Здавалося, що гранітний кряж виступає з морської безодні у бризках піни, що злітала на сто футів угору.

Важко і небезпечно було ходити по дорогах: коли бурхала буря — вітер часом валив дерева. І все-таки колоністи неодмінно раз на тиждень вирушали в кораль. На щастя, коралю, захищеному південно-східними відрогами гори Франкліна, скажені урагани не завдали особливих збитків, вони немов щадили дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, розташований на плато Круговиду і, отже, відкритий східним вітрам, суттєво постраждав. Двічі скинуло голубник, звалило огорожу. Усе це вимагало перебудови, зміцнення, оскільки колоністи зрозуміли, що острів Лінкольна розташований у найбурхливішій частині Тихого океану. Здавалося, він є центром притягання могутніх циклонів, що нерідко шмагали його, як хлист шмагає дзиґу. Тільки в даному випадку дзиґа не рухалася, а хлист крутився.

Настав серпень, і першого ж тижня буря почала стихати, небо дало людям спокій, втрачений, як ще недавно здавалося, назавжди. Стало тихо, але значно холодніше, і градусник Фаренгейта показував вісім градусів нижче нуля (-22° за Цельсієм).

Третього серпня колоністи почали давно задуманий похід у південно-східну частину острова, до Качиного болота. Їх вабила дичина, якої взимку там водилось вдосталь: дикі качки, бекаси, чирки, нирки, шилохвости; вирішили присвятити день полюванню. У поході взяли участь не тільки Гедеон Спілет і Герберт, але й Пенкроф з Набом. Тільки Сайрес Сміт, пославшись на зайнятість, залишився в будинку.

Отже, мисливці вирушили на болото дорогою, що веде до порту Повітряної кулі, пообіцявши повернутися до вечора. Їх супроводжували Топ і Юп. Коли мандрівники перейшли міст через ріку Віддяки, інженер його підняв і повернувся додому — він вирішив здійснити давно задуманий план і для цього залишився в будинку.

Інженеру хотілося ретельно дослідити колодязь, що зяяв у підлозі коридору Гранітного палацу; колодязь цей, безсумнівно, сполучався з морем, тому що раніше служив стоком для зайвої води з озера. Чому Топ так часто крутиться довкола нього? Чому так дивно гавкає, чому тривожно підбігає до отвору? Чому і Юп розділяє занепокоєння Топа? Можливо, підземні відгалуження йдуть від колодязя, що з’єднувався з морем, до інших частин острова? Усе це й хотів з’ясувати Сайрес Сміт, нікого не посвячуючи у свої сумніви. Він вирішив досліджувати колодязь, коли всі підуть з будинку, і, нарешті, випала нагода.

Було неважко спуститися всередину колодязя мотузковою драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як установили підйомник; її довжини цілком вистачало. Інженер притяг драбину до колодязя, діаметр отвору якого був майже шість футів, і, міцно-преміцно прив’язавши за верхній кінець, скинув униз. Потім він запалив ліхтар, озброївся карабіном, заткнув за пояс ножа і почав спускатися по сходинках.

Гранітні стіни були гладкі, але подекуди стирчали виступи, і яка-небудь спритна тварина, чіпляючись за них, могла видряпатися аж на гору.

Подумавши про це, інженер освітив ліхтарем усі ці виступи, але не знайшов жодного сліду, жодної щербини, ніщо не говорило про те, що по них, як по сходах, хто-небудь піднімався.

Сайрес Сміт спустився ще глибше, висвітлюючи кожну п’ядь стіни.

Він не помітив нічого підозрілого.

Діставшись до останніх сходинок, інженер відчув під ногами воду, що в ту мить була зовсім спокійною. Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не виднівся підземний хід, що вів би від колодязя до якої-небудь частини острова. Сайрес Сміт простукав стіну руків’ям ножа і визначив, що порожнеч немає. Жодна жива істота не могла б прокласти собі дорогу в суцільному граніті; щоб потрапити на дно колодязя, а потім піднятися вгору, треба було пройти по каналу, затопленому водою, який з’єднує цей колодязь з морем під скелястим берегом, а де могли зробити лише морські тварини. З’ясувати ж, де саме впадає цей канал у море і на якій глибині, — було неможливо.

Дослідивши колодязь, Сайрес Сміт піднявся, витяг сходи, закрив отвір колодязя і повернувся до великого залу Гранітного палацу, замислено повторюючи:

— Я нічого не знайшов, але все-таки там ховається якась таємниця!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Оснащення бота. — Напад диких собак. — Юпа поранено. — Юпа лікують. — Юп видужав. — Спорудження бота закінчено. — Пенкроф тріумфує. — «Бонадвентур». — Перше плавання до південного берега острова. — Пляшка в морі

Увечері повернулися мисливці — їм пощастило, і вони буквально обвішались дичиною; вони притягли її стільки, скільки під силу нести чотирьом чоловікам. У Топа навколо шиї висіли в’язки шилохвостів, а в Юпа на поясі — кулики.

— Ось, містере Сайрес, — вигукнув Наб, — ми добре попрацювали! Скільки наготуємо взапас копченої дичини, скільки смачних паштетів! Але нехай хто-небудь мені підсобить. Розраховую, Пенкрофе, на тебе.

— Ну ні, Набе, — заперечив моряк. — Я зайнятий оснащенням бота, обійдешся без мене.

— А ви, Герберте?

— Я, Набе, завтра їду в кораль.

— А ви, містере Спілет, не допоможете?

— Охоче допоможу, Набе, тільки попереджаю: пронюхаю всі твої кулінарні таємниці і надрукую твої рецепти в газетах!

— Як хочете, містере Спілет, — відповів Наб, — як завволите!

Отже, ранком Гедеон Спілет запанував на кухні і став допомагати Набу. А напередодні інженер розповів журналісту про своє обстеження колодязя, і Гедеон Спілет погодився із Сайресом Смітом, який вважав, що там криється якась таємниця, хоч нічого і не вдалося знайти.

Ще тиждень трималися холоди; колоністи сиділи в будинку і виходили лише подивитися, чи все благополучно в пташнику. До їхнього житла війнуло смачним — пахли страви, мистецьки приготовані Набом і журналістом; одначе не всю дичину, підстрелену на болоті, заготовили про запас, зберегли птахів і свіжими, на морозі; колоністи ласували печенею з диких качок та іншої дичини і нахвалювали, заявляючи, що немає на світі нічого смачнішого, ніж водяний птах.

Весь цей тиждень Пенкроф за допомогою Герберта, який спритно орудував голкою, зшивав вітрила і працював з такою ретельністю, що незабаром все було готове. На снасті пішли троси, з яких колись сплели сітку, знайдену разом з оболонкою повітряної кулі. Канати і троси відрізнялися чудовою якістю, і моряк ними скористався. Вітрила зміцнили; тросів вистачило щоб виготовити фал,[34] ванти,[35] шкоти[36] та інший такелаж.[37] За порадою Пенкрофа, Сайрес Сміт виточив на токарському верстаті необхідні блоки. таким чином, все оснащення виготовили раніше, ніж побудували бот. Пенкроф навіть змайстрував прапор, розмалювавши біле тло червоною і синьою фарбою з рослинних барвників. До тридцяти семи зірок, що символізують тридцять сім штатів на прапорах американських суден, моряк додав тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», адже він вважав, що острів уже приєднаний до американської республіки.

— Серцем відчуваю, хоч факт ще не здійснився, — приказував він.

А поки прапор не здійнявся на судні, колоністи під триразове «ура» підняли його над головним входом до Гранітного палацу.

Тим часом зима закінчувалася, і поселенці сподівалися, що й друга зима мине без особливих подій, як раптом в ніч на 11 серпня плато Круговиду ледве не зазнало спустошення.

Поселенці, втомлені денною працею, спали міцним сном, але близько четвертої години ранку їх розбудив гавкіт Топа.

Цього разу собака не бігав з гавкотом навколо колодязя, а кидався на двері, немов хотів їх виламати. Юп пронизливо волав.

— Тихіше, Топе! — крикнув Наб, який прокинувся раніше за всіх.

Але собака загавкав ще лютіше.

— Що сталося? — запитав Сайрес Сміт.

Усі поспіхом одяглися і, відкривши вікна, подивилися вниз.

Перед їхніми очима розстелявся сніговий покрив, що ледве білів у пічній пітьмі. Колоністи нічого не помітили, але в темряві лунав дивний гавкіт. Зрозуміло, що на берег вдерлись якісь звірі, але їх неможливо було роздивитися.

— Що ж це за звірі? — запитав Пенкроф.

— Вовки, ягуари або мавпи, — відповів Наб.

— Чорт забирай! Як би вони не дісталися до плато, — вимовив журналіст.

— Пропав наш пташник, — вигукнув Герберт, — пропали посіви!

— Та як же вони потрапили сюди? — запитав Пенкроф.

— Мабуть, містком, — відповів інженер, — хто-небудь з нас забув його підняти.

— О так, згадую, я забув… — зізнався Гедеон Спілет.

— Удружили, нічого сказати! — скипівши, вигукнув Пенкроф.

— Що сталося, те сталося, — зауважив Сайрес Сміт, — подумаймо, що тепер робити.

Сайрес Сміт і його товариші квапливо обмінялися декількома словами. Всі зрозуміли, що якісь невідомі звірі перебралися по містку, вдерлись на узбережжя і що, піднявшись лівим берегом ріки Віддяки, вони могли дістатися до плато Круговиду. Треба було, не зволікаючи, прогнати їх і, якщо знадобиться, вступити з ними в бій.

— Але що ж це за звірі? — дивувалися колоністи, а гавкіт тим часом дужчав.

Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув точно такі звуки, коли вперше побував біля витоків Червоного струмка.

— Це зграя диких американських собак! — вигукнув юнак.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

І колоністи, озброївшись сокирами, карабінами і рушницями, швидко влізли в підйомник і спустилися на берег.

Зграї голодних диких собак небезпечні. І все-таки колоністи відважно кинулися в саму гущавину, перші ж їхні постріли, блискавкою спалахнувши в темряві, змусили ворога відступити.

Насамперед не можна було допустити хижаків на плато Круговиду, тому що там вони розправилися б із пташником, витоптали б насадження і, звичайно, завдали б усьому величезних, можливо, непоправних, збитків, особливо хлібному полю. Але звірі могли вдертися на плато тільки лівим берегом ріки Віддяки, тому треба було стати нездоланною перешкодою на вузькій частині берега між рікою і гранітною стіною.

Колоністи чудово зрозуміли це і за наказом Сайреса Сміта поспішили туди; зграї собак кинулися за ними.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб вишикувалися зімкнутим рядом. Топ, роззявивши свою страшну пащу, став попереду, а за ним — Юп, розмахуючи вузлуватим кийком, як палицею.

Ніч випала дуже темна. Тільки при спалахах пострілів, причому не можна було стріляти навмання, колоністи бачили не менше сотні звірів, що йдуть на приступ, з палаючими, як жарини, очима.

— Невже вони прорвуться?! — вигукнув Пенкроф.

— Ні, не прорвуться! — відповів інженер. Звірі не проривали живого заслону, хоч і тіснили його. Задні ряди насувалися на передні, і колоністи безперервно, стріляли і завдавали удари сокирою. Чимало вбитих собак уже валялося на землі, але зграя, здавалося, не ріділа; начебто звірі все йшли і йшли через місток на берег.

Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся на спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. Він, мабуть, мав здатність бачити в темряві; він опинився в самій гущавині бою, раз у раз пронизливо свистів, а це означало в нього вищий ступінь збудження. У войовничому запалі Юп ринувся вперед, і при спалаху пострілу всі побачили, що його оточили п’ять-шість величезних звірів, причому він відбивався від них з рідкісною холоднокровністю.

Колоністи домоглися перемоги, але після запеклого бою, що тривав дві години! При перших же зблисках зорі звірі, звичайно, відступили й утекли на північ містком, який Наб негайно ж підняв. Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні.

— А де ж Юп? — раптом крикнув Пенкроф. — Де наш Юп?

Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше не відгукнувся на заклик друга.

Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. Колоністи розгребли трупи на закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили про те, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, накинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рани зяяли на грудях Юпа.

— Він живий! — крикнув Наб, нахилившись над ним.

— І ми його вилікуємо, — заявив моряк, — будемо доглядати, як за синочком!

Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів не були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Важко постраждала одна лише мавпа.

Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут він слабко застогнав. Його обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура.

Отже, його перев’язали, вклали і прописали найсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу.

Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. Юп лежав, звісивши лапу, і Топ її лизав з пригніченим виглядом.

Того ж ранку колоністи відтягнули вбитих звірів до лісу Далекого Заходу, де й закопали.

Напад хижаків, Що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не переконавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе.

Тим часом Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. Юпа виручив могутній організм; жар помалу спав, і Гедеон Спілет, знаючись на медицині, незабаром заявив, що Юп поза небезпекою. 16 серпня Юп із задоволенням попоїв. Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком.

— Що вдієш? — говорив Наб Гедеонові Спілету, коли журналіст дорікав йому за те, що він балує Юпа. — У бідолахи тільки одне задоволення — поласувати, і я дуже радий, що можу віддячити йому за вірну службу.

Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юна, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. Наб прийшов у захват, побачивши, що його учень їсть з колишнім апетитом.

— Їж, приятелю, — говорив він Юпу, — їж усе, що твоя душа бажає. Ти пролив кров заради нас, і мій обов’язок допомогти тобі одужати.

Якось — це було 25 серпня — пролунав крик Наба:

— Містере Сайрес, містере Гедеон, Герберте, Пенкрофе, швидше сюди!

Колоністи, які сиділи у великому залі, підхопилися і побігли на заклик до комірчини, відведеної Юпу.

— Що сталося? — запитав журналіст.

— Та ви тільки подивіться! — відповів Наб і розреготався.

І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку.

— Моя люлька! — вигукнув Пенкроф. — Взяв у мене люльку! Що ж, старий, бери її в подарунок! Кури, кури, друже!

А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення.

Сайрес Сміт нітрохи не здивувався; він розповів, як ручні мавпи ставали завзятими курцями, і навів безліч прикладів.

З цього дня в Юпа з’явилася власна люлька, що належала колись морякові; вона висіла в його кімнаті поруч з кисетом. Він її набивав, сам прикурював від палаючої вуглинки і виглядав найщасливішою мавпою на світі. Зрозуміло, що спільність смаків зміцнила дружбу, що вже з’єднувала Юпа та гідного моряка.

— А можливо, він людина? — іноді говорив Пенкроф Набу. —

Ти не здивуєшся, якщо він одного прекрасного дня заговорить з нами?

— Слово честі, не здивуюся, — відповідав Наб, — мене швидше дивує, що він мовчить!

— От була би потіха, — продовжував моряк, — якби він раптом сказав мені: «Давай мінятися люльками, Пенкрофе!»

— До чого ж прикро, — зауважив Наб, — що він німий від народження!

Настав вересень. Скінчилася зима, і колоністи повернулися до роботи.

Спорудження бота швидко просувалося. Корпус уже обшили і зараз обшивали судно зсередини дошками, обробленими парою, що легко було приганяти за лекалом до обведень шпангоутів.

Лісу вистачало, і Пенкроф запропонував інженеру зробити і цю внутрішню обшивку водонепроникною, щоб збільшити міцність бота.

Не відомо, що чекало на них у майбутньому, тому Сайрес Сміт схвалив намір моряка побудувати добротне судно.

Внутрішнє обшивання і палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, що забили дерев’яною стукалкою в пази палуби, а також внутрішньої та зовнішньої обшивок; потім залили їх киплячою смолою, добутою із сосон, яких вдосталь росло в лісі.

Судно обладнали надзвичайно просто. Насамперед замість баласту в трюм завантажили гранітні брили, вагою приблизно дванадцять тисяч фунтів, і міцно їх закріпили. Над баластом наслали палубу; всередині бот розділили на дві каюти, у кожній, уздовж перегородок, стояло по два ліжка, що служили і скринями. Основа щогли припадала на середину перегородки, що розділяла каюти; з кают вели на палубу люки з кришками, які щільно закривалися.

Пенкроф без зусиль відшукав дерево для щогли. Він вибрав молоду, пряму ялину з гладким стовбуром, зрубав її, обтесав і закруглив верхівку. Окуття щогли, штурвала і корпуса виготовили в кузні Нетрів, грубо, зате міцно. Реї, флагшток[38] і весь інший рангоут,[39] а також весла й ще дещо закінчили в перший тиждень жовтня, і колоністи вирішили випробувати судно біля берегів острова, щоб подивитися, як воно тримається на воді та чи можна на ньому вирушати в далеке плавання.

Тим часом щоденні роботи йшли своєю чергою. В коралі зробили нові будівлі, тому що й у муфлонів, і кіз з’явилося чимало молодняку, якому потрібні були дах і корм. Колоністи, як і раніше, часто навідувались на устричну обмілину, до крільчатника, до місць залягання вугілля та заліза і навіть у недосліджені нетрі Далекого Заходу, де водилося багато дичини.

Поселенці знайшли ще деякі місцеві рослини, можливо, і не такі вже необхідні, але вони розмаїтили меню мешканців Гранітного палацу. Це були полуденники різних видів, в одного — м’ясисте їстівне листя, з насіння інших добували щось на зразок борошна.

Десятого жовтня бот спустили на воду. Пенкроф сяяв від радості. Усе пройшло чудово. Цілком оснащене судно на котках підкотили до самого берега, де його підхопив приплив, і воно гордо поплило під оплески колоністів; особливо голосно плескав у долоні Пенкроф, що не виявив при цьому ні найменшої скромності. Його марнославству лестило і те, що, побудувавши судно, він буде ним командувати. Його одностайно призначили капітаном.

Щоб догодити капітану Пенкрофу вирішили насамперед охрестити судно, і після тривалих суперечок усі зійшлися на тому, щоб назвати його «Бонадвентур», тому що так нарекли при водохрещенні поважного моряка.

Як тільки «Бонадвентур» поплив по хвилях, усі переконалися, що в нього зразкове осідання і він буде добре триматися на воді за будь-якого ходу.

Втім, того ж дня випробували судно на ділі, вирушивши у плавання навколо острова. Стояла чудова погода, вітер був свіжий, але хвилювання не сильне, особливо біля південного узбережжя; вже понад годину дув норд-вест.

— Час у дорогу! — кричав капітан, готуючись до відплиття.

Але, перш ніж вирушити у плавання, вирішили поснідати, а крім того, прихопити провізію із собою на той випадок, якщо прогулянка затягнеться до вечора.

Сайресу Сміту теж хотілося швидше випробувати бот, зроблений за його кресленнями, і хоча він не раз змінював деякі деталі за порадою моряка, але все-таки не був так непохитно впевнений у судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру дістатися до острова Табора, тому що мова про це більше не заходила. Сайрес Сміт не хотів і думати, що двоє-троє його товаришів наважаться плисти на такому маленькому суденці, водотоннажністю не більше п’ятнадцяти тонн.

О пів на одинадцяту всі піднялися на борт корабля, навіть Топ і Юп. Наб і Герберт витягли якір, що зарився в пісок біля гирла ріки Віддяки і «Бонадвентур», піднявши косий грот із острівним прапором, що розвівався на щоглі, вирушив у відкрите море під командуванням капітана Пенкрофа. Щоб вийти з бухти З’єднання, потрібний був попутний вітер, і виявилося, що при фордевінді[40] бот розвивав непогану швидкість. Коли обігнули мис Знахідки і мис Пазур, Пенкрофу довелося триматися круто до вітру, щоб плисти вздовж південного берега острова, і, лавіруючи, він помітив, що «Бонадвентур» може йти за п’ять румбів від вітру, не дуже дрейфуючи. Він добре лягав на інший галс,[41] роблячи поворот оверштаг,[42] як говорять моряки, і навіть вигравав час при цьому маневрі. Пасажири «Бонадвентура» аж замилувалися. У них з’явилося чудове судно, що в разі потреби прислужиться їм, а зараз, у цей чудесний день, та ще при сприятливому вітрі, плисти було дуже приємно.

Пенкроф повів бот у відкрите море, тримаючись за три-чотири милі від берега і спрямовуючи «Бонадвентур» на траверс[43] порту Повітряної кулі. Острів постав перед ними по-новому: у всій своїй пишноті розгорнулася панорама узбережжя від мису Пазура до Зміїного мису. На передньому плані стіною стояв ліс, хвойні дерева темніли на тлі молодої зелені листяних дерев, а над усім піднімалася гора Франкліна, на вершині якої білів сніг.

— Як красиво! — вигукнув Герберт.

— так, наш острів красивий і гостинний, — відповів Пенкроф. — Я його люблю, як любив рідну матір! Він дав притулок нам, бідним і знедоленим, а хіба тепер чого-небудь не вистачає його синам, які впали на берег просто з неба?

— У нас усього вдосталь, — відповів Наб, — усього, капітане!

І обидва доблесних острів’янина крикнули тричі голосне «ура» на честь свого острова.

Тим часом Гедеон Спілет, притулившись до щогли, малював панораму, що розгорнулася перед очима мореплавців.

Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег.

— Ну, містере Сайрес, — звернувся Пенкроф до інженера, — що скажете про наш бот?

— Начебто добре тримається! — відповів інженер.

— Чудово! А як ви думаєте, чи можна почати на ньому тривалу подорож?

— Яку подорож, Пенкрофе?

— Ну, наприклад, на острів Табор?

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, — я думаю, що при потребі можна без вагання довірити свою долю «Бонадвентуру» і навіть почати більш тривалу подорож; але знайте, я б не хотів відпускати вас на острів Табор, вам там нічого робити.

— Треба ж познайомитися із сусідами, — відповів Пенкроф, вперто наполягаючи на своєму. — Острів Табор — наш єдиний сусід! Хоч із ввічливості варто його відвідати!

— Чорт забирай, — усміхнувся Гедеон Спілет, — наш друг Пенкроф, виявляється, дотримується світських правил!

— І не думаю, — пробурчав моряк, якого дратували відмовляння інженера, хоча йому й не хотілося завдавати комусь прикрощів.

— Слухайте, Пенкрофе, але ж яке плавання без супутників?

— Одного супутника мені вистачить.

— Припустимо, — відповів інженер. — Отже, через вас колонія острова Лінкольна може позбутися двох поселенців, а нас усього п’ятеро!

— Шестеро, — зауважив Пенкроф, — ви забули Юпа.

— Семеро! — додав Наб. — Топ не гірше нас з вами!

— Ризику тут ніякого немає, містере Сайрес, — заперечив моряк!

— Можливо, Пенкрофе; але повторюю, ви наражаєтесь на непотрібну небезпеку.

Впертий моряк не відповів, але про себе вирішив при нагоді відновити розмову. Він і не думав, що випадок невдовзі прийде йому на допомогу і перетворить його нічим не виправдану примху на гуманний вчинок.

Після плавання у відкритому морі «Бонадвентур» наблизився до берега, прямуючи до порту Повітряної кулі. Випадало з’ясувати, чи може він пройти між обмілиною і підводними рифами, тому що колоністи збиралися постійно тримати судно в цій маленькій бухті.

До берега залишалося всього півмилі, і доводилося маневрувати, щоб іти проти вітру. Плили повільно — високі береги послабляли силу вітру, і він лише злегка наповнював вітрила; під його поривами дзеркальною поверхнею моря зрідка пробігали брижі.

Герберт, який стояв на носі та вказував фарватер,[44] раптом крикнув:

— Тримай до вітру, Пенкрофе, тримай до вітру!

— Що таке? — запитав, підводячись, моряк. — Скеля?

Ні… стривай-но, — відповів Герберт, — не роздивлюся… тримай до вітру… так, добре… трішки вперед…

Говорячи це, Герберт перехилився через борт, швидко опустив у воду руку і крикнув:

— Пляшка!

Він тримав закорковану пляшку, спійману за декілька кабельтових від берега.

Сайрес Сміт узяв пляшку, мовчки вибив корок і витяг підмоклий папір, на якому можна було розібрати такі слова:

«Зазнав аварії… Острів Табор 153° західної довготи, 37°11′ південної широти».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вирішено плисти. — Припущення. — Збори… — Троє пасажирів. — Перша ніч. — Друга ніч. — Острів Табор. — Пошуки на піщаному березі. — Пошуки в лісі. — На острові нікого немає. — Тварини. — Рослини. — Житло. — В будиночку порожньо

— Хтось зазнав аварії корабля, — крикнув Пенкроф, — і зовсім самотньо живе за якихось сто миль від нас, на острові Табор! Ну, містере Сайрес, тепер ви не проти подорожі!

— Ні, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — і треба вирушати якомога швидше.

— Завтра?

— Завтра.

Інженер кілька секунд розглядав папір, витягнутий з пляшки. Він про щось міркував, потім вимовив:

— На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити наступні висновки: по-перше, потерпілий з острова Табор — людина, обізнана з морською справою, тому що широта і довгота острова, зазначені нею, збігаються з тими, котрі ми визначили з точністю до однієї минути; по-друге, він англієць або американець, тому що документ написаний англійською.

— Цілком логічне зауваження, — заявив Гедеон Спілет, — ось вам і розгадка; зрозуміло, звідки ящик, знайдений на березі. Сталася аварія корабля, оскільки знайшлася людина, яка пережила катастрофу. І хто б вона не була, їй пощастило, що Пенкрофу спало на думку побудувати бот і сьогодні випробувати його; день зволікання — і пляшка, мабуть, розбилася б об підводні камені.

— Справді, — погодився Герберт, — як добре, що «Бонадвентур» пройшов повз пляшку, доки вона трималася на воді.

— А вам не здається це дивним? — запитав Сайрес Сміт Пенкрофа.

— Мені здається, що це щасливий випадок, ось і все, — відповів моряк. — А ви хіба бачите в цьому щось надзвичайне, містере Сайрес? Адже пляшка куди-небудь та й потрапила б? Чому ж їй і не потрапити сюди?

— Можливо, ви й маєте рацію, Пенкрофе, — відповів інженер, — одначе…

— Але ж ніщо не доводить, — додав Герберт, — що пляшка вже давно плаває по морю?

— Ніщо, — відповів Гедеон Спілет, — і навіть записка начебто написана недавно. Що ви про це думаєте, Сайресе?

— Важко сказати, але ми неодмінно усе з’ясуємо! — відповів Сайрес Сміт.

Під час цієї розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на інший галс, і «Бонадвентур» на всіх вітрилах помчав до мису Пазура. Кожний думав про людину, закинуту долею на острів Табор. А раптом вони спізнилися і її не врятувати? У житті колоністів відбулася велика подія. Вони самі зазнали аварії, але боялися, що цій людині не так пощастило, як їм, і вважали своїм обов’язком поспішити на допомогу нещасному.

«Бонадвентур» обігнув мис Пазур і о четвертій годині став на якір біля ріки Віддяки.

Того ж вечора колоністи докладно обговорили плай подорожі. Найрозсудливіше вирушити на острів Пенкрофу і Герберту, тому що обоє вміли управляти судном. Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли пристати до острова тринадцятого вдень, тому що при попутному вітрі за дві доби легко пройти сто п’ятдесят миль; день вони пробудуть на острові, три-чотири дні витратять на зворотний шлях, значить 17 жовтня повинні повернутися на острів Лінкольна. Погода стояла прекрасна, барометр плавно піднімався, напрямок вітру начебто встановився, — словом, все сприяло відважним мандрівникам, що залишили свій милий острів з почуття обов’язку і любові до ближнього.

Отже, вирішили, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться в будинку; але Гедеон Спілет, який не забув про те, що він кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», раптом заявив, що готовий до плавання і подібного випадку не проґавить, і теж потрапив до числа мандрівників.

Увечері колоністи перенесли на борт «Бонадвентура» деякі постільні приналежності, посуд, зброю, бойові припаси, компас, провізію на тиждень і, швидко поскладавши все це, повернулися до Гранітного палацу. Наступного дня, о п’ятій ранку, троє друзів не без хвилювання попрощалися з тими, хто залишався, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Пазур, який потрібно було обігнути, перш ніж плисти на південний захід.

«Бонадвентур» уже був за чверть милі від берега, коли його пасажири помітили, що двоє чоловіків стоять на майданчику Гранітного палацу і махають їм на прощання. То були Сайрес Сміт і Наб.

— Ось вони, наші друзі! — вигукнув Гедеон Спілет. — Ми вперше розлучаємося за півтора року.

Пенкроф, журналіст і Герберт помахали їм востаннє, і Гранітний палац незабаром зник за високими скелями мису.

Весь ранок «Бонадвентур» йшов вздовж південної частини острова Лінкольна, що нагадував здалеку зелений кошик, з якого стирчала гора Франкліна. Гориста поверхня, згладжена відстанню, навряд чи змогла б привернути увагу кораблів, що випадково потрапили в ці води.

Близько години дня минули Зміїний мис за десять миль від берега. Звідси вже не можна було роздивитися західну частину узбережжя, що простиралася до відрогів гори Франкліна, а три години потому клаптик суші, що називався островом Лінкольна, сховався за обрієм.

«Бонадвентур» ішов чудово. Він легко сходив на хвилю і розвивав пристойну швидкість. Пенкроф підняв топсель; бот, ідучи на всіх вітрилах, тримав курс просто на острів Табор за компасом.

Час від часу Герберт підміняв Пенкрофа за штурвалом; він так упевнено управляв, що бот не відхилявся від курсу і капітану ні в чому було дорікнути своєму помічникові.

Гедеон Спілет вів бесіду то з моряком, то з Гербертом, а іноді допомагав їм ставити або забирати вітрила. Капітан не міг нахвалитися своїм екіпажем і обіцяв «піднести вахтовим скляночку винця».

Надвечір у прозорих сутінках з’явився тонкий серп місяця, перша чверть якого мала бути шістнадцятого числа; він швидко затьмарився. Настала темна, але зоряна ніч, що обіцяла погожу днину. Пенкроф з обережності забрав топсель, щоб не підставляти верхнє вітрило під несподіваний порив вітру. Можливо, це й була зайва обережність, тому що ніч стояла тиха, але Пенкроф належав до розсудливих моряків, — не дорікаймо йому за це.

Журналіст проспав майже всю ніч. А Пенкроф і Герберт що дві години стояли на вахті біля штурвала. Моряк покладався на Герберта, як на самого себе: холоднокровність і розважливість юнака виправдали його довіру. Пенкроф давав йому вказівки, як капітан кермовому, і Герберт не дозволяв судну відхилятися вбік.

Ніч минула благополучно, і вдень 12 жовтня нічого нового не сталося. Південно-західного напрямку суворо дотримувалися весь день, і якщо тільки «Бонадвентур» не відносила вбік невідома течія, він повинен вийти просто до острова Табора.

Море, яким вони йшли, було пустельне. Тільки іноді який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу. І Гедеон Спілет розмірковував, чи не одному з цих великих пернатих довірив він свій нарис, написаний для «Нью-Йорк геральда». Здавалося, що тільки ці могутні птахи й могли залетіти у води, які омивали острови Табор і Лінкольна.

— Але ж цієї пори року, — зауважив Герберт, — китобої звичайно вирушають до південної частини Тихого океану. Правду кажучи, я думаю, що ніде на світі не знайдеш такого безлюддя.

— Не таке вже тут безлюддя! — заперечив Пенкроф.

— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився журналіст.

— так ми ж тут. Або ви сприймаєте наше судно уламком корабля після аварії, а нас самих — вважаєте дельфінами?

І Пенкроф розреготався над власним дотепом.

Увечері мандрівники розрахували, що за тридцять годин «Бонадвентур», швидше за все, відплив від острова Лінкольна на сто двадцять миль, тому що він ішов зі швидкістю більше трьох миль за годину. Дув такий слабкий вітер, що здавалося, він ось-ось зовсім стихне. І все-таки можна було сподіватися, що на світанку з’явиться острів Табор, якщо тільки розрахунки правильні і якщо бот не збився з курсу.

Але ніхто з них — ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф — не зімкнув очей в ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку і не могли перебороти тривоги. Їх мучило стільки сумнівів! Чи знаходяться вони поблизу острова Табора? Чи жива ще людина, яка зазнала аварії корабля, і чи не марно вони до неї поспішають? Хто ця людина? Чи не внесе вона розладу в дружну родину колоністів? Чи захоче вона змінити одну в’язницю на іншу? Всі ці запитання, що, очевидно, розв’яжуться наступного дня, не давали їм заснути, і з першими зблисками ранку вони почали невідривно дивитися на захід, вдивлятися в лінію обрію.

— Земля! — раптом крикнув Пенкроф близько шостої години ранку.

Він, звичайно, не міг помилитися, — виходить, справді це була земля.

Можна собі уявити радість маленького екіпажу. За кілька годин вони висадяться на берег!

Розлогий острівець ледве виднівся серед хвиль, не далі ніж за п’ятнадцять миль. Курс «Бонадвентура», якого трохи віднесло на південь, виправили, і бот плив тепер прямо до острова; сонце сходило, і подекуди усе чіткіше вимальовувалися невисокі пагорби.

— Куди цьому острівцю до нашого острова Лінкольна, — зауважив Герберт, — але, можливо, він теж вулканічного походження.

Об одинадцятій годині ранку «Бонадвентуру» залишилося пройти усього лише дві милі, і Пенкроф, відшукуючи фарватер, вів судно незнайомими водами із крайньою обережністю.

Тепер друзі бачили весь острівець, на якому зеленіли камедні та ще якісь величезні дерева, схожі на ті, що росли на острові Лінкольна. Але, як не дивно, мореплавці ніде не помітили ні димку, — вірної ознаки того, що на острові живуть, ні сигналу небезпеки.

Але ж записка свідчила, що на острові після аварії корабля опинилася людина, і вона, звичайно, чекає допомоги!

Тим часом «Бонадвентур» відважно плив між рифами, звивистими проходами, і Пенкроф з напруженою увагою вдивлявся в кожний їхній вигин. Він довірив Герберту стерно, а сам, стоячи на носі бота, вдивлявся у воду і, взявши фал готовий був негайно спустити вітрило. Гедеон Спілет оглядав берег у бінокль, але нічого не помітив.

Нарешті, майже опівдні форштевень «Бонадвентура» вдарився об піщаний берег. Кинули якір, спустили вітрила, і екіпаж бота висадився на сушу.

Вони не сумнівалися, що це острів Табор, тому що, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією й узбережжям Америки в Тихому океані не існувало.

Судно міцно пришвартували, щоб його не відніс відлив. Потім Пенкроф і обидва його товариша, добряче озброївшись, вирушили до пагорба конічної форми, що піднімався футів на двісті п’ятдесят — триста над рівнем моря, за півмилі від берега.

— Огляньмо острівець з вершини гірки й одержимо про нього загальне уявлення, а це полегшить нам пошуки, — зауважив Гедеон Спілет.

— так зробив містер Сміт на острові Лінкольна, піднявшись на гору Франкліна! — вигукнув Герберт.

— Саме так, — підтвердив журналіст, — з цього й треба почати!

Друзі, розмовляючи, йшли лугом, що простягався до підніжжя пагорба. Над ними кружляла зграя скелястих голубів і морських ластівок, таких же, як на острові Лінкольна. Ліворуч тягся ліс, і звідти долинав тріск сучків; мандрівники побачили, як загойдалася трава, — можливо, зачувши їх, розбіглися якісь полохливі тваринки; одначе ніщо не вказувало на присутність людини.

Колоністи дійшли до підніжжя пагорба, спритно піднялися на нього й оглянули околиці.

Вони потрапили на острівець, що мав форму подовженого овалу; розміри його не перевищували шести миль в окружності, а рівна лінія берега майже не була порізана мисами, бухтами і затоками. Навколо, зливаючись з обрієм, розстелялася водна пустеля. Ні землі, ні вітрила не виднілося.

Острівець суцільно вкривали ліси, не те що острів Лінкольна, безводний і дикий в одній частині й тільки в іншій — родючий та багатий на рослинність. Над рівним килимом зелені піднімалися два-три невисоких пагорби. Струмок, що біг великим лугом, перетинав навскіс острів і впадав у море на західному березі, злегка розширюючись біля гирла.

— так, малуваті володіння, — зауважив Герберт.

— Малуваті, — відгукнувся Пенкроф, — нам тут ніде було б розгулятися.

— І до того ж, — додав журналіст, — острівець, мабуть, ненаселений.

— Дійсно, — погодився Герберт, — ніщо не вказує на присутність людини.

— Спустімося, — запропонував Пенкроф, — і поспішімо на пошуки.

Моряк і його товариші повернулися на берег, до стоянки «Бонадвентура». Вони вирішили обійти пішки узбережжя, а потім заглибитися в ліс. таким чином, вони обстежать увесь острів.

Йти берегом було легко, тільки подекуди піднімалися скелі, але колоністи їх обходили; вони прямували на південь, полохаючи водяних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши людей.

— Тварини не вперше бачать людину, — сказав журналіст. — Вони бояться нас, значить люди їм знайомі.

За годину троє друзів дісталися до південного берега, що закінчувався гострим мисом, потім повернули на північ, ідучи уздовж західного берега, теж покритого піском і скелями й облямованого густим лісом.

Вони обійшли усе узбережжя за чотири години і ніде не знайшли житла, не помітили сліду людської ноги.

Це було вражаюче. Здавалося, що острів Табор узагалі ненаселений або що тут уже давно ніхто не живе. Можливо, хтось написав записку кілька місяців або навіть кілька років тому, — виходить, жертва аварії корабля або повернулася на батьківщину, або померла від поневірянь.

Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, висуваючи різні версії, поспіхом пообідали на боті, — вони квапилися знову вирушити в дорогу, щоб обстежити острів до настання темряви.

І ось о п’ятій годині вечора вони заглибилися в лісову хащу.

Друзі наполохали якихось тварин, що дременули врізнобіч: виявилося, що це кози і свині, що нагадували європейських. Цілком можливо, їх сюди випадково завезло китобійне судно, і вони швидко розмножилися. Герберт вирішив за всяку ціну спіймати кілька самок і самців та відвезти їх на острів Лінкольна.

Сумнівів не залишалося — на острівці побували люди. Мандрівники переконалися в цьому, увійшовши до лісу: там валялися стовбури дерев, зрубаних сокирою, і усюди виднілися сліди боротьби людини з природою; правда, стовбури майже згнили, тому що були зрубані багато років тому, мітки, зроблені сокирою, покрилися мохом, а стежини заросли такою густою і високою травою, що їх важко було відшукати.

— Очевидно, — сказав Гедеон Спілет, — люди не тільки висадилися тут, але навіть якийсь час жили. Які це люди? Скільки їх було? Скільки залишилося?

— У записці говориться лише про одну людину, — зауважив Герберт.

— Не може бути, щоб ми її не знайшли! — вигукнув Пенкроф.

Отже, пошуки продовжувалися. Моряк і його друзі пішли дорогою, що навскіс перетинала острівець, і вона привела їх до річки, яка впадає в океан.

Не тільки тварини, вивезені з Європи, не тільки сліди сокири, але й рослини, що зустрічаються тут, незаперечно доводили, що людина побувала на острові. Подекуди на галявинках, за давніх часів, мабуть, були розплановані грядки.

Герберт дуже зрадів, коли знайшов картоплю, моркву, капусту, ріпу: якщо зібрати бульби й насіння, можна й на острові Лінкольна вирощувати всі ці овочі!

— От добре! — вигукнув Пенкроф. — Набу прислужиться, та й нам теж! Нехай не знайдемо потерпілого, все одно не даремно мандрували, Господь нас винагородив.

— Усе це так, — заперечив Гедеон Спілет, — але оскільки городи такі занедбані, значить на острові давно ніхто не живе.

Справді, — погодився Герберт, — хто б нехтував овочами!

— Що тут і розмірковувати, відразу видно, що жертв аварії корабля давно немає на острові! — додав Пенкроф.

— На вашу думку, записку склали дуже давно?

— Звичайно.

— І пляшка довго плавала морем, поки її не викинуло на острів Лінкольна?

— Що ж тут особливого? — відповів Пенкроф і продовжив: — Уже час припинити пошуки.

— Повернімося на судно, а завтра все почнемо знову, — запропонував журналіст.

Порада була слушною, і всі погодилися з нею, як раптом Герберт крикнув, показуючи на якусь споруду, що виднілася між деревами:

— Хижа!

І троє друзів негайно ж поспішили до хатини. В сутінках можна було роздивитися, що вона побудована з дощок і вкрита товстою просмоленою парусиною.

Пенкроф рвонув напіввідчинені двері і вбіг до хатини.

Там було порожньо!

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Опис речей. — Ніч. — Кілька букв. — Пошуки продовжуються. — Рослини і тварини. — Герберт уник загибелі. — На борту. — Відплиття. — Негода. — Звичка впливає. — Загублені в морі. — Рятівне світло

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет мовчки стояли в темній халупі.

Пенкроф голосно гукнув хазяїна.

Ніхто не озвався.

Тоді моряк викресав вогонь і запалив суху гілку; світло на мить освітило комірчину, і вона здалася мандрівникам нежилою. У печі, складеній з необтесаних каменів, виднівся попіл, а на ньому — оберемок хмизу. Пенкроф кинув туди палаючу гілку, хмиз затріщав, і яскраве полум’я освітило хатину.

І тут друзі помітили ліжко, застелене відвологлими, пожовтілими ковдрами, — очевидно, ним вже давно ніхто не користувався; біля печі валялися два іржавих казанки і перекинута миска; у шафі висів деякий матроський одяг, покритий цвіллю; на столі виднілися олов’яні тарілки і Біблія, позеленіла від вологи; в кутку лежали інструменти — лопата, кирка, мотика та дві мисливські рушниці, причому одна зламана; на полиці стояли барила з порохом і з дробом, кілька коробок з капсулями; усе вкривав густий шар пилу, що збирався, можливо, довгі роки.

— Нікого немає, — нарешті вимовив журналіст.

— Нікого! — підтвердив Пенкроф.

— Тут давно ніхто не живе, — зауважив Герберт.

— так, дуже давно, — підхопив журналіст.

— А чи не переночувати нам у хатині, містере Спілет? — запропонував Пенкроф.

— Згодний, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет, — якщо хазяїн і прийде, він, думаю, не розсердиться на некликаних гостей.

— Господар не прийде! — похитав головою моряк.

— Думаєте, він виїхав? — запитав журналіст.

— Ні, якби виїхав, прихопив би зброю й інструменти, — відповів Пенкроф. — Адже ви знаєте, як цінує людина речі, вцілілі разом з нею при аварії корабля. Та ні ж, ні, — повторив моряк із глибоким переконанням, — він не залишив острів. Якби він змайстрував човен і вирушив на ньому, він, нізащо не покинув би найнеобхідніших речей! Ні, він на острові!

— І він живий? — запитав Герберт.

— Можливо, живий, а можливо, помер. А якщо й помер, то не поховав же він сам себе, — розмірковував Пенкроф, — мабуть, ми знайдемо його останки.

Отже, друзі вирішили перебути ніч у покинутій хатині; вони добре натопили її, бо дров вистачало. Закривши двері, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет сіли на лаву; вони поринули у свої думи і лише зрідка перекидалися словами. В такому настрої людина будує всілякі здогади і готова до всіляких несподіванок; вони жадібно ловили звуки, що долинали з лісу. І якби двері раптом відчинилися і хто-небудь увійшов, вони нітрохи не здивувалися б, хоча будиночок і був закинутий; вони від усієї душі потисли б руку людині, яка пережила аварію корабля, — невідомого, котрого чекали, як друга.

Але вони так і не почули шуму кроків, двері так і не відчинилися, а час збігав.

Якою ж довгою здалася ніч морякові та його супутникам! Герберт, щоправда, проспав години дві, тому що в його віці сон необхідний. Усім трьом хотілося швидше знову взятися за пошуки й оглянути всі затишні куточки острова. Зрозуміло, Пенкроф зробив правильні висновки, і можна було з упевненістю сказати, дивлячись на покинуту хатину й уцілілі в ній інструменти, начиння і зброю, що людина, яка жила тут, загинула. Тому вирішили розшукати її останки і поховати їх за християнським звичаєм.

розвиднилося. Пенкроф і його товариші негайно ж почали оглядати хатину.

Місце для неї обрано дуже вдало, біля підніжжя пагорба, під покровом п’яти-шести чудових камедних дерев. Прорубана перед фасадом широка просіка, дозволяла добре бачити море. Галявина, оточена майже розваленою дерев’яною огорожею, спускалася до берега, а ліворуч від неї в море впадав струмок.

Матеріалом для спорудження хатини слугувала швидше за все обшивка корпуса або палуби якогось судна. Розбите судно, мабуть, викинули хвилі на острівець, хтось врятувався і, роздобувши інструменти, збудував хатину з уламків корабля.

Ніяких сумнівів не залишилося, коли Гедеон Спілет, обійшовши навколо хатини, помітив на одній з дощок — можливо, колишнього фальшборту[45] — напівзітерті літери:

«Б…тан…я».

— Британія! — закричав моряк, якого гукнув журналіст. — так часто називають кораблі, і я, звісно, не знаю, американське чи англійське було це судно.

— Це не істотно, Пенкрофе!

— Неважливо, що й казати, — погодився Пенкроф, — якщо моряк ще живий, ми врятуємо його, звідки б він не був родом. Але поки ми не відновили пошуки, навідаймо «Бонадвентура».

Пенкроф почав непокоїтися. А раптом на острові живуть люди і хтось із його мешканців заволодів ботом. Але він сам знизав плечима, зробивши таке неймовірне припущення.

До того ж він охоче поснідав би на борту «Бонадвентура». До берега вела недовга доріжка — не більше милі. Отже, всі вирушили до бота, дорогою зазираючи до лісу і чагарників, куди тікали цілі череди кіз і свиней.

За двадцять хвилин вони знову побачили східний берег острова і свій бот, що тримався на якорі, глибоко зануреному в пісок.

Пенкроф полегшено зітхнув. Адже судно було його дітищем, а батьки мають право піддаватися тривозі, не чуючи голосу розуму. Мандрівники піднялися на судно і добряче поснідали, щоб не зголодніти до обіду, інакше кажучи — до пізнього вечора; покінчивши з їжею, вони знову вирушили на острів і найретельніше обстежили його.

Швидше за все, єдиний мешканець острова загинув. Тому Пенкроф і його товариші шукали, мабуть, не людину, а її останки. Але всі пошуки були марними: півдня друзі безглуздо блукали лісами, що вкривали острівець. Вони дійшли висновку, що жертва стихії померла і від неї не залишилося й сліду: можливо, хижі звірі роздерли труп.

— Повертаємося на світанку, — сказав Пенкроф супутникам, коли близько другої години дня всі розташувалися на відпочинок в затінку під соснами.

— Думаю, — зауважив Герберт, — що ми без докорів сумління можемо відвезти начиння, зброю й інструменти, що належали хазяїну хатини. Чи не так?

— Згодний, — відповів Гедеон Спілет, — все це нам згодиться. Якщо не помиляюся, у хатині чималі запаси пороху й дробу.

— так, — додав Пенкроф, — не забути б прихопити парочку свиней, адже їх у нас на острові Лінкольна немає…

— І зібрати насіння, — підтримав його Герберт, — одержимо тоді всі овочі Старого і Нового Світу.

— А чи не пожити нам ще деньок на острові Табора: перетягнули б на судно все, що може нам знадобитися, — запропонував журналіст.

— Ну ні, містере Спілет, — заперечив Пенкроф, — прошу вас — вирушаймо завтра ж рано-вранці. Мені здається, вітер змінює напрямок і починає дути з заходу; нас сюди підганяв попутний вітер, з попутним і повернемося.

— Виходить, не варто марнувати час! — вигукнув Герберт, підхоплюючись.

— так, не варто, — повторив Пенкроф. — Займися збором насіння, на ньому ти знаєшся краще за нас, а ми з містером Спілетом спробуємо вполювати свиней; сподіваюся, нам вдасться спіймати кілька штук навіть без Топа.

Герберт пішов доріжкою, що веде до полів і городів, а моряк з журналістом заглибилися в ліс.

Тут водилися свині всіляких порід; але на рідкість спритні тварини й не думали підпускати до себе людей і кидалися врозтіч. За півгодини мисливці все-таки наздогнали серед густих заростей самця і самку, як раптом за кількасот кроків на північ пролунали крики. З ними змішувалось якесь страшне, звіряче рикання.

Пенкроф і Гедеон Спілет випросталися і почали дослухатися; свині, яких моряк не встиг зв’язати, розбіглися.

— Та це голос Герберта! — вигукнув журналіст.

— Біжімо! — закричав Пенкроф.

І обоє стрімголов кинулися до того місця, звідки долинали крики.

Поспішали вони не даремно: коли стежка, повернувши, вивела їх на галявину, вони побачили, що якийсь дикий звір, очевидно величезна мавпа, душить юнака, поваливши його на землю.

Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв’язали так міцно, що він не міг ворухнутися.

— Ти цілий і неушкоджений, Герберте? — запитав Гедеон Спілет.

— так, так.

— Спробувала б ця мавпа розтерзати тебе!.. — з погрозою вигукнув Пенкроф.

— Та це не мавпа! — заперечив Герберт.

При цих словах Пенкроф і Гедеон Спілет глянули на дивну істоту, що лежала на землі.

Дійсно, то була не мавпа, а людська істота, — то була людина! Але яка людина! Дикун у найжахливішому розумінні цього слова, тим більше страшний тому, що дійшов він до межі здичавіння.

Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов’язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, шкіра на обличчі темна, як чорне дерево, ступні зашкарублі, начебто рогові. Ось який вигляд мало жалюгідне створіння, іменоване, одначе, людиною. І мимоволі виникало запитання: чи збереглася душа в цієї істоти, або ж уціліли самі лише тваринні інстинкти?

— А ви впевнені, що це людина або що воно було колись людиною? — запитав Пенкроф журналіста.

— На жаль! Сумнівів тут не виникає, — відповів журналіст.

— так це і є потерпілий з корабля? — вигукнув Герберт.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — але нещасний втратив людську подобу!

Журналіст мав рацію. І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною істотою, самотність перетворила його на звіра, а не просто на дикуна. Він гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м’ясо. Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. Вінбув спритний, ставний, але, і мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим.

Гедеон Спілет заговорив з ним. Але він, здавалося, нічого не зрозумів і начебто навіть не почув… І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще не цілком згас.

А тим часом бранець не відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв’язували його. Можливо, він скорився, побачивши людей, — побачивши собі подібних? Або який-небудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо, але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеон Спілет сказав:

— Ким би він не був, чим би не займався в минулому і що б з ним не сталося в майбутньому, наш обов’язок — відвезти його на острів Лінкольна!

— О, звичайно, — підхопив Герберт, — і можливо, нам вдасться, оточивши нещасного турботами, розбудити його розум!

— Душа не вмирає, — сказав журналіст, — і нам віддячиться, якщо просвітлимо розум Божого створення.

Пенкроф із сумнівом похитав головою.

— В усякому разі, варто спробувати, — продовжив журналіст, — хоча б з почуття гуманізму.

Дійсно, такий був обов’язок кожної людини і християнина. Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок.

— Що ж, розв’язувати мотузки чи ні? — запитав моряк.

— Можливо, він піде з нами, якщо розв’язати йому ноги? — запропонував Герберт.

— Спробуймо! — погодився Пенкроф.

І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв’язаними. Він підвівся і навіть не спробував утекти. Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався.

За порадою журналіста, бранця повели до хатини. Колоністи сподівалися, що свідомість його проясниться, коли він побачить свої речі. Можливо, досить іскорки, щоб розбудити його затемнений розум, щоб воскресити згаслу душу.

До хатини було недалеко. Мандрівники опинилися там за кілька хвилин; бранець, здавалося, потрапив у незнайомі місця, він немов не усвідомлював, що прийшов додому!

Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе на острівці, перетвореному для нього на в’язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум.

Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум’я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі.

Спочатку полум’я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим.

Тож, очевидно, одне тільки й залишалося — відвести бранця на борт «Бонадвентура»; колоністи так і вчинили, і вартувати, його погодився Пенкроф.

Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це на судно; «Бонадвентур» готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив.

Бранця помістили до каюти на носі, і він сидів там спокійно, мовчки, немов глухонімий.

Пенкроф запропонував йому поїсти, але він відштовхнув варене м’ясо, від якого, звичайно, вже відвик. І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з’їв жадібно, як звір.

— Невже ви думаєте, що розум його проясниться? — запитав Пенкроф, із сумнівом похитавши головою.

— Припускаю, — відповів журналіст, — завдяки нашим турботам, тому що він став таким від самотності, а відтепер він не буде самотній.

— Очевидно, бідолаха вже давно втратив усяку людську подобу, — зауважив Герберт.

— Припускаю, — знову сказав Гедеон Спілет.

— Скільки йому може бути років? — запитав юнак.

— Важко визначити, — відповів журналіст, — адже обличчя в нього приховане густою бородою, але він не молодий: думаю, що йому принаймні п’ятдесят років.

— Чи помітили ви, містере Спілет, як запали в нього очі? — запитав юнак.

— так, Герберте, і повинен додати, що в очах у нього світиться думка, хоча за його зовнішністю і не скажеш, що він розумна істота.

— Ну, побачимо, — вимовив Пенкроф. — А цікаво, як поставиться Сайрес Сміт до нашого дикуна. Поїхали по людину, а привезли страховисько. Нічого не вдієш!

Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв’язали. Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти.

Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для «Бонадвентура», але море розбушувалося, що провіщало важке плавання.

О п’ятій годині ранку знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна.

У перший день плавання не сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. Можливо, він згадував службу на кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай.

Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло «Бонадвентуру». Хвилі шпурляли бот. Пенкрофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер не зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора.

Дійсно, 17 жовтня ранком минуло дві доби відтоді, як «Бонадвентур» вийшов у море, а ніщо не вказувало на близькість острова. Втім, було неможливо розрахувати, скільки миль вони пройшли, тому що і напрямок і швидкість увесь час мінялися.

Минула ще доба, а земля все не з’являлася. Дув східний вітер, і море бушувало. Раз у раз доводилося маневрувати вітрилами бота, який заливало хвилями, брати рифи, часто змінювати курси, йдучи короткими галсами. Сталося так, що 18 жовтня «Бонадвентур» повністю накрила хвиля, і якби мореплавці заздалегідь, з обережності, не прив’язали себе на палубі, їх змило б в океан.

Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту.

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет завмерли від здивування, але дали йому волю.

Однак вони вскочили у халепу; моряк побоювався, що вони загубилися в безмежному морі, що їм не доплисти до острова!

Ніч з 18 на 19 жовтня випала темна і холодна. Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, «Бонадвентур» уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю.

Ні Пенкроф, ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. Вони не спали і з напруженою увагою вдивлялися в море: якщо острів Лінкольна неподалік, він відкриється на світанку, якщо ж «Бонадвентур» віднесло течією і вітром, то майже неможливо визначити правильний курс.

Пенкроф, надзвичайно стривожений, одначе, не сумував, тому що він був загартований і душу мав стійку; стоячи за штурвалом, він вдивлявся в густий морок, що оточував суденце.

Близько другої години ночі він раптом підхопився з криком:

— Вогонь! Вогонь!

І справді, яскравий сніп світла з’явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях.

Бот відхилився далеко на північ; Пенкроф узяв курс на вогонь, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Повернення. — Суперечка. — Сайрес Сміт і невідомий. — Порт Повітряної кулі. — Треті жнива. — Вітряний млин. — Борошно і хліб. — Самовідданість інженера. — Іспит. — Сльози

Наступного дня, 20 жовтня, о сьомій годині ранку, після чотириденного плавання «Бонадвентур» обережно причалив до берега біля гирла ріки Віддяки.

Сайрес Сміт і Наб, стривожені негодою і довгою відсутністю друзів, на світанку піднялися на плато Круговиду і, нарешті, побачили довгоочікуваний «Бонадвентур».

— Слава Богові, вони повернулися! — вигукнув Сайрес Сміт.

А Наб з радості кинувся танцювати, закрутився, плескаючи в долоні і голосно повторюючи:

— Ох, хазяїне, хазяїне!

І ця пантоміма виглядала зворушливіше будь-яких пишних промов!

Спочатку інженер, порахувавши людей на палубі «Бонадвентура», вирішив, що Пенкроф не розшукав на острові Табора людини, яка пережила аварію корабля, або що нещасний відмовився розстатися зі своїм острівцем і змінити одну в’язницю на іншу.

І дійсно, на палубі стояли тільки троє: Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет.

Коли судно причалило, інженер і Наб уже чекали друзів на березі, і не встигли мандрівники ступити на землю, як Сайрес Сміт сказав:

— Ми дуже тривожилися за вас, друзі мої: ви запізнилися. Чи не сталося з вами якого-небудь лиха?

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — навпаки, все цілком благополучно. Зараз усе вам розповімо.

— Одначе вам не вдалося нікого знайти; ви втрьох вирушили, втрьох і повернулися.

— Перепрошую, містере Сайрес, — заперечив моряк, — нас четверо.

— Ви знайшли жертву катастрофи?

— так.

— І ви його привезли?

— так.

— І він живий?

— так.

— Де ж він? Хто він такий?

— Він — людина, або, точніше, колись був людиною! — вимовив Гедеон Спілет. — Ось і все, Сайресе, що ми можемо вам сказати!

І друзі негайно ж переповіли інженеру все, що сталося з ними під час подорожі. Розповіли про свої пошуки, про те, як знайшли на острівці одну-єдину хатину, давно покинуту, як, нарешті, потрапив у полон той, хто зазнав аварії корабля, і, здавалося, не належав більше до роду людському.

— Ніяк не зрозумію, чи добре ми вчинили, що привезли його сюди?

— Звичайно, добре, Пенкрофе, — жваво відгукнувся інженер.

— Але це ж божевільний!

— Припускаю, одначе: всього кілька місяців тому це була така ж людина, як ми з вами. Хто знає, що станеться з тим з нас, хто, переживши друзів, залишиться на самоті на цьому острові? Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, думаю, самотність швидко доводить людину до божевілля, якщо бідолаха дійшов до такого стану.

— Але, містере Сайрес, — вигукнув Герберт, — чому ж ви думаєте, що нещасний здичавів усього лише кілька місяців тому?

— Тому що записка, знайдена нами, написана недавно, а скласти її міг тільки він, — відповів Сайрес Сміт.

— Або його товариш, померлий недавно, — додав Гедеон Спілет.

— Це неможливо, люб’язний Спілете.

— Чому ж? — здивувався журналіст.

— А тому, що в записці згадувалися б дві особи, — пояснив Сайрес, — у ній же говориться лише про одного потерпілого..

Герберт кількома словами переповів те, що сталося на зворотному шляху, як до бранця повернувся розум у ту мить, коли скажений шквал немов розбудив у ньому моряка; юнак звернув особливу увагу Сайреса Сміта на цей цікавий факт.

— так, Герберте, — відповів інженер, — ти маєш рацію, надаючи великого значення цьому факту. Нещасного можна вилікувати, тому що він позбувся розуму, піддавшись розпачу. Тепер же він житиме серед людей, і раз у ньому ще є душа, ми зцілимо його.

Привезеного з острова Табора бранця із глибоким жалем роздивлявся інженер, а Наб — з великим подивом, коли того вивели з каюти, що знаходилася на носі судна; ступивши на землю, він спробував вирватися й утекти.

Але Сайрес Сміт підійшов до нього і, владним жестом поклавши йому руку на плече, подивився на нього з невимовною добротою. І нещасний, немов підкоряючись якійсь силі, затих, опустив очі, похнюпився і перестав пручатися.

Усіма покинутий бідолаха! — прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за бранцем. Судячи із зовнішності, у жалюгідній цій істоті не залишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само як перед цим і Гедеона Спілета, вразив якийсь невловимий проблиск думки в його очах.

Вирішили оселити бранця, або невідомого, як відтепер почали називати його нові побратими, в одній з кімнат Гранітного палацу, звідки він не міг утекти. Бранець, не пручаючись, увійшов до незнайомого для нього житла, тому поселенці острова Лінкольна почали сподіватися, що, оточивши його турботою, вони одного дня матимуть нового товариша.

За сніданком, приготованим Набом нашвидкуруч, тому що журналіст, Герберт і Пенкроф помирали від голоду, Сайрес Сміт попросив докладно розповісти йому про все, що сталося з ними під час подорожі. Він погодився з друзями, що невідомий — очевидно, англієць або американець: сама назва «Британія» говорила про себе, до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що, незважаючи на кошлату бороду і скуйовджене волосся, розпізнав у рисах незнайомця, характерне для англосакса.

— Та, до речі, — сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, — ти й не розповів нам про зустріч з цим дикуном. І ми знаємо лише те, що він задушив би тебе, якби ми вчасно не встигли до тебе на допомогу!

— Справді, — відповів Герберт, — мені важко розповісти про те, що відбулося. Я, пам’ятаю, збирав рослини, коли почув гуркіт, начебто щось обвалилося з вершини дерева… Не встиг я озирнутися, як цей нещасний, — а він, мабуть, причаївся серед гілок, — кинувся на мене зі швидкістю блискавки, і, якби не Гедеон і Пенкроф, я…

— Друже, — вимовив Сайрес Сміт, — ти піддавався смертельній загрозі, але інакше б ви не знайшли бідолаху й у нас не додалося б нового товариша.

— Виходить, ви сподіваєтеся, Сайресе, що вам вдасться зробити його людиною? — запитав журналіст.

— Сподіваюся, — підтвердив інженер.

Поснідавши, Сайрес Сміт і його товариші вийшли з будинку і вирушили на берег. Вони розвантажили «Бонадвентура». Інженер, оглянувши зброю й інструменти, не знайшов нічого такого, що допомогло б йому встановити особу невідомого.

Свиней, привезених з острівця, зустріли схвально, — вони примножили господарство колонії острова Лінкольна; тварин відвели у хлів, і, звичайно, вони повинні були незабаром звикнути до нового місця.

Інженер похвалив друзів за те, що вони привезли барила з порохом і дробом, а також ящики з капсулями. Колоністи задумали влаштувати маленький пороховий льох біля Гранітного палацу або ж у верхній печері. Тоді не страшний буде ніякий вибух. Одначе все-таки вирішили, як і раніше, користуватися піроксиліном, тому що застосування цієї речовини давало чудові результати і не варто заміняти його порохом.

Коли судно розвантажили, Пенкроф сказав інженеру:

— По-моєму, містере Сайрес, наш бот потрібно тримати в надійнішому місці,

— А ви вважаєте, що стоянка біля гирла ріки Віддяки не годиться? — запитав Сайрес Сміт.

— Не годиться, містере Сайрес, — відповів моряк. — Під час відливу бот стоїть на піску, а це йому шкодить. Як бачите, бот у нас дуже гарний. Він чудово витримав бурю, що нас добряче пошарпала на зворотному шляху.

— А чи не тримати його біля гирла ріки?

— Звичайно, можна й там тримати, але гирло не захищене від східного вітру, і я боюся, як би хвилі не зашкодили «Бонадвентуру».

— Де ж ви думаєте поставити бот, Пенкрофе?

— У порту Повітряної кулі, — відповів моряк. — На мою думку, ця маленька затока, захищена скелями, саме те, що нам потрібно.

— Чи не далеченько?

— Що ви! Та він усього лише за три милі від Гранітного палацу, і туди прокладена чудова пряма дорога!

— Дійте, Пенкрофе, ведіть туди «Бонадвентур», — погодився інженер, — хоча я волів би, щоб він був ближче до нас. На дозвіллі обладнаємо для нього порт.

— Оце славно! — вигукнув Пенкроф. — Порт із маяком, молом і сухим доком! їй-богу, містере Сміт, з вами будь-яка скрута не страшна!

— так, друже, тільки з вашою допомогою, тому що три чверті всіх робіт виконуєте ви!

І ось Герберт і моряк вирушили на судно, знялися з якоря, підняли, вітрило і, підігнані попутним вітром, швидко пішли до мису Пазура. Години за дві «Бонадвентур» уже стояв у тихому порту Повітряної кулі.

Чи можна було сказати, спостерігаючи за тим, як поводиться невідомий у перші дні перебування в Гранітному палаці, що його відлюдкуватий характер пом’якшав? Чи прояснилася його свідомість? Чи піднісся він духом? так, безсумнівно, і це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали думати, що навряд чи розум нещасного зовсім затьмарений.

Спочатку на невідомого, звиклого до вільного простору і тієї нестримної волі, якою він користувався на острові Табора, накочувалися приступи глухої люті, і колоністи боялися, як би він не викинувся з вікна Гранітного палацу. Але помалу він скорився, і йому надали більше волі.

У поселенців з’явилася надія. Невідомий відмовився від своїх кровожерливих інстинктів; він більше не їв сирого м’яса, яким харчувався на острівці, а варене м’ясо не викликало в ньому відрази, як спочатку, на борту «Бонадвентура».

Одного разу Сайрес Сміт, скориставшись тим, що невідомий заснув, підстриг гриву кошлатого волосся і довгу бороду, що додавали йому такого страхітливого вигляду. Інженер одяг на нього більш підходяще вбрання замість того шматка, що він носив. І ось, нарешті, в особі невідомого, оточеного турботою, з’явилося щось людське і погляд його, здавалося, пом’якшився. Мабуть, тоді, коли в очах його світилася думка, він був просто красивий.

Сайрес Сміт зробив своїм правилом щодня проводити кілька годин у його товаристві. Він приходив в кімнату до невідомого з роботою і всіма силами намагався чим-небудь його зацікавити. Інженер сподівався, що проблиск думки освітить його темну душу, який-небудь спогад поверне до свідомого життя. Адже сталося це на борту «Бонадвентура» під час бурі!

Інженер розповідав йому про щось, намагаючись розбудити його дрімаючий розум, змушуючи незнайомця прислухатися і придивлятися. Іноді до кімнати входив то один, то інший колоніст, часом друзі збиралися всі разом. Найчастіше вони говорили про мореплавство — про те, що ближче за все будь-якому морякові. Часом невідомий начебто вслухався у розмову колоністів, і друзі незабаром переконалися, що він дещо розуміє. Іноді вони помічали в нього на обличчі скорботний вираз, що свідчило про щиросердні страждання, тому що важко було припустити, що він прикидається; але нещасний мовчав, хоча не раз їм здавалося, що слова готові зірватися з його вуст.

Він зберігав якийсь сумний спокій. Але чи не був його спокій удаваним? Чи не тужив він у неволі? Важко сказати. А можливо, він поступово мінявся на краще, адже це було так природно. Він потрапив у тісне коло друзів, у спокійну обстановку, жив у повному достатку, постійно спілкувався з колоністами, до яких зрештою звик, завжди був ситий і тепло одягнений. Але чи облагородило його нове життя, яке він тепер вів, або ж, і це слово тут доречніше, його просто вдалося приручити? Ось у чому було питання, і Сайресу Сміту хотілося швидше розвіяти свої сумніви, але він боявся наполохати хворого, тому що вважав, його хворим! Утім, чи зцілиться коли-небудь невідомий?

Інженер безперервно, спостерігав за ним. Він стежив за кожним порухом його душі, якщо тільки це слово можна було застосувати щодо невідомого. Як хотілося Сайресу Сміту осягти цю душу!

Колоністи з щирим хвилюванням стежили за тим, як протікало лікування, почате Сайресом Смітом. Вони намагалися допомогти йому в цій справі, продиктованій гуманізмом, і всі, за винятком, мабуть, одного маловіра Пенкрофа, сподівалися, як і Сайрес Сміт, на зцілення невідомого.

Як уже говорилося, незнайомець зберігав незворушний спокій, але всі бачили, що він по-своєму прив’язався до інженера. Тому Сайрес Сміт вирішив випробувати його і, вирвавши зі звичної обстановки, відпустити на берег океану, який раніше розстилався перед його очима, на галявину лісу, що мав нагадати йому ті ліси, де він провів стільки років!

— Але, мабуть, одержавши волю, він утече від нас? — запитав Гедеон Спілет.

— Одначе необхідно зробити цей експеримент, — відповів Сайрес Сміт.

— Ось побачите, — зауважив Пенкроф, — наш красень зараз же дремене, як тільки опиниться на вільному повітрі й зачує волю!

— Не думаю, — відповів Сайрес Сміт.

— Спробуймо, — підтримав Гедеон Спілет.

— Спробуймо! — повторив інженер.

Було це 30 жовтня; невідомий з острова Табора вже дев’ять днів провів у неволі, в Гранітному палаці. Стояла спека, і сонячне світло заливало острів.

Коли Сайрес Сміт і Пенкроф увійшли до кімнати, бранець лежав біля вікна і дивився на небо.

— Ходімо з нами, друже мій! — сказав йому інженер.

Невідомий підхопився. Пильно подивившись на Сайреса Сміта, він пішов слідом за ним, а моряк, крокуючи позаду, всім своїм виглядом показував, що нітрохи не вірить в успіх задуму.

Біля дверей Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Кошик спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.

Колоністи відійшли від незнайомця, щоб не обмежувати його.

Він зробив кілька кроків до моря, очі його збуджено блищали, але він і не думав тікати. Він дивився, як хвилі, розбившись об острівець, ліниво хлюпають об берег.

— Поки він бачить тільки море, — зауважив Гедеон Спілет, — і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

— Ви маєте рацію, — відповів Сайрес Сміт, — треба його відвести на плато до галявини лісу. Там випробування буде переконливіше.

— Але ж втекти йому не вдасться: мости розведені, — зауважив Наб.

— Як же, — вигукнув Пенкроф, — так він і злякався твого Гліцеринового струмка! Він миттю через нього перебереться!

— Побачимо, — тільки і сказав Сайрес Сміт, зазираючи в очі своєму підопічному.

Колоністи відвели невідомого до гирла ріки Віддяки; піднявшись лівим берегом, усі вийшли на плато Круговиду.

Коли невідомий опинився на галявині лісу і побачив розкішні дерева, листя яких гойдав легкий вітерець, він із захватом почав ковтати запашне лісове повітря, і глибокий подих вирвався з його грудей.

Колоністи стояли віддалік і готові буди схопити його при найменшій спробі до втечі.

І дійсно, нещасний ледве не кинувся в струмок, що відокремлював від нього ліс, — м’язи на його ногах на мить напружилися… Але він негайно ж відступив, опустився на землю, і велика сльоза скотилася по його щоці!

— Ти. плачеш, — вигукнув Сайрес Сміт, — виходить, ти знову став людиною!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Непояснена таємниця. — Перші слова незнайомця. — Дванадцять років життя на острівці. — Визнання. — Зникнення. — Сайрес Сміт не втрачає віри. — Спорудження вітряного млина. — Хліб спечений. — Відданість. — Рукостискання чесних людей

так, нещасний плакав! Очевидно, якийсь спогад торкнув його душу, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози розбудили в ньому людину.

Колоністи відійшли, залишивши його на плато, щоб він відчув себе на волі, але невідомий і не думав користуватися цією волею, і Сайрес Сміт незабаром відвів його до Гранітного палацу.

За два дні після цієї сцени невідомий начебто став цікавитися життям колонії. Було зрозуміло, що він yce чує, усе усвідомлює, але затято не бажає розмовляти з оточуючими. Одного разу увечері Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як він бурмоче:

— Ні, тільки не їм!

Моряк передав його слова товаришам.

— Тут криється якась сумна таємниця, — проказав Сайрес Сміт.

І ось, нарешті, невідомий узявся за роботу, — він почав скопувати грядки на городі, але часто кидав лопату і подовгу стояв нерухомо, занурившись у свої думи; колоністи за порадою інженера не порушували самоти, до якої він так прагнув. Якщо хто-небудь наближався до нього, він тікав, і його плечі здригались від стриманих ридань.

Можливо, його мучили каяття совісті? так, можливо, воно й було; одного разу Гедеон Спілет, не витримавши, зробив наступне зауваження:

— Він мовчить тому, що повинен зробити занадто тяжке зізнання.

Довелося запастися терпінням і чекати. Кілька днів потому, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, раптом кинув лопату, і Сайрес Сміт, який спостерігав здалеку за ним, знову побачив, що він плаче. У нестримному пориві, піддавшись жалості, інженер підійшов до нього і тихенько доторкнувся до його плеча.

— Послухайте, друже мій! — промовив він. Невідомий відвів очі, а коли Сайрес Сміт спробував узяти його за руку, відсахнувся.

— Друже мій, — повторив Сайрес Сміт твердим голосом, — я хочу, щоб ви поглянули мені в очі.

Невідомий подивився на інженера, підкоряючись його волі, як людина, що знаходиться під гіпнозом. Він хотів спершу втекти. Але раптом обличчя його змінилося. Очі спалахнули. З губ готові були зірватися якісь слова. Він більше не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, він запитав приглушеним голосом:

— Хто ви такі?

— Ми теж зазнали аварії, як і ви, — відповів з невимовним хвилюванням інженер. — Ви в колі своїх, серед людей…

— Серед людей… Ні, я вже не людина!

— Ви — серед друзів.

— Серед друзів! У мене немає друзів!.. — закричав невідомий, закривши обличчя руками. — Немає… і ніколи не буде… Залиште мене, залиште…

Він підбіг до самого краю плато, що піднімалося над морем, і довго стояв там. Сайрес Сміт приєднався до товаришів і розповів їм про все, що відбулося.

— так, у житті цієї людини є якась таємниця, — зауважив Гедеон Спілет, — і, очевидно, лише докори сумління розбудили в ньому людину.

— Привезли ми сюди якогось дивака-відлюдька, — заявив моряк. — Надто вже він потайливий…

— Він зберігає якусь таємницю, і ми зобов’язані її поважати, — жваво відповів Сайрес Сміт. — Якщо він і має провину, то жорстоко за неї поплатився, і хай простяться йому, гріхи його.

Години дві невідомий провів один на березі; очевидно, під напливом спогадів у його душі ожило минуле, і, звичайно, минуле сумне; колоністи не випускали з очей нещасного, але не намагалися порушувати його самоти.

І ось після довгих роздумів він немов прийняв якесь рішення і підійшов до Сайреса Сміта. Його очі почервоніли від сліз, але він більше не плакав. Здавалося, він був зляканий, присоромлений, йому хотілося змаліти, стати непомітним, погляд його був потуплений.

— Сер, — звернувся він до Сайреса Сміта, — ви і ваші товариші — англійці?

— Ні, ми — американці, — відповів інженер.

— Ах, он як, — вигукнув невідомий і неголосно додав: — Тим краще.

— А ви, друже мій? — запитав інженер.

— Англієць, — швидко відповів він.

Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання.

Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом:

— Який тепер місяць?

— Листопад, — відповів юнак.

— А рік?

— Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

— Дванадцять років! Дванадцять років! — повторив невідомий. І раптово втік.

Герберт розповів колоністам про цю розмову.

— Наш нещасний бранець, — зауважив Гедеон Спілет, — втратив лік місяцям і рокам.

— так, — додав Герберт, — виходить, він прожив дванадцять років на острові Таборі!

— Дванадцять років! — повторив. Сайрес Сміт. — так, якщо дванадцять років прожити на самоті та ще й з плямою на сумлінні, збожеволіти неважко.

— По-моєму, — озвався Пенкроф, — ця людина не переживала аварії корабля, а просто її відвезли на острів Табор на кару за якийсь злочин.

— Мабуть, ви маєте рацію, Пенкрофе, — підтримав його журналіст, — а якщо це так, то люди, які висадили його на острові, неодмінно повернуться за ним!

— І не знайдуть його, — підхопив Герберт.

— Виходить, треба вирушити на острів… — запропонував Пенкроф.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — не будемо обговорювати це питання, поки не довідаємося, у чому тут справа. Я впевнений, що нещасний настраждався, він жорстоко поплатився за свої провини, які б великі вони не були, його мучить бажання відкрити нам душу. Поки що не змушуймо його до цього. Він, звичайно, все сам розповість, і тоді ми побачимо, як вчинити. До того ж тільки невідомий може сказати нам, чи сподівається він, чи вірить він, що коли-небудь повернеться на батьківщину. Я особисто сумніваюся, що це буде йому дозволено.

— Чому ж? — запитав журналіст.

— Тому що, якби його засудили на певний строк, він чекав би звільнення і не кинув би записки в море. Ні, швидше за все вироком прирікали його на довічний термін, на вічну самотність.

— Ніяк я не зрозумію одного, — зауважив моряк.

— Чого ж саме?

— Якщо дванадцять років тому людину висадили на острові Таборі, виходить він уже багато років перебуває в тому здичавілому стані, у якому ми його й знайшли!

— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт.

— Отже, він написав записку кілька років тому!

— Без сумніву… одначе з усього видно, що записка написана недавно…

— Та й не може бути, щоб пляшка з запискою кілька років плила від острова Табора до острова Лінкольна.

— У цьому саме немає нічого неймовірного, — заперечив журналіст. — А можливо, її вже давно прибило до нашого острова.

— Ну, ні! — відповів Пенкроф. — Не могло її хвилею змити з берега, і думати нічого — адже на південному боці повно скель, і вона відразу ж розбилася б.

— Справді, — вимовив Сайрес Сміт, про щось міркуючи.

— Та крім того, — додав моряк, — якби записка пролежала кілька років у пляшці, вона напевно зіпсувалася б від вологи. Але ж вона чудово збереглася.

Зауваження моряка було цілком слушним: у цьому й полягало найнезрозуміліше, тому що записка, знайдена колоністами, виглядала написаною недавно. Більш того, у ній точно вказувалися широта та довгота острова Табора, а це свідчило про великі знання її автора з гідрографії, яких не міг мати простий матрос.

— Знову ми зустрічаємося з чимось незбагненним, — сказав, нарешті, інженер, — але все-таки не слід викликати на відвертість нашого нового товариша. Він сам розповість нам усе, Друзі мої, коли захоче.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ні слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що оточував плато. Не покладаючи рук, не втрачаючи ні хвилини, він працював на городі, але віддалік від інших. У години відпочинку він не піднімався до Гранітного палацу і задовольнявся сирими овочами, хоча всі кликали його до столу. Він не приходив ночувати до відведеної йому кімнати й спав на плато під деревами, а в негоду ховався серед скель, — словом, він жив так само, як на острові Таборі, коли йому єдиним притулком слугував ліс; усі спроби колоністів змінити звички невідомого були марні — їм довелося запастися терпінням. І ось, нарешті, у нього озвався голос совісті, і жахливі зізнання мимоволі зірвалися, з його губ, немов під впливом нездоланної сили.

Десятого листопада, близько восьмої години вечора, коли колоністи сиділи в сутінках під накриттям, повитим зеленню, перед ними зненацька постав невідомий. Його очі якось дивно блищали, а на обличчі знову з’явився лютий вираз.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли, побачивши, що невідомий такий схвильований: його зуби цокотіли, неначе від лихоманки. Що з ним? Можливо, він ненавидить людей? Або йому набридло жити в родині чесних трудівників? Або в ньому знову заговорили кровожерливі інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його плутану мову:

— Навіщо ви мене привезли сюди? За яким правом розлучили з моїм острівцем?.. Що між нами спільного?.. Та чи відомо вам, хто я?.. Що я зробив?.. Чому тягнув свої дні там… на самоті? А якщо я вигнанець?.. Якщо засуджений померти там, на острові?.. Чи відомо вам моє минуле?.. Можливо, я вкрав, убив… можливо, я юродивий і несу тавро прокляття… А, якщо мені місце тільки серед хижих звірів… подалі від людей?.. Відповідайте ж… чи відомо вам усе це?

Колоністи слухали, не перериваючи напівзізнань невідомого, котрі лилися, здавалося, поза його волею. Сайрес Сміт хотів заспокоїти нещасного і підійшов до нього, але той відсахнувся.

— Відійдіть! — крикнув він. — Скажіть одне лише слово… Я вільний?

— так, ви вільні, — відповів інженер.

— Тоді прощайте! — вигукнув він і кинувся бігти, немов збожеволівши.

Наб, Пенкроф, Герберт погналися за ним у ліс, але повернулися, так і не наздогнавши.

— Нехай робить, як хоче, — сказав Сайрес Сміт.

— Він ніколи не повернеться, — зауважив Пенкроф.

— Повернеться, — заперечив інженер.

Відтоді минуло чимало днів, але Сайрес Сміт, немов передбачаючи, як і раніше зберігав упевненість, що нещасний вигнанець рано чи пізно повернеться.

— Це останній спалах неприборканого, дикого характеру, — повторював інженер, — він викликаний каяттями совісті, але тепер уже людина не винесе самоти.

Тим часом колоністи продовжували працювати, і на плато Круговиду й у коралі, де Сайрес Сміт задумав побудувати ферму. Насіння, зібране Гербертом на острові Таборі, було, зрозуміло, посіяне найретельніше. На плато розбили великий город з акуратними, добре обробленими грядками, і колоністам доводилося трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилася робота. Овочів більшало, почали скопувати під городи навіть луки. Безліч пасовищ на острові забезпечували онаграм корм. Розумніше за все було відвести під городи плато Круговиду, захищене кільцем глибоких струмків; тварини могли б пастися на лугах, не остерігаючись нападу хижаків.

П’ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали врожай пшениці. Поле зробилося невпізнанним за півтора року від того дня, коли там кинули в землю перше зернятко. На другий рік посіяли шістсот тисяч зерен і одержали чотири тисячі буассо, тобто понад п’ятсот мільйонів хлібних зерен. Тепер у колонії вдосталь буде пшениці, тому що поселенцям вистачить для щорічного посіву близько десяти буассо, щоб збирати гарний врожай, забезпечуючи хлібом і себе, і домашню худобу.

Отже, зібравши врожай, колоністи присвятили весь кінець листопада підготовці до обмолоту зерна.

Справді, маючи зерно, вони не мали борошна, і спорудження млина стало нагальною потребою. Сайрес Сміт спершу хотів скористатися другим водоспадом, що падав у ріку Віддяки, щоб побудувати там водяний млин, тому що перший водоспад уже надавав руху сукновальні, але, помізкувавши, друзі вирішили побудувати звичайний вітряк на плато Круговиду. Зробити це було не так важко; крім того, колоністи не сумнівалися, що на плато, відкритому усім вітрам, що дмуть з моря, вітряний двигун добре працюватиме.

— До того ж вітряк пожвавить і прикрасить пейзаж, — зауважив Пенкроф.

Колоністи взялися за роботу, вибрали будівельний ліс для корпуса й інших складових частин. З брил піщанику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила вирішили використати тканину з того невичерпного запасу, яким слугувала оболонка повітряної кулі.

Сайрес Сміт зробив креслення; млин дуже гарно поставити трохи праворуч пташника, біля берега озера. Корпус мав розміститися на стояку, вмурованому в зруб, і обертатися повністю, разом із усім механізмом під дією вітру.

Млин побудували швидко. Наб і Пенкроф, ставши справдешніми теслями, працювали за кресленнями інженера. Незабаром на березі виросла будка з гострим дахом, зовні схожа на перечницю.

Крила млина міцно насадили на вал за допомогою залізного скріплення. Без особливих зусиль виготовили і внутрішні частини млина: ящик для двох жорен — нерухомого і рухомого; велике квадратне корито, що розширюється догори, з якого зерно сиплеться на жорна, кошик для рівномірної подачі зерна, охрещений «потряском», тому що він безупинно трясеться, і, нарешті, сито, через яке просівається борошно, відділяючись від висівок. Інструменти колоністи мали гарні, робота виявилася нескладною, тому що всі складові частини млина дуже прості.

Колоністи спільно трудилися над його спорудженням, і 1 грудня все закінчили.

Як завжди, Пенкроф захоплювався своєю роботою, не сумніваючись, що млин вийшов чудовий.

— Подув би вітер дужче, і наш млин відмінно обмолотив би все зерно.

— Нехай дме, тільки не сильний, Пенкрофе!

— Але ж крила нашого млина швидше закрутяться!

— Не потрібно, щоб вони оберталися дуже швидко, — відповів Сайрес Сміт. Досвід показав, що число обертів млинових крил повинно певним чином залежати від швидкості вітру, вираженої у футах на секунду. так, при середньому вітрі, швидкість якого двадцять чотири фути на секунду, крила повинні робити шістнадцять обертів на хвилину, а більшого і не треба.

— Саме подув північно-східний вітер, — вигукнув Герберт, — він нам і допоможе!

Колоністи тріумфували і вирішили, не зволікаючи, обмолотити зерно, тому що їм не терпілось, покуштувати хліба власної випічки. Того ж дня вони за ранок змололи два-три буассо зерна, а іншого дня коровай, мабуть, занадто крутий, хоч він і був замішаний на пивних дріжджах, пишався на обідньому столі жителів Гранітного палацу. Колоністи наминали хліб за обидві щоки, і неважко собі уявити, з яким задоволенням!

А незнайомець не подавав ознак життя. Не раз Гедеон Спілет і Герберт ходили лісом в околицях Гранітного палацу, але втікача не зустріли і навіть не знайшли слідів його перебування. Колоністи почали непокоїтися. Звичайно, людина, що жила, як дикун, на острові Табора, знайде собі їжу в лісах Далекого Заходу, багатих на дичину, але чи не повернеться він до своїх старих звичок і чи не оживуть на волі його кровожерливі інстинкти? І все-таки Сайрес Сміт затято повторював, що втікач прийде, немов так підказував йому якийсь внутрішній голос.

— Ось побачите, він повернеться, — повторював інженер із упевненістю, якої не поділяли його товариші. — Коли бідолаха жив на острові Таборі, він знав, що самотній, тепер він усвідомлює, що ми його чекаємо. Він уже майже зізнався нам про своє минуле; грішник повернеться з каяттям, все нам розповість, того дня він увійде до нашої родини.

Події довели, що Сайрес Сміт мав рацію.

Третього грудня Герберт спустився з плато Круговиду і вирушив ловити рибу на південний берег озера. Він не взяв із собою рушниці: боятися було нічого, тому що дикі тварини не з’являлися в цій частині острова.

В цей час Пенкроф з Набом щось робили в пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували соду, тому що в них скінчилося мило.

Раптом пролунали крики:

— Допоможіть, допоможіть!

Сайрес Сміт і журналіст були так далеко, що не почули вигуків. А Пенкроф разом з Набом вибігли з пташника і кинулися до озера.

Але перед ними біг невідомий, про присутність якого ніхто й не підозрював, — він перебрався через Гліцериновий струмок, що відокремлював плато від лісу, і вискочив на протилежний берег.

До Герберта підкрався величезний ягуар, що нагадував ягуара, вбитого на Зміїному мисі. Хижак застав юнака зненацька; він притулився до дерева, а звір, припавши до землі, готувався до стрибка… І в цю мить невідомий, вихопивши ножа, кинувся на хижака; звір обернувся і напав на нового супротивника.

Сутичка була блискавичною. Невідомий відрізнявся незвичайною силою і спритністю. Однією рукою він стис, як лещатами, горло звіра, а іншою всадив йому в серце ножа, не звертаючи уваги на те, що пазурі хижака встромилися в його тіло.

Ягуар упав. Невідомий відіпхнув його ногою і, мабуть, мав намір утекти, але тут на полі бою з’явилися колоністи, і Герберт кинувся до нього з вигуком:

— Стривайте ж, не йдіть!

Сайрес Сміт наблизився до незнайомця, і той, побачивши його, насупився. Кров залила його плече, заюшила розірвану сорочку, але він начебто і не помічав цього.

— Друже мій, — сказав Сайрес Сміт, — відтепер ми ваші боржники. Адже ви ледве не пожертвували своїм життям заради порятунку нашого сина!

— Своїм життям! — пробурчав невідомий. — Хіба моє життя чого-небудь варте? Навіщо воно мені?

— Ви поранені?

— Дрібниці.

— Дозвольте потиснути вам руку!

Герберт підбіг до свого рятівника, щоб подякувати йому, але невідомий схрестив руки; його груди бурхливо здіймалися, погляд затуманився — здавалося, він вирішив утекти, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, вимовив різким голосом:

— Хто ви і що вам від мене потрібно?

Очевидно, йому хотілося довідатися історію колоністів. Можливо, почувши про їхні злигодні, він розповість і про себе?

Кількома словами Сайрес Сміт переповів про все, що сталося з ними після втечі з Ричмонда, розповів, як їм вдалося врятуватися і що вони збудували тут, на острові.

Невідомий слухав з напруженою увагою.

Потім інженер почав говорити про своїх товаришів — Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа, Наба — і додав, що найбільшу радість відтоді, як усі вони опинилися на острові Лінкольна, вони пережили того дня, коли «Бонадвентур» повернувся з плавання, бо вони довідалися, що в них з’явився новий товариш.

Почувши ці слова, невідомий спалахнув і опустив голову: вигляд у нього був покірний і розгублений.

— А тепер, коли ви знаєте про нас, — промовив Сайрес Сміт, — потиснемо один одному руку!

— Ні, це неможливо, — глухим голосом відповів невідомий, — тому що ви — чесні люди, я ж…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Завжди на самоті. — Прохання невідомого. — Спорудження ферми в коралі. — Минуло дванадцять років. — Боцман «Британії». — Покинутий на острові Таборі. — Рукостискання Сайреса Сміта. — Загадкова записка

Слова ці підтверджували здогад колоністів. У минулому нещасний вчинив якийсь тяжкий злочин, можливо він спокутував його перед людьми, але не перед самим собою. Злочинця мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі із сердечною теплотою потисли б йому руку, але він відчував, що не гідний потисків рук чесних людей! Одначе після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і з цього дня вже не залишав плато Круговиду.

Що ж за таємниця супроводжувала його в житті? Чи відкриє він це коли-небудь? Одне тільки й залишалося: чекати. Принаймні колоністи твердо вирішили не розпитувати його і поводитися так, неначе вони нічого не підозрюють.

За кілька днів життя на острові увійшло в свою колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Тільки іноді журналіст вирушав на полювання з Гербертом, тому що тепер колоністи боялися відпускати юнака одного до лісу; доводилося бути насторожі. А Наб і Пенкроф трудилися — один день у загоні й пташнику, інший — у, коралі, до того ж клопоталися по господарству, — словом, справ у них набиралося вдосталь.

Невідомий працював осторонь від товаришів, як і раніше не сідав за спільний стіл, спав під деревом на плато і не брав участі в бесідах. Здавалося, що він і справді не виносить товариства своїх рятівників.

— І навіщо, питається, він звернувся по допомогу до людей? Навіщо кинув записку в море? — дивувався Пенкроф.

— Він сам про все нам розповість, — незмінно відповідав Сайрес Сміт.

— Коли ж?

— Можливо, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.

І дійсно, день зізнання наближався. Десятого грудня, за тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, смиренно сказав:

— Сер, я хочу про щось попросити вас.

— Будь ласка, — відповів інженер, — але спершу дозвольте мені дещо вам сказати.

При цих словах невідомий почервонів і мало не втік. Сайрес Сміт зрозумів щиросердний стан злочинця, який, мабуть, боявся, що його почнуть розпитувати про минуле.

Сайрес Сміт стримав його.

— Послухайте, — вимовив він, — ми для вас не тільки товариші в нещасті, але й друзі. Ось усе, що я хотів сказати вам, а тепер я вас слухаю.

Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька секунд не міг вимовити ні слова.

— Сер, — нарешті зважився він, — я хочу просити вас про одну милість.

— Про яку ж?

— За чотири-п’ять миль звідси, біля підніжжя гори, знаходиться ваш кораль, там ви тримаєте домашніх тварин. Вони потребують догляду. Чи не дозволите ви мені жити при них?

Сайрес Сміт подивився на нещасного з глибоким жалем. Потім відповів:

— Друже мій, у коралі немає житла, одні хліви, вони й для тварин не дуже-то придатні…

— А мені, сер, там буде добре.

— Друже мій, — сказав інженер, — ми вам ні в чому не збираємося суперечити. Вам хочеться оселитися в коралі? Нехай буде по-вашому. Втім, ви завжди бажаний гість у Гранітному палаці.

Але раз ви волієте жити в коралі, ми постараємося влаштувати вас там зручніше.

— Мені буде зручно в будь-яких умовах.

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, який навмисне так називав невідомого, — дозвольте нам у цьому випадку діяти за власним розумінням.

— Дякую вам, сер, — відповів невідомий і негайно ж пішов.

Інженер переповів товаришам прохання невідомого, і вони вирішили побудувати в коралі дерев’яний будиночок і зручніше обставити його.

Того ж дня поселенці відправилися в кораль, прихопивши із собою інструменти; не минуло й тижня, як житло було готове і чекало господаря. Будиночок стояв на пагорку, футів за двадцять від хлівів, відтіля зручніше за все було спостерігати за чередою муфлонів, яких нараховувалось уже більше вісімдесяти голів. Змайстрували дещо з меблів — ліжко, стіл, лаву, шафу, скриню, привезли в кораль зброю, бойові припаси і набір інструментів.

Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло і, не звертаючи уваги на колоністів, які працюють на будові, трудився на плато, очевидно бажаючи довести до кінця почату справу. І дійсно, завдяки його ретельності земля була оброблена і тільки чекала сівби.

Двадцятого грудня впорядкування будиночка закінчилося. Інженер повідомив невідомому, що його житло готове, і той відповів, що сьогодні ж там ночуватиме.

Того вечора жителі Гранітного палацу зібралися у великому залі. Наближалася восьма година — невідомому час було йти. Вони не хотіли обтяжувати його, не хотіли прощатися з ним, вирішивши, що це принесе йому прикрі хвилини, тому, закінчивши роботу, залишили його на самоті, а самі вирушили додому.

Отже, вони розмовляли, сидячи у великому залі, коли в двері неголосно постукали. До залу швидко увійшов невідомий і сказав без будь-якого вступу:

— Добродії, розстаючись з вами, я хочу, щоб на прощання ви довідалися всю правду про мене, слухайте ж.

Прості ці слова вразили Сайреса Сміта і його товаришів.

Інженер підвівся і сказав невідомому:

— Ми ні про що вас не запитуємо, друже мій. Ви маєте право мовчати…

— Мій обов’язок розповісти все.

— Сідайте ж.

— Я постою.

— Ми охоче вислухаємо вашу розповідь, — вимовив Сайрес Сміт.

Невідомий відступив до напівтемного кутка кімнати. Він стояв простоволосий, схрестивши руки на грудях, і глухим голосом, начебто через силу, повів розповідь, яку слухачі жодного разу не перервали:

— Двадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року парова яхта «Дункан», що належала багатому шотландському землевласнику лорду Гленарвану, кинула якір біля західного берега Австралії, біля мису Бернуллі, що лежить на тридцять сьомій паралелі. На борту яхти знаходилися Гленарван із дружиною, майор англійської армії, француз-географ і діти капітана Гранта — молоденька дівчина і хлопчик. Корабель їхнього батька «Британія» рік тому затонув, екіпаж загинув. Вів яхту капітан Джон Манглс; команда складалася з п’ятнадцяти осіб.

Ось яка причина привела яхту «Дункан» до берегів Австралії.

Півроку тому екіпаж яхти підібрав в Ірландському морі пляшку з запискою трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. У записці коротко повідомлялося, що під час катастрофи «Британії» врятувалося троє — капітан Грант і двоє матросів, що вони потрапили на якусь землю; вказувалися і широта, і довгота, але неможливо було розібрати, яка це довгота, — цифру розмило.

Отже, у записці говорилося, що врятовані знаходяться на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Але довгота була невідома. Тому розшукувати капітана Гранта і його супутників треба було десь на тридцять сьомій паралелі, й можна було з упевненістю сказати, що, обстеживши материки й океани, вдасться їх знайти.

Англійське адміралтейство відмовилося від рятувальної експедиції, але лорд Гленарван вирішив зробити все можливе, щоб відшукати капітана Гранта. Він познайомився з Мері та Робертом Грантами. Яхту спорядили в далеке плавання, у якому побажали взяти участь дружина лорда і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», залишивши Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і попрямував до берегів Патагонії, де, за деякими припущеннями — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант нудився в тубільському полоні.

Пасажири «Дункана» висадилися на західному узбережжі Патагонії, а яхта поплила далі, — вона мала чекати на них на східному березі, біля мису Корріентес.

Гленарван і його супутники пройшли всю Патагонію по тридцять сьомій паралелі, і, не знайшовши ніяких слідів перебування капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіли на яхту, щоб продовжувати пошуки у відкритому морі.

Вони обстежували, але марно, два острови, що лежать на шляху — Тристан-да-Кунья й Амстердам, — і «Дункан», як я вже говорив, двадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року наблизився до мису Бернуллі, розташованого на австралійському узбережжі.

Гленарван, вирішивши перетнути Австралію, як до цього він перетнув Південну Америку, висадився на сушу. За декілька миль від берега стояла ферма якогось ірландця, який радо прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцю про те, що привело його в ці краї, і запитав, чи немає в нього відомостей про англійське трищоглове судно «Британія», яке зазнало катастрофи близько двох років тому десь біля західних берегів Австралії.

Ірландцю ніколи не доводилося чути про потоплений корабель, але, на превеликий подив всіх присутніх, у розмову втрутився один з його слуг:

— Мілорде, віддайте хвалу Господу Богові, — сказав він. — Якщо капітан Грант ще живий, то він на австралійській землі.

— Хто ви? — запитав лорд Гленарван.

— Шотландець, як і ви, мілорде, — відповів незнайомець, — я один із супутників капітана Гранта, врятувався під час катастрофи.

Прізвище цієї людини було Айртон. Його документи засвідчували, що він дійсно служив боцманом на «Британії». Він розповів, що начебто випустив з поля зору капітана в ту мить, коли корабель розбився об прибережні рифи, і начебто досі переконаний, що з усього екіпажу «Британії» вцілів тільки він, що капітан Грант загинув разом з усіма.

— Одначе, — додав Айртон, — «Британія» зазнала аварії не біля західних, а біля східних берегів Австралії, і якщо капітан Грант ще живий, про що свідчить записка, значить він у полоні в тубільців де-небудь на східному узбережжі.

Айртон говорив із привабливою щирістю, дивився прямо в очі. Його слова не викликали сумніву, до того ж за нього ручався ірландець, у якого він прослужив більше року. Лорд Гленарван повірив, що Айртон людина чесна, і за його порадою вирішив перетнути Австралію вздовж тридцять сьомої паралелі. Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, географ, капітан Манглі й кілька матросів, зібравшись у невеликий загін, вирушили в дорогу на чолі з Айртоном, а «Дункан» під командою Тома Остапа, помічника капітана яхти, взяв курс на Мельбурн, де мав чекати розпоряджень Гленарвана.

Двадцять третього грудня, тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року загін попрямував до східних берегів Австралії.

Варто сказати, що Айртон був зрадником. Він і справді служив боцманом на «Британії», але вступив у суперечку з капітаном і намагався підмовити екіпаж до заколоту — хотів захопити корабель. Капітан Грант висадив його на західному березі Австралії восьмого квітня тисяча вісімсот п’ятдесят другого року — то була цілком справедлива кара.

Отже, негідник цей навіть не чув про загибель «Британії». Вперше він довідався про все з розповіді Гленарвана. З того часу як Айртона висадили на берег, він під іменем Бена Джойса очолив зграю втікачів-каторжників, тепер же нахабно стверджував, що аварія корабля відбулася на східному березі. Він навмисно спрямував лорда Гленарвана на помилковий шлях, з надією, що, поки той подорожуватиме, йому вдасться заволодіти яхтою, перетворити її на піратське судно і стати грозою морів.

Невідомий помовчав. Потім заговорив знову тремтячим голосом:

— Загін вирушив у дорогу, сподіваючись перетнути австралійський материк. Немає нічого дивного, що вони зазнали невдачі: адже зграя Айртона, або Бена Джойса, називайте його як завгодно, йшла то попереду, то позаду експедиції, готуючись виконати задум свого ватажка.

Тим часом «Дункан» стояв на ремонті в Мельбурнському порту. Айртон умовив лорда Гленарвана, що потрібно наказати «Дункану» з Мельбурна вирушити на східне узбережжя, — там бандити легко заволоділи б яхтою. Айртон завів експедицію в непрохідні ліси неподалік від узбережжя, де вона терпіла неймовірні нестатки, потім переконав Гленарвана написати листа помічнику капітана яхти і взявся доставити цього листа, у якому Гленарван наказував екіпажу негайно привести «Дункан» до затоки Туфолда, розташованої на східному узбережжі за декілька днів шляху від стоянки загону. Там Айртона мала чекати його зграя.

Зраднику ледве не вручили наказ на ім’я помічника капітана, але тут його зненацька викрили, і йому довелося втекти. Одначе лист віддавав під владу Айртона яхту, і він постарався роздобути його за будь-яку ціну. Це вдалося, і за два дні Айртон уже був у Мельбурні.

Досі злочинцю щастило, і він уявив, що так буде й далі: він відправить «Дункан» до затоки Туфолда, зграя бандитів переб’є екіпаж і заволодіє судном, а він, Бен Джойс, господарюватиме в тутешніх морях. Господь не дав лиходію здійснити свої криваві задуми.

З’явившись до Мельбурна, Айртон передав наказ помічнику капітана, Томові Остину, і той, ознайомившись з його змістом, відразу велів знятися з якоря; але можна собі уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не до затоки Туфолда, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував заперечити, але Остин показав йому листа. І справді, завдяки щасливій випадковості — описці француза-географа — кораблю велено було відправитися до східних берегів Нової Зеландії.

Усі плани Айртона зруйнувалися! Він здумав бунтувати. Його замкнули. Отже, він плив проти волі до Нової Зеландії, не знаючи, що сталося з його зграєю, що сталося із загоном лорда Гленарвана.

«Дункан» рухався вздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув постріли. «Дункан» стріляв із усіх коронад, і незабаром лорд Гленарван разом зі своїми супутниками піднявся на борт яхти.

Ось що відбулося за цей час.

Після безлічі випробувань, безлічі небезпек загін лорда Гленарвана вийшов до східного узбережжя Австралії і дістався до затоки Туфолда. Яхти там не було! Гленарван телеграфував до Мельбурна. Йому відповіли: «Вісімнадцятого цього місяця «Дункан» відплив у невідомому напрямку».

Гленарван вирішив, що його відважний екіпаж потрапив до рук Бена Джойса, а яхта стала піратським судном.

І все-таки Гленарван не відмовився від пошуків. То була смілива і шляхетна людина. Він сів на перше торговельне судно, що трапилося, доплив на ньому до західних берегів Нової Зеландії, перетнув її, рухаючись тридцять сьомою паралеллю, але не знайшов ніяких слідів капітана Гранта; зате на східному березі він, на свій подив і завдяки Божій допомозі знайшов «Дункан», що за наказом помічника капітана чекав його тут цілих п’ять тижнів!

Сталося це третього березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Отже, Гленарван знову ступив на борт «Дункана», — там уже знаходився й Айртон. Його привели до Гленарвана, який хотів вивідати у лиходія, чи знає він що-небудь про долю капітана Гранта. Айртон відповідати відмовився. Гленарван попередив негідника, що в першому ж порту здасть його англійській владі. Але Айртон мовчав.

«Дункан» продовжував плисти вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим часом леді Гленарван вирішила побороти затятість лиходія. Зрештою їй це вдалося, і Айртон обіцяв усе розповісти Гленарвану, але за умови, що його не видадуть англійській владі, а висадять на одному з островів Тихого океану. Гленарван погодився, тому що готовий був на все, аби що-небудь довідатися про долю капітана Гранта.

Отут Айртон розповів історію свого життя, зізнавшись, що відтоді, як його висадили на узбережжя Австралії, він нічого не знає про капітана Гранта.

Гленарван проте дотримав свого слова. «Дункан» плив усе далі, і ось одного разу з’явився на обрії острів Табор! На ньому і вирішено було залишити Айртона; і ось на цьому клаптику суші, що лежить на тридцять сьомій паралелі, сталося чудо: виявилося, що там знайшли притулок капітан Грант і двоє його матросів. Замість них на пустельному острові повинний був оселитися злочинець. Коли він залишав яхту, Гленарван повчав його такими словами:

— Айртоне, ви будете відрізані від світу, від людей. Вам не вдасться втекти з острівця, на який ми вас висаджуємо! Ви будете самотні, як перст, під всевидючим оком Бога, що читає в схованках людського серця, і ніхто не буде бідкатися за вами, як ми тривожилися долею капітана Гранта. Ви й не гідні того, щоб про вас пам’ятали чесні люди, але вони вас не забудуть, Айртоне! Мені відомий цей острів, я знаю, де вас знайти. Пам’ять мені ніколи не зрадить!

І «Дункан», знявшись з якоря, незабаром зник з виду.

Відбулося це вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року.

Айртон залишився один, але його забезпечили всім необхідним: зброєю, інструментами, їстівними припасами. У його розпорядженні був будинок, споруджений високодостойним капітаном Грантом. Вигнанцю призначалося самотньо животіти, спокутуючи вчинені ним злочини.

І він покаявся, добродії, совість не давала йому спокою; він був так нещасний! Він вирішив: якщо одного прекрасного дня люди приїдуть по нього, йому треба повернутися у світ іншою людиною! Як настраждався цей знедолений! Як багато працював, сподіваючись; що робота його виправить! Як багато часу проводив у молитвах, розраховуючи, що молитва переродить його!

так жив Айртон два, три роки; але його гнітила самотність, і він не зводив очей з обрію, сподіваючись побачити корабель і перепитуючи себе, чи довго ще йому доведеться платити за свою провину? Він мучився, і навряд чи кому доводилося так страждати. Адже життя на самоті — катування для того, чию душу терзають муки совісті!

Але, мабуть, небо ще недостатньо покарало нещасного, тому що він почав помічати, що перетворюється на дикуна. Він почував, що починає божеволіти. Важко сказати, коли це відбулося — за два роки чи чотири, але зрештою вигнанець втратив будь-яку подобу людини — таким ви і знайшли його!

Немає потреби говорити вам, добродії, що Айртон, Бен Джойс і я — одне й те ж.

Кінець цієї сповіді Сайрес Сміт і його товариші вислухали стоячи. Важко передати, як вона їх схвилювала! Вони побачили стільки щирої скорботи, муки, розпачу!

— Айртоне, — урочисто сказав Сайрес Сміт, — ви були закоренілим злочинцем, але я впевнений, що Господь Бог відпустив вам усі гріхи! І як доказ він повернув вас до людей. Ви прощені, Айртоне! Скажіть же, хочете бути нашим товаришем?

Айртон відсахнувся.

— Потиснімо один одному руку, — сказав інженер.

Айртон кинувся до Сайреса Сміта, міцно потис йому руку, і великі сльози полилися з його очей.

— Згодні ви тепер жити разом з нами? — запитав Сайрес Сміт.

— Містере Сміт, — відповів Айртон, — краще мені ще трохи побути одному в коралі.

— Воля ваша, Айртоне, — відповів Сайрес Сміт.

Айртон уже збирався піти, але інженер зупинив його.

— Стривайте, друже мій, — сказав він. — Адже ви мали намір жити на самоті, навіщо ж ви кинули в море записку, що навела нас на ваш слід?

— Яку записку? — здивувався Айртон, очевидно не знаючи, про що йде мова.

— Я говорю про записку, вкладену до пляшки: ми знайшли її в морі, у ній повідомлялися точні координати острова Табора.

Айртон провів рукою по чолу. Потім, подумавши, відповів:

— Я ніколи не писав цієї записки і не кидав пляшки в море.

— Ніколи? — перепитав Пенкроф.

— Ніколи!

І Айртон, вклонившись, вийшов.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Бесіда. — Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. — Ідея інженера. — Електричний телеграф. — Дроти. — Батарея. — Алфавіт. — Літо. — Процвітання колонії. — Фотографія. — Удаваний сніг. — Два роки на острові Лінкольна

— Бідний Айртон! — сказав Герберт, повертаючись до кімнати після безуспішної спроби наздогнати Айртона, який спустився по мотузці і зник у мороці.

— Він повернеться, — сказав Сайрес Сміт.

— От так штука, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Що це значить? Як же так? Виходить, пляшку з запискою кинув не Айртон? Хто ж її кинув?

Запитання це напрошувалося саме собою.

— Айртон і кинув записку, — зробив припущення Наб, — тільки на ту пору він уже нічого не мислив.

— так, — підхопив Герберт, — він не усвідомлював, що робить.

— Іншого пояснення не знайти, друзі мої, — негайно ж погодився Сайрес Сміт, — зрозуміло також, чому Айртон знав точні координати острова Табора, — він довідався про них ще до того, як його висадили на острів.

— Виходить, що він написав записку до того, як його розум затьмарився, — зауважив Пенкроф, — значить, кинув пляшку в море років сім-вісім тому, але ж чому записка так добре збереглася?

— Це доводить, — відповів Сайрес Сміт, — що Айртон збожеволів не дуже давно, як йому здається.

— Очевидно, так воно і є, — погодився Пенкроф, — інакше тут нічого не зрозумієш.

— Справді, — підтвердив інженер, не бажаючи продовжувати розмову на цю тему.

— Як ви думаєте, Айртон розповів нам усю правду? — допитувався моряк.

— Зрозуміло, — відповів журналіст. — Усе це — щира правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах друкували повідомлення про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

— Айртон нам не брехав, сумніватися нічого, Пенкрофе, — додав Сайрес Сміт, — і правда жорстока. Люди, викриваючи себе, завжди говорять правду!

Наступного дня, 21 грудня, колоністи обійшли берег, потім піднялися на плато, але ніде не знайшли Айртона. Він ще вночі пішов у кораль, і колоністи вирішили не заважати йому. Вони сподівалися, що час зробить те, чого не зробило їхнє дружнє співчуття.

Герберт, Пенкроф і Наб взялися за свою щоденну роботу. А Сайрес Сміт і журналіст зустрілися в майстерні, у Нетрях.

— Послухайте, дорогий Сайресе, — почав розмову Гедеон Спілет, — ваше вчорашнє пояснення мене аж ніяк не задовольнило. Неможливо, щоб Айртон забув про записку, що сам же написав і, вклавши до пляшки, кинув у море.

— Отже, дорогий Спілет, кинув пляшку не він.

— Виходить, ви припускаєте…

— Нічого не припускаю, нічого не знаю, — заперечив Сайрес Сміт, перериваючи журналіста. — Просто зараховую цей випадок до всіх тих загадок, яких досі не можу пояснити.

— так, справді, Сайресе, усе це незбагненно, — погодився Гедеон Спілет. — І те, як ви врятувалися, і ящик, викинутий на берег, і поведінка Топа, і, нарешті, ця пляшка… Тож чи розгадаємо ми коли-небудь усі ці таємниці?

— Розгадаємо! — не замислюючись, відповів інженер. — Весь острів перерию, а таємницю розгадаю.

— Можливо, нам допоможе випадок?

— Випадок! Що ви, Спілете! Не вірю я у випадок, як не вірю у всілякі таємничі сили. Немає у світі наслідків без причин, і я знайду причину всіх цих непояснених явищ. А поки будемо працювати і спостерігати.

Настав січень. Почався новий, 1867 рік. Як завжди влітку, колоністи багато працювали. Одного разу Герберт і Гедеон Спілет відвідали кораль і переконалися, що Айртон живе в будиночку, спорудженому для нього. Він дбайливо доглядав за великою чередою і позбавив колоністів від зайвих зусиль: вони вже не навідувалися в кораль кожні два-три дні. Одначе, щоб не залишати Айртона подовгу на самоті, вони все-таки досить часто відвідували свого нового друга.

Крім того, за цією частиною острова, що викликала деякі підозри у інженера та Гедеона Спілета, випадало спостерігати, і якби там що-небудь сталося, Айртон неодмінно повідомив би про всі новини жителям Гранітного палацу.

А раптом йому знадобилося б негайно сповістити про що-небудь інженера? Адже там, навіть не говорячи про все, що було пов’язано з таємницею острова Лінкольна, могло відбутися чимало всіляких подій, що вимагають негайного втручання колоністів: з’явиться судно, зазнає аварії корабель, висадяться пірати і таке інше.

Тому Сайрес Сміт вирішив установити прямий зв’язок між коралем і Гранітним палацом.

Десятого січня він розповів товаришам про свій задум.

— так що ж ви думаєте зробити, містере Сайрес? — запитав Пенкроф. — Уже чи не провести телеграф?

— Саме так, — відповів інженер.

— Електричний? — скрикнув Герберт.

— Електричний, — підтвердив Сайрес Сміт. — У нас є все необхідне для прилаштування батарей, сутужніше виготовити залізний дріт, але думаю, що за допомогою волочильні ми і з цим впораємося.

— Ну, знаєте, — заявив моряк, — я не здивуюся, якщо в один прекрасний день ми будемо роз’їжджати по острову в потязі!

І ось колоністи взялися за роботу, почавши з найважчого, тобто з виробництва дроту, оскільки вони розуміли: якщо в цій справі зазнають поразки, то навіщо виготовляти батареї і все інше.

Як відомо, залізо на острові Лінкольна відрізнялося чудовою якістю, і, отже, з нього легко було зробити дріт. Сайрес Сміт насамперед почав виготовляти волочильню — сталеву дошку з отворами конусоподібної форми і різного діаметра: через них послідовно пропускають дріт, доводячи його до потрібної товщини. Загартувавши дошку волочильні «донесхочу», як говорять сталевари, він закріпив її на підставці, вритій у землю за декілька кроків від великого водоспаду; інженер знову вирішив скористатися рушійною силою цього водоспаду.

Там же стояла сукновальня, на ту пору бездіяльна; за допомогою її вала, приведеного в рух потоком води, можна було протягати дріт, що на нього намотувався.

Справа була складна і копітка. Колоністи вставляли довгі, топкі залізні прути, загострені з одного кінця напилком, у найбільший отвір волочильні, а обертовий вал сукновальні, на який намотувалося двадцять п’ять — тридцять футів дроту, витягав його, потім дріт розмотувався і пропускався до менших отворів. Зрештою виготовили шматки дроту довжиною від сорока до п’ятдесяти футів; з’єднавши їх, одержали дріт завдовжки п’ять миль — саме така відстань і відокремлювала кораль від Гранітного палацу.

Усю цю роботу завершили за кілька днів; як тільки встановили волочильню, Сайрес Сміт доручив її товаришам, а сам зайнявся батареєю.

Він збирався виготовити батарею постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. Міді в інженера не було, — незважаючи на всі пошуки, він не знайшов навіть ознак її на острові Лінкольна; довелося обійтися без цього металу. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як з кам’яного вугілля в ретортах виділиться весь водень. Наші колоністи могли б добути такий графіт, але для цього довелося б встановити спеціальні прилади — завдання занадто складне.

Зате цинк вони мали. Як пам’ятають читачі, у ящику, підібраному на мисі Знахідки, був вкладений інший, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі й придумати.

Отже, після довгих міркувань Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, на зразок тієї, котру 1820 року винайшов Беккерель, тому що для цієї батареї потрібний лише Цинк. Інших же речовин — азотної кислоти і поташу — інженер мав скільки завгодно.

Розповімо, як була влаштована ця батарея, що працювала завдяки взаємодії азотної кислоти і поташу.

Інженер виготовив кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім закупорив кожну банку пробкою, прорізав посередині отвір і вставив до нього скляну трубку, нижній кінець якої заткнув глиняною втулкою й обмотав шматочком тканини. Опустивши в кислоту трубку цим кінцем, він влив у її верхній отвір розчин поташу, добутого з попелу деяких рослин; таким чином, пройшовши крізь глиняну втулку, поташ вступав у реакцію з азотною кислотою.

Потім Сайрес Сміт узяв дві цинкові пластинки, занурив одну в азотну кислоту, а іншу — у розчин поташу. І негайно ж виник електричний струм; він передався дротом від негативного полюса — від пластинки, азотній кислоті, до позитивного полюса — пластинки в розчині поташу. Отже, тепер треба було з’єднати всі ці банки, щоб одержати цілу батарею, струм якої привів би в дію електричний телеграф.

Дотепний і простий винахід допоміг Сайресу Сміту встановити телеграфний зв’язок між Гранітним палацом і коралем.

Шостого лютого колоністи почали закопувати вздовж усієї дороги, що веде в кораль, стовпи зі скляними ізоляторами і натягати дроти. За кілька днів усе підготували, треба було тільки пустити струм, — він побіг би дротами зі швидкістю сто тисяч кілометрів за секунду; додамо, що земля слугувала тим провідником, по якому струм повертався до відправної точки.

Виготовили дві батареї — одну для Гранітного палацу, іншу — для кораля, щоб установити між ними двосторонній телеграфний зв’язок.

Прийомний і передавальний апарати були дуже прості. На обох станціях дріт був намотаний на електромагніт, тобто брусок м’якого заліза. У ланцюг уключався струм; він йшов дротами від позитивного полюса до електромагніта, тимчасово намагнічував його і повертався через землю до негативного полюса. Якщо струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. Біля електромагніта помістили пластинку з м’якого заліза, що притягалася до нього, коли проходив струм, і поверталася у вихідне положення, як тільки струм переривався. Сайрес Сміт використовував рух пластинки для переміщення стрілки, яка щоразу зупинялася проти потрібної букви алфавіту, нанесеного на циферблаті. таким чином, інженер установив телеграфне сполучення між Гранітним палацом і коралем.

Все остаточно підготували 12 лютого. У цей день Сайрес Сміт уключив струм і запитав Айртона, чи все в нього благополучно, а за кілька секунд одержав позитивну відповідь.

Винахід приносив величезне задоволення Пенкрофу; він вранці і ввечері посилав телеграми Айртону й ніколи не залишався без відповіді.

Дві переваги телеграфного зв’язку відразу ж далися взнаки: по-перше, завжди можна дізнатися, чи вдома Айртон, а по-друге, він був не такий тепер самотній, як колись. Втім, не минало й тижня, щоб Сайрес Сміт не відвідав його, а іноді й сам Айртон приходив до Гранітного палацу, де його завжди радо зустрічали.

Літо минуло в звичайних турботах. Запаси колоністів з кожним днем збільшувалися, овочі й зернові щедро родили; рослини, вивезені з острова Табора, чудово прижилися. Плато Круговиду тішило колоністів. Вони вчетверте зняли дуже гарний врожай пшениці, і тепер нікому й на думку не спадало впевнитися, чи дійсно зібрано чотириста мільярдів зерен! Утім, Пенкроф вже зібрався перерахувати зерна, але негайно ж відмовився від свого наміру, тому що Сайрес Сміт розтлумачив поважному морякові, що на цю витівку пішло б майже п’ять з половиною тисяч років, навіть якби вдалося відраховувати по триста зерен на хвилину або по дев’ять тисяч на годину.

Погода стояла чудова: вдень бувало дуже жарко, зате до вечора спека спадала, дув свіжий морський вітерець, і мешканці Гранітного палацу насолоджувалися нічною прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна вибухали нетривалі, але надзвичайно сильні грози. У небі подовгу спалахували блискавки, а гуркоти грому здавалися нескінченними.

На ту пору господарство маленької колонії досягло небувалого розквіту. Тепер колоністи харчувалися домашніми птахами, тому що їх розплодилося так багато, що вони вирішили скоротити чисельність пернатих мешканців. Свині опоросилися, тому Набу і Пенкрофу доводилося багато з ними панькатися. Гедеон Спілет і Герберт, який став під керівництвом журналіста чудовим вершником, нерідко каталися верхи на онаграх, що теж принесли потомство — двох гарненьких осликів. Іноді ж онагрів запрягали у візок і привозили до Гранітного палацу дрова, кам’яне вугілля, різні матеріали, необхідні інженеру.

Поселенці часто вирушали на розвідку до хащів Далекого Заходу. їх не лякала неймовірна спека, тому що сонячні промені ледве пробивалися крізь густе листя, яке наметом розкидалося над ними. так обійшли вони весь лівий берег ріки Віддяки до дороги, що з’єднувала кораль з гирлом Водоспадної річки.

Йдучи у похід, дослідники брали із собою зброю, тому що їм нерідко траплялися люті кабани, зустріч з якими не обіцяє нічого доброго.

Цим же літом колоністи пішли війною на ягуарів. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, і Герберт поділяв його почуття. Обоє чудово озброїлись і нітрохи не боялися страшних хижаків. Усі захоплювалися відвагою Герберта і холоднокровністю журналіста. Штук двадцять чудових шкір уже прикрашало великий зал Гранітного палацу, і якби погода дозволила, мисливці досягли б своєї мети і винищили всіх ягуарів на острові.

Іноді інженер теж досліджував невідомі частини острова, оглядаючи місцевість з особливою увагою. Він, мабуть, шукав чиїсь сліди в непролазних лісових хащах, одначе жодного разу не помітив нічого підозрілого. Топ і Юп, яких він брав із собою, поводилися спокійно, а тим часом у будинку собака часто з гавкотом бігав навколо колодязя, що не дуже давно марно досліджував інженер.

У ті дні Гедеон Спілет і його помічник Герберт скористалися знайденим у ящику фотографічним апаратом, що досі лежав без застосування, і зробили безліч знімків у наймальовничіших куточках острова.

Крім апарата із сильним об’єктивом, знайшлося все, що необхідно фотографу. До їхнього розпорядження потрапили колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що робить пластинки світлочутливими, гіпосульфіт для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочується папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, у якому його просочують. У ящику знайшовся і папір, уже просочений хлором; перш, ніж покласти його на негатив, треба було зробити тільки одне: занурити на кілька хвилин у розчин азотнокислого срібла.

Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами; у них виходили вдалі знімки краєвидів — панорама острова з горою Франкліна на обрії, знята з плато Круговиду, гирло ріки Віддяки, мальовничо оточене високими скелями, лісова галявина і кораль, що приліпився до відрогів гори, вигадливі обриси мису Пазура і мису Знахідки.

Фотографи не забули зафіксувати на знімках і всіх мешканців острова без винятку.

— Ми множимося, — жартував Пенкроф.

Моряк був у захваті від власного портрета, що прикрашав разом з іншими знімками стіни Гранітного палацу; він розглядав із задоволенням і подовгу цю виставку, неначе перед ним сяяла вітрина розкішного магазину на Бродвеї.

Відверто кажучи, найкраще виглядав дядечко Юп. Він позував фотографу з невимовною поважністю і вийшов на знімку як живий!

— Начебто зараз почне кривлятися, — посміювався моряк.

Характер Юпа відрізнявся норовливістю, він би розлютився, якби портрет не припав йому до смаку; але знімок вдався так добре, що він споглядав його з розчуленим і — самовдоволеним виглядом.

У березні додалося прохолоди. Часом випадали дощі, але повітря зберігало тепло. Цього року березень, — а він відповідає вересню в Північній півкулі! — виявився більш дощовим і холоднішим, ніж чекали. Можливо, це обіцяло ранню і сувору зиму.

Якось ранком, 21 березня, всім навіть здалося, що випав перший сніг. Уставши рано-вранці, Герберт підійшов до віконця і раптом крикнув:

— Дивіться, весь острівець Порятунку в снігу!

— Зарано йти снігу, — зауважив журналіст, визирнувши у вікно.

До них підбігли друзі — всі переконалися, що не тільки острівець, але й берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий рівною білою пеленою.

— Справжнісінький сніг! — заявив Пенкроф.

— Або щось схоже на нього, — озвався Наб.

— Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! — зауважив Гедеон Спілет.

Сайрес Сміт дивився на білу пелену мовчки, тому що він знав, чим пояснити, що сніг випав у таку пору року і в таку теплу погоду.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Усі наші насадження вимерзнуть!

Моряк уже зібрався спуститися вниз, але непосида Юп випередив його.

Не встиг орангутанг ступити на землю, як товстий шар снігу здійнявся нагору і розсипався в повітрі незліченними сніжинками, на мить затуливши сонце.

— Птахи! — крикнув Герберт.

Дійсно, то були зграї морських птахів зі сліпуче білим оперенням. Сотні тисяч птахів опустилися на острівець і на узбережжя, а тепер, злетівши в небо, зникли вдалині, на очах у здивованих колоністів, перед якими, неначе на сцені, зима зненацька перетворилася на літо. На жаль, все відбулося так раптово, що Гедеонові Спілету і Герберту не вдалося підстрелити жодного птаха. так друзі й не дізналися, до якої породи належать ці пернаті й як вони називаються.

За кілька днів, 26 березня, виповнилося два роки відтоді, як аеронавти після катастрофи потрапили на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Спогади про батьківщину. — Надії. — Плани дослідження узбережжя. — 16 квітня — день відплиття. — Вид з моря на півострів Звивистий. — Базальтові скелі на західному березі. — Негода. — Настання ночі. — Ще одна загадка

Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей! Вони не знали про те, що діється в цивілізованому світі, і, потрапивши на острів, загублений серед океану, немов опинилися на малесенькому астероїді Сонячної системи, і що зараз відбувається в них на батьківщині? Їх невідступно переслідувала думка про рідну країну, яку роздирала Громадянська війна в ту годину, коли вони її залишали, — можливо, заколот жителів Півдня заливає її потоками крові! Думка ця тривожила їх, і вони часто розмовляли про батьківщину, не сумніваючись, одначе, що справедлива боротьба жителів Півночі закінчиться перемогою на славу Сполученим Штатам.

За ці два роки жоден корабель не пройшов повз острів, жодне вітрило не з’явилося на обрії. Очевидно, острів Лінкольна знаходився осторонь від морських шляхів і про нього ніхто не знав, про що свідчили також і карти. Інакше джерела прісної води, безперечно, залучали б сюди кораблі, хоч на острові й не було зручної бухти.

Безмежне море, що розстелялося навколо, завжди виглядало безлюдно, і колоністи знали: ніхто не допоможе їм повернутися на батьківщину. Треба розраховувати тільки на самих себе. І все-таки в них була єдина можливість врятуватися, про неї колоністи й говорили якось на початку квітня, зібравшись у залі Гранітного палацу.

Мова зайшла про Америку, рідну країну, яку вони майже не сподівалися побачити знову.

— Справді, у нас тільки одна можливість залишити острів Лінкольна, — сказав Гедеон Спілет, — треба побудувати корабель, щоб пройти по морю кілька сот миль. Раз нам вдалося спорудити бот, побудуємо й корабель.

— І дістанемося до островів Туамоту, оскільки дісталися острова Табора, — підхопив Герберт.

— Я не проти цього, — відповів Пенкроф, що мав вирішальний голос у всіх питаннях щодо мореплавства, — не проти, хоча одна справа — пропливти велику відстань, а інша — подолати маленьку! Коли ми плили на острів Табор, вітер грався нашим ботом, як тріскою, але ми знали, що берег недалеко, а тисяча двісті миль — чималий шлях: адже до найближчої землі не менше!

— Невже, Пенкрофе, ви не наважитеся? — запитав журналіст.

— Та я на все готовий, містере Спілет, — відповів моряк, — самі знаєте, перед небезпекою я не відступаю.

— Зваж, Пенкрофе, в нас завівся ще один моряк, — додав Наб.

— Хто ж? — здивувався Пенкроф.

— Айртон.

— Дійсно, — підтвердив Герберт.

— Якщо тільки він захоче вирушити з нами! — зауважив Пенкроф.

— Що ви, Пенкрофе! — продовжив журналіст. — Чи не думаєте ви, що якби яхта Гленарвана пристала до острова Табора в ті дні, коли Айртон жив там, він відмовився б виїхати?

— Ви забуваєте, друзі, — втрутився Сайрес Сміт, — що розум Айртона скаламутився тільки за останні роки. Але справа не в цьому. Треба вирішити, чи можна розраховувати, що шотландський корабель повернеться за Айртоном? Адже Гленарван обіцяв повернутися на острів Табор, коли вважатиме, що Айртон спокутував свою провину, і я впевнений, він дотримається свого слова.

— Безсумнівно, — сказав журналіст, — і з’явиться незабаром, тому що Айртон у вигнанні вже дванадцять років!

— Та й я згодний з вами, — підхопив Пенкроф, — лорд Гленарван повернеться, і чекати на нього недовго. Але де, на вашу думку, пристане його яхта? Звичайно, до острова Табора, а не до острова Лінкольна.

— Цілком правильно, — втрутився в розмову Герберт, — тим більше, що острів Лінкольна навіть не нанесений на карту.

— Ось чому, друзі мої, — продовжував інженер, — треба вжити заходів і сповістити того, хто припливе до острова Табора, що Айртон і ми самі знаходимося на острові Лінкольна.

— Що так, то так, — сказав журналіст, — на мою думку, найпростіше залишити в хатині, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова, і покласти так, щоб вона потрапила на очі Гленарвану або його супутникам.

— До чого ж прикро, — вигукнув моряк, — що ми не здогадалися зробити цього, коли були на острові Таборі!

— Нам це й на думку не спало! — зауважив Герберт. — Адже ми не знали про минуле Айртона, не знали, що за ним обіцяли приїхати; все стало відомо тільки восени, але тоді через негоду не можна було повернутися на острів Табор.

— так, — підтвердив Сайрес Сміт, — тоді запізнилися, тепер доведеться чекати до весни.

— А якщо шотландська яхта з’явиться саме тепер? — запитав Пенкроф.

— Навряд чи, — відповів інженер, — взимку Гленарван не вирушить в далеке плавання. Але, може статися, за ті п’ять місяців, що Айртон живе тут, Гленарван побував на острові Таборі, якщо ж ні, то нам ще довго його чекати, і ми не спізнимося; у жовтні, коли настане гарна погода, відправимося на острів Табор і залишимо там записку.

— Не пощастило нам, — зауважив Наб, — якщо яхта «Дункан» уже побувала в цих морях.

— Сподіваюся, що ні, — відгукнувся Сайрес Сміт, — провидіння не позбавить нас можливості потрапити на батьківщину!

— В усякому разі, — зазначив журналіст, — якщо яхта і підпливала до острова Табора, ми це помітимо, коли будемо там; на місці і вирішимо, як вчинити.

— Цілком правильно, — відповів інженер. — Отже, друзі, запасімося терпінням і сподіваймося, що на яхті повернемося до рідних берегів; а якщо надія нас обдурить, тоді подумаємо, як бути.

— І вже звичайно, — додав Пенкроф, — ми залишимо острів Лінкольна не тому, що нам тут погано!

— Зрозуміло, Пенкрофе, — відгукнувся інженер, — залишимо тому, що відірвані від усього, дорогого людині, — від родини, друзів і вітчизни!

Прийнявши таке рішення, колоністи більше не вели мови про спорудження великого корабля, про далеке плавання на північ, до архіпелагів, або на захід, до берегів Нової Зеландії, і повернулися до повсякденних справ, готуючись до третьої зимівлі в Гранітному палаці.

Правда, до настання негоди колоністи вирішили обійти на боті навколо острова. Вони ще достатньо не обстежували узбережжя, і мали досить туманне уявлення про його північну і західну частини, що лежали між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелепи, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.

Цей задум Пенкрофа абсолютно схвалив Сайрес Сміт, якому хотілося оглянути свої володіння.

Погода стояла непевна, але барометр не робив різких стрибків, тому колоністи розраховували, що атмосферні умови сприятимуть плаванню. На початку квітня стрілка барометра пішла вниз, п’ять-шість днів дув сильний західний вітер, а потім вона перемістилася на. «ясно» і завмерла на рівні 29,9 дюймів (759,45 міліметра); колоністи вважали, що настав час вирушити в дорогу.

Вирішили відплисти 16 квітня, і «Бонадвентур», що стояв на якорі в порту Повітряної кулі, спорядили для подорожі, яка могла затягтися.

Сайрес Сміт попередив Айртона про заплановану експедицію і запропонував взяти в ній участь, але Айртон відмовився, і вони домовилися, що до повернення колоністів він житиме в Гранітному палаці. Разом з ним залишався і дядечко Юп, який поставився до рішення цілком прихильно.

Ранком 16 квітня колоністи в супроводі Топа почали подорож. Дув сильний південно-західний вітер, і «Бонадвентур», вийшовши з порту Повітряної кулі, лавірував, тримаючи курс на Зміїний мис. Окружність острова складала дев’яносто миль, а південна частина узбережжя, від гавані до мису, — двадцять миль. Усі ці двадцять миль колоністи плили проти вітру.

Минув майже весь день, поки бот досяг мису, тому що за дві години після його відплиття скінчився відлив, і «Бонадвентуру» довелося шість годин поспіль боротися з припливом. Тільки з настанням ночі він обігнув мис.

Тут Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженеру продовжувати шлях з невеликою швидкістю. Але Сайрес Сміт волів стати на якір за декілька кабельтових від острова, щоб вдень оглянути берег. Домовилися плисти тільки вдень, щоб краще досліджувати узбережжя, а з настанням сутінків кинути якір ближче до землі.

Отже, бот простояв на якорі біля мису всю ніч; вітер улігся, клубочився туман, і було дуже тихо. Мореплавці, крім Пенкрофа, заснули, хоча й не таким міцним сном, як у себе в будинку.

Сімнадцятого квітня Пенкроф зі сходом сонця знявся з якоря і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись поблизу західного берега.

Колоністи впізнавали мальовничий берег, порослий лісом, галявиною якого вони якось ішли пішки, одначе вони захоплювалися ландшафтом і цього разу. Щоб краще все роздивитися, плили, намагаючись триматися ближче до суші, обережно обходячи стовбури дерев, що вигойдувалися на хвилях. Кілька разів навіть кидали якір, і Гедеон Спілет фотографував прекрасні пейзажі.

Близько полудня «Бонадвентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. Уздовж її правого берега тягся негустий ліс, а подалі, за три милі звідси, виднілися лише рідкі гайки, розкидані між західними відрогами порожнього кряжа, що спускався до самого моря.

Як відрізнялися одна від одної південна і північна частини узбережжя! З одного боку — яскрава зелень лісів, з іншого — дикі, порожні скелі! Південний берег заслуговував назви «залізного берега», — так в інших краях іменують подібні місця; здиблені скелі, здавалося, свідчили про те, що тут в одну з геологічних епох відбулася раптова кристалізація киплячої лави. Колоністи жахнулися б, побачивши страшне накопичення брил, якби випадок закинув їх сюди в годину катастрофи! Оглядаючи околиці з вершини гори Франкліна, вони не уявляли собі, який лиховісний і похмурий цей берег, тому що дивилися на нього з великої висоти, а зараз він постав перед ними у всій своїй неповторній самобутності; можливо, ніде в світі не можна було споглядати подібний ландшафт.

«Бонадвентур» пройшов за півмилі від берега. На такій відстані вони чітко бачили, що узбережжя завалене брилами заввишки від двадцяти до трьохсот футів і найвигадливіших обрисів: брили циліндричної форми нагадували вежі, призматичної — дзвіниці, пірамідальної — обеліски, конічної — фабричні труби. Навіть хаотичне накопичення торосів у льодовитих морях не являло б собою такого величного і страшного видовища. То здавалося, начебто бачиш містки, перекинуті зі скелі на скелю, то — арки, схожі на браму храму, у глибині якого губився погляд; подалі — великі печери з монументальними склепіннями; а поруч — ліс шпилів, пірамідальних башточок, яких не знайти в жодному готичному соборі. Витвори природи, різноманітніші й вигадливіші, ніж витвори людської уяви, додавали величі цьому берегу, що тягся на вісім-дев’ять миль.

Сайрес Сміт і його супутники, застигши від здивування, дивилися на узбережжя. Зате Топ без ніяковіння порушував тишу і голосно гавкав, будячи в базальтових скелях багатоголосу луну. Гавкіт цей здався дивним інженеру — саме так гавкав пес, бігаючи навколо отвору колодязя в Гранітному палаці.

— Причалимо, — розпорядився Сайрес Сміт.

І «Бонадвентур» майже впритул підійшов до скелястого берега. Можливо, там виявиться який-небудь грот, вартий обстеження? Але Сайрес Сміт нічого не знайшов — ні печери, ні заглиблення, ніде було причаїтися живій істоті, тому що хвилі під. час прибою заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і судно поплило далі, як і раніше за декілька кабельтових від берега.

Північно-західна частина узбережжя була пологою і піщаною; подекуди над болотистою низиною, уже знайомою колоністам, стирчали самотні дерева; водяні птахи пожвавлювали пейзаж, що разюче контрастував із пустельним берегом, залишеним позаду.

Незабаром «Бонадвентур» кинув якір біля північного краю острова у невеликій, але такій глибокій бухточці, що вдалося причалити просто до берега. Ніч пройшла спокійно, тому що вітер, якщо можна так висловитися, згас з останніми променями сонця і знову ожив тільки з першими зблисками зорі.

Зійти на берег було неважко, тому Герберт і Гедеон Спілет, визнані кращими мисливцями колонії, зі світанком вирушили до лісу і за дві години повернулися із в’язанками качок і куликів. Топ творив чудеса, і завдяки його моторності та пильності вони не проґавили жодного птаха.

О восьмій годині ранку «Бонадвентур» підняв якір і при попутному вітрі, що помітно свіжів, понісся до мису Північної Щелепи.

— Я нітрохи не здивуюся, — раптом сказав Пенкроф, — якщо із заходу подме штормовий вітер. Учора захід був багряним, а ранком на небі з’явилися «котячі хвости», а вони не обіцяють нічого гарного.

«Котячими хвостами» називають довгі легкі хмари, розкидані в зеніті, що нагадують жмутки вати; вони не спускаються нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря і звичайно віщують бурю.

— Ну що ж! — вимовив Сайрес Сміт. — Помчимося на усіх вітрилах і пошукаємо притулок у затоці Акули. Думаю, що там «Бонадвентуру» не загрожуватиме небезпека.

— Цілком слушно, — підтвердив Пенкроф, — до того ж на північному березі нудно — одні дюни.

— Я б охоче провів не тільки ніч, а й весь завтрашній день у цій затоці, — додав інженер, — її варто оглянути ретельніше.

— Думаю, що нам хоч-не-хоч доведеться це зробити, — відповів Пенкроф, — погляньте, що діється на заході! Чорно!

— В усякому разі, при попутному вітрі ми встигнемо дістатися до мису Північної Щелепи, — озвався журналіст.

— Вітер-то попутний, — відгукнувся моряк, — а лавірувати доведеться, інакше в затоку не увійдеш, і робити це краще засвітла; адже ми не знаємо, яке там дно!

— Дно там, можливо, засіяне рифами, — підхопив Герберт, — якщо судити за південною частиною затоки Акули.

— Вам видніше, Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — ми на вас покладаємося.

— Будьте певні, містер Сайрес, — відповів моряк, — даремно не ризикуватиму! Нехай краще мене штрикнуть ножем, тільки б нутро «Бонадвентура» не постраждало.

«Нутром» Пенкроф називав підводну частину судна, адже він дорожив ботом більше, ніж своїм життям.

— Котра година? — запитав Пенкроф.

— Десята, — відповів Гедеон Спілет.

— А скільки миль залишилося до мису Північної Щелепи, містере Сайрес?

— Близько п’ятнадцяти, — сказав інженер.

— За дві з половиною години, — сказав моряк, — тобто о пів на першу, ми вийдемо на траверс мису. Прикро, що приплив на цю пору закінчиться і настане відлив. Важко, мабуть, буде ввійти до бухти проти течії та вітру, ось чого я боюся.

— Тим більше, — сказав Герберт, — що сьогодні повня і що зараз, у квітні, сильні припливи і відливи.

— Як на вашу думку, Пенкрофе, — запитав Сайрес Сміт, — чи не можна кинути якір біля краю мису?

— Кинути якір біля берега, коли ось-ось вибухне буря! — вигукнув моряк. — Та ви що, містере Сайрес! Захотіли за власним бажанням до дна піти?

— Як же бути?

— Постараюся протриматися у відкритому морі до початку припливу, тобто до сьомої години вечора, і якщо ще не зовсім стемніє, спробую ввійти в затоку; не вдасться — ляжемо в дрейф на всю ніч, а на світанку я проведу бот до бухти,

— Повторюю, Пенкрофе, ми покладаємося на вас, — сказав Сайрес Сміт.

— Ех, — зітхнув Пенкроф, — стояв би тут маяк, це значно полегшило б наше плавання!

— Справді, — підтримав Герберт, — але зараз на березі нас не чекає турботливий друг, ніхто не розпалить багаття, не вкаже нам шляху до бухти!

— так, до речі, дорогий Сайресе, — звернувся до інженера Гедеон Спілет, — ми, навіть не подякували вам, але ж, чесно кажучи, нам би нізащо не побачити острова, якби не багаття…

— Багаття? — з подивом перепитав Сайрес Сміт.

— Мова йде про те, містере Сайрес, що нам було непереливки на борту «Бонадвентура», — відповів за журналіста Пенкроф, — коли ми поверталися додому. Ми напевно пройшли б повз острів, якби ви не подбали, не запалили багаття на майданчику біля Гранітного палацу в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.

— так, так, звичайно… — проказав інженер, — думка була вдала!

А ось зараз нікому зробити нам таку послугу, хіба тільки Айртон здогадається, — додав моряк.

— так, нікому! — підтвердив Сайрес Сміт.

А кілька хвилин потому, залишившись удвох з журналістом на носі судна, інженер тихо сказав:

— Знаю лише одне, Спілете, що в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не запалював багаття на майданчику біля Гранітного палацу, та й ніде в іншому місці!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Ніч у морі. — Затока Акули. — Зізнання. — Підготовка до зими. — Рання зима. — Холоди. — Колоністи працюють у будинку. — Півроку потому. — Фотографічний знімок. — Несподіванка

Усе відбулося саме так, як передбачав Пенкроф, — чуття не обдурило його. Вітер ставав свіжішим і, вибухнувши бурею, досяг швидкості сорока — сорока п’яти миль на годину[46] вітрильники, захоплені таким вітром у відкритому морі, звичайно поспішають узяти рифи і забрати брамселі.[47] Близько шостої години вечора, «Бонадвентур» прийшов на траверс затоки Акули, але почався відлив, і судну не вдалося ввійти до бухти. Капітан Пенкроф, змушений триматися у відкритому морі, при всьому бажанні не міг би дістатися навіть до гирла ріки Віддяки. Отже, зарифивши грот і поставивши клівер, він вичікував, повернувши бот носом до суші.

На щастя, незважаючи на скажені пориви вітру, море, захищене берегом, розбурхалося не дуже сильно. Їх не надто лякали вали, удари яких згубні для маленьких суденець. Та й «Бонадвентур», мабуть, не перевернувся б, тому що був навантажений баластом за всіма правилами, але величезні вали падали на палубу і могли розбити судно. Пенкроф — досвідчений моряк — приготувався до бою. Він безмежно вірив у переваги свого бота, але все-таки чекав ранку з деяким занепокоєнням.

За всю ніч Сайресу Сміту і Гедеонові Спілету жодного разу не вдалося залишитися віч-на-віч, а тим часом, судячи зі слів, що інженер шепнув журналісту, виникала потреба поговорити про новий прояв таємничої сили, яка очевидно керує островом Лінкольна. Гедеона Спілета невідступно переслідувала думка про нову загадку — про багаття, що горіло на узбережжі. Адже неприснилося ж йому багаття! Герберт і Пенкроф теж його бачили! Багаття допомогло їм у непроглядній пітьмі визначити положення острова; вони не сумнівалися, що його розпалив інженер, а тепер, ти дивись, Сайрес Сміт рішуче стверджує, що він тут ні до чого!

Журналіст пообіцяв собі обговорити все це з інженером, як тільки вони повернуться додому, і переконати Сайреса Сміта, що в таємницю необхідно посвятити всіх. Можливо, треба спільно обстежувати острів Лінкольна!

Як би там не було, але в цю ніч вогонь не з’явився на узбережжі біля входу до недослідженої затоки, і бот до ранку дрейфував у відкритому морі.

Коли на сході зблиснула зоря, вітер трохи затих і змінив напрямок на два румби, що дозволило Пенкрофу без зусиль провести бот вузькою протокою. Годині о сьомій ранку «Бонадвентур», обігнувши мис Північної Щелепи, обережно минув протоку і ввійшов до бухти, оточеної брилами застиглої лави найвигадливіших обрисів.

Чудовий рейд, тут міг би розміститися цілий флот! — вигукнув Пенкроф.

— Найприкметніше тут те, — зауважив Сайрес Сміт, — що береги затоки утворені двома потоками вулканічної лави, очевидно з кожним виверженням її накопичувалося все більше. Тому затока чудово захищена: мабуть, навіть під час шторму море тут спокійне, як озеро.

— Справді, — відповів моряк, — вітер може увірватися сюди тільки через вузьку горловину між двома мисами, до того ж північний мис прикриває південний, так що шквалам сюди вдертися важкувато. Їй-богу, наш «Бонадвентур» міг би тут цілий рік спокійно простояти на якорях.

— Затока для нього великувата! — заперечив журналіст.

— Правда ваша, містере Спілет, — сказав моряк, — для «Бонадвентура» вона великувата; але я думаю, що коли флоту Сполучених Штатів знадобиться надійний притулок у Тихому океані, то кращого й не знайти!

— Ми начебто потрапили до пащі акули, — озвався Наб, натякаючи на обриси затоки.

— До самісінької пащі, Набе! — відгукнувся Герберт. — Нічого боятися — акула нас не проковтне.

— Та я, Герберте, й не боюся, — відповів Наб, — але все-таки затока мені не до душі. Дуже вже тут похмуро!

— Що ж ти, Набе, робиш, — вигукнув Пенкроф, — ганьбиш мою затоку, а я вже зібрався подарувати її Америці!

— Як ви думаєте, чи глибоко тут? — поцікавився інженер. — Адже те, що підходить нашому «Бонадвентуру», мабуть, не підійде броньованим судам.

— Перевірити неважко, — відповів Пенкроф.

І моряк кинув у воду саморобний лот — довгий лин із залізним грузилом. Цей лин, а в ньому було близько п’ятдесяти морських сажнів, розмотався до кінця, але лот дна не торкнувся.

— Ну, наші броньовані судна ввійти можуть, на мілину не сядуть, — сказав Пенкроф.

— Дійсно, — погодився Сайрес Сміт, — тут справжня безодня; але ж острів вулканічного походження, і тому немає нічого дивного, що в морському дні трапляються такі глибокі западини.

— Береги затоки піднімаються немов стрімкі скелі, — зауважив Герберт, — і я думаю, Пенкроф не дістав би дна, якби кинув біля їхнього підніжжя мотузку в п’ять-шість разів довшу.

— Усе це добре, — сказав журналіст, — але, на мою думку, вашому порту, Пенкрофе, дечого бракує.

— Чого саме, містере Спілет?

— Виступу, виїмки, щоб вибратися на берег; стіна така гладка, що по ній і не видерешся.

І дійсно, до високих, крутих стін з лави, що оточували затоку, не можна було підступитися. Немов то були неприступні вали бастіону або береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. «Бонадвентур» ішов уздовж стін, ледве не торкаючись їх, але мандрівники не знайшли жодного виступу, що допоміг би їм зійти на берег.

Пенкроф утішався тим, що при потребі можна буде міною підірвати стіну; потім, вирішивши, що в затоці робити більше нічого, спрямував бот до бухти і близько другої години пополудні опинився у відкритому морі.

— Хух! Нарешті! — вигукнув Наб і зітхнув на повні груди.

Мабуть, нашому славному негру було незатишно у величезній акулячій пащі!

Від мису Щелепи до гирла ріки Віддяки нараховувалося не більше восьми миль. Розпустивши вітрила, «Бонадвентур» узяв курс на Гранітний палац і поплив, тримаючись на відстані милі від берега. Громаддя скель із застиглої лави незабаром змінилися мальовничими дюнами, де колись чудом врятувався інженер. Там сотнями водилися морські птахи.

Близько четвертої години пополудні бот обігнув ліворуч острівець Порятунку, ввійшов до протоки, що відокремлює острівець від узбережжя, а о п’ятій годині якір «Бонадвентура» встромився в піщане дно гирла ріки Віддяки.

Три доби колоністи не були в будинку. Айртон чекав їх на березі, а дядечко Юп радісно кинувся їм назустріч, сопучи від задоволення.

Отже, друзі закінчили повне обстеження узбережжя, не знайшовши нічого підозрілого. Якщо на острові й жила якась таємнича істота, то вона, мабуть, ховалася в хащі непрохідних і ще не досліджених лісів, на півострові Звивистому.

Обговоривши всі ці питання, Гедеон Спілет та інженер вирішили, що варто вказати друзям на всі ті дивні події, що сталися на острові, особливо на останнє, найнезбагненніше.

Коли вони заговорили про багаття, запалене кимось на березі, Сайрес Сміт не міг втриматися, щоб удвадцяте не перепитати журналіста:

— Та чи не помилилися ви? Чи не вважали ви багаттям сніп вогню, що вирвався з кратера вулкана, або падаючий метеор?

— Ні, Сайресе, — відповів журналіст, — це було багаття, запалене людиною. Втім, запитайте Пенкрофа і Герберта. Вони теж бачили його і підтвердять мої слова.

І ось кілька днів потому, увечері 25 квітня, коли всі колоністи зібралися на плато Круговиду, Сайрес Сміт звернувся до них з такими словами:

— Друзі мої! Вважаю своїм обов’язком вказати вам на деякі дивні явища, і мені хотілося б знати вашу думку про них. Ці, я б сказав, надприродні явища…

— Надприродні! — вигукнув моряк, пихкаючи люлькою. — Отже, наш острів можна назвати надприродним?

— Ні, Пенкрофе, але безумовно — таємничим, — відповів інженер, — хоча, можливо, вам і вдасться пояснити те, чого ми зі Спілетом дотепер не в силах зрозуміти.

— Розкажіть же, у чому тут справа, містере Сайрес, — попросив моряк.

— Отож! Чи можете ви зрозуміти, — продовжував Сайрес, — як я, ледве не потонувши в морі, опинився за чверть милі від берега, причому я гадки не маю, як дістався до печери.

— Можливо, у безпам’ятстві… — зробив припущення Пенкроф.

— Це немислимо, — заперечив інженер. — Далі. Чи можете ви зрозуміти, як Топ розшукав ваш притулок, — адже він знаходиться за п’ять миль від тієї печери, де я лежав!

— Йому допоміг інстинкт… — сказав Герберт.

— При чому тут інстинкт, — перебив його журналіст, — тієї ночі лив дощ і шаленів вітер, а Топ з’явився в Нетрях сухим і чистим.

— Далі, — продовжував інженер, — чи можете ви зрозуміти, що за незбагненна сила викинула з води нашого пса після сутички з дюгонем?

— Ні, зізнаюся, не можу, — сказав Пенкроф, — як і не можу зрозуміти, хто розпоров черево дюгоню, адже рана була ножова…

— Далі, — продовжував Сайрес Сміт. — Чи можете ви, друзі, зрозуміти, яким чудом потрапила дробинка до тіла пекарі; як море викинуло, на наше щастя, ящик з необхідними речами, хоча ми й не знайшли слідів аварії корабля; з чиєї волі пляшка з запискою потрапила до нас у руки саме того дня, коли ми вперше вирушили у плавання; чому обірвався фалінь[48] і пірога, пливучи вниз рікою Віддяки, встигла в ту мить, коли ми її так потребували; як сталося, що після навали мавп сходи впали з дверей Гранітного палацу, і хто, нарешті, автор тієї записки, яку Айртон, так він принаймні стверджує, ніколи не писав?

Сайрес Сміт, нічого не упускаючи, перелічив усі дивні події, що сталися на острові. Герберт, Пенкроф і Наб перезирнулися, не знаючи, що відповісти, тому що вперше всі ці події постали перед ними як ланки одного ланцюга і надзвичайно вразили їх.

— Їй-богу, ви маєте рацію, містере Сайрес, — вигукнув, нарешті, Пенкроф, — важко пояснити все це!

— Отож, друзі мої, — продовжував інженер, — додам ще один факт, не менш дивний і незрозумілий.

— Який же, містере Сайрес? — жваво запитав Герберт.

— Ви стверджуєте, Пенкрофе, — продовжував інженер, — що, повертаючись з острова Табора, побачили багаття, що палало на березі острова Лінкольна?

— Точно так, — відповів моряк.

— І ви твердо переконані, що бачили вогонь?

— Звичайно.

— А ти, Герберте?

— О, містере Сайрес, — вигукнув Герберт, — вогонь блищав, як зірка першої величини!

— Можливо, це й була зірка? — допитувався інженер.

— Ну ні, — заперечив Пенкроф, — адже важкі хмари застеляли небо, та й хіба зірка могла зависнути над самим обрієм? Містер Спілет теж бачив багаття, нехай він підтвердить наші слова!

— Повинен додати, — зауважив журналіст, — що вогонь горів дуже яскраво, нагадуючи сніп електричного світла.

— Цілком правильно… — вигукнув Герберт, — і без сумніву горів на майданчику Гранітного палацу.

— Отож, друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — у ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня ні я, ні Наб не запалювали багаття на березі.

— Як, ви не… — І вражений Пенкроф навіть не закінчив фрази.

— Ми не виходили з Гранітного палацу, — відповів Сайрес Сміт, — і якщо в цю ніч на узбережжі горіло багаття, ми тут ні до чого.

Пенкроф і Герберт остовпіли від здивування. Ні, вони не могли помилитися: в ніч з 19 на 20 жовтня вони дійсно бачили вогонь, що горів на березі.

так! Довелося погодитися: все це оточене таємницею! Якась незбагненна сила, що прихильно ставилася до колоністів, мабуть, володіла островом Лінкольна і вчасно приходила їм на допомогу. Друзі згоряли від цікавості. Чи не ховається таємнича істота де-небудь у заповідному місці? Ось що потрібно довідатися, і за будь-яку ціну!

Сайрес Сміт нагадав товаришам про те, як дивно поводилися Топ і Юп, бігаючи навколо колодязя, що спускався з будинку прямо до моря, і зізнався, що обстежував колодязь, але не знайшов нічого підозрілого. Колоністи закінчили бесіду, вирішивши в перші ж весняні дні обшукати весь острів.

З того вечора Пенкроф зробився замисленим і заклопотаним. Йому здавалося, що на острові, який він досі вважав своєю власністю, тепер з’явився ще один господар, і що усім їм хоч-не-хоч доводиться підкорятися. Вони з Набом часто розмірковували про загадки острова Лінкольна, а тому що обоє були марновірні, то зрештою майже повірили, що острів під владою якоїсь надприродної сили.

Підійшов травень, що нагадує листопад у Північній півкулі, і потяглися дні негоди. Насувалася рання сувора зима. Тому треба було, не відкладаючи, підготуватися до зимівлі.

Втім, колоністи у всеозброєнні зустрічали і найдужчі холоди. У них був чималий запас саморобного одягу, а численна череда муфлонів з надлишком постачала їм вовну, необхідну для виготовлення грубої, але теплої тканини.

Зрозуміло, Айртона теж одягли по-зимовому. Сайрес Сміт запропонував йому з настанням холодів переселитися до Гранітного палацу, де було набагато затишніше, ніж у коралі, і Айртон обіцяв перебратися, як тільки закінчить усі роботи. Він дотримав слова і переселився в середині квітня. З тієї пори Айртон жив разом із усіма колоністами; він був послужливий, тримався скромно, але вигляд мав сумний, і він ніколи не брав участі в розвагах товаришів.

Майже всю зиму — третю зиму на острові Лінкольна — колоністи не виходили з будинку. Шаленіли бурі, лютували жахаючі урагани, стрімчаки здригалися під натиском вітру. Величезні хвилі, здавалося, ось-ось заллють острів: корабель, що випадково кинув якір біля берега, неодмінно розбився б об скелі. Двічі під час шторму ріка Віддяки розливалася і загрожувала знести мости й містки. Колоністам навіть довелося зміцнити мости, наведені на узбережжя і зникаючі під водою щоразу, коли хвилі били об берег.

Зрозуміло, вихори з дощем і снігом, що нагадували смерч, накоїли чимало лиха на плато Круговиду. Особливо дісталося млину і пташнику. Колоністам раз у раз доводилося спішно лагодити пошкоджене, рятуючи від загибелі пернатих.

Нерідко в ті дні, коли розігрувалася негода, ягуари, що блукали парами, і зграї мавп, гнані голодом, підходили до плато; найспритніші і найсміливіші могли перебратися через струмок, тим паче скутий кригою. Колоністи побоювалися, як би від хижаків не дісталося городам, полям і домашнім тваринам, і завжди були напоготові: нерідко доводилося пострілами з рушниці відганяти некликаних гостей. Звичайно, крім цих турбот у зимівників завжди знаходилася безліч усіляких справ, тому що вони безперестану займалися облаштуванням свого житла.

Іноді, навіть у ці холодні дні, вони вирушали полювати на Качине болото. Гедеон Спілет і Герберт за допомогою Юпа і Топа піднімали цілі хмари качок, куликів, чирків, чибісів і шилохвостів та били їх без промаху. Дістатися до цих місць, щедрих на дичину, було неважко — або дорогою, що веде до порту Повітряної кулі через ріку Віддяки, або обігнувши мис Знахідки; словом, мисливці віддалялися від будинку на дві-три милі, не більше.

так минали чотири найсуворіших зимових місяці — червень, липень, серпень і вересень. Взагалі ж мешканці Гранітного палацу не дуже страждали від негоди, так само як і мешканці кораля, що стояв не на такому відкритому місці, як Гранітний палац, і був з одного боку захищений горою Франкліна, а з інших — лісами і високим скелястим берегом; розбиваючись об ці перешкоди, шквали втрачали свою нищівну силу. Тому бурі принесли коралю зовсім незначних збитків, і діяльний, вмілий Айртон усе швидко виправив, проживши там кілька днів у другій половині жовтня.

Ніяких таємничих подій узимку на острові не сталося. Нічого загадкового не відбулося, хоча Пенкроф і Наб готові були бачити щось таємниче в кожній дрібниці. Топ і Юп більше не крутилися навколо колодязя і поводилися спокійно. Ланцюжок надприродних явищ немов обірвався, хоча мешканці Гранітного палацу вечорами часто говорили про них і не змінювали рішення обшукати весь острів, аж до самих неприступних його куточків. Але одна важлива подія, загрожуючи фатальними наслідками, раптово порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів.

Сталося це в жовтні. Наближалася весна. Живлющі промені сонця обновили природу, і на галявині лісу, серед хвойних дерев, уже зазеленіли кропив’яні дерева, банксії, деодари.

Читач пам’ятає, що Гедеон Спілет і Герберт багато разів фотографували острів Лінкольна.

Одного разу, справа була 17 жовтня, близько третьої години пополудні, Герберт вирішив скористатися ясною погодою і сфотографувати всю бухту З’єднання, що розкинулася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Пазура.

Чітко вимальовувалася лінія обрію, дув легкий вітерець, і море подекуди покрилося брижами, а вдалині скидалося на безтурботно спокійне озеро; то тут, то там на його гладіні зблискували яскраві відблиски.

Герберт поставив фотографічний апарат на підвіконня у великому залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий вид на берег і бухту. Зробивши за всіма правилами знімок, юнак пішов проявити його до темної комірчини.

А коли він повернувся і при яскравому світлі розглянув негатив, то помітив, що на лінії обрію чорніє ледве помітна цятка.

«Пластинка з вадою», — подумав Герберт.

Але все-таки він вирішив розглянути цятку в збільшувальне скло, вийняте з підзорної труби.

Юнак подивився на знімок і скрикнув, ледве не випустивши його з рук.

Вбігши до кімнати, де працював Сайрес Сміт, він простягнув йому негатив і лупу та вказав на цятку.

Сайрес Сміт вдивився в точку, що чорніла на знімку, і, схопивши підзорну трубу, кинувся до віконця.

Він навів трубу на підозрілу цятку. Розглянувши її, він опустив руку і вимовив одне лише слово:

— Корабель!

І дійсно, на обрії вимальовувався корабель.