Частина друга

«...і аж тоді, як усі ви мене

зречетесь, я знову прийду до вас.

Воістину, брати мої, іншими

очима я тоді шукатиму тих, кого

втратив, іншою любов'ю вас любитиму».


Заратустра, «Про щедру доброчесність»

ДИТИНА З ДЗЕРКАЛОМ


Після цього Заратустра знову подавсь у гори, в самоту своєї печери, й уникав людей, чекаючи, мов сівач, що засіяв поле. Та душа його повнилась нетерпінням і тугою за тими, кого любив: ще чимало він мав їм дати. Адже це найважче: з любові не роздавати жменями і соромитись власних дарунків.

Не місяць і не рік прожив він у самотині; проте ставав дедалі мудрішим, і це завдавало йому все тяжчих мук.

Та одного разу, прокинувшись удосвіта, він щось довго пригадував і нарешті промовив до свого серця:

«Чого я так злякався уві сні, що аж прокинувсь? Хіба не дитина з дзеркалом підходила до мене?

«О, Заратустро,— сказала мені дитина,— подивися на себе в дзеркало!»

Подивившись у дзеркало, я зойкнув, і серце моє жахнулося, бо не себе я побачив у ньому, а глузливу морду диявола.

Воістину, я надто добре збагнув знамення сну й осторогу його: моє вчення в небезпеці, бур'ян хоче видати себе за пшеницю!

Вороги зміцніли й перекрутили моє вчення, так що мої улюбленці вже соромляться отриманих від мене дарунків.

Втратив я друзів, і тепер настала пора шукати втрачених!

З цими словами Заратустра зіскочив з ложа,— не з переляку, шукаючи рятунку, а радше як пророк і співець, натхнений духом. Здивовано дивились на нього орел та змія: обличчя його, немов ранішньою зорею, осяялось прийдешнім щастям.

— Що сталося зі мною, орле і зміє? — спитав Заратустра.— Хіба я не змінився? Хіба не зійшло на мене бурею блаженство?

Нерозважне моє щастя, і нерозважні його слова: надто воно ще юне — будьте до нього поблажливі!

Завдало мені ран те щастя: всі стражденні мають стати моїми зцілителями!

Я знову можу зійти до друзів і, звісно, й ворогів! Заратустра знову промовлятиме, даруватиме і чинитиме добро своїм улюбленцям.

Моя нетерпляча любов хлюпає через вінця, потоком рине на схід і на захід. З мовчазних гір і хмаровиння болю душа моя зринає в долини.

Надто довго я тужив і вдивлявся вдалечінь. Надто довго жив у самотності: так я розучився мовчати.

Я увесь обернувся на уста і на шум потоку, що спадає з високої скелі: я хочу, щоб униз, у долини потекла моя мова.

І нехай потік моєї любові загубиться в скелях! Хіба може вода не пробитись урешті до моря!

Правда, є в мені озеро самотності і самовдоволення,— тож нехай цей потік любові потягне його до моря!

Новими шляхами я простую, новою звертаюся мовою; стомивсь я, як і всі, хто творить, від давньої шепелявості. Не хоче більше мій дух блукати на стоптаних підошвах.

Надто повільно тече для мене всіляка мова: я стрибаю в твою колісницю, буре! І навіть тебе я шмагатиму канчуками люті!

Криком і гомоном полечу я далеким морем, поки знайду блаженні острови, де сидять мої друзі.

Та між ними й мої вороги! Як люблю я кожного, кому можу тепер промовити слово! Навіть ворогам завдячую я своє щастя.

І коли я хочу осідлати свого найноровистішого коня, то найбільше у пригоді мені спис: він повсякчас готовий пробивати мені дорогу.

Спис, якого я кидаю у ворога! Я вдячний своїм ворогам, що нарешті можу метнути списа!

Надто грізні скупчилися хмари: серед реготу блискавиць я хочу градом упасти на долини.

Грізно здіймаються мої груди, бурею дихнуть у долини,— і буде вже їм не так тяжко.

Воістину, моє щастя і свобода йдуть, мов буря! Нехай ворогам здається, що над їхніми головами лютує диявол.

Навіть ви, друзі, злякаєтесь моєї несамовитої мудрості і, може, втікатимете від неї разом із моїми ворогами.

Ох, якби ж то, загравши на сопілці, я міг привабити вас назад! Ох, якби моя мудрість-левиця навчилася ніжно муркотіти! Вкупі ми вже чималого навчились!

Моя несамовита мудрість зібралася стати матір'ю в безлюдних горах, на шорсткому камінні сповила вона своє малятко — найменшеньке.

Тепер вона, немов навіжена, бігає сухою пустелею і шукає, шукає м'якого моріжка — моя давня несамовита мудрість!

На м'які моріжки ваших сердець, друзі мої! — на вашу любов хотіла б вона покласти своє найлюбіше малятко!

Так казав Заратустра.


НА БЛАЖЕННИХ ОСТРОВАХ


З дерев падають налиті й солодкі смокви; а коли вони падають, зранюють свою червону шкірку. Я — північний вітер для достиглих смокв.

Немов смокви, упадуть на вас, друзі, ці напучення: пийте їхній сік і їжте солодкий м'якуш! Довкола нас осінь, чисте небо і надвечір'я.

Погляньте, яка повінь достатку довкола нас! Тішачись ним, добре дивитися на далекі моря.

Колись, дивлячись на далекі моря, казали «Бог»; тепер я навчив вас казати «надлюдина».

Бог — це вигадка, а я хочу, щоб вигадка сягала не далі, ніж ваша творча воля.

Чи могли б ви створити Бога? Тож не кажіть мені про якихось богів! Але вам, безперечно, до снаги створити надлюдину.

Може, якраз і не вам, брати мої! Однак ви могли б стати предками і батьками надлюдини: нехай це буде вашим найкращим творінням!

Бог — це вигадка: та я хочу, щоб ваші вигадки можна було охопити думкою.

Хіба Бог під силу вашій думці? Отже, ви повинні пориватись до істини, щоб людина могла все побачити, відчути і обмислити! Нехай ваш розум охопить думкою геть усе!

І те, що ви звете світом, ви повинні спершу створити: нехай ним стануть ваш розум, ваші уявлення, любов і воля! Воістину, це задля вашого щастя — щастя тих, хто пізнає.

І як ви, пізнаючи, могли жити без цієї надії? Не слід вам перейматись і незбагненним, і нерозумним.

Та я хочу, друзі, до решти розкрити перед вами своє серце: якби існували боги, то чому б і мені не стати Богом? Отже, богів немає.

Я твердо дійшов цього висновку, однак тепер він веде мене далі.

Бог — це вигадка: та хто б стерпів усі муки цієї вигадки і не вмер? Невже в того, хто творить, слід відбирати віру, а в орла — ширяння в орліх висотах?

Бог — це думка, що рівне викривлює, а пряме перекручує. Як? Невже зник би час і все земне виявилось би тільки облудою?

Так міркувати — це потрощити і розтовкти собі кістки, зіпсувати шлунок; воістину, припускати таке — хворіти на перекручення.

Злим і ворожим для людини називаю я це вчення про єдиного, досконалого, незворушного, самовдоволеного й неминущого!

Неминуще — це тільки символ, поети забагато брешуть.

А про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого!

Творити — ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя. Та щоб бути творцем, треба зазнати страждань та істотних змін.

Так, творці, не одну гірку смерть повинні ви пережити. Так будьте ж заступниками й поборниками всього минущого.

Творці, щоб стати дитиною, народитись для нового життя, вам самим треба бути породіллею й народити в муках.

Воістину, через сотні душ ішов я своїм шляхом, сотні разів лежав у колисках і народжував у муках! Уже багато разів проводжав я в останню путь, знаю, як розривається серце.

Але цього вимагає моя творча воля, мій талан. Або ж, щиро кажучи: саме такий талан створює моя воля.

Всі мої немов ув'язнені почуття озиваються болем: та моє хотіння завжди приходить до мене визволителем і провісником радості.

Хотіння звільнює — ось істинне вчення про волю і свободу; цьому навчає Заратустра.

Нічого не хотіти, нічого не оцінювати і нічого не творити! Ох, нехай ця велика втома тримається від мене якнайдалі!

Навіть у пізнанні я відчуваю тільки радість народження й розвитку волі; якщо моє пізнання невинне, то лише завдяки волі до розвитку.

Ця воля відтягла мене від Бога і богів; інакше що залишалося б творити, якби боги — існували!

Та моя вогненна творча воля завжди знову штовхає мене до людини — наче молот падає на камінь.

Ох, люди, в тому камені замкнуто мій образ, образ усіх моїх образів! Ох, замкнули його в найтвердішому, найогиднішому камені!

Тепер мій молот із безжальною люттю б'є по своїй в'язниці. Від каменю летять скалки: що мені до того?

Я хочу завершити: підступила до мене тінь — з усього сущого наймовчазніша й найлегша завітала до мене!

Краса надлюдини підступила до мене, мов тінь. Ох, брати мої! Що мені тепер до богів!

Так казав Заратустра.


ПРО СПІВЧУТЛИВИХ


Друзі мої, до вашого друга дійшли глузливі слова: «Погляньте лише на Заратустру! Хіба не ходить він серед нас, немов серед звірів?»

Але краще було б сказати так: «Той, хто пізнає, ходить серед людей, немов серед звірів».

Бо той, хто пізнає, й саму людину називає звіром з червоними щоками.

А чому? Чи не тому, що людині надто часто доводиться соромитись?

Ох, друзі мої! Той, хто пізнає, каже так: «Сором, сором, сором — оце й уся історія людини!»

І тому людина шляхетна нікого не соромить; сама ж вона соромиться страждань.

Воістину, я не люблю жалісливих, щастя яких у співчутті: нема в них ніякого сорому.

Якщо я таки мушу співчувати, співчутливим мене хай не звуть; та й тоді я волію співчувати на відстані.

Мені ліпше затулити обличчя й утекти, перш ніж мене впізнають: так раджу робити й вам, друзі мої!

Нехай доля дає мені в супутники тих, хто, як і ви, не має співчуття, тих, з ким я можу ділити сподівання, харчі і мед!

Воістину, для стражденних робив я і те, і те; та все ж мені здається, що кращою моєю справою було те, коли я вчився по-справжньому радіти.

Відколи існує людство, людина надто мало раділа: таж це, брати мої, наш первородний гріх!

Коли ми навчимося по-справжньому радіти, тоді ми вже геть забудемо, як завдавати горя іншим і вигадувати лихо.

Тому я вмиваю руки, що допомагали стражденному, тому витираю ще й душу.

Бо коли я бачив, як страждає стражденний, то соромився за його ганьбу; а коли допомагав йому, то безжалісно топтав його гордість.

Зичливість і допомога породжують не вдячність, а мстивість; якщо мале доброчинство не забулося, то стає хробаком, який точить усе без угаву.

«Приймаючи, будьте неприступні! Винагороджуйте вже тим, що приймаєте!» — так раджу я тому, хто не має чим віддячити.

Та сам я з дарувальників: я люблю дарувати як друг друзям. Однак чужі та вбогі нехай самі зривають плоди з мого дерева: так менше сорому.

Жебраків слід позбутися взагалі! Воістину, гніваєшся, коли подаєш їм, і гніваєшся, коли не подаєш.

А з ними й грішників та докорів сумління! Вірте мені, друзі мої, муки сумління навчають нас мучити.

Та щонайгірше — це мізерні думки. Воістину, краще заподіяти лихе, ніж задумати мале!

Правда, ви кажете: «Радість малої злоби береже нас від великого злочину». Але якраз тут берегтися не треба.

Злочин немов гнояк: свербить, а зрештою прориває — не ховається зовсім.

«Дивись, я — хвороба»,— промовляє злочин, у цьому його відвертість.

Та мізерні думки мов грибок: повзуть, звиваються і ховаються, поки тіло, вкрите мізерними ірибками, померхне й зів'яне.

Але одержимому дияволом кажу я на вухо таке: «Нехай твій диявол виросте! Навіть для тебе ще є шлях до величі!..»

Ох, брати мої! Всі про кожного знають забагато! Й багатьох ми можемо прозирнути, але пройти крізь них нам не під силу.

Важко жити серед людей, адже важко мовчати.

Ми найбільш нетерпимі не з тими, хто нам суперечить, а до того, хто нас взагалі не обходить.

Якщо страждає твій друг, будь для його страждань м'яким укривалом, та водночас і твердим ложем, похідним ліжком: так ти зарадиш йому найкраще.

А коли друг чинить тобі лихе, кажи йому: «Прощаю тобі те, що ти мені заподіяв; та коли б ти заподіяв це собі, чи ж міг би я простити!»

На таке здатна тільки велика любов: вона вище милосердя й жалощів.

Слід стримувати серце, бо коли йому дати волю, миттю втрачаєш голову!

Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, аніж співчутливі? І що в світі породило більше страждань, аніж їхня глупота?

Горе усім, хто любить: адже найвище вони цінують своє співчуття!

Колись диявол сказав мені таке: «Навіть у Бога є своє пекло: це його любов до людей».

А недавно я чув, як він казав таке: «Бог мертвий; через своє співчуття до людей помер Бог».

Отож я застерігаю вас від співчуття: інакше впаде воно на людей важкою хмарою! Воістину, я розуміюсь на прикметах негоди!

Запам'ятайте також і ці слова: будь-яка велика любов вища за просте співчуття: адже, люблячи, любов прагне творити!

«Любові своїй я офірую самого себе, а також і ближнього свого, як самого себе»,— так слід казати всім, хто творить.

Всі, хто творить,— несхитні.

Так казав Заратустра.


ПРО ЖЕРЦІВ


Якось Заратустра дав знак своїм учням і сказав їм такі слова:

«Ось — жерці; хоч вони мені також вороги, проходьте повз них мовчки, з мечем у піхвах!

Серед них теж є герої; чимало з них тяжко мучились: тому вони прагнуть, аби страждали всі.

Це запеклі вороги: нема більше мстивості, ніж у їхній смиренності. І легко занечищується той, хто на них нападає.

Та моя кров споріднена з їхньою кров'ю: і я хочу, щоб мою кров шанували навіть у їхній!»

Коли вони проминули жерців, Заратустру огорнула скорбота, та боровся із нею він недовго, і повів свою мову так:

— Шкода мені цих жерців. Вони мені огидні, проте це найменша прикрість, якої я зазнав серед людей.

Однак я страждав і страждаю з ними: для мене це тавровані невільники. Той, кого вони звуть спасителем, закував їх у пута.

У пута облудних цінностей і безумних слів! Ох, якби хто-небудь урятував їх від їхнього спасителя!

Колись їх носило морем, вони сподівались пристати до безпечного острова,— та вилізли на заснуле страховище!

Облудні цінності і безумні слова — найжахітніше страховище для смертних; довго воно спить у людині, перше ніж призводить до загибелі.

Та зрештою страховище прокидається, підходить, жере і ковтає все, що шукало на нім притулку.

Ох, погляньте лише на ті притулки, що збудували собі жерці! Храмами називають вони свої запашні печери.

Ох, там несправжнє світло й задушне повітря! Душа там не сміє злетіти до своїх висот!

Адже так велить їхня віра: «Навколішки увіходьте до них, грішники!»

Воістину, волію бачити безсоромного, ніж нещирий сором і благоговіння в їхніх очах!

Хто сотворив собі ті печери і стежки каяття? Часом не ті, що ховались і соромились неба ясного?

Аж коли крізь повалені покрівлі знову прогляне ясне небо на траву і червоний мак біля зруйнованих мурів, я знову поверну своє серце до того Бога.

Вони називали Богом те, що суперечило їм і завдавало страждань: воістину, поклоніння їхнє було героїчним!

Вони не вміли любити свого Бога інакше, як розп'явши на хресті людину!

Вони гадали жити, як мерці; у чорні шати обгорнули свої трупи, і навіть від їхньої мови відгонить мені смородом склепів.

Жити поблизу них,— немов сидіти на березі чорного ставу, в якому в солодкій задумі виспівує жаба.

Їм слід було б заспівати ще краще, щоб я повірив у їхнього спасителя; тоді б і його апостоли здались мені спасенними!

Я б хотів бачити їх голими: тільки краса повинна навертати до каяття. Адже кого переконає та запутана скорбота!

Воістину, не свобода, і не сьоме небо свободи привели їхніх спасителів! Воістину, самі вони у пошуках пізнання ніколи не ступали дорогами здорового глузду!

Дух цих спасителів був дірявий, і кожну дірку вони затикали своїм божевіллям, затичкою, яку вони нарекли Богом.

Їхній дух втопився у співчутті, і коли їх надимало і розпирало від співчуття, зверху завжди зоставалася велика глупота.

Люто, з криком поганяли вони отару, немов до майбутнього вела тільки одна стежина! Воістину, навіть ці пастирі були вівцями!

Ці пастирі були вбогі духом і широкі душею, та, брати мої, подивіться, якими нікчемними були досі навіть найширші душі!

Кривавими плямами вкрили вони той шлях, котрим простували, а їхня глупота повчала, що кров'ю потверджується істина.

Але кров — це найгірший доказ істини; найчистіше вчення кров обертає на отруту, на безумство й ненависть.

Коли хтось заради свого вчення іде на вогонь — то що це доводить! Істинне тільки те вчення, що народжується з горіння власного серця!

Палке серце і холодна голова: де вони сходяться докупи, там народжується ураган, справжній «спаситель».

Воістину, ці урагани, що поривають за собою, значніші й шляхетніші, ніж ті постаті, які люди називають «спасителями».

Однак від іще значніших, ніж усі ті спасителі, повинні ви, брати мої, звільнитись, якщо хочете відшукати шлях до свободи!

Ніколи ще не було надлюдини. Голими бачив я і найвеличнішу, і наймізернішу людину.

Ще надто схожі вони одна на одну. Воістину, навіть найвеличніша людина видалась мені — надто людською!

Так казав Заратустра.


ПРО ЧЕСНОТЛИВИХ


Громами й вогнями небесними слід промовляти до млявих і сонних почуттів.

Та голос краси ледве чутний: він закрадається тільки в бадьорі душі.

Тихо тремтів і сміявся сьогодні мій герб,— це священний сміх і тремтіння краси.

Сьогодні з вас, чеснотливі, насміхалась моя краса. І до мене долинув її голос: «Вони ще хочуть, аби їм платили!»

Чеснотливі, ви ще хочете, аби вам платили! Хочете отримати плату за чесноти, небо за землю, вічність за своє сьогодення?

А тепер гніваєтесь на мене, бо я вчу, що немає рахівника й скарбничого? Воістину, я навіть не кажу, щоб чеснота сама собі була винагородою.

Ох, скорбота моя ось у чому: брехнею довели, що нагороди і кари лежать в основі речей — навіть у основі ваших душ, чуєте, чеснотливі!

Та вепровим іклом повинно моє слово скородити основи ваших душ; лемешем плуга хочу я бути для вас.

Все потаємне ваших душ слід витягти на світло; коли все, вивернуте й потрощене, лежатиме на сонці, облуда відокремиться від істини.

Бо ось ваша істина: ви надто чисті для таких брудних слів, як «помста», «кара», «нагорода» й «відплата».

Ви любите свої чесноти, як мати — дитя; та хто коли-небудь чув, щоб мати за свою любов хотіла плати?

Ваша чеснота — це найлюбіша для вас власна суть. Вашу спрагу погамувати не можна, кінця в неї немає, вона обертається і крутиться, мов кільце.

І кожне діяння вашої чесноти — ніби загасла зірка: її світло й досі блукає світами, і хто знає, коли те блукання скінчиться?

Тож і світло вашої чесноти ще ллється, навіть коли діяння вже відбулося. Та й коли воно забуте чи мертве, промінь його світла ще живий і не гасне.

Нехай вашою чеснотою буде ваша власна суть, а не щось чуже, якась шкура або покров: ось істина з глибин ваших душ, чуєте, чеснотливі!

Звісно, є й такі, для кого чесноти — це корчитись під нагаєм,— ви вже досить наслухались їхніх зойків!

Є й такі, хто називає чеснотами лінощі власних пороків; коли потягуються їхня ненависть та заздрість, прокидається й «справедливість», протираючи заспані очі.

Є й такі, кого тягне вниз: їх тягнуть їхні чорти. Та що глибше вони опускаються, то яскравіше палають їхні очі, росте прагнення досягнути Бога.

Ох, і такий крик долинав до ваших вух, ви, чеснотливі: «Крім мене, все навколо Бог і чеснота!»

Є й такі, хто важко рухається і скрипить, мов вози, що звозять униз каміння: вони багато говорять про гідність і чесноти — чеснотою називають вони свою вуздечку!

Є й схожі на годинник, що заводиться раз на день; вони цокають і хочуть, щоб їхнє цокання називали — чеснотою.

Воістину, вони мене потішають: хоч де б мені траплялись такі годинники, я заводжу їх кпинами, і вони мають ще мені погарчати!

А інші пишаються своєю жменькою справедливості та в ім'я її чинять лиходійства проти всього на світі: так що світ захлинається в їхній несправедливості.

Ох, як огидно звучить слово «чеснота» в їхніх устах! А коли вони кажуть: «Я — справедливий»,— це звучить як «Я мстивий!»

Своїми чеснотами вони намагаються видряпати очі ворогам; підносяться тільки для того, щоб принизити інших.

А є ще й такі, що сидять у болоті і приказують із комишів: «Чеснота — це сидіти тихо в болоті.

Ми нікого не кусаємо й уступаємося з дороги тим, хто прагне кусатись; в усьому ми дотримуємось думки, яку нам накидають».

А є ще й такі, що полюбляють жести й гадають: чеснота — це просто жест.

їхні ноги стають навколішки, їхні руки славлять чесноти, але серце нічого про те не знає.

А є ще й такі, хто вважає чеснотою сказати: «Чесноти необхідні»,— та в душі вони вірять тільки в необхідність поліції.

А є безліч таких, котрим несила бачити людську

велич, для них чеснота — приглядатись до ницості, отже, вони називають чеснотою своє лихе око.

Одні прагнуть повчань і настанов, і звуть це чеснотою; а інші хочуть, щоб їх зламали,— і це також називають чеснотою.

Отже, майже всі вважають, ніби мають чесноти, або принаймні пнуться вдавати знавців «добра» і «зла».

Та Заратустра прийшов не для того, щоб сказати всім цим дурисвітам і дурням: «Що знаєте ви про чесноти! Що ви можете знати про чесноту!»

А для того, щоб вам, друзі мої, остогидли старі слова, котрих ви навчилися від дурнів та дурисвітів.

Щоб вам остогидли слова «нагорода», «відплата», «кара», «помста в справедливості...».

Щоб вам остогидло казати: «Такий вчинок добрий, годящий, бо моїх інтересів там нема, він ніби й не мій...»

Ох, друзі мої! Нехай у вчинкові відіб'ється ваша власна суть, мов матір — у дитині,— таким має бути ваше слово про чесноти.

Воістину, я відібрав у вас чи не сотню слів, якими найлюбіше бавились ваші чесноти; і ви гніваєтесь на мене, немов діти.

Діти гралися біля моря,— та набігла хвиля і забрала їхні іграшки в глибочінь: тепер плачуть вони.

Одначе та сама хвиля принесе їм нові іграшки й розсипле перед ними нові барвисті мушлі!

Діти втішаться; як вони, гак і ви, друзі, матимете свою втіху — нові барвисті мушлі!

Так казав Заратустра.


ПРО ПОТОЛОЧ


Життя — це джерело втіхи, але там, де п'є потолоч, всі криниці отруєні.

Усе чисте миле мені; та я не можу дивитись на вищирені пики й на спрагу нечистих.

Вони зазирають у криниці: і ось із глибини мені відблискує їхня осоружна посмішка.

Священну воду вони отруїли хіттю; а звучи радістю свої брудні мрії, отруїли також і мову.

Здригається полум'я, коли вони підносять до нього свої вогкі серця; сам дух кипить і парує, коли потолоч підступає до вогню.

Солодкавим і розм'яклим стає плід у їхній руці; від їхнього погляду хиріє і всихає плодове дерево.

Чимало з тих, хто відцурався життя, насправді тільки відвернувся від потолочі: вони не хотіли ділити з нею ні криниць, ні вогню, ні плодів.

Чимало з тих, хто подавсь у пустелю й страждав від спраги разом із хижими звірами, не хотів лише сидіти біля діжки з водою разом із брудними погоничами верблюдів.

Чимало з тих, хто падав руїною і градом на родючі ниви, хотів лише наступити ногою на горло потолочі і заткати їй пельку.

Розуміння, що самому життю потрібні ворожнеча, і смерть, і мученицькі хрести,— це не той шматок, котрий найчастіше застрягав мені в горлі.

Просто часом я майже давився таким своїм запитанням: як? Невже для життя потрібна й потолоч?

Невже потрібні отруєні криниці, чадні багаття, спаскуджені мрії та хробаки в живодайному хлібі?

Не зненависть моя, а огида зголодніло пожирала моє життя! Ох, часто я стомлювався духом, коли потолоч навіть видавалась мені дотепною!

І до владарів повернувся я плечима, побачивши, що

тепер називають владарюванням: крутійство й торги за владу — з потолоччю.

Серед народів я жив мов чужинець, заціпивши вуста і заткавши вуха: чужа мені їхня крутійська мова, чужі всі ті торги за владу.

Затиснувши носа, я обурено проминав учорашнє і сьогоденне: воістину, все вчорашнє і сьогоденне смердить письменною потолоччю!

Я довго жив, мов глухий, сліпий і німий каліка, щоб не жити разом з потолоччю, котра владарює, пише й тішиться.

Обережно, з тяжкими зусиллями підводився мій дух; відрадою для нього були крихти, які надавала втіха: щоб жити, сліпий мусить мати ціпок.

Що ж скоїлось зі мною? Як я позбувся огиди? Хто оновив мій зір? Як я піднявся на висоту, де потолоч уже не сидить біля криниці?

Хіба не сама огида дала мені крила й силу розпізнати джерело? Воістину, я мусив злетіти щонайвище, щоб віднайти джерело втіхи!

О, я знайшов його, брати мої! Тут, на самій височіні, б'є для мене джерело втіхи! Поїть мене життям, і п'ю тільки я, потолочі немає!

Надто швидко течеш ти, джерело втіхи! І часто спорожнюєш келих, прагнучи його наповнити!

Та мені ще треба навчитися підступати до тебе скромніше: надто вже моє серце до тебе рветься...

У моєму серці горить коротке, спекотне, сумовите, надміру щасливе літо: як прагне моє гаряче серце твоєї прохолоди!

Минулася млява весняна зажура! Минувся мій лютий червневий снігопад! Я ввесь обернувся на літо, на самий полудень!

Посеред літа холодні джерела й блаженна тиша: о, приходьте, друзі мої, щоб тиша стала блаженніша!

Бо це — наша височінь і наша батьківщина: тут ми живемо надто високо и неприступно для всіх нечистих та для їхньої спраги.

Киньте, друзі, своїм чистим поглядом у джерело моєї втіхи! Хіба воно скаламутиться? Воно всміхнеться вам своєю чистотою.

На дереві майбутнього ми в'ємо своє гніздо; нам, самітникам, поживу приносять орли у дзьобах!

Воістину, не ту поживу, яку могли б ділити з нами й нечисті! їм здавалося б, що вони пожирають вогонь, і вони попекли б собі пащі!

Воістину, ми тут не будуємо притулку для нечистих! Для їхнього тіла й духу наше щастя було б крижаною печерою!

Немов потужні вітри, ми хочемо жити над ними, сусідити снігові, сонцю і орлам,— так живуть потужні вітри.

Наче вітер, я хочу колись повіяти серед нечистих і своїм духом забити їхній дух: цього хоче моє майбутнє.

Воістину, Заратустра — потужний вітер для всіх низин; і дає він таку пораду своїм ворогам і всім, хто плює і бризкає слиною: «Остерігайся бризкати слиною проти вітру!»

Так казав Заратустра.


ПРО ТАРАНТУЛІВ


Поглянь, ось нора тарантула! Хочеш побачити його самого? Ось висять його сіті: торкнись, щоб вони затремтіли.

Ось і він: вітаю, тарантуле! Бачу, що на спині твоїй чорний трикутник, твоя ознака, але також бачу, що у твоїй душі.

У твоїй душі помста: де ти вкусиш, там виростає чорний струп: отрута змушує душу корчитися від прагнення помсти.

Це я навів для того, щоб показати вам, проповідники рівності, порухи вашої душі! Для мене ви — тарантули, що потай прагнуть помсти!

Та я винесу ваші таємниці на світло; тому я й сміюся вам в обличчя — сміхом з вершин.

Тому я й розриваю ваші сіті, щоб лють виманила вас із печери облуди, і щоб ваша помста вже не ховалася за словом «справедливість».

Нехай людина позбудеться помсти — ось міст до найвищих сподівань і веселка після довгої грози.

Але тарантули, звісно, прагнуть іншого. «По-нашому, справедливість якраз у тому, щоб у світі лютувала гроза помсти»,— говорять вони між собою.

«Помстою і ганьбою ми допечемо всім, хто не такий, як ми»,— присягають тарантулячі серця.

І ще: «Жадання рівності — ось як віднині має називатися чеснота, ми здіймаємо галас проти всіх, хто наділений владою!»

Ви, проповідники рівності, безсиле божевілля тирана лементує у вашій душі про «рівність»; ваше потаємне поривання до тиранії маскує себе словами про чесноту!

Скорботний морок, прихована заздрість, а може, морок і заздрість вашого Отця — саме звідти проривається божевільне полум'я мстивості. Про що мовчав Отець, про те сказав Син; і часто у Синові я бачив розкриту таємницю Отця.

Вони ніби й натхненні: та їх надихає не серце, а помста. А якщо вони розумні й холодні, то такими їх робить не дух, а заздрість.

Заздрощі часом виводять їх навіть на стежку мислителів: але — такі їхні заздрощі — заводять надто далеко, що втома зрештою змушує їх облягатися на снігу.

У кожній їхній скарзі звучить помста, у кожній похвалі є бажання завдати страждань: щастя для них — бути суддями.

Одначе я раджу вам, друзі, так: не довіряйте кожному, хто надто поривається карати!

Це люди поганого роду і вдачі: з їхніх облич проглядає кат і нишпорка.

Не довіряйте кожному, хто розводиться про свою справедливість! Воістину, їхнім душам бракує не тільки меду.

Якщо вони самі себе називають «добрими і праведними», не забувайте: щоб стати фарисеями, їм бракує тільки одного — влади.

Друзі мої, я не хочу, щоб мене плутали з ними або вважали кимось із них.

Є такі, що проповідують моє вчення про життя; а заразом це тарантули, проповідники рівності.

Ці отруйні павуки ніби боронять життя, а насправді сидять у печерах спинами до нього,— отже, вони прагнуть тільки завдавати страждань.

Завдавати страждань вони хочуть усім, хто має тепер владу; найдужче до вподоби павукам проповідь смерті.

За інших обставин і тарантули навчали б інакше: давніше саме вони паплюжили світ і палили єретиків.

Я не хочу, щоб мене плутали з цими проповідниками рівності або мали за одного з них. Бо справедливість каже мені так: «люди не рівні».

І вони не повинні бути рівними! Чим була б моя любов до надлюдини, якби я казав інакше?

Нехай тисячею мостів і стежок тиснуться вони до майбутнього, і нехай між ними буде все більше боротьби й нерівності: так змушує мене промовляти моя велика любов!

Ворогуючи, нехай вони вигадують образи і примари, і з цими образами і примарами стануть вони до останньої найлютішої битви!

Добрий і лихий, багатий і бідний, високий і ниций, і всі інші риси і якості повинні стати зброєю і голосною пам'яткою про те, що життя має завжди долати саме себе!

Життя прагне у височінь, вибудовує колони і сходи; воно прагне дивитись у широку далеч і поглянути на блаженну красу — для цього йому й треба височінь!

Оскільки йому треба височінь, то потрібні і сходи, й суперечності сходів і тих, хто підіймається ними. Життя прагне підійматися і, підіймаючись, долати себе.

Погляньте, друзі мої! Тут, де нора тарантула, здіймаються руїни старовинного храму,— погляньте на них просвітленими очима!

Воістину, хто колись тут свої думки зіп'яв угору каменем, той знав таємницю життя, немов наймудріший із мудрих!

Навіть у красі є боротьба, і нерівність, війна за владу й надмірну владу,— цього навчає він нас найяснішими символами.

Як божественно зіткнулись у двобої склепіння й арки: як божественно пориваються назустріч одне одному, наче світло й темрява!

З не меншою красою й затятістю станьмо теж ворогами, друзі! Божественно пориваймось один проти одного!..

Овва! Тут мене самого вкусив тарантул, мій давній ворог! Божественно, прекрасно й затято він укусив мене в палець!

«Повинні існувати кари і справедливість,— розважає він,— не задурно ж йому тут співати гімни на честь ворожнечі!»

Так, він помстився! Ой, лихо! Тепер і мою душу корчить від помсти!

А щоб і я не крутився друзі, прив'яжіть мене міцно до стовпа! Краще вже бути святим стовпником, ніж вихором помсти.

Воістину, Заратустра не вихор і не смерч; а якщо він і танцюрист, то аж ніяк не виконавець тарантели!..

Так казав Заратустра


ПРО СЛАВЕТНИХ МУДРЕЦІВ


Славетні мудреці, всі ви служили народові і його забобонам, та не істині, і, власне, тільки за це шанували вас.

І терпіли вашу безвірність лише тому, що вона по-хитрому кружним шляхом дозволяла підступитись до людей, Так владар дає волю своїм рабам та ще й потішається з їхнього свавілля.

Хто ж ненависний людям, наче вовк собакам? Вільний дух, ворог кайданів; той, хто не молиться і знайшов собі притулок у лісах.

Вигнати його з криївки — в людей завжди звалося «почуттям справедливості»; на нього й досі нацьковують найлютіших собак.

Славетні мудреці, ви наділили народ правом на поклоніння і назвали це «жаданням істини»!

У серці своїм ви завжди собі казали: «Я вийшов з народу, звідти ж прийшов до мене глас Господній».

Тямовиті й уперті як осли, ви завжди видавали себе за народних заступників.

І безліч можновладних, прагнучи жити в злагоді з народом, попереду своїх коней запрягали ще й ослика — якого-небудь славетного мудреця.

А тепер, славетні мудреці, мені б хотілось, аби ви зрештою зовсім скинули з себе лев'ячу шкуру!

Плямисту шкуру хижого звіра і пелехи дослідника, шукача, підкорювача!

Ох, щоб я повірив у вашу «правдивість», вам слід спершу позбутися прагнення поклонятися.

Правдивий — той, хто йде у безбожні пустелі, розбивши своє навикле до поклоніння серце.

У жовтих пісках, обпалений сонцем, він нишком спрагло поглядає на щедрі джерелами острови, де кожна жива істота тішиться затінком.

Але спрага не змусить його стати таким, як ті вдоволені: де є оази, там є й ідоли.

Бути голодним, дужим, самотнім і безбожним — цього прагне лев.

Бути вільним від щастя рабів, звільненим від богів і поклоніння, безстрашним і страшним, великим і самотнім — цього прагнуть правдиві.

Владарями пустелі споконвіку були правдиві, вільні розуми, а в містах живуть добре вгодовані славетні мудреці — тяглова худоба.

Бо вони завжди тягнуть, мов осли,— цілий народ!

Не те щоб я гнівався на них; але для мене це тільки запряжені прислужники, навіть коли їхня збруя виблискує золотом.

Часто це добрі, варті заохочення слуги. Адже так навчає чеснота: «Якщо мусиш бути слугою, шукай того, кому твоя служба принесе найбільше користі!

Дух і чесноти господаря повинні зростати завдяки твоєму служінню; з його духом і чеснотами зростеш і ти сам!»

Воістину, славетні мудреці, народні слуги, ви зростали разом із духом і чеснотами народу, а народ — завдяки вам! Це я кажу на вашу честь!

Та навіть зі своїми чеснотами ви для мене тільки народ, народ із полудою на очах,— народ, який не знає, що таке дух!

Дух — це життя, й те життя він сам і розтинає; страждаючи сам, він помножує знання,— ви це знаєте?

Щастя духу — в мируванні і освяченні сльозами на офіру — ви це знаєте?

Якщо сліпий не бачить і йде навпомацки, це тільки свідчить про силу сонця, на яке він дивиться,— ви це знаєте?

Той, хто пізнає, повинен вчитися будувати з гір! Якщо дух тільки зсуває гори, цього мало,— знаєте ви чи ні?

Ви знаєте тільки іскри духу,— але не бачите кувадла, яким і є, власне, дух, і того страшного молота, що по ньому б'є!

Воістину, ви не знаєте, який гордий дух! Та ще нестерпнішою для вас була б його скромність, якби він колись зволив говорити!

Ви ще ніколи не наважились укинути свій дух у засніжену яму: вам для цього бракує жару! Тому вам і не звісні чари холоду.

Як на мене, ви в усьому поводитесь із духом надто запанібрата; а з мудрості ви часто робили притулок і шпиталь для поганих поетів.

Ви не орли і тому й не знаєте, яке. то щастя, коли лякається дух. А хто не птах, тому не слід моститися над проваллями.

Як на мене, ви теплі, але від усякого глибокого пізнання віє холодом. Крижаний холод — найглибше джерело духу, насолода для гарячих рук та їхнього господаря.

Славетні мудреці, ви з гідністю застигли на місці, випростали спини,— вас не схитне потужний вітер і потужна воля.

Чи траплялось вам бачити в морі напружене, наповнене вітрило, що тремтить від шаленого вітру?

Наче вітрило, що тремтить від шаленості духу, перетинає море моя мудрість — моя несамовита мудрість!

Та ви, слуги народу, славетні мудреці,— хіба б мог ли ви піти зі мною?..

Так казав Заратустра.


НІЧНА ПІСНЯ


Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.

Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.

Щось невпинне, невгавне ворушиться в мені, от-от озветься. Це прагнення любові, і говорить воно її мовою.

Я — світло: ох, чому я не ніч! Але в тому й моя самотність, що я підперезаний світлом.

Ох, чом я не пітьма нічна! Як би я припадав до грудей світла!

Миготливі зірочки й світлячки! Навіть вас благословляв би я! — і тішився б вашим світляним дарунком.

Та я живу власним світлом і поглинаю полум'я, що виривається з мене.

Я не бачу ніякого щастя в тому, щоб брати; мені часто мріялося, що той, хто краде, мабуть, щасливіший від того, хто бере.

Бідність моя від того, що рука ніколи не стомлювалась дарувати; заздрість моя від того, що я бачу сповнені сподівань очі й осяяний пристрастю нічний морок.

О, лихо всіх дарувальників! О, затемнення мого сонця! О, жадання жадань! О, лютий голод серед пересичення!

Вони беруть у мене: та чи торкаюсь я їхніх душ? Між дарувати і брати — прірва, а через найменшу прірву міст перекидають наостанку.

З моєї краси виростає голод: я хотів би завдати

болю тим, кому свічу, пограбувати обдарованих мною — я зголоднів за злом.

Відсмикнути руку, коли друга вже тягнеться їй назустріч; вагатися, наче водоспад, чи падати, перед падінням зі скелі,— я зголоднів за злом.

Таку помсту обирає моя повнота; такий підступ готує моя самотність.

Даруючи, втратив я щастя дарувати, остогидли мені мої надто високі чесноти!

Хто завжди дарує, той ризикує втратити сором; хто завжди роздає, той намулює собі руки й серце.

Мої очі вже не мокріють, коли бачу я сором прохачів; мої руки надто тверді, щоб тремтіти, коли повні долоні.

Куди ж поділися сльози очей і ніжність серця? О, самотність усіх, хто дарує! О, мовчазність усіх, хто світить!

Багато сонць кружляють у порожнечі, осяваючи все похмуре і темне,— від мене ж вони затуляються.

О, якраз у цьому ворожість світил до світла; безжально летять вони по своїх орбітах.

Зачаєна нелюбов до світла, холод до інших сонць— ось чим надихається будь-яке сонце.

Мов буря, летять сонця по своїх орбітах — такий у них шлях. Вони йдуть за своїм невблаганним жаданням,— у цьому їхній холод.

О, тільки ви, огорнуті мороком і ніччю, добуваєте тепло зі світла! О, тільки ви п'єте молоко і втіху з вимені світил!

Ох, довкіл мене крига, рука обпікається об крижини! Ох, пече мене спрага, спрагла за вашою спрагою!

Ох, чому вночі я маю бути світилом! І спрагою за огорнутою ніччю! І самотністю!

Уночі проривається, мов вода, моє бажання — бажання говорити.

Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.

Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.

Так співав Заратустра.


ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ


Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:

— Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.

Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей — дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?

Правда, я — ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.

Знайде він і божка, найлюбішого для дівчат: край джерела спочиває він, заплющивши очі.

Воістину, заснув він серед білого дня, ледащо! Може, він надто довго ловив метеликів?

Не гнівайтесь на мене, прекрасні танцівниці, якщо я трохи покараю божка! Він, звісно, кричатиме й плакатиме, та в нього де сльози, там і сміх!

Отож із сльозами на очах нехай він вас просить до танцю, а сам я заспіваю вам пісню.

Ця танцювальна пісня глузуватиме з духу тяжкості, того найвищого і найдужчого диявола, про якого кажуть, ніби він «владар світу».

І такої пісні заспівав Заратустра, поки Амур і дівчата разом вели танок:

О життя, недавно я зазирнув тобі в очі, і мені здалося, ніби я поринаю в незбагненне.

Але ти підчепило мене золотим гачком і глузливо сміялося, коли я назвав тебе незбагненним.

«Так кажуть усі риби,— відповіло ти.— Що їм несила збагнути, те для них незбагненне.

Але я тільки мінливе й дике, в усьому як жінка, і не маю ніяких чеснот.

Хоча серед вас, чоловіків, мене звуть «глибиною» чи «вірністю», «вічністю» чи «таїною».

Адже ви, чоловіки, завжди обдаровуєте нас своїми чеснотами,— ох, які ж ви чеснотливі!»

Так сміялось воно, безвірне; та я ніколи не вірю ні йому, ні його сміхові, коли воно обмовляє себе.

І коли я віч-на-віч розмовляв із своєю несамовитою мудрістю, сказала вона гнівно: «Ти прагнеш, ти жадаєш, ти любиш,— отже, хвалиш життя!»

Я ледве не відповів їй лихим словом, ледве не сказав тій розгніваній правди; адже нема злішої відповіді, ніж «сказати правду» власній мудрості.

Так воно склалось між нами трьома. Від щирого серця люблю я тільки життя... і, воістину, найміцніше тоді, коли його ненавиджу!

Та якщо я прихильний до мудрості, а часто й занадто прихильний, то лише тому, що вона мені дуже нагадує життя!

У неї його очі, його сміх, і навіть його золоті гачки: що я вдію, коли вони такі схожі між собою?

А як життя колись запитало мене: «Що таке мудрість?» — я відповів запально: «О, це просто мудрість!

Її прагнуть і нею насичуються, дивляться на неї крізь серпанок і ловлять її сітями.

Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.

Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.

Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче»

Коли я сказав це життю, воно злобно всміхнулося і заплющило очі. «Про кого ж ведеш ти мову? — спитало воно,— чи, бува, не про мене?

І навіть якщо ти маєш рацію,— чи можна так казати мені просто в вічі! А тепер покажи мені свою мудрість!»

Ох, ти знову розплющило очі, о кохане життя! І мені здається, ніби я знову поринаю в незбагненне.

Так співав Заратустра. Та коли танець закінчився і дівчата пішли, йому стало сумно.

«Сонце вже зайшло,— сказав він нарешті,— галявину вкрила роса, з лісу тягне холодом.

Щось невідоме підступило до мене і замислилось. Як! Ти ще живий, Заратустро?

Чому? Навіщо? Чим? Куди? Де? Як? Хіба не безглуздя — жити й далі?..

Ох, друзі мої, це вечір запитує моїми устами. Даруйте мені мою печаль!

Вечір настав: даруйте мені, що вже вечір!»

Так казав Заратустра.


ПОГРЕБОВА ПІСНЯ


«Там німотний острів могил: там і могили моєї юності. Туди я віднесу вічнозелений вінок життя».

З такою думкою в серці плив я морем.

О видива й видіння моєї юності! О миті кохання, божественні миті! Як швидко ви згинули! Сьогодні я згадую про вас немов про мерців.

Від вас, мої дорогі покійники, віють ніжні пахощі, що приносять на серце сльози розради. Воістину, вони глибоко зворушують і розраджують серце самотнього мореплавця.

Та все ж я най багатший, і мені заздрять найдужче — мені, найсамотнішому! Бо ви були моїми, а я ще й донині ваш: скажіть, кому падали з дерева такі трояндові яблука, як мені?

Та все ж, наймиліші, я плід і щедра нива вашої любові і квітую у вашу пам'ять розмаїттям дикорослих чеснот!

Ох, нам судилося не розлучатися, мої милі нетутешні дива; ви прилітали до мене і моїх жадань не як полохливі птахи,— ні, ви вірили мені, а я вам!

Так, божественні миттєвості й миті: ви, як і я, були створені для вірності й неминущої ніжності, отже, слід мені зараз дорікати вам за невірність і прозивати вас зрадливими,— інакше не вмію.

Воістину, втікачі, надто швидко ви вмерли. Та ви не втікали від мене і я не втікав від вас: не винні ми одне перед одним у нашій зрадливості.

Щоб убити мене, душили вас, адже ви співочі птахи моїх сподівань! Так, мої любі, злість завжди пускала свої стріли у вас — щоб поцілити моє серце!

І вона поцілила! Бо я завжди леліяв вас у серці, наче скарб, був немов одержимий: тому ви й повинні були вмерти замолоду, ще й як передчасно!

Стрілу пустили у найвразливіше моє місце: там були ви, вкриті тільки ніжним пушком, схожі на усмішку, що вмирає від чужого погляду!

І ворогам своїм я скажу таке: «Що важить просте вбивство проти того, що ви заподіяли мені!

Те, що ви заподіяли мені, гірше всілякого вбивства; ви в мене відібрали безповоротне»,— отаке я скажу своїм ворогам!

Ви ж убили видива й найдорожчі дива моєї юності! Ви відібрали товаришів моїх забав, блаженних духів!

Нехай же пам'яттю про них буде цей вінок і моє прокляття.

Прокляття вам, вороги! Ви ж укоротили мені вічність,— тепер вона звук, що розбився об холодну ніч. Тепер вона мить, один лише погляд божественного ока!

Колись, у кращі часи, з чистоти своєї я казав таке: «Все живе повинно бути для мене божественним».

Тоді ви напосілись на мене брудними примарами; ох, куди щезли тепер ті кращі часи?

«Кожен день для тебе повинен бути священним»,— цього навчала мене юнацька мудрість; воістину, це мова веселої мудрості!

Але вороги викрали мої ночі й підмінили їх мукою безсоння: ох, куди щезла та весела мудрість?

Колись, дивлячись на птахів, я шукав щасливих ознак; тоді на мій шлях ви пустили огидну потвору — сову. Ох, куди щезли мої ніжні жадання?

Колись я дав обітницю зректись будь-якої огиди: тоді ви обернули моїх ближніх та родичів на гнояки. Ох, куди щезли мої найшляхетніші обітниці?

Як сліпий, я колись ішов шляхами щастя: але під ноги сліпому ви накидали всілякої гидоти, і тепер мені вже огидні давні стежки сліпих.

Коли я зробив найважче і святкував перемогу власних зусиль, тоді ви змусили тих, хто любив мене, волати, ніби я завдаю їм найбільшого горя.

Воістину, ви завжди чинили так: домішували жовчі в найсолодший мед і знецінювали зусилля найкращих бджіл.

До мого милосердя ви завжди посилали найзухваліших жебраків, до мого співчуття підганяли юрмища непоправних паскуд. Отже, в моїх чеснот ви відібрали віру.

Коли я жертвував найсвятішим, ваше «благочестя» то одразу ж долучало до цього свої масні дарунки: отож у чаду вашого сала задихалося моє найсвятіше.

Якось я хотів танцювати, як іще ніколи не танцював: я хотів сягнути вище неба. Тоді ви підмовили мого найулюбленішого співака.

І він заспівав моторошно й гнітюче; ох, він гудів мені у вуха, як смутна труба.

Убивчий співаче, знаряддя злоби, ти найневинніший! Я вже ладнався до найкращого танцю, але тими звуками ти вбив моє натхнення!

Тільки у танці я вмію символами сказати про найвище,— а тепер ті найвищі символи досі скуті в моїх кінцівках!

Невисловленими і невільними зостались найвищі сподівання! Померли всі видива й розради юності!

Як я це витерпів? Як одужав після таких ран? Як воскресла моя душа з могили?

Так, я маю щось невразливе, безсмертне, те, що висаджує навіть скелі; зветься воно моїм жаданням. Мовчазне й незмінне, простує воно через роки.

Жадання моє хоче йти своєю ходою, але на моїх ногах; воно суворе й невразливе.

У мене ж невразлива тільки п'ята. А ти, жадання, все живеш і не міняєшся. Довготерпеливе! Ти ще й досі переступаєш через усі могили!

У тобі ще й досі живуть несправджені юнацькі надії, немов життя та юність, сидиш ти, сподіваючись, на жовтих могильних румовищах.

Так, для мене ти ще й досі руйнуєш усі могили,— вітаю тебе, моє жадання! Тільки там, де могили, є й воскресіння.

Так співав Заратустра.


ПРО ПЕРЕМОГУ НАД СОБОЮ


«Жаданням істини» називаєте ви, наймудріші, те, що надихає і підтримує вас?

Прагненням охопити думкою все сутнє — так я називаю те жадання!

Все сутнє ви хочете спершу охопити думкою: адже ви таки сумніваєтесь, чи можна це зробити взагалі.

Та все сутнє повинно коритися вам! Цього вимагає ваша воля, ваше жадання. Сутнє повинно вигладитись і скоритись духові, бути для нього дзеркалом і його віддзеркаленням.

Оце й усе ваше жадання, наймудріші,— жадання влади; воно проступає навіть тоді, коли ви розважаєте про добро і зло й оцінюєте світ.

Ви прагнете створити світ, перед яким могли б упасти навколішки: це ваша остання надія і ваше сп'яніння.

Звісно, немудрі, народ — просто річка, якою пливе човен; а в човні сидять урочисті й виряджені оцінювачі.

Свою волю і свої цінності ви пустили плисти річкою становлення; давнє жадання влади виказує мені, у що вірить народ як у добро і зло.

Це ви, наймудріші, посадили тих гостей у човен, наділивши їх блиском і гордими іменами,— ви і ваша панівна воля!

Річка несе тепер човен далі: вона повинна нести його. Дарма що піниться хвиля і гнівно б'ється об кіль.

Наймудріші, не в річці ваша погибель і кінець вашого добра і зла; а в самім тім жаданні, жаданні влади — у невичерпності творчої волі до життя.

Щоб ви зрозуміли мої слова про добро і зло, я хочу вам іще сказати про життя і про натуру всього живого.

Я пішов за живим, пройшов найбільшими й найменшими шляхами, щоб пізнати його натуру.

Коли уста живого мовчали, я сотнями дзеркал ловив його погляд, щоб принаймні мені що-небудь сказали очі, і ті очі казали мені.

Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе.

По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого.

По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити,—

сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.

Навіть наказуючи собі, він іще мусить спокутувати свій наказ. Він мусить стати суддею, месником і жертвою власного закону.

Але як це стається? — питав я себе. Що змушує живе коритись і наказувати, а віддаючи накази, бути й покірливим?

Тепер слухайте мене, наймудріші! Перевіряйте пильно, чи збагнув я саме серце життя, самі корені його серця!

Хоч де я знаходив живе, там знаходив і жадання влади; навіть у слуг помічав я бажання стати паном.

Слугувати сильному слабшого примушує прагнення панувати над іще слабшим: без цієї втіхи він не може аж ніяк обійтися.

Як менший кориться більшому, тішачись тим, що має владу над іще меншим; так задля влади кориться і більший, важачи власним життям,

В тому й самопожертва великого, що тут є ризик і небезпека, гра в кості на смерть.

Де жертовність, служіння, віддані погляди, там і бажання стати паном. Кружними стежками прокрадається слабший у твердиню і в саме серце владаря — і викрадає владу.

Ось яку таємницю розкрило мені життя: «Поглянь,— казало воно,— я завжди мушу себе перемагати.

Звісно, ви називаєте це жаданням творити або прагненням до мети, до вищого, далекого, складнішого — але все це єдине, в усьому одна таємниця.

Краще мені загинути, ніж зректися цього єдиного; знай: воістину, де є занепад і осінь, там життя віддає себе в жертву — задля влади!

Я мушу бути борнею, і становленням, і метою, і запереченням мети: ох, хто вгадує моє жадання, вгадує також, якими кривавими шляхами доводиться йому йти.

Хоч би що я створювало і хоч як любило створене — я повинно одразу ставати супротивником йому і своїй любові: цього прагне моє жадання.

І навіть ти, пізнавальнику,— тільки стежка й слід мого жадання; воістину, моє жадання влади простує слідами твого жадання істини!

Звісно, не поцілив у істину той, хто кинув у неї словом про «жадання існувати»: такого жадання — не існує!

Адже те, чого не існує, жадати не може; те, що існує, хіба може жадати існування!

Лиш там, де є життя, є й жадання,— але не жадання жити, а — так учу я тебе — жадання влади!»

Так навчало мене колись життя: і тому, наймудріші, я можу відгадати ще й загадку вашого серця.

Воістину, кажу вам: одвічних добра і зла не існує! Адже вони знов і знов мали перемагати самі себе.

Оцінювачі цінностей, своїми цінностями й словами про добро і зло ви чините насильство, в цьому ваша прихована любов, блиск, тремтіння і збуреність душі.

Та ще більше насильство й нові перемоги постають з ваших цінностей: об них розбивається яйце і його шкаралупа.

Кому випало бути творцем добра і зла*, той, воістину, спершу мусить бути руйнівником і розбивати цінності.

Отже, найбільше зло пов'язане з найбільшим добром; якраз воно тільки й творче.

Поведемо ж мову тільки про нього, наймудріші, хоч це й погано. Мовчати гірше; замовчані істини стають отруйні.

І нехай розіб'ється все, що може розбитись об наші істини! Безліч будівель належить іще збудувати!

Так казав Заратустра.


ПРО ПІДНЕСЕНИХ


Спокійне дно мого моря: хто б відгадав, що на ньому ховаються кумедні почвари.

Непорушні мої глибини; та вони виблискують від пливучих загадок і сміховин.

Побачив я сьогодні піднесеного — того врочистого покутника духу; ох, як сміялась моя душа з його потворності!

Мовчки стояв піднесений, випнувши груди, немов ті, хто набирає повні легені повітря.

Він був обвішаний потворними істинами, немов мисливською здобиччю, а вбраний у лахміття, до якого попричіплялись реп'яхи і колючки,— не бачив я там жодної троянди.

Ще не навчився він сміятися й цінувати красу. Похмурий повернувся цей мисливець із лісу пізнання.

З битви із дикими звірами він повернувся, та крізь його суворість теж проглядає звір — нездоланний!

Він і досі стоїть, мов тигр, готовий стрибнути, проте не до вподоби мені ці напружені душі, не до смаку мені скулені й зіщулені.

Може, скажете мені, друзі, що про смаки й уподобання не сперечаються? Але ж усе життя — це суперечка про смаки й уподобання!

Смак — це воднораз і вага, і терези, і вагар; і лихо всьому живому, якби воно захотіло жити без суперечки про вагу, терези й вагаря!

Якби піднесений стомився від своєї піднесеності,— тільки тоді розкрилася б його краса; тільки тоді я підступив би до нього й уподобав його.

Лише відцуравшись самого себе, він перестрибне через власну тінь — і, воістину, просто до свого сонця.

Надто довго сидів він у затінку, поблідли щоки у спокутника духу; чекаючи, він ледь не помер з голоду.

В його погляді й досі зневага, на устах зачаїлася огида. Хоч тепер він спочиває, та його спочинок не на осонні.

Він повинен був працювати, як віл; його щастя мало б віддавати землею, а не зневагою до неї.

Білим волом волів би я бачити його, як, сопучи й ревучи, він тягне плуга; і нехай те ревіння вихваляє все земне!

Темний ще він на виду; адже затуляється рукою. Затінені і очі його розуму.

Сама справа його — тінь на ньому: руки затуляють його самого. Своєї справи він іще не здолав.

Мені втішно бачити його волячий карк; але тепер хочу бачити ще й ангельський погляд.

А ще йому слід позбутися своїх героїчних жадань; він повинен бути піднятим, а не просто піднесеним — сам ефір має підняти його, позбавленого жадань!

Він приборкав почвар, він розгадав загадки: та йому ще слід дати раду власним почварам і загадкам, обернути їх на небесних дітей.

Його пізнання ще не навчилось усміхатися й уникати заздрості; його потік пристрасті ще не вгамувався у красі.

Воістину, не в ситості повинні втопитись і замовкнути його вимоги, а в красі! Принадність — це щедрість великих умів.

Заклавши руки за голову: так повинен відпочивати герой, так він має долати навіть свій відпочинок.

Саме героям краса дається найважче. Краса недосяжна для будь-якої могутньої волі.

Трохи більше, трохи менше: саме тут це важить багато, найвагоміше.

Стояти, розслабивши м'язи й розсідлавши жадання: саме це найважче для всіх піднесених!

Коли влада робиться милостива і стає очевидна, очевидність ту я назву красою.

Ні від кого я так не вимагаю краси, як від тебе, могутній: нехай твоєю останньою перемогою над собою буде доброта.

Я певен, що всіляке зло тобі до снаги,— тому й вимагаю від тебе добра.

Воістину, я часто глузував із слабких, що, маючи кволі лапки, видають себе за добрих!

Ти повинен стати опорою чеснот, що вище вона підноситься, то гарніша й тендітніша, а насправді — твердіша й міцніша.

Отож, піднесений, колись ти повинен стати прекрасним, та й ще сам тримати свічадо, щоб милуватись собою.

Тоді твоя душа тремтітиме від божественних пристрастей і навіть пиха буде святобливою!

Власне в цьому таємниця душі: тільки позбувшись героїчного, наблизиться вона, у мріях, до надгероїчного.

Так казав Заратустра.


ПРО КРАЇНУ КУЛЬТУРИ


Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене.

Я озирнувся навкруги: леле! — час був моїм єдиним сучасником.

Тоді я полетів назад, додому, і квапився чимраз дужче,— так я прийшов до вас, сучасники, і в країну культури.

Вперше я пильно й зичливо придивився до вас; воістину, з тугою в серці прийшов я.

Та що сталося зі мною? Хоч як мені було страшно — не міг я стримати сміху!

Ніколи ще не бачили мої очі такого строкатого розмаїття!

Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: «Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!»

На мій подив, сучасники, у вас на обличчі й на тілі було наквацяно п'ятдесят кольорових плям!

А навколо було п'ятдесят свічад, що улесливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!

Воістину, ви, сучасники, не вигадали б кращої маски, ніж власне обличчя! Хто б вас міг упізнати!

Ви обписані знаками минулого, а поверх — ще й новими знаками,— тож сховалися від усіх тлумачів і розгадників!

Та навіть коли гадати по нутрощах: хто повірить, ніби є у вас нутрощі! Ви немов зроблені з фарб і барвистих клаптиків.

Всі віки й народи барвисто проглядають з-під ваших покровів; всі звичаї та віри пістряво проступають у вашій поведінці.

Якби хтось звільнив вас від запинал, покровів та фарб і скував ваші рухи, ви б однаково полохали птахів.

Воістину, я сам сполошений птах, адже бачив вас голими й без фарб; і я дременув, немов мені приязно посміхнувся кістяк.

Вже краще бути наймитом у підземному світі й слугувати тіням минулого! — Тілистіші й живіші за вас мешканці потойбіччя!

У цьому й гіркота моєї утроби, що я, сучасники, не терплю вас ні голими, ні одягненими!

Всі жахіття майбутнього, і все, що колись лякало сполоханих птахів, воістину, не таке жаске, як ваша «дійсність».

Адже ви кажете: «Ми цілковита дійсність, без віри й забобонів»,— так випинаєте груди — ох, таж у вас і грудей немає!

Як ви, розмальовані, могли б у щось вірити? Адже ви тільки образи всього, в що колись вірили!

Ви заперечуєте саму віру й руйнуєте будь-яку думку. Не гідні віри — ось хто ви для мене, прихильники дійсності.

Всі часи змішались і плещуть у ваших головах; та марення й теревені всіх часів ближчі до дійсності, ніж ваша свідома пильність!

Безплідні ви, тому й бракує вам віри. Та покликаний творити навіть марення мав правдиві й дослухався зірок,—і вірив у віру!

Ви — напіввідчинені брами, біля яких чекають гробокопи. Ось ваша дійсність: «Все варте загибелі».

Ох, безплідні, ви стоїте переді мною,— які ж у вас випнуті ребра! Багато з вас самі це розуміють.

І кажуть: «Здається, поки я спав, Бог щось потай забрав у мене? Воістину, досить, щоб створити з цього самицю!

Які ж у мене злиденні ребра!» — так казало вже немало сучасників.

Так, смішні ви мені, сучасники! Надто, коли ви дивуєтесь із себе самих!

І лихо мені, коли б я не сміявся з вашого подиву і ковтав би всю гидоту з ваших глеків!

Та я хочу поставитись до вас легше, бо маю нести на собі важке; що мені до того, коли жучки й летюча черва сяде на мою ношу!

Воістину, не стане ж вона від того важча! І не від вас, сучасники, обляже мене велика втома.

Ох, куди ж іще піднятись мені зі своєю тугою! З усіх гір виглядаю я батьківські краї.

Та ніде не знайшов вітчизни; не маю спокою в жодному місті і рвуся за всякі брами.

Сучасники, до яких я іще недавно поривався серцем, мені чужі й сміховинні, прогнали мене назавжди з батьківських країв.

Отож я люблю тільки землю своїх дітей, ще невідкритий край серед найдальших морів; нехай її шука моє вітрило.

Дітьми я прагну спокутувати те, що я нащадок своїх батьків, а всім майбутнім — оцю сучасність!

Так казав Заратустра.


ПРО НЕПОРОЧНЕ ПІЗНАННЯ


Коли вчора зійшов місяць, мені здалося, ніби він хоче народити сонце: так широко й тілисто лежав він на обрії.

Та він ошукав мене своєю вагітністю; до того ж у місяці я радше бачу чоловіка, а не жінку.

Хоча в цього сором'язливого нічного мрійника чоловічого мало. Воістину, з нечистим сумлінням блукає він над покрівлями.

Бо цей чернець у подобі місяця ласолюбний і ревнивий, ласий до землі й до всіх радощів закоханих.

Ні, не до вподоби він мені, цей кіт на дахах! Огидні мені всі, хто скрадається до напіввідчинених вікон!

Побожно й мовчки блукає він зоряними килимами — та мені не до вподоби чоловічі ноги, хцо ступають нечутно, ноги, на яких не брязнуть хоча б остроги.

У відвертого хода тверда, та кішка ходить по землі скрадаючись. Поглянь, місяць сходить по-котячому і нещиро.

Тонкі лицеміри, прихильники «чистого пізнання»,— з місяцем і я вас порівнюю. Вас я назву ласолюбами!

Ви також любите землю й земне: я добре вас розгадав! Та у вашій любові сором і нечисте сумління,— ви ніби місяць!

Земне зневажає ваш дух, а не ваше нутро: воно ж у вас найсильніше!

І тепер ваш дух соромиться, що догоджає нутру, і через той сором скрадається манівцями облуди.

«Найвищим щастям для мене,— каже собі ваш брехливий дух,— було б дивитись на життя без жадливості, не скидатися на пса, що аж висолопив язика; вдовольнятися спогляданням, умертвити волю, відцуратися себелюбних змагань і прагнень — бути холодним і зотлілим, мати нечутливе тіло — і сп'янілі місячні очі!

Наймиліше для мене,— спокушає себе спокушений,— було б любити землю, немов місяць, лише очима обіймати її красу.

Я назву це непорочним пізнанням усіх речей. Адже мені від них нічого не потрібно, хіба віддзеркалювати їх стооким свічадом».

Ох ви, тонкі лицеміри, ласолюби! Вам бракує невинності в пристрастях, і тому ви й паплюжите їх!

Воістину, ви любите землю не як творці, що радіють роботі й розвитку.

Де невинність? Там, де є воля до зачаття. І хто хоче творити щось вище, ніж він сам, у того, як на мене, найчистіше жадання.

Де краса? Там, де моє жадання має бути найдужчим; де я хочу любити й загинути, щоб образ не зостався лиш образом.

Любити й загинути — це поєднане споконвіку. Жадати любові,— отже, жадати і смерті. Так кажу я вам, страхополохи!

А ви свою кастровану зизоокість прагнете називати «спогляданням»! А те, що вдається намацати боягузливим оком, ви звете «прекрасним»! Ох, ви ж паскудите шляхетні слова!

Непорочні шукачі чистого пізнання, таж у тому ваше прокляття, що ви ніколи не народите, навіть якщо б і лежали широко й тілисто на обрії!

Воістину, ви сиплете з уст шляхетними словами: невже, брехуни, ми повинні вірити, що й серце ваше повне по вінця?

Та мої слова — невибагливі, зневажені, грубі; я залюбки підбираю те, що падає зо столу на ваших бенкетах.

Одначе я можу ними сказати істину лицемірам! Так, мої риб'ячі кістки, мушлі та колюче листя полоскочуть лицемірам носа!

Довкруг вас і ваших бенкетів завжди задуха: адже в повітрі застоялися ваші хтиві думки, брехня і потайливість!

Відважтеся спершу повірити собі — собі й своєму нутру! Хто сам собі не вірить, завжди бреше.

«Чисті», ви самі від себе сховались у лялечці Бога, а в тій лялечці зачаїлися, мов огидний кільчастий черв.

Воістину, «споглядальники», ви дурите! Навіть Заратустра був колись уведений в оману вашим божественним покровом; не розпізнав він зміїного клубка, що чаївся всередині.

Шукачі чистого пізнання, колись я мріяв побачити, як у ваших ігрищах проступає Божа душа! Ваше мистецтво марилось мені якнайкращим!

Зміїну нечисть і сморід, хитрощі ласолюбної ящірки приховувала від мене відстань.

Та я підступив ближче: настав для мене день,— а тепер настає й для вас,— коли урвались місяцеві походеньки!

Погляньте на нього! Який він заскочений і поблідлий — перед вранішньою зорею!

Бо вже сходить воно, вогненне, сходить його любов до землі! Невинність і палка пристрасть творця — ось де справжня сонячна любов!

Погляньте, як нетерпляче здіймається воно над морем! Хіба ви не відчуваєте спраглого й гарячого подиху його любові?

До моря хоче воно припасти й увібрати всю його глибочінь; тисячами грудей прагне до нього море.

Море хоче, щоб сонячна спрага цілувала його і впилася ним; воно хоче стати повітрям, височінню, світляною стежкою і самим світилом!

Воістину, я, немов сонце, люблю життя і глибокі моря.

Пізнання моє в тому, щоб усі глибини піднялися до мене на височінь!

Так казав Заратустра.


ПРО ВЧЕНИХ


Поки я спав, вівця об'їдала плющевий вінок на моїй голові, об'їдала, примовляючи: «Заратустра більше не вчений».

Об'ївши, вівця пішла собі далі. А мені те переказала дитина.

Люблю я полежати там, де бавляться діти, біля зруйнованого муру, серед будяків та червоних маків.

Для дітей, будяків та червоних маків я ще й досі вчений. Адже вони невинні навіть у своїй злості.

Та для овець я вже не вчений; так забаглося моїй долі — благословенна будь вона!

Бо ось у чому істина: я покинув будинок учених, ще й грюкнув за собою дверима.

Моя душа надто довго сиділа голодна за їхнім столом; на відміну від них я не можу братися до пізнання, немов до лузання горіхів.

Я люблю свободу, землю і свіже повітря; краще я спочиватиму на волячих шкурах, ніж на лаврах їхньої шани.

Я надто гарячий і попалений власними думками: часто мені навіть дух забиває. Тоді я мушу вийти на привілля, подалі від запорошених покоїв.

А вони, холодні й незворушні, сидять у затінку: всюди вони прагнуть бути лише глядачами й остерігаються сидіти на осонні.

Мов ті, що стоять на вулиці й витріщаються на перехожих, сидять вони й витріщаються на думки, що прийшли в чужі голови.

Як тільки доторкнешся до них руками, від них мимоволі здіймається курява, наче від мішків з-під борошна; та кому спаде на думку, що та курява від зерна й від золотої благодаті серпневої ниви?

Коли вони вдають з себе мудрих, мене морозить від їхніх дрібних сентенцій та істин: часто несе від них наче з болота; воістину, я чув уже, як там квакала жаба!

Спритні вони, вправні у них пальці: Що моя простота супроти їхнього розмаїття. їхні пальці плетуть, тчуть і снують — виплітають панчохи духу!

Вони хороші дзиґарі: слід лише правильно їх заводити! Тоді вони безпомилково показують час і тихенько цокають.

Наче млини, вони працюють і гримотять: тільки підкидуй їм своє стигле зерно! — вони зуміють тонко змолоти його і обернути на білу куряву.

Один одному вони пильно дивляться на пальці і нітрохи не вірять. Винахідливі на маленькі хитрощі, вони підстерігають тих, чиї знання кульгають,— підстерігають, наче павуки.

Я бачив, як вони з незмінною обережністю готують отруту, завжди при цьому надягаючи скляні рукавички.

А ще вони вміють грати шахрайськими костями; я бачив, як вони грали з таким запалом, що аж повпрівали.

Ми чужі одне одному, а їхні чесноти мені огидніші за їхню нещирість та шахрайські кості.

Коли я жив у них, то жив над ними. Тому вони й сердиті на мене.

Вони й чути не хочуть, щоб хтось ходив у них над головою; через те й наклали колод, землі й непотребу між мною та своїми головами.

Так вони приглушили мою ходу: досі мене найгірше чули найученіші.

Всі хиби й слабості людські поклали вони між собою і мною і назвали їх у своїх будинках «хиблогою».

Одначе із своїми думками я ходжу у них над головою; навіть коли б мені заманулося ходити по власних помилках, я все ж був би над ними й над їхніми головами.

Тому що люди не рівні: так каже справедливість. І те, чого хочу я, вони хотіти не сміють!

Так казав Заратустра.


ПРО ПОЕТІВ


— Відколи я краще знаю своє тіло,— сказав Заратустра одному з своїх учнів,— то дух для мене і далі дух, а все «неминуще» — тільки символ.

— Це я вже колись чув від тебе,— відповів учень,— і тоді ти додав: «Але поети забагато брешуть». Чому ж ти сказав, що поети забагато брешуть?

— Чому? — перепитав Заратустра.— Ти питаєш чому? Та я не з тих, у кого можна питати про їхнє «чому».

Хіба відучора почались мої переживання? Давно вже я пережив обгрунтування своїх думок.

Хіба ж я бочка для пам'яті, щоб зберігати ще й обгрунтування своїх думок?

Вже й так забагато для мене — самому зберігати свої думки; багато птахів відлітає.

А серед них у своїм голубнику помічаю і чуже мені приблудне пташеня, що тремтить, коли я кладу на нього долоню.

Так що казав тобі колись Заратустра? Що поети забагато брешуть? Але й Заратустра поет.

Чи віриш ти, що він тут не погрішив проти правди? Чому ти віриш у це?

Учень відповів:

— Я вірю в Заратустру.

Та Заратустра похитав головою й усміхнувся.

— Віра не дарує мені блаженства,— сказав він,— а надто віра у мене.

Та припустімо, ніби хтось цілком серйозно сказав, що поети забагато брешуть: він мав би рацію — ми брешемо забагато.

А знаємо надто мало, і погані з нас учні; отже, ми мусимо брехати.

І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруйної бовтанки готувалось у наших погребах; багато невимовного коїлося там.

Оскільки ми знаємо мало, то нам припадають до серця вбогі духом, надто коли це гарні молодички.

І ласі ми навіть до того, про що вечорами гомонять між собою старі баби. Це ми самі називаємо вічною жіночністю в нас.

Ніби існує якийсь особливий таємний шлях до знань, прихований від тих, що чому-небудь навчаються; ми віримо в народ і «мудрість» його.

Усі поети вірять: коли хтось, лежачи в траві або на самотньому схилі, нащулить вуха, то трохи дізнається про те, що відбувається між небом і землею.

А коли на поетів находять хвилі ніжності, вони завжди гадають, ніби сама природа закохана в них.

І ніби вона підкрадається до їхніх вух, щоб нашептати таємничі, пестливі, повні любові слова,— цим величаються й хизуються вони перед усіма смертними!

Ох, між небом і землею є стільки всього, про що мріяти дозволяли собі лише поети!

А надто вище неба: адже всі боги — це маяччя й вигадки поетів!

Воістину, нас завжди тягне вгору — у царство хмар: на них ми садимо своїх барвистих пустунчиків і називаємо їх богами та надлюдьми.

Адже вони якраз досить легкі для тих престолів — всі ці боги й надлюди.

Ох, як я стомився від усього недосяжного, що неодмінно хоче стати реальністю! Ох, як стомився я від поетів!

Поки Заратустра говорив, гнівався на нього учень його, однак мовчав. Замовчав і Заратустра; погляд його був звернутий усередину, неначе вдивлявся він у безмірну далечінь. Нарешті Заратустра зітхнув і перевів дух.

— Я — від сьогодні й від учора,— сказав він тоді,— та є в мені щось від завтра, від післязавтра і від колишнього.

Я стомився від поетів, давніх і новітніх: неглибокі вони для мене й плиткі.

Недалеко сягали вони думкою углиб, тому й не опускалися їхні почуття до самого дна.

Трошки хтивості й трошки нудьги — це ще найкращі їхні помисли.

Зітханням і шарудінням привидів видається мені дзенькіт їхніх арф; що знали вони дотепер про вогняне шаленство звуків!

До того ж, як на мене, поети не досить полюбляють чистоту: всі вони каламутять воду, щоб вона здавалася глибшою.

Цим вони люблять видавати себе за примирителів,— та для мене вони залишаються звідниками й баламутами, половинчастими й нечистими!..

Ох, я закидав свої сіті в їхні моря й хотів наловити доброї риби, та завжди витягав голову якого-небудь старого бога.

Так голодному море подавало камінь. Та й самих поетів, мабуть, породило море.

Звісно, в них трапляються й перлини, тим більше самі вони скидаються на мушлі. Часто замість душі я виявляв у них солоний слиз.

Від моря вони навчилися й пихи: хіба море не павич над павичами?

Навіть перед найбридкішим з усіх буйволів розпускає воно свій хвіст, йому ніколи не набридає те розкішне віяло із срібла й шовку.

Наіндичено дивиться на це буйвол, душею прихильний до піску, а ще прихильніший до негрів, та найприхильніший — до болота.

Що йому краса, і море, й павичеві оздоби! Це порівняння я прикладаю до поетів.

Воістину, сам їхній дух — павич над павичами й море пихи!

Глядачів потрібно поетовому духові,— бодай хоч і буйволів!..

Та мені вже набрид цей дух і я вже бачу годину, коли він набридне сам собі.

Я вже бачив, як мінялися поети, звертаючи свій погляд на себе.

Я бачив, що вже йдуть спокутники духу: вони виросли з поетів.

Так казав Заратустра.


ПРО ВИДАТНІ ПОДІЇ


У морі — неподалік Заратустриних блаженних островів — є острів, на котрому завжди димить вогнедишна гора; народ, а надто старі баби кажуть, що нібито нею, тією суцільною скелею, привалили браму до пекла; та все ж крізь вогнедишну гору пролягає вниз вузька стежина, що веде до брами.

На той час, коли Заратустра перебував на блаженних островах, лучилося якомусь кораблеві кинути якір біля острова, де стоїть вогнедишна гора; команда його ступила на берег постріляти кролів. Та під полудень, коли капітан та його люди знову посходились докупи, побачили вони раптом, як повітрям до них наближається людина і чийсь голос виразно промовив: «Пора! Давно пора!» Та коли видиво було зовсім близько, то, наче тінь, швидко пролетіло повз них у напрямку вогнедишної гори,— тоді вони, до краю збентежені, впізнали, що то був Заратустра; бо всі, опріч самого капітана, вже бачили його і любили його, як любить народ: відчуваючи заразом і любов, і страх.

— Дивіться! — крикнув старий керманич.— Заратустра йде до пекла!

Тоді ж, коли ці корабельники ступили на вогняний острів, поширилась чутка, що Заратустра пропав; а коли питали його друзів, ті розповідали, що Заратустра сів уночі на корабель, не сказавши, куди хоче податись.

Усі стривожились, а через три дні до цієї тривоги долучилась розповідь корабельників, і люди вже скрізь казали, що Заратустру забрав диявол. Хоч учні його сміялись із тієї балаканини, а один навіть сказав: «Я радше повірив би, що то Заратустра забрав диявола»,— в глибині душі всі вони занепокоїлись і засумували; яка ж велика була їхня радість, коли на п'ятий день Заратустра об'явився серед них.

І ось оповідь про розмову Заратустри з вогняним псом.

— Земля,— сказав він,— має кору, і ця кора уражена хворобами. Наприклад, одна з цих хвороб називається «людина».

А друга хвороба називається «вогняний пес»: про нього люди багато наслухались брехні й самі набрехали.

Щоб розвіяти цю таємницю, я перейшов море і побачив саму голу істину,— справді! — босу аж до шиї.

Тепер я вже знаю того вогняного пса, а заразом і всіх чортів вивержень і повалень, котрих бояться не тільки старі баби.

Виходь, вогняний собако, зі своєї безодні,— гукнув я,— і признайся, яка вона заглибока! Де ти там пирхаєш?

Ти вволю п'єш із моря: це виказує твоє пересолене красномовство! Справді, як на підземного пса, ти надто багато поживи береш з поверхні!

Для мене ти, в щонайліпшому разі, черевомовець землі; щоразу, коли я чув чортів вивержень і повалень, я помічав, що в них мова така, як у тебе: солона, брехлива й плитка.

Ви вмієте гарчати і сіяти попіл! Ви великі хвальки й добре опанували мистецтво кип'ятити намул.

Де ви, там неодмінно має бути поблизу намул і багато ніздрюватого, пористого й защемленого: все це рветься на волю.

«Воля»,— найохочіше галасуєте ви; та я розучився

вірити у «видатні події», тому що круг них багато галасу й диму.

Повір мені, друже пекельний шуме! Найвидатніші події — це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.

Не навколо винахідників нового галасу, а навколо винахідників нових цінностей обертається світ; він обертається нечутно.

І признайся-но! Коли твій галас і дим розвіювались, було видно, що майже нічого не сталося. Що з того, що місто обертається на мумію і обеліск лежить у болоті!

А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі — кидати сіль у море, а обеліски — в болото.

В болоті вашої зневаги лежав обеліск; але такий його закон, що із зневаги повстає для нього нове життя й жива краса!

Тепер він зводиться в божественній подобі, спокушає своїми стражданнями; воістину, руйнівники, він ще подякує вам, що ви повалили його!

Таку пораду даю я царям, і церквам, і всьому, що старе літами й чеснотами — дайте лиш повалити себе! Щоб ви знову повернулися до життя, а до вас — чесноти!

Так промовляв я перед вогняним псом, та він з гарчанням урвав мене й запитав:

— Церква? Що це таке?

— Церква? — відповів я.— Це різновид держави, до того ж найоблудніший. Та помовч, лицемірний собако! Свій рід ти знаєш краще за інших!

Держава, як і ти,— пес лицемірства; як і ти, вона любить здіймати галас і пускати дим,— щоб повірили, ніби вона, як і ти, черевомовець.

Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі,— і їй вірять.

Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.

— Як,— закричав він,— найзначніший звір на світі? І їй вірять?

І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.

Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:

— Ти гніваєшся, вогняний собако,— отже, рацію маю я!

А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.

Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?

Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!

Та золото й сміх бере він з серця землі, бо,— щоб знав ти нарешті,— серце землі з золота.

Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив — скаву! скаву! — і заповз у свою печеру.

Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.

— Що мені думати про це! — сказав Заратустра.— Хіба я привид?

Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?

Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі — а то ще заживу я з нею лихої слави.

І знову Заратустра хитав головою й дивувався.

— Що мені думати про це! — повторив він.—

Чому привид кричав: «Пора! Давно пора!»

Чого це — давно пора?

Так казав Заратустра.


ВІЩУН


«...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.

З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

І з кожного горба залунало у відповідь: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?

Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.

Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом,— та навіть вогонь стомився від нас.

Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!

Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, — так лунає наша скарга над гладінню боліт.

Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі — у могильних склепах!»

Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.

— Воістину,— сказав він своїм учням,— ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!

Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!

Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.

І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.

— Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!

Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.

Я зрікся всілякого життя,— так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.

Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.

Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!

Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.

З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.

Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.

Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.

Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.

Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.

Альпа! — гукав я.— Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?

І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.

Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.

Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.

Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.

Я жахливо налякавсь і впав додолу. І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.

Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.

Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав:

— Саме твоє життя тлумачить нам цей сон, о Заратустро!

Хіба ти сам — не той вітер, що з пронизливим свистом розчиняє брами в замку Смерті?

Хіба ти сам — не та домовина, повна розмаїтої злоби й ангельських гримас життя?

Воістину, дитячим сміхом на тисячу ладів входить Заратустра в усі могильні склепи, сміючись з нічних та могильних сторожів і з усіх, хто брязкає чорними ключами.

Жахатимеш і валитимеш ти їх своїм сміхом; непритомність і пробудження показують твою владу над ними.

Оборонець життя, навіть коли западуть довгі сутінки й наляже смертельна втома, ти й далі світитимеш у нашому небі!

Ти показав нам нові зірки й нові розкоші ночі; воістину, сам сміх напнув ти над нами яскравим наметом.

Відтепер із домовин завжди литиметься дитячий сміх; відтепер, долаючи смертельну втому, завжди віятиме потужний вітер: цього сам ти запорука і віщун!

Воістину, самих своїх ворогів бачив ти уві сні: це був твій найважчий сон!

Але як ти прокинувся від них і прийшов до себе, так і вони мають прокинутись від себе і прийти — до тебе!

Так казав учень; решта з'юрмились круг Заратустри, хапали його за руки й хотіли його умовити встати з ліжка, відкинути печаль і повернутись до них. Та Заратустра, випроставшись, сидів на ліжку, дивлячись просто себе. Мов той, хто повертається з далекої мандрівки, він дивився на учнів, вдивлявся у їхні обличчя і не впізнавав їх. Коли ж вони підняли Заратустру й поставили на ноги, його погляд одразу змінився; він збагнув усе, що сталося, погладив бороду й сказав твердим голосом:

— Гаразд! Для цього настане своя пора; та подбайте-но, учні мої, щоб ми добре пообідали, та хутчіш! Так загадав я спокутувати недобрі сни!

А віщун має їсти й пити обіч мене; воістину, я ще покажу йому море, в якому він може втопитись!

Так казав Заратустра. А потім він довго вдивлявся в обличчя учня, котрий тлумачив сон, і хитав головою.


ПРО СПАСІННЯ


Одного разу, коли Заратустра переходив через великий міст, оточили його каліки й старці, і один горбань так промовив до нього:

— Поглянь, Заратустро! Навіть народ навчається від тебе й проймається вірою в твоє вчення; та щоб він цілковито тобі повірив, потрібне ще одне: ти мусиш переконати й нас, калік! Тут у тебе прекрасний вибір і, воістину, не одна нагода показати себе! Ти можеш зцілювати сліпих і ганяти кульгавих; а в того, хто має забагато за спиною, міг би трохи забрати,— це, гадаю, було б чудовим засобом змусити калік повірити в Заратустру!

Але Заратустра заперечив горбаневі так:

— Коли найбільшого горбаня позбавляють горба, то заразом позбавляють і духу,— так учить народ. Коли сліпому повертають очі, він бачить на землі надто багато поганого, так що кляне свого зцілителя. А той, хто дарує каліці можливість ходити, завдає йому величезної шкоди: бо як тільки він зможе ходити, його нечестя рушать в дорогу разом із ним,— так учить про калік народ. І чому б Заратустрі не вчитись у народу, якщо народ учиться в Заратустри?

Однак відколи я живу серед людей, те, що я бачу, що одному бракує ока, другому — вуха, третьому — ноги, а є й такі, що не мають язика, носа або голови,— для мене найменше лихо.

Я бачу і бачив гірше, і безліч такого страхітливого, іцо про все не хотілося б казати, а про дещо хотілося б і змовчати: це, власне, люди, які не більше ніж одне велике око, або один великий рот, або одне велике черево, або щось інше велике,— таких я називаю каліками навпаки.

І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: «Це вухо! Вухо завбільшки з людину!» Приглянувся пильніше: воістину, за вухом ворушилось іще щось жалюгідно мізерне, нужденне й кволе. І справді, велетенське вухо сиділо на маленькому, кволому стебельці,— і тим стебельцем була людина! Озброївши око лупою, можна було навіть розпізнати маленьке заздрісне личко; а ще роздуту душеньку, що дрижала на стебельці. А народ казав мені, що велике вухо не просто людина, а велика людина, геній. Та я ніколи не вірив народові, коли він говорив про великих людей,— і тому дотримувався думки, що це каліка навпаки, у котрого всього замало, а чогось одного — забагато.

Сказавши так горбаневі й тим, кого той боронив і репрезентував, Заратустра з глибоким невдоволенням обернувся до учнів і сказав:

— Воістину, друзі мої, я ходжу серед людей, як серед людських уламків та обрубків!

Найжахливіше для ока мого — це бачити людину пошматованою й розкиданою, неначе на бойовищі.

І коли мій погляд переходить від сьогодення до минулого, то скрізь натрапляє на одне й те саме: уламки, обрубки й моторошні випадки — і жодної людини.

Сьогодення й минуле на землі,— ох, друзі мої,— це мені найнестерпніше; я не зміг би жити, якби не був провидцем того, що має прийти.

Провидець, повний жадань і творінь, саме майбуття й міст до майбутнього — ох, ще й каліка на цьому мосту; все це — Заратустра.

І ви також часто запитували себе: «Хто для нас Заратустра? Як нам називати його?» Й у відповідь, як і мені самому, звучали запитання.

Може, він тільки роздає обіцянки? Чи й виконує? Завойовує? Чи тільки отримує у спадок? Плоди осені? Чи тільки леміш для оранки? Лікар? Чи хворий?

Чи він поет? Праведник? Визволитель? Чи приборкувач? Добрий? Чи лихий?

Я ходжу серед людей як серед уламків майбутнього,—' того майбутнього, котре бачу я.

В тому й моя творчість, і зусилля, щоб зібрати й скласти докупи уламки, загадки і моторошні випадки.

Хіба міг би я бути людиною, якби людина не була ще й поетом, розгадником та спасителем!

Порятувати тих, що вже відійшли, і перетворити всіляке «було» в «так хотів я»,— тільки це назвав би я спасінням!

Воля — так називається визволитель і вісник радості, цьому вчив я вас, друзі мої! А тепер навчіться ще й такого: сама воля ще в'язень.

Жадання визволяє: та як називається те, що й на визволителя накладає ланцюги?

«Було» — це зубовний скрегіт і жорстокі муки самотності для волі. Безсила проти того, що вже скоїлось, вона — неприхильна до минулого.

Повернутись назад воля жадати не може; а що їй не здолати час і його пожадливість — у тому жорстокі муки самотності для волі.

Жадання визволяє: чого лише не вигадує жадання, щоб позбутися своїх мук і поглузувати із своєї в'язниці?

Ох, безумцем стає кожний ув'язнений! У глупоті шукає собі спасіння й ув'язнена воля.

Що час не тече назад,— ось на що вона люта; «було» — це камінь, котрий не може вона котити.

Ось вона з люттю й досадою котить камені і помщається тому, хто не відчуває, як вона, люті й досади.

Так воля, визволителька, стала завдавати страждань; усьому, що може страждати, помщається вона за те, що не може повернутись назад.

В цьому, і тільки в цьому й полягає помста: в неприхильності волі до часу та до його «було».

Воістину, велика глупота живе в нашій волі,—і стало прокляттям всього людського, що цієї глупоти навчився дух!

Дух помсти: досі, друзі мої, він був найкращим помислом людини; де було страждання, там завжди мала бути і кара!

«Кара» — власне так називає себе помста; скориставшись облудним словом, вона видає себе за чисте сумління.

Оскільки той, хто має жадання, й сам страждає, що не може повернути свої жадання на минуле, то саме жадання й усе життя повинні ставати карою!

І тому хмара за хмарою громадились над духом, аж врешті безумство стало проповідувати: «Все минає, і тому все заслуговує, щоб минути!»

Закон, за яким час має пожирати своїх дітей,—сама справедливість,— проповідувало безумство.

Морально всі речі впорядковано правом і карами. О, де ж спасіння від навали речей і від кари «буттям»? — проповідувало безумство.

Чи може існувати спасіння, коли існує довічне право? Ох, не зрушити камінь «було»: довічними повинні бути й усі кари,— проповідувало безумство.

Жодне діяння не можна знищити,— як можна карою розчавити його? У тому, власне, й довічність кари «буттям», що буття довічно мусить знову ставати діянням і провиною!

Хіба що воля сама себе спасе і жадання буде одне: не жадати. Та ви, брати мої, знаєте иі баєчки безумства!

Я відвертав вас геть від цих баєчок, коли вчив: «Воля — це творець».

Всіляке «було» — це уламок, загадка, моторошний випадок, аж поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я!»

Поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я! Цього й хотітиму!»

Та чи казала вона таке? І коли це сталося? Хіба воля вже відпряжена від власної глупоти?

Хіба воля вже стала собі спасителем і вісником радості? Хіба забула дух помсти й зубовний скрегіт?

Хто навчив її примиритися з часом і тим, що вище за всяке примирення?

Вищого за всяке примирення повинна жадати воля, що є, власне, жаданням влади. Але як це відбудеться? Хто навчить її повернути жадання в минуле?

Але тут Заратустра раптом змовк, і здавалося, ніби він чогось дуже злякався. Наляканими очима подивився на учнів, і його погляд, мов стрілою, пронизував їхні і щирі, і потаємні думки. Та за хвилину він засміявся і сказав примирливо:

— Важко жити з людьми, адже так важко мовчати. Надто балакунові.

Так казав Заратустра. Та горбань прислухавсь до розмови і водночас затуляв обличчя; почувши, що Заратустра сміється, він з цікавістю позирнув на нього і повільно промовив:

— А чому Заратустра розмовляє з нами інакше, ніж із своїми учнями?

Заратустра відповів:

— Що тут дивного? З горбатим слід розмовляти по-горбатому!

— Гаразд,— сказав горбань,— а з пралями слід порпатися в брудному шматті.

Та чому Заратустра каже своїм учням інакше, ніж сам собі?


ПРО ЛЮДСЬКУ МУДРІСТЬ


Не висота — круча жахає!

Круча, де погляд зривається вниз, а рука хоче вчепитись за щось угорі. А серце знетямлюється від подвійного жадання.

Ох, друзі, вгадайте ж подвійне жадання мого серця.

Моя круча і моя небезпека в тому, ідо мій погляд зривається вгору, а рука хотіла б зіпертись у глибинах!

До людини звернене моє жадання, ланцюгами я себе прив'язую до людини, бо мене пориває вгору, до надлюдини: адже то моє друге жадання.

І тому я й живу серед людей мов сліпий, ніби не знаю їх зовсім: треба, щоб руки вірили, що буде тверда опора.

Я не знаю вас, люди,— ця пітьма й ця потіха часто западає довкруг мене.

Я сиджу біля брами, доступний кожному пройдисвітові, й питаю: хто мене хоче обдурити?

Моя перша людська мудрість у тому, що я дозволяю себе обдурити, щоб не стерегтися дурисвітів.

Ох, якби ж я остерігався людини! Хіба тоді могла б вона стати якорем для моєї повітряної кулі! Надто легко відірвало б мене і понесло!

Так мені вже судилося, що я не знатиму обережності.

Хто не хоче серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою.

І для розради я часто казав собі так: «Гаразд! Підводься, старе серце! Не поталанило тобі, маєш нещастя: отож утішайся ним, наче щастям!»

Моя друга людська мудрість у тому, що я більше шкодую марнославних, аніж гордих.

Хіба вражене марнославство не матір усіх трагедій? Та де уражена гордість, там виростає щось краще за гордість.

Щоб на життя приємно було дивитись, його слід добре грати: однак для цього потрібні вправні актори.

Всі марнославні — вправні актори: вони грають і прагнуть, щоб на них дивилися з охотою — у цьому бажанні ввесь їхній дух.

Вони грають самі себе, вигадують себе; біля них я люблю приглядатися до життя — це лікує від нудьги.

Тому я й шкодую марнославних, що вони — лікарі моєї нудьги і прив'язують мене до людини, мов до якого видовиська.

Та й потім: хто виміряє всю глибину скромності марнославного! Я прихильний до нього, і через ту скромність мені його шкода.

Від вас він хоче навчитися вірити в себе; його пожива — ваші погляди, він їсть похвалу з ваших рук.

Навіть вашій брехні він вірить, якщо та брехня до нього прихильна: адже в найпотаємнішій глибині його серце зітхає: «Хто я такий!»

І якщо істинна чеснота — та, якої не усвідомлюють, то й марнославний не знає про свою скромність!

Моя третя людська мудрість у тому, що попри ваше боягузтво, лихі люди мені не огидні.

Я щасливий, зустрічаючи чудеса, народжені жагучим сонцем: тигрів, пальми і гримучих змій.

Також серед людей є прекрасні діти жагучого сонця, і навіть серед лихих є багато дивовижного.

Як і наймудріші з вас видались мені не такими вже й мудрими, так і людська злоба, як на мене, менша за свою славу.

І часто я, хитаючи головою, запитував: «Гримучі змії, навіщо ж іще гриміти?»

Воістину, навіть зло має своє майбутнє! Адже і найгарячіший південь ще не відкритий для людини.

Скільки всього називають тепер найлютішим злом, коли воно лише дванадцять футів завширшки й три місяці завдовжки! Та колись на світ з'являться й більші дракони.

Щоб надлюдині не бракувало гідного її дракона, наддракона, жагучому сонцю треба ще довго палати над вологим пралісом!

Ваші дикі кішки мали б спершу обернутись на тигрів, отруйні ропухи — на крокодилів; доброму мисливцеві — добре полювання!

Добрі й праведні! Ви воістину носите в собі багато кумедного, а передусім страх перед тим, що досі називали «дияволом»!

Ваша душа така далека від усього великого, що надлюдина налякала б вас своїм добром!

Мудрі й обізнані, ви утекли б від сонячного жару мудрості, в якій з насолодою купає своє голе тіло надлюдина!

А ви ж найвищі з тих, кого мені доводилося бачити! Ось чому я сумніваюсь у вас і потай сміюся: гадаю, ви назвали б мою надлюдину дияволом!

Ох, стомивсь я від найвищих і найкращих; з їхньої «висоти» мене потягло вище, далі від них, до надлюдини!

Жах огорнув мене, коли я побачив цих кращих голими: тоді виросли в мене крила, щоб летіти в далеке майбутнє.

У найдальше майбутнє, у південніші півдні, про які не снив іще жодний художник; туди, де боги соромляться всякого одягу!

Та вас, ближні мої й сучасники, я хотів би бачити переодягненими, і вирядженими, і марнославними, і гідними,— отже, «добрими і праведними».

І сам я хочу сидіти серед вас переодягненим, щоб не міг упізнати ні вас, ні себе: це, власне, і є моя остання людська мудрість.

Так казав Заратустра.


НАЙТИХІША ГОДИНА


Що сталось зі мною, друзі мої? Ви бачите мене занепокоєним, гнаним, мимоволі покірливим, готовим піти — ох, піти від вас якомога далі!

Так, Заратустра ще один раз мусить усамітнитись; та цього разу нерадо повертається ведмідь у свій барліг!

Що сталося зі мною? Хто мене силує? — Ох, цього хоче моя розгнівана повелителька, вона розмовляє зі мною; чи називав я хоч колись її ім'я?

Вчора ввечері промовляла до мене моя найтихіша година — ось ім'я моєї жахливої повелительки.

А сталося це так — я ж бо мушу сказати вам усе, щоб не мали ви гіркоти в серці на того, хто несподівано розлучається з вами.

Чи знаєте ви, як лякається той, хто засинає? —

Він лякається аж до пальців ніг, бо земля втікає з-під нього й починається сон.

Це я вам кажу для порівняння. Вчора в найтихішу годину втекла з-під мене земля: почався сон.

Стрілка зрушилась, годинник мого життя перевів дух,— ніколи ще довкруг мене не западало такої тиші: серце моє злякалось.

І тоді щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро?»

Почувши, я скрикнув від ляку, зблід, як полотно, але не казав нічого.

Тоді вдруге щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро, але не кажеш!»

І нарешті я, мов той упертюх, відповів: «Так, я знаю про це, але не хочу казати!»

Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Заратустро, ти не хочеш? Це правда? Не будь таким упертим!»

Я заплакав, затремтів, як дитина, і сказав: «Ох, я хочу, але — не можу! Звільни мене від цього! Це мені не під силу!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі до того, Заратустро! Скажи своє слово й розбийся!»

Я відповів: «Ох, хіба це моє слово? Хто я такий? Я чекаю на гіднішого,— об нього я й розбитися не вартий».

Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі з того, Заратустро? Як на мене, ти не досить смиренний. Смиренність має найгрубшу шкуру».

Я відповів: «Чого лиш не зазнала шкура моєї смиренності! Я живу біля підніжжя своєї висоти: які ж зависокі мої вершини? Ніхто мені цього не сказав. Зате свої долини я знаю добре».

І знову щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, кому судилося зрушити гори, той зрушить і долини, й низини».

Я відповів: «Моє слово ще не зрушило жодної гори, а сказане мною не доходило до людей. І хоч я йшов до людей, та ще не дійшов до них».

І знову щось сказало мені без голосу: «Що ти знаєш про це! Роса спадає на трави, коли ніч наймовчазніша».

Я відповів: «Вони глузували з мене, коли я відшукав свій власний шлях і пішов ним; і тоді мої ноги й справді тремтіли.

І так казали вони мені: «Ти забув шлях, а тепер навіть забуваєш, як треба ходити!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі їхні глузи! Ти той, хто розучився коритись: віднині ти повинен наказувати!

Хіба ти не знаєш, хто усім найпотрібніший? Той, хто наказує зробити велике.

Зробити велике важко, але наказати зробити велике ще важче.

Ось що тобі найважче простити: ти маєш владу, але не хочеш владарювати».

І я відповів: «Щоб наказувати, мені бракує левиного голосу».

І знову щось наче прошептало мені: «Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках.

О Заратустро, ти повинен ходити тінню прийдешнього — так ти наказуватимеш і, наказуючи, вестимеш інших».

Я відповів: «Я соромлюся!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.

Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!»

Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: «Я не хочу».

Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!

І востаннє щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, плоди твої дозріли, однак ти не дозрів до плодів своїх!

Отож тобі слід знов усамітнитись: тобі ще треба визріти».

Знову залунав і відлетів сміх: круг мене запала тиша, важка, гнітюча тиша. Я лежав на землі, по моєму тілу струмочками стікав піт.

Тепер ви почули, чому я знову мушу усамітнитись. Нічого не втаїв я перед вами, друзі мої.

І все це ви почули від мене,— а я ж завжди був наймовчазнішим! І таким я хочу залишитись!

Ох, друзі мої! Я міг би вам ще щось сказати, я міг би вам ще щось дати! Чому ж не даю? Хіба я скупий?

Та коли Заратустра вимовив ці слова, його заполонила велика скорбота від близької розлуки з друзями, так що він заридав уголос, і ніхто не міг його втішити. Поночі, покинувши друзів, він подався геть.

Загрузка...