Танґо смерті

D

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір’ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м’ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «ґрифу» – вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку – сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п’янкому ароматі смажених конфітур з ягід і рожі.

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в’їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю – починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси* волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротярі – гуцули та лемки – ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!» Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп – одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посипані маком, другі – сіллю, а найбільшу славу мали «майові» – золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посипані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи: «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», – лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли-небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою – без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали: «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі – солом’яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи: «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно-чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, волохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей – Сколе, Косів, Жаб’є. Бойки з довгими вусами і з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньова продавала кишки, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, траґач* або дорожкар*, вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники, смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки – кайзерки і штанґлі.

Щосуботи цілим містом котилися гучні виляски, схожі на постріли, але ніхто не стріляв, то господині тріпали, розвісивши на рейках, килими, доріжки, перини й подушки. Раз на місяць кухня перетворювалася на Африку – то був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понеділок, крохмалили у вівторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередодні Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки, а вранці, коли приходила до нас прачка, здорова дівка з грубими руками і ногами, і кухню опановувала тропічна температура, від підлоги до стелі клубочилася пара, вікна вкривалися туманом, крізь них уже нічого неможливо було роздивитися, зате зручно було малювати різні мармизи, піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки. Прачка брала мило фабрики Шіхта, клала білизну на «пральку», або ж «маґлівницю» – широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці – намилювала її і їздила зверху донизу поперек рівчаків – шур-шур-шур! Небавом у балії аж пінилося від милиння, і я не міг втриматися, аби не набрати його повну жменю і милуватися цією пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки і мруґала до мене дрібнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, починав спливати потом, бо ж білизну після першого прання витягували з балії і виварювали у виварках, задуха врешті виганяла мене з кухні. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслінових мішечках, вода ставала яскраво-кобальтового кольору, але білизна після такого синення ставала не блакитною, а ще білішою, синька розчинялася у воді маленькими хмарками, які витягувалися тоненькими волокнами і мацаками, скидаючись на чудисько з безліччю довгих тонюсіньких ніжок, так само тягнулася і розчинялася кров у воді, якщо опустити в неї порізаний палець, не диво, що мені малому здавалося, ніби хмари в небі – це перини, які купаються у розпущеній синьці. Крохмаль був в’язким і липким, він робив воду густішою, виполоскані у ньому простирадла хрумкотіли, накрохмалені сорочки робилися штивними, їх прасували ще вологими, і тоді припалена праскою клейковина видобувала запах пригорілого печива. Праски наповнювали гарячим вугіллям, вони були важкими; і треба було стежити, щоб після них не залишалися смуги кіптяви, але вугілля мусило бути особливе – деревне та й щоб добре перепалене, бо від неперепаленого вугілля праска чаділа, а моя мама потім нарікала, що болить голова.

А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів* так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне.

Але найпривабливіше Львів виглядав вечорами, коли запалювалися ліхтарі, блимали яскраві неонові написи й реклами, світилися вітрини, а з ресторацій і каварень долинала музика, тоді залюднювалося корзо*, від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної, починаючи з шостої вечора і геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичів – пані в капелюхах, пани в чорних мельониках*, військові в мундирах, студенти в корпоративних шапках – адже саме тут відбувалися рандки*, і усі вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестріваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кілька слів, а то й гуртуючись у більшу компанію, йшли до ресторації, на корзо можна було зустріти усіх своїх знайомих, і так було щовечора, винятком була неділя, коли на корзо випливали тлуми людей після служби Божої о дванадцятій, проспацерувавши правим боком Академічної, тлум вертався уже лівим боком, переходив на правий бік і, повторивши ту саму прогулянку ще кілька разів, розсипався по каварнях та цукернях; опинившись серед цього тлуму, ти, мовби підхоплений течією, плив звільна, не прискорюючи і не сповільняючи ходи разом із усіма, і почував себе цілком затишно, лише зрідка ця людська течія утворювала невеликі затори: батьки з дітьми обов’язково зупинялися біля вітрини крамниці Кляфтена з дитячими іграшками, та і як було не спинитися, коли там, на вітрині, відбувалася справжня битва, мініатюрні солдати готувалися до атаки, біля гармат завмерли гармаші, полководці обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи пані Теличкової і не перехопити кілька смачнючих канапок, а далі погуляльників чекала казкова вітрина цукерні Залевського, де можна було побачити мініатюрну цукерню – малесенькі лялечки в білому вбранні виконували свою поважну роботу: одна місила тісто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макітрі, п’ята всаджала тісто на лопаті у піч, а всі вони рухалися від електричних моторчиків; перед Різдвом і Великоднем вітрина мінялася, перетворившись на святковий стіл з чоколядових і марципанових виробів, які імітували свячені страви – паски, крашанки, шинки і цілих поросят, ще там були зайчики і баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвінком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькі пляшечки з лікером і прив’язаними до довгих шийок чарочками. Ці вітрини мінялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тільки-но опинившись на корзо. Але після дев’ятої вулиці починали порожніти, усі поспішали додому, бо о десятій вечора шимони замикали вхідні брами до кам’яниць, і опісля, щоб увійти до будинку, треба було дзвонити шимонові у дзвіночок і платити шперу* – 25 чи 50 грошів за послугу.

А ще я з мамою залюбки ходив на Кракідали – дивовижний світ, який розпочинався за Оперним театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаїлася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й вирувала тандита* чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола площі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям. Кракідали – це справжнє царство жидівське, тут можна побачити і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бородатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісноти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких парують нехитрі перекуски. А головне – треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і навіть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини. Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки, панує постійний рух, а в повітрі бринить гучна какофонія звуків.

Ось якийсь хитрий батяр демонструє пляшку з-під горілки з водою, а у воді стоїть фігурка пірнальника досить великих розмірів, через горлянку він вочевидь влізти ніяк не міг, а тому батяр і запитує: «Як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?» – і, роззирнувшись по роззявах, пояснює: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкілєтик пірнальника. А потому його ся засипує магічним порошком. Тоди вода стає така білюська, як молоко. Потім ставите го на шафі, а за гудину вода знову чиста і прузора. І во – маєте! І вже кожен може зувидіти, як такий грубий пірнець вліз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, і батяр добиває його останнім аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Нє – шоб діти ся бавили, а то є річ незамінна в хатній гуспударці. Бо той пірнець цілюський день виблискує, як зоря, а вночі світиться так, жи можна при нім читати газети, вишивати і вечеряти. І шо ви си мислите – кілько таке щастє куштує? Ви не пувірите! Цей сьлічний пударунок на іменини альбо шлюб куштує тільки двайціть грошів! А двайціть грошів – то ні для кого не гроші, нє?» І знову він озирає тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?»

Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, брики – різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб – старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами, – які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.