Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

29

Наступного ранку Юкі сказала, що ми їдемо на зустріч із мамою. Оскільки нічого, крім материного телефонного номера, вона не знала, то я подзвонив на нього, коротко відрекомендувався і спитав, якою дорогою туди найлегше дістатись. Її мати винаймала котедж недалеко від Макахи. «Півгодини на автомашині від Гонолулу», — пояснила вона. «Гадаю, ми навідаємося до вас після першої», — сказав я. Після того я подався до найближчого пункту прокату автомобілів і позичив «Міцубісі-лансер». Нічого й казати, подорож видалася приємною. Ми ввімкнули радіо на всю потужність, відчинили всі вікна — і мчали автострадою уздовж морського узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Сонячне світло, морський солоний вітерець і пахощі квітів супроводжували нас усюди, де ми опинялися.

— Невже твоя мати живе сама? — раптом поцікавився я.

— Навряд! — ледь скрививши губи, відповіла Юкі. — Так довго за кордоном вона сама не могла б дати собі ради. Бо дуже непрактична. І без чужої допомоги їй не обійтися. Б’юсь об заклад — живе разом із коханцем. Як і тато. Пам’ятаєте того «голубого», що був у його домі? Вилощеного неприємного молодика, що, напевне, тричі на день приймає ванну і двічі переодягається.

— «Голубого»?

— А ви хіба не знали?

— Ні, не знав.

— Що за дурість! Та на нього досить глянути, щоб усе зрозуміти, — сказала Юкі. — Я не можу сказати, тато такий же чи ні, але що той молодик «голубий» — це точно. На всі двісті відсотків.

Радіо заграло «Roxy Music», і Юкі збільшила гучність.

— Мамі здавна подобаються поети. Хтось із молодих хлопців — відомих поетів чи лише початківців. Вона любить, аби він свої вірші декламував за її спиною, коли вона щось робить — скажімо, плівки проявляє. Вона на цьому схибилася. Дивна схильність. Які вірші поет читатиме — їй байдуже. Тільки б читав. Схоже, ніби вона на смерть до нього прив’язується… Краще вже було б, якби тато вірші писав. Та, як не крути, поета з нього не вийде…

«Дивна сімейка» — знову подумав я. Космічні Робінзони. Письменник-відчайдух, геніальна фотохудожниця, дівчина-медіум, «голубий» учень і коханець-поет… От тобі й на! Власне, яке місце я посідаю, яку роль виконую в цій екзальтованій, як під час приступу галюцинації, розширеній сім’ї? Може, клоуна біля дочки, що не в ладах з цим світом?.. «Та перестаньте!» — подумав я. Я тут довго не затримаюсь. У мене перепочинок. Зрозуміло? Перепочинок скінчиться — я мушу повернутися до розгрібання кучугур і не матиму часу з вами гратись. Усе це — тимчасове. Коротенький епізод, не пов’язаний із основним сюжетом. Цей епізод скоро дійде до свого кінця. Після того ви займетеся своїми справами, а я — своїми. Мені до душі простіший, зрозуміліший світ.

Як і радила Аме, перед Макахою я звернув праворуч з автостради та якийсь час проїхав у напрямі гір. Обабіч дороги траплялися раз по раз нетривкі хатини — здавалося, що перший великий тайфун геть-чисто позриває їхні покрівлі. Та незабаром вони скінчились і спереду показалися ворота до району суцільної забудови. Сторож-індієць, який чергував у будці, запитав, куди ми їдемо. Я назвав номер котеджу Аме. Сторож подзвонив кудись по телефону й, повернувшись до нас, кивнув.

— Гаразд, заїжджайте.

За воротами, куди око сягало, тяглися дбайливо доглянуті лужки. Кілька садівників, роз’їжджаючи на візках для гольфу, мовчки підстригали газони й крону дерев. Над травою раз у раз спурхували жовтодзьобі пташки. Одному із садівників я показав адресу матері Юкі й запитав, де це. «Там!» — відповів той і тицьнув пальцем убік — туди, де виднів плавальний басейн і купка дерев на газоні. Чорна асфальтована доріжка огинала басейн великим півколом. Я подякував садівникові й погнав по ній автомашину. Спочатку ми спустилися з одного пагорба, потім піднялися на другий — і під’їхали до будинку в сучасному стилі, пристосованому до тропічного клімату. Його двері виходили на веранду, під піддашшям гойдалися на вітрі металеві дзвіночки. Будинок щільно обступали екзотичні дерева з екзотичними плодами на гілках.

Ми з Юкі вийшли з автомобіля, піднялися по сходах і подзвонили у двері. Сухий перегук металевих дзвіночків під подувом напівсонного вітру навдивовижу гармонійно змішувався з музикою Вівальді, що линула з навстіж розчахнутих вікон. Секунд через п’ятнадцять двері відчинились — і перед нами з’явився чоловік. Засмаглий білий американець не дуже високого зросту, без лівої руки від самого плеча. Міцної статури, з вусами й борідкою, що надавали йому задумливого вигляду. У збляклій строкатій сорочці навипуск із короткими рукавами та спортивних шортах, із гумовими капцями на ногах. Приблизного мого віку. Не красень, але гарний з лиця. Як для поета — здається, надто кремезний. А втім, у світі трапляються і кремезні поети. В цьому нема нічого дивного. Адже світ широкий.

Чоловік глянув спочатку на мене, потім на Юкі, відтак іще раз на мене й, ледь-ледь схиливши голову, всміхнувся.

— Hello, — привітався він тихо англійською. А потім японською: — Коннітіва[26].

І потиснув нам руки — спочатку Юкі, потім мені. Не дуже сильно.

— Заходьте, будь ласка, — сказав він прекрасною японською мовою.

Чоловік провів нас у простору вітальню, посадив на великий диван і приніс нам із кухні на таці дві банки пива «Прімо», банку коли і три склянки. Ми з ним узялися до пива, а Юкі до своєї коли навіть не торкалася. Потім він підвівся, підійшов до стереопрогравача, зменшив гучність музики Вівальді й знову сів. Кімната чомусь здалася мені наче взятою з роману Сомерсета Моема. Широкі вікна, вентилятор під стелею, стіни, прикрашені виробами народного мистецтва народів південної частини Тихого океану.

— Вона зараз плівку проявляє, прийде через хвилин десять, — сказав він. — Будь ласка, почекайте тут. Мене звати Дік Норт. Я живу тут із нею.

— Радий познайомитися, — відповів я. Юкі мовчки дивилася на краєвид за вікном. Між деревами прозирало синє море. Над обрієм висіла одна-єдина хмара, схожа на череп пітекантропа. Вона застигла на місці й, видно, не збиралася рухатись. Якась уперта хмара. Зовсім біла, з чіткими обрисами. Жовтодзьобі пташки раз у раз Пурхали повз неї зі щебетом. Коли музика Вівальді скінчилася, Дік Норт підняв голку, спритно однією рукою взяв платівку, запхав її у конверт і поставив на полицю.

— Ви гарно розмовляєте японською, — сказав я. Бо все одно говорити не було про що.

Дік Норт кивнув, підняв одну брову, на мить заплющив очі й усміхнувся.

— Я довго жив у Японії, — сказав він нарешті. Відповідати не спішив. — Десять років. Уперше я прибув у Японію під час війни… В’єтнамської війни. І мені там сподобалося. Після війни я вступив до японського університету. Католицький університет. І тепер пишу вірші.

«Як і треба було сподіватися, — подумав я. — Не молодий і не дуже вродливий, але все-таки поет».

— Крім того, перекладаю хайку, танка[27] та сучасні японські вірші англійською, — додав він. — Важка робота, та ще й дуже.

— Мабуть, — погодився я.

Він приязно всміхнувся і спитав, чи я не вип’ю ще однієї банки пива. «Вип’ю», — відповів я. Він знову приніс дві банки пива. З неймовірною елегантністю однією рукою відкрив банку, налив пива у склянку й зі смаком випив один ковток. Відтак поставив склянку на стіл, кілька разів похитав головою і почав уважно розглядати плакат Ворхола на стіні.

— Дивна річ, — сказав він. — У світі немає одноруких поетів. Чому?.. Однорукі художники є. І навіть однорукі піаністи. Був навіть однорукий бейсболіст. А от цікаво, чому нема одноруких поетів? Але ж щоб писати вірші, здається, не має значення — одна рука в тебе чи три…

«Авжеж, це правда», — погодився я подумки. Бо писання віршів не залежить од того, скільки в людини рук.

— Ви можете пригадати однорукого поета? — спитав мене Дік Норт.

Я похитав головою. А втім, якщо чесно, то я не розуміюся на поезії й навіть імені жодного дворукого поета не можу пригадати.

— Одноруких серферів я знаю кількох, — провадив він далі. — Відпливають од берега ногами, а не руками. Спритні хлопці. Я сам трохи так умію…

Юкі встала й почала ходити по кімнаті. Зупинившись перед полицею, переглянула назви платівок і, не знайшовши для себе нічого цікавого, скривилася так, ніби хотіла сказати: «Яка дурість!» Після того як музика замовкла, вітальню заполонила сонна тиша. Іноді чулось, як за вікном завивали газонокосарки. Хтось голосно когось кликав. Тихенько бряжчали на вітрі металеві дзвіночки. Щебетали пташки. Одначе тиша все це пересилювала. Будь-який звук, що раптом з’являвся, вмить у ній тонув, не залишаючи по собі жодного сліду. Здавалося, ніби тисячі невидимих мовчунів, користуючись безшумними невидимими пилососами, збирали геть-усі навколишні звуки. Як тільки десь бринів найменший звук, вони зліталися туди й глушили його.

— Тиха місцевість, правда? — сказав я.

Дік Норт кивнув, із любов’ю глянув на свою єдину долоню й потім іще раз кивнув.

— Так, тиха. І це — найцінніше. Подібна тиша особливо потрібна для роботи таким людям, як ми з Аме. Усякі hustle-bustle нам нестерпні… Ну, як би це сказати… метушня і штовханина. Коли людей стільки, що не протовпитись. А як на вашу думку, в Гонолулу гамірно?

Я не вважав, що в Гонолулу так уже гамірно, але щоб не затягувати розмови, з ним погодився. Як завжди, Юкі поглядала за вікно, а на її обличчі можна було прочитати: «Яка дурість!»

— Кауаї — ото гарна місцевість! Тиха й малолюдна. Правду кажучи, я хотів би жити на тому острові, а не тут, на Оаху. Тут занадто багато туристів, занадто багато автомашин і висока злочинність… Однак я тут живу через роботу Аме. Разів два-три на тиждень їй доводиться їздити в Гонолулу. По матеріали. Їй багато чого потрібно для знімання. Крім того, на Оаху набагато легше підтримувати зв’язок, із людьми зустрічатися. Тепер вона різних людей фотографує. Звичайних людей — рибалок, садівників, сільських наймитів, кухарів, ремонтників доріг, торгівців рибою, будь-кого… Вона — виняткова фотохудожниця. В її фотографіях видно талант у чистому вигляді.

Я ніколи не захоплювався фотографіями Аме, але також із цим погодився. Юкі якось дуже дивно засопіла носом.

Він спитав, яка в мене робота.

Я відповів, що працюю позаштатним журналістом.

Моя робота, видно, його зацікавила. Напевне, він вважав, що ми — двоюрідні брати за професією. І поцікавився, що саме я пишу.

«Будь-що, — відповів я. — Пишу все, що тільки замовлять. Коротко кажучи, роблю щось схоже на розгрібання кучугур».

— Розгрібання кучугур… — повторив він й із серйозним виразом обличчя замислився. Мабуть, не зрозумів, що я маю на увазі. Я вже завагався, чи не пояснити йому трохи докладніше, що таке розгрібання кучугур, але саме тієї миті у кімнату зайшла Аме, й наша розмова на цьому обірвалася.

На ній була полотняна сорочка з короткими рукавами й білі протерті шорти. На лиці ніякої косметики, волосся — покуйовджене так, наче вона щойно прокинулася зі сну. І все-таки вона до себе вабила. В її зовнішності проглядало щось схоже на ту аристократичну гордовитість, яку я помітив ще в ресторані готелю на Хоккайдо. Тільки-но вона зайшла у вітальню, ми всі глибоко відчули, наскільки вона відрізняється від будь-кого іншого. Без її пояснень і демонстративних жестів.

Не промовляючи ні слова, вона підійшла до Юкі, запустила свої пальці в її волосся, довго тріпала ним, поки зовсім не розкуйовдила, а потім притиснулася носом до її скроні. Юкі не виявляла до цього особливого зацікавлення, але й не опиралася. Тільки кілька разів труснула головою й повернула волосся на своє місце. Однак тепер її прохолодне ставлення до матері зовсім різнилося від повної байдужості під час зустрічі з батьком. Тепер в її поведінці ледь-ледь проступав стриманий вияв щирого почуття. Здавалося, що між ними таки відбувається нікому іншому невидиме спілкування душ.

Аме та Юкі. Дощ і сніг. «Справді, якась дурниця, — подумав я. — Навіщо вибирати такі імена?». Правильно казав Хіраку Макімура — зовсім як прогноз погоди. Цікаво, якби в них народилася ще одна дитина — як вони її назвали б?

Аме та Юкі не перекинулися жодним словом. Ні «як здоров’я», ні «як живеться». Мати лише покуйовдила волосся дочки й тицьнулася носом їй у скроню. От і все. Після того підійшла до мене, сіла поряд, добула з кишені сорочки пачку «Сейлем», витягла одну сигарету й прикурила від картонного сірника. Поет приніс звідкись попільничку й елегантно поставив її на стіл. Так, наче вставляв вдалий епітет у відповідний рядок вірша. Аме кинула туди сірника, випустила з рота клубок диму і шморгнула носом.

— Вибачте. Ніяк не могла відірватися від роботи, — сказала вона. Така в мене вдача: не можу зупинитися посередині. Коли вже щось почну.

Поет приніс для Аме банку пива і склянку. Спритно однією рукою потяг за кільце на кришці банки й налив пива у склянку. Аме дочекалася, поки піна осіла, і випила одним ковтком півсклянки.

— Ну, то як довго ви зможете побути на Гаваях? — спитала вона мене.

— Не знаю, — відповів я. — Ще нічого не вирішив. Можливо, з тиждень. Зараз у мене відпустка. Та невдовзі доведеться повертатися до Японії та знову братися до роботи.

— Побули б довше. Тут так гарно!

— Авжеж, гарно, — погодився я.

«От тобі й на! — подумав я. — Вона мене й не слухає».

— А ви вже їли? — спитала вона.

— У дорозі сандвічами перекусили, — відповів я.

— А як у нас із обідом? — запитала вона поета.

— Наскільки я пам’ятаю, годину тому ми їли спагеті, — повільно й спокійним голосом відповів він. — Годину тому була дванадцята п’ятнадцять. Зазвичай люди називають це обідом. Як правило…

— Справді? — неуважно спитала Аме.

— Справді, — підтвердив поет. І, повернувшись обличчям до мене, всміхнувся. — Коли вона поринає в роботу, нічого не пам’ятає. Їла чи ні, де і що зараз робить — геть-чисто все забуває. Її пам’ять на чистий аркуш паперу обертається. Неймовірна зосередженість…

«Узагалі це, мабуть, не зосередженість, а скоріше, психічне захворювання», — раптом подумав я, та, звісно, вголос нічого не сказав. Просто мовчки сидів на дивані і ввічливо посміхався.

Аме довго дивилася порожніми очима на склянку з пивом, потім, ніби щось згадавши, взяла її в руку й надпила ковток.

— Знаєш, може, ми й обідали, але мені чомусь хочеться їсти. Адже я сьогодні навіть не снідала! — сказала вона.

— Послухай, я не хотів би здаватися прискіпливим, але якщо спиратися на факти, то о пів на восьму ранку ти з’їла великий тост, грейпфрут і йогурт, — пояснював Дік Норт. — І сказала: «Яка смакота!». І також: «Смачний сніданок — велика радість у житті!».

— Та начебто щось таке було… — погодилася вона й пошкрябала ніс пальцем. Потім, утупившись невидющими очима у простір, замислився над почутим. «Як у фільмі Хічкока», — подумав я. Що далі, то менше розумієш, де правда, а де брехня. І щоразу важче розрізнити, де нормальність, а де відхилення від неї.

— А все-таки в моєму животі порожньо, — сказала Аме. — Ти не проти, якщо я ще раз попоїм?

— Звичайно, не проти, — сміючись, відповів поет. — Це ж твій живіт, а не мій. Хочеш їсти — їж скільки влізе. Дуже добре, коли ти маєш апетит. У тебе завжди так. Якщо робота йде успішно, відразу їсти хочеш. Може, приготувати тобі сандвічі?

— Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.

— Certainly[28], — сказав він і зник у кухні.

— А ви вже їли? — знову спитала мене Аме.

— У дорозі сандвічами перекусив, — повторив я.

— А Юкі?

— Не хочу! — коротко відповіла Юкі.

— Ми з Діком познайомилися в Токіо, — сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. — І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В’єтнамі. Міна відірвала. «Bouncing Betty»[29] — так її називають. Наступиш на неї — вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він — поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!

Після таких слів вона глибоко зітхнула — наче давала зрозуміти, що висловила все, що мала сказати, — потяглася всім тілом, і замовкла. Пообідня тиша загусла, яскраве сонячне проміння за вікнами пливло в повітрі, мов пилюка, і повільно розходилося повсюди як йому заманеться. Біла хмара, схожа на череп пітекантропа, все ще висіла над обрієм. І, як раніше, вперто не зрушувала з місця. Сигарета в попільничці, якої Аме більше не торкалася, дотлівала.

«Цікаво, як Дік Норт готує сандвічі? — подумав я. — Як нарізує скибки хліба? Ніж бере правою рукою. Це очевидно. А чим тоді притримує хліб? Ногою? Незрозуміло. Може, скибки успішно нарізуються, коли він рими складає? А все-таки чому б йому не користуватися протезом?».

Трохи пізніше поет приніс сандвічі, надзвичайно вишукано розкладені на таці. Сандвічі з огірками та шинкою, нарізані «по-англійському» — невеличкими шматочками, з уткнутими в них оливками. Начебто дуже смачні. «Як він зумів їх так вправно порізати?» — дивувався я. Потім Дік Норт відкрив банки пива й розлив у склянки.

— Дякую, Діку, — сказала Аме й повернулася до мене. — Він — прекрасний кухар.

— Якби хтось улаштував конкурс одноруких кухарів, то я напевне завоював би перше місце! — підморгнувши мені, сказав поет.

— Скуштуйте, будь ласка, — сказала Аме. І я скуштував. Сандвіч справді виявився дуже смачним. Чимось нагадував вірш. Свіжий матеріал, бездоганна подача, відточена фонетика.

— Смакота! — похвалив я, та все одно не розумів, як він нарізав скибок. Хотів спитати — але питати таке, звісно, не годилося.

Дік Норт, видно, був жвавою людиною. Поки Аме поїдала сандвічі, він знову сходив на кухню й приготував для всіх каву. Дуже смачну каву.

— Послухайте, а ви… а вам з Юкі нічого?.. — спитала Аме.

Я зовсім не розумів її запитання.

— Що означає — «нічого»?

— Я, звісно, маю на увазі музику. Оту рок-музику. Вона вас не дратує?

— Та ні, не дратує, — відповів я.

— А в мене голова просто розколюється, коли її доводиться чути! І півхвилини не можу втримати. Ну ніяк. Бути з Юкі приємно, а от її музика нестерпна, — сказала вона і вказівним пальцем натиснула на скроню. — Я можу слухати музику дуже вибірково. Скажімо, барокову або деякі види джазової. І ще народну. Загалом музику, яка заспокоює душу. Така мені до вподоби. І ще я люблю поезію. Гармонію і спокій…

Вона вийняла сигарету, прикурила й, затягнувшись, поклала у попільничку. «Мабуть, і цього разу забуде про неї», — подумав я. Так воно насправді й сталося. От добре, що вона досі ще не викликала пожежі! Здається, тепер нарешті я почав розуміти слова Хіраку Макімури про те, що життя з нею виснажило його сили і талант. Вона не з тих, хто обдаровує чимось інших. Зовсім навпаки. Щоб облаштувати своє життя, вона бере потроху від свого оточення. Навколишні люди не можуть із нею не поділитися своїм. Бо вона володіє талантом — потужною силою притягання чужого. І таку поведінку вважає своїм природним правом. Гармонія і спокій… І щоб вона цього досягла, всі люди готові віддати їй усе — навіть свої руки й ноги.

«Та я тут при чому?» — хотілося закричати мені. Я тут опинився тому, що в мене зараз відпустка. От і все. Відпустка скінчиться — і я знову повернуся розгрібати кучугури. А ця химерна ситуація сама собою скоро розрядиться. Найголовніше — у мене нема чого піднести її блискучому таланту. Та навіть якби я щось і мав, воно знадобилося б мені самому. А сюди, в цю дивну компанію, мене на короткий час закинула примхлива доля… Якби тільки я мав змогу, так і заявив би на все горло. Але ж ніхто мене не почує. У цій розширеній сім’ї я — людина нижчого ґатунку, позбавлена права голосу.

Хмара в незмінному вигляді піднялася трохи вище над обрієм. Здавалося, що до неї можна дістати вудилищем, якщо поплисти туди на човні. Велетенський череп велетенського пітекантропа, що випав із якогось зрізу історії у небо над Гонолулу. «Може, ми — побратими», — подумки сказав я йому.

Упоравшись із сандвічами, Аме знову підійшла до Юкі, запустила пальці в її волосся і трохи їх потріпала. А та з байдужим виразом обличчя втупилася в чашку кави.

— Яке розкішне волосся! — сказала Аме. — І я мріяла мати таке. Пряме, блискуче… До мого рукою не можна торкнутися — відразу куйовдиться. Правда, принцесо? — І вона знову тицьнулася носом у доччину скроню.

Дік Норт прибрав із стола порожні пивні банки й тацю. І поставив платівку — щось з камерної музики Моцарта.

— Може, ще пива? — спитав він мене. Я відповів, що не треба.

— Ну, а тепер я хотіла б обговорити сімейні справи наодинці з Юкі, — сказала Аме холодним тоном. — Як мати з дочкою. А тому, Діку, може б ти показав йому наш пляж? Години вистачить…

— Із радістю. Звичайно, — сказав поет, устаючи з дивана. Підвівся і я. Поет легко поцілував Аме в щоку, нап’яв білий парусиновий капелюх і зелені окуляри від сонця. — Ми годинку прогуляємось. А ви спокійно поговоріть між собою. — І він узяв мене за лікоть. — Ну що, підемо? Тут такий чудовий пляж.

Юкі ледь-ледь здвигнула плечима й подивилася на мене із застиглим виразом обличчя. Аме витягла з пачки «Сейлем» третю сигарету. Залишивши їх обох наодинці, ми з одноруким поетом вийшли в задушливий, залитий сонцем полудень.

Я сів за кермо «Лансера» і поїхав до узбережжя. Поет сказав, що з протезом йому легко вести автомашину, але без потреби він намагається ним не користуватися.

— Не почуваєшся природно, — пояснив він. — Як начепиш його — не можеш заспокоїтися. Нічого й казати, зручно, але залишається відчуття дисгармонії. Наче сам не сам. Тому, коли є змога, привчаю себе обходитися в житті однією рукою. Все робити самостійно, навіть якщо цього не досить.

— А як ви ріжете хліб? — зважився я спитати.

— Хліб? — перепитав він і на хвилю задумався, ніби не зовсім збагнув, про що його питають. І, коли нарешті до нього дійшла суть запитання, провадив далі: — A-а, що я роблю, коли його ріжу? Авжеж, слушне запитання. Звичайним людям, мабуть, справді незрозуміло. Та це дуже просто. Ріжу однією рукою. Якщо тримати ніж так, як усі, то нічого не вріжеш. А весь секрет у тому, як тримати ножа. Хліб притискаю пальцями і воджу по ньому лезом туди-сюди. Ось так і ріжу!

Він показав мені жестами, як це робиться, але до кінця не переконав мене, що таке насправді можливе. Тим паче що нарізав він хліб вправніше, ніж звичайні люди двома руками.

— Виходить зовсім добре, — дивлячись на мене, він усміхнувся. — З більшістю справ я даю собі раду однією рукою. Плескати в долоні, звичайно, не вдається, а от віджиматися від підлоги й на турніку підтягатися можна. Все залежить од тренування. А ви що думали? Як, по-вашому, я мав різати?

— Думав — може, ногою користуєтеся…

Він голосно, від усієї душі розсміявся.

— Цікаво! — сказав він. — Ваші слова так і просяться у вірш. Про однорукого поета, який ногою готує сандвічі… Цікавий вірш вийшов би.

Із цим я не сперечався, але й не погоджувався.

Проїхавши досить далеко по шосе вздовж узбережжя, ми зупинилися, купили шість банок пива (за все розплатився сам поет), знайшли дещо віддалене безлюдне місце на пляжі й узялися до пива. Та хоч скільки пили, нітрохи не п’яніли — видно, давалася взнаки спека. Пляж здавався не дуже гавайським. Густо порослий низькими кострубатими деревцями, він не стелився рівно, а був усіяний камінням. Та добре, що хоч принаймні заїжджі туристи тут не траплялися. Поблизу стояло кілька пікапів — сім’ї разом із дітворою приїхали відпочити й скупатись. У відкритому морі з десяток місцевих любителів серверу каталися на хвилях. Черепоподібна хмара, як і раніше, висіла над обрієм, а зграя чайок кружляла в небі, мов клапті піни у пральній машині. Неуважно споглядаючи такий краєвид, ми пили пиво й перекидалися фразами. Дік Норт розповідав мені, як глибоко поважає Аме. «Вона — справжній митець!» — сказав він. Говорячи про Аме, він мимоволі перескакував з японської на англійську. Висловити всі свої почуття японською не міг.

— Відразу після зустрічі з нею моє ставлення до віршування різко змінилось. Її фотографії… як би це краще сказати… роздягли поезію. Усе, що ми, поети, прядемо старанним добором слів для того, щоб достукатися до людських сердець, вона за одну мить утілює у своїх фотографіях! Черпає все це з повітря, із сонячного світла, прогалин часу й виражає найглибші заповітні почуття… Ви розумієте, про що я?

— Загалом, розумію, — відповів я.

— Коли дивлюся на її фотографії, мені стає страшно. Здається, ніби власне життя опинилося під загрозою. Тоді мене щось давить… Ви знаєте таке слово — dissilient[30]?

Я відповів, що не знаю.

— Як би це сказати японською… Таке відчуття, ніби щось несподівано розколюється і тріщить — трісь! Наче сам світ розвалюється. Час, світло — все в неї стає dissilient. За одну мить. Вона — геній. На відміну від мене, від вас… А втім, пробачте. Про вас я поки що нічого не знаю.

Я похитав головою.

— Та нічого. Я добре розумію, що ви кажете.

— Геніальність — надзвичайно рідкісна річ. Будь-де вона не трапляється. Отож зустріти її, побачити власними очима — це щедрий подарунок долі. Однак… — Він замовк на одну мить і відвів праву долоню вбік так, наче хотів широко розвести руки. — У певному розумінні це болісне переживання. Ніби встромляють голку в моє «его»…

Слухаючи його слова одним вухом, я вдивлявся в обрій і хмару над ним. Перед нами шуміло море, хвилі бурхливо накочувалися на берег і вщент розбивались. Я занурював пальці в гарячий пісок, стискав його в долоні й випускав тонкою цівкою на землю. Раз за разом, знов і знов. Серфери дочікувалися чергової хвилі й, осідлавши її, відпливали у відкрите море.

— І все-таки всупереч цьому — всупереч власному «его» — я перебуваю в полоні її таланту. І ще більше люблю її, — сказав він. І ляснув пальцями. — Таке враження, ніби мене затягує в себе якийсь вир. А ви знаєте, в мене дружина є. Японка. І діти. Дружину я також люблю. Справді люблю. Навіть зараз… Та коли зустрівся з Аме, нічого із собою не можу вдіяти — так затягло. Наче в якийсь чорторий. Несила цьому опиратися. Та мені стало ясно. Що таке трапляється лише раз. Що така випадкова зустріч — одна-єдина в житті. Такі речі, повірте, я чітко усвідомлюю. І я подумав. Якщо я з нею зв’яжуся, то, можливо, згодом пожалію. А як не зв’яжуся, то моє життя втратить будь-який сенс… А вам досі щось подібне не спадало на думку?

— Ні, — відповів я.

— Просто дивина! — вів далі Дік. — Я так старався, щоб побудувати собі спокійне, стабільне життя! Я мав усе — і дружину, і дітей, і невеликий будинок, і роботу. Заробляв небагато, але робота мене задовольняла. Писав вірші, перекладав. І думав, що життя моє склалось успішно. Я втратив на війні руку, та вважав, що в моєму житті більше позитиву, ніж негативу. Щоб цього досягти, я витратив багато часу. І доклав чимало зусиль. Досяг душевного спокою. З великими труднощами. Та от… — Він підніс долоню вгору і махнув нею горизонтально вбік. — Утратив усе це за одну мить. Не встиг оком змигнути. І вже повертатися не маю куди. Ні в Японії, ні в Америці ніхто мене вдома не жде. Занадто довго я перебував поза своєю рідною країною.

Мені хотілось якось його заспокоїти, та я не знаходив потрібних слів. Я тільки брав у жменю пісок і висипав його тоненькою цівкою на землю. Дік Норт підвівся, відійшов на кілька метрів у густі кущі, справив малу нужду й поволі повернувся назад.

— От нарешті поговорив по щирості! — сказав він, засміявшись. — Давно хотілося комусь розповісти. А що ви про це думаєте?

А що ж я мав думати? Ми обидва — дорослі люди, нам перевалило за тридцять. Із ким спати — самі вибираємо. І якщо вже вибрали, то мусимо із цим перебиватися, незважаючи на якісь там вири, чорториї чи смерчі… Цей Дік чомусь справив на мене добре враження. Я навіть відчув повагу до нього за те, що з однією рукою він подолав стільки труднощів. Та що я міг відповісти на його запитання?

— По-перше, я не належу до митців, — сказав я. — А тому не зовсім розумію стосунків, натхнених мистецтвом. Бо це виходить за межі моєї уяви.

Він трохи засмучено поглядав на море. Здавалося, ніби щось хотів сказати, але так нічого й не промовив.

Я заплющив очі. Збирався заплющити очі ненадовго, а видно, міцно заснув. Мабуть, через пиво. А коли розплющив очі, по обличчю гуляла тінь од дерева. Від спеки злегка паморочилася голова. Стрілки годинника показували пів на третю. Я крутнув головою й підвівся. Дік Норт грався на краю берега з приблудним собакою. «Невже я його образив?» — подумав я. Це ж треба — посеред розмови заснув! Посеред розмови, такої важливої для нього.

Але ж що я мав йому сказати?

Я знову зачерпував долонею пісок і спостерігав, як він грається із собакою. Поет хапав собаку за голову й притискав до грудей. Хвилі з ненастанним шумом розбивались об берег і з великою силою відступали назад. Дрібні бризки своїм блиском сліпили очі. «Чи не занадто я черствий душею?» — подумав я. Хоча не вважав, що не розумію його почуттів. Усі ми — однорукі чи дворукі, поети чи не поети — живемо в цьому жорсткому й важкому світі. І на плечах у кожного свій тягар. Ми вже дорослі. Вже дотяглися до цього дня. Та принаймні не годиться вже на першій зустрічі вимагати від співрозмовника відповіді на важкі запитання. Це питання елементарної ввічливості. «Занадто черствий душею?» — знову подумав я. І покрутив головою. А втім, крути не крути — все одно не вирішиш нічого.

Ми повернулися на «Лансері» назад. Коли Дік подзвонив у двері, Юкі відчинила їх без будь-якого зацікавлення на обличчі нашим поверненням. Аме сиділа по-турецькому на дивані із сигаретою в роті й утупилась очима в простір так, наче віддавалася дзен-медитації. Дік Норт підійшов до неї і знову поцілував її у щоку.

— Розмову скінчили? — запитав він.

— М-м-м… — не виймаючи з рота сигарети, промимрила вона. Відповідь здавалася ствердною.

— А ми відпочили на пляжі, поглядали на край світа і з насолодою грілися на сонечку, — сказав Дік Норт.

— Нам пора повертатися, — безбарвним голосом заявила Юкі.

Я був такої самої думки. Якнайскоріше хотів повернутися в галасливе, практичне, туристичне Гонолулу.

Аме підвелася з дивана.

— Приїжджайте ще. Я рада з вами зустрічатися, — сказала вона. І, підійшовши до дочки, легенько погладила її рукою по щоці.

Я подякував Діку Норту за пиво й за все інше.

— Нема за що, — відповів він, дружньо усміхаючись.

Коли я садовив Юкі в кабіну «Лансера», Аме смикнула мене за лікоть.

— Я хочу вам щось сказати, — почала вона. Ми удвох пройшли трохи вперед, до невеличкого спортмайданчика. Зіпершись на просту саморобну перекладину, вона сунула в рот сигарету, недбало чиркнула сірником і прикурила. — Ви — добра людина. Я це розумію, — провадила вона далі. — А тому маю до вас одне прохання. Привозьте сюди Юкі якомога частіше. Я її люблю. І хочу з нею бачитися. Розумієте? Хочу бачитись і розмовляти. І здружитися. Гадаю, ми стали б добрими друзями. А не просто матір’ю і дочкою. Поки вона тут, я хочу спілкуватися з нею якнайбільше.

По цих словах Аме довго й пильно дивилася мені в очі.

Я й гадки не мав, що їй відповісти. Але ж і мовчати не годилося.

— Це питання стосується лише вас обох, — сказав я.

— Звичайно, — погодилася вона.

— А тому, як тільки вона скаже, що хоче з вами зустрітися, звісно, привезу її, — сказав я. — Або якщо як мати ви скажете її привезти, я вас послухаюся. Так чи інакше. А поза тим не можу щось обіцяти. Дружба — добровільна річ, яка не потребує втручання сторонньої людини. Якщо, звичайно, мене не зраджує пам’ять.

Аме на мить над цим замислилася.

— Ви кажете, що хочете з нею здружитися. Це, звісно, прекрасна думка. Але ж не забувайте, що ви для неї передусім мати, а вже потім подруга, — вів я далі. — Так сталося — незалежно від того, це вам подобається чи ні. Їй лише тринадцять років. Вона все ще потребує матері. Істоти, яка темної і страшної ночі притискає її до себе, не вимагаючи за це нічого взамін. Оскільки я зовсім чужа людина, то, може, скажу щось недоречне, але їй потрібна не половинчаста дружба, а світ, здатний прийняти її повністю такою, якою вона є, без ніяких попередніх умов. От що передусім ви мусите для себе з’ясувати.

— Ви цього не розумієте, — відповіла Аме.

— Ваша правда. Не розумію, — погодився я. — Але ж не забувайте — вона ще дитина. Чимось ображена дитина. Хтось її має захистити. Для цього потрібен час і зусилля, але хтось має це зробити. Хтось із відчуттям відповідальності. Ви мене розумієте?

Та вона, ясна річ, не розуміла.

— Але ж я не прошу вас привозити її щодня, — сказала вона. — Досить і того, якщо привезете її тоді, коли вона сама не заперечуватиме. Бо я, зі свого боку, час від часу їй дзвонитиму… Зрозумійте, я так не хочу її втратити. Бо якщо далі буде так, як зараз, то вона виросте й віддалиться від мене остаточно. А я хочу, щоб між нами зберігся духовний зв’язок. І родинні стосунки. Можливо, я була не найкращою матір’ю. Та якби ви знали, скільки мені в житті довелося працювати, а не тільки виконувати материнські обов’язки! Я нічого не могла вдіяти. І це дочка, гадаю, добре розуміє. Ось чому я хочу, щоб нас поєднували не лише стосунки матері й дочки, а щось набагато більше. Якщо хочете, я назвала б це «дружбою по крові».

Я зітхнув. І похитав головою. Та дарма. Бо яка із цього користь?

По дорозі назад ми мовчки слухали музику, що линула з радіо. Тільки іноді я підсвистував мелодії, а загалом в автомобілі панувала тиша. Юкі, відвернувши обличчя, дивилася за вікно, а я також не мав особливо про що говорити. Хвилин п’ятнадцять я гнав автомашину по шосе, аж поки мене не пройняло слабке передчуття. Воно прошило мені мозок, як безшумна куля. Здавалося, ніби маленькими літерами на ньому хтось написав: «Краще зупини десь автомашину».

Послухавшись цього передчуття, я зупинився на першій-ліпшій стоянці якогось пляжу й запитав Юкі, як вона почувається. На всі мої запитання — «Ну як? Усе в порядку? Може, щось вип’єш?» — вона відповідала мовчанням, сповненим якогось натяку. А тому я вирішив більше не питати, а здогадатися, на що вона натякає. Взагалі з віком починаєш потроху розгадувати суть чиїхось натяків. І вчишся терпеливо чекати, поки вони наберуть реальної форми. Так само чекаєш, коли ж висохне пофарбована стіна.

Під пальмами повільно проходили дві дівчини, рука в руку, в однакових чорних бікіні. Йшли, мов кішки по огорожі. Босі, в химерних бікіні, ніби зшитих докупи з окремих хустинок, що могли порозлітатися під сильним подувом вітру. Поширюючи навколо себе відчутну на дотик ірреальність, схожу на загальмований сон, вони неквапливо пройшли переді мною справа наліво й зникли.

Брюс Спрінґстін співав «Hungry Heart»[31]. Гарну пісню. Цей світ усе-таки ще не зійшов на пси. І диск-жокей сказав, що це — класна річ… Злегка покусуючи нігті, я позирав на небо. Там усе ще висіла, немов якась фатальність, знайома черепоподібна хмара. «Гаваї», — подумав я. Наче край світу. Мати хоче здружитися з дочкою. А та хоче не подруги, а матері. Їхні бажання розходяться. Глухий кут. У матері є коханець. Бездомний однорукий поет. У батька також є коханець. «Голубий» учень П’ятниця. Ще один глухий кут.

Минуло хвилин десять — і Юкі розплакалася в мене на плечі. Спочатку тихо, потім щораз голосніше. Плакала, склавши руки на колінах й уткнувшись мені в плече. «Ще б пак! — подумав я. — На її місці я б теж плакав». Ще б пак!

Я обійняв її за плечі й дав їй досхочу наплакатися. Так, що скоро рукав моєї сорочки промок до нитки. Вона плакала дуже довго. Плакала, нестямно струшуючи моє плече. А я тільки мовчки притискав її до себе.

Два поліцейські у темних окулярах, поблискуючи револьверами на боках, переходили через автостоянку. Німецька вівчарка, спрагло висунувши язика, покрутилася мені перед очима й кудись зникла. Пальми гойдали своїм шелестким листям. Поблизу зупинився пікап, з нього зійшов кремезний самоанець і разом із вродливою дівчиною попрямував на пляж. По радіо гурт «J. Gile’s Band» завів добру стару «Dance Paradise»[32].

Удосталь наплакавшись, Юкі начебто заспокоїлася.

— Благаю, не називайте мене більше принцесою. Добре? — промовила вона, все ще не відриваючись обличчям від мого плеча.

— А хіба я так називав? — спитав я.

— Називали.

— Не пам’ятаю.

— Коли ми повернулись із Цудзідо. Того вечора, — сказала вона. — Хоч би там що, більше так не називайте.

— Не називатиму, — відповів я. — Обіцяю. Присягаю перед Боєм Джорджем та гуртом «Duran Duran». Ніколи так не називатиму.

— Мене так мама завжди називала. Принцесою.

— Не називатиму, — повторив я.

— Вона завжди мене ображає. І навіть цього не розуміє. Зовсім. І водночас любить мене. Правда ж?

— Авжеж.

— То що ж мені робити?

— Залишається тільки вирости.

— Та я не хочу!

— Усе одно доведеться, — сказав я. — Хоч-не-хоч усі виростають. А потім старіють і з усіма своїми клопотами хоч-не-хоч умирають. Здавна так ведеться, і так буде завжди. Не лише з тобою.

Вона підвела заплакане обличчя і глянула мені в очі.

— Ви що, невже не можете заспокоїти людину?

— Збираюся… — відповів я.

— Ви якісь схибнуті… — сказала вона. Потім, скинувши мою руку з плеча, вийняла із сумки серветку й висякала носа.

— Так от що… — запропонував я практичним тоном і рушив автомашиною зі стоянки. — Їдьмо додому, трохи скупаємось, а тоді приготуємо чогось смачненького й дружньо повечеряємо.

Десь із годину ми купались. Юкі досить уміло плавала. Запливала далеко від берега, пірнала головою у воду й дригала в повітрі ногами. Потім, прийнявши душ, ми подалися до супермаркету й накупили овочів та м’яса для біфштексів. Я підсмажив свіженьке м’ясо із цибулею та соєвим соусом, приготував овочевий салат. Зварив також суп із тофу[33] й цибулею, приправлений місо. Вечеря вийшла якнайкраща. Навіть Юкі випила зі мною півсклянки каліфорнійського вина.

— Ви — чудовий кухар! — захоплено сказала вона.

— Та який там «чудовий». Просто я вкладаю душу в те, що роблю. От у чому вся суть. Найголовніше — як ставишся до будь-якої справи. Якщо з любов’ю, то до певної міри свого досягаєш. Якщо намагаєшся жити легко, то до певної міри тобі це вдається.

— І не більше?

— А більше — це вже як пощастить, — відповів я.

— Я бачу, ви — майстер заганяти людину в депресію. А ще дорослими себе вважаєте! — обурилася вона.

Ми вдвох прибрали тарілки зі стола, вийшли з готелю, щоб прогулятися по гамірному бульвару Калакава, який тільки-но починав запалювати вечірні вогні. Ми зазирали в різноманітні, хоч чимось привабливі крамнички, прицінювалися до товарів, розглядали перехожих на вулиці й перепочили в переповненому барі готелю «Роял Гаваян». Там для себе я замовив «Пінья-коладу», а для Юкі — фруктовий сік. І подумав, що, напевне, саме таке галасливе нічне місто страшно не подобається Діку Норту. Не те що мені.

— Слухайте, а що ви думаєте про маму? — запитала Юкі.

— Якщо чесно — я погано розумію людей при першій зустрічі, — відповів я, трохи подумавши. — Щоб зібратися з думками й дійти певного висновку, мені потрібен час. Бо я — тугодум.

— Але ж ви трохи розсердилися, чи не так?

— Невже?

— Ага. Це було написано на вашому обличчі, — сказала Юкі.

— Можливо, — визнав я. І, поглядаючи на вечірнє море, ковтнув «Пінья-колади». — Якщо ти так кажеш, то, може, й розсердився.

— На що?

— На те, що ніхто з людей, які мали б за тебе відповідати, не збирається всерйоз цього робити. А втім, дарма сердився. Я не маю права сердитись, а якби й сердився — ніякої користі із цього не було б.

Юкі взяла з тарілки солоний крендель і почала його хрумати.

— Очевидно, ніхто не знає, як діяти. Усі вважають, що треба щось робити, а що саме — не знають.

— Мабуть, так… Схоже, що ніхто не знає.

— А ви знаєте?

— Я думаю, треба почекати, поки натяки не наберуть конкретної форми, і лише тоді до чогось братися. Коротко кажучи…

Перебираючи пальцями комір футболки, Юкі на мить замислилася над тим, що я сказав. Але, видно, нічого не зрозуміла.

— А що це означає?

— Це означає, що треба почекати, — пояснив я. — Терпеливо чекати, коли настане слушний час. Нічого силоміць не змінювати, а стежити, як складаються обставини. Дивитися на все неупередженим поглядом. І тоді само собою стане зрозумілим, що треба робити… Та, на жаль, усі дуже зайняті. Дуже талановиті, дуже заклопотані власними справами. І надто зосереджені на собі, щоб усерйоз думати про неупередженість.

Юкі підперла щоку долонею і вільною рукою взялася змахувати крихти кренделя з рожевої скатертини. За сусіднім столом сиділо літнє американське подружжя — чоловік у строкатій гавайській сорочці, жінка у строкатому платті — й потягувало з величезних келихів яскраві тропічні коктейлі. Вони мали вигляд дуже щасливих людей. У внутрішньому дворику дівчина, так само у строкатому платті, награючи на електричному піаніно, співала «Song for You». Співала так собі, але я не сумнівався, що це була саме ця пісня. Повсюди у дворику гойдалися газові світильники, схожі на смолоскипи. Коли пісня скінчилася, кілька людей заляскали в долоні. Юкі взяла мою склянку і ковтнула «Пінья-колади».

— Смачно, — сказала вона.

— Пропозицію підтримую! — погодився я. — Два голоси за «смачно».

Якусь хвилину Юкі пильно дивилася на мене із здивованим виразом обличчя.

— Я ніяк не збагну, що ви за людина. Начебто зовсім нормальна і водночас — із серйозними відхиленнями в психіці.

— Але ж буває і так, що цілковита нормальність є в той самий час відхиленням від норми. А тому не бери собі цього до голови, — пояснив я. І на дивування привітної офіціантки замовив іще «Пінья-колади». Похитуючи стегнами, вона принесла напій, вписала в рахунок і зникла, залишивши після себе широку посмішку чеширського кота[34].

— Ну, то що ж мені робити? — запитала Юкі.

— Твоя мати хоче з тобою частіше зустрічатися, — відповів я. — Навіщо — невідомо. Бо вона мені не родичка і трохи особлива людина. Та якщо двома словами — їй хочеться вийти за межі відносин матері й дочки, що породжують незгоду між вами, й просто подружитися з тобою.

— Але ж, я гадаю, одній людині подружитися з іншою надзвичайно важко.

— Згоден, — відповів я. — Два голоси за «важко».

Юкі сперлася ліктями на стіл й неуважно подивилася на мене.

— А що ви про це думаєте? Про її бажання.

— Річ не в тому, що я про це думаю. А в тому, що про це думаєш ти. Це ж само собою зрозуміло. Наприклад, ти можеш сказати: «Ще чого захотіла?» Або вважати «конструктивною позицією, вартою уваги». Що вибрати — залежить від тебе. Лише не треба поспішати. Як слід усе спокійно обдумай, а тоді вже вирішуй.

Усе ще підпираючи щоки долонями, Юкі кивнула. Біля шинквасу хтось голосно сміявся. Дівчина-піаністка повернулася до мікрофона й почала нашіптувати слова пісні «Blue Hawaii»: «Ніч молода — як ти, як я. Ходи зі мною, люба, поки над морем місяць пливе…»

— Ми з нею не жили у злагоді, — сказала Юкі. — А перед поїздкою до Саппоро було просто жахливо. І найприкріше, що ми не знаходили спільної мови в тому, ходити мені до школи чи ні. Ми навіть перестали говорити між собою й не дивились одна одній у вічі. І так тривало дуже довго. І все тому, що мама не може думати, як усі нормальні люди. Раптом скаже перше-ліпше, що стрельне їй голову, і відразу забуває. Говорить цілком серйозно, але через хвилину вже нічого не пам’ятає. Та іноді — ні сіло ні впало — вона раптом прокидається і згадує про свої материнські обов’язки. І саме це мене найбільше злить.

— І все ж таки… — намагався я її перебити. Мені нічого не залишалося, як вставляти в нашу розмову сполучники.

— І все ж таки… Звичайно… Вона таки особлива й неповторна. Але як мати — недбайлива й безвідповідальна, і цим вона мене ображала. І водночас чимось — навіть не знаю, чим — вона мене приваблювала. На відміну від тата. Не знаю чому. Однак якби зараз вона мені запропонувала подружитись, із цього нічого не вийшло б — надто різні в нас сили. Я — дитина, вона — доросла, сильна людина. Кожне із цим погодиться, правда? А мама саме цього й не розуміє. А тому — навіть якщо вона хоче зі мною подружитись і докладає до цього великих зусиль — мимоволі мене ображає… Скажімо, так було і в Саппоро. Якось одного разу мама намагалася зі мною зблизитися. Тому й я пішла їй назустріч. І також старалася, повірте. Та вона тим часом перемкнулася на щось інше, чим ущерть заповнена її голова, і про мене забула. Взагалі всі її наміри — це жіночі примхи, — сказала Юкі й щиглем збила надгризений крендель зі стола на пісок. — Взяла мене із собою до Саппоро. І що далі? Забула, що привезла мене, й подалася раптом до Катманду. І про те, що покинула мене в чужому місті, згадала тільки через три дні. Хіба так дбають про своїх дітей? Вона навіть не розуміє, як такою поведінкою мене образила. Та все-таки я люблю маму. Мабуть, таки люблю. І, напевне, радо з нею подружилася б. Але не хочу, щоб вона мене так дурила. І крутила мною, як їй заманеться. З мене цього досить!

— Усе ти правильно кажеш, — погодився я. — І доводи твої переконливі. Дуже добре тебе розумію.

— А от мама не розуміє… І хоч скільки їй пояснюй — не збагне, про що йдеться.

— Схоже на те…

— А тому я злюся.

— І це я розумію, — сказав я. — В такі моменти ми, дорослі, звичайно напиваємося.

Юкі жадібно випила половину склянки «Пінья-колади», величезної, мов акваріум. Скінчивши пити, вона підперла щоку долонею й сонним поглядом утупилася в мене.

— Трохи дивно… — сказала вона. — По тілу розлилося тепло, і спати хочеться.

— От і добре! — відповів я. — Настрій непоганий?

— Непоганий. Гарний настрій.

— Чудово! Сьогодні був довгий день. І тринадцятирічні, й тридцятичотирьохрічні врешті-решт мають право на гарний настрій.

Я розплативсь і, підтримуючи Юкі під руку, попрямував разом із нею вздовж узбережжя до готелю. Ми дійшли до її номера, і я відімкнув двері.

— Гей! — озвалася вона.

— Що таке? — спитав я.

— На добраніч! — сказала вона.

Наступний день видався по-гавайському прекрасним. Одразу після сніданку ми переодяглись і вийшли на пляж. Юкі сказала, що хотіла б покататися на морських хвилях, а тому я взяв напрокат дві дошки для серфінгу, і ми виплили в море перед готелем «Шератон». Я виклав їй елементарні знання техніки серфінгу, якої я навчився колись у друзів. Як осідлати хвилю, як ставити ноги на дошку тощо. Юкі запам’ятовувала все надзвичайно швидко. Добре володіла гнучким тілом, нутром відчувала, коли що робити. Через півгодини вона вже каталася на хвилях набагато успішніше за мене. «Цікаво!» — захоплено вигукувала вона.

Після обіду ми з нею заглянули в крамничку «Все для серфінгу» на Алан-Моана[35] й купили дві уживані дошки. Продавець поцікавився нашою вагою й підібрав кожному з нас відповідну дошку. «Це ваша молодша сестра?» — спитав він мене. Мені не хотілося довго пояснювати, а тому я відповів: «Так, сестра». Трохи заспокоїло те, що нас не сприймали за батька з дочкою.

О другій ми знову повернулися на пляж і пролежали там під сонцем до самого вечора. Трохи плавали, трохи дрімали. Та здебільшого просто безтурботно збували час. Слухали радіо, перегортали книжки під шелест листя пальм. А тим часом сонце поволі рухалося по визначеній траєкторії. Коли ж воно опустилося за обрій, ми повернулися в готель, прийняли душ, з’їли салат разом зі спагеті й пішли дивитися фільм Спілберґа. Вийшовши з кінотеатру, трохи прогулялися містом і забрели в шикарний бар із плавальним басейном при готелі «Халекулані». Я знову замовив «Пінья-коладу» для себе, а Юкі попросила фруктовий сік.

— Слухайте, можна мені трохи надпити? — спитала вона, вказуючи пальцем на мою склянку.

— Можна! — відповів я і поміняв склянки місцями. Своєю соломинкою Юкі відпила моєї «Пінья-колади» сантиметрів на два.

— Смачно! — вигукнула вона. — Та, здається, сам смак трохи інший — не такий, як у вчорашньому барі.

Я підкликав офіціантку і замовив іще одну «Пінья-коладу». А першу віддав Юкі.

— Допивай до кінця! — сказав я. — Як щовечора водитимешся зі мною, то за тиждень станеш найкращою в Японії дегустаторкою «Пінья-колади» серед старшокласників.

Оркестр на танцмайданчику біля плавального басейну виконував «Frenesi». Підстаркуватий кларнетист тим часом виводив довге соло. Високоякісне соло в дусі Арті Шоу. А з десяток літніх пар, статечно одягнених, танцювали під його звуки. Освітлення, що пробивалося з дна басейну, надавало їхнім обличчям примарного вигляду. Літні чоловіки й жінки, що під кінець свого життя прибули сюди на Гаваї, здавалися дуже щасливими. Вони вишукано кружляли в танці, ретельно дотримуючись ритму. Чоловіки випрямлювали спину й випинали підборіддя; жінки описували кола й м’яко погойдували подолами своїх довгих спідниць. Ми не могли відірвати очей од них. Вони чомусь заспокоювали мою душу. Напевне, тому що їхні обличчя світилися справжнім задоволенням. Коли мелодія змінилася на «Moon Glow», танцювальники дружно зблизилися щоками.

— Знову захотілося спати, — сказала Юкі.

Однак цього разу вона змогла добратися до себе без моєї допомоги. Прогрес помітний.

Я повернувся до свого номера, приніс у вітальню пляшку вина разом зі склянкою і вмостився перед телевізором дивитися фільм «Підвісь їх високо» з Клінтом Іствудом. Знову цей Клінт Іствуд! І знову — без жодної усмішки. Після третьої склянки я почав дрімати, а тому вимкнув телевізор і пішов у ванну кімнату чистити зуби. «От і скінчився день», — подумав я. Чи позначився він чимось особливим? Нічим. Так собі день, ні се ні те. Вранці я навчав Юкі серфінгу, після того купив їй дошку. Повечеряли, дивились «Інопланетянина». У барі готелю «Халекулані» пили «Пінья-коладу» і спостерігали, як вишукано танцюють літні люди. Юкі захмеліла, і я відвів її до готелю. От і все, нічого особливого. Не гарний, не поганий — звичайний гавайський день. «Так чи інакше, він скінчився», — подумав я.

Однак усе так просто не скінчилося.

Роздягшись до трусів і футболки, я заліз у ліжко, загасив світло — але не минуло й п’яти хвилин, як у двері подзвонили. «От тобі й на!» — подумав я. Годинник показував майже дванадцяту ночі. Я ввімкнув торшер в узголів’ї, натягнув штани й підійшов до дверей. Поки йшов, у двері подзвонили двічі. «Мабуть, Юкі», — подумав я. Бо не уявляв собі, що може прийти хтось інший. А тому відчинив двері, навіть не спитавши, хто там. Та це не була Юкі. А незнайома дівчина.

— Привіт! — сказала вона.

— Привіт! — машинально відповів я.

Судячи з вигляду, вона була родом із Південно-Східної Азії. Чи то таїландка, чи то філіппінка, чи то в’єтнамка. Я не дуже добре розуміюся на расових відмінностях людей. Загалом, звідти. Вродлива. Мініатюрна, смаглява, з великими очима. У платті з лискучої гладенької рожевої тканини. І сумка, і босоніжки — також були рожеві. На лівому зап’ясті, як браслет, красувалася рожева стрічка з бантиком. Геть-чисто як на якомусь подарунку. «І чого це вона начепила бантик на зап’ясті?» — подумав я. Але ні до чого не додумався. Не відриваючи руки від дверей, гостя приязно всміхалася.

— Мене звати Джун[36], — вимовила вона англійською мовою з виразним акцентом.

— Привіт, Джун! — сказав я.

— Можна зайти? — спитала вона, вказуючи пальцем за мою спину.

— Хвилинку! — відповів я розгублено. — Ти, гадаю, помилилася дверима. До кого ти прийшла?

— Ну… почекайте… — відповіла вона, витягла із сумки записку й прочитала її. — До містера…

І назвала моє прізвище.

— Це я, — відповів я.

— От бачите, я не помилилася.

— Почекай-почекай, — не здавався я. — Прізвище збігається, це правда. Та я ніяк не доберу, в чому справа? Власне, хто ти така?

— Може, все-таки ви впустите мене всередину? Якщо стояти у дверях і балакати, то можна підмочити репутацію, хіба ні? Що про вас подумають сусіди? Але ви не журіться, все буде добре. Бо я не збираюся вас грабувати.

Справді, якщо ми сперечатимемося, то Юкі прокинеться й визирне зі свого номера — що ж тоді я їй скажу? І я впустив непрошену гостю. Хай буде, що буде. Добре, якщо все буде добре…

Зайшовши в номер, Джун відразу, без мого запрошення, вмостилася зручно на дивані.

— Чого-небудь вип’єш? — спитав я.

— Що ви, те і я, — відповіла вона.

Я зробив на кухні дві порції джину з тоніком, приніс у кімнату й, поставивши на столику між нами, сів навпроти неї. Вона потягувала напій, сміливо схрестивши на дивані ноги. Красиві ноги.

— Послухай, Джун. Навіщо ти прийшла до мене? — запитав я.

— Бо сказали прийти, — відповіла вона як щось само собою зрозуміле.

— Хто?

Вона здвигнула плечима.

— Прихильний до вас джентльмен, який не захотів назвати свого імені. Він заплатив. Із Японії. За вас. Мабуть, ви здогадуєтеся, про кого йдеться?

«Хіраку Макімура», — подумав я. Це його обіцяний «подарунок». От чому її зап’ястя перев’язане рожевою стрічкою з бантиком. Напевне, він вирішив, що, купивши мені жінку, вбереже Юкі від небезпеки. Практична людина! Справді практична. Я навіть не розсердився — навпаки подумки щиро похвалив його за винахідливість. Що за світ! Усі тільки те й роблять, що купують мені жінок.

— Заплачено до самого ранку. А тому досхочу розважмося! У мене прекрасне тіло.

Джун підняла ноги, скинула рожеві босоніжки і в спокусливій позі розляглася на підлозі.

— Послухай… Вибач, але я не можу… — сказав я.

— Чому? Ти що — гомик?

— Та ні… Річ не в тому. Просто ми з тим джентльменом, що за все заплатив, по-різному думаємо. Тому спати з тобою я не можу. Розумієш, у мене інша логіка…

— Але ж гроші вже заплачено. І повернути їх не вдасться. Крім того, пересплю я з вами чи ні — про це ваш благодійник не дізнається. Я ж не доповім йому по міжнародному телефону: «Так, сер! Я тричі з ним трахнулася!». Отож переспите ви зі мною чи ні — все одно нічого не зміниться. І логіка тут ні до чого.

Я зітхнув. І ковтнув джину з тоніком.

— Не вагайтесь! — просто сказала Джун. — Буде приємно, не сумнівайтесь.

Я розгубився. Щось обдумувати, щось собі пояснювати ставало дедалі важче. Сякий-такий день нарешті скінчився, я заліз у ліжко, загасив світло і вже збирався поринути в сон, та раптом у кімнату вторглася незнайомка й запропонувала зайнятися любощами. Який жахливий світ!

— Послухайте, може, ще джину вип’єте? — запитала вона. Я кивнув, вона сходила на кухню і принесла ще дві порції джину з тоніком. Увімкнула радіо. Поводилася вільно, як у себе дома. Зазвучав хард-рок.

— Сайко![37] — вигукнула вона по-японському. Сіла поряд, сперлася на мене і сьорбнула джину з тоніком.

— Не треба до всього так прискіпуватися, — сказала вона. — Я — профі у своїй справі. І про все це знаю більше за вас. Нема тут ніякої логіки. Тому покладіться на мене. А той японський джентльмен нам тепер ні до чого. Ми вже не в його руках. Самі — я і ви — вирішимо, що нам робити.

І Джун провела ніжно пальцями по моїх грудях. Я відчув, що багато в чому заплутався. Мені навіть здалося, що я не проти того, щоб переспати з повією, якщо це заспокоїть Макімуру. І що вже краще на це піти, а не вести пустопорожню балачку. Це ж просто секс. Ерекція, акт, еякуляція, от і все.

— О’кей, почнімо, — сказав я.

— От і молодець! — похвалила Джун. І допивши джин з тоніком, поставила склянку на стіл.

— Тільки застерігаю — я сьогодні страшно втомився. А тому на жодні надмірності не здатний.

— Я ж сказала: покладіться на мене. Сама все зроблю, від початку до кінця. А вам краще спокійно лежати й не ворушитися. Тільки спочатку я хочу, щоб ви зробили дві речі.

— Які?

— Загасили світло й розв’язали стрічку на зап’ясті.

Я загасив світло й розв’язав її стрічку. І пішов у спальню. У темряві за вікном видніла антена радіовежі. На самому її вершечку блимали червоні вогні. Я ліг на ліжко й бездумно поглядав на ті вогні. З радіоприймача все ще линув хард-рок. «Просто фантастика!» — подумав я. Однак усе це було реальністю. Безсумнівною реальністю, хоча й із дивним відтінком. Джун притьмом зняла плаття, потім роздягла мене. Може, не так, як Мей, але все-таки вона вміло справлялася зі своїми обов’язками повії й цим, видно, пишалася. Пальцями, язиком і ще хтозна-чим вона успішно розпалила мене й під ритми мелодії «Foreigner» довела до оргазму. Ніч тільки починалася. Над морем плив місяць.

— Ну, як? Добре?

— Добре, — відповів я. І це була чиста правда.

Ми випили ще по одній порції джину з тоніком.

— Послухай, Джун… — сказав я, ніби раптом щось згадавши. — А минулого місяця ти часом не називалася Мей[38]?

Бона радісно хихикнула.

— А ви забавна людина! Я люблю жарти. По-вашому виходить, що наступного місяця я буду Джулі, а в серпні — Оґі[39]?

Я хотів сказати, що не жартую. Що минулого місяця справді спав із дівчиною на ім’я Мей. Та, звісно, говорити про це не годилось. А тому я промовчав. І поки мовчав, вона ще раз збудила мене своїми професійними хитрощами. Вдруге. А я справді нічого не робив, просто лежав, не ворушачись. Вона з усім упоралась — як на бензоколонці з передовим автосервісом, коли досить там зупинитися та передати ключі, й тобі все зроблять: бензину заллють, авто помиють, тиск у колесах перевірять, мастило замінять, вікна протруть, попільницю вичистять. Та хіба це можна назвати сексом? В усякому разі, все це скінчилося десь по другій ночі, й ми задрімали. А коли я прокинувся, ще не було шостої. Все ще грало радіо, не вимкнене з вечора. За вікном уже розвиднілось, а серфери, ці вранішні пташки, вже розміщували вздовж морського узбережжя свої пікапи. Поряд зі мною, скрутившись калачиком, міцно спала Джун. На підлозі валялися рожеве плаття, рожеві босоніжки й рожева стрічка. Я вимкнув радіо й поторгав її за плече.

— Гей!.. Прокидайся! — сказав я. — У мене гостя буде. Молода дівчина прийде снідати. Вибач, але мені не хотілося б, аби вона тебе тут застала.

— О’кей, о’кей… — відповіла Джун і розплющила очі. Тоді встала, прихопила сумку й гола пішла у ванну, почистила зуби, розчесала волосся. І лише потім одяглась і взулася.

— Добре було зі мною, правда? — спитала вона, підфарбовуючи губи помадою.

— Добре, — погодився я.

Приязно всміхаючись, Джун сховала помаду й клацнула застібкою сумки.

— Ну, то коли наступний раз?

— Наступний раз?…

— Я отримала плату за три рази. Тому залишилося ще два. Коли вам зручно? А може, у вас настрій зміниться — і вам захочеться з іншою? Нехай буде й так. Мені зовсім байдуже. Адже хлопцям кортить переспати з різними дівчатами, правда?

— Та ні… Мені досить тебе, — відповів я. Інших слів я не знайшов. Три зустрічі! Невже Макімура надумав витиснути з мене до останньої краплі всю чоловічу силу?

— Дякую. Ви ніколи не пожалкуєте. Бо наступного разу я ще краще вам зроблю. Можете не сумніватися. You can rely on me[40]. Післязавтра підходить? Післязавтра ввечері я вільна й готова розважити вас як слід.

— Ага, підходить, — відповів я. І простягнув їй десятидоларову банкноту — мовляв, для оплати таксі.

— Дякую… До наступної зустрічі. Бай-бай! — попрощалася вона. І, відчинивши двері, вийшла з кімнати.

Поки Юкі не прокинулась і не прийшла на сніданок, я вимив усі склянки, прибрав у кімнаті, прополоскав попільничку, розгладив складки на простирадлі й викинув рожеву стрічку у відро для сміття. Після того вже не доводилося переживати. Однак Юкі ще не встигла зайти, як уже скривилася. Щось у кімнаті їй не сподобалося. У Юкі прекрасна інтуїція. Вона щось запідозрила. Я вдав, що нічого не помічаю, і, насвистуючи якусь мелодію, взявся готувати сніданок. Зварив каву, підсмажив тости, почистив фрукти. І все виставив на стіл. Усе це обмацуючи недовірливим поглядом, Юкі пила холодне молоко й закусувала підсмаженим хлібом. Я намагався заговорити з нею, але вона не проронила жодного слова. «Погані мої справи», — подумав я. Кімнату заполонила тривожна атмосфера.

Сніданок минув у постійному напруженні. Наприкінці Юкі поклала обидві долоні на стіл і пильно глянула мені в очі. Надзвичайно суворим поглядом.

— Послухайте… Сьогодні сюди приходила жінка, чи не так? — запитала вона.

— А ти здогадлива, — відповів я так легковажно, ніби нічого й не сталося.

— Хто вона? Ви десь тут її підхопили?

— Та ні! Я не маю такої звички. І на це не здатний. Вона сама прийшла.

— Не брешіть! Так не буває.

— Це не брехня. Я тобі ніколи не брешу. Вона справді сама прийшла, — наполягав я. І розповів їй докладно все. Що Хіраку Макімура купив для мене жінку. Що вона прийшла несподівано — звалилась як сніг на голову. Що, мабуть, Хіраку Макімура задумав угамувати мою статеву жагу й тим самим уберегти дочку від небезпеки.

— Усе. Досить, — сказала Юкі й, глибоко зітхнувши, заплющила очі. — Чому він завжди придумує такі недоречності? Чому так упереджено ставиться до людей? Нічого великого й важливого не розуміє, а напихає голову всяким непотребом. Ясна річ, мама з особливим норовом, а в батька не все гаразд із головою. На відміну від неї, де в чому іншому. Він завжди щось невлад зробить і все геть-чисто зіпсує.

— Ти правду кажеш. Він доброго маху дав, — погодився я.

— Однак чому ви її впустили? Самі запросили до кімнати, хіба ні?

— Запросив. Треба було в розмові з нею з’ясувати, у чому справа.

— Ви хочете сказати, що з нею справді нічим не займалися?

— Усе не так просто.

— Справді… — почала вона й замовкла. Не знайшла відповідного виразу. Її щоки трохи взялися рум’янцем.

— Щоб усе пояснити, довелося б довго говорити, але, загалом, я не зумів відмовитися, — сказав я.

Вона заплющила очі й обхопила щоки долонями.

— Неймовірно, — прошепотіла вона. — Просто не віриться, що ви займалися такими речами!

— Звісно, спочатку я мав намір відмовитися, — зізнався я щиро. — Та поки відмовлявся, мені стало все одно. Пропала охота зважувати в думках і се, і те. Я не шукаю виправдання, але твої батьки справді володіють своєрідною силою. Обоє — кожне по-своєму — сильно впливають на людей. Це можна визнати або заперечувати, але все-таки в них є свій стиль. Навіть якщо перед ним не схиляти голови, то нехтувати ним також не можна. Коротко кажучи, я тоді подумав, що буде добре, якщо твоєму батькові стане легше на душі. А крім того, дівчина виявилася не такою вже й поганою…

— Який жах! — сказала Юкі холодним тоном. — Тато купив вам жінку! І вас це не образило? Яка ганьба! Який сором! Чи я не права?

Безперечно, вона мала рацію.

— Так, ти абсолютно права, — сказав я.

— Страшний-страшний сором… — повторила Юкі.

— І не кажи, — погодився я.

Після сніданку ми взяли дошки й подалися на пляж. І знову в морі перед готелем «Шератон» до самого вечора каталися на хвилях. Однак увесь той час Юкі не вимовила жодного слова. Навіть на мої запитання не відповідала. Тільки кивала або хитала головою, якщо було треба.

Коли я закликав її повертатися на берег і пообідати, вона кивнула. А як спитав, чи не приготувати нам чогось дома — похитала головою. І кивнула, коли я запропонував перекусити десь на свіжому повітрі. Ми з’їли по хот-догу, сидячи на траві Форту Дерасі. Я пив пиво, вона — кока-колу. Як і раніше, вона не промовила ані слова. Уже цілих три години мовчала.

— Наступного разу відмовлюся, — пообіцяв я їй.

Вона зняла темні окуляри й подивилася на мене так пильно, ніби шукала в небі просвіт міх хмарами. Дивилася майже півхвилини. Потім елегантним жестом засмаглої руки відгорнула волосся із чола.

— Наступного разу?.. — перепитала вона здивовано. — Якого ще наступного разу?

Я пояснив їй, що Хіраку Макімура заплатив тій жінці за три візити. І що другий візит призначено на післязавтра. Юкі загупала кулачком по землі.

— Неймовірно! Справді якась дурість…

— Я не збираюся нікого захищати, але твій батько по-своєму про тебе турбується. Тому що я — чоловік, а ти — жінка, — пояснив я. — Розумієш, про що йдеться?

— Справді-справді якась дурість!.. — вигукнула вона, ледве стримуючи сльози. І, повернувшись у готель, до самого вечора не показувалася мені на очі.

Після обіду я трохи поспав і, приймаючи на веранді сонячну ванну, читав «Плейбоя», купленого в найближчому супермаркеті. На початку п’ятої години з’явилися хмари, які поволі заволокли все небо, а на початку шостої розгулявся справжній шквал. Дощ линув так бурхливо, що, здавалось, увесь острів вода змиє й понесе до Південного полюса, якщо так протриває ще годину. Я вперше в житті бачив таку шалену зливу. За п’ять метрів од мене не було видно майже нічого. Пальми на пляжі гойдалися, мов збожеволілі, й шурхотіли своїм листям. Асфальтована дорога в одну мить перетворилася на річку. Кілька серферів пробігли попід моїм вікном, прикриваючись зверху дошками замість парасольок. Тим часом прокотився грім. Десь за «Алоха-Тауер» над самим морем спалахнула блискавка — і повітря здригнулося так, наче реактивний літак перейшов звуковий бар’єр. Я зачинив вікно і заварив на кухні каву, роздумуючи над тим, що приготувати на вечерю.

За другим перекотом грому в кухню непомітно прослизнула Юкі. Зіпершись у кутку об стіну, вона не спускала з мене очей. Я спробував до неї всміхнутись, але вона тільки прошивала мене своїм колючим поглядом. Я взяв чашку кави, повернувся з Юкі до вітальні й сів разом із нею на диван. Вона мала не дуже добрий вигляд. Напевне, злякалася грому. І чого це всі дівчата так бояться грому та павуків? Якщо подумати, то грім — це просто електричний розряд в атмосфері. А павуки, за винятком особливих різновидів, — зовсім нешкідливі комахи… Знову спалахнула блискавка — і Юкі міцно вчепилася мені у праву руку.

Хвилин десять ми сиділи в незворушній позі, дивлячись на шквал і прислухаючись до перекотів грому. Вона стискала мою праву руку, а я пив каву. Незабаром громовиця віддалилася, дощ перестав. Хмари прорізались, і показалося надвечірнє сонце. Після бурі повсюди залишилися тільки калюжі, схожі на ставочки. На листях пальм яскраво відсвічували краплі дощу. По морю все так само, ніби й нічого не сталося, котилися хвилі, а туристи, що ховалися від дощу де довелося, знову почали з’являтися на пляжі.

— Я справді не мав цього робити, — сказав я. — Хоч би там що, треба було відмовитись і відправити її туди, звідки прийшла. Та я в той час почувався втомленим, голова зовсім не працювала… Розумієш, я дуже недосконала людина. Я далекий од досконалості й часто помиляюся. Але вчуся на своїх помилках. Намагаюсь їх не повторювати. І все одно повторюю. Чому? Все дуже просто пояснити. Бо я дурний і недосконалий. У такі моменти я все-таки трохи себе ненавиджу. І стараюся не робити таких дурниць утретє. І таким чином потроху розвиваюся. Хоч потроху, але все-таки піднімаюся вгору…

Юкі довго ніяк не реагувала на мої слова. Відпустивши мою руку, вона сиділа мовчки й дивилась у вікно. Я навіть сумнівався, чи взагалі вона чула, що я сказав. Сонце зайшло, і вздовж набережної почали загорятися ліхтарі. У прозорому після дощу повітрі біле світло ліхтарів здавалося особливо яскравим. На тлі блідого неба височіла радіовежа, а червоні вогні на її антені миготіли так само рівномірно, як пульсує серце. Я пішов на кухню, добув із холодильника банку пива. Хрумкаючи крекерами й запиваючи їх пивом, подумав: «Невже я справді потроху розвиваюся?» Я в цьому не мав певності. Якщо добре подумати — зовсім не мав певності. Мені здалося, що тієї самої помилки я припустився разів шістнадцять… А втім, усе, що я сказав Юкі, в основному було правдою. Та й пояснити це по-іншому я не міг.

Коли я повернувся у вітальню, Юкі все ще сиділа на дивані в тій самій позі й дивилась у вікно. Підібгавши під себе ноги, обхопивши коліна обома руками й уперто випнувши підборіддя. Я раптом згадав своє сімейне життя. І подумав: «Скільки разів таке повторювалося, поки я був одружений!» Скільки разів я ображав дружину, скільки разів потім просив вибачити! І тоді дружина довгими-предовгими годинами не промовляла ні слова. Я часто думав, чого це вона ображається. Якщо подумати — не було через що. Однак я тоді завжди наполегливо каявся, намагався порозумітись і загоїти її душевні рани. Сподівався, що завдяки повторенню таких вчинків наші стосунки розвиватимуться. Але, як видно з наслідків, ніяким розвитком тут і не пахло.

Дружина образила мене тільки один раз. Один-єдиний. Коли пішла від мене до іншого. І більше ніколи. «Все-таки сімейне життя — дивна штука», — подумав я. Як казав Дік Норт, схожа на водоверть.

Я присів біля Юкі, й через якийсь час вона простягла до мене руку. Я потиснув її.

— Це не означає, що я вам пробачила, — сказала вона. — Поки що треба помиритися. Ви припустилися негідного вчинку й дуже мене образили. Ви розумієте?

— Розумію, — відповів я.

Після того ми вечеряли. Я зварив плов із креветками та квасолею, приготував салат із оливок, помідорів та вареного яйця. Я пив вино, Юкі також трохи потягувала.

— Коли дивлюся на тебе — іноді згадую дружину, — сказав я.

— Дружину, яка у вас розчарувалась і втекла з іншим, — уточнила Юкі.

— Ага, — погодився я.