Тарасові шляхи

ЧОРНИЙ ШЛЯХ

Скільки тих шляхів на світі і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на чисті зорі і каже:

- Ото Чумацький шлях!

Дивно, шо й на небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумаки?

- Ото їдуть, їдуть мажами, навколо самий степ та тиша і ковила не шелесне. Глянуть на зорі — ото їм і дорога,— показує дід.

- А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?— питає малий Тарас.

- Еге ж, Чорним, — покивує головою дід, і довгі сиві вуса аж до грудей звисають.

Чорний шлях Тарас добре знає. Він проходить повз їхнє село, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стоїть, кособока, старенька, як бабуся з підсліпуватими очима. Цим шляхом ходять і тато і мати на панське поле, як його не знати!

- А чого він Чорний, тому що чумаки чорні? — І дивно Тарасові. Ідуть, їдуть чумаки, чорні, засмаглі, своїм Чорним шляхом, степами, селами, такими, як їхня Кирилівка, а потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть, бо там зорі світять, і від них, звичайно, дуже видно і ясно, як удень.

Та дід сміється і хитає головою: - А того він Чорний, що страшний.

Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, що спати вже час. Ех, шкода, що дід не доказав.

Удень нікого розпитатися. Матінку і тата, тільки на світ займається, вже на панщину женуть. Удома хазяйнує старша сестра Катруся, а їх же, дітей, п'ятеро, за всіма доглянь, усіх нагодуй, а самій ще тільки чотирнадцять років.

Хоча й кажуть люди: «година вам щаслива, щоб ви бачили сонце, і світ, і діти перед собою», та невелика радість оті діти у кріпака, бо й не бачиш їх перед очима. Ростуть, як бур'ян — ні їх нагодувати, ні їх приголубити. А там виростуть — підуть поневірятися по наймах, та це ще й добре; а то як заберуть до панського двору або в москалі (Москалями в ті часи називали солдатів) хлопців віддадуть, тоді вже прощайтеся!

Катруся, дарма що невеличка, бігає, порається, турбується про всіх, ще час знайде квіти коло хати полити та прополоти. Хоч і стара хата і покрівля вже почорніла, та як зацвітуть Катрусині чорнобривчики та маки — веселіше стане на серці, і Катрусі вже й не шкода, що не бігала вона з дівчатами гуляти, а все коло роботи, все ніколи їй.

Ніколи Катрусі. Тарас народився — його няньчила, потім Яринку, потім Марійку, Йосипа...

Ніколи. Коли її розпитувати?

Та воно, правда, і в Тараса справ чимало. — У ставку викупатися треба? - Треба! — 3 хлопцями в поросі вивалятися треба?—Треба! А потім знову викупатися, їсти схочеться, та однаково нічого додому бігти — нема нічого. Може, якусь шкоринку Катруся суне або він щось сам знайде v садку. Потім до кузні забігти, як коваль працює - подивитися. Гупає він молотищем, іскри летять, а сам сміється. Кажуть, у них такий коваль, що й у Вільшаній нема. Еге ж, у Тараса також справ багато, незчуєшся, як і літній довгий день мине.

Оце вже він утік від свого товариства, заховався в густих кущах калини і замріявся. Він любить отак — заховатися десь у бур'яні чи в калині, задивитися на небо і мріяти, мріяти... Зараз воно синє-синє—небо над головою, і здається йому, що це великий високий дах, а там, удалині, десь, на обоії, дах цей спускається до землі.

«Там його стовпи залізні підпирають! — думає Тарас.— За горою, напевне, як іти і йти цим шляхом, так можна й до стовпів добрести і побачити, що за тими стовпами. А як на могилу, що за селом, злізти, то, може, й видно їх...»

Микита, старший брат, мабуть, уже бачив ті стовпи, бо як батько чумакував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще не питати Микиту, краще самому піти на могилу й подивитися.

Тарас вилазить із своєї схованки, підтягає міцніше очкурець на штанцях, як годиться всякому мандрівникові, і біжить до могили. Це треба долиною, потім левадою, потім ще трохи долиною, а там і могила; він до вечора ще встигне.

Могила висока-висока. Казав дід — там поховані славні козаки. Уночі страшно дивитися на неї. Мабуть, виходять ті козаки з могили, гомонять між собою. І цікаво і страшно! А зараз не страшно — адже ще день, і сонечко тільки хилиться до гори. Пробіг він леваду, пішов повільніше.

Чому, як лежав він, здавалося зовсім близько, а тепер — іде, іде, а ще й до могили не дійшов. От, нарешті, могила. Зліз він на могилу, бачить — унизу з одного боку село, усе в садах. З-за гіллястих старих верб та струнких тополь видно дерев'яну темну церкву з трьома банями й залізними хрестами.

І з другого боку село і така ж церква з трьома банями й залізними хрестами. От тобі й на! Це ж його село!

Зупинився Тарас: пізно вже. Ач, і сонце майже все за гору сховалося.

«Ні, — думає він, — піду вже я завтра. Як Катруся пожене корів до череди, я й піду до стовпів. Сьогодні я одурю Микиту... Скажу, бачив ті залізні стовпи, що небо підпирають, а зараз піду додому, он і церкву нашу видно!»

З гори легше, ніж на гору,— скотився і незчувся як. Риплять мажі, поволі йдуть круторогі воли.

- Агей, мої половії! — чути. А десь на задніх возах виводять:

— Над річкою бережком Ішов чумак з батіжком, Гей, гей, з Дону додому!

Зупинився Тарас. Розглядає мережані ярма, прислухається до знайомої пісні.

- Постій, чумак, постривай, Шляху в людей розпитай, Гей, гей, чи не заблудився!

- Мені шляху не питать, Прямо степом мандрувать, Гей, гей, долю доганять!

- А куди ти, парубче, мандруєш?—спитав його дядько, що їхав паровицею на передній мажі.

Бриль на ньому широкий, з-під нього, як з-під даху, засмагле суворе обличчя видно.

- Додому, — каже Тарас.

- А де ж твоя домівка, небораче?

- В Кирилівці.

Так чого ж ти йдеш до Моринець?

- Я не до Моринець, я до Кирилівки йду.

- А коли до Кирилівки, то сідай, парубче, до мене на мажу, ми й довеземо тебе додому, — проясніло усмішкою суворе обличчя. Підняв, посадив на скриньку, що стояла на передку.

- На, поганяй. Дивись, який чумак!

Дали батіжок у руки, і Тарас, задоволений, гордий,сидить, сяє, як нова копійка. Ще б пак: як справжній чумак додому повертається!

Шлях не спить, не гуляє.

Їдуть, риплять на ньому мажі, поволі ступають спокійні круторогі воли. Далеко-далеко вони брели. Переправлялися через ріки, пили вони Дніпрову чисту воду і ревли на рев його непокірних порогів, ступали по цілинних безмежних степах, скуштували на півдні гіркого полину, спочивали коло самого Чорного моря, коло солоних озер. Нелегкий шлях пройшли вони, та, спокійні, міцні, були вірними товаришами в дорозі своїм хазяїнам. 1 без води не раз засинали й прокидалися, та йшли. 1 от повертаються додому, везуть сіль, везуть рибу. Рідний спориш уже під ногами. Чують вони -вже близько домівка. Турботливий хазяїн вийме занози і зніме надовго важкі ярма, а пестлива хазяйка чиститиме й годуватиме своїх сірих, чи полових, чи мурих годованців і доглядатиме до нової мандрівки.

- І мене дома таке ж мале дожидається, — каже хтось на сусідньому возі. — Чи живі вони там, чи за панською ласкою, може, вже з голоду попухли...

І де не проїздиш — скрізь однаково, — обізвався рябий невеличкий дядько. — Он за Дніпром у шинку кума стрів. Каже — не сила, тікають люди.

Та то вже так, - обізвався хазяїн мажі, на якій їхав Тарас, — як на пана поробиш, то й цей Чорний шлях білим здасться.

- А чого ж він Чорний? — не стерпів, спитав Тарас. Помовчав чумак, потягнув люльку, усміхнувся до Тарасика. Мале таке, біляве, років шість йому, а очі цікаві до всього.

- А того, хлопче, що цей шлях був колись найстрашнішим, найнебезпечнішим. Було на валку і розбишаки-харцизяки різні нападуть. Колись самим чумакам і їхати було небезпечно. У степах без запорожців не проїдуть, ну, а ті вже й без стежки стежку вірну знайдуть. Через те й Чорний, що лиха на ньому немало набиралися. Так він за дідів-прадідів звався, так і тепер зветься, бо й тепер лиха не менше.

Хотів ще розпитати Тарас і про запорожців, і про розбишак. От чумаки — такі бувалі люди, усе вони знають! Та бачить — уже насправді їхнє село проти гори стоїть.

Закричав весело:

- Онде! Онде наша хата!

- А коли ти вже бачиш свою хату, то й біжи собі! — мовив хазяїн, зняв хлопця і поставив на землю.

- Нехай іде собі! — звернувся він до товаришів.

- Нехай іде собі, — мовили чумаки.

Усміхнувся їм Тарас і чкурнув по дорозі, а чумаки зупинилися «становищем» на останню ніч своєї мандрівки.

- Оце вже завтра дома ремиґатимеш! - сказав молодий до свого вола.

Він, може, й пішки побіг би додому, як той білявий хлопець, та старі чумаки знають порядок: усі разом вернуться. Встромив старший кий у землю, витяг кухар казан і тагани, і понад шляхом виріс чумацький табір.

А Тарас уже підбігає до дому. За мандрівкою та розмовами і не помітив, що вже засутеніло зовсім. Зійшла перша вечірня зірка, а за нею друга, і виплив дворогий чередник їхній — місяць.

«Оце вже лаятимуть тато й мама», думає Тарас.

От і їхня яблунька, Катрусина улюблениця, от і їхня хата. А коло хати на зеленому спориші сидять, вечеряють тато, мама, брати і сестри. Його меткі очі вже роздивилися. А де ж Катруся?

Стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей та дивиться на перелаз.

- Прийшов! Прийшов приблуда! - закричала вона, побачивши Тараса. — Сідай вечеряй, приблудо!—і сердиться і всміхається Катруся.

Сидить Тарас за вечерею, з великої спільної миски дерев'яною ложкою набирає юшку. Хочеться йому дуже перед. Микитою похвалитися, що бігав він до залізних стовпів; а що, як Микита насправді їх таки бачив і спитає, які вони? Може, розказати, як він з чумаками їхав і вже знає, що то за Чорний шлях коло них проходить? Але тато і матінка зажурені, мовчки сидять і з дітьми не заговорять. Мовчить дід.

- Гляньте, мамо,— закричав Микита.— Іде вже коваль, прощається з усіма.

- Куди коваль іде? — схопився Тарас. Це ж його приятель коваль, той, що до нього він удень бігав.

- Продав його пан,—ледве стримуючись, каже батько, — продав, на хорта виміняв.

- Що ж, панам лихом кидати — не плугом орати, — мовив дід.

Бачить Тарас: шляхом іде гурт людей, іде молодий коваль, гарний такий, чорнобривий. Стара мати йде і плаче, хлопці й дівчата проводжають. Зупинився коло їхньої хати, вклонився. Заплакала мати, і Катруся заплакала. І в Тараса сльози на очах.

Пішли Чорним шляхом.

Тихо каже Тарас дідові:

- А я знаю, що то за Чорний шлях.

- А які ж нам і шляхи знати, крім чорних? —каже дід і сумно схиляє голову з сивими довгими вусами.

МАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯ

Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе.

Тарас весь час забігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться — що там, то коло гаю в кущі залізе — чи не знайде ягід, то задивиться на пташок, що вмостилися собі на гілці і цвірінчать, цвірінчать!..

За дідом та за Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка.

Вона так уже плакала, так плакала, щоб і її взяли, а то мати не пускала, боялася, що замориться дуже. Катруся теж дуже хотіла піти, та їй ніяк не можна — яке там не є, а господарство, і хата, і Йосип малий на руках. Л ще матінка бідна зовсім нездужає: як прийде з панщини, так і звалиться, мов серпом підрізана. Катруся тільки засмутилася трохи, а потім змахнула сльозинку, і ще свого червоного кісника в коси Яринці пов'язала і свою спідницю дала, а матінка запнула хустинкою. Спідниця, хоч і підперезана ок-равкою, та все ж таки довга, до п'ят, ледве босі ноженята видно. Та це нічого. Іде Яринка, як доросла, ніхто й не скаже, що сім год тільки.

- Бач, яка дівка!—засміявся Тарас.

Катруся наказала дивитися за сестрою, бо він же старший за неї.

- Діду, ви ж не погубіть їх по дорозі,—просила мати, поцілувала доню і сховала їй у кишеню рясної довгої спідниці пиріжечок з калиною.

Ти ж дивись, Тарасику, не бігай від діда, вони старі, за тобою не вженуться, а то, як загубишся...

- Ото він і є такий, що загубиться,—пробурмотів дід, — його в море кинь—він як у своїй хаті буде.

- Ну, щасти вам у дорогу!

Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир.

Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами, —то всміхнеться, то зітхне,—це вже, звісно, старі, вони й самі до себе можуть балакати, а цей дід старий-престарий, скоро йому вже сто років мине. Та нічого ще, держиться. От навіть у Мотронинський монастир пішов.

- Діду, що ви там шепочете все? Ви розкажіть краще мені!—присікався Тарас.

Діда й не треба довго просити. Весь він поринув у спогади, і вже байдуже йому, що поряд з ним мале хлоп'я йде,—розказує про те минуле, чого ніколи не забуде.

— Як іду я цими шляхами, так і згадую батька нашого славного, Максима, згадую гайдамаків. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, я ще молодий був. Еге ж, давно... Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх людей на свою віру перевернути, всіх нас спольщити. Знущалися — і сказати не можна як!

Був у Вільшаній титар (Церковний староста) —Данило Кушнір. Казали люди — такий уже чоловік, що другого такого і не знайдеш. І що ж з ним зробили! Замотали руки соломою та й підпалили, а потім зарубали на смерть. Та хіба титаря одного! Слово не так — вони до в'язниці, вони катувати. Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край. Казали ще люди, ніби цариця золоту грамоту написала, щоб усіх панів ляських повбивали та вільні собі жили.

Був у нас отаман — орел — запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало.

- З того монастиря, куди ми йдемо? — питає Тарас і аж захлинається від цікавості.

- Еге ж, із того.

- Ну, кажіть, кажіть, діду.

- У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Саме під Маковія над річкою Тасьмином, що під Чигирином, зібрались гайдамаки в діброві; стояли в них уже готові вози з таранею залізною—така там тараня, що добре її панки-ляшки покуштували. Розібрали гайдамаки свячені ножі та й чекали на третіх півнів. Та осавул Максимів не стерпів, не дочекався третіх півнів, запалив Ведмедівку, і запалала вся Україна...

Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А Максим своєю шаблею-домахою (Шабля з дуже міцної сталі, виробництвом якої славилося в старовину місто» Дамаськ (у Сірії)) рубає, карає, поля трупом вкриває, ксьондзів клятих, єзуїтів вимітає, щоб і на насіння не було. Уміли на чужу землю, на чуже життя зазіхати — ну й покуштуйте добре кари народної!.. Ото, бачиш, ліс у ярку, там озеро...

- Це ж Гупалівшина, діду!

Так, так, Гупалівщина. Того її й Гупалівщиною назвали: їхав у Будища Залізняк із своїми коліями, питає хлопця—кирилівського нашого, батька Семенового. Семена «Смолька знаєш? Ну, от, його батька, Трохима, а той ще малим був,—може, як ото ти тепер.—Чи ляхів бачив?—Бачив,—каже,—вчора, а сьогодні ні однісінького нема ні в лісі, ні поза лісом.—Та й показав стежку їм до озера в ярку. Дав йому за це Максим дукачик золотий, і поїхали в ліс. У тому лісі льохи із скарбами були. Оточили весь ліс—нема ляхів, а голови вгору підвели — як груші у гіллі поховалися! Ну, й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали.

- А льохи із скарбами?

- Розшукали льохи із скарбами, забрали скарби, усій бідноті роздали, а самі до Лисянки подалися та й до Умані.

Уже й Гонта Іван назустріч коліям вийшов, козацький сотник.

- А Гонту ви бачили?

- Ні, Ґонти не бачив, та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за Вкраїну життя віддав. Ох, і було на Умані, дісталося ляхам...— і замовк дід.

- А потім?—питає Тарас.

- Що ж потім — зрадили гайдамаків, і цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.

- А золота грамота? Ви ж казали, вона золоту грамоту написала, щоб люди вільні були...

— Яка вже там грамота! Отака та золота грамота, що всі ми кріпаками під паном ходимо. Одурила цариця... — зітхнув тяжко, махнув рукою дід, пішов мовчки.

- А он уже й монастир!—закричала Яринка. Вона по дорозі волошки, кашку, медок збирала, мало до діда прислухалася.

Замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить Тарас у браму, бачить невелику церкву з однією банею і великим хрестом. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. І малий Тарас приглядається до кожного ченця, що виходить назустріч прочанам. Та ні, ці не такі! Ці ченці дивляться, чи багато їм баби крашанок принесли. Вони не скажуть, як ті: «Агей, по конях! Ану, на панів!» Ні, ці співають: «Братіє, терпіть і аз воздам вам!» Ні, цих нудно слухати малому Тарасові. Він не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар.

Там, на цвинтарі, на могилах люди сіли спочивати. Прийшли і з Звенигородки, і з Вільшаної... Найбільше коло однієї могили зібралися. Сидить старий сліпий кобзар, кобза коло нього. Тарас до діда в церкву. Стоїть дід Іван проти Івана-воїна, ледь ворушить губами, розказує йому щось своє, дідівське, молиться—за внуків молиться, за дітей своїх, за всю бідну сплюндровану Україну та за упокій душі батька Максима і його побратима Івана.

- Діду! Діду! —сіпає його за рукав Тарас.—Ходімо на цвинтар! Там старий Волох!

Та що ти, схаменися, старого Волоха ляхи спалили! Ще й батька твого на світі не було.—Та все ж таки виходить дід з церкви, хіба він може кобзаря обминути?

Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати.

- Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш?

- Ще тут козак потупає, ще тебе послухає.

- Діду, попросіть їх, щоб заграли!

- Заспівайте! Заспівайте!—попросили й люди, що сиділи навкруги.

- Заспівай, старий, — мовив і дід,—та заспівай про наших про славних гайдамаків!

А Тарас найдужче:

- Діду-кобзарику, заспівайте!

Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву голову, дарма що сліпий, а почув, де цей хлопець цікавий, узяв кобзу, заспівав:

- Ой, у неділю рано-пораненьку

Під Умань виступали,

А в понеділок ополуночі

Гармати загули,

А у вівторок до полудня

І Умані добули.

Ой, і говорили славні запорожці,

До Умані йдучи:

- Будуть, браття, пани-молодці,

З китайки, онучі!

Наш полковник Залізячок

Так він їм каже:

- Не одна тут ляська

Голова поляже!

- А скільки й наших полягло,—зітхнула якась бабуся,—скільки наших коліїв отут у могилах лежить!

- Отут?—питає Тарас.

- Отут, дитино, і написи є, та не прочитати мені, темній. Так я прочитаю!—схопився Тарас і нахилився до кам'яної могили і по складах розібрав: — Семен Неживий.

- Оце ж наш, Звенигородський,—загомоніли люди.— Він перший у колії пішов!

Галайда Ярема,—вичитав по складах Тарас, лазячи по могилах.

Та це ж той,—каже дід,—що в корчмі за попихача був, а потім до батька Максима втік.

- Отаке мале, а прочитати вже розуміє! —дивуються баби.

- Воно в мене хіба ж таке!—каже дід...

Увечері під брамою полягали прочани. Поприносили вони сюди, до святих стін, до ченців свої скорботи, свої гіркі сльози, на останні копійки поставили воскові тоненькі свічечки перед образами, і легше стало на душі. Витягнули зморені ноги на землі і не чують, що твердо, спрацьовані руки підклали під голови, і рідкий гість—спокійний сон— злетів на них. Здається їм, що в святому місці залишиться їхнє лихо, їхні злидні.

А в святому місці, за брамою, ченці ще довго не спали: багато прочан було сьогодні, багато свічечок понаставляли, і багато мідяків попадало в тарілки — треба все підрахувати, це ж чималий прибуток. Це ж у них — як жнива.

Не спить і малий Тарас.

- Діду, діду, — шепоче він, — а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю!..

- Спи, спи, дурне, не базікай такого! — затуляє йому рукою рота дід.— Щоб ще почув хто!

Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини—і може тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу, за який гинули безстрашні гайдамаки, поховані тут, за брамою, на цвинтарі і в високих могилах на безмежних широких степах.

ПЕРШИЙ ДЯК

А читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.

- Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати.

- Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати.

Але батько підтримав діда.

- Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме.

Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи.

Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк «сліпий» Совгир, гучним голосом проказує:

- Аз-буки! Аз-буки! — А за ним хлопці всі хором:

- Аз-буки! Аз-буки!

А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть:

- Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—«сліпий» Совгир.

Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити.

І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя.

Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, «аки пастирю доброму», і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:

— Аз-буки, аз-буки!

А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:

- Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки!

Та потрапляти доводилося Тарасові частенько. Непосидючий, цікавий до всього, Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком?

- Ти вчи, дурне,—казав удома дід. — Потім зрозумієш, що та до чого—всіх так учили.

А до того ж ці незрозумілі слова — кажуть, піп такими в церкві службу править — підкріплювалися трійчаткою, триремінним батіжком, що висів завжди на стіні, та дяківськими штурханами. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало... Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть—і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи, вовтузяться собі та борюкаються. Тарас між ними одразу верховодою. Та недовго доводиться йому гуляти; де й не візьмуться два псалтирники — це школярі, що вже псалтир вивчають, — схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. Погладити то погладить, та не по голівці, а по іншому місці доброю різкою.

У суботу, після вечірні, дяк для всіх своїх учнів улаштовував «субітки» — годував різками; до того ж наказував лежати спокійно і «не борзяся» читати четверту заповідь: «Помні день суботній». Така вже була тоді наука, що без різки і слова не вивчиш. Так і дяка вчили, і він так учив. - Нічого,— підбадьорював дід,— поки не намучишся, доти не научишся.

- Краще вже вивчити швидше,— вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде?

Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий.

- Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба.

- Отаке! — сплеснула руками Катруся. — Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив.

— Так це ж треба кашу варити, дякові нести, — заклопоталася мати, — глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.— Ох ти ж мій школярику вчений!

- А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, — повідомляла всіх Яринка.

Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев'яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.

- Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.

Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня.

Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.

- Їжте Тарасову кашу,— засміявся Совгир,— а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.

Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині.

- Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.

- А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.

Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.

- А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть?

Навіть дід знизав плечима.

- А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.

- От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю.

Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне «алілуя», що баби тільки головами похитують.

- Оце буде дяк!

- Куди йому,— скаже батько. - Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.

- Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!

НА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯ

Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.

Із-за гори кам'яної Голуби літають... –

підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!

Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.

Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати - теж Катерина - ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.

- Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!

- Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!

- Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй...

- Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.

- Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.

Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.

- А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.— І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим - чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається — подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.

— Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.

— Е, не кажи, не кажи, Докіє, — махнула рукою Маламужиха. — Як подивилася я на них та згадала наших синичок — може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти....

- Отуди, - засміялася Катерина, - то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!

Поговорили й забули...

А ввечері — стук-стук хтось у вікно. Глянув батько — управитель, його з добром не жди.

- Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.

- Еге ж, — каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.

Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.

- Та чого ви очі повирячували? Сказано — мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. - І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.

Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки — все, що берегла від великодня до великодня.

Ввійшла Катруся.

- Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона — як янгол, така гарна!

- Я нічого, тільки краще далі від панів.

Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..

Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців — все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам'яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся — вона нічого-не боїться — заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них — дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.

- Ну, ну, — почав підштовхувати управитель, — виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма «сюди пригнали, ще й пряників наготували.

Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:

- Він як заграє,— старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!

Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.

Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! — а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір'ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом — прямо-таки паляницю медом полили — говорив до панночки:

- Вони здивовані, ваша ясновельможність, — вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.

То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:

- Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар'яно, заспівуй якусь весільну.

Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар'яна затягла:

- Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,

Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..

- Сharmant! (Чудово) — сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.— Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:

Обізвався соловеєчко:

- Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів'єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм...

- Ач! — підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!

- Charmant! — мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.

Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:

- Ідіть панночку величати!

Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.

- Як приємно давати радість простому народові! - сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.— Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!

- А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, — сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.

- О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір'я.

А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:

- Як і не побалувати свою хрещеницю!

Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притис-лися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар'яна.

- Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар'яну.

Голубонько! Ріднесенька! — заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!

Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:

- Так чого ж ти плачеш? їй буде добре в мене, вона буде моя найближча покоївка, я повезу її в Петербург.

- Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар'яна.

- Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, - не забирай мою єдину втіху! — плакала Докія.

— Я не розумію,—знизала плечима панночка,— чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!

- Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?

— Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. — Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!

- Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.

З гулянок від пана поверталися, як з похорон.

Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.

- Ну, що ж тепер з нами буде? — питає Ганна, яка теж притихла.

Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.

Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них — до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.

- Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.

- Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.— Не заважай слухати.

А вони ж, старости, так доладно говорять:

- Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?

- Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:

- Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?

А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.

- От, бачите,—мовив знову батько,—чого ви наробили? Мене з дочкою пристидили. От за те ж, що ви нас налякали, ми вас пов'яжемо. Так, жінко?

- Ти ж батько, голова нам усім,— мовила мати і не стрималася, усміхнулася своєю ясною усмішкою, — як скажеш, так і буде.

- Та ні-бо, й ти, стара, скажи!

- Нехай буде й так!

Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев'язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.

Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.

Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:

- Доброго вам здоров'ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.

Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.

На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки

Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:

- Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:

- А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє...

Співали і звивали «вильце»—вирізали з вишні гілочку, обв'язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися — сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.

- Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в'ється,—сказала старша дружка Ганна.

Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.

- Це «свячений», гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої...

Увечері гуляли... Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:

- Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п'ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп...

Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:

- На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..

І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?»

І Тарас думав: «Як же в хаті буде без Катрусі?»

СМЕРТЬ МАТЕРІ

- Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?

- Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.

«А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.

- Мамонько, мамонько...—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.

— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.

- Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.

Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.

Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.

Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.

- Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.

МАЧУХА

Став уже Тарас «скорописцем» — виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов справжній дяк, і довелося Совгиреві зібрати свою мізерію в торбу, взяти палицю в руки і помандрувати кудись в інше місце шукати собі нову паству.

Та що вже звикли хлопці і до «субіток» і до суворих звичаїв шкільного життя, але такого гіркого п'яниці, як новий дяк, і вони не витримали. Забрав і Тарас свою зброю— таблицю, перо й каламар — та й утік за всіма додому.

Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була материнська ласка, була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата—як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано—як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.

Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.

- Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.

- Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко.

- Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха.

- Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.

Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.

Тільки, справді, хто б і пішов за вдівця?

Та вже як Маламужиха за справу взялася, щось із того завжди вийде: На другому кутку в селі жила вдова, не стара ще, тільки то біда, що і в неї тройко дітей.

«Нічого, — подумав батько, — може вдвох якось легше буде всім раду дати».

Недовго тягли — повінчалися, і переїхала мачуха до хати Шевченків.

- Оце вам мати, а оце тобі діти,— мовив батько і дітям і жінці.

Зиркнув Тарас на мачуху—відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне. Коло неї туляться її діти—хлопчик Степанко, трохи менший за Тараса, двоє дівчат—таких, як Яринка і Марійка. Усі чорні, з капризними губами, дивляться спідлоба на білоголових Шевченків.

Яринка усміхнулася—така вже привітна, лагідна Яринка вдалася, глянула щиро на мачуху, може подумала, що й та, як мати, приголубить. Та рідну матір ні купити, ні заслужити. Ніби й не побачила мачуха ясної Яринчиної усмішки. Тільки вийшов батько з хати,— без ласки, суворо мовила:

— Ти, Ярино, оцю малу поняньчи, почукикай, а ти, Тарасе,—годі тобі ледащом ганяти та по чужих садках лазити,— візьми лопату та прибери на дворі. Куди не глянь, скрізь тут у вас смітник!

І почалося... З ранку до вечора чують сусіди—репетує мачуха, лає всіх — і дітей і навіть чоловіка.

- Ото вже грім-баба, — зниже плечима дід, як зайде глянути на внуків. Та такий уже старий він став, що й рідко коли доплентається. Сидить усе коло своєї хати на призьбі та й ворушить губами—згадує, мабуть, щось.

Зведенята між собою, як чортенята, живуть, тільки й чути плач та крики. Та яку шкоду мачушині діти не зроблять, все на батькових звертають. Отоді вже мачуха розійдеться!

- Ну й баба,з пекла родом! — кажуть сусіди.

А батько тільки гляне на нещасних дітей своїх, махне рукою та й подасться кудись подалі від рідної хати. Навіть радіє, як прикажчик його кудись їхати пошле. Хоч не чути, не бачити цього пекла. А найбільше Тарасові тому дістається, бо він і не змовчить, і за сестер заступиться, і Степанкові сам здачі дасть. Мачуха роботи для нього не жаліє— скрізь Тараса пошле і з Тараса спитає. Коли у свято вирветься Тарас, то біжить аж у Зелену, до сестри своєї Катрусі. Гляне Катруся і руками сплесне. Худе, брудне, голодне, у голові хто й зна що завелося. Лишенько ж моє, сирота! Заплаче Катруся, обмиє, облатає, нагодує, та так, щоб свекруха не знала. І бачить Тарас, що й Катрусі життя не мед. Ходить на панщину, дитину з собою бере, десь у холодочку покладе, а сама снопи в'яже. А вдома свекруха люта, чоловік п'є... Сумний Тарас повернеться від Катрусі.

Якось тато поїхали. Проходив солдат їхнім селом до себе додому. Двадцять п'ять років, бідолаха, відслужив. Забрали його молодим парубком, а повертався сивим, хворим. Зайшов до Шевченків у хату, попросився заночувати. Увечері Тарас не відходив від солдата, все розпитував:

- Дядю, розкажіть ще, як же ви воювали?

- Бодай його й не згадувати, хлопче, виростеш—сам узнаєш, як у солдати підеш.

- Е, ні, не хочу солдатом,—мотнув головою Тарас, — не хочу, а ви розкажіть тільки.

І до пізньої ночі розповідав старий солдат і про муштру в казармах, і про важке життя солдатське, тільки й усміхнувся, згадавши, як французів гнали, коли Наполеон у Москву прийшов. Пізно полягали спати. А вранці встав, глянув у гаманець — нема трьох злотів, що ніс у подарунок своїм.

- Гроші, хазяйко, пропали, цілих сорок п'ять копійок! — сумно мовив солдат.

- Не інакше, як Тарас украв, —закричала мачуха.— Він усе й крутився коло вас, бо вже, мабуть, побачив ті гроші.

- Не крав я,—спалахнув Тарас.—Я слухав тільки, що дядько розповідають.

Тарас і спав коло них, — увернув Степанко, облизуючи губи. Страшенно він любив, коли на Тараса гніваються.

- Сам, мабуть, украв! — закричав Тарас.—Я от тобі дам, будеш знати, як набріхувати! Ти ж їхню одежу в комору переносив!

- А, так ти, щеня, на мого Степанка! — зарепетувала мачуха, і штурхани посипалися з усіх боків на бідного Тараса.—Щоб були мені гроші, бо я душу з тебе виб'ю, ти в мене живий не будеш, якщо грошей не віддаси!

Ледве втік Тарас від розлюченої мачухи.

«Куди ж його заховатися?» Пробіг садок, повз ставок та в сад до сусіда Желеха—там така густа калина, що ніхто не знайде. Заліг Тарас у кущах, весь здригається від сліз.

«Отут і буду, не піду, нізащо не піду додому!—подумав. — Хай краще вмру». І шкода себе стало, так шкода, що ще гірше заплакав. «Умру тут, нехай тоді радіють...» Ніхто його не пожаліє... Нема Катрусі, нема матінки, може тільки Яринка заплаче. Е ні, не треба вмирати, — мачуха ще дужче Яринку битиме і Марійку, бідну, сліпеньку, обіжатиме, і ніхто за них не заступиться, бо Микита завжди з татом. Ні, краще не вмирати, краще піти світ за очі і вивчитись, усе вміти прочитати краще ніж дяк, уміти все списати й намалювати отакі візерунки, як на дяківській книжечці, і тоді прийти і забрати і Яринку, і всіх своїх, і кучеряву сусідську Оксаночку, і жити десь там, де й панів навіть нема».

У таких мріях Тарас заснув... Прокинувся — вже день до вечора хилиться, вже нема яскравих смуг від сонця на темній зелені кущів. Захотілося дуже їсти. Знову закрив очі. Голосів ніде не чути, тільки де-не-де шелесне гілка, як пташка перелетить, та заворушиться трава, як пробіжить зелена ящірка.

«Тут гарно... — подумав Тарас. - Тут не знайдуть. Не повернуся я до хати. От коли б тільки їсти не хотілося. Хіба знову заснути?»

І раптом він почув, що гілки шарудять дужче, ніж від пурхання пташок.

«Невже знайшли? — стислося серце, і навіть ноги похололи.— Знову битимуть!» Захотілося зіщулитись у такий малесенький клубочок, як та грудочка землі, і десь сховатися під корінь, під листочок, щоб нікому, нікому не видно було. А шарудіння дужчає.

- Тарасику! — раптом почув він шепіт. - Тарасику! Де ти? Це я...

- Яринка! — мало не скрикнув Тарас, і сльози радості заблищали в сірих очах.— Яринка! Знайшла!

- Тарасику,—зашепотіла Яринка, притулившись до нього і невимовно радіючи, що знайшла-таки його.— Я так тебе шукала, скрізь шукала — і в стодолі і на леваді. Тарасику, я тобі їсти принесла, — і вона витягла з-за пазухи дві печені картоплини. — На, їж. Як усі ляжуть, я тобі ще принесу.

— А як там дома?

- Ой гніваються, ой лаються!—зітхнула Яринка.— Тарасику, а ти, правда, не брав грошей? Як брав, поверни їм краще.

- Ти мені не віриш? - мовив Тарас. - От хрест тобі святий, нехай мене грім на цім місці вб'є, якщо я брав! - Він дивився так гірко і сумно, що Яринка без присяги повірила б.

- А коли ж ти додому вернешся?

- Я зовсім не вернуся... я тут житиму. Хіба тут погано? А ти ж іще прийдеш? І не потурай їй, чуєш? Нехай вона сказиться!

Коли другого дня Яринка прибігла потайки від усіх до Тарасика, вона не впізнала ні його, ні тих кущів. Тарас, веселий, щось приспівуючи собі під ніс, робив з гілок невеличкий курінь.

- Бач, як тут добре, — засміявся він, уминаючи кукурудзу, що принесла Яринка.

- А й справді добре! — засяяла усмішкою Яринка. — Краще, ніж у нас у хаті.

- От давай ще стежечки поробимо і піском посиплемо, ти від ставочка принеси, і буде зовсім, як у поповому садку.

Забулося швидко горе. Удень Тарас лагодив свій курінь, стежки притоптав навколо. Прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела. Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у хвартушку, а потім насмілилася і віддала йому двоє червонобоких яблук. Вони сідали й гуляли в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки, — він умів вигадувати таке різне! А ввечері він дивився на темне небо, на зорі і мріяв: як буде великим, то ніхто, ніхто вже не насмілиться його побити, бо буде він гайдамакою.

Отак і прожив він чотири дні. Яринка носила їсти, і було втікачеві зовсім непогано.

Та на п'ятий день трапилося лихо. Степанко вже давно помітив, що все бігає Яринка кудись в один бік, от і присікався до неї:

- Куди ти біжиш? Що ти несеш? Що ти там за пазухою ховаєш?

— Нікуди я не біжу і нічого я не несу, — огризнулася Яринка.— Яке тобі діло?

Та хоч миршавий і слабий Степан, а вредний був, капосний хлопець, вистежив-таки!

— Мамцю!—затяг він.—А я знаю, де Тарас, до нього Яринка бігає і їсти йому носить!

- Ой, чи чуєте ви, люди добрі, — заверещала мачуха, — об'явився злодій, об'явився! Якби він не крав, то й не тікав би і не ховався! Ану, ходімо та приведімо цього розбишаку!

З нею пішов і дядько Тарасів Павло, великий п'янюга і великий катюга. У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.

Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.

- Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!

Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.

- Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.

— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!

- Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.

І Тарас не витримав:

— Я... — ледве чутно вимовив він.

- А, признався, — закричала мачуха.

- Признався! Признався! — застрибав Степанко.

- Де ж гроші? Кажи, де гроші?

«Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?»

— Кажи, бо вб'ю!

- Закопав... у садку закопав...

Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.

— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав... я їх не брав... закопав у землю... не знаю де... — бурмотів Тарас уже майже без пам'яті.

Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.

Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:

- Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.

А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.

- У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.

— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..

СПАДЩИНА

Місяць березень брехливий і зрадливий — то до зими тулиться, то до весни; то пригріє сонечко, зашумлять струмки з гір, вибіжать діти мало не босі, стрибають, співають; а вночі раптом розсердиться мороз, що сонце йому віку збавляє, заскрегоче, зарипить, і знову на ранок усе кригою взялося. Поїхав тато в березні аж у Київ — панське добро якесь возив, застудився, занедужав. Приїхав — не пізнати його. Вже на що мачуха — і та перелякалася. Воно, правда, і мачусі жити непереливки, з такого життя доброю не станеш: дітей — як гороху, а злиднів — як у пана добра. Треба б було батькові хоч трохи полежати, та де там — женуть на роботу.

- Іди, іди, ледашо, — гримає прикажчик, — давно на стайні не був, різок не куштував!

А з панщини принесли тата. Вже погляд був каламутний. Як поклали тата на лаві, сказав:

— Приведіть усіх.

Усі діти зібралися, усі родичі.

- От і смерть прийшла,—ледве вимовив тато.-Хату Микиті залишаю, він старший, — і почав усіх обділяти. — Реманент - Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці...— Зупинився поглядом на Тарасові,, вже з трудом сказав:—Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо—для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!

Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.

Сіли родичі радитися, що з дітьми робити.

- Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків.

- Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш?

Тарас спідлоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину -ні, може ж із нього щось-таки й вийде!

- Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити!

І тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі-долі, і почала доля його чесати, як мачуха.

ПО ДЯКАХ

Коло церкви, осторонь від інших хат, як сумна, покинута всіма вдова, без садочка, без подвір'я стояла школа. Була це звичайнісінька собі хата під соломою, тільки більша, просторіша за інші хати, ну, така завбільшки, як шинок. Але й від шинку вона відрізнялася, бо була куди брудніша і занедбаніша, ніж шинок; вибиті шибки, роками немазана, порепана долівка, сірі брудні стіни — отакий був «храмі науки» в Кирилівці, і царював там неперевершений п'яничка - дяк Богорський.

Та все ж таки він учитель. Він битиме — так і дядько ж Павло битиме,— та й хто не битиме? Але ж у школі можна і дечого навчитися, а вже ж так хочеться Тарасові вчитися! Увечері до Богорського і постукав Тарас.

- А кого там нечиста сила носить? — обізвався дяк, відриваючи погляд від чарки: все йому здавалося, що в чарці щось стрибає, і ніяк він не міг розгледіти що. Він уже підносив чарку і до носа, і до очей, і, перехиляючи навіть її в рот, косив очі, щоб побачити, хто там стрибає, але, так і не вгледівши, наливав собі іншу. І з іншою повторювалося те ж саме. Оцю поважну справу і перервав прихід Тараса.

- Це я, пане дяче, — мовив не зовсім сміливо Тарас, зайшовши в хату.

Каганець ледь блимав на припічку, і чудернацькі тіні стрибали по стінах та стелі.

Ніби стрибало й густе павутиння по кутках, і широкий дяківський бриль, і трійчатка — символ влади всіх учителів, і зовсім чудернацьким привидом здавалася повішена на гвіздок ряса не ряса, свитка не свитка, просто щось таке, схоже на дяківську одежину.

- І хто ото швендяє по ночах, аки лукавий, і не дає пастирю божому заглибитися в думках своїх? — плутаючи язиком, спитав дяк.— І хто ти такий, отроче, будеш?

- Пане дяче, хіба ви не пізнали? Я Тарас, Тарас Шевченко, тато мій умерли, я й прийшов до вас...

- Іди, іди з богом, поки я тебе патерицею не погнав, самому їсти нічого!

- Та ні ж бо, я прийшов у школу, я буду вам за наймита — і воду носитиму, і все робитиму, тільки житиму в школі і вчитимусь у вас.

Дяк ще дивився п'яним потьмареним поглядом, нарешті ніби щось проясніло в його обважнілих очах.

- Так ти той отрок, що читав над батьком псалтир?

— Еге ж, пане дяче.

- Ти б же й сказав відразу, хто ти — нерозумний єси ти, нерозумний. Де твоє добро?

- Та ось зі мною, — мовив Тарас, показуючи на торбинку із своїм навчальним знаряддям та на стару діряву батькову свитку, що була на плечах.

- Хай господь бог бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе,— сказав дяк, піднімаючи вгору брудний палець з гачкуватим нігтем.—А за це мені, чуєш, робитимеш усе, що я накажу. Я тільки подумаю, а ти щоб і зробив.

— Авжеж, пане дяче, — зітхнув Тарас.

Так ото не думай, що в дяка харчі дарові. Зараз ні дарованого, ні купованого—нічого в цій хаті немає, а тому що вчитель твій голодний, аки вовк-сіроманець, то бери оцю торбу в шуйцю (Ліва рука), а пляшку в десницю (Права рука) і ходім поспіваємо попід хатами, може якійсь благочестивій людині спаде на думку помолитися та дяка нагодувати.

Тарас, приголомшений такою пропозицією, навіть нічого не відповів. Він покірно спорожнив свою торбинку, і незабаром попід хатами залунав його дзвінкий високий голос, виводячи «Богом избранная» та інші молитви.

— І хто ото так добре виспівує,—аж за серце бере?— зітхне якийсь дядько.— Ану, стара, відламай хлопцеві окраєць паляниці.

В другій хаті налили у пляшку з-під дяківської горілки грушевого квасу, але в третій хазяїн — видно, вдень його прикажчик лаяв — лютий був на всіх:

- Ану, випусти, Горпино, на цих ледачих Бровка, — гримнув він. — Ото ще, прости господи, вештаються довгополі чорти!

Бровка, не гаючись, спустили з цепу, і пастир з учнем: накивали п'ятами — трохи й квасу не розлили.

Повернувшись додому, дяк похмелився квасом і, промовивши: «Блаженні праведні, яко тії наситяться», закусив паляницею. Не звертаючи ніякісінької уваги на голодні очі Тараса, показав йому пальцем у куток:

- Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.

Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.

Так почалося самостійне життя Тараса.

Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в «панаса», і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота - всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма «Прийдіте поклонітеся», всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.

Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: «йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю».

- Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.

- А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! - і видасть Тарасові п'ятака.

Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.

А іноді - і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.

- Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.

- Та як же я принесу?

- А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.

- Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.

Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.

Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.

Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.

Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.

Бідну птичку уловили

І в кліточку засадили.

Ой, одчепіть,

Ой, випустіть!

Да вже ж мені не літати,

Да вже ж мені не співати,

Тьох-тьох-тьох!

Да вже ж мені тут бути,

Ох, тут бути, тут бути,

Ох, ох! Ох, ох, ох!

- Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас. — Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати — нічого більше б і не хотів.

І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував «субітки». Темне, важке, безпросвітне життя!

Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.

Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.

Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші взяв? Адже треб ніяких не було, ще вранці скаржився, що копійки за душею нема.

До себе у схованку — нема ременю.

«О проклятий, так це він, дяк, потяг ремінь, продав і на ці гроші гуляє!»

Розійшлася кумпанія, коли вже дяк до того впився, що з лави звалився.

«Піду я від нього, — вирішив Тарас. — Піду вчитися... Куди? Та хоч би і до лисянського дяка-маляра. От зараз і піду!»

Він накинув свою стару свитинку, взяв торбу в руки, озирнувся востаннє на хату і раптом усміхнувся.

- А от я тебе зараз провчу, як ти нас всіх учив, клята душа! - Він схопив із стіни трійчатку та від усього щирого серця так відшмагав п'яного дяка, що той три дні сісти не міг.

А сам натягнув капелюх і пішов... І книжечку Сковороди з собою взяв.

Спало село. Не шелестіли високі тополі. Спочивав, мовчав Чорний шлях.

Тарас вдихнув на повні груди свіже повітря і пішов знайомим шляхом.

Під горою виблискувала на сонці синя весела річка Тікич, а саме на горі стояла хата лисянського дяка. Нічого собі хата, видно, що в хазяїна і хліб є і до хліба. Навіть радісно стало Тарасові, як побачив.

«Може ж таки тут справжні люди живуть і мене навчать!» подумав.

Лисянський дяк погодився взяти його учнем, але Тарас відразу помітив, що звичаї його такі ж самісінькі, як і Бо-горського. Для першої науки послав його дяк воду носити — з Тікича аж на саму гору, а як наносив повну діжку, наказав на залізному листі мідянку-фарбу розтирати, і так цілісінький день без спочинку.

Перший день усе робив Тарас. На другий задумався — чи й далі така наука буде? На третій — спитав дяка, чи вчитиме ж малювати. Дяк закричав:

- Ач, ледащо, та ти мусиш богові дякувати, а ти ще-губи копилиш!

А на четвертий Тарас не витримав, захопив свою торбинку і подався геть.

На всю Звенигородщину славилися два образи — великомучеників Микити та Івана-воїна.

- Як живий, сердешний, — плакали баби, хрестячись-на Микиту, — і золоте сяйво, як справді з раю, — зітхали вони, ніби вже доконечно знали, яке там сяйво у раю.

- Онде й нашивки солдатські на рукаві у них, у святого Івана,—дивувався Тарас, — оце вже справді!

А намалював ці образи свій же дячок із села Тарасівки. До нього й пішов Тарас.

«А що, як і цей знущатиметься? Ні, терпітиму все, хай тільки навчить».

Дяк, худий, рудий, із скуйовдженою кіскою, довго мовчав на прохання Тараса.

- Так ти малярем хочеш бути? — перепитав він.

- Еге ж, дуже хочу, що завгодно мені наказуйте, все робитиму, тільки навчіть!

Знову помовчав дяк.

- Ану, дай ліву руку!

Тарас, не розуміючи, в чім справа, простяг ліву руку.

Дяк уважно глянув на долоню.

— Нічого з тебе не вийде, хлопче, — мовив він поважно, — ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом.

З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.

ЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР

Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.

Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця— і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.

Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.

Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.

- Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.

Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.

- Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

- Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.

- І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

- Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

- Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. - А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.

Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.

- Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.

...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.

Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.

- Так от що, парубче, — мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені і потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.

- А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.

- А чому ні? Повчишся у мене і до пана вернешся. «То вже побачимо», подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього на плечах, а крила виросли.

- Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!

Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко, — як тебе обігнати?

- Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..

«Скажений!» - подумав дядько, який їхав шляхом.

Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, листа. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гримати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, з заклопотаним, сердитим обличчям.

- Там до вас якийсь хлопець з Кирилівки проситься,— сказали йому.

- Ну, жени його сюди!..

Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.

- Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали.

Хлопець говорив вільно, жваво.

«А саме тебе, голубе, мені й треба!» подумав управитель, враз повеселішав, аж прицмокнув.

- А батьки в тебе є?

- Ні, померли, сам я.

- Ну, воно й краще.

- Та ні... — похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра, пане управителю... Так дасте документа?..

- Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель. - Оце я листа від пана одержав. Йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.

- В козачки?! Які козачки?.. —ледве вимовив Тарас.

- А такі там козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого посилаю. Ти хлопець, нівроку, моторний і меткий, може й навчишся чого.

- Пане управителю... — тремтячим голосом мовив Тарас. — Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівський маляр погодився мене взяти.

- Ну, годі там базікати!—махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому зібрати. Ну, одведіть його на кухню.

Ще не розуміючи, що сталося, Тарас поплентався за якимсь служником на кухню...

Він глянув з вікна, ніби прощаючися з луками, гаями, ставками. Тепер прощавай усе!.. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили.

Шляхом їхали гарби, може і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим Чорним шляхом!..

Так Тарас потрапив до свого пана Енгельгардта.

«МІЙ ВЛАСНИЙ ХУДОЖНИК»

Пан сидить у м'якому довгому фотелі. Іноді так собі просто сидить, спочиває після прогулянки, іноді читає якусь книжку, не по-нашому писану, смішну, певне, бо завжди сміється, як читає. І все одну й ту саму, хоч вона й тоненька.

- Люльку! — іноді крикне. Хоч люлька тут же під боком, на круглому, з червоного дерева столі, та не варт руку простягати—козачок подасть. Запалив люльку. Тиша.

- Води! - бовкне пан, і козачок знову кинеться стрілою до того ж червоного столика, наллє води з кришталевої дорогої карафи, подасть. Знову тиша і нудьга.

Козачок сидить у передпокої і позіхає так, що трохи собі щелепи не зверне. Так треба просидіти цілісінький день. Піти нікуди не можна — а що, як панові потрібно буде води подати або муху відігнати?

З нудьги козачок починає під ніс собі наспівувати стару рідну пісню:

- Ой не шуми, луже, Зелений байраче, Не плач, не журися, Молодий козаче!..

Та це панові заважає.

- Ти що там розспівався, бидло!.. Ану, помовч!

Що ж, почухає потилицю Тарас та й змовкне.

Кухар з нього ніякий вийшов — так і старший кухар признав. Не раз відчув Тарас на своїй голові і здоровенного ополоника, і макогона, та все ж таки далі того, щоб попіл вигребти або казани почистити, не пішов. Та й то робив абияк. Ну, а пан хотів, щоб його кухня вславилася не менше від кухні графа Строганова—у того ж кріпак-кухар вигадав страву і вславив свого пана між усіма панами, і звалася та страва — «беф-строганов». Пан Енгельгардт любив добре попоїсти — це одразу було помітно, як тільки глянеш на його налиті щоки та товсті, ніби завжди масні, губи — отже й кухню хотів завести неабияку. І слава Строганова не давала йому спокою. Виявив би Тарас талант, може б і в Варшаву саму послав — вивчитися готувати різні делікатеси,—так і управитель казав,—але Тарас тікав з кухні і десь під кущами розвішував свою колекцію малюнків та милувався з неї.

- Нічого з нього тут не вийде! —махнув рукою управитель, і коли пан прислав листа, щоб усю гвардію козачків, яких зібрали, прислати до нього у Вільно, управитель послав і Тараса.

Правда, в листі, де повідомляв, скільки відправляють до пана пудів пшениці, скільки масла, скільки полотна і скільки хлопців, проти прізвища Шевченка управитель приписав: «Можна вивчити на хатнього маляра», бо помітив уже і колекцію Тарасових малюнків, і його власні спроби.

Але пан на це не звернув уваги. Йому здалося, що саме з Тараса вийде хатній козачок.

«Козачок! І вигадали ж таке!» із злістю думав Тарас. Саме це слово було ненависне Тарасові, певне тому, що походило від любого йому слова «козак». Були діди вільними козаками, а онуки стали у панів «козачками»!

Ех! Нудьга яка сидіти в передпокої і чекати, поки гукне пан або води подати, або люльку прийняти. Краще вже, коли пан їде кудись, тоді хоч світу трошки побачиш. По дорозі на заїздах не без того, щоб не поповнити свою колекцію малюнків, а коли пана нема дома, з цих дешевих ярмаркових картинок Тарас перемальовує. Є у нього вже і соловей-розбійник, і старий сивий Кутузов, і козак Платов. От козака Платова він не змалював, чекав слушного часу.

6 грудня у Вільно, як і в усіх великих містах, «благородне дворянство» давало пишний бал. Адже це був день іменин імператора всеросійського Миколи І.

Вже зранку в будинку почалася метушня й біганина. Цирульник, стрибаючи то ліворуч, то праворуч, підголював панські щоки і підправляв пишні невеличкі бачки. Козачки бігали з окропом, рушниками, різними речами панського туалету. Кравець пришивав до нового гвардійського мундира золоті ґудзики з орлами. Лакеї щось допрасовували, щось чистили. Тарас з ніг збився, але настрій у нього був прегарний. Аякже! Пан їде на бал! Він там гулятиме цілісіньку ніч. Аж от коли Тарас перемалює Платова.

Нарешті подано сани, на пана накинули шубу з бобровим коміром.

- По-га-няй!—і Тарас сам собі пан!..

Він почекав, поки в домі все затихло. Поснули зморені денною метушнею лакеї та інша челядь, і навіть комірниця, що любила на ніч усе оглянути, перестала вже брязкотіти своїми ключами. Тоді вийняв із-за шафи, що стояла у передпокої, своє багатство. В кишені штанів ще зранку захована лойова свічка — ага, не догляділа-таки комірниця — і олівець, що також непомітно він узяв зі столу в конторника, коли бігав до нього з якимсь дорученням від пана.

Прислухався ще. Ні, всі сплять. Він, посміхаючись і радіючи, що може, нарешті, віддатися улюбленій справі, засвітив свічку, розклав свої малюнки, розрізав аркуш паперу і почав перемальовувати знаменитого генерала Платова.

Кінь виходить добре, ні, таки справді добре. Тарас примружує око і дивиться збоку—справжній тобі кінь, та й годі, ач, як копитами землю риє! От тепер за генерала треба братися. Якби він таким же, як на картинці, вийшов—на картинці відразу видно, що це знаменитий генерал. Він заходжується коло генерала. От треба, щоб і очі блищали так само. Ну, звичайно, цього олівцем не зробиш так, як фарбами. Нічого, спробуємо і олівцем...

В «Дворянском собрании» — вогні, музика, вже давно пролунав «Гром победы» і гарненькі шляхетні панянки в мудрованих зачісках та легких, як хмаринка, вбраннях відтанцювали мазурку. А Тарас усе малює...

Стікає лойова свічка, надворі починає сіріти, і до будинку пара рисаків підвозить сани з паном. Сніг тільки рип-рип...

А Тарас малює.

Двері вже риплять дужче ніж сніг, але й цього не чує Тарас. Він чує тільки, як чиясь рука хапає його за чуба, і бачить, як усі його малюнки летять на підлогу.

- Цо то? Нєнза пшеклєнта! (Що це? Прокляття!) — лютує пан і частує Тараса і по щоках, і по голові дужими лящами. — Вигадав таке! На стайню! Палити свічку! Пожежі наробити! Не чуєш, як пан приїхав! Бидло!..

На крик прокинулася челядь; комірниця, сухенька підстаркувата, приживалка ще старої пані, теж просунула голову в двері. Ото ще лихе створіння, просто з гадючих спинок зшита, —закочує очі до неба, хреститься, як усі католички, і стогне:

— Матка боска ченстоховська! Пане мій ясновельможний! І свічку ще панську сміє палити!—І, як змія, — на Тараса, висмикнула свічку з рук, ущипнувши, бо Тарас свічку погасив і в кулак затиснув.

Самими панськими лящами цього разу не обійшлося. На ранок двоє здорових лакеїв потягли бідолашного Тараса на стайню, і надовго смуги від різок кучера Сидорка залишились у нього на спині.

- От уперте, мовчить і не крикне! — мовив кучер Сидорко.

І справді, Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю.

Удень, щоб прислужитися панові, комірниця мимохідь усе нашіптувала: і такий цей Тарас, і сякий.

Увечері зібралося у Енгельгардта кілька друзів — за чаркою доброго вина в карти перекинутися.

Тарас, зблідлий, похмурий, прислужував їм.

Велися розмови про се, про те — і як панна Зося вчора мазурку танцювала, і як Гладкевич зайця загнав, і як у Трощинських гуляли, поки без тями не понапивалися.

- Гуляли, добре гуляли, панове, — облизуючи губи, мовив тоненький чорнявий панок. — Ви ж знаєте, Павле Васильовичу, — звернувся він до хазяїна, — у Трощинського тепер театр — який театр! Із своїх же людей влаштував, з кріпаків.

- Ну, що там у Трощинського,— перебив його товстий, лисий пан у зеленому жупані.—Набрав таких, що ступити не вміють. От у Скоропадських балет—ой, матка боска, дівчата тобі — ягідка в ягідку! Такі там красуні! І вчителя з Варшави до них виписав. Сам одбирав найкращих, сам одбирав! —підморгнув він і зайшовся сміхом.—До нього дівчина прийде перед весіллям, проситься заміж, а він її—в балеті Поплаче, поплаче, та й затанцює. А нареченого, щоб води не каламутив, не бунтував, — кудись подалі. Ну й балет, я вам скажу!..

Пан Енгельгардт насупився і засопів. Це вже Тарас знав—незадоволений пан. Ще б пак—у того пана театр, у того—балет, он графа Строганова навіки «беф-строганов» уславив... А чим йому похвалитися?

- Налий вина! — крикнув Тарасові. — Стоїш, бидло, рота роззявив! — І раптом глянув на Тараса, ніби вперше побачив. Усміхнувся задоволене, обвів очима гостей:

- Пхе! Балет! А в мене, хе-хе, вже мій власний художник росте,— і примружився, ніби казав: ага? Чия взяла?

Другого дня Тараса віддали в науку до якогось маляра.