Темпонавти

Корпус гвинтольоту спершу завібрував, потім різко шарпнувся і завалився на бік. Кронберг напружив м’язи, і вони напнулись. Літ, крадькома витираючи розквашеного носа, спитав мужнім голосом:

— Ну що там іще?

Гвинтоліт знову шарпнуло, і Кронберг з неймовірною швидкістю заорудував маніпуляторами.

Хард напружено вдивлявся через пілотове плече в показання приладів.

— Плівки? — майже спокійно запитав він.

Кронберг на знак згоди кивнув головою.

— Які ще такі плівки? — втрутився Літ.

Йому не відповіли, й він подумав, що даремно хоробрився і що все-таки треба було пристебнутися пасами. Розтовчений ніс — не найліпша оздоба відважного астронавта. Героєві Космосу більше личать шрами. Літ уявив себе з білим навкісним шрамом на щоці, й ця картина йому сподобалася.

— Вниз! — раптом страшним голосом заволав Хард і, як лещатами, стис Кронбергові плече.

Кронберг, надсадно видихнувши повітря, зробив невловимо швидкий рух, і гвинтоліт пірнув у брудно-зелену хмару. Кілька секунд вони мчали наосліп кудись до землі. Нараз почувся різкий поштовх, і мотор затих на високій верескливій ноті.

— Сіли! — Кронберг притулив розпашілу щоку до прохолодної шкали.

— Вважай, хлопче, тобі пощастило. За двісті метрів попереду — Чорна трясовина.

Літ не зразу зреагував на Хардові слова, заспокоєний їхнім тоном. Та потім він збагнув зміст сказаного, і по тілу пішли дрижаки. Чорна трясовина! Наймоторніше місце на планеті, не вивчене ні Першою експедицією, ні двома поколіннями ловців мушель-голдінгів. Попит на ці блискучі дрібнички то зростав, то падав, але загалом був досить високий і ризикувати задля них варто було. Ходили чутки, що дехто з контрабандистів позбивав на цій планеті великі капітали. Але Чорна трясовина! Про неї балакали таке, що і в “бувалих” чуб ставав дуба. Подейкували, що там водяться велетенські монстри і страхолюдні марища. Дурниці, звісно. Хоча…

Кронберг ляснув долонею по дошці приладу.

— Бісів апарат! Корито!

Літ запитально поглянув на Харда.

— Ремонт забере багато часу?

— Ремонт? — перепитав Хард. — Кро! Ти чуєш, він каже: “Ремонт”!?

Кронберг з цікавістю глянув на стажера і, почервонівши, натужно засміявся. Чоловіки сміялися важким грубим сміхом, і Літові зробилося моторошно.

— Що таке? Чого ви смієтесь? — бубонів він, розгублено дивлячись на них.

— Плівки, капустяна твоя голово, — простогнав крізь сльози Кронберг і раптом, споважнівши, сказав: — Є тут такі летючі плівчасті об’єкти метрів з двадцять у діаметрі. Не чув? їхні скупчення трапляються здебільшого біля поселень аборигенів. Великі скупчення плівок можуть змінити роботу надпровідних шарів Т-генератора, що живить двигун гвинтольота. Раніше таке тільки теоретично передбачалось. І ось тепер…

— Що ж діяти? Що?

Кронберг поблажливо кивнув.

— Дарма, проб’ємось. Ні болота, ані монстри нас не спинять.

Хард потер підборіддя і провів нігтем риску на великомасштабній карті.

— Спробуймо, — промурмотів він. — Якщо навпростець — скафандри витримають.

Літ пожвавішав.

— Отже, все буде гаразд?

Хард щось підраховував на пальцях і бурмотів:

— Якщо вжити репелент проти хлоп’яків… Якщо йти навпростець… Навпростець!

Він поляскав по карті й вигукнув:

— Послухайте лишень, хлопці. Ми щойно казали, що плівки трапляються над тубільними селищами!

Кронберг тріпнув важкою головою.

— Не розумію.

— Що ж тут не розуміти? Ти сам ось стажерові розповідав, що ми розшукували селища за плівками. Біля одного з них зараз і перебуваємо. Нам потрібен провідник. Розрахунок простий. Кружний шлях займе шість годин. Хлоп’яки прогризають скафандр за п’ять годин. Шлях навпростець забере чотири години. Та хіба знайдеш бодай відносно прямий шлях у цих болотах? Ні, без провідника не обійтись. Треба поспішати. Не забувайте, що дуже скоро почнеться пора великих злив і вся планета обернеться в суцільне море. Отже, в дорогу!

Літ збадьорився. “І тут відважні космонавти при спалахах блискавиць і жахливому гуркоті грому продовжили свою мандрівку”, — став він компонувати подумки оповідання, яким намірявся вразити знайомих.

Гупаючи важкими черевиками скафандрів, контрабандисти пішли до виходу.

Чоловіки йшли вервечкою по мілководдю. Той, що йшов попереду, трусив під ноги отруту, смертельну для зубатих, схожих на великих окунів, хлоп’яків; але порошок розчинявся не відразу, і крізь щільну тканину скафандра відчувались удари хлоп’яків, що шматували чоботи. Через кожні двадцять хвилин контрабандисти мінялися місцями — перший ставав у кінець вервечки.

Вітер дув поривами, і в густому тумані зринали невиразні обриси рухомих фантастичних постатей. Мілководдя жило: сопло, булькотіло, хлюпалось. Від Чорної драговини долинало моторошне голосіння і перекати сатанинського реготу, що починався з низьких басових нот і згасав в ультразвуковому діапазоні.

Через сорок хвилин ходи Літ, що йшов позаду, повернув голову до Чорної драговини, і йому здалося, ніби він схибнувся. Ламаючи всі уявлення про реальне, за кількасот метрів від групи здіймалася чимраз вище величезна зубата голова на багатометровій шиї. Криваво-червоне око світилося крізь мряку, немов прожектор.

— Отам, — прошепотів Літ, простягаючи руку, й відчув, як задерло від цього слова в пересохлому горлі.

— Не роззиратися! — стомлено кинув Хард. — Дивись тільки в спину Кронбергові, а то загинеш або зсунешся з глузду.

Літ судомно ковтнув липучу слину і, щоб заспокоїтись, зашепотів, як молитву, текст книги з історії космонавтики:

— …Стартові комплекси, споруджені на початку шістдесятих років двадцятого століття на мисі Канаверал, позначено тридцять четвертим та тридцять сьомим номерами. До складу комплексу номер тридцять чотири належали пускові споруди, рухома вежа обслуговування, заправна вежа…

— Замовкни, — процідив Хард і підніс до шолома карту. — Здасться, ми вже біля селища. Отам попереду щось має бути.

Попереду, куди показував Хард, справді забовваніли невиразні обриси одноповерхових неоковирних помешкань.

Місцевість почала знижуватись, і вода сягала вже колін; бура, багниста, вона, як жива істота, сповільнювала рух. Вони підійшли до селища й побачили кілька десятків хатин, сплетених із зеленувато-бурих водоростей.

Хард підключив зовнішній мікрофон до універсального перекладача.

— Виходьте всі на площу. Негайно!

За хвилину з невисоких пройм стали виринати згорблені постаті. Вони незграбно шубовскали в воду на задні кінцівки і поволі підходили до контрабандистів.

Літ уважно роздивлявся тубільців. Між довгими пальцями рук та ніг тяглися шкірясті перетинки. Весь їхній одяг був виготовлений з волокон водоростей. Повітря сповнилося невиразних зітхань, хлипів, маячного бубоніння. І раптом люди почули:

— Земляни… Навіщо ви прийшли? Ми не хочемо вас, не хочемо в рабство.

Слова насилу можна було розібрати через гортанну вимогу та чвакання, але то була справжня мова. Літ сторопів. Хард зреагував енергійніше:

— Хто вас навчив говорити? — вигукнув він.

Знову зітхання та мурмотіння. Нарешті хтось зачвакав:

— З ваших ділянок утік один з наших. Він нас навчив. Ми не хочемо бути рабами, як вони. Йдіть собі геть!

— Ет, що з ними балакати! — рикнув Кронберг і звів вогнемет.

Хард поклав руку на його плече.

— Стривай. Друзі, — почав він улесливо, — ми не обертатимемо вас у рабів. Навпаки, ми хочемо дізнатися, чи не треба вам чимось допомогти? Та коли ви не хочете нашої допомоги, то покажіть нам шлях назад, до Великої мілини. І ми підемо геть.

Збиті в купу тубільці мовчали. Збігло кілька хвилин. Нарешті Кронберг не витримав і знов ухопився за вогнемет.

Хард владним жестом зупинив його.

— Послухайте-но, ви, — різко звернувся він до тубільців, — зараз ми знищимо вас усіх до одного, якщо ви не дасте нам одного провідника. Ясно? Часу на роздуми нема, відповідайте зараз же.

Від юрми відокремився тубілець. Він здавався темнішим за інших, трохи більшим, і шкіра його була не гладенька, як у більшості, а гудзувата.

— Ідіть за мною, — проквакав він і, не чекаючи на відповідь, поволі подибав убік від села.

Контрабандисти збадьорились. Кронберг замуркотів модну пісеньку. Літ знову заходився компонувати: “…І ось відважні космонавти при сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому… Ні, все-таки ліпше: при сліпучому сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому йшли все вперед та вперед, мужньо долаючи… є… неймовірно важкі перепони, що раз по раз траплялися на їхньому шляху”. Хард мовчав, коли-не-коли позираючи на карту. Так вони йшли десь півгодини. Нараз Хард мовив:

— Дивно, вода дедалі глибшав.

— Ага, — неуважно озвався Літ, міркуючи, куди б його втулити красиве слово “фатальний”.

— Ну й що? — нашорошився Кронберг.

— Нічого, — відказав Хард і, трохи помовчавши, додав: — Хмари згущаються. Незабаром почнеться пора великих злив. За якихось дві—три години, а то й раніше.

Знявся вітер, і вода взялася дрібними брижами. Удари хлоп’яків почастішали, стали сильніші; здавалось, така погода додала їм завзяття.

Збігло ще півгодини. Вітер свіжішав і хвилі щораз вищали.

— Стій! — зненацька заволав Хард.

Тубілець покірно зупинився і повернувся до людей. Літа здивувало те, як він змінився: гудзі на шкірі набубнявіли, збільшились майже вдвічі.

— Де ж мілизна?

— Мілизна? — перепитав тубілець. — Там мілизна.

І він махнув рукою в інший бік. У Харда промайнув жахний здогад.

— Ти що ж, повів нас не в той бік? — засичав він.

— Не в той, — відповів тубілець, не рушаючи з місця.

Хард метнувся до тубільця і цупко вхопив його за комір. Кронберг стрибками, здіймаючи хмари бризок, підбіг до них.

— Нащо ти зробив?! Нащо ти нас губиш?! — Хард чимдуж тряс аборигена за комір.

Комір накидки віддерся і лишився у Харда в руці.

— Наші брати, яких ви змушуєте гнути спину, гинуть від непосильної праці, — незворушно заквакав тубілець, напружуючи горлові перетинки. — Багато хто з них був молодий і теж хотів жити. І ще скажу про хлоп’яків — так ви називаєте наших дітей. Коли тканини нашого тіла дозрівають, то ми розпадаємося на ікринки-зародки. На них розвиваються крихітні хлоп’яки. Хлоп’яки ростуть, проходять низку перехідних стадій, і, нарешті, постає доросла людина. А ви…

Говорити йому було дедалі важче. Гудзі на його шкірі бубнявіли, темнішали.

— Ви нищили хлоп’яків, бо хлоп’яки вам шкодили. Та чи ж нищите ви своїх дітей, коли ті нароблять вам шкоди? Ви жорстокі, як Страшило з Чорної драговини. І ви загинете, заги…

Тіло тубільця, розпадаючись на ікринки-зародки, повалилося в воду.

Заціпенівши з жаху, контрабандисти дивились на те місце, де щойно стояв тубілець. Вітер став ураганним, і хвилі затоплювали людей. Хмари суцільною пеленою пливли над розбурханими водами.

Раптом сліпуче сяйнула блискавиця, оглушливо вдарив грім, і з неба ринули водоспади води. Контрабандисти волали з жаху, але їхні крики танули в ревінні вітру.

На планеті почалася пора великих злив.