Терпкість вишні

ВЕСНА

— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

— Ти вирішила? — запитав Данієль.

— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

— Покоління, виховане на «фаст-фуді».

— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…

— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

— Це елемент гри в асистента кафедри?

— Що? — не зрозумів він.

— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

— Я бачу, ти швидко вчишся.

— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

— Це погано, що ми уникаємо болю?

— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

— Ага…

— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

— Не дозволиш?

— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.

— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.

— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

— Чому я?

— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

— А що з квитком для мене? — нагадала я.

— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!

— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.

— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.

— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.

— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.

— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.

— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.

— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.

— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.

— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.

У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.

— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.

— Ну?

— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.

— Може, ти почастуєшся?

Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.

— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.

— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.

— А можна, я пригощу подругу?

— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.

— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.

Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.

— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.

— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.

— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.

— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.

— Я не встигла.

— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?

— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.

— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.

— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.

— Не мусив, але зробив.

— Скільки ми тобі винні?

— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.

— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.

Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.

— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

— Звідки в тобі стільки агресії, га?

— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.

— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.

— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.

— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.

— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.

— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.

— А що вдома? — допитувалася Мілька.

— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.

— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.

— Як завжди.

— Що цього разу?

— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

— А паломництво до Лурду їй не допомогло?

— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

— І що?

— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.

— Тобто де? — пожвавився тато.

— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.

— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

— І тітка закохалась?

— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.

— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

— І ви не боїтеся?

— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?

— Що він щось побачить…

— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

— Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.

— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

— Я нічого про це не знаю.

— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.

— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.

— Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!

— Ти завжди так кажеш, — Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, — а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.

— Та ти що! — обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. — Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!

— Ну тоді налий і мені. — Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. — Тільки не більш як до тих листочків.

— Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!

— Смакота, — запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.

— Ой! Ви не заправили! — Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. — Перемішай!

— Мамо! Але ж я сказала, що добрий! — обурилася Мілька. — Якби я хотіла, то досолила б сама!

— Справді?! — Мама роззирнулася за ложкою. — Дай спробувати! — І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.

— Ти бачиш, Вишне? — розізлилася Мілена. — Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.

— Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! — усміхнулася мама, облизуючи ложку. — І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!

— Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? — зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.

— Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? — відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.

— Ну живу, — визнала я. — І що з того?

— Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.

— Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?

— Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, — вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. — Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.

Вони знадобилися — завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.

— Ну, готово!

— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?

— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!

— А звідки ти це все знаєш?

— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!

— Знаю, я теж, — кинула Мілька.

— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!

— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?

— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!

— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.

— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!

— А де він?

— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!

— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.

— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!

— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!

— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!

— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.

— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.

Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.

— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.

— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.

Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.

— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.

— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?

Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.

А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?

— Ні, я сповідалася ще у вівторок.

— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

— Я чекала п’ять.

— Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.

— А на обличчі?

— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

— Але загалом! — утратила терпець Мілена.

— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?

— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

— Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

— То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

— А та вчорашня?

— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.

— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.

— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?

— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.

— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.

— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.

— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.

— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.

— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!

— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.

— Власне, ходи й дивуйся!

Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.

— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!

І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.

— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.

Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).

— Ну нарешті! — Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. — Сталося!

Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.

— Аза дуже тебе полюбив, — сказав Мільчин тато. — Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.

— А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! — гукнула Мілька. — Я хочу спати!

— Ну добре, — погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. — Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.

Ми залишилися самі.

— Але ти на них і гримнула, — пошепки обізвалась я.

— Вони стійкі, — пояснила Мілька. — Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І чудово притуплює слух.

— Але ти могла сказати це спокійно.

— Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.

Я сіла на край ліжка.

— Мені щось перехотілося.

— Мені теж, — зізналася Мілька. — Може, щось почитаємо?

— Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.

— Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.

— Є, — зраділа я, заглядаючи до шафки.

— Вибери собі якусь.

Кілька романів Кундери, трохи заскладних як на безсонну ніч. О, спробую цю. Оповідання. Супер, бо встигну їх прочитати й не сушитиму голову, що там було далі. Прочитаю зо два — і в люлю. А може, навіть і три, такі великі літери й купа малюнків.

Я прочитала всі. Не в змозі відірватися, зокрема коли через кілька перших сторінок наштовхнулася на фрагмент про псів і котів. На диво знайомий. А потім на наступний. Про жінок, котрі клеяться до чоловіків, що видають негативні сигнали. Про горня, що наповнюється, коли тобі виповнюється тридцять. Про кохання, яке так важко знайти. Про шанс бути скривдженим, якого не варт уникати. Про птахів, котрі нагадують про те, що життя таке просте. І багато-багато інших.

— Я знайшла половину золотих думок Данієля, — звірилась я Мільці, обгризаючи шкірки з чергового пальця. Вказівного на лівій руці.

— Другу половину ти чи не повністю знайдеш у двох інших книжках Кундери, — легко сказала вона. — Решта, якийсь там один відсоток, це його власна продукція.

— Я терзалася, що мої роздуми не такі глибокі, а досить було взяти до рук книжку Кундери. І ти про все це знала.

— На жаль, — кивнула вона.

— Чому ти нічого мені не сказала?

— Я намагалася, — виправдовувалася Мілька. — Пам’ятаєш? Я казала, що в ньому щось не грає. Але тоді побачила вираз твого обличчя і…

— Ти сказала, що Данієль занадто ідеальний, — згадала я.

— Ну. Я подумала, що якщо він тобі до душі, то я не буду заважати. Зрештою, яке має значення те, що чоловік говорить цитатами з книжок? Адже ми всі наслідуємо чиїсь думки, поведінку. Поза тим, він хотів тобі сподобатися.

— Створюючи ілюзії? — скипіла я. — І цитуючи визуджені напам’ять фрагменти з трьох книжок! Шахрай!

— Якщо мова про шахраїв, — підключилася Мільчина мама, — то Рисьо перед весіллям вихвалявся, що збудує гранітний палац, купить «Наутілус» і візьме мене в подорож до центру Землі!

— Я перебував тоді під враженням романів Жуля Верна, — втрутився тато з безтурботним усміхом, а потім просто змінив тему. — Коли ми вже сядемо за стіл, бо в мене шлунок присохнув до хребта?

— Одразу, як прийде твоя непунктуальна сестра! — Мільчина мама зиркнула на годинник. — Майже одинадцята, а її немає! Як завжди!

— Може, почнемо зараз, а яйцем поділимося, коли припреться Ганька, — запропонував тато, нервово зиркаючи на скибки копченини, розкладені у зграбні пірамідки.

— Це її доконало б! — запротестувала мама. — Після розлучення вона стала дуже вразлива до будь-яких виявів неуваги!

— Після розлучення минуло дванадцять років, але тітка й надалі звертається до Марека як до чоловіка, — повідомила мені Мілька. — Приміром, телефонує до нього в офіс і каже: «Прошу з’єднати мене з чоловіком». Або: «Чоловіченьку, а коли ж ти запросиш мене на танці?»

— Ну так, для Ганьки час затримався у другій половині вісімдесятих, — озвався тато. — Еге, про вовка промовка, а вовк у хату. Ти відчиниш, Ядвиго? Бо я не хочу турбувати Мацька, — показав він на кота, який дрімав, огорнувшись довкола його шиї, як кільце ковбаси.

— Ти завжди знайдеш привід, аби не вилазити з фотеля! — буркотіла мама, прошкуючи до коридора. — Ну, якщо всі в зборі, можемо починати!

Нас розбудив іще голосніший, ніж зазвичай (невже це можливо?) лемент Мільчиної мами.

— Ти що, чоловіче, геть запав у дитинство!!! Уся постіль мокра!!!

— Хтось міг би подумати, що батько повернувся на п’ятдесят років назад і потребує пелюшок, — засміялася Мілька. — Але це мама робить істерику, бо нині ж обливаний… Бляха-муха, батьку, ти мусиш хляпатися такою зимною?! Я через тебе знову захворію!

— Я вже біжу по теплу! — Мільчин тато позадкував із відерцем до коридора, а за ним обидва коти й усі собаки.

— Я йому зараз дам теплу! — Мілька кинулася навздогін, і поки він устиг зайти до лазнички, залетіла до неї перша, замикаючись на ключ. — Мамо! Кинь мені якесь горнятко!

— Хочете обливатися, то йдіть на вулицю! — гаркнула мама, відкидаючи з лоба мокрі пасма. — Дивися, Вишне, він зіпсував мені всю зачіску! Людина промучилася цілу ніч на бігуді — і що з того? Солома!!!

— Я люблю тебе з прямим волоссям, — заявив Мільчин тато, наповнюючи в кухні своє відерце. — Тепер суперова, якихось сорок градусів за Цельсієм. Мілько, ти сама вийдеш чи я мушу відчиняти викруткою?

— Спробуй, — засміялася Мілена. — Може, тобі пощастить не зламати замок.

— Не лякай маму, — відказав тато. — Ти вилазиш чи я йду шукати викрутку?

— Я тобі зараз дам викрутку! — загриміла мама. — Бери ганчірку й витирай цю калюжу в коридорі! У кімнаті то вже не мусиш, усе всоталося в килим!

Мільчин тато слухняно взявся витирати воду, весь час чигаючи, поки донька вийде зі схованки.

— Добре, я вже витер, — крикнув він. — Іду гуляти із собаками!

Собаки, почувши слово «гуляти», зі скімлінням побігли до дверей і стали дряпати їх пазурами. Багатостраждальна петля не витримала натиску шістьох могутніх лап і відлетіла. Двері з гуркотом відчинилися, прищикнувши хвіст Кайтека, найактивнішого з усієї ватаги. Кайтек завищав, решта псів відповіла йому солідарним виттям. Вражена Мілька визирнула з лазнички. Тато тільки на це й чигав із відерцем. Мілька завищала так само голосно, як і Кайтек.

— Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!

Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.

— Ну і як тобі? — Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. — Бурхливо було, еге ж?

У відповідь я тільки покивала зболілою головою.

— Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.

Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.

— Облиш обгризати ті шкірки. — Мілька ляпнула мене по руці. — Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.

— Я от усе думаю, що йому сказати.

— А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.

Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує. Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?

— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.

— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.

— Невже всі вже знають про мою поразку?

— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.

— А Ірек?

— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.

— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».

— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.

Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.

— Данієль?

Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.

— Від кого?

— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.

— Ну і що?

— Ну і це йому чудово вдалося.

Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.

— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.

— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.

Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.

— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»

— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.

— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».

— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?

— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!

Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?

— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.

Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.

— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.

— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.

— Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.

— А у що тут можна бавитися? — зітхнула я.

— Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…

— Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.

— Закоханий, — підсумував Ірек. — Ну, готово.

— Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.

— Ну, — притакнув він. — Зумисне.

— А чому? — з цікавістю допитувалась я.

— Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.

— Ірек цього не знав? — пирхнув Мілош. — Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.

— Цікаво, що говорять про твоє, — втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.

— Шкода цитувати, — він скорчив знуджену гримаску. — Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.

— Якого? — наставила я вуха.

— Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.

Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?

Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.

Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.

— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.

— Я казав? — здивувався Травка. — Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!

— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.

— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.

— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!

— Для чого? — зацікавлено запитала я.

— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.

— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.

— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.

— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.

— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?

— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.

— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.

— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.

— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?

— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?

— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.

— Хіба це погано?

— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?

На це питання ми не потямили відповісти.

— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.

— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.

— Ну і вилізло шило з мішка, — підсумував Ірек. — Тобто так звана артистична натура Марії.

— А може, Марія має рацію. Адже хтось мусить ходити по землі, щоб хтось мав змогу ширяти в підхмар’ї.

— Якщо Травку влаштує такий розклад.

— А тебе?

— Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.

— І ти ніколи не мав такої спокуси?

— Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.

— Я тобі заздрю, Іреку, — зітхнула я. — У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.

— Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.

Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.

— Ну то один день позаду, — сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. — Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.

— Може, нам поїхати з тобою? — озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.

— Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.

— То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, — крикнув Ірек.

За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.

— Я вже й сам не знаю, з чого почати… — Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.

— Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?

— Надто пізно, — буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.

— Тобто коли саме? Півроку тому? — не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.

— Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? — Я кивнула. — Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, — зітхнув він. — Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.

Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».

— А потім, — вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, — перед Великоднем вона почала мити вікна.

«Стандартна поведінка перед святами», — подумала я, але не обривала тата.

— Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!

— Може, вона поспішала?

— Може, — погодився тато. — Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?

— Що?

— Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… — Він витяг із шухляди синю папку. — Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю посередині маленьку дірочку і то тільки в кухні, де я мешкаю, працюю й животію».

— Сильно, — визнала я.

— А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, — пояснила вона, — то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.

— Колись, — пригадала я, — вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.

— Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.

— І вона навіть не почастувала тебе сирником?

— Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»

— А мама?

— Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».

— Ну-ну, — сказала я, не приховуючи подиву.

— А потім я знайшов її щоденник.

Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.

— І що?

— Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…

Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.

— І що вона там написала? — обірвала я його.

— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.

«Робота

Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».

Я віддала зошит татові.

— Понуро.

— То спробуй це.

Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.

«Числа

Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.

— Гарна сукенка, — сказав він.

— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.

— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.

— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.

— А що з ними буде після прання?

— Не знаю. Я подумаю про це завтра.

Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.

— Добре, що я тебе застав, — процідив він.

— Щось трапилося?

— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

— Я хотіла створити свій улюблений колір.

— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?

— А що означає „як усі“?

— Нормальною, звичайною!

— Тобто пересічною?

— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.

— І що ще? — тихо запитала вона.

— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?

— У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?

— А коли я мала вчитися? Ми одружилися, коли я ледве закінчила школу!

— Інші вже в початковій школі вміють пекти торт! — злостиво кинув він. — Хіба мама тебе не навчила?

Тиждень вони не розмовляли. Врешті вона першою простягла руку на знак злагоди й пообіцяла, що постарається стати нормальною. Слово „нормальна“ вона вимовила з легкою іронією. А може, це йому тільки здалося?

Минали місяці, і він із задоволенням помітив зміни на краще. Вона покинула викладати візерунки на скибках хліба й рисувати квіти на сукнях. Без слова повісила звичайні білі фіранки у своїй кімнаті й викинула всі засушені квіти, які досі захаращували стелаж. Найважче було з дірками. Уві сні вона брала до рота краєчок ковдри і прогризала в напірнику маленькі круглі дірочки, як міль. Але проспавши рік без напірника, відучилася стискати край ковдри зубами.

Вони більше не сварилися. Час од часу він ще робив їй зауваження, а вона мовчки їх приймала. Чимраз рідше запитувала, як їй одягнутись і що зварити на обід. Бо знала, що він відповість. А виконування обов’язків виходило в неї дедалі вправніше. Через п’ять років шлюбу вона досягла ідеалу. Коли він заходив додому, вона саме ставила тарілку на стіл, наперед підклавши серветку, щоб не лишалися сліди на стільниці. Відтак наливала два ополоники супу. У понеділок томатного, у вівторок крупнику, в неділю бульйону. Щодня пилососила весь дім. Щотижня міняла постіль, а щомісяця мила вікна. Так, як він любив. У лазничці халати, рушники й флакони з косметикою гармоніювали за кольором із блакитними кахлями. Навіть мило було блакитне, її спальня виглядала, наче в ній ніхто не жив. Вона була анонімною, як номери в готелях: прості світлі меблі й бездоганно застелене ліжко. Жодних фотографій чи сувенірів. Увесь її гардероб складався з одягу трьох кольорів: сніжно-білого, чорного й малинового. Такого ж відтінку помада й лак для нігтів. Вона пахтіла завжди однаково. Три роки носила ту ж саму зачіску: ідеально укладені чорні кучері до плечей. За чотири роки її вага не змінилась і на сто грамів. Коли вони влаштовували прийоми, його колеги присвистували від захвату. А сам він усміхався, згадуючи колишню схибнуту дівчину.

Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі, вона могла витати думками в інших галактиках. Він дедалі частіше ловив її відсутній погляд. Сиділа спокійно у фотелі, ніби дивлячись телевізор, а водночас дивилася кудись повз екран та ворушила устами, наче молилася. Тоді вона його не чула, не відповідала на запитання. Виглядала би, мов манекен, коли б не уста, що ворушились у тривалому механічному пошепті. Ну і вони майже не розмовляли. Тільки „Дякую“, „Прошу“, „Ну як воно?“, „Чудово“, „Справді?“, „Це цікаво“ і ще кілька інших чемних зворотів. А поза тим у домі панувала ідилія.

Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.

— Смаковитий суп, — похвалив він.

— Я спекла мигдалевий торт.

— Чудово, — в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.

— Як там на роботі? — запитала вона.

— Добре, дякую, — відповів він. — А ти як провела день?

— Приємно, дякую.

Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.

— Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.

— Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.

— Це добре, — вона на мить замовкла. — Розумієш, я прожила з тобою вісім років.

— І що? — його трохи занепокоїв тон її голосу.

— Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?

Він не відповів.

— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.

Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.

— Я від тебе йду».

Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?

— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.

— А від кого ж у тебе ці локони?

Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.

— Цікаво, чому вона тоді не пішла.

— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.

А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.

2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.

— Заходь, — сказала вона й почалапала до кухні.

Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.

— Хочеш?

Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.

— Сідай. — Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. — Що тебе сюди привело?

— Місія.

— Я перетворилася на слух.

— Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.

— Жахливе? — Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. — Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.

— А він? Той твій новий? — несміливо запитала я. — Він який?

— Теплий, спокійний і… — вона на мить замислилася. — Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! — мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона відчинила двері, і я побачила татового наступника.

3.05. — Я нічого не розумію, — обурено розповідала я. — Як можна було вибрати когось такого?

— А що в цьому дивного? — відповів запитанням Ірек. Як завжди, запорпаний у шнури й коробочки під столом. — Жінки кидають усе заради Тарзана, шаленіють від Супермена й Фантомаса. То хіба не можуть для різноманітності закохатись у справжнього ведмедя?

— Можуть, але чому це повинна бути моя мама? — верескнула я.

— Ти гадаєш, моя мама мала кращих чоловіків? Вона колись жила з одним таким, що наставляв будильник на п’яту ранку й нипав до опівночі. Майже як той кролик із реклами батарейок.

— Але він був нормальним чоловіком! А не ведмедем із лісу.

— Якщо вона з ним щаслива…

— Але що скажуть люди?

— Люди… — Ірек дошкульно всміхнувся. — Здається, ми належимо до покоління, якому плювати на думку інших. І як тут вірити експертам?

4.05. Морочимося над тим, де провести черговий спекотний день.

— Їдьмо до Криспінова, — попросила Мілька. — Посидимо на пісочку. Поплаваємо.

— Ти покажеш світові свою засмагу, а ми будемо соромитись і ховатися в кущах. Дуже дякую, — пирхнула Марія.

— Там майже немає кущів, — потішив її Травка. — Якнайбільше, ти зможеш сховати ноги під один зі своїх светрів.

— То, може, поїдемо кудись до лісу, — озвалася Вікторія. — Приміром, у Неполомицях є класна пуща, із зубрами.

— Не знаю, чи із зубрами, зате напевно з міріадами комарів, — здригнувся Травка. — Ми їздили туди з Болеком минулого літа. Нам вдалося продертися якихось двісті метрів, а потім Болек змилосердився і дав команду повертатися. В останню мить, бо ті скурвині сини встигли вихилити з мене три літри крові. Пуща відпадає. Хіба що хтось забезпечить мене спеціальним скафандром і шоломом на голову.

— Вони так кусаються?

— Ну. Може, тому, що я їм багато меду. Слоїк на тиждень. А повидла — так і два. Ну і на додачу різні солодкі кашки.

— Ви тут про кашки, а час біжить, — утрутилася Мілька. — Їдьмо вже десь, бо я зараз зварюся!

— То, може, у Багри? Або на Скалки? — запропонував Ірек.

— На Скалках гарно влітку, коли вода нагріється, — озвалася Вікторія. — Тоді можна взяти матрац і відплисти під стрімку скалу, подалі від стероїдів, які окупували обидва пляжі.

— Теж мені пляжі! — махнула рукою Мілька. — Один — це шматок кам’янистого травника, а інший — асфальтова дорога, що веде просто до води. Але в цьому є якийсь чар. Особливо коли людині пощастить продертися крізь прибережний шар пластикових пляшок.

— Але о такій порі, — підтримав Вікторію Травка, — ми дістали б термічний шок.

— Ну то й куди поїдемо? — запитала я.

— Може, до Кобилян? — згадала Вікторія. — Вони не так далеко, і, здається, там є якась річка. Можна буде поталяпатися.

— Я чув, що та річка безнадійна, — кинув Ірек. — Але це думка моєї сестри, тож із певністю перебільшена. Малина полюбляє представляти дійсність у чорних фарбах.

— Ми сподіваємося, що вона помиляється, — сказав Травка. — Їдеш із нами?

— Ні. Я мушу зробити запасні копії файлів. Останнього разу в мене попропадали всі фотки Амелі.

— І знімки Рейнарда з «Брейншторма», — згадала Вікторія, — а я хотіла в суботу посидіти й подивитися йому в очі.

— І що ви, дівчата, бачите в тому Рейнарді? — дивувався Ірек, стукаючи кришкою корпусу. — Звичайний собі чувак, яких повно на Ринку. Вже і Травка ліпше виглядає.

— Я те ж саме сказав їм про тебе, — відповів взаємністю Травка. — Ти значно ліпше виглядаєш. А надто, коли помиєш голову.

— А ти навіть із брудною виглядаєш ліпше, — відбив м’яча Ірек.

— Може, ви закладете клуб взаємного поклоніння? — озвалася Мілька.

— Добре, — обірвав забаву Травка. — То що з тими Кобилянами?

— А кущі там є? — запитала Марія, розглядаючи свої бліді ноги.

— Здається, купа, — відказала Вікторія. — А ще гори й багато велосипедних доріжок.

— У нас немає велосипедів, — зауважив Травка.

— Ти завжди вигадаєш якусь проблему, — буркнула Мілька.

— Я тільки стверджую факти, але це не означає, що я не хочу їхати до Кобилян.

— Ну то й їдьмо, — сказала Вікторія.

І ми поїхали.

Сидимо в кущах, ховаючись від пекучого сонця. Милуємося краєвидами, таляпаючи ногами в річці завширшки зі сторінку формату А-4.

— Я не знала, що так складно добутися до тих Кобилян.

— Ми швидше доїхали б до Закопане, вже не згадуючи про Криспінів, — сказала Мілена, витираючи чоло листям лопуха.

— А чому Ірек не поїхав? — запитав Єндрек.

— Бо робить якийсь backup, — відповів Травка.

— А як що по правді, то хоче побавитися в «Diablo», — зрадила Ірека Мілька. — Він створив нову версію і збирається трохи її вдосконалити.

— А колись він мені втирав, що це я узалежнений від машин, — озвався Єндрек. — Бо я мав такий період у житті, коли валандався по гральних автоматах.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — У третьому класі. Тринькала на це всі кишенькові гроші.

— Я грав торік. У випускному. Звірився Іреку, а той одразу заявив, що я узалежнений. І що я повинен відвідати його знайомого, якогось Трубку.

— Губку, — виправив Травка. — Ірек сам повинен його відвідати. Знаєте, що він робить, коли прокидається?

— Ну?

— Чистить зуби, випиває кефір з амарантом і запускає «Diablo».

— І він може їсти це свинство? — здивувалася Вікі. — Я двічі пробувала і не змогла. Хоч кажуть, що це страва XXI сторіччя.

— А я волію старі винаходи, типу там вареників чи кров’янки, — розмріявся Єндрек.

— А я люблю експериментувати, — зізналася Вікторія.

— Знаємо, знаємо.

— Але й спека, — зітхнув Травка.

— То поплавай собі, — з іронією пирхнула Марія, вказуючи на струмочок.

— Великі риби мали б тут проблеми з маневруванням, правда, дівчата? — зауважив Травка.

— З плаванням, мабуть, теж, бо вони шкрябали б пузами по піску, — кинула я.

— Про яких риб ви говорите? — здивувався Єндрек. — Якщо тут хтось і водиться, то хіба п’явки. Вони мають стільки артерій на вибір.

Ми як за командою витягли ноги з води.

— Я пожартував, — повідомив нам Єндрек, нахабно шкірячись.

— Ти, певно, заздриш, бо твої лапи не вміщаються і ти можеш мочити тільки пальці? — кинула Мілька.

— Я сподівався намокнути цілком. Вікторія так захоплено описувала принади Кобилян.

— Я тільки повторила те, що розповів мені Олек, — виправдовувалася Вікі. — Не моя провина, що він згустив фарби.

— Ми думали, ти тут уже була, — здивувався Травка.

— Хіба я мушу бувати в усіх місцях? — відбуркнулася Вікторія.

— Ми мали саме таке враження, — визнала Марія.

— І ти грубо помиляєшся. Бо в Кобилянах, мої любі, я вперше.

Валяємося на животах, мочимо в струмочку долоні. Нудьга.

— Розповіли б щось, — попросила Марія. — Єндреку!

— А я вам що, Шахерезада?

— Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, — наполягала вона.

— Добре, Марисько, не підлещуйся. — Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.

— Дивіться, який прикольний жучок, — змінив тему Травка. — Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.

— Ну, у версії «металік». — Єндрек придивився до створіння. — Тобто якихось дві штуки злотих згори.

— Цікаво, чи має він чотири повітряні подушки, — розмірковував Травка. — I ABS?

— Певно, що має. А бачиш спулери? — Єндрек торкнувся до жучка стебельцем. — І затемнені шиби?

— Ну. І номери з підсвіткою. Справжня навернута тачка, — присвиснув Травка. — Коли мчиш на такій поночі крізь село, вона миготить, як дискотека. Цікаво, скільки вона жере? Певно, якихось десять літрів з гаком у місті. Якщо, звісна річ, буває в місті.

— І яке має прискорення. На око вісім і пів до сотні. Але він і пилюжить по стежині, аж гай гуде. — Єндрек мусив помітити наші мармизи, бо кинув тоном першовідкривача: — Ми тут триндимо про тачки, а ви, певно, нудитесь?

— Добре, дівчата, прокидайтеся. — Травка заплескав нам перед очима, наче досвідчений гіпнотизер. — Поговорімо про дружбу, кохання й сенс життя.

— Коли я чую слова «сенс життя», — обізвався Єндрек, — мене аж верне.

— Чому? — здивувалася Марія — шукачка сенсу життя.

— Бо я згадую своїх старих та їхні поради. Вони завжди мені втовкмачували, що я повинен жити свідомо. Старанно фіксувати хвилини, щоб потім мати тільки гарні спогади.

— Ну і що?

— Я їх колекціонував, аякже. Цілих десять років.

Ми зітхнули, не приховуючи заздрості. Кожен із нас охоче викинув би з пам’яті те і се. Випорожнив би дочиста не одну шухлядку й повимітав би сміття не з одного кутка. Тим часом Єндрек не мусить цього робити. Він має винятково цінні спогади, рівнісінько розкладені по коробочках, вистелених бордовим оксамитом.

— Знаєте, що лишилося в моїй голові з тих років, коли я бавився в колекціонера? Нічогісінько, мої любі. А принаймні нічого такого, що я хотів би згадати.

— Може, спробуємо зловити попутку, — урвався терпець Марії. — Півгодини чекаємо й нічого.

— Ех, ви, люди з великого міста, — усміхнувся Єндрек, людина з маленького містечка, так само як і я, Вікторія й Мілена.

— Почекаємо ще трохи і тоді почнемо журитися, — запропонувала Мілька, недбало спершись на дорожній знак. — О, вже їде.

— Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, — з полегшенням зітхнула Марія.

Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.

— Ви могли б приїхати вчасно, — зробила зауваження водієві Марія.

— Ну міг би, — визнав він. — Але мені не вдалося. Спробую завтра, — зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. — То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.

Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку, абрикоса та блідої блакиті, міцно похляпані одеколоном із запахом конвалії. А також одна жінка з вусами Івана Підкови, котра пахтіла самою природою.

— Ті троє їдуть до міста на гулянку, — визначив Травка. — А та з вусами… може, на депіляцію…

— Коли повернеться той клятий водій? — буркотіла Марія.

— А от і я, — заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. — Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.

5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.

— Ти його бачила, — сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. — Такий сором.

— Може, ти переїхав би до іншого міста? — порадила я.

— Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…

— Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.

— Принаймні спробуй, — попросив тато й поліз до кишені піджака. — А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.

— Не найгріше, завдяки твоїм переказам.

— Моїм переказам? — Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. — Я не висилав тобі жодних грошей.

7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.

— Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, — опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.

— Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику, газ і телефон. А Марія…

— Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.

— Тоді я вже й сама не знаю.

— Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.

— Мені спадає на гадку тільки одна особа, — сказала я. — Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.

Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.

— Я прийшла з місією, — почала я від порога. — Може, ти ще переглянеш своє рішення…

— Ти говориш, як батько, — перебила вона мене. — Про це немає й мови.

— Тато обіцяв, що зміниться, — боролася я далі. — Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.

— Він і його фантазії, — пирхнула мама. — Він не здатен на щось більше?

— Він сказав, що це мусить довести тобі силу його почуттів.

— Він збожеволів, — розсміялася вона. — Дві години нудних розмов і театр по суботах. Несамовито.

— А чого б ти ще хотіла? — запитала я.

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.

— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?

— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?

Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.

— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.

— Але ти ще не померла, — зауважила я.

— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.

— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.

— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?

— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.

— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.

— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!

— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.

— Що зачіска?

— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.

А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?

— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.

— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.

— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».

— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.

— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.

— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.

— Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.

— Я не це мала на увазі, — заперечила я.

— А що?

— Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.

— Хизуюся? Чим би то?

— Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.

— Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.

Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.

— Розумієш, Кісточко, — потер він червоні від квіткового пилку очі,— мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?

Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.

— Я виправлю ті «четвірки», — запевнив він. — Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.

— Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, — здогадалась я.

— Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.

— І за кого я маю себе видавати?

— Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками — й по всьому.

Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані татусі й матусі. А також чимало дідусів і бабусь, а може, просто репетиторів, зворушених долею своїх учнів.

— Ти за кого прийшла? — Хлопець із сусідньої парти штрикнув мене ручкою.

— За Мілоша Янечко, — шепнула я якомога тихше, щоб не привертати уваги вчительки.

— А я за Асю Вітовську. Підтягую її з фізики. Батьки вже півроку за кордоном, а бабуся не може, бо йде на засідання клубу любителів ігуан.

— А я за батьків Пйотрека Мацейки, — озвалася дівчина, що сиділа позаду нас. — Він схопив кілька «четвірок» і боїться реакції свого амбітного батька.

— Я можу попросити тиші? — мовила класна керівничка, окидаючи нас стомленим поглядом заслуженого педагога. — Отож вітаю всіх присутніх і… — зиркнула вона на годинник, — перейдемо до конкретики. Може, прочитаємо список і я зразу видам табелі? Адамський Войтех.

Із-за другої парти під вікном підвелася невисока брюнетка.

— Є.

— Добре, — буркнула керівничка, ставлячи помітку у своєму нотатнику. — Що ми тут маємо… Підробляв записки від батьків, розбив акваріум із вуалехвостами. Гроші повернув. І все. Наступний: Бондар Марек!

— Є, — озвався бородатий чоловік. Нарешті чийсь батько, хоч певності й немає. Може, Бондар Марек відправив на збори сусіду?

— Добре. Зауважень немає, — сказала вчителька, а представник Марека так зітхнув, що аж ворухнулися папери на столі. — Цибуляк Анна. Немає? В такому разі наступна: Дубель Домініка!

— Цікаво, що накоїв мій підопічний, — шепнула дівчина, яка сиділа зі мною за партою. — Хоч би тільки не платити за якийсь там акваріум.

— Моя взимку зліпила сніговика на шкільному ґанку, — озвався репетитор Асі Вітовської. — А замість морквини застромила аркушик із написом «Директор».

— А мій Пйотрек дав у газеті оголошення про кастінґ до реаліті-шоу, і о восьмій ранку під школою зібрався такий натовп, що довелося скасувати перших три уроки, — зітхнула жертва Мацейки.

— Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, — гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. — Дякую. Янечко Мілош.

— Це я, — бовкнула я, підводячись з крісла, — тобто є.

— Добре. Що ми тут маємо…

Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».

— Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».

Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!

— Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, — зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.

— Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! — гукнула я в слухавку.

— Так я і маю.

— А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?

— І через це ти так пінишся? — здивувався Мілош. — Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?

— Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! — гримнула я. — Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.

— Я їй не скажу, — затявся Мілош. — Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.

— Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?

— Раніше я мав згідливіших репетиторів, — зізнався Мілек. — Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти — і все закінчилося.

— Я тобі вже пояснювала чому.

— Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».

— Ну бачиш! — зраділа я. — Ти запам’ятав!

Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.

— Все чудово, — зітхнув Мілош. — Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

— І що мені тепер робити? — розмірковувала я вголос. — Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?

— Хіба ти не знала, як він вчиться? — здивувалася Марія.

— Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?

— Бідний малий, — озвався Травка. — Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.

— Припиніть! — ухопилась я за голову. — Що ж мені робити?

— А давай я їй скажу, — запропонував Філіпп.

— Як це ти?

— Нормально. Піду і скажу. Я такий.

— То, може, ми всі підемо? — сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. — Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.

Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.

Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.

— Я мушу піти з тобою? — вже всоте запитала я Філіппа.

Він покрутив головою.

— Я залагоджу це сам.

Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.

— Уже по всьому, — сказав він. — Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.

— Але що було в Мілоша? — допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.

— Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.

— Що ти сказав його матері?

— Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.

— О Боже! — простогнала я.

— Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, — повідомив мені Філіпп. — Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.

— Може, ми вже підемо на те пиво? — озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. — Я ставлю.

— І що ти тепер робитимеш? — поцікавилася Марія.

— Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.

Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.

— Ти помирилася з татом? — зрадів Травка. — Я зі своїм теж.

— Бачимо, бачимо, — Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.

— Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, — сказала Марія. — Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.

— Я не мав із ним жодних проблем, — заперечив Травка. — Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.

— Знаємо, знаємо. — Філіпп підніс угору кухоль. — Цікаво, що старі завжди так кажуть, коли у них якийсь облом на роботі. Мій, коли його викинули з проектного бюро, протягом двох діб тинявся кімнатою по колу й торочив, що це ще не кінець світу. «У мене є діти, це найголовніше», — казав він. Шкода, що тільки тоді. Бо раніше він виходив з роботи майже опівночі. Якось сторож сприйняв його за духа й мало не зомлів.

— Хтось іще вірить у духів? — здивувалася Марія, до третього лютого палка шанувальниця надприродних сил і серіалу «Секретні матеріали».

— Я не вірю, але боюся, — зізналася Мілена. — Особливо вампірів.

— А я вірю, — обізвався Травка. — Болек розповідав мені, що коли вмирає його улюблений пацієнт, то завжди йому сниться. Приходить у синьому костюмі, дякує за турботу. Потім прощається, і вранці Болек уже знає, що тому гаплик.

— А мені, — втрутився Єндрек, — майже ніколи нічого не сниться, але коли вже сниться зелена вода, то я знаю, що буде якась халепа. Ну а сьогодні вона мені снилася. Зелена, як ті випари, які ти, Травко, колись випродуковував. І я трохи нервую.

— Та чого вже там, може, цього разу нічого не трапиться, — втішала його Мілька.

— Слухайте, а де моя торба? — Філіпп став обмацувати своє крісло.

— Її поцупили духи або невидима рука, — засміявся Травка і раптом обірвав. — Зараза! Мого рюкзака теж немає.

— Мого теж, — розхвилювався Єндрек. — А я мав у ньому гроші на хату і всі документи.

— Ну от і розтлумачився той твій сон із зеленою водою, — сказала Вікторія. — Моєї торби теж немає.

У той час, коли ми просторікували про існування духів, таємничі сили позбавили нас трьох торбин, двох рюкзаків, однієї «мобілки» й шести комплектів документів. А також двох тисяч п’ятисот тридцяти злотих. І навіщо духові стільки грошви?

— Цей клятий світ стає дедалі матеріалістичнішим, — заявив Травка. — Навіть духи крадуть.

— Я знав, що щось трапиться, — провістив Ірек, вислухавши наші розповіді. — Тобто це бабуся мені підказала. Їй вийшло на картах, що хтось із мого будинку втратить багато грошей.

— І не один хтось. Усі втратили, крім Марії. Вона мала при собі лише мідний кулон та кілька нечітких, але дуже амбітних візій.

— Як це завжди в Марії, — кинув Ірек. — Її щедрість почалася й закінчилася на гуру. Часом я замислююся, чому саме йому вона дозволила себе обдерти.

— Може, за правилом «найшла коса на камінь», — відповіла Мілена.

— А мені здається, що скажений капелюшник на якийсь час відслонив її справжнє «я», — втрутився Травка. — А потім пішов і захряснув двері, забираючи із собою ключ від внутрішнього світу Марії. І тепер уже ніхто інший туди не потрапить.

Ми глянули на Травку зі співчуттям.

— Ну чого ви так дивитесь? — буркнув Травка й зашарівся. — Думаєте, що розлюбити так просто? Що варто клацнути пальцями й готово?

— Ми знаємо, що ні, — промуркотіла Мілька. — Шкода тільки, що найліпші часточки нас самих дістаються комусь, хто анітрохи на це не заслуговує.

— Ти знову схибила? — засмутилася Вікторія. — А Філіпп видавався таким класним.

— Бо він таким і є! Тільки що така звичайна дівка, як я, не має в нього якнайменших шансів.

— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

— Я сама це бачу. Він узагалі не звертає уваги на мій вигляд. Не питає, навіщо я зробила рожеву меліровку, і його не дивує, що перманентний макіяж не заважає мені читати книжки.

— Нас це також не дивує, — дружно запевнили ми.

— На початку було по-різному, — кинула вона значущий погляд на Марію, вганяючи її в сором’язливий рум’янець. — І Філіпп ніколи не порушував теми мого стилю. Ніколи.

— І це тебе непокоїть, — здогадався Травка.

— Сама не знаю, непокоїть чи притягає. Річ у тім, що в нього такий вишуканий смак. Порцелянова Ніколь Кідман, незрівнянна Джулія Робертс. Я на їхньому тлі виглядаю, як кондитерська лялька з пряника й шоколаду.

— Смаки! — форкнув Ірек, видруковуючи для Вікторії курсову. — Мені дуже подобається Амелі, і що з того? Я зустрічався з дівчиною, котра спокійно могла б зіграти Шрека. На додачу вона мене кинула. Тому я тимчасово волію віртуальних драконів. Тоді принаймні я сам вирішую, коли закінчити побачення.

— Це, мабуть, великий плюс таких здибанок, — ствердила Вікторія. — Якщо не згадувати, що ти заробив кон’юнктивіт, через який тебе відрахували з інфізу.

— Тією Кідманшею я взагалі не переймався би, — повернувся до теми Травка. — Мені колись подобалися повітряні русалки в пастельних лашках, а закохався я… самі знаєте.

Знаємо. Як колись влучно висловився Ірек, Марія виглядає, наче полярна ніч без жодної надії на прихід весни.

Ми збираємося на концерт. Хлопці теж, зокрема Травка. Він уже тиждень, як не вилазить з «Алхімії». Стверджує, що мусить зробити щеплення, аби потім не страждати на синдром наступного дня.

— Тому я вже тиждень, як роблю вливання, — пояснив він, вливаючи у себе друге пиво. — То о котрій ми виходимо?

— Ми долучимося пізніше, — відповіла Вікторія. — Хочемо ще зазирнути до студмістечка. Єндрек казав, що там має бути крута дискотека.

— А я мушу вискочити до мами, — додала я. — Певно, зустрінемось уже на місці, тобто під сценою.

— Під сценою? — пирхнув Травка. — Я колись так уже домовлявся на один концерт. Під сценою. Ну і кружляв там, як ідіот, замість того щоб безтурботно бавитися. Ліпше вже домовимося біля сітки. То що? Може, о дев’ятій?

21.20. Я показала квиток і пройшла крізь ворота, обминаючи охоронців у чорних уніформах. Вони саме перенишпорювали рюкзак патлатого хлопчини в джинсових кльошах. На мене навіть і не глянули. Важко вразити когось своїм IQ, якщо ти ховаєшся в миршавому тілі гнома. На щастя, я не маю таких проблем, як Мілька.

Я почалапала далі, обходячи паруючі калюжі. Ну от і та сітка, що тягнеться на кількасот метрів. А біля неї купа людей. Спітнілих, роздягнених до пояса, запацьканих фарбою й багнюкою. І як я тепер знайду Травку і всю решту? Якщо вони взагалі на мене чекають. Раптом до мене підскочив якийсь татуйований білявець із кульчиком у лівому соску, і поки я встигла заслонитися, мазнув по обличчі вимащеною в багні долонею.

— Це тобі на відхідняк! — верескнув він мені просто до вуха. — Бався, мала! Сьогодні День студента!

Я рефлекторно посунулася в бік сцени, опинившись серед танцюючих групок. Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.

Коротка перерва на ковток пива, підсунутого худорлявим білявцем у картатій сорочці, і час на «Горілку». «Збудували фабрики, запустили машини, продукують горілку, так багато, багато, багато, багато, багато, багато горілки, бо їм треба навіщось, щоб ти сам себе нищив, щоб не міг сам ходити, щоб не думав ти більше!» — співаємо ми разом із Казиком і впродовж кількох хвилин стаємо юрбою запеклих ворогів алкоголю. Що не заважає нам сьорбати з пластикових склянок. Той білявець досить, досить… Мало того, що виглядає майже як Рейнард із «Брейншторму», то ще й дозволив, аби я випила чи не все його пиво. А тепер запитує, чи не хочу я вилізти йому на плечі. Певно, що хочу! А надто тому, що лунає моя улюблена «Арахія». Видряпуюся на білявця, бруднячи йому сорочку. І споглядаю згори на юрбу, яка показує свій будинок, розділений муром, де «ліворуч лазничка, а праворуч кухня». Тож я теж показую, а разом зі мною Казик та білявка в зеленому топі. Вона сидить на своєму хлопцеві, розхитуючи долонями, а в її волосся заплетені екзотичні квіти, достоту як у Целіни.

Я дала білявцеві знак, щоб опустив мене на землю. Двох пісень досить.

— Дурниці, я майже тебе не відчув, — він усміхнувся, відкидаючи з чола русяве волосся. — Але якщо захочеш пострибати ще, то дай мені знати.

Тож ми стрибаємо на «Коли немає дітей» і гарчимо: «Ушилась на вакації набридлива малеча! Коли дітей немає вдома, то ми завжди неґречні!» Цікаво, чи мої батьки були колись неґречні? Стоп, які ще там батьки? Є тільки те, що тут і тепер. Я, паруючий натовп, Казик у помаранчевій майці. Ну і білявець зі шпичастими вухами ельфа та усміхом Рейнарда. За мить я відчула себе королевою життя, а надто, коли Казик загарчав до мікрофону: «Блакитні джинси й солом’яні капелюшки. Водоспад, сонце, подушки хмар, золото полів. Щодня твій рюкзак повен нових вражень. Королеви життя між своїх королів». А потім, коли він заспівав «До Ані», я відчула, що мені набридло чекати ідеального кохання. Я хочу чекати конкретного хлопця. Хочу врешті сказати йому: «Чи знаєш, що твої очі спалюють, наче вогонь, коли у твої я дивлюся очі, сонце біжить удогонь!»

Добросердий білявець іще раз підняв мене вгору і мужньо витримав до кінця, скачучи на «пане Вальдеку, хіба ж не боїтеся». А потім пішов по пиво. І зник саме тоді, коли Казик завершив концерт.

— Цього не може бути, — сказав хлопчина біля мене. — Він мусить заспівати «Польщу». Без цього немає Дня студента.

І він заспівав. А коли ми підхопили: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу ТУТ, ТУТ, ТУТ, ТУТ!», ми повірили, що саме це і є наше місце. Та нужденна занедбана країна, де життя буває часом таке бридке, що аж очі лускають.

Казик закінчив, а з неба ринув рясний дощ. Усі кинулися до своїх затишних осель, холодних хат і жорстких гуртожицьких ліжок. У цьому хаосі та штовханині я і не намагалася шукати білявця. Певно, він тепер утікає від дощу, попиваючи своє пиво. Може, навіть тішиться, що вже нікого не треба пригощати, тягати на плечах чи питати: «Може, зустрінемося ще раз?»

— Ми так і не вибралися, — відповіла на моє питання Мілена. — Тому ти й не могла нас знайти.

— Нас затримав конкурс краси філологічного факультету, — додала Марія. — Але про це тобі найкраще розповість сама винуватиця.

— Дай спокій, Марисю, — Вікторія знічено зашарілася. — Нема про що розповідати.

— Є-є, — не вгавала Марія. — Ти стала першою віце-міс.

— Та ти що?! — зраділа я. — І маєш із цього якісь зиски?

— Кілька фоток, букет квітів і гумову надувну ляльку-хлопця замість традиційного ведмедика, — перелічила Вікторія. — А також чимало змішаних відчуттів.

— А як сталося, що ти взяла участь?

— Мене виштовхнули, — пояснювала Вікі. — Їм забракувало дівчат, і запросили охочих із залу. Ну і Єндрек підняв мою руку, а потім гукнув, що є охоча. Дуже дотепно.

— І що?

— Ну та що, — знизала вона плечима. — Не буду ж я битися з тим здоровилом. Зняла окуляри, віддала Єндрекові і вийшла на сцену. А ви ж знаєте, що без окулярів я геть інша людина. Мене обсідає сміливість. Я нікого не бачу, то й не гублюся.

— Ну, — погодилася Мілька. — Дрижаки тебе не хапали. Ти провела шоу, як фахівець.

— Вона була за крок від перемоги, — додала Марія. — Якби не дурнуватий шнур, ми мешкали б в одній кімнаті з міс факультету.

— А що з тим шнуром?

— Нічого. Він лежав собі непомітно на землі. Під час самби я перечепилася ногою і — прощай, перемого.

— Все одно було несамовито, — заявив Травка. — І взагалі, друге місце найкрутіше.

Для мене так точно. Бо друге місце дає практично те ж саме, що й натовп або шапка-невидимка. Дозволяє зникнути з очей решти світу. І спокійно займатися своїми справами.

— Коли прийде твій кузен? — зненацька нетерпляче сказала Марія. — Бо після тієї дискотеки у мене страшенно болить серце.

— Де саме? — почули ми знайомий понурий голос, а за мить побачили його понурого власника. — Де саме тобі болить?

— Отут ліворуч, у ділянці ребер. Так мені коле, — ойкнула вона. — Може, це інфаркт?

— Е-е, — махнув рукою Болек. — Це цицька болить, а не серце.

— Точно? — допитувалася Марія, не до кінця переконана в слушності Болекового діагнозу.

— Ти бідкаєшся, як деякі старенькі. Їм стає нудно після вечірних новин, і тоді вони починають вишукувати в себе болячки. А потім телефонують із готовим діагнозом. Що в них, мовляв, відшарувалася слизова оболонка шлунка й простує до дванадцятипалої кишки, або що ребро затиснуло лівий шлуночок серця.

— А ти що?

— Виїжджаю і якщо є час, то вислуховую. Все, що я можу зробити, аби покращити їм так звану якість життя, — зітхнув Болек. — То котра з вас наступна?

— Може, я, — показала я пальці на ногах. — Я була на Дні студента в сандаліях. Ну і трохи пострибала з диким натовпом.

— Ну-у. — Болек із задоволенням придивлявся до моїх посинілих нігтів. — Сандалі — це не найліпша ідея для такого концерту. Виглядає жахливо, але, може, не доведеться ампутувати стопи.

Я рефлекторно підібгала розпухлі пальці.

— Я пожартував. — Він традиційно всміхнувся лівим кутиком губ. — Зараз дам тобі добру масть, і, що ж, дай їм кілька днів перепочити.

— Тобто мені не можна виходити з хати? — зажурилась я.

— Можна, чому ні. Якщо ти вмієш ходити на руках.

Я витримала вже цілих два дні. Сиджу в кухні-лазничці, з тугою спостерігаючи за котами, що вигріваються на травневому сонці. Я й собі полежала б на травичці в старому садку за нашим будинком. Востаннє я так лежала майже рік тому. Ніби недавно, а відчуваю, що за весь цей час наповнила спогадами щонайменше два півлітрові кухлі.

— Ми в задумі? — запитав Філіпп.

Він хвилину тому зайшов, аби пересвідчитись, як там Мільчині справи. Всівся в нашій кухні і терпляче чекав, поки я перестану милуватися котами.

— Тобто ми обоє, — уточнив він мою ствердну відповідь.

— А ти теж чимось переймаєшся? — здивувалась я. — Мілена казала…

— Мілена… — Він глянув на кам’яні плити тротуару. — Така дівчина не потребує біля себе зануди. Їй потрібний хтось заряджений позитивною енергією. Звитяжець. Візіонер. Людина, Котра Потямить Залагодити Все. От я і намагаюся таким стати.

Це останнє йому навіть удається, а що з рештою?

— На неї ніщо не справляє враження, — визнав він, нервово скубаючи краєчок картатої церати.

— Одне, здається, справило. Оповідки про Ніколь Кідман і Джулію Робертс.

— Правда?! — зрадів він.

— Я тільки не знаю, чи це привід для втіхи. Мілька дуже переживає, що не належить до твого типу жінок.

— О Боже, — він у нервах видер великий клапоть церати, — а я тільки хотів показати, що ставлю її нарівні із зірками. Хотів, щоб вона подумала: «Той Філіпп має такий вишуканий смак, а вибрав мене. Як це чудово».

— На жаль, Мілена подумала дещо інше. Вона гадає, що ти маєш надто добрий смак, аби з нею зустрічатися. Вона весь час думає про розлуку.

— О Боже. — Він видер наступний клапоть, запхав його до рота й заходився жувати, як гумку. — І що мені тепер робити?

І це каже людина, яка і справді потямить залагодити будь-яку справу.

Я перевіряла результати тестування, коли знайшла на дошці оголошень тривожний виклик: «Студентко Вишеславо… негайно зайдіть до секретаріату». Хвилин зо п’ять я гарячково розмірковувала, що може бути причиною такого термінового виклику. Зрештою визнала, що найліпше піти і просто запитати.

— Слухаю! — гаркнула секретарка, віддаючись пообідньому туалету. — Нині я жодних справ не вирішую і жодних довідок не виписую. Надворі травень, і мені належить щось від життя!

Я назвалася й пояснила, що прийшла, бо знайшла виклик на дошці оголошень.

— Так і треба казати, — буркнула секретарка, вкриваючи щоки грубим шаром рум’ян відтінку «sex pink», — а не стовбичити отак і не марнувати мій безцінний час. Ти маєш з’ясувати справу з курсовою. Нібито ти вкрала тему у студентки Бідосі. Вона подала скаргу минулого тижня.

— Це якась помилка, — шепнула я, не приховуючи ошелешення.

— Студентка Бідося іншої думки, — гаркнула секретарка, вискубуючи пінцетом волосинки з «перчика» на підборідді.

— Таж у списку моє прізвище стоїть перед нею!

Секретарка скорчила здивовану міну, тоді я пояснила:

— Тут у вас був список, до якого ми записували пропозиції тем. Потім його засекретили.

— Ну власне, засекретили. То звідки ти знаєш, яка є? — запитала вона, обрисовуючи верхню губу червоною контурівкою. Доки я встигла вигадати вірогідну відповідь, вона докинула: — Крім того, це вже неактуально, бо список зник. І є новий.

— Як це зник?

— Нормально. Студенти заходять, коли їм заманеться, порпаються тут, як кури. І як можна панувати над тим безладом? Ну як?

Цього я не знала.

— Тож у цьому новому списку я стою позаду Зофії Бідосі? — пересвідчилась я.

Вона кивнула.

— Тому ти маєш з’ясувати справу в декана. А, до речі. Ще одне, — пригадала секретарка. — Тут був якось один такий неврівноважений чоловік. Стверджував, що є твоїм батьком. А кричав так, що в мене філіжанка випала з руки. І мало того, що я поплямила нову блузку, так ще й обпекла собі груди. Скандаліст нещасний!

Я вхопилася за серце. Когось тут зараз ударить жовтогаряча блискавка.

— І що тепер?

Вона безпорадно розвела руками, а потім із усміхом сказала:

— Ти мусиш зайти до декана.

Після безсонної ночі я поїхала до тата, щоб довідатися, чим він так дійово настрахав грізну секретарку.

— Не знаю, — відповів він, вдивляючись у ножик до сиру. — Не пам’ятаю.

— Ти не пам’ятаєш, що говорив? — підвищила я на нього голос, либонь, уперше в житті. — Ти можеш цитувати уривки з автобіографій Мануелі Дендритової та Фридеріка Лімбічного, а не пам’ятаєш, що вигукував у моєму секретаріаті?

— Я був тоді не при собі. Це все звалилося на мене так несподівано. Ти не приїхала на Пасху, ну і мама пішла…

— Але мама пішла в кінці квітня, — нагадала йому я. — А я знайшла виклик учора.

— Може, він якийсь час там висів, — перевів він погляд на щипці до льоду. — Бо я заходив до вас саме в кінці квітня.

— Як це до нас? Тобто до кого?

— Тобто до мене, — повідомила мені Мілена. — Він залетів до секретаріату два тижні тому й заявив, що переведення було незаконним, бо тоді тобі ще не виповнилося вісімнадцять років. Ти повинна була принести згоду від батьків.

— Чудово, — зойкнула я і впала на хитке крісло.

— Не знаю, чи це чудово для нас. — Мілька закусила верхню губу, — але для моєї секретарки напевно. Вона страшенно зраділа, що її жовтневі підозри виявилися слушними. І помчала з тим до декана. А ти ж знаєш, який він формаліст.

— І що тепер буде? — заломила руки Вікторія.

— Схоже, що я вилечу з більшим чи меншим тріском, — відказала Мілена, розглядаючи свої литки. — Це мені здається, чи ліва і справді засмагліша?

— Що ти робитимеш, якщо вилетиш?

— Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.

— І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? — здивувалася Марія.

— Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

— Йому буде нелегко.

— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

— Він казав, що йому дуже тебе бракує.

— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. — Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.

— Може, я спробую щось залагодити. — Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.

— Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.

— Чим я можу тобі допомогти?

— Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, — форкнула Марія.

Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.

— Що я можу зробити, Міленко?

— Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, — гаркнула вона. — А особливо ти, Філіппе.

— Справді?

— Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!

Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.

— Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, — пояснила свій вибух злості Мілена.

— Ми знаємо. — Травка поплескав її по плечі. — Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?

— Не хочу, — покрутила вона головою. — Я й кіно — це не найліпше поєднання.

Спочатку вона купує квиток і вже на вході до залу переживає перше розчарування: відстань від екрана. Або замала (це коли екран виявляється величезним, як Планета Смерті), або надто велика (а надто в кінотеатрах, де екран нагадує розмірами носовичок). «Що ж поробиш, — думає Мілька, шукаючи свій ряд, — за досвід треба платити. Відтепер буду собі нотувати, де який екран».

Коли вона врешті добирається до свого місця, то виявляється, що: а) перед нею всівся здоровезний зашмарканий неандерталець зі свіжою хімзавивкою (стиль «африканська спека», поширений в американських поліцейських бойовиках середини сімдесятих); б) ліворуч примостилося двійко експертів, котрі бачили цей фільм сімнадцять разів, а тепер прийшли увісімнадцяте, щоб із випередженням розповідати всім довкола найцікавіші моменти й фінал; в) праворуч приземлилася ватага зголоднілих підлітків, котрі впродовж усього фільму сьорбатимуть колу, хрупатимуть попкорном і соломкою й шарудітимуть пакетиками в пошуках китайського драже; г) позаду неї розташувався перкусіоніст-неврастеник, котрий нагадуватиме про свою напругу ритмічним постукуванням у Мільчин фотель і безпосередньо в її вразливі нирки;

ґ) на її місці сидить молодик із гладко виголеним черепом і грубим золотим ланцем замість краватки. Молодик, який не любить зізнаватись у помилках. Навіть таких дрібних, як погано прочитаний номер ряду.

Мільці врешті вдається відвоювати свій фотель. І навіть вибороти одне з билець під лікоть. Вона занепокоєно чекає на початок фільму. Після півгодинного блока галасливих реклам можна нарешті зануритися в іншу реальність. І тоді починається.

Другий ряд: дражливе хихотіння двох збуджених гімназисток, котрі вперше прийшли до кіно з хлопцем.

Дев’ятнадцятий ряд: хтось забув вимкнути мобільний телефон і катує увесь зал мелодійкою із «Зоряних воєн».

Восьмий ряд: якась пані скаржиться товаришці й сусідам на свою агресивну матір, байдужого шефа й заздрісних білих мишей.

Мілена перестає слідкувати за подіями на екрані, зосередившись на самотній боротьбі з нещадним збіговиськом дикунів. Намагається сичати й гмикати, за що вислуховує зауваження від сусіди з пухнастою хімзавивкою. Потім удається до невербальної зброї й заморожує поглядом кількох найближчих сусідів. Але за кілька хвилин сусіди знову стукають у крісло, шарудять пакетиками й плямкають, поглинаючи жирний попкорн. Мільці залишається змиритися з оточенням чи демонстративно вийти, не чекаючи на фінал, про який вона і так устигла дізнатися завдяки доброзичливим сусідам ліворуч.

— Ну а поза тим, є ще одна причина: у половині нових фільмів знімалася Ніколь Кідман. А в другій половині — Джулія Робертс, — додала вона.

Мілька не виходить із хати. Годинами поспіль просиджує в кухні, апатично втупившись у телефон.

— Може, зателефонуй до нього сама, — порадила я.

— Я не буду набиватися знавцеві жінок.

— Якби він був знавцем, він з тобою не зустрічався б, — потішила її Марія, як завжди, доречно.

— Ви обидві перебільшуєте, — втрутилася Вікі. — Філіпп — звичайний хлопець. Може, він бовкнув про ту Кідманшу, бо хотів тобі сподобатися?

— Я теж так думаю, — підтримала я Вікторію. На жаль, нічого не могла додати, бо Філіпп просив зберегти нашу розмову в таємниці. Він сказав, що сам у всьому розбереться.

— Може, — буркнула Мілька. — Мені плювати. Мені на все плювати. І я нічим не переймаюся. Навіть тим, що від учора перестала бути студенткою. Нарешті я вільна.

Це прозвучало дуже понуро. Так понуро, що якийсь час ми не ладні були знайти відповідні аргументи.

— Ти так і сидітимеш біля цієї погризеної церати, — озвалася зрештою Марія, — коли надворі така погода?

— Я не люблю сонця, волію лампи в солярії.

— Але йдеться не тільки про сонце. Поглянь на ці дерева, дикий бузок, розквітлі каштани!

— А чого це ти така життєрадісна, га? — зацікавилася Вікторія.

— Бо надворі весна! — відказала Марія. — А окрім того, я зустріла вчора того режисера. Того самого, що пропонував тобі роль у «Попелюшці».

— Того в білому шалику і з перснем?

— Цього разу без шалика, зате з перснем і товстим браслетом.

— Фе-фе, — підвела брови Вікторія. — Фраєр.

— Ти хочеш послухати чи волієш стьобатися? — кинула Марія, стираючи усмішку з блідого обличчя. — Ну так от. Я сиділа вчора в парку, готуючись до іспиту, коли він усівся поряд і запитав, чи я вже виступала колись на сцені. А потім сказав, що мріяв саме про таку кандидатку на Попелюшку.

— Очевидно, що з численних казок братів Ґрімм чувак знає тільку ту єдину, — буркнула Мілька, усміхаючись лівим кутиком уст, достоту, як сам майстер Болек.

— Може, й так. Головне, що він узяв мої координати та пообіцяв зателефонувати на початку червня. Якщо все буде гаразд, ви побачите мене на сцені ще до кінця вакацій. І що? Ви раді?

Казкові Маріїни перспективи не справили на Мільку жодного враження. Вона і далі висиджує в кухні, навіть перестала дивитися на телефон. Я вирішила діяти і пополудні попрошкувала до універу. Вистояла чергу до секретаріату й нарешті дісталася до найважливішої персони на факультеті. До секретарки. Вона саме закінчила видаляти кутикули на нігтях. Зосереджена на тонкій роботі, ледве кинула на мене оком.

— Я прийшла забрати свої документи, — ляпнула я.

— Що? — обурилася вона. — Отак просто?

— А що я повинна принести?

Шампанське? Шоколадні цукерки? Великий флакон лаку для волосся?

— А ти була в декана? З’ясувала свою справу?

— Я вже нічого не збираюся з’ясовувати, — випалила я. — Я хочу свої документи! І то негайно!

Секретарка обірвала свій манікюр і без слова наблизилася до шафи. Хвилин п’ятнадцять порпалась у стосах течок. А я чекала, трясучись від хвилювання. Ще мить — і я втечу. Не витримаю.

— Прошу! — жбурнула вона течку на стіл. — Отут розписатись. І бувай здорова.

— Ну і навіщо ти це зробила? — буркнула Мілька.

Ми сиділи втрьох на лавочці під каштаном. Вікторії вдалося намовити Мілену вийти з кухні.

— На знак солідарності. Тепер ми пливемо в одному човні.

А поза тим із мене було досить зустрічей у коридорі з одним асистентом. Гадала, що звикну, та, очевидячки, я вже не така гнучка, як колись.

— Назустріч водоспаду, — знову буркнула вона. — А звідти на дно.

— Ну а ще я хочу провчити свого тата, — гнула я далі, не зважаючи на понурі Мільчині коментарі. — Може, до нього нарешті дійде, що він накоїв.

— Рідко коли до когось доходить. — Поряд із нами хляпнувся Болек, наперед потиснувши нам долоні. — Ти щось зблякла, Міленко, відколи я тебе востаннє бачив.

— Ти теж доволі блідий, — зауважила Вікторія.

— Це ненадовго. Влітку я маю закупити кварцеві лампи для нашої амбулаторії.

— Серйозно? — пожвавилася Мілена.

— Ну. Були скарги, що ми лякаємо пацієнтів, особливо дітей. Директор хоче врятувати нашу репутацію в очах хворих. Звідси рішення про закупівлю кварцевих ламп. Ви повірили? Дівчата, — кинув він нам осудливий погляд, — нашій лікарні не вистачить навіть на автозасмагу.

— Ага, — підсумувала Мілена. І це все.

Болек уважно до неї придивився.

— Ну-ну.

— Вона вже кілька днів у такому стані, — прояснила справу Вікторія. — Ти міг би їй якось допомогти?

— Міг би, — кивнув він, бавлячись обгорткою від льодяника. — Можу взяти її до свого пацієнта Матюшки. Чоловік дев’ять років по інсульті і може вимовити тільки одне дієслово: «робиться». На питання, що в нього болить, він п’ять хвилин поспіль торочить: «робиться, робиться, робиться». І то з такою інтонацією, наче вимовляв би нормальну фразу. Напевно не усвідомлює, що з ним щось не те.

— Для нього це, мабуть, щастя, — втрутилась я.

— Для нього напевно, а от для родини…. — зітхнув він, складаючи з обгортки маленький літачок. — По годині перебування в Матюшки людина тішиться, що може вийти назовні. І вповні цінує своє звичайне життя.

— То відвези до нього Мільку, — попросила Вікторія. — Нехай почне цінувати своє.

— Взагалі-то можна, — глянув він на свій літачок, — тільки навіщо? Хто сказав, що ми мусимо усміхатися двадцять чотири години на добу? І хто сказав, що стан задоволення ліпший, ніж стан смурної задуми?

Мілена й надалі перебуває у стані смурної задуми. Вікторія згадала про наближення сесії й погнала до бібліотеки. Марія нарешті провідала свою тітку, нишком сподіваючись на невеличку матеріальну підтримку. А я поїхала до тата розповісти про те, що кинула універ. Цього разу він сидів у своїй кімнаті, редагуючи статтю про непорозуміння в подружніх стосунках. Я постукала, увійшла і зразу перейшла до суті. Якби я була така відважна й стійка півроку тому… Але, може, без досвіду останніх місяців я й надалі була б зацькованою мишкою, яка вміє тільки несміливо всміхатися.

— І немає шансів повернутися, Вишеславо? — упевнився тато.

— Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.

— Це добре. Я від самого початку знав, що КАША — це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.

Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.

— Але й спека, — простогнала вона і важко впала на кухонний дзиґлик. — Я ледве до вас допленталася. Чотири зупинки пішки.

— Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?

— Я намагалася, — зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, — але був такий тлум, що я геть розкисла.

До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.

Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:

— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.

— Ага, — встигла сказати я.

— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?

— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?

— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.

— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?

— Нічого, і це починає мене турбувати.

— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.

— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.

— То й піди. Спробуй трохи побути сама.

— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?

— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.

— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.

— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.

Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:

— Привіт.

— Чому ти мені не зізнався?

— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.

— А потім?

— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.

— Ти від мого теж, — парирувала я.

— Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.

Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.

— Я не маю короткої гривки.

— Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.

— Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.

— Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, — пообіцяв Ірек. — Бляха, телефон. Певно, Малина.

— Привіт, — кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». — Що знову трапилося?

— Нічого, а що могло трапитися?

— У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.

— Ну, завжди мусить бути той перший раз.

— Ти заручилася?

— Гадаєш, це все, про що мріє інтелігентна невротичка напередодні тридцятки? — пирхнула Малина.

— Тоді я вже нічого не розумію, — капітулював Ірек.

— То я розкрию тобі очі. Останнього разу ти питав, чи є щось таке, що справило б мені радість. То я скажу тобі, що є!

— Ну?

— Увігнуті пупки знову в моді.

— То й що?

— А я останні п’ять років переймалася, що в мене не такий пупок, як у зірок MTV.

— Жартуєш! Невже ти хотіла б мати кулю завбільшки з абрикос? Ти й справді забагато дивишся телевізор.

— Але я вже більше не переймаюся. Бо нарешті маю щось таке, що на хвилі моди. Пупок!

— Вона така поверхова чи така закомплексована?

— Друге. Весь час думає, що затовста, забридка і має надто тонке волосся. Зрештою, воно і є тонке, так само, як і в мене, на превеликий жаль.

— А її хлопець нічого з тим не робить? Я, звичайно, не про волосся.

— Я здогадався, — відказав Ірек. — Він намагався. Останнього разу ми витягли Малину на Ринок і наказали їй рахувати всіх гарних дівчат. За годину вона знайшла чотирьох.

— Ми бавилися в це з Мількою тиждень тому в садку біля Гродської. І нарахували стільки ж чоловіків.

— І що? — запитав він, не приховуючи занепокоєння.

— Я ніколи не думала, що люди такі бридкі.

— Це вплив телебачення. А зокрема, музичних програм. Людина думає, що світом ходять самі секс-бомби обох статей, а потім опиняється на вулиці і не вірить власним очам!

Нам знову вдалося витягнути Мільку на вулицю. Цього разу до ближнього скверика. Там на нас мав чекати Філіпп. І він чекав, згідно з обіцянкою, яку дав Іреку. Цей уже мені Ірек. Він здатен шокувати жінку не тільки в День студента. От уже три дні не грав у «Diablo», а замість цього вибрався зі мною на довгу прогулянку. А почувши історію Філіппа, узяв справи у свої руки і просто до нього зателефонував.

— Філіпп буде сьогодні в садку «Алхімії», — повідомив він, поклавши слухавку. — Тепер тільки треба занести туди Мілену — й готово.

Він, як завжди, мав рацію. Мілена, побачивши Філіппа, спочатку недовірливо призупинилася на тротуарі. Ми вже думали, що вона обернеться на п’ятах і піде. Але тієї самої миті в її очах спалахнули маленькі ліхтарики надії.

— Ніколь Кідман не належить до мого типу жінок, — почав Філіпп, підводячись від столика. — А тим паче Джулія Робертс. Моїм типом є ти.

— Справді? — Мілена шморгнула носом, кидаючи на нього недовірливий погляд.

— Без жодних сумнівів, я кажу те, що думаю. Я такий, — упевнено кинув він, і тільки досвідчене око помітило б ознаки хвилювання. У цьому весь Філіпп. Для Мілени він і надалі мусить удавати Сильного Чоловіка з Вестерну.

— Якщо так, то вибач мені, — подала вона йому долоню на знак злагоди.

— Це ти мені вибач, що я таке тобі намолов і що ти через мене страждала, — зворушився Філіпп, але зараз же опанував свої емоції й випалив: — Ну якщо ми все з’ясували, переходимо до наступної справи. Ви маєте лише два, максимум три дні, щоб подати папери. Я дізнавався в адміністрації.

Ми маємо тільки один день. Двадцять чотири години, щоб дійти якогось рішення. Рішення, від якого може залежати все наше життя.

— Я починаю вагатися, а чи не спробувати ще раз на СНОБ, — зронила я, глумлячись над шкірками на великому пальці лівої руки. — Е, ні-і-і. Це тільки коротка мить слабкості й рештки впливу мого тата. Господи, що б його вибрати?

— Я на вашому місці спробувала б вступити на мистецтвознавство, — запропонувала Марія. — Потім ви заснуєте галерею і будете пропагувати моє малярство.

— Ми думали, ти станеш акторкою, — здивувався Травка. — Ти з таким запалом розповідала про роль Попелюшки.

— Мене вже попустило, — сказала Марія, не перестаючи розчісувати волосся. — Це була миттєва забаганка. Тепер я таки вирішила стати маляркою. Вихлюпну на полотно свій біль і любовне розчарування.

— А якщо по правді, то що сталося? — не вгавав Травка. — Бо я не вірю, що ти з власної волі відмовилася від сценічної кар’єри.

— Нічого не сталося, — збрехала Марія.

— Марисю, адже ти знаєш, що рано чи пізно правда вийде на яв.

— О’кей, тоді я вам скажу, — рознервувалася Марія. — Той режисер виявився клятим пустобрехом. Так само, як гуру і половина чоловіків на тому клятому світі.

— Так я і думала, — озвалася Вікторія. — Бо який режисер тягає на собі стільки золота? Хіба що режисери попсових відеокліпів.

— Він ніякий не режисер! Хіба що власного заплутаного життя! — гаркнула Марія.

— А як ти дізналася? — допитувався Травка.

— Випадково. Вчора Ірек показував мені знімки в комп’ютері. І раптом серед фоток Тома Круза я виявила дядька в білому шалику на тлі якогось пам’ятника. Запитую, хто це, а Ірек відповідає, що це його батько. «Я не знала, що він режисер», — кинула я, на що він вибухнув сміхом і каже: «Бо він ним не є. Зате він обдарований місячною фантазією».

Марія заплакала, тому ми на якийсь час відклали роздуми про вибір факультету. Через годину нам вдалося її втішити. Найдійовіше подіяли аргументи Травки, який довго й пристрасно доводив, що малярство значно більше пасує Марії, ніж банальна роль Попелюшки.

— Я теж так думаю, — визнала вона врешті й витерла очі. — То куди ви, зрештою, будете вступати?

Залишилося кілька годин. А ми ще й досі не дійшли рішення. Наразі намагаємося зважити поради зичливого оточення.

— Хоч би що ти вибрала, це завжди можна змінити, — це мама, — а тому не нервуйся. Бо воно цього не варте. А Місько саме підказує, що ви можете вступити на лісівництво чи охорону довкілля.

— Ідіть на філософію, — запропонував Травка. — Візьмете в мене всі конспекти й підручники. Велика ощадність часу та грошей.

— Тільки не вступайте на мій факультет. Вони напродукували спеціалістів з управління на двадцять років уперед, — це Малина. — Шкода тільки, що в цій країні немає чим управляти.

— Не обирайте медицину, хіба що маєте бажання долучитися до ста тисяч зневірених лікарів, — це Болек.

— Не вибирайте дошкільне виховання, — це Вікторія. — Я працювала на канікулах у дитсадочку, і повірте мені: росте справжнє покоління потвор.

— Не вибирайте право, — це Єндрек, — хіба що котрась із вас має прізвище Потебенько.

— Може, все ж таки цей СНОБ? — це відомо хто.

— І що? — Мілька обірвала повне напруги мовчання.

— Повна плутанина, — зізналась я, обгризаючи шкірки зі вказівного пальця. — Нам зостається лишень одне: вдатися до методу виключення.

— Я теж про це думала. Тож до діла.

Це не може бути щось таке, що вимагає золотих рук чи точного мислення. Ані щось таке, що вимагає оселитися поблизу Яґеллонки. Ані щось таке, що відбирає понад сорок годин на тиждень. Воно не повинно славитися комизливими викладачами і ще комизливішими секретарками.

— Усі факультети ними славляться, — зауважила Вікторія.

— Ніби так, але на деяких є винятково комизливі, — обізвалася Мілена. — Але я вже, здається, знаю, що вибрати.

Я, здається, теж, — додала я.

— Ти думаєш про те саме?

Я кивнула.

— Ну ясно. Це єдиний можливий вибір.

Схоже, що такого ж рішення дійшло понад тисячу абітурієнтів. Тож припадає по двадцять охочих на одне місце. Нічого дивного, що ми дуже нервуємось. І зубримо від світання до смеркання. Намагаємося заповнити лакуни знань із суспільствознавста (фе!), політики (страхіття) і польського культурного життя (цього, на щастя, небагато). Ірек із Філіппом закидають нас тоннами конспектів, книжок і тестів на інтелект. Тільки чи вистачить цього, щоб удвох подолати сорок суперників?

Зубримо далі, ми з Мількою до вступних, а Марія з Вікторією до останніх іспитів у цій сесії. Травка переніс свої на вересень. Бо через нещасливе кохання не ладен зосередитися на текстах святого Фоми.

— Посиджу влітку, коли трохи охолону, — пообіцяв він. — До речі, про Марію. Чи вона й надалі перебуває у стані війни з чоловіками?

Здається, що так. Учора ввечері ми відпочивали в садку біля Старовіслянської. Столик біля нас зайняла закохана й добряче почовгана пара. Обоє, певно, не набагато старші від Ірекової сестри, але заввиграшки могли б виконувати ролі персонажів після сорокарічних випробувань. Без гриму. Ми з дівчатами стали розмірковувати над тим, що ж це так нищівно впливає на людську оболонку. Пролунало кілька версій: дешеве вино (думка Мільки), волога запліснявіла хата, відсутність роботи й перспектив розвитку (так вважає Вікторія). Марія обстоювала токсичне кохання і як доказ продемонструвала нам першу сиву волосину за вухом.

— Не варто так себе вбивати, дівчата, — додала вона, не приховуючи гіркоти. — А надто заради самців.

Ми хотіли заперечити, але нас заглушила вищезгадувана парочка, котра саме обговорювала комарів.

— Ті скурвині сини впиваються до самої кістки, — почала вона, виснажена шатенка у смарагдовій оксамитовій блузі.

— Тільки не скурвині сини, кицюню, — запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. — Це ж бо вони. Самиці.

— Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».

— Якщо ви дозволите втрутитися, — обернулася до них Марія, — то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.

— А що я тобі казав, кицюню? — тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:

— У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.

Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.

А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.

— Пані Вишне, — почала вона своїм голосом дикторки, — я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.

Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.

— Розумієте, — дещо пригнічено тягнула вона, — Мілош — моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.

Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?

— Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.

Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.

— Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, — спробувала я її заспокоїти. — Він має нахили.

— Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.

— Я? — щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.

— Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.

— Ну, не зовсім, — спростувала я, дуже збентежена. — Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.

— Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, — похвалилася вона. — Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.

О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.

Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.

— Я збирався відвідати вас іще в грудні, — сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. — Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.

Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.

— Але ви нічого такого не тримаєте, — обурилася Мілька. — В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.

— Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, — він усівся й зітхнув.

— Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? — поцікавилася Вікторія.

— Боже борони. Ще цього бракувало. — Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. — Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.

Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.

— І що? — запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя — і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.

— Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова — це не іграшки.

— Коли ми мусимо забратися? — бовкнула розлючена Мілька.

— Не говорімо зразу про найгірше. — Він заклопотано подряпав себе по голові. — Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця місяця. Вас це влаштує?

Влаштує, а що ж його робити? До переїзду зосталося десять днів із хвостиком, тому ми розпачливо шукаємо житло. Тобто шукають Травка, Ірек і Філіпп (тішачись, що мешкатиме за кілька метрів від Мільки). Марія склала іспити і в нагороду відбула на Мадеру (подарунок від гордого її успіхами «автора»). На прощання пообіцяла, що неодмінно повернеться, бо прив’язалася до нас. І кинула при цьому знадливий усміх, що Травка використав як привид, аби дати їй черговий передостанній шанс. Вікторія допомагає нам готуватися до іспитів. Ні, вона не перевіряє наші знання і не ксерить нам матеріали. Вона робить те, що роблять жінки героїв. Готує, прибирає, пере та втішає, що все буде гаразд. Ми їй дякуємо. Але хто подякує тим тисячам жінок, завдяки котрим виграно війни й здобуто незалежність?