Трагедія 3-ої дивізії армії УНР

Висновки

Обставини, в яких відбулася трагедія 3-ої дивізії, залишились не вияснені. Причиною цього була незрозуміла нерішучість командарма М. Омеляновича-Павленка. Він не тільки не притягнув до відповідальносте Трутенка, що злочинно занапастив довірену йому дивізію, але навіть відмовився зарядити слідство, хоч це було його обов'язком.

Умотивування відмови тим, що «всього не передбачиш і не вгадаєш» і що «становище» полк. Трутенка «було тяжке», мало б рацію лише тоді, коли б воно було застосоване до всієї армії УНР підчас її перебування в Зимовому Поході: тоді дійсно цій армії прийшлося діяти весь час у тяжких обставинах. Інше було положення 3-ої дивізії в днях 24 і 25 грудня 1919 р. Командарм особисто попередив полк. Трутенка про наближення денікінців і наказав негайно вирушити, щоб уникнути схрещення шляхів. Отже, на тій підставі «передбачати» і «вгадувати» було дуже легко, крім того, Комдиву не прийшлося навіть обтяжувати себе такою «тяжкою» працею: за нього зробив це полк. Крат. Про наслідки свого передбачення й вгадування Крат поінфомував Трутенка: конечність вимаршу о год 6-ій ранку, 25-го грудня. Трутенко погодився, але не вирушив. 25-го грудня становище полк. Трутенка, якщо мати на увазі добро дивізії, було зовсім не тяжке: дивізійна колона була готова до вимаршу в призначеній годині і йому залишалося лише стати в цій годині на чолі колони й дати наказ вимаршу. Ось так легко було оминути трагедію… Але, якщо становище Трутенка й було тяжке, то під зовсім іншим оглядом. Він мав до вирішення щось, що було для нього, і то виключно для нього, тяжкою «проблемою»: чекати з вимаршем, поки біла шапка не буде викінчена, чи вирушити згідно з наказом Командарма? Само собою, Командарм не це мав на увазі.

Отже, умотивування Командарма властиво було не умотивуванням відмови слідства, а радше затушовуванням трагічної події. Виникає питання: чому? Відповіді на це питання бракує, це якась загадковість. Не так давно я довідався, що М. Омельянович-Павленко і В. Трутенко були одночасно, підчас їхньої служби в російській царській армії, в так зв. Стрілковій Школі, закінчення якої давало право капітанам на підвищення до ранги підполковника в мирний час. Можливо, тут і треба шукати розгадки.

Д-р Шляхтиченко порівнює справу Трутенка з справою К-ра 16-го пішого Загону, Миколи Шаповала: мовляв, не вважаючи на невдале керування Загоном підчас наступу на Кам'янець-Подільський 1919 року, Шаповала не тільки не притягнуто до судової відповідальносте, але ще й пізніше підвищено в генерали. Таке порівняння зовсім не до речі. Провина Трутенка несумірно більша від провини Шаповала. Як відбувався наступ 16-го Загону на Кам'янець-Подільський, в кінці травня 1919 р., під командою отамана Миколи Шаповала, і які були наслідки цього наступу, я добре знаю, бо ж особисто брав участь у цьому наступі, на чолі 1-го полку Синьої дивізії, що тоді входив до складу 16-го Загону і був ініціятором «бунту» проти Шаповала. Отже: провиною полк. Трутенка є каригідне знехтування наказу Командарма й, як наслідок цього, знищення цілої довіреної йому дивізії, за що він повинен би був відповідати перед судом, а провиною Шаповала — невдалий наступ і, як наслідок цього — відступ і болючі втрати. Командири частин Загону вважали, що відповідною карою для Шаповала було звільнення його зі становища К-ра Загону. На їх думку, до судової відповідальности підстав не було.

Щождо жалю п. Шляхтиченка з того приводу, що Шаповала підвищено в генерали, а Трутенка ні, то цей жаль безпідставний. Це не був час нормального існування армії, коли освіта, старшинство і т. д. грали вирішну ролю. Був це час революційного відродження нації в «огні і бурі», коли на гору вибивались ті, що до цього відродження прислужилися, незалежно від тих чи інших формальних кваліфікацій на становища, що їх займали. Тому саме, наприклад, наша армія мала поручника, Юрка Тютюнника (що його підвищено було пізніще в генерали), на становищі заступника командарма, а підстаршину Зеленого — командиром дивізії; крімо того, не всі кадрові, фахово кваліфіковані, старшини надавались на вищі комадні становища в умовах тогочасної визвольної війни. Підвищення Шаповала не мало зв'язку з 16-им Загоном і сталося значно пізніше. Він належав до тих «Синьожупанників», що ще до революції, коли Україна була під окупацією московського царя, ризикувавши своїм життям, прислужився Україні. Відомо, що в той спосіб вибивались на вищі командні становища фахово не кваліфіковані старшини в усіх новопосталих державах. Для прикладу, назвім Польщу і Чехословаччину.

В анонімному листі до ген. Крата, з погрозою за його спростовання, автор, між інтим, підкреслює, що «мертвий Трутенко не може боронитися». Цьому «відважному воякові», що не мав цивільної відваги підписати своє прізвище, не прийшла до голови думка про всіх тих зарубаних і застрілених, про всіх тих хворих старшин і козаків, що втратили життя своє виключно з вини полк. Трутенка. Всі вони мертві так, як і полк. Трутенко, лише з тою різницею, що полковник ще довго жив на еміграції і вмер своєю смертю, а вони ні.

Вони мертві й тому не можуть протестувати проти ґльорифікаційних дописів про того, хто занапастив їхню славну дивізію, як не можуть теж озватися на анонімні листи з погрозами до вояків армії УНР, які виступали в імені всіх тих, що загинули під час трагедії 3-ої дивізії.

Вважаю за свій моральний обов'язок подати українському громадянству факти про катастрофу 3 Залізної Дивізії армії УНР, і про винуватця цієї трагедії, полк. Трутенка.