Туманність Андромеди

РОЗДІЛ X. ТІБЕТСЬКИЙ ДОСЛІД

Установка Кора Юлла була на вершині плоскої гори, всього за кілометр від Тібетської обсерваторії Ради Зореплавання. На висоті чотирьох тисяч метрів не росли ні дерева, ні кущі, крім привезених з Марса чорнуватозелених безлистих дерев з загнутими всередину, до верхівки, гілками. Світложовта трава хилилась під вітром у долині, а ці наділені залізною пружністю пришельці з чужого світу стояли зовсім непорушно. По укосах гірських схилів текли кам’яні річки з шматків розсипаних скель. Поля, плями і смуги снігу сяяли особливою білістю, якої набирає чистий гірський сніг під мерехтливим небом.

За рештками стін із тріщинуватого діориту – руїнами монастиря, з дивовижною зухвалістю збудованого на такій висоті, здіймалася стальна трубчаста вежа, що підтримувала дві ажурні дуги. На них, відкрита в небо похилою параболою, сяяла величезна спіраль з берилієвої бронзи, усіяна блискучими білими цятками ренієвих контактів[55]. До першої спіралі щільно прилягала друга, звернена відкритим боком до ґрунту, прикриваючи вісім великих конусів із зеленуватого боразонового сплаву. Сюди йшли відгалуження труб шестиметрового перерізу, які підводили енергію. Долину перетинали стовпи з направляючими кільцями – тимчасове відведення од магістралі обсерваторії, яка приймала під час передачі енергію всіх станцій планети. Рен Боз, чухаючи кошлату голову, задоволено оглядав зміни в колишній установці. Споруду було зібрано силами добровольців за неймовірно короткий строк. Найважчим виявилося будівництво глибоких відкритих траншей, вирізаних у неподатливому камінні гори без доставки сюди великих гірських машин, але тепер і це минулося. Добровольці, природно, сподіваючись у нагороду побачити великий дослід, пішли далі від установки і уподобали для своїх наметів пологий схил гори на північ од будинку обсерваторії.

Мвен Мас, у чиїх руках перебували всі зв’язки космосу, сидів на холодному камені навпроти фізика і, трохи щулячись, розповідав про новини Кільця. Супутник 57 останнім часом використовувався для підтримання зв’язку з зорельотами та планетольотами і не працював для Кільця.

Мвен Мас повідомив про загибель Вліхх оз Ддіза поблизу зірки Е, і стомлений фізик пожвавішав.

– Вище напруження тяжіння в зірці Е з наступною еволюцією світила призводить до великого розігрівання. Утворюється фіолетовий надгігант велетенської сили, який переборює колосальне тяжіння. У нього вже немає червоної частини спектра – незважаючи на потужність гравітаційного поля, хвилі променів світла не подовжуються, а скорочуються.

– Стають крайніми фіолетовими, – погодився Мвен Мас, – і ультрафіолетовими.

– Не тільки. Процес триває. Все потужнішими стають кванти, зрештою переборюється перехід у нульполе і утворюється зона антипростору – другий бік руху матерії, невідомий у нас на Землі через мізерність наших масштабів. Ми не змогли б досягти нічого подібного, навіть коли б спалили весь водень океану Землі.

Мвен Мас блискавично підрахував у думці.

– П’ятнадцять тисяч трильйонів тонн води переведемо на енергію водневого циклу за принципом відносності маса – енергія, грубо – трильйон тонн енергії. Сонце за хвилину дає двісті сорок мільйонів тонн – всього десятирічне випромінювання Сонця.

Рен Боз задоволено всміхнувся.

– А скільки ж дасть голубий надгігант?

– Не берусь підраховувати. Але поміркуйте самі. У Великій Магеллановій Хмарі є скупчення НГК 1910 біля туманності Тарантул… Даруйте мені, я звик сам з собою оперувати давніми назвами з позначками зірок.

– Це не має ніякого значення.

– Взагалі туманність Тарантул така яскрава, що коли б вона була на місці відомої кожному туманності Оріона, то світила б точнісінько так, як повен місяць. У зоряному скупченні 1910 діаметром всього сімдесят парсеків не менше сотні надгігантських зірок. Там і подвійний голубий надгігант ЕС Золотої Риби з яскравими лініями водню у спектрі і темними біля фіолетового краю. Він більший за орбіту Землі, а світністю півмільйона наших сонць! Ви мали на увазі саме таку зірку? У цьому ж скупченні є ще більші за розміром зірки діаметром, але вони тільки ще розігріваються після Естану.

– Залишмо ці надгіганти. Люди тисячоліттями дивилися на кільцеві туманності у Водолиї, Великій Ведмедиці та Лірі і не розуміли, що перед ними нейтральні поля нульгравітації, згідно з законом репагулюма – переходу між тяжінням та антитяжінням. Там саме й ховалася загадка нульпростору…

Рен Боз підхопився з порога бліндажа управління, складеного з великих, залитих силікатом брил.

– Я відпочив. Можна починати!

Серце Мвена Маса забилося, хвилювання стисло горло. Африканець глибоко й переривчасто зітхнув. Рен Боз лишився спокійним, тільки лихоманковий блиск його очей свідчив про незвичайну концентрацію думки й волі.

Мвен Мас стиснув великою рукою маленьку міцну кисть Рен Боза. Кивок голови, і силует завідуючого зовнішніми станціями показався вже на спуску гори, по дорозі до обсерваторії. Холодний вітер зловісно завив, скочуючись з обледенілих гірських гігантів, що стерегли долину. Дрож пройняв Мвена Маса. Він мимохіть прискорив і без того швидку ходу, хоча квапитись було нікуди: експеримент мали почати після заходу сонця.

Мвен Мас вдало зв’язався з супутником 57 по радіо місячного діапазону. Встановлені на станції відбивачі та напрямні фіксували Епсилон Тукана на ті кілька хвилин руху супутника від тридцять третього градуса північної широти до Південного полюса, в які зірку було видно з його орбіти.

Мвен Мас зайняв місце за пультом у підземній кімнаті, дуже схожій на таку ж у Середземноморській обсерваторії.

Переглядаючи вже тисячний раз аркуші з даними про планету зірки Епсилон Тукана, Мвен Мас методично перевів обчислену орбіту планети і знову зв’язався з супутником, домовившись, що в момент увімкнення поля спостерігачі супутника 57 дуже повільно змінюватимуть напрямок по дузі, в чотири рази більшій за паралакс зірки.

Поволі минав час. Мвен Мас ніяк не міг позбутися думок про Бета Лона – злочинного математика. Але ось на екрані ТВФ з’явився Рен Боз біля пульта дослідної установки. Його цупке волосся стирчало більше, ніж звичайно.

Попереджені диспетчери енергостанцій повідомили про готовність. Мвен Мас взявся за рукоятку пульта, але рух Рен Боза на екрані спинив його.

– Треба попередити резервну Кустанцію на Антарктиді. Наявної енергії не вистачить.

– Я зробив це, вона готова. Фізик міркував ще кілька секунд:

– На Чукотському півострові і на Лабрадорі побудовані станції Фенергії. Коли б домовитися з ними, щоб увімкнути в момент інверсії поля, – я боюсь за недосконалість апарата…

– Я зробив це.

Рен Боз зрадів і махнув рукою.

Велетенський стовп енергії досяг супутника 57. На гемісферному екрані обсерваторії з’явилися збуджені молоді обличчя спостерігачів.

Мвен Мас привітав відважних людей, перевірив напрямок і рух стовпа енергії за супутником. Потім він перемкнув потужність на установку Рен Боза. Голова фізика зникла з екрана.

Індикатори споживання потужності схиляли свої стрілки праворуч, вказуючи на безперервне зростання конденсації енергії. Сигнали горіли дедалі яскравіше й біліше. Як тільки Рен Боз підключав один за одним випромінювачі поля, покажчики наповнення стрибками падали до нульової риски. Захлинистий дзвін із дослідної установки примусив здригнутися Мвена Маса. Африканець знав, що робити. Поворот ручки, і вихрова потужність Кустанції влилась у згасаючі очі приладів, оживила їхні спадаючі стрілки. Та тількино Рен Боз увімкнув спільний інвертор, як стрілки стрибнули до нуля. Майже інстинктивно Мвен Мас підключив зразу обидві Фстанції.

Йому здалося, що прилади згасли, дивне бліде світло наповнило приміщення. Звуки затихли. Ще секунда, і тінь смерті пробігла по свідомості завідуючого станціями, притупивши відчуття. Мвен Мас боровся з млосним запамороченням, стиснувши руками край пульта, схлипуючи від зусиль і жахливого болю в хребті. Бліде світло почало розгорятися яскравіше з одного боку підземної кімнати, з якого – цього Мвен Мас не зміг визначити або забув. Можливо, від екрана чи з боку установки Рен Боза…

Раптом ніби розірвалась гойдлива завіса, і Мвен Мас виразно почув плескіт хвиль. Незвичайний запах, який не можна було й запам’ятати, проник у його широко роздуті ніздрі. Завіса зсунулася ліворуч, а в кутку, як і раніш, погойдувалася сіра пелена. Незвичайно реальними стали еисокі мідні гори, оточені гайком бірюзових дерев, а хвилі фіолетового моря хлюпотіли біля самісіньких ніг Мвена Маса. Ще лівіше зсунулася завіса, і він побачив свою мрію. Червоношкіра жінка сиділа на верхній площадці сходів за столом з білого каменю і, спершись ліктями на його поліровану поверхню, дивилась на океан. Раптом вона побачила – її широко розставлені очі спалахнули подивом і захопленням. Жінка підвелася, з чудовою витонченістю випроставши свій стан, і простягнула до африканця розкриту долоню. Груди її дихали глибоко і часто, і в цю маячну мить Мвен Мас пригадав Чару Нанді.

– Оффа аллі кор!

Мелодійний, ніжний і сильний голос проник у серце Мвена Маса. Він відкрив рот, щоб відповісти, але на місці видіння спалахнуло зелене полум’я, різкий свист пронісся по кімнаті. Африканець, втрачаючи свідомість, відчув, як м’яка, непереборна сила складає його втроє, крутить, наче ротор турбіни, і, нарешті, сплющує об щось тверде… Останньою думкою Мвена Маса була доля станції Рен Боза…

Співробітники обсерваторії, які були віддалік на схилі, та будівельники бачили дуже мало. У глибокому тібетському небі промайнуло щось таке, що затьмарило світіння зірок. Якась невидима сила упала зверху на гору з дослідною установкою. Там вона набрала обрисів вихору, який захопив масу каміння. Чорна воронка з кілометр у поперечнику, ніби викинута з гігантської гідравлічної гармати, промчала до будинку обсерваторії, шугнула вгору, повернулась назад і знову вдарила по горі з установкою, вдрізки розбивши споруду і розкидавши уламки. За мить усе стихло. У наповненому пилом повітрі лишився запах гарячого каміння і гару, що змішався з дивовижним ароматом, який нагадував запах квітучих берегів тропічних морів.

На місці катастрофи люди бачили, що долиною між горою та обсерваторією пролягає широка борозна з обплавленими краями, а звернутий у долину схил гори геть одірваний. Будинок обсерваторії лишився цілий. Борозна досягла південносхідної стіни, зруйнувала камери трансформаторів, що примикали до неї, і уткнулась в купол підземної камери, залитий чотириметровим шаром плавленого базальту. Базальт був сточений, ніби на велетенському шліфувальному верстаті. Але частина шару вціліла, врятувавши Мвена Маса і підземну кімнату від цілковитого знищення.

Струмок срібла застиг у заглибленні ґрунту – це розплавились запобіжники приймальної енергостанції.

Незабаром вдалося поновити кабелі аварійного освітлення. У світлі прожектора на маяку під’їзної дороги люди побачили дивовижне видовище – метал конструкцій дослідної установки був розмазаний по борозні тонким шаром, від чого вона сяяла, наче хромована. У крутий обрив відрізаного ніби ножем схилу гори вдавився кусок бронзової спіралі. Каміння розпливлося скловидним шаром, як сургуч під гарячою печаткою. Занурені в нього витки червонуватого металу з білими зубцями ренійових контактів виблискували в електричному світлі вправленою в емаль квіткою. Від погляду на цей ювелірний виріб діаметром двісті метрів охоплював жах перед невідомою силою, що діяла тут.

Розчистивши завалений уламками спуск у підземну камеру, знайшли Мвена Маса. Він стояв на колінах біля сходів. Очевидно, завідуючий зовнішніми станціями в момент прояснення свідомості робив спроби вибратись. Серед добровольців знайшлися лікарі. Міцний організм африканця за допомогою не менш міцних ліків справився з контузією, Мвен Мас підвівся тремтячи і похитуючись, підтримуваний з обох боків.

– Рен Боз?..

Люди, що оточили вченого, спохмурніли. Завідуючий обсерваторією хрипко відповів:

– Рен Боз страшенно покалічений. Навряд чи виживе…

– Де він?

– Його знайшли за горою, на східному схилі. Мабуть, його викинуло з приміщення. На вершині гори більш нічого немає… навіть руїни геть чисто зметені.

– І Рен Боз лежить там?

– Його не можна займати. Розтрощені кістки, поламані ребра…

– Що таке?

– Живіт розкраяно.

Ноги Мвена Маса підломились, і він судорожно схопився за людей, що тримали його. Але воля і розум працювали.

– Рен Боза треба врятувати будьщо! Це великий вчений!..

– Ми знаємо. Там п’ять лікарів. Над ним поставили стерильний операційний намет. Поруч лежать двоє, що побажали дати кров. Тиратрон, штучне серце і печінка вже працюють.

– Тоді ведіть мене в переговорну. З’єднайтеся з світовою мережею і викличте центр інформації північного пояса. Як супутник п’ятдесят сім?

– Викликали. Він мовчить.

– Телескопи цілі?

– Цілі.

– Розшукайте супутник у телескоп і розгляньте при великому збільшенні в електронному інверторі…

Нічний черговий північного центру інформації побачив на екрані замазане кров’ю обличчя, блискучі очі. Він уважно придивився і ледве пізнав завідуючого зовнішніми станціями – широко відому на планеті особу.

– Мені треба голову Ради Зореплавання Грома Орма і Евду Наль, психіатра.

Черговий кивнув і заходився біля кнопок та верньєрів пам’ятної машини. За хвилину надійшла відповідь.

– Гром Орм готує матеріали і ночує в жилому будинку Ради. Викликати Раду?

– Викликайте. А Евда Наль?

– Вона зараз у чотириста десятій школі, в Ірландії. Якщо треба, я спробую викликати її, – черговий подивився на схему, – до переговорного пункту 5654 СП.

– Дуже треба! Справа життя і смерті! Черговий одірвався від своїх схем.

– Сталося нещастя?

– Велике нещастя!

– Я передаю чергування своєму помічникові, а сам займуся тільки вашою справою. Чекайте!

Мвен Мас опустився в присунуте крісло, збираючись з думками і силою. У кімнату вбіг завідуючий обсерваторією.

– Щойно фіксували положення супутника п’ятдесят сім. Його нема!

Мвен Мас підхопився.

– Лишився шматок передньої частини – порт для приймання кораблів, – чулася вбивча розповідь. – Він летить по тій самій орбіті. Очевидно, є ще дрібні шматки, але їх поки що не виявлено.

– Отже, спостерігачі?..

– Безумовно, загинули!

Мвен Мас стис кулаки і впав у крісло. Минуло кілька важких хвилин мовчання. Екран спалахнув знову.

– Гром Орм біля апарата Будинку Рад, – сказав черговий і повернув рукоятку.

На екрані, що відбив великий, тьмяно освітлений зал, з’явилась характерна, всім знайома голова керівника Ради Зореплавання. Вузьке обличчя, що ніби розрізало простір, з великим горбатим носом, глибокі очі під скептичними вуглуватими бровами, запитальний вигин твердо стиснутих губ.

Мвен Мас під поглядом Грома Орма опустив голову, як хлопчик, що нашкодив.

– Щойно загинув супутник п’ятдесят сім! – Африканець кинувся в зізнання, як у темну воду.

Гром Орм здригнувся, і його обличчя стало ще гостріше.

– Як це могло статися?

Мвен Мас стисло і точно розповів усе, не приховавши заборони експерименту і не шкодуючи себе. Брови голови Ради зійшлись докупи, навколо рота позначились довгі зморшки, але погляд лишався спокійним.

– Стривайте, я поговорю про допомогу Рен Бозу. Ви гадаєте., що Аф Нут…

– О, коли б Аф Нут!

Екран згас. Потяглося чекання. Мвен Мас примушував себе триматися з останніх сил. Нічого, скоро… Ось і Гром Орм!

– Я знайшов Аф Нута і дав йому планетоліт. Не менше години йому треба, щоб підготувати апаратуру та асистентів. Через дві години Аф Нут буде в обсерваторії. Тепер про вас – експеримент вдався?

Питання застало африканця зненацька. Він, безумовно, бачив Епсилон Тукана. Та чи було це реальним зіткненням з неймовірно далеким світом? Чи, може, вбивчий вплив досліду на організм і палке бажання побачити поєдналися разом в яскравій галюцинації? Хіба може він заявити всьому світові, що експеримент вдався, що потрібні нові зусилля, жертви, витрати на його повторення, що шлях, який обрав Рен Боз, певніший, ніж у його попередників? Не бажаючи ризикувати кимось, вони проводили дослід тільки вдвох, безумці! А що бачив Рен, що зможе він розповісти?.. Якщо зможе… якщо бачив!..

Мвен Мас став ще відвертішим.

– Доказів, що експеримент удався, у мене немає. Що спостерігав Рен Боз, не знаю…

Обличчя Грома Орма, за хвилину до того воно було тільки уважне, стало суворим.

– Що думаєте робити?

– Прошу дозволити мені негайно здати станції Юнію Анту. Я більше не маю права завідувати. Буду з Рен Бозом до кінця… – африканець запнувся і виправився: – До кінця операції. Потім… потім я полечу до суду на острів Забуття… Я сам уже засудив себе!

– Можливо, ви маєте слушність. Але мені не зрозуміло чимало обставин, і я утримуюсь від висновків. Ваш вчинок буде розглянуто на найближчому засіданні Ради. Кого ви вважаєте найздібнішим, щоб замінити вас – насамперед по відбудові супутника?

– Кращої кандидатури, ніж Дар Вітер, не знаю!

Голова Ради кивнув, погоджуючись. Деякий час він придивлявся до африканця, збираючись ще щось сказати, а потім зробив мовчазний прощальний жест. Екран згас, і вчасно, тому що в голові Мвена Маса все помутніло.

– Евду Наль сповістіть самі, – прошепотів він до завідуючого обсерваторією, який стояв поруч; упав і, після марних спроб хоч трохи піднятися, завмер.

Центром уваги на обсерваторії в Тібеті став невеликий жовтолиций чоловік з веселою усмішкою і незвичайною владністю жестів та слів. Асистенти, які прибули з ним, корилися йому з тією радістю послуху, з якою, мабуть, ішли за великими полководцями далекої давнини їхні вірні солдати. Але авторитет учителя не пригнічував їхніх власних думок і починань. Це була надзвичайно згуртована група сильних людей, гідних вести боротьбу з найстрашнішим і незборимим ворогом людини – смертю.

Дізнавшись, що спадкову карту Рен Боза ще не одержано, Аф Нут вибухнув вигуками обурення, але так само швидко заспокоївся, коли йому сказали, що її складає і привезе сама Евда Наль.

Завідуючий обсерваторією обережно спитав, навіщо потрібна карта і чим можуть допомогти Рен Бозу його далекі предки. Аф Нут хитро примружився, вдаючи інтимну відвертість.

– Точне знання спадкової структури кожної людини потрібне для розуміння її психічного складу та прогнозів у цій галузі. Не менш важливі дані про неврофізіологічні особливості, опірність організму, імунологію, вибірну чутливість до травм та алергію до ліків. Не можна точно обрати метод лікування, якщо не знаєш спадкової структури і умов, у яких жили предки.

Завідуючий щось хотів ще спитати, але Аф Нут спинив його:

– Я дав відповідь для самостійного розмірковування. На більше нема часу!

Астроном пробурмотів виправдання, які хірург уже не слухав.

На підготовленому біля підніжжя гори майданчику споруджували переносний будинок операційної, підводили воду, струм і стиснене повітря. Робітники навперебій пропонували свої послуги, і будинок склали за три години. З лікарів, колишніх будівельників установки, помічники Аф Нута відібрали п’ятнадцять чоловік для обслуговування так швидко спорудженої хірургічної клініки. Рен Боза перенесли під прозорий пластмасовий купол, повністю стерилізований і продутий стерильним повітрям, яке подавали через спеціальні фільтри. Аф Нут і чотири його асистенти увійшли в перше відділення операційної і лишалися там доти, доки їх піддавали обробці бактерицидними хвилями і насиченим знешкодженою еманацією повітрям, поки саме їх дихання не стало стерильним. За цей час тіло Рен Боза було сильно охолоджене. Тоді почалася швидка і впевнена робота.

Розбиті кістки й розірвані судини фізика лікарі з’єднували танталовими скобками і накладками, що не подразнювали живу тканину. Аф Нут розібрався в пошкодженнях нутрощів. Шлунок і порвані кишки очистили від омертвілих ділянок, зшили і поклали в посудину з швидко заживляючою рідиною Ш314, що відповідала соматичним особливостям організму. Після цього Аф Нут перейшов до найважчого. Він вийняв із підребер’я почорнілу, проткнуту осколками ребер печінку і, поки асистенти тримали її навису, з дивовижною впевненістю відпрепарував і витягнув тонкі ниточки автономних нервів симпатичної і парасимпатичної систем. Найменше пошкодження найтоншої гілочки могло спричинитися до необоротних і важких руйнувань. Блискавичним рухом хірург перерізав ворітну вену, підключивши до обох її кінців трубки штучних судин. Зробивши те саме з артеріями, Аф Нут поклав печінку в посудину з рідиною БЗ. Після п’ятигодинної операції всі пошкоджені органи Рен Боза були в окремих посудинах. Штучна кров текла в судинах його тіла, гнана власним серцем пораненого та допоміжним дубльсерцем – автоматичним насосом. Тепер можна було чекати заживлення вийнятих органів. Аф Нут не міг просто замінити пошкоджену печінку іншою з хірургічного фонду планети, оскільки для цього потрібні були додаткові дослідження, а стан хворого не дозволяв втрачати жодної хвилини. Біля нерухомого, розплатаного, як препарований труп, тіла лишився чергувати один з хірургів, чекаючи, поки закінчить стерилізацію змінна група.

Двері захисної огорожі, побудованої навколо – операційної, гучно розсунулись, і Аф Нут, мружачись і потягуючись, з’явився в оточенні своїх помічників. Стомлена й бліда Евда Наль зустріла його і подала спадкову карту. Аф Нут жадібно схопив її, переглянув і зітхнув.

– Здається, все буде гаразд. Ходімо відпочивати!

– А… якщо він опритомніє?

– Ходімте! Опритомніти він не може. Хіба ми такі тупі, щоб не передбачити цього?

– Скільки треба чекати?

– Чотирип’ять днів. Якщо біологічні визначення точні і розрахунки правильні, тоді можна буде оперувати знову, помістивши органи назад. Потім – свідомість…

– Скільки ви зможете тут пробути?

– Днів десять. Катастрофа якраз випала на час перерви занять. Скористаюся з нагоди оглянути Тібет – тут я ще не бував. Моя доля – жити там, де найбільше людей, тобто в жилому поясі!

Евда Наль захоплено глянула на хірурга. Аф Нут похмуро усміхнувся:

– Ви дивитесь на мене, як, мабуть, раніше дивились на зображення бога. Не личить наймудрішій з моїх учениць!

– Я справді поновому бачу вас. Вперше життя дорогої мені людини в руках хірурга, і я добре розумію переживання тих людей, які стикаються з вашим мистецтвом… Знання зливається з неповторною майстерністю!

– Гаразд! Захоплюйтесь, якщо вам це треба. А я встигну зробити вашому фізикові не тільки другу операцію, а й третю…

– Яку третю? – насторожилась Евда Наль, але Аф Нут, хитро примружившись, показав на стежку, що вела вгору від обсерваторії.

По ній, опустивши голову, шкутильгав Мвен Мас.

– Ось іще поклонник мого мистецтва… мимоволі. Поговоріть з ним, якщо не можете відпочивати, а мені необхідно…

Хірург зник за виступом пагорба, де був тимчасовий будинок медиків. Евда Наль помітила здалеку, як змарнів і постарів завідуючий зовнішніми станціями… Ні, Мвен Мас уже більше нічим не завідує. Вона передала африканцеві все, що розповів їй Аф Нут, і той полегшено зітхнув.

– Тоді і я поїду через десять днів!

– Чи правильно ви робите, Мвен? Я ще приголомшена, щоб продумати все це, але мені здається, що ваша провина не вимагає такого рішучого осуду.

Мвен Мас хворобливо зморщився.

– Я захопився блискучою теорією Рен Боза. Я не мав права вкладати всю силу Землі в першу ж пробу.

– Рен Боз доводив, що з меншою силою марно було б пробувати, – заперечила Евда.

– Це правильно, але треба було б проробити побічні експерименти. А я виявився надто нетерплячий і не хотів чекати роки. Не говоріть даремно – Рада підтвердить мою думку, і Контроль Честі та Права не відмінить її.

– Я сама – член Контролю Честі і Права!

– Крім вас, там ще десять чоловік. А оскільки моя справа всепланетна, то вам доведеться вирішувати з’єднаними Контролями Півдня і Півночі – всього двадцять один чоловік, окрім вас…

Евда Наль поклала руку йому на плече.

– Сядьмо, Мвен, ви ледве стоїте на ногах. Знаєте, що коли перші лікарі оглянули Рена, то вони вирішили зібрати консиліум смерті?

– Знаю. Не вистачало двох чоловік. Лікарі – консервативний народ, а за давніми положеннями, яких ще не додумалися скасувати, вирішити легку смерть хворого можуть тільки двадцять два чоловіки.

– Ще недавно консиліум смерті складався з шістдесяти лікарів!

– Це був пережиток того самого страху зловживань, через який у далеку давнину лікарі прирікали хворих на тривалі й даремні муки, а їх близьких – на важкі моральні страждання, коли виходу вже не було і смерть могла б бути легкою і швидкою. Але бачите, якою корисною виявилась традиція – двох лікарів не вистачило, а мені пощастило викликати Аф Нута… завдяки Грому Орму.

– Про це я й хочу вам нагадати. Ваш консиліум громадянської смерті поки що складається з однієї людини!

Мвен Мас взяв руки Евди і підніс до своїх губів. Та дозволила йому цей жест великої і інтимної дружби. Зараз вона була одна у нього, сильного, але пригніченого моральною відповідальністю. Одна… Коли б на її місці опинилася Чара? Ні, щоб прийняти Чару зараз, африканцеві потрібне було б душевне піднесення, на яке він ще не мав сил. Хай усе йде як іде, до видужання Рен Воза і до Ради Зореплавання!

– Ви не знаєте, яка третя операція чекає Рена? – змінила Евда розмову.

Мвен Мас якийсь час думав, пригадуючи розмову з Аф Нутом.

– Він хоче скористатися з того, що організм Рен Воза відкритий, і очистити його від накопиченої ентропії. Те, що робиться повільно й важко з допомогою фізіохімотерапії, в поєднанні з такою капітальною хірургією буде зроблено значно швидше й ґрунтовніше.

Евда Наль спробувала пригадати все, що знала про основи довголіття – очищення організму від ентропії. Риб’ячі, ящірні предки людини лишили в її організмі нашарування суперечливих фізіологічних будов, і кожне з них мало свої особливості утворення ентропічних залишків життєдіяльності. Вивчені протягом тисячоліть, ці давні структури – колись вогнища старіння і хвороб – почали піддавати енергетичному очищенню – хімічному та променевому промиванню і хвильовому струшуванню старіючого організму.

У природі звільнення живих істот від збільшуваної ентропії і є необхідністю народження від різних особин, що походять з різних місць, тобто з різних спадкових ліній. Це перетасовування спадковості у боротьбі з ентропією і черпання нових сил з навколишнього світу – найскладніша загадка науки, над розумінням якої вже тисячі років билися біологи, фізики, палеонтологи та математики. Але битися варто було – можлива тривалість життя вже досягла майже двохсот років, а найголовніше – зникла виснажлива старість.

Мвен Мас вгадав думки психіатра.

– Я подумав про нову велику суперечність нашого життя, – неквапливо сказав африканець. – Могутня біологічна медицина, що наповнює організм новими силами, і всезростаюча творча робота мозку, що швидко спалює людину. Як усе складно в законах нашого світу!

– Це правильно, і тому ми затримуємо поки що розвиток третьої сигнальної системи людини, – погодилася Евда Наль. – Читання думок дуже полегшує спілкування індивідуумів між собою, але потребує великої затрати сил і послаблює центри гальмування. Останнє – найнебезпечніше…

– ЧІ все одно більшість людей – справжніх трударів – живуть лише половину можливих років через сильне нервове напруження. Наскільки я розумію, з цим медицина боротись не може – тільки забороняє роботу. Але хто ж залишить роботу заради зайвих років життя?

– Ніхто, бо смерть страшна і змушує чіплятися за життя лише тоді, коли воно минуло в безплідному і тоскному очікуванні незнаних радощів, – замріяно промовила Евда Наль, мимохіть подумавши, що на острові Забуття люди живуть, можливо, довше.

Мвен Мас знову зрозумів її невисловлені думки і суворо запропонував повернутись на обсерваторію, щоб відпочити. Евда скорилася.

…Через два місяці Евда Наль розшукала Чару Нанді у верхньому залі Палацу інформації, схожому своїми високими колонами на готичний храм. Скісні промені сонця, які падали згори, перехрещувались на половині висоти залу, створюючи сяйво вгорі і м’які сутінки внизу.

Дівчина стояла, спираючись на колону, з’єднавши за спиною опущені руки. Евда Наль, як завжди, не змогла не оцінити її простого вбрання – короткого, сірого з голубим, дуже відкритого плаття.

Чара глянула через плече на Евду, що підходила до неї, і сумні очі дівчини пожвавішали.

– Чого ви тут, Чаро? Я думала, що ви готуєтесь здивувати нас новим танцем, а вас потягло до географії.

– Час танців минув, – серйозно сказала Чара. – Я вибираю роботу у знайомому мені колі діяльності. Є місце на заводі штучного вирощування шкіри у внутрішніх морях Целебесу і на станції виведення довгоцвітних рослин у колишній пустині Атакама. Мені було добре на роботі в Атлантичному океані. Так світло і ясно, так радісно від моря, від безтурботного злиття з ним, від спритної гри й змагання з могутніми хвилями, які завжди тут поряд, і тільки закінчиш роботу…

– Мені теж досить піддатися меланхолії, і пригадується робота в психологічному санаторії в Новій Зеландії, де я починала зовсім юною медичною сестрою. І Рен Боз тепер, після свого жахливого поранення, каже, що найщасливішим він був, коли працював регулювальником гвинтольотів. Але ж ви розумієте, Чаро, що це слабість! Втома від величезного напруження, потрібного, щоб утриматись на тій творчій висоті, якої пощастило досягти вам, справжній артистці. Ще більше відчуватиметься втома згодом, коли ваше тіло перестане бути таким чудовим зарядом життєвої енергії. Але поки не перестало, даруйте всім нам радість вашого мистецтва і краси.

– Ви не знаєте, Евдо, як мені тепер. Кожна підготовка танцю – радісне шукання. Я усвідомлюю, що віддам людям ще раз щось хороше, що принесе радість, схвилює глибину почуттів… Живу цим. Настає мить здійснення задуму, і я віддаю всю себе зльоту пристрасті, гарячому і безрозсудному… Мабуть, це передається глядачам, і тому так глибоко сприймається танець. Всю себе – всім вам…

– І що ж? Потім різкий спад?

– Так! Я ніби та пісня, що відлетіла і розтанула в повітрі. Я не створюю нічого відзначеного думкою.

– Є значно більше – ваш вклад у душі людей!

– Це дуже невагомо і недовговічно – я маю на увазі саму себе.

– Ви ще не кохали, Чаро? Дівчина опустила вії.

– Це схоже? – відповіла вона питанням. Евда Наль похитала головою.

– Я про дуже велике почуття, на яке здатні ви, але далеко не всі…

– Я розумію – при великій бідності інтелектуального життя мені лишається багатство емоціонального.

– Зміст думки правильний, та я б пояснила, що ви так обдаровані емоціонально, що й друга сторона не може бути бідною, хоч, звісно, вона слабша, за природним законом протиріччя. Але ми розмовляємо абстрактно, а ви мені потрібні у невідкладній справі, яка безпосередньо стосується нашої розмови. Мвен Мас…

Дівчина здригнулася.

Евда Наль взяла Чару під руку і повела в одну з бокових абсид залу, оздобленого темним деревом, строго гармонійно з барвистістю синьозолотих кольорових шибок у широких, аркадами, вікнах.

– Чаро, мила, ви – світлолюбна земна квітка, пересаджена на планету подвійної зірки. По небу ходить два сонця – голубе і червоне, і квітка не знає, до якого їй повернутись. Але ви – дочка червоного сонця, і навіщо ж вам тягнутися до голубого?

Евда Наль сильно й ніжно пригорнула дівчину до свого плеча, і та раптом притулилася до неї. Славнозвісний психіатр з материнською лагідністю гладила густе, трохи цупке волосся, думаючи про те, що тисячолітнім вихованням вдалося замінити дрібні особисті радощі людини на великі й спільні. Але як ще далеко до перемоги над самотністю душі, особливо такої складної, насиченої почуттями і враженнями, зрощеної багатим на життя тілом!.. Вголос вона сказала:

– Мвен Мас… Ви знаєте, що з ним трапилося?

– Звичайно, вся планета обговорює його невдалий експеримент!

– А ви що думаєте?

– Що він правий!

– Я теж. Тому треба його витягти з острова Забуття. Через місяць – річні збори Ради Зореплавання. Його провину обговорять і ухвалу передадуть на затвердження Контролю Честі і Права, що стежить за долею кожної людини Землі. У мене є велика надія на пом’якшений присуд, але треба, щоб Мвен Мас був тут. Не годиться людині з такими ж сильними, як у вас, почуттями довго бути на острові, тим більше в самотині!

– Хіба я така древня жінка, щоб будувати плани життя залежно від справ чоловіка, хай навіть обраного мною?

– Чаро, дитино моя, не треба. Я бачила вас разом і знаю, що ви для нього… як і він для вас. Не судіть його за те, що він не побачився з вами, сховався від вас. Зрозумійте: як людині, такій же, як ви, прийти до вас, коханої, – це так, Чаро! – жалюгідною, переможеною, яку мають судити і вигнати? До вас – однієї з окрас Великого Світу!

– Я не про те, Евдо. Чи потрібна я йому зараз – стомленому, надломленому? Боюсь, що в нього може не вистачити сили для великого душевного піднесення, цього разу не розуму, а почуттів… для такої творчості кохання, на яке, мені здається, здатні ми обоє… Тоді він вдруге втратить віру в себе, а розладу з життям він не перенесе. І я думала, що мені тепер краще бути в пустині Атакама.

– Чаро, ви до деякої міри маєте рацію. Є ще самотність і зайвий самоосуд великої і пристрасної людини, у якої нема ніякої опори, оскільки вона пішла з нашого світу. Я сама поїхала б туди… Але в мене – ледве живий Рен Боз. Дар Вітра призначено будувати новий супутник, і в цьому його допомога Мвену Масу. Я не помилюся, коли скажу вам твердо: їдьте до нього, не вимагаючи від нього нічого, навіть лагідного погляду, ніяких планів на майбутнє, ніякого кохання. Тільки підтримуйте його, посійте в ньому сумнів у власній правоті і тоді поверніть у наш світ. У вас є сила зробити це, Чаро! Поїдете?

– Сьогодні ж!

Евда Наль міцно поцілувала Чару.

– Так, треба поспішати. Спіральною Дорогою ми доїдемо разом до Малої Азії. Рен Боз лежить у хірургічному санаторії на острові Родосі, а вас я направлю в Дейр ез Зор, на базу спірольотів технікомедичної допомоги, які здійснюють рейси до Австралії і Нової Зеландії. Уявляю, з яким задоволенням льотчик привезе танцюристку Чару – на жаль, не біолога Чару – в будьякий бажаний пункт…

Начальник поїзда запросив Евду Наль та її супутницю до головного поста управління. Дахами величезних вагонів проходив закритий силіколовим ковпаком коридор. По ньому від одного кінця поїзда до другого ходили чергові, стежачи за приладами ОЕС. Обидві жінки піднялись по гвинтових сходах, пройшли через верхній коридор і потрапили у велику кабіну, що виступала над обтікачем першого вагона. У кришталевому еліпсоїді на висоті семи метрів над полотном залізниці сиділи в кріслах два машиністи, розділені високим пірамідальним ковпаком електронного водіяробота. Параболоїдні екрани телевізорів давали можливість бачити все, що робилося з боків і позаду поїзда. Вусики антен попереджувального приладу, які тремтіли в даху поїзда, повинні були повідомити про появу стороннього предмета на дорозі за п’ятдесят кілометрів, хоча такий випадок міг трапитися лише за виняткового збігу обставин.

Евда і Чара сиділи на дивані біля задньої стіни кабіни на півметра вище за сидіння машиністів. Обох загіпнотизувала широка дорога, що мчала назустріч. Гігантський шлях розтинав хребти, мчав над низинами по колосальних насипах, перетинав протоки й морські бухти по низьких естакадах, що глибоко сиділи у воді. При швидкості двісті кілометрів за годину ліс, посаджений на схилах великих виїмок та насипів, стелився суцільним килимом, червонуватим, малахітовим або темнозеленим, залежно від породи дерев – сосон, евкаліптів чи олив. Спокійне море Архіпелагу з обох боків естакади починало хвилюватись од подиху повітря, розсіченого вагонами поїзда десятиметрової ширини. Смуги великих брижів розбігалися віялами, затемнюючи прозору голубу воду.

Обидві жінки сиділи мовчки, стежачи за дорогою, заглиблені у свої, сповнені клопоту думки. Так минуло чотири години. Ще чотири години вони провели у м’яких кріслах салону другого поверху, серед інших пасажирів, і розлучилися на станції недалеко від західного узбережжя Малої Азії. Евда пересіла в електробус, який довіз її в найближчий порт, а Чара поїхала далі до станції Східний Тавр – першої меридіальної вітки. Ще дві години дороги, і Чара опинилась на жаркій рівнині, в серпанку гарячого сухого повітря. Тут, на околиці колишньої Сірійської пустині, містився Дейр ез Зор – аеропорт небезпечних для населених місць спірольотів.

Назавжди запам’ятала Чара Нанді нудні години в Дейр ез Зорі, коли вона чекала чергового спірольота. Дівчина без кінця обмірковувала свої слова і вчинки, намагаючись уявити собі зустріч з Мвеном Масом, будувала плани розшуків на острові Забуття, де все зникало у зміні нічим не відзначених днів.

Нарешті внизу розкинулися безмежні поля термоелементів у пустинях Нефуд і РубельХалі – гігантських силових станцій, які перетворювали сонячне тепло на електроенергію. Запнуті нічними і пиловими шторками, вони вишикувалися правильними рядами на закріплених і вирівняних барханних пісках, на зрізаних з нахилом на південь плоскогір’ях, на лабіринтах засипаних ярів – пам’ятників гігантської боротьби людства за енергію. Після освоєння нових видів ядерної енергії – П, Ку і Ф – час суворої економії давно минув. Нерухомо стояли вишки вітродвигунів уздовж південного берега Аравійського півострова, які теж складали резервну потужність Північного житлового пояса. Спіроліт майже миттю перетнув ледве помітну внизу межу берега і помчав над Індійським океаном. П’ять тисяч кілометрів були незначною відстанню для такої швидкохідної машини. Незабаром Чара Нанді виходила із спірольота, непевно переступаючи ослаблими ногами.

Завідуючий посадочною станцією вислав свою дочку вести маленький лат – так називались плоскі глісери – на острів Забуття. Обидві дівчини дістали справжню насолоду від стрімкого бігу суденця по великих хвилях відкритого моря. Лат ішов прямо на східний берег острова Забуття, до великої бухти, де містилась одна з медичних станцій Великого Світу.

Кокосові пальми, нахиляючи перисте листя до хвиль, що тихо шелестіли на обмілинах, вітали прибуття Чари. На станції нікого не було, – всі працівники поїхали в глиб острова знищувати кліщів, виявлених на якихось лісових гризунах.

При станції були стайні. Коней розводили для роботи в місцях, схожих на острів Забуття, або в санаторіях, де не можна було користуватися гвинтольотами через їхній шум чи наземними електрокарами через відсутність доріг. Чара відпочила, переодяглась і пішла подивитися на гарних і рідкісних тварин. Там вона зустріла жінку, яка спритно орудувала біля машин – роздавача корму та прибиральника. Чара допомогла їй, і жінки розговорилися. Дівчина розпитувала про те, як легше й швидше розшукати на острові людину. Жінка порадила приєднатися до якогонебудь винищувального загону: ці загони мандрують по всьому острову і знають його навіть краще за місцевих жителів.