Тут баба ворожила (2006)

Хвороба Русі

Пізно ввечері Авенір повернувся до будинку пана Картамиша. Його зустрів Борис, помічник господаря, і провів до гостьової спальні. Геть знесилений, Авенір впав у ліжко та міцно заснув.

З господарем він зустрівся лише за сніданком. Розмазуючи нелюбиму вівсянку по-шотландськи з молоком і медом по тарілці, Авенір пригадував події вчорашнього вечора, коли до їдальні вкотився візок з паном Картамишем.

Після коротких привітань пан Картамиш спитав:

— Як учора все пройшло?

— Якась чортівня, — відповів Авенір. — Не сказати б, що вони на мене справили особливе враження, але все-таки видовище було захоплююче.

— Духів викликали?

— Якщо бути точним — духів сторожової вежі.

— А коло малювали?

— Обов’язково.

— І в транс впадали?

— Оксана була в трансі, ще коли я прийшов. Спочатку вони нагодували мене смачною вечерею. Потім Тетяна читала замовляння. Віта їй підвивала. Оксана в трансі валялася на канапі. З цього приводу можу вам сказати, що я цікавився цією тематикою і знайшов в Інтернеті сайт чорних магів. Ритуал у Володарки був дуже схожий на описаний там. Тобто я вважаю, що з деякими наворотами вони знайомі. Намалювали коло, запалили свічки, викликали темні сили, читали спел, потім відпустили сили і прибрали коло. Але Русина хустка почервоніла, і кришталева куля теж. Та що я розповідаю? От, прошу, послухайте самі, — він ввімкнув диктофон.

— Ви всього цього чекали, тому вам було не дуже цікаво, — відзначив пан Картамиш. — Отже, як ми і вважали, це лише антураж. Головна дія відбувається десь в іншому місці.

Дейкало наче прокинувся.

— Мені ж треба потелефонувати Русі! — вигукнув Він. — Ми вже кілька днів не бачилися. Вчора було надто пізно. Та, відверто кажучи, я зовсім забув про це. Захопився виставою.

Похапцем допивши першу на сьогодні чашку кави, Авенір витяг мобілку і набрав номер Русі.

Вона відповіла після першого ж гудка. Авенір із полегшенням зітхнув.

— Це ти?

— Я, звичайно. А ти сподівався почути когось іншого? Тоді ти помилився номером.

— Я радий тебе чути. Ну, розповідай, як ти? Як почуваєшся? Як спалося? Білі півні і магічні кола не снилися?

— Усе чудово, — голос у трубці був бадьорий, і Авенір заспокоївся. — А чому ти питаєш?

— Я вчора був на сеансі чорної магії, — відповів Авенір. — От тепер думаю — а раптом ти щось відчула. Може, поганий сон?

— Ні, — серйозно відповіла Руся. — Я завжди сплю добре. І взагалі, по-моєму, твої ворожки просто аферистки. Зі мною нічого не відбувається.

Авенір засміявся.

— Я радий, що з тобою все гаразд.

— Ти краще розкажи, що там було, — наказала Руся, — хвалити мене поки нема за що.

Авенір удруге за сьогоднішній день переповів про вчорашні події. Він розповідав із усіма деталями, намагаючись нічого не пропустити, щоб заспокоїти Русю і пересвідчитися, що і сам нічого не пропустив.

— Зрештою, — закінчив він свою розповідь, — ми з тобою про все це читали в Інтернеті. Але, безперечно, знаходяться люди, на яких подібні вистави справляють належне враження.

— А на тебе вчорашня вистава враження не справила?

— Ні, але щось там таке є. Після сеансу я спав дуже довго і дуже міцно. Мабуть, перевтомився.

Руся спитала:

— Що ж ми далі робитимемо?

— Думаю, треба зачекати. Ти ж мусиш залишитися там ще днів вісім-десять.

— А ти?

— Я б залюбки побув ці дні з тобою, але за умовами гри мушу поїхати у відрядження.

— Звичайно, доведімо цю справу до кінця. Раптом вони за тобою стежать.

— Я хочу на тебе подивитися, — сказав Авенір. — Задій камеру на мобільнику, надішли мені своє фото.

Він довго вдивлявся в обличчя Русі, оточене ореолом пишного русявого волосся. Тоді полегшенно зітхнув.

— Ти начебто не змінилася. Шкода, що фото таке мале. Добре було б, якби знімок був такого розміру, як у Тетяни у рамці. До речі, цю штуку вони також використовують для залякування. Тобі не нудно самій? До тебе ніхто не заходив?

— Хто міг заходити? Я ж ховаюся. Знайомі не знають, де я.

— А на роботі?

— Я взяла відпустку на десять днів. Сказала, що їду відпочивати.

— А незнайомі не заходили?

— За всі ці дні?

— Так.

— Першого дня приходила жінка. Вона проводить опитування, хто якою пастою чи кремом користується. Вмовляла мене надалі користуватися якоюсь новою пастою. Ледь її позбулася. Потім заходили Свідки Єгови, дві літні жінки. А вчора приходив газівник, перевірив, чи правильно опломбований лічильник, і зняв показники.

Авенір гмикнув.

— Щось до тебе багато людей приходило. Спробуй поменше пускати до квартири.

— Добре. А тепер обійми мене платонічно, і будем прощатися.

Авенір заспокоєно відключився.

Наступного дня Дейкало знову потелефонував Русі, щоб повідомити, що за кілька годин вирушає до Житомира. Це місто він обрав через те, що воно недалеко від Києва, тому, у разі необхідності, він зможе швидко приїхати до Русі.

— Тобі варто буде потелефонувати — і за дві години я примчуся до Києва, — сказав Авенір.

— Це добре, — без ентузіазму погодилася Руся. — Без тебе тут буде тоскно.

Авенір відчув, як мурашки поповзли у нього по спині.

— Ану, перешли мені фото, — наказав він.

Руся послухалася. Він довго роздивлявся її зображення. Начебто вона не змінилася, лише очі сльозяться і ніс трохи почервонів.

— Ну що? Подобаюся? — мляво пожартувала Руся.

— Як ти почуваєшся?

— Нормально, але, схоже, я застудилася. Мабуть, грип. Або хтось чхнув на мене у метро. За кілька днів усе пройде.

Але Авенір хвилювався.

— Може, ти викличеш лікаря?

— Ага, а він мене насварить, що викликаю через дрібниці. Я краще вийду, куплю якихось ліків від застуди.

— Температуру міряла?

— Ні, — відповіла Руся, — але відчуваю, що вона якщо і підскочила, то не сильно.

І тут Дейкало по-справжньому злякався.

— Обіцяй мені, що негайно викличеш лікаря, — благально попрохав він.

— Добре, — відповіла Руся, — але запевняю тебе, нема через що хвилюватися.

— І потелефонуй мені, щоб розказати, що говоритиме лікар.

Попрощавшись із Русею, Авенір відразу набрав інший номер. Він дзвонив пану Картамишу.

Навіть не привітавшись, журналіст повідомив:

— Руся захворіла.

Після паузи пан Картамиш сказав:

— Справи кепські…

— О Господи! Тільки не це! — простогнав Авенір. — Може, це просто збіг?

Пан Картамиш так не думав:

— Ви самі казали, що вони свого добиваються.

— Але ж це неможливо! — Авенір не хотів вірити. — Хіба їхні дурнуваті замовляння здатні когось вбити? Неможливо!

— Звичайно, замовляння і магічні кола — це шахрайство. Очевидно, це використовується для створення певної атмосфери. Але за цим шахрайством ховається щось реальне.

— Ви хочете, щоб я повірив у торсіонний генератор і якісь там промені? Дурня!

— Дурня-то воно дурня. Але ваша дівчина захворіла. І на це не можна не зважати. Ви подумайте самі: зараз постійно з’являються якісь речі, про які кажуть, що вони існували давно, що це розробки КДБ. Двадцять п’ятий кадр, наприклад. Ви чули про вивчення мови за допомогою двадцять п’ятого кадру? Або про харчові добавки для немічних членів політбюро?

— Чув, — погодився Авенір. — Але я ніколи не вірив, що все це насправді існує давно. Найімовірніше, це сучасні вигадки, а участь КДБ — просто рекламний трюк.

— Та все ж не виключено, що такі розробки насправді існували. І що який-небудь торсіонний генератор теж існує.

— Ні, — рішуче заперечив Авенір. — Не вірю. Тут, певно, щось реалістичне. Наприклад, отрута… Отже, боротися з цим треба матеріально. Як ви вважаєте: може, мені сходити туди ще раз?

— Навіщо?

— Вимагатиму припинити експеримент.

— Вони з вас лише посміються.

— Хай так. Але я все ж чоловік. Переб’ю там їм усю їхню техніку.

— Думаю, на цей випадок у них передбачена якась охорона.

— Що ж робити?

— Для початку почекати, що скаже лікар… Я оце подумав… Вони примусили нас повірити у своє шахрайство. Що не кажи, а ми сприймаємо ситуацію так, як їм треба. Подумайте над цим. Бажаю успіху і, будь ласка, тримайте мене в курсі справи, — пан Картамиш відключився.

Авенір відчув, що він дуже збентежений.

Позаяк нічого іншого не залишалося, Дейкало сидів і чекав на дзвінок від Русі. Коли вона нарешті потелефонувала, він був вкрай змучений чеканням, хоча минуло всього кілька годин.

— Що сказав лікар? — закричав у трубку Авенір.

— Нічого особливого. Я ж казала, що в мене грип. Лікар не здивувався моїй хворобі, сказав, що зараз всі навколо хворіють.

— Звичайно, — намагався заспокоїти Русю Авенір, — ти скоро одужаєш.

Але в глибині душі він уже сто разів пошкодував, що вплутався сам і вплутав Русю у цю історію.

Раптом Дейкало наважився.

— Послухай, — сказав він, — я зараз приїду до тебе. Чорт із ними, хай стежать.

— Приїжджай, — мляво погодилася Руся. — Справді, може, так буде краще. Щось мені справді недобре.

Дейкало негайно кинувся у Святошин.

Авенір побачив Русю і трохи заспокоївся. Вона виглядала, як звичайна хвора на грип. Він знову почав думати, що її хвороба — лише збіг обставин.

Але все ж репортер вирішив поговорити з майором Дементієм — потелефонував йому надвечір і коротко повідомив, що Руся захворіла.

Дементій був затурканий наприкінці робочого дня, тому не відразу второпав, про що йдеться.

— Захворіла Руся Микитась? Це, звичайно, недобре. Але чому ти повідомляєш мені про це? Я її знаю?

— Це моя дівчина, з якою ми намагалися розслідувати справу про Володарку, — нагримав на нього Дейкало.

Майор гмикнув.

— Мабуть, приїзди зараз до мене, — вирішив він. — Розкажеш про все докладно.

І ось Дейкало знову у знайомому кабінеті з великим фікусом у кутку.

— Тобто твій план таки спрацював… — задумливо мовив Дементій. — Але за дівчиною ти не догледів. Рвеш на собі волосся?

— Ще б пак! Це я у всьому винен. Я тепер думаю: може, її показати фахівцю. Як ти вважаєш?

— Якому фахівцю?

— Можливо, психіатру? Психоаналітику? Повинен же ж хтось зняти з неї цей гіпноз чи врок, чи що воно там таке…

Майор раптом грюкнув кулаком по столу.

— Знаєш, за що я не люблю вас, журналістів? За те, що ви вигадуєте дурниці і самі ж у них вірите. Розумієш?

— Не дуже.

— Багато ви собі дозволяєте. Хто популяризував такі нісенітниці, як «барабашка», «полтергейст», «геопатогенна зона»? Ці поняття стали відомими насамперед через безугавну активність журналюг, охочих до «смажених» фактів. Нема вам більше про що писати? Все решта у нас гаразд? З вашого доброго почину різні чутки, домисли і забобони з категорії народних байок і пліток поступово перетворилися на добре налагоджену індустрію ілюзій. Тепер завдяки вам туманні легенди отримали плоть газетних і книжкових публікацій, наукових і популярних статей, фільмів, телепередач. Ви самі не пробували розібратися, у чому причина такого бурхливого зростання цікавості людей до цих проблем?

— Якщо це не риторичне питання, — сказав Авенір, — то можу тобі відповісти. Головна причина — цікавість обивателя. Він перевантажений стресами, тому постійно потребує все більшої дози розваг і бездумності. Ми лише задовольняємо попит. У сучасному суспільстві тенденція безпосереднього споживання домінує над тенденцією вивчення і пізнання. Ось чому такі поняття, як магія чи аномальні явища, підтримуються і схвалюються.

— Правильно, для вас це лише попит. Ви і для вбивства рідної мами знайдете виправдання.

— Хочу зауважити, — Авенір уже почав злитися на, як він вважав, недоумкуватого мента, — що ми пропонуємо товар щоразу якісніший. Я згоден, спочатку мої колеги друкували відверті вигадки. Але сьогодні все змінилося. Парадокс, але зараз навіть деякі письменники-фантасти лише літературно оброблюють містичні події, які відбувалися насправді.

— Ач, які ви розумні, — саркастично посміхнувся Дементій.

— У реальному житті, — продовжував, незважаючи на коментарі співрозмовника, Авенір, — досить часто відбуваються події, які, з погляду пересічної людини, не вміщуються у рамки звичних уявлень про закони природи. Тому люди, які зіштовхуються з подібними подіями, починають шукати хоч якесь пояснення, здатне роз’яснити такий феномен. Звідси і підвищена цікавість до всього містичного.

— Звичайно, я не я, і хата не моя.

— Не забувай, що існує й аспект соціального керування, коли певним колам необхідно вкоренити якусь ідею чи ілюзію у народні маси. Адже за допомогою такої ідеї можна оптимально керувати власним народом.

— Ну давай, приплети сюди торсіонні генератори.

— Та нічого я не приплітаю, — вибухнув Авенір. — Я лише хочу сказати, що є певні речі, які не мають раціонального пояснення.

— Скажу тобі як мент, — посміхнувся Дементій, — що всі події мають і повинні мати раціональне пояснення. Просто треба не лінуватися шукати таке пояснення. Зрозумів? Тому давай не будемо сперечатися, а краще сядьмо і обміркуймо ситуацію.

Авенір зрозумів, що із вольовим, досвідченим слідчим сперечатися марно. Тому він заспокоївся, передаючи карти в руки компетентній людині, зручніше всівся на стільці і витяг свої записи.

Дементій поклав перед собою чистий аркуш паперу і заходився малювати на ньому схему.

Авенір був у захваті. Хоча він і хвилювався за Русю, проте, як професійний газетяр, не міг не радіти з того, що побачить весь процес розробки оперативної схеми на власні очі.

На одному великому колі вгорі аркуша Дементій написав «Володарка», на другому — «Артеменко», з’єднав написи стрілочками. На решті кіл написав «отець Юрій», «Руся», «Ольга Іванівна». І замислився, розмірковуючи, як все це поєднати стрілочками.

— Зрозуміло, що Володарка вплинула на Русю. Але яким чином у цю схему вписується покійна Ольга Іванівна? Не схоже, що вона могла безпосередньо належати до команди шахраїв. Тиха побожна жінка. Працювала у безневинному товаристві «Друг споживача», займалася опитуванням громадян…

Авенір здригнувся.

— До Русі також приходила жінка з аналогічного товариства.

— Ти точно знаєш? — зацікавився майор. — Як товариство називається?

— Назви не знаю. Але Руся казала, що до неї на нову квартиру навідувалися дві жінки зі Свідків Єгови і ще жінка, яка проводить опитування щодо різних товарів широкого вжитку. А також якийсь чоловік — газівник, перевіряв показники лічильника.

— Не так вже і мало, якщо враховувати короткий проміжок часу. Хтось ще?

— Начебто більше ніхто.

— Знаєш, Веню, тобі варто, мабуть, зараз поїхати до Русі. Розпитай її, може, вона забула про когось розповісти? Може, до неї приходив ще хтось? А я спробую потрусити товариство, де працювала Степаненко. І ще: не забудь спитати у Русі, з якого саме товариства приходили до неї. Добре?