Українські народні казки

КОЛИСКА ДОБРИХ ДИВ

Ми називаємо казку найпопулярнішим фольклорним жанром. А що ж таке фольклор? Це англійське слово буквально означав — «народна мудрість". Мудрість народу іскриться в. дотепних приказках, загадках, піснях, думах, легендах, переказах і, звичайно ж, у казках.

Подумати тільки! Скільки оповідачів переказували, здавалося б, один і той же твір протягом багатьох віків! І кожен з них додавав щось нове, вигадував героям нові пригоди, випробування, нові імена, і звичні для свого села, і запозичені із сусідніх та далеких «заморських" земель. Чи не тому майже кожна казка мав багато варіантів, а герої — навіть у творчості різних народів — подібні? Наприклад» українські богатирі Котигорошко, Іван — мужичий син, Іван Побивав, Козак Мама рита дуже нагадують богатирів інших народів: білоруського — Удовенка, молдавського — Фет-Фрумоса, грузинських — Ростома та Зураба, узбецького — Клич-Батира, таджицького — Ераджа Пагливоиа, чукотського — Великого Секена та ін.

У цих образах ніби втілилася споконвічна народна мрія про всесильного захисника скривджених або про звичайного трудівника, винагородженого за свої чесноти: доброту, працелюбність, хоробрість.

Кирило Кожум’яка. Оповідь про цього силача-трударя відома ще з давньоруського Початкового літопису. Правда, за текстом 992 року Кожум'яка переміг не змія, а печенізького богатиря. Як бачимо, протягом тисячоліття народна уява видозмінила, опоетизувала історію, але ім’я та славу героя залишила незмінними. Так, народ свято береже пам’ять про найвизначніші історичні події, про найславніших своїх синів і дочок. У фольклорі ніби акумулюється, збирається все варте уваги нащадків. Можна сказати, що казка являв собою своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності й вимислу. За допомогою казок виховувалась любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, а врешті— до народу і до Вітчизни в цілому.

Великий український поет-революціонер І. Франко писав: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті».

Сьогодні в радянському казкознавстві існує єдина класифікація: казки про тварин, чарівні (на Україні донедавна їх називали фантастично-героїчними, або героїко-фантастичними), соціально-побутові. За таким же принципом укладений і наш збірник.

Ми пропонуємо вам казки найпопулярніші, переважно ті, що вивчаються у школі, рекомендовані для позакласного читання. Одні з них («Колобок», «Рукавичка», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Телесик», «Царівна-жаба», «Котигорошко», «Мудра дівчина», «Дідова дочка й бабина дочка») ви, без сумніву, вже добре знаєте, інші («Кіт, кріт, курочка та лисиця», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки», «Про майстра Іванка», «Три брати і кицька», «Ненькова сопілка й батіжок», «Шовкова держава», «Дарунки з трьох зернин» тощо) прочитаєте, можливо, вперше.

Якщо, знайомлячись із цими оповіданнями, ви зустрінете незрозумілі поняття, шукайте пояснення у словничку рідковживаних слів, який подається в кінці збірника.

Треба сказати, що вилучаючи або спрощуючи окремі застарілі, чужі для вас вислови, звороти, наближаючи написання слів до сучасної норми, ми робили це лише з явної необхідності, бо намагалися зберегти первозданну красу казки, особливості говірки тієї чи іншої місцевості, характерні ознаки часу, в якому відбувається дія.

Хотілося б, щоб, читаючи, ви були спостережливими і звернули увагу на те, що різні групи казок відрізняються і темами, і формою, та ідеї у них подібні — усі вони прославляють мудрих, працьовитих, кмітливих, хоробрих, добрих персонажів і засуджують підступних, злих, зрадливих, ледачих.

Спробуйте не лише насолоджуватися захоплюючим перебігом подій, а й порівнювати характери персонажів, знаходити в них подібне і відмінне. І ви обов'язково помітите багато цікавого, важливого.

Наприклад, в казках про тварин спостерігаємо, що приручені звірі і птахи змальовуються з далеко більшою симпатією, ніж хижі, котрі не раз завдавали прикростей селянам, що в одних казках діють котик, півник, лисичка-сестричка, вовчик-братик, а в інших — просто заєць, лисиця, вовк, ведмідь, лев. Чому ж так? А тому, що в певних оповідях звірі співають, танцюють, дружать, сваряться, змагаються, смішно хитрують, нагадуючи при цьому дітей у грі; в інших же воюють з ворогами, обирають царів, міністрів, добиваються влади, полюють, судяться, дають хабарі сильнішим, притискають слабших — тобто діють як представники класового антагоністичного суспільства. Саме такі казки мають виразний соціальний підтекст — алегорію, іносказання. Оповідаючи про пригоди чотириногих і пернатих персонажів, така казка, за висловом І. Я. Франка, «підморгує однією бровою на людей".

Значну частину українського оповідального епосу становлять казки чарівні. На думку відомого радянського казкознавця В. Я. Проппа, більшість з них породжена в докласовому суспільстві, безпосередньо пов’язана із світоглядом, звичаями, обрядами наших далеких предків.

Характери героїв виявляються, як правило, в двобої з темними силами. Могутні змії, відьми, Кощій, баба-яга, Ох, Гайгай, Ольдеквіт — усі вони зазнають неминучої поразки, бо справедливість не на їхньому боці. Проти них виступають юнаки, наділені або неймовірною силою, або надзвичайним розумом, хоробрістю, юнаки, яким допомагають і рідна земля, і товариші, наречені, добрі бабусі й дідусі, здатні творити чудеса, і звірі, вдячні за поряїунок, і різні чудо-предмети.

Поглянемо на багатий фольклорний матеріал соціально-побутової казки. Реалістичніше, а тому й виразніше звучать тут ідеї вільної творчої праці, ненависті до гнобителів, засуджуються жадібність, лицемірство.

Видатний російський письменник і педагог Гліб Успенський назвав цей різновид жанру «народними оповіданнями". Серед них чимало повчальних, гумористичних, сатиричних творів.

Сформувалися вони в основному за часів феодалізму. Проте ще в древньоіндійській «Пачатантрі" були пригодницькі повісті подібного змісту. Та й у всесвітньовідомому збірнику казок народів Сходу «Тисяча і одна ніч" чимало оповідей про Долю, Щастя, Злидні, Смерть.

До таких творів належить і «Казка про Правду і Кривду», що побутув в усіх слов’янських народів. Кривда виколює очі Правді, але Правда, змастивши їх чудодійною росою, знову стає зрячою. Правда залишається жити, творити добро, а Кривда карається, гине.

Цікаво, що образи Правди і Кривди (Неправди) відомі також в інших жанрах, зокрема, в піснях. Так, в кінці XIX століття Леся Українка записала від прославлених кобзарів Остапа Вересая та Гната Гончаренка кобзарсько-лірницьку пісню «Нема в світі правди». В ній, як і в казці, Правда і Неправда — виразники морального і соціального світобачення селян. Але особливості пісенного жанру ще гостріше виявили соціальну направленість твору. Правда — це «рідная мати". Вона «сидить у темниці, а щирая неправда з панами в світлиці".

Суд правди над кривдою — мрія знедоленого експлуа таторським гнітом трудового народу, котрий віками прагнув жити у суспільстві, в якому насамперед цінувалися б працелюбство, чесність, розум, в якому завжди торжеству вала б справедливість.

Ця ідея пронизує усі різновиди казок, навіть найпростіші — про тварин. Згадайте: безстрашний рак-неборак виганяв із зайчикової хатки брехливу і нахабну козу-дерезу; кіт і кріт відбирають у лиски украдену нею курочку і справедливо карають за підступність усе лисяче сімейство; мудрий заєць доводить лихого й нерозумного ведмедя до загибелі, рятуючи тим самим не тільки своє життя, але й усіх лісових мешканців.

Не лише в соціально-побутових казках помітні «антипанські", «антицарські" мотиви. Присутні вони і в казках чарівних.

«Царське та панське слово — непевне" — говорить народна мудрість. Підтверджує її і досвід богатирів. Іван — мужичий син перестав вірити і царському, і панському слову. За те, що цар своєї обіцянки не виконав, Іван сміливо ріже йому у вічі: «Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів — та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я тебе і весь твій рід одним махом із світу зведу!»

Так само незалежно поводиться Козак Мамарига, який «служив у багатія двадцять п’ять літ, та не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова», тоді «служив цареві двадцять п’ять літ, не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя».

Певний своєї сили Чабанець, зрозумівши, що цар збирається розправитися з ним за допомогою «богатирів панської крові», як здавив їх докупи, «так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: «А що, бачиш це? Таке й тобі буде!»

І майстер Іванко говорить з царем як з рівним собі. Він легко виконав складне завдання, яке було не під силу багатьом царям і царевичам, — змайстрував з однієї дошки тринадцять стільців, але зробив це не заради золота.

Простий хлопець з незвичайним іменем Оферма, перемігши зміїв та одружившись з королівною, на четвертий день після весілля покидає золоті, срібні та діамантові палати. «Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий…»

Протиставлення бідних багатим — це, власне, зіткнення правди та кривди, добра і зла, щедрості й скупості, вдячності та невдячності.

У казці «Названий батько» покарано жадібних багатих синів, котрі у своєму достатку очерствіли до людського горя. Про це ж ідеться в казках «Дарунки з трьох зернин», «Хліб і золото". Жадоба до багатства, влади призводять до нещастя і панів-дуків, і попів, і зажерливу бабу, що хотіла усіх людей батраками поробити.

Серед соціально-побутових казок чимало творів антирелігійного змісту. Ще видатний російський критик В. Бєлінський у відомому листі до М. Гоголя про «Мертві душі" звертав увагу на те, що селяни чи не найбільше висміюють попів, дяків та їх прибічників.

Стихійний атеїзм, який іноді переходить у гостре висміювання не лише представників церкви, а й бога, святих, викликаний зневагою трударів до тих служителів культу, які, проголошуючи «святі» проповіді, проповідуючи скромність, самі поводяться розбещено, витискують з бідняків усі соки. Проповідуючи богобоязнь, погрожуючи пекельними муками кожному, хто виступатиме проти пануючого експлуататорського ладу, церква стала класовим ворогом українського трударя. І селяни завжди охоче слухали і переповідали дотепні історії про те, як кмітливий бідак перехитрував попа, що ладен був одібрати єдину корівку; як, купаючись у достатку, молодий попович так і не навчився розуму, не зміг відгадати хитромудрі загадки царя, зате їх легко відгадав простий солдат.

Коли попівство проповідувало покору і визнавало єдину науку — релігію, народ прагнув пізнати таємниці світу і малював у своїй уяві дива дивні, світи незнані, науки мудрі. Показово, що казку «Ох!" фольклористи так і називають — «Про мудру науку". Трохи схожа на неї і казка «Гайгай".

Знання, мудрість, як твердять казки, здобуваються перш за все у труді. Споконвіку праця була у нашого народу головним критерієм людської вартості, моралі і краси. Праця ж завжди була і є головним чинником виховання.

Ось голе (тобто безпорадне, бідне, нещасне) телятко, покинуте дідом у лісі, мандрує «куди очі, туди й шлях", знаходить собі друзів, але хатку будувати змушене самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, друзі тут як тут! Усім хочеться у хатці жити. А теляткові і не шкода. Добре, що зрозуміли помилку, добре, що дружно зажили і гуртом запрацювали… Отже, саме праця допомогла згуртувати звірят, зробила їх справжніми друзями, непереможними в біді.

А малі мишенята Круть і Верть, які відмовляються допомогти півникові Голосистому Горлечкові? Не побажали колосочок змолотити, зерно змолоти, тісто замісити, пиріжки пекти. Хотіли без праці пирогами ласувати! Та хто не робить, той не їсть!

Домінує тема праці у казках соціально-побутових. Пригадаймо казку «Дідова дочка й бабина дочка". За добре серце, умілі руки дідова дочка винагороджується, бо не цурається ніякої роботи — і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати, а лінива пихата бабина — отримує по заслузі, карається.

Син аж тоді зрозумів діну червінцеві, коли сам заробив його важким трудом («Ківш лиха").

Мудрий батьків заповіт змусив попрацювати трьох ледачих братів, і коли вони у пошуках скарбу розкопали ниву і як слід обробили її, то вона віддячила їм справжнім золотом — хлібом («Закопаний скарб").

Хліб і золото — це дві протилежні цінності. В однойменній казці пан не прийняв до себе хлібини, бо мав і калачів досить. Лише золоту відкрив двері. А бідняк, котрий цілий вік тяжко трудився, золото прогнав, а хлібину ж віддав зраділим дітям. І золото, жадібність до наживи погубили панський рід, хлібина ж біднякова не зменшувалася ніколи.

Як бачимо, утвердження людини як мудрої, духовно І фізично прекрасної особистості, боротьба проти сил, що заважають її щастю, в провідною ідеею усіх народних казок — від найдавніших (чарівних і про тварин) до пізніших за походженням соціально-побутових.

Виразниками, носіями цієї основної ідеї в казкові персонажі, яких можна умовно поділити на злотворців, добротворців і знедолених.

Злотворці — це, ясна річ, ті, що роблять зло, кривдять, беруть у полон сестер, братів, батьків героїв, позбавляють їх духовних та матеріальних благ, посягають на їхнє життя. Серед них ненажерливий володар лісу Ведмідь, змій (три-, шести-, дев’яти-, дванадцятиголовий), Ох, Гайгай, Кощій (Костій Безсмертний), баба-яга, мачуха, бабина дочка, багатий брат, пан, піп, цар, Кривда. Образи злотворців бувають алегоричними (в казках про тварин), реалістичними (в побутових казках) та фантастичними (в казках чарівних).

Знедолені — жертви злотворців. їхня позиція бував різною — від найпасивнішого потурання злу, безмежної терплячості, як у казці «Про дідову дочку й бабину дочку", до найактивнішого опору, протидії, як у «Чабанцеві", «Котигорошку" та ін.

Особливу групу складають добротворці. Це богатирі і їхні помічники: наречені, чарівники, пророки, домашні і дикі звірі, птахи, риби, мурахи, тобто ті образи, які сформувалися під впливом фантазії ранніх форм людської свідомості, так званого анімізму (одухотворення навколишньої природи) і тотемізму (вірування у спільне походження, кровну спорідненість групи людей і певної тварини, рослини, рідше — предмета).

До цікавого художнього різновиду добротворців на лежать міфологічні істоти, які в своєрідним віддзеркален ням мрій людини про полегшення праці в усіх сферам трудової діяльності (Скороход, Слухало, Стріла, Морозно Вернидуб, Су чи мотузок, Крутиус та ін.).

Хоч персонажі багатьох казок часто подібні своїмі діями, кожен з них неодмінно позначений якоюсь оригінальністю. Ця самобутність виявляється у зовнішності характерах, мові, поведінці, зброї, атрибутах. Наприклад Котигорошко воює зі змієм булавою, а Чабанець батогом з прив’язаною до нього каменюкою.

Надзвичайна сила героїв змальовується за допомогою такого художнього засобу як гіперболізація (перебільшення). Іван — мужичий син «одною рукою дуба яв схватить, — нагнув аж до землі, потім пустив»; Котигорошко «росте, росте, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс». У змія «полум’я з рота пашить, нижня губа до землі звисає, верхня до хмари достає».

Кощій Безсмертний (Костій) — володар потойбічного світу. Таким чарівником є, очевидно, і таємничий Ольде-квіт, котрий сили набирається з чарівного горнятка, їздить на бричці, що немов птиця летить, як біжить — і земля гуде.

І змій, і Кощій, і Ольдеквіт живуть у тридесятому царстві або «за синім морем», дідок з бородою на сажень — під землею, а лісовий цар Ох — у своєму зеленому царстві.

З уявленнями древньої людини про. потойбічне життя зв’язані і символічні предмети, за допомогою яких герої борються з володарями, долають перешкоди того незнаного світу — підземного або небесного. Маються на увазі чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка, чарівний перстень, клубочок. Одвічні мрії людини сягнути неба втілилися в розповідях про летючий корабель, килим-літак, про крилатого коня — татоша.

До речі, про коня. В українській народній пісні про козака-сироту співається: «Шабля, люлька — вся родина, сивий коник — то ж мій брат…» Кінь здавна був вірним товаришем воїна у походах, незамінним помічником у господарстві. Чи не тому батько дарує наймолодшому синові чарівні волосини коней, котрі допомагатимуть йому у важкі хвилини?

Зауважте, що саме наймолодший брат найдобріший і наймудріший, хоч і називають його дурнем.

Як дослідили вчені, з давніх-давен у багатьох народів існував звичай особливого розподілу майна між синами по смерті батька. Вся спадщина залишалася старшому братові. Тому старший брат у соціально-побутових казках багатий, а молодший — бідний; у чарівних: старші брати беруть добрих коней, збираються королівну здобувати, а на молодшого кричать: «Геть зараз же на поле свиню пасти!"

Таким чином, казка засуджує несправедливість успадкування майна старшими братами, намагається захистити молодшого, ідеалізує його як знедоленого, опротестовує його славу «дурня», винагороджує красою, дає в дружини принцесу-вродливицю.

Дуже привабливі у казках образи дівчат, жінок, чесних, працьовитих, сміливих, які не коряться зміям, Кощієві і часом виконують за героя усі неймовірної складності завдання. Бачимо тут і мудрих, древніх, як світ, порадниць-віщунок — володарок стихії, лісу.

До знань, до багаторічного досвіду народ завжди ставився шанобливо,' тому допомагають героям порадами старенькі мудрі бабусі або діди з довгою до землі бородою.

Відомо, що древні надавали магічного значення певним числам. В українських казках, як і у фольклорі взагалі, такими числами є 3, 7, 9, 12. Так, число 7 у народі з давніх-давен вважалося виразником найбільшої повноти міри. Дехто навіть гадає, що слово «сім’я» утворено від «сім» і «я», тобто числа членів однієї родини.

Ви, очевидно, знаєте такі прислів’я: «Семеро одного не чекають», «Сім разів відміряй — один раз відріж».

Пригадайте, змії в казках бувають три-, шести- (рідко семи-), дев’яти-, дванадцятиголові.

І в казках про тварин, і в чарівних, і в соціально-побутових певні епізоди, хоч і у трохи видозміненому вигляді, повторюються тричі. Тричі лисичка викрадає півника і тричі котик та кріт його відбирають; тричі коза-дереза виконує свою пісеньку: «Я й не пила, я й не їла, тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку»; тричі скаче дурень до царівни на поміст; три бажання висловлює зажерлива баба липці. Такі повтори, зумовлені традиційною кількістю персонажів, створюють динамічну ритміку оповіді, сприяють запам’ятовуванню казки.

Казка ще й тому добре запам’ятовується, що у ній багато розмовної, діалогізованої оповіді. І читаючи, тим паче слухаючи її у виконанні майстра-оповідача, ми мимоволі уявляємо за кожним діалогом тих персонажів, які розмовляють, бачимо, як вони рухаються, що роблять. Складається враження короткої п’єски, котру хороший казкар може розіграти сам. Тому народні казки дуже добре піддаються мультиплікації, екранізації, сценічному втіленню. У лялькових театрах найчастіше використовуються казки про тварин, оскільки вони мають нескладну сюжетну побудову, відзначаються гумором і дотепністю.

Багато казок обрамлюється цікавими зачинами та кінцівками типу «Був — не був, та кажуть люди, що був…», «Стали гарно жити та долю хвалити, що їм помагала», «А вони й донині жиють, хліб жують і постолом добро возять». Учені називають їх формулами початковими (ініціальними) та кінцевими (фінальними).

А скільки мудрих прислів’їв і приказок, скільки влучних порівнянь, скільки цікавих загадок зустрічаємо ми в казках! Власне, загадки часто рухають сюжет.

І тут знову треба згадати давнину, коли загадки виконували певне обрядове призначення: вдале відгадування віщувало добрий врожай, гарне полювання, щасливу рибалку, вдале одруження тощо.

Шанобою оточувалися ті, що добре відгадували, бо нібито вони й спонукали успіх.

Загадки були й своєрідним випробуванням. Древній грецький міф оповідає про напівжінку-напівлева (сфінкса), що біля міста Фіви, чи на горі, чи на площі, загадувала перехожим загадки і хто не відгадував, того ковтала…

Загадки в чарівних казках вимагали не тільки розумових зусиль, але й дії. Тут маємо загадки-завдання: за ніч викорчувати ліс, зорати поле, посіяти пшеницю, зібрати її й змолотити, до ранку з того борошна хліб спекти і т. п. Це художній засіб звеличення сили героя або його нареченої, підтвердження їх самобутності.

В соціально-побутових казках загадка виступає мірилом розуму, кмітливості, образного поетичного мислення. Мудра дівчина на дивні завдання пана відповідає ще дивнішими і змушує його визнати свою поразку

Пісні, прислів'я, приказки, загадки роблять казку синтетичним жанром, найзручнішим для пізнання досвіду, проблем, ідеалів рідного народу. Вони відкривають чарівність поетичного світобачення трудової людини, її древні уявлення про таємниці навколишньої природи, її мрії про майбутнє.

І, звичайно, велику подяку ми повинні скласти тим, хто записував народні казки, обробляв їх, готував до друку, — словом, усім, хто доніс до нас ці дивовижні перли мудрості.

На Україні збирання та видання народних казок фактично почалося з минулого сторіччя. Як і в інших європейських країнах, важку відповідальну працю по збиранню і вивченню народної творчості взяли на себе письменники, передові діячі культури. Серед них: Іван Рудченко, Павло Чубинський, Іван Манжура, Борис Грінченко, Володимир Гнатюк.

На початку XIX століття українські казки творчо переосмислювалися в оповіданнях, переспівувалися у віршах. Відомі цікаві обробки творів цього жанру Г. Квіткою-Основ’яненком, И. Бодянським.

Соціального звучання набрали казки під пером Марка Вовчка, Степана Руданського, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського.

І в наш час продовжують видаватися кращі зразки творів, зібрані українськими фольклористами дожовтневого періоду. Користуються популярністю збірники, підготовлені М. Возняком, Г. Сухобрус, В. Юзвенко. Разом з тим з’явилося чимало книжок з новими записами. З одного боку, це варіанти традиційних сюжетів, з іншого — народно-поетичні твори, в яких художньо осмислені події Великої Жовтневої соціалістичної революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, наша прекрасна дійсність.

Цікаво упорядковані збірники дожовтневих і сучасних казок належать В. Г. Бойку та І. П. Березовському, які написали важливі дослідницькі праці з проблем історії казкознавства, розвитку казки за радянського часу, її взаємодії з іншими жанрами фольклору, літератури тощо.

«Казки Буковини», «Казки Верховини», «Казки Підгір’я», «Легенди нашого краю», «Казки Андрія Калина», «Три золоті слова", «Золота вежа", «Казки одного села", «Дерев’яне чудо"… Для появи цих чудових збірників багато зробили П. В. Лінтур, М. Г. Івасюк, С. Г. Пушик, І. М. Чендей, Л. В. Дем’ян, О. І. Дей.

Зусиллями вчених, письменників, учителів-ентузіастів відкрито нові яскраві таланти майстрів народного слова: Андрія Калина, Василя Короловича, Хоми Плешинця, Юрія Гебряна, Івана Лазаря, Юрія Ревтя, Ганни Васько, Доні Юрчак та багатьох інших. І процес цей триває.

До мотивів, сюжетів, образів української народної казки зверталися такі відомі письменники, як Павло Тичина, Наталя Забіла, Марія Пригара, Іван Нехода, Анатолій Шиян, Григір Тютюнник.

Фольклор наснажує сучасних митців, котрі працюють в літературі для дітей: Оксану Іваненко, Миколу Вінграновського, Всеволода Нестайка, Юрія Ярмиша, Анатолія Костецького, Тамару Коломієць та багатьох-багатьох інших поетів та прозаїків.

Чисті, вічно свіжі фольклорні джерела, як чарівна вода з казкового горнятка, напоюють силою кожну творчу людину, дарують радість і дорослим, і дітям, переконують нас у тому, що творчість народу воістину безсмертна.

Лідія Дунаевська