Ущелина синіх туманів

Леонід Залата БУМЕРАНГ

АВТОР: Вранці 26-го лютого, щойно я прийшов на роботу, мене запросили до редактора. Це не викликало у мене ентузіазму, бо я спізнився майже на півгодини, а наш редактор цього страшенно не любить. Посеред дня ви можете йти куди заманеться і на скільки завгодно — ніхто й слова не скаже, але о дев’ятій нуль-нуль маєте сидіти на своєму стільці й працювати, як віл.

Та редактор не знав про моє запізнення або ж не захотів згадувати.

— Ви давно були в Інституті геріатрії? — спитав він.

— Вчора, — сказав я. — Нічого цікавого. Черепаха дала б їм фору і не прогадала…

Редактор покрутив у пальцях товстий червоний олівець, на його сухорлявому обличчі майнула тінь усмішки.

— Зате ви прогадаєте, якщо надвечір у мене на столі не лежатиме триста рядків.

Хвилин за десять таксі вже мчало мене на Правобережну. Я розумів: сталося щось екстраординарне. Ви, звісно, не знаєте нашого редактора, так я вам скажу: в цієї людини можна взяти хоч би й останнього карбованця, а от випрохати зайвих десять рядків — дзуськи.

В інституті начебто панував спокій, та мене це не збентежило, я й не розраховував на метушню. Начальницькі кабінети обминув (люди там, як правило, не балакучі), а заходився розшукувати знайомих, бо який то газетяр, Що не має будь-де добрих знайомих. Важливо вхопитися за кінчик нитки, а вона вже поведе до клубка.

Я боюся щось переплутати, тим-то нехай все буде так, як мені розповідали. Слово в слово.

ЯРЕСЬКО, ПРАЦІВНИК ІНСТИТУТУ, ФІЗІОЛОГ: Була вже дев’ята година, коли я зібрався додому. Думки мої крутилися навколо засідання Вченої Ради. Його призначили на сьогодні, і я теж мав доповідати. Та головною, — заради неї, власне, й скликалося засідання, — була доповідь Черенкова. Особисто мене вона не торкалась, одначе я знав, що робота Черенкова сягнула критичної грані, ось-ось можна чекати на якесь відкриття. Пам’ятаю, я подумав: Іванові буде не солодко, Борода затисне його своїм авторитетом. Хто такий Борода?.. О, перепрошую, ми, молоді, маємо кепську звичку ліпити маститим прізвиська, але повірте — це з поваги, тільки з поваги. Його прізвище Бородін. Василь Семенович — відомий геріатр, вельмишановна людина…

За день до цього я був свідком їхньої сутички в кабінеті директора. Власне, сутичкою назвати цю розмову, мабуть, і не можна. Гарячкував лише Борода, а Іван… Іван ні. Борода наполягав, щоб лабораторія Черенкова негайно припинила досліди. І натякав на якусь небезпеку.

— Ви, юначе, нагадуєте мені людину, яка сіла в незнайому їй машину і по черзі натискує на всі кнопки, — сердито говорив Борода. — А що серед тих кнопок може трапитися й червона, тільки її не встигли пофарбувати, це вас не турбує…

Черенков ввічливо посміхався.

— Ну, навіщо такі страхи, Василю Семеновичу? Та й прошу я всього-навсього тиждень. Три роки згаяли, а про сім днів сперечаємося. Мені бракує деяких даних…

— От-от, бракує даних, — бубонів Борода. — Вам, Черенков, солідності бракує, звичайнісінької солідності. А для вченого, скажу вам, це не так уже й мало.

Не знати, скільки б ще точилася ця суперечка, якби директор не поклав їй край, призначивши на сьогодні засідання Вченої Ради.

Я, здається, вже сказав, що вчора засидівся в інституті, бо готував і свою доповідь. Поставив останню крапку і — за цигарку. Як на те, жодного тобі сірника. Ви палите? Ні?.. З вашого дозволу. Так от, одягнувся я, йду коридором, скрізь темно, а з дверей лабораторії Черенкова пробивається світло. Ага, думаю, ось і сірнички. Постукав, сіпнув за ручку — двері відчинилися. Ну, я, значить, через поріг, а сам готую підходящу фразу, аби вибачитися за пізнє вторгнення. Спершу мені здалося, що в лабораторії нікого немає. Горіла тільки настільна лампа, темнувато, знаєте. Вікно відчинене навстіж. Я машинально відзначив, що вікно відчинене давно — зализані снігові віхті вже сягали столу. І лиш затим помітив на підлозі, біля батареї, Черенкова. Схоже було — змерз і ліг погрітися. Аби я не знав, що Іван людина непитуща… Я швиденько зачинив вікно і підбіг до Черенкова. Ось тут я й побачив його. Кого побачив? Хлопця, кого ж іще… Так ви нічого не знаєте? Овва, а я гадав, що вас цікавлять подробиці…

Враження у мене було таке, наче я влип у якийсь детектив. Ніч, відчинене вікно, Івана нема, зате є якийсь хлопчина. Та ще й одягнений… Як би ви думали?.. В тім-то й річ, що на ньому був одяг Черенкова. Від черевиків до краватки. І все зашнуроване, зав’язане, застебнуте. Фарс та й годі… Хлопець спав, чи, може, був непритомний, обличчя у нього було восково-бліде. Я переніс його на канапу, помацав пульс — пульс був слабенький — і подзвонив Сліпчуку. Вони приятелюють — Черенков і Сліпчук, тому я й подзвонив саме йому.

Скільки зараз? Одинадцята?..

Шкода, але я мушу покинути вас — на мене чекає директор. І це надовго. Знаєте що? Підіть до Сліпчука, він людина компанійська…

СЛІПЧУК, ПРИЯТЕЛЬ ЧЕРЕНКОВА: Оповідач з мене поганенький, але ж ви прийшли не за красними словами, я так розумію?.. Тоді слухайте.

Я дивився хокейний матч, коли задзвонив телефон. Дзвонив Яресько. Він був такий схвильований, що я зрозумів одне: треба негайно їхати в інститут. Я лайнувся. У мене є машина, тим-то за якихось десять чи п’ятнадцять хвилин я був у лабораторії Черенкова.

Хлопчика я одразу впізнав, хоча обличчя аж світилося, таке було прозоре І риси загострилися. Це був Сашко, Іванів син, тільки чомусь у батьковому одязі. Якби не зляканий Яреськів вигляд і не його плутана розповідь, я подумав би, що зі мною пожартували.

Сашко лежав на канапі. Він був такий кумедний — штани, піджак висіли на ньому, як на жердині, з широкого комірця сорочки стирчала худенька шия. Ми перезирнулися. Яресько спитав:

— Що ти про це думаєш? До речі, вікно було навстіж, он бачиш, скільки снігу намело…

— Батько вистрибнув у вікно, а син заліз по ринві, - похмуро сказав я. — Вельми вірогідна версія, коли згадати, що лабораторія — на шостому поверсі. А щоб ми з тобою сушили голови, вони взяли та й пєреодяглися.

— То що ж маємо робити?

Я сказав, що насамперед треба відвезти Сашка додому, час пізній, Галина, певно, уже хвилюється. А потім будемо думати. Може, й думати не доведеться, бо Іван сидить і п’є свою улюблену каву.

Швейцар дрімав у вестибюлі, і Яреськові вдалося непомітно винести хлопця на руках. Ми не хотіли привертати чиюсь увагу до події, в якій самі не могли нічого второпати. На щастя, завірюха вгамувалася, на вулицю Поля, де живе Черенков, ми дісталися без пригод. Хлопця я залишив на руках у Яреська, а сам пішов по Івана.

Двері відчинила Галина, і справа одразу ускладнилась — Івана з роботи ще не було. Я мало вже не ляпнув про Сашка, і аж тут збагнув, що то ж він сидить перед телевізором і дивиться хокей. Уявляєте? Принаймні дві хвилини розмовляли ми з Галиною, Сашко сидів навпроти, а я дивився на нього, як на порожнє місце. Мабуть, у мене був вигляд йолопа, бо Галина запідозрила погане. Я ледве переконав її, що нічого не сталося, Іван, мовляв, завтра доповідає Вченій Раді, отож сидить готується.

Коли я повернувся до Яреська і сказав йому, що Івана вдома немає, а Сашко дивиться телевізор, він розгублено зиркнув на мене, потім на хлопчика і спитав: — А хто ж тоді цей?

Ще кілька хвилин тому я, не вагаючись, запевнив би, що це і є Сашко власною персоною, як-не-як, він виріс у мене на очах. Але зараз я не знав, що сказати.

Яресько ніби заціпенів Я сказав, що в цій химері я анітелень. Зараз ми відвеземо хлопця в найближчу лікарню, а тоді заявимо в міліцію. Ось тоді у Яреська виникла щаслива думка. Він пригадав розмову в кабінеті директора, коли Борода попереджав Івана про якусь небезпеку.

Незабаром ми були вже на квартирі в Бороди і аробили там переполоху. Не встигли й двох слів сказати, як професор аж підскочив. Перепрошую на слові, та він одразу став схожий на гончака, що несподівано напав на слід. Борода роздягнув хлопця і дуже ретельно його обмацав. Слухав, гмукав, знову слухав, знову гмукав. Я зроду не бачив, щоб хворого так оглядали. Стан, хлопця, очевидно, задовольнив професора, проте вигляд у нього був стурбований. Він понишпорив по кишенях, вийняв Іванові документи, носову хусточку і ключ від лабораторії. Нас спитав лише про одне:

— Пальто Черенкова було в гардеробі?

Я почервонів, бо про пальто й досі не подумав.

Борода пожував губами і сказав, що міліцію втручати в цю справу не треба. Хлопця він забирає до себе в клініку, а Галині звелів передати, що… Іван терміново виїхав у відрядження.

Це все, що я знаю. Професора ми чекаємо з хвилини на хвилину. Кажуть, він пробув у клініці всю ніч… Між іншим, ви з якої газети?.. Тоді все гаразд. Він, бачте, не терпить “Вечірки”, мав з нею якісь неприємності.

АВТОР: Бородін приїхав до інституту десь аж по обіді. Неголений, втомлений, повіки червоні, і одразу ж зачинився з директором в його кабінеті. Ми з Сліпчуком і Яреськом терпляче чекали його ще з годину. Інститут гудів, розмови точилися навколо хлопця і таємничого зникнення Івана. Висловлювалися найфантастичніші припущення, аж до викрадення Черенкова іноземною розвідкою. Швейцар усім показував Іванове пальто з таким виглядом, наче він давно все знає, тільки сказати не хоче.

Врешті наше терпіння було винагороджене, ми впіймали професора в коридорі. Йому, видно, не хотілося вступати в розмову, але ми стояли стіною. Я не дуже-то пнувся наперед, та все ж не сховався від колючого погляду Бородіна.

— Ви хто? — спитав він, не вдаючись до церемоній.

Я сказав.

— А, всюдисуща преса, — усміхнувся професор. — Ну, що ж, від вас все одно не сховаєшся…

— Василю Семеновичу, куди зник Черенков?

Це вихопився Сліпчук.

Бородін за звичкою пожував губами.

— Нікуди Черенков не зникав. Він лежить у моїй клініці… Той хлопець і є Іван Черенков.

Пропоную читачам самим уявити, що в ту мить зчинилось в коридорі інституту. Я не беруся змалювати більш-менш правдиву картину. Ми були здивовані, вражені, приголомшені? Усе це не ті слова. Може, я буду близьким до істини, коли скажу, що ми отетеріли. Мозок відмовився прийняти інформацію, бо вона здавалася безглуздою.

А Бородін вів далі:

— Ви знаєте, чим займався Черенков? Навіть ми, геріатри, вважали його ідею абсурдною. Змусити життєвий процес в організмі потекти в зворотному напрямку — чи не суперечить це законові часу? Наші методи омолодження досі мало відрізнялися від звичайного лікування, а Черенков замахнувся на свята святих. У мене зараз немає часу пояснювати його ідею. Скажу лише, що в своїх дослідах він посувався майже наосліп. Ні градування, ні потрібний енергетичний потенціал не були йому відомі. Як колись Пастер, Черенков експериментував на собі. В принципі експеримент вдався, але скінчився трагічно. Доза виявилася надто великою. Звичайно, вживаючи слово “доза”, я спрощую, та суть саме така. Іван випустив джина з пляшки, а як його загнати назад — не знав…

— Чому ж його не спинили? Це ж… це ж злочин, — прошепотів хтось за моєю спиною.

Однак Бородін почув. Він надовго замовк, і ми знову побачили, який він втомлений.

— Це правда, — сказав професор. — Його треба було спинити. Я пробував, ми навіть сварилися. А він відсилав лаборантів і брався за своє Так може тільки справжній вчений…

Яресько спитав, чи впливає це на пам’ять. Бородін аж стрепенувся.

— Ви, юначе, попали в точку, — схвильовано сказав він. — Іван ще не опритомнів, тому відповісти важко. Ми б хотіли, щоб не впливало, інакше втрачається всякий сенс. За винятком омолодження з метою лікування. Що ж до Черенкова, то для нього… хтозна, може, й краще було б, якби впливало.

Бородін не сказав, чому для Черенкова це було б краще, та ми й так зрозуміли.

Професор простував довгим коридором на вихід, ми мовчки розступалися, проводжаючи його очима.

— Не уявляю, як сказати про це Галині, - тихо мовив Сліпчук, але Бородін знову почув, бо відразу згорбився, ніби звалив собі на плечі важкий тягар.

— Ось тут і наука безсила, — сказав він, не повертаючи голови.