Війна і міф. Невідома Друга світова

Міф 7. «Золотий вересень» — українці радо вітали прихід радянських військ

Суть міфу

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала «визвольний» похід, аби «подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, що населяють Польщу». Вступ Червоної армії на територію Галичини та Волині супроводжувався масовим і щирим ентузіазмом, що відобразилося пізніше у рішеннях Народних зборів Західної України про об’єднання українців у «великій сім’ї радянських народів».

Делегати Народних зборів Західної України, 26 жовтня 1939 р.

Факти стисло

«Золотий вересень» — це радянська пропагандистська назва вересневої кампанії Червоної армії проти Польщі. Пропаганда малювала картини масового ентузіазму та великих очікувань населення Західної України щодо встановлення нових порядків на цих територіях. Насправді радість від приходу більшовицької влади не була загальною і досить швидко змінилася на розчарування, страх та опір.

Факти докладніше

На початку прихід Червоної армії справді викликав радше позитивні емоції частини мешканців Західної України.

Суспільство складалося з трьох етнічних груп: близько 63 % українці, біля чверті — поляки, значну частину решти становили євреї.

Доступ українців і євреїв до вищої освіти та державного управління у Другій Республіці Польській не був рівноправним із поляками: меншини зазнавали дискримінації. Така політика польської держави разом із давніми прагненнями українців до державної незалежності не могла не спричинювати браку лояльності.

Тому частина українців вітала прихід Червоної армії саме як спосіб позбутися непопулярного, а часом і репресивного щодо українців політичного режиму. Частина суспільства мала ілюзії, що зміни принесуть покращення соціально-економічних умов життя. Водночас частина українців Галичини і Волині сприймали більшовизм як загрозу. Тому було б перебільшенням називати ставлення до цих подій загальним ентузіазмом — воно було дуже різним.

Уже в ті часи, щоб завоювати народні симпатії до непопулярних рішень, влада залучала зірок. Олександр Довженко виступає на передвиборчому мітингу на Гуцульщині, жовтень 1939 р.

Досить часто «урочисту зустріч» Червоної армії влаштовувала… сама Червона армія. До певної місцевості приїжджали автомобілем радянські політруки і переконували людей у необхідності організації урочистостей. Власне вони полягали у будівництві «тріумфальної брами», прикрашеної гіллям дерев та вітальними транспарантами. «Чому ви нас не зустрічаєте? Хіба ви нам не раді?» — такі розмови між прибульцями і місцевими селянами фіксують тогочасні джерела.

Не обходилося без казусів. В одному з сіл місцеві зробили браму з соснового гілля, яку прикрасили як червоними прапорами, так і українським національним жовто-блакитним стягом. Коли з’явилися «визволителі», один з вершників нахилився до зустрічальників і тихо сказав: «Не ми вас, а ви нас мусили б визволяти!» У цей самий момент хтось їм з політруків одним помахом шаблі зрубав український прапор на брамі. Для присутніх це було, як холодний душ.

Радянський агітаційний передвиборчий плакат. Результат голосування було визначено наперед. Вибори «народних обранців» теж відбулися на безальтернативній основі

До того ж розчаровував зовнішній вигляд прибульців. У вічі впадала не тільки дешева і неякісна тканина радянської військової уніформи, але навіть вигляд червоноармійців та їхня поведінка дивували. Спогади і щоденники очевидців фіксують, що, наприклад, вираз обличчя солдатів дуже часто вказував на їхні тривалі поневіряння, пережитий стрес. Це не були обличчя щасливих людей.

До населених пунктів військо часто входило мовчки, без розмов і пісень. Усе це разом справляло доволі гнітюче враження. На всьому цьому, на повсякденній поведінці звичайних представників радянського суспільства лежав відбиток злиднів і бідності.

Як анекдот розповідали історію солдата, який звик в СРСР до тотального дефіциту. На якомусь галицькому ринку він був вражений, що може купити стільки буханців хліба, скільки схоче. Так само на анекдоти перетворилися постійні твердження «в СРСР усього багато»: «А цитринів багато? — Так, цілий завод під Харковом випускає цитрини!»

Ставлення людей до нової влади засвідчує іще один поширений у ті дні анекдот: повсюдно оповідали, як дружини радянських офіцерів, скуповуючи все, що вони до цього не бачили з одягу, примудрялися, немов у вечірньому вбранні, прогулюватися вулицями у пеньюарах та нічних сорочках.

Один із авторів спогадів про ці дні зазначав, що якби перше враження не викликало б таке розчарування — стосунки могли б скластися в інший спосіб. Проте після 20-річного господарювання більшовизму в СРСР прибульці звідти виглядали злиденно і демонстрували всім своїм виглядом не тільки матеріальну бідність, але й духовну обмеженість радянського суспільства: «з-поза їхньої матеріальної мізерії визирала жахлива духовна мізерія більшовицького світу».

Якщо таким було перше враження від «золота» цього вересня — навряд чи варто було очікувати більшого від наступних днів і місяців.

Радянська влада намагалася швидко легітимізувати себе на цих землях. З погляду міжнародного права, «визвольний похід Червоної армії» у вересні 1939 року був типовою анексією, а його результат — окупацією чужих земель. Для того, щоб узаконити себе, комуністичний режим організував вибори до Народних зборів Західної України у геть маніпулятивний спосіб.

Вибори відбувалися під тиском нової влади; були випадки, коли громадам нав’язували кандидатів. Дуже часто кандидатами на збори ставали не місцеві, а прибульці з СРСР. Складалася парадоксальна ситуація, коли за приєднання до СРСР голосували не мешканці анексованих теренів, а громадяни окупанта. Також національний склад делегатів цих зборів не відповідав дійсності: поляки, яких було 25 %, — отримали 3 %, євреї, яких було близько 10 %, — 4,3 % делегатських місць, а українці — 92 %.

Вже перші дні «Золотого вересня» відзначилися арештами. Маховик репресій тільки розгойдувався, і це не міг не помітити місцевий люд. Так формувалося справжнє ставлення до встановленої на Галичині та Волині нової влади.