Василинка — руда вдача

Розділ 1. Страх та й годі

Oт буває ж таке: хтось має цілу купу родичів: маму й тата, дідусів та бабусь, тіток і дядьків, — а в когось тільки й рідні, що в Києві Химка. Приміром, лише прабабуся — як у Василини. Та зрештою, кількість — не головне. Адже Василинина прабабуся Дарина Миколаївна Лісницька (чи то скорочено-шанобливо Пра) встигала і коло господи поратись, і обіди смачні готувати (а також сніданки й вечері), і правнучку виховувати. А ще з нею можна було поділитися будь-якою прикрістю і будь-якою приємністю. Тобто Пра встигала робити все те, що мусить робити ціла родина!

Щодо батьків… Авжеж, вони у Василини були. Мама — Руслана Чумак, татко — Іван Чумак. Утім, за словами Пра, то були «непутящі» батьки. Їх уважали дуже-дуже-дуже затребуваними акторами, і тому їм доводилося майже повсякчас перебувати на зйомках та гастролях, а не вдома з дитиною. Замість себе вони пропонували Василині подарунки та цінні вказівки телефоном чи скайпом.

Попри це, не можна сказати, що бабуся занадто клопоталася про свою правнучку. Загалом, ще треба розібратися, хто з них про кого більше дбав. Адже Дарина Миколаївна Лісницька була вже літньою пані. Хай вона і намагалася оминати тему віку (мовляв, коли не згадувати, скільки тобі років, то й старість не загрожує) — все ж час од часу в неї вихоплювалося: «На світі стільки не живуть!» Та оскільки замолоду Пра теж була акторкою — і то чудовою акторкою, всенародною, — поважний вік не заважав їй лишатися фантазеркою. Наприклад, вона склала власні 10 заповітів, яких, на її думку, мусили дотримуватися геть усі виховані діти. От вони…

Утім, варто було Василині застосувати ці заповіти на практиці — як у її житті розпочалися проблеми. Звісно, вона вважала, що правильні заповіти мають працювати скрізь і завжди. Одначе, спробувавши дотримуватися бодай першої настанови — «не бреши» (тобто всім казати чистісіньку правду), Василина швиденько переконалася, що нічого доброго з того не вийде.

Одного дня вони разом із Пра подалися до крамниці, аж раптом натрапили на двірничиху Валентину — лінькувату тітку, котра люто ненавиділа прибирання, чистоту і лад, а вкупі з тим усіх мешканців довколишніх будинків. Прибирала вона виключно в ті дні, коли її керівництво мало перевіряти роботу, а це траплялось украй рідко.

— Доброго раночку! — ні сіло ні впало бовкнула Валентина, вочевидь спантеличена появою народної артистки Лісницької. — Подивіться, як я прибрала до свята.

Пра збиралася була чемно відповісти на привітання, та її правнучка стрибнула поперед батька в пекло і виклала двірничисі всю правду:

— Останнього разу ви прибирали напередодні Нового року, а зараз уже літо. І попри це, наше подвір’я досі тхне хлоркою. Від її смороду навіть коти вуличні чхають без угаву! Нащо потрібне таке прибирання, га?!

Валентина спершу закам’яніла із роззявленим ротом, а вже за мить вибухнула обуреною лайкою навздогін Дарині Миколаївні та Василині. Пра докірливо глянула на онуку.

— Васю, ну хто тягнув тебе за язика? Відтепер вона ще більше хлорки сипатиме — зумисне, щоби завдати нам прикрощів.

— Пра! Таж ти сама казала, що головне правило для кожної дитини — «не бреши»!

Дарина Миколаївна тільки рукою махнула. А що вона могла сказати? Сама ж вигадала таку настанову! Її правнучка просто вчинила як слухняна й сумлінна дівчинка. А Василина, зі свого боку, зробила висновок, що будь-яке правило має виключення…

До речі, у свої одинадцять Василина була цілком самостійною, розумною і здатною себе захистити. Про таких завше кажуть: дівчина з характером, — хоча зовні вона скидалася на веселого ельфа. На її личку-сердечку палахкотіли зелені, наче виноградинки, очі; її безмежну допитливість підкреслювали здивовано вигнуті брови; а гостренький кирпатий носик лиш додавав грайливості вічно усміхненим кутикам уст. Коли ж Василина посміхалася по-справжньому — її передні зуби поспішали визирнути з-поза вуст, через що дівчинка ставала схожою на зайченя.

Одначе головною Василининою принадою було вогненно-руде волосся: незмінно чисте, воно оповивало її голову хмариною дрібних кучериків, перетворюючи дівчину на полум’яну кульбабку! Завдяки яскравому обрамленню її шкіра виглядала такою білосніжною, аж просвічували жилки, а найвиразнішою була тоненька блакитна ниточка на підборідді, що обрисами нагадувала річку Меконг — найбільш звивисту на планеті.

Та повернімося до нашої оповіді. Якось рано-вранці Василина розплющила очі й побачила, що її Пра сидить за письмовим столом і дивиться в екран ноутбука.

— Пра, хіба ти вже опанувала Інтернет?! — ошелешено прохрипіла вона заспаним голосом.

— Теж мені велика справа! Добрі люди пояснили, і я все второпала. Ну ж бо, прокидайся мерщій і поглянь, що я надибала!

— Я завжди знала, що ти в мене кмітлива, прабабуню! — похвалила Василина, примощуючись поруч Дарини Миколаївни на великому кріслі. — То що ти тут надибала?

— Спершу взуйся, аби не застудитись, а тоді почисти зуби та вмийся, якщо, звісно, не бажаєш тхнути сірком, — на позір суворо наказала Пра.

— Ну, як на мене, запах нашого рідненького сірка не найгірший на світі, а може навіть і кращий за пахощі всіляких «хрянцузьких» парфумів, — задерла кирпу Васька, проте капці все-таки взула і до ванної почимчикувала.

— Отепер тебе хвалю я! — вдоволено промуркотіла Дарина Миколаївна і збільшила зображення на моніторі.

— Овва, Мийдодір у хаті завівся! — пхинькнула Васька, знову прилаштовуючись на кріслі пліч-о-пліч із Пра. — То що тут? Е-е-е… Бачу, сякий-такий темношкірий хлоп завдав собі на плечі здоровезний мішок, а поруч стоїть така сама шоколадна тітонька… Чим же вони тебе зацікавили?

— А тим, дитинко, що цей «шоколадний хлоп», як ти сказала, — Барак Обама, а тітонька — його бабуся. І він допомагає їй поратися коло господи… — Дарина Миколаївна прошила правнучку промовистим поглядом. — А якби не допомагав, то й не став би президентом США!

— Хіба я тобі не допомагаю? — ображено надулася Васька, прийнявши слова Пра на свій рахунок.

— Авжеж, допомагаєш! — лагідно промовила Пра, обійнявши її. — Тому я й кажу: бути тобі президентом України!

Василина була замислилася над бабиними словами, аж раптом її ніби приском обсипало:

— А де Вірний?

— Сидить на балконі й очікує, коли господиня продере очі й виведе його нарешті на прогулянку, — відгукнулася Дарина Миколаївна.

Вірним звали пишного пса породи золотавий ретривер, що жив разом із Пра і Василиною. Поява цього чудового собаки в оселі Чумаків варта окремої розповіді…

Рік тому, коли Василина вчилась у четвертому класі, на День Перемоги вся її школа вирушила в парк — покласти квіти до Вічного вогню. Учні оточили вогнище, аж раптом кілька восьмикласників, що прилаштувалися поза Василининим класом, помітили височеньку дівчину з копицею вогняного волосся на голові й почали дражнити її:

— Гей, руда! — Васька зробила вигляд, ніби її це не обходить, проте шибеники не вгавали: — Агов, Вогнику! Та ти викапаний Вічний вогонь! Може, покласти квіти до твоїх ніг, та й по всьому?

— Замовкніть, восьмий-А! — спробувала була приструнчити хлопців молоденька вчителька, яку ті не надто й слухалися.

Урешті-решт святкові врочистості добігли завершення, і дітлахів відпустили погуляти парком. Отож, крокуючи алейкою, Василина знову здибала тих самих восьмикласників. Попихкуючи цигарками, вони почали реготати і глузувати з неї:

— Руда-руда, із ластовинням, убила дідуся начинням!

Василина спершу збиралася мовчки проминути здоровил, та зненацька вчинила геть інакше. Круто розвернувшись на закаблуках, вона підійшла до лавки, де сиділи негідники, і вигукнула:

— Дуже сміливі, еге? То вдень ви такі хоробрі, коли довкола повно люду. А вночі перетворюєтеся на тремтливих цуциків! От скажіть, хто з вас насмілився би затемна піти на цвинтар?

Восьмикласникам аж заціпило: невже якась дрібнота пропонує їм уночі податися на цвинтар?! Ні, ну ви таке бачили?! І що тут робити: перевести все на жартики? Чи ліпше послати нахабу під три чорти? А раптом вона розбовкає по всій школі про те, як утерла носа страхополохам-старшокласникам?..

— А ти би насмілилася, га, Рижику? — процідив крізь зуби присадкуватий хлоп — вочевидь ватажок банди, і решта гурту схвально загиготіла.

— Мене звати Василина, а рижики в лісі ростуть, — відкарбувала Васька. — Ну ж бо, хто з вас, відчайдухів, зі мною вночі на цвинтар прогуляється?

Збагнувши, що мала не жартує, хлопці спантеличено перезирнулися.

— А на який цвинтар? — поцікавився присадкуватий, пихато розтягуючи слова, хоча насправді шкіра в нього взялася сиротами.

— На Байкове, — байдужно повідомила Вася. — Тебе як звати?

— Ну, Ярослав Галич. А тебе?

— Василина Чумак.

— От и познайомилися. Отже, вирішено! — навперейми загаласували восьмикласники.

— Ге, так нецікаво. Надто просто, — знагла пробурмотів інший хлоп, що доти сидів ні пари з уст.

— А як? — з підозрою глипнула на нього Василина.

— А так! Переможе той, хто вночі пробуде на цвинтарі цілу годину. Та й не просто пробуде, а перетне весь цвинтар! Не впораєшся із завданням — купуватимеш переможцеві плеєр.

— Годиться! — квапливо погодився Ярослав і тут-таки віддав наказ: — О дев’ятій вечора зустрічаймося на вході до Байкового. Ви всі — свідки!

— Чудово. Тож о дев’ятій збираймося коло цвинтаря, а о десятій виходьмо звідти. Вони — свідки, — рішуче кивнула Васька.

— Овва… — здивовано покосився на неї Ярик.

Отож рівно о двадцять першій годині зграйка хлопців-підлітків і дівча з початкової школи стрілися біля центральної брами Байкового цвинтаря й одностайно зиркнули на годинники, щоби засікти час початку й завершення випробування.

— А як ми дізнаємося, що ви дійсно перетнули весь цвинтар, а не ховались у кущах недалечко від входу? — спитався худорлявий парубок, котрий за відсутності Ярослава почувався ватажком.

— Нехай принесуть що-небудь із могили чи склепу… — запропонував огрядний восьмикласник, і на останньому слові його голос зірвався.

— Гаразд, ходімо вже, бо незабаром западе глупа темрява, — зауважила Василина, зіщулившись од вечірньої прохолоди.

— Хіба тебе лякає темрява, Вогнику? — спробував був поглузувати Ярослав, якому також було незатишно, проте Вася пропустила його кпини повз вуха і зробила відчайдушний крок у прочинену хвіртку.

Ярик пішов назирці, а решта хлопців лишилися чекати коло брами, потай радіючи, що їм не довелося брати участі у цій небезпечній справі. Між тим їхній ватажок і його суперниця розійшлися від центральної алеї врізнобіч. Їм було й лячно, й цікаво водночас, адже сумовита краса старого цвинтаря заворожувала душу. Де-не-де, наче тіні, майоріли обриси пізніх відвідувачів, котрі провідували могили своїх рідних. Та поступово сірі сутінки перетворилися на щільну темряву, й обриси зникли. Оскільки ліхтарі на бічних стежинах не горіли, освітлювати собі шлях можна було тільки екраном мобільного.

Василина трималася стійко, хоча в животі у неї неприємно лоскотало. Аж раптом тишу розітнуло пронизливе виття! Від несподіванки Васька випустила телефон, і той, глухо гупнувши, зник у темряві кущів. Одразу потому виття залунало знову, та й так жалісливо, аж дівчинку взяли дрижаки. Їй закортіло негайно дременути навтьоки і віддати здоровилові кляту перемогу: нехай вона програє, тільки би не чути більше того страшного виття… Утім, попри переляк, Вася продовжувала йти на звук — ніби її тягнула туди якась потойбічна сила! Виття дедалі посилювалось, але вона йшла й ішла, відчуваючи, як волосся стає дибки, а зуби невпинно цокотять. Зрештою у сріблястому світлі місяця вона побачила… розпростане на могильній плиті тіло!

У Васиній уяві враз постали лячні оповідки Гоголя про панночку-відьму, про Вія та іншу чортівню. «ЗДІЙМІТЬ МЕНІ ПОВІКИ!..» Жах та й годі! А як було добре, коли Пра читала їй ті історії, а вона сиділа в кріслі, загорнута в теплий коц…

«Ох, бідолашна Пра! — подумала дівчинка. — Не побачиш ти більше своєї онуки… Тобто правнучки… І нащо я полізла на цей цвинтар? Нащо збрехала тобі, буцімто пішла робити домашнє завдання до Ілони?» Василині стало невимовно шкода і себе, і свою любу прабабусю, і через це в її очах забриніли сльози, погрожуючи ринути на щоки бурхливими потоками.

Тієї-таки миті розпростане тіло тяжко зітхнуло, зіпнулося на рівні й посунуло на неї. Здоровезне — вдвічі, а то й удесятеро вище за Ваську, — воно гарчало, підбираючись дедалі ближче. Дівчинка заплющила очі й заціпеніла, малюючи в уяві картину, як страхітливе чудовисько хапає її й тягне до підземного світу, де, за давньогрецькими міфами, царює жорстокий Аїд. Проте… спливла довга хвилина, а монстр не загарбав її своїми лаписьками. Він її лизнув! Васька з осторогою розплющила одне око й побачила просто себе химерну істоту, котра низала її допитливим поглядом. Тоді вона розклепила друге око, покліпала трохи, аби призвичаїтися до темряви, і… впізнала в істоті великого собаку! Вася полегшено зітхнула, аж тут із-під куща коло могильної огорожі вимогливо заграв загублений телефон. Дівчинка спробувала була намацати його у траві, та зась!

— Я загубила мобільник… — скрушно повідомила вона сіркові.

Пес покрутився й заповзявся сумлінно обнюхувати зловорожий кущ, який мовби зумисне проковтнув мобілку. Затим сірко пірнув у гілля — і вже за мить вигулькнув звідти з телефоном у зубах. Авжеж, він був дуже кмітливим!

— Дякую! — радісно видихнула Василина і кивнула песику, аби йшов за нею до брами.

Допоки вони крокували темною стежиною, зі слухавки лунав схвильований голос Пра:

— Васько! Ну скільки можна сидіти в подружки?! Негайно додому! Не змушуй мене… — тощо, тощо…

— Бабуню, я вже лечу, — тихенько пробелькотіла дівчинка, коли Дарина Миколаївна на мить замовкла, аби перевести подих. Ця тиха, сумирна відповідь так відрізнялася від звичної Васиної поведінки, що Пра не здобулася на мову, крім одного-єдиного слівця:

— Чекаю.

Тільки-но Василина вийшла зі цвинтаря — Ярославів гурт завмер із роззявленими ротами. Хлопців вразило не лише те, що дівчинка вчасно завершила випробування, а і її супутник. Собака, що трюхикав поруч із Ваською, був високий, худючий — наче кістяк, обліплений жмутами брудного смуху, — і дуже страшний. Тож восьмикласники перелякано позадкували, а сам Ярик, який прийшов за півгодини до Василини, знічено пробурмотів:

— Ти виграла, з мене плеєр.

Отже, наразі перед Ваською постало найскладніше завдання з усіх, що їй доводилося розв’язувати: треба було вмовити Пра залишити сірка. Загалом, прабабуся була доброю і не забороняла дівчинці тримати вдома тварин. Коли правнучка притягла одноногого голуба, якого поскубав дворовий кіт, Дарина Миколаївна мовчечки мастила зеленкою скалічену пташину лапку, ба навіть прилаштовувала до неї зубочистки, аби птах міг ходити. Поява черепахи також не спричинила сварок, оскільки тваринка повсякчас сиділа в акваріумі й нікому не заважала. Але собака! Іще й такий! Як пояснити Пра, звідки взялася ця істота незрозумілої породи і чому вона має жити в їхній оселі?.. Путньої відповіді Василина знайти не могла, тому вирішила просто викласти всю правду.

Звісно, спершу їй довелося добряче дістати на горіхи. Пра лютувала, наче скажений казковий буревій, що підхопив будиночок дівчинки Еллі й відніс аж до чарівної країни[1]. Вона навіть грюкнула кулаком по столу, перепудивши пса й загнавши його в коридор. Та на щастя, буревій під назвою «Пра» вщух так само миттєво, як і розпочався. Угамувавшись, Дарина Миколаївна підкреслено сухо запитала:

— Дай мені відповідь усього на два запитання. По-перше, якого лисого вночі було пертися на цвинтар? А по-друге, де ти надибала цього собаку?

Янгольським голосочком Василина повідала, що в парку в неї сталося непорозуміння зі старшокласниками, тому вона просто змушена була показати їм, де раки зимують. Цвинтар задля цього придався якнайкраще, оскільки вона ходила туди разом із Пра, тож, на відміну від своїх кривдників, відмінно пам’ятала розташування пам’ятників, склепів та стежин.

— Гаразд, — зітхнула Пра, а тоді вже м’якше додала: — А щодо сірка?

— Валявся на одній із могил, — пояснила Васька. — Бабуню, ти лише глянь на нього: викапаний кістяк! Либонь, цілий місяць макового зернятка в роті не мав!

— Ну, може, й не місяць, але напевно довго, — погодилася Дарина Миколаївна. — Треба дати йому води і крапельку бульйону. Якщо він з’їсть забагато, то почуватиметься ще гірше. Тільки не годуй його холодним, спершу розігрій!

Васька майнула готувати поживу для сірка, а прабабуся тим часом вийшла в коридор і, присівши на ослінчик біля пса, заходилася пестити його голову й широке чоло.

— То ти довгий час лежав на чиїйсь могилі? — запитала вона, зазирнувши в розумні собачі очі. — У тебе помер господар? Чи, може, господиня? — сірко всівся й подав їй лапу. — Далебі, я вгадала… Ох ти ж бідолашка! Таке горе пережив! Людина, без якої ти не уявляв свого життя, покинула тебе… Отакої! Ну добре, ходімо митися…

Укупі з Ваською вони вимили пса й витерли старим лазневим халатом тата Івася (він бо казна-скільки не користувався цим манаттям), а тоді нагодували горопаху. Потому Вася розстелила в коридорі свою дитячу ковдрочку, тож сірко любенько там умостився, згорнувся клубочком і негайно засопів.

Попри пізню годину, Дарина Миколаївна заварила чаю і запросила правнучку до столу. Посьорбуючи гарячий напій, вона врочисто проголосила, що сама даватиме імена всьому живому в їхній оселі. Адже так повелося ще відтоді, як на світ з’явилася Васіна мама — тобто Пра вибрала ймення і для неї, своєї онуки, і для правнучки.

— Щодо імен у нашій родині досі ніхто не скаржився, Василино Іванівно, — висновувала вона.

Одначе Василині на тому не залежало. Важило тільки те, що песик залишиться з ними.

— Назвімо його Вірний, — вирішила Пра, трохи поміркувавши.

— Овва! Це схоже радше на назву воєнного судна! Есмінця[2] абощо…

— Знаєш, дитинко, — відповіла на це мудра прабабуся, — цей пес має настільки дивовижну і драматичну долю, що таке ім’я пасує йому якнайбільше.