Василинка — руда вдача

Розділ 2. Деякі серця зачинені віконницями

Колись Василина чула, що японці дуже люблять дітей і надзвичайно серйозно ставляться до їхнього виховання. Тамтешні батьки навіть запровадили особливий прийом — «загублена дитина», чи то «майго». Адже часто-густо дітлахам набридає сидіти вдома, де все таке звичне й однакове, і кортить дізнатися, що цікавого є поза межами оселі, у «великому світі». А що, як там ліпше, ніж удома? Раптом там веселіше?..

Отже, якщо малюкові зненацька заманулося вирушити в самостійну подорож, сповнену небезпек, батьки не зупиняють його. Будь ласка, «губися» на здоров’ячко! (Хоча насправді вони пильно стежать, аби маленький мандрівник не загубився.) Тож майго радісно чеберяє досліджувати новий світ і деякий час дійсно насолоджується свободою, проте… Невдовзі йому стає нудно робити це самотою! Хочеться розповісти комусь і про те й про се, і то найближчим людям — батькам, а їх немає поруч… Збагнувши, як кепсько бути «загубленою» дитиною, малюк сповіщає гучним плачем, що ЗАГУБИВСЯ, і той же час біля нього з’являються батьки. Вони завзято цьомкають і обіймають майго, а він почувається найщасливішою дитиною на світі…

Василина Чумак мешкала в Києві, а не в Токіо, але почувалася правдивою «майго». От тільки останньої частини гри, коли батьки мали би знайти її і стиснути в найтепліших обіймах, у Васіному випадку не було. Мама з татом не надто переймалися нею…

Та одного разу їй таки пощастило! Якось її вічно заклопотані батьки працювали на зйомках нового фільму в Ростовській області. Наприкінці серпня в них вивільнилося кілька днів, тож вони покликали доньку до себе, щоби трішечки побути разом.

Василині дуже весело було жити з мамою й татком. А найдужче їй сподобався той день, коли вони гуртом пішли на виставку «Єдиноріг у музеї». Головним експонатом виставки виявився єдиний у світі кістяк кавказького еласмотерія[3] — доісторичної істоти з рогом посередині чола, яка, за словами екскурсовода, потрапила в міфи та казки під назвою єдинорога. Роздивившись зусібіч дивовижну тварину, відвідувачі перейшли до глядацької зали й розсілись у зручних кріслах, а на екрані тим часом вигулькнули цікаві картини. Це були світлини вишуканих старовинних гобеленів[4], на яких було зображено чарівну Панночку й білосніжного Єдинорога в оточенні різноманітних звірів та рослин. Кожен герой картини мав певне значення: наприклад, єдиноріг символізував чистоту і вірність, лев — силу та шляхетність тощо. Ба більше! Всі вони відтворювали сцени, в котрих можна було вгадати певні чуття: нюх, смак, зір, дотик чи слух. А самі гобелени були ніби виткані з павутиння й сонячних променів.

Отож Василина дивилася на них затамувавши подих — адже доти їй ніколи не траплялося бачити таку красу! А один із гобеленів — той, на якому Панночка торкалася рога казкової тварини, — навіть переніс її до іншого, казкового світу. Ураз Васі примарилося, ніби вони з батьками сидять на березі лісового озера, аж тут із хащів виринає білосніжний Єдиноріг, схожий на стрункого граційного коня із закрученим спіраллю рогом на чолі. Його неземна краса приголомшує Ваську, і вона завмирає не в змозі вимовити ані слова. Між тим із нетрів виходить Панночка — висока, ставна, у пишних строях. Її золотаві коси спадають на плечі хвилями, її тендітні ноги мовби линуть понад землею, а витончене обличчя здається викарбуваним на коштовній камеї[5]. (Такою брошкою Пра полюбляла оздоблювати комірець блузки.)

Крізь марево до Василини долинали слова екскурсовода:

— Подейкують, буцімто приборкати лютого Єдинорога здатна лише Панночка, чиста у своїх думках та вчинках…

Невдовзі екскурсія музеєм добігла завершення, і Василина з мамою й татком подалися гуляти містом, їсти морозиво й купатися в річці Дон. Одначе дівчинку не полишали спогади про чарівну істоту з величезним рогом-списом…

Коли Васька повернулася додому, її прабабуся так зраділа, що зразу влаштувала святкове чаювання. На гостину було запрошено Ілону (Василинину шкільну подружку), сусідку Гаврилівну і ще сусіда — ветеринара Володимира Андрійовича Тихоненка.

Володимир Андрійович був колоритним дядьком з добрими синіми очима, в яких стрибали хитрі бісики, й темними густими вусами, ледь притрушеними снігом сивини. Його обожнювали всі, хто з ним стикався бодай раз у житті, — а сусіди й поготів! Він дуже любив тварин і міг допомогти будь-якій скаліченій істоті, за що й дістав прізвисько Лікар Айболить. А ще він радо брався за будь-яку важку господарчу роботу і за потреби завжди допомагав своїм сусідкам — завдяки чому здобув прізвисько Золоті Руки!

Що ж до Гаврилівни, яку знайомі називали Бабуня-Веселуня, то вона була найкращою подругою Дарини Миколаївни. Її карі очі пустотливо блищали, а «качиний» носик грайливо висувався з-поміж пружних щічок, не підвладних віку. Та й загалом у свої сімдесят Гаврилівна лишалася по-дитячому допитливою та енергійною жіночкою.

Отже, зібравшись за столом, усі заповзялися ласувати чаєм зі смаколиками, а коли трохи натовкли черевця — дівчата подалися до Васіної кімнати, щоби здійснити один потаємний план. Справа в тім, що Ілона вже довгий час умовляла подружку зробити татуювання менді[6], ба навіть купила задля цього хну[7]. Та оскільки Пра не схвалювала тату (та й будь-які оздоблення тіла), а засмучувати її Вася не хотіла — застосувати Ілонин хист ніяк не вдавалося… Утім, саме того вечора Василина нарешті зважилася на розпис (адже їй дуже кортіло звернути на себе увагу дотепного лікаря Тихоненка), тож її подруга отримала повну творчу свободу.

Тільки-но двері кімнати зачинились, Ілона розпочала готувати за інструкцією хну, а Васька, висолопивши язика, заходилася малювати на руці обриси майбутньої «татушки». Потому мисткині перейшли до розпису: Ілона наносила фарбу на лінії, прокреслені подругою, а Вася тим часом витирала ватною паличкою зайві риски. Подеколи отвір тюбика з фарбою закорковувався, і дівчатка прочищали його голкою, через що робота здавалася їм дуже марудною.

Урешті-решт тату було завершено — лишалося тільки оздобити його якимись коштовностями. Задля цього Василина витягла заповітну скриньку Пра і спробувала вийняти із прикрас кілька камінчиків. На лихо, здебільшого камінці трималися своїх місць дуже чіпко — і тільки одна старовинна брошка, подібна до листочка, погодилася віддати дівчатам частинку себе. Васька підчіплювала голкою зелені та прозорі камінці — й вони слухняно, один по одному, падали на паперову серветку, а Ілона брала їх і наклеювала на відповідні задуму місця.

Коли все було готово, Василина помилувалася розписом, а тоді закружляла кімнатою, змахуючи рукою, наче казкова Царівна-лебідь. Ілона захоплено дивилася на власний витвір, пишаючись собою, адже веселкове миготіння камінців на тлі рудого малюнка виглядало просто-таки фантастично!

Тим часом у вітальні лікар розважав сусідок власними «ветеринарними» оповідками. У його практиці накопичилася сила-силенна подібних історій, та й розповідав він ну дуже захопливо.

— Любий Володимире Андрійовичу, ми жадаємо почути вашу фірмову байку! — попрохала Дарина Миколаївна, щойно малеча підвелась із-за столу.

Задля заохочення вона підлила гостеві чаю й підсунула малинове варення, а Гаврилівна підклала йому в тарілку пирогів. Айболить лагідно посміхнувся у вуса й, охайно промокнувши їх серветкою, почав оповідь:

— Є в мене пацієнтка — кицька Глаша… — Ветеринар попестив рукою уявну тваринку. — Минулого літа господарі взяли її на відпочинок до Криму, ну а там, знаєте… Усяке буває… Тепле сонечко, лагідне море, запаморочливі пахощі в повітрі… Звісно, господарі розслабилися, втратили пильність, так би мовити… і проґавили, як їхня улюблениця загубилася! Отак-о… Шукали її, шукали, кликали-гукали — марно. Зникла киця, та й по всьому. Тож поплакали господарі, потужили і поїхали додому. Але спершу все-таки попрохали власників хати, де вони жили, повідомити, якщо Глаша десь з’явиться…

— Невже кішечка зникла назавжди?! — розпачливо зойкнула Гаврилівна.

— Помовчи! — суворо наказала Дарина Миколаївна, зрозумівши, що то лише початок історії.

Тихоненко хитрувато примружився і продовжив:

— Отже, минуло літо, господарі Глаші примирилися з утратою, ба навіть завітали до мене порадитись, яке кошеня їм купити. Схоже на Глашу чи геть інакше? Аж раптом… — Айболить розплився в посмішці, вмить уподібнившись до випещеного, вгодованого кота. — …Утікачка повернулася додому! Виявляється, тільки-но господарі поїхали з Криму, вона дременула їм навздогін і йшла доти, доки не дісталася рідної оселі! Її подорож тривала півроку, і за цей час вона подолала понад тисячу кілометрів, розбивши лапки і втративши частину хвоста!

Володимир Андрійович обвів слухачок тріумфальним поглядом.

— Овва! — сплеснула руками Гаврилівна.

— Кінець діло хвалить, — кивнула Дарина Миколаївна, потай змахуючи сльозинку. — Іще чаю?

— А як вона відшукала свій дім? — скинулася її сусідка, котра всьому намагалася знайти пояснення.

На це Володимир Андрійович замислено відповів, покручуючи вуса:

— Випадок, звісно, цікавий, але не винятковий. Мої пацієнти неодноразово потрапляли в подібні ситуації. Загалом, якщо відстань до рідного дому невелика, кіт може знайти шлях туди за допомоги зору, нюху та слуху. Та якщо відстань значна — як у випадку Глаші, — зізнаюся, котячу подорож важко пояснити. Гадаю, пухнастого мандрівника веде шосте чуття абощо…

— Як так? — не відступалася Гаврилівна.

— А так! От чує кіт думки свого господаря і таким чином відшукує його…

Допоки дорослі намагалися розібратись у котячих суперздібностях, малеча готувала їм сюрприз. Василина убралась у прабабусину театральну сукню, а Ілона зробила їй ефектну зачіску і сценічний грим. Тобто підфарбувала вуста помадою, а вії та брови — тушшю, видобутою з надр косметички Пра. Для повноти картини Ілона від душі напахала подружку французькими парфумами (звісно ж, власністю Дарини Миколаївни), а потому заходилася добирати музичне оформлення виступу. Вона палко підтримувала всі Васьчини ідеї, хоча її точили сумніви щодо вдалого завершення шоу…

Отже, приготування до концерту добігало завершення, а розмова про котів, навпаки, набирала обертів. Гаврилівна категорично не погоджувалася з поясненнями лікаря Тихоненка:

— Мій Коцький — звичайнісінький кіт. Жодної екстрасенсорної[8] здібності, жодного прояву якоїсь чортівні. Кебетливий — так. Спритний — авжеж. Не встигнеш відчинити холодильник, як він уже поруч товчеться. Чує, поганець, запах риби — і гайда туди, звідки линуть пахощі! Мовляв, дай пожувати…

— Твій Коцький, так само як і мандрівниця Глаша, являє собою живий компас. Тільки керують ним не люди, а хтось чи щось, що співіснує з нами в паралельних світах…

Почувши таке, Гаврилівна вже була засперечалась, але Тихоненко квапливо продовжив:

— Це не я вигадав, чесне слово! Телепатичний[9] дар у мурчиків виявив відомий тибетський цілитель — лама Лобсанг Рампа. Саме здатністю чути думки він пояснював те, що коти на чималій відстані підтримують зв’язок зі своїми господарями. До речі, люди, котрі мають хист до телепатії, стверджують, ніби їхні домашні улюбленці спілкуються з ними подумки!

— Таки так, я дещо читала про випадки повернення блудних котів, — вставила свої п’ять копійок пані Лісницька. — Подібно до голубів та решти птахів, киці якось угадують правильний курс і завдяки цьому намацують шлях додому. Можливо, вони відчувають магнітне поле, що випромінює наша планета, й орієнтуються за напрямком його силових потоків…

— Ти ба! — зачудовано вигукнула Гаврилівна.

А Тихоненко додав:

— Знаєте, мурчики відчувають не лише земне силове поле, а й так звану ауру людини — себто електромагнітні хвилі, якими променіє людське тіло. Завдяки такій здатності киці діагностують різні недуги, ба навіть лікують їх, влягаючись на хворі місця. Напевно, ви з цим стикалися! — І він промовисто зиркнув на Гаврилівну.

Та вже розтулила була рота, щоби детально розповісти, як її Коцький лікує їй радикуліт, аж раптом із-поза прочинених дверей дівчачої кімнати долинув дзвінкий голос ведучої Ілони:

— Увага-увага! Зустрічайте єдину й неповторну зірку Індії — Мадху Деві!

Тієї-таки миті гримнула музика, і до вітальні впурхнула Василина, котра власне й виконувала роль Мадху Деві (тобто в перекладі з індійської «Медової Богині»). Загалом її танок вийшов дещо химерним, адже в ньому поєдналися уривки балету «Лебідь, що вмирає» під музику Сен-Санса[10] і скажені вихиляси у стилі індійських фільмів, присмачені вимахуванням рук на кшталт божевільного млина.

Попри це, Медова Богиня вкладала у свій танок стільки душі й так чарувала всіх осяйною посмішкою, що захоплені гості мимохіть заплескали в долоні. Незворушною лишилася тільки Дарина Миколаївна. Вона майже не дивилася виступ правнучки — її увагою заволоділо татуювання менді, а надто камінці, що оздоблювали малюнок. З кожним порухом руки вони вигравали на стелі та стінах веселковими зайчиками…

— Перепрошую, любі гості, господиня вже заморилася, — заявила вона у самісінький розпал веселощів.

— Ох, дійсно, вже пізно, а завтра на роботу, — чемно зголосився ветеринар, зводячись на ноги.

— От іще! Так файно сиділи! — невдоволено пробуркотіла Гаврилівна. — Дозволь я допоможу тобі прибрати…

— Не переймайся, Гаврилівно, ми із правнучкою самі впораємося, — оксамитовим голосом проспівала пані Лісницька, проте гості розчули в тому оксамиті металеві нотки і поквапились забратися геть.

Понад кухнею вже купчилися чорні хмари, тож варто було Василині лишитися сам-на-сам із Пра, як у домі Лісницьких розпочалася бучна громовиця.

— От скажи-но мені, невже в тебе немає совісті? — крижаним голосом звернулася до правнучки Дарина Миколаївна.

— Є-е-е-е... — пробелькотіла Васька, ладна крізь землю провалитися.

— Я не кажу про те, що ти не спитавши взяла мою святкову сукню…

Василина опустила очі на легкий бірюзовий стрій, що завдяки кільком булавкам та вивернутому рукаву перетворився на індійське традиційне вбрання — сарі. Сховавши рукав, Васька показала в усій красі розпис-менді на плечі — чарівного єдинорога із закрученим у спіраль списом-рогом.

— Я навіть готова пробачити те, що ти вкрила себе неоковирними рудими карлючками прадавніх майя… — правила далі пані Лісницька, і голос її набув драматичного забарвлення.

— Бабуню, рідненька! — заблагала дівчинка, не тямлячи, з якого дива її Пра так розгнівалася. — Ти диви! Це ж Єдиноріг! Той самий, котрого ми бачили в музеї!

І вона покрутилася, демонструючи красу дивовижної істоти. Утім, Пра не слухала її…

— Та як тобі спало на думку розколупати брошку зі смарагдами й діамантами, га?! Тобі бракує або клепки в голові, або серця!

Василині стало неймовірно прикро — адже зелені очка намальованої тварини і ріг, всипаний діамантами, виглядали так гарно, так… святково! А Пра не бажала цього помічати… Стара запорошена брошка була їй милішою, ніж сміх любої правнучки…

— У декого… — Васька зробила театральну паузу, наслідуючи манеру Пра. — У декого з дорослих… серце зачинене віконницями!

Ридаючи ридма, вона гайнула до своєї кімнати і грюкнула дверима.