Вбивство на 31-му поверсі

23

Комісар Єнсен не поспішаючи їхав додому. Він був стомлений, але знав, що не зможе заснути. Та й часу на сон було небагато.

У довгому, побіленому, ясно освітленому тунелі він не зустрів жодної машини. Далі на південь лежав великий промисловий район, тепер тихий і безлюдний. У місячному світлі блищали тільки алюмінієві газгольдери та пластмасові дахи фабрик.

На мості його перегнав поліційний автобус, а відразу ж за ним — машина швидкої допомоги. Обидві вони їхали з увімкненими сиренами.

На півдорозі його спинив поліційний кордон. Поліцай із сигнальним ліхтарем, певне, впізнав його: коли Єнсен спустив бокову шибку, він козирнув і пояснив:

— Дорожній випадок. Один загинув. Уламки машини загородили дорогу. За кілька хвилин усе буде прибране.

Єнсен кивнув. Він сидів, не підіймаючи шибки, щоб у машину вливалося прохолодне нічне повітря. А сам тим часом міркував, що дорожніх випадків рік у рік стає менше, а потерпілих у тих випадках, навпаки, — більше. Фахівці з міністерства транспорту давно вже розв'язали цю статистичну загадку. Зменшення дорожніх випадків і матеріальних збитків можна ще якось пояснити вдосконаленням доріг і пильністю регулювальників. Але куди важливіший тут психологічний чинник: люди тепер дужче залежать від своїх машин, тому обережніше з ними поводяться і, більш чи менш свідомо, відганяють від себе думку, що можуть їх втратити. А збільшення випадків зі смертельним кінцем можна пояснити тим, що переважно то бувають самогубства. Але й тут, мабуть, вирішальну роль має психологічний чинник: люди живуть зі своїми машинами й задля них, тому й померти хочуть разом із ними. Такі висновки випливали з одного дослідження, зробленого кілька років тому. Зробленого секретно — але вищі поліційні службовці мали змогу взяти в ньому участь.

Дорогу звільнили за вісім хвилин. Єнсен підняв шибку й рушив далі. Бетон покривала тоненька плівка паморозі, і на місці, де сталося нещастя, в світлі прожекторів чітко видно було сліди коліс. Але не сліди ковзання чи раптового гальмування ¦— вони вели просто до кам'яного стовпа на узбіччі. За таких обставин навряд чи можна було розраховувати на виплату страхової суми. Хоч, як завжди, тут не відпадало і найприродніше пояснення: водій стомився і заснув за кермом.

Єнсен відчував якесь невиразне невдоволення — наче йому чогось бракувало. Коли він спробував проаналізувати те почуття, йому раптом стало млосно з голсду. Він поставив машину на майданчик перед сьомим будинком у третьому ряду, подався до автомата і, вкинувши монету, одержав пакуночок дієтичного молочного супу.

У себе в помешканні він насамперед скинув плаща й піджака і ввімкнув світло. Тоді спустив жалюзі, пішов до кухні, відміряв у каструлю третину літра води і всипав туди суповий порошок. Коли суп зварився, він пересипав його в кухлик, вернувся до кімнати, поставив кухлика на нічний столик, сів на ліжко й розшнурував черевики. Годинник показував чверть на третю, і в будинку скрізь панувала тиша. А його й далі мучило відчуття невдоволення.

Він дістав з піджака свого нотатника, ввімкнув лампочку над ліжком, а горішню, під стелею, загасив. Сьорбаючи суп, він повільно й докладно переглянув нотатки. Суп був клейкий, густий, затхлий, зовсім не смачний.

Скінчивши читати, Єнсен підвів очі й почав розглядати фотографію, зроблену в поліційній школі. Він знайшов на ній себе: крайній праворуч у задньому ряду. Стояв, схрестивши руки на грудях, і невпевнено всміхався. Мабуть, саме щось казав своєму сусідові, коли фотограф клацнув апаратом.

Трохи полежавши, Єнсен підвівся й вийшов до передпокою. Там він відчинив шафу, взяв з полиці одну пляшку, що стояли рядком уздовж задньої стіни за поліційними кашкетами. Потім приніс із кухні склянку, налив її майже по вінця горілкою і поставив біля кухлика з супом.

Далі розгорнув список з дев'ятьма прізвищами, поклав його на столик перед собою і почав вивчати.

Електричні дзиґарі на кухні відміряли час трьома короткими дзвінками.

Єнсен відкрив у нотатнику чисту сторінку й вивів на ній: «Номер 6. 38 років, розлучений, відділ громадських стосунків, перейшов на іншу роботу».

Дописавши нижче адресу, він ледь похитав головою.

Потім він накрутив будильника, вимкнув світло, пере-одягся в піжаму й сів у постіль, вкривши ноги ковдрою. Суп наче бубнявів у шлунку, і здавалося, ніби хтось тисне знизу на серце.

Він узяв склянку й за два рази вихилив її. Шістдесяти-градусна горілка обпекла язик і вогненною стрілою впилася в стравохід.

Єнсен лежав горілиць у темряві з розплющеними очима й чекав на сон.