Великі міфи імперії

13

У контексті російських проблем особливе місце займає церква. Відірвана від інших православних церков-сестер, вона створила свій закритий світ, у який не допускала ніяких впливів, навіть константинопольського патріарха. Заскорузла у неуцтві і забобонах, російська церква ставилася з неприхованим недовір'ям і ворожістю до інших православних церков і християнських конфесій.

Митрополит московський Макарій описав життя іншого митрополита — Феодосія, що свого часу прагнув підняти моральний і освітній рівень московського попівства, однак викликав велике невдоволення та спротив, оскільки у священики йшли люди, котрі не хотіли заробляти працею на хліб насушний. Вони не розуміли своїх обов'язків і думали тільки про доходи, які забезпечував їм священичий сан. До речі, це діялося не в глухій провінції, а в самій Москві, котра мала «сорок-сороків» церков. Особливо виділялися вдівці-священики, і диякони, які вели розпусне життя. Тому всякі спроби митрополита Феодосія в оновленні церковного життя наштовхувалися на шалений опір. Священики (якщо можна так їх називати) почали його проклинати. Це зробило на нього таке прикре враження, що він залишив митрополичий престол (1464 р.). [87] Цей же автор, пишучи про XV–XVI століття, стверджує, що: «росіяни тоді майже не знали своєї віри… Самі пастирі церкви переважно ледве вміли читати і писати і в колі архипастирів зустрічалися особи, котрі були не в змозі відповісти, скільки було євангелістів…» [88]

Пройшло ще майже 100 років, а церковне життя не змінилося на краще. У Стоглаві, [89] зокрема, говориться: «… в церквах Божих в соборних і парафіяльних стоять в шапках… і гамір, як у корчмі, стоїть і «сороміцькі словеса»… співу божественного не чути в гомоні». [90] Оскільки прихожани нудьгували під час довгого стояння, духовенство самовільно ввело прискорений порядок богослужения: одночасно дяк читав, диякон говорив октенію, а піп «возгласи». [91] Возгласи — це закінчення молитов, котрі піп виголошує підкреслено голосно. У результаті створювалась така какофонія, що нічого не можна було зрозуміти. Згідно зі Стоглавом багато церков було без священиків, їх часто будували позірні християни під впливом страху, а потім забували. У діючих церквах, де відбувалися богослужіння, попи і церковні причетники пиячили і навіть билися.

До середини XVII століття в Московщині у церквах висіли не загальні ікони, а ті, що належали окремим сім'ям, і молитися до них мали право тільки близькі родичі. Від ікон вимагали здійснення прохань для сім'ї. Якщо цього не було, їх карали, вішаючи зображенням до стіни чи верх ногами, або виносили з церкви, або били різками. [92]

Велика кількість монастирів в Московщині зовсім не свідчила про віру і народне благочестя. Як тільки монастир ставав відомим, він заповнювався волоцюгами, п'яницями, неробами. Там рідко відбувалися богослужения. Часто майно, яке батьки дарували монастирю, відбиралося їх дітьми. Той же Стоглав свідчить, що в багатьох монастирях ігумени і архимандрити купували собі місця, не знали богослужень, жили собі втішно за рахунок монастирських маєтків. Однак не всім монахам жилося добре, а тільки вибраним, тим, що мали привілеї і були наближені до монастирського начальства, їм водили жінок, був також звичай ходити митися в лазню разом з черницями. [93] Водночас Московщиною блукало багато чи то монахів, чи то волоцюг: одні носили ікону, запевняючи, що вона чудотворна, інші твердили, що їм з'явилася свята П'ятниця, ще інші пророкували майбутнє і, користуючись забобонним страхом, вимагали у людей якісь пожертви.

Відомий історик М.Костомаров, описуючи буденне життя людей XVI–XVII століть, згадує, що Патріарх Філарет звинувачує служилих людей, які, відправляючись у віддалені місця на службу, залишали кредитору власних жінок з правом співжиття з ними (!!! — Авт.). Якщо чоловік не викупив жінку у призначений термін, то кредитор продавав її «для блуду» іншому, а той, у свою чергу, наступному. Митрополит Філарет скаржиться, що деякі православні перебувають в «блудному» співжитті з рідними сестрами і навіть з матерями і дочками (!!! — Авт.). «Цього навіть не було у поганів, котрі не знають Бога», [94] — додає він. Читаючи таке, не ві-риться власним очам. Не зустрінете такого явища навіть у первісних племен Амазонії чи Австралії. Виняток становила звиродніла цивілізація інків. Нагадаємо, що ці факти мали місце 600 років після хрещення Русі! Не забуваймо, хрещення Русі, зовсім не означає хрещення Московщини! Подібні явища в Україні, за нашими матеріалами, не траплялися.

Треба бути небувало нахабним, щоб святкувати у себе в Москві 1000-ліття Хрещення Русі, а не в Києві. Замість святкувати чужі свята, російському православ'ю варто задуматися, чи має воно право відносити себе до християн.

Наведені факти, до характеристики яких бракує людських слів осудження, мусять мати свої витоки, але не зі слов'янських джерел. Чи зродила їх невесела мерянська земля, чи вийшли з іншої, невідомої нам культури? Задумавшись над вищесказаним, ми можемо уяснити для себе багато подій, які згодом будуть мати місце на цій непривітній землі.

XX століття не принесло відчутних змін у релігійну відомість народу. Звернемось до висловлювань церковної преси. «Російський народ нічого не розуміє в своїй релігії… він плутає Бога з святителем Миколаєм і останньому готовий надати перевагу… Догми християнства йому зовсім невідомі» (Миссионерское обозрение. — 1902. — Т.ІІ. — С.34); «У нас не тільки простий народ, але часто-густо навіть в освідченому товаристві не можуть розрізнити в релігії істотне від неістотного, догмату від обряду і звичаю» (Странник. — 1904. - № 1. — С.157.); «Наш простолюдин охоплений непроглядною пітьмою релігійного невігластва, він іноді нічого не розуміє ні у сповідуваній вірі, ні у богослужінні, котре перед ним відбувається» (Церковный голос. — 1906. - № 46. — С.1256); «Навряд чи можна знайти сповідників іншої релігії, котрі б так погано розуміли свою віру, як саме сини православної церкви» (Церковный общественный вестник. — 1913. - № 25. — С.25). [95]

На фоні загального морального падіння навіть релігійні свята сприймалися народом, як привід до суцільного пияцтва. Особливо гучно святкувалися Масляниця, Великдень. У Масляницю було небезпечно виходити з дому. Кожну ніч збирали трупи вбитих і непритомно п'яних. На Великдень прості люди заповнювали корчми (кабаки), а ночами, як і в Масляницю, траплялися вбивства. [96]

Водночас сильно процвітала віра у чаклунів та чаклунство.

Відомо, що така освічена людина, як Васілій Голіцин, мав удома власного чаклуна. Не дочекався, видно, від нього бажаного, спалив його у бані. Надворі був 1689 рік. Під час заворушень 1603 року у Москві чаклуни вирізали з трупів жир для виготовлення ліків. Дім тогочасного московита-православного був наповнений домовиками, кікіморами, банниками, запічниками, чердачниками, підвальниками та іншими створіннями. Їх могли бачити тільки маленькі діти і молоденькі непорочні дівчата. Дивно, чому за народним повір'ям всяку нечисть можуть бачити тільки непорочні діти? В інших народів діється навпаки. [97]

Незважаючи на свій жалюгідний стан, московська церква відрізнялась, як уже було сказано вище, повною відчуженістю у ставленні до інших християнських церков, особливо до католицької церкви. Очевидно, причиною цього були не догматичні відмінності, а якась малозрозуміла містична боязнь і ненависть. Історик А.С.Ахієзер у своїй праці «Россия: критика исторического опыта» [98] вбачає в московському православ'ї маніхейські впливи. Вчення Мані виникло в Ірані в III ст. н.е. і набуло доволі широкого розповсюдження. За його вченням, світ поділений на дві сили:

Зло (матерія) і Добро (світло), і є вони рівноправними началами, що перебувають у постійній боротьбі. У московській інтерпретації Зло — Захід, Добро — їхнє православ'я. Завдяки церкві ця система поглядів проникла в суспільство. Тому в російському народі і досі таке відчуження до Заходу. На цій основі виникло в московському народі поняття «гнилого Заходу». На основі негативного ставлення до європейської цивілізації виростала московська церква, а також ціла культура. Виходячи з цього, ініціювались доленосні рішення у внутрішній і зовнішній державній політиці, і на цьому грунті розвивалися основні політичні ідеї імперії.

Відчуження московської церкви від інших православних церков дійшло до такого ступеня, що не признавалося хрещення священиками Київської митрополії. 16 грудня 1620 року московський Собор на чолі з патріархом Філаретом постановив православних іммігрантів з Польщі і Литви піддавати «виправленню у вірі». [99] Патріарх Нікон у 1655 році розпорядився, щоб усіх, котрі були хрещені «неправильно», тобто через поливання свяченою водою — охрестити повторно. [100]

До «черкасів», так називали українців у Московії в XVII столітті, ставилися як до чужих і називали «поливанцями», оскільки обряд хрещення у нас відбувався через поливання голови дитяти свяченою водою, тоді як у них дитину занурювали у воду. Інколи московські попи внаслідок надмірного вживання горілки топили дітей, тобто хрестини закінчувалися панахидою. Мали місце випадки, коли бралися перехрещувати «черкасів», котрі, на їх думку, були хрещені «неправильно». Як бачимо, у той час, коли ідея «єдинокровного братства» ще не визріла в умах московської еліти, ніхто українців братами не називав, вживалася тоді назва «черкаси».

Специфічною була реакція значної частини народу на церковні реформи патріарха Нікона, які він проводив у середині XVII століття. Одним з його заходів було виправлення церковних книг, в яких були допущені численні помилки. Московське духовенство і ченці-переписувачі не були перевтомлені науками, тому не могли похвалитися високою грамотністю. До виправлення книг були запрошені ченці з Києва. Зустріли їх вороже, прозвали «нехаями». Ці знов відповідали їм насмішками над московським невіглаством. Дехто навіть припускав, шо причиною церковного розколу стала поведінка київських ченців. [101] Звичайно, що це не могло бути причиною однієї з найбільших трагедій російського народу.

Одним із реформаторських заходів патріарха Нікона було введення звичаю (з 1654 р.) хреститися трьома пальцями замість двох, як було раніше. Однак ці дуже позірні християни по-дикунськи запротестували. Московське суспільство було переконане, що Москва є третім Римом, тобто центром правдивого християнства, і деякі реформи патріарха Нікона зрозуміли, як намагання наблизитися до католицизму.

Самоізоляція московської церкви посилювалася месіянською ідеєю нести у світ «правдиве християнство». «Розкольники», як їх стала пізніше називати офіційна православна церква, або старовіри звинувачували патріарха Нікона в запроданстві на користь католицизму. Вони оголосили його перевтіленим сатаною і відмовились виконувати його настанови. Таке ж ставлення проявляли до царя і держави. Репресії з боку церковної ієрархії і царської влади проти них закріпило розкол у московському православ'ї. У відповідь розкольники здійснили масові акти самоспалення, вважаючи це мучеництвом во ім'я «правдивої віри». До початку 1690 року таким чином загинуло близько 20 тисяч людей.

Самоспалення як вияв протесту проти репресій траплялося до початку XX століття.

Кількість людей, котрі закінчували життя самогубством через спалення одноразово, сягала страшної цифри — 2700 осіб. [102] У старовірів ще більш яскраво проявлялося маніхейство, ніж в офіційній церкві. І.Яковенко у статті «Критика исторического опыта» пише: «Маніхейство старовірів виходило із одвічної боротьби Росії із Заходом. І зло для них було західного походження, а суспільство — полем споконвічної боротьби багатих і бідних (! — Авт.). В уявленні про Зло старовіри включили елементи утилітаризму, пристрасті до земних благ, «утроби», котра стала уособленням пороків. Тут доречно згадати про нашу інтелігенцію з її ставленням до «обивателя», «ковбаси» та ідеями про те, що «людина вище ситості». [103] У московській свідомості зло, яке втілене в Заході, залишилось незмінною домінантою протягом століть. Незмінною залишалася ненависть до людей, від яких це зло і з якими треба боротися до повного їх знищення.

Фанатична ненависть старовірів до невід'ємних інститутів усякого нормального суспільства відіграла трагічну роль в російській історії XX століття і виникнення в цій частині світу Царства Сатани. У зв'язку з цим зупинимо свою увагу на організації старовірського руху, завдяки якій їм вдалося зберегти свою віру, незважаючи на нелюдські переслідування, протягом понад двох з половиною століть.

Старовіри своїм ставленням до влади створювали сприятливе середовище для багатьох політичних і соціальних виступів. Московський історик О.Шахназаров пише: «Усі соціальні потрясіння кінця XVII–XVIII століть були пов'язані з розколом на «ніконіанство» і «старовірство». Першим повстав Соловецький монастир. Через три роки Степан Разін. Наступили бунти стрільців у 1682 і 1698 роках, бунти на Дону 1687 і 1698 рр., у Саратові — 1693 р., на Північному Кавказі — 1695 року. В першій чверті XVIII ст. — Астраханський і Тарські бунти. Почалося затяжне повстання Кондратія Булавіна на Дону. Згодом — повстання Ємельяна Пугачова». [104]

Жорстокі поразки змусили старовірів шукати шляхів, щоб вижити в умовах наростаючого терору проти них. Коли цар Петро І наказав провести перепис старовірів (1716 р.) з метою подвійного оподаткування, частина їх вирішила «записатися», що давало можливість легально сповідувати віру батьків. Так звані «записні» залишилися в меншості. «Незаписні», котрі становили переважну більшість, розділилися порівно на тих, хто затаївся і удавав парафіян Російської православної церкви (РПЦ), хоч до церкви приходив лишень для реєстрації шлюбів і новонароджених, що давало право володіти майном і правом спадковості. Більше церковним життям вони не цікавилися. Насправді це були по-своєму віруючі люди, які належали до підпільних релігійних общин. Другу половину «незаписаних» становили «бігуни», котрі не стояли на жодному обліку, й успішно ховались завдяки прекрасно організованій конспірації. Тим самим уникали платити податки. [105] Царський уряд не міг не цікавитися таким непевним елементом, котрий проживав у межах держави і не сприймав її законів, релігії, ідеології. Зацікавлення мало не стільки економічний характер (велика кількість платників податків), скільки політичний. Виникла потреба провести врешті перепис цього «народу в народі», але усі відомі спроби не увінчалися успіхом. Результати перепису у різних авторів, спеціально створених комісій були відмінні настільки, що статистичні дані не могли становити основи для яких-небудь практичних висновків. Згідно з останнім висновком оберпрокурора Синоду про кількість старовірів (1904 р.) їх нарахували близько двох мільйонів. За підрахунками відомих політичних діячів тогочасної Росії (це після 1905 р.), котрі мали свої джерела інформації і були зацікавлені у виясненні цього питання, число старовірів становило в десять разів більше. Неабияка плутанина з результатами підрахунку чисельності старовірів закінчилася несподіваною цифрою — 37 млн. [106] Та сталося це вже у 1917 році. Те, що старовірів є чимало, що вони добре організовані в межах своїх общин, що вони ненавидять існуючу владу на чолі з царем і РПЦ було відомо, але виявлена їх правдива кількість шокувала багатьох, хто усвідомлював потенційно руйнівну силу цього деструктивного (з точки зору держави) елементу.

Старовіри давно в силу свого релігійно-ідеологічного світогляду і високої організованості звертали на себе увагу політичних дисидентів і ліберальних інтелігентів: Герцена, Огарьова, Добролюбова, Бакуніна, Кропоткіна. Різні за ідеологією, політичними поглядами, вони мислили, яким чином використати цю силу для повалення самодержавства. Особливо активно працювали серед старовірів народовольці: Михайлов, сестри Фігнер, Соловйов (страчений за участь у замаху на Олександра II), Софія Перовська, а також відома есерка Брешко-Брешковська. Цікавили їх, між іншим, принципи старовірської конспірації. Від старовірів походить і представницька форма правління — «Советы», а конкретно від одного з відламів старовірства — «безпоповців». Вони вибирали «советы», а ці наставників, котрі заміняли їм священиків. «Совєти» діяли там, де знаходилися одновірці. Це міг бути навіть цех на підприємстві. Молились вони по декілька разів на день. А оскільки при молитві не міг бути присутній православний, то намагалися працювати у підприємця-старовіра. Влаштуватися на роботу до підприємця-старовіра не було складно: деякі дослідники стверджують, що на початку XX століття їм належало 60 % промислового капіталу Росії. Принцип заводських старовірських організацій ліг в основу утворення первинних організацій РСДРП(б). [107] Таким чином, старовірська релігія перекочувала в робітничі селища і міста.

Нагромаджений старовірами капітал почав відігравати важливу роль в економіці держави. З їх середовища вийшли такі відомі банкіри і промисловці, як Рябушинські, Сава Морозов. Останній фінансове підтримував соціал-демократів. Від великого капіталу до політики менше одного кроку. Верхівка старовірів змушена була відійти від традиційної самоізоляції. В Росії після 1905 року почало бурхливо розвиватися громадське і політичне життя, і вона (верхівка — Ред.) не могла стояти осторонь цих процесів. Тим більше, що великі гроші вимагають захисту з боку держави і законодавчих органів. Верхівка поволі почала відходити від ортодоксального старовірства. Завдяки своїм впливам в Думі у 1917 році бачимо в уряді старовірів: А.І.Гучкова (військовий міністр), Д.В.Сироткіна (голова Військово-промислового комітету), А.В.Карташева (міністр віроісповідань). Саме Гучкову випала історична місія приймати від царя акт зречення від престолу. Врешті здійснилася мрія багатьох поколінь старовірів про повалення сатанинської влади. Із заклятих ворогів залишилася тільки РПЦ, впливи якої в народі катастрофічне зменшувалися внаслідок підтримки нею кривавої війни і непопулярних урядів. Розплата повинна була наступити. Не тільки революційні партії проявили велику зацікавленість старовірами, але й старовіри молодшого покоління поповнювали їхні ряди. Найближчою їм була серіал-революційна партія. Старовіри знаходили в її засадах багато їм співзвучних, поглядів особливо в негативному ставленні есерів до приватної власності. Відвернулись вони ьід партії після того, як есери оголосили, що чекають на допомогу революціонерів інших країн.

Після 1905 року багато дискримінаційних законів стосовно старовірів відмінили й солідарність серед старовірських організацій, а також самоізоляція від суспільства почала слабнути. Молодь починає цікавитися політикою, а дехто й вступати до партій, котрі їм більше до душі, котрі ближче їхньому світогляду. Неважко здогадатися, що це були за партії. Деякі зробили кар'єру навіть у більшовиків: «всесоюзний староста» Калінін, [108] член Політбюро Молотов, [109] член Політбюро Суслов, [110] репресований в 30-их роках Риков. Останній походить з північної слободи Кукарка, що і Молотов.

Таким чином створилася ненормальна і безвихідна ситуація, коли одна частина народу ненавиділа усіх інших, а точніше палала ненавистю, вважаючи іншу частину чужою, ворожою. Ненависть та була тим страшнішою, що випливала з релігійних переконань. Для них, як уже було зазначено вище, сам цар був втіленим сатаною, сатанинською була влада і усе, що від влади походило, а також офіційна православна церква на чолі з патріархом. Не дивно, що зненавиджені не почували себе затишно в цій атмосфері. Вона продовжувала більш чи менш усвідомлену тривогу в освіченому суспільстві, непевність за майбутнє, і врешті, своє власне буття.

Це знаходило відображення у творчості окремих письменників, котрі тонше відчували скриті настрої народу, ніж інші верстви, і передавали це у формі передбачень, а навіть пророцтв. На цей феномен у російській літературі звернув увагу відомий християнський філософ Ніколай Бєрдяєв. У своїй праці «Истоки и смысл русского коммунизма» він пише, що уже Пушкін «відчував в російському народові бунтарську стихію і передбачував можливість «російського бунту безглуздого і нещадного». [111] Щось від цієї ворожої народної стихії передалось самому Пушкіну, і він грішить такими рядками:

«Самовластительный злодей,

Тебя, твой род я ненавижу,

Твою погибель, смерть детей

С жестокой радостью я вижу».

Процитовані слова, на наш погляд, не віддзеркалюють світогляд Пушкіна, а проникли у свідомість поета під час спілкування з простим народом. Знаємо, що він його не цурався, цікавився селянським повстанням під проводом малороса Пугачева і навіть дістав царський дозвіл на вивчення архівних документів того часу. Іншому поету Ю.Лєрмонтову належить апокаліптична візія майбутнього Росії, і описана вона у вірші ще у 1830 році. [112] З позиції сьогоднішнього дня можемо назвати її пророчою. Ось вона:

«Настанет год — России черный год -

Когда царей корона упадет,

Забудет чернь к ним прежнюю любовь,

И пища многих будет смерть и кровь;

Когда детей, когда невинных жен

Низвергнутый не защитит закон;

Когда чума от смрадных, мертвых тел

Начнет бродить среди печальных сел.

…

И горе для тебя! Твой плач, твой стон

Ему тогда покажется смешон».

Вірш називається «Провидіння» («Провидение»). За 87 років до більшовицької вакханалії поету удалося передбачити усі страхіття цієї доби. Майже біблійне пророцтво! Визначний поет Ф.І.Тютчев (1803–1873) вважав, що «на світ насувається страшна революція». Він передчував історичні катастрофи, торжество «хаотичних сил». [113]

Ф.М.Достоєвський (1821–1881) у повісті «Бесы» попереджував, що на місце нешкідливих дисидентів-балакунів на зразок Верховенського приходить нове покоління революціонерів, котре зобразив в особі його сина Петра. Він уже представляв собою грізну деструктивну силу, яка відкидала усяку мораль і для досягнення своєї мети — знищення існуючого ладу і глибоко чужого їм суспільства — не зупиниться ні перед чим. Для них всі методи боротьби годилися.

Не можна сказати, що попередження не було сприйняте суспільством, але поговорили, поговорили і на цьому закінчилося. Результати відомі.

Недооцінений і призабутий російський письменник, публіцист, соціолог, художник Константін Лєонтьєв (1831–1891) цікавий для теми про передчуття і пророцтва в російській літературі. Як пише Н.Бєрдяєв: «Уже у 80 роки він відчуває, що Росія фатально йде до революції і провіщає, якою буде та революція. Комуністичну революцію він передбачав більш точно і детально, ніж Достоєвський. Він провіщає, що революція буде тиранічною і кривавою, що вона буде не ліберальною, а комуністичною, що в ній не будуть проголошені права і свободи і буде повалена ниць ліберально-радикальна інтелігенція. Революція не буде гуманною, і їй знадобляться давні інстинкти володарювання і підпорядкування. Російський комунізм поведе за собою народи Сходу і піде нищити буржуазний світ Заходу». [114]

Елітарний поет Блок (1880–1921) сам стане жертвою умов, породжених революцією, а саме від голоду. Росія, котра була найбільшою за територією державою світу з невичерпними природними і людськими ресурсами, з величезним економічним потенціалом, для поета — якась країна, загублена у ворожому світі, поглинута безкінечними просторами:

«За снегами, лесами, степями

Твоего мне не видно лица.

Только ль страшный простор пред очами,

Непонятная ширь без конца?»

Не бачить він в Росії ні світової імперії, ні Третього Риму, не бачить ні «найхристиянішого і богоносного народу»:

«Утопая в глубоком сугробе,

Я на утлые санки сажусь.

Не в богатом покоишься гробе

Ты, убогая финская Русь!» [115]

Не має Блок для цієї «убогої фінської Русі», де «Чудь начудила, да Меря намерила гатей, дорог да столбов верстовых…» добрих вістей. Він бачить її не на ложі, усипаному пелюстками троянд, а в домовині (гробу) свою бідну фінську Русь. Це метаморфоза, але наскільки знакова! В тому ключі вимальовується йому апокаліптична візія майбутнього,

«… когда свирепый гунн

В карманах трупов будет шарить,

Жечь города, и в церковь гнать табун». [116]

Вірш написаний, як попередження для Заходу, якщо він не прийме умов миру і спробує задушити революцію. В своєму щоденнику від 11.01.1918 року висловив такі наївні думки: «… якщо знищите нашу революцію, значить ви уже не арійці більше, і ми щиро відчинимо ворота на Схід… і на вас проллється Схід… Ми варвари? Добре же. Ми і покажемо вам, що таке варвари…» [117] I показали. Тільки не треба було чекати гунів з далеких земель. Вони виявилися в самій російській державі, тут же під боком.

Останній з трагічних провидців Вєлімір Хлєбніков належав до групи модних у дореволюційні часи поетів-модерністів і знали його в літературних колах Петербурга не тільки як поета, але й людину з дуже оригінальними поглядами на поезію і світ. Крім неабиякого поетичного таланту мав беззаперечний дар передбачення, що видно з «Відозви до слов'ян» його авторства, вивішеної в Петербурзькому університеті. В ній, а це був 1908 рік, Хлєбніков передбачив світову війну. Він прагнув розробити науковий метод передбачення. Хлєбніков опрацював таку методику, де на основі математичних розрахунків можна було обчислити дати доленосних подій для держави. Користуючись нею, він передбачив що в 1917 році відбудеться «падіння держави» і «падіння свобод» під натиском зі Сходу або зі Заходу». [118] Відтворити цю методику на основі його фрагментарних записів виявилося неможливим.

Країна, де бушували, як у пекельному казані, недобрі пристрасті, не могла сподіватися кращої долі. І до сьогоднішнього дня майбутнє Росії немов в тумані. Як той, що падає, ловить конвульсійно за поли сусідів, щоб втриматися на ногах, Росія притягує до себе тих, що найближче, але це вже не шлях до порятунку. Необхідно щось кардинально міняти.

З наведеного вище тексту видно, що свідомий чи менш свідомий страх перед значною частиною свого народу був повсякчас присутній у керівних владних структурах. Ціла низка рішень у внутрішній політиці уряду, незрозумілих для Заходу, випливала з цього гнітючого почуття.