Велика маленька брехня

Розділ перший

— Геть не скидається на доброчинну вечірку, — сказала пані Петті Пондер Марії-Антуанетті. — Більше схоже на бійку.

Кицька не відповіла. Вона дрімала на дивані і вважала шкільні вечірки нецікавими.

— Нецікаво тобі, еге ж? Хай їдять торт! Так ти думаєш? Вони багато тортів їдять, хіба ні? Усі ті вітрини з тортами. Господи! Та не думаю, що їхні мами їдять солодощі. Вони такі кощаві, еге ж? Зовсім, як ти.

У відповідь на комплімент Марія-Антуанетта примружила очі. Уся ця пісня про «хай вони їдять собі торт» застаріла ще років сто тому, та й вона недавно чула, як одна із внучок пані Пондер сказала, що фраза мала б звучати «нехай їдять тістечка», та й Марія-Антуанетта взагалі такого не казала.

Пані Пондер взяла пульт від телевізора та зменшила гучність шоу «Танці з зірками». Раніше вона зробила голосніше через шум зливи, але тепер дощ ущух.

Хтось кричав. Злісні крики пронизували тишу холодного нічного повітря. Пані Пондер було боляче це чути, ніби вся ця злість була спрямована на неї (у пані Пондер була недобра мама).

— Господи. Думаєш, вони сваряться через столицю Гватемали? Ти знаєш, яка столиця Гватемали? Ні? От і я не знаю. Треба поґуґлити. І нічого так до мене усміхатися.

Марія-Антуанетта чхнула.

— Ходімо подивимось, що там таке, — енергійно сказала пані Пондер. Вона нервувала і через те храбрувала перед кицькою, достоту, як одного разу перед дітьми, коли її чоловік був у від’їзді, а вночі чулися дивні звуки.

Пані Пондер підвелася, спираючись на ходунки. Марія-Антуанетта прослизнула між ногами пані Пондер (вона не мала анінайменшого наміру демонструвати сміливість), а її власниця посунула ходунки коридором до задньої частини будинку.

Вікна її швацької майстерні виходили на подвір’я державної школи Пірріві.

«Мамо, чи ти здуріла? Ти ж не можеш жити так близько до школи», — вигукнула її донька, коли пані Пондер вперше замислилася, а чи не купити цей будинок.

Та їй подобалося вдень чути шалений гамір дитячих голосів на перервах, вона більше не водила автомобіль, тож їй було байдуже, що вулиця завжди забита тими величезними машинами, схожими на вантажівки, на яких нині всі їздять, і байдуже до жінок у великих сонячних окулярах, що перехилялися через кермо, щоб навздогін школяру вигукнути страшенно важливу інформацію про балет Гарієт, або заняття Чарлі у логопеда.

Нинішні жінки надто серйозно сприймають материнство. Маленькі заклопотані обличчя. Маленькі заклопотані дупи в обтислих спортивних штанях пливуть до школи. Волосся, стягнуте у хвостик, підстрибує в такт крокам. Очі пильно дивляться в екрани мобільних телефонів, що їх вони тримають у долонях, немов компас. Це смішило пані Пондер. Проте сміялася вона з любов’ю.

Троє її доньок, хоч і були старші, поводилися точнісінько так само. А ще вони були такі гарненькі.

Якщо вона сиділа на ґанку з чашкою чаю, або поливала квіти у садку, то зазвичай гукала до матусь, що проходили повз:

— Як ваші справи?

— О, купа справ, пані Пондер! Страшенно заклопотана! — гукали вони у відповідь, простуючи вулицею та тримаючи дітей за руки. Милі, приязні і зовсім трішки співчутливі, адже вони нічим не можуть допомогти. Вона ж така стара! А вони такі заклопотані!

Батьки — а їх на «пробіжці до школи» дедалі більшало — були іншими. Вони майже ніколи не поспішали, ­йшли вулицею розмірено та розслаблено. Нічого серйозного. Усе під контролем. Саме це вони хотіли сказати. Пані Пондер по-доброму кепкувала і з них також.

Та нині, здавалося, батьки зі школи Пірріві поводилися вкрай погано. Вона підійшла до вікна та відхилила мереживну фіранку. Нещодавно школа заплатила за захист для вікон її дому, після того, як крикетний м’яч розтовк вікно та ледь не вбив Марію-Антуанетту. (Група третьокласників вручила їй листівку з написаними від руки вибаченнями, яку вона і досі зберігає на холодильнику).

По той бік ігрового майданчика стояв двоповерховий будинок із піщаника, на другому поверсі будинку розміщалася актова зала, а ще великий балкон з видом на океан. Пані Пондер ходила туди на кілька прийомів: лекцію місцевого історика, обід, влаштований Друзями бібліотек. То була доволі гарна зала. Часом колишні учні святкували там свої весілля. Саме там мала б відбутися шкільна вечірка на честь доброчинної вікторини. Вони збирали гроші на розумні дошки (і що воно таке?). Звісно, запросили пані Пондер. Її близькість до школи якимось кумедним чином надавала їй почесного статусу, хоч ніхто з її дітей чи внуків там не навчався. Вона сказала: дякую за запрошення, але ні. Бо вважала, що шкільні заходи без дітей не мають сенсу.

У тій само кімнаті проходили щотижневі збори школярів. Щоп’ятниці пані Пондер влаштовувалася у майстерні з чашкою чаю «Англійський сніданок» та імбирно-горіховим печивом. Дитячий спів, що лунав із другого поверху школи, розчулював її до сліз. Вона не вірила в Бога, хіба лиш у ті миті, коли співали діти.

Але зараз ніхто не співав.

Пані Пондер чула, як хтось гучно лаявся. Вона не була ханжею щодо лайки, її старша донька лаялася, як солдафон, але було сумно та неспокійно чути, як хтось жене триповерхові матюки у місці, де зазвичай лунає дитячий сміх.

— Ви що там всі понапивалися? — запитала вона.

Її забризкане дощем вікно розташовувалося на рівні вхідних дверей — і раптом люди почали виходити. Спалахнули вуличні ліхтарі та освітили вимощений кахлями майданчик навколо входу до школи — немов сцену для вистави. Клубочився туман, і це додавало ще більшого драматизму сцені.

Дивне то було видовище.

Батьки у школі Пірріві мали чудернацьку пристрасть до костюмованих вечірок. Доброчинної вікторини було недосить. Із запрошення вона знала, що якийсь мудрагель вирішив влаштувати вечірку «Одрі та Елвіс», а це означало, що жінки мали вдягнутися як Одрі Хепберн, а чоловіки — як Елвіс Преслі. (То була ще одна причина, чому пані Пондер відхилила запрошення. Вона завжди ненавиділа виряджатися). Виявилося, що найпопулярніший образ Одрі Хепберн — з фільму «Сніданок у Тіффані». Усі жінки були одягнені у довгі чорні сукні, маленькі рукавички та намиста з перлів. Чоловіки ж вирішили віддати шану останнім рокам Елвіса і одягнулися у білі комбінезони з блискучими коштовностями та глибокими вирізами. Жінки виглядали гарно. Бідолашні чоловіки — жалюгідно.

Пані Пондер бачила, як один Елвіс вмазав іншому у щелепу. Той заточився, відступив назад та зачепив Одрі. Два Елвіси схопили його та кудись відтягли. Одрі затулила обличчя руками та відвернулася, ніби не могла дивитися на все це. Хтось крикнув:

— Припиніть!

І справді. Про що подумають діти?

— Може, мені слід подзвонити у поліцію? — сказала вголос пані Пондер, але потім почула звук сирени, і в ту ж мить на балконі заверещала жінка.

Габрієль: Знаєте, не те щоб у цьому були задіяні лише мами. Без батьків нічого б не сталося. Гадаю, все почали мами. Ми, так би мовити, були основними гравцями. Мамуні. Ненавиджу слово «мамуня». Воно якесь неоковирне. «Мамуся» краще. Через «с». Мамуся звучить худіше. Треба змінити правопис. У мене, до речі, проблеми зі сприйняттям тілесного образу. Та й у кого їх немає, правда?

Бонні: Це все страшне непорозуміння. Почуття людей образили, все закрутилося і вийшло з-під контролю. Так буває. Усі конфлікти можна відстежити до моменту, коли хтось зачіпає почуття іншого, хіба не так? Розлучення. Світові війни. Судові процеси. Ну, може, не кожен процес. Хочете трав’яного чаю?

Стью: Я вам розкажу, чому це сталося. Просто жінки не вміють відпустити ситуацію та заспокоїтися. Я не кажу, що хлопці зовсім ні в чому не винні. Та коли б дівчат не вкусив якийсь бісів ґедзь… Може, це і звучить по-сексистськи, та насправді то лише правда життя, запитайте в будь-якого чоловіка, не отих претензійних метросексуалів, а справжнього мужика, запитайте у справжнього мужика, і він вам скаже, що жінки — олімпійські чемпіонки з образ і сварок. Бачили б ви мою дружину в ділі! А вона далеко не найгірша з них усіх.

Панна Барнс: Це все надмірна опіка. Раніше, до Пірріві, я думала, що це перебільшення, усе те, що кажуть про батьків, буцімто вони надмірно опікуються своїми дітьми. Тобто, мої мама і тато мене любили, вони цікавилися моїми справами, але ніколи не втрачали через мене кебету.

Пані Ліпманн: Це трагедія, і всім дуже шкода. Ми всі намагаємося рухатися далі. Більше коментарів у мене немає.

Керол: А я думаю, у всьому винен Клуб еротичної книжки. Та, на жаль, ніхто не поділяє моєї думки.

Джонатан: У Клубі еротичної книжки немає нічого еротичного. Я запевняю.

Джекі: А знаєте, я вважаю, що це феміністична проблема.

Харпер: Хто сказав, що все це бодай якось стосується фемінізму? Якого біса? Я вам скажу, з чого це все почалося. З інциденту у перший день підготовчої школи.

Грейм: Як я розумію, це все через конфлікт між мамами у декреті та мамами, що працюють. Як це називається? Мамські війни. Моя дружина у тому участі не брала. У неї на такі дурниці немає часу.

Тея: Вам, журналістам, просто подобається історія про французьку няню. Я сьогодні по радіо чула, як говорили про «французьку покоївку», хоч Джульєтта ніколи не була покоївкою. У Ренати була й домогосподарка. Ото щасливиці! У мене четверо дітей і ніхто не допоможе. Звісно, я не маю нічого проти мам, що працюють, я просто не розумію, навіщо вони взагалі заводили дітей.

Меліса: Знаєте, що, на мою думку, так усіх завело та роздратувало? Воші. Господи, я навіть не починатиму про це.

Саманта: Воші? Яким боком вони тут узагалі? Хто вам це сказав? Закладаюся, то була Меліса, адже так? Бідолашна, у неї аж синдром посттравматичного стресу сформувався, бо діти знову і знову приносили зі школи вошей. Вибачте. Це не смішно. Зовсім не смішно.

Детектив сержант Адріан Квінлан: Скажу прямо: це не цирк. Це розслідування убивства.