Вибрані романи

Передмова

Міґель де Унамуно наполягав, щоб я написав передмову до цієї книги, в якій він розповів неймовірну сумну історію мого доброго друга Ауґусто Переса та його загадкової смерті, і я не міг не написати її, бо побажання сеньйора Унамуно для мене наказ у прямому значенні цього слова. Я не дійшов до того крайнього гамлетівського скептицизму, що був притаманний моєму бідолашному другові Пересу, який, у підсумку, засумнівався навіть у власному існуванні, а проте я твердо переконаний, що не маю тієї якості, яку психологи називають незалежною волею, хоч мене і втішає та думка, що дон Міґель також її не мав.

Комусь із наших читачів може видатися дивним, що саме я, особа нікому не відома в республіці іспанського письменства, пишу передмову до книги дона Міґеля, який уже в ній відомий, тоді як давній звичай велить, щоб письменники більш відомі, у своїх передмовах, рекомендували читачам менш відомих або й зовсім невідомих колег. Але дон Міґель і я домовилися порушити цей шкідливий звичай і зробити навпаки, а саме: щоб чоловік нікому не відомий відрекомендував чоловіка відомого. Бо, власне кажучи, книги купують за текст твору, а не за текст передмови; і тому буде цілком природним, коли такий молодий початківець, як я, бажаючи здобути визнання, замість просити котрогось із ветеранів письменства, щоб той написав передмову до його твору, навпаки, попросить, щоб він дозволив йому написати передмову до однієї з його книжок. Я думаю, такий підхід сприяв би вирішенню проблеми одвічного протистояння між батьками й дітьми.

Власне, чимало зв’язків поєднують мене з доном Міґелем де Унамуно. Крім того, що в цій книжці, яку я радше назвав би рюманом, аніж романом — див. с. 135, де підтверджується, що термін рюман винайшов не хто інший, як я, — він описує чимало балачок і розмов, що відбувалися між нещасливим Ауґусто Пересом і мною, а також розповідає в ній про народження мого пізнього сина Вікторсіто, я, здається, маю якихось далеких родичів із доном Міґелем, позаяк моє прізвище носив один із його предків, згідно з глибокими й науково обґрунтованими генеалогічними дослідженнями мого друга Антоніна С. Папарриґопулоса, чоловіка у світі ерудиції дуже відомого.

Я не можу передбачити, як сприйме цей рюман та частина аудиторії, яка читає твори дона Міґеля, і зміниться чи не зміниться ставлення до нього після його прочитання. Ось уже деякий час я уважно спостерігаю, як воює дон Міґель із наївністю публіки, і я по-справжньому здивований тим, якою глибокою і щирою є ця наївність. У відповідь на свої статті, які він друкує в «Мундо графіко» та в деяких інших аналогічних виданнях, дон Міґель отримав кілька листів і журнальних вирізок, в яких яскраво висвітлено ті скарби наївної щирості та голубиної простоти, які досі збереглися в нашому народі. В одному з таких листів хтось із читачів звернув увагу на його фразу про те, що сеньйор Сервантес не був позбавлений таланту і, схоже, вона здалася йому нешанобливою; в іншому висловили розчулення з приводу його меланхолійних роздумів про опадання листя з дерев; ще в одному палко підтримали його заклик: «Оголосімо війну війні!» — бо йому боляче бачити, як люди помирають, хоч нібито ніхто їх не вбиває; а далі повторюють ту жменьку банальних істин, які він публікував, після того, як збирав їх по всіх кав’ярнях, клубах та нічліжках, де вони смерділи, загниваючи у вульгарності навколишнього середовища, й ті, хто їх повторюють, приписують їх йому; і навіть знайшлася добра душа, яка висловила своє обурення тим, що цей пустобрех дон Міґель узяв собі за звичку писати «Культура»[1] з великої К і ще вихваляється своїм умінням говорити цікаво, а насправді неспроможний гратися словами й утворювати каламбури, бо, як відомо, для цієї наївної публіки талант і геній означає тільки вміти гратися словами та створювати каламбури.

І добре ще, що ця наївна аудиторія, здається, не звернула увагу на ще одну з витівок дона Міґеля, який нерідко полюбляє перехитрувати самого себе, наприклад, написати статтю, а потім навмання підкреслити в ній кілька слів, перегорнувши аркуш, щоб не бачити, які ж саме слова він підкреслив. Коли він мені про це розповів, я запитав, навіщо він це робить, і той відповів: «А хіба я знаю... щоб повеселитися й пожартувати! Обхитрувати самого себе! І тому, що мені набридають слова підкреслені та подані курсивом. Це означає образити читача, назвати його тупим, означає сказати йому: „Пильнуй, чоловіче, пильнуй, бо тут є певний намір!“ І тому я рекомендував одному із сеньйорів, щоби він у статтях писав усі свої слова курсивом, аби публіка зрозуміла, що вони наповнені глибокими намірами від свого першого до останнього слова. Це така собі пантоміма текстів: намагатися передати в них рухами те, що не може бути виражене акцентом та інтонацією. І зверни увагу, мій друже Вікторе, як у газетах правого крайнього крила, того руху, який ми називаємо інтегризмом, зверни увагу на те, як там зловживають курсивом, капітеллю, великими літерами, усіма фокусами та ресурсами типографії. Пантоміма, пантоміма, пантоміма! Такою є простота їхніх засобів висловлювання або так вони собі уявляють наївну простакуватість своїх читачів. Треба закінчувати з примітивною наївністю таких методів».

А бувало, я чув, як дон Міґель стверджував, що так званий гумористичний жанр, який має цілковите право так називатися, не прижився в Іспанії, і немає надії, що він коли-небудь тут приживеться. «Ті люди, які називають себе тут гумористами, — каже він, — удаються або до сатири, або до іронії, або до нічим не скаламученої веселої дотепності. Називати гумористом, наприклад, Табоаду[2], означало би зловжити цим терміном. І немає нічого менш гумористичного, ніж шершава, проте ясна й прозора сатира де Кеведо, яка майже відразу переходить у проповідь. Із гумористів ми маємо лиш одного — Сервантеса, і якби він тепер прокинувся, як би посміявся, — казав мені дон Міґель, — з тих, хто обурюється, коли я визнаю за ним бодай якийсь геній, а насамперед, як би посміявся він із тих простаків, що сприймають на повному серйозі його найвитонченіші жарти! Бо немає найменшого сумніву в тому, що він сміється — сміється дуже серйозно, — що він глузує зі стилю рицарських романів і такі цитати, як, наприклад, „щойно рожевий Феб...“, що їх деякі наївні прихильники Сервантеса оголошують зразком високого літературного стилю, — це лише витончені карикатури на барокову літературу... Як, до речі, й сцена посвячення в рицарі, що нею закінчується третій розділ першої частини „Дон Кіхота“».

Наша публіка, подібно до будь-якої малокультурної публіки, вельми боязка й недовірлива, як і наш народ. Тут ніхто не хоче бути ані обшахрованим, ані пошитим у дурні, ані виставленим на посміх, і тому завжди, коли до нього хтось звертається, він хоче відразу знати, як має повестися і чи до нього забалакують жартома, чи всерйоз. Я сумніваюся, що в будь-якому іншому народі люди так дратуються, коли співрозмовник перемішує серйозні репліки з жартівливими, і хто з нас готовий зі стерпною іронією поставитися до ситуації, в якій він не знає, серйозною чи ні є пропозиція, яку йому щойно зробили. І майже неможливо собі уявити, щоби середньоарифметичний обережний іспанець зрозумів, що він повинен сприйняти сказане йому не тільки всерйоз, а й жартома, як щось правдиве і як щось іронічне й однаково важливе з обох позицій.

Дон Міґель полюбляє трагічний жарт і не раз мені казав, що не хотів би померти, не написавши трагічної комедії або комічної трагедії, але не такої, в якій би смішне або гротескне й трагічне змішувалися чи накладалися одне на одне, а такої, де вони зливалися б у щось одне неподільне й ціле. А коли я зауважив йому, що таке можливо собі уявити лише з погляду найневтримнішого романтизму, то він відповів: «Не заперечую, проте нічого не змінюється, коли ми називаємо речі різними іменами. Попри те, що я понад двадцять років вивчав класиків і навчав їхніх теорій, класицизм, який протистоїть романтизму, не увійшов у мою свідомість. Кажуть, метод стародавніх греків полягає в тому, щоб відрізняти, визначати, ділити; але мій передбачає сприймати речі невизначеними й перемішувати їх».

Таку систему поглядів, безперечно, можна назвати концепцією, а якщо сказати точніше, то це буде відчуття життя, яке я не наважуся назвати песимістичним, бо знаю, що це слово не подобається донові Міґелю. Така його переконаність — чи, радше, нав’язлива ідея, — що якщо його душа не безсмертна й не безсмертні душі інших людей, а також усіх живих створінь на землі, тобто вони не є безсмертними в тому значенні, в якому вважали їх такими наївні католики середніх віків, тоді, якщо так не є, немає нічого цінного й не існує зусилля, варте того, щоб його докласти. І звідси виникає доктрина глибокої нудьги, яка опанувала Леопарді[3], після того як загинула його висока самоомана, його віра в те, що він вічний. І це пояснює, чому найулюбленішими трьома авторами дона Міґеля є Сенанкур[4], Кентал[5] і Леопарді.

Проте цей суворий і жорсткий, безсистемний гумор не тільки завдає удару схильній до обережності вдачі наших людей, які хочуть знати, як їм поводитися, коли хтось звертається до них, він ще й дратує їх неабияк. Вони хочуть сміятися, але тільки для того, щоби поліпшити собі травлення й розвіяти свої турботи, а не для того, щоби повернути те, що вони недозволено проковтнули, а тим більше не для того, щоби перетравити свій клопіт. А дон Міґель уперто наполягає на тому, що коли ми намагаємося розсмішити людей, то робимо це не для того, аби внаслідок скорочення своєї діафрагми вони допомагали своєму травленню, а для того, щоби вони вибльовували те, що поглинули, бо для нас набагато очевиднішим стає сенс життя та всесвіту, коли наш шлунок вільний від ласощів та надмірної їжі. І він не визнає ані іронію без жовчі, ані стриманого гумору, бо каже, що там, де немає бодай трохи жовчі, немає й іронії, а стриманість перебуває у стані сварки з гумором або, як він воліє його називати, з ядучим гумором.

Усе це ставить перед ним вельми прикре і мало приємне завдання, про яке він говорить, що це не що інше, як масаж громадської наївності, як намагання з’ясувати, чи колективна винахідливість нашого народу мало-помалу стає гострішою та витонченішою. Бо він неймовірно дратується, коли хтось каже, що наш народ, а надто той, який живе на півдні країни, метикуватий і винахідливий. «Народ, який розважається битвою з биком і знаходить розмаїття та приємність у цьому примітивному видовищі, не може бути визнаний надто розумним», — каже він. І додає, що годі знайти примітивніший та затверділіший мозок, аніж мозок уболівальника кориди. Спробуйте зацікавити більш або менш гумористичними парадоксами того, кого приводить у шалене збудження вправний удар Вісенте Пастора![6] І він гостро осуджує блазенський ентузіазм оглядачів кориди, які здобувають популярність словами та каламбурами, що розвеселяють і тішать вуличних волоцюг.

Якщо ж ми ще й згадаємо про те, що він полюбляє розважатися, але не каламбурами, а метафізичними ідеями, то буде зрозуміло, чому так багато людей відмовляються читати його твори — одні тому, що від такого читання їм починає боліти голова, а інші тому, що позаяк sancta sancte tractanda sunt, тобто до святого треба ставитися свято, то вони вважають, що на такі матерії не можна дивитися з іронією та насмішкою. Проте на це він відповідає, що не розуміє, чому повинні прикидатися, що йдеться про серйозні речі, духовні діти тих, хто мав звичку глузувати з найсвятішого, тобто з тих вірувань і надій, які приносили найбільшу втіху їхнім братам. Якщо були люди, які глузували з Бога, то чому ми не можемо глузувати з Раціонального Розуму, Науки й навіть Істини? І якщо в нас відібрали нашу найдорожчу й найзаповітнішу життєву надію, то чому нам не дозволено геть усе змішувати, щоб убивати час та вічність і бодай якось помститися?

Неважко також припустити, що хтось почне запевняти, ніби в цій книжці є уривки непристойні або, якщо висловити це іншим словом, порнографічні; проте дон Міґель подбав про те, щоби пояснити мені дещо з того, що могло здивувати мене в його рюмані. І я готовий протестувати проти такого звинувачення і стверджувати, що грубощі, на які можна натрапити в його творі, не мають наміру ані розбудити апетит гріховної плоті, ані не ставлять перед собою іншої мети, крім як бути відправним пунктом для інших міркувань.

Та відраза, з якою дон Міґель ставиться до порнографії, добре відома всім, хто його знає. І це пояснюється не тільки сучасними уявленнями про мораль, а й тим, що він дотримується думки: надмірна стурбованість проблемами плоті завдає великої шкоди розуму. Письменники порнографічного або просто еротичного спрямування здаються йому менш розумними, більш убогими інтелектуально — словом, дурнішими. Я чув, як він висловив свою переконаність у тому, що із трьох пороків, класичної трійці, — жінки, азартні ігри й вино — два перші руйнують розум набагато більше, ніж третій. І це при тому, що сам дон Міґель п’є лише воду. «Із п’яним можна поговорити, — сказав він мені одного разу, — й навіть почути від нього щось розумне, але хто може витримати розмову з картярем або розпусником? Ви знайдете там розум на рівні вболівальника кориди, який перебуває на вершині цілковитого ідіотизму».

Але з другого боку, мене не дивує, що еротика іноді легко поєднується з метафізикою, бо я вірю в те, що наші народи, як це показують нам їхні літератури, стають воїнами та священнослужителями, щоби згодом повернутися до еротики й метафізики. Поклоніння жінці спочатку збігалося з поклонінням витонченим методам концептуального сприйняття світу. Духовне дерево наших народів показує, насамперед у добу середніх віків, що варварське суспільство було схильне до релігійної, містичної та войовничої екзальтації — меч у руці воїна поєднується з хрестом там, де він його стискає; але на жінку тоді мало звертали увагу й вона посідала другорядне місце у світогляді того суспільства, а суто філософські ідеї спали, загорнуті в теологію, у християнських монастирях. Еротичне й метафізичне розвивалися поряд. Релігія — войовнича; метафізика — еротична або любострасна.

Саме релігійність робить чоловіка створінням войовничим і схильним битися, а може, навпаки, схильність битися приводить його до релігії, а з іншого боку, метафізичний інстинкт, цікавість пізнати те, що не має для нас великого значення, словом, первісний гріх робить чоловіка істотою чуттєвою або можна, навпаки, припустити, що саме чуттєвість розбуджує в ньому, як і в Єві, метафізичний інстинкт, прагнення пізнати науку добра та зла. А ще існує містика, метафізика релігії, яка народжується з чуттєвості войовничості.

Дуже добре знала про все це афінська куртизанка Теодота, про яку Ксенофонт[7] розповідає у «Спогадах», про її розмову із Сократом, і про те, як вона запропонувала філософу, зачарована його спроможністю досліджувати істину — чи радше допомагати їй народитися, — стати для неї звідником і допомагати їй знаходити друзів. (Стати її синфератесом, помічником у полюванні, як розповідає нам дон Міґель, професор грецької мови, якому ми завдячуємо це надзвичайно цікаве спостереження). І в усій тій надзвичайно цікавій розмові між Теодотою, куртизанкою, і Сократом, філософом-акушером, дуже чітко можна бачити тісну спорідненість, яка існує між двома професіями, і як філософія у своїй великій і важливій частині є звідництвом, а звідництво — також філософією.

А якщо воно й не зовсім так, як я кажу, то навряд чи хтось став би заперечувати, що ця ідея цікава.

Проте я не можу не звернути увагу на те, що цим своїм розрізненням між релігією та войовничістю, з одного боку, і філософією та еротикою — з іншого, я розійшовся в поглядах зі своїм улюбленим учителем дон Фульхенсіо Ентрамбосмарес дель Аквілоном, про якого дон Міґель так детально розповів у романі або рюмані «Кохання й педагогіка». Річ у тому, що видатний автор «Ars magna combinatoria»[8] стверджує: релігію войовничу й релігію еротичну, метафізику войовничу й метафізику еротичну, еротику релігійну й еротику метафізичну, войовничість метафізичну й войовничість релігійну і, з другого боку, релігію метафізичну й метафізику релігійну, еротику войовничу й войовничість еротичну — усе це необхідно розглядати окремо від релігії релігійної, метафізики метафізичної, еротики еротичної і войовничості войовничої. Це утворює шістнадцять бінарних протиставлень. І я вже не згадую про можливі потрійні сполучення, наприклад, про релігію метафізично-еротичну або про метафізику войовничо-релігійну! Але я не наділений ані невичерпним комбінаторним генієм дона Фульхенсіо, ані тим паче неподоланною схильністю все змішувати та робити невизначеним, притаманною дону Міґелю.

Дуже несподіваним виявився для мене фінал цієї повісті й та версія, якою дон Міґель пояснює смерть мого нещасливого друга Ауґусто. Я вважаю цю версію хибною, але не годиться сперечатися в передмові з автором, якого ти рекомендуєш читачам. Але щоб очистити своє сумління, я вважаю обов’язком висловити глибоку переконаність у тому, що Ауґусто Перес здійснив свій намір накласти на себе руки, про який він мені повідомив під час нашої останньої зустрічі, і зробив це насправді, а не обмежився в ідеалі бажанням, якого реально так і не виконав. Я вважаю, що маю вирішальні докази на підтримку своєї думки; цих доказів так багато, що вони переводять мою особисту переконаність у сферу позитивного знання.

На цьому закінчую,

Постпередмова

Я хотів би посперечатися з деякими твердженнями Віктора Ґоті, автора передмови до мого роману, та позаяк мені відома таємниця його існування — таємниця існування Віктора Ґоті, — то я волію покласти на нього всю відповідальність за все, що він написав у своїй передмові. Адже я сам попросив його її написати, заздалегідь — або, як-то кажуть, апріорі — зобов’язавшись прийняти її такою, якою він мені її подарує, тому я не можу вимагати, щоби він її переробив або, щонайменше, зробив у ній якісь виправлення — як-то кажуть, апостеріорі. Але чому я повинен миритися з певними його оцінками, не оцінивши їх?

Не знаю, наскільки дозволено користатися відвертістю, можливою лише в лоні дуже близької дружби й виносити на публіку думки та оцінки, що їх не призначав для неї той, хто їх висловлював. А Ґоті у своїй передмові досить нетактовно дозволив собі опублікувати ті з моїх думок, які я ніколи не мав наміру робити публічними. Або, принаймні, ніколи не збирався публікувати їх у тій відвертій і грубій формі, в якій висловлював їх у приватній дружній розмові.

А щодо його твердження про те, що нещасливий... Хоча чому нещасливий? Ну гаразд, припустімо, він справді був нещасливим. Тож, повторюю, його твердження, що нещасливий, чи яким там він був, Ауґусто Перес наклав на себе руки, а не помер так, як я описую його смерть, тобто саме так, як мені хотілося її описати, примушує мене лише усміхнутися. Такі думки й справді заслуговують не більш, як на усмішку. І мій друг та автор передмови до мого роману мусить бути дуже обережним, обговорюючи в такий спосіб мої рішення, бо якщо він надто мене роздратує, то я з ним зроблю те саме, що зробив зі своїм другом Пересом, тобто дозволю йому померти або вб’ю його замість лікаря. А лікарі, як відомо моїм читачам, завжди стоять перед дилемою: або дозволяють своєму хворому померти від страху вбити його, або вбивають його зі страху, що він помре. А тому я спроможний убити Ґоті, коли побачу, що він помирає, або дозволю йому померти, якщо побоюся вбити його.

І я не хочу далі продовжувати цю постпередмову, бо написав уже досить, щоби створити альтернативу до передмови свого друга Віктора Ґоті, якому я щиро дякую за його працю.

Передмова до третього видання або історія написання роману «Туман»

Перше видання цього мого твору — тільки мого? — з’явилося 1914 року в бібліотеці «Ренесанс», яку згодом довели до загибелі шахрайство та шахраї. Здається, було й друге, в 1928 році, але про нього я маю лише бібліографічне повідомлення. Я не бачив тієї книги, і цьому нема чого дивуватися, бо тоді при владі була диктатура, й мене було вислано до Андаї[9] (Франція), щоб я не муляв їй очі. У 1914 році, коли мене звільнили — чи, можна сказати, випустили з клітки — з ректорської посади в університеті Саламанки, я розпочав нове життя, після того, як вибухнула війна між народами, яка потрясла нашу Іспанію, хоч вона й не брала в ній участі. Ми, іспанці, поділилися на германофілів і германофобів[10], — чи антантофілів, якщо хочете, — до чого нас більше спонукали наші темпераменти, ніж ті причини, з яких розпочалася війна. Вона стала тією подією, що визначила нашу подальшу історію аж до так званої революції 1931 року, коли монархія Бурбонів наклала на себе руки. Саме тоді я відчув, що мене огортає історичний туман нашої Іспанії, нашої Європи й, навіть можна сказати, туман усього людського світу.

Тепер, у 1935 році, коли мені випала нагода знову видати «Туман», я уважно його переглянув і, переглядаючи, багато чого переробив; я знову пережив його в собі. Тепер для мене це новий твір, і новим він, безперечно, буде для тих із моїх читачів, які колись його прочитали й тепер прочитають знову. Нехай вони перечитають мене, перечитавши його. На якусь мить я подумав, що варто написати його знову, але тоді він був би іншим твором... Іншим? Коли цей Ауґусто Перес двадцять один рік тому — мені тоді було вже п’ятдесят — з’явився в моїх снах, і я вірив у те, що вбив його, й хотів, розкаяний, воскресити, він запитав мене, чи вірю я в можливість воскресити Дон Кіхота, й коли я відповів, що це неможливо, він сказав: «Але ж усі ми, створіння художньої вигадки, перебуваємо в однаковому становищі», — і коли я зауважив: «А якщо ти знову мені приснився?» — він заперечив: «Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто приснився вам знову, й ви думаєте, що то я, то персонаж інший». Інший? Але як він мене переслідував і як переслідує той, інший! Для цього досить прочитати мою трагедію «Інший»[11]. А щодо можливості воскресити Дон Кіхота, то я вірю в можливість воскресити героя Сервантеса, і вірю, що його воскрешають усі ті, хто на нього дивиться і слухає його. Вслід за Павлом із Тарса воскрешають такого героя, як Христос, усі християни. Такою є історія, такою є легенда. Іншого воскресіння не існує.

Створіння художньої вигадки? Створіння реальності? Реальності вигадки, яка є вигадкою реальності. Коли одного разу я побачив, як мій син Пепе, тоді ще зовсім маля, малює ляльку і при цьому приповідає: «Я з живого тіла, я з живого тіла, я не намальована!» — то ці слова, які він хотів укласти в ляльку, повернули мене в моє дитинство, переробили мене й майже навіяли мені жах. То було духовне видіння. А зовсім недавно мій онук Міґелін запитав мене, чи кіт Фелікс — персонаж із дитячих казок — зроблений із живого тіла. Тобто мій онук хотів запитати, чи той кіт живий. А коли я дав йому зрозуміти, що казка — це сон або неправда, він мені відповів: «Але ж це сон живого тіла?» У цьому ми бачимо всю метафізику. Або всю метаісторію.

Я також думав продовжити біографію свого Ауґусто Переса, розповісти про його життя в іншому світі, в іншому житті. Але інший світ та інше життя перебувають на цьому світі й у цьому житті. Кожен персонаж має біографію й особисту історію або з тих, які ми називаємо історичними, або з тих, які можна вважати літературними чи біографіями художньої вигадки. На якусь мить у мене виникло бажання примусити мого Ауґусто написати автобіографію, в якій він виправить те, що написав про нього я і розповість про себе так, як він бачив себе у власних снах. І, отже, подати в моєму романі два різні висновки — можливо, у двох окремих колонках, аби читач міг зробити вибір. Але читач цього не любить, він не терпить, аби його вихоплювали з його сну й занурювали в сон сну, в жахливу свідомість свідомості, в цю тяжку проблему. Він не любить, аби у нього відбирали ілюзію реальності. Розповідають про одного сільського проповідника, який описував страждання нашого Господа й почувши, як заливаються слізьми благочестиві селянки, вигукнув: «Не плачте так гірко, бо це відбувалося понад дев’ятнадцять століть тому й, можливо, навіть відбувалося не так, як про це розповідають...» А в інших випадках слухачам просто кажуть: «Можливо, це було так, а можливо, й ні...»

Я чув розповідь про археолога-архітектора, який пропонував не реставрувати, а зруйнувати базиліку X сторіччя, а потім збудувати знову так, як вона мала бути збудована, а не так, як її колись збудували насправді. Відповідно до плану, опрацьованим у ту епоху, який він нібито знайшов. Згідно з проектом архітектора X сторіччя. Згідно з планом або проектом? Він не знав, що базиліки будувалися самі собою, поза будь-якими планами, споруджувалися руками своїх будівельників. Перед тим, як написати роман або епопею, чи драму, також складають план. Але потім роман чи епопея, або драма повстають проти того, хто їх створює. Чи, точніше, проти нього повстають його персонажі, його вигадані створіння. Так спочатку повстали проти Єгови Люцифер і Сатана, а потім — Адам і Єва. І саме так утворюється рюман або іпопея, або трагідія! Так накинув мені себе Ауґусто Перес. І коли мій твір вийшов друком, то цю трагідію побачив тільки один із літературних критиків, Алехандро Плана, мій добрий друг із Каталонії. Усі інші, з розумових лінощів, звернули увагу лише на мій диявольський винахід рюману.

Ця несподівана думка назвати свій твір рюманом — несподівана думка, що, строго кажучи, не була навіть моєю, як я розповідаю про це в тексті — стала ще однією простою хитрістю, якою я заінтригував своїх критиків. Я, власне, написав роман, який у своєму жанрі мало чим відрізняється від інших романів. Тобто його так назвали, бо як інакше його назвеш? Хто наважиться стверджувати, що доба романів минула? Чи доба епічних поем? Поки живуть романи, написані в минулому, роман житиме й відроджуватиметься. Історія бачитиме його у своїх снах.

Перед тим, як я побачив у своїх снах Ауґусто Переса та його рюман, я побачив у снах своєї реальності карлістську війну[12], свідком якої я почасти був у дитинстві, що спонукало мене написати «Мир під час війни», історичний роман або, точніше, романізовану історію, згідно з академічними рецептами цього жанру, який називають також реалізмом. Те, що я пережив у свої десять років, я знову пережив у тридцять, пишучи цей роман. І я переживаю його знову й знову в рамках історії, яка проминає нас нині. Проминає і залишається. Згодом я побачив уві сні свою книгу «Кохання й педагогіка», — яка вийшла друком у 1902 році, — ще одну болісну трагедію. Принаймні мені було тоді дуже боляче. Пишучи її, я вірив у те, що звільняюся від свого болю й передаю його читачеві. У повісті «Туман» знову з’явився трагікомічний і туманний дон Авіто Карраскаль[13], який сказав Ауґусто, що навчитися жити можна тільки тоді, коли ти живеш. Так само, як снити можна, тільки бачачи сни. У 1905 році я опублікував «Життя Дон Кіхота і Санчо, за розповіддю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно». Але то був роман Сервантеса не в його первісному вигляді, а переосмислений, наново пережитий, переписаний. То мій Дон Кіхот і мій Санчо — це інші Дон Кіхот і Санчо, а не ті, про яких розповів нам Сервантес? Ну то й що? Дон Кіхоти та Санчо живуть у вічності, а будь-яка вічність перебуває в часі, а не поза ним — будь-яка вічність у будь-якому часі й будь-яка вічність у будь-якій його миті — й вони не належать виключно ані Сервантесові, ані мені, ані будь-кому, хто бачить їх у своїх снах, кожен оживляє їх у свій спосіб. І я, наприклад, переконаний у тому, що Дон Кіхот відкрив мені деякі зі своїх інтимних таємниць, що їх він не відкрив Сервантесові, а надто ті, які стосувалися його кохання до Альдонси Лоренцо. У 1913 році, раніше від «Туману», я видрукував свої короткі повісті, які об’єднав під назвою однієї з них: «Дзеркало смерті». Після «Туману» в 1917 році був надрукований «Абель Санчес: історія пристрасті», найболючіший експеримент, який я здійснив, коли встромив свого скальпеля в найжахливішу злоякісну пухлину нашої іспанської раси. У 1921 році я запропонував своїм читачам повість «Тітка Тула», яка останнім часом була добре прийнята й набула досить широкого розголосу — завдяки її перекладам німецькою, голландською та шведською мовами — у фрейдистських колах Центральної Європи. У 1927 році в Буенос-Айресі вийшов друком мій автобіографічний роман під назвою «Як треба писати роман», який спричинився до того, що мій добрий друг і чудовий критик Едуардо Ґомес де Бакеро, Андреніо, наділений гострим відчуттям літератури, потрапив у пастку, подібну до пастки рюману, й заявив, ніби я справді написав роман про те, як треба його писати. І нарешті в 1932 році була опублікована моя книжка «Святий Мануель Добрий, мученик і ще три історії». Усі вони привиділися мені в одному й тому ж огорнутому туманом сні.

Мої твори були перекладені — і то без моєї активної участі — п’ятнадцятьма різними мовами, наскільки мені відомо: німецькою, французькою, італійською, англійською, голландською, шведською, данською, російською, польською, чеською, угорською, румунською, югославською, грецькою і латиською. Але найбільшою кількістю мов був перекладений саме цей роман — «Туман». Перший переклад був опублікований через сім років після його народження італійською мовою: Nebbia, romanzo, в перекладі Джільберто Беккарі й з передмовою Еціо Леві; у 1922 році з’явився переклад угорською мовою Віктора Ґараді, Köd (Будапешт); у 1926 році — французькою мовою у перекладі Ноемі Ларт, Brouillard (Collection de la Revue Européenne); у 1927 році — німецькою у перекладі Отто Буека, Nebel, ein phantastischer Roman (Мюнхен); у 1928 році — шведською: Dimma, переклав Аллан Фоґт, й англійською: Mist, a tragicomic novel (Нью-Йорк), переклав Варнер Файт, і польською: Migla — тут одне І перекреслене косою рискою (Варшава) у перекладі доктора Едварда Буайє; у 1929 році — румунською: Negura (Бухарест), у перекладі Л. Себастьяна, і югославською: Magla (Загреб), переклав Богдан Радіца; і нарешті в 1935 році — латиською Migla (Рига), у перекладі Константина Раудіве. Загалом десять перекладів, на два більше, ніж здобули мої «Три зразкові романи й одна передмова», куди входить і роман «Не менше, як людина».

Чому «Туману» віддали таку перевагу? Чому народи з іншими мовами звернули більше уваги на цей роман, який німецький перекладач Отто Буек назвав романом «фантастичним», а північноамериканський Варнер Файт — «романом трагікомічним»? Саме за фантазію і трагікомедію. Отже, я не помиляюся, бо від початку припустив — і сказав про це, — що мої твори того жанру, що одержали назву рюману, будуть найуніверсальнішими. Не моє «Трагічне відчуття життя» — шість перекладів, — бо цей твір вимагає певних філософських і теологічних знань, набагато менш поширених, аніж ми собі припускаємо. Тому мене здивував успіх цього твору в Іспанії. Не моє «Життя Дон Кіхота й Санчо» — три переклади, — бо Дон Кіхот Сервантеса не дуже відомий і набагато менш популярний не тільки за межами нашої країни, а й у самій Іспанії, ніж думають наші національні літератори. І я навіть наважуся висловити думку, що такі твори, як цей мій роман, можуть сприяти його популяризації. Не здобув такої слави й жоден інший із моїх творів. Тому що вони надто національні? Але ж мій «Мир під час війни» був перекладений німецькою й чеською мовами. Річ у тому, що фантазія й трагікомедія мого «Туману» — це те, що насамперед озивається до людини індивідуальної, яка є найбільш універсальною, до людини в її найзагальнішому розумінні, до людини, яка стоїть поза класами, кастами, соціальними позиціями, поза багатими й бідними, плебеями й аристократами, пролетарями й буржуа. І це добре відомо тим історикам культури, яких ми вважаємо справді людьми освіченими.

Я підозрюю, що цю мою велику передмову, яку хтось захоче назвати самокритикою, підказав мені, умисне згустивши її туман, дон — він уже заслуговує, щоби до нього зверталися як до дона — Антонів Санчес Папарриґопулос, про якого я згадую в розділі двадцять третьому, хоча й не зміг застосовувати строгу техніку цього незабутнього й глибокого дослідника. О, якби я зміг, послухавшись його поради, осудити історію тих, які, вважаючи, ніби вони щось творять, насправді нічого путнього не написали! До людей цієї породи належать наші найкращі читачі, наші співробітники і співавтори — наші найкращі співтворці, ті, які прочитавши історію, — рюману якщо хочете, — таку, як ця, кажуть: «Але якби я подумав про це раніше! Якби мені пощастило познайомитися з таким персонажем! Якби зі мною сталося те саме!» Наскільки вони відрізняються від тих, які перебувають у полоні вульгарного несмаку, приділяючи головну увагу тому, що вони називають правдоподібністю? Або від тих, хто вихваляється тим, що не спить, хоч по-справжньому живе лише той, хто відчуває, що він спроможний спати й бачити сни, як по-справжньому перебуває при нормальному розумі той, хто усвідомлює своє божевілля. «І хто не бентежиться сам, той бентежить інших», — як сказав Ауґусто Пересу Віктор Ґоті, мій родич.

Світ, у якому живуть[14] Педро Антоніо та Хосефа Іґнасія, дон Авіто Карраскаль та Марина, Ауґусто Перес, Евхенія, Домінґо та Росаріто, Алехандро Ґомес, «справжній чоловік» та Хулія, Хоакіи Монеґро, Абель Санчес і Елена, тітка Тула, її сестра, її зять та її небожі та небоги, святий Мануель Добрий та Анхела Карбальїно — людина справді янгольської вдачі, й дон Сандаліо, й Еметеріо Альфонсо, й Селедоніо Ібаньєс, і Рікардо та Лідувіна — увесь цей світ для мене реальніший, аніж світ Кановаса[15] та Саґасти[16], світ Альфонсо XIII[17], Прімо де Рівери[18], світ Ґальдоса[19], Переди[20], Менендеса-і-Пелайо[21] й усіх тих, кого я знав і знаю живими, а з деякими мав або маю якісь стосунки. У своєму світі я себе реалізував, якщо я справді себе реалізував, більше, ніж у так званому світі реальності.

І під цими двома світами, підтримуючи їх, існує ще один світ, світ фундаментальний і вічний, світ, в якому я бачу сни про себе самого і про тих, які були, — а багато є й досі — плоттю мого духа й духом моєї плоті, світом свідомості без простору й без часу, в якому живе, наче хвиля в морі, свідомість мого тіла. Коли я відмовився помилувати від смерті мого Ауґусто Переса, він мені сказав: «Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачиш себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, — усі, усі, усі — не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі!» Так він мені сказав, і як озиваються до мене через відстань майже в двадцять років, озиваються, наче біблійний Єгова, ці пророчі й апокаліптичні слова! Бо річ не тільки в тому, що я неминуче маю померти; річ у тому, що помирають і вже померли близькі мені люди, ті, які зробили мене й вимріяли у своїх снах. Душа мого життя виходить із мене, крапля за краплею, які іноді зливаються у справжній струмок. Бідолашні придурки, ті, хто припускає, що я живу, катований власним індивідуальним безсмертям. Бідолашні люди! Ні, мене катують усі ті, хто мені приснився, усі ті, кому я приснився і снюся. А безсмертя, як і сон, або є спільним і загальним, або не є. Я не можу пригадати нікого, кого я знав би по-справжньому, — знати когось по-справжньому означає любити його, навіть коли тобі здається, що ти його ненавидиш, — і хіба хтось пішов од мене, не сказавши мені в розмові наодинці: «Хто ти тепер? Якою є тепер твоя свідомість? Чи я досі перебуваю в ній? Що сталося з тим, що в ній було?» Ось це і є туман, ось це і є рюман, ось це і є легенда, ось це і є життя вічне... І це є слово-творець, те слово, яке творить уві сні.

Існує променисте видіння Леопарді, трагічного сновидця відрази, спів лісового півня, велетенського півня, описаного в арамейському[22] перекладі Старого Заповіту Біблії, півня, що співає про вічне одкровення й закликає смертних прокинутися. І закінчує так: «Настане час, коли цей світ і сама природа будуть вичерпані. І так само, як від найуславленіших людських царів та імперій і від їхньої дивовижної історії, що мала таку славу в інші віки, не залишилося ані знаку, ані бодай решток слави, так само й від усього світу та від нескінченних мінливостей і катастроф, які супроводжували створення речей, не залишиться навіть сліду, й тільки гола тиша та незглибимий спокій заповнюватимуть неозорий простір. Ось так, зітреться й загине чудесна та моторошна таємниця універсального існування ще до того, як буде проголошена і стане зрозумілою».

Але ні, загине не все, бо має залишитися спів лісового півня й шепіт Єгови разом із ним; має залишитися Слово, яке було першим і буде останнім, духовний подмух і звук, який збирає хмари і згущує їх. Ауґусто Перес пригрозив нам усім, усім тим, хто був і є я, усім нам, що утворюємо сновидіння Бога, або, радше, сновидіння Його Слова, він пригрозив нам, що ми помремо. Але ми помремо у плоті простору, а не у плоті сну, не у плоті свідомості. І тому я кажу вам, читачі мого туману, ті, хто бачить уві сні Ауґусто Переса та його світ, що це туман, що це рюман, що це легенда, що це історія, життя вічне.

Розділ перший

Виходячи з дверей свого дому, Ауґусто простяг перед собою праву руку розкритою долонею вниз і, спрямувавши погляд у небо, на якусь мить завмер у цій позі, схожій на позу священної статуї. Проте він не намагався підкорити собі зовнішній світ, а лише намагався з’ясувати, чи йде дощ. І відчувши тильним боком долоні свіжість дрібної мряки, спохмурнів і насупив брови. А зіпсувала йому настрій не так мжичка, як необхідність розкривати парасольку. Вона була такою гарною, такою елегантною, так акуратно складеною у своєму чохлі! Коли парасолька складена, нею можна замилуватися, але парасолька розгорнута — це щось украй бридке.

«Яке лихо, що речі мають служити нам, — подумав Ауґусто, — що ними доводиться користуватися. Користування псує і, можна сказати, руйнує будь-яку красу. Речами треба милуватися — це їхнє набагато шляхетніше призначення. Яким гарним є апельсин, поки його не з’їдено! Усе зміниться на небі, коли наші обов’язки обмежаться або, навпаки, розширяться до споглядання Бога та всіх речей у Ньому. Тут, у цьому жалюгідному житті, ми турбуємося тільки про те, щоби користуватися послугами Бога; ми намагаємося розкрити Його, наче парасольку, щоби Він захищав мас під усякої напасті».

Ось так він собі сказав і нахилився, щоби підкасати холоші штанів. Розкрив нарешті парасольку, а тоді на якусь мить замислився: «І куди ж я тепер піду? Куди мені повернути — праворуч чи ліворуч?» Бо Ауґусто належав не до тих людей, які ходять, а до тих, що прогулюються у своєму житті. «Зачекаю, доки пробіжить собака, — сказав він собі, — і піду в тому напрямку, який обере він».

Але на вулиці з’явився не собака, а вродлива дівчина, й услід за своїм поглядом посунув, ніби притягуваний магнітом і зовсім не усвідомлюючи, куди він іде, Ауґусто.

Одна вулиця, друга, третя.

«Але отой хлопака, — сказав собі Ауґусто, який не стільки думав, скільки розмовляв сам із собою. — Що він там робить, лежачи ницьма на землі? Споглядає якусь мурашку, я не маю сумніву. Мурашку! Пхе! Одне з найлицемірніших створінь! Воно тільки те й робить, що прогулюється, а вдає, ніби тяжко працює. Як отой шибеник, що біжить он там, розштовхуючи всіх, із ким зустрічається, а я анітрохи не сумніваюся, що робити йому нема чого. А що взагалі має робити людина, що вона має робити? Людина — ледар, це такий ледар... Е ні, я аж ніяк не ледар! Моя уява не знає відпочинку. Ледарями можна вважати тільки тих, які кажуть, що вони працюють, а самі лише б’ють байдики й душать думку. Ось, наприклад, отой йолоп кондитер, щось бубнить і бубнить, стоячи за своєю вітриною, мовляв, усі дивіться, як тяжко він трудиться, а він же ледацюга з ледацюг. І, власне, нам хіба не однаково, працює він чи не працює? Робота! Праця! Одне лицемірство! Працює хіба що отой бідолашний паралітик, який не йде, а радше плазує... А втім, що я про нього знаю? Пробач мені, брате! — ці слова Ауґусто сказав уголос. — Брате? У чому ж він мені брат? Що між нами спільного? Параліч? Кажуть, усі ми діти Адама. То й цей, Хоакін, також син Адама? Прощавай, Хоакіне! А ось і неминучий автомобіль, гуркіт і пилюка! І до чого нас приводить бажання отак долати дистанції? Манія подорожувати походить від небажання сидіти на місці, а не від любові до нових місць; той, хто подорожує багато, втікає від кожного місця, з яким він розлучається, але йому не потрібне жодне з тих нових місць, до яких він прибуває. Мандрувати... Мандрувати... До чого ж непотрібна річ — ця парасолька... Але замовкни, що це таке?»

І він зупинився перед дверима будинку, до якого увійшла симпатична дівчина, що потягла його за собою магнітом своїх очей. І тоді зрозумів Ауґусто, що він її переслідував. Воротарка дому дивилася на нього зловтішним поглядом, і той погляд підказав Ауґусто, що він має робити. «Ця подруга Цербера чекає, — сказав він собі, — що я запитаю в неї ім’я сеньйорити, яку я переслідував, і запитаю про якісь інші обставини з її життя й, безперечно, так я тепер і зроблю. Можна було би, звичайно, залишити моє переслідування без наслідків, але цього не буде, будь-яку роботу потрібно доводити до кінця. Ненавиджу все недосконале!» Він засунув руку до кишені і знайшов там лише один дуро. Не випадало піти й десь його розміняти. Він би згаяв час і втратив нагоду.

— Послухайте, добра жінко, — звернувся він до воротарки, не витягуючи вказівного та великого пальця з кишені. — Ви не могли б назвати мені — повірте, це залишиться між нами — ім’я сеньйорити, яка щойно сюди увійшла?

— У цьому немає ніякої таємниці, ні чогось поганого, кабальєро.

— Тим більше.

— Її звуть донья Евхенія Домінґо дель Арко.

— Домінґо? Ви, певно, хотіли сказати Домінґа...

— Ні, сеньйоре, Домінґо. Домінґо — її перше прізвище.

— Але ж коли йдеться про жінок, то це прізвище має змінитися на Домінґа. А якщо ні — то куди ж поділося граматичне узгодження?[23]

— Я не знаю, сеньйоре.

— І скажіть-но мені, скажіть... — Його пальці досі залишалися в кишені. — Чому вона виходить гуляти сама-одна? Вона незаміжня чи одружена? Має батьків?

— Вона незаміжня і сирота. Живе в родині дядька й тітки...

— По батькові чи по матері?

— Я знаю тільки, що вони їй дядько й тітка.

— Цього цілком досить.

— Вона дає уроки фортепіано.

— І добре на ньому грає?

— Не знаю.

— Гаразд, дякую; і візьміть за те, що я вас потурбував.

— Дякую, сеньйоре, дякую. Може, у вас будуть іще якісь запитання? Чим я можу вам послужити? Виконати якесь ваше доручення?

— Можливо... Можливо... Але не тепер... До побачення!

— Розпоряджайтеся мною, кабальєро, й розраховуйте на мою цілковиту тактовність і стриманість.

«Отже, сеньйоре, — сказав, звертаючись до себе Ауґусто, коли попрощався з воротаркою, — ти взяв на себе певні зобов’язання в розмові з цією доброю жінкою. Бо тепер я не можу піти звідси й не повернутися, зберігши гідність. Що тоді сказала би про мене ця зразкова воротарка? Отже... Евхенія Домінґа, чи то Домінґо, дель Арко... Доведеться запам’ятати це ім’я — я його не забуду. Немає кращого способу запам’ятовувати речі, як носити в кишені записник із тією інформацією, яку хочеш утримати в пам’яті. Мені вже казав мій незабутній дон Леонсіо: не запихайте собі в голову те, що можна покласти до кишені! До цього можна додати: не кладіть до кишені те, що ви можете утримати в голові! А воротарка, як же звати воротарку?»

Він повернувся на кілька кроків назад.

— Скажіть-но мені, добра жінко...

— Запитуйте...

— А як звати вас?

— Мене? Маргарита.

— Дуже добре, дуже добре... Дякую.

— Нема за що.

Й Ауґусто подався геть, опинившись незабаром на бульварі Аламеда.

Мжичка припинилася. Він згорнув парасольку й запхав її до футляру. Підійшов до лави, але, помацавши її, виявив, що вона волога. Вийняв газету, постелив на лаву й сів. Вийняв із гамана авторучку й помахав нею в повітрі. «Надзвичайно корисна річ, — сказав він собі. — Інакше мені довелося б записати ім’я цієї сеньйорити олівцем, і запис міг би стертися. Але чи стерся б її образ із моєї пам’яті? Але який він, той образ? Яка вона, солодка Евхенія? Я пам’ятаю лише її очі... Досі відчуваю, як її погляд торкнувся мене... Поки я прогулювався, перебуваючи в ліричному настрої, чиїсь очі лагідно проникли в моє серце. Отже, записуймо. Евхенія Домінґо, так, Домінґо, дель Арко. Домінґо? Я не можу звикнути до того, що її звати Домінґо. Ні, я повинен змінити її прізвище, і нехай вона зветься Домінґа. Але як тоді бути з нашими дітьми чоловічої статі, невже їм доведеться давати друге прізвище — Домінґа? І коли я муситиму скоротити своє зухвале прізвище Перес до однієї літери П., то, виходить, нашого первістка називатимуть Ауґусто П. Домінґа? Але... куди ти мене занесла, божевільна фантазіє?» І він записав до свого нотатника: Евхенія Домінґо дель Арко, Авеніда де ла Аламеда, 58. Над цим записом були вже занотовані такі два рядки:

«Ну от, — сказав собі Ауґусто, — ця Евхенія, вчителька фортепіанної музики, урвала мені чудовий початок ліричного трансцендентального вірша. І він залишився незакінченим. Урвала? Так, чоловік тільки те й робить, що шукає у своїх успіхах, у мінливостях долі поживу для свого природженого смутку або природженої радості. Один і той самий випадок приносить йому смуток або радість залежно від його внутрішнього налаштування. А Евхенія? Я повинен їй написати. Але не звідси, а з дому. А може, краще піти в казино? Ні, ліпше піду додому, додому. Такі речі роблять удома, біля свого домашнього вогнища. Домашнього вогнища? Мій дім — не домашнє вогнище. Домашнє вогнище... Домашнє вогнище... Це, радше, домашнє попелище. Ох, моя Евхеніє!»

Й Ауґусто повернувся додому.

Розділ другий

Коли служник відчинив йому двері...

Ауґусто, який був багатим і самотнім, бо його стара мати померла за півроку до цих дрібних подій, жив зі служником і кухаркою, які давно служили в цьому домі, й були дітьми тих, які служили в ньому ще давніше. Служник і кухарка були одружені між собою, але дітей не мали.

Коли служник відчинив йому двері, Ауґусто запитав у нього, чи за його відсутності ніхто не приходив.

— Ніхто, сеньйорито.

Це запитання й відповідь були своєрідним ритуалом, бо візити в дім Ауґусто — надзвичайна рідкість.

Він увійшов до свого кабінету, узяв конверта й написав на ньому: «Сеньйориті доньї Евхенії Домінґо дель Арко. У власні руки». Потім, поклавши перед собою аркуш білого паперу, підпер голову обома руками, поставивши лікті на стіл, і заплющив очі. «Спершу подумаймо про неї», — сказав він собі. І спробував зловити в темряві сяйво тих очей, погляд яких сьогодні перестрів цілком випадково.

Впродовж якогось часу він сидів у цій позі, уявляючи обличчя Евхенії, а що воно лише промайнуло перед ним, то його уявлення про неї було дуже близьким до чистої фантазії. У результаті цих напружених зусиль його пам’яті перед ним постало обличчя з неясними рисами, над яким витали замріяні спогади. І тут він заснув. Він заснув тому, що ніч для нього була поганою, уночі він майже не спав.

— Сеньйорито!

— Що таке? — озвався він, прокидаючись.

— Сніданок уже готовий.

Він не відразу зрозумів, що його розбудило — голос служника чи, може, голос його апетиту, якого той голос був тільки відлунням. Таємниці психології! Так подумав Ауґусто, йдучи до їдальні й кажучи собі: «Ох, ця психологія!»

Він із приємністю з’їв свій щоденний сніданок: двоє підсмажених яєць, біфштекс із картоплею і скибку сиру ґрюйєр. Після чого випив каву й розлігся у кріслі-гойдалці. Прикурив гаванську сигару, підніс її до рота і, сказавши собі: «Ох, моя Евхенія!» — приготувався думати про неї.

«Моя Евхенія, атож моя, — казав він собі, — це та, яку я створюю у своїй самоті, а не та інша, з плоті й кісток, не та, що промайнула переді мною як випадкове видіння, не та, про яку розповідала мені воротарка! Випадкове видіння? А чи існують видіння не випадкові? Яка логіка видінь? Вона подібна до логіки тих фігур, які виникають переді мною в диму від моєї сигари. Випадковість! Випадковість — це інтимний ритм світу, випадковість — душа поезії. О, моя випадкова Евхеніє! Ти моє життя, нічим не прикметне, рутинне, скромне, ти моя Піндарова[24] ода, виткана з тисячі дріб’язкових подій повсякденності. Повсякденності! Хліб наш повсякденний дай нам сьогодні. Дай мені, Господи, тисячу дріб’язкових подій повсякденності. Ми, люди, неспроможні переживати ані великого горя, ані великої радості, тому що це горе й ця радість оповиті густим туманом дрібних подій. Отаким і є наше життя, воно — туман. Життя оповите туманом. І ось тепер виринає з нього Евхенія. А хто така Евхенія? Я доходжу до висновку, що вже давно її шукав. І тоді як я її шукав — вона вийшла мені назустріч. Хіба не так відбуваються зустрічі? Коли хтось знаходить видіння, яке він шукав, то хіба видіння, розчулене його пошуком, не виходить йому назустріч? Хіба не вийшла Америка назустріч Колумбові? Хіба не вийшла Евхенія шукати мене? Евхенія! Евхенія! Евхенія!»

Й Ауґусто зловив себе на тому, що він голосно повторює ім’я Евхенії. Почувши, що він когось кличе, служник, який саме проходив повз кухню, увійшов і запитав:

— Ви мене кликали, сеньйорито?

— Ні, тебе я не кликав. Але стривай, тебе кличуть Домінґо, чи не так?

— Так, сеньйорито, — відповів Домінґо, анітрохи не здивувавшись такому несподіваному запитанню.

— І чому тебе кличуть Домінґо?

— Бо так мене назвали.

«Добре, дуже добре, — сказав собі Антоніо, — нас кличуть так, як нас назвали. У часи Гомера люди й речі мали по два імені, одне їм давали люди, а друге — боги. Як би назвав мене Бог? І чому я не можу назвати себе інакше, ніж називають мене інші? І чому я не можу назвати Евхенію іншим іменем, відмінним від того, яким називають її інші люди, яким називає її Маргарита, воротарка? Як я її назву?»

— Можеш іти, — сказав він служникові.

Він підвівся з крісла-гойдалки, пішов до кабінету, узяв ручку і почав писати:

І він прикрасив свій підпис кучерявим завитком, сказавши собі: «Мені подобається цей звичай — прикрашувати свій підпис без найменшої потреби».

Запечатав листа й вийшов із дому.

«Слава Богу, — сказав він собі, прямуючи до вулиці Авеніда де ла Аламеда, — слава Богу, я знаю куди йду і маю куди йти! Ця моя Евхенія — справжнє благословення Боже. Вона подарувала мету моїм вуличним мандрам. Я тепер знаю, до якого будинку мені йти; маю воротарку, що зустріне мене з радістю...»

Поки він так розмовляв сам із собою, то розминувся з Евхенією, проте навіть не помітив блиску її очей. Духовний туман, крізь який він ішов, був надто густим. Проте Евхенія, зі свого боку, звернула на нього увагу й сказала собі: «Хто він, цей юнак? Він непоганий на вроду й, здається, добре забезпечений». І навіть не усвідомлюючи цього, вона вгадала в ньому того самого чоловіка, який переслідував її вранці. Жінки завжди зауважують, коли на них хтось дивиться, навіть не бачачи їх, і коли бачить їх, то не дивлячись на них.

Й Ауґусто та Евхенія пішли далі у протилежних напрямках, розтинаючи своїми душами духовну павутину вулиці. Бо вулиця утворює тканину, в якій перетинаються погляди бажання, заздрощів, зневаги, співчуття, любові, ненависті, старі слова, чий дух кристалізувався, думки, мрії — уся та таємнича матерія, яка огортає душі тих, хто нею іде.

Зрештою Ауґусто знову постав перед Маргаритою, воротаркою, перед усмішкою Маргарити. Найперше, що та зробила, коли побачила його, витягла руку з кишені фартуха.

— Доброго вечора, Маргарито.

— Доброго вечора, сеньйорито.

— Ауґусто, моя добра жінко, мене звуть Ауґусто.

— Дон Ауґусто, — уточнила вона.

— Не до всіх чоловіків можна приставляти «дон», — зауважив він. — Як між Хуаном і доном Хуаном[25]розверзається провалля, так воно розверзається й між Ауґусто й доном Ауґусто. Але... сеньйорита Евхенія вийшла з дому?

— Так, якусь хвилину тому.

— У якому напрямку вона пішла?

— Он туди.

Туди ж таки попрямував і Ауґусто. Але за мить повернувся. Він зовсім забув про листа.

— Чи не зробите ви мені таку ласку, сеньйоро Маргарито, й не передасте цього листа у власні білі руки сеньйорити Евхенії?

— З великою втіхою.

— Але в її власні білі руки, гаразд? У її руки, подібні до фортепіанних клавіш зі слонової кості, на які вони натискають.

— Авжеж, я зроблю все достоту так, як і в інших випадках.

— В інших випадках? А що то за інші випадки?

— Але невже кабальєро думає, що це перший такий лист?..

— Такий лист? Але хіба ви знаєте, про що мовиться у моєму листі?

— Звичайно, знаю. Він такий, як і всі інші.

— Які всі інші? Які саме інші?

— Хіба мало залицяльників мала сеньйорита?

— Але тепер вона вільна?

— Тепер? Ні-ні, сеньйоре, вона нібито когось має... Хоча... я думаю, він лише претендує на звання її нареченого... Мабуть, вона його випробовує... Видається, що він у неї тимчасовий.

— А чому ви мені про це не сказали?

— Бо ви мене й не запитували.

— Справді, не запитував. Проте передайте їй цього листа й у власні руки, гаразд? Ми повоюємо! Й ось вам іще один дуро.

— Дякую, сеньйоре, дякую.

Ауґусто мусив докласти певних зусиль, щоби звідти піти, бо туманна, буденна розмова з воротаркою починала йому подобатися. Хіба то не був чудовий спосіб згаяти час?

«Ми повоюємо! — повторював собі Ауґусто, йдучи вулицею вниз. — Атож, ми повоюємо! Отже, вона має іншого нареченого, іншого претендента стати її нареченим?.. Ми повоюємо! Militia est vita hominis super terram[26]. Отже, тепер моє Життя має мету — переді мною боротьба, в якій я повинен здобути перемогу. О, Евхеніє, Евхеніє, ти мусиш бути моєю! Принаймні та Евхенія, яку я створив собі, коли переді мною промайнуло швидкоплинне видіння тих очей, двох зірок, що пробилися крізь мій туман, а та, біля чиїх дверей сидить воротарка, нехай належить кому завгодно! Ми повоюємо! Повоюємо й переможемо! Я володію таємницею перемоги. Ох, Евхеніє, моя Евхеніє!»

І він зупинився перед дверима казино, де вже чекав на нього Віктор, аби зіграти їхню щоденну партію в шахи.

Розділ третій

— Сьогодні ти трохи запізнився, хлопче, — сказав Віктор Ауґусто. — Ти такий пунктуальний завжди!

— Що поробиш... Справи...

— Справи, у тебе?

— А ти думаєш, що справи можуть бути лише в агентів біржі? Життя набагато складніше, ніж ти його собі уявляєш.

— Або я набагато-набагато більший простак, аніж ти думаєш.

— Усе може бути.

— Гаразд, ходімо!

Ауґусто пересунув на дві клітини королівського пішака й замість, як завжди, мугикати уривки з опер, заговорив подумки сам до себе: «Евхеніє, Евхеніє, Евхеніє, моя Евхеніє, мета мого життя, лагідне сяйво зірок-близнят у тумані, ми за тебе повоюємо! Шахи, безперечно, мають свою логіку, а проте скільки туманного, скільки випадкового в цій грі. А хіба сама логіка не приховує в собі якоїсь випадковості, якогось ризику? Хіба видіння моєї Евхенії не має в собі чогось логічного? Не підкоряється закону божественних шахів?»

— Але ж, чоловіче, — урвав його роздуми Віктор, — хіба ми не домовилися, що забирати хід назад не можна?

— Так, домовилися.

— А навіщо ж тоді ти відмовляєшся від уже зробленого ходу слоном?

— Справді... Справді... Я був неуважним.

— Тож не будь неуважним. Грати в шахи — це тобі не каштани смажити. І не забувай: доторкнувся до фігури — повинен нею ходити.

— Згоден, згоден. Моя помилка.

— Так має бути. Й у цьому велике виховне значення гри в шахи.

«А чому не можна виявити неуважність під час гри в шахи? — запитав себе Ауґусто. — Хіба гра в шахи — не життя? І чому не можна відмовитися від уже зробленого ходу? Адже це — логіка. Можливо, мій лист уже в руках Евхенії. Alea jacta est[27]. Назвався грибом, лізь у кошика. А кому належить завтра? Завтра належить Богові. А вчора? Кому належить учора? Учора — це скарб для сильних. Святе вчора — субстанція повсякденного туману!»

— Шах! — урвав його роздуми Віктор.

— Справді... Справді... Подивімося... Але як я міг допустити до такої позиції?

— Ти був надто неуважним, чоловіче, як і завжди. Якби не твоя неуважність, ти був би одним із найкращих наших шахістів.

— Але скажи мені, Вікторе, життя — це гра чи розвага?

— Але ж сама гра — це тільки розвага, не більше.

— Тоді яка різниця, як ми розважаємося?

— Грати, чоловіче, означає грати добре.

— А чому не грати погано? І що означає грати добре і грати погано? Чому нам не дозволено переставляти фігури інакше, ніж ми їх переставляємо?

— Це теза, якої навчив мене ти, Ауґусто, великий філософе.

— Зараз ти почуєш од мене велику новину.

— Я тебе слухаю!

— Але ти дуже здивуєшся, хлопче.

— Я не з тих, які дивуються наперед або апріорі.

— Ну, гаразд, тоді слухай. Ти знаєш, що відбувається зі мною?

— Що ти стаєш дедалі неуважнішим.

— Бо зі мною трапилося те, що я закохався.

— Пхе, я вже знаю про це.

— Звідки ти про це знаєш?

— Бо ти закоханий ab origine[28], відколи народився. Закоханість дарована тобі від природи.

— Так, кохання народжується з нами тоді, коли народжуємося ми.

— Я сказав не кохання, а закоханість. І ти міг би мені й не казати, що ти закоханий чи, радше, захоплений, бо я вже знаю про це. Знаю ліпше, ніж ти сам.

— Але в кого я закоханий? Скажи мені в кого?

— Ти про це знаєш не більше, ніж я.

— Ну, тоді не кажи нічого, можливо, ти й маєш слушність.

— Я тобі нічого ще не сказав! Тоді скажи мені ти: вона білява чи чорнява?

— Правду кажучи, не знаю. Хоч, думаю, вона ні така, ні така. Думаю, волосся в неї має каштановий колір.

— Низенька чи висока?

— Так само добре не пам’ятаю. Але має бути десь середня на зріст. Але очі, які очі має моя Евхенія!

— Евхенія?

— Атож, Евхенія Домінґо дель Арко, Авеніда де ла Аламеда, п’ятдесят вісім.

— Учителька фортепіанної музики?

— Саме вона. Але...

— Я її знаю. А тепер... ще один шах!

— Але...

— Шах, я тобі сказав!

— Гаразд... Гаразд...

Й Ауґусто затулив короля слоном. Але позиція в нього була вже програшна.

Прощаючись, Віктор поклав руку йому на плече й прошепотів на вухо:

— Отже, Евхеніта, піаністочка, так? Добре, Ауґустіто, добре. Перемога тобі забезпечена.

«Навіщо він застосував ці зменшувальні форми, — подумав Ауґусто, — ці жахливі зменшувальні форми?»

І вийшов на вулицю.

Розділ четвертий

«Чому зменшувальна форма імені — ознака ніжності? — запитував себе Ауґусто, йдучи додому. — Хіба любов здитинює кохану жінку? Я закоханий! Я закоханий! Мені про це навіть сказано!.. Але чи мав рацію Віктор? Невже я закоханий ab initio? Тобто моє кохання виникло раніше від свого об’єкта? Це кохання — це щось більше, саме воно його розбудило, саме воно видобуло його з туману творіння. Але якби я пішов турою, я не одержав би мат, я його не одержав би. І що таке кохання? Хто дав визначення коханню? Кохання, якому дали визначення, перестає ним бути. Але навіщо алькальд дозволяє, щоби для комерційних вивісок застосовували такі бридкі літери? Я погано зіграв тим слоном. І як я можу бути закоханим, якщо не можу навіть підтвердити, що я її знаю? Ет, знання прийде потім. Кохання виникає перед знанням, і друге вбиває перше. Nihil volitum quin precognitum[29], так навчав мене падре Сарамільйо, але я дійшов протилежного висновку, що nihil cognitum quin praevolitum[30]. Знати — це прощати, — так кажуть. Ні, прощати — це знати. Спочатку кохання, знання потім. Але як я не побачив, що він так нишком ставить мені мат? А щоби когось кохати, чого треба? Бачити його бодай неясно. Неясне бачення — саме тут народжується любовна інтуїція — в неясному баченні крізь туман. Потім приходить уточнення, досконале бачення, розпад туману на краплини води або зернята граду, або сніг, або великий град. Наука — це випадання граду. Ні-ні, туман, туман! Ким був би орел, якби він не пробивався грудьми крізь густе повітря хмар? І також дивився на сонце крізь них і бачив його як окутану туманом світляну кулю.

О, орел! Що сказав би орел із Патмоса[31], той, який прямо дивиться на сонце, проте нічого не бачить у темряві ночі, сові Мінерви[32], яка все бачить у темряві, але не спроможна дивитись на сонце, якби перестрів її в небі, коли вона втікала з Олімпу?»

У цьому місці своїх роздумів Ауґусто зустрівся з Евхенією й не зауважив її.

«Знання приходить потім... — міркував він далі. — Але... що то було? Я готовий заприсягтися, що мою орбіту перетнули дві осяйні й містичні зірки-близнята... Невже то була вона? Серце мені підказує... Але мовчи, ти вже прийшов додому!»

І він увійшов у дім.

Попрямував до своєї кімнати й, побачивши ліжко, сказав собі: «Сам-один! Я спатиму сам-один! Мріятиму сам-один. Коли ти спиш у товаристві, то сон має бути спільним. Таємничі потоки мають сполучати між собою один мозок з іншим. А чи не буває так, що в міру того, як поєднуються серця, то більше розділяються голови? Можливо. Можливо, вони перебувають у взаємно протилежних позиціях. Коли двоє закоханих думають одне й те ж, їхні почуття, можливо, стають суперечними; коли ж вони поєднуються в одному любовному почутті, то кожне думає щось інше, можливо, протилежне; жінка кохає свого чоловіка тільки тоді, коли він думає не так, як вона, тобто колії він справді думає. Ось таким він і є, чесний шлюб».

Нерідко, перед тим, як лягти спати, Ауґусто грав у карти зі своїм служником Домінґо, а тим часом дружина Домінґо, кухарка, спостерігала за грою.

— Починаймо! — проспівав Домінґо.

— Починаймо! — вигукнув відразу Ауґусто й запитав: — А що якби я одружився?

— Ви зробили б дуже добре, сеньйорито, — сказав Домінґо.

— Залежно від обставин, — наважилася втрутитися до розмови Лідувіна, його дружина.

— Тобто ти, на моєму місці, не одружилася б? — запитав її Ауґусто.

— Залежно від обставин, сеньйорито.

— Як це залежно від обставин? Поясни.

— Одружитися легко; але не так легко вийти заміж.

— Про це говорить народна мудрість, що є джерелом...

— Тут ідеться про різницю між чоловіком і жінкою, сеньйорито, — перебила його Лідувіна, остерігаючись, що Ауґусто виголосить їм зараз цілий монолог.

— Що ти кажеш? А що, власне, означає бути жінкою, що? Розкажи-но мені, жінко, розкажи!

— Ви такий добрий до мене, сеньйорито...

— Ну ж бо, жінко, розкажи мені все, не приховуй нічого.

— Я пригадую, що сказала сеньйора...

На побожний спогад про свою матір Ауґусто поклав карти на стіл, і його думки на якусь мить звернулися до неї. Багато разів його мати, лагідна сеньйора, якій так не щастило в житті, казала йому: «Я вже довго не житиму, сину мій, твій батько кличе мене. Мабуть, я потрібна йому більше, ніж тобі. Як тільки я покину цей світ і ти залишишся в ньому сам-один, одружуйся, одружуйся якомога раніше. Приведи в цей дім господиню й сеньйору. І не те, щоб я не довіряла нашим давнім і вірним слугам, ні. Але приведи господиню в дім. І нехай вона буде господинею в домі, сину мій, нехай вона буде господинею. Зроби її господинею свого серця, свого гаманця, свого буфету, своєї кухні та своїх рішень. Знайди жінку з владним характером, яка вмітиме любити тебе... і керувати тобою».

— Моя жінка гратиме на фортепіано, — сказав Ауґусто, відганяючи від себе свої спогади та свій смуток.

— Фортепіано? А яка з нього користь? — запитала Лідувіна.

— Яка з нього користь? Тут ідеться зовсім про інше — головні його чари в тому, що воно не має жодного стосунку до тієї проклятої Богом штуки, яку ми називаємо користю. Користь, служіння, яке приносить користь, — усе це мені вкрай остогидло...

— І наше служіння вам остогидло?

— Ні-ні, ваше — ні! А втім, фортепіано приносить користь, так, приносить користь... Воно наповнює гармонією домашні вогнища, завдяки чому вони не перетворюються на попелища.

— Гармонією? Це з чим їдять?

— Лідувіно... Лідувіно...

Кухарка похилила голову, почувши лагідний докір свого чоловіка. Такою була їхня звичка.

— Вона гратиме на фортепіано, тому що вона вчителька гри на фортепіано.

— У такому разі вона не доторкатиметься до нього, — твердо заявила Лідувіна. — Бо інакше, навіщо вона одружується?

— Моя Евхенія... — почав Ауґусто.

— То її звати Евхенія, і вона грає на фортепіано? — запитала кухарка.

— Атож, а що таке?

— Це та сама, яка живе в дядька й тітки на вулиці Авеніда де ла Аламеда, над крамницею сеньйора Тібурсіо?

— Та сама. Ти її знаєш?

— Так... Я її не раз бачила...

— То розкажи мені більше, Лідувіно, розкажи більше. Адже тут ідеться про майбутнє та щастя твого пана.

— Вона гарна дівчина, так, гарна дівчина.

— Розкажи мені більше, Лідувіно... В ім’я пам’яті моєї матері!..

— Згадайте про її поради, сеньйорито. Але хто там ходить по кухні? Чи не кіт, бува?

І служниця підвелася й вийшла.

— То що, дограємо до кінця? — запитав Домінґо.

— Ти маєш рацію, Домінґо, ми не можемо урвати партію. Чий зараз хід?

— Ваш, сеньйорито.

— Гаразд, продовжуймо.

І він знову програв партію, бо був геть неуважним.

«Отже, сеньйоре, — сказав він собі, — усі її знають. Усі знають її, крім тебе. Либонь, тому ти й закохався в неї. А що завтра? Що я робитиму завтра? Ет! Кожному дневі свої турботи. А зараз — спати».

Й Ауґусто влігся в постіль.

Уже в ліжку він продовжив свій монолог: «Річ у тому, що я дуже нудився, сам того не розуміючи, впродовж двох тяжких років... а надто після того, як померла моя свята матінка... Атож, мене мучила несвідома нудьга. Нудьга — основа життя, і саме нудьга спонукала людей винайти ігри, розваги, читання романів та кохання. Крізь туман життя просочується солодка нудьга, кисло-солодкий трунок. Усі наші повсякденні успіхи не мають жодного значення; усі солодкі розмови, якими ми вбиваємо час і розтягуємо своє життя, хіба вони не є лише солодкою нудьгою і більше нічим? О, Евхеніє, Евхеніє, квітко моєї життєвої і несвідомої нудьги, допоможи мені в моїх мріях, перебувай зі мною в моїх снах!»

І він заснув.

Розділ п’ятий

Летів попід хмарами блискучий орел, його могутні крила були окроплені перлами роси, погляд прикипів до сонячного туману, серце спало, перебуваючи у стані солодкої нудьги під захистом грудей, загартованих у бурях; навколо — тиша, яку створює далекий гомін землі, а у височині, на самій вершині неба, двоє зірок-близнят, які розливають невидимий бальзам. Тишу раптом розірвав різкий звук голосу, який повідомив: «Пошта!..» Й Ауґусто побачив світло нового дня.

«Я сплю чи живу? — запитав він себе, підтягуючи ковдру. — Я орел чи людина? Що повідомить мені сьогоднішня газета? Які новини принесе мені новий день? Чи був сьогодні вночі землетрус у Коркубйоні?[33]І чому не в Ляйпціґу? О, ліричне поєднання ідей, о, піндаричний безлад! Світ — це калейдоскоп. Логіку вносить у нього людина. Найвище мистецтво — це випадковість. Тож поспімо трохи довше». І він повернувся в ліжку на другий бік.

Пошта!.. Торговець оцтом! А потім екіпаж, потім автомобіль і гурт хлопчаків, що біжать за ним.

«Неможливо! — знову заговорив до себе Ауґусто.

— Життя повертається. А з життям — кохання... А що таке кохання? Чи не віддзеркалення цього всього? Чи не гра нудьги? Подумаймо про Евхенію. Час для цього зручний».

І він заплющив очі з наміром думати про Евхенію. Думати?

Але ця думка розчинялася в ньому, розвіювалася й незабаром перетворилася на танцювальну музику. Бо вуличний музика зупинився біля його помешкання й грав на органчику. Й душа Ауґусто тепер повторювала ноти, вона не думала.

«Сутність світу музикальна, — сказав собі Ауґусто, коли завмерла остання нота музики. — А моя Евхенія — хіба вона не музикальна? Кожен закон — це закон ритму, а ритм — це кохання. Сьогоднішній божественний ранок, дівоча невинність дня, принесли мені відкриття: кохання — це ритм. Наукою ритму є математика; відчутний вираз кохання — музика. Я маю на увазі вираз, а не реалізацію; це важливо розуміти».

Його роздуми урвав стукіт у двері.

— Прошу, заходьте!

— Ви мене кликали, сеньйорито? — запитав Домінґо.

— Так... Принеси сніданок.

Він подзвонив служникові, сам того не помітивши, щонайменше за півтори години раніше, ніж зазвичай, ну а якщо вже подзвонив, то треба було просити сніданок, хоч час і був надто раннім.

«Кохання оживляє й розбуджує апетит, — говорив собі далі Ауґусто. — Треба жити, щоби кохати! Так, і треба кохати, щоби жити».

Він підвівся, щоби з’їсти сніданок.

— Яка сьогодні погода, Домінґо?

— Як і завжди, сеньйорито.

— Отже, ні добра, ні погана?

— Саме так!

Це була теорія служника, який теж мав власні теорії.

Ауґусто вмився, зачесався, одягся й нарядився як людина, яка має мету в житті. Його внутрішнє бажання жити посилилося, хоч і було огорнуте меланхолійним смутком.

Він вийшов на вулицю, й незабаром його серце тривожно застукотіло. «Мовчи! — сказав він собі. — Ти її побачив, ти її впізнав, ти давно носиш у собі її образ!.. Мати Божа, порятуй мене!» І коли вона проминула його, пройшла повз нього, коли він перестрів свою Евхенію, то більше привітав її очима, ніж капелюхом.

Він уже мало не обернувся й не пішов за нею, але перемогли здоровий глузд і бажання, яке він мав, побазікати з воротаркою.

«Це вона, вона, — казав він собі. — Це вона — та сама жінка, яку я шукав стільки років, навіть не знаючи про це; це вона — та сама жінка, яка шукала мене. Ми були наперед призначені одне для одного в гармонії світобудови. Ми дві монади, одна з яких доповнює іншу. Родина — це справжня клітина суспільства. А я не більше, ніж молекула. Скільки поезії має в собі наука, Боже мій! Мамо моя, мамо моя, подивись на свого сина. Дай йому пораду з неба. О, Евхеніє, моя Евхеніє!..»

Він озирнувся на всі боки, чи хтось на нього не дивиться, потім здивувався, побачивши, що він обіймає повітря. І сказав собі: «Кохання — екстаз; воно примушує нас забувати про себе».

Його повернула до реальності — до реальності? — усмішка Маргарити.

— Маєте якісь новини? — запитав її Ауґусто.

— Ні, сеньйорито. Ще надто рано.

— Вона нічого у вас не запитала, коли ви передавали їй листа?

— Нічого.

— А сьогодні?

— Сьогодні запитала. Запитала, який ви на вигляд, і чи я вас знаю, і хто ви такий. Вона сказала мені, що сеньйор не вказав адреси свого дому. А тоді дала мені доручення.

— Доручення? Яке? Не вагайтеся.

— Вона попросила мене, щоби, коли ви знову прийдете сюди, я вам сказала, що вона не вільна, що має нареченого.

— Що має нареченого?

— Так вона мені сказала, сеньйорито.

— Це пусте! Ми повоюємо!

— Гаразд, ми повоюємо.

— Ви обіцяєте мені свою допомогу, Маргарито?

— Звичайно, обіцяю.

— Тоді ми переможемо!

І він пішов. Він вийшов на вулицю Аламеда, щоб освіжити свої почуття, милуючись зеленню, послухати, як пташки співають про його кохання. Його серце буяло зеленим листям, і в ньому, наче солов’ї, співали крилаті спогади дитинства.

Його небо було вкрите насамперед пам’яттю про матір, що осяяла лагідним і чудесним світлом усі інші спогади.

Свого батька він ледве чи й пам’ятав. То була міфічна тінь, що губилася десь удалині, наче кривава хмара на заході сонця. Вона була кривавою тому, що, будучи ще маленьким, він бачив його забризканим кров’ю і блювотинням, смертельно блідим. Відтоді минуло багато часу, а він досі згадував, як гірко ридала мати, а він не знав, чи то вона оплакувала вмираючого батька чи його, Ауґусто, що закам’янів, приголомшений таємницею смерті.

Незабаром по тому мати, тремтячи від горя, пригорнула його до грудей і гірко приказуючи: «Сину мій! Сину мій! Сину мій!» — поливала його палкими слізьми. І він плакав також, пригортаючись до матері й не наважуючись відвернути або навіть відірвати обличчя від лагідної темряви цього тремтячого лона, боячись зустрітися з лютим поглядом очей буки.

І так минали дні плачу й чорної безвиході, аж поки сльози повернулися всередину, а темрява в будинку розсмокталася.

То був дім лагідний і теплий. Світло проникало в нього крізь білі квіти, вигаптувані на шторах. Крісла відкривали свої обійми з інтимністю дідусів, яких роки перетворили на малих дітей. На столі завжди стояла попільничка з попелом від останньої сигари, яку викурив його батько. А на стіні висів портрет обох, батька й матері, тепер уже вдови, знятий у той самий день, коли вони побралися. Він, високий, сидів, закинувши ногу на ногу й показуючи язичок черевика, й вона, низенька, стояла поруч нього й спиралася рукою на його плече; то була витончена рука, не призначена щось хапати, а опускатися, наче горличка, на плече свого чоловіка.

Його мати ходила туди-сюди, не створюючи шуму, наче пташка, завжди в чорному, з усмішкою, що була осадом сліз, пролитих у перші дні свого вдівства, вона завжди була тільки на губах і навколо запитливих очей. «Я мушу жити тільки для тебе, тільки для тебе одного, Ауґусто», — казала вона ночами, перед тим, як лягти до ліжка. І хлопець приносив у свої нічні сни поцілунок, ще вологий від сліз на його устах.

Ночами мати мала звичку читати якісь книжки, іноді то було житіє одного зі святих, іноді — роман Жюля Верна, іноді оповідання — цікаве й щире. Й іноді вона навіть сміялася, сміхом лагідним і беззвучним, який долітав од далеких сліз.

Потім він почав навчатися в інституті, а вечорами читав лекції матері. І вона навчалася, щоби не відставати від нього. Намагалася запам’ятати всі ті рідкісні імена зі всесвітньої історії, і мала звичку казати, всміхаючись: «Але які варварські вчинки могли витворяти люди, Господи мій!» Вивчала математику, й саме в цій дисципліні домоглася найбільших успіхів його ніжна мати. «Якби моя мати присвятила себе математиці...» — казав Ауґусто. І пригадував, із якою цікавістю стежила вона за тим, як треба розв’язувати рівняння другого ступеня. Вивчала психологію, і ця наука давалася їй найважче. «Але навіщо люди так полюбляють ускладнювати речі», — повторювала вона. Вивчала фізику, хімію та природничу історію. У природничій історії їй не подобалися дивні назви, які в ній дають тваринам і рослинам. Фізіологія навіювала їй жах, і вона відмовилася слухати лекції з неї у свого сина. Їй досить було поглянути на гравюри, на яких були зображені серце й легені голої людини, й вона уявляла собі криваву смерть свого чоловіка. «Усе це дуже бридко, сину, — казала вона. — Не вчися на лікаря. Ліпше не знати, як збудоване наше тіло всередині».

Коли Ауґусто став бакалавром, вона обняла його й, залившись слізьми, вигукнула: «Якби жив твій батько!» Після цього вона посадила його собі на коліна, чого він, уже дорослий хлопець, засоромився, і так мовчки тримала, дивлячись на попільничку свого небіжчика-чоловіка.

А потім почалася його кар’єра, з’явилися університетські друзі, і бідолашна мати дуже засмутилася, побачивши, що її син розправляє крила. «Я все своє життя присвячую тобі, присвячую тобі, — мала звичку вона казати, — а ти невідомо кому його присвятиш. Так улаштований світ, сину». У той день, коли він одержав звання ліценціата права, його мати, прийшовши додому, взяла його за руку й з комічно серйозним виразом поцілувала її, а потім сказала йому на вухо: «Твій батько благословляє тебе, сину мій!»

Його мати ніколи не лягала спати раніше, ніж ляже він, й прощалася з ним на ніч неодмінно поцілунком. Тож він не мав змоги лягати надто пізно або просиджувати безсонні ночі. І мати була першою, кого він бачив, коли прокидався. І за столом, якщо він чогось не хотів їсти, то не їла й вона.

Вони часто виходили на прогулянку і мовчки йшли просто неба, вона думала про свого небіжчика, а він про те, що першим упадало йому у вічі. І вона завжди казала йому одне й те саме, всілякі повсякденні речі, речі дуже давні й завжди нові. Багато з них починалися словами: «Коли ти одружишся...»

Завжди, коли зустрічали дівчину гарну або просто симпатичну, мати дивилася на Ауґусто кутиком ока.

І прийшла смерть, ота повільна, поважна, лагідна й безболісна смерть, яка увійшла навшпиньки й, не створивши найменшого шуму, подібна до перелітного птаха, мати полетіла з нею на небо одного осіннього дня. Вона померла, тримаючи свою руку в долоні сина, не відриваючи погляду від його очей. Ауґусто відчував, як її рука холоне, а очі стають нерухомими. Він прибрав її руку, після того, як залишив на її холодній поверхні гарячий поцілунок і закрив очі небіжчиці. Опустився навколішки біля ліжка й пригадав усю історію тих однакових років.

Й ось тепер він іде вулицею Аламеда, слухає, як щебечуть пташки й думає про Евхенію. А Евхенія має нареченого. «Чого я, сину, боюся, — мала звичку казати його мати, — то це тієї миті, коли ти наступиш на першу колючку на дорозі свого життя». Якби тепер вона була тут, щоби примусити розквітнути трояндою цю його першу колючку!

«Якби була жива моя мати, вона знайшла б вирішення моєї проблеми, — сказав собі Ауґусто, — вирішити яку, зрештою, не важче, ніж рівняння другого ступеня. І вона, безперечно, не складніша, ніж рівняння другого ступеня».

Слабкі зойки, подібні до жалібного стогону скривдженої тварини, урвали його внутрішній монолог. Він пильно придивився й побачив у зелених заростях кущів перелякане цуценя, що, певно, не могло вибратися на вулицю. «Бідолашне! — сказав він собі. — Воно щойно народилося, і його покинули тут помирати. Убити його в них не стало духу». І він підібрав його.

Звірятко шукало груди матері. Ауґусто підвівся й повернувся додому, думаючи: «Коли Евхенія довідається, що я його врятував, це буде тяжким ударом по моєму супернику! Який жаль опанує її, коли вона побачить бідолашне створіння. А воно гарненьке, дуже гарненьке! Сердешне, як воно лиже мені руку!»

— Принеси молока, Домінґо. І принеси швидко, — сказав він служникові, як тільки той з’явився у дверях.

— Чому це вам заманулося купити цуценя, сеньйорито?

— Я його не купував, Домінґо. Цей цуцик не раб, він істота вільна. Я з ним зустрівся.

— Отже, його вам підкинули.

— Ми всі підкинуті, Домінґо. Принеси молока.

Служник приніс молоко й невеличку губку, щоби цуценяті легше було смоктати його. Потім Ауґусто попросив його принести пляшечку із соскою для Орфея, так він назвав цуценя, не дуже розуміючи, чому назвав його саме так.

І Орфей став повірником його монологів, тим, кому він відкривав усі таємниці свого кохання до Евхенії.

«Отже, Орфею, — звернувся він до нього подумки, — нам доведеться воювати. Що ти порадиш мені робити? Якби з тобою була знайома моя мати... Але побачиш, ось побачиш, ти ще спатимеш на руках у Евхенії, під її теплою і лагідною рукою. А зараз, що ми будемо робити, Орфею?»

Був сумним сніданок цього дня, сумною була прогулянка, сумною — партія в шахи і сумним був сон у ту ніч.

Розділ шостий

«Я мушу прийняти якесь рішення, — сказав собі Ауґусто, проминаючи будинок номер 58 на Авеніда де ла Аламеда, — так не може тривати далі».

У цю мить відчинився один із балконів на другому поверсі, де жила Евхенія, і там з’явилася сеньйора, худа й сива, з кліткою в руці. Вона хотіла винести кенара на сонце. Але вішаючи клітку, повісила її повз цвях, і клітка полетіла вниз. Сеньйора розпачливо зойкнула: «О, мій маленький!» Ауґусто підбіг підібрати клітку. Переляканий кенар розпачливо махав у ній крильцями.

Ауґусто увійшов у дім і піднявся на другий поверх, несучи кенара, що сполохано метався у клітці. Серце йому калатало. Сеньйора очікувала його.

— О, дякую вам, дякую, кабальєро!

— Це я вам дякую, сеньйоро.

— Крихітко моя, моя Крихітко! Ну ж бо, заспокойся. Ви зайдете до мене, кабальєро?

— З великою приємністю, сеньйоро.

Й Ауґусто увійшов.

Сеньйора повела його до зали і, сказавши йому: «Зачекайте трохи, я прилаштую свого Пічіно», — залишила його самого.

У цю мить до зали увійшов сеньйор літнього віку, дядько Евхенії, поза всяким сумнівом. На очах у нього були темні окуляри, а на голові — феска. Він підійшов до Ауґусто й, сівши поруч, сказав йому на есперанто фразу, яка означала: «Ви згодні зі мною, що вселенський мир настане скоро й завдяки есперанто?»

Ауґусто хотів був утекти, але кохання до Евхенії його втримало. Співрозмовник говорив і далі — і все на есперанто.

Ауґусто нарешті наважився відповісти:

— Я не зрозумів жодного слова з того, що ви мені сказали, сеньйоре.

— Звичайно ж, він говорив до вас на тому клятому жаргоні, який називається есперанто, — сказала тітка, що увійшла саме в цю хвилину. І додала, звертаючись до чоловіка: — Ферміне, це той сеньйор, який приніс нам кенара.

— Я розумію тебе не більше, ніж ти розумієш мене, коли я розмовляю з тобою на есперанто, — відповів її чоловік.

— Цей сеньйор підібрав мого бідолашного Пічіна, який упав на вулицю, і був такий добрий, що приніс його мені. Пробачте, — додала вона, звертаючись до Ауґусто, — як вас звуть?

— Я, сеньйоро, Ауґусто Перес, син небіжчиці-вдови Перес-Ровіра, з якою ви, можливо, були знайомі.

— Доньї Соледад?

— Так точно. Доньї Соледад.

— Я добре знала бідолашну сеньйору. Вона була вдовою і зразковою матір’ю. Я вітаю вас із тим, що ви мали таку чудову матір.

— А я себе вітаю з нещасливим падінням кенара, яке подарувало мені щасливу нагоду познайомитися з вами.

— Щасливу нагоду! Ви називаєте щасливою нагодою таку нещасливу подію?

— Для мене вона була щасливою, так.

— Дякую, кабальєро, — сказав Фермін, приєднуючись до розмови. — Людьми та їхніми діяннями керують загадкові закони, які людина, до речі, може відгадувати. Я, мій сеньйоре, маю особливі погляди майже на все, що відбувається у світі...

— Перестань молоти свою нісенітницю, чоловіче! — вигукнула тітка. — А скажіть-но мені, як вам пощастило так швидко прибігти на порятунок мого бідолашного Пічіно?

— Я буду відвертим із вами, сеньйоро. Я відкрию вам своє серце. Я ходив біля вашого дому.

— Біля нашого дому?

— Так, сеньйоро. Ви маєте чарівну племінницю...

— Я все зрозуміла, кабальєро. Я вже бачу, чому цей нещасливий випадок став для вас щасливим. І бачу, що є кенари провидіння.

— Кому відомі шляхи провидіння? — зауважив дон Фермін.

— Мені вони відомі, чоловіче, мені! — вигукнула сеньйора й, обертаючись до Ауґусто, додала: — Для вас двері цього дому відкриті... Це ж тільки подумати! Син доньї Соледад... Хай там як, а ви допоможете мені здолати примху, яку це дівчисько запхало собі в голову...

— А як же свобода вибору? — запитав дон Фермін.

— Замовкни, чоловіче, дай нам спокій зі своїм анархізмом!

Обличчя дона Ферміна освітилося радістю, й він проказав, надавши своєму голосу найлагіднішого відтінку:

— Так, сеньйоре, я анархіст, анархіст містичний, але в теорії, затямте це собі, в теорії. Не бійтеся, друже, — і кажучи це, він приязно поклав долоню Ауґусто на коліно, — я не кидаю бомби. Мій анархізм суто духовний. Бо я, мій друже, маю власні погляди майже на всі сторони життя...

— А ви не анархістка? — запитав Ауґусто в тітки, аби щось сказати.

— Я? Анархізм — нісенітниця, яка вимагає, щоби ніхто нами не правив. Якщо ніхто не правитиме, то хто підкорятиметься? Ви хіба не розумієте, що це неможливо?

— Для людей слабкої віри ніде ніщо неможливо... — почав дон Фермін.

Але тітка його урвала:

— Отже, гаразд, мій сеньйоре доне Аугусто, ми з вами уклали договір. Ви мені здаєтеся чудовим чоловіком, добре освіченим, із доброї родини, з більш, як регулярно виплачуваною рентою... Не турбуйтеся, від сьогодні ви мій кандидат.

— Для мене велика честь, сеньйоро...

— Атож, треба напутити на розум цю дівчину. Вона непогана, повірте, але вередлива. До того ж її надто розпестили в дитинстві. Коли сталася та жахлива катастрофа з моїм братом...

— Катастрофа? — запитав Ауґусто.

— Так, а що ніякої таємниці в цьому немає, то я вам усе розповім. Батько Евхенії наклав на себе руки після дуже невдалої операції на біржі й покинув її майже в убогості. Він залишив їй будинок, але обтяжений такою іпотекою, яка забирає майже всі його ренти. І бідолашна дівчина змушена навіть відкладати гроші зі свого заробітку, щоб їх вистачало на сплату боргів. Але, щоб їх сплатити, їй довелося б давати уроки гри на фортепіано протягом шістдесятьох років, ви тільки це собі уявіть!

У ту ж таки мить в Ауґусто виникла ідея, великодушна й героїчна.

— Дівчина непогана, — провадила тітка, — але зрозуміти її важко.

— Якби ти вивчила есперанто... — почав дон Фермін.

— Облишмо вселенські мови. Чом би нам належно не вивчити нашу рідну й не хапатися за іншу?

— Але хіба вам не здається, сеньйоро, — запитав у неї Ауґусто, — що не годиться знати лише одну мову?

— Саме так! Саме так! — закричав дон Фермін, підбадьорений.

— Так, сеньйоре, — твердо відповіла йому тітка, — ми повинні знати лише одну мову — кастільську й щонайбільше знати ще й бабле[34] для розмови зі слугами, які не вміють мислити раціонально.

Тітка Евхенії була астурійкою й мала служницю, також астурійку, з якою вона могла порозумітися лише на бабле.

— Коли ми вже заговорили про теорію, — докинула вона, — то існування однієї мови не здається мені чимось поганим. А мій чоловік, ви тільки собі уявіть, у теорії є навіть ворогом шлюбу...

— Пробачте мені, — сказав Ауґусто, підводячись, — можливо, моя присутність видається вам надокучливою...

— Ви нікому не надокучаєте, кабальєро, — відповіла йому тітка, — і я сподіваюся, ви ще не раз заходитимете в цей дім. Вам уже відомо, що ви мій кандидат.

Коли Ауґусто виходив, дон Фермін підійшов до нього і сказав йому на вухо:

— Ви навіть про це не думайте!

— А чому? — запитав у нього Ауґусто.

— У мене передчуття, кабальєро, у мене передчуття...

Останніми ж прощальними словами тітки були:

— Ви вже знаєте, ви мій кандидат.

Коли Евхенія повернулася додому, тітка зустріла її такими словами:

— Ти знаєш, Евхеніє, хто тут був? Дон Ауґусто Перес.

— Ауґусто Перес... Ауґусто Перес... А, так! І хто його сюди привів?

— Пічін, мій кенар.

— І що йому було треба?

— Оце запитання! Йому була потрібна ти.

— Йому була потрібна я, і його сюди привів кенар? Я тебе зовсім не розумію. Либонь, тобі ліпше було б розмовляти на есперанто, як дядькові Ферміну.

— Ти йому подобаєшся, і він хлопець молодий, непоганий із себе, стрункий, добре освічений, витончений, а передусім багатий, дівчино, передусім він багатий.

— То нехай і залишається зі своїм багатством, я працюю і не маю причин продавати себе.

— А хто тобі сказав, що тебе хочуть продати, запальна дівко?

— Гаразд, гаразд, тітко, облишмо жарти.

— Ти побачиш його, дівчино, ти його побачиш, і ти зміниш свої погляди на світ.

— Якщо ти про це...

— Ніхто нічого не може сказати про цю воду, поки її не нап’ється.

— Недовідомі нам шляхи провидіння! — вигукнув дон Фермін. — Бог...

— Але ж, чоловіче, — заперечила йому жінка,— як ти можеш суміщати Бога з анархізмом? Я вже тобі казала про це сотні разів. Якщо ніхто не повинен правити, тоді навіщо існує Бог?

— Мій анархізм, жінко, я вже тобі повторював тисячу разів, містичний, це анархізм містичний. Бог править зовсім не так, як правлять люди, Бог також анархіст. Бог не править, а...

— Ти хочеш сказати, Він підкоряється?

— Ти це сказала жінко, ти це сказала. Бог просвітив навіть тебе. Ходи-но сюди!

Він схопив жінку за руку, подивився їй у вічі, подмухав на її сиві кучері й додав:

— Він сам тебе надихнув. Так, Бог підкоряється... підкоряється...

— Підкоряється в теорії, чи не так? А ти, Евхеніто, облиш дурниці, коли тобі трапляється така вигідна партія.

— Я теж анархістка, тітко, але не така, як дядько Фермін, не містична.

— Що ж, подивимося, — чітко відказала вона.

Розділ сьомий

«Ох, Орфею! — казав у своєму домі Ауґусто, даючи цуценяті молока. — Ох, Орфею! Я зробив великий крок, вирішальний крок; я увійшов у її дім, увійшов у святилище. А ти знаєш, що означає зробити вирішальний крок? Вітри долі підштовхують нас, і всі наші кроки вирішальні. Наші? Хіба ці кроки наші? Ми йдемо, мій Орфею, через дикий і дрімучий ліс, у якому немає стежок. Стежку в ньому ми протоптуємо своїми ногами, йдучи навмання. Є такі, хто вірить, що його веде зірка; я вірю в те, що йду за подвійною зіркою або за двома зірками-близнятами. І ця зірка — лише проекція зірки на небо, проекція випадковості.

Вирішальний крок! І ще скажи мені, Орфею, яка необхідність мати Бога, світ або ніщо? Чому нам щось неодмінно треба мати? Чи не здається тобі, що ця ідея необхідності — це лише та найвища форма, якої набуває випадковість у нашій свідомості?

Звідки виникла Евхенія? Чи вона — моє творіння, чи я також є її творінням? Чи ми обоє творіння взаємні, вона моє творіння, а я — її? А може, все створило кожну річ, а кожна річ створила все? І що таке творіння? Що таке ти, Орфею? Що таке я?

Багато разів мені спадало на думку, Орфею, що мене немає, і коли я виходив на вулицю, мені здавалося, що інші не бачать мене. А іноді мені здавалося, що мене бачать не таким, який я насправді, і що тоді, коли, як мені здавалося, наче я йшов як годиться, правильною ходою, я, сам про те не здогадуючись, кривлявся як блазень, й інші сміялися та глузували з мене. З тобою ніколи такого не траплялося, Орфею? Мабуть, що ні, бо ти ще дуже юний і зовсім не маєш життєвого досвіду. А крім того, ти собака.

Але скажи мені, Орфею, а чи собакам ніколи не траплялося уявити себе людьми, як ото іноді бувало з людьми, яким здавалося, що вони собаки?

Яким стало життя, Орфею, яким стало життя, а надто після того, як померла моя мати! Кожну нову годину до мене підштовхуються години попередні, і я не знаю, що таке майбутнє. І тепер, коли воно починає туманно маячити переді мною, мені здається, воно перетворюється на минуле, Евхенія тепер майже спогад для мене. Ці дні, які проминають... цей день, цей вічний день, який проминає... ковзаючись у тумані нудьги. Сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні. Подивися, Орфею, подивися на попіл, який залишив мій батько в цій попільниці...

Це одкровення вічності, Орфею, жахливої вічності. Коли людина залишається на самоті зі собою і заплющує очі на майбутнє, на сновидіння, перед нею відкривається моторошне провалля вічності. Вічність — не майбутнє. Коли ми помираємо від смерті, що напіввиходить на нашу орбіту, ми розпочинаємо рух назад, до минулого, до того, що було. І так йтимемо, не знаючи кінця, намотуючи клубок нашої долі, руйнуючи все нескінченне, що створило нас у вічності, ніколи не доходячи до неї, бо її ніколи не було.

Під цим потоком нашого існування, усередині нього, існує інший потік у протилежному напрямку; тут ми пересуваємося від учора до завтра, там — від завтра до вчора. Тканина тчеться й розпускається водночас. І вряди-годи до нас доходять дихання, випари й навіть таємничий гомін того іншого світу, тієї внутрішньої частини нашого світу. Нутрощі історії — це контрісторія, це процес зворотний тому, яким вона розвивається. Підземна річка тече від моря до джерела.

І тепер у небі моєї самотності мені сяють очі Евхенії. Вони світяться тим сяйвом, яким світилися сльози моєї матері. І вселяють мені віру в те, що я існую, — яка солодка ілюзія! Ато, ergo sum![35] Це кохання, Орфею, подібне до благодійного дощу, в якому розвіюється й твердне туман існування. Завдяки коханню я відчуваю свою душу опуклою, доторкаюся до неї. Завдяки коханню душа починає боліти мені в самій своїй серцевині, Орфею. І сама душа — хіба вона не є коханням, не є втіленим болем?

Дні приходять, і дні відходять, а кохання залишається. Глибоко всередині, в нутрощах речей труться й зіштовхуються потік цього світу з протилежним потоком світу іншого, і від цього тертя та штовханини утворюється найсумніший і найсолодший біль — біль життя.

Подивися, Орфею, на основу тканини, подивися, як рухається по ній човник, але скажи мені, де розташований навій, на який намотується тканина нашого існування, де?»

Позаяк Орфей ніколи не бачив ткацького верстата, то йому було б дуже важко відповісти на запитання свого господаря. Але дивлячись йому в очі, поки той говорив, він відгадував його почуття.

Розділ восьмий

Ауґусто тремтів і почував себе так, наче сидів на кобилі тортур. Його опанувало шалене бажання підхопитися на ноги, бігати цією залою, вимахувати руками, кричати, показувати циркові трюки, забути про те, що він існує. Ні доньї Ермелінді, тітці Евхенії, ні донові Ферміну, її чоловікові, анархістові теоретичному й містичному, не вдавалося привести його до реальності.

— Я вже казала, — промовила донья Ермелінда, — ви, доне Ауґусто, як на мене, кращий кандидат, аніж можна було би сподіватися, тому вона не зможе відмовитися від зустрічі з вами; я покличу її, ви прийдете і познайомитеся з нею — отже, зробите перший крок. Усі такі стосунки мають починатися зі знайомства, хіба не так?

— Ви маєте слушність, сеньйоро, — озвався таким голосом, ніби говорив із іншого світу, Ауґусто, — перший крок означає зустрітися й познайомитися...

— І мені здається, коли вона познайомиться з вами, то тут не буде про що говорити. Усе стане цілком ясно.

— Не так уже й ясно, — заперечив дон Фермін. — Дороги Провидіння завжди недовідомі... А щодо твердження, ніби треба спочатку добре познайомитися, а тоді вже одружуватися, я не згоден... не згоден... Єдине ефективне знайомство — це знайомство post nuptias[36]. Я добре знаю, дружино моя, яке значення в біблійній мові має слово «познайомитися». І повір мені, немає знайомства ефективнішого й суттєвішого, ніж проникнення...

— Замовкни, чоловіче, не верзи дурниць.

— Пізнати жінку, Ермеліндо...

Пролунав дзвінок у дверях.

— Вона! — з таємничим виглядом вигукнув дядько.

Ауґусто відчув, як хвиля вогню піднялася знизу по його тілу й прокотилася через голову, над ним. А серце гучно закалатало у грудях.

Стало чутно, як відчинилися двері й почали наближатися швидкі, рівні й ритмічні кроки. Й Ауґусто, сам не знаючи, як це сталося, відчув, що спокій повертається до нього.

— Я її покличу, — сказав дон Фермін, роблячи спробу підвестися на ноги.

— Ні-ні! — вигукнула донья Ермелінда й подзвонила служниці.

І коли та з’явилася, наказала:

— Скажи сеньйориті Евхенії, щоби вона ввійшла.

Запанувала тиша. Усі троє мовчали, ніби наперед змовилися. І Ауґусто запитав, подумки звертаючись сам до себе: «Чи зможу я витримати? Чи не стану червоний, як мак, або білий, як лілея, коли її очі заповнять отвір дверей? Чи моє серце не вибухне?»

Почувся легкий шум, який буває, коли змахує крильми голубка, легенький і короткий вигук: «А!» — й очі Евхенії на обличчі, що рожевіло свіжістю життя, та на тілі, яке, здається, нічого не важило на поверхні землі, пролило на сцену подій нове й таємниче світло. Й Ауґусто раптом почув себе спокійним, неймовірно спокійним, прикутим до свого крісла, наче рослина, що звідти виросла, забувши про себе, цілком розчиненим у таємничому духовному світлі, яке струменіло з тих очей. І тільки почувши, як донья Ермелінда заговорила, звертаючись до своєї небоги: «Ти бачиш перед собою нашого друга Ауґусто Переса...» — він отямився й підвівся, намагаючись усміхнутися.

— Ти бачиш перед собою нашого друга Ауґусто Переса, який хоче познайомитися з тобою...

— Той самий, якого привів сюди кенар? — запитала Евхенія.

— Атож, той самий, сеньйор, — підтвердив Ауґусто, підходячи до неї й подавши їй руку.

І подумав: «Вона обпалить мене своєю!»

Але так не сталося. До його руки доторкнулася долоня біла й холодна, біла, як сніг, і, як сніг, холодна. Й Ауґусто мав відчуття, що по всьому його єству розливається ніби хвиля спокою.

Евхенія сіла.

— І цей кабальєро... — почала піаністка.

«Цей кабальєро... кабальєро... — швидко промайнуло в думці Ауґусто. — Вона назвала мене кабальєро! Поганий знак!»

— Цей кабальєро, дочко моя, який завдяки щасливій випадковості...

— Атож, зустрівся з нашим кенаром.

— Недовідомі шляхи Провидіння! — проголосив анархіст.

— Цей кабальєро, дочко моя, — провадила тітка, — який завдяки щасливій випадковості познайомився з нами і виявився сином сеньйори, з якою я була трохи знайома і яку дуже шаную, цей кабальєро, кажу, який уже став другом нашого дому, захотів познайомитися з тобою, Евхеніє.

— І висловити вам свій захват! — докинув Ауґусто.

— Ваш захват? — перепитала Евхенія.

— Атож, свій захват вашою грою на фортепіано.

— Он як.

— Я знаю, сеньйорито, про вашу велику любов до мистецтва.

— До мистецтва? До якого? До музики?

— Звичайно, до музики.

— То вас дуже обманули, доне Ауґусто.

«Дон Ауґусто! Дон Ауґусто! — подумав цей останній. — Дон!.. Цей дон не менш поганий знак, аніж отой кабальєро!»

А тоді запитав:

— То вам не подобається музика?

— Анітрохи, запевняю вас.

«Лідувіна має рацію, — подумав Ауґусто. — Така дівчина, коли одружиться й чоловік зможе її утримувати, більш не бренькатиме на піаніно».

— А чому ж тоді публіка створила вам славу чудової вчительки фортепіанної музики?

— Я намагаюся якнайліпше виконувати свій професійний обов’язок, який дає мені змогу заробляти собі на життя...

— Для тебе необхідність заробляти на життя... — почав дон Фермін.

— Годі тобі, вже годі, — урвала його тітка. — Адже сеньйор Ауґусто вже поінформований про все...

— Про все? Про що ж він поінформований? — запитала з легким роздратуванням у голосі та зробивши легкий рух, ніби збираючись підвестися й піти, Евхенія.

— Про іпотеку, про що ж іще...

— Як? — вигукнула небога, підхоплюючись на ноги. — Але що все це означає, яка мета цього візиту?

— Я вже тобі сказала, небого, сеньйор Ауґусто хоче познайомитися з тобою... І не дратуйся так дуже.

— Але ж є речі...

— Пробачте своїй сеньйорі тітці, сеньйорито, — попросив також Ауґусто, підводячись на ноги, і дядько, й тітка зробили те саме, — адже вона не хотіла зробити вам нічого поганого. А щодо іпотеки й до того, що вам доводиться важко працювати, то я не зробив нічого такого, щоби вивідати від сеньйори такі цікаві новини. Я...

— Атож, ви обмежилися тим, що принесли сюди кенара за кілька днів по тому, як надіслали мені листа...

— Справді, я надіслав вам листа, не заперечую.

— У такому разі, кабальєро, я відповім вам на цього листа лише тоді, коли моє матеріальне становище покращиться, і ніхто не докорятиме мені ним. А зараз, я думаю, мені ліпше піти...

— Добре! Дуже добре! — вигукнув дон Фермін. — Оце справжня рішучість і любов до свободи! Перед нами жінка майбутнього! Таких жінок треба підкоряти кулаком, мій друже Перес, кулаком!

— Сеньйорито... — благальним голосом почав Ауґусто, наближаючись до неї.

— Певно, дядько має слушність, — сказала Евхеніта й подала йому на прощання руку, таку білу й холодну, як і раніше, тобто білу й холодну, як сніг.

Коли вона обернулася спиною, щоби вийти, і перед ним зникли очі, з яких струменіло таємниче світло, Ауґусто відчув, як хвиля вогню прокотилася його тілом, серце йому застугоніло у грудях, а голова ледь не вибухнула.

— Вам погано? — запитав його дон Фермін.

— Яка дівчина, Боже мій, яка дівчина! — вигукнула донья Ермелінда.

— Надзвичайна! Чудова! Героїчна! Справжня жінка! На всі сто відсотків жінка! — сказав Ауґусто.

— Я теж так думаю, — підтвердив дядько.

— Пробачте нам, сеньйоре, дон Ауґусто, — попросила тітка, — пробачте. Ця дівчина, як їжак. Хто б міг подумати...

— Але я зачарований, сеньйоро, зачарований! Така сувора незалежність характеру, якої я не маю, це те, що наповнює мене найбільшим ентузіазмом! Мені потрібна саме така, така, така і ніяка інша жінка!

— Так, сеньйоре Перес, так, — проголосив анархіст. — Це жінка майбутнього!

— А я? — запитала донья Ермелінда.

— Ти належиш минулому! А це, я повторюю, жінка майбутнього! Звичайно, не марно вона слухала, як я викладав свої міркування про майбутнє суспільство та жінку майбутнього. Не марно я навчив її емансипаційних доктрин анархізму... без бомб!

— Але, як на мене, — сказала тітка з роздратуванням у голосі, — то ця дівчина спроможна й бомби кидати!

— І навіть, якби так... — припустив Ауґусто.

— Ні, тільки не це!

— А яка різниця?

— Доне Ауґусто! Доне Ауґусто!

— Я сподіваюся, — сказала тітка, — що через це вам, зрештою, не доведеться відмовитися від своїх претензій...

— Звичайно ж, я від них не відмовлюся! Жінці з таким характером ціни немає!

— Тоді не відступайте! І ви вже знаєте, що ми на вашому боці, й ви можете приходити в цей дім завжди, коли вам захочеться, незалежно від того, подобатиметься це Евхенії чи ні.

— Але ж, жінко, вона показала, що їй не до вподоби, коли дон Ауґусто приходить сюди!.. Її треба підкорити кулаком, друже, кулаком. Ви скоро познайомитеся з нею ще ближче й побачите, який у неї темперамент. Це справжня жінка, доне Ауґусто, і її інакше не підкориш, як кулаком. Ви ж хочете пізнати її глибше?

— Так, але...

— Зрозуміло, зрозуміло. Отже, до боротьби, мій друже!

— Звичайно, звичайно, і до побачення!

Але дон Фермін відкликав Ауґусто вбік, аби щось сказати йому:

— Я забув попередити вас, що коли ви писатимете Евхенії, то пишіть її ім’я з «хотою», а не з «хе», a del Агсо з «ка»: Eujenia Domingo del Arko.

— А навіщо?

— Бо доти, доки не настане щасливий день, коли есперанто стане єдиною мовою у світі, однією для всього людства, треба писати кастільською мовою із застосуванням фонетичної орфографії. Ніяких «се»! Оголосимо війну «се»! Za, ze, zi, zo писатимемо із «седою», а ка, ке, кі, ко, ки — з «ка». І геть «аче»! «Аче» — це абсурд, реакція, відступ назад! Оголосимо війну «аче»![37]

— То ви також і фонетик?

— Також? Чому також?

— Крім анархіста й есперантиста...

— Усе це одне й те ж. Анархізм, есперантизм, спіритизм, вегетаріанство, фонетизм... Одне й те ж. Оголосімо війну всьому авторитетному! Війну поділу на мови! Війну розпаду матерії й смерті! Війну плоті! Війну «аче»! До побачення!

Вони попрощалися, й Ауґусто вийшов на вулицю. Він мав таке відчуття, ніби скинув із пліч великий тягар, і його опанувала майже радість. Він ніколи не міг би передбачити того, що тепер відбувалося всередині його духу. Той факт, що сьогодні йому відрекомендували Евхенію вперше, що вони близько познайомилися й поговорили, ще більше розпалив його і збадьорив, а те, що розмова вийшла не дуже вдалою, зовсім його не засмутило. Світ тепер видавався йому більшим, повітря — чистішим, а небо — блакитнішим. Він почував себе так, ніби дихав уперше. У найінтимніших куточках його душі лунало оте слово матері: «Одружуйся!» Майже всі жінки, яких він зустрічав на вулиці, здавалися йому гарними, багато — надзвичайно вродливими й жодна — негарною. Можна було би сказати, що світ для нього був тепер осяяним новим таємничим світлом, що струменіло від двох невидимих зірок, які світилися десь поза голубінню неба, десь поза його видимим склепінням. Він починав пізнавати світ. І сам не знаючи, як і чому, почав міркувати про те, яким глибоким було джерело того змішування, що відбувалося в уявленні простолюду, між плотським гріхом і падінням наших праотців, яких було покарано за те, що вони скуштували плід пізнання добра і зла.

І він думав також про доктрину дона Ферміна про походження знання.

Він прийшов додому й, коли Орфей вийшов йому назустріч, узяв його на руки, приголубив і сказав йому: «Від сьогодні ми починаємо нове життя, Орфею. Ти не відчуваєш, що світ став більшим, повітря — чистішим, а небо — голубішим? О, коли ти її побачиш, Орфею, коли ти познайомишся з нею!.. Отоді відчуєш смуток через те, що ти всього-на-всього пес, як і я журюся через те, що я тільки людина! І скажи мені, Орфею, як ти можеш пізнавати світ, якщо не грішиш, якщо у твоєму собачому пізнанні нема гріха? Пізнання без гріха — це не пізнання, воно не раціональне».

Подавши йому обід, його вірна Лідувіна подивилася на нього пильним поглядом.

— Чого ти дивишся? — запитав Ауґусто.

— Мені здається, ви змінилися.

— Звідки ти це взяла?

— У вас інше обличчя, сеньйорито.

— Ти так думаєш?

— Я так думаю. Як вам там ведеться з піаністкою?

— Лідувіно! Лідувіно!

— Я розумію ваше невдоволення, сеньйорито. Але мені так хочеться, щоби ви були щасливим!

— Хто це може знати?

— Ваша правда.

Й обоє подивилися вниз, так ніби таємниця щастя ховалася десь під землею.

Розділ дев’ятий

Наступного дня Евхенія розмовляла в тісній комірчині воротарки з молодим хлопцем, годі як воротарка делікатно вийшла подихати свіжим повітрям біля дверей дому.

— Треба закінчувати з цим, Маурісіо, — сказала Евхенія. — Так тривати не може, а тим більше після того, що сталося вчора, я вже тобі розповіла про це.

— Але хіба ти мені не сказала, — промовив той, кого вона назвала Маурісіо, — що той претендент на твою руку — то нещасний придурок, який витає у хмарах?

— Це так, але він має гроші, й моя тітка не дасть мені спокою. А я не люблю робити прикрості нехай там кому, й ще менше мені до вподоби, коли мені набридають.

— Жени його геть!

— Звідки? З дому мого дядька й тітки? А якщо їм це не сподобається?

— Не звертай на нього уваги.

— Я не звертаю на нього уваги й не думаю цього робити, але здається мені, що бідолаха має намір приходити з візитами в той час, коли я вдома. Ти розумієш, що я не можу замкнутися у своїй кімнаті й відмовлятися зустрітися з ним, тоді як він, не питаючи мого дозволу, розігрує роль мовчазного мученика.

— Нехай собі розігрує.

— Ні-ні, я неспроможна витримувати благання жебраків будь-якого виду, а надто тих, які просять милостиню очима. Якби ти бачив, які погляди він кидає на мене!

— Вони тебе розчулюють?

— Вони мені набридають. І чому б мені не сказати тобі правду: вони мене таки розчулюють.

— І ти їх боїшся?

— Чоловіче, не будь йолопом. Я не боюся нічого. Для мене більше не існує нікого, крім тебе.

— Я це знав! — переконаним голосом сказав Маурісіо, і поклав долоню на коліно Евхенії, яке вона не прибрала.

— Ти повинен зважитися, Маурісіо.

— Але на що я повинен зважитися, дівчино, на що?

— Як-то на що, чоловіче, як-то на що? Ми повинні одружитися, не зволікаючи.

— А на що ми будемо жити?

— На мою платню, доки ти не знайдеш собі роботи.

— На твою платню?

— Атож, на мої заробітки від остогидлої музики!

— На твої заробітки? Ніколи, ніколи, ніколи! Ніколи й нізащо. Я шукатиму собі роботу, шукатиму, поки її знайду, а тим часом зачекаймо...

— Зачекаймо... зачекаймо... А роки минатимуть і минатимуть! — вигукнула Евхенія, тупаючи по підлозі ногою, що на ній було те коліно, на якому Маурісіо примостив свою долоню.

І він, відчувши, як засмикалася його рука, відірвав її від того місця, на якому вона лежала, але тією ж таки рукою обняв її за шию і почав перебирати в пальцях одну із сережок своєї нареченої. Евхенія дозволяла йому це робити.

— Послухай-но, Евхеніє, щоби розважити себе, ти можеш, якщо хочеш, дивитися на того бовдура прихильним поглядом.

— Маурісіо!

— Твоя правда, не псуй собі настрою, моя люба!

І притягши до себе голову Евхенії тією рукою, якою обіймав її за шию, знайшов своїми губами її губи і з’єднав їх, заплющивши очі, у вологому, мовчазному й довгому поцілунку.

— Маурісіо!

І вона поцілувала його в очі.

— Так не може тривати, Маурісіо!

— Чому? Хіба може щось бути краще, ніж це? Ти гадаєш, наші взаємини можуть стати кращими?

— Я кажу тобі, Маурісіо, що так далі тривати не може. Ти повинен знайти роботу. Я ненавиджу музику.

Бідолашна відчувала невиразно, не усвідомлюючи собі цього ясно, що музика — це вічне підготування, підготування до події, яка ніколи не настане, вічний початок, який ніколи не стане чимось закінченим. Їй остогидла музика.

— Я шукатиму роботу, Евхеніє, я її шукатиму.

— Ти завжди кажеш одне і те ж, і завжди ми залишаємося при тому самому.

— Ти думаєш...

— Я знаю, що ти, по суті, ледар, і рано чи пізно доведеться мені шукати роботу для тебе. Покладати надію на чоловіків — річ ненадійна.

— Це ти так думаєш...

— Атож, я так думаю, я так думаю! А зараз, я тобі повторюю, я не хочу бачити благальних очей дона Ауґусто, подібних до очей голодного цуцика...

— Які порівняння спадають тобі на думку, дівчино!

— А тепер, — додала вона, підводячись і відхиляючи його рукою, — поводься спокійно й іди ковтни свіжого повітря, якого тобі вочевидь бракує.

— Евхеніє! Евхеніє! — прошепотів він сухим, майже гарячковим голосом. — Якби ти лишень захотіла...

— Серед нас двох ти повинен навчитися кохати, Маурісіо. І також навчитися... бути чоловіком! Шукай роботу, вирішуй швидко. Якщо ти її не знайдеш, то працювати доведеться мені. Але вирішуй швидко. Бо інакше...

— Що інакше?

— Нічого! Треба закінчувати з цим!

І не чекаючи його відповіді, швидко вийшла з воротарської. Проминаючи воротарку, сказала їй:

— Там залишився ваш небіж, сеньйоро Маргарито, скажіть йому, що він повинен нарешті зважитися.

І Евхенія вийшла з високо піднятою головою на вулицю, де в ту мить органчик починав грати бурхливу польку.

— Який жах! Який жах! Який жах! — вигукнула дівчина й не так побігла, як кинулася навтіки вниз по вулиці.

Розділ десятий

Оскільки Ауґусто прагнув довірчої розмови, то пішов до казино, щоби побачитися з Віктором, своїм приятелем, наступного дня після свого візиту в дім Евхенії, й саме в ту годину, коли остання намагалася розворушити свого нареченого любовною розмовою в комірчині його тітки-воротарки.

Ауґусто почувався іншою людиною, так, ніби той візит і той факт, що під час нього він відкрив сильну жінку — сила струменіла з її очей — переорали внутрішнє поле його душі, відкривши в ній доти приховане джерело. Він тепер твердіше ступав по землі, а дихав — вільніше.

«Я маю тепер мету, призначення в цьому житті, — твердив собі він, — і вона полягає в тому, щоби завоювати ту дівчину або щоби вона завоювала мене. Це одне й те ж. У коханні однаково перемогти чи бути переможеним. Хоча ні... ні! Бути в ньому переможеним означає, що я піддамся іншому. Піддамся іншому, так, бо тут є інший, у цьому сумніватися не випадає. Інший? А хто тут інший? Можливо, саме я? Я претендент, я той, хто домагається, але інший... Інший, як мені здається, не є ані претендентом, ані тим, хто домагається; він не претендує і не домагається, тому, що він уже здобув те, що хотів здобути. Очевидно, що він здобув не більше, як кохання солодкої Евхенії. Не більше, як?..»

Тіло жінки, яка сяяла свіжістю, здоров’ям і веселістю, промайнуло повз нього, урвало його монолог і потягло його за собою. Він пішов майже машинально вслід за тим тілом, знову повернувшись до свого внутрішнього монологу.

«Яка ж вона гарна! Ця й та, одна і друга. Й той інший, можливо, замість претендувати й просити, уже всього досяг; можливо, він не гідний того, на що вона заслуговує... Але яка веселість бризкає від цієї дівчини! І з якою грацією вона привітала того, хто щойно її проминув! Звідки вона взяла ті очі? Вони майже такі ж, як і ті інші, як очі Евхенії! Як солодко, мабуть, забути про життя й смерть в її обіймах! Дозволити собі гойдатися на них, наче на хвилях плоті! Інший!.. Але інший не наречений Евхенії, не той, кого вона кохає; інший — це я. Я інший! Я інший!»

Коли Ауґусто дійшов висновку, що інший — він, дівчина, яку він переслідував, увійшла у двері. Ауґусто зупинився й почав дивитися на дім. І тільки тоді до нього дійшло, що він ішов вслід за тією дівчиною. Він пригадав, що йде в казино і звернув на ту дорогу. І продовжив свої міркування.

«Але скільки гарних жінок є на цьому світі, Боже мій! Майже всі вони гарні. Спасибі тобі, Господи, спасибі; gratias agimus tibi propter magnam gloriam tuam![38]. Твоя слава — це краса жінки, Господи! Але яке волосся, Боже мій, яке волосся!»

Волосся й справді було чудове в тієї служниці, яка з кошиком на руці проминала його в цю мить. І він обернувся й пішов за нею. Світло, здавалося, утворювало гнізда в золоті того волосся, яке ніби хотіло визволитися зі своєї зачіски й розсипатися у свіжому і ясному повітрі. А обличчя під волоссям було суцільною усмішкою.

«Я інший, я інший, — продовжив свої міркування Ауґусто, поки йшов за дівчиною з кошиком на руці. — Але хіба немає інших дівчат? Атож, є інші для іншого. Але такої, як вона, одна-єдина, одна-однісінька, немає жодної, жодної! Усі вони лише жалюгідні подоби моєї єдиної, моєї унікальної, моєї солодкої Евхенії. Моєї? Так. Я через свої думки, через свої бажання роблю її своєю. Він, інший, так би мовити, перший, може домогтися, що володітиме нею матеріально; але таємниче, духовне світло тих очей належить мені, мені, мені! А хіба не випромінює таємничого духовного світла оте золоте волосся? Існує одна Евхенія чи дві: одна — моя, а друга — нареченого? Бо якщо так, якщо їх дві, то нехай він залишається зі своєю, а я залишуся зі своєю. Коли мене навідуватиме смуток, а надто вночі; коли в мене виникатиме бажання заплакати, невідомо чому, о, як солодко буде накрити собі обличчя, рот, очі цим золотим волоссям і вдихати повітря так, аби воно крізь нього фільтрувалося й напахчувалося! Але...»

Несподівано він відчув, що його затримали. Дівчина з кошиком зупинилася погомоніти з товаришкою. На мить Ауґусто завагався, а тоді, сказавши собі: «Ох, як багато з’явилося гарних жінок, відтоді, як я познайомився з Евхенією!..» — знову рушив далі, звернувши на дорогу до казино.

«Якщо вона вперто віддаватиме перевагу іншому, тобто своєму першому, то я спроможний прийняти героїчне рішення, яке вразить усіх своєю великодушністю. Зрештою, кохає вона мене чи ні, її іпотеку не можна залишати в тому стані, в якому вона є».

Його монолог урвав вибух радісного крику, що, здавалося, розколов тихомирну незворушність неба. Дві дівчини сміялися поруч із ним, і їхній сміх нагадував щебетання пташок у заквітчаній кроні дерева. Він на мить прикипів до них своїм жадібним до краси поглядом, і двоє дівчат здалися йому одним тілом, яке проросло з дерева. Вони стояли попідруч. І йому раптом невтримно захотілося затримати їх, узяти кожну під руку й іти поміж ними, дивлячись на небо, до якого понесе їх вітер життя.

«Але скільки на світі стало прегарних жінок, відколи я познайомився з Евхенією! — сказав він собі, йдучи за двійком дівчат, що й далі весело сміялися. — Здається, мій світ перетворюється на справжній рай. Які очі! Яке волосся! Який сміх! Одна з них русява, а друга чорна. Але яка з них русява? А яка чорна? Вони змішалися для мене одна з одною!..»

— Але, чоловіче, ти не спиш чи спиш?

— Привіт, Вікторе.

— Я чекав тебе в казино, а тебе нема й нема...

— Я туди і йшов.

— Туди? І в цьому напрямку? У тебе негаразд із головою?

— Атож, маєш рацію. Хочу розповісти тобі всю правду. Я, здається, згадував про Евхенію...

— Про піаністку? Так.

— Ну так-от: я безумно в неї закоханий. Наче...

— Так, розумію, ти в неї закоханий. Ну то й що?

— Я геть здурів, хлопче, геть здурів. Учора я бачився з нею, в її домі, під приводом візиту до її дядька й тітки. Я її бачив...

— І вона дивилася на тебе? Ти про це хочеш мені сказати? І ти повірив у Бога?

— Вона не те що на мене дивилася, вона обгорнула мене своїм поглядом. І я не повірив у Бога, я створив собі Бога.

— Бачу, тобі довелося пережити сильні почуття, хлопче...

— Дівчина була просто незрівнянна! Але я не розумію, що відтоді відбувається зі мною. Майже всі жінки, яких я бачу, видаються мені красунями, й відтоді, як я вийшов із дому — не більш як півгодини тому — я закохувався вже тричі, ні, чотири рази. У першу, яка мала дивовижні очі, у другу — з розкішним волоссям, а щойно у двох відразу, одна з них русява, а друга чорнява, й обидві сміються, мов янголи. І я йшов за всіма чотирма. Що це таке?

— Це означає, мій любий Ауґусто, що твоя потреба в коханні спала на самому дні твоєї душі, не маючи куди себе прикласти. Але з’явилася Евхенія, піаністка, вона струснула тебе і своїми очима розхвилювала ту калюжу, в якій спало твоє кохання; воно прокинулося, вихлюпнулося з неї, а що воно таке велике, то розтеклося на всі сторони. Коли такий чоловік, як ти, по-справжньому закохується в жінку, то він водночас закохується й у всіх інших.

— А я думав, що буде якраз навпаки... Але слова словами, а ти лиш подивися на чорнявку! Це осяйна ніч. Недарма кажуть, що чорне найдужче вбирає світло! Ти не бачиш, що світло ховається під її шкірою, під агатом її очей? Ходімо за нею...

— Як накажеш...

— Отож, я думав, що все буде зовсім по-іншому; що коли хтось закохується по-справжньому, то зосереджує свою любов, яка раніше розсіювалася між усіма, на одній жінці, а всі інші тепер здаються йому такими, ніби в них немає нічого ані цінного, ані цікавого... Але дивися! Дивися, як ковзають сонячні промені по чорній пишноті її волосся!

— Зараз я спробую тобі це пояснити. Ти був закоханий, сам про це не знаючи, либонь, в абстрактну жінку, яка не була ані цією, ані тією. Коли ти побачив Евхенію, ця абстрактна жінка конкретизувалася в жінку реальну й ти вже по-справжньому закохався в неї, і тепер вона ввижається тобі в усіх жінках і ти переживаєш таке відчуття, ніби закохався в увесь жіночий рід. Отже, ти перейшов від абстрактного до конкретного, а від конкретного до загального, від жінки як поняття до жінки як особи, а від жінки як особи до всіх жінок загалом.

— То це вже метафізика!

— А що таке кохання як не метафізика?

— Чоловіче!

— А надто у твоєму виконанні. Чому ти не спроможний закохатися без участі мозку або, як-то кажуть, голови?

— Це тобі так здається! — вигукнув Ауґусто, трохи зачеплений за живе й у поганому настрої, бо усвідомлення того факту, що його закоханість утворюється в голові, проникло на саме дно його душі й боліло йому там.

— І якщо ти мені надто набридатимеш, то я тобі скажу, що ти сам не більше, як чиста ідея, створіння художньої вигадки...

— Тобто ти не віриш, що я спроможний закохатися по-справжньому, як усі інші люди?

— Ти закоханий по-справжньому, я в це вірю, але тільки головою. Ти просто віриш у те, що ти закоханий.

— А хіба можна бути закоханим, не вірячи в те, що ти закоханий?

— Ой, ой, ой, хлопче, це набагато складніше, ніж ти собі уявляєш.

— Тоді скажи мені, як можна довідатися, що чоловік закоханий, а не просто вірить у те, що він закоханий?

— Знаєш, нам ліпше покинути цю тему й поговорити про щось інше.

Коли потім Ауґусто повернувся додому, він схопив в обійми Орфея і сказав йому: «Подумаймо, Орфею, про те, в чому полягає різниця між просто бути закоханим і вірити в те, що ти закоханий? Тож я закоханий в Евхенію чи не закоханий? Хіба, коли я її бачу, моє серце не калатає, а кров у грудях не закипає? Хіба я не такий, як інші чоловіки? Я повинен показати їм, Орфею, що я такий самий, як усі інші!»

І коли настав час вечеряти, й він опинився віч-на-віч із Лідувіною, то запитав:

— Скажи мені, Лідувіно, з чого можна довідатися, що чоловік справді закоханий?

— Але що з вами відбувається, сеньйорито?

— Гаразд, гаразд, але ти скажи мені, з чого це видно?

— Це видно... Це видно з того, що він починає робити й казати багато дурниць. Коли чоловік закохується по-справжньому, тобто якась жінка зводить його з розуму, то він перестає бути чоловіком...

— Ким же він стає?

— Він перетворюється на річ, на тварину... Жінка робить із нього все, що їй заманеться.

— Отже, якщо жінка по-справжньому закохується в чоловіка, якщо чоловік зводить її з розуму, як ти кажеш, то чоловік робить із нею все, що йому заманеться?

— Там усе відбувається трохи інакше...

— Як? Як саме?

— Це дуже важко пояснити, сеньйорито. То ви закохалися по-справжньому?

— Я це намагаюся з’ясувати. Але дуже великих дурниць я нібито ще не робив... Так мені здається.

Лідувіна промовчала, й Ауґусто себе запитав: «То чи справді я закохався?»

Розділ одинадцятий

Коли наступного дня Ауґусто подзвонив у двері будинку дона Ферміна та доньї Ермелінди, служниця провела його до зали, сказавши: «Зараз доповім». На кілька хвилин він залишився сам-один і опинився наче в порожнечі. Груди йому стискало, мов обручем. Почуття якоїсь болісної врочистості опанувало його. Він сів так, щоб одразу підхопитися на ноги і почав розглядати картини, що висіли на стінах, серед них був і портрет Евхенії. У нього виникло бажання кинутися навтіки. Зненацька почулися легкі кроки й він відчув, як крижаний кинджал пронизав йому груди, а голову наче окутав туман. Відчинилися двері, й до зали увійшла Евхенія. Бідолаха обперся на спинку крісла. Вона, побачивши його смертельно блідим, теж на мить зблідла, зупинилася посеред зали, а потім, підійшовши до нього, запитала в нього голосом сухим і низьким:

— Що з вами діється, дон Ауґусто, вам погано?

— Ні-ні, нічого особливого.

— Ви чогось хочете? Вам чогось треба?

— Склянку води.

Евхенія як людина, яка щиро прагне допомогти, вийшла з кімнати й сама пішла шукати склянку води, й відразу її принесла. Вода тремтіла у склянці; але ще більше тремтіла склянка в руці Ауґусто, який вихилив воду одним махом, поспішаючи, розливши воду собі на бороду, не відриваючи тим часом погляду від очей Евхенії.

— Якщо хочете, — сказала вона, — я розпоряджуся, щоби вам подали філіжанку чаю з ромашки чи липи... Що з вами сталося?

— Нічого, нічого зі мною не сталося. Дякую, Евхеніє, дякую, — і він обтер собі бороду від води.

— Гаразд, тоді сядьте, будь ласка. — І коли вони сіли, провадила: — Я чекала на вас уже кілька днів і дала розпорядження служниці, щоби навіть тоді, коли не буде вдома моїх дядька й тітки, а іноді пополудні їх не буває, вона провела вас до зали й повідомила мене про ваш прихід. Я хотіла, щоби ми могли поговорити з вами віч-на-віч.

— О, Евхеніє, Евхеніє!

— Гаразд, погляньмо на речі більш холоднокровно. Я ніколи не могла уявити собі вас у такому стані й злякалася, коли сюди увійшла: ви виглядали мертвим.

— І я справді був більше мертвим, аніж живим, повірте.

— Нам треба порозумітися...

— Евхеніє! — вигукнув бідолашний і простяг руку, яку відразу ж забрав.

— Але мені здається, ви тепер не в тому стані, щоби ми могли спокійно поговорити як добрі друзі. Подивимося, — й вона взяла його руку, щоби помацати пульс.

І серце у грудях бідолашного Ауґусто застугоніло як несамовите; він геть почервонів, чоло йому палахкотіло вогнем. Очі Евхенії зникли з-перед його очей, і він не бачив більше нічого, крім туману, червоного туману. На якусь мить він, здавалося, знепритомнів.

— Пожалійте, Евхеніє, пожалійте мене!

— Заспокойтеся, доне Ауґусто, заспокойтеся!

— Доне Ауґусто... доне Ауґусто... доне... доне.

— Атож, мій добрий доне Ауґусто, заспокойтеся й поговорімо спокійно.

— Але дозвольте мені... — і він узяв у свої руки її правицю, холодну й білу, як сніг, із веретеноподібними пальцями, зробленими, щоби доторкатися до клавіш фортепіано, щоби видобувати з них солодкі арпеджіо.

— Якщо вам так хочеться, доне Ауґусто.

Він підняв її пальці й покрив їх поцілунками, які майже не нагріли їхню білу холодність.

— Коли ви закінчите, доне Ауґусто, ми почнемо розмовляти.

— Але стривайте, Евхеніє, ви ж...

— Ні, ні, ні!... Це для мене лише порожня формальність! — І визволивши свою руку з його рук, провадила: — Я не знаю, які надії могли навіяти вам мої дядько й тітка, чи, власне, моя тітка, але річ у тому, що ви, як мені здається, обманюєте себе.

— Як, обманюю себе?

— Вони повинні були сказати вам, що я маю нареченого.

— Я це знаю.

— Вони вам сказали?

— Ні-ні, ніхто нічого мені не казав, але я знаю.

— У такому разі...

— Але річ у тім, Евхеніє, що я ні на що не претендую, нічого не прагну, нічого не прошу. Я готовий задовольнитися тим, Евхеніє, що ви дозволите мені приходити іноді омивати свій дух у погляді цих очей, одурманювати себе у випарах вашого дихання...

— Даруйте, доне Ауґусто, але це ті речі, про які пишуть у книжках, облишмо це. Я не забороняю вам приходити сюди, коли вам заманеться, не забороняю бачитися зі мною знову й знову, не забороняю розмовляти зі мною й навіть... ви вже в цьому переконалися, не забороняю навіть цілувати мені руку, але я маю нареченого, в якого я закохана і з яким маю намір одружитися.

— Але чи справді ви в нього закохана?

— Що за запитання?

— І звідки ви знаєте, що ви в нього закохана?

— Але чи ви не збожеволіли, бува, доне Ауґусто?

— Ні, ні. Я кажу вам це тому, бо мій найкращий друг мені сказав, що існує багато людей, які вважають себе закоханими, а насправді ними не є...

— Але він говорив це про вас, чи не так?

— Атож, він це сказав про мене. Ну то й що?

— Бо у вашому випадку так воно, можливо, і є.

— Але невже ви вірите, невже ти віриш, Евхеніє, що я не по-справжньому закоханий у вас?

— Не кричіть так голосно, доне Ауґусто, бо вас може почути служниця...

— Так, так, — провадив дон Ауґусто, входячи в екстаз. — Є люди, які не вірять, що я можу закохатися по-справжньому!..

— Стривайте хвилину, — урвала його Евхенія і вийшла з кімнати, покинувши його самого.

Вона повернулася за короткий час і з незворушним спокоєм запитала:

— То як, доне Ауґусто, ви вже заспокоїлися?

— Евхеніє! Евхеніє!

У цю мить почувся дзвінок у дверях і Евхенія сказала:

— Мої дядько й тітка!

І за хвилину вони обоє увійшли до зали.

— Дон Ауґусто прийшов до нас із візитом, я вийшла відчинити йому, він хотів піти геть, але я попросила його увійти, сказавши, що ви скоро повернетеся, й ось ви вже вдома.

— Настане час, — вигукнув дон Фермін, — коли зникнуть усі суспільні формальності! Я переконаний, що стіни й загорожі приватних володінь лише розбуджують апетит у тих, кого ми називаємо злодіями, тоді як насправді злодіями є власники. Немає надійнішої власності, ніж та, яка не захищена ні стінами, ні загорожами, і доступна геть для усіх. Людина народжується доброю, вона добра від природи; суспільство її псує й розбещує...

— Замовкни, чоловіче! — вигукнула донья Ермелінда. — Бо ти не даєш мені слухати спів кенара. Ви чуєте, як він співає, доне Ауґусто? Казка, а не спів! А коли Евхенія почала навчатися гри на фортепіано, то кенар, якого ми тоді мали, слухав її; він збуджувався й чим більше вона била пальцями по клавішах, тим більше він співав і співав. Аж поки помер од розриву серця...

— Навіть домашні тваринки заражаються нашими вадами! — докинув дядько. — Навіть тих тварин, які живуть із нами, ми вихопили зі святого стану природи. О, людство, людство!

— І ви мали підстави для якихось надій, доне Ауґусто? — запитала тітка.

— Ой, ні, сеньйоро, ні, лише якусь блискавично коротку мить... Так мені принаймі здалося...

— Он як!

— Атож, тітонько, то була справді дуже коротка мить, але її вистачило, щоби дон Ауґусто прийшов до тями після короткого нападу слабкості, який він приніс із вулиці.

— Як?

— О, то пусте, сеньйоро.

— А зараз я покину вас, бо в мене є робота, — сказала Евхенія й, подавши на прощання руку донові Ауґусто, вийшла з кімнати.

— І як воно? — запитала в Ауґусто тітка майже відразу по тому, як Евхенія вийшла.

— Про що ви запитуєте?

— Про ваш наступ, природно.

— Погано, дуже погано. Вона сказала мені, що має нареченого і має намір одружитися з ним.

— Хіба ж я не казав тобі про це, Ермеліндо, хіба ж я не казав?

— Але ж ні, ні, ні! Такого не може бути. Балачки про нареченого — то божевілля, доне Ауґусто, то божевілля!

— Але, сеньйоро, якщо вона в нього закохана?..

— Я ж казав, — вигукнув дядько, — я ж казав. Свобода, свята свобода, свобода вибору!

— Але ж ні, ні, ні! Чи розуміє ця дівчина, що вона робить? Зневажити вас, доне Ауґусто, вас! Такого не може бути!

— Але ж, сеньйоро, поміркуйте, подумайте. Не годиться, не дозволено ламати волю такої дівчини, як Евхенія. Ідеться про її щастя, а всі ми повинні дбати тільки про неї, про те, щоби зробити її щасливою...

— Ви, доне Ауґусто, ви мені це говорите?

— Я, сеньйоро, так, я. Я готовий пожертвувати собою задля щастя Евхенії, вашої небоги, бо моє щастя полягає в тому, щоби вона була щаслива!

— Браво! — вигукнув дядько. — Браво! Браво! Ми бачимо перед собою героя! Ми бачимо перед собою анархіста... анархіста містичного!

— Анархіста? — перепитав Ауґусто.

— Так, анархіста. Бо мій анархізм вимагає цього, саме цього, щоби кожен жертвував собою задля інших, аби людина почувалася щасливою, роблячи щасливими інших, аби...

— Але ти почуваєшся не вельми щасливим, Ферміне, коли тобі подають суп не о дванадцятій годині, а не раніше як десять хвилин по дванадцятій!

— Даруй мені, Ермеліндо, але ж ти знаєш, мій анархізм — суто теоретичний... Я намагаюся досягти досконалості, але...

— І щастя теж теоретичне! — вигукнув Ауґусто, засмучений і наче говорячи сам до себе. А тоді сказав: — Я вирішив принести себе в жертву задля щастя Евхенії й обміркував героїчний акт.

— Який?

— Чи не сказали ви мені одного разу, сеньйоро, що будинок, який залишив Евхенії її бідолашний батько...

— Атож, мій безталанний брат.

— ...закладений під іпотеку, що забирає всю її ренту?

— Так, сеньйоре.

— Тоді гаразд. Я знаю, що мені робити! — сказав Ауґусто й рушив до виходу.

— Але ж, доне Аугусто...

— Ауґусто відчуває себе спроможним на героїчні вчинки, на великі жертви. І тепер він з’ясує, чи він закоханий лише головою, чи це почуття підтримується також його серцем, чи він тільки вірить у те, що закоханий, а насправді ні. Евхенія, сеньйори, пробудила мене до життя, до справжнього життя і нехай вона робить, що хоче, я повинен почувати до неї довічну вдячність. А зараз, до побачення!

І вийшов урочистою ходою. Та не встиг він вийти на вулицю, як донья Ермелінда закричала:

— Дівчино!

Розділ дванадцятий

— Сеньйорито, — сказала наступного дня Ауґусто Лідувіна, увійшовши до його кімнати. — Прийшла дівчина з прасованою білизною.

— Дівчина з прасованою білизною? А, нехай заходить!

Увійшла дівчина, яка принесла в кошику білизну Ауґусто. Вони дивилися одне на одного, й вона, бідолашна, відчула, що обличчя їй густо почервоніло, бо ніколи з нею не відбувалося нічого подібного, коли вона стільки разів раніше заходила в цей дім. Раніше, здавалося, цей сеньйор її зовсім не помічав, і це її тривожило й навіть засмучувало, бо вона вважала, що добре знає, чого вона варта. Не звертати уваги на неї! Не дивитися на неї так, як дивляться інші чоловіки! Не пожирати її очима або, точніше, не облизувати ними її очі, рот та обличчя!

— Що з тобою, Росаріо, бо тебе, здається, так звати, чи ні?

— Атож, мене так звати.

— То що з тобою відбувається?

— Чому ви думаєте, що зі мною щось відбувається, сеньйорито Ауґусто?

— Бо я ніколи не бачив тебе такою червоною. І ти здаєшся мені іншою.

— А мені здаєтеся іншим ви...

— Може бути... Може бути... А підійди-но ближче.

— Облиште жартувати й закінчуймо справу.

— Жартувати? То ти вважаєш, я жартую? Підійди ближче, я хочу тебе роздивитися.

— Хіба ви мене не бачили раніше, хіба я вперше до вас приходжу?

— Та бачив, але досі не зауважував, що ти така гарна...

— Годі вам, сеньйорито, не жартуйте, — сказала дівчина, але обличчя її палахкотіло вогнем.

— Навіть сонце здається мені не таким яскравим, коли я дивлюся...

— Закінчуймо...

— Підійди-но сюди, підійди. Тобі здається, сеньйор Ауґусто збожеволів, правда ж? Але не в тому річ, не в тому, зовсім ні. Річ у тому, що досі я був геть дурним, був просто йолопом, зануреним у туман, зовсім сліпим... Минуло не так багато часу відтоді, як мені відкрилися очі. Ти ж сама бачила, коли стільки разів заходила в цей дім, що я на тебе дивився, а проте не бачив тебе... Я був йолопом, йолопом... але що з тобою відбувається, дівчино, що з тобою відбувається?

Росаріо, якій довелося опуститися на стілець, затулила обличчя долонями і розплакалася. Ауґусто підвівся, зачинив двері, повернувся до дівчини й, поклавши їй руку на плече, тихо запитав у неї своїм найвологішим і найгарячішим голосом:

— Але що з тобою відбувається дівчино, що з тобою?

— Ви такого наговорили мені, доне Ауґусто, що мені захотілося плакати.

— Янголе Божий!

— Ви такого не кажіть, доне Ауґусто.

— Як я можу такого не казати? Адже я жив сліпий, дурний, так ніби й не жив, аж поки з’явилася жінка, яка відкрила мені очі, і я побачив світ, а насамперед навчився бачити вас, жінок.

— І ця жінка... певно, вона погана жінка?

— Погана? Погана, кажеш? Ти розумієш, що ти кажеш, Росаріо, ти розумієш? Ти знаєш, що таке погано, що то означає бути поганим? Ні, ні, ні, ця жінка, як і ти, янгол. Але вона мене не кохає... вона мене не кохає... не кохає, — і коли він це говорив, голос йому зламався, а на очі набігли сльози.

— Бідолашний дон Аугусто!

— Атож, ти це сказала, Росаріо, ти це сказала! Бідолашний дон Ауґусто! Але послухай-но мене Росаріо, облиш «дона» і кажи просто: бідолашний Ауґусто! Ну ж бо: бідолашний Ауґусто!

— Але ж, сеньйорито...

— Ну ж бо, скажи: «Бідолашний Ауґусто!»

— Якщо ви наполягаєте... бідолашний Ауґусто!

Ауґусто сів.

— Ходи сюди! — сказав їй.

Вона підвелася, наче піднята пружиною, наче загіпнотизована, важко дихаючи. Він ухопив її, посадив собі на коліна, міцно пригорнув до грудей і тримаючи свою щоку притиснутою до щоки дівчини, яка пашіла полум’ям, схвильовано заговорив:

— Ой, Росаріо, Росаріо, я не знаю, що зі мною відбувається, я не знаю, що зі мною таке! Та жінка, яку ти назвала поганою, не знаючи її, зробила мене сліпим, подарувавши мені зір. Я не жив, а тепер я живу; але тепер, коли я живу, я відчуваю, що означає вмерти. Я повинен захиститися від тієї жінки, я повинен захиститися від її погляду. Ти допоможеш мені, Росаріо, ти допоможеш мені, щоб я зміг захиститися від неї?

Тихеньке «так», промовлене пошепки, голосом, який долетів ніби з іншого світу, залоскотало слух Ауґусто.

— Я вже не знаю, що відбувається зі мною, Росаріо, не знаю, ані що я кажу, ані що я роблю, ані що я думаю; я взагалі не знаю, існую я чи вже не існую, закохавшись у ту жінку, яку ти називаєш поганою...

— Я ж бо, доне Ауґусто...

— Ауґусто, Ауґусто...

— Я ж бо, Ауґусто...

— Гаразд, замовкни, годі, — і він заплющив очі, — не кажи нічого, дозволь говорити мені самому, говорити із самим собою. Так я жив відтоді, як померла моя мати, жив із самим собою; тобто не жив, а спав. І я не знав, що означає спати разом, спати удвох одним сном. Спати разом! Спати разом не так, аби кожен спав своїм окремим сном, ні, а спати спільно, спати спільно одним сном! І чи зможемо ми спати з тобою, Росаріо, одним сном?

— А та жінка... — почала бідолашна дівчина, тремтячи в обіймах Ауґусто й зі слізьми в голосі.

— Та жінка, Росаріо, мене не кохає... мене не кохає... мене не кохає... Але вона навчила мене, що є інші жінки, завдяки їй я довідався, що є інші жінки... і котрась із них зможе покохати мене... Ти покохаєш мене, Росаріо, скажи мені, ти мене покохаєш? — і він притиснув її, наче божевільний, до своїх грудей.

— Думаю, що так... Думаю, я зможу покохати вас...

— Покохати тебе, Росаріо, покохати тебе!

— Покохати тебе...

— Так, Росаріо, так!

У цю мить відчинилися двері, з’явилася Лідувіна й, вигукнувши: «Ой!» — зачинила їх знову. Ауґусто стривожився набагато більше, ніж Росаріо, яка, швиденько підхопившись на ноги, пригладила собі волосся, обтрусилася й уривчастим голосом сказала:

— Отже, сеньйорито, розрахуємося?

— Так, ти маєш рацію. Але ти повернешся, ти повернешся.

— Так, я повернуся.

— Іти пробачиш мені за все! Ти мені пробачиш?

— Пробачу... за що?

— За це... За це... Це було божевілля. Ти мені пробачиш?

— Я не маю за що пробачати вам, сеньйорито. Але раджу вам зробити одне: не думати про ту жінку.

— А ти? Ти думатимеш про мене?

— Пробачте, мені час іти.

Вони погодили рахунок, і Росаріо пішла. Щойно вона вийшла, як увійшла Лідувіна.

— Ви вже запитували мене, сеньйорито, як можна з’ясувати, закоханий чоловік чи не закоханий?

— Авжеж, запитував.

— І я сказала вам, що він робить або говорить дурниці, коли закоханий. Отже, тепер я можу сказати з певністю: ви закоханий.

— Але в кого? У Росаріо?

— У яку там Росаріо... В іншу!

— Але... ти вважаєш...

— Ні-ні, я не думаю, що дійшло до непоправного. Але...

— Лідувіно! Лідувіно!

— Я завжди готова прислужитися вам, сеньйорито. Бідолаха, мусив лягти, голова йому палала вогнем. І вклавшись до ліжка, біля якого куняв Орфей, він сказав: «Ох, Орфею, Орфею, що то означало би спати одним, одним, одним, спати одним сном? Спати одним сном — це ілюзія, видимість; спати удвох — це правда, реальність. А що таке реальний світ — як не сон, яким усі ми спимо, загальний сон?»

І він провалився в сон.

Розділ тринадцятий

За кілька днів по тому Лідувіна увійшла вранці до кімнати Ауґусто, сказавши йому, що до нього прийшла з візитом сеньйорита.

— Сеньйорита?

— Атож, вона, піаністка.

— Евхенія?

— Так, Евхенія. Здається, не тільки ви схибнулися з розуму.

Бідолашний Ауґусто затремтів. І почув себе винним. Підвівшись, він швидко вмився й був готовим до всього.

— Я вже знаю, сеньйоре доне Ауґусто, — урочисто сказала йому Евхенія, коли побачила його, — що ви купили мій борг у мого кредитора, який володіє іпотекою мого будинку.

— Не заперечую.

— А за яким правом ви це зробили?

— За тим правом, сеньйорито, яке дозволяє кожному громадянинові купувати все, що йому заманеться і що його власник захоче продати.

— Я хотіла запитати не про те, а про те, навіщо ви його купили?

— Бо мені було прикро бачити, як ви залежите від чоловіка, до якого ви, либонь, байдужі, і який, я підозрюю, є не більш, як бездушним торговцем.

— Тобто ви вважаєте, що тепер я залежу від вас, а ви чоловік, до якого я не байдужа?

— Оце ні, ні, ні! Ніколи, Евхеніє, ніколи! Ніколи я не прагнув, аби ви залежали від мене. Ви мене ображаєте навіть тим, що це припускаєте. Я покажу вам, — і збуджено вийшов, покинувши її саму.

Незабаром він повернувся з якимись паперами.

— Ось, Евхеніє, документи, які підтверджують ваш борг. Заберіть їх і робіть із ними все, що захочете.

— Як?

— Я відмовляюся від них. Для цього їх і купив.

— Я знаю, а тому й сказала, що ви не вдавайте, ніби купили їх не для того, щоби поставити мене в залежність од вас. Ви хочете прив’язати мене до себе почуттям вдячності. Ви хочете купити мене!

— Евхеніє! Евхеніє!

— Так, ви хочете купити мене, хочете купити мене! Ви хочете купити мене... ні, не моє кохання, бо воно за гроші не продається, а моє тіло!

— Евхеніє! Евхеніє!

— Для мене це теж ганьба, хоч ви, може, й не розумієте. Не менша ганьба, ніж будь-яка інша.

— Евхеніє, Господи, Евхеніє!

— Не наближайтеся до мене, бо я за себе не відповідаю!

— Гаразд, я все ж таки підійду. Бий мене, Евхеніє, бий; ображай мене, плюнь на мене, роби зі мною все, що захочеш!

— Ви не заслуговуєте навіть на це, — сказала Евхенія і підвелася на ноги. — Я йду, але затямте собі, що я не приймаю вашу милостиню чи ваш дар! Я працюватиму більше, ніж раніш. Я примушу працювати свого нареченого, який незабаром стане моїм чоловіком, і ми якось проживемо. А щодо цих паперів, то нехай вам дістанеться мій будинок.

— Але якщо я не заперечуватиму, Евхеніє, щоби ви одружилися з тим своїм нареченим, про якого говорите?

— Як це? Що ви маєте на увазі?

— Якщо я зробив це не для того, щоби ви, пов’язані вдячністю, погодилися взяти мене за свого чоловіка? Якщо я відмовився від власного щастя, або, висловлюючись точніше, якщо моє щастя полягає в тому, щоби ви були щасливою, й більш мені нічого не треба, щоби ви знайшли своє щастя з чоловіком свого вільного вибору?..

— Ой, ой, ви мене геть розчулили. Ви обрали собі роль героїчної жертви, мученика! Забирайте собі будинок, я вам кажу. Я вам його дарую.

— Але ж Евхеніє, Евхеніє...

— Годі!

І більше не глянувши на нього, двоє очей, які метали вогонь, зникли.

Якусь мить Ауґусто залишався геть приголомшеним, не усвідомлюючи, що він існує, а коли струсив із себе туман розгубленості, який його огорнув, надів капелюха й вийшов на вулицю, щоби поблукати навмання. Проходячи повз церкву Сан-Маргін, він увійшов досередини, майже не усвідомлюючи, що робить. І увійшовши, не побачив нічого, крім слабенького вогника лампади, яка горіла перед головним вівтарем. Йому здавалося, що він вдихає темряву, запах старості, традицію, обкурену пахощами ладану, домашнє вогнище століть і, йдучи майже навпомацки, він знайшов собі лаву й сів. Він почувався стомленим, смертельно стомленим і так, наче вся ця темрява, вся ця старість, яку вона видихала, тяжко давили йому на серце. З шарудіння, яке, здавалося, долинало здалеку, дуже здалеку, раз у раз вихоплювався тихий, стримуваний кашель. Він пригадав свою матір.

Заплющив очі й почав пригадувати той затишний і теплий дім, куди світло проникало крізь білі квіти, вишиті на фіранках. Знову побачив свою матір, яка безшумно снувала туди-сюди, завжди в усьому чорному, з усмішкою, що була розбавлена слізьми. І перед ним промайнуло все його життя малого хлопця, коли він був частиною своєї матері й жив під її крилом, промайнула і смерть бідолашної сеньйори, смерть повільна, серйозна, тиха й безболісна, коли вона відійшла, наче мандрівна пташка, яка беззвучно злітає в небо. Потім пригадав чи вимріяв зустріч з Орфеєм і незабаром поринув у такий стан духу, в якому перед ним миготіли, наче на екрані кінематографа, найдивовижніші видіння.

Неподалік від нього якийсь чоловік шепотів молитви. Чоловік підвівся, щоби вийти, й він пішов за ним. На виході з церкви той вмочив указівного й середнього пальця правої руки в купіль і запропонував свяченої води Ауґусто, після чого перехрестився. Обидва підійшли до дверей.

— Дон Авіто! — вигукнув Ауґусто.

— Ауґустіто! Це ти!

— Але чому ви тут?

— Так, я тут. Життя багато чого навчає, а ще більше навчає смерть. Вони навчають багато, набагато більше, ніж наука.

— А як же з кандидатством у генії?

Дон Авіто Карраскаль розповів йому про трагічну історію свого сина[39]. І закінчивши словами: «Тепер ти зрозумієш, Ауґустіто, як я до цього дійшов...»

Аугусто мовчав, дивлячись у землю. Вони вийшли на алею.

— Так, Ауґусто, так, — провадив дон Авіто, — життя — єдиний учитель життя; справжньої педагогіки, яку можна було б цінувати, не існує. Навчитися жити можна тільки живучи, й кожна людина мусить починати жити, навчатися жити знову й знову...

— А як же здобутки поколінь, доне Авіто, заповіт віків?

— Є заповіт лише двох видів: заповіт ілюзій і заповіт розчарувань, і обидва можна знайти лише там, де ми щойно були, — у храмі. Не сумніваюся, що тебе туди привела або велика ілюзія, або велике розчарування.

— І те, й те.

— Атож, і те, й те, це мене не дивує. Бо ілюзія, надія породжують розчарування, спогад, а розчарування, спогад породжують ілюзію, надію. Наука — це реальність, це щось присутнє, мій любий Ауґусто, а я вже не можу жити чимось присутнім. Відтоді, як мій бідолашний Аполодоро, моя жертва — і коли він це сказав, у його голосі забриніли сльози — помер, тобто наклав на себе руки, більше не існує нічого присутнього, нічого теперішнього, не існує ані науки, ані реальності, що були б важливими для мене; я можу жити, тільки щось спогадуючи або на щось сподіваючись. І я прийшов до цього притулку для всіх ілюзій і розчарувань — до церкви!

— То ви тепер віруєте?

— Хіба я знаю!..

— Отже, ви не віруєте?

— Я не знаю, вірую я чи не вірую, я знаю, що молюся. І добре не розумію, про що я молюся. Нас тут кілька людей, які приходять уночі молитися. Я не знаю, хто вони, вони не знають, хто я, але ми почуваємо себе солідарними, в інтимному єднанні одні з одними. І тепер я думаю, що клятому людству бракує геніїв.

— А ваша дружина, дон Авіто?

— Ох, моя дружина! — вигукнув Карраскаль, і сльоза, яка утворилася в його оці, здавалося, почала випромінювати внутрішнє світло. — Моя дружина! Я відкрив її! До свого великого нещастя я не знав, які скарби вона ховає в собі. Я зміг проникнути в таємниці життя лише тоді, коли жахливими ночами, після самогубства мого Аполодоро, я схиляв голову їй на коліна, на коліна матері, і плакав, плакав, плакав. І вона, легенько гладячи мене по голові, казала мені: «Бідолашний мій син! Бідолашний мій син!» Ніколи, ніколи не було матері кращої, ніж вона. Ніколи я не думав, що зроблю її матір’ю — і якою! — я лише сподівався, що вона дасть мені сировину, потрібну для виготовлення генія... ніколи я не думав, що вона стане саме такою матір’ю, яка буде потрібного мені одного дня. Бо я не знав своєї матері, Ауґусто, я її не знав; я не мав матері, я не знав, що означає її мати, аж поки моя дружина, яка втратила свого сина й мого, почула себе також і моєю матір’ю. Ти знав свою матір, Ауґусто, чудову донью Соледад, яка так наполегливо радила тобі одружитися.

— Я знав її, доне Авіто, але я її втратив, і сьогодні прийшов до церкви, щоби пом’янути.

— Якщо хочеш знову її мати, одружися, Ауґусто, одружися!

— Ні, такої матері я більше ніколи не матиму. Ніколи не матиму.

— Це правда, але одружися!

— Але як? — поцікавився Ауґусто із силуваною усмішкою і, згадавши те, що чув про одну з доктрин дона Авіто, запитав: — То як усе ж таки? Дедуктивно чи індуктивно?

— Облиш тепер думати про ці речі. Ради Бога, Ауґусто, не нагадуй мені про мою трагедію! Але, зрештою, якщо ти хочеш поставитися до цієї проблеми з гумором, то одружися інтуїтивно!

— А якщо жінка, яку я кохаю, мене не кохає?

— Одружися з жінкою, яка тебе кохає, навіть якщо ти її не кохаєш. Ліпше, якщо чоловік дозволить, аби кохання підкорило його, ніж намагатися самому підкорити кохання. Знайди жінку, яка покохає тебе.

У свідомості Ауґусто промайнуло швидкоплинне видіння дівчини, що приносила йому випрасувану білизну. Бо він створив собі ілюзію, що та бідолашна закохалася в нього.

Коли, зрештою, Ауґусто попрощався з доном Авіто, він пішов до казино. Хотів розвіяти туман у своїй голові та в серці, зігравши партію в шахи з Віктором.

Розділ чотирнадцятий

Ауґусто помітив, що з його другом Віктором сталося щось незвичайне; він не зробив жодного вдалого ходу, був похмурим і мовчазним.

— Вікторе, з тобою щось відбувається...

— Атож, чоловіче, в мене великі неприємності... А що я відчуваю потребу вилити перед кимось душу, то ходімо прогуляймося. Ніч сьогодні чудова. Я все тобі розповім.

Віктор, хоч і був найближчим другом Ауґусто, проте був старшим од нього років на п’ять чи шість і вже дванадцять років одруженим, бо одружився зовсім юним, із почуття обов’язку, як-то кажуть. Дітей він не мав.

Коли вийшли на вулицю, Віктор почав:

— Ти вже знаєш, Ауґусто, що я мусив одружитися дуже молодим.

— А що тебе примусило одружитися?

— Не прикидайся, ніби ти нічого не знаєш, чутки доходять до всіх. Нас одружили наші батьки, мої батьки та батьки моєї Елени, коли ми були ще дітьми. І шлюб ми сприймали як гру. Ми гралися в чоловіка й жінку. Але та тривога була фальшивою...

— Яка тривога була фальшивою?

— Та, через яку нас одружили. Надмірна сором’язливість наших батьків. Їм стало відомо, що ми посковзнулися, вони побоялися скандалу й, не чекаючи наслідків, одружили нас.

— Зробили добре.

— Я б так не сказав. Бо не тільки той випадок, коли ми посковзнулися до шлюбу, а й усі ті, коли ми ковзалися вже після шлюбу, не мали жодних наслідків.

— Ковзалися?

— Атож, у нашому шлюбі це не було чимось іншим. Ми ковзалися. Я вже тобі сказав, що ми гралися в чоловіка й жінку...

— Чоловіче!

— Ні-ні, ти не підозрюй нас у чомусь надто поганому. Ми були й досі є надто молодими, щоби розбещувати себе. Але про що ми менше всього думали, то це про те, щоби створити домашнє вогнище. Ми були двома молодятами, які жили разом тим життям, яке називають шлюбним. Але минув рік і, бачачи, що немає плоду, ми почали виявляти невдоволення, дивитися скоса та мовчки звинувачувати одне одного. У мене не виходило стати батьком. Я був уже дорослим чоловіком, мав понад двадцять один рік і, щиро кажучи, не міг змиритися з тим, що не мав того, що мали інші, що мав будь-який варвар за дев’ять місяців або й менше по тому, як одружувався, не мав своєї першої дитини.

— Але, чоловіче, чия то була провина?

— І, звичайно ж, навіть цього не кажучи, я звинувачував її і казав собі: «Ця жінка безплідна — вона виставляє тебе на посміх». А вона, зі свого боку, я не мав сумніву, звинувачувала мене, й навіть припускала невідомо що...

— А що саме?

— Хіба я знаю, та коли минає рік і ще один, і ще один, а у шлюбі не народжуються діти, жінка починає думати, що в цьому винен чоловік, і це тому, що він не був здоровим, коли брав шлюб, бо підхопив якесь захворювання... Словом, ми стали почувати себе ворогами, так нібито нечистий намовив нас утворити родину. І нарешті нечистий подав голос, і ми почали сваритися і докоряти одне одному, й посипалися такі фрази, як «ти ні на що не спроможна», «це ти ні на що не спроможний» і таке інше.

— То он чому ти був у такому тяжкому стані за два чи три роки після одруження, таким стурбованим, таким знервованим? Коли їздив сам-один до того санаторію?

— Ні, причина тоді була гіршою... Набагато гіршою.

Запала мовчанка. Віктор дивився в землю.

— Гаразд-гаразд, можеш не розповідати. Я не хочу розкривати твої таємниці.

— Нехай буде, я тобі розповім! Річ у тому, що змучений постійними домашніми сварками з моєю нещасною дружиною, я почав уявляти, що вирішення проблеми залежало не від інтенсивності чи нехай там чого, а від кількості, ти мене розумієш?

— Атож, думаю, я тебе розумію...

— Я почав поглинати, як ненажера, все те, що вважав найситнішим та найпоживнішим, щедро присмачуючи ці страви всілякими спеціями, які нібито стимулюють статеву діяльність, і кохався із дружиною так часто, як тільки міг. І, природно...

— Ти, природно, захворів.

— Природно! І якби я вчасно не спохопився, й ми не навернулися на здоровий глузд, то я вже, певно, був би на тому світі. Але я вилікувався як від своїх хвороб, так і від психічного розладу, повернувся до дружини, ми заспокоїлися й змирилися. І помалу-потроху в нашому домі запанував не тільки мир, а й, можна сказати, щастя. На початку цього нового життя десь на четвертому чи п’ятому році нашого шлюбу ми іноді нарікали на свою самоту, але незабаром не тільки спромоглися втішити себе, а й, можна сказати, звикли. І не тільки перестали журитися, що в нас немає дітей, а й навіть співчували тим, у кого вони були. Ми призвичаїлися одне до одного й не уявляли собі, як можна було б жити одне без одного. Ти навряд чи можеш це зрозуміти...

— Ні, я це розумію.

— Отже, я не уявляв собі життя без своєї дружини, а Елена не уявляла собі свого життя без мене. Усе було скромним і впорядкованим у нашому домі, геть усе, навіть приймання їжі. Рівно о дванадцятій, ані хвилиною раніше, ані хвилиною пізніше на стіл подавали суп і так, що ми щодня їли майже одне й те саме, в тому ж порядку й у тій самій кількості. Я не терпів жодних змін, і Елена також їх не терпіла. У моєму домі панує годинник.

— Це нагадує мені розповідь нашого друга Луїса про подружжя Ромера, які мають звичку називати себе союзом старого парубка і старої діви.

— Нічого дивного, адже немає старого парубка більш запеклого, ніж одружений чоловік без дітей. Якось, аби замінити відсутність дітей, адже ні в мені не вмерло почуття батьківства, ні в ній — почуття материнства, ми взяли, можна сказати, всиновили, собаку. Але, побачивши одного дня, як вона помирає в нас на очах, бо кістка встромилася їй у горло, побачивши ті вологі очі, які, здавалося, благали в нас про життя, ми були опановані таким жалем і жахом, що більше не захотіли тримати в домі ані собак, ані чогось живого. І задовольнилися великими ляльками, тими манекенами, які ти бачив у мене вдома і які моя Елена роздягає та вдягає.

— Ці істоти ніколи не помруть.

— Справді. І все стало в нас добре, й ми обоє були задоволеними. Мій сон не тривожив дитячий плач, мене ніколи не турбувала проблема, хто в мене народиться, хлопчик чи дівчинка, і що мені потім із ним чи з нею робити... А крім того, я завжди мав дружину у своєму розпорядженні, ні вагітність, ані годівля грудної дитини ніколи не перешкоджали їй кохатися зі мною — казка, а не життя!

— Ти розумієш, що це дуже мало або й зовсім не відрізняється...

— Від чого? Від незаконної розпусти? Думаю, так воно і є. Шлюб без дітей може перетворитися на різновид законного співжиття, дуже добре організованого, дуже гігієнічного, відносно цнотливого, але, в підсумку, я тобі скажу, — це двоє людей, що живуть тільки для себе. І так проминули для нас ці одинадцять чи скоро вже дванадцять років... Й ось тепер... Ти знаєш, що відбулося зі мною?

— Чоловіче, як я можу знати?

— А здогадатися не можеш?

— Ти хочеш сказати, що твоя дружина нарешті завагітніла...

— Саме так, чоловіче, саме так. Уяви собі, яке нещастя!

— Нещастя? Але хіба ти цього не хотів... Хіба палко не прагнув?

— Так, спочатку, впродовж двох або трьох перших років, але не довше. Але тепер, тепер... Нечистий знову повернувся в дім, повернулися чвари. І як раніше кожне з нас звинувачувало другого в безплідності шлюбу, тепер кожне звинувачує партнера в тому, що нас чекає. І ми вже починаємо називати майбутню дитину... ні-ні, я тобі не скажу...

— То й не кажи, коли не хочеш.

— Ми починаємо називати її непроханим гостем! І я вже почав уявляти собі, як одного ранку вона помре від кістки, що застрягне їй у горлі...

— Яке жахіття!

— Так, ти маєш рацію, жахіття. І прощай упорядкованість життя, прощай зручність, прощайте звички! Учора Елену нудило, здається, це була одна з тих реакцій організму, які пов’язують зі станом, що його називають... цікавим! Цікавим! Цікавим! Нічогенька собі цікавість! Жінку нудить — і вона блює! Чи тобі доводилося бачити щось більш огидне, щось більш брудне?

— Але вона, либонь, у захваті від того, що нарешті стане матір’ю?

— Вона? Вона почуває те саме, що й я! Це поганий жарт, який утнуло з нами Провидіння, Природа чи нехай там хто, це знущання. Якби цей хлопчик або дівчинка, нехай там хто воно буде... якби воно прийшло тоді, коли двоє невинних закоханих, переповнених почуттям батьківської любові, батьківської пихи, чекали на нього; якби воно прийшло тоді, святе й чудове, але тепер, тепер? Я тобі кажу, це поганий жарт. Якби можна було...

— Що було можна, чоловіче, що?

— Я подарував би його тобі, щоби воно склало товариство Орфею.

— Чоловіче, заспокойся й не верзи дурниць...

— Твоя правда, я верзу дурниці. Пробач мені. Але чи тобі здається справедливим, що після майже дванадцятьох років, протягом яких ми жили таким щасливим життям, коли ми вже остаточно вилікувалися від безглуздої пихи щойно одружених, нас спіткала така несподіванка? Адже наше життя було таким спокійним, ми дивилися вперед із таким відчуттям безпеки, з такою довірою!..

— Чоловіче, чоловіче!

— Так, ти маєш рацію, маєш рацію. І найжахливіше — ти можеш це собі уявити? — що моя бідолашна Елена не може позбутися відчуття, ніби вона опинилася у вкрай безглуздому становищі! У вкрай безглуздому!

— Але я не бачу...

— Я теж цього не бачу, але так воно є; вона почуває себе у вкрай безглуздому й кумедному становищі. І витворяє таке, що я за нього боюся... за непроханого гостя... чи непрохану гостю.

— Чоловіче! — вигукнув Ауґусто, глибоко стривожений.

— Ні-ні, Ауґусто, ні-ні! Ми не втратили морального почуття, і Елена, яка, як то знаєш, глибоко релігійна, хоча й зі скреготінням зубів, шанує волю Провидіння, змирилася з тим, що їй доведеться стати матір’ю. І вона буде доброю матір’ю, я в цьому не маю найменшого сумніву, дуже доброю матір’ю. Але таким сильним є її почуття, що вона опинилася у становищі кумедному й безглуздому, що аби приховати свій стан, аби замаскувати свою вагітність, вона, я думаю, спроможна на такі речі, що... Але я не хочу думати про це. Хай там як, а ось уже протягом тижня вона не виходить із дому. Каже, їй соромно, каже, вона собі уявляє, що всі витріщатимуться на неї на вулиці. І говорить про те, що коли їй доведеться виходити на свіже повітря, після того, як їй залишиться мало місяців, вона не з’являтиметься на люди там, де багато її знають і можуть зловтішатися з халепи, в яку вона потрапила.

Двоє друзів на мить замовкли, а потім першим порушив мовчанку Віктор.

— Тож іди, Ауґусто, одружуйся, й, можливо, з тобою станеться щось подібне. Іди й одружуйся зі своєю піаністкою!

— І хто знає!.. — сказав Ауґусто, як людина, що розмовляє сама до себе. — Хто знає... Можливо, одружившись, я знову матиму матір...

— Так, ти матимеш матір, — погодився Віктор. — Матір твоїх дітей. Якщо матимеш їх...

— І свою власну матір! Можливо, тепер, Вікторе, твоя дружина стає для тебе матір’ю, твоєю матір’ю.

— Я починаю втрачати ночі, друже, ось що зі мною відбувається...

— Або здобуваєш їх, Вікторе, або здобуваєш їх.

— Зрештою, я не знаю, ані що відбувається зі мною, ані що відбувається з нами. Проте щодо мене, то я готовий змиритися; але моя Елена, моя нещасна Елена... Бідолашна!

— Ось бачиш. Усе буде гаразд, бо ти їй уже співчуваєш.

— Хай там як, Ауґусто, а раджу тобі добре подумати, перш ніж ти одружуватимешся.

І вони розійшлися.

Ауґусто повернувся додому з повного головою думок, які навіяли йому розмови з доном Авіто та Віктором. Йому майже вивітрилися з пам’яті й Евхенія, і викуплена іпотека, і дівчина з випрасуваною білизною.

Коли Орфей вибіг йому назустріч, він підхопив його на руки, обмацав йому горло й, пригорнувши його до грудей, сказав: «Бережися кісток, Орфею, дуже їх бережися, ти мене зрозумів? Я не хочу, щоби ти подавився однією з них; не хочу, щоби ти помирав у мене на очах, благаючи врятувати тобі життя. Ти бачиш, Орфею, що дон Авіто, вчитель, повернувся до релігії своїх предків. Спадкоємність! А Віктор не може змиритися з тим, що буде батьком. Один не може втішитися, втративши сина, а другий журиться тому, що дружина народить йому його. А які очі, Орфею, які були в неї очі! Як вони палахкотіли в неї, коли вона мені сказала: „Ви хочете купити мене! Ви хочете купити не моє кохання, бо воно не продається, а моє тіло. Забирайте собі мій будинок!“ Отже, я хотів купити її тіло... Її тіло!.. Та ж мені вистачає й мого власного тіла, Орфею, мені цілком його вистачає! Чого я потребую, то це душі, душі, душі! І душі вогненної, такої, яка промениться з її очей, з очей Евхенії. Її тіло... Її тіло... атож тіло в неї чудове, осяйне, божественне; але річ у тому, що її тіло — це душа, душа чиста, душа, наповнена життям, значенням, ідеями! Мені вистачає тіла, Орфею, мені вистачає тіла, бо в мене нема душі. І чи не краще для мене, що в мене нема душі, бо мені вистачає тіла? Я можу доторкнутися до свого тіла, Орфею, можу його помацати, подивитись на нього, але душа? Де вона, моя душа? Чи я її маю? Я відчув, як вона дихає лише тоді, коли тримав у себе на колінах Росаріо, бідолашну Росаріто; коли вона плакала і плакав я. Ті сльози не могли витікати з мого тіла, вони витікали з моєї душі. Душа — це джерело, що відкриває себе лише у сльозах. Та коли людина плаче по-справжньому, вона не завжди відчуває, чи має вона душу, чи не має. А зараз ходімо спати, Орфею, якщо нам дозволять».

Розділ п’ятнадцятий

— Що ти накоїла, дівчино? — запитала донья Ермелінда у своєї небоги.

— Що я накоїла? Те що й ви накоїли б на моєму місці, якщо маєте совість — я в цьому переконана. Він захотів купити мене! Мене купити!

— Візьми до уваги, дівчино, що коли людину хочуть купити, то для неї це набагато краще, ніж коли її хочуть продати, можеш у цьому не сумніватися.

— Він захотів купити мене! Купити мене!

— Але він зробив це у твоїх інтересах, Евхеніє. Він виявив великодушність і героїзм...

— Я не люблю героїв. Тобто тих, які намагаються ними стати. Коли героями стають природно, — це добре. Та коли з розрахунку? Він захотів купити мене! Купити мене, мене! Повірте, я йому відплачу за це, тітко, я відплачу тому...

— Відплатиш кому? Кажи до кінця!

— Тому... нікчемному тупому йолопові. І відтепер він для мене перестав існувати. Так, ніби ніколи й не існував!

— Але які дурниці ти верзеш.

— А ви, тітко, вважаєте, що цей дядько...

— Який? Фермін?

— Ні... Той, який прителіпався сюди з кенаром, має щось усередині?

— Принаймні він має свої нутрощі.

— А ви вірите в те, що він має нутрощі? Облиште! Він порожнісінький усередині, порожнісінький!

— Послухай-но мене, дівчино, перестань базікати нісенітниці й поговорімо розважливо. Забудь про те, що ти верзеш. Я думаю, ти повинна прийняти...

— Але якщо я його не кохаю, тітонько...

— А що тобі відомо про кохання? Ти не маєш досвіду. Ти вмієш грати на фортепіано, але кохати...

— Мені здається, тітонько, ви говорите тільки для того, щоби говорити...

— Що ти знаєш про любов, про кохання, дівчино?

— Але якщо я кохаю іншого?

— Іншого? Отого ледаря Маурісіо, в якого душа не тримається в тілі? Оце ти називаєш коханням? Отого лобуря ти називаєш іншим? Ауґусто — твій порятунок і лише Ауґусто. Такий витончений, такий багатий, такий добрий...

— Можливо, за те я його й не люблю, що він такий добрий, як ви кажете. Мені не подобаються добрі чоловіки.

— Мені також, дочко, мені також, але....

— Але що?

— Але одружуватися треба з ними. Для того вони народжуються і для того стають добрими — щоб одружуватися й створювати родини.

— Але якщо я його не кохаю, то як я з ним одружуся?

— Як? Одружишся та й годі. Хіба я не одружилася з твоїм дядьком...

— Але ж, тітонько...

— Тепер я ставлюся до нього дуже добре, та коли виходила за нього заміж, то аж ніяк не була певна, що кохаю його. Ти зрозумій, кохання — штука, вигадана у книжках, його винайшли тільки для того, щоби можна було говорити й писати про нього. Поетичні дурниці. Позитивна суть — у шлюбі. Цивільний кодекс не говорить про кохання, але він багато говорить про шлюб. Усі балачки про кохання — це не більш, як музика.

— Музика?

— Так, музика. І ти вже знаєш, що музика лише тоді приносить користь, коли її викладають, аби заробити собі на життя, і якщо ти не скористаєшся з тієї нагоди, яка тепер тобі випадає, то дуже нескоро зможеш вийти зі свого чистилища...

— Ну то й що? Хіба я у вас щось прошу? Хіба не заробляю собі на життя? Я вас обтяжую?

— Не спалахуй, дівчино, як сірник, і не кажи таких речей, бо ми й справді посваримося. Ніхто тобі нічого такого не каже. І все, що я кажу тобі й що тобі раджу, — це для твого ж таки добра.

— Атож, для мого добра... для мого добра... Для мого добра пішов сеньйор Ауґусто на свій героїчний учинок, для мого добра... Героїчний учинок, героїчний учинок! Купити мене... Захотіти мене купити... мене, мене! Шляхетний учинок, скажу я вам, учинок... гідний справжнього чоловіка! Чоловіки, тітонько, я вже в цьому переконалася, істоти грубі й брутальні, їм бракує делікатності. Вони не можуть зробити жодного доброго діла, щоби не образити жінку...

— Усі?

— Усі, усі! Усі ті, кого справді можна вважати чоловіками, звісно.

— Он як!

— Бо всіх інших, які не є брутальними егоїстами, не можна вважати чоловіками.

— Чому?

— Бо вони більше схожі на жінок, аніж на чоловіків.

— Облиш свої дивні теорії, дівчино.

— У цьому домі неважко заразитися теоріями.

— Але чогось подібного ти від свого дядька ніколи не чула.

— Ні, я сама до цього додумалася, спостерігаючи за чоловіками.

— І свого дядька теж?

— Мій дядько до тих чоловіків не належить.

— То хто ж він у тебе тоді? Чоловік жінкуватої породи? Говори напрямки!

— Ні-ні, також, ні. Мій дядько... як би це сказати... мій дядько... Я ніяк не можу звикнути до того, що він... утворений із плоті й кісток.

— То що ж ти думаєш... про свого дядька?

— Що він не більше, як... як би це висловити... не більше, як мій дядько. Враження таке, ніби реально він не існує.

— Це тобі так здається, дівчино. Але я тобі мушу сказати, що твій дядько існує. Та ще й як існує!

— Усі вони тварюки, всі брутальні тварини. Ви знаєте, що той варвар Мартін Рубіо сказав бідолашному донові Еметеріо за кілька днів по тому, як той залишився вдівцем?

— Я про це нічого не чула.

— То я вам зараз розповім. Це було під час тієї епідемії, ви знаєте, про що я кажу. Усі були вкрай стривожені, мені ви не дозволяли виходити з дому впродовж певної кількості днів і навіть дозволяли пити лише кип’ячену воду. Усі втікали одне від одного і якщо бачили когось у недавній жалобі, то від нього просто сахалися. Ну так от, за п’ять або шість днів по тому, як залишився вдівцем, бідолашний дон Еметеріо мусив вийти з дому, він був, здається, в жалобному одязі й несподівано зустрівся з тим варваром Мартіном. Той, побачивши його в жалобі, відійшов він нього на певну відстань, ніби боявся заразитися, і сказав йому: «Але що там сталося в тебе, чоловіче, якесь нещастя в домі?» — «Так, — відповів йому бідолашний дон Еметеріо, — я щойно втратив свою сердешну дружину...» — «Я тобі співчуваю! І як же це сталося?» — «Після тяжких пологів», — відповів йому дон Еметеріо. «Тоді це не страшно», — відповів йому варвар Мартін, підійшов до нього й подав йому руку. Чи коли бачено такого кабальєро!.. Шляхетний учинок! А я кажу вам, що всі вони брутальні тварюки, не більше, як брутальні тварюки.

— Але нехай вони краще будуть брутальними тварюками, ніж ледарями, такими, як, наприклад, твій нероба Маурісіо, що невідомо за які свої заслуги закрутив тобі голову... Бо за моїми відомостями, а вони з надійного джерела, нехай я провалюся на цьому місці, якщо той нікчема справді в тебе закоханий.

— Але я в нього закохана — і цього досить!

— І тобі здається, що цей... твій начебто наречений чи ким ти його вважаєш... справді заслуговує називатися чоловіком? Якби він був чоловіком, то давно вже знайшов би якийсь вихід для вас і роботу.

— Якщо він не зовсім чоловік, то я його зроблю чоловіком. Він і справді має ту ваду, про яку ви кажете. Але, може, саме за це я й кохаю його. А тепер після героїчного вчинку дона Ауґусто... захотіти купити мене, мене!.. Після цього я сповнена рішучості піти на будь-який ризик, але одружитися з Маурісіо.

— А на що ти житимеш, нещасна?

— На те, що сама зароблятиму! Працюватиму й ще більше, ніж тепер. Візьму уроки, від яких відмовилася. Хай там як, а я вже відмовилася від свого будинку, подарувавши його донові Аугусто. То була примха, не більше примхи. То будинок, у якому я народилася. Але тепер, звільнившись від тягаря будинку та його іпотеки, я працюватиму ще наполегливіше. І Маурісіо, побачивши, що я працюю за двох, не матиме іншої ради, як шукати роботу й також працювати. Якщо, звичайно, в нього є почуття сорому...

— А якщо нема?

— Якщо нема... то він залежатиме від мене!

— Атож, він буде чоловіком піаністки!

— І нехай. Він буде мій, мій і чим більше залежатиме від мене, тим більше мій.

— Атож, він буде твій... Але він належатиме тобі, як належить людині собака. І це називається купити собі чоловіка.

— А хіба чоловік із капіталом не хотів купити мене? Тож чи треба дивуватися, що я, жінка, своєю працею хочу купити собі чоловіка?

— Усе те, що ти говориш, дівчино, дуже скидається на те, що твій дядько називає фемінізмом.

— Не знаю, та мені й байдуже це знати. Але скажу вам, тітко, не народився ще чоловік, який би міг купити мене. Мене? Мене? Купити мене?

У цю мить увійшла служниця й повідомила, що дон Ауґусто чекає сеньйору.

— Він? Зустрічайтеся з ним, а я більш не хочу бачити його. Скажіть йому, що я вже сказала своє останнє слово.

— Поміркуй трохи, дівчино, заспокойся; не сприймай це так. Ти неправильно витлумачила наміри дона Ауґусто.

Коли Ауґусто зустрівся з доньєю Ермеліндою, він попросив пробачення: Евхенія хибно витлумачила його наміри. Він, мовляв, формально звільнив од іпотеки будинок, і тепер він вільний від будь-яких боргових зобов’язань і законно належить своїй господині. І якщо вона вперто відмовляється отримувати ренту, то він теж цього не робитиме; так ці гроші нікому не приноситимуть прибутку, а точніше, складатимуться на депозит на ім’я своєї власниці. Крім того, він відмовляється від своїх претензій на руку Евхенії і хоче тільки, щоби вона була щасливою; він навіть готовий знайти добру посаду для Маурісіо, щоби той не мусив жити на ренту своєї жінки.

— Ви маєте золоте серце! — вигукнула донья Ермелінда.

— Тепер, сеньйоро, ви маєте лише пояснити своїй племінниці, якими були мої справжні наміри і якщо звільнення будинку від іпотеки вона вважає зухвалістю з мого боку, то я прошу, щоби вона пробачила мені. Але, думаю, відступати назад не варто. Якщо вона захоче, то я буду вінчальним батьком на її весіллі. А потім подамся в далекі й тривалі мандри.

Донья Ермелінда покликала служницю й сказала, щоби та покликала Евхенію, бо дон Ауґусто хоче поговорити з нею.

— Але сеньйорита щойно пішла з дому, — відповіла служниця.

Розділ шістнадцятий

— Ти нестерпний, Маурісіо, — сказала Евхенія своєму нареченому в комірчині воротарки, — абсолютно нестерпний, якщо ти й надалі так поводитимешся і якщо не позбудешся цієї млявості, якщо не докладеш зусиль, аби знайти собі роботу й ми могли одружитися, то я спроможна на будь-який нерозважливий учинок.

— На який нерозважливий учинок? Ну ж бо, скажи мені, люба, — і він почав пестити їй шию, накрутивши на один із пальців кучерик дівчини.

— Якщо хочеш, ми одружимося зараз, і я працюватиму... за двох.

— Але що про мене казали б люди, якби я погодився на таку пропозицію?

— А мені немає ніякого діла до того, що про тебе казатимуть.

— Це дуже й дуже серйозно!

— А мені байдуже, серйозно це чи не серйозно, я хочу, щоби це закінчилося якомога швидше...

— Хіба нам так погано?

— Так, нам погано, нам дуже погано. І якщо ти не зважишся, я спроможна на...

— На що ти спроможна?

— Прийняти пожертву дона Ауґусто.

— Одружитися з ним?

— Ні, на це я не піду ніколи. Забрати свій дім.

— То зроби це, моя люба, зроби! Якщо іншої ради немає...

— Іти смієш...

— А чом би мені й не посміти? Мені здається, цей бідолаха дон Ауґусто, хворий на голову, а що йому спала на думку ця примха, то я не бачу причин псувати йому настрій...

— Отже, ти...

— Авжеж, моя люба, авжеж!

— Чоловік із великої літери.

— Може, й не зовсім такий, який тобі до вподоби, судячи з твоїх слів. Але ж...

— Облиш, Маурісіо. Я вже сто разів казала тобі, що ти...

— Що я не досить тебе кохаю...

— Ні, я казала, що ти... не досить брутальний. Заспокойся. І якщо хочеш більше відвертості, наберися охоти, доклади всіх зусиль, щоби знайти собі роботу, а решту ти знаєш. Маєш ти олію в голові чи не маєш? Ти ще не забув, як я врізала тобі ляпаса.

— І добре вчинила! Дай мені ще одного. Ось тобі моя щока...

— Не базікай багато...

— Ну ж бо, давай!

— Я не подарую тобі цю втіху.

— А іншу?

— Я вже тобі сказала, що ти не досить брутальний. І повторюю: якщо ти не поквапишся й не знайдеш собі роботи, я спроможна прийняти ту пропозицію.

— Ну, гаразд, Евхеніє, хочеш, аби я був із тобою цілком відвертий, аби сказав тобі всю правду?

— Кажи!

— Я тебе дуже кохаю, можна сказати, ти мене звела з розуму, але перспектива одружитися з тобою лякає мене, вселяє страх. Я ледачий за своїм темпераментом, не заперечуватиму цього. Необхідність працювати дуже мене засмучує... і я передбачаю, якщо ми одружимося, ти, звичайно ж, захочеш мати дітей...

— Цього мені тільки й бракує!

— ...то мені доведеться працювати й працювати тяжко, бо життя дороге. А я ніколи, ніколи, ніколи не погоджуся, щоби працювала тільки ти! Маурісіо Бланко Клара не житиме на заробітки дружини. Але, можливо, є рішення, яке дозволить нам усе владнати без необхідності працювати ані для мене, ні для тебе?

— Подивимося, подивимося...

— Але пообіцяй, дівчино, що ти не обурюватимешся...

— Говори, говори!

— З того, що мені відомо і що я чув від тебе, той бідолаха дон Ауґусто хворий на голову чи як би це сказати...

— Ну ж бо, я тебе слухаю...

— Але прошу тебе не обурюватися.

— Говори далі, я сказала тобі!

— Він, як-то кажуть, природжений рогоносець. І, можливо, найкращим для тебе буде не тільки прийняти його пропозицію з будинком, а й...

— А й що?

— Погодитися вийти за нього заміж.

— І... — вона підхопилася на ноги.

— Ти приймеш його як чоловіка, а що він, бідолаха, несповна розуму, то... то все буде гаразд...

— Як-то все буде гаразд?

— Він даватиме гроші, а ми...

— А ми... Що ми...

— А ми... ти ж розумієш...

— Годі!

І Евхенія вибігла на вулицю, очі її палахкотіли вогнем, і вона твердила собі: «Які ж вони брутальні тварюки, які брутальні тварюки! Ніколи б не повірила... Які брутальні тварюки!» І, прийшовши додому, замкнулася у своїй кімнаті й розплакалася. І мусила злягти в постіль, бо її лихоманило.

Маурісіо деякий час залишався у стані певної напруги й розгубленості; але незабаром опанував себе, запалив сигарету, вийшов на вулицю й відвісив комплімента першій же вродливій дівчині, яку зустрів. І того ж таки вечора в розмові з другом згадав про дона Хуана Теноріо.

— Цей чоловік не зміг переконати мене, — сказав Маурісіо. — Це театр, не більше.

— І так кажеш ти, Маурісіо, що маєш славу другого Теноріо — великого спокусника!

— Спокусника? Я? Що ти вигадуєш, Рохеліо?

— А як же твоя піаністка?

— Ет! Хочеш, я розповім тобі правду?

— Валяй!

— Ну то слухай. Із кожної сотні зв’язків, більш або менш порядних, — а той, про який ти згадав, належить до найпорядніших, — із кожної сотні зв’язків між чоловіком і жінкою, у понад Дев’яноста випадках спокусницею є вона, а спокушеним — він.

— То ти хочеш заперечити, що підкорив собі Евхенію, піаністку?

— Атож, заперечую. Не я її підкорив, а вона мене підкорила.

— Спокусник!

— Думай, що хочеш... Але це вона, вона. Я не зміг учинити їй опір.

— А яка, зрештою, різниця?

— Але мені здається, ця історія скоро закінчиться, і я знову буду вільним. Вільним од неї, звісно, бо не можу гарантувати, що мене не підкорить інша. Я такий слабкий! Мені треба було народитися жінкою...

— Ну гаразд, але чому це закінчиться?

— Чому?.. Та тому, що я утнув дурницю! Я хотів, аби ми продовжували, тобто, власне, розпочали стосунки — ти розумієш? — які ні до чого нас не зобов’язували б... І, здається, вона збирається дати мені відкоша. Ця жінка хотіла розчинити мене в собі.

— І вона розчинить тебе в собі!

— Хто знає... Я такий слабкий! Я народився, щоби мною керувала жінка, але з гідністю, а як ні, то ліпше ніхто!

— А що ти маєш на увазі, кажучи «з гідністю»? Може поясниш?

— Чоловіче, не задавай таких запитань. Є речі, яких пояснити не можна.

— А й справді, — підтвердив із глибокою переконаністю в голосі Рохеліо, додавши: — А якщо піаністка тебе покине, що ти робитимеш?

— Залишуся вакантним. Можливо, якась інша захоче мене підкорити. Мене вже підкоряли стільки разів!.. Але ця, зі своєю непоступливістю, зі звичкою триматися на пристойній дистанції, поводитися порядно — досі вона поводилася дуже порядно — просто зачарувала мене, геть зачарувала. Зрештою, вона домоглася того, що робила зі мною все, чого їй заманулося. І якщо вона тепер мене покине, то я це відчую і ще й як відчую, але знову буду вільним.

— Вільним?

— Атож, вільним, для іншої.

— Гадаю, ви помиритеся...

— Хто знає!.. Але сумніваюся, бо вона має характер... А я сьогодні образив її, справді образив.

Розділ сімнадцятий

— Ти пам’ятаєш, Аугусто, — запитав Віктор, — про отого дона Елойно Родрігеса Альбукерке і Альвареса де Кастро?

— Отого службовця фінансового управління, який так любив свою роботу, а надто коли йшлося про незначні афери?

— Саме його. То ти можеш собі уявити... він одружився!

— Певно, то відважна жінка, якщо погодилася взяти на себе такий тягар!

— Але найдивовижнішим є спосіб, у який він одружився. Зараз я тобі розповім. Запам’ятовуй або навіть запиши. Ти, звичайно, знаєш, що Елойно Родрігес Альбукерке і Альварес де Кастро, попри своє довжелезне прізвище, не має ані власного майна, ані якогось іншого прибутку, крім зарплатні у фінансовому управлінні, а крім усього, його здоров’я дуже слабке.

— Таке в нього було життя.

— Бідолаха страждає на захворювання серця, яке не виліковується. Йому залишилося жити лічені дні. Він щойно пережив тяжкий напад, який поставив його на поріг смерті й призвів до одруження... але якого. Бідака шукав собі обмебльоване помешкання, переходячи від одного до іншого, але з кожного мусив іти, бо за чотири песети не можна було просити якихось розкошів, а він був дуже вимогливим. І не дуже чистим. І ось так, переходячи з дому в дім, він потрапив до однієї дуже шанованої господині, уже немолодої, старшої за нього, — а він, як тобі відомо, перебуває ближче до шістдесяти, ніж до п’ятдесяти, — і двічі вдови: першим її чоловіком був тесля, який наклав на себе руки, стрибнувши на вулицю з риштувань, і про якого вона часто згадує, як про свого Рохельйо, а другим — сержант карабінерів, який, померши, залишив їй капіталець, який дає їй одну песету на день прибутку. І сталося так, що, перебуваючи в домі цієї сеньйори-вдови, дон Елойно раптом дуже захворів, так тяжко захворів, що його хвороба здавалася невиліковною, й він помирав. Спочатку до нього викликали дона Хосе, а потім дона Валентина. Хворий помирав. І його недуга вимагала такого догляду, що господиня не могла відійти від нього, й інші постояльці почали погрожувати, що покинуть її готель. І склалася така ситуація, що дон Елойно не міг більше платити, і двічі вдова заявила, що не може більше тримати його у своєму домі, бо він завдає шкоди її комерції. «Але Бога ради, сеньйоро, — розповідають, звернувся він до неї з такими словами, — куди ж я піду в такому стані, в якому іншому домі мене приймуть? Якщо ви мене викинете на вулицю, мені доведеться помирати в лікарні... Богом вас благаю, виявіть милосердя, адже жити мені залишилося не більше двох днів!..» Бо він був переконаним, що помре, й то дуже скоро. Але і її можна зрозуміти, адже її дім не був лікарнею, і вона жила зі своєї комерції, якій він і так уже завдав великої шкоди. І тут одному з товаришів по службі дона Елойно спала рятівна думка, і він йому так сказав: «Ви маєте лише один спосіб, доне Елойно, переконати цю добру сеньйору, щоби вона погодилася тримати вас у себе, поки ви живете на світі». — «Який спосіб?» — запитує той. «Спочатку, — каже йому друг, — я хотів би запитати вас, що ви думаєте про свою хворобу». — «Я переконаний, що триватиме вона дуже недовго, зовсім недовго, мабуть, і мої брати не встигнуть побачити мене ще живим». — «Ви певні, що ваші справи такі погані?» — «Я відчуваю, що помираю...» — «Ну, якщо так, то залишається лише один спосіб переконати цю добру жінку не викидати вас на вулицю й не змушувати помирати в лікарні». — «І як?» — «Одружитися з нею». — «Одружитися з нею? З господинею обмебльованих кімнат? Я — один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро? Не жартуйте, чоловіче!» І, здається, ця несподівана пропозиція так його приголомшила, що він довго не міг отямитися від цієї несподіванки.

— Ще б пак!

— Але друг, отямившись від першого подиву, пояснив, що, одружившись із господинею обмебльованих кімнат, він залишить їй тринадцять дуро щомісяця вдовиної пенсії, якими інакше ніхто не зможе скористуватися, й вони дістануться державі. Тепер ти розумієш...

— Розумію, дорогий друже Вікторе, бачу, що й ти, певно, одружився тільки, щоби держава не привласнила вдовину пенсію твоєї дружини. Оце справді цивілізована поведінка!

— Але якщо дон Елойно гнівно відкинув цю пропозицію, то уяви собі, що сказала господиня його обмебльованих кімнат: «Я? Щоб у свої роки я втретє одружилася з цією руїною? Яка бридота!» Але вона порадилася з лікарем, її запевнили, що донові Елойно залишається прожити небагато днів і, сказавши: «Справді, тринадцять дуро на місяць дозволять мені розв’язати чимало моїх проблем», — вона, зрештою, погодилася. І тоді покликали пароха, доброго дона Матіоса, вельми авторитетного священнослужителя, як тобі, звичайно, відомо, щоби він переконав упертюха. «Так, так, так, — сказав дон Матіос. — Бідолаха!» І він його переконав. Тоді дон Елойно покликав Корреїто й, кажуть, сказав йому, що хоче з ним помиритися — вони були посварені — і просить його бути свідком на його весіллі. «То ви одружуєтеся, доне Елойно?» — «Так, Корреїто, так, я одружуюся з господинею обмебльованого будинку, доньєю Сінфо, я, Родрігес Альбукерке і Альварес де Кастро, ти тільки собі уяви! Для того, щоби вона доглянула мене впродовж тих кількох днів, які мені залишилося прожити на цьому світі... а вона це робить за тринадцять дуро вдовиної пенсії, які я їй залишаю». І розповідають, що коли Корреїта пішов додому й розповів усе, що було цілком природно, своїй дружині Емілії, вона вигукнула: «Але ж який ти йолоп, Пепе! Чому ти не сказав йому, щоби він одружився з Енкарною, — Енкарнасьйон — це служниця, немолода й негарна, що її Емілія одержала в посаг до свого шлюбу, — яка доглядала б його за тринадцять дуро вдовиної пенсії не гірше, ніж та тітка?» І подейкують, ніби Енкарна від себе додала: «Ви маєте рацію, сеньйоро. Я також одружилася б із ним і доглядала б його, поки він житиме, — а житиме він недовго — за тринадцять дуро».

— Але все це дуже нагадує вигадку, Вікторе.

— Ні, це правда. Є речі, які вигадати не можна. А ти ж іще не чув найцікавішого. Мені розповів дон Валентин, що лікував дона Елойно після дона Хосе, що, пішовши туди одного дня, він побачив дона Матіаса в рясі й думав, що той прийшов дати останнє помазання хворому, а йому сказали, що священик приходив одружити дона Елойно. А коли він прийшов пізніше, то нещодавно одружена господиня обмебльованих кімнат провела його до самих дверей і з тривогою запитала: «Але скажіть мені, доне Валентине, він житиме? Він ще житиме?» — «Ні, сеньйоро, ні, жити йому залишилося кілька днів...» — «Він помре скоро?» — «Так, дуже скоро». — «Але він справді помре?»

— Який жах!

— І це ще не все. Дон Валентин наказав, аби хворому не давали нічого, крім молока, й щоразу дуже потрошку, але донья Сінфо сказала іншому постояльцеві: «Пхе! Я даю йому все, що він у мене просить! Навіщо відмовляти йому хай там у чому, якщо він проживе так мало?..» А коли їй сказали, щоби вона поставила йому клізму, то відповіла: «Клізму? Яка гидота. Оцьому напівмерцеві? Я ні, я ні! Якби йшлося про інших двох, про тих, кого я любила, з якими одружилася із власного бажання! Але цьому? Клізму? Тільки не я!..»

— Це просто якась фантастика!

— Ні, це історія. І приїхали до дона Елойно брат і сестра, і брат сказав, приголомшений цим нещастям: «Аби мій брат, мій брат, один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро одружився з господинею обмебльованих кімнат на вулиці Пельєхерос! Мій брат, син президента Сарагоського суду, Са-ра-гось-ко-го, з якоюсь... доньєю Сінфо!» Він був нажаханий і приголомшений. А вдова самогубця та щойно одружена з безнадійно хворим сказала: «А тепер побачимо, чи ці мої нові родичі заплатять мені за проживання, адже це ті гроші, на які я живу». І, здається, вони заплатили їй за проживання, і чоловік їй заплатив, але вони забрали палицю із золотим навершям, яку він мав.

— І він помер?

— Так, але не відразу. Стан його здоров’я почав покращуватися. І вона, господиня обмебльованих кімнат, казала: «У цьому винен дон Валентин, який зрозумів його хворобу...» Дон Хосе був кращим, бо він її не розумів. Якби хворого лікував він, той уже був би мертвим, і я б тепер не мала такої мороки. Вона, донья Сінфо, має, крім дітей від першого чоловіка, дочку від другого, карабінера, й незабаром після того, як вони одружилися, дон Елойно сказав їй: «Ходи, ходи до мене. Ходи, я тебе поцілую, адже я тепер твій батько, а ти моя дочка...» — «Вона тобі не справжня дочка, — заперечила мати, — вона дочка прийомна». — «Падчерка, сеньйоро, падчерка. Нехай підійде... Я радий побачити її біля себе». І кажуть, мати пробурчала: «Той безсоромник кликав її лише, щоби полапати». А потім, як і треба було сподіватися, вона пішла на відвертий розрив: «Мене обманули, доне Елойно, мене нахабно обманули, бо я одружилася з вами тільки тому, що мене запевнили: ви помрете й дуже скоро, але ви досі живий — мене обманули, мене ошукали». — «Мене також обманули, сеньйоро. І що, по-вашому, я маю тепер зробити? Померти, щоби ви були задоволені?» — «Так між нами було домовлено». — «Я помру, сеньйоро, я помру... і раніше, ніж мені хотілося б... один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро!»

І вони посварилися за кілька монет, яких він нібито не доплатив їй за помешкання, й вона викинула його з дому. «Прощайте, доне Елойно, нехай вам ведеться добре». — «Залишайтеся собі з Богом, донья Сінфо». І, зрештою, помер третій чоловік тієї сеньйори, залишивши їй дві песети п’ятнадцять сантимів на оплату свого проживання в її пансіоні, а ще їй видали п’ятсот на жалобу. Думаю, вона не витрачала ті гроші на жалобу. Щонайбільше, вона замовила на них кілька Мес із почуття каяття та вдячності за тринадцять дуро вдовиної пенсії.

— Господи, які події!

— Події, які ніхто не вигадує, які вигадати неможливо. Я тепер збираю додаткову інформацію про цю трагікомедію, про цей похоронний фарс. Спочатку думав зробити з цього сайнете[40], але, поміркувавши, вирішив помістити його у свій роман, як ото Сервантес понапихав у свого «Дон Кіхота» кілька новел. Я пишу свій роман, аби очистити собі голову від тривог, які навіяла мені вагітність дружини.

— То ти вирішив написати роман?

— А що, на твою думку, я повинен робити?

— А який сюжет він матиме, ти можеш мені розповісти?

— Мій роман не має сюжету, власне, він його утворить, а ще точніше, сюжет утворить себе сам.

— Як це?

— Розумієш, якогось дня, коли я не знав, що мені робити, але прагнув зробити щось, відчуваючи внутрішній свербіж, сум’яття фантазії, я сказав собі: «Я напишу роман, але напишу його так, аби він жив, не знаючи, що в ньому буде далі». Я вмостився за столом, поклав перед собою кілька аркушів паперу, й написав перше, що спало мені на думку, не знаючи, що буде далі, без будь-якого плану. Мої персонажі з’являються в міру того, як вони діють і розмовляють, передусім, як розмовляють; їхній характер формується поступово. Й іноді він полягає в тому, що його нема.

— Це як у мене.

— Не знаю. Він виникає. Я дозволяю йому формуватися.

— А психологія? А описи?

— У мене є діалог. Діалог — головне. Суть у тому, що мої персонажі розмовляють, розмовляють багато, проте нічого не кажуть.

— Ці думки навіяла тобі Елена, так?

— Чому ти так вирішив?

— Бо одного разу, коли вона попросила в мене почитати роман, аби згаяти час, сказала, що в ньому забагато діалогів і він короткий.

— Справді, якщо у книжці, яку вона читає, трапляється багато описів, проповідей або оповідок, вона пропускає їх, кажучи: пусте, пусте, пусте! Для неї тільки діалог не є пустим. І ти вже знаєш, що проповідь дуже легко розгорнути в діалог...

— А навіщо?

— Бо для людей важлива розмова задля самої розмови, хоч і ні про що. Є особи, неспроможні вислухати півгодинну лекцію, але спроможні по три години базікати в кав’ярнях. Існують чари розмови: говорити, щоби говорити, говорити уривчасто й окремими фрагментами.

— Мене також тривала розповідь втомлює...

— Атож, людина знаходить особливу втіху в балаканині, в балаканині живій... А надто в такій, де автор говорить не у своїх інтересах, не нав’язує нам свою особистість, своє сатанинське «я». Тому, наприклад, усе, що говорять мої персонажі, говорю і я...

— Це постільки, поскільки...

— Як, постільки, поскільки?

— Атож, ти починаєш із віри в те, що їх створюєш ти, своєю рукою, а потім поступово переконуєш себе в тому, що це вони керують тобою. Нерідко автор закінчує тим, що стає іграшкою своїх художніх вигадок...

— Може, й так, але в цьому романі я планую подати все так, ніби все це відбувалося зі мною, ніби воно було насправді.

— То, зрештою, він перестане бути романом.

— Атож... він стане... стане... рюманом.

— І що ж воно таке, рюман?

— Одного разу мені довелося чути, як Мануель Мачадо[41], поет, брат Антоніо[42], поніс до Едуарда Бено[43] сонет, аби почитати його, сонет, написаний александрійським віршем чи в якійсь іншій незвичній віршованій формі. Він прочитав вірша, й дон Едуардо йому сказав: «Але це не сонет!» — «Ні, сеньйоре, — погодився з ним Мачадо, — це не сонет, це... соніт». Так само й мій роман буде не романом, а... як-то я його назвав, раман, ріман... ні-ні, рюманом, ось як я його назву! У такому разі ніхто не матиме права сказати, що я порушив закони жанру... Я винайшов новий жанр — це не більше, як назвати його по-іншому й підкорити тим законам, які мені до вподоби. І багато діалогу!

— А коли персонаж залишається сам-один?

— Тоді... я переходжу до монологу. А щоби цей монолог був подібний до діалогу, я винаходжу собаку, до якого звертається персонаж.

— Знаєш, Вікторе, так мені може заманутися винайти казна-що.

— Звичайно, може...

Коли ж Віктор і Ауґусто розійшлися, останній собі сказав: «І це моє життя, воно — роман, рюман чи що воно таке? Усе те, що відбувається зі мною, і з тими, що довкола мене, — це реальність чи художня вигадка? Чи це просто сон Бога чи кого там іще, який розвіється, коли Він прокинеться, і ми молимося та співаємо Йому канти й гімни саме для того, щоби приспати Його, щоби заколисати Його сон? Чи Літургія всіх релігій світу не є способом вплинути на сон Бога, щоби Він не прокинувся й ми не перестали йому снитися? Ох, моя Евхенія! Моя Евхенія! І моя Росаріто...»

— Привіт, Орфею!

Орфей вибіг йому назустріч, він грався й намагався видертися вгору по його ногах. Він підняв його, й цуцик почав лизати йому руку.

— Сеньйорито, — сказала йому Лідувіна, — вас чекає Росаріто з білизною.

— А чому ти не відпустила її?

— Хіба я знаю... Я сказала їй, що сеньйор скоро прийде, що, як вона хоче, то може зачекати...

— Але ти могла б і відпустити її, як бувало раніше...

— Так, але... Зрештою, ви мене розумієте...

— Лідувіно! Лідувіно!

— Краще ви самі її відпустіть.

— Ну, гаразд.

Розділ вісімнадцятий

— Привіт, Росаріто! — вигукнув Ауґусто, щойно побачив дівчину.

— Добрий вечір, доне Ауґусто.

Голос дівчини прозвучав спокійно і ясно, й не менш спокійним і ясним був її погляд.

— Чому ти не розрахувалася з Лідувіною, як це було завжди, коли ти приходила, а мене не було вдома?

— Не знаю! Я сказала собі, що мені треба почекати. Я подумала, ви, може, захочете щось мені сказати...

«Це велика наївність, чи що це таке?» — подумав Ауґусто й на якусь мить відчув себе ніяково.

Запала мовчанка, просякнута певним збентеженням.

— Я лише хочу, Росаріо, щоби ти забула, що було в той день, щоби не згадувала більше про те, гаразд?

— Гаразд, якщо вам так хочеться...

— Атож, то було безумство... безумство... я не розумів добре, ні що я роблю, ні що я кажу... та й тепер не знаю, — сказав він, наближаючись до дівчини.

Вона чекала його спокійно, ніби змирившись із усім, що буде. Ауґусто сів на канапу й покликав її, сказав, аби, як і тоді, вона сіла йому на коліна й упродовж кількох хвилин дивився їй у вічі. Вона спокійно витримала цей погляд, проте вся тремтіла, як листок тополі.

— Ти тремтиш, дівчино...

— Я? Я ні. Мені здається, тремтите ви...

— Не тремти, заспокойся.

— Не примушуйте мене знову плакати...

— Здається, ти хочеш, аби я знову примусив тебе плакати. Скажи, ти маєш нареченого?

— Які запитання...

— Скажи мені, ти його маєш?

— Нареченого? Ні, не маю.

— Але хіба до тебе досі не залицявся якийсь хлопець твого віку?

— Без цього не буває, доне Ауґусто...

— І що ти йому сказала?

— Є речі, про які розповідати не гоже...

— Це правда. А він подобався тобі?

— Ради Бога, доне Ауґусто...

— Якщо ти знову хочеш плакати, то я піду.

Дівчина схилила голову на груди Ауґусто, заховавши її там, і заплакала, намагаючись стишити свої схлипування.

«Ця дівчина зараз утратить тяму», — подумав він, гладячи її по голові.

— Заспокойся, заспокойся!

— А що та жінка? — запитала Росаріо, не підіймаючи голови й ковтаючи свої схлипування.

— А! Ти пам’ятаєш про неї? Та жінка, зрештою, відкинула всі мої домагання. Я ніколи її не мав, але тепер утратив цілком. Цілком!

Дівчина підняла голову й подивилася йому у вічі, ніби хотіла з’ясувати, правду він каже чи ні.

— Ви хочете одурити мене... — прошепотіла вона.

— Чому це я мав би тебе дурити? А, он воно що! Бо ми щось приховуємо одне від одного? Бо ти від мене приховуєш, що в тебе є наречений?

— Я нічого такого вам не казала...

— Заспокойся! Заспокойся! — і, посадивши її біля себе на канапу, він підвівся і почав ходити туди-сюди по кімнаті.

Але подивившись на неї, він побачив, що бідолашна дівчина сидить геть розгублена, тремтячи. Він зрозумів, що вона відчуває себе безпорадною, що, сидячи отак перед ним, на певній відстані, немов злочинець у суді, вона могла й зомліти.

— Атож, — вигукнув він, — ми почуваємося в більшій безпеці, коли поруч.

Він знову сів, знову посадив її собі на коліна, обхопив руками й пригорнув до грудей. Бідолашна закинула руку йому на плече, ніби хотіла спертися, і знову заховала обличчя на грудях Ауґусто. І там, почувши, як калатає в нього серце, вона стривожилася.

— Вам погано, доне Ауґусто?

— А кому добре?

— Хочете, я подзвоню, щоб вам чогось принесли?

— Ні-ні, облиш. Я знаю, що в мене за хвороба. І чого мені бракує — так це податися в мандри. — І, помовчавши, запитав. — Ти поїдеш зі мною, так?

— Доне Ауґусто!

— Облиш «дона». Ти поїдеш зі мною?

— Якщо ви захочете...

Туман наплив на свідомість Ауґусто. Кров застугоніла йому у скронях, груди стиснуло. І щоби звільнитися від цього тиску, він почав цілувати Росаріо в очі, яка мусила заплющити їх. Незабаром він підвівся і сказав, покинувши її:

— Залиш мене! Залиш! Я боюся!

— Чого боїтеся?

Несподіваний спокій дівчини налякав його ще дужче.

— Боюся, не знаю кого, боюся тебе, себе. Боюся всього. Боюся Лідувіни! Іди собі, йди! Але ти повернешся? Правда ж повернешся?

— Якщо ви мене покличете.

— І поїдеш зі мною в подорож? Поїдеш?

— Якщо ви накажете.

— Іди тепер, іди!

— А та жінка...

Ауґусто підбіг до дівчини, яка вже підвелася на ноги, схопив її, пригорнув до грудей; притиснув свої сухі губи до її губів і так, не цілуючи її, притулився ротом до її рота, водночас хитаючи головою. А потім відпустив її — іди!

Росаріо вийшла. І щойно зачинилися за нею двері, як Ауґусто, стомлений так, ніби пробіг десятки кілометрів у горах, упав на ліжко, вимкнув світло і почав виголошувати внутрішній монолог:

«Я брехав їй і собі. Завжди зі мною так! Усе фантазія, й не існує нічого, крім фантазії. Людина, коли говорить, — бреше, і бреше, коли говорить сама до себе, тобто думає, вона знає, що вона думає. Є правда тільки в житті фізіологічному. Слово, цей суспільний продукт, створене, щоби брехати. Я чув від нашого відомого філософа, що правда, як і слово, — це суспільний продукт, у який усі вірять, а вірячи в нього, можуть порозумітися між собою. Але будь-який суспільний продукт — брехня...»

Почувши, як хтось лиже йому руку, вигукнув: «О, ти вже тут, Орфею? Ти не говориш, а тому й не брешеш, і навіть, думаю, ти не помиляєшся й не брешеш собі самому. Хоч, оскільки ти тварина домашня, щось не могло не перейти на тебе від людини... А ми спроможні тільки брехати й надавати собі значущості. Слово було винайдене, щоби підсилювати всі наші відчуття та враження... а може, щоб і вірити в них. Слово і всі звичні рухи та вияви почуттів, такі, як поцілунок та обійми... Кожен із нас лише грає призначену йому роль — усі ми персонажі, маски, коміки. Ніхто не страждає від того, що він каже, й ніхто не втішається, але, мабуть, вірить у те, що він страждає або втішається, бо інакше не міг би жити. У глибині наших душ ми дуже спокійні. Як я, наприклад, тепер, розігруючи наодинці зі собою свою комедію, водночас і актор, і глядач. Найтяжче терпіти фізичний біль. Справжню правду можна знайти лише в людині фізіологічній, яка не розмовляє, а отже, не бреше...»

Він почув стукіт у двері.

— Хто там?

— Ви не будете сьогодні вечеряти? — запитала Лідувіна.

— Я мало про це не забув. Зачекайте, зараз прийду.

«А потім я засну сьогодні, як щодня засинаю, і засне вона. Засне Росаріто? Чи не розтривожив я спокій її духу? І чим пояснюється така її природність — невинністю чи лукавством? Та, можливо, немає нічого лукавішого, ніж невинність, і немає нічого невиннішого, ніж лукавство. Так-так, я вже припускав, що, по суті, немає нічого більш... більш... як би це сказати?., більш цинічного, ніж невинність. Якщо спокій, із яким вона мені підкорялася, навіяв такий страх, страх невідомо чому, то спричинити його могла тільки невинність. А що означала її фраза: „А ота жінка?“ — ревнощі, справді ревнощі? Мабуть, кохання не народжується без ревнощів; саме ревнощі відкривають нам кохання. Хоч би як сильно була закоханою жінка в чоловіка або чоловік закоханим у жінку, вони не усвідомлюють того, не признаються самим собі в тому, що вони закохані, словом, не закохуються по-справжньому доти, доки він не побачить, як вона дивиться на іншого чоловіка, або вона не спіймає його на тому, що він дивиться на іншу жінку. Якби на світі був лише один чоловік й одна жінка, тобто не було суспільства, вони не могли б закохатися одне в одного. На додачу до двох перших, завжди потрібна третя, Селестіна[44], а Селестіна — суспільство. Саме в цьому суть! У тому, що суспільство — інструмент звідництва. І через це, все, що говоримо про кохання, — це тільки ще одна брехня. А як щодо фізіології? Фізіологія — не кохання й не та річ, яка його варта. Тому вона — правда. Але... Орфею, ходімо вечеряти. Ось там ми знайдемо правду!»

Розділ дев’ятнадцятий

За два дні після цих подій Ауґусто повідомили, що одна сеньйора хоче бачити його й поговорити з ним. Він вийшов, щоби прийняти її, й зустрівся з доньєю Ермеліндою, яка на запитання Ауґусто: «Ви прийшли до мене?», — відповіла: «Ви ж більше не хочете приходити до нас!..»

— Ви повинні зрозуміти, сеньйоро, — сказав Ауґусто, — що після двох моїх останніх візитів до вашого дому: одного, коли я був на самоті з Евхенією, й другого, коли вона не захотіла бачити мене, — я не міг більше приходити. Я не відмовляюся від того, що я сказав і що я зробив, проте приходити у ваш дім більше не можу.

Тож я прийшла передати вам доручення від Евхенії.

— Від неї?

— Так, від неї. Не знаю, що там сталося в неї з нареченим, але вона більше нічого не хоче про нього чути, вона люта на нього й того дня, повернувшись додому, зачинилася в себе в кімнаті й не вийшла вечеряти. Очі в неї були червоні від сліз, але то були ті сльози, які припікають шкіру — ви ж, певно, знаєте? — сльози гніву...

— Хіба існують сльози різного виду?

— Звичайно! Є сльози, які освіжають і дають вихід почуттям, а є такі, що запалюють і душать. Вона плакала й не хотіла вечеряти. І кілька разів повторила мені свій приспів, що всі чоловіки брутальні тварюки й нічого більшого не варті. Цими днями вона перебувала у вкрай препоганому дратівливому настрої. Аж поки вчора покликала мене, сказала, що шкодує про те, що наговорила вам, що перебільшила й була несправедливою до вас, що визнає порядність і шляхетність ваших намірів, і хоч не вірить у те, що ви зможете пробачити їй за те, що вона звинуватила вас у тому, що ви хотіли купити її, проте вона вже так не думає. Саме на цьому вона наполягала найбільше. Сказала, що насамперед хоче, аби ви повірили, що вона це сказала у стані афекту, з досади, але більше вона в це не вірить.

— Я готовий повірити в те, що вона більше у це не вірить.

— Потім... Потім вона доручила мені дипломатично з’ясувати з вами...

— А найліпша дипломатія, сеньйоро, це не застосовувати її, а надто в розмові зі мною...

— Потім вона попросила мене з’ясувати, чи не будете ви невдоволені, якщо вона прийме в подарунок від вас власний дім без будь-яких зобов’язань із її боку.

— Що значить без будь-яких зобов’язань із її боку?

— Тобто, той, хто приймає дар, приймає його як дар.

— Якщо я даю його як дар, то як іще треба його приймати?

— Бо вона каже, що так готова, аби продемонструвати свою добру волю і щирість свого каяття за те, що вона вам наговорила, прийняти ваш щедрий дар, але щоби це не означало...

— Годі, сеньйоро, годі! Мені здається, що, сама цього не усвідомлюючи, ви знову хочете образити мене...

— У мене такого наміру не було...

— Існують випадки, коли найтяжчими образами є ті, яких завдають без наміру, як-то кажуть.

— Я не зовсім розумію...

— А що тут розуміти? Якось я прийшов в одне товариство, й один чоловік, який був там і мене знав, навіть не привітався зі мною. Коли я звідти пішов, я поскаржився на цей випадок одному з моїх друзів, і той мені сказав: «Не дивуйтеся, він це зробив не навмисне; він навіть не зауважив вашої присутності». А я йому заперечив: «Саме в цьому й полягає найбрутальніша нечемність; не в тому, що він зі мною не привітався, а в тому, що не помітив моєї присутності». — «Він же це зробив неумисне. Він просто неуважний», — відповів мені мій друг. А я знову з ним не погодився: «Найбрутальнішими бувають ті вчинки, які називають неумисними, і найбільша нечемність — це бути неуважним перед людьми». Бувають, сеньйоро, випадки, які ми хибно називаємо неумисними забуттями, які радше треба вважати забуттями умисними. Неумисне забуття, як правило, буває брутальною нечемністю.

— До чого це ви ведете?

— А я веду до того, сеньйоро доньє Ермеліндо, що після того, як сеньйорита Евхенія попросила пробачення за те, що звинуватила мене в тому, ніби своїм дарунком я хотів купити її, примусивши до вдячності, не знаю, чому вона вирішила прийняти його, але «без будь-яких зобов’язань із її боку». Яких зобов’язань, даруйте, яких зобов’язань?

— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто!..

— Мені нема чого хвилюватися, сеньйоро, мені нема чого хвилюватися! Але, здається, ця... дівчина глузує з мене і грає зі мною в якусь недостойну гру, — сказавши це, він подумав про Росаріо.

— Ради Бога, доне Ауґусто, ради Бога!...

— Я вже сказав, що іпотеку скасовано, що я її викупив, і якщо вона не хоче вступати у власність над своїм будинком, то я до цього не маю найменшого стосунку. І дякуватиме вона мені чи ні, для мене вже не має значення!

— Але, доне Ауґусто, не ставайте в таку позу! Якщо вона хоче помиритися з вами, чом би вам не бути добрими друзями?..

— Атож, тепер, коли вона оголосила війну іншому, чом би й не укласти мир зі мною? Раніше я був іншим — тепер я перший, чи не так? Тепер вона хоче зловити у свої сіті мене, еге ж?

— Але вона такого не казала!..

— Не казала, але здогадатись неважко.

— Ви тут помиляєтеся категорично. Бо відразу по тому, як моя племінниця сказала мені те, що я тільки-но повторила вам, я порадила їй, щоби після того, як вона порвала стосунки зі своїм ледарем-нареченим, вона спробувала налагодити подібні стосунки — ну, ви мене розумієте — з вами...

— Щоби мене причарувала...

— Саме так! Але після того, як я їй це порадила, вона сказала мені й повторила не менше, як сто разів, що ні, ні й ні; мовляв, вона цінує вас і буде рада мати вас за друга, але тільки в такій ролі, бо в ролі чоловіка ви їй не подобаєтеся і що вона хоче одружитися з таким чоловіком, у якого буде закохана...

— І що я таким чоловіком бути для неї не зможу, гак?

— Не зовсім, так вона не казала...

— Це, зрештою, також дипломатія....

— Як?

— Ви прийшли не тільки тому, щоб я простив цю... дівчину, а й з’ясувати, чи міг би я взяти її за дружину, чи не так? Ви скажете їй, що про все домовлено, й вона змириться...

— Присягаюся вам, доне Ауґусто, присягаюся пам’яттю своєї святої матері, що перебуває в царстві небесному, присягаюся...

— Годі вам шукати собі святих заступників...

— Бо ви, здається, забули, до якого роду належу я, Ермелінда Руїс-і-Руїс.

— Ну, якщо так...

— Справді так, справді так, — і вона промовила ці слова з таким притиском, що не могло лишитися найменшого сумніву.

— Тоді... тоді... скажіть своїй небозі, що я приймаю її пояснення, що я за них щиро їй дякую, що буду для неї другом, другом вірним і шляхетним, але тільки другом, не більше, як другом, лише другом... І перекажіть їй, що я не піаніно, на якому можна грати, що тобі заманеться, що я не той чоловік, якого сьогодні можна покинути, а завтра взяти, що я ні не знехтуваний, ані колишній наречений, що я не страва з другого столу...

— Не хвилюйтеся так!

— Ні, я не хвилююся! Гаразд, я залишуся її другом.

— І ви навідаєте нас незабаром?

— Не знаю...

— Якщо ні, то бідолашна мені не повірить, ви це відчуєте...

— Річ у тому, що я збираюся в мандри, тривалі й далекі...

— Тоді до вашого повернення...

— Гаразд, побачимося.

Вони попрощалися. Коли донья Ермелінда повернулася додому й розповіла небозі про розмову з доном Ауґусто, Евхенія сказала собі: «Він має іншу, в цьому немає сумніву; тепер-то я його відвоюю».

Ауґусто, залишившись сам-один, почав ходити по кімнаті, розмовляючи сам із собою: «Вона хоче грати на мені, ніби я піаніно... мене покидає, мене приймає, потім знову мене покине... Я був у неї про запас... Вона скаже, що любить мене, зробить так, аби я знову почав домагатися її, можливо, щоби помститися, а можливо, щоби збудити ревнощі в іншому й повернути його собі... Так, ніби я лялька, якесь абстрактне створіння, дон Ніхто... А я маю власний характер, звичайно, маю, я — це я! Атож, я — це я, я — це я! Я завдячую ним Евхенії — чи можу я це заперечувати? Вона розбудила мою здатність кохати; та тепер, коли вона розбудила її й зворохобила, вона мені більш не потрібна; жінок у світі вистачає».

Дійшовши до цього пункту у своїх міркуваннях, він не зміг не усміхнутися, бо саме в ту мить пригадав, що сказав Віктор, коли щойно одружений Хервасіо повідомив, що вони з дружиною їдуть у медовий місяць до Парижа. Віктор тоді сказав: «Ти ідеш у Париж із дружиною? Це те саме, що їхати з тріскою в Шотландію!» Цей жарт надзвичайно сподобався Ауґусто.

І він продовжував говорити, звертаючись до себе. «Жінок і справді вистачає. І якими чарами дихає невинне лукавство Росаріто, цієї нової вічної Єви! Які чари юної дівчини! Вона, Евхенія, опустила мене від абстрактного до конкретного, але Росаріо підняла мене до загального, а скільки є вродливих жінок... скільки Евхеній... скільки Росаріо! Ні-ні, зі мною ніхто не гратиметься, а тим паче жінка. Я — це я! Моя душа маленька, але вона моя!» І відчуваючи в цій екзальтації свого «я», як воно в нього збільшується, збільшується, і будинок стає для нього вузьким, він вийшов на вулицю, щоби надати йому простір і полегшення.

Щойно він вийшов на вулицю, щойно побачив небо в себе над головою і людей, які снували туди-сюди, кожне у своїх справах або шукаючи розваг, і не звертали на нього найменшої уваги, не будучи з ним знайомі й не знаючи, хто він такий, як відчув, що його «я», оте саме «я — це я», почало зменшуватися, зменшуватися, згортатися в межах тіла й навіть у цьому останньому шукало куточок, де воно могло би принишкнути й заховатися. Вулиця була кінематографом, і він почував себе кінематографічним, тінню, привидом. І завжди таке занурення в людський натовп, розчинення в масі людей, які снували туди-сюди, не знаючи його й не звертаючи на нього уваги, було для нього зануренням у відкриту природу просто неба, на вітрах усіх напрямків.

Лише наодинці він почував себе сам собою; лише наодинці міг сказати собі, можливо, для того, щоби переконатися, «я — це я»; перед іншими, занурений у гущу натовпу, заклопотаного власними проблемами або неуважного, він не почувався самим собою.

Отак він дійшов до того скромного садочка, розташованого на безлюдному майдані усамітненого кварталу, в якому він жив. Той майдан був тихою гаванню, де завжди гралося кілька дітей, бо там не їздили ні трамваї, ні навіть екіпажі, й приходили туди старі люди погрітися на пізньому сонечку теплої осені, коли листя з десятка індійських каштанів, що там росли, обгороджені, потремтівши на північному вітрі, ковзало плитами бруківки або накривало дерев’яні лави, завжди пофарбовані в зелений — колір свіжого листя. Оті домашні, міські дерева, вишикувані стрункими рядами, які поливалися в певні години, коли не падав дощ, через зрошувальні канавки і простягували своє коріння під плитами майдану; оті взяті в полон дерева, що спостерігали за тим, як сходить і заходить сонце понад дахами будинків; оті ув’язнені дерева, які, либонь, тужили за своєю далекою сельвою, притягували його до себе з якоюсь таємничою силою. У їхніх кронах співали пташки, також звиклі до міського життя, ті, що призвичаїлися втікати від дітей, але іноді наближалися до старих, які годували їх розкришеним хлібом.

Скільки разів, сидячи сам-один на одній із зелених лавок цього майдану, він милувався пожежею призахідного сонця на одному з дахів або бачив, як на червоному золоті полум’яного тла виокремлюються обриси чорного кота, що сидить на високому димарі одного з будинків! А тим часом насувалася осінь, і падав дощ із жовтого листя, вузького листя, подібного до листочків виноградної лози або до муміфікованих пластинчастих долоньок, що сипалися на центральні скверики з їхніми бордюрами та вазонами для квітів. І гралися дітлахи між сухим листям, збирали жовті листочки, не звертаючи уваги на полум’яну заграву на західному обрії.

Коли він прийшов того дня на тихий майдан і сів на лаву, спершу очистивши її від жовтого листя, яке її вкривало, — бо була осінь, — то поблизу, як і зазвичай, гралися кілька дітлахів. Й один із них, поставивши іншого під стовбур кінського каштана, сказав йому: «Ти перебуваєш тут у полоні — тебе схопили розбійники...» — «Хіба я...» — почав той хлопчина роздратованим голосом, а перший йому відповів: «Ні, ти вже не ти». Ауґусто не захотів слухати далі; він підвівся й перейшов на іншу лаву. І сказав собі: «Ми, дорослі, теж граємося в такі ігри: ти вже не ти; я вже не я. А ці бідолашні дерева, хіба вони — це вони? Адже листя з них опаде набагато раніше, ніж у їхніх лісових братів, і тоді від них залишаться тільки скелети, які відкидатимуть свої вкорочені тіні на кам’яну бруківку у світлі електричних ліхтарів. Дерево, освітлене електрикою! Якою дивною, якою фантастичною здається поява його крони навесні, коли вольтова дуга надає їй металевого вигляду! Жоден подмух вітерцю її не ворушить!.. Бідолашні дерева, які не мали змоги втішатися бодай однією з чорних ночей на природі, безмісячних ночей, накритих плащем небесного склепіння, поцяткованого візерунком зірок. Здається, що, переносячи сюди, до міста, кожне з цих дерев, людина їм казала: „Ти — вже не ти“, — а щоби вони про це не забували, забезпечувала їм нічне освітлення електрикою... щоби вони не спали... бідолашні дерева, яким немає коли поспати!»

Він підвівся й пішов блукати вулицями, мов сновида.

Розділ двадцятий

То він поїде в мандри чи не поїде? Він уже про це повідомив, спочатку Росаріо, добре не усвідомлюючи, що каже, аби сказати що-небудь, або, власне, щоби запитати в неї, чи вона погодиться його супроводжувати, а потім і донью Ермелінду, аби довести їй... що?., що він хотів довести їй, повідомивши, що вирушає в мандри? А що завгодно! Але треба тепер зважати на те, що в нього ця обіцянка вихопилася двічі, що він двічі пообіцяв податися в тривалі й далекі мандри, а він чоловік із характером, він — це він; хіба він не повинен дотримати свого слова?

Чоловіки слова спочатку щось кажуть, а потім думають і, зрештою, роблять, незалежно від того, добрий чи поганий результат їхньої думки; чоловіки слова не виправляють себе й не повертаються назад і не відмовляються від того, що вони сказали. А він сказав, що вирушить у тривалі й далекі мандри.

Тривалі й далекі мандри! Але чого? Навіщо? Як? І куди?

Йому повідомили, що прийшла сеньйорита, яка хоче його бачити.

— Сеньйорита?

— Так, — відповіла Лідувіна. — І мені здається, що то... піаністка!

— Евхенія!

— Вона.

Він завагався. У нього блискавкою промайнула думка відіслати її геть, нехай, мовляв, скажуть, що його нема вдома.

«Вона прийшла, щоби підкорити мене, погратися зі мною, як із лялькою, — сказав він собі, — щоб я взяв гру на себе й заступив їй іншого... — Але потім змінив намір. — Ні, треба показати себе сильним!»

— Скажіть їй, що я зараз вийду.

Його вразила безстрашність цієї дівчини. «Треба визнати, що це справжня жінка, зі справжнім характером. Яка незворушність! Яка рішучість! Які очі! Але ні, ні, ні, ні! Вона мене не зламає! Вона мене не підкорить!»

Коли Ауґусто увійшов до зали, Евхенія стояла. Він знаком запропонував їй сісти, але вона, перш ніж це зробити, вигукнула:

— Вас, доне Ауґусто, обманули так само, як обманули мене!

Почувши ці слова, бідолаха сів обеззброєний, не знаючи, що сказати. Вони обоє сіли, й запала досить коротка мовчанка.

— Тож я вам іще повторюю, доне Ауґусто: вас обманули щодо мене, а мене обманули щодо вас. Оце все, що я вам хочу сказати.

— Але ж ми розмовляли одне з одним, Евхеніє!

— Не зважайте на те, що я вам казала. То все минуле, минуле!

— Атож, минуле завжди є минулим і бути інакше не може.

— Ви мене розумієте. І я хочу, щоби ви не надавали моїй згоді прийняти ваш щедрий дар іншого значення, ніж вона має.

— Як ви й бажаєте, сеньйорито, я не мав наміру надавати своєму дару іншого значення, ніж він має.

— Отже, чесність за чесність. А тепер, оскільки ми повинні все прояснити й після всього того, що між нами було й що я вам наговорила, я не змогла б, навіть якби хотіла, вдати, ніби можу відповісти на ваш щедрий дар якось інакше, ніж своєю найщирішою вдячністю. Як ви, зі свого боку, либонь і сподівалися....

— Справді, сеньйорито, я, зі свого боку, після того, що було, що ви сказали мені під час нашої останньої зустрічі і що розповіла мені сеньйора ваша тітка, і про що я тепер здогадуюся, не зміг би, навіть якби хотів, намагатися встановити якусь ціну за свою щедрість...

— Отже, ми з вами досягай згоди?

— Атож, цілковитої, сеньйорито.

— І тому знову зможемо стати друзями, добрими друзями, справжніми друзями?

— Зможемо.

Евхенія подала йому свою витончену руку, білу й холодну, як сніг, із веретеноподібними пальцями, створеними натискати на клавіші, й потиснула його руку, яка в цю мить тремтіла.

— Отже, друже, доне Ауґусто, ми з вами будемо добрими друзями, хоч ця дружба для мене...

— Що?

— Можливо, на людях...

— Що таке? Говоріть, говоріть!

— Щоправда, після недавнього болючого досвіду я відмовилася від певних речей...

— Прошу вас говорити з більшою ясністю, сеньйорито. Не годиться пояснювати речі наполовину.

— Тут усе навіть дуже ясно, доне Ауґусто. Невже ви припускаєте, що після того, що між нами було, і знаючи, як знають знайомі нам люди, що ви викупили з іпотеки мою спадщину, зробивши мені такий дар, невже після цього знайдеться чоловік, який матиме на мене певні претензії?

«Ця жінка — дияволиця!» — подумав Ауґусто й опустив голову, дивлячись у підлогу й не знаючи, що відповісти. Коли через мить він її підняв, то побачив, що Евхенія крадькома втирає сльозу.

— Евхеніє! — скрикнув він, і голос йому затремтів.

— Ауґусто! — покірно прошепотіла вона.

— І що, на вашу думку, ми повинні робити?

— Ні-ні, це просто фатальна доля, це не більше, ніж фатальна доля. Ми лише іграшки в її руках. Це нещастя!

Ауґусто підвівся з крісла й сів на канапу, поруч із Евхенією.

— Прошу тебе, Евхеніє, ради Бога, не грайся так зі мною! Фатальна доля — це ти; тут немає іншої фатальної долі, крім тебе. Це ти мене то притягуєш, то відштовхуєш і примушуєш крутитися, як мотовило; де ти зводиш мене з розуму; ти змушуєш мене відмовлятися від своїх найтвердіших намірів; ти схиляєш мене бути не тим, ким я є...

І він закинув їй руку за шию, притяг її до себе й пригорнув до грудей. І вона спокійно скинула капелюха.

— Так, Ауґусто, це фатальна доля завела нас у таку ситуацію. Ні я... ні ти не можемо бути невірними, не можемо зрадити самих себе; ні ти не можеш показати людям, ніби купуєш мене, як я сказала тобі у хвилину затьмарення своєї свідомості, ні я не можу допустити, щоби мене звинуватили в тому, ніби я знайшла в тобі заступника, віце-нареченого, страву другого сорту, як сказала мені моя тітка, не прагнучи чогось більшого, як розплатитися за твою щедрість...

— Але що нам до того, моя Евхеніє, якими ми будемо здаватися? Чиїх очей ми повинні боятися?

— Своїх же власних!

— Чому, моя Евхеніє, чому?..

Він знову пригорнув її до себе й почав покривати поцілунками її лоб та очі. Стало чутно дихання обох.

— Облиш мене! Облиш мене! — сказала вона, поправляючи та пригладжуючи собі волосся.

— Ти не... ти не... Евхеніє, ти не...

— Ні, я ні, цього не може бути...

— Ти мене не кохаєш?

— Кохання, кохання... Хто знає, що таке кохання? Не знаю... Не знаю... Я в цьому не впевнена.

— Про що ж тоді йдеться?

— Ідеться про... фатальну неминучість моменту! Про наслідки каяття... Та хіба я знаю... Усе це треба випробувати. А крім того, хіба ми не домовилися з гобою, Ауґусто, що залишимося друзями, добрими друзями, але не більше, ніж друзями?

— Так, але... А як же твоя жертва? Як же твоє твердження, що, прийнявши мій дар і залишаючись тільки моєю подругою, ти створюєш ситуацію, коли ніхто тебе не захоче?

— О, це пусте. Я вже ухвалила своє рішення!

— Мабуть, після того розриву?

— Можливо...

— Евхеніє, Евхеніє!

У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Ауґусто, тремтячи, з розпаленим обличчям, роздратовано вигукнув:

— Що таке?

— Росаріо чекає! — почувся голос Лідувіни.

Колір обличчя в Ауґусто змінився, він став мертвотно блідим.

— Ага! — вигукнула Евхенія. — Я тут заважаю. Прийшла Росаріо... і вона чекає на вас. Тепер ви бачите, що ми можемо з вами бути тільки друзями, добрими друзями, дуже добрими друзями?

— Але, Евхеніє...

— Вас чекає Росаріо...

— Але ж ти мене відкинула, Евхеніє, сказавши, що я хочу тебе купити й до того ж ти мала іншого, то що ж мені було робити, після того як, побачивши тебе, я навчився кохати? Ти хіба не знаєш, що таке розчарування, що таке знехтувана любов?

— Гаразд, Ауґусто, ось тобі моя рука; ми ще зустрінемося, але не намагайся повернути до життя те, що минуло.

— Ні-ні, нічого не минуло, нічого!

— Гаразд, гаразд, іди зустрічай Росаріо...

— Ради Бога, Евхеніє...

— Зрештою, нічого дивного в цьому нема. Мене свого часу також чекав... Маурісіо. Ми ще побачимося. І будьмо серйозними у ставленні до самих себе.

Вона наділа капелюха, подала руку Ауґусто, який схопив її, підніс до губів і покрив поцілунками, і провів її до виходу. Якусь хвилину він дивився, як вона спускається сходами, струнка, впевненою ходою. За якусь мить вона обернулася, подивилася на нього знизу й привітала його поглядом і помахом руки. Ауґусто повернувся до свого кабінету й, побачивши там Росаріо, яка стояла там, тримаючи в руці кошик із випрасуваною білизною, з роздратуванням у голосі запитав:

— Чого тобі треба?

— Мені здається, доне Ауґусто, що та жінка обманює вас...

— А тобі яке до цього діло?

— Мені є діло до всього, що стосується вас.

— Ти хочеш сказати, я тебе обманюю...

— Для мене це якраз не має значення.

— Ти хочеш, аби я повірив, що після тих надій, які я тобі дав, ти мене не ревнуєш?

— Якби ви знали, доне Ауґусто, як мене виховано і в якій родині, ви зрозуміли б, що хоч я ще дівчинка, проте вже не знаю, що таке ревнощі. Дівчата мого походження...

— Замовкни!

— Як бажаєте. А проте, повторюю, та жінка вас обманює. Якби так не було, якби ви кохали її й таким був ваш смак, то хіба я не хотіла б, аби ви одружилися з нею?

— Ти все це кажеш щиро?

— Щиро.

— Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— Ходи сюди, — і взявши її обома руками за плечі, він обернув до себе її обличчя й подивився їй у вічі.

І колір обличчя змінився в Ауґусто, а не в неї.

— Правду кажучи, дівчино, я тебе не розумію.

— Думаю, що так.

— Я не розумію, що це в тебе: невинність, підступність, насмішка, скороспіла розпущеність...

— Це тільки любов.

— Любов? До чого?

— А ви хочете знати, до чого? Ви не образитеся, якщо я вам скажу? Обіцяєте мені, що не образитеся?

— Ну ж бо, кажи.

— Це любов до вас і я люблю вас за те, що ви чоловік нещасливий і бідолашний...

— Іти мені це кажеш?

— Не хочете — не слухайте. Але вірте цій дівчині. Вірте... Росаріо. Навіть Орфей не любить вас так вірно, як вона!

— І завжди любитиме?

— Завжди!

— Хоч би що сталося?

— Так, хоч би що сталося.

— Ти, ти справжня... — і він підійшов, аби обняти її.

— Ні, не тепер, коли ви заспокоїтеся. І коли не...

— Гаразд я тебе зрозумів.

І вони попрощалися.

Залишившись один, Ауґусто подумав: «Я схибнуся, обираючи між ними двома... Я вже не я...»

— Мені здається, вам, сеньйорито, треба зайнятися політикою або чимось подібним, — сказала Лідувіна, подаючи йому обід. — Це вас розважило б.

— Чи не з неба тобі прийшла ця думка, жінко Божа?

— Бо краще буде, якщо ви знайдете спосіб самі себе розважити, ніж вас розважатимуть... Та ви й самі бачите.

І коли Аугусто вже грав у карти, він зненацька поклав колоду на стіл і запитав:

— Скажи мені, Домінґо, коли чоловік закохається у двох або більше жінок водночас, що він повинен робити?

— Усе залежить!

— Як-то все залежить?

— А все дуже просто. Якщо в нього багато грошей і вистачає зухвалості, то нехай одружується з усіма, а якщо ні — то з жодною.

— Але ж, чоловіче, твій перший варіант неможливий.

— Якщо маєш багато грошей, то все можливо.

— А якщо вони довідаються одна про одну?

— Для них це не має значення.

— Хіба жінці байдуже, чоловіче, що інша жінка забирає частину любові її чоловіка?

— Вона задовольняється своєю частиною, сеньйорито, якщо він не обмежує ті суми грошей, які вона витрачає. Жінці дуже не подобається, коли чоловік обмежує її в їжі, у вбранні, в усіх витратах на предмети розкоші. Але якщо він дозволяє їй витрачати стільки, скільки їй хочеться, тоді... Тоді вона народжує від нього дітей...

— А коли вона народить від нього дітей, тоді що?

— Справжні ревнощі, сеньйорито, спричиняються дітьми. Саме мати не захоче терпіти іншу матір або жінку, яка може стати матір’ю для її чоловіка. Саме мати не терпітиме, щоб її чоловік поміняв її дітей на інших дітей або на іншу жінку. Але якщо дітей у неї нема і її не обмежуть ані в харчуванні, ні у вбранні, ні у можливостях похизуватися, тоді вона нічим не обурена й усім задоволена. Якщо, крім тієї жінки, яка йому коштує дорого, чоловік має іншу, яка йому нічого не коштує, та, що коштує йому дорого, майже не ревнує до тієї, яка йому нічого не коштує, а якщо вона не тільки нічого йому не коштує, а ще й дає прибуток, якщо він передає тій першій жінці гроші, які отримує від другої, тоді...

— Тоді що?

— Тоді усе в них відбувається якнайкраще. Повірте мені, сеньйорито, Отелло не існують...

— А Дездемони?

— Дездемони можуть бути...

— Але ж ти казав...

— Річ у тому, що перед тим, як я одружився з Лідувіною і прийшов служити сюди до вас, сеньйорито, я служив у багатьох панських будинках... я з’їв на них зуби...

— А у вашому суспільному класі?

— У нашому суспільному класі? У нашому суспільному класі ми не можемо дозволити собі таких розкошей...

— А що ти називаєш розкошами?

— Ті речі, які показують у театрах і про які пишуть у романах...

— Отже, чоловіче, у вашому суспільному класі рідко трапляються злочини, які називають пасіонарними, тобто злочини з ревнощів!..

— Якщо іноді вони й трапляються, то тільки тому, що чуло[45] ходять у театр і читають романи, а якщо ні...

— А якщо ні, то що?

— Усім нам, сеньйорито, подобається грати якусь роль, і ніхто з нас не хоче бути тим, ким він є насправді, він живе так, як переконують його жити інші.

— Та ти філософ...

— Так мене називав останній пан, у якого я служив перед вами. А щодо вас, то моя Лідувіна, певно, мала рацію, порадивши вам зайнятися політикою.

Розділ двадцять перший

— Атож, ви маєте рацію, — сказав дон Антоніо Ауґусто того вечора в казино, коли вони розмовляли наодинці, в кутку зали, — ви маєте рацію, існує болюча таємниця в моєму житті, дуже болюча. Ви про щось здогадувалися. Ви кілька разів відвідували моє вбоге домашнє вогнище... Домашнє вогнище? Але я сказав би...

— Атож, щось дивне, якийсь смуток, що ніби витав у повітрі, приваблював мене до нього...

— Попри моїх дітей, моїх бідолашних дітей, вам здавалося, що це домашнє вогнище без дітей і навіть без батьків...

— Не знаю... Не знаю...

— Ми приїхали здалеку, дуже здалеку, втікаючи, але є речі, які завжди тягнуться за людиною, які оточують її й огортають, наче якесь таємниче середовище. Моя бідолашна дружина...

— Атож, в обличчі вашої сеньйори вгадується життя, наповнене...

— Наповнене стражданнями, ви хочете сказати. Гаразд, друже доне Ауґусто, ви були, не знаю, чому, з якоїсь прихованої симпатії, тим, хто виявив щодо нас найбільше розуміння, найбільше співчуття, і тому я, уже не вперше намагаючись скинути із себе бодай частку свого тягаря, розповім вам про свої нещастя. Ця жінка, мати моїх дітей, мені не дружина.

— Я про це здогадувався. Але якщо вона мати ваших дітей і якщо вона живе з вами як дружина, то вона нею є.

— Ні, я маю іншу дружину... як-то кажуть, законну. Я одружений, але не з тією жінкою, яку ви знаєте. І ця жінка, мати моїх дітей, вона теж одружена, але не зі мною.

— Отже, йдеться про подвійний...

— Ні, про четверний шлюб, як ви вже переконалися. Я одружився, бувши божевільним, цілком божевільним од кохання, з жінкою стриманою і потайною, яка розмовляла мало і, здавалося, завжди говорила більше від того, що власне говорила, її сині й лагідні, лагідні очі здавалися сонними й прокидалися рідко, та коли прокидалися, то метали вогонь. І вся вона була така. Її серце, вся її душа, все її тіло, які зазвичай нібито спали, раптово прокидалися, але знову засинали дуже швидко, після того, як згасала блискавка життя — і якого життя! — так ніби вона вмить забувала про все, що було. Здавалося, ми знову й знову розпочинали життя, ніби ми безперервно мусили його завойовувати. Вона визнала мене нареченим ніби під час епілептичного нападу й думаю, що під час одного з наступних нападів вона сказала мені «так» перед вівтарем. І я ніколи не міг домогтися від неї, щоби вона сказала мені, кохає вона мене чи ні. Скільки разів я про це запитував, до й після нашого одруження, й вона щоразу відповідала мені: про це не запитують, це дурниця. Іншого разу відповідала, що дієслово «кохати» застосовують вже тільки в театрі та книжках і що якби я їй написав: «Я тебе кохаю!» — вона відразу попрощалася б зі мною. Ми жили у шлюбі понад два роки, жили в дуже дивний спосіб, я мусив щодня завойовувати прихильність того сфінкса. Дітей у нас не було. Одного дня вона не повернулася увечері додому, я мало не збожеволів од страху, де тільки її не шукав, а наступного дня довідався з короткого й дуже сухого листа, що вона поїхала далеко, дуже далеко з іншим чоловіком...

— І ви нічого не підозрювали, ні про що не здогадувалися?

— Нічого! Моя дружина досить часто виходила сама з дому, вона відвідувала свою матір, своїх подруг, і дивна холодність оберігала її від будь-яких моїх підозр. І я ніколи не міг нічого зрозуміти в поведінці того сфінкса. Чоловік, із яким вона втекла, був одруженим, і він не тільки покинув свою дружину та малу доньку, щоб утекти з моєю, а й забрав увесь статок своєї дружини, який був чималим навіть після того, як він тринькав його, як йому заманулося. Тобто він не тільки покинув свою дружину, а й пограбував її, забравши все, що їй належало. Й у тому короткому та сухому листі, якого залишила мені моя жінка, була згадка про те становище, в якому опинилася бідолашна дружина викрадача. Викрадачем він був чи викраденим — хто знає! Впродовж кількох днів я не спав, не їв, не відпочивав; я все ходив і ходив найвіддаленішими кварталами мого міста. І був готовий віддатися найницішим і найбезсоромнішим порокам. Та коли мій біль почав утихати, почав перетворюватися на роздуми, я згадав про ще одну бідолашну жертву, про ту жінку, яка залишилася без захисту, пограбована й у своїх почуттях, і у своєму статку. Я визнав своїм моральним обов’язком, позаяк моя дружина стала причиною її нещастя, запропонувати їй допомогу грішми, оскільки Бог нагородив мене статком.

— Я здогадуюся, що було далі, доне Антоніо.

— Не має значення. Я пішов побачитися з нею. Уявіть собі, якою була та наша перша зустріч. Ми оплакали своє велике лихо, яке було нашим спільним. Я запитував себе: «І той чоловік покинув цю жінку заради моєї дружини?» — і почував — чому не сказати вам правду? — певне внутрішнє задоволення, щось непоясненне, так, ніби я вмів обирати краще, ніж він, і він це визнав. І вона, його дружина, також міркувала аналогічно, хоч і навпаки, в чому потім мені призналася. Я запропонував їй допомогу грішми, але вона спочатку від неї відмовилася. «Я працюватиму, щоб утримувати себе та свою доньку», — сказала. Але я наполягав і наполягав так уперто, що, зрештою, вона погодилася. Я запропонував їй стати моєю економкою, щоби вона жила зі мною — природно, ми поїдемо кудись далеко від своєї батьківщини — і після тривалих роздумів вона погодилася й на це.

— І, природно, ви стали жиги разом...

— Ні, це сталося пізніше, значно пізніше. Ішлося тільки про певне співжиття, про певне відчуття помсти, обурення, ще не знаю чого... Я звернув свою головну увагу не на неї, а на її доньку, на бідолашну дитину коханця моєї дружини; я подарував їй свою батьківську любов, надзвичайно сильну любов батька, як і та, що я відчуваю до неї сьогодні, бо я й тепер люблю її не менше, якщо не більше, ніж своїх власних дітей. Я брав її на руки, я пригортав її до своїх грудей, я покривав її поцілунками, і я плакав, плакав над нею. І бідолашна дівчинка запитувала мене: «Чого ти плачеш, тату?» — бо вона відразу почала називати мене татом і своїм татом вважала. І її бідолашна мати, бачачи, як я плачу, теж плакала, й не раз ми змішували свої сльози над білявою голівкою доньки коханця моєї дружини, злодія, який украв моє щастя.

Одного дня я довідався, — продовжив він свою розповідь, — що моя дружина народила дитину від свого коханця, й у той день усі мої нутрощі збурилися, я страждав так, як ніколи ще не страждав, і думав, що збожеволію і накладу на себе руки. Я відчув такі неймовірно гострі ревнощі, яких доти ніколи не переживав. Рана моєї покаліченої душі, що нібито вже загоїлася, тепер відкрилася і з неї бив фонтан крові... вогненний фонтан! Понад два роки я жив зі своєю дружиною, зі своєю законною дружиною — і нічого! А тепер цей підлий злодій! Я уявив собі, що моя дружина опам’яталася від усього й живе, як на розжареному вугіллі. Жінка, яка тепер жила зі мною, побачила, що зі мною коїться щось не гак і запитала: «Що з тобою сталося?» Бо ми домовилися звертатися одне до одного на «ти» заради дівчинки. «Дай мені спокій!» — огризнувся я. Але потім признався їй у всьому, й вона, слухаючи мене, тремтіла. І думаю, я заразив її своїми божевільними ревнощами...

— І, звичайно, після цього...

— Ні, події розвивалися по-іншому. Сталося так, що одного дня ми були удвох із дівчинкою, я тримав її в себе на колінах і розповідав казки, а тим часом її мати теж підійшла до неї і, цілуючи її та белькочучи якусь нісенітницю, почала також її пестити. І тоді вона, бідолашна дитина, поклала одне зі своїх рученят на моє плече, а друге — на плече матері і сказала нам: «Татуню... мамуню, чому ви не подаруєте мені братика, щоби він грався зі мною, як граються зі своїми братиками інші дівчатка, і я не була самотньою?» Ми обоє зблідли, ми подивилися одне одному у вічі одним із тих поглядів, які роздягають душі, ми побачили їх голими й потім, аби не засоромитися, цілували дівчинку, й один із тих поцілунків потрапив не туди. Тієї ж таки ночі, посеред лютих ревнощів, ми зачали першого братика для доньки злодія, який украв моє щастя.

— Дивна історія!

— І почалося наше кохання — якщо це можна так назвати — кохання сухе й німе, створене з вогню й люті, без жодного ніжного слова. Моя дружина, я хочу сказати, мати моїх дітей — бо саме ця, а не та інша є моєю дружиною — моя дружина, як ви вже бачили, є жінкою досить граційною, можливо, вона навіть вродлива, але мені вона ніколи не вселяла палкого бажання, попри те, що ми живемо разом. І навіть після того, як між нами сталося те, про що я вам розповів, я не відчув надмірного любовного потягу до неї, хоч і намагався переконати себе у протилежному. Так, після її пологів, коли народилося четверте з наших дітей, їй стало так погано, так зле, що я подумав, що вона помре. Вона втратила дуже багато крові, стала жовтою, як віск, повіки їй не розплющувалися... Я думав, що її втрачу. І тоді я мало не збожеволів, став смертельно блідим, кров у мені замерзла. Я сховався в куточку дому, де ніхто не міг мене бачити, опустився навколішки й почав благати Бога, щоби Він забрав мене раніше, ніж дозволив померти цій святій жінці. І я плакав, смикав себе за волосся й роздряпував собі груди, поки з них потекла кров. І я тоді зрозумів, які міцні зв’язки єднали моє серце із серцем матері моїх дітей. І коли вона трохи відпочила й повернулася до тями, й небезпека минула, я наблизив губи до її вуха, коли вона, лежачи на ліжку, вітала усмішкою знову віднайдене життя, і сказав їй те, чого не казав ніколи раніше й чого ніколи більше не повторив у такій самій манері. А вона все усміхалася й усміхалася, дивлячись у стелю. А я притулив свої губи до її губів і закинув свої голі руки на її шию, і пролив сльози зі своїх очей на її очі. А вона сказала мені: «Дякую тобі, Антоніо, дякую, дякую за себе й за наших дітей... за всіх... за всіх... і за неї, Ріту». Ріта — це наша найстарша дочка, дочка злодія...ні-ні, наша дочка, моя дочка. Злодію належить інша, та, яка колись називалася моєю дружиною. Ви тепер усе зрозуміли?

— Так і багато більше, доне Антоніо.

— Багато більше?

— Авжеж! Отже, у вас дві дружини, доне Антоніо.

— Ні-ні, я маю тепер тільки одну дружину, матір своїх дітей. Та інша, то не моя дружина, адже не я батько її дитини.

— І цей смуток...

— Життя завжди сумне, доне Ауґусто. І набагато сумнішим є кохання, яке народжується і створюється на могилі іншого і подібне до рослини, яка живиться перегноєм, продуктами розкладу іншої рослини. Злочини — щоправда, злочини чужі — поєднали нас, але хіба наш союз — також злочин? Вони розірвали те, чого не треба було рвати, то чому ми не можемо знову зв’язати роз’єднані кінці?

— І ви так і не довідалися...

— А ми не хотіли нічого довідуватися. І наша Ріта — вже доросла дівчина. Одного дня вона нас одружить... Вона повинна носити моє прізвище, а закон тоді нехай робить, що хоче. Вона моя дочка, а не того злодія: я її виплекав.

Розділ двадцять другий

— Ну то як? — запитав Ауґусто у Віктора. — Як ви зустріли непроханого гостя?

— Ох, ти знаєш, я ніколи б не повірив у це, ніколи! Ще напередодні народження ми були роздратованими вкрай. І ти не можеш собі уявити, які звинувачення кидала мені Елена, поки він борюкався, щоби прийти у світ. «Це твоя, твоя провина!» — казала мені вона. А іншого разу: «Відійди вбік, згинь із очей моїх! Тобі не соромно тут стовбичити? Якщо я помру, це буде твоя провина». Або: «Ніколи більше! Більше ніколи!» Але дитина народилася, й усе змінилося. Таке враження, ніби ми прокинулися від сну й неначе щойно одружилися. Я ніби осліп, цей малюк відібрав у мене зір. Усі кажуть, що моя Елена з вагітністю втратила фігуру, стала схожою на скелет і постаріла щонайменше років на десять, а мені вона здається свіжішою, життєрадіснішою, молодшою й навіть округлішою, ніж будь-коли раніше.

— Це мені нагадує, Вікторе, легенду про фоґетейру, яку я чув у Португалії.

— Розкажи.

— Ти знаєш, що в Португалії штучні вогні, піротехніка — це справжнє високе мистецтво. Той, хто не бачив штучних вогнів у Португалії, не уявляє собі, яке це може бути видовище. І скільки різновидів, Боже мій!

— Але розкажи легенду.

— Ось вона. Так-от, в одному португальському селі жив піротехнік або фоґетейру, який мав надзвичайно вродливу дружину, яка була його втіхою, його чарами, його гордістю. Він був безтямно закоханий у неї, але ще більшою була його гордість. Він дуже втішався тим, що інші смертні йому заздрили, й завжди брав її зі собою, наче кажучи їм: «Ви бачите цю жінку? Вона подобається вам? Але вона моя, тільки моя! Вам заздрісно?»

Він не переставав думати про надзвичайну красу своєї дружини й навіть вважав, що вона надихає його на найкращі витвори з піротехніки, що вона муза його штучних вогнів. І сталося так, що одного разу, коли він готував одну зі своїх вистав, тоді як, зазвичай, його красуня-дружина перебувала поруч, аби надихати чоловіка, порох спалахнув, стався вибух, і коли чоловіка та дружину витягай з вогню, обоє були непритомними і з тяжкими опіками. У жінки обгоріла частина обличчя й грудей, тобто вона була жахливо спотвореною, але самому фоґетейру пощастило: він залишився сліпий і не бачив, як спотворило його жінку. І навіть після цієї трагічної події він не перестав пишатися її красою і йдучи поруч із нею, — а вона тепер перетворилася на його поводаря, — мав такий же гордовитий вигляд і вираз обличчя, що й раніше. «Чи ви бачили коли-небудь гарнішу жінку?» — запитував він, і всі, хто знав його історію, співчували бідолашному фоґетейру й нахваляли красу його дружини.

— Але ж для нього вона залишилася красунею?

— Можливо, ще більшою красунею, ніж раніш, як для тебе твоя жінка, після того, як привела на світ непроханого гостя.

— Не називай його так!

— Ти сам його так назвав.

— Так назвав, але не хочу чути це з чужих уст.

— Так воно завжди й буває, що назва, яку ми чомусь даємо, звучить зовсім по-іншому, коли ми чуємо її з чужих уст.

— Кажуть, ніхто не знає свого голосу.

— Ані свого обличчя. Принаймні я мушу тобі зізнатися, що одна з тих речей, які лякають мене найбільше, — це коли я дивлюся у дзеркало й ніхто більше не бачить мене. Я починаю тоді сумніватися у власному існуванні й уявляти, бачачи себе як іншого, що я — сон, створіння художньої вигадки...

— Але ти здаєшся цілком реальним, тож я раджу тобі менше дивитися у дзеркало.

— Я не можу від цього відвикнути. Либонь, у мене манія зазирати в себе.

— То ти, зрештою, запозичиш звичку факірів, які, як кажуть, полюбляють роздивлятися власний пуп.

— І мені здається, що коли чоловік не знає ані свого голосу, ані свого обличчя, то він не знає нічого з того, що належить йому, що є ніби його частиною...

— Свою дружину, наприклад.

— Мені й справді здається, що неможливо знати ту жінку, з якою ти живеш і яка, зрештою, починає утворювати частинку тебе. Ти знаєш, що сказав про це один із наших великих поетів, Кампоамор?[46]

— Ні. Що ти маєш на увазі?

— Він каже, що коли чоловік одружується, якщо він справді закоханий, то спочатку не може доторкатися до тіла дружини без того, щоби його тіло не спалахувало шаленим плотським бажанням, але минає час, він звикає, і приходить день, коли він спізнає те ж відчуття, доторкаючись рукою до голого стегна своєї дружини, що й до власного стегна, але тоді також, якби його дружині відтинали стегно, він відчув би не менший біль, аніж якби відтинали його власну ногу.

— Так воно і є, справді. Ти не можеш собі уявити, як я страждав під час пологів!

— Вона страждала більше.

— Хто знає!.. І тепер, коли вона належить мені, є частиною мого єства, я також не зауважив того, що її тіло, як кажуть, спотворилося і споганіло, як людина не зауважує, коли з віком її тіло спотворюється, старіє і поганіє.

— Але ти справді вважаєш, що людина не помічає, як із віком вона спотворюється, старіє і поганіє?

— Мабуть, не зовсім, хоч так і кажуть. Усе це відбувається безперервно й повільно. А якщо з людиною відбувається щось несподівано й раптово, тоді... Але щодо старіння, то тут справа очевидна. Людина спроможна відчувати тільки те, що речі, які довкола неї, або старіють, або омолоджуються. І це єдине, що я відчуваю тепер, коли в мене народився син. Ти ж бо знаєш, що зазвичай кажуть батьки, показуючи на своїх дітей: «Вони, вони роблять нас старими!» Дивитися, як росте твоя дитина, певно, приносить найбільшу радість і найбільший жах. Тож не одружуйся, Ауґусто, якщо ти хочеш утішатися ілюзією вічної молодості.

— І що я маю робити, якщо не одружуся? Як я збавлятиму свій час?

— Присвяти себе філософії.

— А хіба шлюб не найкраща, а може, навіть єдина школа філософії?

— Ні, чоловіче, ні! Ти хіба не звернув увагу на те, скільки філософів і які великі філософи залишилися парубками? Крім тих, що були ченцями, зараз мені пригадуються Декарт, Паскаль, Спіноза, Кант...

— Не розповідай мені про філософів-парубків!

— А Сократ, ти хіба не пригадуєш, як він відіслав від себе свою дружину Ксантипу, в той день, коли мав померти, щоби не турбувати її?

— Не розповідай мені також про це. Я не можу позбутися відчуття, що Платон розповідає нам роман, не більше...

— Або рюман...

— Як тобі зручніше.

Й раптово урвавши солодку атмосферу розмови, Ауґусто вийшов.

На вулиці до нього підійшов жебрак.

— Подайте милостиню, сеньйорито, у мене семеро дітей!..

— Не треба було їх народжувати! — відповів йому Ауґусто, настрій у якого зіпсувався.

— Я хотів би побачити вас на моєму місці, — відказав жебрак і додав: — А що ж нам, біднякам, робити, як не народжувати дітей... для багатих?

— Ти маєш рацію, — відповів Ауґусто. — А за те, що дивишся на світ по-філософськи, ось тобі, візьми!

І він дав йому песету, яку той добрий чоловік відразу пішов витратити в найближчій таверні.

Розділ двадцять третій

Бідолашний Ауґусто був нажаханим. Біда була не тільки в тому, що він опинився, наче Буриданів осел, між Евхенією та Росаріо; той факт, що він закохувався майже в усіх жінок, яких зустрічав, не тільки не послаблювався, а й набував сили. І йому відкривалися фатальні речі.

— Іди геть, Лідувіно, заради Бога! Іди геть, залиш мене самого! Іди собі, йди, — сказав він одного разу служниці.

І щойно вона пішла, сперся ліктями на стіл, підпер голову долонями і сказав собі: «Це просто жахливо, справді жахливо. Мені здається, що, не усвідомлюючи цього, я закохався... навіть у Лідувіну! Бідолашний Домінґо! Авжеж, закохався. Вона, попри свої п’ятдесят, має ще добрий вигляд і досить округлі форми тіла; і коли іноді виходить із кухні із закасаними рукавами й повними руками... ну, хіба ж це не божевілля! І це подвійне підборіддя, і складки на шиї!.. Це жахливо, жахливо, жахливо...

Ходи-но сюди, Орфею, — провадив він, узявши на руки цуцика, — як ти думаєш, що я маю робити? Як я маю захищатися від цього, доки нарешті зважуся й одружуся? Ага, мені спала на думку справді геніальна ідея, Орфею! Перетворимо жінку, що так мене переслідує, на матеріал для вивчення. Як тобі здається, чи варто мені присвятити себе дослідженню жіночої психології? Атож, атож, і напишу дві монографії, бо сьогодні монографії дуже популярні: одну назву „Евхенія“, а другу — „Росаріо“, кожна з них матиме підзаголовок „дослідження жінки“. Як тобі моя ідея, Орфею?»

І він вирішив піти проконсультуватися з Антоніном Санчесом Папарриґопулосом, який тоді присвячував свій час і зусилля дослідженню жінок, хоч робив це більше у книжках, ніж у житті.

Антонін Санчес Папарриґопулос належав до тих людей, яких ми називаємо ерудитами, молодий чоловік, який поставив собі за мету прославити свою батьківщину, пояснивши, в чому полягає її найменш відома слава. І якщо ім’я Папарриґопулос ще не лунало серед імен тієї войовниче налаштованої молоді, яка здіймала надто великий галас, щоби привернути до себе увагу суспільства, то тільки тому, що він володів справжньою внутрішньою ознакою сили — терпінням, і тому, що такою великою була його повага до публіки та до себе самого, що він відкладав свою презентацію на той час, коли, належно підготувавшись, відчує себе впевнено на тому ґрунті, який топче.

Дуже далекий від того, щоби прагнути позірного блиску, побудованого на людському невігластві, він надихався літературними творами, що відзначалися гуманітарною досконалістю і не виходили за межі здорового глузду та доброго смаку. Він не хотів фальшивити, домагаючись бути почутим, а хотів підсилити своїм голосом, належно дисциплінованим, прекрасну симфонію, позначену високою якістю національної чистоти.

Інтелігентний розум Папарриґопулоса був ясним і чистим, насамперед чистим тією чудесною прозорістю, яка позбавлена будь-яких затемнень чи плутанини. Він мислив досконалою кастільською мовою, не домішуючи до неї ані туману північних діалектів, ані декадентського акценту з паризьких бульварів, і, організовуючи свої думки в такому бездоганному мовному середовищі, він міркував надійно й глибоко, бо його мислення було поєднане з душею народу, який його підтримував і якому він завдячував своїм духом. Гіперборейські тумани здавалися йому доречними в середовищі тих, які підкріплювали себе міцним пивом, але не в його сонячній Іспанії, що розкинулася під ясним небом і де п’ють священний трунок загіпсованого вина вальдепеньяс[47]. Його філософія сформувалася на філософії нещасливого Бесерро де Бенґоа[48], який, назвавши Шопенгауера диваком, заявив, що з ним не відбувалися такі речі, які насправді з ним відбувалися, він не був песимістом, пив вальдепеньяс замість пива, й стверджував, що неврастенія виникає тоді, коли людина приділяє надміру багато уваги тому, що не має для неї значення, і що ця хвороба лікується кормом для віслюка.

Переконаний, що за своєю остаточною суттю усе є формою, формою більш або менш внутрішньою, всесвіт — калейдоскопом форм, які вкладаються одна в одну, і що тільки завдяки своїм формам живуть усі ті великі твори, які доходять до нас із минулих віків, Папарриґопулос дбайливо обробляв чудесні пам’ятки Відродження, вкладаючи їх у ту мову, в яку він потім одягав свої майбутні твори.

Він знаходив у собі силу чинити опір усім спробам неоромантичного сентименталізму та руйнівної моди вирішувати питання, які ми називаємо соціальними. Переконаний у тому, що соціальне питання неможливо вирішити тут, унизу, в тому, що завжди існуватимуть бідні й багаті й що годі сподіватися на більшу полегкість, аніж та, яку приносять милосердя перших і терпіння других, він ухилявся від диспутів, які не могли привести ні до чого корисного й утікав у найчистішу сферу нічим не заплямленого мистецтва, куди не проникають порожні Словеса пристрастей і де людина знаходить прихисток і розраду від життєвих розчарувань. Крім того, він терпіти не міг безплідного космополітизму, який тільки те й робить, що занурює дух людини в безпорадні мрії та просякнуті нервовою зневірою утопії, й любив свою обожнювану Іспанію, чимало з дітей якої або зводили на неї наклепи, або зовсім її не знали; ту Іспанію, що дала йому матеріал для праць, на яких він побудував свою майбутню славу.

Папарриґопулос присвячував могутню енергію свого духу дослідженню минулого інтимного життя нашого народу, і його праця була такою ж самовідданою, як і ґрунтовною. Він прагнув не меншого, як воскресити в очах своїх співвітчизників наше минуле — тобто теперішнє своїх прадідів — і знаючи про той обман, яким замилюють нам очі люди, що перетворюють нашу історію на фантазію, він здійснював безперервний пошук у давніх спогадах будь-якого різновиду, щоби побудувати на незрушних кам’яних блоках будівлю своєї ерудитної історичної науки. Не було такої минулої події, хоч би якою незначною вона здавалася, яка не мала б у його очах неоціненної вартості.

Він знав, що треба навчитися бачити всесвіт у краплині води, що, досліджуючи одну кістку, палеонтолог відновлює цілий тваринний світ, а археолог бачить перед собою всю стародавню цивілізацію, роздивляючись ручку від горщика, й також розумів, що не треба дивитися на зоряне небо крізь мікроскоп, а крізь телескоп — на інфузорію, як-то зазвичай роблять гумористи, прагнучи доказати нам, що світ каламутний і незбагненний. Але хоч він і знав, що для геніального археолога досить ручки від горщика, щоби відтворити мистецтво, поховане у глибинах забуття, та позаяк у своїй скромності він не вважав себе генієм, то волів мати дві ручки від горщика замість однієї — чим більше ручок, тим краще — і волів мати цілий горщик, аніж тільки ручку від нього.

«Усе, що ми начебто виграємо в обсязі, ми програємо у глибині», — таким був його девіз. Папарриґопулос знав, що у найспецифічнішій праці, в монографії найконкретнішого змісту можна викласти найповнішу філософію й насамперед вірив у чудеса розподілу праці й у грандіозний прогрес, який приносить у науки самовіддана діяльність, що складається з уламків, вихоплених із контексту окремих слів, розглядання дрібних порошинок та висмоктування крапель усіх різновидів.

Особливу його увагу привертали найважчі та найзаплутаніші проблеми нашої літературної історії, наприклад, проблема визначення батьківщини Пруденція[49], хоча останнім часом,— як розповідали, внаслідок якихось невдач у коханні — він присвятив себе дослідженню іспанських жінок із минулих сторіч.

У цих працях, начебто незначних за своїм змістом, по-особливому знайшли вияв гострота, розважливість, проникливість і дивовижна інтуїція Папарриґопулоса. Тут він яскраво показав свої якості, застосувавши їх до конкретного, живого матеріалу, а не в абстрактній і чистій теорії. Кожна з тих його дисертацій була курсом індуктивної логіки, пам’ятником не менш чудовим, аніж дослідження Ліонне вербової гусениці, й насамперед вона показувала, що таке сувора любов до святої Істини. Він утікав од дотепності, як од чуми, й вірив, що тільки призвичаївшись шанувати святу істину в найменшому, ми зможемо віддати їй належне у великому.

Він готував популярне видання байок «Каліли й Дімни»[50] з передмовою про вплив індійської літератури на іспанське Середньовіччя, й було б дуже добре, якби він міг це опублікувати, бо читання його праць, безперечно, віддаляло б людей од таверни і небезпечних доктрин про неможливий економічний поступ. Проте двома найбільшими працями, які мав намір видати Папарриґопулос, були історія маловідомих іспанських письменників, тобто таких, про яких не пишуть у відомих літературних історіях або згадують дуже мало, з огляду на нібито незначущість їхніх творів, — так він хотів виправити несправедливе ставлення до них тоді, коли їм випало жити, несправедливе ставлення, яке він осуджував і вважав шкідливим; а в другій його праці йшлося про тих письменників, чиї твори загубилися, і нам залишилася тільки згадка про їхні імена та назви творів, які вони написали. І він був готовим також розповісти про тих, які збиралися написати той чи той твір, але так його й не написали.

Щоб успішніше виконати свої задуми, спочатку піджививши себе суттєвими надбаннями нашої національної літератури, він звернувся до чужоземних літератур, а що це становило для нього неабиякі труднощі, бо іноземні мови давалися йому важко й вивчати їх не було коли, бо він потребував часу на свої більш високі студії, то вдався до відомого способу, який йому підказав його славетний учитель. А саме: читав головні твори з критики та літературної історії, що публікувалися іноземними мовами, тільки тоді, коли знаходив їх французькою, а прочитавши думку найвідоміших критиків про твір того або того автора, відразу гортав його, щоб ознайомити свою свідомість із ним й обробити чужі думки так, аби вони не суперечили його непідкупній чесності критика.

Отже, ви бачите, що Санчес Папарриґопулос не належав до тих молодих людей, чий дух безперервно блукає туди-сюди і які прогулюються без певного напрямку просторами думки й фантазії, випадково розбризкуючи іскри свого інтелекту то там, то там. Ні! Його наміри були строго обмірковані, а маршрути наперед визначені, він був із тих, які йдуть до певної мети. І якщо в його студіях нічого особливо не випинало, то це пояснювалося тим, що усе в них перебувало на вершині, а його вершини були подібними до плато, що з великою точністю відтворювали кастільські рівнини, неозорі й осяяні сонцем, де хвилюється золотаве й поживне жниво.

Нехай Провидіння дарує Іспанії багатьох Антонінів Санчесів Папарриґопулосів! Завдяки їм ми станемо господарями нашого традиційного набутку й здобудемо з нього великі вигоди. Папарриґопулос прагнув — і прагне, бо він ще живе й готує свої нові праці — занурити леміш критичного плуга бодай на сантиметр глибше, ніж це робили його попередники на нашій критичній ниві, щоби завдяки новим сокам жниво зростало соковитішим, а колоски набухали більшими, борошно ставало поживнішим, і ми, іспанці, мали змогу їсти кращий і дешевший духовний хліб.

Ми сказали, що Папарриґопулос працює далі й готує свої праці до виходу у світ. Так воно і є. Ауґусто через спільних друзів, яких вони мали, довідався про його дослідження жінок, яким він віддавався останнім часом, проте досі нічого не опублікував.

Не бракує інших ерудитів, які з притаманною для їхньої породи любов’ю до людства, намагаються затьмарити Папарриґопулоса й, наперед заздрячи тій славі, що, як вони передчувають, його чекає, намагаються применшити його значущість. Один із них стверджує, що Папарриґопулос, наче лис, замітає хвостом власні сліди, знову й знову змінюючи напрямок, у якому біжить, щоби збити зі сліду мисливця і щоби ніхто не міг довідатися, куди він бігав ловити курку; а коли він робить щось не так, то залишає риштування, після спорудження вежі, щоби ніхто не міг помилуватися нею й роздивитися, якою вона є. Ще один із його недоброзичливців зневажливо називає Папарриґопулоса кухарем, так, ніби вміння готувати страви не є високим мистецтвом. Третій звинувачує його в тому, що він або перекладає, або підкоряє ідеї, запозичені з-за кордону, забуваючи, що перевдягаючи їх у чисту, справжню й прозору кастільську мову, таку, яку він застосовує, він робить їх кастільськими й тому нашими власними, і його спосіб нічим не відрізняється від того, який застосував падре Ісла[51], щоби зробити нашим власним Лесажевого «Жіля Бласа». Ще один звинувачує його в тому, що він здебільша спирається на глибоку віру в невігластво свого оточення, причому той, хто його судить, забуває, що віра пересуває гори. Та найбільша несправедливість цих та інших злостивих звинувачень від людей, яким Папарриґопулос не зробив нічого поганого, стане цілком очевидною, коли візьмемо до уваги той факт, що досі Папарриґопулос нічого не опублікував, і всі ті, хто кусає його за п’яти, говорять про те, що вони від когось чули, а не бачили надрукованим на папері.

Отож, про цього надзвичайного ерудита можна писати тільки зі стриманим спокоєм і без нехай там яких літературних вигадок.

Тож я хотів сказати, що саме про цього чоловіка, саме про цього ерудита подумав Ауґусто, знаючи, що той останнім часом присвятив чимало своїх зусиль дослідженню жінок, звичайно ж, у літературі, що означало досліджувати їх не на видноті в публіки, й досліджувати тих жінок, які жили в минулих сторіччях. А ці жінки для того, хто їх вивчає, набагато менш видимі, ніж жінки сучасні.

Отже, до Антоніна, до самітного ерудита, який зі страху перед жінками, що живуть на світі й щоби помститися їм за цей страх, почав досліджувати їх на матеріалі книг, прийшов Ауґусто, щоби порадитися.

Не встиг ерудит вислухати його прохання, як вигукнув:

— Ох, бідолашний сеньйоре Перес, я вам співчуваю! Ви хочете дослідити жінку? Це дуже тяжка робота...

— Але ж ви досліджуєте їх...

— Треба йти на жертви. Дослідження, дослідження приховане, терпляче, мовчазне — це сенс мого життя. Але я, ви вже про це знаєте, скромний, надзвичайно скромний трудівник думки, який збирає й упорядковує матеріали для того, щоб інші, які прийдуть після мене, змогли скористатися ними. Людські труди — колективні; усе не колективне, не є ані надійним, ані тривалим...

— А творіння великих геніїв? «Божественна комедія», «Енеїда», якась із трагедій Шекспіра, якась із картин Веласкеса...

— Усе це колективне, набагато колективніше, ніж вам здається[52]. «Божественна комедія», наприклад, готувалася у вигляді цілої серії...

— Я знаю.

— А щодо Веласкеса... до речі, ви знайомі з книгою Хусті про нього?

Для Антоніна головною, майже єдиною цінністю великих творів людського генія є те, що вони спричиняють написання критичних книг або книг-коментарів; великі художники, поети, живописці, музиканти, історики, філософи народжуються для того, щоб якийсь критик коментував їхні твори, й будь-яка фраза великого письменника, що пише від себе, не набуває цінності доти, доки якийсь ерудит не повторить її й не процитує твір, видання та сторінку, на якій її можна прочитати. Але всі ці балачки про солідарність колективної праці не були чимось більшим, ніж заздрістю та неспроможністю. Ці коментатори належали до того виду коментаторів Гомера, що якби сам Гомер ожив і ввійшов співаючи до їхнього кабінету, то вони виштовхали б його звідти копняками, щоби він не перешкоджав їм працювати над мертвими текстами його творів і знаходити в них унікальні слова, вжиті лише раз.

— Ну то гаразд, але що ви думаєте про жіночу психологію? — запитав його Ауґусто.

— Таке неясне, таке загальне, таке абстрактне запитання не має глузду для такого скромного дослідника, як я, сеньйоре Перес, для чоловіка, який не є генієм і не прагне ним бути...

— І не прагне?

— Так, і не прагне. Це погана професія. Хоч, власне кажучи, таке запитання не має для мене глузду. Щоби відповісти на нього, треба...

— А що ви скажете про отого свого колегу, який написав книжку про психологію іспанського народу й, будучи, начебто, іспанцем і живучи серед іспанців, не додумався ні до чого кращого, як занотувати, що той сказав так, а той сказав так, і скласти бібліографію.

— А, бібліографію! Так, це важливо...

— Ні-ні, не наслідуйте його, друже Папарриґопулос, і скажіть мені конкретніше, — бо ви знаєте про це багато, — якою вам здається психологія жінки.

— Тут, я думаю, треба почати з найпершого запитання, а воно звучить так: має чи не має жінка душу?

— Чоловіче!

— Ваша правда, не варто відразу препарувати її так, в абсолютному розумінні.

«Він розуміє, чого я від нього хочу?» — подумав Ауґусто, а тоді сказав:

— Гаразд, тоді скажіть мені, що в жінок виконує функцію душі... якої ви про це думки?

— Ви обіцяєте мені, друже Перес, зберегти таємницю, яку я вам зараз відкрию?.. Хоч ні, ні, ви не ерудит.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що ви не належите до тих, які викрадають у співрозмовника останнє, що він сказав, і потім подають його за своє власне...

— Але хіба ми двоє...

— Ох, друже Перес, ерудит за своєю природою злодій; це кажу вам я, я, я, той, хто ним є. Ми, ерудити, постійно викрадаємо один в одного невеличкі речі, які впадають нам у вічі, докладаючи всіх зусиль, щоби хтось інший нас не випередив.

— Я вас зрозумів: хто має крамницю, той набагато пильніше оберігає свій товар, аніж той, хто має фабрику; треба оберігати воду в колодязі, а не у джерелі.

— Можливо. Ну то гаразд, якщо ви, не будучи ерудитом, пообіцяєте мені зберегти таємницю, яку я вам відкрию, я скажу вам, що знайшов у одного скромного й майже нікому не відомого голландського автора XVII сторіччя надзвичайно цікаву теорію про жіночу душу.

— Розгляньмо її.

— Той письменник стверджує і стверджує латиною, що тоді, як кожен чоловік має власну душу, усі жінки мають лише одну й ту саму спільну душу, душу колективну, щось подібне до дієвого розуму Аверроеса[53], розподілену між усіма ними. І додає, що відмінності, які спостерігаються в манері відчувати, думати й любити, притаманній для кожної окремої жінки, походять лише від різниці в тілі, що спричинена особливостями раси, клімату, харчування тощо, й тому вони такі незначущі. Жінки, пише цей автор, подібні одна на одну набагато більше, ніж чоловіки, й це тому, що йдеться про одну й ту саму жінку...

— То, либонь, саме тому, друже Папарриґопулос, щойно я закохався в одну, як відчув, що закоханий у всіх інших?

— Звичайно! І тут варто додати думку того надзвичайно цікавого й майже невідомого гінеколога, що жінка наділена набагато більшою індивідуальністю, але набагато меншою особистістю, ніж чоловік; кожна з них почувається більше собою, більше індивідуальною, ніж будь-який чоловік, але з меншим змістом.

— Так-так, здається, я зрозумів, про що йдеться.

— І тому, друже Перес, ви одержуєте той самий результат незалежно від того, чи ви досліджуєте одну жінку чи різних жінок. Тому важливо якнайглибше проникнути в ту, дослідженню якої ви себе присвятили.

— А чи не краще взяти дві або більше, щоби здійснити порівняльне дослідження? Бо ж ви знаєте, що нині порівняльні або компаративні дослідження набули великої популярності...

— Справді, наука — це порівняльний аналіз; але в тому, що стосується жінок, порівнювати немає сенсу. Той, хто добре знає одну, лише одну-однісіньку, той знає всіх, знає Жінку. Крім того, ви вже знаєте: усе, що ми виграємо в обсязі, ми програємо у глибині.

— Це правда, і я бажаю присвятити себе глибинному, а не поверхневому вивченню жінки. Але принаймні двох... принаймні двох...

— Ні, тільки не двох! Ні в якому разі! Якщо вас не задовольняє одна, а однієї я вважаю цілком досить, і вона дає достатній матеріал для вивчення, то візьміть принаймні трьох. Дуальність не закривається.

— Чому дуальність не закривається?

— Це ж очевидно. Двома прямими лініями простір не закривається. Найпростіший багатокутник — це трикутник. Візьміть щонайменше трьох.

— Але трикутнику бракує глибини. Найпростіший багатокутник — це куб. Тому потрібні, принаймні, чотири жінки.

— Але тільки не дві! Якщо не зможете обійтися однією, беріть щонайменше трьох. Але вникніть лише в одну.

— Так я й думаю.

Розділ двадцять четвертий

Коли Ауґусто вийшов після своєї розмови з Папарриґопулосом, він собі казав:

«Отже, мені треба відмовитися від однієї або знайти третю. Якщо підійти до проблеми із суто психологічного погляду, то цим третім елементом, суто ідеальним елементом для порівняння, може послужити мені Лідувіна. Отже, я маю трьох: Евхенію, яка озивається до моєї уяви, до голови; Росаріо, що озивається до мого серця, і Лідувіну, яка озивається до мого шлунка. І голова, серце та шлунок — це три спроможності душі, які, зазвичай, називають розумом, почуттям і бажанням. Думають головою, почувають серцем і бажають шлунком. Це очевидно. А тепер...

А тепер, — міркував він далі, — в мене виникла геніальна, справді геніальна ідея! Я вдам, ніби знову претендую на руку Евхенії, проситиму її знову одружитися зі мною — так з’ясую, чи захоче вона мати мене нареченим, своїм майбутнім чоловіком, але я зроблю це лише, щоби випробувати її, адже я переконаний, що вона відкине мої домагання... Бо цього лише бракувало! Вона мусить відкинути мої домагання. Після того, що між нами було, після того, що вона сказала мені під час нашої останньої зустрічі, уже неможливо, щоби вона мене прийняла. Думаю, ця жінка вміє дотримувати свого слова. Але... чи жінки спроможні дотримувати свого слова? Чи жінка, тобто я маю на увазі Жінку з великої літери, єдину, ту, яка розподіляє свою сутність між мільйонами жіночих тіл, більш або менш гарних — більше гарних, аніж негарних, — чи Жінка зобов’язана дотримувати свого слова? Чи обов’язок дотримувати свого слова не є суто чоловічим обов’язком? Але ні, ні! Евхенія не може прийняти мене; вона мене не кохає. Вона мене не кохає й уже прийняла мій дар. А якщо вона вже прийняла мій дар і користується ним, то навіщо їй кохати мене?

Але... якщо, відмовившись від того, що вона мені вже сказала, — міркував він далі, — скаже, що так, вона приймає мене як нареченого, як майбутнього чоловіка? Бо треба бути готовим до всього. Отже, якщо вона відповість згодою на мою пропозицію? Захопить мене зненацька? Зловить мене на мій же гачок? Хіба не буває так, що риболов ловиться на власний гачок? Але ні, ні, такого не може бути! А якщо буде? Ой, тоді мені не залишиться нічого іншого, як змиритися. Змиритися? Так, змиритися. Треба вміти миритися з несподіваним успіхом. І, можливо, вміння миритися зі своїм щастям — це найважча наука. Хіба Піндар не розповідає нам, що всі муки Тантала[54] спіткали його за те, що він не зміг розпорядитися своїм щастям? Треба вміти розпоряджатися своїм щастям. І якщо Евхенія скаже мені „так“, якщо прийме мене, тоді... перемогла психологія! Хай живе психологія. Але ні, ні, ні! Вона мене не прийме, вона не може мене прийняти, хоч би тільки для того, щоби наполягти на своєму. Така жінка, як Евхенія, не дасть викрутити собі руку; Жінка, коли постає перед Чоловіком, аби побачити, наскільки він упертий і незламний у своїх пропозиціях, спроможна на все... Ні-ні, вона мене не прийме!»

— Росаріто, чекає вас.

Цими трьома словами, сповненими почуттів, урвала Лідувіна плин роздумів свого сеньйорито.

— Скажи мені, Лідувіно, чи, на твою думку, жінки зберігають вірність тому, що вони одного разу сказали? Ви вмієте дотримувати свого слова?

— Залежно від обставин.

— Так, це приспів твого чоловіка. Але відповідай мені щиро, а не так, як мають звичку робити жінки, які, здебільша, відповідають не на те, про що їх запитують, а на те, що вони собі уявили з того, про що їх запитують.

— І про що ж то ви хотіли мене запитати?

— Я хотів тебе запитати, чи ви, жінки, дотримуєте слова, яке ви дали?

— Залежно від слова.

— Як-то залежно від слова?

— Але ж це очевидно! Одні слова дають для того, щоб їх дотримувати, а інші — щоб не дотримувати. І ніхто себе не обманює, бо умови гри відомі наперед.

— Гаразд, гаразд, скажи Росаріо, хай увійде.

І коли Росаріо увійшла, Ауґусто її запитав:

— Скажи мені, Росаріо, як ти вважаєш, чи жінка повинна дотримувати слова, яке вона дала, чи не повинна?

— Я не пригадую, щоби давала вам якесь слово...

— Не про це йдеться, а про те, чи повинна, чи не повинна жінка дотримувати слова, яке вона дала...

— А, то ви говорите про іншу... про ту жінку...

— Не має значення, про яку... То що ти думаєш?

— Я не розуміюся на цих речах...

— Все одно!

— Ну, якщо ви так наполягаєте, то скажу, що найліпше не давати ніякого слова...

— А якщо ти все-таки його дала?

— Я його не давала.

«Бачу, що з цієї дівчини я відповіді не витягну, — сказав собі Ауґусто. — Та оскільки вона тут, я вдамся до психології й доведу свій експеримент до кінця».

— Ходи сюди, сідай тут, — сказав він, показуючи на свої коліна.

Дівчина підкорилася йому спокійно й не хвилюючись, як про щось домовлене й передбачене. Натомість Ауґусто збентежився й не знав, із чого почати свій психологічний експеримент. І, не знаючи, що сказати, вдався до дій. Пригорнув Росаріо, яка тремтіла й важко дихала, до грудей, і покрив її обличчя поцілунками, між тим собі кажучи: «Мені здається, я втрачаю холоднокровність, необхідну для психологічного експерименту». Аж поки врешті зупинився, здавалося, заспокоївся, трохи відсунув Росаріо від себе й несподівано сказав:

— Але ж ти знаєш, що я кохаю іншу жінку?

Росаріо промовчала, дивлячись на нього невідривним поглядом і стенувши плечима.

— Хіба ти цього не знаєш? — повторив він.

— А яка мені різниця тепер?..

— Як це, яка тобі різниця?

— Зараз мені різниці немає. Зараз ви кохаєте мене, так мені здається...

— Мені теж так здається, але...

І тоді сталося щось незвичайне, щось таке, що не входило в передбачення Ауґусто, в його програму психологічних експериментів із Жінкою, а сталося те, що Росаріо рвучко обхопила його руками за шию і почала цілувати. Бідолаха встиг тільки подумати: «Тепер я перетворився на об’єкт експерименту. Ця дівчина досліджує психологію Чоловіка». І не усвідомлюючи, що робить, зловив себе на тому, що пестить стегна Росаріо.

Зненацька Ауґусто підхопився на ноги, обкрутився в повітрі навколо Росаріо й кинув її на канапу. Вона дозволила йому це зробити з розпаленим обличчям. А він, схопивши її за лікті обома руками, дивився їй у вічі.

— Не заплющуй їх, Росаріо, ради Бога, не заплющуй. Розплющ їх. Ось так, більше й більше. Щоб я побачив себе в них, такого маленького...

І побачивши себе в тих очах, наче в живому дзеркалі, він відчув, що перша екзальтація почала пом’якшуватися.

— Дозволь мені, щоб я побачив себе в них, наче в дзеркалі, такого маленького, маленького... Лише так я себе пізнаю... побачивши себе в очах жінки.

А дзеркало дивилося на нього дивним поглядом. Росаріо думала: «Цей чоловік здається мені не таким, як інші. Певно, він божевільний».

Зненацька Ауґусто відхилився від неї, подивився на себе, а потім обмацав себе й, зрештою, вигукнув:

— А тепер, Росаріо, пробач мені.

— Пробачити вам? За що?

І було в голосі бідолашної Росаріо більше страху, ніж якогось іншого почуття. Вона відчувала бажання втекти, бо казала собі: «Коли чоловік починає казати або робити якісь недоречності, то невідомо, де він зупиниться. Цей чоловік може вбити мене в нападі божевілля». І в неї заблищали на очах сльози.

— Ти бачиш? — сказав Ауґусто. — Ти бачиш? Атож, пробач мені, Росаріто, пробач. Я не знав, що я роблю.

А вона подумала: «Те, чого він не знає, він і не робить».

— А зараз іди, іди звідси!

— Ви мене проганяєте?

— Ні, я захищаю себе. Я тебе не проганяю, ні! Боронь мене, Боже! Якщо хочеш, я звідси піду, а ти залишишся тут, аби ти переконалася, що я тебе не проганяю.

«Безперечно, з ним не все гаразд», — подумала вона й відчула до нього жаль.

— Іди, йди, але не забувай про мене, гаразд? — Він узяв її за підборіддя й пестливо погладив його. — Не забувай про мене; не забувай про бідолашного Ауґусто.

Він обняв її й поцілував у губи довгим і твердим поцілунком. Коли дівчина виходила, вона спрямувала на нього погляд, повний таємничого страху. А щойно вона вийшла, Ауґусто подумав: «Вона мене зневажає, безперечно, вона мене зневажає; я поводився безглуздо, безглуздо, безглуздо... Але що вона, бідолашна, знає про ці речі? Що вона знає про психологію?»

Якби бідолашний Ауґусто міг тоді прочитати в душі Росаріо, настрій у нього дуже погіршився б, бо наївна дівчина думала: «Я щодня віддаю якісь хвилини на користь тієї іншої...»

Збудження знову опанувало Ауґусто. Він відчував, що йому не вдасться надолужити час, змарнований під час таких хвилин, і розгнівався на самого себе. Не знаючи, що робити і щоби згаяти час, покликав Лідувіну. Але, побачивши її перед собою, таку спокійну, округлу, з лукавою усмішкою на губах, пережив таке дивне почуття, що, сказавши їй: «Іди собі, йди!» — вибіг на вулицю. Він боявся, що в якусь мить не зможе стримати себе й нападе на Лідувіну.

Опинившись на вулиці, він заспокоївся. Натовп як ліс; він ставить кожного на своє місце, вкладає його в ту чарунку суспільної структури, в якій йому призначено бути.

«Чи в мене все гаразд із головою? — думав Ауґусто. — Чи не відбувається так, що тоді, як я думаю, що йду вулицею, як ходять нормальні люди, і вважаю себе людиною нормальною, насправді ж роблю дивні жести, вигини тіла та пантоміми, й люди, що, як мені здається, проминають мене, не дивлячись на мене або ковзаючи по мені байдужими поглядами, насправді поводяться зовсім не так, а дивляться на мене й сміються або співчувають мені?.. І чи така ситуація, бува, не свідчить про моє божевілля? Невже я справді божевільний? І перебуваю на останній стадії цієї хвороби? Адже якщо чоловік щирий, вразливий, добрий не скочується до божевілля, то його можна вважати цілковитим йолопом. Якщо ти не божевільний, то ти або дурень, або шахрай. Хоч я аж ніяк не стверджую, що шахраї і дурні не можуть схибнутися.

Те, що я робив із Росаріо, — міркував він далі, — було безглуздим, безперечно безглуздим. Що вона подумає про мене? А яка мені різниця, що про мене подумає така дівчинка?.. Бідолашна! Але з якою невинного безпосередністю вона дозволяла мені робити те, що я з нею робив! Це створіння фізіологічне, досконало фізіологічне, позбавлене будь-якої психології. Тому марно брати її для психологічних експериментів, як марно брати для таких експериментів індійського кроля або жабу. Крім фізіології, з неї нічого не добудеш... Але чи психологія, а надто жіноча психологія, є чимось більшим, аніж фізіологією, або, якщо хочете, психологією фізіологічною? Чи має жінка душу? І мені для психофізіологічних експериментів бракує технічної підготовки. Я ніколи не працював у лабораторії... та й апаратури в мене немає. А психофізіологія потребує апаратури. Отже, я божевільний?»

Після того, як полегшив собі душу цими вуличними міркуваннями, посеред заклопотаного натовпу, байдужого до його печалей, він заспокоївся й повернувся додому.

Розділ двадцять п’ятий

Ауґусто пішов побачитися з Віктором, попестити його пізнього сина, відпочити у спогляданні нового щастя, яке прийшло в цю родину, а зокрема й поговорити про стан свого духу. Й опинившись зі своїм другом наодинці, він сказав:

— Ну й що там у тебе з твоїм романом... чи як ти його там назвав... ага, рюманом... який ти пишеш? Думаю, тепер, коли в тебе народилася дитина, ти його покинув?

— Твоє припущення хибне. Саме тому, що я став батьком, я повернувся до нього. Він надає мені можливість дати вихід чудовому настрою, який мене переповнює.

— Ти не хотів би щось почитати мені з нього?

Віктор вийняв аркуші паперу й почав читати то там, то там своєму другові.

— Але, мій друже, ти дуже змінився! — вигукнув Ауґусто.

— Чому ти так думаєш?

— Бо тут є речі, які межують із порнографією, а іноді й переступають через неї...

— Порнографією? Аж ніяк! Тут є певний натуралізм, але порнографії немає. Людей голих тут можна зустріти, але вони в мене ніколи не роздягаються. Те, що ти перед собою бачиш, — це реалізм...

— Так, реалізм, але, крім того...

— Ти хочеш сказати — цинізм?

— Атож! Цинізм!

— Але цинізм — не порнографія. Ці натуралістичні сцени мають на меті розбудити уяву, щоби привести її до глибокого аналізу реальності речей; цей натуралізм, я сказав би, має педагогічну мету. Атож, він має педагогічну мету!

— І щось гротескне...

— Я цього, власне, не заперечую. Любов до блазенського погляду на світ.

— Завжди похмурого у своїй глибині.

— Все одно. Мені не до вподоби лише жарти загробні, лише дотепність похоронна. Сміх же тільки заради сміху діє мені на нерви й навіть навіює страх. Сміх — це не що інше, як підготовка до трагедії.

— Ну а мені ці натуралістичні блазенські витівки огидні.

— Бо ти одинак, Ауґусто, послухай мене, що я тобі кажу, ти одинак... А я пишу свої речі, щоби лікувати людей... Ні, ні, я не пишу їх просто так, тільки тому, що це мене розважає, і якщо воно розважає також моїх читачів, то я вважаю свій обов’язок виконаним. Але якщо водночас мені вдається вивести на дорогу одужання якогось одинака, такого, як ти, що страждає від подвійної самоти...

— Подвійної?

— Атож, від самоти тіла й самоти душі.

— Ти близький до істини, Вікторе.

— Атож, я знаю, що ти хочеш мені сказати. Ти хочеш розповісти мені про свій стан, який від певного часу вселяє тобі тривогу, глибоку тривогу, чи не так?

— Саме так.

— Отже, я вгадав. Тоді, Ауґусто, одружуйся й одружуйся якомога швидше.

— Але з якою?

— А, то в тебе їх більше, ніж одна?

— А як ти вгадав і це?

— Дуже просто. Якби ти запитав: «А з ким мені одружуватися?» — я не мав би причин припустити, що ти маєш тільки одну або не маєш жодної. Але запитавши: «З якою?» — ти дав мені зрозуміти, що в тебе є вибір із двох або трьох, або десятьох, або енної кількості.

— Це правда.

— Отже, одружуйся, одружуйся з будь-якою з тієї енної кількості жінок, у яких ти закоханий, а ліпше з тією, яка в тебе напохваті. Й не думай надто багато. Ти ж знаєш, що я одружився довго не думаючи; ми мусили одружитися.

— Мені потрібен певний час, щоби провести деякі експерименти з дослідження жіночої психології.

— Єдиний психологічний експеримент над жінкою — це шлюб. Неодружений ніколи не зможе дослідити душу Жінки з погляду психології. Єдина лабораторія, в якій досліджується жіноча психологія або гінепсихологія, — це життя у шлюбі.

— Але звідти немає виходу!

— Насправді з жодного експерименту немає виходу. Кожен, хто намагається в чомусь експериментувати, але тримаючись осторонь, не спалюючи своїх кораблів, ніколи ні про що напевне не довідається. Ніколи не довіряй жодному хірургові, крім того, який сам собі ампутував якийсь орган, ані не довіряйся психіатрові, який не божевільний. Тож одружуйся, якщо хочеш дослідити жіночу психологію.

— Але ж одинаки...

— Психологія одинаків — то не психологія. То лише метафізика, тобто щось таке, що перебуває поза фізикою, поза природою.

— І що ж це таке?

— Щось подібне до того, в чому перебуваєш ти.

— Я перебуваю в метафізиці? Але ж я, дорогий Вікторе, перебуваю не далеко від природи, а близько від неї.

— Все одно.

— Як-то все одно?

— Атож, перебувати близько від природи означає те саме, що перебувати далеко від неї. Ти бачиш цю лінію? — І він накреслив на папері лінію. — Продовжи її з обох сторін до нескінченності, і її кінці зустрінуться в нескінченності, де все зустрічається і все поєднується. Кожна пряма лінія — це дуга з нескінченним радіусом, і в нескінченності вона замикається. Отже, те, що близьке до природи, приводить до того самого результату, як і далеке від неї. Хіба це не очевидно?

— Ні, це щось дуже темне, надзвичайно темне.

— Якщо воно таке темне, тоді одружуйся.

— Але ж... мене обсідають такі сумніви!

— Тим ліпше, малий Гамлете, тим ліпше. Ти сумніваєшся? Тоді думай, думай, і ти існуватимеш.

— Атож, сумніватися — це думати.

— І думати — це також сумніватися, й нічого більше, як сумніватися. Людина вірить, знає і уявляє, не сумніваючись; ні віра, ні знання, ні уява не припускають сумніву, а тому сумнів їх руйнує, але думати без сумніву не можна. І саме сумнів дає віру та знання. І не що інше, як сумнів перетворює віру та знання, які є чимось статичним, спокійним, мертвим, на думку, яка є динамічною, неспокійною, живою.

— А уява?

— Тож, тут присутній деякий сумнів. Я зазвичай сумніваюся в тому, що відчуваю себе зобов’язаним примусити сказати або зробити персонажів мого рюману, й навіть по тому, як я вже примусив їх щось сказати або зробити, сумніваюся, чи це було добре і чи воно насправді їм відповідає. Але... я на все готовий! Атож, сумнів присутній в уяві, яка є думкою...

Тим часом, як Ауґусто й Віктор розмовляли на тему Вікторового рюману, я, автор цього рюману, який ти, читачу, тримаєш у руках, загадково усміхався, бачачи, що персонажі мого рюману виступають на захист моїх творчих принципів і виправдовують їх, а тому казав, звертаючись до самого себе: «Як далеко перебувають ці нещасні персонажі від думки, що вони не роблять нічого іншого, як намагаються виправдати те, що я роблю з ними! А кожен, хто шукає причин для власного виправдання, строго кажучи, по суті, виправдовує самого Бога. А я бог для цих двох бідолах зі свого рюману».

Розділ двадцять шостий

Ауґусто пішов у дім Евхенії, налаштований провести останній психологічний експеримент, вирішальний, хоч і боявся, що вона відкине його домагання й на цьому його експеримент закінчиться. І зустрівся з нею на сходах — вона спускалася ними, прямуючи до виходу, тоді як він підіймався, щоб увійти.

— Ви до нас, доне Ауґусто?

— Так. Та оскільки ви йдете з дому, то я відкладу свій візит до іншого дня. Я прийду потім.

— Ні, мій дядько вдома, нагорі.

— Я не з вашим дядьком хотів поговорити, Евхеніє, а з вами. Відкладемо цю розмову до іншого дня.

— Ні-ні. Повернімося. Справи треба вирішувати ще гарячими.

— Але якщо ваш дядько тут...

— Пхе! Він анархіст. Ми його не покличемо.

І вона повернула назад, примусивши Ауґусто йти за собою. Бідолаха, який прийшов сюди як експериментатор, тепер відчув себе піддослідною жабою.

Коли вони опинилися самі в залі, Евхенія, не скинувши капелюха, у парадній сукні, в якій вона увійшла, сказала йому:

— Ну то послухаймо, що ви хотіли мені сказати.

— Річ у тім... річ у тім... — забелькотів бідолашний Ауґусто, — річ у тім...

— То ж у чому все-таки річ?

— Річ у тім, що я не можу знайти спокою, Евхеніє. Що я тисячу разів прокрутив у своїй уяві те, що ми сказали одне одному останнього разу, коли розмовляли, й попри все, не можу змиритися, ні, ні. Я не можу змиритися, я не можу!

— Із чим же ви не можете змиритися?

— Із цим, Евхеніє, із цим.

— Із чим же саме?

— Із тим, що ми залишимося тільки друзями...

— Більше, ніж друзями!.. То вам здається, цього мало, сеньйоре доне Ауґусто? Чи, може, ви хочете, щоби ми були менше, ніж друзями?

— Ні, Евхеніє, ні, я зовсім не про це.

— Про що ж ви?

— Ради Бога, не примушуйте мене страждати...

— Ви самі примушуєте себе страждати.

— Я не можу змиритися, ні, не можу.

— То чого ж ви хочете?

— Щоби ми стали... чоловіком і дружиною.

— Закінчуймо!

— Щоби закінчити, треба почати.

— А те слово, яке ви мені дали?

— Я сам не знав, що кажу...

— А ота Росаріо...

— О, Евхеніє, не нагадуй мені про неї! Не думай про Росаріо!

На ці слова Евхенія скинула капелюха, поклала його на столик, повернулася до стільця й сіла, а тоді з паузами й урочисто промовила:

— Ну гаразд, Антоніо, оскільки ти, — а ти, зрештою, не більш, як чоловік, — не вважаєш себе зобов’язаним дотримувати свого слова, то я — а я всього лише жінка — також можу не дотримувати свого. Крім того, я хочу визволити тебе від Росаріо й від інших Росаріо або Петр, які можуть до тебе чіплятися. Те, чого не зробила вдячність за твою щедрість, ані обурення з приводу того, як повівся зі мною Маурісіо, — як бачиш, я з тобою відверта, — зробить співчуття. Атож, Ауґусто, мені тебе дуже жаль! — і кажучи це, вона двічі легенько ляснула його правою долонею по коліну.

— Евхеніє! — і він простяг до неї руки, ніби хотів схопити в обійми.

— Обережно! — вигукнула вона, рвучко відсовуючись. — Обережно з руками!

— Але ж іншого разу... останнього разу...

— Так, але тоді все було по-іншому!

«Я перебуваю в ролі піддослідної жаби», — подумав психолог-експериментатор.

— Атож, — провадила Евхенія, — другові, не більше, ніж другові, можна дозволити певні маленькі вольнощі, які неприпустимі у стосунках... скажімо... з нареченим!

— Я цього не розумію.

— Коли ми одружимося, Ауґусто, я тобі все поясню. А зараз поводься тихо й пристойно, гаразд?

«Це вже зроблено», — подумав Ауґусто, який на всі сто відсотків відчув себе піддослідною жабою.

— А зараз, — додала Евхенія, підводячись, — я покличу дядька.

— Навіщо?

— Щоб повідомити його про нашу домовленість.

— А й справді! — в замішанні вигукнув Ауґусто.

У цю мить з’явився дон Фермін.

— Ось які тут у нас справи, дядьку, — сказала йому Евхенія. — Ви бачите перед собою дона Ауґусто Переса, який прийшов просити моєї руки. І я її йому віддала.

— Чудово, просто чудово! — вигукнув дон Фермін. — Просто чудово. Ходи до мене, дочко моя, дай-но я тебе обійму! Чудово!

— Тобі здається таким чудовим те, що ми збираємося одружитися, дядьку?

— Ні, мені здається особливо чудовим, мене просто зачаровує, мене неймовірно тішить той спосіб, у який було вирішено цю проблему, двоє наодинці, без посередників... нехай живе анархія! І дуже шкода, надзвичайно шкода, що для здійснення свого наміру вам доведеться звертатися до властей... Проте ви не занесете цього акту у глибини вашої свідомості, правда ж, ви зробите це тільки pro formula[55], не більше, як pro formula. Бо я знаю, що ви вже вважаєте себе чоловіком і дружиною. У будь-якому разі, я, я сам, в ім’я анархічного Бога, вас одружую. І цього досить. Чудово! Чудово! Доне Ауґусто, від сьогодні цей дім — ваш дім.

— Від сьогодні?

— Ви маєте слушність, атож маєте. Цей дім, у якому я мешкаю, завжди належав вам, завжди належав усім моїм братам. Але від сьогодні... ви мене розумієте.

— Так, я розумію вас, дядьку.

У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Евхенія сказала:

— Тітка!

Щойно увійшовши до зали, донья Ермелінда вигукнула:

— Я все зрозуміла! То ви вже домовилися? Я знала, що цим закінчиться.

Ауґусто подумав: «Піддослідна жаба! І вони зловили мене всі разом».

— Ви, звичайно, залишитеся пообідати з нами, щоби відсвяткувати... — сказала донья Ермелінда.

— А куди мені діватися! — вихопилося в бідолашної піддослідної жаби.

Розділ двадцять сьомий

І тоді почалося для Ауґусто нове життя. Майже щодня він перебував у домі своєї нареченої й вивчав не психологію, а естетику.

А Росаріо? Росаріо більше не приходила в його дім. Наступного разу попрасований одяг принесла йому якась інша жінка. І він не наважився запитати, чому не прийшла Росаріо. Який сенс запитувати, якщо він і так це знав? І ця зневага — то була зневага, а не щось інше — майже тішила його, замість засмучувати. Гаразд, він усе надолужить із Евхенією. Але та й далі повторювала своє: «Обережно, прибери руки!» Здається, вона була створеною для чогось іншого.

Евхенія тримала його на суворому раціоні: дозволяла лише милуватися собою, розпалюючи його апетит. Одного разу він сказав їй:

— У мене з’явилося бажання написати вірші про твої очі.

— То напиши! — відповіла вона.

— Але для цього треба, — додав він, — аби ти трохи пограла на фортепіано. Дивлячись і слухаючи, як ти граєш на своєму професійному інструменті, я відчую більше натхнення.

— Але ж ти знаєш, Ауґусто, що відтоді, як завдяки твоїй щедрості я змогла відмовитися від своїх уроків, я більше не грала на фортепіано, і що я терпіти його не можу. Воно принесло мені стільки неприємностей!

— Не має значення, пограй на ньому, Евхеніє, пограй, щоб я написав свої вірші.

— Ну, гаразд, але тільки раз!

Евхенія сіла за фортепіано, й поки вона грала, Ауґусто написав такі рядки:

— Ну, як тобі моя поезія? — запитав Ауґусто відразу, як прочитав ці рядки.

— Які моя фортепіанна музика — дуже мало або й зовсім не музикальна. А оте «як кажуть»...

— Це, щоби надати віршу невимушеності...

— А оце «солодка Евхеніє» мені здається пустослів’ям.

— Як? Ти вважаєш себе пустослів’ям?

— Атож, у цих віршах так. І загалом, усе це здається мені дуже... дуже...

— Справді, чимось дуже близьким до рюману.

— А що таке рюман?

— Це термін, який ми з Віктором вигадали для власного вжитку.

— Але ти затям собі, Ауґусто, що в моєму домі не буде ніяких термінів, після того, як ми одружимося, зрозумів? Ні термінів, ні собак. Тому ти вже тепер подумай, куди ти подінеш свого Орфея...

— Але ж, Евхеніє, ради Бога! Ти ж знаєш, як я його знайшов, бідолашного! До того ж він мій повірник!.. Тільки йому я адресую всі свої монологи!..

— Коли ми одружимося, монологів у моєму домі також не буде. А тим більше собак!

— Побійся Бога, Евхеніє, навіть якщо в нас буде дитина...

— Якщо вона в нас буде...

— Звичайно, буде. Але навіть якщо не буде, то чому не тримати в домі собаку? Чому не тримати в домі собаку, про якого так справедливо кажуть, що він був би найкращим другом людини, якби мав гроші?..

— Ні, якби собака мав гроші, він не був би другом людини, я в цьому переконана. Бо він їй друг тільки тому, що грошей у нього нема.

Іншого дня Евхенія сказала Ауґусто.

— Послухай мене, Ауґусто, я маю сказати тобі одну серйозну річ, дуже серйозну, й дуже прошу тебе простити мені наперед, якщо те, що я тобі скажу...

— Ради Бога, Евхеніє, говори!

— Ти знаєш, я мала нареченого...

— Так, Маурісіо.

— Але ти не знаєш, що я мусила попрощатися з ним за його безсоромність.

— Я не хочу знати про це.

— Це робить тобі честь. Ну так-от: я мусила попрощатися з ним, бо він був ледачим і припустився безсоромності щодо мене, але...

— Він досі тебе переслідує?

— Досі!

— Ну, я йому покажу!

— Та ні, не про це йдеться. Він переслідує мене, але не з тими намірами, про які ти подумав, а з іншими.

— Якими ж?

— Не тривожся, Ауґусто, не тривожся. Бідолашний Маурісіо не кусається, а лише гавкає.

— Тоді роби те, про що каже арабське прислів’я: «Якщо ти зупинятимешся перед кожним собакою, що гавкатиме на тебе по дорозі, ти ніколи не дійдеш до її кінця». Не треба кидати в них камінням — просто не звертай уваги.

— Думаю, є кращий засіб.

— Який?

— Про всяк випадок класти до кишені окраєць черствого хліба й кидати його шматочками собакам, які на тебе гавкають, бо вони гавкають від голоду.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Бо тепер Маурісіо шукає собі якусь роботу чи якийсь спосіб прожити й каже, що дасть мені спокій, коли десь прилаштується, а як ні...

— А як ні?

— Погрожує переслідувати мене, щоби скомпрометувати...

— Безсоромник! Бандит!

— Не заводься. Я думаю, найкращий спосіб його позбутися — це знайти для нього роботу, яка дасть йому засоби до життя й буде максимально легкою. Мною керує також співчуття, бо він дуже тепер бідує і...

— Мабуть, ти маєш рацію, Евхеніє. І думаю, я зможу це залагодити. Завтра ж поговорю зі своїм другом і, мені здається, ми його прилаштуємо.

І він справді знайшов для Маурісіо роботу й домігся, щоби вона була досить далеко.

Розділ двадцять восьмий

Ауґусто скривився, коли одного ранку Лідувіна повідомила, що його чекає якийсь молодик, і з’ясувалося, що то Маурісіо. Він уже хотів відмовитися від розмови з ним, але його заінтригував чоловік, який одного часу був нареченим Евхенії і якого та, можливо, досі так чи інак любила; чоловік, який, можливо, мав із тією, яка мала стати дружиною Ауґусто, такі інтимні стосунки, яких цей останній досі не знав; чоловік, який... Було щось таке, що їх поєднувало.

— Я прийшов, сеньйоре, — смиренно почав Маурісіо, — подякувати вам за ту велику послугу, яку ви знайшли за можливе зробити мені за посередництва Евхенії...

— Вам немає за що дякувати мені, сеньйоре, і я сподіваюся, що в майбутньому ви дасте спокій жінці, яка незабаром стане моєю дружиною.

— Але я не набридав їй анітрохи.

— Я маю на кого послатися.

— Відтоді, як вона попрощалася зі мною, і добре зробила, що попрощалася, бо я не той чоловік, який їй потрібен, я намагався втішити себе, як міг, від цього нещастя й поставився з пошаною до її рішення. І якщо вона розповіла вам щось інше...

— Я прошу вас більше не згадувати про ту, яка має стати моєю дружиною, і тим більше не натякати, ніби вона бодай у чомусь відступила від істини. Утішайтеся, як зможете, і дайте нам спокій.

— Ви маєте слушність. Я дуже вдячний вам обом за ту послугу, яку ви мені зробили, знайшовши для мене те місце, яке ви для мене знайшли. Я служитиму на тій посаді й знайду собі якусь розраду. Зокрема, я вже подружився з однією дівчиною...

— А яке мені до цього діло, кабальєро?

— Бо мені здається, ви повинні її знати...

— Як? Звідки? Ви, певно, жартуєте?..

— Ні... ні... Це така собі Росаріо, яка працює в майстерні прасування і яка, мені здається, приносить вам замовлення.

Ауґусто зблід... «Чи він знає про все?» — запитав себе він, і це збентежило його ще більше, ніж попередня підозра про те, що цей чоловік знає про Евхенію те, чого він не знає. Але він швидко опанував себе й вигукнув:

— То ви прийшли до мене, щоби розповісти мені про це?

— Мені здається, — сказав Маурісіо, так ніби не чув його вигуку, — що нам, зневаженим, має бути дозволено втішити одне одного.

— Але що ви хочете цим сказати, чоловіче, що ви хочете цим сказати? — й Ауґусто подумав, чи такими сильними були його почуття до Росаріо, що він міг би задушити цього чоловіка.

— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто, не хвилюйтеся так! Я не хочу сказати нічого, крім того, що я сказав. Жінка, про яку ви не хочете, щоб я згадував, зневажила мене, прогнала мене, і я зустрів цю бідолашну дівчину, яку зневажив інший, і...

Ауґусто не міг далі стримуватися; він спочатку зблід, потім спалахнув, підвівся, схопив Маурісіо за обидві руки, підняв його й кинув на канапу, вельми туманно уявляючи, що він робить, так, ніби хотів схопити його за горло. Й тоді, опинившись на канапі, Маурісіо сказав йому з великою холоднокровністю:

— А зараз подивіться, доне Ауґусто, в мої зіниці, й ви побачите, яка ви дитина...

Бідолашний дон Ауґусто мав таке відчуття, ніби він розплавився. Принаймні вся сила витекла з його рук, кімната почала затягуватися туманом, очі вже нічого не бачили й він подумав: «Я бачу сон?» — а тоді побачив Маурісіо, який уже стояв на ногах перед ним і дивився на нього з лукавою посмішкою.

— О, доне Ауґусто, нічого не сталося, нічого не сталося! Даруйте мені цей спалах.... я навіть не знаю, що зі мною було... не уявляю собі І дякую, дякую, дякую, ще раз дякую! Дякую їй і вам! Прощайте!

Щойно Маурісіо пішов, як Ауґусто покликав Лідувіну.

— Скажи, Лідувіно, хто тут зі мною був?

— Молодик.

— На кого він був схожий?

— Вам справді треба, щоб я його описала?

— А справді тут хтось зі мною був?

— Сеньйорито!

— Ні... ні... присягнися мені, що тут був зі мною молодик і мав ті ознаки, які ти мені опишеш... високий, русявий, чи не так? Із вусами, більше повний, аніж худий, з орлиним носом... Він тут був?

— З вами все гаразд, доне Ауґусто?

— Це був не сон?

— Ми ж не заснули обоє?

— Ні-ні, нам не могло обом водночас приснитися одне й те саме. І якщо не одна людина щось бачила, то це не може бути сном.

— Та заспокойтеся ви вже! Це справді був той молодик, про якого ви говорите.

— І що він сказав, коли виходив?

— Коли він виходив, то зі мною не розмовляв... І я не бачила, як він виходив...

— А ти знаєш, хто він такий, Лідувіно?

— Так, знаю. Він був нареченим вашої...

— Так, годі. А тепер чий він наречений?

— Це було би знати надто багато про нього.

— Ви, жінки, знаєте дуже багато про те, чого вам не треба знати...

— Так, а натомість часто не знаємо того, що нам треба знати.

— Тоді, гаразд, скажи мені правду, Лідувіно. Ти не знаєш, із ким нині кохається цей... суб’єкт?

— Ні, але можу здогадатися.

— Як?

— З того, що ви говорите.

— Ну, то гаразд, поклич тепер Домінґо.

— Навіщо?

— Щоб з’ясувати, чи я досі сплю, чи ні й чи ти справді Лідувіна, його дружина, чи...

— А якщо Домінґо також спить і бачить сон? Але я думаю, є ліпший спосіб.

— Який?

— Нехай прийде Орфей.

— Ти маєш рацію. Цей не спить і снів не бачить!

Незабаром після того, як вийшла Лідувіна, увійшов пес.

«Підійди-но сюди, Орфею, — сказав його господар, — підійди! Бідолаха! Як мало днів тобі залишилося жити зі мною! Вона не хоче мати тебе в домі. І куди я тебе прожену? Що з тобою станеться без мене? Ти можеш навіть померти, я знаю! Лише собака здатний померти, коли його розлучать із господарем. А я був більше, ніж твоїм господарем, я був твоїм батьком, твоїм богом! Вона не хоче мати тебе в домі; тебе заберуть од мене! Невже ти, символ вірності, заважатимеш їй у домі? Хто його знає... Можливо, собака розуміє найпотаємніші думки людей, із якими живе, хоч і мовчить... А я мушу одружитися, не маю іншої ради, як одружитися... Бо якщо я не одружуся, то ніколи не вийду зі сну. Я повинен прокинутися.

Але чого ти так дивишся на мене, Орфею? Здається, що ти плачеш без сліз!.. Може, ти хочеш щось мені сказати? Я бачу: ти страждаєш тому, що не наділений даром слова. Я надто поквапно вирішив, що ти не бачиш снів. А ти бачиш мене уві сні, Орфею. Хіба люди є людьми не тому, що існують собаки, коти, коні, бики й вівці — тварини всякого різновиду, а надто домашні? Якби не було домашніх тварин, на яких можна перекласти тягар тваринності життя, хіба людина прийшла б до людськості? Якби людина не приручила коня, хіба половина нашого родоводу не їздила б верхи на другій половині? Атож, саме вам ми завдячуємо цивілізацією. І жінкам. Бо хіба жінка — це не ще одна одомашнена тварина? І якби не було жінок, то чи були б чоловіки чоловіками? Ох, Орфею, скоро прийде та, що вижене тебе з дому!»

І він пригорнув його до грудей, і собака, який, здавалося й справді плакав, почав лизати йому бороду.

Розділ двадцять дев’ятий

Усе вже було приготовлено до весілля. Ауґусто хотів, аби воно було стриманим і скромним, але вона, його майбутня дружина, ніби віддавала перевагу чомусь більш пишному й шумному.

В міру того, як наближалася ця дата, наречений палко домагався, щоб йому були дозволені певні вольнощі й поблажки, проте вона, Евхенія, поводилася ще стриманіше.

— Але ж за кілька днів ми належатимемо одне одному, Евхеніє!

— Саме тому. Треба, щоби ми вже почали шанувати один одного.

— Шанувати... Шанувати... Пошана виключає пестощі.

— Це тобі так здається... Чоловік завжди залишається чоловіком!

Й Ауґусто помічав у ній щось дивне, щось силуване. Кілька разів йому здалося, ніби вона уникає його поглядів. І він пригадував свою матір, свою бідолашну матір, і те, як вона мріяла, щоб її син добре одружився. І тепер, коли все наближалася дата його одруження з Евхенією, йому все більше боліло те, що Маурісіо забрав у нього Росаріо, як він сам йому розповів. Він відчував ревнощі, ревнощі шалені і лють на себе за те, що втратив таку нагоду і так зганьбив себе перед дівчиною. «Тепер вони сміються обоє з мене, — казав собі він, — а він особливо, тому що накинув мені Евхенію й забрав у мене Росаріо». І не раз у нього з’являлося шалене бажання скасувати свою домовленість із Евхенією й повернутися до Росаріо, відбивши її в Маурісіо.

— А що сталося з тією дівчиною, з Росаріо? — запитала його Евхенія за кілька днів до весілля.

— Навіщо ти нагадуєш мені про неї?

— Ну, якщо тобі не хочеться згадувати про неї, то можеш не відповідати.

— Ні... ні... але...

— Адже одного разу вона урвала наше побачення... Ти не довідувався про неї? — і подивилася на нього поглядом, який пронизує наскрізь.

— Ні-ні, я не довідувався про неї.

— Хто тепер підкоряє її або вже підкорив на цю годину? — і, відвівши погляд від Ауґусто, втупила його кудись у далечінь.

Крізь свідомість нареченого табуном пробігли дивні передчуття. «Видається, вона щось знає», — сказав він собі, а тоді голосно запитав:

— Тобі щось відомо?

— Мені? — запитала вона, вдаючи байдужість, і знову перевівши погляд на нього.

Між двома витала тінь таємниці.

— Я думала, ти про неї забув...

— Але чому з такою наполегливістю ти мені нагадуєш про цю... дівчину?

— Звідки я знаю... Бо, якщо ми змінимо тему розмови, то мені цікаво, що відбувається з чоловіком, коли хтось інший викрадає в нього жінку, яку він хотів мати своєю, й забирає її собі?

Ауґусто бухнула до голови кров, коли він про це почув. Йому захотілося вибігти звідси, податися на пошуки Росаріо, здобути її, повернутися з нею до Евхенії і сказати їй: «Ось вона, вона належить мені, а не твоєму Маурісіо!»

Залишалося три дні до весілля. Ауґусто вийшов із дому нареченої замисленим. Уночі він майже не міг спати.

А наступного ранку, щойно прокинувся, до його кімнати увійшла Лідувіна.

— Ось лист для вас, сеньйорито. Його щойно принесли. Мені здається, він від сеньйорити Евхенії...

— Лист? Від неї? Від неї лист? Залиш його тут і йди геть!

Лідувіна вийшла. Ауґусто почав тремтіти. Дивна тривога опанувала його серце. Він згадав про Росаріо, потім про Маурісіо. Але не хотів доторкатися до листа. Він із жахом дивився на конверт. Підвівся з ліжка, вмився, одягся, попросив сніданок, відразу проковтнувши його. «Ні-ні, я не хочу читати його тут», — сказав він собі. Вийшов із дому, пішов до найближчої церкви, і там, серед багатьох парафіян, що слухали Месу, відкрив листа. «Тут я зможу стримати себе, — сказав собі він, — бо я не знаю, що мені скаже серце». А в листі мовилося:

Ауґусто впав на лаву, приголомшений і розбитий. За короткий час упав навколішки і почав молитися.

Коли він вийшов із церкви, йому здавалося, що він був спокійним, але то був жахливий спокій, від якого його обличчя пашіло жаром. Він попрямував до будинку Евхенії, де знайшов нещасних дядька й тітку, опанованих жахом. Племінниця листом попередила їх про свій намір і ще вчора ввечері покинула дім. Парочка сіла на потяг, який відходив уночі, незабаром після останнього побачення Ауґусто зі своєю нареченою.

— І що ми робитимемо тепер? — запитала донья Ермелінда.

— А що ми можемо зробити, крім як змиритися, — відповів Ауґусто.

— Це вчинок негідний, — вигукнув дон Фермін. — Такі речі не можна залишити без належного покарання!

— І це ви, доне Ферміне, ви анархіст?..

— А як я можу подивитись на цю подію? Так не роблять. Не можна так обманювати чоловіка!

— Іншого вона не обманула! — холодно зауважив Ауґусто й після того, як це сказав, вжахнувся тій холодності, з якою прозвучали його слова.

— Але вона його обмане... обмане... не сумнівайтеся!

Ауґусто відчув диявольську втіху, подумавши про те, що Евхенія, зрештою, одурить і Маурісіо. «Але вже не зі мною», — промовив він дуже тихо, так що майже сам не почув себе самого.

— Гаразд, сеньйори, я оплакую те, що сталося, висловлюю вам співчуття за таку небогу, але мені час йти.

— Ви ж розумієте, доне Ауґусто, що ми... — почала донья Ермелінда.

— Я розумію! Розумію... Але...

Це не могло тривати далі. Ауґусто, промовивши ще кілька коротких слів, вийшов.

Він був нажаханий собою і тим, що відбулося, чи, власне, тим, що не відбулося. Холодність, принаймні зовнішня, з якою він прийняв удар щонайбільшого знущання, цей його спокій навіяли йому сумнів щодо власного існування. «Якби я був таким самим чоловіком, як інші, — казав собі він, — якби я мав серце; якби принаймні був чоловіком; якби існував насправді, чи міг би я прийняти з таким спокоєм те, що зі мною трапилося?» І почав, сам не усвідомлюючи того, що робить, обмацувати себе й навіть ущипнув себе, щоби перевірити, чи відчуває біль.

Несподівано він відчув, як хтось смикає його за холошу штанів. То був Орфей, який вийшов йому назустріч, аби утішити його. Побачивши Орфея, він відчув — дивна річ! — велику радість, узяв його на руки й сказав: «Радій, мій Орфею, радій! Радіймо обидва! Тебе вже не виженуть із дому, не заберуть від мене — нас не розлучать! Ми існуватимемо разом у житті й у смерті. Немає такого зла, яке не приводить до добра, хоч би яким великим було зло і хоч би яким маленьким добро, або навпаки. Ти залишився вірним мені, мій Орфею, ти залишишся мені вірним. Я вже передчуваю, що іноді ти бігатимеш на пошуки своєї сучки, але через неї ти не покинеш дім і не покинеш мене; ти завжди будеш мені вірним. І щоби тобі ніколи не довелося йти з дому, я принесу тобі сучку прямо в дім, обіцяю, що я тобі її принесу. А сьогодні ти умисне вийшов мені назустріч, аби утішити мене в моєму горі, яке ти відчув, чи зустрівся зі мною, повертаючись із відвідин своєї сучки? Хай би там як, але ти мені вірний, ми з тобою завжди будемо разом, і ніхто не вижене тебе з мого дому, ніхто не розлучить нас».

Він увійшов у свій дім, і як тільки побачив себе в ньому самотнім, у його душі заклекотіла буря, що, здавалося, там притихла. Його поглинуло почуття, в якому перемішалися смуток, ревнощі, лють, страх, ненависть, любов, співчуття, зневага, а передусім сором, величезний сором і жахливе усвідомлення того безглуздого становища, в якому він опинився.

— Вона мене вбила! — сказав він Лідувіні.

— Хто?

— Вона.

І замкнувся у своїй кімнаті. І разом з образами Евхенії й Маурісіо виник перед його духом і образ Росаріо, що також посміялася з нього. І згадав він про свою матір. Упав на ліжко, вчепився зубами в подушку й не зміг сказати собі нічого конкретного, монолог його занімів, він відчув, наче душа йому висохла, й ударився в плач. І плакав, плакав, плакав. І думка його розпливлася в потоці сліз цього мовчазного плачу.

Розділ тридцятий

Коли Віктор увійшов до Аугусто, той сидів, забившись у куток канапи, й дивився в підлогу.

— Що з тобою? — запитав він, поклавши руку йому на плече.

— І ти ще мене запитуєш? Хіба не знаєш, що зі мною сталося?

— Знаю, що з тобою сталося ззовні, тобто, що вчинила тобі вона; але я не знаю, що з тобою відбувається всередині, тобто я не знаю, чому ти перебуваєш у такій позі...

— Це здається неможливим!

— Їй втратив кохання, так би мовити а. Але ти ж не втратив b або с, або х, або будь-яку свою іншу цінність із числа тих п, які ти маєш?

— Мені зовсім не до жартів, як ти міг би зрозуміти.

— Навпаки, ситуація в тебе вельми сприятлива для жартів.

— Мені болить не те, що я втратив кохання, а те, що з мене поглузували, поглузували, поглузували! З мене поглузували, поглумилися, мене поставили в ідіотське становище. Вони хотіли показати... Що вони, власне, хотіли показати?.. Що мене немає, що я не існую.

— Яке щастя!

— Не глузуй із мене хоч ти, Вікторе.

— А чом би мені й не поглузувати з тебе? Адже ти великий експериментатор; ти хотів поекспериментувати з піддослідною жабою, а вона сама зробила тебе жабою. Отже, стрибай у калюжу, квакай там і живи!

— Я ще раз тебе прошу...

— Щоб я не жартував, так? Але я все одно жартуватиму. Жарт винайдено саме для таких ситуацій.

— Він у тебе надто гострий і ядучий.

— І треба, щоби він був ядучим. Щоб усе змішував. Змішував насамперед, змішував геть усе. Змішував сновидіння з неспанням, вигадку з реальністю, правду з брехнею; змішував усе в один туман. Жарт, який не є ядучим і нічого не змішує, ні для чого не потрібен. Дитина сміється у трагедії; старий плаче в комедії. Ти хотів добути собі жабу для експериментів, тебе самого зробили жабою. Отже, змирися з цим і дивись на себе як на жабу.

— Що ти хочеш сказати цим?

— Експериментуй над собою.

— Я накладу на себе руки.

— Я ані не відмовлятиму тебе від такого рішення, ані не заохочуватиму до нього. Воно можливе, як один із варіантів виходу, проте не найкращий.

— Тоді я знайду їх і вб’ю обох.

— Убивати лише для того, щоб убивати, — безумство. Така дія допомагає звільнитися від ненависті, але вона руйнує душу. Бо не один скривджений виливав так свою лють, а потім відчував жаль і навіть любов до жертви, після того, як задовольняв свою ненависть до неї. Погана дія визволяє від поганого почуття. Бо закон створює гріх.

— І що ж мені робити?

— Ти, певно, чув, що в цьому світі або ти пожираєш, або тебе пожирають...

— Ні, або ти глузуєш, або з тебе глузують.

— Ні, є ще й третій варіант, а саме: пожирати самого себе, глузувати із себе самого. Пожирай себе! Той, хто пожирає, тішиться, але пам’ятає, що його задоволення рано чи пізно скінчиться, і стає песимістом; той, кого пожирають, страждає, але сподівається, що рано чи пізно його страждання закінчаться, і стає оптимістом. Пожирай самого себе, й оскільки втіха від пожирання змішається з болем від того, що тебе пожирають, і нейтралізує його, ти досягнеш досконалої рівноваги духу — атараксії; ти перетворишся на спектакль для себе самого.

— І це ти, Вікторе, приходиш до мене з цими пропозиціями?

— Авжеж, я, Ауґусто, а хто ж іще?

— Бо колись ти не думав у такій манері... такій ядучій.

— Бо тоді я не був батьком.

— А що означає бути батьком?..

— Батьківство для того, хто не втратив здорового глузду й не є дурнем, розбуджує найжахливіше почуття, яке є в людині, — почуття відповідальності! Я передаю своєму синові вічну спадщину людства. Якщо надто багато думати про таємницю батьківства, то це призводить до божевілля. І якщо більшість батьків не божеволіють, то тільки тому, що вони придуркуваті... або не є батьками. Тож радій, Ауґусто, що ти уникнув одруження, а отже, й безпосередньої можливості стати батьком. Я раджу тобі все ж таки одружитися... але не ставати батьком. Одруження — це експеримент... психологічний; батьківство... патологічний.

— Але ж я став батьком, Вікторе.

— Як? Хто зробив тебе батьком?

— Так, я став батьком самому собі. І думаю, що з цим я народився по-справжньому. І для того, щоби страждати, щоби померти.

— Атож, друге народження, народження справжнє — це народитися для болю, спричинюваного безперервним усвідомленням смерті, усвідомленням того, що ми завжди помираємо. Але якщо ти зробив батьком себе самого, то ти зробив сином себе самого теж.

— Здається неможливим, Вікторе, здається неможливим, що після того, як зі мною сталося те, що сталося, після того, що вона зі мною вчинила, я ще спроможний спокійно вислуховувати ці витончені роздумування, цю гру понять, ці моторошні жарти, й навіть гірше.

— А що гірше?

— Що вони мене розважають. Я сердитий на самого себе!

— Це комедія, Ауґусто, комедія, яку ми показуємо самим собі, у своєму внутрішньому театрі, на підмостках свідомості, будучи водночас і акторами, і глядачами. А на сцені болю ми демонструємо біль, і нам здається дисгармонією, якщо раптом у нас тоді виникає бажання сміятися. А таке бажання в нас найбільше виникає саме тоді. Комедія, комедія болю!

— А якщо комедія болю спонукає людину накласти на себе руки?

— Комедія самогубства!

— І вона справді помирає?

— Теж комедія!

— Реальна, справжня, відчутна?

— А хто тобі сказав, що комедія не реальна й не справжня, й не відчутна?

— Отже?

— Все одне й те саме: треба змішувати, Ауґусто, треба все змішувати. І той, хто не змішує, помиляється.

— І той, хто змішує, теж.

— Можливо.

— Тобто?

— Тобто треба базікати, мудрувати, гратися зі словами та виразами... марнувати час!

— Більшість людей справді його марнують!

— І ти також! Ти коли-небудь був таким цікавим для себе у своїх очах, як тепер? Як людина може знати, що вона має той або той орган, якщо він у неї не болить?

— Гаразд, то що ж усе-таки мені робити?

— Робити!.. Робити!.. Робити!.. Та ти вже почуваєш себе персонажем драми або роману! Погодьмося бути персонажами... рюману! Робити!.. Робити!.. Робити!.. Тобі здається, ми робимо мало, тому що базікаємо так багато? Це в тебе манія діяльності, а висловлюючись точніше, — пантоміми. Кажуть, у драмі багато чого відбувається, коли актори можуть робити багато жестів, робити великі кроки, зображувати дуелі і стрибати... пантоміма! Пантоміма! Пантоміма! Іноді кажуть, вони забагато говорять. Так, ніби говоріння — це не діяльність. На початку було Слово, й через Слово все було зроблено. Якщо, наприклад, тепер який-небудь... рюманіст, заховавшись за оцією шафою, застенографує все, що ми тут говоримо, то читачі матимуть усі підстави сказати, що тут нічого не відбувалося, а проте...

— О, якби вони могли побачити мене всередині, Вікторе, я тебе запевняю, вони так би не сказали!

— Усередині? Усередині кого? Тебе? Мене? Ми не маємо середини. Коли кажуть, що тут нічого не відбувається, то це тоді, коли вони можуть бачити всередині самих себе, всередині тих, хто читає. Душа персонажа драми, роману або рюману не має всередині нічого такого, чого немає всередині її...

— Атож, автора.

— Ні, читача.

— Але я запевняю тебе, Вікторе...

— Нічого не запевняй і пожирай себе. Тут ти не помилишся.

— Я пожираю себе, я пожираю. Я почав, Вікторе, як тінь, як художня вигадка; протягом років я блукав, наче привид, наче створіння з туману, не вірячи у власне існування, уявляючи себе фантастичним персонажем, створінням, яке винайшов таємничий геній, щоб утішати або розважати себе; але тепер, після того, що мені було зроблено, після цієї насмішки, тепер так, тепер я себе відчуваю, тепер я себе обмацую, тепер я не сумніваюся у своєму реальному існуванні!

— Комедія! Комедія! Комедія!

— Що ти хочеш сказати?

— Атож, у комедії вважає себе царем той, хто виконує його роль.

— Але що ти все-таки мені пропонуєш після всієї цієї балаканини?

— Відверни свою увагу. А крім того, як я тобі вже сказав, якщо прихований тут рюманіст підслуховує нас тепер і занотовує наші слова, щоби записати їх одного дня, читач рюману бодай на коротку мить сам засумнівається у власній об’ємній реальності й уявить себе не більше, як персонажем рюману, подібно до нас.

— І навіщо він це зробить?

— Аби визволити себе.

— Атож, я чув, як говорять про мистецтво: воно визволяє найбільше тоді, коли примушує людину забувати, що вона існує. Люди часто поринають у читання художньої літератури, щоби відвернути свою увагу від себе самих, щоби забути про свій клопіт і свої проблеми...

— Ні, мистецтво найбільше визволяє тоді, коли примушує людину сумніватися в тому, що вона існує.

— А як це існувати?

— Бачиш? Ти вже виліковуєшся; уже починаєш себе пожирати. Ознакою цього є запитання: «Бути чи не бути?» — яке поставив Гамлет, один із тих, які винайшли Шекспіра.

— А мені Вікторе, це «бути чи не бути» завжди здавалося урочистою порожньою фразою.

— Фрази, чим вони глибші, тим здаються пустішими. Немає глибшої глибини, ніж глибина бездонного колодязя.

— Що тобі здається найближчим до істини?

— Ну... мабуть... слова Декарта: «Я мислю, отже, існую».

— Ні, твердження: «А дорівнює А».

— Але ж це — ніщо!

— А проте, воно найближче до істини, бо воно ніщо. А от щодо тієї порожньої фрази Декарта — ти справді віриш у її неспростовність?

— Ще б пак!..

— То ти думаєш, Декарт це сказав?

— Так!

— Неправда. Бо позаяк Декарт був лише створінням художньої вигадки, винаходом історії, то... він ані не існував... ані не мислив...

— І хто це сказав?

— Ніхто цього не казав. Воно само за себе каже.

— У такому разі, той, хто був і думав, то була сама думка?

— Звичайно! І зверни увагу на те, це однаково, що сказати: бути — це мислити, і той, хто не мислить, того нема.

— Очевидно, що так!

— Тому не мисли, Ауґусто, не мисли. А якщо ти не зможеш не мислити, тоді..

— І що тоді?

— Пожирай себе!

— Тобто заподіяти собі смерть?

— У це я не маю наміру втручатися. Прощавай!

І Віктор пішов, залишивши Ауґусто розгубленим і збитим із пантелику у своїх роздумах.

Розділ тридцять перший

Ця буря в душі Ауґусто закінчилася воістину жахливим штилем — рішенням убити себе. Він хотів прибрати себе зі світу, адже саме він, а не хтось інший, був джерелом своїх нещасть. Але перш ніж здійснити свій намір, як потопельникові, що хапається за гнилу дошку, йому спало на думку порадитися зі мною, автором усієї цієї розповіді. На той час Ауґусто прочитав мій нарис, де, хоч і мимохідь, я писав про самогубство, і на нього той нарис, здається, справив таке враження, як і інші мої твори, які він прочитав, що він не захотів покинути цей світ, спочатку не познайомившись і не поговоривши зі мною. Тож він приїхав сюди, до Саламанки, де я живу вже понад двадцять років, аби мене відвідати.

Коли мене повідомили про його візит, я загадково усміхнувся й попросив провести його до мого кабінету-бібліотеки. Він увійшов у нього, як привид, подивився на мій олійний портрет, який висить там над книжками моєї бібліотеки, і на моє запрошення сів переді мною.

Він заговорив зі мною про мої літературні твори більш або менш філософського змісту, показавши, що знає їх досить добре, й це — звичайно ж! — мене потішило, а потім почав розповідати про своє життя та свої нещастя. Я урвав його, сказавши, щоби він скоротив розповідь, бо про знегоди його життя мені було відомо не менше, ніж йому, й щоби довести це, розповів про деякі інтимні подробиці, які він вважав найпотаємнішими. Він подивився на мене поглядом, у якому був справжній жах, — так дивляться на щось неймовірне; я помітив, що колір і риси обличчя в нього змінилися, й він майже тремтів. Я його зачаровував.

— У це годі повірити, — повторював він, — у це годі повірити. Я ніколи б у це не повірив, якби не зустрівся з вами... Не знаю навіть розбуджений я чи сплю...

— Ви й не розбуджений, і не спите, — сказав я йому.

— Я не можу цього пояснити... не можу пояснити, — додав він. — Та позаяк ви, здається, знаєте про мене не менше, ніж я сам, то, можливо, ви знаєте й про мій намір...

— Так, — сказав я, — ти, — і я промовив це ти надзвичайно авторитетним тоном, — пригнічений своїми нещастями, виплекав диявольську ідею накласти на себе руки, але спочатку, під впливом чогось прочитаного в одному з моїх останніх есеїв, приїхав порадитися зі мною.

Бідолаха затремтів, як ртуть, дивлячись на мене поглядом одержимого. Він спробував підвестися на ноги — певно, щоб утекти від мене, — але не зміг. У нього не залишилося сил.

— Ні-ні, не рухайся! — наказав йому я.

— Річ у тому... річ у тому... — пробелькотів він.

— Річ у тому, що ти неспроможний накласти на себе руки, хоч ти цього й хочеш.

— Чому? — вигукнув він, зрозумівши, що я не підтримую його намір.

— Бо щоби заподіяти собі смерть, треба мати що? — запитав я.

— Треба мати мужність, — відповів мені він.

— Ні, — заперечив я. — Для цього треба бути живим!

— Звичайно!

— А ти неживий!

— Чому це я неживий? Хіба я помер? — і не усвідомлюючи, що робить, почав обмацувати себе.

— Ні, чоловіче, ні! — відповів я йому. — Раніше я тобі сказав, що ти й не розбуджений, і не спиш, а зараз я тобі скажу, що ти ні мертвий, ні живий.

— Ради Бога, поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі! Благаю вас, поясніть! — із жахом у голосі попросив він. — Бо цього вечора я бачу й чую такі речі, що боюся збожеволіти.

— Гаразд, я тобі поясню. Істина в тому, мій дорогий Ауґусто, — сказав я йому своїм найлагіднішим голосом, — що ти не можеш убити себе, бо ти не живий, але ти й не мертвий, бо ти не існуєш...

— Як це я не існую? — вигукнув він.

— Ні-ні, ти існуєш не більше, ніж існує створіння художньої вигадки; ти є чимось не більшим, аніж продуктом моєї фантазії і фантазії тих моїх читачів, що читають написану оповідь про твої вигадані пригоди та поневіряння; ти не більше, як персонаж роману або рюману, або як ти захочеш його назвати. Ти знаєш, як його назвати, бо це твоя таємниця.

Почувши це, сердега впродовж кількох хвилин дивився на мене одним із тих проникливих поглядів, які, здається, виходять за межі погляду й летять кудись далі, потім якусь мить дивився на мій зроблений олійними фарбами портрет, що висить над моїми книжками, колір повернувся до його обличчя, його дихання стало розміреним, він знову заспокоївся, опанував себе, обпер лікті на столик, який присунув до мене й, обхопивши обличчя долонями й дивлячись на мене з усмішкою в очах, сказав, повільно артикулюючи кожне слово:

— Подивіться на себе уважно, доне Міґелю... чи не помиляєтеся ви, й чи не відбувається все якраз навпаки тому, що ви собі уявляєте й про що мені кажете?

— А що означає відбуватися навпаки? — запитав я в нього, стривожений тим, що він подає ознаки власного життя.

— А чи не може бути, мій любий доне Міґелю, — почав пояснювати мені він, — що ви, а не я, є створінням художньої вигадки, тим, хто не існує в реальності: ні живим, ні мертвим?.. Не може бути так, що ви лише привід для того, щоби моя історія дійшла до світу?..

— Цього тільки бракувало! — вигукнув я, дещо збитий із пантелику.

— Не хвилюйтеся так, сеньйоре де Унамуно, — відповів мені він. — Зберігайте спокій. Ви висловили сумнів у моєму існуванні...

— Не сумнів, — урвав його я, — а цілковиту впевненість у тому, що ти не існуєш поза межами моєї художньої творчості.

— Гаразд, у такому разі нехай вас так дуже не бентежить, що я також сумніваюся у вашому існуванні й зовсім не сумніваюся у власному. Я спробую нагадати вам дещо: хіба то не ви навіть не раз, а кілька разів стверджували, що Дон Кіхот і Санчо не тільки так само реальні, а й набагато реальніші, ніж Сервантес?

— Не можу це заперечувати, але я хотів сказати...

— Гаразд, облишмо ці балачки й перейдімо до іншої теми. Коли чоловікові, сплячому й нерухомому в ліжку, щось сниться, то що існує більше: він як та свідомість, що бачить сон, чи його сон?

— А якщо він бачить власне існування уві сні? — відповів йому я.

— У такому випадку, друже доне Міґелю, я запитаю вас: у який спосіб він існує — як той, хто бачить сон, чи як той, хто приснився собі самому? А потім подумайте, наскільки визнання того, що ви дискутуєте зі мною, сприяє визнанню мого незалежного існування.

— Ні, це аж ніяк ні, — жваво я йому заперечив. — Я відчуваю потребу в дискусії, без дискусії й без суперечок я не уявляю собі життя, й коли переді мною нема людини, яка би дискутувала зі мною й мені заперечувала, я вигадую в собі того, хто б це робив. Мої монологи — це діалоги.

— Тож, мабуть, діалоги, які ви складаєте, не більше, ніж монологи.

— Можливо. Але я кажу тобі й повторюю, що поза мною ти не існуєш...

— А я знову повертаю вас до думки, що це ви не існуєте поза мною та іншими персонажами, яких ви, як вам здається, створили. Я переконаний, що мою думку підтримали б і дон Авіто Карраскаль, і великий дон Фульхенсіо...

— Не вигадуй...

— Гаразд, я не дражнитиму вас далі. Повернімося до того, чому ви заперечуєте можливість мого самогубства?

— Бо я вважаю, що ти існуєш тільки в моїй фантазії, тому повторюю: тобі дозволено робити тільки те, що мені хочеться, а позаяк мені тепер не хочеться, щоби ти йшов із життя, то ти руки на себе не накладеш. Усе буде так, як я сказав!

— Оце ваше «мені не хочеться», сеньйоре де Унамуно, звучить дуже по-іспанськи, але й дуже негарно. Але навіть якби я погодився з вашою дивною теорією про те, що я не існую насправді, а ви існуєте; з тим, що я тільки створіння художньої вигадки, продукт вашої романної або рюманної фантазії, навіть тоді, я не мушу підкорятися тому, що ви називаєте своїм хотінням, своєю примхою. Навіть ті, кого називають створіннями художньої вигадки, мають свою внутрішню логіку.

— Атож, я знаю цю пісню.

— І справді. Ані прозаїк, ані драматург не можуть вимагати абсолютно все, що їм заманеться від того персонажа, якого вони створюють; створіння художньої вигадки, за реальними законами мистецтва, можуть поводитися так, як жоден із читачів від них не очікує...

— Персонаж із роману, можливо...

— Отже?

— Але персонаж із рюману...

— Облишмо ці комедії, які ображають мене й завдають справжнього болю. Я існую сам собою, існую таким, яким себе уявляю, існую тому, що ви обдарували мене існуванням згідно зі своїми власними уявленнями, я маю свій характер, свій спосіб буття, свою внутрішню логіку, й ця логіка вимагає, щоб я заподіяв собі смерть.

— Це ти так вважаєш, але ти помиляєшся!

— Чому це я помиляюся? У чому я помиляюся? Покажіть мені, де саме я припускаюся помилки. Оскільки найважча наука, що існує на світі, — це пізнати самого себе, то цілком можливо, що я справді помилився й самогубство не найлогічніший вихід із моїх жахливих пригод, але тоді ви повинні довести мені це. Бо якщо, друже доне Міґелю, надзвичайно важким уявляється пізнання себе самого, то є ще один різновид пізнання, який здається мені не менш важким...

— Який же це різновид? — запитав я.

Він подивився на мене із загадковою й лукавою усмішкою і повільно промовив:

— Бо ще важчим для людини, ніж пізнати саму себе, є той випадок, коли автор художньої прози або драматург намагається добре пізнати тих персонажів, яких вигадує, або переконує себе в тому, що він їх вигадав...

Мене почали тривожити ці випади Ауґусто, і я потроху втрачав терпець.

— І я наполягаю, — докинув він, — що хоч ви й обдарували мене існуванням, хай навіть воно фіктивне, ви не можете просто так і лише тому, що так вам хочеться, як-то кажуть, перешкодити мені заподіяти собі смерть.

— Гаразд! Годі! Годі! — вигукнув я, вдаривши кулаком по столику. — Замовкни! Не хочу більше чути таких безцеремонних висловлювань! Та ще й від свого власного творіння! А що ти мені вже набрид, і я не знаю, що з тобою робити, то я негайно вирішую не тобі дозволити заподіяти собі смерть, а вбити тебе самому. Тож помри, й помри дуже швидко! Помри негайно!

— Як? — вигукнув Ауґусто, підстрибуючи на своєму стільці. — То ви хочете, щоб я помер, хочете заподіяти мені смерть, убити мене?

— Так, я хочу, щоби ти помер!

— А я цього не хочу! Не хочу! Не хочу! — заволав він.

— Он як! — сказав я, дивлячись на нього з жалем і гнівом. — Чому ж тоді ти сам хотів убити себе, а тепер не хочеш, аби я тебе вбив? Чому хотів попрощатися з життям, а не хочеш, аби я його в тебе забрав?

— Бо це не одне й те саме...

— І справді, я чув про подібні випадки. Чув про одного чоловіка, який вийшов уночі на вулицю, озброєний револьвером, аби застрелити себе, але на нього напали грабіжники, він почав захищатися, одного з них убив, інші розбіглися, й, побачивши, що він купив собі життя коштом життя іншої людини, він відмовився від свого наміру.

— Тут усе зрозуміло, — зауважив Ауґусто. — Той чоловік хотів забрати в когось життя, убити людину, а що він убив когось іншого, то навіщо йому було вбивати себе? Більшість самогубств відбуваються через бажання вбити когось: люди вбивають самих себе, бо їм бракує мужності вбити когось іншого...

— Он як, Ауґусто, я розумію тебе, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що якби ти знайшов у собі мужність убити Евхенію або Маурісіо, або обох, то не думав би про те, щоб убити себе самого, хіба не так?

— Якщо я й хотів убити когось іншого, то... не їх.

— А кого ж?

— Вас! — І він подивився мені у вічі.

— Чому? — вигукнув я, підхоплюючись на ноги. — Чому? Звідки у твоїй уяві виникло бажання вбити мене? Ти? Хочеш убити мене?

— Сядьте і заспокойтеся. Невже ви думаєте, друже доне Міґелю, що це було б першим випадком, коли створіння художньої вигадки, як ви мене називаєте, убило б того, хто вважав, що дав йому... фіктивне буття?

— Ну, це вже занадто, — сказав я, міряючи кроками свій кабінет, — це виходить за будь-які рамки пристойності. Таке просто не може відбутися, хіба що...

— Хіба що в рюманах, — сказав він із глузливою посмішкою.

— Гаразд! Годі! Годі! Годі! Я не можу далі таке терпіти! Ти мені даєш консультації, ти, ти! Починаєш із того, що сумніваєшся в моєму існуванні, потім відмовляєш мені у праві робити з тобою все, що мені захочеться, атож, усе, що мені захочеться, усе, що виникне в моїй...

— Не будьте таким іспанцем, доне Міґелю...

— Ти ще й у цьому дорікаєш мені, йолопе! Бо я й справді іспанець, іспанець за своїм народженням, за освітою, за тілом, за духом, за мовою і навіть за професією та роботою; я іспанець за всіма можливими ознаками, й іспанізм — моя релігія, і небо, в яке я вірю, — це небесна й вічна Іспанія, і мій Бог — це іспанський Бог, Бог Нашого Господа Дон Кіхота, Бог, який думає по-іспанськи й по-іспанськи каже: «Хай буде світло», — і його Слово було Словом іспанським!..

— Ну то й що? — урвав він потік моєї мови, повертаючи мене до реальності.

— І в тебе ще й виникла думка вбити мене. Убити мене? Мене? Мене хочеш убити ти? Щоб я помер од рук одного зі своїх творінь? Я більше не хочу терпіти тебе. І щоби покарати тебе за зухвалість і ці згубні, екстравагантні, анархічні доктрини, з якими ти до мене прийшов, я вирішив, що ти мусиш померти. Коли ти повернешся до себе додому, ти помреш. Ти помреш, я кажу тобі, ти помреш!

— Але Бога ради!.. — вигукнув Ауґусто тепер уже благальним голосом, тремтячий і блідий.

— Немає Бога, який би тобі допоміг. Ти помреш!

— Але я хочу жити, доне Міґелю, хочу жити, хочу жити...

— Ти хіба не хотів убити себе?

— О, якщо йдеться тільки про це, то я присягаюся вам, сеньйоре де Унамуно, що не вб’ю себе, що не покину цього життя, яким обдарував мене Бог або ви, присягаюся вам... Тепер, коли ви захотіли вбити мене, я хочу жити, жити, жити...

— Навіть таким життям?

— Атож, таким, яким воно буде. Я хочу жити, навіть якщо з мене глузуватимуть знову, навіть якщо інша Евхенія й інший Маурісіо пошматують мені серце. Хочу жити, жити, жити...

— Цього вже не може бути, не може бути...

— Хочу жити, жити... І бути собою, собою...

— Але ж ти не можеш бути кимось іншим, ніж я хочу, щоби ти був...

— Я хочу бути собою! Хочу жити! — і сльози почулися в його голосі.

— Це неможливо... Це неможливо...

— Я благаю вас, доне Міґелю, вашими дітьми, вашою дружиною, усім, що ви любите... Уявіть собі, що ви перестали бути собою... що ви помираєте...

Він упав переді мною навколішки, вигукуючи благальним голосом:

— Доне Міґелю, ради Бога, я хочу жити, я хочу жити!

— Цього не може бути, бідолашний Ауґусто, — сказав я, взявши його за руку й підводячи на ноги, — не може бути. Я вже це написав і повернути його назад не можу; ти більше не житимеш. Бо я не знаю, що далі з тобою робити. Бог убиває нас, коли не знає, що далі робити з нами. І не забувай: у твоїй голові промайнула думка вбити мене...

— Але якщо я, доне Міґелю...

— Не має значення. Ти мені це сказав. І я боюся, що й справді, якщо я тебе не вб’ю, ти вб’єш мене.

— Але чом би нам...

— Не може бути, Ауґусто, не може бути. Настав твій час. Я вже написав про тебе й повернутися назад не можу. Ти помреш. Хоч ти й почав уже цінувати життя...

— Але ради Бога...

— Немає жодного Бога, який би тобі допоміг. Іди з життя!

— А чом би й ні, — сказав він мені, — чом би й ні? Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачити себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, усі, усі, усі, не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі! Це вам кажу я, Ауґусто Перес, створіння художньої вигадки, як і ви, створіння з рюману, як і ви. Бо ви, мій творець, мій доне Міґелю, не є кимось іншим, як ще одним створінням із рюману, і ваші читачі — це створіння з рюману, так само, як і я, Ауґусто Перес, ваша жертва...

— Жертва? — вигукнув я.

— Жертва, так. Ви мене вигадали, щоби мене вбити! Ви теж помрете! Той, хто творить, створює себе, а хто створює себе, помирає. Помрете ви, доне Міґелю, помрете ви й помруть усі, хто мене мислить! Отже, помираймо.

Але це останнє зусилля любові до життя, прагнення до безсмертя, геть виснажило бідолашного Ауґусто.

І я виштовхав його за двері, крізь які він вийшов, засмучений. Потім обмацав себе, ніби сумніваючись у власному існуванні, й витер сльозинку, що викотилася з мого ока.

Розділ тридцять другий

Тієї ж ночі Ауґусто виїхав із міста Саламанка, куди він приїздив, аби побачитися зі мною. Він поїхав зі смертним вироком у серці й переконаний, що не матиме можливості накласти на себе руки, навіть якщо й спробує. Бідолаха, пам’ятаючи мій вирок, намагався розтягти якнайдовше своє повернення додому, але якась таємнича сила, якийсь внутрішній імпульс притягували його туди. Його подорож закінчилася трагічно. Повертаючись із неї, в поїзді він рахував хвилини, але рахував їх буквально: одна, дві, три, чотири... Усі його лихі пригоди, усі сумні сновидіння його кохання до Евхенії та Росаріо, уся трагікомічна історія його невдалого женихання стерлися із пам’яті або вилилися в якийсь туман. Він ледве відчував дотик до сидіння, на якому його тіло майже не знаходило відпочинку. «А може, й правда, що я реально не існую? — казав собі він. — Можливо, мав рацію той чоловік, коли сказав, що я лише витвір його фантазії, створіння художньої вигадки в чистому вигляді?»

Неймовірно сумним і болючим було останнім часом його життя, але йому було набагато сумніше, набагато болючіше думати, що воно — не більше, ніж сон, і не його власний, а мій. Ніщо лякало його більше, ніж біль. Жити, існуючи лише уві сні, й при тому уві сні іншої людини!..

«І чому я не повинен існувати, чому? — запитував себе він. — Припустімо, той чоловік і справді мене вигадав, побачив мене уві сні, створив мене у своїй уяві. Але хіба я не живу в уяві всіх інших, в уяві усіх тих, хто читає розповідь про моє життя? І якщо я живу так, у фантазіях різних людей, то хіба не слушно вважати, що я належу багатьом, а не лише одному? І чому, якщо я існую на сторінках книжки, на яких надруковано розповідь про моє вигадане життя, або у свідомостях тих, хто її читає, — у ваших свідомостях, що читають її тепер, — чому я не можу існувати як душа вічна й огорнута вічним смутком, чому?»

Бідолаха не міг відпочити. Перед його поглядом пробігали простори Кастілії, покриті то дубняками, то сосновими борами; він дивився на засніжені вершини гір, а озираючись назад, бачив у тумані постаті супутників і супутниць свого життя й відчував, що його тягне до смерті.

Підійшов до свого будинку, подзвонив, і Лідувіна, яка вийшла відчинити йому двері, зблідла, коли його побачила.

— Що таке з тобою, Лідувіно, чому ти так злякалася?

— Ісусе! Ісусе! Ви, сеньйорито, здаєтеся більше мертвим, аніж живим... У вас таке обличчя, ніби ви прийшли з того світу...

— З того світу я прийшов, Лідувіно, й на той світ повертаюся. І я ні живий ні мертвий.

— Ви не збожеволіли, бува? Домінґо! Домінґо!

— Не клич свого чоловіка, Лідувіно. Я не збожеволів, ні! І, повторюю, я не мертвий, хоч помру дуже скоро, але й не живий.

— Але що ви говорите?

— Що я не існую, Лідувіно, що я не існую. Що я створіння художньої вигадки, як персонаж роману...

— Ет, це все книжні фокуси. Прийміть щось зміцнювальне, лягайте, закутайтесь і забудьте про ці фантазії...

— То ти віриш, Лідувіно, в те, що я існую?

— Ну ж бо, сеньйорито, забудьте про ці дурниці. Повечеряйте й у ліжко! А завтра буде інший день!

«Я мислю, отже, існую, — сказав собі Ауґусто, додавши: — Усе, що мислить, є, і все, що є, мислить. Атож, усе, що є, мислить. Я є, отже, я мислю».

Зненацька в нього пропало будь-яке бажання вечеряти й радше за звичкою, а також, аби задовольнити прохання своїх вірних слуг, він попросив, аби йому зварили два яйця і, мовляв, крім цієї легкої вечері, більш нічого йому не треба. Але в міру того, як він їв яйця, у нього виникав дивний апетит, шалене бажання їсти більше й більше. І він попросив ще два яйця, а потім — біфштекс.

— Так, так, — підохочувала його Лідувіна, — їжте, їжте. Це тільки слабість — нічого більше. Той, хто не їсть, — помре.

— І той, хто їсть, також помре, Лідувіно, — сумно зауважив Ауґусто.

— Так, але не від голоду.

— А яка різниця, помреш ти від голоду чи від якоїсь іншої хвороби?

І відразу подумав: «Але ні, ні! Я не можу померти! Помирає лише той, хто живий, хто існує, а що я не існую, то я не можу померти... я безсмертний! Безсмертя існує лише для того, хто, як я, не народився й не існує. Створіння художньої вигадки — це ідея, а ідея завжди безсмертна...»

— Я безсмертний! Я безсмертний! — вигукнув Ауґусто.

— Що ви сказали? — запитала Лідувіна.

— Щоби ви мені принесли тепер... хіба я знаю... шинку в сиропі, холодну закуску, печінку — все, що там є... Я відчуваю невгамовний апетит!

— Мені подобається, сеньйорито, бачити вас таким. Їжте, їжте, бо той, хто має апетит, залишається здоровим, а хто залишається здоровим, той живе!

— Але ж, Лідувіно, я не живу!

— Що ви говорите?

— Звичайно ж, я не живу. Безсмертні не живуть, і я не живу — я виживаю! Я — ідея!

Він почав пожирати шинку в сиропі. «Але як це відбувається, — запитував він себе, — як це я не живу? Адже я існую! У цьому немає найменшого сумніву. Edo, ergo sum![57]Чому я завдячую цим звірячим апетитом?» І тоді він пригадав, як кілька разів читав про те, що засуджені на смерть присвячують їжі ті кілька годин, які їм залишилося жити. «Це щось таке, — думав він, — чого я ніколи не розумів!.. Це щось зовсім інше, ніж те, що нам розповідає Ренан в „Аббатисі Жуарре“[58]. Можна зрозуміти, що двоє людей, приречених на смерть, відчувають інстинкт вижити, продовживши свій рід, але їсти!.. Хоч, звичайно ж, звичайно, це так захищається тіло. Душа, довідавшись про свою близьку смерть, засмучується або збуджується, але тіло, якщо це тіло здорове, відчуває шалений апетит. Бо тіло також знає, що скоро помре. Атож, це моє тіло, моє тіло, яке захищається. Яким воно стало ненаситним, отже, я таки помру!»

— Лідувіно, принеси мені сир і пасту... і фрукти...

— Це мені здається вже надмірним, сеньйорито, це занадто. Ви собі зашкодите!

— А хіба ти не сказала мені, що той, хто їсть, той живе?

— Атож, але не так, як ви їсте тепер... І ви, певно, знаєте, сеньйорито, приказку: «Вечеря вбила більше людей, аніж вилікував Авіценна»[59].

— Мене не може вбити вечеря.

— Чому?

— Бо я не живу, не існую. Я тобі вже казав.

Лідувіна покликала свого чоловіка і сказала йому:

— Домінґо, мені здається, сеньйор збожеволів... Говорить дуже дивні речі... речі, вичитані з книг... що він не існує... я не можу цього зрозуміти.

— Що з вами таке, сеньйорито? — запитав Домінґо, заходячи. — Що з вами відбувається?

— Ох, Домінґо, — відповів йому Ауґусто голосом привида, — я нічого не можу змінити. Смертельно боюся лягти...

— То не лягайте.

— Ні-ні, лягти мені треба. Я не можу стояти.

— Я думаю, вам більше не треба вечеряти. Ви з’їли надто багато.

Він спробував поставити Ауґусто на ноги.

— Ось бачиш, Домінґо, бачиш? Я неспроможний стояти.

— Нічого дивного, адже ви стільки всього напхали у шлунок...

— Навпаки, баласт допомагає стояти. Річ у тому, що я не існую. Розумієш, коли я вечеряв, мені здавалося, що вся та їжа падала мені з рота наче в бездонний тунель. Той, хто їсть, той живе, Лідувіна має рацію, але той, хто їсть так, як я їв сьогодні ввечері, від розпачу, той не існує. Я не існую...

— Годі вам говорити дурниці. Випийте свою каву і чарку, щоби запхати все до шлунка й утрамбувати його, й ходімо прогуляймося. Я вас супроводжуватиму.

— Ні, я не можу триматися на ногах. Хіба ти не бачиш?

— А й справді.

— Підійди, я обіпруся на тебе. Я хочу, щоби сьогодні вночі ти спав у моїй кімнаті, на матраці, який ми постелимо для тебе, щоби наглядав за мною...

— Ліпше буде, сеньйорито, якщо я не лягатиму, а сидітиму тут, у кріслі...

— Ні-ні, я хочу, щоби ти ліг і заснув. Хочу відчувати, як ти спиш, хочу навіть почути, як ти хропеш.

— Якщо вам так хочеться...

— А зараз подай мені, будь ласка, аркуш паперу. Хочу написати телеграму, яку ти відішлеш за її адресою, коли я помру...

— Але ж, сеньйорито...

— Роби те, що я тобі сказав!

Домінґо підкорився, приніс йому папір і ручку з чорнильницею, й Ауґусто написав:

— Коли я помру, ти її відішлеш, гаразд?

— Як накажете, — відповів слуга, щоби не сперечатися більше з господарем.

Вони були вдвох у кімнаті. Бідолашний Ауґусто так тремтів, коли почав роздягатися, що не міг утримати в руках одяг, скидаючи його з себе.

— Роздягни мене ти, — сказав він Домінґо.

— Але що з вами відбувається, сеньйорито? Враження таке, ніби ви щойно побачили диявола! Ви білий і холодний, як сніг. Хочете, я викличу лікаря?

— Ні-ні, це марно.

— Ми нагріємо вам ліжко...

— Навіщо? Облиш це. І роздягни мне зовсім, зовсім. Залиш мене таким, яким привела мене на цей світ мати, яким я народився... Атож, яким я народився!

— Не кажіть такого, сеньйорито!

— А зараз поклади, поклади мене на ліжко, бо я не можу рухатися.

Бідолашний Домінґо, також нажаханий, поклав на ліжко свого бідолашного пана.

— А тепер, Домінґо, тихо й повільно прокажи мені на вухо «Отче наш», «Аве Марію» і псалом п’ятдесятий. Ось так... ось так... помаленьку й тихо... — і він подумки повторив слова молитов. — А тепер, будь ласка, візьми мою праву руку, підійми її, мені здається, вона не моя, так ніби я її втратив... й допоможи мені перехреститися... ось так... ось так... Ця рука, либонь, уже померла... Помацай, чи ще є в мене пульс... А зараз дай-но мені трохи поспати... але накрий мене, накрий добре...

— Атож, вам ліпше поспати, — сказав йому Домінґо, підбираючи край ковдри. — Це все минеться, коли ви поспите.

— Так, усе минеться, коли я посплю... Але скажи мені, хіба я коли-небудь робив щось більше, ніж спав? Аніж дивився сни? Усе це було чимось більшим, аніж туман?

— Гаразд, гаразд, перестаньте таке говорити. Усе це речі з книжок, як каже моя Лідувіна.

— Речі з книжок... Речі з книжок... А що не з книжок, Домінґо? Хіба до того, як з’явилися книги, в тій або тій формі, з’явилися оповідання, з’явилися слова, з’явилися думки, хіба до того щось було? І хіба після того, як думки закінчаться, щось залишиться? Речі з книжок! А хто не є річчю з книжок? Ти знаєш дона Міґеля де Унамуно, Домінґо?

— Атож, я щось читав про нього в газетах. Кажуть, це сеньйор трохи дивний, який має звичку говорити істини, які не мають стосунку до життя...

— Але ти його знаєш?

— Я? А навіщо мені його знати?

— Бо Унамуно також річ із книжок... Усі ми речі з книжок... І він помре, так, помре й він, помре й він, хоч йому й не хочеться помирати... він помре! І це буде моєю помстою. Він не хоче, щоб я далі жив? То він помре, помре, помре!

— Гаразд, дайте спокій тому сеньйорові, який помре, коли Бог покличе його до себе, і засинайте!

— Заснути... заснути... заснути!.. Я мислю, отже, я є. Я є, отже, я мислю... але я не існую, ні!., не існую!., матінко моя! Евхенія... Росаріо... Унамуно... — і він заснув.

Незабаром він сів на ліжку, смертельно блідий, засапаний, з чорними, нажаханими очима, дивлячись кудись за межі темряви. З рота в нього вихопився крик: «Евхеніє! Евхеніє!» Домінґо прибіг до нього. Голова йому впала на груди, й він помер.

Коли прийшов лікар, йому спочатку здалося, що Ауґусто ще живий, й він заговорив про те, щоби пустити йому кров, поставити гірчичники, але незабаром переконався в сумній істині.

— Серцевий напад, — сказав лікар.

— Ні, сеньйоре, — заперечив Домінґо, — то було нетравлення шлунка. Він повечеряв жахливо, він так не звик і ніколи стільки не їв, неначе хотів...

— Атож, винагородити себе за все, чого він не зможе з’їсти в майбутньому, вам так здалося? Можливо, його серце передчувало смерть.

— Я думаю, все це йшло від голови, — сказала Лідувіна. — Це правда, що він вечеряв якось дуже безладно, але ніби не усвідомлював, що він робить, і молов нісенітниці...

— Які нісенітниці? — запитав лікар.

— Ніби він не існує й усе таке інше...

— Нісенітниці? — повторив лікар крізь зуби й ніби говорячи сам до себе. — А хто насправді знає, існує він чи не існує?.. Сама людина найменше знає про своє власне існування... Якщо вона існує, то тільки для інших...

А тоді додав, підвищивши голос:

— Серце, шлунок і голова — це три окремі речі, які складають одну й ту саму річ.

— Вони складають частину тіла, — сказав Домінґо.

— А тіло — одна й та сама річ.

— Безперечно!

— Але більше, ніж ви думаєте.

— А ви знаєте, мій сеньйоре, що я думаю?

— Не знаю, але бачу, що ви чоловік тямущий.

— Я теж себе таким вважаю, сеньйоре лікарю, і не розумію тих людей, які кожну людину, яку зустрічають, вважають дурною, поки не з’ясується протилежне.

— Гаразд, отже, як я сказав, — провадив лікар, — шлунок виробляє соки, з яких утворюється кров, серце зрошує ними голову і шлунок, аби вони працювали, а голова керує рухами шлунка й серця. І тому дон Ауґусто помер від усіх трьох речей, синтез яких утворював його тіло.

— А мені здається, — втрутилася Лідувіна, — що мій сеньйор просто вбив собі в голову, що він помре, а коли комусь забандюриться померти, то ясно, що рано чи пізно він помре.

— Звичайно! — сказав лікар. — Якщо людина не вірить у те, що вона помре, то, навіть перебуваючи в агонії, вона має надію вижити. Але як тільки їй у голову закрадається найменший сумнів, що вона не зможе уникнути смерті, — їй кінець.

— Я вважаю, мій сеньйор сам заподіяв собі смерть, сам наклав на себе руки. Вечеряти так, як він вечеряв, поводитися так, як він поводився, — це усвідомлене самогубство. Він зробив так, як йому хотілося!

— Неприємності, можливо...

— І великі, дуже великі! Жінки!

— Так-так! Але, зрештою, нам нічого не залишається, як готуватися до похорону.

Домінґо заплакав.

Розділ тридцять третій

Коли я отримав телеграму, яка повідомляла про смерть бідолашного Ауґусто, а потім довідався про обставини, за яких вона сталася, я замислився над тим, добре чи недобре я зробив, сказавши йому те, що сказав у той вечір, коли він прийшов до мене порадитися щодо свого наміру накласти на себе руки. І майже пошкодував за те, що вбив його. Я подумав, що він мав слушність і що я мав би дозволити йому вирішити свої проблеми, наклавши на себе руки. І я подумав про те, а чи не варто його воскресити.

«Так, — сказав я собі, — я його воскрешу, й нехай тоді він робить із собою все, що йому заманеться, накладає на себе руки чи не накладає». І з цією думкою воскресити його я заснув.

Незабаром по тому Ауґусто прийшов до мене уві сні. Він був білий, білий, як біла хмара, і його обриси були осяяні світлом, подібним до світла призахідного сонця. Він подивився на мене пильним поглядом і сказав:

— Ось я знову тут!

— Чого ти прийшов? — запитав я.

— Попрощатися з вами, доне Міґелю, попрощатися до вічності й наказати вам, так, наказати вам, а не просити вас, аби ви написали рюман про мої пригоди.

— Його вже написано!

— Я знаю, усе вже описано. І я прийшов також сказати вам, що ваш намір воскресити мене, щоб я потім сам укоротив собі життя, є ще однією нісенітницею, є неможливістю...

— Неможливістю? — запитав його я; нагадую, що розмова відбувалася уві сні.

— Так, неможливістю! Того вечора, коли ми зустрілися й розмовляли у вашому кабінеті — ви пригадуєте? — коли ви не спали, але не як тепер, спите й бачите сон, я вам сказав, що ми, творіння художньої вигадки, як ви нас називаєте, маємо власну логіку, і той, хто нас собі уявив, не може робити з нами все, що йому заманеться, пригадуєте?

— Так, пригадую.

— А тепер, попри всю вашу іспанську вдачу, вам нічого не хочеться, правда ж, доне Міґелю?

— Ні, мені справді тепер нічого особливо не хочеться.

— Бо тому, хто спить і бачить сон, ніколи особливо нічого не хочеться. А ви й ваші співвітчизники спите й бачите сон, і вам сниться, ніби вам чогось хочеться, але насправді вам нічого не хочеться.

— Це добре, що я сплю, — сказав я йому, — бо інакше...

— Немає значення. А щодо вашого бажання воскресити мене, я повинен сказати вам, що це неможливо, що не зможете цього зробити, незалежно від того, чи ви хочете це зробити, чи вам тільки сниться, що хочете...

— Але ж, чоловіче!

— Атож, коли йдеться про творіння художньої вигадки, як і у випадку створіння з плоті й кісток, тієї людини, яку ми називаємо людиною з плоті й кісток, а не людиною художньої вигадки з плоті, чи людиною художньої вигадки з кісток, то таку людину можна породити й можна вбити, та коли ви її уже вбили, то ні, ні, воскресити її вже не можна. Створити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... убити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... але воскресити її? Воскресити її неможливо!

— Це правда, — сказав я, — неможливо!

— Але те саме, — провадив він, — достоту те саме відбувається з людьми, яких ви називаєте творіннями художньої вигадки; неважко нагородити нас буттям, либонь, зовсім неважко, і дуже легко, навіть надзвичайно легко вбити нас, але воскресити? Не було такого випадку, коли б хтось по-справжньому воскресив творіння художньої вигадки, яке справді померло. Ви вважаєте можливим воскресити Дон Кіхота? — запитав мене він.

— Неможливо! — погодився я.

— Тож у такому самому становищі перебуваємо всі ми — творіння художньої вигадки.

— А якщо ти знову мені приснишся?

— Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто вам присниться, і ви подумаєте, що то я, насправді буде не мною. І тепер, коли ви спите й бачите сон, і усвідомлюєте, що це сон, і коли я є сном, і усвідомлюю, що я сон, тепер я знову скажу вам те, що так вас схвилювало, коли я сказав вам це іншого разу: ви, мій любий доне Міґелю, не можете бути творінням художньої вигадки, яке не існує в реальності, яке ні живе, ні мертве... Бо в такому разі ви не могли би сприяти тому, щоби моя історія та інші історії, такі, як моя, поширювалися по світу. Та коли ви нарешті помрете, ми заберемо вашу душу із собою. Ні, ні, ні, ви поки що не змінюєтеся, ви тільки спите й бачите сон, проте залишаєтеся живим. А тепер прощавайте.

І він розтанув у чорному тумані.

Тоді мені приснилося, що я помираю, й у ту саму мить, коли мені снилося, що я випускаю останній подих, я прокинувся, відчуваючи якийсь тиск на груди.

Ось такою була історія Ауґусто Переса.

Надгробне слово ^{Замість епілогу}

Існує звичай наприкінці романів і новел, коли помирає або одружується головний герой, повідомляти про те, як склалася подальша доля інших персонажів. Ми не збираємося дотримуватися цього звичаю й розповідати, що сталося з Евхенією і Маурісіо, з Росаріо, Лідувіною і Домінґо, з доном Ферміном й доньєю Ермеліндою, з Віктором та його дружиною й усіма іншими людьми, яких ми бачили навколо Ауґусто, і що вони відчули й подумали, коли довідалися про його незвичайну смерть. Зробимо лише один виняток і розповімо про те глибоке й щире горе, яке після смерті Ауґусто пережив його пес Орфей.

Орфей і справді залишився сиротою. Коли він стрибнув на ліжко і нюх підказав йому, що його господар мертвий, що його спіткала раптова смерть, густа чорна хмара огорнула його собачу душу. Він уже мав досвід інших смертей, чув нюхом і бачив мертвих собак і котів, задушив кількох пацюків, нюхав мертвих людей, але свого хазяїна він вважав безсмертним. Бо його хазяїн був для нього наче бог. І тепер, відчувши, що той мертвий, він відчув, як обвалилися в його собачій душі всі підвалини віри в життя та світ, і грандіозний розпач заповнив його груди.

І, скулившись у ногах мертвого господаря, він думав так:

«Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Він помер; його у мене вже нема! Помирає усе, усе, усе; і нічого в мене не залишається. І найгірше, що я й сам помираю для всього. Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Те тіло, що тут лежить, біле, холодне, із запахом, який скоро стане запахом гниття, з плоттю, що починає розкладатися, — це вже не мій хазяїн. Ні-ні, не мій хазяїн. Куди подівся мій хазяїн? Де той, хто мене голубив, де той, хто розмовляв зі мною?

Яким дивним звіром є чоловік! Він ніколи не зважає на те, що має перед собою. Він приголублює нас, самі не знаємо чому, а коли ми найбільше налаштовані на пестощі, коли найдужче хочемо, щоби він нас приголубив, він нас проганяє або карає. Ми ніколи не можемо зрозуміти, що йому до вподоби, і, здається, він і сам цього не розуміє. Завжди виникає враження, що він перебуває десь не там, де він перебуває, й не дивиться на те, на що дивиться. Так, ніби для нього існує якийсь інший світ. І, очевидно, якщо для нього існує інший світ, то цей для нього не існує.

А крім того, він розмовляє або гавкає якось дуже незрозуміло. Ми виємо, а щоби наслідувати його, вчимося гавкати, але навіть так не можемо порозумітися з ним. Ми розуміємо його тільки тоді, коли він також виє. Коли чоловік виє або викрикує погрози, ми — інші тварини — розуміємо його дуже добре. Бо в таких випадках він не відвертає свою увагу в інший світ!.. Але він гавкає по-своєму, він розмовляє, і ця балачка послужила йому для того, щоби винайти те, чого не існує, і не зважати на те, що існує. Після того, як йому щось називають, він уже цього не бачить; він лише чує назву, якою його назвали, або бачить її написаною. Мова служить йому для того, щоби брехати, вигадувати те, чого немає, і плутатися. Й усе в ньому — це привід, аби розмовляти з іншими або із самим собою. І він заразив цією звичкою навіть нас, собак!

Він — тварина хвора, в цьому не випадає сумніватися. Він завжди хворий! Здається, він тішиться певним здоров’ям лише тоді, коли спить, і то не завжди, бо іноді навіть уві сні розмовляє! І це також заразило й нас! Нас багато чого заразило!

Та ще й ображає нас! Він — найлицемірніша серед тварин — приписує собакам цинізм, нетактовність та безсоромність. Дар мови зробив його лицеміром. Тож лицемірство, як і безсоромність та цинізм, — це суто людська властивість. І він ще має зухвалість називати нас лицемірами, тобто нещирими комедіантами, нас, собак! Собак, які не були підкорені або одомашнені людиною силоміць, як бик або кінь, а приєдналися до нього добровільно, у взаємовигідному союзі, з метою успішного полювання. Ми допомагали йому заганяти дичину, він полював на неї й віддавав нам нашу частку. Й ось так, у суспільному договорі, народжувалася наша співпраця.

І за це він заплатив нам приниженнями й образами. За це він захотів зробити нас блазнями, перетворити на дресированих мавп і псів. Дресированими псами вони називають тих, яких готують розігрувати комедії, для чого їх одягають і навчають ходити на задніх лапах. Вони ще називають їх ученими псами. Ученість для людей — це вміння розігрувати комедії й ходити на задніх лапах!

Й, очевидно, що собака, який погоджується ходити на задніх лапах, демонструє свою цинічну й нахабну безсоромність! Ті ж якості продемонструвала і людина, коли стала на дві ноги й перетворилася на вертикального ссавця, й відразу відчула сором і необхідність прикрити свої сороміцькі органи. І тому його Біблія розповідає, як мені довелося чути, що перша людина, тобто перша із тих, котрі стали на дві ноги, відчула, що їй соромно постати голою перед Богом. І для цього люди винайшли одяг, аби затуляти свої статеві органи. Та коли почали одягатися, як чоловіки, так і жінки, перестали бачити між собою різницю, почали плутатися у застосуванні статевих органів, і звідси виникло безліч жорстокостей... жорстокостей людських, які вони були схильні приписувати собакам. Вони, люди, розбестили не тільки себе, а й нас, собак, зробили й нас цинічними та лицемірними. А натомість запозичили багато й наших поганих собачих рис.

Людина винайшла одяг, спочатку чоловіки й жінки вдягалися однаково, та оскільки це призводило до плутанини, то їм довелося вдягатися по-різному й позначити різницю між статями за допомогою одягу. Штани виникли як результат ходіння чоловіка на двох ногах.

Який дивний звір — людина! Вона ніколи не перебуває там, де їй треба бути, вона розмовляє, аби брехати, вона вдягається невідомо навіщо.

Бідолашний мій хазяїн! Незабаром його закопають на тому місці, яке для цього призначили. Люди охороняють і зберігають своїх мерців, не дозволяючи пожирати їх собакам і крукам. Хоч залишають після себе у світі те саме, що залишають й інші тварини, — кістки. Проте вони складають своїх мерців. Тварина, яка розмовляє, вдягається і складає своїх мерців! Бідолашна людина!

Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Він був людиною, так, він був не більше, як людиною, але він був моїм хазяїном! І як багато, не знаючи й не думаючи про це, він мені завдячував!.. Як багато!.. Як багато я його навчив своїми мовчанками, своїм облизуванням, тоді як він говорив до мене, говорив, говорив. „Ти розумієш мене?“ — запитував мене він. І так, я розумів його, розумів, поки він балакав, звертаючись до мене, й балакав, балакав, балакав! Балакаючи до мене, отак балакаючи, як він балакав, він балакав до собаки, який жив у ньому. Я допоміг йому відкрити свою собачу філософію.

Атож він жив собачим, дуже собачим життям! І яку собачість або, точніше, людськість учинили проти нього ті двоє! Чоловічість учинив проти нього Маурісіо! Жіночість учинила проти нього Евхенія! Бідолашний мій хазяїн!

Й ось тепер він лежить тут, холодний і білий, нерухомий, одягнений, і більше не розмовляє, ані не звертаючись до самого себе, ані не до мене. Більше ти не маєш чого сказати своєму Орфею. Також не має більше чого сказати тобі Орфей своєю мовчанкою.

Бідолашний мій хазяїн! Що тепер буде з ним? Де буде те, що розмовляло в ньому, мріяло та бачило сни? Можливо, він буде високо вгорі, в чистому світі, на високому плато землі, на чистій землі з її чистими кольорами, такій, якою бачив її Платон[60], якого люди називають божественним; на тій земній оболонці, з якої падають дорогоцінні камені, де живуть люди чисті й очищені, п’ючи повітря й дихаючи ефіром. Там живуть також чисті собаки, ті, які належать святому Умберто, мисливцю, — собака святого Домінґо де Ґусмана зі смолоскипом у пащі, собака святого Рока, про якого розповідав проповідник, показуючи на його образ: „Ось тут ви бачите святого Рока з його песиком і всім іншим!“ Там, у чисто платонічному світі, у світі ідей, живе чистий собака, справжній представник собачості. І там тепер перебуває мій хазяїн!

Я відчуваю, що мій дух очищається від дотику до цієї смерті, від цього очищення мого хазяїна, і прагне приєднатися до туману, в якому він, зрештою, розвіявся, до туману, в якому він розчинився і зник. — Орфей відчуває, як наближається до нього чорний туман... І біжить назустріч своєму хазяїну, стрибаючи й махаючи хвостом, невже він ???: Мій хазяїне! Мій хазяїне! Бідолашний чоловіче!»

Домінґо й Лідувіна підібрали бідолашного собаку, який помер у ногах свого хазяїна, очищеного, як і той, і як і той огорнутого темною хмарою. І бідолашний Домінґо, побачивши це, розчулився й заплакав, невідомо чи то через смерть хазяїна, чи через смерть його собаки, хоч найімовірніше, його вразив цей дивовижний приклад любові та вірності. І він промовив:

— А ще кажуть, горе не вбиває!