Вибрані романи

Історія пристрасті

Перед смертю Хоакін Монеґро знайшов серед своїх паперів щось подібне до спогадів про похмуру пристрасть, що пожирала його впродовж життя. У цій повісті використано фрагменти з його сповіді, — так він її назвав, — своєрідні коментарі, які робив Хоакін щодо своєї недуги. Ці фрагменти подано в лапках. Сповідь адресовано його доньці.

Розділ перший

Абель Санчес і Хоакін Монеґро не пам’ятали, відколи вони знайомі. Вони знали один одного ще до того, як стали дітьми, ще у віці немовлят, бо мали спільних годувальниць уже тоді, коли ще не вміли розмовляти. Вони ознайомлювались зі світом, водночас знайомлячись один із одним. Тож були, можна сказати, найближчими друзями від народження, а точніше — молочними братами.

У їхніх прогулянках, розвагах та іграх, здавалося, в усьому панував і в усьому був заводієм Хоакін, хлопець наполегливий і впертий; але насправді Абель, який начебто поступався в усьому, завжди домагався свого. Бо для нього було важливіше не підкорятися, ніж керувати. Вони майже ніколи не сварилися. «Роби, як тобі хочеться!..» — мав звичай казати Абель Хоакінові, й той іноді неймовірно дратувався, бо, ховаючись за цією своєю фразою: «Роби, як тобі хочеться!..», — товариш завжди ухилявся від суперечок.

— Ти ніколи не кажеш мені «ні»! — вигукував Хоакін.

— А навіщо? — відповідав той.

— Абель не хоче, щоби ми йшли в Пінар, — сказав він одного разу, коли кілька друзів зібралися на прогулянку.

— Я? Чого б то я не хотів? — вигукнув Абель. — Ніні, друже, роби, як тобі хочеться! Ходімо туди!

— Ні, ти не мусиш робити, як мені хочеться, ні! Я вже тобі про це не раз казав. Бо тобі не хочеться туди йти!

— Я піду, чоловіче...

— Тоді я туди не піду...

— І я теж...

— Ви його не слухайте! — закричав Хоакін. — Або з ним, або зі мною!

І всі пішли з Абелем, залишивши Хоакіна самого.

Розповідаючи про той випадок із їхнього дитинства у «Сповіді», він писав: «Уже в ті часи він був симпатичним, — не знаю чому, — а я — непривабливим, хоч і не розумів причини, чому всі так вважають і чому мене завжди залишають самого. З дитинства мої друзі ухилялися від спілкування зі мною».

Під час навчань на бакалавра, які вони відбували спільно, Хоакін був зубрилом, тим, хто полював на премії, був першим в аудиторіях, а першим поза ними був Абель, першим на інститутському подвір’ї, на вулиці, в полі, першим у прогулюванні лекцій, першим серед товаришів. Абель умів розсмішити друзів своїми жартами, а найбільше оплесків він одержував за карикатури на професорів. «Хоакін набагато старанніший, але Абель кмітливіший... якби мав охоту навчатися...»

— Хоакін знав, що такою була спільна думка товаришів, і вона отруювала йому серце. Він навіть відчував спокусу занедбати навчання й спробувати перемогти товариша в іншому, але, кажучи собі: «Ет, що вони там розуміють...», і далі йшов своїм шляхом. До того ж, хоч би яких зусиль він докладав, аби здобути перевагу над іншим у винахідливості й кмітливості, це йому ніколи не вдавалося. З його дотепів ніколи ніхто не сміявся, й він мав славу надто серйозної людини. «Ти похоронний дотепник, — мав звичку казати йому Федеріко Квадрадо. — Твої жарти — наче виклики на дуель».

Обоє закінчили бакалаврат. Абель вирішив стати художником, вивчати живопис, а Хоакін записався на факультет медицини. Вони бачилися часто, й розповідали один одному про те, яких успіхів досягай у своїх галузях вивчення, при цьому Хоакін намагався переконати Абеля, що медицина — також мистецтво, до того ж мистецтво прекрасне, де годі обійтися без поетичного натхнення. В інших розмовах він, навпаки, намагався принизити високе мистецтво, яке нервує дух, і підносив науку, що звеличує, зміцнює дух і наповнює його істиною.

— Але ж медицина — не наука, — казав йому Абель.

— Вона лише мистецтво, практика, що розвинулася з наук.

— Але ж я не зобов’язаний присвячувати себе професії лікування хворих, — відповідав йому Хоакін.

— Це професія почесна й дуже корисна... — казав Абель.

— Так, але вона не для мене. Вона може бути скільки завгодно почесною і скільки завгодно корисною, але я терпіти не можу цієї почесності та корисності. Для багатьох медицина — тільки метод добування грошей, для чого вони тільки й роблять, що рахують пульс, оглядають язик і виписують рецепт. Я прагну більшого.

— Чого ж ти прагнеш?

— Я прагну відкрити нові дороги. Хочу присвятити себе науковим дослідженням. Медицина обдаровує славою тих, які відкрили таємницю якоїсь хвороби, а не тих, які застосовують це відкриття на практиці з більшим або меншим успіхом.

— Я радий бачити тебе таким, таким ідеалістом.

— А ти думаєш, тільки ви, митці, художники, мрієте про славу?

— Чоловіче, ніхто тобі ніколи не міг сказати, що я мрію про щось подібне...

— А чом би й ні? Інакше навіщо ти став би навчатися живопису?

— Бо якщо я його навчуся, то це перспективна професія...

— У чому вона перспективна?

— Якщо пощастить, то нею можна заробити добрі гроші.

— Можеш підкинути цю кістку іншому собаці, Абелю. Я знаю тебе, відколи ми народилися. Мене ти цим не купиш. Я тебе знаю.

— А хіба я коли-небудь хотів тебе одурити?

— Ні, але ти спроможний одурити, навіть того не прагнучи. Прикидаючись, ніби тобі байдуже до всього, ніби життя для тебе гра, ніби тобі на все наплювати, ти насправді істота надзвичайно амбітна...

— Я амбітний?

— Так, ти амбітний, ти прагнеш до слави й величі... Ти прагнув до цього завжди, від свого народження. Але ти завжди був лицемірним...

— Ану підійди до мене ближче, Хоакіне, й скажи мені: хіба я коли-небудь претендував на твої премії? Хіба ти не був завжди першим у класі? Хлопцем, який обіцяє дуже багато?

— Так, але ватажком, улюбленцем товаришів був завжди ти...

— І що я такого зробив, аби цього досягти?

— То ти хочеш переконати мене, ніби ти не прагнув популярності?

— Це ти її прагнув...

— Я? Я? Наплювати мені було на таку популярність!

— Гаразд, гаразд. Перестань базікати про дурниці й вилікуйся від них. Ліпше ще раз розкажи мені про свою наречену.

— Наречену?

— Ну, гаразд, про ту пташку, яку ти хочеш зробити нею.

Бо Хоакін хотів здобути серце своєї кузини Елени й присвятив цьому любовному завданню всю наполегливість свого стриманого й підозріливого духу. Й він просто не міг не ділитися своїми неминучими й палкими звіряннями закоханого, який прагне домогтися мети, зі своїм другом Абелем.

А як примушувала страждати його Елена!

— З кожним разом я все менше її розумію, — мав він звичку казати Абелю. — Ця дівчина для мене наче сфінкс...

— Ти ж бо знаєш, що сказав Оскар Вайлд, чи вже не пам’ятаю хто, що кожна жінка — це сфінкс без загадки.

— Проте Елена, здається, її має. Вона, певно, кохає іншого, хоч я й не знаю, хто він. Я переконаний: вона кохає іншого.

— Чому ти так думаєш?

— Бо інакше не можу пояснити, чому вона так поводиться зі мною...

— Тобто, позаяк вона не хоче любити тебе... любити тебе як нареченого чи, точніше, як чоловіка, бо як кузена вона тебе любить...

— Не кепкуй із мене...

— Ну, гаразд, оскільки вона не хоче любити тебе як нареченого чи, точніше, як чоловіка, то вона мусить бути закохана в когось іншого? Чудова логіка!

— Я себе розумію!

— І я тебе розумію!

— Ти?

— Ти хіба не претендуєш на те, що знаєш мене краще, ніж будь-хто інший? А я хіба не можу претендувати на те саме? Ми знаємо один одного дуже давно.

— Повір мені, ця жінка виводить мене з рівноваги й примушує втрачати терпець. Вона грається зі мною. Якби вона від початку сказала мені, що ні, нічого в нас не буде, але тримати мене у стані повної невизначеності, казати, що буде видно, що вона подумає... Про такі речі не думають!.. Кокетка!..

— Вона тебе вивчає.

— Вивчає мене? Вона? Що я маю в собі незрозумілого й таємничого? Що може вона в мені вивчати?

— Хоакіне, Хоакіне, ти починаєш принижувати себе!.. Чи, може, віриш у те, що досить якійсь жінці побачити тебе й почути і цього достатньо, щоби вона відразу стала твоєю?

— Атож, мене завжди вважали непривабливим.

— Облиш, чоловіче, не перебільшуй.

— Повір мені, ця жінка зі мною грається! Не годиться й непристойно отак гратися з таким чоловіком, як я: щирим, спроможним на вірність, відкритим... Але якби ти бачив, яка вона гарна! І чим холодніша, чим зневажливіше дивиться на мене, тим здається гарнішою! Іноді я не можу збагнути, чи я більше люблю її, чи ненавиджу!.. Хочеш, я тебе познайомлю з нею?..

— Чоловіче, якщо ти...

— Гаразд, я вас познайомлю.

— А якщо вона захоче...

— Що?

— Аби я намалював її портрет.

— То й намалюєш!

Але в ту ніч Хоакін спав погано, міркуючи про можливий портрет, про те, що Абель Санчес, чоловік, який уміє здаватися симпатичним, не докладаючи жодних зусиль, улюбленець чужої прихильності, малюватиме портрет Елени.

Що з цього буде? А що, як і Елені, як і їхнім товаришам, Абель видасться чоловіком привабливішим, ніж він, Хоакін? Він подумав, чи не скасувати знайомство, але ж він пообіцяв...

Розділ другий

— Ну, як тобі моя кузина? — запитав Хоакін в Абеля наступного дня після того, як їх познайомив і сказав Елені, що його товариш намалює її портрет, на що вона погодилася з великим задоволенням.

— Чоловіче, хочеш почути від мене правду?

— Я завжди хочу чути тільки правду, Абелю. Якби ми завжди казали правду й тільки правду, ми жили б наче в раю.

— Так, а ще якби кожен говорив правду самому собі...

— Гаразд, то кажи мені правду.

— А правда полягає в тому, що твоя кузина та майбутня наречена, а може, й дружина, здалася мені справжньою павою... тобто павичем у жіночому роді... та ти мене розумієш...

— Атож, я тебе розумію.

— Оскільки я не вмію висловлювати свої почуття інакше, як через пензель...

— І маєш намір намалювати паву або павича в жіночому роді, з його розпущеним хвостом, поцяткованим безліччю очей, його маленькою головою...

— Як модель — вона просто чудова! Чудова, хлопче! Які очі! Який рот! Які повні губи і яке чоло, прекрасне й водночас насуплене... очі, які ніби й не дивляться... Яка шия! А який колір обличчя! Якщо це тебе не збентежить...

— А чого це я маю збентежитися?

— Я скажу тобі, що своїм кольором шкіри вона нагадує індіанку, індіанку войовничу й неприборкану. Вона має щось, у найкращому розумінні, від пантери. Й усе це позначене якимсь холодом.

— Ще й яким холодом!

— Не обіцяю, хлопче, що зможу намалювати для тебе портрет, який би відповідав усій цій красі...

— Для мене? Ти маєш намалювати портрет для неї.

— Ні, я намалюю портрет для тебе, хоч це й буде її портрет.

— Ні-ні, ти намалюєш портрет для неї!

— Ну, гаразд, для вас обох. Хто знає... Можливо, він вас поєднає.

— Було б непогано, якби від портретиста ти перейшов до...

— Я готовий стати ким завгодно, Хоакіне, можливо навіть звідником, аби лише ти перестав страждати, як страждаєш. Мені боляче бачити тебе таким.

Почалися сеанси малювання, на які приходили троє. Елена сідала на свого стільця, врочиста й холодна, наповнена зневагою, як богиня, піднесена на вершину долі. «Я можу розмовляти?» — запитала вона в перший день, і Абель відповів: «Так, я дозволяю вам розмовляти й рухатися; для мене краще, коли ви розмовляєте й рухаєтеся, бо так оживає обличчя... Картина — не фотографія, і я також не хочу, щоби ви були схожі на статую»... І вона говорила, говорила, але рухалася мало й постійно стежила за своєю позою. Що вона там базікала? Вони цього не знали. Бо обидва не робили нічого іншого, крім як пожирали її очима; вони її споглядали, а не слухали її балаканину.

А вона все правила й правила свої теревені, щоби створювати добре враження особи, яка не мовчить, і прискіпувалася до Хоакіна щоразу, коли їй випадала нагода.

— Чому ти забуваєш про своїх пацієнтів, кузене? — запитувала вона.

— А тобі не однаково?..

— Звичайно ж, мені однаково, повір, мені однаково, проте...

— Не подібно.

— Оскільки ти виявляєш до мене такий інтерес, я, либонь, мушу виявляти якийсь інтерес і до тебе. А втім, хто знає, як воно буде.

— Як воно буде що?

— Годі вам уже, — втручався до їхньої розмови Абель. — Ви тільки й знаєте, що підколювати одне одного.

— Це природно, — казала Елена. — Так воно й буває між родичами... І кажуть, із цього все починається.

— Що починається? — запитував Хоакін.

— Ти знаєш, про що я кажу, кузене, бо розпочав це ти.

— Я прагну, щоби це закінчилося!

— Є кілька способів закінчити це, кузене.

— І кілька, щоби розпочати.

— Безперечно. Я псую собі вигляд цим базіканням, Абелю?

— Ні, навпаки. Це базікання, як ви його називаєте, надає більшої виразності вашому погляду й вашому тілу. Але...

За два дні Абель і Елена вже казали одне одному «ти». Так захотів Хоакін. Який третього дня не прийшов на сеанс.

— Погляньмо, погляньмо, як воно виходить, — сказала Елена, підводячись, аби підійти подивитися на портрет.

— То як він тобі?

— Я в цьому погано розуміюся, а крім того, я не та людина, яка може сказати, чи я схожа тут на себе чи ні.

— Як? Ти не маєш дзеркала? Ти ніколи не дивишся в нього?

— Так, але...

— Але що?

— Хіба я знаю...

— Ти здаєшся собі не досить гарною у дзеркалі?

— Не підлизуйся.

— Гаразд, ми спитаємо в Хоакіна.

— Не згадуй мені про нього, будь ласка! Який зануда!

— Але саме про нього я хочу поговорити з тобою.

— Тоді я піду...

— Ні, не йди і послухай. Ти дуже погано поводишся з цим хлопцем.

— Он як? Тепер ти виступаєш його адвокатом? То портрет — тільки привід?

— Послухай-но мене, Елено, ти недобре поводишся, граючись зі своїм кузеном. Він чоловік, який чогось вартий, повір мені, чогось вартий...

— Він нестерпний!

— Ні, він стриманий, внутрішньо гордий, наполегливий, наповнений собою, але добрий, глибоко порядний, розумний, його чекає блискуча кар’єра й він шалено тебе кохає...

— А якщо всупереч усьому цьому я його не кохаю?

— Тоді ти повинна розвіяти його ілюзії.

— А я хіба не намагалася їх розвіяти? Я стомилася казати йому, що він здається мені добрим хлопцем, але через те, що він здається мені добрим хлопцем, чудовим кузеном — і я кажу це цілком серйозно — через те я не можу стати його нареченою, хоч би як він того хотів.

— Але він каже...

— Якщо він сказав тобі щось інше, то він сказав неправду, Абелю. Я ж не можу геть відштовхнути його й заборонити йому розмовляти зі мною, адже він мій кузен! Це ж чудово — бути кузеном!

— Не смійся так.

— А якщо я не можу інакше?

— І він підозрює більше, він вважає, що оскільки ти не хочеш кохати його, ти таємно закохана в когось іншого...

— Він тобі це сказав?

— Так, він мені це сказав.

Елена вкусила себе за губу, почервоніла і якусь мить мовчала.

— Так, він мені це сказав, — повторив Абель, впершись правою рукою на підлокітник біля полотна й пильно дивлячись на Елену, так ніби прагнув розгадати, що означає напружена зморшка на її обличчі.

— Ну, якщо він так думає...

— То що тоді?

— Нехай тоді вірить, що я закохалася в іншого...

Того вечора Абель її більше не малював. І вони стали нареченими.

Розділ третій

Портрет Елени створив для Абеля бучний успіх. Знову й знову хтось зупинявся перед вітриною, де він був виставлений, і довго його роздивлявся. «Ми маємо ще одного великого художника», — казали люди. І вона, Елена, намагалася частіше проходити повз те місце, де був виставлений її портрет, показувала себе, щоби почути коментарі, й ходила вулицями міста, наче безсмертний живий портрет, наче твір мистецтва, що розпустив свого павиного хвоста. Хіба вона народилася не для цього?

Хоакін тепер майже не спав.

— Вона стала гіршою, ніж будь-коли, — казав він Абелю. — Ось коли вона справді грається зі мною. Вона мене хоче вбити!

— Природно! Вона тепер почуває себе професійною красунею...

— Так, ти її обезсмертив! Ще одна Джоконда!

— Але ти як лікар можеш продовжити їй життя...

— Або урвати його.

— Не будь таким трагічним.

— А що мені робити, Абелю, що мені робити?

— Май терпіння...

— Крім того, вона сказала мені таке, з чого я виснував, що ти розповів їй про мої підозри, що вона закохана в іншого.

— Я це зробив у твоїх інтересах...

— У моїх інтересах... Абелю, Абелю, ти з нею змовився... Ви обманюєте мене.

— Обманюємо тебе? У чому? Вона тобі щось обіцяла?

— А тобі?

— Можливо, вона твоя наречена?

— А твоя?

Абель промовчав, але колір обличчя йому змінився.

— Ось бачиш! — вигукнув Хоакін, тремтячи й затинаючись. — Бачиш?

— А що я маю бачити?

— І ти ще заперечуватимеш? Ти матимеш нахабство мені заперечувати?

— Хоакіне, ми з тобою були друзями ще до того, як познайомилися, ми майже брати...

— І для брата ти підготував підлий удар кинджалом?

— Не спалахуй так. Май терпіння...

— Терпіння? А ти знаєш, що моє життя — суцільне терпіння? Ти — хлопець симпатичний, ти популярний, ти переможець, ти — митець... А я...

Сльози набігли йому на очі й він похлинувся словами.

— І що я повинен зробити, Хоакіне, щоби ти був задоволеним?

— Не чіплятися до неї, адже вона подобалася мені!..

— Але якщо то була вона, Хоакіне, якщо то була вона?

— Звичайно ж, вони жадають тебе, митця, тебе, щасливчика, тебе — улюбленця долі. Отже, ти її маєш...

— Вона мене має, я ж тобі сказав.

— Атож, вона має тепер тебе, шикарна пава, професійна красуня, Джоконда... Ти станеш її художником... Малюватимеш її в усіх позах і всіх формах, у всіх видах освітлення, одягнену й нагу...

— Хоакіне!

— І так ти її обезсмертиш. Вона житиме доти, доки твої картини житимуть. Це так би мовити, вона житиме, але ні! Бо Елена не житиме, вона триватиме. Триватиме, як триває мармур, із якого вона виготовлена. Бо вона виготовлена з каменю, холодного й твердого, як і ти. Статуя з плоті!

— Не гарячкуй, я тебе прошу.

— А ти мене не розпалюй, чоловіче, ти мене не розпалюй. Бо ти повівся щодо мене ганебно й підло.

Хоакін відчув себе геть розчавленим і змовк, так ніби йому бракувало слів, якими він міг би виразити нестямний розпач своєї пристрасті.

— Але ти заспокойся, чоловіче, і поміркуй, — сказав йому Абель своїм найлагіднішим голосом, який був для Хоакіна найстрашнішим. — Хіба я міг примусити її кохати тебе, якщо вона тебе не кохає? Вона не хоче вважати тебе своїм нареченим...

— Так, я не симпатичний нікому. Я народився проклятим.

— Присягаюся тобі, Хоакіне...

— Не присягайся!

— Присягаюся, що якби це залежало тільки від мене, Елена була б твоєю любкою, а завтра — твоєю дружиною. Якби я міг поступитися тобі нею...

— Ти проміняв би мені її за тарілку сочевиці, ти це хочеш сказати?

— Ні, я не став би продавати її чи на щось обмінювати. Я віддав би її тобі задарма й тішився б вашим щастям, але...

— Але вона мене не кохає, а кохає тебе, чи не так?

— Саме так!

— Тобто вона байдужісінька до мене, який її домагався, і домагається тебе, якому вона байдужісінька.

— Щось подібне. Хоч ти цьому й не повіриш. Вона мене звабила.

— Яка пиха! Ти вселяєш мені огиду!

— Пиха?

— Атож, бути звабленим, це щось більше, аніж бути звабником. Бідолашна жертва. Жінки б’ються за тебе...

— Не перекручуй мої думки, Хоакіне...

— Це я перекручую твої думки? Я ще раз тобі кажу, що ти вчинив проти мене ганебну підлоту, злочин... Між нами всьому кінець!

І зненацька змінивши тон, він промовив зі слізьми в голосі:

— Пожалій мене, Абелю, пожалій. Ти бачиш, що всі дивляться на мене неприхильно, так ніби я комусь заважаю на цьому світі... Ти молодий, ти улюбленець долі, ти популярний, тобі вистачає жінок... залиш мені Елену, ти ж розумієш, я не знайду собі іншу... Залиш мені Елену...

— Але як я тобі її залишу...

— Зроби так, аби вона мене вислухала; щоби пізнала мене. Поясни їй, що я готовий за неї померти, що без неї я не житиму...

— Ти хіба не знаєш її?

— Так, я її знаю. Але ради Бога... Заприсягнися мені, що ти не одружишся з нею.

— А хто говорив про одруження?

— То вона тільки розбуджує в мені ревність? То вона лише кокетка й навіть гірше, ніж кокетка, вона просто...

— Замовкни! — прогарчав Абель.

І в тому гарчанні було стільки люті, що Хоакін змовк, дивлячись на нього.

— Ти неможливий, Хоакіне; з тобою дарма розмовляти! Ти неможливий.

Й Абель пішов.

«Я перебув жахливу ніч, — записав у „Сповіді“ Хоакін, — перевертаючись у ліжку з боку на бік, знову й знову впинаючись зубами в подушку, вряди-годи підводячись, аби випити води з умивального глека. Мене лихоманило. Іноді я провалювався у гнітючий сон. Думав про те, щоб убити їх, і обмірковував подробиці своєї кривавої помсти, ніби йшлося про драму або новелу, яку я хотів написати, вигадував діалоги, що відбувалися між ними. Мені здавалося, що Елена хотіла тільки подратувати мене й нічого більше, що вона закохалася в Абеля зі зневаги до мене, але ця кокетка була спроможна лише хизуватися перед дзеркалом, а не закохуватися нехай там у кого. І я жадав її більше, ніж будь-коли, з більшою нестямою, ніж будь-коли. В одному з незліченних важких сновидінь тієї ночі мені приснилося, ніби я володію нею поряд із холодним і нерухомим тілом Абеля. То був цілий вир поганих бажань, гніву, брудних апетитів, очманілої люті. Коли настав день і прийшла втома від стількох страждань, я повернувся до тверезих роздумів і зрозумів, що не маю жодного права на Елену, але почав ненавидіти Абеля всією силою своєї душі й тоді ж постановив приховати цю ненависть і водночас удосконалювати її, плекати, розвивати в найглибших закутках своєї душі. Ненависть? Я ще не хотів так називати це почуття, ні визнавати, що народився з її зернами в душі. У ту ніч у мені виникло пекло мого життя».

Розділ четвертий

— Елено, — сказав їй Абель, — історія з Хоакіном відбирає в мене сон!..

— Чому?

— Коли я скажу йому, що ми маємо намір одружитися, я не знаю, що буде. І це при тому, що він уже здається спокійним і ніби примирився з нашими взаєминами...

— Що ж, він молодець, якщо примирився!

— Правду кажучи, все це вийшло не дуже добре.

— Як? І ти туди ж? То виходить ми, жінки, однаково що тварини, яких можна дарувати, позичати, обмінювати й продавати?

— Ні, але...

— Але що?

— Він же познайомив мене з тобою, щоб я намалював твій портрет, а я скористався...

— І добре, що скористався! Хіба я була з ним якось пов’язана? І навіть якби була? Кожному свій шлях.

— Так, але...

— Що? Тебе мучить сумління? Через мене? Але навіть якби ти покинув мене тепер, тепер, коли я маю певні стосунки з тобою й усі знають, що ти мій офіційний наречений і найближчими днями попросиш моєї руки, це не примусило б мене повернутися до Хоакіна. Менше, аніж будь-коли. Претендентів мені вистачає, їх не менше, ніж пальців у мене на руках, — і вона підняла обидві руки, розчепіривши на них пальці, які з такою любов’ю малював Абель, і помахала ними, ніби хотіла, щоби вони злетіли в повітря.

Абель схопив її за обидві руки, підтягнув їх до рота і став повільно обціловувати. Потім поцілував її в губи.

— Будь спокійним, Абелю!

— Ти маєш рацію, Елено, ми не повинні турбувати наше щастя роздумами про те, як воно примушує страждати бідолашного Хоакіна...

— Бідолашного? Ліпше скажи заздрісного!

— Але заздрість буває різною, Елено...

— Нехай собі страждає та ревнує.

І після паузи, заповненої чорною мовчанкою, додала:

— Звичайно ж, ми запросимо його на весілля...

— Елено!

— А що в цьому поганого? Він мій кузен, твій найближчий друг, саме йому ми завдячуємо нашим знайомством. І якщо ти його не запросиш, то його запрошу я. Він не прийде? Тим ліпше! Прийде? Ще ліпше!

Розділ п’ятий

Коли Абель повідомив Хоакінові про свій шлюб, той сказав:

— Так воно й мало бути. Ви одне одного варті.

— Але ти мусиш розуміти...

— Так, я розумію, не вважай мене за божевільного або психа. Я все розумію, усе гаразд, будьте щасливі... Мені бути щасливим уже не судилося...

— Але, Хоакіне, ради Бога, ради того, що ти найбільше любиш...

— Годі, й не розмовляймо більше про це! Зроби щасливою Елену, й нехай вона зробить тебе щасливим... Я вже вам пробачив...

— Справді?

— Так, справді. Мені хочеться вам пробачити. Я шукатиму собі власне життя.

— Тоді я наважуся запросити тебе на весілля, від свого імені...

— А від її імені?

— І від її теж.

— Зрозуміло. Я прийду подивитись на ваше щастя. Прийду.

Як подарунок на весілля Хоакін надіслав Абелю два чудові пістолети з дамаської сталі, дуже цікаві з погляду художника.

— Це для тебе, щоби ти пустив собі кулю в лоба, коли стомишся від мене, — сказала Елена своєму майбутньому чоловікові.

— Що ти базікаєш, жінко?

— Хто знає, які в нього наміри?.. Він може снувати їх впродовж усього свого життя.

«У ті дні, які настали після того, коли він мені сказав, що вони одружуються, — писав у „Сповіді“ Хоакін, — я мав таке відчуття, ніби моя душа замерзла. І крига здавлювала мені серце. То було наче полум’я з криги. Мені було важко дихати. Ненависть до Елени, а передусім до Абеля, адже то була ненависть, холодна ненависть, корені якої вросли в мій дух, зробила мене твердим, як камінь. То була не так погана рослина, як уламок криги, що вгородився мені в душу; уся моя душа, власне, замерзла й перетворилася на цю крижану ненависть. І то була така кришталева крига, що крізь неї було все видно з досконалою ясністю. Я чітко й виразно розумів, які міркування, якщо їх можна назвати міркуваннями, керували її поведінкою; розумів, що я не маю жодного права щось їй наказувати, не маю жодного права впливати на почуття жінки, яка могла поєднатися з кожним, хто їй до вподоби. Але я також невиразно відчував, що це я спонукав їх не лише познайомитися, а й закохатися, що вони порозумілися зі зневаги до мене, що рішення Елени сформувалося великою мірою з бажання розлютити й примусити страждати мене, розбудити мої ревнощі й принизити мене перед Абелем, а поведінкою останнього керував зарозумілий егоїзм, який ніколи не дозволяв йому відчувати чуже страждання. Інтуїтивно, на рівні почуттів він просто не розумів, що існують інші люди з їхніми несхожими почуттями. Словом, інші були для нього лише моделями для його картин. Він не вмів навіть ненавидіти, бо жив, наповнений тільки собою.

Я пішов на весілля з душею, яка пересохла від ненависті, із серцем, яке застигло, скуте гіркою кригою, але було опановане смертельним жахом, боячись, що коли почує їхнє так, крига трісне й воно помре або збожеволіє. Я пішов до неї, як ідуть на смерть. І те, що зі мною сталося, було смертельнішим, аніж сама смерть; було гіршим, набагато гіршим, аніж померти. Шкода, що я тоді там не помер.

Вона була неймовірно гарною. Коли привіталася зі мною, я відчув, як лезо крижаного меча, утвореного з криги у моєму серці, навколо якого ще зберігалося моє тепло, пронизало мені тіло; то була нахабна посмішка її співчуття. „Дякую“, — сказала вона, а я почув: „Бідолашний Хоакін!“ Він, Абель, майже не звернув на мене уваги. „Розумію твою жертву“, — сказав він, аби не мовчати. „Ні-ні, ніякої жертви немає, — відповів я йому. — Я пообіцяв тобі прийти, і я прийшов. Як бачиш, я повівся цілком розумно; я не міг не задовольнити прохання свого найближчого друга, свого... брата“. Певно, йому видалася цікавою моя поведінка, хоч і мало цікава для живописця. На той час я вже перетворився на гостя з каменю.

З наближенням фатальної миті я почав рахувати секунди. „Зовсім скоро, — сказав я собі, — для мене все закінчиться!“ Думаю, серце мені зупинилося. Я виразно й чітко почув два так, що злетіли з його уст і з її. Бона подивилася на мене, коли промовляла це слово. А я залишився ще холоднішим, аніж раніше, я не стрепенувся, не зворухнувся, так ніби нічого не долетіло до мого слуху. І це сповнило мене пекельним жахом щодо себе самого. Я почув себе гіршим, аніж страховище, я почув себе так, ніби я не існую, ніби я щось не більше, ніж уламок криги і таким залишуся навічно. Я доторкнувся до свого тіла, ущипнув себе, помацав собі пульс. „Але чи я живий? Чи я — це я?“ — запитав я себе.

Я не хочу згадувати все те, що відбулося в той день. Вони попрощалися зі мною й поїхали у свою весільну подорож. Я поринув у книги, у свої студії, зайнявся пацієнтами, які в мене вже були. Розумова порожнеча, яка виникла в мені внаслідок цього непоправного удару, відкриття того, що я не маю душі, спонукали мене шукати у студіях не розради — розради я ані не потребував, ані не хотів, — а підтримки для своїх грандіозних амбіцій. Я мусив розчавити славою свого імені славу Абеля, яку він уже почав здобувати; мої наукові відкриття, позначені мистецтвом, справжньою поезією, мали затьмарити його картини. Одного дня Елена мусить зрозуміти, що саме я, лікар, чоловік непривабливий, міг би подарувати їй ореол справжньої слави, а не він, художник. Я поринув у студії. Аж поки переконав себе в тому, що скоро про них забуду. Я хотів перетворити науку на наркотик і водночас на стимулянт!»

Розділ шостий

Незабаром після того, як вони повернулися з подорожі медового місяця, Абель досить серйозно захворів, і Хоакіна покликали, щоби він його оглянув та вилікував.

— Я дуже стривожена, Хоакіне, — сказала йому Елена. — Сьогодні він усю ніч марив і у своєму маренні постійно кликав тебе.

Хоакін пильно та ретельно оглянув друга, а потім, дивлячись у вічі кузині, сказав їй:

— Хвороба тяжка, але, сподіваюся, я зможу врятувати його. Це мене уже не можна врятувати.

— Так, урятуй його! — вигукнула вона. — І знаєш...

— Атож, я все знаю! — відповів він і вийшов.

Елена підійшла до ліжка чоловіка, поклала руку йому на лоб, який палав вогнем, і затремтіла. «Хоакіне, Хоакіне, — марив Абель, — прости нам, прости мені!»

— Замовкни, — сказала йому майже на вухо Елена, — замовкни! Він приходив тебе оглянути і сказав, що вилікує тебе, що ти одужаєш. Він каже, щоби ти замовк...

— Каже, що вилікує мене?.. — машинально повторив хворий.

Хоакін повернувся додому також у стані гарячки, але то був різновид крижаної гарячки. «А що, як він помре?..» — думав він. Він упав на ліжко вдягнений і почав уявляти сцени, які можуть виникнути, якщо Абель помре: жалобу Елени, його зустрічі з вдовою, каяття останньої і як вона зрозуміє, хто був він, Хоакін, і як він потребував помсти й потребував її, і як нарешті вона впаде в його обійми і визнає, що її захоплення іншим, її зрада були лише жахіттям, поганим сном кокетки, що вона завжди кохала його, Хоакіна, а не того, іншого. «Але він не помре, — сказав він собі нарешті. — Я не дозволю, щоби він помер, ні, я повинен вилікувати його, це справа моєї честі, а крім того... мені потрібно, щоби він жив!»

І коли він промовив ці слова: «Мені потрібно, щоби він жив», — уся душа його затремтіла, як тремтить листя на дубі, розгойдуваному ураганом.

«Ті кілька днів хвороби Абеля були для мене жахливими днями, — напише він у „Сповіді“, — днями неймовірних тортур. Я міг дати йому померти, навіть більше, допомогти йому померти так, аби ніхто нічого не запідозрив, аби від цього не залишилося жодного сліду. Я знав у своїй професійній практиці випадки дивних таємничих смертей, які потім бачив освітленими трагічним світлом подальших подій, новим заміжжям удови і подібних. Я тоді змагався, як ніколи не змагався раніше, із самим собою, з тим огидним драконом, який отруїв і затьмарив моє життя. Там ішлося про мою честь лікаря, про мою честь чоловіка і про здоров’я мого розуму, про мій здоровий глузд. Я зрозумів, що пручаюся під пазурами божевілля, і бачив, як привид безуму затьмарює моє серце. І в тій нелюдській боротьбі я здобув перемогу. Я врятував Абеля від смерті. Я ніколи не був таким щасливим, ніколи не переживав свого успіху з такою радістю. Надмір мого нещастя сприяв тому, що радість від мого успіху була особливо бурхливою».

— Він більше не потребує лікарської допомоги, твій... чоловік, — сказав одного дня Елені Хоакін.

— Дякую, Хоакіне, дякую, — і вона взяла його за руку, яку він залишив у її руках. — Ти навіть не уявляєш собі, як багато ми тобі завдячуємо...

— Ані ви собі не уявляєте, як багато я вам завдячую...

— Ради Бога, не згадуй про минуле... Тепер, коли ми так багато тобі завдячуємо, не повертаймося до цього...

— Я ні до чого не повертаюся. Я й справді завдячую вам дуже багато. Ця хвороба Абеля навчила мене багато чого, справді дуже багато...

— Отже, ти сприймаєш її просто як один із випадків у своїй практиці?

— Ні, Елено, ні; випадок — це я.

— Я тебе не розумію.

— Я теж цілком себе не розумію. І скажу тобі, що цими днями, борючись за життя твого чоловіка...

— Кажи Абеля!

— Гаразд, нехай; борючись зате, щоб урятувати його, я зрозумів, у чому полягає моє та ваше щастя й вирішив... одружитися!

— То ти маєш наречену?

— Ні, поки що не маю, але я пошукаю її. Мені потрібне домашнє вогнище. Я пошукаю собі жінку. Чи ти, Елено, вважаєш, що я не зможу знайти таку жінку, яка мене покохала б?

— Хіба на світі бракує жінок, чоловіче, хіба їх на світі бракує?

— Я кажу про таку жінку, яка мене покохала б.

— А я про яку кажу?

— Бо як партія...

— Атож, ти, безперечно, дуже добра партія... Молодий, не бідний, маєш добру кар’єру, починаєш здобувати славу, ну й...

— Ну а як щодо моєї непривабливості, хіба це не перешкода?

— Ні, чоловіче, ні, ти не непривабливий!

— Ох, Елено, Елено, де я знайду таку жінку...

— Яка тебе покохала б?

— Ні, але таку, яка не стане мене обманювати, яка казатиме мені правду, яка не глузуватиме з мене!.. Яка одружиться зі мною не з розпачу, не для того, щоб я її утримував, і не скаже мені про це...

— Ти й справді хворий, Хоакіне. Одружуйся.

— І ти віриш, Елено, в те, що знайдеться людина, чоловік або жінка, якій я можу сподобатися?

— Немає такої людини, яка не могла б зустріти того, кому вона сподобається.

— І я любитиму свою дружину? Скажи мені, я зможу її любити?

— Чоловіче, тут нема про що говорити...

— Бо найгірше, Елено, не те, що тебе не люблять, що ти неспроможний домогтися любові. Найгірше, коли сам ти неспроможний любити.

— Щось подібне нам розповідає дон Матео, парох, він каже, що диявол неспроможний любити.

— А диявол ходить по землі, Елено.

— Замовкни й не кажи мені таких речей.

— Гірше те, що я кажу їх собі самому.

— Тож замовкни!

Розділ сьомий

Отож, Хоакін, аби урятуватися від своєї пристрасті, почав шукати жінку, материнські руки дружини, в яких він міг би знайти захист од ненависті, що його пожирала, поділ, у якому він міг би заховати голову, як дитина, що відчуває жах перед букою, щоби не бачити інфернальних очей крижаного дракона.

Бідолашна, бідолашна Антонія!

Антонія народилася, щоби бути матір’ю; уся — ніжність, уся — співчуття. Вона вгадала в Хоакіні, завдяки своєму божественному інстинкту, чоловіка хворого, інваліда душі, одержимого й, сама не знаючи чому, закохалася в його нещастя. Вона відчула таємничий потяг до холодних і лаконічних слів цього лікаря, який не вірив у людську порядність.

Антонія була єдиною дочкою вдови, яку лікував Хоакін.

— Гадаєте, моя мати одужає? — запитала в нього Антонія.

— Вилікувати її буде важко, надзвичайно важко. Організм у неї дуже зношений, дуже виснажений; певно, вона багато страждала, бідолашна... серце в неї зовсім слабке...

— Врятуйте мені її, доне Хоакіне, заради Бога, врятуйте! Якби я могла, я віддала б своє життя за її життя!

— Ну, це неможливо. А потім, хто знає? Ваше життя, Антоніє, може бути потрібнішим, ніж її...

— Моє життя? Потрібнішим? Кому?

— Хто знає...

Зрештою, смерть забрала бідолашну вдову.

— Вона не могла вижити, Антоніє, — сказав Хоакін. — Наука іноді буває безпорадною.

— Якщо так захотів Бог!

— Бог?

— А ви хіба не вірите в Бога? — І заплакані очі Антоні! втупилися в Хоакіна суворим і співчутливим поглядом.

— Я?.. Не знаю!..

Гострий жаль до цього лікаря на мить примусив бідолашну сироту забути навіть про смерть матері.

— А якби я в Нього не вірила, що б я тепер робила?

— Життя може все, Антоніє.

— А смерть може більше! І я тепер сама-одна, без нікого...

— Тут ви маєте слушність — самотність жахлива. Але ви маєте при собі спогад про свою святу матір і житимете, щоби молитися за неї перед Богом... Існує інша самотність, набагато жахливіша.

— Яка?

— Самотність людини, яку всі недооцінюють, з якої всі сміються... Та, про яку ніхто не хоче розповідати правду...

— І яку таку правду можна розповісти про неї?

— А ви мені її скажете тут над ще теплим тілом своєї матері? Ви мені присягнетеся, що їх скажете?

— Так, я вам її скажу.

— Я людина неприваблива, чи не так?

— Ні, не так!

— Кажіть правду, Антоніє...

— Ні-ні, не так!

— Тоді, який я є?..

— Ви? Ви чоловік нещасний, чоловік, що страждає...

У Хоакіна розтанула в душі крига, а в очах заблищали сльози. І він затремтів до самого дна душі.

Незабаром після того Хоакін і сирота формалізували свої стосунки, домовившись одружитися відразу, як промине рік жалоби по матері Антонії.

«Бідолашна моя дружина! — написав потім Хоакін у „Сповіді“. — Вона була сповнена рішучості кохати й лікувати мене, долаючи відразу, яку я, безперечно, їй навіював. Вона ніколи мені цього не казала, ніколи не показувала, але хіба міг я не навіювати відразу, а надто, коли я розповів їй про проказу своєї душі, про гангрену своєї ненависті? Вона одружилася зі мною, як одружуються з прокаженим, я в цьому не сумнівався, з божественного милосердя, спонукувана духом християнського зречення та самопожертви, щоб урятувати мою душу й так спасти свою, виявивши героїзм святості. І вона справді була святою. Але вона не вилікувала мене від Елени; не вилікувала від Абеля! Її святість стала для мене ще одним докором сумління.

Її лагідність мене дратувала. Були випадки, коли — нехай простить мене Бог! — я хотів би, щоби вона була поганою, розлютованою, зневажливою.»

Розділ восьмий

Тим часом репутація Абеля як митця зростала і стверджувалася. Він був уже одним із найбільш знаних живописців країни, і його слава почала переходити через кордони. І це його дедалі більше визнання падало на душу Хоакіна, наче холодний град. «Він малює за всіма приписами науки; володіє технікою; знає багато, дуже багато; він надзвичайно майстерний живописець», — казав він про свого друга, цідячи слова крізь зуби. То був спосіб принижувати його, вдаючи, ніби він його вихваляє.

Бо справжнім митцем Хоакін вважав самого себе; справжнім поетом своєї професії, геніальним клініком, творцем, майстром інтуїції, і він мріяв відмовитися від клієнтури й присвятити себе чистій науці, теоретичній патології, дослідженням. Але ж він заробляв так добре!

«А втім, не заробітки, — пише він у посмертній „Сповіді“, — найбільше перешкоджали мені присвятити себе науковій діяльності. З одного боку, мене вабило до неї бажання здобути славу й визнання, завоювати велику наукову репутацію й затьмарити нею славу Абеля як митця, покарати в такий спосіб Елену, помститися їм, їм і всім іншим і, думаючи про це, я плекав найбожевільніші зі своїх задумів; але, з другого боку, ця ж таки брудна пристрасть, надмір мого розпачу й моєї ненависті забирали в мене спокій, і я не мав духу віддатися студіям, які потребують, аби він був чистим і спокійним. Пацієнти відволікали мою увагу.

Пацієнти відволікали мене, але іноді я тремтів, думаючи, що стан неуважності, в який примушувала мене провалюватися моя пристрасть, перешкоджав мені належно дбати про потреби моїх бідолашних хворих.

Зі мною стався випадок, який вразив мене до глибини душі. Я взявся лікувати одну бідолашну сеньйору, досить серйозно, проте небезнадійно, хвору, з якої Абель намалював портрет, чудовий портрет, один із його найкращих портретів, що вважалися зразковими серед тих, які він намалював, і той портрет був першою річчю, яка впала мені у вічі й розбудила мою ненависть, коли я увійшов у дім хворої. Вона була мов жива на тому портреті, більш жива, ніж у ліжку, де вона лежала, стулена зі стражденної плоті й кісток. І портрет, здавалося, казав мені: „Поглянь-но, він нагородив мене життям вічним. Подивимося, чи зможеш ти продовжити мені те, що лежить тут, нижче“. І сидячи біля бідолашної, прослуховуючи її, рахуючи їй пульс, я бачив тільки ту іншу, яка була на портреті. Я лікував її вкрай погано, й сердешна хвора померла; власне, я дав їй померти через свою недбалість, через свою злочинну неуважність. Я відчув жах перед самим собою, перед своєю жалюгідною безпорадністю.

За кілька днів після смерті тієї сеньйори, мені довелося прийти в її дім, аби оглянути іншого хворого, і я увійшов туди, сповнений рішучості не дивитися на портрет. Але все було марно, бо то він, портрет, дивився на мене й вабив до себе мій погляд, хоч я й докладав усіх можливих зусиль, аби не глянути на нього. Коли я виходив із дому, вдівець провів мене до дверей. Ми зупинилися біля портрета, і я, ніби підштовхуваний невтримною і фатальною силою, вигукнув:

— Чудовий портрет! Чи не найкращий із тих, які малював Абель!

— Так, — погодився зі мною вдівець, — це найбільша втіха, яка мені залишається. Я можу дивитися на нього годинами. Мені здається, він розмовляє зі мною.

— Так-так, — докинув я, — цей Абель дивовижний художник!

І, виходячи, подумав: „Я дав їй померти, а він її воскресив!“»

Хоакін дуже страждав, коли помирали деякі з його пацієнтів, а надто діти, проте смерть інших не вельми турбувала його. «Чому він так уперто чіплявся за життя? — говорив він про деяких. — Я зробив йому навіть послугу, давши померти...»

Його здібності психологічного спостерігача загострилися внаслідок його пристрасті, й він угадував найприхованіші моральні зрушення. Відразу зауважував, коли під прикриттям суспільних умовностей чоловіки не дуже журилися, передбачаючи смерть своїх дружин, а жінки мріяли визволитися від своїх чоловіків, либонь для того, щоб узяти собі інших, яких обрали ще заздалегідь. Коли після смерті його пацієнта Альвареса, вдова того ж таки року одружилася з Менендесом, близьким другом небіжчика, Хоакін собі сказав: «Щось дивною була ця смерть... Тепер вона стала мені зрозумілою... Людство складається з набагато більших мерзотників, аніж нам здається, тож чи варто дивуватися, що ми маємо й цю сеньйору, даму милосердну й одну з найшанованіших...»

— Лікарю, — якось сказав йому один із його хворих, — ради Бога, вкоротіть мені життя, убийте мене, нічого мені не сказавши, бо я не можу більше... Дайте мені щось таке, що допоможе мені заснути навіки...

«І чому я не можу зробити те, чого хоче від мене цей чоловік, — сказав собі Хоакін, — якщо він живе тільки для того, щоби страждати? Як мені його шкода! Паскудний світ!»

І не раз його хворі правили йому за дзеркала.

Одного разу до нього прийшла бідна жінка, виснажена роками та тяжкою працею, чий чоловік через двадцять п’ять років подружнього життя потрапив у сіті підлої авантюристки. Зневажена жінка прийшла розповісти йому про своє горе.

— Ох, доне Хоакіне, — сказала вона йому, — ви так багато знаєте, то чи не дали б ви мені якогось засобу, що вилікував би мого бідолашного чоловіка від приворотного зілля, яким обпоїла його та босячка.

— Але про яке приворотне зілля ви говорите, жінко Божа?

— Якщо він живе з нею, покинувши мене, після того, як ми прожили двадцять п’ять років...

— Було б набагато більшою несподіванкою, якби він покинув вас одразу після одруження, коли ви були ще молода й гарна...

— Ой ні, сеньйоре, ні! Я не сумніваюся, що вона дала йому приворотного зілля, яке порушило йому тямку, бо інакше цього не могло би бути... не могло би бути...

— Приворотне зілля... приворотне зілля... — прошепотів Хоакін.

— Так, доне Хоакіне, приворотне зілля... І ви, що так багато знаєте, дайте мені якогось засобу проти нього.

— Ох, моя добра жінко, ще стародавні люди марно намагалися знайти воду, яка омолоджувала б їх...

І коли нещасна жінка пішла від нього в розпачі, Хоакін сказав собі: «Хіба я не подивився у дзеркало цієї безталанної? Не побачив, як зістарили її роки тяжкої праці? Ці селяни все приписують приворотним зіллям або заздрощам... Якщо, наприклад, їм не щастить знайти роботу... Заздрощі! Якщо з ними трапляється якесь лихо! Заздрощі. Але той, хто всі свої невдачі вважає чужими заздрощами, і є заздрісником. І чи не всі ми заздрісники? Хіба мені не дали приворотного зілля?»

Впродовж кількох днів він думав про приворотне зілля. І покінчив із цим, сказавши собі: «Це прабатьківський гріх!»

Розділ дев’ятий

Хоакін одружився з Антонією, шукаючи в ній підтримки, й бідолашна жінка відразу зрозуміла свій обов’язок — вона муситиме втішати серце свого чоловіка, бути для нього захистом і розрадою. Вона взяла собі за чоловіка людину хвору, можливо, невиліковно, інваліда душі; її місія була місією санітарки. І вона прийняла її, сповнена співчуттям, сповнена любов’ю до нещастя того, хто захотів поєднати своє життя з її життям.

Антонія відчувала, що між нею і її Хоакіном була ніби невидима стіна, стіна з кристалічної й прозорої криги. Цей чоловік не міг належати своїй дружині, бо він не належав і самому собі, не був собі хазяїном, а був водночас відчуженим і одержимим. У найінтимнішому екстазі подружнього життя невидима зловісна тінь витала між ними. Поцілунки чоловіка здавалися їй поцілунками вкраденими, якщо не просякнутими люттю.

Хоакін уникав розмов про свою кузину Елену перед дружиною, але Антонія, яка відразу все зрозуміла, ніби несамохіть знову й знову згадувала про неї в їхніх розмовах. Але він ухилявся від цієї теми як на початку їхнього подружнього життя, так і згодом.

Одного дня Хоакіна покликали в дім Абеля як лікаря, й він довідався, що Елена вже носить у своєму лоні плід від свого чоловіка, тоді як його дружина не подавала жодних ознак на це. Й бідолаха пережив ганебну спокусу, яка змусила його відчути глибокий сором, бо її навіяв йому диявол, який нашіптував: «Ось бачиш? Він навіть більшою мірою чоловік, аніж ти! Він той, хто своїм мистецтвом спроможний воскресити й обезсмертити тих, кому ти дозволяєш помирати через своє невміння, він незабаром матиме дитину, приведе у світ нову людину, свій витвір із плоті, крові та кісток, тоді як ти....Ти, можливо, будеш на це неспроможний... Він більшою мірою чоловік, аніж ти!»

— Ти прийшов із дому Абеля, так? — запитала його дружина.

— Так. Ти звідки про це довідалася?

— З твого обличчя. Цей дім для тебе — дім тортур. Тобі не треба туди ходити.

— А що мені робити, коли мене туди покличуть?

— Попросити вибачення й не піти. Головне — твоє здоров’я і твій спокій...

— Це твої марні побоювання...

— Ні, Хоакіне, ти даремно від мене приховуєш... — і вона не змогла закінчити фразу, сльози здушили їй голос.

Бідолашна Антонія сіла. Схлипування вибили її з рівноваги.

— Але що з тобою відбувається, жінко? У чому річ?

— Розкажи мені ти, що з тобою відбувається, Хоакіне, довірся мені, признайся в усьому...

— Я не зробив нічого такого, в чому міг би звинувачувати себе...

— Благаю тебе, розкажи мені всю правду, Хоакіне.

Чоловік якусь мить вагався, здавалося, він боровся з невидимим ворогом, з дияволом, що завжди його супроводжував, і голосом, у якому пролунала несподівана, розпачлива рішучість, майже викрикнув:

— Гаразд, я розповім тобі правду, всю правду!

— Ти кохаєш Елену. Ти досі в неї закоханий.

— Ні-ні! Я був у неї закоханий! Але тепер ні! Тепер я в неї не закоханий!

— Тоді чому ти...

— Чому я що?

— Чому ти постійно живеш у цих тортурах? Чому той дім, дім Елени, — постійне джерело твого поганого настрою, чому той дім не дає тобі жити в мирі, чому Елена...

— Не Елена! Абель!

— Ти ревнуєш до Абеля?

— Так, я ревную до Абеля. Я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу, — і він стулив рота і стиснув пальці в кулаки, процідивши ці слова крізь зуби.

— Ти ревнуєш до Абеля... отже, ти кохаєш Елену.

— Ні, я не кохаю Елену. Якби вона належала комусь іншому, я не ревнував би її до того іншого. Ні, я не кохаю Елену, я її зневажаю, зневажаю ту пишну паву, ту професійну красуню, ту модель модного художника, любку Абеля...

— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога!..

— Атож, його любаску... Законну. Чи ти вважаєш, благословення священика змінює сутність шлюбу?

— Схаменися, Хоакіне, ми ж одружені так само, як і вони...

— Не так, як вони, Антоніє, не так, як вони! Вони одружилися, щоби принизити мене, зганьбити. Вони одружилися, щоби поглузувати з мене. Вони одружилися проти мене.

І бідолашний чоловік залився слізьми й вибухнув риданнями, які здавлювали йому груди, перехоплювали подих. Йому здавалося, він помирає.

— Антоніє... Антоніє... — простогнав він ледь чутним голосом.

— Сердешна моя дитино! — вигукнула вона, обіймаючи його.

І вона взяла його собі на руки, наче хворого малюка, гойдаючи його та приказуючи:

— Заспокойся, мій Хоакіне, заспокойся... Я тут, я твоя дружина, уся твоя і лише твоя. І тепер, коли я знаю твою таємницю, я ще більше твоя, ніж раніше, і кохаю тебе ще сильніше... Забудь про них... Зневажай їх... Було б гірше, якби така жінка закохалася в тебе...

— Але він, Антоніє, він...

— Забудь його!

— Не можу забути його... він мене переслідує... його слава, його визнання повсюди ходять за мною...

— Працюй, і ти здобудеш славу й визнання, бо ти вартий не меншого, ніж він. Відмовся від клієнтури, якої ми вже не потребуємо, поїдьмо звідси до Ренади, оселімося там у будинку, який належав моїм батькам, і там ти присвятиш себе тому, що тобі найбільше до вподоби, ти творитимеш науку, робитимеш відкриття, і про тебе говоритимуть... Я допомагатиму тобі в усьому, в чому зможу... я нікому не дозволю відволікати тебе від твоєї роботи... і ти здобудеш більшу славу, ніж він...

— Я не можу, Антоніє, я не можу; його успіхи відбирають у мене сон і не дають мені працювати спокійно... Видіння його чудових картин виникають між моїми очима та мікроскопом, і я бачу в них те, чого інші досі не бачать... Я не можу... не можу... не можу...

І стишивши голос, наче дитина, майже белькочучи, як той, хто провалився на саме дно ганьби, він, схлипуючи, прошепотів:

— І вони матимуть дитину, Антоніє...

— І ми також матимемо її, — прошепотіла вона йому на вухо, затуливши його поцілунком. — Найсвятіша Діва не відмовить мені в тому, про що я її щодня прошу... І свята вода з Люрда...

— Ти також віриш у приворотне зілля, Антоніє?

— Я вірю в Бога!

«Я вірю в Бога, — повторив Хоакін, коли залишився сам один; сам один із тим іншим. — А що означає вірити в Бога? Де перебуває Бог? Треба його шукати!»

Розділ десятий

«Коли в Абеля народився син, — написав у „Сповіді“ Хоакін, — я відчув таку ненависть, яка просто спалювала мене. Мене запросили прийняти пологи в Елени, але я відмовився, бо пологів не приймаю, і то була правда. Крім того, я не зміг би зберегти холоднокровність, хоч моя кров і була холодна, як лід, якби моя кузина потрапила в небезпеку. Щоправда, диявол нашіптував мені жорстоку спокусу піти прийняти в неї пологи й таємно задушити новонародженого. Але я переміг ту бридку думку.

Той новий тріумф Абеля, уже як чоловіка, а не як митця — дитина була чудова, шедевр здоров’я та сили, „янголятко“, як казали, — ще тісніше поєднав мене з моєю Антонією, від якої я сподівався свого нащадка. Я хотів, я потребував, аби бідолашна жертва моєї сліпої ненависті — бо моя дружина була жертвою більше, аніж я, — стала матір’ю моїх дітей, із плоті від моєї плоті, з нутрощами від моїх нутрощів, які пожирав диявол. Вона стане матір’ю моїх дітей і завдяки їм вивищиться над матерями дітей від інших чоловіків. Вона, бідолашна, віддала перевагу мені, чоловікові непривабливому, зневаженому, скривдженому; вона взяла те, що інша відкинула з презирством і насмішкою. І навіть говорила про них добрі слова!

Син Абеля Абелін, йому дали ім’я батька, ніби для того, щоби він продовжив його родовід і славу, син Абеля, який із плином часу мав стати інструментом моєї помсти, був чудом, а не дитиною. І я відчував потребу теж мати таку дитину, ще гарнішу, ніж він».

Розділ одинадцятий

— І що ти готуєшся малювати тепер? — запитав в Абеля Хоакін одного дня, коли приходив оглянути дитину, й вони зустрілися у студії першого.

— Намалювати картину з історії або, точніше, зі Старого Заповіту, й тепер збираю матеріали...

— Як? Шукаєш моделі для людей тієї доби?

— Ні, читаю Біблію та коментарі до неї.

— Недаремно я сказав, що ти художник наукового напрямку...

— А ти лікар-митець, чи не так?

— Це гірше, ніж художник наукового напрямку... літератор! Намагайся не перетворити пензель на знаряддя літератури!

— Дякую за пораду.

— І якою буде тема твоєї картини?

— Смерть Авеля від рук Каїна, перше братовбивство.

Хоакін ще більше зблід і пильно дивлячись на свого найближчого друга, запитав його стриманим голосом.

— І як тобі це спало на думку?

— Дуже просто, — відповів Абель, не зауваживши, як змінився настрій його друга. — Ім’я... Адже й мене звуть... Дві замальовки голих тіл...

— Атож, голих тіл...

— І голих душ...

— То ти думаєш намалювати їхні душі?

— Звичайно! Душу Каїна, душу заздрості, й душу Авеля...

— І якою вона буде?

— Про це я тепер думаю. Поки що не знаю, яким буде вираз обличчя Авеля, якою буде його душа. Бо я хочу намалювати його, коли він ще не помер, але уже впав на землю, смертельно поранений братом. Читаю нині Книгу Буття й поему лорда Байрона «Каїн». Ти її читав?

— Ні, я не читав поему лорда Байрона «Каїн». А що ти вичитав із Біблії?

— Небагато... Ось це, — і, розгорнувши книгу, він прочитав: «І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: Набула чоловіка від Господа. А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся...»

— А чому так сталося? — урвав його Хоакін. — Чому Господь подивився прихильним оком на Авеля та на жертву його й чому Він зневажив жертву Каїна?

— Це тут не пояснюють...

— А ти себе про це не запитав, перш ніж почати малювати картину?

— Ще ні... Можливо, Господь уже побачив у Каїні майбутнього вбивцю брата... заздрісника...

— У такому разі Він створив його заздрісним, дав йому випити приворотне зілля. Читай далі.

— «І сказав Господь Каїнові: Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то у дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати...»

— Проте гріх його переміг, — сказав Хоакін, — бо Господь покинув його. Читай далі.

— «І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його. І сказав Господь Каїнові...»

— Годі! Далі не читай. Мене не цікавить, що сказав Господь Каїнові, після того, як уже нічого не можна було залагодити.

Хоакін поставив лікті на стіл, підперши обличчя долонями і втупивши холодний і гострий погляд своїх очей в очі Абеля, який стривожився, сам не розуміючи чому, і сказав:

— Ти ніколи не чув, як іноді відповідають діти, що вивчають священну історію, коли їх запитують: «Хто вбив Каїна?»

— Ні!

— Так-от, коли їм ставлять це запитання, то діти, розгубившись, зазвичай відповідають: «Його брат Авель!»

— Я цього не знав.

— Але тепер знаєш. І скажи мені ти, що хочеш намалювати цю біблійну сцену... і таку біблійну!.. Тобі не спадало на думку, що якби Каїн не вбив Авеля, то останній сам вирішив би цю ситуацію, вбивши свого брата?

— І як би, на твою думку, це могло статися?

— Вівці Авеля були прийняті Богом, і Авель, пастух, здобув милість в очах Господа, але плоди землі Каїна, рільника, не сподобалися Богові, й Він не обдарував його тією ласкою, якою обдарував Авеля. Щасливчиком, улюбленцем Бога був Авель...

— А якою була провина Авеля в цьому?

— То ти вважаєш, що щасливчики, улюбленці Бога не несуть жодної відповідальності за це? Що їм не треба соромитися того, що дісталося їм задарма, що всі їхні привілеї вони одержали не за власні заслуги, а тому їм би слід було б не хизуватися цією ласкою, а приховувати її? Бо я не сумніваюся, що Авель таки дражнив Каїна тією прихильністю, яку він незаслужено здобув од Господа, лоскотав йому ніздрі димом від своїх овець, що їх приносив у жертву Богові. Ті, які вважають себе праведниками, мають звичку бути зухвалими й нахабними й принижувати інших, виставляючи свою праведність напоказ. Хтось із відомих людей сказав, що немає більшого мерзотника, ніж чоловік, увінчаний високими почестями....

— А чому ти вирішив, — запитав його Абель, спантеличений серйозністю розмови, — що Авель вихвалявся своєю ласкою в Господа?

— Я не маю найменшого сумніву, тому що він ані не шанував свого старшого брата, ані не просив у Господа ласки також для нього. І я навіть скажу більше: це шанувальники Авеля вигадали пекло для шанувальників Каїна, бо інакше їхня слава була б їм нецікавою. Вони втішаються тим, що, будучи визволені від страждань, спостерігають страждання інших...

— Ой, Хоакіне, Хоакіне, який ти лихий!

— Атож, ніхто не вміє лікувати сам себе. А зараз дай мені цього «Каїна» лорда Байрона, я хочу почитати його.

— Бери!

— І скажи мені, чи твоя жінка не надихає тебе взятися за цю картину? Не підказує тобі якусь ідею?

— Моя жінка? У тій трагедії не було жінки.

— Жінка присутня в кожній трагедії, Абелю.

— Хіба що Єва...

— Можливо... Та, яка вигодувала їх одним молоком... Приворотним зіллям...

Розділ дванадцятий

Хоакін прочитав «Каїна» лорда Байрона. І згодом у «Сповіді» написав:

«Читання цієї поеми справило на мене жахливий вплив. Я відчув потребу вилити свої враження і зробив кілька нотаток, які зберіг досі і які тепер лежать переді мною. Але чи я зробив їх тоді лише, щоби полегшити душу? Ні, я мав на меті використати їх одного дня для того, щоби на їхньому матеріалі написати геніальний твір. Самолюбство нас поглинає. Ми полюбляємо виставляти напоказ наші найінтимніші та найбридкіші недуги. Я не виключаю того, що знайдеться людина, яка захоче мати таку огидну й смердючу пухлину, якої доти ніхто не мав, аби вихвалятися нею. Ця моя „Сповідь“ хіба не спосіб полегшити собі душу?

Я думав кілька разів припинити її писати й визволитися від неї. Але хіба я міг би від неї визволитися? Ліпше виставляти свої проблеми як на сцені театру, ніж приховувати їх і страждати нишком. Та й що таке життя, як не сцена театру?

Читання „Каїна“ лорда Байрона справило на мене глибоке враження. Як слушно звинувачував Каїн своїх батьків за те, що вони зірвали плоди з дерева науки замість зірвати їх із дерева життя! Мені принаймні наука лише роз’ятрювала рану.

„Ліпше я б ніколи не народжувався на світ! — сказав Каїн. — Навіщо вони мене народили? Навіщо я живу на світі?“. Але я не міг собі пояснити, чому Каїн не обрав самогубство. Це було б шляхетнішим початком людської історії. Але чому тоді не наклали на себе руки Адам і Єва після свого гріхопадіння й перед тим, як народити дітей? Тоді Господь міг би створити двох інших подібних і народилися б інший Каїн та інший Авель. Чи не повториться ця сама трагедія в інших світах, десь за далекими зірками? Можливо, вона відбувається в інших варіантах, десь за краєм землі. Але що таке край землі?

Коли я прочитав, як Люцифер проголосив Каїна безсмертним, то я з жахом подумав про те, що я теж буду безсмертним і буде безсмертною в мені моя ненависть. „Я матиму душу, — сказав я собі тоді, — тож чи ця моя ненависть залежатиме від моєї душі?“. І я дійшов висновку, що інакше бути не може, що така ненависть не може виникати лише в тілі. Те, чого ніхто ніколи не знаходив за допомогою скальпеля в інших, знайшлося в мені. Смертний організм не міг ненавидіти так, як ненавидів я. Люцифер прагнув стати Богом, а я ще з дитячих літ хіба не прагнув знищити всіх інших? І хіба міг би я бути таким нещасним, якби не зробив себе творцем нещастя?

Авелю нічого не коштувало вигодовувати своїх овець, як нічого не коштувало тому другому Абелю створювати свої картини. А мені? А мені коштувало дуже багато ставити правильний діагноз своїм хворим.

Каїн нарікав, що Ада, його кохана Ада, його сестра й дружина, не могла зрозуміти дух, який заслонив йому зір. Але моя Ада, моя бідолашна Ада чудово розуміла мій дух. Бо вона була християнкою. Але я також ніколи не зустріну нікого, хто б відчув до мене симпатію.

Доки я не прочитав і не перечитав Байронового „Каїна“, я, що агонізував і помирав на очах у стількох людей, не думав про смерть, не відкрив її. А тоді я подумав, чи коли помиратиму, то помру зі своєю ненавистю, чи вона помре зі мною, чи мене переживе; замислився про те, чи ненависть переживає тих, хто її виплекав, чи є в ній щось субстанціональне і чи вона передається, чи є душею, самою есенцією душі. І я почав вірити в Пекло й у те, що смерть — створіння, Диявол, Ненависть, перетворена на особу, Бог душі. Усьому, чого мене не навчила наука, навчила жахлива поема того великого ненависника, яким був лорд Байрон.

Моя Ада також лагідно дорікала мені, коли я не працював, коли не міг працювати. А Люцифер перебував між моєю Адою і мною. „Не піддавайся тому Духові!“ — кричала мені моя Ада. Бідолашна Антонія! І я просив її, щоби вона врятувала мене від того Духа. Моя сердешна Ада не стала ненавидіти їх так, як ненавидів я. Але чи я почав по-справжньому кохати свою Антонію? О, якби я був спроможний кохати її, я врятувався б! Але вона була тільки ще одним інструментом моєї помсти. Я хотів, аби вона народила мені сина або доньку, які помстяться за мене. Хоча разом із тим я по-дурному сподівався, що батьківство вилікує мене від моєї ненависті. Але, мабуть, я одружився тільки, щоби створити таких самих ненависників, як і я, щоби передати комусь свою ненависть, обезсмертити їх.

Мені закарбувалася в душу наче вогнем та сцена, що відбулася між Каїном і Люцифером у безодні простору. Я побачив свою науку через свій гріх і зрозумів, що дарувати життя можна для того, щоби поширювати смерть. І я переконався в тому, що моя безсмертна ненависть була моєю душею. Я подумав, що ця ненависть, певно, передувала моєму народженню й переживе мою смерть. І зіщулився від жаху, уявивши собі, як я вічно житиму, щоби вічно ненавидіти. Оце й було Пекло. А я стільки сміявся з тих, хто вірив у нього! То було Пекло!

Коли я прочитав, як Ада говорила Каїну про їхнього сина, про Енока, я подумав про того сина або дочку, яких я матиму; подумав про тебе, дочко моя, мою спокуту та мою втіху; подумав про те, що ти прийдеш, аби врятувати мене одного дня. І прочитавши те, що Каїн казав своєму сонному й невинному синові, який не знав, що він голий, я подумав, чи не вчиню я злочин, народивши тебе, бідолашна донечко моя? Чи простиш ти мені за те, що я це зробив? А прочитавши те, що Ада сказала Каїну, я пригадав свої райські роки, коли я ще не полював за преміями, коли не мріяв про те, щоби затьмарити всіх інших. Ні, дочко, донечко моя, ні; я не пропонував своїх студій Богові з чистим серцем, не шукав істини і знання, а шукав тільки премій і слави, які піднесли б мене вище від нього.

Він, Абель, любив своє мистецтво й удосконалював його з чистими намірами, ніколи не думаючи про те, щоби перевершити мене. Ні, він ніколи не хотів нічого мене позбавити! Це я, безумний, мріяв про те, щоби зруйнувати вівтар Абеля! І я думав про це більше, ніж про себе самого.

Розповідь про смерть Авеля, якою описує її той жахливий поет диявольського натхнення, засліпила мене. Прочитавши її, я відчув, як у мені щось зламалося й мені пішла обертом голова. І від того дня, дякуючи нечестивому Байронові, я навернувся до віри».

Розділ тринадцятий

Антонія подарувала Хоакінові доньку. «У мене дочка, — сказав собі він, а в нього син!» Але незабаром він подолав цей новий підступ диявола. І почав любити свою доньку з усією силою пристрасті, а через неї й матір. «Вона помститься за мене, — сказав він спершу, не знаючи, за що вона має мститися, а потім: — Вона очистить мене».

«Я почав це писати, — повідомляє він у „Сповіді“, — згодом для своєї дочки, щоби вона, після моєї смерті, змогла пізнати свого нещасливого батька, пожаліти його й полюбити. Дивлячись, як вона спить у своїй колисці, думаючи про її невинність, я думав також про те, що для того, аби виростити й виховати її чистою, я муситиму очистити себе від своєї пристрасті, зішкребти проказу зі своєї душі. І вирішив домогтися, щоби вона любила всіх, а надто їх. І там, над невинністю її сну, я заприсягся визволитися від свого інфернального ланцюга. Я мушу зробити себе головним герольдом слави Абеля».

І сталося так, що коли Абель Санчес закінчив свою картину, він поспав її на виставку, де вона здобула загальні оплески й де нею захоплювалися як незрівнянним шедевром і нагородили її автора почесною медаллю.

Хоакін пішов на виставку подивитися картину й дивився на неї, ніби дивився в дзеркало, дивився на Каїна на картині і стежив за поглядами людей, чи вони не дивляться на нього, після того як роздивилися картину.

«Мене мучила підозра, — написав він у „Сповіді“, — що Абель думав про мене, малюючи свого Каїна, що перед ним відкрилася вся та незглибима чорна безодня розмови, яка відбулася між нами в його домі, коли він повідомив мене про намір намалювати картину й коли читав уривки з „Книги Буття“, і я забув про нього й думав тільки про себе, оголивши перед ним свою хвору душу. Але ні! В Абелевому „Каїні“ не було найменшої схожості зі мною, він не думав про мене, коли його малював, тобто він мене не зневажав, не малював свою картину, погано думаючи про мене, ні Елена, певно, нічого не казала йому про мене. Їм вистачило смакувати майбутній тріумф, що на них чекав. Вони зовсім не думали про мене!

І ця думка про те, що вони навіть не згадують про мене, не відчувають до мене ненависті, мучила мене більше, ніж будь-яка інша. Якби він ненавидів мене такою ж ненавистю, якою ненавидів його я, це було б щось і могло б стати для мене спасінням».

І Хоакін пішов далі чи глибше увійшов у себе, й у нього виникла думка дати бенкет на честь Абеля, щоби відсвяткувати його тріумф, тобто він, його одвічний друг, який був йому другом ще раніше, ніж вони познайомилися, влаштує для нього бенкет.

Хоакін мав певну славу оратора. В Академії медицини й наук саме він панував своїм словом, холодним, лаконічним і саркастичним зазвичай. Його промови проливалися наче холодний душ на ентузіазм початківців, будучи ядучими лекціями песимістичного скептицизму. Його головною тезою було твердження, що в медицині немає нічого чітко встановленого, що усе в ній — гіпотеза й постійне сплітання та розплітання, що недовіра й сумнів лежать в основі всіх її теорій. Тому довідавшись, що це Хоакін влаштовує банкет, усі з нетерпінням чекали промови гострої, як двосічний меч, безжального розтину, під виглядом похвали, наукового та документованого живопису або саркастичного вихваляння картини Абеля. І веселим зловтішним сподіванням наповнилися серця тих, які мали нагоду чути, як висловлювався Хоакін про творчість Абеля. Дехто визнав за потрібне остерегти художника про небезпеку.

— Ви помиляєтеся, — сказав їм Абель. — Я знаю Хоакіна й не вірю, що він спроможний на підступ. Де в чому він, можливо, й помиляється, але йому притаманне глибоке розуміння мистецтва і до його думки варто прислухатися. І я тепер хочу намалювати його портрет...

— Портрет?

— Атож, ви не знаєте його так, як знаю я. Це вогненна, збурена душа.

— Чоловік надзвичайно холодний...

— Зовні. А крім того кажуть, що вогонь спалює. Це постать варта уваги.

Ця думка Абеля досягла слуху оцінюваного Хоакіна, і примусила його ще глибше замислитися. «Що він справді думає про мене? — запитував себе він. — Чи насправді вважає мене таким: вогненною, збуреною душею? Чи справді дивиться на мене, як на жертву примхливої долі?»

Ці міркування спонукали його до вчинку, якого він потім дуже соромився, а саме, взявши у свій дім служницю, яка раніше прислуговувала в домі Абеля, він розпочав із нею доволі фамільярну розмову, розпитуючи її, хоч і намагаючись приховати свій прямий намір, які розмови про нього вона чула в тому домі.

— Але скажи мені, будь ласка, ти ніколи не чула, щоби там говорили про мене?

— Ніколи, сеньйоре, не чула, ніколи.

— Невже жодного разу вони навіть не згадали про мене?

— Можливо, колись і згадали, але не казали нічого.

— Ніколи-ніколи нічого?

— Я не слухала, як вони розмовляють. Коли я подавала їм на стіл, вони розмовляли мало й тільки про те, про що зазвичай розмовляють за столом. А також про його картини...

— Зрозуміло. Але про мене ніколи нічого?

— Не пригадую.

І коли служниця пішла, Хоакін відчув глибоку відразу до самого себе. «Я стаю ідіотом, — сказав собі він. — Що подумає про мене ця дівчина?!» І так йому було прикро про це думати, що під якимсь приводом він звільнив ту служницю. «А що, як вона знову піде прислуговувати до Абеля й розповість йому про нашу розмову?» — подумав він. І мало не попросив дружину, щоби та повернула дівчину. Але не наважився. І потім завжди боявся зустріти її на вулиці.

Розділ чотирнадцятий

Настав день банкету. Хоакін не спав усю попередню ніч.

— Я йду на битву, Антоніє, — сказав він дружині, виходячи з дому.

— Нехай Бог просвітить тебе й допомагає тобі, Хоакіне.

— Я хочу подивитися на доньку, на свою Хоакініту...

— Атож, подивися на неї... вона спить...

— Бідолашна! Вона не знає, що таке диявол! Але я присягаюся тобі, Антоніє, що зможу вирвати його зі своєї душі, вирву його із себе, задушу його й кину під ноги Абелю. Я поцілую її, якщо не боятимуся розбудити...

— Ні-ні, не бійся! Поцілуй її!

Батько нахилився й поцілував сонну дівчинку, яка всміхнулася, відчувши уві сні, що її цілують.

— Бачиш, Хоакіне, вона також тебе благословляє.

— До побачення, жінко, — і він поцілував її тривалим, дуже тривалим поцілунком.

Вона пішла помолитися перед образом Пресвятої Діви.

Настало тривале сподівання під розмовами, які точилися під час банкету. Хоакін, який сидів праворуч від Абеля, був дуже блідий і майже не їв та не розмовляв. Абель сам почав чогось боятися.

Після десерту почулися перешіптування, потім запала тиша, і хтось сказав: «Нехай говорить!» Хоакін підвівся. Його голос спочатку був глухим і тремтячим, але незабаром очистився і почав лунати з новим акцентом. Більше нічого не було чути, крім його голосу, який заповнив мовчанку. Подив був загальним. Ніколи ще не лунало такої схвильованої, такої палкої похвали, більш наповненої захватом і любов’ю до творчості та її автора. У багатьох накотилися на очі сльози, коли Хоакін пригадав дні їхнього спільного дитинства з Абелем, коли ні той, ні той навіть не мріяли, ким стануть.

«Ніхто не знав його глибше, ніж я, — казав він. — Думаю, я знаю його краще, ніж себе самого, бо я бачу його чистішим, адже у своїх нутрощах я бачу лише багнюку, з якої ми створені, а те, що в нас найкраще, ми бачимо в інших людях, якими захоплюємося. Він досяг у своєму мистецтві того, чого я хотів би досягти у своєму, й тому він є одним із моїх взірців; його слава — стимулом для моєї праці, бо сам я такої слави не зміг досягти. Він належить нам усім, а мені він належить насамперед, і, дивлячись на його творчість, я вважаю її не менш своєю, аніж вважає її своєю він, який її створив. І це втішає мене в моїй пересічності».

Ридання іноді пробивалися крізь його голос. Усі сиділи, мов зачаровані, туманно відчуваючи, яка грандіозна боротьба зі своїм демоном точиться в цій душі.

«І ви уважніше придивіться до постаті Каїна, — казав Хоакін, нанизуючи одне на одне палкі слова, — трагічного Каїна, мандрівного рільника, першого чоловіка, який заснував міста, батька ремесел, заздрощів і громадського життя, придивіться до нього! Придивіться, з якою ніжністю, яким співчуттям, якою любов’ю до нещасного намальована ця картина. Бідолашний Каїн! Наш Абель Санчес захоплюється Каїном, як Мілтон захоплювався своїм Сатаною, він закоханий у свого Каїна, як Мілтон був закоханий у Сатану, бо захоплюватися — це любити, а любити — це співчувати... Наш Абель відчув усе горе, все незаслужене нещастя того, хто вбив першого Авеля, хто, згідно з біблійною легендою, приніс смерть у наш світ. Наш Абель допомагає нам зрозуміти провину Каїна, бо він був винним, допомагає пожаліти його й любити... Його картина — це акт любові!»

Коли Хоакін закінчив промову, запала глибока тиша, що незабаром вибухнула бурею оплесків. Тоді підвівся Абель і, блідий, тремтячий, затинаючись, зі слізьми на очах сказав своєму другові:

— Хоакіне, те, що ти сказав, має для мене більшу цінність, набагато більшу, ніж моя картина, більшу, ніж усі картини, які я досі намалював, більшу, ніж усі ті, які я ще намалюю... Твоя промова — справжній витвір мистецтва й серця. Я не знав, що я зробив доти, доки тебе не почув. Це ти створив мою картину, ти, а не я!

І двоє одвічних друзів обнялися, плачучи, під гучні оплески всіх присутніх, що посхоплювалися на ноги. І коли вони обнялися, то сказав Хоакінові його демон: «Якби ти міг задушити його тепер у своїх обіймах!..»

— Який блиск! — казали гості. — Який оратор! Яка промова! Хто міг би цього чекати? Шкода, що не запросили стенографів!

— Це було чудо! — сказав один. — Не думаю, що мені вдасться почути колись щось подібне.

— У мене аж мороз пішов поза спиною, коли я це почув, — додав інший.

— Але погляньте, погляньте на нього, який він блідий!

І так воно було. Хоакін, після своєї перемоги, почув себе переможеним і провалився в безодню смутку. Ні, його демон не був мертвим. Ця промова принесла йому успіх, якого він іще не досягав, якого, либонь, і не досягне більше, й вона навіяла йому думку, чи не присвятити себе ораторському мистецтву, щоби досягти в ньому слави, яка затьмарить славу його друга в живописі.

— Ти бачив, як плаче Абель? — запитав один із гостей, виходячи.

— Сьогоднішня промова Хоакіна варта всіх його картин. Цю картину створила його промова. Її треба назвати картиною промови. Забери цю промову, й що залишиться від картини? Нічого! Окрім хіба першої премії.

Коли Хоакін прийшов додому, Антонія вийшла відчинити йому двері й обняти його:

— Я уже все знаю, мені розповній. Ось так, ось так! Ти вартий більшого, ніж його картина. Усі знатимуть, чого варта його картина завдяки твоїй промові.

— Це правда, Антоніє, це правда, але...

— Але що?

— Але хай буде все гаразд. Я не хочу розповідати тобі про те, що нашіптував мені демон, мій демон, коли ми з Абелем обіймалися.

— Не кажи мені про це! Мовчи!

— Тоді заткни мені рота.

І вона заткнула йому рота довгим, палким, вологим поцілунком, тим часом, як на очі йому набігали сльози.

— Я сподіваюся, ти визволиш мене від демона, Антоніє, сподіваюся, ти його з мене висмокчеш.

— Аби потім залишитися з ним чи не так? — і бідолашна спробувала засміятися.

— Атож, висмокчи його з мене, щоби він більше не міг завдати мені шкоди, щоби помер у тобі, щоби захлинувся у твоїй крові, як у святій воді...

А коли Абель повернувся додому й опинився наодинці зі своєю Еленою, вона сказала йому:

— Мені вже розповіли про промову Хоакіна. Йому довелося проковтнути твій тріумф... йому довелося його проковтнути!..

— Не говори так, жінко, бо ти його не чула.

— А мені не треба було його й слухати.

— Він говорив від щирого серця. Його слова зворушили мене. Повір мені, я не знав, що я досі намалював, поки він мені не розтлумачив це.

— Не довіряй йому... не довіряй... Якщо він так тебе вихваляв, то на це була якась причина...

— А хіба він не міг говорити те, що відчував?

— Ти знаєш, він помирає від заздрощів до тебе...

— Замовкни.

— Атож, він помирає, він гине від заздрощів до тебе...

— Замовкни, замовкни, жінко, замовкни!

— Це ревнощі, а що він мене вже не кохає, то вони перейшли у заздрість... у смертельну заздрість до тебе...

— Замовкни! Замовкни! — прогарчав Абель.

— Гаразд, я замовкну, але ти побачиш...

— Я все бачив і чув, і з мене досить. Замовкни, кажу тобі!

Розділ п’ятнадцятий

Але ні, ні! Той героїчний учинок не вилікував бідолашного Хоакіна.

«Я почав відчувати каяття, — написав він у „Сповіді“, — що сказав те, що сказав, що не дав вихід своїм поганим почуттям, аби так звільнитися від них, не закінчив свою промову артистично, осудивши оману та дешеві ефекти його мистецтва, його наслідування, його холодну й точно відпрацьовану техніку, брак емоцій у його живописі; не вбивши його славу. Тоді я, можливо, полегшив би собі душу, сказавши правду, звівши його престиж до його правдивої вартості. Можливо, Каїн, біблійний Каїн, який убив того іншого Авеля, почав його любити вже після того, як побачив мертвим. Десь тоді я навернувся до віри: моє навернення стало наслідком моєї промови».

Те, що Хоакін у «Сповіді» назвав своїм наверненням, відбулося завдяки зусиллям Антонії, його дружини, яка побачила, що він не вилікувався, й, можливо, запідозрила, що він невиліковний, і порадила йому шукати зброю в релігії своїх батьків, у її власній релігії, у тій, яка буде релігією їхньої дочки, в молитві.

— Тобі треба піти до сповіді...

— Але ж, жінко, я вже багато років не ходив до церкви...

— Усе одно.

— Але якщо я не вірю в усе це...

— Тобі гак здається, але панотець мені пояснив, як вам, людям науки, лише здається, що ви не віруєте, а насправді ви віруєте. Я знаю, те, чого тебе навчила твоя мати, те, чого я навчу нашу доньку...

— Гаразд, гаразд, дай мені спокій!

— Ні, я не дам тобі спокою. Я прошу тебе, піди висповідайся.

— А що скажуть ті, хто знає мої погляди?

— А, он воно що? Ти боїшся втратити чиюсь повагу?

Але ці розмови почали проникати в серце Хоакіна, й він запитав себе, чи він справді не вірує, й вирішив спробувати, чи навіть без віри церква не зможе вилікувати його. І почав ходити до церкви, не ховаючись, так ніби кидав виклик тим, хто знав про його антирелігійні погляди, і зрештою примусив себе піти до сповіді. І коли він опинився у сповідальні, то спромігся вилити там душу.

— Я ненавиджу його, отче, ненавиджу всією своєю душею, і якби я зовсім не вірив у Бога, якби не хотів вірити, я його вбив би.

— Але це не ненависть, сину мій, це радше заздрість.

— Усяка ненависть походить од заздрості, отче, ненависть — це завжди заздрість.

— Але ви повинні замінити її духом шляхетного суперництва, бажанням домогтися успіхів у своїй професії і якомога краще служити Богові...

— Я не можу, не можу, не можу працювати. Його слава не дає мені спокою.

— Треба зробити над собою зусилля... Для цього людині дається свобода...

— Я не вірю у свободу волі, отче. Я лікар.

— Але ж...

— Чим я не догодив Богові, що Він створив мене таким — ненависним, заздрісним, лихим? Яку погану кров передав мені батько?

— Сину мій... сину мій...

— Ні-ні, я не вірю в людську свободу, а хто не вірить у свободу, той не може бути вільним. Ні-ні, я не вільний! Бути вільним — означає вірити в те, що ти вільний.

— Ви чоловік лихий тому, що не довіряєте Богові.

— Не довіряти Богові — це підлість, отче?

— Я не хотів так сказати, я лише мав на увазі, що ваша погана пристрасть походить од недовіри до Бога...

— Не довіряти Богові — підлість? Я знову вас про це запитую.

— Так, підлість.

— Тоді я не довіряю Богові тому, що він створив мене поганим, як створив поганим Каїна. Бог створив мене недовірливим.

— Він створив вас вільним.

— Атож, вільним бути лихим.

— І бути добрим!

— Чому я народився, отче?

— Краще запитайте, для чого ви народилися.

Розділ шістнадцятий

Абель намалював Богоматір із Дитиною на руках. Ця картина була, власне, портретом Елени, його дружини, з їхнім сином Абеліно. Картина мала успіх, із неї зробили репродукції. Перед однією з таких чудових репродукцій Хоакін молився Найсвятішій Діві, благаючи її: «Захисти мене! Спаси мене!»

Але молячись і дослухаючись до свого тихого голосу, він докладав усіх зусиль, аби не слухати іншого голосу, що підіймався із самого дна його нутрощів і казав: «Нехай він помре! Нехай дасть тобі свободу!»

— Чому ти став реакціонером? — запитав одного дня Абель у Хоакіна.

— Я?

— Атож, мені розповіли, що ти почав ходити до церкви і щодня слухаєш Месу, а що ти ніколи не вірував ані в Бога, ані в Диявола, й не було причин, аби ти раптом ні сіло ні впало навернувся до віри, то виходить, що ти просто став реакціонером.

— А яка тобі різниця?

— Ні, я не вимагаю від тебе звіту... але ти справді віруєш?

— Мені необхідно вірувати.

— Це інша справа. Але ти справді віруєш?

— Я тобі сказав, що мені необхідно вірувати й не запитуй мене більше.

— Бо мені, наприклад, достатньо мистецтва; мистецтво — моя релігія.

— Але ти малюєш Богородиць...

— Так, для Елени.

— Яка не є Пресвятою Дівою.

— Для мене вона ніби є нею. Вона мати мого сина...

— І тільки?

— І кожну матір можна вважати Пресвятою Дівою, якщо вона мати.

— Ти створюєш нову теологію!

— Не знаю, але я ненавиджу реакціонерство і святенництво. Уся ця поведінка просякнута заздрістю, й мене дивує, що ти, якого я вважаю спроможним уникати вульгарності й пересічності, мене дивує, що ти став чіпляти на себе цю уніформу.

— Я тебе не зовсім розумію, Абелю, поясни свій погляд!

— Усе дуже просто. Брутальні й вульгарні душі не можуть відзначитися, а що вони не терплять, коли відзначаються інші, то полюбляють надягати на них уніформу догми, яка перешкоджала б їм відзначитися. Будь-яка ортодоксія, чи в релігії, чи в мистецтві, виникає із заздрості, можеш не сумніватися. Якби всім нам дозволили вдягатися так, як нам хочеться, то кожна людина могла б підібрати для себе такий одяг, який привертав би до себе увагу й підкреслював її природну елегантність, і якби це був чоловік, то він міг би домогтися, щоби жінки захоплювалися ним і закохувалися в нього, тоді як інший, брутальний і вульгарний від природи, лише виставляв би себе на посміх, намагаючись одягтися по-своєму, а тому чоловіки брутальні й вульгарні, які є заздрісниками, вигадують щось подібне до уніформи, одягаючись, наче ляльки, і цей їхній одяг нерідко вважають модним, бо мода — це ще одна ортодоксія. Не обманюй себе, Хоакіне: ідеї, які називають небезпечними, зухвалими, нечестивими, — це ідеї, що не спадають на думку людям убогого й рутинного розуму, тим, що не мають і крихти ні власного розуму, ні оригінальності й обходяться спільним розумом та вульгарністю. Найбільше вони ненавидять уяву й тому не мають її.

— Нехай буде й так, — вигукнув Хоакін, — але хіба ті, кого ти називаєш людьми брутальними, вульгарними, пересічними, не мають права захищатися?

— Одного разу ти захищав у моєму домі — пригадуєш? — заздрісного Каїна, а потім у тій незабутній промові, яку я вислухав, мало не померши від хвилювання, у тій промові, якій я завдячую левову частку своєї репутації, ти нам відкрив — принаймні мені відкрив — душу Каїна. Але Каїн не був ані брутальним, ані вульгарним, ані пересічним...

— Але він був батьком заздрісних...

— Так, але то була зовсім інша заздрість, а не заздрість цієї публіки... Заздрість Каїна була чимось великим; заздрість фанатичного інквізитора — найдрібніша з тих, які можуть бути. І мене дивує бачити тебе серед них...

«Невже цей чоловік, — запитав себе Хоакін, попрощавшись із Абелем, — читає в моїй душі? Думаю, що ні, не подібно, щоби він розумів, що зі мною діється. Він говорить і думає, як малює, не знаючи, що говорить і що малює. Він живе підсвідомістю, але схильності до глибших роздумів я в ньому не бачу...»

Розділ сімнадцятий

Хоакін довідався, що Абель має інтригу з однією зі своїх давніх моделей, й це укріпило його переконаність у тому, що не кохання спонукало його одружитися з Еленою. «Вони одружилися для того, — сказав він собі, — щоби принизити мене». А потім додав: «Ні, Елена його не кохає і не може кохати... вона не кохає нікого, вона неспроможна кохати, вона не більш, ніж гарна шкатулка з пихою всередині... З пихи та зневаги до мене вона одружилася, і з пихи та з примхи вона спроможна не виконувати своїх подружніх обов’язків... А тим паче щодо чоловіка, якого вона ніколи не кохала...» Посеред іскор полум’я, яке він вважав давно погашеним кригою своєї ненависті, яскраво спалахнула жарина його давнього кохання до Елени. Атож, попри все, він досі був закоханий у цю паву, в кокетку, в модель свого чоловіка. Антонія, звичайно, в усьому переважала її, але інша була іншою... А потім... якою солодкою є помста! Як вона може зігріти серце, що перетворилося на шматок криги!

За кілька днів він прийшов у дім Абеля, вибравши такий час, коли господаря не було вдома. Він застав Елену саму-одну з дитиною, ту саму Елену, перед чиїм обожненим образом він марно просив захисту та спасіння.

— Абель мені вже повідомив, — сказала йому кузина, — що ти почав учащати до церкви. Це Антонія привела тебе туди, чи ти втікаєш туди від Антонії?

— Чому ти так думаєш?

— Тому, що чоловіки мають звичку шукати блаженства, або плентаючись слідом за своєю жінкою, або втікаючи від неї...

— Існують і ті, хто втікає від жінки, але не для того, щоби піти до церкви.

— Що ти маєш на увазі?

— Що твій чоловік, який розповів тобі цю історію, знає про мене й більше, і не тільки те, що я ходжу молитися до церкви...

— Нічого дивного! Кожен побожний чоловік мусить молитися не тільки в церкві, а й у себе вдома.

— І я молюся. І головне, прошу у Пресвятої Діви, щоби вона захистила мене й спасла.

— Я вважаю, ти робиш добре.

— І знаєш, перед яким образом я цього в неї прошу?

— Не знаю, поки ти мені не скажеш...

— Перед тим, який намалював твій чоловік...

Елена, почервонівши, швидко відвернула обличчя до дитини, яка спала в кутку кімнати. Раптовість цієї атаки збентежила її. Але, опанувавши себе, вона відповіла:

— Це здається мені безбожницьким учинком із твого боку й доводить, Хоакіне, що твоя нова релігійність — лише фарс або й щось гірше...

— Присягаюся тобі, Елено...

— Дозволь тебе остерегти: не присягайся святим ім’ям Бога марно.

— Проте я все ж таки присягаюся тобі, Елено, що моє навернення було щирим, тобто я хотів вірити, хотів захиститися вірою від пристрасті, яка мене пожирає...

— Атож, я знаю твою пристрасть.

— Ти її не знаєш!

— Я її знаю. Ти терпіти не можеш Абеля.

— Чому я не можу його терпіти?

— Ти знаєш, чому. Ти ніколи не міг його терпіти, навіть до того, як мене з ним познайомив.

— Брехня!.. Брехня!..

— Правда! Правда!

— І чому б то я не міг його терпіти?

— Бо він здобув славу, здобув визнання. А чого бракує тобі? Ти хіба не маєш своєї клієнтури? Хіба вона не дає тобі доброго заробітку?

— Ну, гаразд, Елено, тоді я скажу тобі правду, всю правду. Цього мені не досить! Я також хотів прославитися, винайти щось нове в моїй науці, поєднати своє ім’я з якимсь науковим відкриттям...

— То й зроби таке відкриття, адже таланту тобі не бракує.

— Зроби таке відкриття... Зроби таке відкриття... Я зробив би його, Елено, якби міг покласти цю славу до твоїх ніг...

— А чому не до ніг Антонії?

— Не говорімо про неї!

— А, ось ти чого прийшов? Ти вистежив, що мого Абеля — і вона підкреслила мого — вдома не буде, щоби прийти з цим?

— Твій Абель... твій Абель... Дуже він любить і шанує тебе, твій Абель...

— Як? Ти ще й зрадник, донощик, наклепник?

— Твій Абель має інших моделей, крім тебе.

— Ну то й що? — вигукнула Елена, підхоплюючись на ноги. — Ну то й що, як він їх має? Це означає, що він уміє знайти їх! А ти й у цьому заздриш йому? Заздриш, що тобі доводиться задовольнятися... своєю Антонією? А що він знайшов собі іншу, то ти прийшов сюди, щоби теж знайти собі іншу? І прийшов, озброївшись цими плітками? Тобі не соромно, Хоакіне! Вимітайся, вимітайся звідси, бо мені гидко навіть дивитись на тебе.

— Ради Бога, Елено, ти мене вбиваєш... ти вбиваєш мене!

— Іди звідси геть, іди до церкви, заздрісник, лицемір! Іди додому, нехай твоя дружина тебе полікує, бо ти хворий.

— Елено, Елено, ти одна можеш вилікувати мене! Задумайся, Елено, перед тобою чоловік, якого ти можеш навіки втратити!

— І щоб урятувати тебе, я мушу втратити іншого, свого рідного?

— Ти його не втратиш, ти його уже втратила. Йому до тебе байдуже. Він неспроможний кохати тебе. Лише я кохаю тебе, кохаю всією своєю душею, таким коханням, про яке ти й мріяти не можеш.

Елена підвелася, пішла до дитини, розбудила її, взяла на руки й, повернувшись до Хоакіна, сказала йому:

— Іди геть! Це син Абеля, який жене тебе з цього дому. Забирайся!

Розділ вісімнадцятий

Хоакін був у препоганому гуморі. Він розлютився на себе за те, що оголив душу перед Еленою, давши їй привід брутально вигнати себе з дому, з чого він ясно побачив, що вона його зневажає. Але він опанував себе й пішов шукати розради та заспокоєння у своєї дружини й доньки. Проте його домашнє життя тепер затьмарилося ще більше, настрій у нього геть зіпсувався.

Він мав тоді домашню служницю, яка щодня намагалася слухати Месу й проводила ті години, коли була вільна від служби, зачинившись у своїй кімнаті й палко молячись. Вона ходила з опущеними очима, втупивши їх у підлогу, й на все відповідала з великою лагідністю й трохи гугнявим голосом. Хоакіна дратувала її поведінка й він прискіпувався до неї з будь-якого приводу.

— Ви маєте слушність, сеньйоре, — мала звичку відповідати вона.

— Чому це я маю слушність? — вигукнув він одного разу, втративши терпець. — Ні, я не маю слушності!

— Гаразд, сеньйоре, не гнівайтеся, ви не маєте її.

— І це все?

— Я вас не розумію, сеньйоре.

— Чому ти мене не розумієш, хитрухо, лицемірко? Чому не захищаєшся? Чому мені не заперечуєш? Чому не бунтуєш?

— Щоб я бунтувала? Бог і Найсвятіша Діва захищають мене від цього, сеньйоре.

— То ти волієш визнавати свої помилки? — втрутилася до розмови Антонія.

— Ні-ні, вона їх не визнає. Вона наповнена гординею!

— Гординею — я, сеньйоре?

— Ось бачиш? Вона горда лицемірка, але не хоче цього визнавати. Вона вправляється на мені, моїм коштом, у смиренні й терпінні; вона використовує напади мого поганого гумору як волосяницю, щоб укріплювати себе в доблесті терпіння. Й усе це вона робить моїм коштом! Вона користується мною як інструментом, аби здобути собі заслугу перед небом! Це лицемірство!

Служниця плакала, читаючи крізь зуби молитву.

— Але якщо правда, Хоакіне, — сказала Антонія, — то вона й справді поводиться смиренно... Чому вона повинна бунтувати? Якби вона збунтувалася, то ти ще більше роздратувався б.

— Ні! Це підло використовувати слабкість ближнього як засіб випробування себе в доблесті. Вона повинна відповідати мені, повинна обурюватися, повинна бути особою... а не служницею...

— Тоді, Хоакіне, вона дратувала б тебе ще більше.

— Ні, мене найбільше дратують оці претензії на більшу досконалість.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказала служниця, не відриваючи погляду від підлоги, — я не вважаю себе кращою, ніж будь-хто.

— Не вважаєш? А я вважаю! І той, хто не вважає себе кращим ні за кого, — брехун. Ти вважаєш себе найбільшою грішницею серед жінок? Ну ж бо, відповідай!

— Про такі речі не запитують, сеньйоре.

— Відповідай, бо кажуть, навіть святий Людовік Ґонзаґа вважав себе більшим грішником за всіх людей. Відповідай, ти віриш чи ні, що ти найбільша грішниця серед жінок?

— Гріхи інших мене не стосуються, сеньйоре.

— Ідіотка, більше, ніж ідіотка! Забирайся звідси!

— Нехай простить вам Бог, як я прощаю вам, сеньйоре.

— За що? Підійди-но ближче і скажи мені, за що? За що мені має простити Бог? Ну ж бо, скажи мені.

— Пробачте мені, сеньйоро, але я піду з цього дому.

— З цього ти повинна була б почати, — підсумував розмову Хоакін.

І потім, залишившись наодинці з дружиною, він сказав:

— Чи ця мертва кішка не стане всім розповідати, що я збожеволів? Може, я й справді збожеволів, Антонів? Скажи мені, збожеволів я чи ні?

— Заради Бога, Хоакіне, не говори так...

— Так-так, здається, я збожеволів... Замкни мене. Усе це мене знищить.

— Закінчуй ти з усім цим.

Розділ дев’ятнадцятий

Після цього він зосередив свої зусилля на дочці, на тому, щоби належно виростити й виховати її, уберегти від брудної моралі світу.

— А знаєш, — казав він дружині, — нам пощастило, що вона в нас одна, що ми не народили більше дітей.

— А ти не хотів би мати сина?

— Ні-ні, дочка це краще, її легше відгородити від непристойного світу. Крім того, якби ми мали двох, вони почали б заздрити одне одному.

— О, ні!

— О, так! Неможливо розподілити любов однаково між кількома. Те, що ти даєш одному, ти забираєш в іншого. Кожне просить усе для себе й тільки для себе. Ні-ні, я не хотів би бачити себе в ролі Бога...

— І в чому полягає ця роль?

— У тому, що Віл має стількох дітей. Хіба не кажуть, що всі ми діти Божі?

— Не кажи такого, Хоакіне...

— Одні залишаються здоровими, щоб інші хворіли... Треба взяти на себе обов’язок розподіляти хвороби...

Він не хотів, аби донька спілкувалася нехай там із ким. Він найняв для неї окрему вчительку, яка приходила додому, і сам, коли мав вільний час, навчав її чого-небудь.

Бідолашна Хоакіна вгадувала у своєму батькові страдника, тоді як він описував їй похмуру картину світу й життя.

— Повір мені, — казав Хоакін дружині, — краще, набагато краще, що ми маємо лише одну дочку, що нам не доводиться ділити свою любов...

— Кажуть, що більше ти її ділиш, то вона зростає...

— Не вір цим словам. Ти пам’ятаєш бідолашного Раміреса, прокурора? Його батько мав двох синів і двох доньок і дуже мало засобів до існування. У його домі їли першу страву, а другу подавали тільки батькові Раміресу, який іноді виділяв із неї порції для одного із синів і однієї з дочок, але ніколи нічого не давав іншим. Коли святкували на широку ногу, в окремі дні, то другу страву подавали для всіх і відразу дві другі страви для господаря дому, який мав у чомусь виділятися. Треба було зберігати ієрархію. А ввечері, коли лягали спати, Рамірес-батько завжди цілував одного сина й одну дочку, але ніколи двох інших.

— Який жах! І чому він так робив?

— Звідки я знаю?.. Певно ті, яким він віддавав перевагу, здавалися йому кращими...

— Це подібне до поведінки Карвахаля, який не хоче помічати свою найменшу дочку...

— Бо вона народилася в нього останньою, за шість років після попередньої, і коли в нього були проблеми з ресурсами. Це стало для нього новим навантаженням і несподіванкою. Тому він називає її самозванкою.

— Який жах, Боже мій!

— Таким і є життя, Антоніє, розплідник жахів. І благословімо Бога за те, що нам не доводиться ділити свою любов.

— Замовкни!

— Чому?

Але вона таки примусила його замовкнути.

Розділ двадцятий

Син Абеля вивчав медицину, й батько мав звичку повідомляти Хоакінові про його успіхи в навчанні. Кілька разів Хоакін розмовляв із самим хлопцем і навіть відчув до нього симпатію: таким незначущим він йому здався.

— А чому ти вирішив зробити з нього лікаря, а не художника? — запитав він у свого друга.

— Це не я вирішив, а він сам вирішив. До мистецтва він не відчуває ніякого покликання...

— А щоби піти вивчати медицину, покликання не потрібне?

— Я так не сказав. У тебе завжди якісь погані думки. Але до мистецтва він не відчуває не тільки покликання, а й цікавості. Хоч іноді й зупиняється подивитись, як я малюю, але ніколи нічого не запитує.

— Можливо, так і краще...

— Чому?

— Бо якби він присвятив себе живопису, то малював би або краще, ніж ти, або гірше. Якби він малював гірше, то став би Абелем Санчесом, сином, якого називали б Абель Санчес Невправний, або Санчес Невправний, або Абель Невправний, і йому було б неприємно це чути...

— А якби він малював краще, ніж я?

— Тоді такі клички було б неприємно чути тобі.

— Злодій думає, що ніхто краще за нього не вкраде.

— Якби йшлося про мене, все було б інакше. Це митець не терпить славу іншого, а тим більше, якщо цей інший його син або брат. Їм він заздрить більше, ніж комусь чужому. Щоб його кревний родич та був кращим за нього... ні, нізащо! Як це пояснити? Ти зробив добре, що послав його навчатися медицини.

— До того ж і зароблятиме він там більше.

— Ти хочеш переконати мене в тому, що мало заробляєш своїм живописом?

— Не так багато.

— Зате ти маєш славу.

— Славу? Вона триває не вічно.

— Гроші ще швидкоплинніші.

— Але вони надійніші.

— Не випендрюйся, Абелю, не прикидайся, ніби ти байдужий до слави.

— Запевняю тебе, що сьогодні я думаю тільки про те, як залишити своєму синові пристойний спадок.

— Ти залишиш йому ім’я.

— Імена не дуже цінуються.

— Твоє — дуже!

— Хіба що мій підпис, але... Санчес! Хоч якщо до Санчеса додати Абель, то Абель Санчес звучатиме добре, нагадуючи ім’я маркіза з дому Санчесів абощо.

Розділ двадцять перший

Утікаючи від себе самого і щоби задушити постійну присутність іншого, Абеля, у своїй душі, приглушити хвору свідомість, яка не переставала його тривожити, Хоакін почав ходити до казино, де збиралася компанія приятелів. Їхня легка розмова правила йому за наркотик чи, точніше, він п’янів од неї. Хіба чимало людей не рятуються випивкою, щоб утопити в ній свою руйнівну пристрасть, аби розчинити у вині невдале кохання? Але він, аби забути про свою пристрасть, віддавав перевагу легкій розмові в казино, більше слухаючи її, аніж беручи в ній активну участь. Проте ліки виявилися гіршими, ніж хвороба.

Він постановив собі стримуватися, сміятися й жартувати, щось мурмотіти, ніби коментуючи гру, показувати себе скептиком своєї професії, наголошуючи на тому, що розуміти означає прощати, й не дозволяти, щоби крізь нього просвічував рак, який пожирав його волю. Але зло вилітало йому з рота, зі словами, коли він найменше цього чекав, і сморід зла йому не вдавалося приховати. І він повертався додому, роздратований собою, дорікаючи собі за боягузтво та поганий контроль над собою й обіцяючи собі, що більше не повернеться до казино. «Ні, — казав він собі, — я туди не повернуся, я не повинен туди повертатися; моя хвороба тільки ускладнюється, коли я перебуваю в компанії; те середовище смертоносне для мене; там дихають лише поганими пристрастями, які деінде стримують; ні-ні, я туди не повернуся; те, чого я потребую, це самотність, самотність. Свята самотність!»

Але він повертався.

Повертався тому, що не міг терпіти самотності. Бо у своїй самотності, йому ніколи не щастило залишатися одному, поруч завжди був той, інший. Інший! Він ловив себе на тому, що розмовляє з ним, обмірковуючи те, що той каже. А той, інший, у цих самотніх розмовах, у цих діалогічних монологах, казав йому щось несуттєве або приємне, не виявляючи ніякої злості. «Чому він мене не ненавидить, Боже мій? — зрештою почав він запитувати себе. — Чому він мене не ненавидить?»

Й одного дня він упіймав себе на тому, що звернувся до Бога з ганебною диявольською молитвою, благаючи Всевишнього, щоби Він уклав у душу Абеля ненависть до нього, до Хоакіна. А іншого разу: «От якби він мені заздрив... якби мені заздрив!» І на цю думку, що, наче мертвотно-біла блискавка, розітнула сутінки його отруєного гіркотою духу, його опанувало солодке відчуття, ніби щось у ньому розплавилось, відчуття, яке примусило його затремтіти до самого кісткового мозку, що замерз у його душі. «От, якби він мені позаздрив! Якби позаздрив!»

«Але, можливо, річ у тому, що я себе ненавиджу, що я ненавиджу себе самого?..». Він підійшов до дверей, замкнув їх на ключ і коли переконався, що він сам-один у кімнаті, опустився навколішки й став мурмотіти зі слізьми, які розпалювали його голос: «Господи! Господи! Ти мені сказав: люби свого ближнього, як самого себе! А я не люблю свого ближнього, я не можу його любити, бо не люблю себе самого, не вмію любити себе самого, не можу любити себе самого. Що ти зробив зі мною, Господи?»

Тоді він узяв до рук Біблію й розгорнув її там, де було написано: «І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат?» Він повільно закрив книгу, пробурмотівши: «А де я є?» Він почув якесь шкрябання за дверима й поквапився їх відчинити.

— Тату! Татусю! — вигукнула його донька, заходячи.

Цей дзвінкий голос, здавалося, повернув його до світла. Він поцілував дівчинку й, лоскочучи їй вухо своїми губами, тихо прошепотів, так щоби ніхто не почув:

— Помолися за свого тата, донько моя!

— Тату! Тату! — тонким голосом промовила дівчинка, закинувши руки йому за шию.

Він поклав голову на плече доньки й заплакав.

— Що з тобою, тату, ти хворий?

— Так, я хворий. Але ти мене не запитуй, чому я хворий...

Розділ двадцять другий

І він повернувся до казино. Щодня вигадував привід, аби піти туди. І млинок приятельської компанії перемелював його далі.

Там був Федеріко Квадрадо, невблаганний, який, коли чув, що хтось вихваляє іншого, запитував: «Проти кого спрямована ця похвала?»

— Бо мене не одуриш, — казав він своїм холодним і різким голосом. — Коли когось дуже хвалять, то думають про іншого, якого хочуть принизити цією похвалою, про суперника того, кого хвалять. Це в тому випадку, коли хвалять не з поганим наміром, аби розізлити когось... Ніхто нікого ніколи не хвалить із добрим наміром.

— Чоловіче, — відповідав йому Леон Ґомес, який полюбляв накрутити цинічного Квадрадо, — ти маєш перед собою приклад дона Леовіхільдо, від якого ніхто ніколи не чув, щоби він говорив про когось погано...

— Річ у тім, — втрутився до розмови один із провінційних депутатів, — що дон Леовіхільдо політик, а політики мають перебувати з усіма в добрих стосунках. Що ти на це скажеш, Федеріко?

— Скажу, що дон Леовіхільдо помре, не сказавши й не подумавши нічого поганого ні про кого. Він ніколи навіть легенько не підштовхне іншого, щоби той упав, навіть у тому випадку, коли ніхто не зміг би цього побачити, бо він боїться не лише карного кодексу, а й пекла; але якщо інший упаде і скрутить собі в’язи, він зрадіє до мозку кісток. І щоби натішитися скрученими в’язами іншого, він першим прийде висловити йому співчуття.

— Я не знаю, як можна жити, почуваючи себе так, — сказав Хоакін.

— Почуваючи себе як? — запитав його Федеріко. — Так, як почуває себе дон Леовіхільдо, як почуваю себе я, чи як почуваєш себе ти?

— Про мене тут ніхто не говорив, — сказав Хоакін із похмурим невдоволенням у голосі.

— Але я говорю, сину мій, бо ми всі тут знаємо...

Хоакін відчув, що зблід. До глибини нутрощів його волі пронизав його крижаний кинджал отого звернення «сину мій», яке проголошував Федеріко, його демон-охоронець, коли накладав на когось свою пазуристу лапу.

— Я не знаю, чому ти відчуваєш таку неприязнь до Леовіхільдо, — додав Хоакін, пошкодувавши про свої слова, щойно їх промовив, бо відчув, що роздуває небезпечне полум’я.

— Неприязнь? Це я відчуваю неприязнь? До Леовіхільдо?

— Атож, і я не розумію, що поганого він тобі зробив...

— По-перше, сину мій, не обов’язково треба зробити тобі щось погане, щоби ти відчув неприязнь до того чоловіка. Коли до когось відчувають неприязнь, то легко вигадати, що він зробив тобі погане... І я відчуваю до дона Леовіхільдо не більше неприязні, ніж до когось іншого. Він людина — і тут більше нічого не скажеш. І людина шанована!

— Оскільки ти професійний мізантроп... — почав провінційний депутат.

— Людина — найбридкіший і найнепристойніший звір, я це казав вам уже сто разів. А чоловік шанований — найгірший із людей.

— А що скажеш на це ти, який недавно говорив про шанованого політика, маючи на увазі дона Леовіхільдо? — запитав Леон Ґомес, звертаючись до депутата.

— Шанований політик! — аж підскочив дон Федеріко. — Який із нього шанований політик?

— А чом би й ні? — хором запитали троє людей.

— Як-то, чом би й ні? Бо це сам він сказав. Бо мав нахабство в одній зі своїх промов назвати себе шанованим політиком. Шанованим не стають, оголосивши себе таким. У Євангелії сказано, що Христос, наш Господь....

— Не згадуй про Христа, благаю тебе! — урвав його Хоакін.

— Що? Ти не можеш чути також імені Христа, сину мій?

Запала коротка мовчанка, похмура й холодна.

— Христос, наш Господь, сказав, — продовжив свою думку Федеріко, — щоб його не називали добрим, бо добрим є тільки Бог. Але є паскудні християни, які мають нахабство називати себе шанованими!

— Але шанований — це не обов’язково добрий, — втрутився до розмови дон Вісенте, магістрат.

— Тепер і дон Вісенте це сказав. І, дякуючи Богові, мені пощастило навіть від магістрата почути щось розумне й справедливе!

— Отже, — сказав дон Хоакін, — ніхто не повинен називати себе шанованим? А шахраєм і непорядним?

— Таких не бракує.

— Чого хоче сеньйор Квадрадо, — сказав дон Вісенте, магістрат, — то це, щоби люди називали себе підлими й такими були. Адже так?

— Браво! — вигукнув провінційний депутат.

— Ось що я вам скажу, сину мій, — відповів Федеріко, обмірковуючи відповідь. — Ви повинні знати, яким є високе таїнство віри в нашу наймудрішу матір Церкву...

— Ще одна варварська установа! — урвав його магістрат.

— Це не варварська установа, а мудра інституція. Християнська віра дозволяє спокійно грішити, позаяк людина знає, що її гріх однаково їй проститься. Хіба не так, Хоакіне?

— Чоловіче, якщо людина не покається...

— Так, сину мій, так, треба покаятись, але потім ти знову можеш грішити, а потім каятись, і коли грішиш, ти знаєш, що ти покаєшся, і знаєш, що коли ти покаєшся, то знову станеш грішити, а закінчиться це тим, що ти грішитимеш і каятимешся водночас; хіба не так?

— Людина — це таємниця, — сказав Леон Ґомес.

— Чоловіче, не базікай дурниці! — відповів йому Федеріко.

— Чому дурниці?

— Будь-яка філософська сентенція, а також кожна аксіома, кожне урочисте загальне твердження, промовлене афористично, — це дурниця.

— А сама філософія?

— Існує й інша філософія, аніж та, яку ми творимо тут...

— Атож, та, яка навчає обдирати шкуру з ближнього.

— Достоту так. Він ніколи не буває кращим, аніж із обдертою шкурою.

Коли компанія почала розходитися, Федеріко підійшов до Хоакіна й запитав у нього, чи той повертається додому, бо хотів трохи провести його, а коли Хоакін сказав, що ні, що він має зробити один візит тут, поряд, той йому сказав:

— Атож, я тебе розумію; з візитом це в тебе відмовка. Ти просто хочеш залишитися сам-один. Я тебе розумію.

— А чому ти так думаєш?

— Бо немає нічого кращого, ніж перебування на самоті із собою. Та коли самотність перетвориться для тебе на нестерпний тягар, звернися до мене. Ніхто не зможе краще відвернути твою увагу від твоїх проблем.

— А твою від твоїх? — уколов його Хоакін.

— Ет! Я про це не думав...

І вони розійшлися.

Розділ двадцять третій

Жив у місті один убогий, придавлений нуждою чоловік родом із Араґону, батько п’ятьох дітей, що заробляв на життя, як міг, здебільша переписуючи всілякі папери. Бідолаха часто просив допомоги у знайомих та друзів, якщо вони справді бувають у чоловіка, вигадуючи тисячу причин, аби попросити в них позичити йому два або три дуро. А найсумнішим було те, що він мав звичку посилати когось зі своїх дітей у домівки знайомих із листівками-проханнями. Хоакін допомагав йому кілька разів, а надто в тих випадках, коли той просив його як лікаря оглянути когось зі своєї родини. І він відчував велику полегкість у тому, що допомагав бідолашному чоловікові. Він вбачав у ньому жертву людської підлоти.

Одного разу він запитав про нього в Абеля.

— Атож, я знаю його, — відповів той, — і навіть упродовж певного часу він працював у мене помічником. Але він ледар, нероба. Під тим приводом, що має полегшити собі душу, щодня вчащає до шинку, хоч у себе вдома ніколи не розпалює вогонь на кухні. І сигарет йому не бракує. Йому треба перетворювати свої труднощі на дим.

— Це ні про що не говорить, Абелю. А ти не намагався заглянути йому в душу?

— Не верзи дурниць. А чого я особливо не можу терпіти, то це його брехні, коли він просить позичити йому гроші й обіцяє «повернути їх, коли зможе...» Нехай би краще просив милостиню та й по всьому. Це було б правдивіше і шляхетніше з його боку. Останній раз він попросив позичити йому три дуро, і я дав йому три песети, але сказавши: «Повертати не треба!» Він просто ледар!

— А хіба він винен...

— Звичайно, винен, я тобі сказав на початку...

— А я в цьому не впевнений...

— Послухай-но, ліпше припинімо цю розмову. І якщо хочеш допомагати йому, я нічого не маю проти. Та й про себе я знаю, що коли він знову попросить у мене грошей, я йому їх дам.

— Я це знаю, бо у глибині душі ти...

— Не заглядаймо вглиб душі. Я художник, і я не малюю глибини людей. Більше того, я переконаний, що кожна людина носить зовні все, що має всередині.

— Отож, виходить, для тебе кожна людина не більш, як модель.

— А тобі здається, що цього мало? Бо ти дивишся на людину як на хворого, що його ти оглядаєш та вислуховуєш зсередини.

— Це не так добре.

— Чому?

— Бо коли ти звикаєш дивитися на людей зсередини, ти й на себе дивишся так само, оглядаючи та прослуховуючи себе.

— Тут моя перевага. Мені досить подивитися на себе у дзеркало.

— А ти дивився на себе по-справжньому бодай один раз?

— Звичайно. Ти хіба не знаєш, що я написав автопортрет?

— Який, звичайно, можна вважати шедевром...

— Чоловіче, він навіть дуже непоганий... А ти добре роздивився себе зсередини?

Наступного дня після цієї розмови Хоакін вийшов із казино в компанії Федеріко, щоби запитати його, чи знає він того бідного чоловіка, який безсоромно канючив у всіх гроші. «І скажи мені правду, адже ми тут самі-одні, а не один зі своїх брутальних дотепів».

— Це справді бідолаха, який мав би сидіти у в’язниці, бо там він їв би краще, ніж тепер їсть, і жив би спокійніше.

— А що він такого зробив?

— Та нічого не зробив, але мав би скоїти щось таке, за що його вкинули б до в’язниці.

— І що він мав би скоїти?

— Убити свого брата.

— Ти вже починаєш свою пісню!

— Я тобі все поясню. Той бідолашний чоловік, як ти знаєш, родом із Араґону, де досі є абсолютна свобода передавати спадщину. Він народився першим у батька, здобув право первородства, але потім мав нещастя закохатися у вбогу дівчину, здається, гарну й порядну. Батько всіма силами чинив опір тим стосункам, погрожуючи позбавити сина спадщини, якщо він одружиться з нею. А він, сліпий від кохання, спочатку тяжко скомпрометував дівчину, сподіваючись так вплинути на батька, а потім одружитися з нею й покинути дім. І він таки пішов із батьківського дому, працюючи, як міг, у домі свого тестя і сподіваючись, що, зрештою, йому пощастить переконати й пом’якшити батька. Проте той виявив упертість справжнього араґонця. І помер, залишивши свого бідолаху-сина без спадщини й віддавши його частку другому синові — частку доволі пристойну. А коли незабаром померли його тесть і теща і йому не стало з чого жити, він звернувся до брата, попросивши в нього притулку й роботи, але той йому відмовив і щоби не вбивати такого паскудного брата, чого вимагала від нього його палка вдача, бідолаха перебрався жити сюди й існує тут із милостині та позичок. Ось така його історія, як бачиш, дуже повчальна.

— А й справді, дуже повчальна!

— Якби він убив свого брата, такий собі різновид Якова, це було б погано, дуже погано, а не вбивши його, він також учинив погано, дуже погано... Можливо навіть гірше.

— Не кажи так, Федеріко.

— Я правду кажу, бо він не тільки живе жалюгідно і ганебно, з милостині та позичок, а й живе, ненавидячи свого брата.

— А якби він його вбив?

— Тоді він вилікував би свою ненависть і сьогодні, каючись у своєму злочині, шанував би його пам’ять. Дія дозволяє позбутися поганої думки, бо погана думка отруює душу. Повір мені, Хоакіне, я знаю це дуже добре.

Хоакін подивився на нього пильним поглядом.

— На собі?

— Авжеж. Але ти не запитуй мене про те, сину мій, що тебе не стосується. Тобі досить знати, що мій цинізм — це засіб для захисту. Я не є сином тому чоловікові, якого всі вважають моїм батьком; я син адюльтера, й нікого я так не ненавиджу в цьому світі, як свого біологічного батька, що став катом іншого, чиїм прізвищем із підлості та боягузтва він мене нагородив, тим самим непристойним прізвищем, яке я тепер ношу.

— Але батько не той, хто народжує; батько — той, хто виховує...

— Річ у тому, що чоловік, якого усі вважають тим, хто мене виховав, насправді мене не виховував, а тільки влив у мене отруту ненависті до іншого, до того, який спочатку мене створив, а тоді примусив його одружитися з моєю матір’ю.

Розділ двадцять четвертий

Син Абеля Абелін закінчив навчання, і його батько звернувся до свого друга, попросивши взяти сина своїм асистентом, аби він пройшов практику під його безпосереднім наглядом. Хоакін погодився.

«Я прийняв його до себе, — написав він згодом у „Сповіді“, яку присвятив дочці, — під впливом дивної суміші з цікавості, ненависті до батька, прихильності до хлопця, який здавався мені тоді нездарним, і бажання визволитися від своєї поганої пристрасті, але водночас десь у глибині душі мій демон нашіптував, що провал сина дасть мені той засіб помсти батькові. З одного боку, мені хотілося, виявивши любов до сина, позбутися ненависті до батька, а з другого — я радів, сподіваючись, що якщо Абель Санчес здобув тріумф у живописі, то другий Абель Санчес, який має його кров, зазнає краху в медицині. Я тоді не міг собі уявити, яку глибоку любов я відчую до сина того чоловіка, який зробив гірким і темним життя мого серця».

Й ось так сталося, що Хоакін і син Абеля відчули потяг один до одного. Абелін був швидким на розуміння й з великою охотою навчався в Хоакіна, якого почав називати маестро. Цей маестро постановив собі зробити з нього доброго лікаря й передати йому скарби свого клінічного досвіду. «Я навчу його, як відкрити ті речі, що їх ця клята тривога мого духу перешкодила відкрити мені самому».

— Маестро, — запитав одного дня Абелін, — чому ви не зберете всі свої розкидані спостереження, всі свої записи та нотатки, з якими ви мене ознайомили, й не напишете книгу? Вона була б надзвичайно цікавою й могла б багато чому навчити. Там є просто геніальні речі, справжні перлини наукової мудрості.

— Розумієш, сину (так він узяв собі за звичку його називати), — відповів йому Хоакін, — я не можу, не можу... Я не маю відповідного настрою, мені бракує бажання, мужності, душевного спокою, я не знаю чого ще...

— Усе це можна зібрати...

— Так, сину, так, усе це можна зібрати, але хоч як часто я про це думав, але так і не зважився. Узятися написати книгу... і в Іспанії, і про медицину!.. Не варто гаяти часу. Вона провалиться в порожнечу...

— Ваша книжка не провалиться в порожнечу, маестро, я вам гарантую.

— Я мусив би зробити те, що ти муситимеш зробити, відмовитися від цієї нестерпної клієнтури й присвятити себе чистим дослідженням, справжній науці, фізіології, гістології, патології, а не шукати пацієнтів, що платитимуть тобі. Ти маєш певний статок, адже картини твого батька мають дати його тобі, тому послухайся моєї поради й присвяти себе науковим дослідженням.

— Можливо, ви й маєте слушність, маестро, але це не причина, щоби відмовитися опублікувати книгу своїх клінічних спостережень.

— Давай тоді, якщо хочеш, домовимося так. Я дам тобі всі свої записи та нотатки, доповню їх словами, відповім на всі твої запитання і опублікуєш її ти. Як тобі така думка?

— Думка просто чудова, маестро. Відтоді як я став вашим асистентом, я записую все, що від вас чую, і все, чого навчився, працюючи поруч із вами.

— Дуже добре, сину, дуже добре! — й він зворушено його обняв.

І тоді сказав собі Хоакін: «Ось хто буде моїм творінням. Моїм, а не його батька. Зрештою, він сповниться глибокої поваги до мене й зрозуміє, що я вартий набагато більше, ніж його батько, і що в моїй практиці набагато більше мистецтва, ніж у живописі його батька. Зрештою, він покине його, атож, він його покине! Він забрав у мене Елену, а я заберу в них сина. Він стане моїм, і хто знає, можливо, він відмовиться від свого батька, коли краще його пізнає й довідається, що він мені зробив».

Розділ двадцять п’ятий

— Але скажи мені, — запитав одного дня Хоакін у свого учня, — як тобі спало на думку вивчати медицину?

— Не знаю...

— Бо природним було б, якби ти відчув потяг до живопису. Сини відчувають покликання до професії своїх батьків. У цьому знаходить свій вияв дух наслідування... середовище...

— Живопис ніколи мене не цікавив, маестро.

— Я це знаю, я знаю від твого батька, сину.

— А живопис мого батька — найменше.

— Що ти кажеш, чоловіче, як це може бути?

— Я його не відчуваю, і я не певен, що його відчуває він.

— Це дуже серйозно. Поясни.

— Ми тут самі-одні, ніхто нас не чує. Ви мені, маестро, наче другий батько... другий... Ось так. Крім того, ви його дуже давній друг, я чув, як він казав, що завжди, протягом усього вашого життя, ще до того, як ви навчилися користуватися розумом, ви були наче брати...

— Так, усе було справді так. Абель і я один одному наче брати. Говори далі.

— Тому я хочу відкрити вам сьогодні своє серце, маестро.

— Відкрий мені його. Те, що ти мені скажеш, упаде в нього, як у безодню, ніхто ніколи про це не знатиме!

— Так-от, я сумніваюся, що мій батько відчуває живопис чи нехай там що. Він малює, як машина, у нього природний дар, але відчуття?

— Я ніколи не сумнівався в тому, що свій живопис він відчуває.

— Бо саме ви, маестро, були тим, хто створив славу моєму батькові тією знаменитою промовою, про яку всі досі говорять...

— А що я мав тоді говорити?

— Не знаю. Але мій батько не відчуває ані живопису, ані чогось іншого. Він виготовлений із корка, маестро, із корка.

— Не зовсім так, сину.

— Так, із корка. Він живе тільки для своєї слави. Усі, хто її не зауважує, для нього не існують. Йому тепер потрібні лише оплески. І він егоїст, правдивий егоїст. Він не любить нікого.

— Що ти говориш, чоловіче?

— Нікого, маестро, нікого! Я собі не уявляю, як він одружився з моєю матір’ю. Я сумніваюся, що з кохання.

Хоакін зблід.

— Я знаю, — провадив син, — що він мав інтрижки та путався з кількома моделями, але то були не більше, як примхи й щось від похвальби. Він не любить нікого.

— Але мені здається, не ти повинен...

— На мене він ніколи не звертав уваги. Він мене утримував, платив за моє навчання та мої студії, ніколи не шкодував і не шкодує для мене грошей, але я майже не існую для нього. Коли іноді я намагався щось запитати в нього, про історію мистецтва, про техніку живопису, про його подорожі або про щось інше, він незмінно відповідав: «Дай мені, будь ласка, спокій», — а одного разу сказав: «Вивчай усе так, як я вивчав. Ось маєш книги». Яка різниця між ним і вами, маестро!

— Я нічого про це не знав, сину. Буває, батьки іноді погано поводяться з дітьми, не бажаючи зізнатися в тому, що вони менш розумні або тупіші за своїх дітей.

— У нас справа була не в цьому. І є дещо гірше.

— Дещо гірше? Що саме?

— Атож, гірше. Він ніколи ні в чому мені не дорікав, я робив усе, що мені хотілося. Я ніколи не був гультяєм, розпусником, але всі ми, люди молоді, іноді спотикаємося, робимо якісь хибні кроки. Але він ніколи не намагався про це довідатися, а якщо випадково й довідувався, то нічого мені не казав.

— Він, либонь, шанував твою особистість, довіряв тобі... Можливо, це великодушніший і шляхетніший спосіб виховання свого сина, віри в нього...

— Ні-ні, справа зовсім не в цьому, маестро. Це просто байдужість та й годі.

— Ні-ні, ти не перебільшуй. Хто може дорікнути тобі в тому, в чому ти сам собі не дорікнув? Батько не може бути суддею!

— Але це повинен робити товариш, добрий порадник, друг або такий маестро, як ви.

— Є речі, що сором’язливість забороняє, щоби вони обговорювалися між батьками й дітьми.

— Я не дивуюся, що ви, його найближчий і найдавніший друг, майже брат йому, захищаєте його, але...

— Але що?

— Я можу говорити все?

— Авжеж, говори все!

— Так-от, про вас я завжди чув від нього тільки добрі, дуже добрі слова, але...

— Але що?

— Він про вас говорить занадто добре...

— Що означає занадто?

— Що перш ніж познайомитися з вами, маестро, я вважав вас зовсім іншим.

— Поясни.

— Для мого батька — ви щось на зразок трагічного персонажа, дух, катований глибокими пристрастями. «Якби я міг намалювати душу Хоакіна!» — має звичку казати він. Він говорить так, ніби між вами й ним існує глибока таємниця...

— Це лише твої побоювання...

— Ні-ні, не побоювання.

— А твоя мати?

— Моя мати...

Розділ двадцять шостий

— А знаєш, Хоакіне, — сказала одного разу Антонія чоловікові, — мені здається, що одного дня наша дочка від нас піде або її в нас викрадуть.

— Хоакіна? Куди вона піде?

— У монастир!

— Неможливо!

— Ні, навіть дуже можливо. Ти приділяєш надто багато уваги своїм справам, а тепер ще й синові Абеля, якого ти, здається, всиновив... кожен скаже, що ти любиш його більше, ніж власну доньку...

— Я намагаюся врятувати його від його ж батьків...

— Ні, ти намагаєшся використати його для своєї помсти. Який же ти мстивий! Не забуваєш і не прощаєш! Боюся, Бог тебе за це покарає, покарає нас...

— І через це Хоакіна хоче піти в монастир?

— Я так не сказала.

— Але я сказав, і це одне й те саме. Бона хоче піти з дому тому, що ревнує мене до Абеліна? Боїться, що я почав любити його більше, ніж її? Бо якщо так...

— Ні, причина в іншому.

— У чому ж?

— Звідки я знаю... Каже, в неї покликання, і Бог кличе її туди...

— Бог... Бог... Це її сповідник, думаю. Хто він?

— Падре Ечеварріа.

— Той, який сповідував мене?

— Той самий!

Хоакін замислився й засмутився, а наступного дня, залишившись наодинці з дружиною, сказав їй:

— Думаю, мені вдалося проникнути в мотиви, які спонукують Хоакіну піти в монастир, тобто я зрозумів, якими аргументами переконує її падре Ечеварріа, щоби вона пішла туди. Ти пам’ятаєш, як я шукав захисту й допомоги в Церкві проти своєї клятої одержимості, яка заполонила весь мій дух, проти цієї злості, що з роками стає лише твердішою й затятішою, і як, доклавши дуже великих зусиль, я нічого не зміг досягти. Ні-ні, отець Ечеварріа не дав мені жодних ліків, та й не міг їх дати. Проти цього зла є лише один засіб, один, єдиний.

Він замовк на мить, ніби чекаючи запитання від своєї дружини, а що вона мовчала, то сказав:

— Проти цього зла не існує інших ліків, крім смерті. Хто знає... Можливо, я з ним народився і з ним помру. А тепер, той попик, який не зміг ані допомогти мені, ані заспокоїти мене, безперечно, штовхає мою доньку, твою доньку, нашу донечку в монастир, аби там вона молилася за мене, щоби пожертвувала собою, рятуючи мене...

— Але це не жертва... Вона каже, це її покликання...

— Брехня, Антоніє. Повір мені, це брехня. Більшість із дівчат, які йдуть у монастир, або рятуються від важкої праці, прагнучи жити життям убогим, але мало працювати і втішатися містичним відпочинком, або втікають із дому, й наша дочка хоче просто втекти з дому, втекти від нас?..

— Мабуть, від тебе...

— Так, вона втікає від мене! Вона розгадала мене!

— А тепер, коли ти так прихилився до цього...

— Ти хочеш сказати, вона втікає від нього?

— Ні, але від твоєї нової примхи...

— Примхи? Примхи? Примхи, кажеш? Я тепер стану менш примхливим, Антоніє. Я тепер усе сприймаю дуже серйозно, ти мене розумієш?

— Атож, занадто серйозно, — сказала його дружина, плачучи.

— Ну ж бо, не плач, моя Антоніє, моя свята жінко, мій добрий янголе, і прости мені, якщо я тобі сказав щось не те...

— Мені гірше не тоді, коли ти щось кажеш, а тоді, коли мовчиш.

— Але заради Бога, заради Бога, я благаю тебе, Антоніє, зроби так, аби наша донька нас не покинула. Якщо вона піде в монастир, вона мене вб’є, вона мене точно вб’є! Нехай вона залишається вдома... я робитиму все те, що вона хоче... якщо вона хоче, щоб я відіслав Абеліна, я його відішлю...

— Я пам’ятаю, коли ти радів, що ми маємо тільки одну дочку, бо нам не треба ділити свою любов...

— Але я її не ділю!

— Тоді ти робиш іще гірше...

— Наша дочка, Антоніє, хоче пожертвувати собою задля мене, але вона не розуміє, що, пішовши в монастир, вона залишить тут мене в розпачі. Її монастир — у цьому домі!

Розділ двадцять сьомий

За два дні Хоакін зачинився у себе в кабінеті з дружиною та донькою.

— Тату, цього хоче Бог! — рішуче вигукнула його дочка Хоакіна, дивлячись йому прямо у вічі.

— Але ж ні! Цього хоче не Бог, а отой пописько, — відповів він. — Звідки ти, шмаркачко, знаєш, чого хоче Бог? Коли ти спілкувалася з Ним?

— Я з ним спілкуюся щонеділі, тату.

— І тобі здається, що ти одержуєш одкровення від Бога, коли непритомнієш од болю у шлунку після своїх постувань?

— Болі в серці бувають тяжчими, ніж у шлунку, після моїх постувань.

— Ні-ні, цього не може бути. Бог не може хотіти, щоби так було, не може хотіти, запевняю тебе, Він так не хоче.

— Я не знаю, чого Бог хоче, а ти, тату, знаєш, чого Він не хоче? Про людське тіло ти справді знаєш багато, але про речі божественні, про душу...

— Про душу? А чому ти вважаєш, що я нічого не знаю про душу?

— Можливо, для тебе буде краще, якщо ти нічого про неї не знатимеш.

— Ти мене звинувачуєш?

— А тобі не здається, тату, що ти сам себе звинувачуєш?

— Ось бачиш, Антоніє, ось бачиш, хіба я тобі не казав?

— А що він тобі казав, мамо?

— Нічого, дочко моя, нічого. Роздуми та побоювання твого батька...

— Ну, гаразд, я скажу! — вигукнув Хоакін як людина, яка на щось зважилася. — Ти йдеш у монастир, щоби спасати мене, чи не так?

— Можливо, ти недалекий від істини.

— А від чого ти хочеш мене спасати?

— Я до пуття не знаю.

— А ти мала б знати... Спасати мене від чого? Від кого?

— Від кого? Можливо, від диявола або від тебе самого.

— І що ти про мене знаєш?

— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога, — промовила Антонія зі слізьми в голосі, налякана поглядом і тоном чоловіка.

— Облиш нас, жінко, облиш, не втручайся в мою розмову з донькою. Це тебе не стосується.

— Чому це має не стосуватися мене? Адже йдеться про мою дитину...

— Про мою! Залиш нас, вона Монеґро, і я Монеґро; не втручайся. Ти нічого не розумієш, ти не можеш зрозуміти такі речі.

— Тату, якщо ти так розмовлятимеш із матір’ю в моїй присутності, я піду. Не плач, мамо.

— Але ти думаєш, дочко моя...

— Я думаю, що я так само твоя донька, як і його.

— Так само?

— Можливо, більше.

— Не кажи такого, ради Бога! — вигукнула мати, плачучи. — Бо інакше звідси піду я, так...

— ...буде ліпше, — закінчила її фразу дочка. — На самоті ми ліпше роздивимося свої обличчя, я хочу сказати, свої душі, ми, Монеґро.

Мати поцілувала дочку й вийшла.

— Отже, — холодно промовив батько, коли побачив себе наодинці з дочкою, — щоби спасати мене від чого або від кого, ти йдеш у монастир?

— Я вже тобі сказала, батьку, я не знаю від кого, не знаю від чого, але я повинна тебе спасти. Я не знаю, що відбувається в цьому домі, між тобою й моєю матір’ю, не знаю, що відбувається в тобі, але це щось дуже погане...

— Так тобі сказав отой пописько?

— Ні-ні, мені це сказав не пописько: він не мусив мені це казати; ніхто мені цього не говорив, але я цим дихала, відколи народилася. Тут, у цьому домі, ми живемо, як у духовній темряві!

— Про таке ти вичитала у своїх книгах...

— Як у своїх ти вичитав про щось інше. Чи, може, ти думаєш, що тільки ті книги, які розповідають про те, що робиться всередині людського тіла, оті твої книги з бридкими гравюрами, тільки вони навчають істини?

— Що ти, власне, маєш на увазі, коли говориш про духовну темряву, яка нібито панує в нашому домі?

— Ти про це знаєш краще, ніж я, тату. Але ти мені не заперечуй, бо тут щось відбувається, бо тут ніби висить чорна хмара, смуток, який поширюється на все, бо ти ніколи не буваєш задоволений, бо ти страждаєш і, здається, тебе гнітить якась велика провина...

— Авжеж, прабатьківський гріх, — насмішкувато відповів Хоакін.

— Саме так, саме так! — вигукнула дочка. — Від якого ти досі не вилікувався!

— Але ж мене охрестили!..

— Це не має значення.

— І як засіб проти цього ти вирішила податися в черниці, чи не так? Але спершу ти мусила б з’ясувати, про що йдеться, яка причина такого стану речей...

— Бог мене звільняє від цього, тату. Він не призначає мене суддею.

— Але ж ти засуджуєш мене до кари, чи не гак?

— Я тебе засуджую?

— Атож, засуджуєш. Отак піти означає засудити мене...

— А якби я пішла жити до чоловіка? Якби покинула тебе задля чоловіка?

— Залежить від чоловіка.

Запала коротка мовчанка.

— Отже, донечко моя, — знову заговорив Хоакін, — мені справді буває погано, я страждаю, страждаю впродовж майже всього свого життя. У твоїх здогадах багато істини. Але, ухваливши рішення стати черницею, ти мене просто доб’єш, загостриш і розвередиш мою хворобу. Пожалій свого батька, свого нещасного батька...

— Я й роблю це з жалості...

— Ні, ти це робиш із егоїзму. Ти втікаєш, ти бачиш, що я страждаю, і втікаєш од мене. Це егоїзм, байдужість і неприязнь спонукають тебе піти в монастир. Уяви собі, що я мав би хворобу, тяжку й заразну, таку, як проказа, а ти покинула б мене, щоб утекти в монастир і там молити Бога, аби він мене зцілив? Ну ж бо, відповідай, ти мене покинула б?

— Ні, я тебе не покинула б, бо я твоя єдина дочка.

— Тоді уяви собі, що в мене проказа. Залишися вдома й лікуй мене тут. Я віддамся під твій нагляд, робитиму все, що ти мені накажеш.

— Якщо так...

Батько підвівся на ноги й, дивлячись на дочку крізь сльози, обняв її і, тримаючи її в обіймах, пошепки сказав їй на вухо:

— Ти хочеш вилікувати мене, донечко моя?

— Так, тату.

— Тоді вийди заміж за Абеліна.

— Що ти сказав? — вигукнула Хоакіна, відхиляючись від батька й дивлячись йому у вічі.

— А що тебе так здивувало? — пробелькотів батько, також здивований.

— Ти хочеш, аби я одружилася? З Абеліном? Із сином твого ворога?

— Хто тобі сказав, що він мій ворог?

— Твоя мовчанка протягом багатьох років.

— Саме тому, що він син чоловіка, якого ти назвала моїм ворогом.

— Я не знаю, що гам між вами було й не хочу знати, та коли я побачила, як ти останнім часом прихилився до його сина, мене опанував страх... я боялася... я не знаю, чого я боялася. Ця твоя любов до Абеліна здавалася мені чимось моторошним, пекельним...

— Але ж ні, моя дочко, ні! Я шукав у ньому спокути. І повір мені, якби ти привела його в мій дім, якби зробила його моїм сином, то я почув би себе так, ніби сонце вперше засяяло в моїй душі...

— То ти думаєш, батьку мій, що я його домагаюся, прагну здобути його прихильність?

— Я цього не сказав.

— І що ж тоді?

— А якщо він?..

— То, виходить, ви вже обговорили це з ним удвох, не зважаючи на мене?

— Ні, я тільки подумав про це, я, твій батько, твій бідолашний батько.

— Мені тебе шкода, тату.

— Мені самому себе шкода. Але тепер усе ніби складається на мою користь. Ти хіба не хочеш принести себе в жертву заради мене?

— Так, я готова принести себе в жертву заради тебе. Можеш покластися на мене.

Батько поцілував її, а вона, визволившись із його обіймів, вигукнула:

— Тільки не тепер! Коли ти заслужиш. Чи ти хочеш, аби я також примусила замовкнути тебе поцілунками?

— Звідки ти про де довідалася, дочко?

— Стіни також мають вуха, тату.

— І звинувачують!

Розділ двадцять восьмий

— Я хотів би бути вами, доне Хоакін, — сказав йому одного дня той убогий, позбавлений спадщини араґонець, батько п’ятьох дітей, після того, як випросив у нього трохи грошей.

— Ви хотіли би бути мною? Не розумію!

— Атож, я все віддав би, аби бути вами, доне Хоакін.

— І що саме ви віддали б?

— Усе, що можу дати, усе, що я маю.

— І що ж ви маєте?

— Життя!

— Віддати життя для того, щоби стати мною! — вигукнув Хоакін і подумки для себе додав: «Я віддав би своє життя за те, щоби стати кимось іншим!»

— Так, я віддав би життя за те, щоби стати вами.

— Тут є одна річ, якої я добре не розумію, друже. Я не розумію, як людина може віддати життя, щоби стати кимось іншим, а також не розумію, як вона може захотіти стати кимось іншим. Стати іншим означає перестати бути собою, перестати бути тим, ким ти є.

— Безперечно.

— Тобто припинити своє існування.

— Звичайно.

— Але ж іншого існування для вас не буде.

— Безперечно.

— У такому разі...

— Я хочу сказати, доне Хоакін, що я з великою охотою перестав би існувати або, якщо висловитися точніше, пустив би собі кулю в лоба, або ж стрибнув у глибоку воду, якби знав, що створіння, які прив’язують мене до цього собачого життя, які не дозволяють мені накласти на себе руки, знайшли б у вас батька. Тепер ви зрозуміли мою думку?

— Так, я зрозумів. Тому...

— Тому я проклинаю те почуття, яке прив’язує мене до життя, і я вельми охоче розлучився б із самим собою і назавжди знищив би всі спогади про себе, якби не йшлося про моїх дітей. І мене стримує ще одна річ.

— Яка?

— Страх, що спогади про мене, моя історія супроводжуватимуть мене й після смерті. Я хотів би бути вами, доне Хоакін!

— А що як мене утримують у житті, друже мій, причини, подібні до ваших?

— Але ви багатий.

— Багатий... багатий...

— А багатий ніколи не має причин нарікати на життя. Вам не бракує нічого. Ви маєте дружину, доньку, добру клієнтуру, репутацію... чого вам іще треба? Ваш батько не позбавив вас спадку, вас не викинув із дому на вулицю ваш рідний брат... Вас ніхто не перетворював на жебрака! Я хотів би бути вами, доне Хоакін!

А Хоакін, попрощавшись зі своїм співрозмовником, сказав собі: «А ким би хотів бути я! Цей чоловік заздрить мені! Він мені заздрить! Але ким би я хотів бути?»

Розділ двадцять дев’ятий

За кілька днів після того Абелін і Хоакіна заручилися. У своїй «Сповіді», яку він присвятив дочці, Хоакін трохи згодом написав:

«Мені неможливо пояснити тобі, дочко моя, як я намовив Абеля, твого теперішнього чоловіка, щоби він попросив у тебе стати його нареченою. Мені довелося дати йому зрозуміти, що ти в нього закохана або принаймні тобі хочеться, щоби він закохався в тебе, не розповівши йому нічого про нашу з тобою розмову, що відбулася по тому, як твоя мати повідомила мені про твій намір піти в монастир, аби молитися там за мене. Я сподівався знайти у вашому шлюбі своє спасіння. Лише поєднавши твою долю з долею єдиного сина того чоловіка, який отруїв джерело мого життя, лише так змішавши його та мою кров, я мав надію спастися.

Але я також думав, що одного дня твої діти, мої онуки, діти його сина, його онуки, успадкувавши нашу кров, можуть відкрити ненависть у собі й у собі ж таки почнуть воювати. Та хіба ненависть до самого себе, до власної крові, не є єдиними ліками проти ненависті до інших? У Святому Письмі розповідається, що в лоні Ребеки вже воювали між собою Ісав та Яків. Хто знає, чи одного дня ти не зачнеш двох близнюків, один із моєю кров’ю і другий із його, й вони зненавидять один одного, вже з твого лона, перш ніж вийти на повітря й здобути свідомість. Бо такою є людська трагедія і кожна людина, як Йов, є сином суперечності.

І я затремтів на думку, що, можливо, я звів вас докупи не щоби поєднати, а ще більше розділити твою та його кров, щоби продовжити ненависть. Пробач мені. Я марю!

Але йдеться не тільки про його та мою кров, а й про її кров, кров Елени. Кров Елени! Ось це найбільше мене тривожить: її кров, що цвіте на її щоках, на її чолі, на губах, що позначає її погляд, кров, яка осліпила мене з її плоті!

І залишається ще одна кров, кров Антонії, бідолашної Антонії, твоєї святої матері. Ця кров є водою хрещення. Її кров — це кров спокути. Лише кров твоєї матері, Хоакіно, може врятувати твоїх дітей, наших онуків. Це кров без єдиної плями, яка може спасти їх.

І нехай вона, Антонія, ніколи не побачить моєї „Сповіді“, нехай вона ніколи її не побачить. Нехай вона ходить у цьому світі, якщо мене переживе, лише туманно здогадуючись про причину нашої ворожнечі».

Наречені порозумілися дуже швидко й щиро покохали одне одного. У своїх інтимних розмовах вони розповіли одне одному про тяжку атмосферу своїх домівок, одну, позначену легковажною байдужістю, й другу, просякнуту крижаною пристрастю. Вони шукали собі опертя в Антонії, в її матері. Вони мусили створити власне домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, гніздо тихої любові, яке живе за своїми власними законами, своєю власного любов’ю, не озираючись на інші, побудувати замок любовної самоти, щоб об’єднати в ньому дві нещасливі родини. Вони мали показати Абелю, художникові, що інтимне життя домашнього вогнища — це нетлінна субстанція, якій мистецтво лише надає блиску, якщо її не затьмарює; показати Елені, що одвічна юність перебуває в душі, яка вміє поринути в живий потік родоводу, в душу родини; показати Хоакінові, що наше ім’я губиться в нашій крові, але щоб ожити в іменах і крові тих, які домішуються до наших; Антонії вони не мали чого показувати, бо ця жінка народилася, щоби жити й відроджуватися в солодкій реальності звичаю.

Хоакін почував себе так, ніби відродився. Говорив із глибокою приязню про свого давнього друга Абеля й визнавав, що він став знаряддям долі, яка зробила йому велику послугу, позбавивши його будь-яких надій щодо Елени.

— Отже, — сказав він одного разу, перебуваючи наодинці з дочкою, — тепер, коли наше життя, здається, повернуло на інший курс, я тобі все розповім. Я кохав Елену чи принаймні вірив у те, що її кохав, і домагався її прихильності, проте всі мої зусилля були марними. Бо, сказати правду, вона ніколи не подавала мені жодної надії на взаємність. І тоді я познайомив її з Абелем, тим, хто тепер стане твоїм свекром... твоїм другим батьком, і вони відразу порозумілися. А я сприйняв це як приниження, як особисту образу... Яке право я мав на неї?

— Правда полягає в тому, що такими ви і є, чоловіки.

— Ти маєш рацію, донечко моя, маєш рацію. Я жив, як божевільний, знову й знову нагадуючи собі про те, що вважав образою, зрадою...

— Більше нічого, тату?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти нічого більш не хочеш мені розповісти?

— Не знаю, власне... Мабуть, що ні!

І сказавши це, бідолаха звернув погляд собі всередину й не міг стримати калатання серця.

— Тепер ви одружитеся й житимете зі мною, атож, ви житимете зі мною, і я зроблю з твого чоловіка, мого нового сина, великого лікаря, артиста медицини, художника, чия слава, думаю, не поступатиметься славі його батька.

— І він напише тату, твою книжку, бо так він мені сказав.

— Атож, ту, яку я не зміг написати.

— Він мені сказав, що у своїй діяльності, у своїй медичній практиці ти творив геніальні речі й робив відкриття...

— Ти мені лестиш!

— Ні, він мені так сказав. Й оскільки тебе не знають, а не знаючи, не оцінюють так, як ти на те заслуговуєш, то він хоче написати цю книжку, яка зробить тебе відомим.

— У добрий час...

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Ох, донечко моя, якби замість поринути в море пацієнтів, у цю кляту професійну практику, що не дає ані вільно дихнути, ані навчатися... якби замість цього я присвятив себе чистій науці, дослідженням... Те, що відкрив доктор Альварес-і-Ґарсіа й навколо чого здійнявся такий галас, відкрив би я, бо я підійшов упритул до цього. Але я мусив працювати, щоби заробляти на життя.

— До речі, ми не маємо в цьому потреби.

— Так, але... А втім, не знаю... Але все в минулому, й тепер починається нове життя. Тепер я збираюся відмовитися від своєї клієнтури...

— Справді?

— Атож, я, либонь, передам її твоєму чоловікові, нехай працює, під моїм пильним наглядом, звичайно. Я допомагатиму йому, а сам займуся своїми справами! І ми житимемо всі разом, і це буде інше життя... інше життя... Я почну жити, я стану іншим... іншим... іншим...

— Ох, тату, як мені приємно слухати тебе, коли ти так говориш! Нарешті!

— Тобі приємно чути, коли я кажу, що стану іншим?

Дочка подивилася йому у вічі, почувши голос батька, що говорив зовсім нечутно.

— Тобі приємно чути, коли я кажу, що стану іншим? — повторив він своє запитання.

— Так, тату, це для мене велика радість.

— Тобто я колишній, такий, яким я досі був, здаюся тобі поганим?

— А тобі, тату?

— Заткни мені рота! — простогнав він.

І вона закрила його поцілунком.

Розділ тридцятий

— Ти, певно, знав, що я прийду, — сказав Абель Хоакінові, як тільки вони усамітнилися в його кабінеті.

— Так, я знав. Твій син попередив мене про твій візит.

— Мій син, скоро він буде і твоїм сином, нашим сином. І ти не можеш собі уявити, який я радий! Це так ніби наша дружба знайшла своє високе закінчення. І мій син уже майже твій, він любить тебе, як батька, а не лише як маестро. Мені навіть здається, він любить тебе більше, ніж мене...

— Чоловіче... ні... ні... не кажи так.

— Ну, то й що? Ти думаєш, я ревную? І знаєш, Хоакіне, якщо між нами щось і було...

— Не говори про це, Абелю, я тебе благаю, не говори...

— Про це говорити треба... Тепер, коли моя і твоя кров з’єднаються, тепер, коли мій син стане і твоїм сином, а твоя дочка і моєю дочкою, ми повинні поговорити про той давній рахунок, повинні бути абсолютно щирими.

— Ні-ні, в жодному разі, якщо ти заговориш про це, я піду!

— Ну, гаразд! Але не думай, що я забув, я ніколи не забуду твоєї промови про мою картину.

— Я не хочу, щоби ти говорив і про це.

— Про що ж нам говорити?

— Тільки не про минуле. Говорімо лише про майбутнє...

— Якщо ти і я, в нашому віці, не говоритимемо про минуле, то ми просто не матимемо про що говорити. Адже в нас нема нічого, крім минулого!

— Не кажи так! — майже викрикнув Хоакін.

— Ми віднині можемо жити лише спогадами.

— Замовкни, Абелю, замовкни!

— І якщо ти хочеш почути від мене правду, то ліпше жити спогадами, ніж надіями. Вони, зрештою, були, а ці невідомо чи будуть.

— Ні-ні, не треба спогадів!

— У будь-якому разі, ми повинні говорити про наших дітей, які є нашими надіями.

— Про це так! Про них, а не про нас, про них, про наших дітей...

— Він матиме в тобі маестро й батька...

— Так, я думаю віддати йому свою клієнтуру, принаймні ту, яку він захоче взяти і яку я вже приготував для передачі. Я допомагатиму йому у випадках тяжких захворювань.

— Дякую, дякую.

— Це буде посаг, який я дам за Хоакіною. Але вони житимуть зі мною.

— Мій син уже сказав мені про це. Я, проте, думаю, що їм би треба побудувати дім. Молоде подружжя потребує власного дому.

— Ні-ні, я не можу розлучитися зі своєю дочкою.

— А ми з нашим сином можемо?

— Ви з ним розлучені набагато більше... Чоловік майже не буває у своєму домі. Жінка рідко з нього виходить. Мені потрібна моя дочка.

— Нехай буде так. Як бачиш, я дуже поступливий.

— До того ж, цей дім буде також вашим домом, твоїм домом, домом Елени...

— Дякую за гостинність. Це само собою зрозуміло.

Після тривалої розмови, яка стосувалася влаштування їхніх дітей, Абель, виходячи, подивився Хоакінові у вічі тривалим поглядом, подав йому руку і сказав, видобувши голос із нутрощів їхнього спільного дитинства:

— Хоакіне!

У цього останнього заблищали в очах сльози, коли він тиснув руку свого давнього друга.

— Я не бачив, щоби ти плакав од тих років, коли ми були дітьми, Хоакіне.

— Ми вже не повернемося в дитинство, Абелю.

— Так, і це найгірше.

І вони розійшлися.

Розділ тридцять перший

З одруженням дочки, здавалося, увійшло сонце, призахідне сонце осені, в раніше холодний дім Хоакіна, й він почав жити по-справжньому. Він передав зятеві свою клієнтуру, хоч і консультуючи його в тяжких випадках і повторюючи, що перебуває під його керівництвом і завжди готовий виконати будь-які його розпорядження.

Абелін, користуючись нотатками тестя, якого він називав батьком і вже звертався до нього на «ти», із власними доповненнями й розтлумаченнями, почав збирати матеріал для написання книжки, в якій хотів подати медичну науку доктора Хоакіна Монеґро, позначену тим акцентом захопленої пошани, яка, звісно, не увійшла б до книжки, якби її писав сам Хоакін. «Це краще, — думав він, — це набагато краще, що цей твір узявся писати інший, як зробив свого часу Платон, виклавши вчення Сократа». Сам він, звичайно, не спромігся б з усією свободою духу й щоби це не здавалося вихвалянням домогтися оплесків нащадків, які здавалися йому чимось недосяжним. Не міг він високо піднести своє знання та свій досвід. Він зберігав свою літературну активність для інших завдань.

Саме тоді він почав писати «Сповідь», яку так назвав, для дочки, щоби вона відкрила її, після того як він помре, і яка була розповіддю про його внутрішню боротьбу з пристрастю, що була його життям, з тим демоном, з яким він воював майже відтоді, як його розум почав усвідомлювати себе, й до того часу, коли почав писати ту річ. Ця сповідь була призначена для дочки, але так глибоко проникла в нього трагічна суть його життя, наповненого пристрастю, і пристрасті, яка була його життям, що він плекав надію, що одного дня його дочка або його внуки розкажуть її світу, щоби світ із захватом і жахом схилився перед цим героєм темної тривоги, якого не пізнали в усій його глибині ті, які були його сучасниками. Бо Хоакін вважав, що він наділений винятковим духом, що може знести більші тортури й спроможніший витерпіти більший біль, аніж інші люди, що ще при народженні Бог позначив його душу знаком великих обранців.

«Моє життя, дочко моя, — писав він у „Сповіді“, — було безперервним горінням, але я ніколи не поміняв би його на інше. Я ненавидів, як ніхто інший, як ніхто інший я вмів ненавидіти, але разом із тим я відчував гостріше, ніж інші, велику несправедливість переваг і прихильності, якими обдаровують людей світ і доля. Ні-ні, те, що робили зі мною батьки твого чоловіка, не було ні людським, ні шляхетним; воно було негідним, але ще гіршим, набагато гіршим було те, що робили зі мною всі, хто мені зустрічався, коли ще дитиною, сповнений довіри, я шукав підтримки й любові в до себе подібних. Чому вони мене відштовхували? Чому приймали мене холодно й так, ніби хтось їх до цього примушував? Чому вони віддавали перевагу людям легковажним, непостійним, людям-егоїстам. Усі, усі робили моє життя гірким. І я зрозумів, що світ за своєю природою несправедливий і що я народився не серед своїх людей. У цьому й було моє нещастя, в тому, що я народився не серед своїх людей. Ница дріб’язковість, жалюгідна вульгарність тих, які були довкола мене, мало не згубили мене».

І в той самий час, коли він писав свою «Сповідь», він готував на той випадок, якщо вона не досягне своєї мети, інший твір, що стане дверима, крізь які можна буде увійти до пантеону безсмертних геніїв його народу та його покоління. Цю працю він хотів назвати «Спогади старого лікаря», і вона мала зібрати знання світу, пристрасті, життя, смуток і веселість, навіть приховані злочини, з якими йому довелося мати справу у своїй професії. Дзеркало життя, але життя його нутрощів — і то найчорніших; проникнення в хащі людської підлоти; книжка високої літератури й гіркої філософії водночас. Він мав намір укласти туди свою душу, не говорячи про себе; там, щоби проникнути в душі інших, він відкриє свою; там він помститься підлому світові, в якому йому випало жити. І люди, побачивши себе такими, голими, спершу будуть в захваті, а потім дякуватимуть йому за те, що він їх оголив. І там-таки, змінивши імена за законами художнього жанру, він напише портрет, який назавжди залишиться портретом Абеля та Елени. І його портрет буде вартий усіх тих, які написав Абель. І він радів на самоті із собою, думаючи, що коли йому пощастить створити літературний портрет Абеля Санчеса, він зможе обезсмертити цього чоловіка більше, ніж усі ті картини, які той намалював, коли автори коментарів та критики майбутнього відкриють під тонкою вуаллю літератури цього історичного персонажа. «Так, Абелю, так, — казав Хоакін, звертаючись до себе самого, — найбільшим твоїм успіхом, якого ти зможеш досягти, за який ти стільки боровся, єдиним успіхом, який заполоняв усю твою увагу, задля досягнення якого ти мене завжди зневажав або ще гірше, не звертав на мене жодної уваги, єдиним успіхом, завдяки якому ти залишишся в пам’яті нащадків, будуть не твої картини, ні, а той факт, що я намалюю тебе своїм пером і таким, яким ти насправді є. І мій портрет буде точним, точнісіньким, бо я тебе знаю, бо я страждав через тебе, бо ти придавив мене усім моїм життям. Я навічно перенесу тебе на папір, і там ти називатимешся не Абель Санчес, а тим ім’ям, яке я тобі дам. І коли про тебе говоритимуть як про автора твоїх картин, люди казатимуть: „А, це той художник, про якого пише Хоакін Монеґро!“ Бо так ти будеш моїм, моїм і житимеш доти, доки житиме моя творчість, і твоє ім’я тягтиметься по землі, по багнюці, слідом за моїм, як тягнуться за Дайте імена тих, кого він помістив до пекла. І ти будеш символом заздрісника».

Заздрісника! Бо Хоакін переконав себе, що вся пристрасть, яка під його видимою незворушністю егоїста надихала Абеля, була заздрістю, заздрістю до нього, до Хоакіна, що тільки від заздрості він позбавив його в дитинстві прихильності їхніх товаришів, тільки від заздрості забрав у нього Елену. А як же потім він дозволив йому забрати від себе сина? «Річ у тім, — казав собі Хоакін, — що він не дбає про свого сина, а дбає тільки про своє ім’я, свою славу, він вірить у те, що житиме не в пам’яті своїх нащадків у плоті, а в пам’яті тих, хто захоплюватиметься його картинами, й віддає мені свого сина, щоби залишитися на самоті тільки зі своєю славою. Але я його роздягну!»

Його тривожив вік, у який він почне писати свої «Спогади», бо йому було вже п’ятдесят п’ять, але хіба Сервантес не почав писати свого «Дон Кіхота», коли йому вже виповнилося п’ятдесят сім? І він з’ясував, що багато великих творів були написані тоді, коли їхнім авторам було вже більше років, ніж йому тепер. До того ж він почував себе сильним, повним хазяїном свого розуму, багатим на досвід, зрілим у своєму тверезому глузді та своїй пристрасті, що бродила стільки років, постійно кипіла, хоч він і стримував її.

Тепер він докладе всіх сил, аби написати задуманий твір і виконати свою місію. Бідолашний Абель! Що його чекає!.. І він почав відчувати зневагу та співчуття до нього. Він дивився на нього як на модель і як на жертву, спостерігав його й вивчав. Щоправда не часто, бо Абель приходив рідко, дуже рідко в дім свого сина.

— Твій батько, певно, дуже заклопотаний, — казав Хоакін зятеві. — Він майже сюди не приходить. Він чимось невдоволений? Можливо, ми образили його чимось, я, Антонія або моя донька? Я готовий попросити в нього пробачення, якщо так...

— Ні-ні, тату, — Абелін уже називав його так, — річ зовсім не в цьому. Вдома він також майже не буває. Хіба я вам не казав, що лише власні справи для нього важливі? Тобто все, що стосується його мистецтва, а можливо, й...

— Ні-ні, сину, не перебільшуй... Є, либонь, і якась поважніша причина...

— Ні, поважнішої причини нема.

Але Хоакін наполягав, прагнучи почути ту саму відповідь.

— А чому не приходить Абель? — запитував він у Елени.

— Ет, він такий з усіма! — відповідала вона.

А що стосується Елени, то вона приходила в дім невістки досить-таки часто.

Розділ тридцять другий

— Але скажи мені, — запитав одного дня Хоакін у зятя, — як усе-таки сталося, що твій батько ніколи не заохочував тебе до живопису?

— Живопис мене ніколи не приваблював.

— Річ не в тому приваблював він тебе чи не приваблював. Було б природним, якби він захотів прилучити тебе до свого мистецтва...

— Навпаки, він зовсім не хотів, аби я цікавився тим, що він робить. Він ніколи не підбадьорював мене, коли дитиною я малював щось на папері, як це властиво всім дітям.

— Дивно... дуже дивно... — прошепотів Хоакін. — Але...

Молодий Абель збентежився, побачивши вираз обличчя свого тестя, мертвотно-блідий блиск у його очах. Він відчував, що якась тривога нуртувала в ньому, щось болісне, яке він хотів викинути з себе, якась отрута, безперечно. Після цих останніх слів запала мовчанка, насичена гострим відчуттям гіркоти. Зрештою, мовчанку порушив Хоакін, сказавши:

— Я не можу пояснити собі, чому він не хотів передати тобі ремесло художника...

— Ні-ні, він не хотів, аби я став тим, ким був він...

Запала ще одна мовчанка, яку знову урвав, ніби долаючи біль у душі, Хоакін, викрикнувши таким тоном, яким кричить людина, що вирішила в чомусь зізнатися.

— Так, я все розумію!

Абель здригнувся, сам не розуміючи чому, коли почув, яким тоном і в якому тембрі його тесть промовив ці слова.

— Тобто..? — запитав зять.

— Ні... Нічого, — пробурмотів Хоакін, здавалося, опанувавши себе.

— Скажи мені, в чому річ! — благальним голосом попросив зять, який, на прохання Хоакіна, уже звертався до нього на «ти» як до батька й друга — друга й спільника! — хоч і боявся почути те, що він йому скаже.

— Ні, я не хочу говорити про це тепер...

— Це, тату, гірше, аніж сказати мені, хоч би що ви сказали. До того ж, я, здається, починаю розуміти...

— Що ти починаєш розуміти? — запитав тесть, перехопивши його погляд своїм.

— Він, либонь, боявся, щоб із часом я не затьмарив його славу...

— Так, — підтвердив Хоакін стриманим голосом, — саме так! Абель Санчес, син, або Абель Санчес Молодший! Він боявся, що потім люди згадуватимуть про нього як про твого батька, а не про тебе як його сина. Це трагедія, яку ми не раз спостерігали в родинах... Коли син перевершує батька...

— Але ж це... — сказав зять, аби що-небудь сказати.

— Це заздрість, сину, не більше, як заздрість.

— Заздрити своєму синові! І це батько!

— Так, і це дуже природно. Заздрість не може виникати між людьми, які майже не знають одне одного. Ніхто не заздрить тому, хто живе в інших краях або жив у іншому часі. Ніхто не заздрить чужоземцям, а лише своїм співвітчизникам; ніхто не заздрить людям іншого віку, людям з іншого покоління, а лише своїм одноліткам, товаришам. А найбільша заздрість існує між братами. Тому й виникла легенда про Каїна й Авеля... Найжахливіша заздрість, яку ми називаємо ревнощами, виникає в того, кому здається, що брат поклав очі на його дружину, на свою невістку... І між батьками й дітьми...

— Але ж у цьому випадку існує велика різниця у віці.

— Не має значення! У цьому випадку ревнощі затьмарюють нам того, до кого ми її відчуваємо.

— А між маестро й учнем? — запитав Абель.

Хоакін мовчки втупив погляд у підлогу, під якою він вбачав землю, і сказав, ніби звертаючись до неї, до землі:

— Не випадає сумніватися, що заздрість — де форма взаємин між родичами.

А тоді додав:

— Але поговорімо про щось інше, а все, про що ми говорили раніше, ти ніби й не чув. Ти щось чув від мене?

— Ні!

— Як це, ні?

— Я не чув нічого, про що ви говорили раніше.

— Якби ж і я нічого не чув! — і в його голосі забриніли сльози.

Розділ тридцять третій

Елена мала звичку ходити в дім своєї невістки, своїх дітей, щоби привносити трохи вишуканого смаку, більше елегантності в цей буржуазний дім, щоби виправляти — так їй принаймні здавалося — хиби у вихованні бідолашної Хоакіни, яка виросла в домі батька, сповненого невиправданої пихи, й бідолашної матері, що мусила взяти на свої плечі чоловіка, якого вона, Елена, зневажила. І щодня вона читала там якусь лекцію про добрий тон і вишукані манери.

— Роби, як знаєш! — зазвичай казала Антонія.

А Хоакіна, хоч їй усе це не подобалося, терпіла мовчки. Але була налаштована збунтуватися одного дня. І не робила цього лише на прохання чоловіка.

— Якщо ви так вважаєте, сеньйоро, то нехай буде так, — сказала вона одного разу, умисне звертаючись до своєї свекрухи в найчемнішій формі. — Я не розуміюся на цих речах і не надаю їм значення. У всьому цьому виявляється ваш смак.

— Але якщо цей смак, дочко моя, належить не тільки мені...

— Усе одно! Я виросла в домі лікаря, в якому ми тепер перебуваємо, й коли йдеться про гігієну, здоров’я, а коли в нас буде дитина, то йтиметься про догляд за нею, то я все роблю й робитиму як годиться, але тепер у цих речах, які ви називаєте речами доброго смаку й доброго виховання, ви намагаєтеся підкорити мене тим звичаям, які панують у домі митця.

— Але не ставай у таку позу, дівчино...

— Ні, я не стаю в позу. Але ви постійно нам докоряєте, що це ми робимо не так, що це треба робити інак. Зрештою, ми не плануємо влаштовувати ані вечірок, ані балів.

— Я не знаю, хто тобі навіяв, дівчино, цю надуману зневагу, зневагу надуману, надуману, надуману...

— Але ж я нічого такого не сказала, сеньйоро...

— Цю надуману зневагу до гарних форм, до правил доброго тону. Без них нам було б дуже тяжко!.. Ми не змогли б жити!

Оскільки батько та чоловік радили Хоакіні, щоби вона частіше прогулювалася, щоби провітрювала й гріла на сонці кров, яку мала передати синові, якого вже носила у своєму лоні, а вони не завжди могли її супроводжувати, й Антонія не любила виходити з дому, то її супроводжувала Елена, її свекруха. І вона робила це з великою втіхою, йдучи з нею поруч наче з молодшою сестрою, бо так вважали всі, хто був із ними незнайомий і затьмарюючи її своєю осяйною красою, яку роки майже не пригасили. Поруч із нею її невістка була майже невидимою для миттєвих поглядів людей, які їх проминали. Чари Хоакіни треба було роздивлятися повільно, тоді як Елена умисне наряджалася так, аби приваблювати погляди неуважних. «Я віддав би перевагу матері!» — почула вона, як одного разу кинув здоровенний молодик, певно, бажаючи сказати люб’язність, коли, проминаючи їх, почув, як вона назвала Хоакіну дочкою, і набрав повні груди повітря, зволоживши собі губи кінчиком язика.

— Послухай-но, дочко, — мала звичку казати Елена Хоакіні, — намагайся приховувати свій стан, це негарно, коли всі бачать, що молода жінка вагітна, видається, ніби вона хизується своїм животом...

— Я, мамо, намагаюся ходити так, аби мені було зручно, і мені байдужісінько до того, що про мене думають чи не думають... Хоч я перебуваю в тому стані, який люди вульгарні називають цікавим, я не вихваляюся ним, як це мають звичку робити й роблять інші жінки. Я не звертаю уваги на такі речі.

— Але звертати увагу треба — ми живемо у світі.

— А що зміниться від того, як вони знатимуть?.. Чи, може, вам не хочеться, щоби вони знали, що ви скоро станете бабусею? — додала вона з іронією в голосі.

Елена відчула гостре роздратування, почувши ненависне для неї слово «бабуся», проте стрималася.

— За віком я не схожа... — сказала вона з нотками образи в голосі.

— Авжеж, за віком ви могли б народити ще одну дитину, — відказала невістка, підколовши її вдруге.

— Звісно, звісно... — сказала Елена, якій від подиву перехопило подих, не знаючи, як їй захищатися від цієї раптової атаки. — Але на тебе надто багато дивляться.

— Ні, будьте спокійною, бо на вас дивляться більше. Люди пам’ятають про той чудовий портрет, про той витвір мистецтва...

— Але я б на твоєму місці...

— І що було б, мамо, якби ви справді опинилися на моєму місці й у моєму стані?

— Послухай-но, дівчино, якщо ти й далі розмовлятимеш так зі мною, ми негайно повернемося, і я більше не виходитиму з тобою, й не приходитиму у твій дім... тобто в дім твого батька.

— У мій, сеньйоро, дім, у мій і мого чоловіка, а отже, це й ваш дім!..

— Але в кого ти запозичила цей убогий розум, дівчино?

— Убогий розум? Атож, нормальний розум може бути тільки у вас або в когось іншого!

— Ви тільки погляньте на цю скромницю... яка збиралася стати черницею, перш ніж її батько підсунув її моєму синові...

— Я вже вам казала, сеньйоро, щоби не згадували мені про це. Я знаю, що я роблю.

— І мій син також.

— Так, він теж знає, що він робить і не розмовляймо більше про це.

Розділ тридцять четвертий

І прийшов у світ син Абеліна та Хоакіни, в якому змішалася кров Абеля Санчеса та Хоакіна Монеґро.

Перша битва спалахнула навколо імені, яким хотіли його назвати; його мати хотіла дати йому ім’я Хоакін; Елена — Абель; а Абель, його син Абелін та Антонія вирішили передати рішення Хоакінові, нехай, мовляв, він назве свого онука. І в душі сеньйора Монеґро розпочалася битва. Така проста дія, як дати ім’я новій людині, набула для нього розмірів чогось пророчого, віщого ворожіння. Він почував себе так, ніби визначав долю новонародженого.

«Хоакін, — казав собі він, — він буде Хоакіном, як і я, тобто він стане Хоакіном С. Монеґро й зітре ім’я того одіозного Санчеса, і його ім’я, ім’я його сина та всього його родоводу зникне в моєму імені... Але ні, нехай він краще стане Абель Монеґро. Абель С. Монеґро це вже буде не той Абель. Той Абель доводиться йому дідом, але Абелем також звуть його батька, мого зятя, мого сина, і це вже мій Абель, Абель, якого я створив. І яка різниця, що його зватимуть Абель, якщо той інший, його другий дід, уже не буде Абелем, бо всі знатимуть його під тим ім’ям, яким я назву його у своїх „Спогадах“, назву таким іменем, яке позначить його наче вогнем? Але ні...»

І поки він отак вагався, Абель Санчес розв’язав проблему, сказавши:

— Назвімо його Хоакін. Абелем звуть його діда, його батько теж Абель та ще в нього буде й Абель син, три Абелі... це забагато! Крім того, мені це ім’я не подобається, воно — ім’я жертви...

— Проте ти так назвав свого сина, — заперечила Елена.

— Ти тоді так захотіла і я не став заперечувати... Але ти уяви собі, якби замість стати лікарем, він захотів би стати художником, тоді... Абель Санчес Старший і Абель Санчес Молодший...

— А Абель Санчес може бути тільки один, — додав Хоакін, усміхаючись нишком.

— Як на мене, то нехай їх буде хоч сотня, — відповів той. — Я завжди залишуся собою.

— А хто в цьому сумнівається? — запитав його друг.

— Ніхто, ніхто, але назвімо малого Хоакіном, вирішено!

— І він, звичайно, не присвятить себе живопису?

— І медицині! — докинув Абель, прикинувшись ніби просто повторює звичний жарт.

І хлоп’я назвали Хоакіном.

Розділ тридцять п’ятий

Малого взялася доглядати його бабуся Антонія і, пригортаючи його до грудей, ніби хотіла захистити, передчуваючи якесь нещастя, казала йому: «Спи, дитино моя, спи, чим більше ти спатимеш, тим ліпше. Тоді ти виростеш здоровим і дужим. І в цьому домі тобі буде ліпше спати, ніж бачити, що в ньому діється. Що з тебе буде? Нехай Бог убереже тебе від того, щоби дві крові, які ти маєш у собі, не стали змагатися між собою!» І коли малий засинав, вона, тримаючи його на руках, молилася та молилася.

І хлопчина зростав в міру того, як його дід по матері писав свою «Сповідь» та свої «Спогади» і як зростала у світі мистецтва слава його діда по батькові. Бо ніколи репутація Абеля не була вищою, ніж у ті часи. А той, здавалося, мало чим цікавився, окрім своєї репутації.

Одного дня він ближче придивився до свого малого онука, коли той спав, і вигукнув: «Який чудовий буде ескіз!» І, розкривши альбом, почав робити олівцем замальовку дитини, що спала.

— Який жаль, — вигукнув він, — що я не маю тут своєї палітри і своїх кольорів! Ця гра світла на щоці створює колір, подібний до кольору персика, вона зачаровує! А колір волосся! Його кучері здаються променями сонця!

— Цікаво, як ти назвеш цю картину? — запитав його Хоакін. — Невинність?

— Давати назви картинам — справа літераторів, а лікарі дають назви хворобам, які вилікувати не можна.

— А хто тобі сказав, Абелю, що завдання медицини — лікувати хвороби?

— А яке ж тоді її завдання?

— Пізнавати їх. Завдання науки — пізнавати.

— А я думав, медицина пізнає їх для того, щоби лікувати. Навіщо Адамові було пробувати яблуко науки добра й зла, як не щоби визволити нас від того й того?

— А яке завдання мистецтва? Яку мету ти поставиш перед картиною, на якій ти намалюєш нашого онука?

— Вона матиме свою мету в собі. Вона буде гарною річчю — й цього досить.

— А що таке гарна річ? Твоя картина чи наш онук?

— Обоє!

— Либонь, ти вважаєш, що твоя картина буде гарнішою, ніж він, наш Хуаніто?

— О, Хоакіне, Хоакіне! Ти знову за своє!

І прийшла Антонія, бабуся малого, й узяла його з колиски та понесла геть, ніби хотіла захистити від обох дідів. І сказала йому: «Ох, мій сину, синочку, синочку мій, ягнятко Боже, сонечко нашого дому, безневинне янголятко, нехай вони тебе не малюють, нехай не лікують! Не будь моделлю для художника, не будь пацієнтом для лікаря... Покинь їх, покинь разом із їхнім мистецтвом і їхньою наукою, і йди до своєї бабусі, бо вона приведе тебе до життя, ти моє життя, ти моє маленьке життя! Ти будеш моїм життям; ти будеш нашим життям; ти будеш сонечком цієї домівки. Я навчу тебе молитися за твоїх дідів, і Бог тебе почує. Ходи зі мною, моє життя, моє маленьке життя, моє ягнятко без жодної плями, ягнятко Боже!» І не захотіла Антонія навіть подивитися на ескіз Абеля.

Розділ тридцять шостий

Хоакін із якоюсь особливою тривогою стежив за тим, як зростали тіло й дух його онука Хоакініто. Від кого він походив? На кого був схожим? Якої крові він був? А надто, коли почав белькотіти.

Непокоїло діда й те, що другий дід, Абель, часто приходив у дім свого сина й приділяв малому багато уваги. Цей грандіозний егоїст — таким принаймні його вважали його син і його сват — здавалося, пом’якшував своє серце й навіть здитинювався перед малим. Він малював для нього, що страшенно подобалося малому створінню. «Намалюй мені щось, дідусю!» — просило воно. Й Абель не стомлювався малювати для нього собак, котів, коней, биків, людські обличчя. То малий просив намалювати йому вершника, то двох хлопчаків, які б’ються, то дитину, що втікає від собаки, яка за нею женеться, і щоб ці сцени повторювалися.

— Я ніколи не працював із такою охотою, — казав Абель. — Ось де чисте мистецтво, а все інше — дурниці й нісенітниця.

— Ти можеш зробити альбом дитячих малюнків, — порадив йому Хоакін.

— Ні, це не буде чимось витонченим, дитячі малюнки... ні! Це буде не мистецтво, а...

— Педагогіка, — підказав Хоакін.

— Воно може бути чим завгодно, але не мистецтвом. Справжнє мистецтво — ось воно перед нами: оці малюнки, які через півгодини наш онук пошматує на клапті.

— А якщо я їх збережу? — запитав Хоакін.

— Збережеш? Навіщо?

— В інтересах твоєї слави. Я чув, уже не пам’ятаю про якого славетного художника, що його діти опублікували малюнки, які він робив, аби їх розважити, й ті малюнки визнали найкращим із його доробку.

— Я роблю їх не для того, щоби потім їх опублікували, зрозумів? А щодо слави, яку ти постійно хочеш накинути мені, Хоакіне, то знай, вона не означає для мене анічогісінько.

— Лицемір! Вона єдине, що по-справжньому тебе цікавить...

— Єдине? Брехня! Єдине, що мене тепер цікавить, — це оцей малюк. І він буде великим художником!

— Який успадкує твій геній, так?

— І твій теж!

Малюк спостерігав двобій між своїми двома дідами, нічого не розуміючи, але щось угадуючи в їхній поведінці.

— Що відбувається з моїм батьком? — запитав у Хоакіна його зять. — Він геть здитинів у взаєминах з онуком, тоді як мене майже не помічав. Не пам’ятаю також, аби він робив для мене стільки малюнків...

— Ми старіємо, сину, — відповів йому Хоакін, — а старість багато чого навчає.

— А одного дня, коли малий щось запитав у нього, я побачив, як він плаче. Тобто в нього заблищали сльози. Перші сльози, які я в нього побачив.

— Он як! Це вже кардіокриза.

— Як це?

— Тобто твій батько вже добре виснажений віком і роботою, і зусиллями, яких він докладав, аби постійно перебувати у стані художнього натхнення, й емоціями, а отже, резерви його серця майже вичерпані, й одного дня...

— Що?

— Він може добре нас налякати. І я радий, що мені випала нагода сказати тобі про це, хоч я її вже шукав. Ти мусиш попередити Елену, свою матір.

— Авжеж, він нарікає на втому, задишку, то це може бути...

— Так. Він попросив мене, щоби я його оглянув, нічого не сказавши тобі. Він потребує догляду.

І в міру того, як псувалася погода, Абель усе частіше залишався вдома й просив привести до нього онука, що псувало другому дідові настрій на цілий день. «Він наслідує мене, — казав собі Хоакін. — Хоче забрати в мене його любов; хоче бути першим; хоче помотатися за свого сина. Так-так, це помста, не що інше, як помста. Хоче відібрати в мене цю останню втіху. Він знову стає тим, хто відбирав у мене друзів, коли ми були хлопчаками».

А тим часом Абель повторював онукові, щоби він любив дідуся Хоакіна.

— Я люблю тебе більше, — сказав йому одного разу онук.

— Не треба! Ти не повинен любити мене більше; ти повинен усіх любити однаково. Насамперед тата й маму, а потім дідусів. Дідусь Хоакін дуже добрий, він тебе любить, купує тобі іграшки...

— Ти теж купуєш мені іграшки...

— Він розповідає тобі казки...

— Мені більше до вподоби малюнки, які ти мені малюєш. Намалюй мені бика й пікадора верхи на коні.

Розділ тридцять сьомий

— Послухай-но мене, Абелю, — врочисто сказав Хоакін, коли вони опинилися наодинці. — Я хочу поговорити з тобою про одну річ, про одну дуже серйозну річ, про питання життя й смерті.

— Про мою хворобу?

— Ні, але якщо хочеш, то про мою хворобу.

— Про твою?

— Про мою, так! Хочу поговорити з тобою про нашого внука. І щоби не ходити навкруг та навколо, треба, щоби ти пішов геть, щоби ти віддалився, щоби забув про нас. Я прошу тебе, я благаю...

— Щоб я пішов геть? Та ти збожеволів, Хоакіне! І чому?

— Малий любить тебе більше, ніж мене. Це очевидно. Я не знаю, що ти з ним робиш... і не хочу знати...

— Я його зурочив або дав йому якогось приворотного зілля, звичайно ж...

— Не знаю. Ти малюєш йому оті малюнки, оті кляті малюнки, ти розважаєш його клятими прийомами свого клятого мистецтва...

— А що в цьому поганого? У тебе, певно, з головою не зовсім гаразд, Хоакіне.

— Може бути, що в мене не все гаразд із головою, але це вже не має значення. Я не в тому віці, щоби вилікувати себе. І якщо мені погано, то ти повинен шанувати мене. Послухай, Абелю, ти спаскудив мою молодість, ти переслідував мене все життя...

— Я?

— Так, ти, ти.

— Я цього не знав.

— Не прикидайся. Ти завжди мене зневажав...

— Послухай-но, якщо ти й далі таке базікатимеш, то я піду, бо мені й справді стає погано від твоєї маячні. Тобі краще, ніж будь-кому, відомо, що я неспроможний слухати такі дурниці. Іди до божевільні, нехай тебе там доглядають або лікують, і дай нам спокій.

— Ти ж не станеш заперечувати, Абелю, що ти забрав у мене Елену, щоби посміятися з мене, щоби принизити мене...

— А хіба ти не мав Антонію?..

— Антонія тут ні до чого. Ти мене зневажив, ти кинув мені виклик, ти поглузував із мене.

— У тебе негаразд із тямкою, повторюю тобі, Хоакіне, негаразд із коліщатами...

— У тебе гірше.

— Зі здоров’ям тіла у мене справді справи кепські. Знаю, що жити мені залишилося недовго.

— Не надто довго...

— Он як! То ти бажаєш мені смерті?

— Ні, Абелю, ні, я цього не сказав, — і в тоні Хоакіна зазвучали ноти жалібного благання. — Іди геть, іди звідси, іди жити кудись-інде, залиш мене з ним... не забирай його в мене... в ім’я того, що тобі лишилося прожити.

— В ім’я того, що мені лишилося прожити, залиш мене з ним.

— Ні-ні, ти отруїш його своїми хитрощами, ти відірвеш його від мене, ти навчиш його зневажати мене...

— Брехня, брехня і ще раз брехня! Він ніколи не чув од мене й ніколи не почує чогось зневажливого про тебе.

— Досить того, що ти підлещуєшся до нього.

— І ти думаєш, якби я пішов, якби перестав із ним зустрічатися, то він полюбив би тебе? Ні, Хоакіне, тебе навіть, якщо хочеш, полюбити не можна... Ти сам відштовхуєш від себе людей...

— От бачиш, от бачиш...

— І якщо дитина не любить тебе так, як ти хотів би, щоби вона тебе любила, не люблячи інших або більше, ніж їх, то це тому, що вона передчуває небезпеку, тому що вона боїться...

— І чого ж вона боїться? — запитав Хоакін, збліднувши.

— Заразитися твоєю поганою кров’ю.

І тоді Хоакін підхопився на ноги, блідий, як смерть, наблизився до Абеля і схопив його за горло обома руками, наче двома пазуристими лапами, видихнувши:

— Бандит!

Але відразу й опустив їх. Абель скрикнув, притиснув руки до грудей, видихнув: «Помираю!» — і випустив дух. Хоакін сказав собі: «Напад стенокардії. Від цього ліків немає. Йому кінець!»

У цю мить почувся голос онука, який гукав: «Дідусю! Дідусю!», Хоакін обернувся:

— Кого ти кличеш? Якого дідуся ти гукаєш? Мене? — А що малий замовк, сповнений подиву перед містерією, яка йому відкрилася, то Хоакін знову запитав у нього: — То якого дідуся ти кличеш? Мене?

— Ні, я кличу дідуся Абеля.

— Абеля? Ось він... Мертвий. Ти знаєш, що таке смерть? Він мертвий.

Опершись на спинку крісла, в якому помер Абель, Хоакін обернувся до онука й замогильним голосом сказав:

— Так, він мертвий. І вбив його я, я, так, я вбив Авеля-Каїна, твого діда Каїна. Убий мене тепер, якщо хочеш. Він хотів забрати тебе в мене, хотів забрати в мене твою любов. І він її в мене забрав. Він був винний переді мною, він.

І, заплакавши, додав:

— Він хотів украсти в мене тебе, тебе, єдину розраду, що залишалася бідолашному Каїну. Вони не хотіли залишити Каїнові нічого. Ходи сюди, обійми мене.

Хлопчик утік від діда, нічого не зрозумівши, як утікають од божевільного. Він побіг, кличучи Елену:

— Бабусю! Бабусю!

— Я вбив його, це так, — провадив Хоакін, залишившись сам-один. — Але він мене убивав багато разів; він убивав мене впродовж сорока років. Він отруїв дороги мого життя своєю радістю та своїми тріумфами. І хотів украсти в мене внука.

Почувши поквапні кроки, Хоакін опанував себе й обернувся. Увійшла Елена.

— Що тут сталося?.. Що тут відбувається?.. Малий сказав...

— Тут сталося те, що хвороба твого чоловіка знайшла своє фатальне закінчення, — крижаним тоном відповів Хоакін.

— А ти?

— Я не міг зробити нічого. При цій хворобі лікар завжди спізнюється.

Елена подивилася на нього холодним поглядом і сказала:

— Це ти... Твоя робота!

І підійшла, бліда й зі зведеним судомою обличчям, але зберігаючи витримку, до свого мертвого чоловіка.

Розділ тридцять восьмий

Минув рік, протягом якого Хоакін провалився у глибоку меланхолію. Він перестав писати свої «Спогади» й уникав зустрічей з будь-ким, навіть зі своїми дітьми. Смерть Абеля здавалася природним кінцем його хвороби, про яку знала його дочка, але важка й задушлива таємниця нависла над домом. Елена дійшла висновку, що жалобна сукня дуже їй личить, і почала продавати картини, які залишилися після чоловіка. Здавалося, вона відчувала якусь неприязнь до внука. Якому вже народилася й сестричка.

Зрештою, якась невідома й тяжка хвороба уклала Хоакіна в ліжко. І відчуваючи близьку смерть, він одного дня покликав до себе своїх дітей, дружину та Елену.

— Хлопець сказав вам правду, — промовив він. — Я його вбив.

— Не кажіть такого, тату, — благальним голосом попросив Абель, його зять.

— Настав час, коли я вже не можу мовчати й брехати. Я його вбив. Або майже його вбив, бо він помер у моїх руках...

— Це зовсім інша річ.

— Він помер у моїх руках, коли я схопив його за шию. То був наче сон. Усе моє життя було наче сон. А в той день усе відбувалося немов у тяжкому болісному жахітті, з тих, які навалюються на нас перед пробудженням, удосвіта, між сном і неспанням. Я не жив, і не спав... і не прокидався від сну. Я вже не пам’ятаю своїх батьків, вони давно мертві й давно про мене забули. Невже про мене забуде й Бог? Так, либонь, воно буде ліпше, я стану жертвою вічного забуття. Забудьте й ви про мене, діти мої!

— Ніколи! — вигукнув Абель, цілуючи йому руку.

— Облиш мою руку! Вона була на горлі твого батька, коли він помер. Але не залишайте мене зовсім. Моліться за мене.

— Тату, тату! — благальним голосом промовила його дочка.

— Чому я був таким заздрісним, таким поганим? Що мені зроблено, щоб я став таким? Насмоктався в дитинстві поганого молока? Випив приворотне зілля ненависті? Чи моя кров була приворотним зіллям? Чому я народився на землі ненависті? На землі, де, здається, панує закон: «Ненавидь свого ближнього, як себе самого». Бо я жив, ненавидячи себе. Бо тут усі себе ненавидять. Але... приведіть малого.

— Батьку!

— Приведіть малого!

І коли хлопець прийшов, він попросив його підійти ближче.

— Ти мені прощаєш? — запитав він.

— А за що?

— Скажи «так» і підійди ближче до дідуся.

— Так! — прошепотів хлопець.

— Скажи голосніше, мій сину, скажи, що ти прощаєш мені.

— Так.

— Бо я тільки від тебе, тільки від тебе, який ще не почав користуватися розумом, який зберіг невинність, потребую прощення. І не забувай про свого дідуся Абеля, який залишив тобі свої малюнки. Ти його не забудеш?

— Ні!

— Не забувай його, сину мій, не забувай! А ти, Елено...

Елена, дивлячись у підлогу, мовчала.

— А ти, Елено...

— Я, Хоакіне, давно тобі все простила.

— Я тебе про це не просив. Я хочу бачити тебе поруч з Антонією. Антоніє...

Бідолашна жінка, з очима, повними сліз, нахилилася над головою чоловіка, так ніби хотіла захистити його.

— Тут ти була жертвою. Ти не змогла мене вилікувати, не змогла зробити мене добрим...

— Але ти був таким, Хоакіне... Ти стільки страждав!..

— Атож, я хворів на сухоти душі. І ти не могла зробити мене добрим, бо я тебе не кохав.

— Не кажи так!

— Ні, я скажу, я повинен це сказати тут, перед усіма! Я тебе не кохав. Якби я тебе кохав, ти мене вилікувала б. Я тебе не кохав. І тепер мені дуже гірко, що я тебе не кохав. Якби ми могли почати наше життя від початку...

— Хоакіне! Хоакіне! — вигукнула зі свого пошматованого серця нещасна жінка. — Не кажи такого. Пожалій мене, пожалій своїх дітей, свого онука, який тебе чує, і який, хоч нібито й нічого не розуміє, але завтра...

— Тому я це й кажу — із жалості. Ні-ні, я тебе не кохав, я не хотів кохати тебе. Якби ми могли почати спочатку. Тепер, тепер, коли...

Але дружина не дала йому закінчити, вона затулила своїми устами рот умирущого, так ніби хотіла забрати в себе його останній подих.

— Це тебе врятує, Хоакіне.

— Врятує? Що ти називаєш порятунком?

— Ти ще зможеш прожити кілька років, якщо захочеш.

— Навіщо? Щоби стати зовсім старим? Щоби дожити до справжньої старості? Ні! Я не хочу старості! Егоїстична старість подібна до дитинства, над яким панує усвідомлення близької смерті. Старий чоловік — це малюк, який знає, що він помре. Ні-ні, я не хочу дожити до старості. Я посварюся з онуками, бо заздритиму їм, зненавиджу їх... Ні-ні... Досить із мене ненависті. Я міг би кохати тебе, я повинен був кохати тебе, і ти стала б моїм спасінням, але я тебе не кохав.

Він замовк. Не хотів або не міг говорити далі. Поцілував усіх своїх. І за кілька годин випустив свій останній стомлений подих.