Вибрані твори. Том перший

ОДІССЕЯ ДАЛЕКИХ МОРІВ

(З інтерв'ю кореспонденту газети «Літературна Україна»)

Стрімкий, багатоповерховий будинок височить над хвилястим верховіттям дерев, понад дорогою, що веде вгору — до самого Ярославового валу.

Знизу долинає приглушений шум. Він нагадує гул морського прибою, а овид неба — далину моря.

Тут, на цій гомінкій київській вулиці, в невеликій, з вікнами до сонця квартирі ось уже багато літ живе степовик, якому замолоду випало жорстоке водохреще — тайфуни, шторми, люті сніговиці північних широт, спека тропіків. Людина, яка зробила не один повний виток навколо Землі.

Дороги колишнього стернового з легендарного «Витязя», нині відомого письменника-мариніста Леоніда Тендюка пролягли до багатьох атолів, островів, віддалених архіпелагів планети. Відвідав він такі заморські далі, де ніхто з нашого краю, мабуть, ніколи не бував: Сейшельські, Мальдівські, Гавайські, Соломонові острови; архіпелаги Бісмарка, Самоа, Фіджі, Кука, Товариства, Центральні Полінезійські Споради, десятки інших суходолів в Індійському й Тихому океанах.

Північ і південь, захід і схід, радості й болі сучасників — тих, з ким на своїх нелегких дорогах стрічався невтомний мандрівник, пройшли крізь його чутливе серце.

Пройшли, залишивши незабутній слід.

Один із тих, хто благословляв Леоніда Тендюка в далеку дорогу, відомий дослідник Арктики Іван Дмитрович Папанін писав: «Мені дуже зрозуміла велика любов Леоніда Тендюка до океанських просторів, «охота до переміни місця», бажання побачити, як і чим живуть люди в далеких від нашої Батьківщини краях».

А Павло Тичина в статті «Весна Вітчизни» зазначав: «Він з охотою взяв на себе нелегкі обов'язки матроса прославленого наукового океанського судна «Витязь».

… Леонід Тендюк із захопленням говорить: і шторми, і вітри, і тісна, згуртована багатонаціональна сім'я моряків, і зустрічі з людьми на різних берегах, і особливо гостре чуття Батьківщини далеко від неї, — ось що формує його творчу душу, ось що шліфує його характер, збагачує його самого як художника і людину!»

«Саме життя спонукає розширювати жанрово-тематичні обрії літератури, — говорив на П'ятому з'їзді письменників України Олесь Гончар. — З цього погляду варто відзначити… твори Леоніда Тендюка, наймолодшого з наших мореплавців».

Звідтоді, як були сказані ці слова, спливли десятиліття, і колишній матрос став знаним письменником, автором майже тридцяти книжок повістей, оповідань, віршів, в яких він виповів свою палку любов до моря.

Так, його стихія — море. Та й живе він у дещо незвичних вимірах. Квартира його нагадує корабельну каюту. В одній із кімнат, де на всю широчінь стіни висить великомасштабна карта, — полиці з морськими довідниками, атласами, лоціями.

Вузький коридор, що веде до кабінету, «вмебльований» дивами морського дна — коралами, різноманітними морськими зірками, черепашками, іншими екзотичними трофеями, які Леонід Тендюк привіз із далеких мандрів. Тут же, на стіні, — стерно із затонулого корабля, старовинна ринда, рибальські сіті.

Письменник досі нікому не давав інтерв'ю, це на його віку — перше.

Отже…

Кор. «ЛУ»: — Останнім часом ви пишете здебільшого прозові твори.

А. Т: — Так, але починав я з віршів. Випустив п'ять збірок поезій. Остання вийшла сім років тому у видавництві «Дніпро». Звалася вона «Голос моря і степу».

— У вашій творчості переважають малі форми — оповідання, повісті. Причому більшість із них побудована на документальній основі, як, наприклад, «Полінезійське рондо», «Альбатрос — блукач морів», «Шукачі тайфунів» тощо.

— За фахом я журналіст. Колись давно надрукував чимало статей, кореспонденцій, фейлетонів. Але якби мені сказали: іди працювати в газету чи журнал і знову пиши те, що писав, — я відмовився б.

— Чому?

— Мені здається, робота в газеті уніфікує мислення, обмежує творчі можливості. Принаймні так було, коли я працював.

І все ж я вдячний газеті. Це мої прекрасні юні літа. Я писав завжди щиро і палко, без оглядки, що хтось на мене образиться. Ніколи не кривив душею.

Після навчання в Харківському й Київському університетах (народивсь я 1931 року на Кіровоградщині) працював у молодіжній газеті. Ми намагалися робити її гострою й читабельною. Та не все від нас залежало. Перепадало і редактору, й нам, літпрацівникам, як це було і з публікацією уривків з роману Володимира Сосюри «Третя Рота».

Пригадую, я підготував десять подач, вийшло лише дві. Заборонили! Мені влетіло. Та найгірше, що ця прикрість з публікацією вдарила по серцю поета.

— Як ви почали писати книжки?

Змалку я був вразливим — усе торкалося моєї душі. Мати, бабуся розповідали казки, читали Шевченка. Якось я почув незнайомий вірш: «Звезды меркнут и гаснут. В огне облака…». Був зачарований красою, відбитою в слові. Почав писати власні поезії.

Саме в День Перемоги, 9-го травня, вбили мого батька під чехословацьким містом Брно — там блукали рештки фашистських частин. У матері нас залишилося четверо — я найстарший. Повоєнні роки — тяжкі. Особливо важкими були вони для тих, хто зостався без батька… Писав про те, що відчував, що бачив довкіл: про радість і горе. Кілька віршів надіслав до газети «Зірка» — про те, як важко в селі живеться. Літпрацівник відповів, що мені буде прикро, якщо мої шкільні друзі довідаються про те, що я пишу таку неправду. І порадив писати про щасливе дитинство під сонцем Сталінської Конституції. Так я тоді й зробив… І було це в голодному 1947-му.

Мої геніально-брехливі вірші надрукувала районна газета «Ленінська правда». Один з них звався «Щастя народам дав Сталін».

Згодом на лекціях з фольклору в Кіровоградському педінституті цей вірш наводили як зразок народної творчості… Втім, я швидко подорослішав і вже ніколи не писав панегіриків на честь вождів.

У поемі «Гармошка» я розповів про початок свого літературного шляху… Щоб побачити улюбленого поета Володимира Миколайовича Сосюру та показати йому свої вірші, я продав гармошку і на виручені гроші поїхав до столиці. Сосюру побачив, але не наважився до нього підійти. Вже пізніше, через роки, він мені надіслав листа, в якому схвально відгукнувся про мою юнацьку поему.

— У вас багато книг про війну. Це ваша улюблена тема?

— Просто у мене з війною ще й особисті рахунки… Мого рідного дядька Григорія Остащенка вбили на війні із білофіннами; батько загинув теж, двоюрідного брата — підпільника Правду — замордувало гестапо; дідусь, старий більшовик Лука Матвійович Остащенко, один з організаторів колгоспу, згодом голова сільради, завідуючий райземвідділом, воював ще в першу світову і розповідав жахливі речі про газові атаки десь у Галичині, про те, як мучилися люди од газів, шрапнелі й куль.

… Наше село Володимирівку спалили гітлерівці. На початку січня 1944 року воно багато разів переходило з рук у руки. Бої були жахливі. В степах стояли десятки підбитих танків.

Спаливши нашу оселю, фашисти вигнали нас у сусіднє село Балєєве. Ми опинилися в епіцентрі бою.

У третьому номері журналу «Знамя» за 1988 рік надруковано щоденник Інни Фунт, дівчини-москвички, яка добровільно пішла на фронт і працювала на аеродромах. Там є такий запис: «14.1.44 р. Ми перетнули Дніпро і сьогодні прибули до Кіровограда… Зараз чергую на КП. Щойно після бою повернулися наші пілоти. Ось вони заходять: спітнілі, в унтах… Знімають шлемофони і доповідають своєму командирові про виконане завдання. Потім їхні розповіді: «Горять фрици, горять! Дали ми їм прочуханки! Адже від їхніх танків темно було і як вони дружно загорілися! Що діється у них там, на землі! Цього в жодній газеті, в жодній книжці ніколи не описати!»

Ось під цими бомбами й опинилися ми в селі Балєєве. Тому я знаю, що це таке. Давно те було, а й досі інколи приходить уві сні…

На початку 60-х років я круто змінив своє життя: залишив столичну редакцію й подався до моря, на Далекий Схід.

Коли я працював матросом суховантажного судна «Острогожск», ми возили потрібні в'єтнамському народові вантажі (тоді американці у В'єтнамі вели війну). Ми стояли у Хайфоні й під бомбами вивантажувалися… Не забудуться руїни, спалені напалмом села та кокосові гаї.

У Нагасакі бачив сліди атомного бомбардування. Двічі бував на архіпелазі Чагос (острів Дієго-Гарсія), відвідав американський атомний полігон на острові Різдва (Центральні Полінезійські Споради), кілька разів на «Ю. Шокальському» і на «Витязі» довелося бувати в районі Маршаллових островів — там, де атоли Еніветок та Бікіні. До речі, всі ці дороги часом перетинаються з дорогами моїх літературних героїв, зокрема Василя Гайового, хоч ототожнювати мене з ним не треба: я оповідав про життя інших, а не своє.

Писав я й про військово-морську базу на далекому острові в Індійському океані — трилогія «Експедиція «Гондвана». Про Курильські острови розповідає повість «Останній рейс «Сінтоку-мару», про Бікіні — «Смерть в океані». Є в мене й повість — «Відгомін Чорного лісу» — про кіровоградське молодіжне підпілля років тимчасової фашистської окупації міста. Всі ці твори — про збереження миру на землі.

— Ви пишете тільки про те, що побачили самі?

— Можна сказати, мій девіз — слова, сказані колись морським офіцером Тимофієм Будріним: «Пишемо, що спостерігаємо, а чого не спостерігаємо, того не пишемо». Звичайно, ці слова не слід сприймати буквально — у творчості свої вимоги.

… А знаєте, чому деякі молоді літератори кинулись у жанр фантастики? Гадаю, не лише тому, що цей жанр популярний. Насамперед — ці молодики забули стару істину: треба йти в літературу від життя, знати життя, а вже тоді писати про нього.

— Я бачу у вашому кабінеті портрет Бетховена. Ви захоплюєтесь музикою?

— Як вам сказати… Музику дуже люблю, сам граю на балалайці та гармошці, маю непогану фонотеку — близько двох тисяч довгограючих платівок із записами класичної музики. Ну, і майже увесь Бетховен, мій кумир. Його музика завжди єднає мене з морем.

— Чим іще захоплюєтеся?

— Підводним плаванням. Правда, минуле літо мене трохи засмутило. Пірнаючи без акваланга, з трубкою, в масці і ластах, я поринав лише на сімнадцятиметрові глибини — на півтора метра менше, ніж у попередні роки. А там особливо гарні мушлі.

— Й останнє запитання: чи фантазуєте ви у своїх книгах, описуючи події на далеких тропічних островах?

— Як я вже казав, майже ні, бо коли почалася моя одіссея далеких морів і я, отже, плавав матросом на експедиційних та суховантажних суднах, то стільки було цікавого, яскравого, навіть неправдоподібного, що не треба й вигадувати. І якби мені сказали: перед тобою стоїть вибір — полетіти у далекі галактики, про які розповідають наші фантасти, чи знову помандрувати по островах безмежних океанів планети Земля, — я б вибрав останнє.

Вересень 1988 р.