Викинутий на берег

II

Карен Бакегор вешталася по світлиці та спальні і прибирала. Того дня малому Йоргенові сповнилося сім років, і в нього гостили діти. Тепер хлопчик спав на широкому ліжку, пригорнувши до себе іграшки. Йому багато всього надарували, і Карен подумки дивувалася, скільки нині тратять на дурнички для дітей. А надто її дорослі сини не знали міри; для малого Йоргена їм нічого не шкода.

Тепер вони всі три знову відійшли від неї. Не було змоги тримати їх дома, хоч господарство потребувало твердої чоловічої руки. Видко, воно вже так і не направиться після шкоди, яку йому заподіяно кілька років тому.

Карен кружляла по хаті тихо й замислено, — адже цей день давав немало приток до роздумів. Чудно було якось міркувати, що ось вона ходить тут і порядкує, малий Йорген спить у ліжку, а той, хто зв’язав докупи їхнє життя, десь тиняється бездомний по світах. Як йому, сердешному, живеться? Може, він загинув на чужині або пустився берега. Бо навряд, щоб йому десь повелося з його норовом!

А який же, властиво, його норов? У чому, якщо роздивитися добре, полягали його вади, що їх усі, і вона також, вважали за невитравні? Вони одне одному не пасували, але чому його вина більша, ніж її? Вона ж бо старша за нього. Може, саме через це він так і поводився? Коли вже до того дійшлося, то що вона відає про його норов, та й інші теж? Хто мав час приглядатися до його прикмет, — він же був зайшлий пес, що його належало гнати геть. А він, тікаючи, огризався, платив злом за зло!

Карен не знала вже, за кого їй вважати Йоганеса, вона стільки перебачила й передумала всього за минулі роки, що не могла просто ділити людей на добрих і лихих. У кожному є своя гидота, так само як і добре, либонь, знайдеться в кожному. Якби оце її цькували за те, що сталося, і не вибачили досі, то що було б з нею? Чи вона витримала б такий довгий час неславу і не запеклася б? А вона ж бо має, як то кажуть, тверду вдачу!

Карен жаліла Йоганеса, а надто сьогодні ввечері. Може, вона прагнула захистити його з бажання, щоб у малого Йоргена був путній батько? Багато що в її спогадах поставало інакшим: з плином часу деякі фарби на картині блякнуть, а деякі проступають чіткіше. От і виходило, що серце їй сповнював неспокій, як вона чула ревіння моря. Коли хвилі, як нині, билися об прибережне каміння, віщуючи бурю, вона, як не дивно, завше згадувала Йоганеса.

Карен виглянула надвір: світив місяць, але по небу швидко пливли хмари. Однак тут, на землі, ще вітру не було. Треба глянути, чи дома наймит, щоб разом витягти на ніч велику вершу з води, а то буря геть її розламає.

Карен, запинаючись хусткою, дивилася на хлопця. Чуб на голові, мов товста чорна шапка, а ніс… ні, обличчям він не схожий ні на кого з її роду. А вдачею?.. Чорний і гостроносий, він гасав подвір’ям, немов заблуканий птах. Авжеж, заблуканий птах!

Почувши надворі ходу, Карен подумала, що то наймит, і приспішила, щоб перекинутись із ним словом. Коди вона дійшла до середини світлиці, двері відчинились, і на порозі з’явився якийсь чужий чоловік; він був благенько зодягнений, а на шиї мав грубу хустку. Карен довелося спертись на стіл. Вона стояла, не годна вимовити й слова; по тілу від крижів і по обважнілих ногах у неї бігали корчі, як при летючому ревматизмі.

Чужинець зацікавлено озирнувся по світлиці, ступив ближче до Карен і простяг руку, жалібно всміхаючись. Карен не ворухнулася. Тоді він сів коло столу й опустив голову на руки. На вигляд він був такий нужденний, змізернілий.

Карен Бакегор не знала, на яку ступити. Щось штовхало її підійти й приголубити його розпатлану голову, сказати на привітання ласкаве слово, але давній страх не минувся й стримував її. Мужня жінка стояла, мов приголомшена, й не знала, що діяти.

— Ти, певне, голодний? — нарешті прошепотіла вона розгублено.

Вік не підвів голови. Тоді вона пішла до кухні розпалити плиту.

Пішла, ніби уві сні, насилу ступаючи. Розум її мовчав. Що тепер буде, як воно все обернеться? Вона просто не зважувалась думати про це. Його треба нагодувати чимось смачним, більше вона нічого не тямила.

Відірвавшись на хвилю від свого діла, Карен побачила, що вік стоїть у дверях і дивиться на неї; його привабив запах печені. Вік сказав щось, і Карен почула, що відповідає йому.

Із його слів випливало, що він гірко набідувався і взагалі йому не щастило. В якій же він далечі побував, але тепер знову дома, і більше йому нічого не треба. З його тону чути було, що все те позаду, і тепер він у тихій гавані.

— Ми ж бо чоловік і жінка, — закінчив він, — і, крім розлучення, ніщо не може розірвати нашого шлюбу.

Авжеж, вони подружжя. Безглуздо було давати йому тоді підписувати папірця, Карен і сама розуміла. Шлюб лишається шлюбом, поки закон його не скасує. Атож, вік повернувся й домагається свого права, на хуторі знову з’явився господар. Бозна, як воно далі складеться. Гай, гай, багато води спливло відтоді, як він виїхав, може, тепер усе вийде на добре?

— Хочеш поглянути на свого сина? — спитала Карен і, взявши лампу зі столу, пішла поперед нього до спальні. — Нині йому якраз сім років минає.

Йоганес схилився над хлопчиком і торкнувся його щоки. Той прокинувся і злякано глянув на нього.

— Це твій батько вернувся додому, — сказала Карен, і голос її ледь затремтів.

Хлопчик усміхнувся й підвівся на ліжку. Батько взяв його на коліна, а Карен тим часом пішла готувати каву. Вони сиділи на ослінчику й гралися: Йоганес і далі був мастак на вигадки. Він удавав того або іншого звіра, що хоче вкусити малого за живіт, і хлопчик аж надривався зі сміху.

— Обережніше! — гукнула з кухні Карен. — Не забувай, що він ще малий.

Йоганес і тепер ні в чому не знав міри, але їй приємно було, що він голубить дитину.

На хвилю вони затихли, потім знову почали вовтузитися. Цього разу в хлопцевому сміхові наче забринів страх, може, хай він краще лягає спати? Зараз вона ще раз процідить каву й покладе його.

Раптом Карен почула, що дитина чимось давиться. Вона кинулась до спальні. Хлопчик бився на ослінчику, аж посинівши на виду, й силкувався щось виблювати. А Йоганес сидів і всміхався.

— Що ти йому зробив? — крикнула Карен.

Вона перевернула хлопчика й засунула йому до горла зігнутого пальця. Звідти випав великий шматок жувального тютюну. Йоганес безглуздо щирив зуби.

— Нічого йому не станеться, — сказав він.

Карен змовчала, поклала дитину в ліжко і твердою, рішучою ходою вийшла до світлиці. Тепер вона знала, що їй робити. Відхилився краєчок завіси, показуючи їй майбутнє, і струснув з неї сон, — вона вже не покладалася на долю. Раз вони були вирядили Йоганеса й сподівалися, що назавше, — тепер вона спробує послати його в таку подорож, з якої він ніколи не вернеться.

Карен зайшла до спальні в пальті й теплій хустці.

— Ходімо, допоможеш мені забрати велику вершу, — мовила вона. — Наймита немає вдома.

Вони взяли двоє весел з мурованої прибудови, де колись Йоганес сидів замкнений, і подалися до прибережних пагорбів. Весла двигала Карен, він не здогадався забрати їх у неї. Вона відімкнула човна й звеліла Йоганесові сісти на носі, а сама заходилася гребти. Море було вже неспокійне, та Карен мала міцні руки, до того ж сьогодні почувалася такою дужою, як ніколи.

Нарешті вони допливли до верші. Карен поставила човна проти вітру, і Йоганес узявся витягати вершу. То виявилося нелегке діло, і по Йоганесові знати було, що воно йому не до вподоби: щоразу, як вода бризкала на нього, він мимоволі здригався.

— Тягни ж бо! — гукнула Карен, щосили впираючись у весла.

Верша вигулькнула з води, тепер починалося найважче. Йоганес обернувся до дружини:

— Я сам не подужаю втягти її в човен! Поможи мені.

— Ти й досі не став правдивим чоловіком, — глузливо сказала Карен. — Тягни дужче!

Йоганес перехилився вперед. Ту мить човен вислизнув з-під нього, і він з головою пірнув у воду. Човен швидко поплив до берега, його підганяли вітер і хвилі. Карен побачила, як із води показалася рука, тоді нога. Та ось човен ударився в берег, треба було клопотатись про інше. Вона підтягла його вище, присилила добре до стовпа й занесла весла в прибудову. Коли вона зайшла до хати, хлопчик спав, але помітно було, що він плакав, і в куточку коло губ видніла чорна пляма. Карен довго стояла над ним, заглиблена в свої думки.

Зненацька малий розплющив очі, боязко оглянув кімнату й спитав:

— А де чужий дядько?

— Тут нема ніякого чужого дядька, — ласкаво мовила Карен. — Він тобі, мабуть, приснився. Лягай краще й спи.

Хлопчик ліг на подушку й заплющив очі.

Другого дня на берег коло хутора хвилі викинули мертве тіло. В ньому пізнали Йоганеса, непутящого чоловіка Карен Бакегор, і люди з дива не сходили, що його прибило саме там.