Викрадення Данаї

Далі. Під час наступних виборів обиратимуть не уряд, а мера, тобто одну конкретну особу. Отже, дискредитація має бути спрямована на особу, найненависнішу для екстремістів, особу, якої в даний момент вони найбільше бояться. Хто може бути цією особою напередодні виборів?

Звичайно, кандидат від червоних.

Навіть без прозорих натяків екстремістського органу, що нитка приведе до якоїсь особи, приналежної до червоної «еліти», Авакум виснував би, що X — це П'єтро Фальконе.

Щоб здогадатися про це, не треба мати геніальної інтуїції — кожна політично грамотна людина могла дійти такого висновку. Авакум знав дуже добре, що його логічне «рівняння» — тільки засновок, що вказує, в якому напрямку слід шукати справжніх злочинців. Хто організатори, чи брав Лівіо Перетті участь у цій афері, де в даний момент переховують «Данаю», і передусім як буде використано крадіжку картини для досягнення головної мети — скомпрометувати П'єтро Фальконе. Це були невідомі, ті «X», «V» і «2», які він мусив розкрити, щоб урятувати честь П'єтро Фальконе і не дати змоги екстремістам досягти своєї мети.

Авакум навіть не замислився, чи варто братися йому до цього діла, чи не вскочить він у халепу. Він знав, що під загрозою опинилися і люди, і свята для нього справа, знав, що його чекає складна й напружена гра — цього було досить, щоб відчути кожною клітиною душі: він не може і не повинен стояти осторонь. У нього було задосить причин кинутися в погоню за сарною, зображеною на його старогрецькому келиху, за тим символом істини, яка «вічно біжить поперед людини» і за якою «людина вічно женеться».

Але не забуваймо: він жив у чужій країні і не мав ні потрібних для такої справи засобів, ні помічників. Він приїхав як археолог збирати матеріали для своєї книги. Коротко кажучи, в нього були зв'язані руки. А як може людина із зв'язаними руками боротися?

Та й часу було обмаль. На те, щоб викрити організаторів, злодія (або злодіїв), знайти картину, розкрити змову проти П'єтро Фальконе, він мав усього лише півтора дні.

Звичайно, з погляду логіки йому краще було б не втручатися в цю справу. Але є люди, які думають якнайлогічніше, а роблять навпаки. Ця дивна особливість відрізняє людину від машини. Від людини завжди можна чекати чогось несподіваного, якихось непередбачених, ризикованих постанов — на відміну від машини, і це, здається мені, найлюдяніша її риса.

Отак Авакум вирішив узятися до справи.

Я не хотів би говорити багато про те, що муляло йому душу. Пригадуєте, це сталося одразу після того, як Луїза вийшла і він почув, як ляснули дверцята поліційного джипа? Нехай читач сам здогадується, що то було. В одному тільки я хотів би запевнити його: які б почуття не воскрешала Луїза в Авакумовій душі, він ніколи й ні за яких обставин не дозволяв собі думати про неї, як чоловік про жінку. На відміну від багатьох людей він умів замикати свої почуття, тримати за дев'ятьма дверима і за дев'ятьма замками. Фігурально висловлюючись, він був володарем багатьох підземель і камер, а ключів мав більше, ніж будь-який тюремник. Брязкав ними, але не випускав жодного в'язня на світ божий.

Вітторія повернулась осяйна і жагуча, як липневий день, і Авакум сказав собі, що те почуття до Луїзи з'явилося в його душі тільки тому, що вона страшенно схожа на свою матір і нагадувала, мабуть, про її весну. Це пояснення йому сподобалося, і він сказав собі, що у світі почуттів немає нічого неприступного для дослідження. Потім розповів Вітторії про події в Боргезе і про те, що Луїзу затримано.

Вітторія, як кожна італійка з народу, зустріла звістку про затримання дочки з гідністю і навіть гордістю. Але при тому заплакала гіркими слізьми. А коли Авакум нагадав їй, що біля Луїзи перебуває її дядько, він не залишить її без захисту і що, зрештою, все це непорозуміння з'ясується, вона витерла сльози, і крізь вологу, яка сповнювала її очі, блиснули злі вогники.

— Прошу тебе, не говори про Чезаре! — вигукнула вона.— І взагалі не згадуй його імені!

— Не згадувати твого брата? — здивувався Авакум.

— Ніякий він мені не брат!

— Не розумію! — сказав Авакум.

— Це легко пояснити! — зітхнула Вітторія.— Чезаре — зведений син мого батька від другої дружини! — пояснила вона з нотками огиди в голосі.— Він мені такий чужий, що коли б помер завтра, я не пролила б жодної сльозини! Він не тільки спільник тих виродків, які вбили мого чоловіка, він один з їхніх верховодів. Недолюдок! Через три місяці після того, як я поховала чоловіка, він хотів був зайняти його місце в моєму ліжку... Луїзин дядько! — Вона задихнулася від хвилювання, потім знову вибухнула плачем.

Було сумно, але Авакум лишився задоволений.

Цього вечора Вітторія і Авакум запросили на вечерю Роберто Тоцці з дружиною в ресторан «Лавароне», поблизу п'яцца Навона. Маємо відзначити, що між двома родинами існувала давня дружба, яку смерть Енріко Ченчі не тільки не порушила, але, здається, ще більше зміцнила. Хоч Інеса була легковажна, а Вітторію вважали інтелектуалкою, вони поважали одна одну, і пояснити це, можливо, слід саме різницею в їхніх темпераментах. Кожна знаходила в іншій те, чого їй самій бракувало.

Авакум, як друг обох Ченчі, швидко ввійшов у їхнє коло. З Роберто Тоцці він проводив багато годин у розмовах про мистецтво доби Ренесансу, галузь, у якій Роберто був король, а Авакум — скромний аматор. З Інесою, з якою в нього не було спільної теми для розмов, він здебільшого танцював.

Оскільки Роберто Тоцці був зморений після напруженого дня, Авакум узяв таксі і сам поїхав з Інесою Тоцці. Роберто Тоцці і Вітторія пішли віднести Луїзі шоколад і нейлоновий спальний мішок. Шоколад і спальний мішок мав передати Роберто Тоцці, бо тільки він зберіг право заходити до Боргезе в будь-який час.

Чекаючи їх, Авакум з Інесою пили джин, а потім пішли на терасу, де грав естрадний оркестр. Танцювали довго. Коли Вітторія повернулася і зупинила свій погляд на розпашілих щоках Інеси, її знов охопив сумний настрій, і щоб позбутися його, вона замовила собі великий келих віскі з льодом.

Після вечері Авакум попросив Роберто Тоцці розповісти йому докладно про перший допит — що саме питав інспектор Фелікс Чігола і як йому відповідали запідозрені. Авакум сказав Роберто Тоцці:

— Є в мене, професоре, один приятель, знаменитий криміналіст. З десяти заплутаних випадків дев'ять розплутує непомильно. З десяти вбивць тільки один вислизне, решта дев'ять потраплять йому до рук. Такий фахівець! Від нього я навчився деяких тонкощів у ремеслі детектива.

— Навіщо це вам? — скептично усміхнувся Роберто Тоцці.

— Якщо ви, професоре, інформуватимете мене вчасно і точно про хід слідства, як ви це зробили цього вечора, я спробую знайти викрадену «Данаю», і ви одержите свою новорічну премію.

— Господи! — розвів руками Роберто Тоцці.— Хто сказав вам про премію?

— Хіба це має значення? — усміхнувся Авакум. Про премію розповіла йому Інеса.

Роберто Тоцці зітхнув.

— Викрадення «Данаї» — то втрата для нації,— сказав він.— А про мої особисті неприємності не варто згадувати.

Після того як генеральний директор пообіцяв його не звільняти, він знову відчув смак до гучних слів.

— Якщо я знайду «Данаю», ви і пані Тоцці відзначите різдвяні свята набагато веселіше! — тримався своєї прозаїчної лінії Авакум.

— Але, друже мій, як ви знайдете «Данаю», коли не маєте співробітників і діятимете без помічників?

— Зате Чігола має. Ви інформуватимете мене про роботу фахівців, і я використовуватиму їхні висновки.

— А хіба так можна?

— Чому ж не можна? Адже газети теж повідомлятимуть публіку про ці наслідки, тільки із запізненням. Роберто Тоцці якийсь час мовчав.

— Пробачте,— сказав він,— але це нагадує дитячу гру!

— Дарма,— знизав плечима Авакум і весело всміхнувся,— Адже і в євангелії сказано приблизно так: «Будьте як діти, й ви ввійдете в царство небесне!»

— Не маю настрою жартувати! — зітхнув Роберто Тоцці. Подали каву та коньяк. Треба було розплачуватись, і Роберто Тоцці спохмурнів, нечемно, щоб іноземець виймав гроші! Він кивнув офіціантові, як, мабуть, кивнув би самому ангелові смерті, але офіціант зробив заперечливий жест і показав головою на Авакума. Роберто Тоцці правильно зрозумів цей жест, і йому здалося, що важкий тягар спадає з його спини, але ж треба було зберігати гідність, і він мовив, хоч і не дуже категорично:

— Тоді дозвольте мені, синьйоре, заплатити за себе та дружину!

— Не турбуйтеся! — махнув рукою Авакум.— У мене тут поточний рахунок, і на моєму столі ніколи не беруть готівкою!

— Шкода!— заперечив Роберто Тоцці, але тоном людини, яка вирвалася з пастки.

Вони підвелися.

Коли вийшли на вулицю, Авакум тихо сказав Роберто Тоцці:

— Телефон-автомат за десять кроків від галереї. Прошу вас подзвонити мені завтра о десятій годині. А якщо за ходом слідства виявиться щось нове й важливе, дзвоніть мені абиколи.

— Ви дивна людина! — мовив Роберто Тоцці, роззирнувшись довкола.— Бачу, ви схильні улягати ілюзіям. А втім, усі ви... гм, маєте цю рису! — Він помовчав, потім сказав твердо: — Гаразд, якщо наполягаєте, подзвоню.

Авакум дружньо потис йому руку і зараз же додав:

— До речі, ви не могли б мені дати архітектурні та інженерні плани галереї?

— Це куди легше! — сказав Роберто Тоцці, і вперше цього дня в його голосі прозвучали гордовиті нотки.— У мене є ці плани! Торік мали зробити деякі зміни в інтер'єрі та опалювальній системі, от я і взяв для ознайомлення додому всю теку з архітектурно-інженерними планами. Вам пощастило: я їх досі не повернув! Ходімо до мене на каву, і ви одержите плани.

Перш ніж залишити галерею, Фелікс Чігола попередив свого ад'ютанта Джованні: той відповідає за Луїзу головою, а спробує в'язнути до неї — його понизять у чин сержанта. Знавши, що шеф не говорить на вітер і ніколи не погрожує даремно, а також потерпаючи за свою офіцерську кар'єру, Джованні вирішив ужити заходів, щоб перешкодити будь-яким зальотам навіть з власного боку, якщо, боронь боже, він втратить розум. Він витурив Карло Колону, помічника Савеллі, до швейцарів Августіно і Лоренцо. Охоронців Монтано і Федеріго відпровадив у кімнату Карло Колони, поруч із кабінетом Савеллі. Луїзу залишив у кабінеті її дядька, а Лівіо Перетті надав лаву навпроти службового входу. Лівіо Перетті нахабно заявив, що він і сам обрав би собі саме це місце, навпроти кімнати Луїзи, бо не довіряє поліції і тому мусить пильнувати.

Біля парадного та службового входів ад'ютант поставив пости. В холі сам розмістив обох охоронців — навпроти сходів, які вели у верхні зали, і навпроти кабінету Роберто Тоцці, де влаштував собі спальню і командний пуйкт. Призначив сержанта своїм заступником і начальником караулу й лише тоді дозволив собі піти повечеряти.

Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.

До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.

Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:

— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?

— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!

— Не мороч голови! — сказав Анджело.

— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!

Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.

— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?

— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!

— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?

— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.

— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!

Сержант недовірливо подивився вгору.

В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.

— Гм! — сказав сержант.

— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.

— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.

Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.

Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.

Остання частина ночі минула спокійно.

П'ятниця, 27 жовтня.

Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.

Надворі було хмарно, періщив дощ.

Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.

— Хочете, перш ніж розпочати нові допити, ми підсумуємо наслідки вчорашнього дня? — звернувся він до Роберто Тоцці.

— О, будь ласка! — озвався Роберто Тоцці.— Слухатиму вас з великим задоволенням!

«Слухатимеш, коли ні на що інше не здатний!» — посміхнувся Чігола і розпочав:

— Ми з'ясували, що в середу по обіді і вночі проти четверга в галереї були швейцари Августіно і Лоренцо, а також охоронці Марко Монтано і Федеріго Нобіле. Чергували парами: Августіно з Монтано і Лоренцо з Федеріго. Близько четвертої по обіді до галереї зайшла Луїза Ченчі. Чергували Августіно і Монтано. Незадовго до кінця їхнього чергування, десь о пів на дванадцяту ночі, у галерею приходить — теж через службовий вхід — племінник Монтано Маріо Чіветта. Опівночі заступає па чергування пара — Лоренцо і Федеріго. Марко Монтано передає ключ від службового входу швейцарові Лоренцо і просить його відімкнути двері, коли його племінник виспиться і піде додому. О першій годині ночі швейцар Лоренцо виявляє, що племінник Монтано зник і що двері замкнені. Про Луїзу Ченчі він нічого не знає, бо Монтано забув йому сказати, що синьйорина залишилась у кімнаті свого дядька. Йому взагалі ніхто не сказав про її присутність у галереї. Луїза Ченчі каже, що коли вона вийшла з дядькової кімнати, двері були прочинені, вона скористалася з цього і пішла додому, не сказавши ні Лоренцо, ні охоронцеві Федеріго. Можна припустити, що саме таким способом пішов і Чіветта.

Якщо вірити синьйорині Ченчі, постає запитання: хто відімкнув двері службового входу, хто вийшов на вулицю, не зачинивши їх як слід. Потім треба з'ясувати: хто замкнув двері? Якщо Луїза Ченчі не має ключа і Маріо Чіветта не має ключа, хто ж замкнув двері за ними?

А як не вірити Луїзі Ченчі, ми можемо припускати всяке. Наприклад, що вона відімкнула двері своїм ключем і вийшла разом з Маріо Чіветта. Якщо взяти до уваги це припущення, ми повинні спитати себе: чому Луїза Ченчі і Маріо Чіветта виходять потай, не повідомивши чергових? І відповісти собі: потай з галереї виходять люди, коли виносять крадене!

Якщо ви пригадуєте, я спитав учора ввечері Луїзу Ченчі, чому, виходячи з кімнати свого дядька, вона пішла не до швейцара, який відімкнув би їй двері, а прямо до службового входу? Хіба їй було заздалегідь відомо, що двері відімкнені? Ви пригадуєте: на це моє запитання вона не могла відповісти задовільно.

Отже, синьйори, з погляду логіки сумніви схиляються зараз найбільше до пари: Луїза Ченчі — Маріо Чіветта. Але ви скажете: а Лівіо Перетті? Перший свідок? Цей синьйор не бажає повідомити органи влади, де він провів ніч проти четверга, саме ту ніч, коли вкрадено вашу «Данаю». Ні, синьйоре, я не забув про Лівіо Перетті і визнаю, що не маю пі охоти, ні наміру забувати його. Більше того! Зараз я розіграю з ним таку сцену, що ви умліватимете від задоволення, хай йому біс! Терпіння. Я ще не зібрав досить фактів, щоб викрити злочинця, але що поробиш! За день усього не з'ясуєш!

Неначе хмара пробігла по обличчю Чіголи. Він помовчав і махнув рукою.

— На все свій час. Головне, що початок уже є. Це важливо, синьйоре! Як бачите, і в мене є свої труднощі, га?

— О так! — пробурмотів Роберто Тоцці. Він так збентежився, аж голос його було ледве чути.

— А тепер,— сказав Чігола,— щоб закінчити перший тур, треба послухати ще двох — Федеріго і того... Карло Колону. Потім ви побачите сцену, про яку я вам казав!

— Федеріго, з якого часу ти служиш у Боргезе?

— Та цього року в червні мине десять!

— Чи був ти солдатом?

— Обійшлося, синьйоре інспектор!

— Чи зауважували тобі за порушення службових обов'язків?

— Було таке двічі.

— Чергував ти вночі проти четверга?

— Чергував, синьйоре інспектор!

— Коли заступив на чергування?

— О дванадцятій годині, після Монтано.

— Разом з Лоренцо, чи не так? — Достеменно так!

— Сидів на своєму стільці й роздивлявся навколо?

— Така моя робота, синьйоре інспектор!

— Ну, якщо це твоя робота, то що ти помітив десь о першій годині? Що справило на тебе найбільше враження?

— Ніщо не справило на мене враження, синьйоре інспектор!

—Ану, пригадай!

— Признаюсь, синьйоре інспектор: до першої години я почував себе не зовсім добре.

— Що ти хочеш сказати, Федеріго?

— Хочу сказати, у мене дуже боліла голова й хилило на сон, от я й попросив Лоренцо посторожити, доки очуняю! Так погано я почувався вперше, синьйоре!

— Ти диви... А чому, Федеріго? Що з тобою сталося?

— Скажу, синьйоре. Вино, яке ми пили з синьйором Колоною, трохи мені зашкодило.

— Де ви пили з синьйором Колоною, Федеріго?

— Є одна маленька таверна па віа Аренул, над річкою... Та ви не подумайте хтозна-чого, синьйоре! Яке там пиття... Синьйор Колона пригостив мене склянкою домашнього вина, та й край! Хіба я міг перед чергуванням пити?! Та хіба синьйор Колона і дозволить мені? Синьйор Колона запросив і Лоренцо, але він не прийшов, бо йому ліньки.

— Отож, до першої години тобі було погано, так?

— Боліла голова, але потім минулося.

— І в цей час Лоренцо пильнував?

— Пильнував, синьйоре... Та що там можна було побачити?!

— Нічого особливого, Федеріго. Хіба тільки те, як двоє або троє осіб зайшли і вийшли через службовий вхід!

— Що ви кажете, синьйоре!

— Марш звідси, йолопе! Марші

— Розкажіть мені, пане Колона, як ви провели день у середу, з четвертої години по обіді до півночі. — З четвертої до п'ятої я був дома. З п'ятої тридцять до сьомої був у кіно «Савойя», де наше товариство «Молода Італія» організувало зустріч зі старими фронтовиками. З сьомої до дев'ятої був у ресторані «Савойя», де наше товариство давало вечерю старим фронтовикам. Потім пішов додому і там подрімав до одинадцятої. Об одинадцятій пішов перевірити чергових у Боргезе і запросив Федеріго на склянку вина. Я одержав пляшку вина від родичів і хотів випити її в товаристві. Пили на віа Аренул, а потім Федеріго пішов до Боргезе, заступаючи на чергування, а я пішов додому. Оце і все.

— Скільки вина випив Федеріго?

— Федеріго випив тільки одну склянку. Я йому стільки налив.

— Як вплинуло на вас вино?

— Вино було дуже міцне. Від двох склянок у мене зашуміло в голові. А я ж умію пити!

— Як ви п'єте, не знаю, і це не цікавить мене, але видно, що ви поганий начальник, Колона! Якщо ви ходите зі своїми підлеглими в таверну, ви поганий начальник! Я подам рапорт до управління музеями, щоб вас перевели на нижчу посаду.

— Ще вчора я зрозумів, що ви проти мене, синьйоре!

— Плюнь, щоб не наврочити, Колона! Плюнь, щоб я й справді не нагострив на тебе зуби!

— Я не з лякливих, синьйоре!

— Джованні, виведи його, а то в мене сверблять руки! Марш звідси!

— Бачите, професоре,— звернувся Чігола до Роберто Тоцці,— пригладжений, прилизаний, а в душі — негідник! Такий тип здатний на будь-яку підлоту. Якщо схоче вбити, він не стрілятиме відкрито, в обличчя, ні! Він цілитиме в потилицю! Із засідки, з якогось темного кутка, коли людина нічого не жде. Бах, і край!

— Жахливо! — зітхнув Тоцці.

Мало того, що на його світ барв і світлотіней упала темна тінь, так у той його світ пробралися злодії та вбивці, які стріляють із засідки! Боже милостивий! Що лишилося від шістдесятих років, коли всім здавалося, що над бідною Італією сходить сонце нового Відродження!

Ад'ютант Джованні привів Лівіо Перетті. Молодий чоловік не втратив ані крихти своєї гідності, він увійшов у кабінет певно і з легким роздратуванням на обличчі, як людина, в якої надокучливі гості даремно забирають час. Як і вчора, він кивнув Роберто Тоцці, а на Чіголу ледве глянув.

— Отак-то воно,— кивнув Чігола, який з досвіду знав, що кінець кіпцем візьме своє.— Якби ви були вихована людина, то привітали б нас із добрим ранком. Чи можу спитати, як ви провели ніч?

— Не можете, синьйоре. На запитання інтимного характеру не відповідаю.

— Гаразд! Тоді дайте відповідь на друге запитання. Чи пригадали ви нарешті ім'я й адресу вашої коханки, в якої були з четвертої години по обіді в середу до восьмої години вчора вранці?

— І друге ваше запитання, синьйоре, теж інтимного характеру. Вважайте, що я нічого не можу пригадати.

— Гаразд. У такому разі почнімо з учорашнього ранку. Отже, ви прокидаєтеся біля вашої коханки, бачите, що час пізній, одягаєтесь і поспіхом біжите до Боргезе, щоб продовжити свою роботу. О дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами. Потім?

— Я вже сказав вам учора! Скільки разів розповідати все ту саму історію?

— Значить, о дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами?

— Ну, гаразд, заходжу з першими відвідувачами!

— Джованні! — звернувся Чігола до ад'ютанта,— приведіть швейцара Августіно!

Чігола подивився на Роберто Тоцці і навіть підморгнув йому. А делікатний професор мистецтвознавства внутрішньо почервонів від цього підморгування і відчув, що йому стає гаряче. Що ж, хіба у середньовіччі кат не підморгував публіці, перш ніж повести свою жертву на плаху?

— Августіно, чи знаєш ти цю людину? — Чігола показав головою на Лівіо Перетті.

— Аякже, синьйоре! — Августіно широко всміхнувся.— Він наш постійний відвідувач!

— Що ти розумієш під постійним?

— Приходить регулярно, синьйоре! Щоранку й опівдні!

— Отже, щоранку... Ану пригадай, чи бачив ти вчора вранці, що він прийшов разом з першими відвідувачами?

— Вчора вранці... Не розумію, що ви хочете сказати, синьйоре!

— Чи бачив ти, що він о дев'ятій годині прийшов до галереї, чи бачив ти його серед відвідувачів? Чого ти придурюєшся? — вибухнув Чігола.

Августіно збентежено переводив погляд з Лівіо Перетті на Чіголу, навіть двічі облизав губи і нарешті знизав плечима.

— Здається, я не бачив його з першими... Іншим разом, коли приходить, скаже мені «Здрастуй, Августіно!» або всміхнеться, а вчора вранці наче я його й не бачив... А там — хтозна!

— Що означає хтозна, дідько б тебе вхопив? Був він серед відвідувачів чи не був?

— Не був, синьйоре. Не пригадую, щоб був.

— Оце вже відповідь. О дев'ятій годині, коли ти почав пускати відвідувачів у галерею, його не було серед них. Що ви скажете, Лівіо Перетті?

— Нічого. Що ви хочете, щоб я сказав?

— Він твердить, що не бачив вас серед відвідувачів.

— Це його особиста справа.

— А чи знаєте ви, що це означає?

— Що?

— Те, що він не бачив вас з відвідувачами, означає, що ви були в галереї, що ранок застав вас у галереї, що ви провели ніч проти четверга у галереї! Хай йому біс, це означає, що в середу, коли зачиняли галерею о четвертій годині, ви не пішли додому, а залишилися всередині!

— І залишившись усередині, я вкрав картину Корреджо «Даная», чи не так?

— Зажди! — підніс руку Чігола.— І до цього дійдемо.

— До чого? — наїжачився Лівіо.

— Насамперед з'ясуємо, що в середу після обід ви не пішли додому, а залишилися в галереї. Ви провели ніч у галереї, а ранком удаєте з себе невинне ягня, начебто щойно прийшли і, підбігши до мольберта, бачите, що картину «Даная» вкрадено! Біжите сходами прямо до дирекції і зчиняєте галас: «Шукайте злодіїв!»

— Шукайте картину! Я не ідіот, щоб думати насамперед про злодіїв.

По обличчю Чіголи пробіг нервовий дрож, але він швидко опанував себе.

— Я маю ще один факт, ласкавий молодий синьйоре, який доводить у досить цікавий спосіб ваше перебування в Боргезе. Хочете почути?

— Жду не діждуся! — сказав Лівіо Перетті.

— Ви залишили сліди своїх пальців на склянці для води в кабінеті Чезаре Савеллі, в тому кабінеті, де Луїза Ченчі під той час готувалася до занять. Що ви скажете про цей цікавий факт?

Роберто Тоцці впустив газету, що правила йому за віяло, але замість того, щоб простягти руку за нею, затулив рота, а потім став попускати вузол краватки, неначе раптом відчув, що йому душно.

— Час уже не морочити мене дурницями, а відпустити додому! — сказав Лівіо Перетті.— 3 якої склянки я п'ю воду і де проводжу свої ночі — це моя особиста справа, і вам не вільно розпитувати мене про це. Якщо я порушив правила внутрішнього розпорядку в Боргезе, то готовий сплатити відповідний штраф, та й годі!

— Знайшли час і мірце для комедій! — розсердився Чігола. Він міг усе знести терпляче, тільки глузування виводило його з рівноваги.— Приведіть Луїзу Ченчі! — грюкнув він по столу.— А ви,— звернувся він до Лівіо,— не кваптеся сміятися. Найкраще сміється...

— ...хто сміється останній! — весело перебив його Лівіо. Ввійшла Луїза Ченчі.

Вона трохи зблідла, і краса її здавалась особливою. Очі стали більшими, глибшими, в їхній глибині неначе світилося м'яке і далеке сяйво загадкового вогню. Так сяють мільйони невидимих зірок Чумацького Шляху. На відміну від Лівіо, вона привітно кивнула всім, і хоч її усмішка не була адресована ні до кого, кожен відчув, що вона всміхається саме йому.

Чіголі теж здалося, ніби вона всміхається йому, і хтозна-чому вперше з давніх часів йому стало незручно. Неначе він сів на чуже місце і його помилково вважали кимось іншим.

— Чи знаєте ви цього синьйора? — спитав її Чігола, показуючи на Лівіо.

Ті двоє перезирнулись і раптом, наче по команді, зареготали.

— Цей синьйор — мій наречений! — відказала Луїза. Запала одна з тих мовчанок, про які ніхто не знає, скільки вони триватимуть і коли скінчаться.

А дощ усе періщив по шибках, наче йому не буде ні кінця ні краю.

— Ми думали перекинутися кількома словами,— почав Лівіо,— але, глянувши на годинника, я побачив, що вже минула п'ята година. Галерея зачинена. Побалакали ще трохи, а о десятій Луїза попросила, щоб я пішов додому, аби нас не побачили й не подумали казна-чого. Щоб не викликати зайвих розмов, я вирішив постояти якийсь час у комірчині біля туалетних, а коли Луїза піде додому, знову пробратись до кабінету Савеллі й там залишитися до ранку. Але Луїза затрималась, і я задрімав на стільці. Раптом чую — Монтано влаштовує когось спати на лаві навпроти службового входу. Засвітив запальничку і побачив, що вже близько півночі. Вирішив перевірити, чи пішла додому Луїза. Не встиг вийти, як почув, що наближаються швидкі кроки. Хтось зайшов до жіночого туалету. О дванадцятій п'ятнадцять цей хтось вийшов, відімкнув двері службового входу і швидко вибіг на вулицю. Кілька хвилин перегодом вийшла і Луїза, я впізнав її по цоканню підборів. Ну й затрималася ж вона! Я плюнув на будь-яку обережність, спить той на лаві чи не спить, заскочив до кімнати Савеллі, погасив світло і ліг спати, замкнувши двері на ключ. О дев'ятій годині ранку, коли Монтано розмовляв з Августі-но, я побіг на верхній поверх і тоді побачив мою мазанину, накинуту на раму «Данаї» Корреджо. Все інше вам відомо.

Луїза сказала:

— Ви спитали вчора, синьйоре, чому я пішла зразу до службового входу, знаючи, що ключ від дверей, як правило, у когось із охоронців. Бо чула, як відчинили замок і хтось вийшов. З прочинених дверей потягло холодом. Я почувала себе винною, бо був пізній час, либонь, тому й вирішила піти непомітно, але виходячи, як сказала вам учора, добре причинила двері.

Чи повірив Чігола цим визнанням? Він просто не встиг їх обміркувати. Йому сповістили дві новини. Насамперед повідомили телефонно, що Маріо Чіветту знайшли вночі з перерізаним горлом. Труп знайдено недалеко від п'яцца На-вона. Тільки-но Чігола поклав телефонну трубку і подумав, що треба викликати Монтано, як до кабінету влетів сержант, помічник Дячованні. Він доповів інспекторові, що на горищі знайдено вбиту людину.

Чігола наказав усім залишатися на своїх місцях, а сам пішов глянути на труп. Повернувся за десять хвилин. Особу вбитого встановили відразу. То був Енріко Пінеллі, фальшивомонетник, якого поліція розшукувала вже два роки. Його вдарили кастетом у лоб, межи очі. На думку Чіголи, який розумівся на ранах, смерть настала нескоро після удару. В кишенях убитого знайшли в'язку відмикачок.

Що спільного мав цей Енріко Пінеллі з «Данаєю», як пробрався у Боргезе, і хто його вбив? Хто вбив Маріо Чіветту, і чи мали ці два вбивства якийсь зв'язок між собою?

Обмірковуючи ці питання, Чігола запитав Лівіо Перетті, хто доручив йому зняти копію «Данаї». Лівіо відповів, що доручення йому дав П'єтро Фальконе, кандидат комуністичної партії на посаду мера Рима.

— Копія — речовий доказ для слідства,— сказав Чігола. Він звелів Джованні принести полотно в кабінет і повідомив Роберто Тоцці, що тим часом припиняє слідство і відновить його, одержавши висновки судово-медичної експертизи. Тобто годині о п'ятій.

Роберто Тоцці виконав свою обіцянку: подзвонив Ава— куму по телефону. Але трубку взяла Вітторія Ченчі. Вона сказала професорові, що Авакум сьогодні вранці поїхав до Санта-Ани.

— До Санта-Ани? — здивувався професор.

Вітторія підтвердила це і сказала, що Авакум запросив його на обід у ресторан «Лавароне».

Авакум запропонував Роберто Тоцці сісти в круглій малій залі ресторану. Вона виходить у літній сад, і в холодну пору в ній мало відвідувачів. А втім, місце затишне і зручне. По широких шибках порощив дощ, бігли струмки води, і каштани в саду, як дивитися на них з приміщення, неначе плавали в тумані. Ця сумна картина гнітюче діяла на Роберто Тоцці, який і так мав невеселий вигляд, але Авакум почувався чудово і їв з добрим апетитом.

Коли настав час десерту і кави, Авакум запалив люльку і попросив професора розповідати. Показання Лівіо розсмішили його, а заява Луїзи, що Лівіо її наречений, викликала на його обличчі кислу гримасу. Мабуть, його занепокоїло її майбутнє. Він став неуважний і задивився у звивисті й прозорі хвилі тютюнового диму. Роберто Тоцці подумав, що ця історія з «Данаєю», певно, набридла Авакумові. Адже крадіжка в Боргезе не обходить його особисто. Проте Авакум попросив його повторити слова Чіголи про рану Енріко Пінеллі: «Удар кастетом у лоб, межи очі». Чи то від склянки випитого вина, а чи так гнітив його дощ, професор поринув у похмуру задуму і здригнувся, коли Авакум спитав його, чи піде він з ним до П'етро Фальконе.

— До П'єтро Фальконе? — перепитав здивовано Реберто.

— Авжеж,— сказав Авакум.— Він наш колега та приятель і мій добрий знайомий.

— Колега... Так, можливо! — усміхнувся непевно Роберто Тоцці. Натяк на його дружбу з відомою людиною і тішив його, і лякав.— Нам водночас присвоїли вчений ступінь, але Фальконе вдарився у політику, а я залишився з книгами. Для мене політика чужа... Та їй і не потрібні такі...— Він не закінчив.

— Ознайомитися з політикою ніколи не пізно,— всміхнувся Авакум.

Роберто Тоцці сказав:

— Навряд чи П'етро Фальконе зможе нас прийняти, якщо ви не домовилися про зустріч із ним заздалегідь. Знаєте, який він заклопотаний? Адже післязавтра вибори, невже ви забули?

— Друже,— лагідно всміхнувся Авакум,— все влаштовано. Взятися до цієї справи я попросив синьйору Вітторію Ченчі, і вона виконала своє завдання чудово. У П'єтро Фальконе найбільший каталог творів етруського мистецтва і зокрема етруської кераміки, а вам відомо, як я цікавлюся нею. Оскільки я післязавтра їду на південь, то попрошу його допустити мене до своїх книг хоча б на годину.

— Ви їдете на південь? — вигукнув Роберто Тоцці, але без особливого захоплення.

Він подивився на шибку і зітхнув.

— Засидівся в Римі,— сказав Авакум.

— А викрадена «Даная»? Адже ви обіцяли щось зробити!

— Звичайно, друже! — засміявся Авакум, і сміх його був більше ніж підбадьорливий.— Невже ви припускаєте, що я не виконаю своєї обіцянки?

— Якби я не. відчував, що ви хороша людина, то подумав би, що це лихий жарт! — сказав Роберто Тоцці;

— І допустилися б великого гріха! — насварився на нього пальцем Авакум. Помовчавши, він додав: — Лихі жарти як багнетна атака піхоти — остання спроба виграти бій. Я рідко вдаюся до цього жахливого засобу.

— Господи! — втупився в нього Роберто Тоцці здивованим і збентеженим поглядом.— Якби я не знав, що ви археолог і мистецтвознавець, я б подумав, ви військовий.

— Дякую за комплімент! — відповів Авакум.— Ви й гадки не маєте, як я поважаю тих, хто вміє сміливо зазирнути в очі смерті.

— Ох, пощадіть мене! Не нагадуйте про війну! — озвався Роберто Тоцці. Його батько загинув на Східному фронті, а дід наклав головою в Галичині під час першої світової війни,— Я питав вас про «Данаю», а ви мені про військове мистецтво!.. Не хочу вас ображати, але мені весь час здається, що крадіжка для вас — лише жарт!

— Мати божа! — розвів руками Авакум.— Що ви кажете?! Про який жарт може йти мова, коли вже є два трупи? Невже чекати третього?

Годі було зрозуміти, чи він говорить поважно, чи жартує, тож Роберто Тоцці вирішив промовчати.

П'етро Фальконе жив на віа Монсерато, під дахом старого семиповерхового будинку. Його трикімнатна мансардна квартира була так забита книжками, альманахами, каталогами й теками з репродукціями, що для письмового стола і кількох крісел у стилі рококо майже не лишалося місця. Спальня, склеписте віконце якої дивилося на захід, на лівий берег Тібру, була заставлена шафами; між них ледь втиснулася канапа в стилі ампір із чорного дерева. На ній спав господар. Кабінет був круглий, ротондою, але шафи розрізали його на прямокутники. В середньому прямокутнику, наче центр всесвіту, червонів письмовий стіл Фальконе. Високий і грубий монастирський стілець стояв біля столу неначе чернець-пустельник біля маркіза, вирядженого в оксамитові штани й атласну камізельку.

Перед входом у квартиру стояли двоє здорованів з дебелими палицями в руках. Хоч Фальконе і попереджав їх, вони уважно оглянули гостей, особливо. Авакума, який завдяки своєму довгому й широкому макінтошу, очевидно, викликав у них деяку підозру.

П'єтро Фальконе зустрів гостей приязно, запропонував їм сигарети і коньяк, але відразу попередив, що ввечері його чекають ще три передвиборчі зустрічі і часу в нього обмаль.

— А ви не боїтеся повертатись пізно додому? — запитав його Авакум.— На вас можуть напасти фашистські молодчики.

П'єтро Фальконе всміхнувся.

— Відпадає! — похитав він головою.— Наша робітнича міліція цілодобово на посту. Десять чоловік чергують у кондитерській навпроти. На сходах розставлені чотири пари охоронців, готових дати відсіч. А до нашого квартального клубу звідси всього сто кроків!

— Будемо сподіватися, що цих заходів досить! — сказав Авакум, проте всміхнувся досить пепевно. Потім подивився в очі П'єтро Фальконе і знов усміхнувся. Цього разу загадково й хитро, навіть трохи визивно.— Знаєте,— сказав він,— я хотів розповісти вам, між іншим, деякі подробиці того, про що я писав вам. Мова про фракійські малюнки IV століття до нашої ери, пригадуєте? Тепер можу твердити напевно, що деякими елементами ці малюнки на диво нагадують тогочасні етруські.

— Леле! — сплеснув руками П'єтро Фальконе.— Ви, товаришу, знову заінтригували мене. Фракійські малюнки дуже нагадують етруські! Уявляєте, що може вийти з цього? Переворот в усталених поглядах на історію античного світу, виверження вулкана в самому центрі Рима!

— Ми повинні зробити з вами грунтовний аналіз кожного малюнка, елемент за елементом,— мовив Авакум.

— Легко сказати! — у відчаї похитав головою Фальконе.— А чи уявляєте ви собі, що це означає? Яке море роботи чекає нас?

Він сердито махнув рукою і, не дочекавшись відповіді, побіг до шаф і притьмом почав знімати з полиць різні грубі книги, ще грубші теки та альбоми.

— Це треба переглянути! — казав він щоразу, кидаючи на стіл каталог на тисячу сторінок або альбом з двома тисячами фотографій.

Книжкова купа росла, мало не сягаючи стелі.

— Ми переглянемо все це аркуш за аркушем! — неначе погрожував комусь Фальконе.— Що ви скажете, друже Роберто?

— Я? — здригнувся Роберто Тоцці.— Прошу вас, синьйоре Фальконе, здається мені, ви знаєте, що я фахівець із середньовічного мистецтва!

— Тоді ви відповідатимете за викрадення «Данаї». Я казав вам свого часу, Роберто, що з вашим середньовіччям ви нікуди не дійдете. Тобто дійдете до лави підсудних або до черги безробітних!

— В ті часи не крали! — зітхнув Роберто Тоцці. В його зітханні відчувався сум за минулим.

— Не впадайте у відчай! — втішив його Фальконе.— Якщо мене оберуть мером, я запропоную римським робітникам і студентам чергувати ночами біля галерей і музеїв. Уявляєте собі? Вони і танцюватимуть, і охоронятимуть національні святощі від гангстерів! Вірте в майбутнє, друже! — Він подивився на Авакума.— Приступімо до роботи?

— Боюсь, якщо приступимо, ви спізнитесь на свої передвиборчі зустрічі! — усміхнувся Авакум.

— Є гака небезпека,— сумно похитав головою Фальконе. Подумавши, він додав: — Тоді розпочинайте самі!

— А може, завтра? — спитав Авакум.

— Однаково я буду зайнятий! — відповів Фальконе.— Завтра в мене засідання в Центральному Комітеті, отже, доведеться вам працювати самому.

— В такому разі,— сказав Авакум,— я доберу матеріали, а коли ви повернетесь, ми дослідимо їх разом.

— Чудова думка! — зрадів Фальконе.— Крім того, завтра прийде сюди моя економка, отже, ви не будете зовсім самі. Вона приготує вам каву. Тільки сажотруси можуть перешкодити вам, але не більш як на п'ятдесят хвилин.

— Профілактика коминів? — усміхнувся Авакум.

— Еге ж,— кинув Фальконе.— Завтра наша черга. Якщо я кандидат у мери, доводиться дотримуватися зразкового порядку, нічого не вдієш!

— Авжеж! — погодився Авакум.— Якось витерпимо! Адже кажуть, що сажотруси приносять щастя.

— В народі є таке повір'я,— засміявся Фальконе.— Вчора перший секретар міського комітету, виходячи вранці з дому, зустрів цілий гурт сажотрусів.

— Це зветься призвісткою,— весело сказав Авакум.— Ми дозволимо собі з синьйором Роберто Тоцці випити заздалегідь за вашу перемогу.

По дорозі до п'яцца Навона Авакум завернув до найближчого поштового відділення і попросив Роберто Тоцці зачекати його кілька хвилин. Коли вийшов звідти, вираз його обличчя став холодний і непроникний, тільки в глибині очей поблискували лукаві вогники.

Біля входу в Боргезе вони зустріли Чіголу. Авакум підняв комір макінтоша, насунув на очі крислатого капелюха і демонстративно відійшов убік. Інспектор сказав Роберто Тоцці, що має намір закінчити допит ще цього вечора. Він був у поганому настрої і мав досить змарнілий вигляд.

Сіяв дощ, біля трьох фонтанів було безлюдно і холодно.

— Тепер прошу вас про дві речі,— сказав Авакум Роберто Тоцці, нахилившись над ним.— Передусім скажете по секрету Чіголі, що з вами щойно розмовляла людина, яка назвалася посланцем від групи «Троянда вітрів». Здогадуєтесь, про яку групу йдеться, чи не так? Про ту, що відповідальна за вбивство Енріко Ченчі. Ви скажете Чіголі таке: посланець «Троянди вітрів» запевняє Чіголу, що «Троянда вітрів» поверне вкрадену «Данаю» завтра до обіду. Але щоб операція повернення пройшла успішно, «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи повідомити прилюдно, що слідство закінчиться в Боргезе завтра вранці, о десятій годині. Друге: «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи забратися з галереї раніше, тобто щоб усі вийшли не о десятій годині, а о дев'ятій! Це дуже важливо, знов повторюю: всім вийти з Боргезе не о десятій, як вважатиметься офіційно, а о дев'ятій годині, про що знатимете тільки ви двоє. Ясно?

Тихо й сумно мрячив дощ, біля фонтанів було так само безлюдно.

— Тепер запам'ятайте найголовніше,— сказав Авакум.— Це найважливіше, від його виконання залежить, чи повернеться «Даная» на своє місце в Боргезе, тому вимагаю, щоб ви обернулися весь на слух.— Він огледівся.— Ви слухаєте мене уважно?

Роберто Тоцці не встиг сказати «так», бо голос його урвався, і він тільки кивнув головою.

Другого дня, в суботу, об одинадцятій годині Чезаре Савеллі влетів у кабінет Чіголи з виглядом людини, яка тримає в своїх руках долю Рима. Безмежно схвильований, він повідомив інспектора, що йому щойно подзвонив чоловік, який на власні очі бачив викрадену «Данаю» в квартирі П'єтро Фальконе. Чігола, який не забув про свою вчорашню таємну розмову з Роберто Тоцці, подумав, що дзвонили від «Троянди вітрів», і дуже зрадів. Без цієї рятівної спілки він нагадував би людину, яка борсається в густому й безпросвітному тумані;

П'ятнадцять хвилин перегодом група інспекторів на чолі із Савеллі та Чіголою, супроводжувана свідком, зробила обшук у домі Фальконе.

Отак закінчилася передостання дія цієї драми.

Урядові газети й орган «Італійського соціального руху», які доти з великим ентузіазмом стежили за слідством проти Лівіо Перетті та Луїзи Ченчі, раптом замовкли, неначе «Даная» ніколи й не зникала з музею. Але хто ж порішив Чівет-ту й Пінеллі? Хто залишив уночі проти четверга двері службового входу до Боргезе відчиненими? І де була схована «Даная» ці два дні?

Того дощового вечора Авакум і Роберто Тоцці тихо розмовляли в одній скромній таверні, поблизу старої Аппійо— вої дороги, яка давно втратила свою славу. Розмовляючи, вони раз по раз поглядали на вулицю, чи не ждали когось.

— Я зовсім не розуміюся на криміналістиці,— казав Авакум Роберто Тоцці тим інтимним тоном, яким можна говорити тільки в таверні і за пляшкою торішнього вина.— Я навіть обманув вас того вечора, коли натякнув, що маю приятеля, буцімто великого детектива! Немає в мене такого приятеля, дорогий друже! Я вигадав його, щоб примусити вас довіритись мені. Ви були тоді в такому тяжкому становищі, що повірили брехні. Пригнічена людина схильна сприймати будь-яку брехню, аби тільки вона вказувала їй шлях з безвиході, в яку вона потрапила. Ви були у великій скруті, друже, і тому повірили моїй брехні про великого детектива. Інакше ви не дали б мені архітектурно-інженерних планів Боргезе, хоч ми колеги і нас лучить дружба з симпатичною родиною Ченчі.

А втім, хочу сказати ось що: немає потреби знати великих детективів і займатися криміналістикою, щоб розгадати просту кримінальну загадку. По-моєму, дорогий друже, з такою загадкою впорається кожна людина, аби тільки природа обдарувала її двома особливими якостями: по-перше, щоб вона розуміла мову речей, і, по-друге, щоб відчувала зв'язок між подіями — між ними та середовищем, у якому вони розвиваються. Наприклад, великий американський фізик Роберт Вуд, не знаючись на криміналістиці, викрив один з найжахливіших злочинів початку століття. Йдеться про вибух у Нью-Йорку в 20-ті роки, коли загинуло понад сто невинних людей. Вуд викрив злочинців, тобто виявив організаторів вибуху, зрозумівши мову одного шматочка металу, який вилетів з оболонки пекельної машини. Спеціалісти були безсилі, а дилетант, аматор зумів це зробити.

Така гра — розгадувати кримінальні загадки, які на перший погляд здаються нерозгадними,— сподобалася знаменитному фізикові, й він згодом викрив винуватців ще двох тяжких злочинів.

Зрозуміло, Вуд мав помічників, користувався технікою, фізико-хімічними лабораторіями з сучасною на той час апаратурою тощо. Проте й самі злочини, як я вже сказав, були задумані людьми хитрими й винахідливими.

Я б сказав, що крадіжка в Боргезе — то мала афера, яку політична кон'юнктура і випадкові обставини перетворили справді на велику. На думку компетентних людей, крадіжка картин не вимагає бозна-якого розуму чи фантазії. Як правило, злочинці підкуповують службовців і з їх допомогою виносять «товар» з приміщення, інколи вони добираються до картин через таємні входи, через дахи, підвали тощо. Труднощі викриття такого роду крадіжок пов'язані не з хитромудрістю крадіїв, а з складним ланцюгом, який з'єднує виконавців крадіжок із справжніми злочинцями, тобто з організаторами крадіжок. Здебільшого люди, що чинять ці крадіжки, не значаться в поліційних картотеках, полі-ційні служби не мають про них ніяких відомостей, це утруднює їх затримання, а отже і розшук та затримання справжніх крадіїв, тобто організаторів. До того ж я чув, та й у газетах про це пишуть, що справжні натхненники цих крадіжок — люди, які мають зв'язки, своїх людей у світі політики та заступників у верхах поліції.

Мушу вам сказати, друже, що хоч я і ніякий не фахівець, але помітив багато серйозних помилок у роботі інспектора Чіголи. Не маю сумніву, що інший на моєму місці і ви особисто, професоре, побачили б ті самі помилки, якби поважно взялися до цієї справи. Часом він був кмітливий, іноді ж поводився як неук. Чи не склалось і у вас таке враження? Влучне, наприклад, було його запитання до Луїзи Ченчі, чому вона пішла до службового входу, а не до Федеріго. Він показав професійний нюх, коли ще на самому початку слідства засумнівався в показаннях Лівіо Перетті. Він мав відчуття, що Лівіо Перетті провів ніч у Боргезе. Кажу «відчуття», бо сумнів інколи породжується інтуїтивно, а не на підставі доказів.

Але, як я вже сказав, Чігола припустився у своїй роботі й кількох помилок. Одна з них вирішальна, фатальна, про неї я скажу трохи пізніше. По-перше, коли Федеріго заявив, що о першій ночі двері службового входу були зачинені і в коридорі все було як звичайно, він не здогадався спитати Федеріго, що розуміє той під словом «зачинені». Адже двері можуть бути зачинені і воднораз не замкнені. Чи були вони замкнені? Це дуже важливо. Луїза Ченчі твердить, що зачинила двері, а не згадує, чи замкнула їх. Якщо прийняти, що двері були замкнені, треба думати, що хтось вийшов після Луїзи Ченчі й саме цей «хтось» замкнув двері. Хто ж цей «хтось»? Маріо Чіветта? Але якщо вірити старому охоронцеві, Маріо Чіветта не мав ніякого ключа. Отже, в галереї ховалася інша людина, яка мала ключ від зовнішніх дверей... От які запитання викликають «зачинені» двері! Якщо двері були тільки зачинені, слідство піде одним шляхом, якщо вони були й замкнені — тоді іншим. Я чув, що для досвідченого криміналіста і для допитливого психолога слово має кілька віконець. Досвідчений криміналіст і психолог повинні подивитись у кожне віконце, щоб допевнитись, що криється за цим словом.

Чігола виказав дивну байдужість до слів Федеріго про те, що в нього боліла голова і що він відчував незвичну для нього сонливість. Сонливість у охоронця не коли-небудь, а в ніч крадіжки? Сама собою ця обставина підозріла. Причиною сонливості Федеріго вважає вино, яким пригощав його Карло Колона. Що то за вино? Хто його прислав Карло Колоні? Звідки воно? Якщо пляшка зникла, треба було зробити аналіз крові Федеріго — щось би та виявилося.

На підставі одержаних даних підозри Чіголи були спрямовані на чотирьох непроханих нічних гостей Боргезе: Лівіо Перетті, Луїзу Ченчі, Маріо Чіветту та Енріко Пінеллі. Оскільки останні двоє — Чіветта і Пінеллі — вже мертві, Чігола звинуватив би в крадіжці живих — Луїзу Ченчі і Лівіо Перетті. Смерть Чіветти й Пінеллі він пояснив би: хіба мало бандитів убивали один одного, зводячи порахунки! А де зводять порахунки, там поліція не втручається. Протокол про смерть Чіветти й Пінеллі підшили б до справи, а Лівіо Перетті та Луїза Ченчі сіли б на лаву підсудних.

Та найбільшу помилку Чігола зробив, не збагнувши суті злочину, його, як модно тепер казати, концепції. Чігола поставився до крадіжки в Боргезе, як до звичайної крадіжки. Його бентежив лише короткий термін, даний йому начальством на викриття злочинців. Він сказав журналістам, що зробить це до суботнього полудня. Так писали газети: до обіду в суботу Чігола віддасть крадіїв у руки правосуддя.

Він не замислився навіть над таким простим фактом, чому від нього вимагали закінчити слідство до суботи. Тобто він знав, що в неділю відбудуться вибори, але не пов'язав цей факт із викраденням «Данаї».

Чігола так і не спромігся дійти до основного, я б сказав, методологічного висновку, і в тім його фатальна помилка. Злочин був явно політичний, а він поставився до нього як до звичайнісінької крадіжки. І от наслідок — невинні оголошені винними, а винні прогулюються по Риму і потирають руки, чекаючи краху П'єтро Фальконе на виборах.

Я б сказав, газети першими розкрили політичний характер злочину. Більше того, вони вказали кінцеву мету злочину. Насамперед вони зойкнули з радощів, коли довідалися, що Лівіо Перетті — член комуністичної партії, а коли у справу замішали і Луїзу Ченчі, зойки перейшли в тріумфальні вигуки. А поки урядові газети аж захлиналися від задоволення, орган правих екстремістів загорлав на всі заводи: «Ось вони, комуністи! Бачите, які вони? Але це ще не все, синьйори. Скоро ми викриємо їх до кінця!»

Звичайно, і без прозорих натяків цієї газети було ясно: викрадення «Данаї» влаштовано, щоб кинути тінь на кандитата комуністів П'етро Фальконе.

Тепер ми бачимо зв'язок між викраденням «Данаї» та виборами нового мера Рима. Праві екстремісти готували цей злочин старанно. У Боргезе в них була своя людина, Чезаре Савеллі. Чи міг він подати їм потрібну допомогу? Звичайно, бо він — начальник охорони Боргезе!

Коли Чезаре Савеллі прийшов купатись у квартиру своєї сестри, був четвер, 26 жовтня. Я помітив, що його взуття у грязюці, а на правому рукаві його піджака велика темна пляма. Помітив ще й інші речі: залізничний квиток, ніж, який відкривається автоматично, і кілька дрібних монет.

Звідки грязюка на взутті у людини, яка ходила міськими вулицями і щойно приїхала з Санта-Ани до Рима поїздом? Темна пляма на правому рукаві свідчила, що Савеллі провів ніч проти четверга не так тихо й мирно, як належить віруючому католику. Мушу визнати, що, помітивши ці речі, я особливо не здивувався, бо вже знав про нього дещо: раніше він працював у розвідці НАТО, а нині — керівна особа у «соціальному русі» і керівник терористичної групи. Для такої людини помічені мною речі не були незвичайні, і я б забув про них, якби в цю мить не почув по радіо надзвичайне повідомлення про викрадення «Данаї».

Отже, те, що я помітив, відразу набуло конкретного значення і пов'язалося з викраденням «Данаї». Я відчував, що в центрі цієї афери не хто, як сам Савеллі. Мав я, звичайно, певний сумнів щодо Лівіо Перетті, чи не став, бува, хлопець жертвою провокації. Таке часто трапляється. Але у п'ятницю ранком, побачивши його портрет у газетах, упізнав у ньому молодика, який часто проводжав Луїзу додому. І мені стало зрозуміло, чому він сидів у музеї допізна.

Коли ви розповіли мені про перший допит, у мене склалося враження, що вкрадену картину не винесли з приміщення, а сховали десь у галереї. Причім не в далекому закутку, а в досить приступному місці, де агентам не спаде на думку шукати її. Тому я попросив архітектурно-інженерний план галереї, щоб прикинути, де може бути оте місце.

Мене цікавило також, хто була та особа, яка перша вийшла службовим входом. За свідченнями Луїзи Ченчі, ця особа мала ключ. А з правил внутрішнього розпорядку в Боргезе відомо, що один з двох ключів від службового входу зберігається у начальника охорони, тобто у Савеллі.

Отже, всі шляхи вели до Чезаре Савеллі, це здавалося і логічним і природним. Постало питання: він сам здійснив злочин чи тільки його організував? Якби не його алібі, не перебування в Санта-Ані, я б підписався обома руками, що крадіжку вчинив не хто інший, як він. Проте це алібі... Пригадуєте, воно було засвідчене місцевою поліцією в Санта-Ані й отже не підлягало будь-якому сумніву. '

Та все ж сумнів існував, і підказаний він більше чуттям, ніж логічними міркуваннями. І тут з'явилася нова обставина, яка підтвердила сумнів. Ви, мабуть, пам'ятаєте: серед тих речей, які впали на підлогу, я побачив залізничний квиток. Про цей квиток я згадав несподівано, як то кажуть, з доброго дива, в четвер увечері, коли ми вечеряли в «Лавароне». Пив каву, розмовляв з синьйорою Топці, й раптом перед моїми очима постав клятий квиток. Він немовби казав мені: невже не бачиш у мені нічого особливого? І хизувався переді мною, як найвульгарніша кокотка. Я приглянувся до нього і завважив, що він зовсім неторканий, не пробитий щипцями контролера. Як я не помітив цього курйозу вранці, коли побачив його на підлозі разом з усіма речами? Непробитий квиток означає одне з двох: або пасажир купив квиток і не їздив, щось перешкодило, а квиток забув у кишені, або просто контролер не пробив його,— що трапляється, але тепер кондуктори знають, що є чимало безробітних, претендентів на їхні місця, тож стали дуже ставанні й пробивають квитки у всіх пасажирів поспіль.

У Санта-Ані в тільки один готель. Я взяв люкс, покрутився трохи, подарував адміністраторці букетик квітів, а потім спитав, чи не ночував тут у середу мій приятель на ім'я Чезаре Савеллі. Саме був мертвий сезон, відвідувачів мало, можна перелічити по пальцях, і адміністраторка відразу ж згадала, що якийсь Чезаре Савеллі ночував у готелі. Тоді я сказав, що хочу надіслати моєму приятелеві листівку з видом готелю, але забув його римську адресу, то чи не можна подивитись анкету, де він зазначив її. Адміністраторка дала мені течку, і я знайшов анкету. Письмо, яким заповнено анкету, зовсім не схоже на письмо Савеллі. Його письмо високе, нервове, а це мов намисто. Я знав його письмо бо розглядав альбом Вітторії, де чимало його фотографій.

Цю анкету заповнила інша людина, яка мала паспорт на ім'я Чезаре Савеллі. Як я і думав з самого початку, хтось забезпечив алібі Чезаре Савеллі. Він не виїжджав з Рима.

Повернувшись у Рим, я почув від вас подробиці другого допиту і те, що Пінеллі й Чіветту знайшли вбитими. Поки ми обідали в «Лавароне», я задумав план крадіжки в Боргезе.

Отже, в середу, 25 жовтня, Савеллі викликає Карло Колону, підлеглого йому і по адміністративній, і по партійній лінії, про якого знає досить компрометуючих фактів, дає йому пляшку вина і наказує випити її об одинадцятій годині вечора разом з охоронцем Федеріго Нобіле. Посилає його купити квиток до Санта-Ани, і коли той приносить, каже, що приїде із Санта-Ани другого дня по обіді поїздом.

Та замість їхати на вокзал, Савеллі, скориставшися з метушні, яка завжди настає в галереї близько дванадцятої, непомітно прослизає в мансардне приміщення другого поверху. Він має ключ від замка, і зайти в це приміщення не становить для нього будь-яких труднощів. Як видно з плану, в приміщенні є туалет, кран з водою і парове опалення. Перебути там кілька годин не так уже й важко. Савеллі знаходить зручне місце і лягає спати.

Коли він прокинувся, крізь скляний дах і круглі віконечка цідився ледь помітний відблиск світильників на п'яцца Навона. Була дев'ята чи десята година. Він пробирається у наиівосвітлену залу і за хвилину знімає полотно «Данаї» Корреджо. Все підготовлено заздалегідь попередніми вечорами, розхитані цвяшки ледве тримаються в рамі. Поверх порожньої рами Савеллі напинає полотно Лівіо Перетті, де-не-де закріплюючи його кнопками. Треба відзначити, що обидві ці операції Чезаре Савеллі здійснює в рукавичках.

Він повертається на горище із здобиччю, але біля самого порога наштовхується на людину, яка спостерігає за ним чи не протягом усього часу. Жахнувшися з несподіванки, Савеллі кидає полотно, вихоплює свій сталевий кастет і одним ударом звалює співмешканця горища на підлогу. Все це відбувається дуже швидко і в цілковитій пітьмі. Треба думати, що через якийсь час Савеллі присвітив ліхтариком. Завелика спокуса подивитись, кого вбив. Людина на підлозі йому незнайома. Вона здається мертвою. Савеллі тягне її в глухий куток на горищі і старанно закидає рамами, мольбертами і картоном. Потім починає змивати сліди крові. Вода є, ганчір'я теж. Треба лише трохи попрацювати.

Але поступово, як тільки напруження спадає, його починає опановувати страх. Жахливий страх, що його зрадили, що його жертва — «приставлена» людина, що надворі його чекають поліцаї. Або мафіозі, куди страшніші за поліцію.

Минає дванадцята година. Треба вирватися звідси, чергує одурманений Федеріго. Але Савеллі вже не має колишньої сміливості, він не наважується зійти сходами з полотном на плечі, а ще менше — вийти з ним на вулицю. Так у нього з'являється думка сховати полотно в місці, де нікому не спаде на думку шукати його. В якому саме?

Він добре знає план будинку, знає, де пролягають труби опалення, водогону, димарі камінів. По суті, в усьому будинку тільки один камін — у кабінеті директора Роберто Тоцці. В ньому давно не палиться і в кабінеті він — для окраси. Його димар рівний, виходить на дах, а починається сідловинкою над каміном. Чи знайдеш кращу схованку, зручнішу й безпечнішу для викраденої картини?

Він вилазить у вікно, доповзає до димаря і спускає вниз полотно, скручене в рулон. Потім вислизає службовим входом, та, відчинивши двері, помічає з жахом, що Маріо Чіветта здивовано розплющив очі. Негідник побачив його і, можна чекати, завтра виступить свідком проти нього!

Савеллі ховається в затінку сусіднього будинку, колишнього кардинальського палацу, і коли за якусь годину Чіветта виходить з Боргезе, він рушає слідом за ним. Наздоганяє його, вітається і пропонує йти разом. Чіветта нічого не підозрює, він навіть не бачить, як Савеллі виймає свого кишенькового автоматичного ножа, не чує, як клацає лезо, не має навіть часу крикнути, коли лезо встромлюється йому в горло. Савеллі штрикає ще двічі, щоб було певніше, і повертається назад, щоб сісти на сусідній зупинці в автобус, який іде повз пагорб Джаніколо. Наближаючись до Боргезе, він раптом згадує, що забув замкнути двері службового входу, бо погляд Маріо збентежив його. І раптом збагнув: Федеріго вже прокинувся, може помітити, що двері відімкнені, й відразу ж підніме поліцію на ноги. А поліція, зі свого боку, подзвонить у Санта-Ану, і його двійник потрапить у пастку. Успіх операції повисає на волосинці, а над головою Савеллі гойдається зашморг. Отож він переборює страх, удруге проходить повз службовий вхід і повертає ключ. Не треба забувати, що Чезаре Савеллі — колишній натовський розвідник, досвідчений вбивця і авантюрник. Ви, мабуть, не наважилися б випробовувати долю двічі тієї самої ночі, га?

Потім він сідає в автобус, який іде повз пагорб Джаніколо, виходить на першій зупинці і зникає в пініях та густому чагарнику. Там проводить ніч. Другого дня приходить у дім Вітторії Ченчі, де, між іншим, я мав приємність зустріти його. Грязюка на взутті була з Джаніколо, а кров на правому рукаві — мабуть, з горла Чіветти.

Зрозуміло, я не міг викласти цієї версії поліції і тим самим допомогти Лівіо та Луїзі, бо вона не була підтверджена конкретними фактами і показаннями свідків. Тому я вирішив довести гру до кінця, використавши принцип бумерганга... «Даная» мусила потрапити в дім П'єтро Фальконе! Але не справжня «Даная», а її подоба, копія Лівіо.

Коли ми прийшли з вами до П'єтро Фальконе, ви чули, що він чекав того ранку якихось сажотрусів. Коли ми вийшли від нього, я заскочив до поштового відділення, зателефонував у товариство сажотрусів і запитав, чи передбачена на сьогодні профілактика будинку 71 на віа Монсера-то. Мені відповіли, що така профілактика передбачена, але не на 28 жовтня, а на 8 листопада. Ясно, отже, які сажотруси мали відвідати дім П'єтро Фальконе: гурт горлорізів та бандитів, переодягнених сажотрусами, і один з них ніс би «Данаю» Корреджо. Сценарій Савеллі був такий: сажотруси підкинуть полотно картини у професорову спальню і вийдуть звідти перед тим, як він підніметься сходами з групою поліцаїв та свідками.

Отже, «Данаю» Корреджо було б знайдено в домі П'єтро Фальконе! Який римський громадянин голосував би за крадія шедеврів мистецтва! Провал П'єтро Фальконе був би, як то кажуть, гарантований!

Далі ви знаєте, як розвивалися події, бо самі стали учасником гри. Сьогодні, о дев'ятій годині, коли поліція залишила Боргезе разом з підозрюваними особами, ви, за моєю вказівкою замінили полотно, яке було в каміні, полотном Лівіо Перетті. Потім пішли їсти морозиво в сусідню кондитерську. О десятій годині п'ять хвилин Чезаре Савеллі прибув у безлюдну галерею — її охороняли поліцейські, але вони стояли надворі! — і, не затримуючись ні на мить, зайшов до директорського кабінету, витяг з каміна сховане там полотно, засунув під макінтош і вибіг до своїх людей.

О десятій годині десять хвилин Чігола випускає з поліційної дільниці швейцарів та охоронців Боргезе разом з Карло Колоною, і вони займають свої місця в музеї, а поліцейські, які вартували на вулиці, ідуть геть. О десятій годині п'ятнадцять хвилин ви заходите до свого кабінету і тремтячими руками розгортаєте полотно, яке лежить, недбало закинуте в куток за дверима. Ви бачите «Данаю» Корреджо, скидаєте окуляри і мовчки, потай витираєте сльози, які ллються з ваших очей. Так було, професоре? Ну, не соромтеся! Віднайшовши таку картину, можна й поплакати!

Потім ви піднімаєтесь на другий поверх і з допомогою когось із швейцарів знову вставляєте оригінал у раму.

Після цього дзвоните П'єтро Фальконе і повідомляєте, що справжню «Данаю» знайдено. Чігола щойно дав кілька ляпасів Чезаре Савеллі, і той знепритомнів від страху.

На цьому гра закінчується.

Я не сумнівався ні на мить, що Фелікс Чігола розгадав задум цього злочину і роль, яку Савеллі відіграв у ньому. Але я певний і в тому, що він не передасть його прокуророві, бо викличе до себе ненависть екстремістів. І не тільки екстремістів, а й їхніх приятелів, мафіозі. А Чігола — життєлюб і вважає за краще трохи пояіити на цьому світі.

В таверні тихо, відвідувачі сидять тільки за двома столами, але й вони розмовляють неголосно. Чути, як дощ тарабанить у шибки.

Авакум наливає вина і чаркується з Роберто Тоцці.

— Тепер ви одержите свою премію і відпровадите синьйору Інесу на зимовий курорт. Як я вам заздрю, професоре!

— Все це я завдячую вашій доброті! Ви чудова людина!

— Ну що ви, професоре. Я просто людина.

Біля ліхтаря зупиняються дві машини. У світлі фар струменить золотавий туман.

Авакум і Роберто Тоцці виходять з таверни. Назустріч їм прямує, зіщулившись, Лівіо Перетті. Він обнімає Авакума і каже:

— Мені доручено поцілувати вас один раз за Вітторію Ченчі й один раз за синьйорину Луїзу Ченчі! — Він сміється і цілує Авакума в обидві щоки.

Авакум думає, чи сказати Лівіо, щоб він поцілував за нього Вітторію і Луїзу, але промовчує.

— Ваші речі у першій машині! — каже Лівіо.— Шофер — премила людина.

На прощання Авакум звертається до Роберто Тоцці:

— Обіцяйте мені, що повечеряєте сьогодні в «Лавароне». Запросіть від мого імені синьйору Вітторію і синьйорину Луїзу.— Він не називає Лівіо.— І коли виголосите останній тост, згадайте добрим словом вашого скромного приятеля з далекої Болгарії! — Нахилившись до вуха Тоцці, він додає: — І не турбуйтеся, ця остання вечеря — моїм коштом.

Він сідає у свою машину і перед тим, як зачинити дверцята, весело махає рукою.

За кілька хвилин старенький «фіат» виїжджає на Аппійову дорогу. Цей шлях багато століть бачив мільйони щасливих і розбитих, веселих і смутних людських сердець.