Воскреслий із мертвих

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Лейтенант Мур зайшов до кабінету останнім. Капітан Дубль мовчки кивнув головою і очима наказав сісти. Він не любив, коли підлеглі запізнюються. Це його одразу якось вибивало з колії, а в душі закипало обурення. Він і сам не радий був отому проклятому генові пунктуальності, але нічого з собою не міг вдіяти. Його чіткість, буквально «фармацевтична точність», як він сам казав, доводили його до божевілля. У такі хвилини він згадував свою шкільну подругу Альбіну, яка мала все: і личко, і ноги, і очі, і губи, і зріст, і стан… Все те, що так подобалося Дублю. Все те, що можна було назвати ідеальним, і тільки один недолік — звичка вічно запізнюватися: в гості, в кінотеатри, театри, на екскурсії і навіть на вокзали — виводив його із себе…

— Я належу до тих кіноглядачів, — казав Дубль, — які ніколи не бачать кіножурналів. До тих, яким шлях у кінотеатрі до свого місця освітлює черговий адміністратор. Якби мені освітлювали обличчя, люди бачили б, що маки цвітуть вічно… Тільки на моїх щоках…

Після таких запізнень він буквально хворів і, найстрашніше, на нього, молодого і дужого, нападало безсоння. Дубль ніколи не приймав таблеток. Вважав, що організм — це така складна лабораторія, яка сама виробляє все необхідне. Головне — знайти відповідні важелі. І він їх знаходив.

Коли від нього тікав сон, він читав свою «молитву». Його «система проти безсоння» діяла безвідмовно, як безвідкатна гармата. Він засинав уже на другому колі цієї процедури. Бо був твердо переконаний: потрібно думати, весь організм відірвати від того, чим у тебе забито на цей момент голову, і зосередитися на найголовнішому — сні. І він умикав свою до простоти, до примітивності геніальну систему:

«Мені не болить нічого, — так починалась „молитва“: — Ну, абсолютно нічого. Мені не болять нігті цих пальців. Мені не болять п’яти. Мені не болять підошви ніг. Мені не болять литки ніг. Мені не болять коліна ніг. Мені не болять стегна ніг. Мені не болять…»

І так він піднімався аж до голови, перераховуючи на ній усі «атрибути» для життєдіяльності — вуха, ніс, губи, язик, піднебіння, горло, скроні, потилицю і завершував волоссям. Після цього у протилежній послідовності опускався донизу, перед цим не забуваючи сказати фразу:

— Отже, мені нічого не болить. Я можу спокійно заснути і бачити найчудесніші сни!

А напередодні він бачив дивний сон. Снилося йому, що безногий гравер, вмочуючи у власну кров перо, пише листа до коханої Миколи Мазура. Його до цього під дулом пістолета примушує чийсь голос. Власника того голосу не видно. Бо він повністю затулив своїми плечима світло і гравер пише листа в темряві…

Коли капітан Дубль прокинувся, він перш за все запитав себе: «Чому безногий гравер?» І тут же сам собі відповів: «Ну, звичайно, коли полковнику Ситорчуку присвоїли звання генерала, тобі порадили найкращого гравера Києва — безногого Артема — і ти саме до нього й пішов, щоб „підписати“ генералу традиційний золотий годинник від управління по розслідуванню тяжких злочинів».

У цю мить капітан Дубль навіть не здогадувався, який він близький до істини і що сон йому в руку. Навіть його незрадлива інтуїція ще й досі дрімала десь у глибині душі.

Він ще раз оглянув усіх підлеглих: старший лейтенант Хорт, лейтенант Дедюк, лейтенант Мур, сержанти Ягідка, Голубей, Душечка, Лантух і вічно сором’язливий Мак. Рядові Гай і Орендочка сиділи окремішно, як працівники, що тільки входять у курс справ.

— Київ розбиваємо на кілька ділянок. Умовних, безперечно, — нарешті взяв себе в руки капітан, подарувавши ще один красномовний погляд Муру. — Мені необхідно знайти гравера, який писав ось цього листа. Ксерокопії його вам роздасть зараз старший лейтенант Хорт. Ваше завдання — виявити київського гравера… Звичайно, якщо цей лист писався в Києві. І поцікавитися, коли, яким чином і хто змусив чи підкупив нашого гравера написати того листа. Як розслідувати цей момент, вас не треба вчити… Для наймолодших нагадую, — глянув він на рядових Гая і Орендочку. — Найпримітивнішим методом… Зайняти в майстерні чергу, якщо буде, й чекати… Як тільки звільниться і вийде перший замовник, поцікавитися: «Як почерк? Не каракулі? А то я був тут в одного… Кооператора. Так він мені зіпсував усю картину…» Зрозуміли? Щось у такому плані. Подивіться. Запам’ятайте почерк, яким написано листа.

Поки старший лейтенант Хорт роздавав червоні ксерокопії як нагадування про радянську владу і спогад про криваву бойню в Афганістані, капітан Дубль підкликав сержанта Ягідку і сказав, що вони поїдуть до безногого Артема.

— Чекайте мене в машині, — кинув він уже в спину здогадливому сержанту. — Старший лейтенанте! — звернувся він до Хорта. — Я також їду. На свій об’єкт…

— Я чув, пане капітане, і уже зі свого списку його викреслив… Дедюк поїде на Поділ…

— Гаразд, — капітан, наказавши сержанту Голубею не забувати здати ключі від кабінету черговому, вибіг з кабінету одним із перших. Його інтуїція раптом прокинулась і вистукувала в скронях: «А ти перевір сам. А раптом сон в руку. Сон в руку. Сон в руку». «Гаразд, гаразд. Заспокойся. Перевірю», — відповів він інтуїції.

Коли він з Ягідкою піднявся на другий поверх універмагу і підійшов до фанерної перегородки, за якою завжди сидів безногий Артем, там виписував свої «курсиви» чорнявий кругловидий молодик, чимось схожий на підрум’янений пундик.

— Ви за безногого Артема? — запитав капітан.

— Артем сам за себе. А я сам за себе. У кожного свій почерк.

— Це правда, — погодився капітан і всунув у віконце посвідчення. Молодик схопився з місця і сказав:

— Я про все знаю. А ви заходьте, — він відчинив бічні двері, перевернув картонку з написом «Відчинено» на «Зачинено» і запросив капітана сісти. Сержант Ягідка трохи потупцював по той бік таблички, зрозумів, що капітан впорається й без нього, і побрів до авто, розглядаючи по дорозі виставлені в універмазі товари.

«Ринок перенасичується, — подумав сержант.

— А ціни кусаються. Почекаємо, коли вони стануть трохи скромнішими».

— Як вас звати? — сідаючи на дерматиновий тапчанчик, поцікавився капітан.

— Артем!

— Ви теж Артем?!

— Я теж. Бо я син Артема, — а за хвильку додав:

— Безногого, як ви кажете.

— А де ж батько?

— Батько тяжко захворів. Спився він. Талановиті люди часто спиваються. Тоді вже не контролюють себе і так талант гине… Який у батька почерк! А який талант — усі почерки міг підробляти! Не підкопаєшся.

— А ось цей? — показав Дубль листа до Галини Бордоніс-Медведчук.

— Це батькова робота. Такий почерк тільки батько міг підробити…

І тут раптом капітану Дублю стало ніяково. «Куди я послав людей? Як вони можуть знайти гравера, коли це почерк іншої людини? Підроблений. Дурень царя небесного, — лайнувся про себе. — Треба негайно дати відбій».

Капітан аж почервонів. Відчув перевтому. Артем помітив зміну в його обличчі й запитав:

— Трапилося щось неприємне?

— Трапилось, — погодився капітан. — Людина, для якої твій батько підробляв цей лист, убивця…

— Я знаю, хто то був.

— Ви?

— Я!

— Звідки?

— Я тоді був присутній, коли батько підробляв цього листа. Високий на зріст чоловік з чорною бородою. Як афганець… Як моджахед! Навіть у чалмі і афганській формі…

— Ти його добре запам’ятав?

— Добре! Тільки ви за цими ознаками його вже не знайдете. Він давно поголив бороду… Але має іншу цяцьку. У нього на щоці… Чекайте, на якій… — гравер для чогось розвернувся корпусом, почав щось пригадувати. — Ага. На лівій! У нього на лівій щоці шрам. Хтось його полоснув чи то кинджалом, чи то багнетом. Я його днями бачив у Спілці письменників. Я там сувеніри підписував.

Він прийшов в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Приніс лист-протест. Він не хотів, щоб на форумі виступав якийсь афганець. Ніби перебіжчик до американців чи що… Я не все зрозумів, бо спочатку й не прислухався. Писав. Але по голосу я його одразу впізнав. У нього такий голос, знаєте… Словом, не знаю, як сказати… Гортанний, чи що… Дуже запам’ятовується. Я сказав співголові форуму… хотів сказати, що я цього шрамуватого знаю. Та співголова, на ім’я, здається, Павло, тільки махнув рукою і помчав на якесь чергове засідання. Сказав, що йому ніколи. Ось і вся історія…

— Я тобі, Артеме, сердечно дякую, — капітан підвівся і потис руку молодому граверу. — Бажаю ніколи не спиватись і не підробляти ніяких документів, окрім офіційно дозволених.

— Я вас зрозумів, пане капітане. Я…

Але спина капітана Дубля уже зникла серед універмагівського натовпу.

…Він мчав в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Його цікавив співголова по імені Павло. «Його так і називали — пан Павло. Він з густою чорною бородою. Де-не-де уже зі сріблястими струнами»… Він так і сказав: струнами.

Капітан їхав і посміхався сам собі в неіснуючі вуса. «Борода зі сріблястими струнами, — повторював він. — Гадаю, панів Павлів з такими бородами там небагато».

І він не помилився. Пан Павло був такий один. Він сидів у своєму кабінеті і щиро посміхався капітану Дублю…