Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість


Пролог


Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…

Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.

Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:

— Зайдіть!..

Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:

— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..

Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:

— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!

Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:

— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!

— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.

— Знаємо ваше «пізно». Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..

В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського «Дитинства», що я починав реготати.

— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…

— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…

— «Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!»[9] — сміючись, вигукував я.

— «Нун, нун, фаулінзер! Ауф!»[10] — відповідав у тон словами Карла Івановича мій сусід.

Ми з ним великі друзі. Я люблю цього розумного, делікатного, сердечного старика, і він, здається, платить мені такою ж симпатією, Григорій Миколайович уже тепер на пенсії, а в свій час він був визначним геологом. Він багато мандрував по світу, брав участь у цікавих геологічних експедиціях. Крім того, він поліглот і володіє не тільки всіма європейськими мовами, але може розмовляти по-китайськи, по-японськи, по-монгольськи, по-корейськи і кількома індуськими діалектами.

Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.

Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.

— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в «інший світ»?..

Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.

— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!

Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:

— Ви вірите в це?..

— Авжеж!

— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…

— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,

— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…

Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…

Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…

Підземне чудо

На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.

Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і в житті інших учасників цієї дивної епопеї.

Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.

З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну «Вогняною горою». Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.

Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як «променистий бог» прилітав одного разу на «великому небесному карбасі». Вогняна гора заревіла і розверзлась, і «променистий бог» пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і «бог світла» на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…

До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…

Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.

П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. «Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..»

Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.

«Невже я пробився назовні?»

Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.

— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.

В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…

— Андрію Гавриловичу!

Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.

— Наверх прорубались?

— Не думаю…

— А звідки ж світло? Можна подивитися?

— Дивись… — Майгін відступив.

Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.

— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…

— Ану, дозволь…

Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер «скло» і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.

Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.

Петя одсунувся від «скла» і протер очі.

— Де ми, Андрію Гавриловичу?

У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.

— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.

— А що це за місто?

— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.

Петя знов припав до «скла»:

— Місто в землі! Під нами!..

Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:

— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.

Петя схопився на ноги:

— Треба Клавдія Володимировича покликати!

— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.

Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.

— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.

— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.

— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.

Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного «вікна» і заглянув у нього.

Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.

— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…

Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне «вікно».

— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.

— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?

— Сажнів двадцять, не більше.

Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.

— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?

— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…

— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.

— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.

Геологи нахилилися над «склом».

— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.

Майгіну вже набридла «таємничість» підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.

— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?

— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.

Берсеньєв вагався.

— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.

Та спинити Майгіна вже було неможливо.

— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього «вікна» не відійду, поки в нього не влізу.

— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це «скло»?

Майгін розреготався:

— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!

— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…

Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по «склу». Розлігся різкий брязкіт заліза, і… «скло» лишилось цілим і непошкодженим.

Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.

— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.

Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по «склу», але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а «скло» знов лишилось неушкодженим.

Майгін уважно оглянув поверхню впертого «скла»: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.

— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.

Берсеньєв теж уважно оглянув «скло»; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…

Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:

— Розійдіться!..

Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного «вікна». З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… «скло» і на цей раз лишилось цілим.

Майгін вилаявся і кинув кирку.

— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.

— А що ж це? — запитав Петя.

— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.

Андрій і Петя припали до вікна:

— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.

— Так, так! — вигукнув Петя.

— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.

Майгін подивився на нього допитливо:

— І що ж це значить?

— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…

— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.

— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.

Майгін усміхнувся:

— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,

— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.

— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.

— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.

— Це правильно, — погодився Майгін.

Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…

— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.

— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?

Берсеньєв навів бінокль на вишку.

— Ну, бачу…

— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?

Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.

— Так, — сказав нарешті Берсеньєв. — Якщо ця сфера облягає місто з усіх боків, вона, безперечно, мала вихід, і… здається, ви праві, Андрію: я бачу там якийсь прямокутник, схожий на двері.

Майгін весело засміявся:

— Ну, Петре, наберися терпіння. Будемо довбати з іншого боку, доки не доберемося до тих дверей. Я примушу цей зачарований «сезам» відчинитися перед нами!..


Майгін і Берсеньєв вирішили до певного часу зберігати своє відкриття в таємниці. Вони знали, що на Далекому Сході живуть і працюють багато знавців і дослідників краю: Арсеньєв, Кузнецов, доктор Кирилов та інші. Добре було б зв’язатися з ними. Але ці вчені жили в різних містах Сибіру і Далекого Сходу. Майгіна і Берсеньєва відділяли від них сотні і тисячі верст морського шляху і тайгових доріг… А тим часом тупі неуки-адміністратори, дізнавшись про дивовижне відкриття геологів, могли зіпсувати все і перешкодити вченим ґрунтовно вивчити фантастичну підземну знахідку.

Треба було повідомити про дивне відкриття учасників експедиції, які працювали на іншій ділянці плато, але в кращому разі вони прибудуть сюди через півтора місяця — їм доведеться пройти важкий шлях через весь півострів. Таким чином, щоб швидше прорити хід до дверей у прозорій сфері, лишалося звернутись по допомогу до ламутів, стійбище яких знаходилося за три версти від табору геологів. Розплатитися за допомогу можна було тютюном, пачками пороху і дробу.

Друзі так і вирішили: покликати на допомогу ламутів, проте своє відкриття зберігати від них у таємниці. Це були смирні і залякані царськими чиновниками оленярі та мисливці. Але хто знає, що спаде на думку цим затурканим і забобонним людям, коли вони побачать підземне місто? Досить якому-небудь брудному і боягузливому шаманові вдарити в бубон і заверещати, що «злий дух побудував своє житло біля їхнього стійбища» — І смирні ламути можуть уночі перебити геологів, а хід до підземного міста завалити камінням. Тому Берсеньєв запропонував прокласти новий хід з допомогою ламутів тільки до певної глибини, а потім відпустити їх і далі вже, до прозорої сфери, добиратися своїми силами. Одночасно Берсеньєв вирішив послати одного з ламутів із запискою до Ніни Росс і Венберга, які працювали в групі на другому боці плато.

На переговори з ламутами, на точне визначення напрямку і глибини другої похилої шахти і на підготовку до роботи пішло три дні. Власне кажучи, всіма цими справами займались виключно Майгін та Берсеньєв. Петя цілими годинами просиджував у старій шахті біля прозорої сфери. Озброївшись біноклем і темними окулярами, він розглядав таємниче, безлюдне містечко в товщі лавового шару. Картини, одна фантастичніша за одну, пропливали в його думках… Хто знає, може, давно-давно, тисячі років тому, далеко від Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю, далеко від усіх стародавніх колисок людської культури, на далекій Півночі, може, навіть на якому-небудь не відкритому ще материку біля полюса, існувала могутня цивілізована держава… І єгипетські мудреці порівняно з ученими цієї держави були… ну, такі як нинішні австралійські папуаси порівняно з ученими Санкт-Петербурзької Академії наук, паризької Сорбонни і Британського королівського наукового товариства. Люди жили в цій державі надзвичайно цікаво, створювали якісь дивовижні машини, будували прекрасні міста і маленькі чудові селища. Ось там, унизу, одно з таких селищ. Вони збудували його на півострові. Можливо, що це був найпівденніший аванпост їхньої держави.

Може, вони не переносили нашого помірного клімату і жили тільки у високих широтах. І були ці люди красиві, високі, здорові, горді і незалежні… А чому «були»? Що, коли вони живуть і тепер? Може, наш світ здається їм надто примітивним і нецікавим, і вони не спілкуються з нами. Все може бути…

Так фантазуючи, Петя не забував розглядати таємниче містечко внизу. Він помітив, що там не було вулиць — маленькі красиві будиночки стояли концентричними колами, а в центрі височіла велика споруда з куполоподібним дахом…

Всього в містечку налічувалося тридцять чотири споруди, але не всі з них можна було назвати «будиночками». Там були і вертикально поставлені циліндри, і високі гранчасті башти, і косо зрізані піраміди. Петя ніяк не міг зрозуміти, з якого матеріалу всі ці споруди побудовані. У всякому разі, не з дерева і не з цегли. Навряд щоб це був і якийсь мінерал. Метал?.. Та коли б це був метал, то будівлі не здавалися б такими м’якими, матовими, легкими. Ґрунт, на якому стояли будиночки, кольором скидався на відшліфований до блиску граніт або темний мармур. А все разом виглядало так, ніби якась велетенська дитина розставила на лакованому столі свої улюблені іграшки.

Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово «плавали» не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому «форпості» стародавньої північної цивілізації.

Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ, і тому робота кипіла.

* * *

Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:

— Андрію, ламутів пора відпустити.

— Ви думаєте, мета вже близька?

— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.

Майгін промовчав, потім обережно спитав:

— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?

— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.

Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.

— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.

— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.

Берсеньєв посміхнувся:

— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.

Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:

— Нене! Нене!

Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:

— Нене! Нене!

Петя вийшов з палатки,

— Ви кого кличете? — спитав він.

— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.

— Ах, Нене, ваш хлопчик?

Петя взявся шукати разом з ламутами.

— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.

Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.

Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.

Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики:

— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?

З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.

Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.

— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля «вікна» в старій шахті.

— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.

Петя знизав плечима:

— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля «вікна», ніс об «вікно» приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…

Майгін з досадою сплюнув:

— От бісеня! Ну що тепер з ним робити?.. Піде в стійбище, розляпає. Мало того, що ламути копати перестануть, ще й напакостити можуть…

— Андрію, ну навіщо ви його лаєте? Це дуже хороший хлопець! — Голос Берсеньєва дзвенів незвичайно лагідно. — Як тебе звуть? Нене? А-а! Дуже добре! Петю, та відпустіть його руку, навіщо його тримати?

Петя здивовано глянув на Берсеньєва, потім на Майгіна і відпустив маленького ламута. Той потер руку і недовірливо подивився на Берсеньєва, який дружньо плескав його по плечу.

— Ти мені завжди подобався, Нене, — вів далі Берсеньєв. — Хочеш, я тобі цукру дам? Ти любиш цукор?.. Цукру не хочеш? А що ж ти хочеш?

— Батько йду… Яранга йду, — похмуро сказав Нене.

— Додому хочеш? Жаль. А я хотів тебе тут залишити. У нас добре: цукор є, м’ясо є. А потім, — Берсеньєв таємниче підморгнув ламутові, — ми з тобою туди підемо, — він кивнув у напрямку шахти. — Там гарне стійбище є. Ти бачив?..

Очі в хлопця загорілися. Він кивнув головою.

— Завтра підемо туди. Хочеш?

— Хо… чеш… — рішуче повторив Нене.

— Ну, от і добре! Тільки ти додому не йди. Підеш — не візьму з собою в красиве стійбище. Петю, — звернувся Берсеньєв до студента, — доручаю вам це дитя природи. Доглядайте за ним, а завтра зранку, перед тим, як приступити до роботи, ще раз поведіть його в шахту, хай полюбується… Ну, Андрію, перший інцидент, здається, улагоджено, — звернувся Берсеньєв до Майгіна, коли Петя, по-дружньому обнявши маленького ламута за плечі, повів його в палатку. — Тепер він ні за що в світі не піде звідси. Голова у нього ще не забита забобонами, а те, що він побачив там, унизу, мабуть, полонило його на все життя.

— Так само, як і мене, — замріяно промовив Майгін.

— Так само, як і нас, — у тон відповів йому Берсеньєв.

Маленький чарівник

Рано-вранці друзі взялися до роботи. Новий член експедиції, маленький ламут Нене, активно допомагав їм. Разом з Петром він носив у мішках породу і охоче підтримував із студентами розмову з допомогою кількох скалічених російських слів, які вже встиг вивчити.

Коли по Нене прийшов батько, хлопець навідріз відмовився йти додому, і Майгін легко умовив ламута Нуке залишити сина «погостювати».

Ополудні зробили перерву на обід, під час, якої Нене, набивши рот цукром, розважав геологів, розповідаючи про те, що він бачив у шахті.

— Багато… огонь! — говорив Нене, прицмокуючи від подвійного задоволення — від цукру і від спогадів про «красиве стійбище». — Огонь! Ще огонь! Ще огонь! — і хлопець підняв три пальці.

— Підрахунок правильний, — коментував Майгін. — Джерел світла справді три.

— Багато яранга… Кароші яранга. Я там іду?.. Га? — запитав хлопець, дивлячись на Берсеньєва.

— Звичайно, підеш. Я обіцяв, — з ласкавою посмішкою відповів Берсеньєв. — Ну, друзі, обід закінчився, берімося до роботи…

Робота відновилася. Через дві години лопата Майгіна стукнулась об щось тверде. Звук удару був дзвінкий, наче залізо ударилось об залізо, і всі відразу ж зупинилися, повернувшись до Майгіна. Майгін нахилився, повозився в себе під ногами і витяг сіру круглу кулю завбільшки з кулак.

— Що це? — спитав Берсеньєв.

— Не знаю… Куля якась…

Майгін підніс свою знахідку до ліхтаря.

— Річ ніби скляна. Треба розглянути краще. Ходімо нагору.

— Ні. Відкладіть, Андрію, вбік, потім роздивимось. Зараз треба копати, копати, копати.

Майгін беззаперечно відклав знахідку і знову взявся за лопату.

— Це добре, що ми вже дещо знайшли, — розсудливо промовив він. — Очевидно, ми за кілька кроків од входу.

Не минуло і десяти хвилин, як його здивований вигук знову примусив усіх перервати роботу.

— Клавдію Володимировичу! Візьміть ліхтар, ідіть сюди!

Берсеньєв підійшов, тримаючи ліхтар у піднятій руці.

— Кістка?..

— Людська… — додав Берсеньєв і нахилився над жовтою кісткою, що стирчала з уламків туфу. — Гомілкова кістка! Цікаво… Але там, де була гомілкова кістка, повинна бути і голінка і весь кістяк.

Геологи заходилися обережно відвалювати туф кругом кістки і скоро знайшли весь кістяк. Це був кістяк дуже високої на зріст людини. Геологи знайшли його в горизонтальному положенні. Напевно, ця людина загинула під час якоїсь катастрофи. Вона лежала ниць, розкинувши руки і повернувши голову набік.

Геологи винесли останки на поверхню землі і тут, недалеко від входу в шахту, склали на траву. Рядом із кістяком Майгін поклав знайдену кулю.

— Ну от ми і зустрілися з першим жителем «красивого стійбища», — сказав Майгін. — Думаю, що смерть настигла його несподівано.

— За роботу, друзі! — нетерпляче вигукнув Берсеньєв. — Ще кілька кроків, і ми ввійдемо в підземне місто…

Знову врізалися кирки і лопати в темну стіну підземного ходу, знову Петя і Нене взялися за мішки…

День наближався до кінця. Нене і студент уже втомилися, вони все частіше сідали на камінь коло входу в шахту, щоб перепочити й подихати свіжим повітрям. Голий до пояса, спітнілий і замазаний Майгін уже важко дихав, врубуючись киркою в кам’яну «пробку», що зустрілась йому на шляху. Берсеньєв похмуро сопів, мовчки відгрібаючи уламки. Нарешті він зупинився:

— Заждіть, Андрію.

Майгін опустив кирку і оглянувся.

— Ми пройшли вже не три, а п’ять сажнів.

— Ну і що ж?

— Вийдіть і відпочиньте, а я перевірю свої підрахунки. Я, здається, помилився.

— Дурниця! На три сажні більше, яка різниця? Дійте, Клавдію Володимировичу, я певен, що лишилось небагато.

— Хлопці стомилися. Вечір надворі. Відкладемо до завтра.

Майгін схопив кирку.

— Ні за що! Хай хлопці відпочивають, лягайте спати і ви, коли хочете, а я копатиму. Всю ніч копатиму, поки не звалюсь або не доберусь до цих анафемських дверей.

— Але ж я міг помилитися, — спробував заперечити Берсеньєв. Незважаючи на втому, йому і самому не хотілося кидати роботу.

— Не повірю. Я знаю вас п’ять років, вчився у вас, Клавдію Володимировичу. Коли б розрахунок робив я, помилка була б можлива, але ви?..

Берсеньєв вийшов із шахти. Він наказав Нене і Петі кінчати роботу і йти спати. Але й тут він зустрів опір.

— Як? — обурився Петя. — Ви хочете увійти в підземне місто без нас? Ну ні, Клавдію Володимировичу, з цим не тільки я, а й Нене не погодиться.

Хлопчисько, мабуть, зрозумів, про що мова. Він енергійно захитав головою, ткнув пальцем у землю і твердо промовив:

— Там… іду…

У цю хвилину з шахти долинув далекий глухий вигук Майгіна.

— Клавдію Володимировичу!

Берсеньєв, Петя і Нене кинулись у шахту і вже з перших кроків зрозуміли все: через довгий, вузький підземний хід тягнулись курні яскраві промені. Падаючи, спотикаючись об каміння і стукаючись головою об низьку стелю шахти, Берсеньєв добрався, нарешті, до Майгіна. Той стояв біля вікна, прорубаного ним у найбільш прозорій сфері, і, жадібно припавши до цієї поки що маленької щілини, розглядав підземне чудо. Коли Берсеньєв підійшов, Майгін, весь сяючи, повернувся до нього і обняв його.

— Ну, що я вам казав? Мій Клавдій Володимирович не з тих, хто помиляється.

Підійшли і Петро з Нене. Вони зразу ж по черзі стали вдивлятися в щілину, наповнюючи шахту захопленими вигуками.

Коли перше захоплення спало, друзі знову взялися за роботу і скоро перетворили щілину у велику світлу вітрину, за якою маленьке печерне місто стояло так близько, що до найближчого будиночка його, здавалось, можна було добігти за чверть хвилини.

Тут виявилося, що підземний хід не привів до прямокутника, який наші підземні мандрівники вважали здалеку за двері, коли розглядали прозору сферу зверху. Але через півгодини, відвойовуючи в застиглої лави все нові фути прозорої сфери і розширюючи свою «вітрину», невтомні землекопи добрались, нарешті, до темної грані, що піднімалася сажнів на півтора. Незабаром були відриті всі «двері», і перед ними великий простір, достатній для того, щоб стулки «дверей» відчинилися, якщо вони взагалі могли відчинятися.

Берсеньєв ретельно оглянув «двері». Це були дві високі і досить широкі плити з тієї ж прозорої речовини, що і вся сфера. Завісів вони не мали, але біля зовнішнього краю кожної стулки виднілась якась тоненька синя трубка. Можливо, це були осі, на яких стулки поверталися. Стик стулок з’єднувала металева смуга. Ні замка, ні щілини для ключа геологи в «дверях» не знайшли.

Майгін розмахнувся і вдарив киркою по металевій пластинці. Ефект був такий самий, як і при пробі сил на речовині прозорої сфери: пучок сліпучих маленьких блискавок — і жодної подряпинки.

— Ні, доведеться вам, Андрію, сьогодні все-таки переночувати в своїй палатці, — сказав Берсеньєв. — Ми досягли своєї мети, друзі, і на сьогодні з нас досить. Усі ми дуже стомилися. Ходімо пити чай і спати. А вранці побачимо. Завтра, може, придумаємо, як відчинити двері без ключа.

* * *

Другого дня Петя і Нене ще до сніданку шмигнули в нову шахту, а Берсеньєв і Майгін взялись оглядати знайдений кістяк. Кістки були темні, майже коричневі — мабуть, вони пролежали в товщі лави багато століть.

Так, це були останки людини. Але навіть Майгін, який не вивчав анатомії, відразу виявив у них значне відхилення од будови нормального людського кістяка. Передусім він був величезний — на півтора нормальних людських зрости. Руки були надзвичайно довгі, так само як і ноги, з тоненькими фалангами пальців, по шість на кожній кінцівці. Плечові кістки вузенькі, ключиці крихкі, грудна клітка плоска, з десятьма ребрами з кожного боку. Та особливо примітним був череп: велика черепна коробка з надмірно високим лобом свідчила про те, що мозок, який містився колись у ній, був дуже великий.

З хвилину обидва геологи мовчали.

— Велетень! — промовив Майгін. — І голова, як пивний казан.

— А кісточки крихкі, — помітив Берсеньєв. — Але чому в нього двадцять ребер і дві дюжини пальців? Дивно…

— Можливо, просто виродок?

— Бог його знає… Ні, навряд. Мабуть, якась інша раса…

— Загадки, загадки… Друзі помовчали.

— Ну, що ж далі? — запитав Майгін, — Я просто збагнути не можу, як нам відчинити чортові двері в тому казковому Кітежі-граді!

— Не знаю, Андрію. Мені ніколи не доводилось без ключа відчиняти чужі двері… та ще які двері.

— Але ж він входив у ці двері? — Майгін кивнув на кістяк. — А в тому, що він звідти, я тричі впевнений. До речі, ви звернули увагу, Клавдію Володимировичу, що куля, яку ми знайшли біля кістяка, зроблена з такого ж скла, як і прозора сфера? Тільки вона матова.

— Так.

— Б’юсь об заклад, що в цій кулі, власне, і криється секрет управління дверима.

— Все може бути…

Майгін підняв кулю, що лежала біля кістяка, і оглянув її.

То була, як уже зазначалося, невеличка кулька, завбільшки з кулак. Ніяких отворів у ній не було, якщо не брати до уваги заглиблення, щільно закритого круглою металевою пластинкою, схожою на гривеник. Крім того, куля мала кругле плоске денце. От і все. Ніяких кнопок, нічого такого, що відкривало б п або відкривалося в ній.

— Таємниці! Безперервні таємниці! — вигукнув Майгін. — Усе це мене страшенно інтригує. Та, слово честі, Клавдію Володимировичу, ми ж навіть перед цією кулею тільки руками розводимо. А що буде далі? Що буде, коли нам пощастить проникнути в те зачароване місто? Напевно, там нас ждуть такі загадки, що голова обертом піде.

Берсеньєв хотів щось відповісти, але раптом почувся далекий крик. Він долинув з глибини нової шахти. Обидва геологи побігли туди і за кілька кроків од входу зіткнулися з Петею.

— Двері!.. — задихаючись, крикнув студент. — Клавдію Володимировичу! Двері!

— Спокійно, Петю! Що трапилось? — запитав Берсеньєв.

— Двері одчинилися. Ходімте скоріше!

Майгін відштовхнув Петю і мовчки поповз уперед. Берсеньєв і Петя просувалися за ним.

— Як же вони відчинилися? — спитав мимохідь Берсеньєв.

— Їх… відчинив… Нене… — уриваним голосом вигукнув Петя.

— Що?

— Потім… Потім! Скоріше!

Вони прибігли до прозорої сфери, і те, ідо Майгін і Берсеньєв побачили, здивувало їх, мабуть, не менше, ніж промінь підземного світла, що так несподівано бризнув місяць тому в першій шахті; обидві половинки дверей були широко розчинені, і нікого біля них не було…

— А де ж Нене? — спитав Майгін.

— Там… — показав Петя. — Я бачив здалека, як він відчинив двері і пішов у місто,

— Де ж він подівся?.. — Майгін повернувся до Берсеньєва. — Куди ви, Клавдію Володимировичу?

Берсеньєв, тримаючись за прозорий «одвірок», обережно став ногою на тверду блискучу поверхню, схожу на гладенький відшліфований темний мармур.

Але тут автор скористається хвилиною нерішучості, яка примусила наших геологів зупинитися на порозі підземного міста, і розповість, як сталося, що двері в прозорій сфері, заворожені двері, до яких не було ключа, раптом відчинилися…

Коли студент і Нене прийшли вранці до дверей у прозорій сфері, Петя, полюбувавшись трохи недосяжним містом, вирішив забрати з шахти непотрібний тепер інструмент — лопати і ломи. Він виніс їх, а повернувшись хвилин через п’ять, ще здалеку помітив, що Нене зайнятий якимись дивними маніпуляціями. Маленький ламут зібрав купу трісок біля дверей, запалив вогнище і став повільно ходити навколо, кривляючись і вигинаючись при цьому всім тілом.

Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.

Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він «камлав», тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.

Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в «красиве стійбище».

«Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить „камлати“».

Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.

Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на «дверях». Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.

Петя кинувся до виходу, щоб покликати Майгіна і Берсеньєва… Що було потім, читачеві відомо.

Отже те, чого вони добивалися, чого з нетерпінням чекали і в чому вже зневірились, здійснилося: стулки прозорих дверей розчинились перед ними… Але геологи не наважувались переступити поріг. Дивний вираз: «поріг міста»… Та чи й місто це?

— Ну, що ж, увійдемо й ми під склепіння таємничого світу, — з удаваною безтурботністю сказав Берсеньєв і ступив у відчинені двері. За ним квапливо рушив Майгін і відразу ж нахилився, вдивляючись у бездоганно чистий, сяючий ґрунт. На твердій блискучій поверхні видно було сліди пилу від маленьких чунок.

— Сліди, Нене, — сказав він. — Хлопчисько справді десь у місті.

Петя, повагавшись секунду, догнав старших товаришів. Студент не міг зрозуміти, що з ним діється. Але він якось зразу притих, йому стало не по собі, коли він, нарешті, ступив на територію «форпосту північної цивілізації»…

Живі портрети

Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.

Майгін підняв голову. Одне з трьох «сонць», що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:

— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?

— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.

— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?

Берсеньєв знизав плечима:

— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш «сліпуче»… Якась всепроникна прозорість…

Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого «котеджу» з сріблястим круглим дахом.

— Нене в тому домі. Петя підняв чорний вуглик.

— Андрію Гавриловичу, дивіться! Тут на підлозі жодної пилинки, а ось вуглик!

— Опудало! Він і тут камлав! — з захопленням вигукнув Майгін.

Петя поклав вуглик у кишеню, і вони рушили далі. Їх ніхто і ніщо не затримувало, але всі троє йшли повільно, невпевнено пересуваючи ноги по блискучій підлозі. Так, напевно, робили свої перші кроки по «Наутілусу» герої Жюля Верна…

Несподівано геологи зупинились і прислухалися. В тишу просочувались якісь глухі звуки, схожі на одноманітний рокіт прибою. Петя затамував подих: ніжні зітхання незнайомої мелодії почулися йому.

— Музика? — голосно сказав Майгін і зразу ж зробив висновок: — Тут хтось є…

Берсеньєв промовчав.

Безлюддя підземного світу, однак, не здавалося загрозливим. Важко було повірити, що в цьому світі прозорого сяяння, музичної тиші і гармонійного міражу голубих «котеджів» таїлась загроза випадковому гостю…

Петя раптом зупинився і доторкнувся до ліктя Майгіна.

— Андрію Гавриловичу, а вікон у цьому будинку нема… — нерішуче сказав він.

— Зате є двері, і з ними у нас буде стільки ж мороки, як з першими дверима, — Майгін незадоволено втупився в зачинені двері будинку.

Берсеньєв показав на брудні сліди чунок:

— Сліди ведуть до дверей, Нене ввійшов у дім через них!

Майгін обернувся до Берсеньєва.

— Якщо ці двері заперті, Клавдію Володимировичу, камлати доведеться вам, — серйозно сказав він.

— Чому мені?

— Ви з своєю чорною бородою скоріше злякаєте злого духа.

Петя розсміявся, але враз поперхнувся і замовк: двері плавно входили вниз, кудись у поріг.

— Оце приємно, — сказав Майгін. — Зразу видно, що ми потрапили до культурних і гостинних людей.

Та як не намагався жартувати Майгін, йому було не по собі. Все це дуже скидалося на фантастичні казки про зачаровані замки. Він подивився на своїх супутників. Петя був блідий, а в Берсеньєва зібралися на переніссі такі зморшки, наче він розв’язував складну математичну задачу.

Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного «котеджу». В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.

Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному «троні», наприклад, могли вільно вміститись два Петі.

Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.

Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.

Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.

«Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться», — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із «саркофагів» теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.

— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.

Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.

— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: «Хто це, чоловік чи жінка?..» Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.

Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.

— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.

— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.

— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?

Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов «саркофаг» кругом і нарешті сказав:

— Тонка механіка…

У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого «саркофага», але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно «вродливе», означало нічого не сказати…

Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: «Сніг і небо»… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: «Не зникай!.. Дивись на мене!..»

Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:

«Не зникай!.. Ще!..»

І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…

Юнак не пам’ятав, чи довго він дивився в синю безодню очей. Нарешті він не витримав і відступив. У ту ж мить зображення на екрані померкло.

Майгін і Берсеньєв з напруженою увагою спостерігали два обличчя: обличчя на екрані і зовсім розгублене обличчя юнака.

— Ну що? — спитав Майгін. — Налюбувався?..

— Ні, не встиг, — зітхнувши, промовив Петя і додав своїм друзям: — А ви знаєте, коли вона стала зникати, я в думці наказав їй залишитись, і вона знов появилася…

— Ого! Це вже щось із галузі окультних наук! — вигукнув Майгін.

— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.

Петя нічого не відповів.

— «Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…» — процитував Майгін пушкінські рядки.

Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.

— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого не знаємо ми…

Але Берсеньєв уже «повернувся на землю» і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.

Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.

Тут же, «в спальні», Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.

Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.

Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.

— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.

— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.

— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.

— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.

— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…

А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий «котедж» з живими зображеннями…

Петя зупинився з напівзаплющеними очима.

— Музика….

— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту «пагоду» на краю підземного містечка.

— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.

— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,

Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до «пагоди», музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.

— «Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть», — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.

— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.

— Треба подивитись. Ану, Петрусю…

Майгін переплів пальці рук і підставив Петі «стремено» із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.

— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.

— Злізай, — наказав Майгін.

— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.

Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької «пагоди», прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась, вона ніби змінювалась на льоту. Іноді цей політ звуків був схожий на одну з симфоній Чайковського, потім — Бетховена, протягом одної-двох хвилин він скидався на північну гірську музику Гріга і зникав у неповторних своєрідних поєднаннях нових звуків.

— Це схоже на «Місячну сонату», — задумливо збираючи і розпускаючи свою бороду, сказав Берсеньєв.

— Ні, скоріше це хор… — вирішив Майгін.

— Це і те, і друге, і багато іншого, — майже прошепотів Петя.

Він стояв, заплющивши очі, і бачив цю неймовірну музику. Вона була схожа на оранжеве полум’я…

* * *

До самого вечора блукали в цей день геологи по підземному місту в супроводі звуків дивної то розквітаючої, то умираючої музики. Їм пощастило проникнути в більшість будиночків. Деякі з них, безумовно, були житлом. Але були й такі будівлі, які, певно, мали інше призначення. У них геологи знайшли складні і незрозумілі апарати, очевидно, для фізичних і хімічних досліджень — якісь баки, переплетіння трубок і дротів, вимірювальні прилади, панелі, утикані важелями і кнопками. Обережний Берсеньєв суворо заборонив товаришам торкатись чого-небудь.

Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.

— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.

Тільки надвечір, стомившись і зголоднівши, підземні мандрівники вибралися на поверхню.

Мовчки розпалили багаття, мовчки приготували скромну вечерю, забрались у велику палатку і мовчки почали їсти. Загадкове зникнення Нене приглушало гостроту вражень від першого відвідування казкового міста. Та й саме це відвідання трохи розчарувало їх. До факту існування міста вони вже встигли звикнути, але від першого його відвідання чекали якщо не повної розгадки цього феномена, то в усякому разі чогось зовсім незвичайного. І ось вони після стількох зусиль проникли нарешті всередину прозорої сфери, а загадка так і лишилася загадкою. Вони побачили багато незрозумілого, але не надприродного. Мабуть, усе там мало своє пояснення. Не мало пояснення лише саме це місто: звідки воно взялося тут, у глибині землі, на березі Тихого океану? Хто, як і коли побудував його? Чи воно стояло колись на поверхні землі і тільки потім було залите лавою і занесене землею, чи з самого початку його побудували в землі? Чи населене це місто? Якщо населене, то ким? І чому його населення ховається? Якщо в ньому немає нікого, то що сталося з жителями?.. Чи не загинули вони де-небудь за містом, як загинула людина, кістяк якої Майгін і Берсеньєв знайшли, коли рили хід до дверей?..

На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.

Картини минулого

Через кілька днів Петя побував у ламутському стійбищі. Батько хлопчика привітно зустрів його і почав розпитувати, як живе в гостях у росіян Нене.

— Дуже добре живе, — сказав Петя, трохи зашарівшись. — Хоче ще погостювати в нас, а вам передав пачку тютюну. Він заробив її, коли допомагав рити шахту.

Ламут з радістю взяв тютюн і обіцяв навідати сина.

Петя повернувся в табір і сказав геологам, що в стійбищі хлопчика немає. Настрій у всіх зіпсувався, ніхто не знав, що сталося з Нене, але кожен почував себе в якійсь мірі відповідальним за долю хлопчика.

За ці кілька днів геологи вже детально ознайомилися з підземним містом, зрозуміли призначення і будову деяких речей та споруд у ньому. Так, Майгін відкрив, що малюсінькі мотки плівки, які лежали в ящику з «слонової кості», видають музикальні звуки. Та багато лишалось неясним для наших вчених, і найтемнішим було питання про походження підземного міста, а найбільш загадковим — зникнення Нене.

Не давали спокою всім трьом (особливо студентові) і живі зображення, побачені в глибокому «котеджі», де зник безслідно малий ламут. Було ясно, що «саркофаги» — це якісь механізми, здатні відтворювати задані зображення, бо кожного разу, коли Петя підходив до «саркофага» з жінкою, на екрані з’являлося саме її лице. Очі уважно дивились і на Петю, і на Майгіна, і на Берсеньєва, зіниці стежили за їхніми рухами, і очі розкривалися дуже широко, коли хто-небудь з них робив різкий рух або щось говорив. При цьому губи жінки ворушились, хоч у куточках їх ховалася «посмішка Монни Лізи»…

Петя, нарешті, примирився з тим, що це тільки портрет, який виникав кожного разу, коли перед екраном з’являвся глядач. Цей портрет міг зникати, і його можна було примусити затриматись на екрані зусиллям думки (цікаво, що зображення чоловіка в думці повернути було неможливо).

Петя думав:

«Якщо я примушую її залишитись і дивитися на мене, то чому я не можу таким же способом примусити її говорити?..»

І він знову і знову викликав образ невідомої жінки, зосереджено і напружено примушував її говорити. Одного разу йому навіть здалося, що губи її ворухнулись. Але звуку він не почув, а замість обличчя на екрані замиготіли такі ж ієрогліфи, які завжди з’являлися на іншому екрані, чергуючись з обличчям чоловіка…

«А може, за допомогою цих ієрогліфів вона розмовляє зі мною?» — подумав схвильований юнак, йому хотілось бачити прекрасну незнайомку, та кожного разу, коли він вискакував із-за «саркофага», на нього сипалась лавина ієрогліфів: красуня, мабуть, була балакучою… Не дочекавшись появи на екрані зображення, Петя виходив із спустошеним серцем.


Одного разу Майгін і Петя сиділи біля палатки і розмовляли про дальшу роботу експедиції.

— Ні, Петю, — казав Майгін, попихкуючи папіроскою, — їхати зараз кому-небудь із нас на материк немає рації. Ми вже обговорили це питання з Клавдіем Володимировичем. Поки що попрацюємо тут самі. Ось тижнів через два приїде Ніночка Росс, приїде Венберг, вони нам допоможуть. Спробуємо зробити все, що можна, своїми силами. А вже в наступному році візьмемо з собою і археологів… Ось ти кажеш; «їхати!» Але куди?.. Я знаю, що в Чіті є краєзнавчий музей. Там працює вчений-далекосхідник Кузнецов. Є корисні люди і в Хабаровську й у Владивостоці. Але до всіх цих центрів добратися мені чи Берсеньєву нелегко. Все одно в цьому році не обернемося. Думаю, що найкраще повідомити їх, коли наші партії повертатимуться до Петербурга, а поки що самі будемо вести спостереження і записи…

— Андрію Гавриловичу! Але ж ми тільки геологи, ми нічого не взнаємо! — з тривогою мовив Петя.

— Ну що ж, виходить у наступному році який-небудь надучений археолог приїде сюди з Пітера і розкриє таємниці тієї підземної Тихоокеаніади, — з усмішкою відповів Майгін і струсив попіл з папіроски. — Цілком можливо, що ми до того часу самі нічого не дізнаємось. Я вже Берсеньєву говорив, що геологія тут абсолютно ні при чому. Ось, — сердито сказав Майгін, показуючи на скляну кулю, знайдену біля кістяка, — здається, що може бути простіше: відкрий цю кульку, заглянь у неї і відгадай, що вона собою являє. Так чорта лисого! Я її вже тиждень кручу, і ні з місця! Навіть не взнав чи відкривається вона взагалі. Сьогодні до того дійшов, що цей впаяний у неї «гривеник» хотів цвяхом вибити, — Майгін ткнув папіросою в закритий круглою металевою пластинкою отвір і раптом замовк на півслові, пильно дивлячись на непроникну кулю…

— Що це? — запитав Петя.

Куля гула. Вона гула і дзижчала зовсім так, як дзижчить муха, що заплуталась у павутинні.

— Гуде!.. — здивовано сказав Майгін.

— Це у неї всередині гуде… — злякано промовив Петя і відступив од кулі.

Майгін простяг було руку, але доторкнутись до кулі не зважився. Сердите гудіння все дужчало. Петя підвівся і відійшов.

— Ходімо звідси, Андрію Гавриловичу! Не минути біди!..

— Спокійно, Петю!

Майгін насторожено дивився на кулю і враз побачив, що від її матової поверхні піднімаються тремтливі хвилі сірого густого туману.

— Дивіться! Що це? — крикнув Петя.

Майгін підвів голову. Петю було ледве видно в сріблястім мареві.

— Я погано бачу вас, Андрію Гавриловичу! — ослаблим голосом сказав Петя. — Навколо вас крутиться якась пелена…

— І мені здається, що те саме навколо тебе, — відповів Майгін.

— Ходімо, Андрію Гавриловичу! Залиште цю кулю!.. Але Майгін схопив Петю за руку і посадив його поруч з собою.

— Сиди і мовчи…

Тим часом гудіння перетворилось на рев. Дивна метаморфоза відбувалася навколо Майгіна і Петі; світний туман, що виходив із кулі, затягнув усе перед їхніми очима. Потім пелена стала танути, але Майгін не пізнавав табору: палатки кудись зникли, вся місцевість змінилася. Не було вже чагарника, ліс присунувся зовсім близько, кругом лежали величезні валуни, А далі, над кратером мирного, давно погаслого Коронного вулкана, піднімалась висока чорна хмара — «пінія», провісник близького виверження.

— Де ми? — спитав Петя, присуваючись до Майгіна.

— Тихо!

Петя оглянувся назад і вигукнув: — Місто! Наше місто…

Майгін повернувся усім корпусом. Місто було поруч, на поверхні. Велетенський прозорий купол, як німб, стояв над ним, і голубі будиночки здавались клаптиками чистого блакитного неба серед хмар. Але що було найдивнішим, від чого перехопило подих у Майгіна і студента: вони побачили людей цього міста. Люди стояли перед прозорою сферою і дивились на димучий вулкан. Їх було чоловік тридцять… То були дивні люди, одягнені в одноманітний твердий, стального кольору одяг. Їхні рухи здавалися незграбними. Голови у них величезні круглі, без очей, рота і носа…

Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…

Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом «водолазного костюма», у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і «снігову красуню».

Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…

Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах «саркофагів». Але чи вони — привиди?

Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.

Зненацька Петя побачив «снігову красуню». Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик, теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.

«Снігова красуня» поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…

Місцевість навкруги стала двоїтися. Крізь сірий камінь проступили білі плями табірних палаток, мутною ставала «пінія» над вулканом; на фоні валунів з’явився знайомий чагарник… Місто під прозорою сферою, як далекий міраж, тануло в повітрі… Через хвилину воно зникло, і все навколо стало таким, як і було.

Приголомшені Майгін і Петя хвилину сиділи нерухомо. Майгін міцно стискав руку студента. Нарешті він опам’ятався і повільно обвів широко розплющеними очима знайому місцевість. Петя схопився.

— Що це було, Андрію Гавриловичу? Міраж? Я нічого не розумію…

— А я розумію, — сказав Майгін і простягнув руку до затихлого кулеподібного апарата. — Ми з тобою бачили якусь сторінку далекого минулого, і показала нам її оця куля. Я не міг її відкрити, але зате вона допомогла мені відкрити дещо.

Майгін взяв у руки і став знов, цього разу вже з великою пошаною, розглядати чудесний апарат.

— Я не розумію, як усе сталося, але думаю, що це щось подібне до кінематографа, тільки без полотна і дуже натурально.

— Значить, ви гадаєте, що ми з вами бачили зображення нашого підземного міста, коли воно ще було на поверхні? — тихо спитав Петя.

— Я в цьому певен.

— Чудово! А… як це сталося? Я все-таки не можу зрозуміти, Андрію Гавриловичу.

— Не знаю, Петю. Треба подумати, згадати, як усе було, і, можливо, ми знайдемо ключ до цієї чудесної кульки.

— Я побіжу вниз, Андрію Гавриловичу. Треба негайно розказати Клавдію Володимировичу.

— Біжи і приведи його сюди.

Петя помчав до шахти (Берсеньєв у той час був у підземному місті).

Залишившись один, Майгін обійшов кругом того місця, де вони сиділи з Петею, старанно вивчаючи кожен камінець, кожну травинку. Він хотів знати, що примусило апарат діяти. Але все було на місці, і нічого зайвого Майгін не знайшов поблизу.

— Значить, причина криється десь тут, — вирішив він, сідаючи на те саме місце поруч з круглим апаратом.

«Так… Тепер пригадаємо, Андрію Гавриловичу, що ти з ним робив у той момент, коли він почав гудіти».

Майгін витяг папіросу і закурив.

«Наскільки я пригадую, нічого такого особливого я не робив. Я говорив, курив… Стоп! Якщо пам’ять не зраджує, я ткнув ось у цей металевий „гривеник“ папіросою… Невже від цього?.. Пригадаю точно! Я сказав: „Сьогодні я до того дійшов, що хотів цей „гривеник“ цвяхом вибити…“ Або щось схоже на це. Правильно! Ї ткнув сюди папіросою… Так, так! Ткнув тліючою папіросою… І після цього все почалося…»

Майгіну страх як хотілося тут же перевірити свою догадку. Він уже підніс папіросу до круглої металевої пластинки, але передумав.

«Підожду Клавдія!» — вирішив він і, глибоко затягнувшись, випустив клуби диму.

Берсеньєв, добре задихавшись, прийшов у супроводі Петі хвилин через три.

— Що трапилось, Андрію? — спитав він.

— Мені здається, ми скоро розгадаємо цю підземну загадку, — відповів Майгін.

І він розповів усе.

Берсеньєв вислухав його з величезною увагою. Зовні він був абсолютно спокійний, лише глибокі складки на переніссі та рух руки, що забирала в жменю і знову розпускала бороду, свідчили про його хвилювання.

— А знаєте, Клавдію Володимировичу, я, здається, знайшов ключ до цієї кульки, — сказав Майгін.

— Якої?

— Тліючий вогник…

— І тут тліючий вогник? — здивовано вигукнув Берсеньєв.

— Чому ж і «тут»? А де ще?

— Поки цей апарат показував вам тут об’ємний кінематограф без полотна, я там, унизу, проробив те саме, що в свій час зробив Нене. Підносив тліючий вогник до дверей у прозорій сфері, і вони то відчинялися, то зачинялись.

— Значить, ви камлали? — сміючись, спитав Майгін.

— Камлав. І не з меншим успіхом, ніж Нене. Цілком ясно: на деякі механізми в цьому місті діє вогонь. Коли Петя розказав, як Нене відчинив двері, я зразу ж вирішив, що на якусь чутливу частину замка, мабуть, подіяло тепло тліючої жаринки. Але про цю свою догадку промовчав, збираючись перевірити її. Я перевірив, і це виявилось фактом.

— Але чому ж двері відчинив тліючий вогник, а не вогонь багаття? — спитав Майгін.

— Таке ж питання виникло і в мене. Відповідь може бути тільки одна: на чутливі пластинки деяких механізмів у цьому місті діє променева енергія, що йде від джерела з температурою не вище і не нижче п’ятисот-шестисот градусів, та й то на певній відстані. Інакше кажучи, це можна було б назвати дією теплових променів спектра — червоних та інфрачервоних.

— Так, це правдоподібно, — погодився Майгін. — Я довго розмахував перед цим кишеньковим «ілюзіоном» тліючою папіроскою, і нічого не сталося. Та досить було мені піднести папіросу до пластинки кулі, почався справжній кінець світу. А зрештою, не знаю. Я ще не перевіряв, чекав вас, Клавдію Володимировичу.

— Ну що ж, давайте перевіримо.

— Сідайте, Клавдію Володимировичу, отут, коло мене, а ти, Петю, з того боку, — Майгін струснув попіл і підніс тліючу папіроску спочатку до мутного скла апарата, а потім до пластинки, схожої на гривеник.

Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. «Пінія» над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них «сніжну красуню». Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.

— Дивись, дивись! — крізь стиснуті зуби прошепотів Майгін.

Кроків за десять від них корчився на землі напівголий рудоволосий хлопчик. Ось він схопився за горло, перевернувся на живіт і застиг. Але з хмар пари і диму висунулась величезна постать, закована в сірий — тепер почорнілий — панцир. Гнучкі крючкуваті руки тягнулись до вмираючого хлопчика.

Геологи забули, що бачать лише відтворення якоїсь драми, яка відбулася дуже давно. Гігант у сірих обладунках, що йшов вбрід через вогненну ріку, приголомшив їхню уяву, заморозив свідомість…

Гігант зупинився над хлопчиком. Хвилина — і обладунки швидко розкрилися. Геологи впізнали золотокудрого чоловіка, якого вперше побачили на екрані «саркофага». Він підняв хлопчика, вставив його ноги в незграбні голінки обладунків і захлопнув цей дивовижний костюм, наче футляр, у який вклав дорогоцінну скрипку… Потім нахилився, повозився півхвилини біля ніг чудесного футляра, і той попрямував просто у вогненну імлу, що відрізала його від казкового міста…

Майгін навіть зубами заскрипів:

— Врятував!

— А сам… — тихо сказав Берсеньєв.

Чоловік з бронзовим волоссям оглянувся: лава стрімко котилася на нього. Він ступив кілька кроків, волосся на його голові спалахнуло, і він упав…

Геологи навіть не помітили, як зникло страшне видіння, і, коли оглянулись навкруги, побачили звичайну мирну картину свого табору. Все було на місці, і над усім стояла спокійна тиша.

— Ну, це зовсім не те, Андрію Гавриловичу! — вигукнув Петя. — Ми бачили інше…

— Так, це зовсім не те. Я думаю, що це друга частина тієї картини, яку ми бачили з тобою, Петю. І треба сказати, це досить сильна її частина.

— Ваш досвід, Андрію, підтвердився, — сказав Берсеньєв, беручи в руки апарат і з величезною увагою розглядаючи його. — Ви маєте рацію, це якийсь ілюзійний апарат, що колись, мабуть, зафіксував картину виверження вулкана і загибель жителів нашого підземного міста. Це було дуже давно… Тепер для нас усе ясно: місто, знайдене нами в землі, було на поверхні, лава залила його, а жителі загинули, задихнувшись в отруйному газі, напевне — у вуглекислоті, яку викинув вулкан.

Петя покрутив головою, немов хотів одігнати від себе страшну картину.

— Яка безглузда смерть! — пробурмотів він.

— Так… Дивно, що вибух застав їх так несподівано, — зауважив Майгін. — До речі, як ви думаєте, врятувався цей хлопчик?

— Напевно, — сказав Берсеньєв.

— Тоді де ж він?

Берсеньєв знизав плечима.

— З того часу минули віки… Він помер, звичайно…

— Один, у пустому місті, — сказав Петя. — Мабуть, сумно було йому вмирати. А може, по нього приїхали?

— Хто?

— Ну… — Петя непевно помахав рукою. — Його одноплемінники… З інших міст.

— Не схоже, — сказав Майгін. — Це все твої фантазії, Петрусю, відносно «північної цивілізації».

— До речі, — замріяно проговорив Берсеньєв, — ви помітили, що серед цих людей була тільки одна жінка?

Петя скочив.

— А може, не всі загинули? Може, хто-небудь залишився під час виверження в місті?

— Тоді де ж вони? Місто, пусте, ти сам бачив…

— А лампи! Як же горять ці лампи під землею, коли їх ніхто не засвічує?

— Так, це дуже дивно, і лампи, і багато іншого, що ми тут побачили, — це все загадки, — замислено відповів Берсеньєв. — А тепер, друзі, ходімте в підземне місто. Мені здається, що ми сьогодні повинні знайти Нене. У цьому нам допоможуть такі ж кулі, знайдені нами в кімнаті з живим портретом «сніжної красуні».

«Метаморфоза» в будиночку

У будиночку, де кілька днів тому зник Нене, як і раніше, на всьому лежав відбиток несподіваної, на багато віків завмерлої тиші, і тільки приглушена музика шелестіла у джерельному повітрі підземного світу.

— Ось, — казав Майгін і поклав на стіл кулю, знайдену у «спальні». — Вона така сама, як і та. Б’юсь об заклад, що й вона дещо нам покаже.

Берсеньєв і Петя відійшли вбік, а Майгін розкурив папіроску і підніс її до металевого «гривеника». «Метаморфоза» сталася майже вмить, і дія її розгорнулася тут же, в кімнаті. Очевидно, апарат демонстрував якийсь епізод, зафіксований у цій самій кімнаті ще до катастрофи. Все тут лишилося на своєму місці, тільки за столом з’явились нові «трони» і їх займали люди-гіганти, які були вже у двох попередніх «метаморфозах». Тепер їх можна було розглянути зблизька… І Петя, на превелику свою радість, пізнав серед них прекрасну незнайомку. Вона сиділа поруч із золотоволосим чоловіком. Вони про щось говорили, вірніше, тихо співали дуетом якусь арію, що замінювала їм розмову.

Потім жінка встала і пішла до стіни. Петя пильно дивився на неї. Красуня пливла навколо столу, посміхаючись кожному, повз кого проходила, і її друзі, помахуючи рукою, вимовляли одне нескладне слово: «Еа» (Петя вирішив, що це було її ім’я). Сяюче, майже прозоре, променисте її плаття струмувало від плечей до ніг, як мерехтливі хвилі світла.

І Майгін, і Берсеньєв, і Петя вже встигли звикнути до думки, що вони бачать «озвучені» об’ємні зображення, що їх випромінювали чарівні кулеподібні апарати, але в чому полягала дія апаратів, як відтворювалось об’ємне зображення в повітрі, вони, люди 1913 року, знайомі лише з плоским екранним німим кінематографом, звичайно, зрозуміти не могли. Та вони ні на секунду не припускали думки, що бачать щось надприродне. Геологи вже не сумнівались, що вони зіткнулися з якоюсь вищою технікою. Не розуміли тільки одного: де і коли, в які часи могла існувати така техніка, коли жили люди, зняті в цих об’ємних картинах, і як могла така висока цивілізація лишитись невідомою сучасній науці…

Проте, одійшовши вбік і не відриваючи очей від чудесного видіння, Майгін, Берсеньєв і Петя ніяк не могли позбутися враження, що бачать справді живих людей — такі реальні, такі відчутні були ці привиди минулого, що виникли за круглим столом у сріблястих хвилях випромінювання. Здавалось, до них можна було доторкнутися. Петя не витримав: він простяг руку вперед і, як лунатик, пішов до прекрасної жінки, що легко ковзала по кімнаті. Берсеньєв і Майгін, затамувавши подих, стежили за ним. Петя підійшов до неї… Рука його висіла в повітрі, він заплющив очі від хвилювання, ще мить — і він би торкнувся плеча чудової незнайомки, що підходила все ближче, але вона не помітила його і пройшла… крізь нього… Вірніше, Петя пройшов крізь неї, як проходить нерухомий прибережний камінь крізь набіглу хвилю.

Незнайомка підійшла до стіни і тихим, мелодійним голоском промугикала:

— Уру!.. Уру!.. Ай!..

Частина стіни ввійшла в підлогу, і в ніші геологи побачили якийсь механізм, своєю формою схожий на людину. Було зрозуміло, що це механізм, але він, наче справжня людина, ступнув крок уперед на величезних ногах, подібних до складених поршнів, і став перед Еа.

Еа заспівала:

— Уру… ао… ао… гай…

Металевий гігант пройшов до протилежної стіни кімнати і там зупинився. Піднялася його трубоподібна рука, з неї на стіну бризнув рубіновий промінь.

— Уру, ао гай!

«Уру!.. Це страховище має ім’я?» — здивовано дивлячись на штучного служника «снігової красуні», подумав Петя. Знову частина стіни беззвучно ввійшла в підлогу, а на її місці з’явилася темна ніша. Уру ступнув у нішу, там спалахнуло яскраве світло, потім підлога ніші почала опускатися, і механічна людина попливла кудись униз. Коли казан, який замінював голову Уру, зник, Майгін підбіг, щоб зазирнути в нішу, але боляче стукнувся лобом об стіну.

— Обережно, Андрію! — сказав Берсеньєв. — Ви розіб’єте собі лоба…

Майгін розсміявся:

— Анафема! Це так природно!

А Петя тим часом зачаровано дивився на живі зображення мешканців таємничого світу. Безперечно, вони розмовляли, ці молоді боги в образі людей, що потім так трагічно загинули під час виверження вулкана. Але то була не звична для нашого вуха мова, а скоріше спів і музика водночас. «Опера!» — майнуло в голові студента. Так, щось оперне, щось величне було у зовнішності цих прекрасних істот, у їхньому співучому говорі, плавних рухах. Петя та його друзі почали розглядати одяг людей за столом і помітили, що це не тканина, а гра кольорових променів, які виходили з набору різнобарвних кульок. Ці кульки кожний носив на шиї, мов намисто. Променистий одяг ніби струменів і циркулював уздовж їхніх красивих довгастих тіл. Тут сиділо п’ять чоловіків, шостою була Еа…

Панель стіни, де зник Уру, знов увійшла вниз, і з освітленого люка виринула спочатку казаноподібна голова, а потім і весь металевий велетень. У «руках» він тримав, наче букет польових квітів, велике кришталеве блюдо, повне різноколірних коржиків, і прозорий келих, схожий на грецьку вазу, з рідиною яскраво-червоного кольору. Плавним рухом він поставив усе це на стіл. «Снігова красуня», радісно посміхнувшись, проспівала коротеньку музичну фразу, щось подібне до «А-о…» Чоловіки схвально захитали головами і простягли руки до букета коржиків.

Але раптом сріблясте випромінювання навколо ілюзійного апарата почало меркнути, і незабаром чудесні привиди зникли.

Петя кинувся до Майгіна і схопив його за руку:

— Андрію Гавриловичу! Ви бачили? Це була вона!

— «Як осяйне видіння раю, як чистий геній красоти». — Майгін глянув на Берсеньєва: — Що ви скажете про цю оперу, Клавдію Володимировичу?

Берсеньєв підійшов до столу.

— Якщо сцена, яку ми бачили, була коли-небудь зафіксована ілюзійним апаратом у цій кімнаті, то тут є хід до підвалу, а в іншому місці — ніша з металевою людиною.

— Андрію Гавриловичу, а пам’ятаєте, ми отут на підлозі знайшли бляшанку з вугіллям, яку покинув Нене?

— Так! І саме тут зникли сліди хлопчика…

Друзі запалили цигарки і почали обшарювати стіну, тикаючи скрізь жевріючими вогниками. Зненацька частина стіни відокремилась і поволі ввійшла в підлогу: сталося те саме, що вони бачили під час останньої «метаморфози». Перед ними була темна ніша, і Майгін, уже не боячись стукнутися лобом об стіну, зазирнув у неї. Одразу стеля і стіни її освітилися. Майгін одхилився назад, і світло погасло.

— Гра з вогнем! — захоплено вигукнув молодий геолог. — Тисяча і одна ніч!

Берсеньєв уважно дивився, напружено думав і нарешті сказав:

— Думаю, ми тут маємо справу з тим же тепловим пристроєм… Адже ми теж випромінюємо якусь невидиму енергію. Найімовірніше, вона і вмикає тут світло. Вона ж діє і на екрани з живими портретами… А втім, може, це й не так… Не знаю…

— Так чи не так, а нам треба проробити те, що робила білява красуня… — сказав Майгін і осміхнувся. — Ми зараз не кращі за мавп, які повторюють усі маніпуляції зоолога, що їх вивчає…

— Треба спуститися вниз, — резюмував Берсеньєв.

Петя знову зазирнув у нішу.

— Якщо це електричний ліфт, то де ж кнопки?

Але Майгін уже вирішив:

— Треба пошукати. Підземний замок ми знайшли, привиди в ньому бачили, потайні, двері і підземний хід виявили. Все відбувається, як у середньовічних рицарських романах. Будемо ж безстрашними рицарями до кінця і спустимось у це похмуре підземелля,

— Я спускатимусь першим, — рішуче заявив Петя.

— Будь ласка! — погодився Майгін. — Але спочатку треба знайти таємничу кнопку…

Він зробив крок уперед, ніша знову освітилася яскравим фосфоресціюючим вогнем, і як тільки Майгін ступнув на її підлогу, одразу ж почав повільно спускатися. Петя хотів було плигнути слідом за Майгіним, але Берсеньєв схопив його за руку… Нахилившись, вони мовчки стежили за молодим геологом.

Майгін спустився на глибину майже трьох сажнів, потім «ліфт» зупинився. Оглянувшись, Майгін побачив, що він у великій кімнаті з безліччю полиць, заставлених якимись ящиками. Майгін вийшов з «ліфта» і пішов уздовж полиць. Висунувши один ящик, він побачив у ньому різноколірні коржики, точнісінько такі, як ті, що виніс звідси залізний Уру.

— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.

— Егей! — озвався Майгін.

— Ну, що там?

— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!

— А Нене там?

— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.

Майгін, певно, віддалявся.

Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.

— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.

— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.

Ніхто не озивався.

— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.

— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.

— А що як він заблудив?

— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.

Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:

— Андрію! Це ви, Андрію?

— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!

— Нене! — вигукнув Петя і так рвучко сунувся в нішу, що не впав тільки завдяки Берсеньєву, який вчасно схопив його за куртку.

— Ого-го! — донісся знову вже досить чіткий голос Майгіна.

— Ого-го! — повторив за ним дзвінкий хлопчачий голос.

І в ту ж хвилину Берсеньєв і Петя побачили внизу Майгіна, а поруч з ним маленького ламута. Нене крутив головою, зазираючи вгору, і скалив зуби.

— Живе, бісеня! Ось він! — крикнув Майгін. — Але як ця штука піднімається нагору? Не збагну.

Він ступив на площадку «ліфта» і враз помітив, що вона сама повільно поповзла вгору.

— Нене! Сюди! — крикнув Майгін.

Схопивши хлопчика за руку, він ледве встиг втягнути його на «ліфт».

Коли вони піднялися нагору і Петя від надміру почуттів обняв Нене, Майгін сказав:

— Далеченько ж він заховався. Коли б не привиди господарів цього будинку, дідька лисого ми б його знайшли.

— У нього чудовий вигляд! — сказав Петя. — А я думав, що він давно помер з голоду.

— Чого йому вмирати, коли він потрапив, як мишеня, в головку сиру! Там харчів вистачить років на двадцять, — посміхаючись, сказав Майгін і поплескав Нене по щоці, колись блідій і дряблій, а тепер повній і рум’яній. — Бач, яку пику нажив на чужих хлібах, порося!

Майгін вивернув у Нене кишені, звідти посипалися різноколірні кубики й кульки, схожі на цукерки.

— Мій цукор! — вигукнув Нене і, відсторонивши руку Майгіна, почав збирати на підлозі свої ласощі.

— Карош цукор… Їж, — сказав він, простягаючи Петі «цукерку».

Петя нерішуче взяв її і почав розглядати.

— Це що, цукерки? — здивовано спитав він.

— Не знаю, — сказав Майгін. — Якщо це й цукерки, то вони, в усякому разі, врятували Нене від голодної…

Він не закінчив фрази. Берсеньєв міцно стиснув його руку. Майгін оглянувся. На порозі кімнати стояв високий чоловік вельми дикої зовнішності, з важкою мисливською рушницею за плечима.

Мисливець з інтегралами

Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.

— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.

У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.

Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:

— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.

Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.

Раптом незнайомець усміхнувся.

— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…

Чоловік підійшов і потиснув руку Берсеньєву, Майгіну, Петі і ласкаво поплескав Нене по щоці.

— …Але я не думав, що знайду вас… — він оглянувся, — у такій незвичайній обстановці.

— З ким маємо честь? — спитав Берсеньєв. Незнайомець незграбно вклонився і відрекомендувався:

— Костянтинов. Мисливець. Прямував на власному боті до Командорів. На траверсі мису Олютинського шторм розбив об каміння мій бот вщент. На шлюпці я дістався до берега, а потім з ламутами й до вас… Думаю до найближчого порту йти сушею, — помовчавши, додав він.

Берсеньєв і Майгін переглянулися: цей несподіваний гість не входив у їхні плани і загрожував у найближчому майбутньому навалою на чудесне місто начальства, нероб-обивателів, а можливо навіть і шахраїв. А геологи вже полюбили це місто і крок за кроком відкривали все нові сторінки його таємниці.

— Але я все-таки не розумію, — голосно заговорив мисливець і заходив по кімнаті, здивовано розглядаючи меблі і світні стіни. — Ви кажете, що знайшли це місто в землі. Як? Звідки воно тут узялося?..

— Ми б дорого заплатили, коли б могли відповісти на ваше останнє запитання, — сказав Майгін. — Але… може, вийдемо на свіже повітря, Клавдію Володимировичу?.

— Так, піднімемося на поверхню, — погодився Берсеньєв. — Якщо ви вже побували тут, то ми змушені, пане Костянтинов, багато вам розповісти і про дещо домовитись.

— Чудово! — сказав мисливець і, востаннє окинувши поглядом кімнату, рушив попереду всіх до виходу.

…Того ж дня, сидячи біля вогнища коло палатки, вони розповіли все своєму гостеві і показали (на превеликий жах Нене) «метаморфози» кулястих апаратів.

Несподіване вторгнення цього дивного чоловіка спочатку не сподобалося Берсеньєву, особливо його збентежили наміри мисливця негайно вирушити на південь, у порт. Але Майгін встиг йому шепнути:

— А знаєте, він, здається, непоганий хлопець. Не талалайка. З ним можна домовитись.

Берсеньєв схвально хитнув головою: Костянтинов уже встиг вселити йому довір’я.

Коли мисливець вислухав розповідь Майгіна, яку Петя весь час перебивав захопленими репліками, і став свідком давно минулих подій, відтворених «ілюзіоном» (так Майгін називав кулясті апарати), він довго мовчав, втупившись широко розкритими очима в тліюче багаття. Нарешті, підвівши голову і дивлячись в очі Майгіну, сказав:

— Ви розповіли і показали мені дивні речі. Але я не скажу вам, що це не вкладається у моїй голові. Навпаки, все, що я почув, добре узгоджується з… З чим узгоджується, дозвольте поки що не говорити. Боюсь, що ви вважатимете мене за божевільного… Я повинен перевірити одну неймовірну гадку; яка спала мені на думку, коли ви розповідали…

У цю хвилину він був схожий на одержимого: патлатий, неголений, з палаючими очима.

— Але для того щоб перевірити, потрібен час, а ви, якщо я не помиляюсь, збиралися незабаром вирушати на південь? — обережно спитав Берсеньєв.

— Ні! — вигукнув той і спохватився. — Тобто я хочу просити у вас дозволу залишитися поки що тут, щоб разом з вами вивчати ваше відкриття.

Майгін міцно потиснув йому руку:

— Ми від щирого серця будемо раді…

Берсеньєв дружньо посміхнувся і хитнув головою.

Але Петя і Нене не стрималися від прояву своїх почуттів.

Студентові мисливець одразу ж здався надзвичайно цікавою людиною, і, тиснучи руку Костянтинову, він сказав зривистим голосом:

— Я певен, що ми разом з вами розгадаємо цю загадку стародавньої північної цивілізації!..

А Нене сунув у руку мисливцеві цукерку з підвалів підземного міста і, усміхнувшись, сказав:

— Їж… Карош… цукор…

Вночі, коли лягали спати і Костянтинов пішов у палатку (геологи ніяк не наважувались переїхати жити у підземне місто), Берсеньєв тихо сказав Майгіну:

— А знаєте, Андрію, він зовсім не схожий на мисливця.

— Хто ж він, по-вашому? — спитав Майгін.

— Не знаю, хто, тільки не мисливець…

* * *

…Минув ще тиждень. Протягом цих днів Костянтинов не виходив з підвалів підземного міста. Він знайшов там якісь великі відділення, заставлені машинами і величезними апаратами. Коли Майгін і Берсеньєв одного разу спустилися до нього, він здався їм водолазом, який оглядає машини затонулого корабля. Переходячи від одного механізму до іншого і час від часу дивлячись у якісь креслення, витягнені з рюкзака, він щось записував і робив складні обчислення. Зазирнувши у його блокнот, вкритий математичними формулами, Майгін сказав:

— Ого! Вища математика…

Костянтинов суворо подивився на молодого геолога і відповів:

— Так. У мене тут вища. А це, — він показав на машини, — математика найвища.

Геологи не набридали йому ніякими передчасними розпитуваннями, відчуваючи, що цей несподіваний захожий знає про підземне місто щось таке, чого не знають вони, і тому вирішили набратися терпіння і чекати, коли він закінчить свої дослідження. Самі ж вони розподілили між собою різні об’єкти у підземному місті і теж щодня вивчали їх.

Нарешті якось Костянтинов оголосив, що він закінчив вивчення механізмів у підвалах міста.

— Пам’ятаєте, друзі мої, коли ви вперше розповідали мені історію вашого відкриття і показали перші об’ємні картини ілюзійного апарата, я сказав вам, що повинен перевірити одно неймовірне припущення. Я закінчив перевірку. Моя здогадка підтвердилась. І про це я завтра доповім вам.

— А чому не сьогодні? — спитав Петя.

— Тепер ніч. Якщо я вам скажу сьогодні, ви не спатимете. А спати вам треба. Бачите, до чого мене довели безсонні ночі, — Костянтинов показав на свої запалі щоки. — А крім того, — додав він посміхаючись, — мені хотілося б зробити своє повідомлення нашому маленькому науковому товариству у більш урочистій обстановці.

— Згоден! — сказав Майгін.

— Я теж, — підтримав Берсеньєв і додав, лукаво усміхаючись: — І все ж мушу признатися, що вперше зустрічаю мисливця, який носить у своїй сумці креслення, знає інтеграл Ейлера і урочисту обстановку наукових товариств.

Костянтинов розсміявся чудним хрипким сміхом, не змінивши при цьому суворого виразу свого аскетичного обличчя.

— Ви сумніваєтеся, Клавдію Володимировичу, що я мисливець? Даремно. Я справді мисливець. Тільки моя дичина якась неземна. Про це теж розповім вам завтра. А тепер на добраніч.

І він попрямував до своєї палатки.

* * *

Другого дня Берсеньєв, Майгін, Петя і Костянтинов зібрались у блакитному котеджі з «саркофагами». Петя поставив на круглий стіл келихи з яскраво-червоним напоєм, цукерки і кольорові коржики, які приніс Нене з підвалу будинку. Костянтинов розклав біля себе свої креслення, блокноти і почекав, поки Майгін і Берсеньєв сядуть за стіл.

— Якщо ви, колеги, не заперечуєте, — сказав він, — я запропоную порядок денний нашої наради.

Берсеньєв ствердно хитнув головою. Майгін не витримав і засміявся:

— Анафема! Як урочисто! Прямо тобі академія. І далекосхідний Дон-Кіхот у ролі президента підземної наукової асамблеї. Слухайте, Костянтинов, ви або трошки, або зовсім божевільний. Але, слово честі, ви мені подобаєтесь!

— Ви теж, — посміхаючись, відповів Костянтинов.

— Божевільний?

— Ні. Подобаєтесь мені. Та ми ще встигнемо освідчитися, любий Майгін. А тепер почнемо нараду. Першим повинен виступити наш юнак. — Костянтинов глянув на Петю. — Хай скаже, які страви він поставив на цей стіл. Потім шановний Клавдій Володимирович доповість нам про свої спостереження над немеркнучими світилами цього підземного міста, а тоді ви, Майгін, розповісте про нові картини «ілюзіону», які ви бачили. Останнім доповідатиму шановному товариству про свої дослідження я…

— Добре, — почав Петя. — Я скажу. Але ви їжте. Це дуже смачні їства. Я назвав їх «А-о», бо так називала їх жінка, яка в «ілюзіоні» частувала своїх гостей. Запивайте «вітном». Це якийсь поживний і освіжаючий напій, схожий на вино. Тому я і назвав його «вітном» від слова «віта» — життя. Звичайно, цю їжу і питво повинні ще дослідити хіміки, а найголовніше — дізнатися, чому вони так довго зберігаються, не псуючись… Я пересвідчився, що одного коржика досить, щоб заспокоїти голод майже на цілий день. Нене за кілька днів, проведені в підземеллі, зовсім переродився. Ви пам’ятаєте, який він був? У мене теж раніше завжди болів шлунок, а тепер їм ці коржики, і все наче рукою зняло.

— Це що ж, проносне? — сміючись, запитав Майгін.

— Ні, — зніяковіло відповів Петя. — Але якось дуже добре себе почуваєш, коли з’їси їх.

— Усе? — спитав Берсеньєв.

— Все.

— Доповідь з наукового боку слабо обґрунтована, — резюмував Майгін, наливаючи собі склянку червоного «вітна». — Але що поробиш? Петя не хімік. З нього нічого не візьмеш.

Костянтинов поставився до інформації студента дуже серйозно.

— І все-таки він сказав багато. Його спостереження свідчать, що їжа і напій, які ви знайшли в цьому будинку, мають неоціненні якості. За ваше щасливе життя, юначе!

Костянтинов підняв склянку і осушив її одним духом.

— Я не міг близько спостерігати світні кулі над містом, — почав Берсеньєв, — але скористався біноклем і підзорною трубою. Я так, як і Петя, нічого певного про предмет моїх спостережень сказати не можу, проте дещо зрозумів і про дещо догадуюсь.

Берсеньєв відпив трохи з своєї склянки, взяв у жменю бороду і вів далі спокійно і розмірено:

— У кулях світиться газ. Його безперервне свічення підтримує якесь невичерпне джерело енергії. Можливо, джерело енергії тут одне, діє воно без проводів, на відстані, і живить усі механізми: лампи, білі дзеркала «саркофагів», підйомники, двері, повітроочисні машини… Що це за «вічний двигун»?.. Важко сказати. Але якщо вже аналізувати тут усе, то, мабуть, без фантазії не обійтись… Мені здається, що «вічний рух» тут підтримує якийсь невідомий нам вид енергії, можливо — внутріатомна енергія. Оце і все.

Костянтинов кивнув. Очі його блищали.

— Ви, Майгін, — обернувся він до молодого геолога. Майгін неквапливо наповнив свою склянку.

— Я спостерігав різні побутові сценки за допомогою свого і трьох знайдених тут «ілюзіонів», — сказав він. — Усе це, очевидно, дрібні і незрозумілі мені дільця колишніх мешканців підземного міста. Одна сцена здалася мені цікавою. Дія відбувалася в обсерваторії. Хтось, певно, астроном, розглядав зоряне небо, але, уявіть собі, не в телескоп, а у величезному дзеркалі. Звідси, між іншим, висновок: значить, ці лампи вони вміли гасити, коли місто було на поверхні. Інакше як би вони спостерігали нічне небо при такому освітленні? — Майгін сьорбнув «вітна». — Я астрономію пам’ятаю лише з гімназії, а це дуже мало, але мені здається… Взагалі, мені здається, що в цьому дзеркалі відбивалася не маленька ділянка неба, а ціла півкуля. Проекція цілої півкулі небесної сфери. Начебто спостереження велися з високої гори або… з аеростата.

— Правильно! — вигукнув Костянтинов. — Купол неба, який спостерігається з польоту! Спасибі, Майгін! Якщо у мене й лишалася краплина сумнівів щодо моєї ідеї, то ви остаточно висушили її.

Він окинув усіх палаючим поглядом і сказав, карбуючи кожне слово:

— Це місто колись ширяло високо в небі, у темному глибокому зоряному небі. Так-так! Люди, які жили в ньому, побудували його не на нашій планеті, бо це місто є не що інше, як величезний чудово обладнаний міжпланетний корабель. Багато років тому люди з якогось іншого, далекого світу прилетіли на Землю і загинули тут під час виверження вулкана. «Ілюзіон» показав нам цей трагічний момент. Їхній корабель був залитий лавою і засипаний землею…

Костянтинов на хвилину замовк і подивився по черзі в очі кожному з своїх слухачів. В очах студента він побачив подив, що межував з переляком, тривогу прочитав у очах Майгіна, настороженість — в очах Берсеньєва.

— Ні, ні, я не божевільний, — усміхнувся Костянтинов. — Відкиньте цю думку. Ось мої креслення. Я п’ятнадцять років працював над проектом міжпланетного корабля з потужними ракетами. Такого самого ракетного корабля, на якому ми з вами перебуваємо зараз…

— Ви Арнаутов! — вигукнув Майгін.

— Так… Я Костянтин Арнаутов, конструктор ракетного літаючого корабля.

— Тепер я розумію, як ви тут опинилися. Тобто я догадуюсь… — тихо промовив геолог.

— Ви не помилилися, Майгін. Я втік з Якутського острогу. Мене заслали за те, що один високопоставлений чинуша, який затирав мій проект, помер з переляку, коли вночі запалав його будинок. А спалахнув він тому, що в нього влучила моя ракета, яку я пустив на доказ своєї правоти. Я хотів довести, що ракети можуть літати і падати туди, куди пошле їх винахідник… Про це писали всі газети. Мене засудили на десять років, але я втік. Хотів поїхати в Америку. І вже влаштувався було на одне китобійне судно, але шторм розбив його і закинув мене сюди. Я благословляю цей шторм і вас, бо ви відкрили в землі живе втілення моїх задумів, доказ життєвості моєї ідеї… На каторзі я відновив усі свої креслення, які у мене забрали…

Напруженість, що світилася в очах геологів, танула. Вони згадали цю людину, про дивний проект і трагічну долю якої багато чули п’ять років тому.

— Випийте це, — сказав Петя, підсуваючи Костянтинову склянку.

— Спасибі, Петю. Коли ви, Майгін, розповідали про своє відкриття, у мене сяйнув лиш неясний здогад. Ні, це був навіть не здогад, не думка, а якась тінь думки: «А що, коли…» Навіть мені це здавалося неймовірним. Легко сказати — ціле місто! Але на другий день я знайшов потужні ракетні камери у глибокому донному відділенні і впевнився у своїй думці. Я оглянув ці чудові механізми, вони незмірно досконаліші за все, що я знаю про реактивні проекти. Багато, дуже багато залишилося для мене незрозумілого. Я не знаю, наприклад, яке джерело енергії живило їх у польоті, які сили давали цю енергію, але я вже безповоротно переконаний, що ми з вами перебуваємо на зоряному кораблі, який залетів до нас з далекого, поки що невідомого нам світу.

* * *

У цей день Берсеньєв, Майгін, Петя, до глибини душі схвильовані повідомленням Арнаутова, ходили наче приголомшені. Якщо місяць тому реальність підземного міста слабо сприймалася їхньою свідомістю, то тепер, коли це місто перестало бути містом і перетворилося у міжзоряний корабель, вони були остаточно збиті з пантелику.

Але Арнаутов розповідав так пристрасно, так переконливо, що мимоволі хотілося вірити. Та й яке інше логічне пояснення, по правді кажучи, можна було дати цьому чуду в надрах вулканічного півострова на Тихому океані?

Потроху геологи почали звикатися з думкою, що справді знайшли біля підніжжя вулкана міжзоряний корабель, який залетів на нашу планету. Правда, Берсеньєв допускав, що Арнаутов міг помилитися, але все-таки він вважав, що «космічна» теорія Арнаутова ймовірна. Зате Майгін і Петя повірили в астральне походження підземного міста беззастережно, а деякі сцени, знову відтворені знайденими «ілюзіонами», остаточно розвіяли сумніви щодо природи підземного міста.

Минуло шість днів після «засідання наукового товариства», і ось одного разу в табір прийшов запилений, стомлений ламут.

— Ти начальник? — спитав він, звертаючись до Берсеньєва.

— Я, — відповів той.

— Тобі лист.

Ламут подав зім’ятий конверт. Берсеньєв розпечатав його і почав читати листа. Майгін і Петя, які були поруч, очікувально дивились на свого начальника.

— Лист від Ніни Росс, — сказав Берсеньєв, передаючи листа Майгіну. — Ніна, Григорій Миколайович і доктор Васенькін за два переходи звідси. Будуть тут післязавтра.

— Чудово! — зрадів Майгін. — Нарешті… — Він раптом збентежено нахмурився. — Господи, а доктор чого сюди потягся?

— Я, здається, розумію, — поволі промовив Берсеньєв.

Геологи переглянулись і розреготалися.

Чи може літати народжений повзати

Весь цей час геологи і Арнаутов не припиняли дослідження і шукань. Винахідник і Майгін поринули у механічні надра міста-зорельота, а Берсеньєв з Петею зайнялися «Ілюзіонами». Нене од них не відходив ні на крок. Дослідники знаходили «ілюзіони» у найнесподіваніших місцях: у підвалах, серед приладів у лабораторіях, у переплетіннях дивних ґратчастих башт, що стояли на околицях міста, навіть на дахах будівель. Переглядаючи картину за картиною, Берсеньєв якось натрапив на цікаву і красиву сцену: Еа, золотоволосий чоловік і хлопчик весело хлюпалися у великому овальному, видно, глибокому басейні. Берсеньєв був тепер певен, що хлопчик — його звали Суо — син Еа і золотоволосого. Посадовивши на одно плече Еа, а на друге — Суо, золотоволосий гігант надзвичайно легко плив через басейн стоячи. Посередині басейну він несподівано перекинув подругу і сина у воду, але ті одразу виринули і, весело сміючись, знову видерлися на його плечі. А на краю басейну стояв і байдуже дивився на цю метушню монументальний Уру. Раптом сміх затих, басейн затягло туманом, і Берсеньєв побачив хлопчика, що самотньо сидів біля «музичної пагоди». Суо плакав. Перед ним височів металевий гігант, тримаючи у витягненій крюкастій лапі «ілюзіон». І Берсеньєв догадався: Суо за допомогою Уру відтворив сцену, зняту, коли ще його батьки були живі.

Той же «ілюзіон» показав Берсеньєву і Петі ще одну сцену, але головною дійовою особою в ній був уже… Уру. Цей людиноподібний механізм, що нагадував Берсеньєву статую Командора з «Кам’яного гостя» Пушкіна, несподівано почав діяти, як жива людина. Він поклав «ілюзіон» поряд з окам’янілим від горя Суо і швидко пішов до «пагоди». Через хвилину загриміла бадьора, мажорна музика. Уру повернувся і почав марширувати перед хлопчиком. Музика скидалася на марш. Залізний велетень енергійно переставляв свої трубоподібні ноги, розмахував руками, розгойдувався всім своїм гладким округлим корпусом… Навіть у спокійного Берсеньєва по спині побігли мурашки, коли він побачив цей «танець». Геолог зрозумів, що механічна людина саме танцює, до того ж робить вона це без наказу, за власним «бажанням». Хлопчик був у відчаї, а залізна махина крокувала біля нього, з гуркотом притопуючи у такт маршу металевими підошвами по блискучій підлозі. Нарешті Суо підняв голову, скорботно подивився на механічного служника і тихо промовив:

— Уру… ім…

Одразу Уру перестав танцювати. Опустив клешні і завмер…

Ця сцена так вразила Берсеньєва, що він кілька хвилин не міг опам’ятатись. Ще в тій картині, де він вперше побачив Уру, Берсеньєв помітив, що механізм, очевидно, реагує на голоси своїх господарів, а поєднання якихось звуків означає для нього команду до виконання тих чи інших маніпуляцій. Але в сцені «танцю» Уру явно діяв самостійно: він наче зрозумів, що його маленький господар убитий горем, що треба його розвеселити, і як розвагу для хлопчика обрав танець. Для цієї мети залізний бовван навіть увімкнув у «пагоді» відповідну музику. Потім уже був наказ Суо: «Уру… ім…» Це, мабуть, означало: «Уру, перестань!» — і гігант послухався хлопчика.

«Невже він розуміє? — думав Берсеньєв, — Але ж це жахливо! Це протиприродно… Уру тільки механізм. Як же він може реагувати на похмурий настрій людини та при цьому ще й самостійно вмикати якийсь музичний інструмент, а потім танцювати або навіть ритмічно марширувати перед живою людиною, яка не звертає на нього ніякісінької уваги?..»

Відповіді на своє запитання Берсеньєв не знаходив. Майнула лише невиразна думка про якісь електричні флюїди, що виходять із мозку людини, яка переживає велике горе, і, мабуть, мимоволі включає у механізм Уру певну програму дій, рівнозначну команді: «Розважати!» Але ця думка в уявленні Берсеньєва асоціювалася з спіритизмом та іншим чортовинням, і він відкинув її.

Як би там не було, геологи тепер знали, що Суо врятувався під час виверження, що всі інші члени екіпажу загинули, і хлопчик залишився один, похований разом із зоряним кораблем-містом у потоках лави. Згодом він десь тут помер, але останків його знайти поки що не пощастило. Безслідно зник разом з хлопчиком і Уру…

Берсеньєв інстинктивно відчував, що Суо перед смертю заховався в «музичній пагоді». Проникнути в «пагоду», здавалося, не було ніякої можливості: її стіни і дах не реагували ні на тепло, ні на звуки. Проте саме там, мабуть, крилася розгадка зникнення Суо та Уру, — в цьому ні Берсеньєв, ні Петя, ні інші вже не сумнівалися.

— А ця музика? Невже вона лунає вже сотні років? — сказав якось Берсеньєв.

Арнаутов відповів:

— Я б не здивувався, Клавдію Володимировичу. Горять же тут, під куполом, невгасимі ліхтарі. Я не думаю, щоб музику і світло тут хтось увімкнув з нагоди нашої появи на палубі міжпланетного корабля…

Поки Берсеньєв і Петя порпалися з «ілюзіонами», Арнаутов і Майгін штурмували машинні відділення корабля-міста. Арнаутов намагався з’ясувати надзвичайно важливе питання: які джерела енергії живили і живлять усі численні установки цього чуда техніки, починаючи з його надзвичайно потужних двигунів і кінчаючи освітлювальними кулями, «музичною пагодою», вентиляцією тощо. Мимохідь інженер і геологи старанно оглянули кілька великих апаратів незрозумілого призначення, розташованих у приміщенні поруч з ракетними відсіками. Якщо ракетні двигуни корабля-міста завмерли і не діяли, очевидно, вже кілька століть, то ці таємничі апарати — величезні шафи з незліченними віконцями — явно жили і продовжували якусь безшумну, незрозумілу і нескінченну роботу. Доказом цього були короткі світлові і звукові сигнали, схожі на роботу телеграфу. Зазирнувши всередину однієї такої шафи, Арнаутов побачив там силу-силенну тонесеньких кольорових переплутаних волосків, що тяглися в усіх напрямках. Було ясно, що це проводи, які приводять у дію всі сигнали. Але що означають ці сигнали і де міститься акумулятор, який їх живить, він не знав…

* * *

Вранці того дня, коли ламут приніс листа від Ніни Росс, між Арнаутовим і Майгіним відбулася досить знаменна розмова. Арнаутов знімав план якогось складного пристрою в ракетному відсіку, Майгін допомагав йому, і раптом Арнаутов, засунувши олівець у кишеню куртки, спитав:

— Якщо не помиляюся, ви, Майгін, чули про мій проект ракетного корабля ще задовго до нашого знайомства?

— Звичайно. Ще до вашого засудження. Але я, Костянтине Платоновичу, правду кажучи, вважав ваші ідеї такими ж здійсненними, як друге пришестя господа нашого Ісуса Христа.

— Зрозуміло. Ви нічого не знали про їхню технічну сторону і наукове обґрунтування. У мене не було можливості надрукувати свої праці. Ну, а тепер?..

— Тепер, коли я так багато узнав, я вірю, що ваша ідея буде здійснена у найближчі двісті або триста років, — з усмішкою відповів Майгін.

— Через двісті-триста років? — Арнаутов впився в співрозмовника розлюченим, майже ненавидячим поглядом. — Он як? А мені здавалося, що ви, Майгін, розумніший і сміливіший…

— Що ви, Костянтине Платоновичу! — стримуючи сміх, заперечив Майгін. — Я боязкий і дурний, як перший ліпший гостинодвірський прикажчик.

— Я хочу говорити з вами серйозно, Майгін, а ви жартуєте…

— Будь ласка, Костянтине Платоновичу… До речі, ви мене не зрозуміли. Я вірю, що люди здійснюватимуть міжпланетні польоти, але це справа не. близького майбутнього…

— Послухайте, Майгін! — нетерпляче перервав його Арнаутов. — Ви знайшли у землі цю споруду. По праву вона належить вам, Берсеньєву і студентові. Але що ви будете з нею робити?

— Не знаю, — Майгін спантеличено почухав потилицю. — Ні мені, ні Берсеньєву це питання не спадало на думку. Поки що ми вважали її археологічним об’єктом і збиралися передати цю справу геологам для вивчення. А тепер… далебі, не знаю. А що запропонували б ви?

— Я, — не задумуючись, відповів Арнаутов, наче тільки й чекав цього питання, — я полетів би на ній у світовий простір.

Майгін мовчав, уважно і серйозно дивлячись в очі-вуглики Арнаутова. Нарешті, одвівши погляд, у роздумі сказав:

— А, власне кажучи, що ж іще з нею можна зробити, як не полетіти на ній? Якщо це справді зоряний корабель і якщо він може піднятися, незважаючи на те, що похований під міцними шарами лави, туфу, пісковиків тощо…

— Це справді зоряний корабель, і він справді злетить у повітря, — твердо сказав Арнаутов. — А шари — це дурниця.

— Дай боже! Хоча, відверто кажучи, мені і моїм друзям шкода буде розлучатися з цим підземним чудом. Ми звикли до нього, полюбили його.

— А навіщо вам з ним розлучатися? — пильно дивлячись на Майгіна, спитав Арнаутов.

Молодий геолог здивовано підняв брови:

— Тобто?

— Тобто ми можемо полетіти всі разом і навіть ще декого взяти з собою. Я, наприклад, візьму з собою дружину. Я дуже її люблю, і мені важко було б з нею розлучатися надовго.

— Летіти?.. Я?.. Та ви що, Костянтине Платоновичу, жартуєте?..

— Я не вмію жартувати! — різко відповів Арнаутов, але одразу пом’якшив тон: — Я розумію, що приголомшив вас своєю несподіваною і незвичайною пропозицією. Але ви все-таки подумайте, і, коли щось вирішите, дасте мені відповідь.

— А я й думати не буду, — посміхаючись, сказав Майгін. — Я з тих, хто повзає, Костянтине Платоновичу. Я кріт, риюся в землі… Про таких, як я, Максим Горький сказав: «Народжений повзати літати не може»…

— З вами важко говорити, Майгін, — холодно сказав Арнаутов. — Коли ви відчуваєте слабість вашої позиції, то починаєте жартувати. А тим часом ви не блазень і не боягуз. Я встиг вас трохи узнати… Подумайте над моєю ідеєю, справа варта того, щоб над нею задуматися. Дивіться, ми залишимося тут на рік, розберемося в механізмах і керуванні — не може бути, щоб ми не могли розібратися, — потім ви поїдете на материк, підберете кількох супутників…

— Оце я можу обіцяти навіть тепер, — посміхнувся Майгін. — Я думаю, що охочих до сильних відчуттів, таких, як ви, можна буде знайти…

— Але ви подумаєте над моєю пропозицією?

— Навіщо я вам?

— Я вас питаю, Майгін…

— Який ви, справді!.. Ну добре, подумаю, не хвилюйтесь.

Два дні слова Арнаутова не виходили у Майгіна з голови. Він сердився, сміявся з себе, сто разів одмахувався від цієї думки.

«Та ну його к бісу! Потрібен мені цей політ! Арнаутов маніяк, а я над його маяченням сушу голову. Навіщо мені летіти у якусь безодню до чорта в зуби? Мені і на землі добре. Тут у мене є пласти, надра, є батьківщина, яку я люблю… З мене досить!..»

Але суворе обличчя Арнаутова через хвилину поставало перед його очима, і Майгін у думці говорив на свою адресу все те неприємне, що, здавалось, Арнаутов сказав би, коли б знав його думки,

«Боягуз!.. Обиватель!.. Ти вважаєш себе людиною, науки?.. Який же ти вчений, коли боїшся взяти участь у винятковій історичній експедиції? На Далекий Схід поїхав длубатися в землі, а на більше зважитися не можеш… „Народжений повзати літати не може!“ А тільки подумати, що можна було б побачити „там“! Як можна збагатити науку!.. За весь час існування Землі на долю ечєних не часто випадало щастя брати участь у подібних експедиціях».

Але одразу ж, заступаючи Арнаутова, випливав перед Майгіним образ Ніночки Росс, і запал його холонув.

«Ні! Не можу. Аллах з ними, з зірками і планетами… Та й як це летіти?.. З зав’язаними очима в безодню, на неминучу смерть… Дурниці!.. А втім, я даремно сушу собі голову. Цілком ясно, що навіть цей маніяк Арнаутов нікуди не полетить… Якщо ми справді знайшли в землі зоряний або міжпланетний корабель, то його неможливо звільнити від багатовікових нашарувань. Для цього потрібні великі гроші, тисячі робітників… Фантастика!.. Але припустімо, який-небудь Рябушинський розщедриться, дасть гроші: — ми відкопаємо корабель… Що далі?.. Хіба Арнаутов зможе взнати таємницю його керування, збагнути секрети його машин? „Залишимося тут на рік… Розберемося…“ Дідька ти розберешся, інженере! І за сто років не розберешся. На що ти сподіваєшся, коли зараз авіатори літають мало не з швидкістю єлизаветинської карети на своїх недоладних етажерках? Куди спрямуєш зоряний корабель, якщо навіть піднімеш його, і як будеш керувати ним у безповітряному океані?»

Всі ці думки не давали спокою, будоражили уяву молодого геолога, але вони ж і заспокоювали іноді Майгіна: «Ніхто нікуди не полетить, аж поки людина сама, своїми силами, не побудує казковий зоряний корабель… А Арнаутов? Важко зрозуміти, хто він, — божевільний, дивак і безпредметний мрійник чи, може, вчений, що прокладає нові шляхи в науці? А що, як він розгадає секрет керування загадковими машинами підземного міста, що, коли запустить їх і, розметавши давні шари лави і пісковика, підніметься у зоряну височінь?..» і знову пригадувалися гнівні слова Горького: «Народжений повзати літати не може»… «Невже я справді тільки кріт?»…

В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:

— Згода. Лечу з вами.

Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:

— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!

Друге засідання «Наукового товариства»


Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до «ліфта». Арнаутов пішов за ним.

— Хто приїхав? — спитав інженер.

— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.

— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?

— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?

— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.

На «верхній палубі» корабля-міста їх чекав Петя.

— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…

— Де вони? — спитав Майгін.

— Там, у таборі.

Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на «підземне чудо». Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.

— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…

— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…

Друзі розцілувалися.

— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.

— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?

Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.

— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?

— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.

— Був на засланні? За що? Політика?

— Ні, за підпал…

— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…

Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.

— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.

— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.

— Ні… За політику. Я соціал-демократ.

— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?

— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…

— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.

Берсеньєв оглянув усіх і сказав:

— Добре, друзі. Ходімо.

Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.

— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.

— На всяк випадок, — зробивши страшні очі, відповів Венберг. Потім скоса подивився навкруги і додав: — Сергій Іванович розумна людина, можеш не хвилюватись. Зрештою, він тут не як професіонал.

Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, «вітно» і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані «ілюзіонами»… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над «саркофагом» на нього глянула «снігова красуня», і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між «живими портретами» і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…

На другий день ополудні Берсеньєв запросив всіх у будинок, розташований у центрі міста, — білу красиву споруду, що своєю формою скидалася на головку цукру. Всі зібралися у великому залі з блискучими дзеркальними стінами і високою куполоподібною стелею. Слово взяв Берсеньєв.

— Панове… — сказав він і одразу ж виправився: — Друзі! Тепер, коли наші «анадирці» з нами, ми повинні разом обговорити, що робити з нашим відкриттям.

Арнаутов здригнувся і переглянувся з Майгіним. Майгін підморгнув йому.

— Я і більшість присутніх тут, — вів далі Берсеньєв, — впевнені, що ми перебуваємо на зоряному або міжпланетному кораблі, який прилетів на Землю кілька століть тому з світового простору.

— Це ще треба довести, Клавдію Володимировичу, — тихо сказав Венберг.

— Звичайно, — погодився Берсеньєв. — Прямих доказів у нас немає, але багато з того, що ми тут бачимо, не допускає іншого пояснення. А втім, значно краще за мене обізнаний у цьому наш новий товариш, пан Арнаутов. Може, ви скажете, Костянтине Платоновичу?

Арнаутов підвівся і заговорив, дивлячись спідлоба на Венберга.

— Дехто з вас, панове, знає, що я прихильник ідей Ціолковського, який створив теорію ракетного руху. Це єдиний вид руху, здатний перебороти земне тяжіння і зробити нарешті, реальністю мрію людства про міжпланетні польоти…

— Перший, хто прилюдно висловив цю ідею, по-моєму, був не Ціолковський, а відомий французький письменник і дуелянт Сірано де Бержерак, — насмішкувато зауважив Венберг. — Правда, його книжка «Інший світ, або Імперії Місяця» була тільки жартом дотепної людини. Французи дуже люблять гумор…

— Так, Григорію Миколайовичу, в епоху Людовіка чотирнадцятого це звучало як жарт, але в наш час, коли весь учений світ збудоражила нова механіка Ейнштейна, коли навіть політичні діячі, наприклад, відомий марксист Ленін, пишуть про нову фізику як про «знімок з гігантських швидких реальних рухів», ідея ракетного руху сама стає реальністю… Так от… як винахідник ракетних літальних снарядів я тут старанно придивлявся до механізмів у донній частині цього підземного феномена і впевнився, що переді мною не що інше, як велетенські ракетні камери… — Арнаутов замовк, намагаючись знайти порівняння, яке було б зрозуміле всім. — Признаюсь, що під час цих своїх досліджень я був схожий на людину, яка колись з’їла вишню і лишила собі кісточку щоб її посадити. Вона ніколи не бачила вишневого дерева, але якось забралась у чужий сад, побачила плодові дерева без плодів і, пожувавши тільки один зелений листочок з найближчого дерева, з особливого смаку листочка зрозуміла, що потрапила у вишневий садок… Це тільки метафора, звичайно… Але, крім цієї «вишневої аргументації», я припас і інші докази астрального походження цього знайденого вашими товаришами підземного міста…

— Якби це місто на наших очах з підземного перетворилося б у надземне і хоча б трохи полетіло, це було б найнезаперечнішим доказом його космічного походження, — лукаво посміхаючись, сказав Венберг,

— Його треба тільки звільнити від могильної землі, тоді побачите, як воно полетить, — почервонівши, сердито сказав Петя.

Венберг благодушно захитав білявою головою:

— Боже вам поможи! Але, можливо, все це значно простіше? Може, це якась невідома нам цивілізація? Між іншим, Костянтине Платоновичу, чи не спадало тобі на думку, що це просто американське селище контрабандистів найновішого типу?

— Ні!.. — різко відповів Арнаутов.

— Над ним вулканічні виверження і напластування багатовікової давності, — сказав Берсеньєв.

— Але місто могло бути створене і в землі, в печері, у глибині старих пластів, — не здавався Венберг.

— А загибель людей біля цього ж міста, але не підземного, а в той час ще надземного? — хвилюючись, спитала Ніна.

— Я не розумію, про що ти, Ніночко, говориш, — Венберг обернувся до дівчини.

— Я кажу про живу картину, про метаморфозу «ілюзіону», в якій показано цей момент.

— Ну, Ніночко, цих атракціонів в Америці тепер скільки завгодно.

— Об’ємних живих картин? — спитав Майгін.

Венберг мовчав.

— Костянтине Платоновичу, розкажіть шановному товариству про свої спостереження над енергетикою підземного міста, — звернувся Берсеньєв до Арнаутова.

— Ми знайшли тут дуже багато механізмів, які діють при контакті з джерелом променистої енергії, наприклад, інфрачервоного проміння, — тоном професіонального лектора заговорив Арнаутов. Як це не дивно, але він не був ні схвильований, ні роздратований. — Деякі апарати явно реагують навіть на появу, якщо можна так сказати, в їхньому «полі зору» якоїсь живої істоти. Тут подразником, мабуть, є зображення. В експериментах з так званими «живими портретами» ми переконалися, що, крім зображення людини, яка підходить до зображень, імпульсом для них є ще й якісь біологічні флюїди, що виходять із людського мозку, коли людина хоче викликати ту чи іншу реакцію цих загадкових «портретів».

— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.

— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.

— «Живлять до цього часу?» Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.

— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.

— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.

Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов швидкими ударами крейди написав на ній формулу:

E = mc2

— Ви знаєте цю формулу, панове?

Венберг, Майгін і Берсеньєв ствердно кивнули.

— Звичайно, — відповів Берсеньєв, — це відома формула Ейнштейна про пропорціональність між масою будь-якого тіла і відповідною їй енергією. Але при чому тут вона?..

— А ось при чому. В минулому році моя дружина прислала мені цікаві матеріали про так званий сольвеєвський з’їзд фізиків, що відбувався два роки тому. На цьому з’їзді разом з Ейнштейном, Ланжевеном, Лоренцем, Резерфордом та іншими світилами сучасної фізики була присутня молода жінка, руки якої були обтягнені глухими високими рукавичками. Коли Ейнштейн спитав її, що у неї з руками, вона посміхнулась і написала пальцем у повітрі оцю формулу… — Арнаутов показав на дошку. — Жінка сказала: «Мої руки обпалені промінням радію… Це найкращий доказ справедливості вашої формули, пане Ейнштейн, формули, що виражає дію енергії, яка дорівнює масі, помноженій на квадрат швидкості світла…» Сподіваюсь, ви догадалися, панове, що цю жінку звуть Марія Кюрі… На наших руках і на руках тих чудесних привидів, яких ми бачили на картинах «ілюзіону», немає слідів невідомої енергії, яка безперечно живила і досі живить механізми цього підземно-зоряного світу, але не сумніваємося, що тут ми маємо справу саме з такою енергією…

Венберг хотів було сказати: «А доказів у вас все-таки немає», але передумав і тільки махнув рукою.

— Та залишімо в спокої джерела енергії, — вів далі Арнаутов, наче відгадавши думку Венберга. — Перейдемо до переконливіших доказів. Справа в тому, що ми з вами перебуваємо в… обсерваторії. Так-так, саме в обсерваторії. Тільки в цій обсерваторії нема і ніколи не було ніяких телескопів… у нашому розумінні цього слова. Ось над нами купол-стеля. Давно, коли космічний корабель був на поверхні землі, і ще раніше, коли він мчав з великою швидкістю у світовому просторі, ця стеля була дзеркалом, на якому з’являлося точне відображення небозводу або збільшене зображення небесних тіл. Для спостереження світил, мабуть, існувала ціла система дзеркал, стінних і настільних… Петю, «ілюзіони» з картинами обсерваторії тут?

— Тут, Костянтине Платоновичу. — Петя поклав на стіл три кулясті апарати.

— Як діставав астроном у цій обсерваторії зображення небозводу або зірок?.. На це питання відповісти поки що важко. Але давайте розглянемо деякі зоряні панорами.

Арнаутов увімкнув перший «ілюзіон», і біла куполоподібна стеля перетворилась у глибокий небозвід. Між Ніною Росс і Майгіним з’явилось об’ємне зображення молодого велетня-астронома у променистому вбранні.

Але очі всіх були звернені до стелі-купола. Зоряна панорама була прекрасна. Власне, це не була панорама у звичайному розумінні слова. Той, хто сподівався побачити застиглий небозвід, помилявся. У чорнильній імлі струнким потоком рухались яскраві немигаючі іскри. Здавалося, що небо швидко обертається над головами. І раптом з-за краю чорного купола виринув великий світлий диск завбільшки з повний Місяць, Та це був не Місяць. Диск випромінював м’яке зеленкувате сяйво і в міру просування через купол швидко збільшувався у розмірах. Ніхто не встиг як слід розглядіти його — диск уже зник за протилежним краєм купола.

— Що це? — приголомшено спитала Ніна Росс. — Марс? Місяць?

— У мене навіть у голові запаморочилося, — признався Венберг: — Що це було, Костянтине?

— Хвилиночку, панове, — сказав Арнаутов. — Зараз це світило з’явиться знову. Сподіваюсь, ви пізнаєте його.

І в ту ж мить з-за краю чорної безодні слідом за потоком зірок знову виринув край зеленого диска. Але тепер він був величезний, і краї його здавалися туманними, наче розмитими. Він все збільшувався, виходячи в зеніт, поки не заповнив купол цілком.

— Земля! — задихаючись від хвилювання, промовив Васенькін — Дивіться, он Африка… І Європа!

Видіння зникло. Спалахнуло світло.

Всі мовчали. Слова тут були зайві… Вперше люди Землі побачили свою планету з тисячокілометрової глибини неба, вони летіли до неї, і планета Земля швидко наближалася до них, готова от-от перетворитися на землю з маленької літери…

На захоплений вигук доктора відповів урочистий, дзвінкий, як туго натягнена тятива, голос Арнаутова.

— Так пане Васенькін! Так! Це Земля! І ви — один з перших жителів Землі, які побачили свою планету з борту міжпланетного корабля, що описує навколо неї спіраль, перед тим як сісти. В інших метаморфозах «ілюзіону», панове, зафіксовано політ над Азією, а потім і повільне причалювання корабля у тайгових нетрях…

— Покажіть! — зажадала Ніна.

— Ні, Ніно Семенівно, — заперечливо хитнув патлатою головою Арнаутов, — це видовище не для всіх. Навіть у такого міцного й незворушного чоловіка, як Клавдій Володимирович Берсеньєв, ці картини викликають запаморочення і приступи морської хвороби… Звичайно, — голос його забринів іронією, — пан Венберг і тепер може доводити, що він бачив «американський атракціон»… Як ти, Григорію Миколайовичу?

Венберг мовчав.

— Ми віримо, Костянтине Платоновичу, — сказала Ніна. — Але скажіть, де цей «інший світ», звідки прилетіло до нас місто-корабель?

Арнаутов похитав головою.

— Боюся, Ніно Семенівно, що до певного часу ми не зможемо відповісти вам. Ми не знайшли нічого, що могло б пролити світло на це питання. Коли ж виходити з даних нашої земної науки, то батьківщиною будівників цього чудесного корабля може бути хоча б Марс, де нещодавно Лоуелл і Скіапареллі відкрили таємничі канали… або Венера… або навіть світи, які обертаються навколо нерухомих зірок — далеких сонць…

— Десятки світлових років, — недовірливо промовив Венберг. — Трильйони трильйонів кілометрів…

— А чому б і ні? — швидко обернувся до нього Арнаутов. — Дозволь мені знову нагадати тобі про Ейнштейна.

— Це ти про скорочення масштабів часу залежно від швидкості? — поморщився Венберг. — Але ж це тільки спекулятивна теорія. І потім… Які ж це повинні бути швидкості!

— А хто тобі сказав, що цей корабель не здатний розвивати такі швидкості? Почекай, ми розберемося в його механіці і тоді на практиці доведемо тобі…

Арнаутов замовк на півслові і сів. Усі здивовано і з тривогою втупилися в нього. Тільки Майгін удав, що це його аніскілечки не цікавить, і неуважно дивився на стелю.

— Це як же розуміти, Костянтине? — обережно спитав Венберг. — Ти що, таки сподіваєшся підняти цей корабель у небо?

— Так, — коротко сказав Арнаутов.

— Марення! — вигукнув Венберг.

— Чому?

Арнаутов знову підвівся і знову по черзі оглянув усіх.

Це була небачена «наукова асамблея». Тисячоліттями люди бачили Сонце, Місяць, зірки. Обдаровані багатою фантазією письменники мріяли про космічні польоти, часто видаючи свої домисли за дійсність. Вчені і самоуки створювали наприкінці XIX і на початку XX століття немало міжпланетних і міжзоряних кораблів найрізноманітніших типів, які «обов’язково» повинні були доставити їх авторів на Місяць і навіть значно далі. Десь у заштатному російському містечку Калузі невтомно працював безвісний російський вчений Костянтин Ціолковський, творець теорії ракетного руху, саме такого руху, якому через п’ятдесят років судилося закинути перші космічні ракети у заатмосферний, а потім і в міжпланетний простір… А тут, у тайгових нетрях Примор’я, в переддень першої світової війни жменька людей у фантастичному підземному місті сперечалася про астральне походження підземного феномена і про можливість польоту на дивному «зоряному кораблі» у глибини всесвіту…

Думка про політ у страшний і разом з тим привабливий світовий простір вражала уяву. Ніхто чітко собі не уявляв, що може трапитись у такому польоті, чим закінчиться цей політ, але якась внутрішня сила кликала і манила кожного у незнану далечінь… Ніна Росс, Петя Благосвєтлов, доктор Васенькін дивилися на Арнаутова як зачаровані. І тільки скептик Венберг, змушений визнати, що всі вони у цю хвилину перебувають на «зоряному кораблі», назвав мрію про політ на цьому кораблі в Космос «маячнею».

— Чому ти вважаєш, що це маячня, Григорію? — спитав Арнаутов.

— Насамперед тому… — Венберг теж підвівся і уперся в стіл долонями. — Тому, що ти ніколи не зможеш розібратися в машинах цього корабля і навчитися керувати ними. Я визнаю, що це місто-корабель збудовано не на Землі. Його будували мислячі істоти, які випередили нас у розвитку на тисячі років. Пробач мені, але на капітанському містку цього корабля ти виглядаєш так, як воїн Чингіз-хана у будці сучасного локомотива…

— Це недобре… нечесно так говорити!

— Я полечу з вами, Костянтине Платоновичу!

Голоси Ніни і Петі пролунали одночасно. Арнаутов м’яко, але з великою переконливістю сказав:

— Любий Венберг! Я ні хвилини не сумніваюся, що ми не можемо керувати польотом цієї маленької планети. Це підказує мені логіка… Коли б я будував такий корабель, я б подбав, щоб він керував сам собою, з допомогою певних приладів, які спрямують і поведуть його до заданої точки світового простору… навіть якщо жоден машиніст не залишиться живим… До речі, про вашого воїна Чингіз-хана… Я думаю, що кінець-кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…

— І ти певен, що знайдеш тут цей самий важельок?

— Неодмінно.

— І корабель підніметься в небо і полетить туди, звідки прилетів?

— Обов’язково! — без найменшого вагання відповів Арнаутов. — І май на увазі, що ніякі стародавні нашарування над нами не спинять наш зоряний корабель, якщо оживуть його двигуни. Він змете їх, здмухне, як сухе листя з дерев!

Венберг опустив очі і ледь помітно знизав плечима. Запала мовчанка. Ніна Росс і Петя Благосвєтлов сяючими очима дивилися на Арнаутова. Берсеньєв задумливо перебирав пальцями бороду. Майгін чомусь посміхався, барабанячи пальцями по столу. Доктор Васенькін щохвилини знімав, протирав і знову надівав на ніс окуляри. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.

— Ну добре, — порушив нарешті мовчанку Венберг. — Я припускаю, що ви… ми… що ти знайдеш цей самий таємничий важельок і корабель зможе рухатись. Але який смисл цього досліду? В чому полягає його ідея?

Арнаутов не встиг відповісти. Зненацька схопився на ноги доктор Васенькін. Обличчя його зблідло, тільки на запалих щоках палали гарячкові плями.

— Значення його величезне! — закричав він пронизливим, тонким голосом. — Ви забуваєте, Григорію Миколайовичу, що ми перебуваємо в цю мить у зовсім іншому світі, ніж наш земний сьогоднішній світ. Це світ нашого майбутнього! У цьому світі людині полегшують життя розумні машини, які вона створює… Тут, на цьому зоряному кораблі, ми оточені таємничими механізмами. Ми їх не розуміємо, навіть, можливо, не бачимо… А вони за нами стежать, вивчають нас, запам’ятовують усе, що ми говоримо. Я певен, що вони зафіксовують наші зображення на нових «ілюзіонах». І, якщо це зоряне місто повернеться на рідну планету, розумні машини розповідатимуть про нашу Землю і про нас з вами, друзі мої, не гірше, ніж могли б розповісти самі зоряні мандрівники, які загинули через безглузду випадковість, через несподіваний вибух вулкана…

Учасники «наукової асамблеї» мимоволі оглянулись навкруги: припущення, що за ними стежать за допомогою якихось таємничих механізмів, викликало настороженість і збентеження.

Венберг зіщулився: «А що, як справді кожне наше слово записується, кожний рух фіксується у цих дивних стінах, у цій загадковій стелі? Хто знає, які ще несподіванки криються на фантастичному кораблі!»

Васенькін вів далі тихо і ясно:

— Ми не знаємо, звідки прилетів корабель — з Марса, з Місяця, може, з далекого зоряного світу, — але знаємо, що люди цього іншого світу живуть зовсім не так, як ми… Я соціал-демократ, марксист, я вірю, що час звільнення близько. І вважаю, що ми просто повинні летіти туди, до них, як молодші брати, на навчання і привезти людству свідчення того, який чудовий світ воно коли-небудь побудує… Пробачте, панове, можливо, я висловлююсь не зовсім чітко… Словом, Костянтине Платоновичу, я з вами.

Доктор сів і почав знов енергійно протирати пенсне. Арнаутов заговорив зворушено:

— Я все своє життя присвятив ідеї ракетного космічного корабля… Теорія Ціолковського вдихнула життя в мої мрії… Я знав і знаю, що коли не я і не Ціолковський створимо ракетні кораблі, то їх створять люди нової Росії, нового світу… Але, якщо до нас випадково прийшла допомога з якоїсь далекої планети, ми повинні скористатися з неї. І скористатись для того, щоб принести людству пізнання і могутність іншого світу. Ті люди, яких ми бачимо лише в картинах «ілюзіону», очевидно, далеко випередили нас у своєму прогресі. Коли на наших океанах плавали тільки парусні каравели Колумба, а попи судили Галілея… Якщо вже тоді і набагато раніше ці люди змогли створити таке чудо техніки і здійснити на ньому політ на Землю, то можна собі уявити, як збагатимо і просунемо вперед нашу науку і техніку ми, якщо щасливо повернемося на Землю через дванадцять-п’ятнадцять років… І не тільки досвід науки ми зможемо запозичити у них. Доктор має рацію, він тричі правий. А суспільний лад?.. Я не сумніваюся, що там немає такої соціальної потворності, як наше російське самодержавство. Хіба не важливо було б дізнатися, який суспільний лад існує у них і як вони до нього прийшли?.. Я знаю, за роки, потрібні для подорожі туди й назад, життя на Землі теж не стоятиме на місці, наука буде розвиватися і в нас на Землі, незважаючи ні на що. У боротьбі, у стражданнях людство все ближче підходитиме і до розумного суспільного устрою. Але ж і там життя не стояло сотні років… За такий політ можна було б віддати життя. Та я не вірю, що нам доведеться взагалі жертвувати своїм життям. Більшість із нас — люди молоді, і, якщо всі ці роки користуватися чудесною життєтворною їжею, яку ми знайшли тут, якщо дихати чистим, багатим на кисень повітрям, якщо позбутися хвороботворних бактерій — а я перевірив, такі бактерії тут не живуть, гинуть, — то астронавти чудово проживуть роки, необхідні для польоту. І вони обов’язково повернуться на Землю. Вирішуйте, панове.

— Яз вами, — сказав Петя.

— Я теж з вами, — вигукнула Ніна Росс. — А ви, Майгін?

Майгін посміхнувся і кивнув головою:

— Звичайно, Нінусю.

— Якщо ви вважатимете, що я зможу бути вам корисним, — промовив, хвилюючись, доктор Васенькін, — то я теж полечу з вами.

— А ви, Клавдію Володимировичу? — звернувся до Берсеньєва Арнаутов.

Берсеньєв похитав головою.

— Я не заперечую проти того, щоб наша знахідка була використана саме так, але… Як ви вважаєте, Костянтине Платоновичу, скільки часу вам потрібно, щоб знайти цей самий… важельок?

— Не знаю, — чесно признався Арнаутов. — Може рік, а може, місяць…

— Усе життя, — насмішкувато мовив Венберг.

— У всякому разі, ця справа терпить. — Берсеньєв важко підвівся з крісла. — Поживемо — побачимо… А поки що, я думаю, треба знову зайнятися оглядом корабля. В ньому безліч таємниць, і ми взнали тільки мізерну часточку їх

До зірок?

Після «другого засідання наукового товариства» події розгорталися надзвичайно швидко. І насамперед відкрилася таємниця зникнення Суо і Уру. Сталося це так.

Арнаутов, старанно досліджуючи «трюми» корабля-міста, ще тиждень тому побачив під «музичною пагодою» чотири довгих блискучих циліндри. Мабуть, ріжки «пагоди» спиралися на них. Арнаутов повідомив про це Майгіна і Берсеньєва.

— Думаю, — сказав він, — що це своєрідні поршні, які піднімають увесь корпус «пагоди». Але як їх приводять у дію, ніяк не збагну…

Звуки, що безперервно лилися з-під вигнутого даху «пагоди», обрадували Ніну. Вона погодилася з Берсеньєвим, що ця музика трохи нагадує «Місячну сонату» Бетховена, тільки оркестровану.

— Я б назвала її «Зоряною сонатою», — промовила дівчина, не звертаючись ні до кого і прислухаючись до ніжного дзвону невідомого інструмента, що зазвучав соло.

— Між іншим… — повільно сказав Майгін і замовк, наче йому щось дивне спало на думку.

— Що? — спитала Ніна.

— Послухайте, Ніночко, адже у вас чудове грудне контральто.

— Прямо-таки чудове, — посміхнулася Ніна.

— Так-так, — Майгін запально потер лоба, щось міркуючи. — Ви знаєте, ваш голос дуже схожий на голос цієї снігової красуні, Еа…

— Ай справді! — вигукнув Берсеньєв.

— Мерсі! — Ніна зробила реверанс.

— Ні, без жартів…

— Я дуже рада, без жартів.

— Надзвичайно схожий!

Майгін і Берсеньєв втупилися один в одного, потім подивилися на Ніну.

— Справа в тому, Ніночко, — сказав Майгін серйозно, — що голосу Еа, як ми переконалися, переглядаючи сцени «ілюзіонів», тут підкоряються деякі механізми… Розумієте?

Ніна похитала головою:

— Не розумію.

Майгін схопив її під руку.

— Ходімо ближче до «пагоди».

— А це дуже цікава ідея! — промовив Берсеньєв.

Майгін, незважаючи на нерішучий опір здивованої Ніни, підвів її до «пагоди». Берсеньєв пішов за ними.

— Співайте! — наказав Майгін.

— Навіщо?

— Співайте ж, вам кажуть!

І Ніна заспівала. Вона заспівала «Нелюдимо наше море», спочатку тихо, а потім, коли раптом зрозуміла, що задумав Майгін, все голосніше й голосніше. І стіни «пагоди» здригнулися! Ніна заплющила очі.

— Співайте, співайте, — напруженим шепотом повторював Майгін.

Стіни піднімалися вгору. Ось вони вийшли з глибоких пазів у «палубі», ось з’явилися під кутами верхівки білих стовпів… Пролунав мелодійний дзвін, і ось уже «пагода» завмерла в повітрі, спираючись, як на палі, на півтораметрові білі гладенькі колони. Ніна замовкла, з захопленням і жахом дивлячись на те, що відкривалося перед нею: на вузькому ложі, застеленому якоюсь легкою пухнастою тканиною, нерухомо лежав юнак, майже хлопчик. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, губи стиснуті у скорботній і жалібній гримасі. Біла, як алебастр, шкіра здавалася матовою, руде волосся мертвою хвилею спадало на узголів’я.

— Це він… Суо! — одним подихом вимовив Майгін.

— Мертвий… — з жалем у голосі сказала Ніна.

Але Берсеньєв уже отямився від подиву. Він підійшов до ложа і взявся пальцями за зап’ястя блідої худої руки.

— Живий, — коротко сказав він. — Лікаря, скоріше!

І ніхто не помітив металевого гіганта, що височів біля узголів’я хлопчика. Коли Берсеньєв повернувся до Майгіна, Уру несподівано зробив крок уперед, і важкий удар залізної клешні впав на плече літнього геолога. Берсеньєв упав. Величезна нога вже піднялася над ним, але Ніна двома стрибками опинилася перед страховищем і проспівала:

— Уру… ім!

Уру завмер на місці. Майгін витяг оглушеного Берсеньєва з-під даху «пагоди» і оглянувся. До них уже бігли Венберг і Петя, дріботів доктор Васенькін, великими кроками підходив Арнаутов,

— Що трапилося? — ще здаля закричав Петя.

Та все було зрозуміло і без пояснень. Доктор Васенькін швидко оцінив обстановку, попросив Ніну відійти вбік, проте бути напоготові на випадок, якщо Уру знову «надумає» перешкодити, і наказав Петі, Венбергу та Майгіну обережно взяти тіло Суо і перенести у котедж. Потім він хотів оглянути Берсеньєва, але той був уже на ногах. Усі попрямували до «голубого котеджу» — попереду Петя, Венберг і Майгін з тілом хлопчика, за ними решта. Позаду всіх ішов Уру.

— Ніночко, — сторожко озираючись через плече, сказав Берсеньєв, — приглядайте за цим… страховищем. Тільки ви можете з ним справитись.

Ніна кивнула головою і уповільнила ходу. Тепер вона йшла поруч з металевим гігантом і помітила, що в одній клішні його був затиснутий малюсінький металевий предмет, від якого тяглася тоненька, як шпагат, прозора еластична трубка. Її кінець волочився по блискучій «палубі», залишаючи на ній важкі маслянисті краплі…

* * *

Надвечір Суо прокинувся від свого дивного летаргічного сну, що тривав хтозна скільки віків.

Доктор Васенькін, уважно оглянувши його, зробив дивовижне відкриття. Виявилося, що в грудях Суо билося два серця (одне, видимо, відмираюче, друге — нове, дозріле). Крім того, погано прослухувалася пульсація ще одного серця — рудиментарного, яке, за припущенням доктора, надалі повинно було розвинутися і замінити друге серце… Шкіра хлопчика була надзвичайно пористою і могла випаровувати багато вологи. Харчування організму під час сну здійснював, мабуть, Уру, нагнітаючи в жили хлопцеві якусь рідину, склад якої встановити не пощастило.

Але, прокинувшись від летаргії, Суо не виявив до людей ніякої цікавості. Мало того: коли хто-небудь підходив до нього, він одвертався і заплющував очі. Тільки до Ніни і маленького ламута Нене він, мабуть, відчував якусь симпатію. Їм він дозволив нагодувати себе і ходити за ним, але на всі спроби заговорити відповідав тільки ледь помітним похитуванням голови. Ніна і Нене не відходили од нього ні на крок. А в головах ліжка Суо нерухомим бовваном стояв залізний Уру.

— Нічого, — сказав Васенькін. — Тепер він не сам, і час його вилікує. Тільки не треба йому набридати. Хай звикне.

Таким чином, надія скористатися допомогою «зоряного хлопчика» у шуканнях заповітного «важілька», що спалахнула було у Арнаутова, так і лишилася надією. На другий день інженер і Майгін знову заглибились у машинні «трюми». Берсеньєв, Петя і доктор Васенькін з подвоєною енерпєю вивчали «господарську частину» корабля-міста. Навіть скептик Венберг несподівано для себе виявив, що впевненість у безумовній можливості і необхідності польоту в далекі світи проникла і закріпилась у його свідомості. Можливо, його просто приголомшило пробудження одного з «зоряних людей».

* * *

Двадцять третього липня 1913 року, через два дні після того, як була розкрита таємниця «музичної пагоди», рано-вранці Венберг і Петя Благосвєтлов пішли на Коронне озеро повудити рибу. Обидва вони були заядлими рибалками і, їдучи на Далекий Схід, не забули взяти з собою снасті. При кожній нагоді вони частували товаришів свіжою юшкою. Зі слів ламутів, у Коронному озері водилися слиж і навіть форель, тому обидва рибалки, вставши на світанку, поклали у саквояж Венберга сніданок, узяли свої вудочки, відерця з наживкою і рушили в дорогу стежкою, яку їм показав перед тим Нене.

До озера було три версти. Рибалки йшли не поспішаючи і по дорозі вели розмову знавців — про риб, звичайно. Але, як це часто буває, зачепивши питання про мальків, яких просив роздобути доктор Васенькін, рибалки перейшли на зовсім іншу тему — про задум Арнаутова.

— Як дивно складається іноді життя людини! — задумливо промовив Венберг, дивлячись на вершини Коряцького хребта, що рожевіли вдалині. — Чи думали ви, Петю, виїжджаючи з Петербурга в цю експедицію, що вам судилося побачити тут, у дикій глушині, такі чудеса?

— Я вдячний долі за це, Григорію Миколайовичу, — дуже серйозно відповів Петя. — Такий випадок трапляється в житті людини, можливо, раз на тисячу років… Признаюся, мені дивно, що ви ставитесь до цього так… ну, якось недовірливо, недоброзичливо… Адже це така справа, про яку тільки може мріяти людина!

Венберг тихенько засміявся.

— Дорогий Петю! Я давно знаю Арнаутова, знаю, який він одержимий, фанатик, і, крім того, я, на відміну від інших, дуже добре уявляю собі, які неймовірні труднощі та небезпеки треба подолати, щоб здійснити ваш задум. Я вже не кажу про те, що Арнаутову і нашому доброму Майгіну, можливо, доведеться витратити все життя на розгадку секрету двигуна корабля. Ну добре, припустімо, вони знайшли цей самий важельок і повернули його. Якщо навіть місто-корабель не трісне і не розплющиться, як пустий горіх, затиснутий між величезною вагою лави і страхітливим, напевно, тиском реактивних газів, якщо всі не загинуть у ту ж мить від страшних поштовхів, то що жде вас там, у безповітряному океані? Скільки років, десятиліть, століть летітиме цей корабель у чорній пустоті? А в ньому — або ваші трупи, або…

— Все це, звичайно, може бути, — перебив його Петя. — Але я думаю, і всі думають, Григорію Миколайовичу, що рискнути варто. Це велика, чудова справа.

— Послухайте, Петю, — скоса поглядаючи на похмурого юнака, що йшов поруч, сказав Венберг, — дозвольте поставити вам одне питання.

— Будь ласка, питайте, Григорію Миколайовичу.

— Невже вам анітрохи не шкода розлучатися з усім, що ви любите і що любить вас тут, на Землі? З батьком, сестрою, з вашою нареченою — у вас є наречена, Петю?

— Ні, — почервонівши, відповів студент, — нареченої немає. Та справа не в цьому. Звичайно, шкода. Батько буде… Хоча не знаю. Я ще поїду додому і поговорю з ним. Але я думаю… сподіваюся, в усякому разі, що він благословить мене на таку справу. Зрештою, чим я гірший за інших? Гірший за Ніну, наприклад…

— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.

Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.

— Землетрус! — вигукнув Петя.

Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.

— Дивіться! — заверещав Петя.

Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.

— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!

Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:

— Куди ви?

— Туди! Пустіть! Ніна!

— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…

Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання «пробки» з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…

Через півгодини все стихло. Тоді Венберг і Петя пішли до сопки. На тому місці, де було підземне місто, зяяла величезна вирва, справжня безодня, на дні якої щось іще курилося і клекотіло. Вони ходили навколо, сподіваючись знайти хоч уламок, хоч осколок прозорого купола, але нічого не знайшли. Місто наче випарувалося, розпалось на атоми. Все навкруги було покремсане і розкидане.

Що сталося з колонією, яка оселилася в кораблі-місті? Чи встигли вони вибігти до вибуху? Чи… Може, воїн Чингіз-хана все-таки намацав випадково потрібний важельок у будці локомотива?

Спустився вечір. Змучені, обірвані, голодні сиділи Петя і Венберг біля вогнища. Венберг нерухомими очима дивився на вогонь і, здавалось, бачив, як непоборний натиск вулканічних газів мне, плавить, давить, розкидає оболонку зоряного міста, як гинуть у всепоглинаючому полум’ї люди… Ніна… Але одразу ж заступаючи це видіння, перед ним сплив образ Арнаутова, коли той впевнено казав: «…кінець кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…» І, наче у відповідь на його думки, Петя раптом сказав уголос:

— Може, вони все-таки полетіли туди, в «інший світ»?

Венберг подивився на нього запалими від утоми очима.

— Все може бути, Петю. Все може бути…

Епілог

Ось що розповів мені шановний Григорій Миколайович Венберг. Я не міг не вірити йому — дуже вже логічно і послідовно виклав геолог історію відкриття дивовижного підземного міста. Він не просто розповідав, а докладно, з любов’ю, я б навіть сказав — натхненно описував усі деталі цієї дивної історії. Венберг пам’ятав силу-силенну подробиць, а його оповідання про «живі портрети» й інші чудеса корабля-міста вразили мене не тільки фантастичністю, але й точністю опису. Так могла розповідати тільки людина, що бачила все це своїми очима. І все-таки… все-таки це дуже дивно.

Зауважу, до речі, що прапорщик Петро Благосвєтлов загинув у 1915 році під час наступу Брусилова.

Можливо, мої скромні літературні здібності не дозволили мені повністю відтворити портрети дійових осіб — якогось, тепер забутого, «ракетного конструктора» Арнаутова, богатиря-геолога Майгіна та інших, — але, коли Григорій Миколайович розповів мені про них, я чітко уявив собі кожного.

Що сталося на зоряному кораблі у той пам’ятний липневий ранок? Григорій Миколайович висував кілька припущень. Можливо, Арнаутов, як звичайно, спустився у «трюм» і разом з Майгіним вивчав машини і механізми. Десь у рубці керування він випадково повернув якийсь важіль або натиснув яку-небудь кнопку… Або, може (хто його знає?), Суо стряхнув з себе пригніченість та горе і вирішив сам повести корабель назад на свою далеку батьківщину… Або… Може, справді сталося виверження, яке цього разу знищило чудесний корабель… Усе може бути, як сказав Григорій Миколайович.

Я вирішив докладно записати розповідь Венберга і, як бачите, виконав своє рішення. Запуск космічних радянських ракет і близький політ людини на Місяць надали мені впевненості, що історія, яку розповів мені старий геолог, може зацікавити читачів. Ось чому я не тільки зробив цей запис, а й опублікував його…

Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:

«А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного „світу далеких людей“ або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..»

Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…

Мільйони людей неозброєним оком бачать «новий Місяць», що так раптово з’явився з глибин Всесвіту… У потужні телескопи астрономи вже побачили, що це не небесне тіло, а штучна споруда, яка своєю формою скидається на плоско-випуклу сочевицю, оточену соплами ракет…

Нарешті зореліт на дуже сповільненій швидкості м’яко планерує над Землею і йде на посадку… І ось уже мешканці цілинних земель Казахстану або Алтаю бачать, як над їхніми ланами ширяє величне «зоряне місто»…

Уява! Вона може бути і зрадником і другом… Тут вона виявляється другом і, не розпалюючи мене повільним вогнем, переносить на Внуковський аеродром, куди вже доставив пасажирів зорельота земний гігант ТУ-114… Тут я одразу пізнаю Костянтина Арнаутова (мені здається, я пізнав би його, коли б навіть побачив на зустрічних сходах ескалатора московського метро). Він зовсім не змінився і не постарів (хто знає, може «там» люди живуть тисячоліття і сорок п’ять років для них те саме, що для нас сорок п’ять днів?). Він і досі схожий на капітана Немо, але подібний до блискавок погляд його чорних очей свідчить про невгасиме полум’я неспокійного серця і про те, що його очі бачили життя, подібне до нашого прекрасного майбутнього…

Тут я бачу і шановного Григорія Миколайовича Венберга. Він припав до плеча Арнаутова, і по зморшках його обличчя котяться сльози радості…

Усе це я бачу з заплющеними очима. Та раптом я розплющую їх, і старий геолог уже не в обіймах Арнаутова, а в моїй кімнаті, стоїть переді мною. Він каже:

— Хай вони навіть і не повернуться, хай… Але тепер я вірю, що коли-небудь ми самі полетимо до них. Де б вони не були!

Загрузка...