Ярино, вогнику мій

Розділ 4 Степові обивателі

Коли Петра в дорозі наздогнав Ярема і розповів про Маланчині витівки, гніву старого не було меж. Він спочатку хотів повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумів, що не має на це права. Тому Петро приборкав свою лють і вирішив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станіслав. «Дасть Бог, він повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цією мерзотницею!» – думав Петро.

Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо відмовив:

– Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, і в майбутньому ти мусиш повернутися до діда. Хай там що, але Станіслав забезпечить тобі краще майбутнє, ніж те, яке тебе чекає на Січі.

– Хрещений, я не хочу повертатися до діда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти мені батько! А син повинен бути біля батька, – наполягав Ярема.

– Досить вередувати! – урвав його Петро.

Засмучений Ярема слідував за хрещеним. Йому хотілося нового, вільного життя. Адже слухаючи захопливі розповіді Петра про степи, хлопець малював у своїй уяві казковий край, повний див. І він не помилився!

Микитинський шлях привів Петра і Ярему в урочище, серед якого на пагорбі височіла потужна фортеця, оточена широким ровом, зміцнена земляним валом, увінчаним частоколом із дерев’яних колод, з гарматами на сторожових вежах.

Всередині самої фортеці був широкий майдан із церквою Покрови Пресвятої Богородиці в центрі, будиночок кошового отамана, січова канцелярія і скарбниця. А козацькі курені – великі, довгі, складені з цільних колод та криті дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.

Біля свого Левушківського куреня, названого так на честь курінного отамана, який його заснував, Петро спішився і повів похресника всередину. У курені народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публіка. Різкі, немов витесані з каменю обличчя козаків красномовно свідчили про буйні темпераменти своїх власників. Але коли вони побачили Петра, то суворі обличчя розквітли лагідними усмішками.

– Петрусю! І де це тебе чорти носили?! – і козаки кинулися вітатися з товаришем.

Ярема здивувався: хрещений був уже в літах, і який же він Петрусь? Але чомусь в устах козаків це пестливе ім’я звучало шанобливо.

– Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцілую! – промовив поважного вигляду сивий козак, міцно обняв Дубченка і тричі розцілував.

Спостерігаючи за козаками, Ярема почав розуміти, чому Петро не завів власної сім’ї: усі ці чоловіки, проживши разом непросте життя, долаючи всі труднощі і ділячи радощі, заміняли йому рідних. Тільки взаємна підтримка могла зблизити різних за походженням людей та перетворити на грізне військо.

– А це хто? – вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вітався з Петром. – Ти в якому лісі такого рижика зрізав?

Козаки захихотіли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, відповів:

– Пам’ятаєте, брати, я про своїх хрещеників-близнюків розповідав, що схожі вони наче дві краплі води? Так ось це і є мій Ярема!

– А ти часом не переплутав? – запитав цей самий козак. – Може, ти замість хрещеника похресницю з собою прихопив?

Піднявся такий регіт, що навіть Петро пирснув зо сміху. Тільки Ярема, зачеплений за живі печінки, зблід і швидко вихопив свою шаблю. І, гнівно блискаючи очима, вигукнув:

– Зараз я покажу, яке з мене дівчисько!

– Ой-ой! – комічно заверещав жартівник. – Рятуйте мене всі, а то порубає!

Козаки знову зареготали, а Ярема зовсім розгубився від цієї витівки – він так і стояв із шаблею в руці, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищі.

– Іди сюди, синку, – поманив його старий, нареготавшись. – Ти на нас не ображайся – ми люди веселі. Але скажу тобі, що ти зовсім не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаєшся, не бентежачись тим, що я і старший за тебе, і досвідченіший у ратній справі. Краще голову скласти, ніж приниженим ходити! А скільки тобі років?

– Чотирнадцять, – буркнув Ярема, ховаючи шаблю і підходячи до цього козака та своїм звичаєм гордовито на нього дивлячись.

– І вже такий сміливець!? Хлопці, налийте йому чарку!

– Е, ти що! Не треба йому чарку! – запротестував Петро, задоволений поведінкою свого хрещеника. – Він малий ще!

– Малий не малий, а чарку заслужив, – незворушно відповів той.

Яремі принесли великий ківш місткістю в кілька чарок, по вінця повний горілки. Хлопцеві стало лячно – він ніколи до пуття не пив і зараз не уявляв собі, як випити за один раз такий великий ківш. Але Ярема інтуїтивно відчував, що мусить випити – таким чином козаки перевіряють, що він за птиця така, і, щоб не зганьбитись, почав пити. Горілка обпекла горло, немов вогнем, від чого на очах виступили сльози, і здалася Яремі страшенною гидотою, але він щосили намагався не видати відрази.

– Що ж, хлопче, ти не ликом шитий, так що не гріх тебе в свій курінь узяти, – промовив старий козак, коли підліток поставив порожній ківш на стіл. – Я – курінний отаман Єгорка на прізвисько Литвин, бо родом я з Нéсвіжа, що в Литві,[12] і гадаю, що ти в нашому курені при своєму хрещеному батькові залишитися захочеш.

Яремі стало невимовно соромно – він зухвало повівся з самим курінним отаманом, який до того ж був найкращим приятелем його хрещеного. З Литвином Петро і ще один козак дружили змолоду. Але їхній третій приятель уже помер. І ось треба ж було так зганьбитися! Але Петро йому весело підморгнув, а решта козаків доброзичливо на нього дивилися. «Тобто вони що, схвалюють мою зухвалість?» – остаточно заплутавшись, подумав Ярема.

А Єгор із незворушним обличчям посадив хлопця біля себе і почав розпитувати про його минуле життя. Ярема відповідав шанобливо і стримано, намагаючись не вдаватися в подробиці особистого життя своєї родини, а курінний, примруживши очі, уважно за ним спостерігав і слухав його відповіді. Старий отаман бачив, що Ярема захмелів і язик у нього заплітається, але задоволено відзначив, що при цьому хлопець намагається не видати свого стану, а щосили тримається і думає, що і як відповідати. «Не брехав Петро – хороший хлопець у нього виріс. Добрий козак буде!» – думав Єгор, а вголос сказав:

– Що ж, поки що йди.

Ярема підвівся, але його хитнуло, і він ледь не впав. «Зараз вони наді мною сміятися будуть! Ох, наберуся сорому!» – засмучено подумав він. Але козаки не засміялися, розуміючи, що хлопець надто юний для такої кількості горілки. Петро, добродушно посміюючись, вклав свого похресника на поміст, де той проспав до самої вечері.

Перші дні Ярема тільки те й робив, що вештався Січчю, із цікавістю придивляючись до січового життя.

Микитин Ріг був найзручнішим місцем для переправи, оскільки русло Дніпра тут було звуженим. Розповідали, що колись тут оселився козак Микита Циган, чи Перебігайло – кожен по-різному його називав – і влаштував переправу на поромах. Козаки зберегли досягнення свого напівлегендарного товариша і розташували тут свою залогу й митницю, обмінювалися полоненими з татарами, стягували з купців мзду за переправу через Дніпро, що служила одним із джерел поповнення скарбниці Війська Запорозького Низового.

Торгівля тут ішла жваво: християнські, турецькі та кримські купці без остраху привозили сюди свої товари – зброю, порох, кулі, свинець, дорогу тканину, вина, родзинки, сіль, а натомість скуповували у запорожців хутра, шкіри, худобу, віск, конопляну олію, рибу, риб’ячий жир і пшеницю, яку привозили сюди з України або Польщі. Дивно, але християни і мусульмани не гребували такими стосунками – життя завжди диктує свої умови, і їсти охота всім, а релігійними переконаннями особливо не наїсишся і сім’ю не прогодуєш.

На п’ятий день у курені з’явився молодий козак, який, ледь побачивши Ярему, отетеріло закляк.

– Твоя сестра говорила, що ви близнюки, але я не очікував, що ви настільки схожі! Наче дві краплі води! – оговтавшись від подиву, мовив він замість вітання. – Мене звуть Данило Лозицький, і я шукаю твого хрещеного Петра Дубченка.

– Навіщо я тобі потрібний? – озвався Петро, який мовчки спостерігав за цією сценою.

Але коли Данило розповів Петрові про поневіряння хрещениці, старий схопився за голову і вибухнув лайкою. А потім негайно вирушив у Тихий Яр.

Дорогою Петро напружено розмірковував, куди подіти Ярину. Він подумки перебирав усіх своїх знайомих, які мали власні зимівники і могли б прихистити дівчину, але жоден із них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зі Станіславом, то й заберу її», – вирішив Петро.

Хрещеницю Петро застав у товаристві Уляни – обидві зручно розташувалися в затінку за рукоділлям. І вигляд у дівчини був зовсім не засмучений, а цілком квітучий. Вочевидь подружжя добре до неї ставилося.

З хати вийшов Степан, привітався з гостями, а Уляна побігла накривати на стіл. Сидячи за столом, Петро м’явся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподівано запитав його:

– Ти забереш Яринку?

– Річ у тому, – зітхнув Петро, – що забирати Ярину мені нікуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться її дід і я з ним не порозуміюся? Тільки коли це буде – невідомо, тому я готовий заплатити…

– Не ображай нас, Петре! Та ніколи такого ще не було, щоб у нашій хаті людям гостинність за гроші надавали! – зі щирим обуренням вигукнув Степан. – Не об’їсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скільки треба. Уляні тільки веселіше буде!

– Дай же, Боже, тобі, Степане, і твоїй дружині здоров’я за вашу доброту! – відповів Дубченко, розуміючи, що наполягати на оплаті буде нетактовно. Але відчував ніяковість від такої щирої безкорисливості, бо не любив дармовини. – Коли я поговорю з її дідом, то заберу її.

– Як же їй там жити після всього? – зажурилась Уляна.

– Так буде краще для Ярини, – сухо мовив Петро.

Воробенки спохмурніли, проте змовчали.

Данило недовго гостював у родичів – по обіді вже зібрався їхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним і братом, ледь стримувала сльози – шкода було так швидко розставатися.

– Прощавай, Яринко, – недбало зронив Данило, проходячи повз неї.

– Прощай, – відповіла дівчина. – Дякую тобі за все, і…

– Та особливо нема за що! – не давши договорити, відмахнувся хлопець і скочив на коня, навіть не озирнувшись ані на родичів, ані на дівчину.

Ярина дивилася йому вслід, мимоволі відчувши безпричинний смуток. А ще було прикро від Данилової байдужості – вона вважала, що має право на більшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим більше, що у неї почалося нове життя.

Подружжя Воробенків ставилося до Ярини сердечно і щиро. Дівчина занадто настраждалася від байдужості діда, тож нині не могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівника – вона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободи – тільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіяв – степ було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.

Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобу – частину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продаж – хто ж їх тут податками обкладе?![13]

Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну пов’язує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.

Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна м’ялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.

– Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! – неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.

Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.

– Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, – розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.

– Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! – нареготавшись, мовила жінка. – Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.

А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчя – у зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.

– Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? – розчулено сказав Лаврін. – Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, – і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі. – А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?

– Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, – сміючись сказала Уляна. – Він – іще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий п’янице!

Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.

– Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! – примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.

– Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, – ховаючи усмішку, відповіла Уляна.

Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Уляни – він просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.

Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврін – вельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байок – як героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін з’являвся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят дев’ять років.

У Ярини в Тихому Яру несподівано з’явилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.

– О, Оленочко! – посміхнулася Уляна. – Ти, мабуть, до Ярини прийшла? – хитро підморгнувши, запитала вона.

Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.

– Так, – відповіла Олена. – Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила мені сходити познайомитися. А то я зовсім одна, немає в мене приятельки.

Це було сумною правдою – Олена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.

А Яремі добре було на Січі. Козаки ставилися до нього так, наче він кожному був сином. Придивляючись до січового життя, Ярема ніяк не міг зрозуміти, чому ж Петро не хотів, щоб він став низовим козаком. Він бачив навколо себе людей, цілком задоволених своїм життям. Так що ж у цьому поганого – бути низовиком? Ярема не знав, що багато козаків, займаючись військовим ремеслом, усе ж мали сім’ї, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сімейний козак – не бездоганний лицар. Але з роками усвідомив, що припустився помилки, відмовившись від звичайного людського щастя, тому і вважав, що Яремі буде краще жити з родиною, ніж бути приреченим на самотність. При цьому, безмірно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цілком успішно поєднувати лицарство та сім’ю.

Спостерігаючи за хрещеним, Ярема побачив його із зовсім іншого боку: Петро майже зовсім перестав пити. Підліток навіть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсміявся і відповів:

– До чого ж ти у мене наївний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив і прогуляв усе, що за свій вік нажив, і давно б з голоду помер. Це я коли на волость їду, то там і напиваюсь – а нехай усі бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, і заздрять мені! А тут, на Січі, якщо пити, то враз злидні обсядуть. Чимало мені таких роззяв довелося побачити: їдуть у Січ – гроші везуть, а потім вошей б’ють!

В один із жовтневих вечорів Дубченко і Литвин сиділи біля куреня і теревенили про те, про се в очікуванні вечері, покурюючи люльки і милуючись на тьмяний, немов підсліпуватий, осінній захід, коли до них під’їхав незнайомий козак середніх літ. Ярема, який знічев’я терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-під шапки, і вуса були чорнішими за вороняче крило, шкіра – смаглявою, а ніс – із горбинкою. Але в погляді його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досі гризе.

– Здрастуй, пане курінний! І ти, батьку! – злегка вклонившись, шанобливо привітався чоловік зі старими.

– Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сідай з нами! – запросив його Єгор.

– Дякую, але мені треба про свого коня подбати – зашкутильгав він, – відмовився Васько і повів коня до стайні.

– А хто це, хрещений? – з цікавістю запитав Ярема. – Він що, циган?

– Ні, – відповів Петро. – Він грек із Криму.

– Його Безрідним кличуть, – додав Єгор. – Коли він сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племені, ось так його й прозвали. Узагалі Васько – добрий хлопець, тільки вічно зажурений, немов його всі відьми на світі прокляли.

– А хіба він не розповідав вам чому? – запитав заінтригований Ярема.

– Ні! – сказав Литвин, вибиваючи попіл зі своєї люльки. – Тебе ж ніхто не питав, чого ти сюди прийшов, і його теж не питали. Захоче – сам усе розповість, а так нічого людині в душу лізти.

Тут курінний кухар ударив по казану, скликаючи всіх козаків свого куреня, і нерозлучні приятелі пішли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цікавістю, пішов слідом.

Надалі хлопець часто спостерігав за Васьком. Дивний він був чоловік – товариші його поважали, та й сам Васько ставився до всіх із душею, але ніколи не брав участі у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий і тихий, сидів осторонь, спостерігаючи за іншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помітив, що хрещеного і Безрідного пов’язує дружба. Й у ставленні Васька до Петра відчувалася та теплота, яка буває у ставленні сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все відомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись сміливості, він спробував було розпитати про Безрідного. Петро насупився і суворо сказав: «Не по твоєму розумові це, Єреміє. Краще не лізь у чужі справи». Хлопцю стало прикро – це вперше хрещений так із ним розмовляв. Проте його цікавість до таємничого Васька не зменшилася.