Ярославна

Ціна посмішки

Сергій одягнув на руку товстий браслет, взяв зі столу реле часу і, хвилюючись, мовив сам до себе:

— Подивимось тепер ті світи, в яких час плине повільніше за наш…

Натиснув важіль на реле — і червона стрілка поповзла праворуч, відміряючи риски ділення. Глянув востаннє за вікно. Сиза ялинка протягувала до підвіконня пухнасті лапки-віти. На сонячному пагорбку качалися по моріжку двоє хлопчаків і чорне цуценя. Біля свого будиночка на ще безлистій гілці осокора сидів шпак і насвистував нехитру пісеньку. Нараз все це попливло кудись убік, віддалялося, бліднішало, розпливалося. Сергій заплющив очі…

А коли розкрив їх, то не було ні кімнати, ні весняної вулиці. Він стояв на узліссі в густій низенькій траві. Щулився заспаний ранок, гомонів тихенько з вітром ліс. За лісом біліла вершина височенної гори. Та не встиг він добре й роздивитись, як з-за лісу вихопився верхівець і помчав прямо на нього, весь час озираючись. Все ближче, ближче… Ось уже видно й обличчя — юне, смагляве, великооке. Уздрів Сергія і круто зупинив коня — той аж дибки став. Їздець, дивуючись чужоземцю, загарцював навколо.

Сергій похвалив:

— Добре скачеш! Привіт!

І протяг руку, дружньо посміхаючись. Юний наїзник чомусь зрадів і теж посміхнувся. Та посмішка тут же зникла. З-за лісу викотилася рожева від райкового сонця хмара куряви, бурею мчали сюди вершники. Хлопець квапливо вказав Сергієві позад себе на коня, нетерпляче махнув головою: «Сідай, мовляв, швидше!»

Не роздумуючи, Сергій видерся на коня, обхопив парубійка за плечі — і кінь поніс обох покрученим шляхом уздовж лісу.

Озираючись, Сергій бачив, що вершники наздоганяють їх. Зловісно шугнуло над головою ласо. Він припав до гарячої спини хлопця. Оце пригода! Якби ще з пістолетів стріляли — було б зовсім схоже на ковбойський фільм.

На одному з поворотів, коли переслідувачі, не могли їх бачити, хлопець завернув у ліс. Кинули змореного коня й шугнули в гущавину. Юнак спритно пробирався між кущами, Сергій ледь встигав за ним. Нарешті вони опинились на крихітній галявинці, упали в траву, важко дихаючи. Сергій почухав поперек, ніяково засміявся. Хлопець, який не зводив з нього очей, теж розцвів усмішкою. Сергій пояснив:

— Розумієш, друже, в наш атомний вік ми відвикли од такого способу пересування. Все більше таксі, літаки, ракети. От воно й того… намуляло.

Знову потер набите місце, крекчучи, сів.

— Як звуть тебе?

— Міл.

— Хто то гнався за тобою?

Юнак нахилився і якось дивно, непорушно втупився глибоченними очима Сергієві в очі. Зневажливо махнув рукою і відповів:

— Ті, що плачуть.

— Плачуть? — здивувався Сергій. — А чому?

— Бо смерть чекає на нас.

— Яка смерть? Коли?

— Адже всі ми колись помремо… Як померли наші діди й прадіди…

Якусь хвилину Сергій остовпіло мовчав, а зрозумівши, зареготав, хапаючись за поперек:

— Ой, чудії! Смерть чекає! Колись… Насміявшись, перепитав Міла, який теж усміхався:

— Все життя плачуть?

— Плачуть. Так велить Владика і Ті, що в білому.

— Ясно! — одразу став серйозним Сергій. — Це вже інша справа, якщо Владика велить. Усе зрозуміло. А ти чому їм не сподобався?

— Я сміявся.

— Нічого не розумію. Ті плачуть, цей сміється. З них сміявся чи що?

Юнак пильно, не кліпаючи, дивився Сергієві прямо в очі.

— Ні. Глянула на мене синьоока Віла — і серце моє засміялося. Не тільки я сміявся. Сміялися небо, сонце, вітер…

— Ось воно що! І в цьому вся твоя провина?

Раптом Сергій захвилювався:

— Чекай! А звідки ти знаєш мою мову?

— Твою мову? — перепитав Міл.

— Ну звичайно! Ти ж розмовляєш зі мною.

— Я не розмовляю. Я бачу. Тут. — Він торкнувся пальцями своїх очей.

Сергій онімів і вражено втупився в свого співбесідника. Справді, йому здавалася дивною і незвичайною їхня розмова, але він не розумів, чому саме. Невже… Не може бути! Адже це…

— Як? Що ти кажеш? Твій мозок сприймає хвилі? І надсилає свої? Як? Як це робиться? — мало не кричав він од хвилювання.

— Не знаю. Так було завжди. Треба тільки дивитись ось так.

Уважно глянув в очі, і десь у мозку Сергія відбилося: «Білоголовий чужинець теж сміється — тепер він мій брат».

Приголомшений Сергій гарячково думав: «Що це? Телепатія? Передавання думок на відстані? Але як? Адже я не роблю ніяких зусиль — думаю і говорю, а він розуміє. І я розумію — от що дивно. А як — не збагну. Немов бачу все, що він думає, в картинах і образах. І чому треба дивитися в очі, щоб прочитати або передати думку? Очі — то своєрідний передавач і приймач? Можливо, наші далекі предки теж уміли передавати думки? А потім з часом втратили той чудовий дарунок природи? Чому ми, слухаючи когось або розмовляючи з кимсь, дивимося в очі? Чому ми говоримо: „промовляє очима“, „очі говорять“, „прочитав, побачив в очах“?»

Міл ніяково посміхнувся:

— Я не зовсім тебе розумію. Сергій збентежено пробурмотів:

— Я ще не звик, що думки мої передаються… Ні, коли я про це розповідатиму вдома шановним ученим колегам, хто мені повірить?

— А де твій дім? — поцікавився хлопець.

— Мій дім? — перепитав Сергій і роздумливо закрутив чуба пальцем. — Як це тобі пояснити? Живу я і близько і водночас далеко… Бачиш браслет? Натисну ось цей маленький важіль, і браслет — все одно дю твій кінь — в одну мить перенесе мене додому… В мій час…

Вони так захопилися мовчазною «розмовою», що не помітили, як переслідувачі близько підповзли до них. Кущі гойднулися, затріщали — на них навалилося зразу кілька чоловік. Міл спритно крутнувся, вислизнув з-під їхніх рук і миттю зник у заростях. Услід йому кинулися двоє, та даремно — повернулися ні з чим. А Сергія, як не відбивався, сповили шкіряними путами і перекинули горілиць. Над ним схилилися люди в білому і в здивуванні переглядалися, сиплячи німі зауваження:

— Це чужинець!

— Звідки він узявся?

— Треба відпустити!

— Розв’яжіть!

А чужинець весело засміявся:

— Вірно, братці, а то ні про що, ні за що сповили мене, як немовля!

Ті злякано відкинулися, наче сміх Сергія був отруйним, і відвернулися.

— Отуди до біса! Я й забув, що треба плакати.

Люди в білому про щось, мабуть, радилися, бо стали купкою віддалік і мовчки дивилися один на одного. Поруч Сергія тихо шурхнуло листя. Він повернув голову — з-за куща визирнув Міл, блиснув очима: «Підкотись ближче. Я переріжу твої пута».

Але Сергій не встиг. Коротка «нарада» людей в білому кінчилася, і вони прямували сюди. «Тікай! Тікай сам! — закричав думкою Сергій. — Мені нічого не станеться. У мене ж браслет. Тікай!..»

Четверо підійшли до Сергія, легко підняли і понесли. Він намацав кінчиками пальців реле в кишені. Якщо не розв’яжуть, то можна буде й так натиснути важільок. А поки підождемо.

На обличчя йому накинули легеньку хусточку і зав’язали: бояться, що знову буде сміятись. Поклали впоперек на коня — і поїхали, їхали довгенько.

Нарешті приїхали кудись, розв’язали пута, поставили на ноги і стягнули з обличчя хустину.

На розкішному помості сидів чоловік у білому? Пронизливий погляд суворих очей. Губи міцно стулені. Різкі зморшки над насупленими чорними бровами. Очевидно, це і є Владика.

Навколо нього стояла охорона, теж у білому, зі списами в руках. Осторонь товпилися жінки, чоловіки, діти і боязко поглядали на полоненого. З натовпу визирнув Міл. Сергій радо посміхнувся йому. Юрба з жахом посунула назад, закриваючи очі долонями. Тоді Сергій навмисне засміявся — його це тішило. Усі відвернулися, впали на коліна і накрили голови руками, немов ждали кари небесної. Та нічого не скоїлось, хоча Білоголовий і сміявся. Небо було ясне, сонце сяяло, цвірінчали з усіх сил пташки, радіючи теплу і життю. Люди поволі заспокоювалися і крадькома позирали на веселого світловолосого бранця.

А очі Владики палали чорною ненавистю. Він уп’явся ними в Сергія, і той немов чув:

— Ти осмілився сміятись, чужоземцю. Ти помреш. Помреш раніше за всіх. Тільки-но сонце торкнеться вершини старого Таола — тебе вразить всесильна Смерть. Горе тим, хто не плаче! Горе тим, хто не думає про всемогучу, непереборну смерть, котра приходить за кожним, забирає всякого, хто насмілиться сміятись. Плачте, люди, плачте, бо Смерть у кінці вашої путі чекає на вас. Плачте, плачте, плачте…

Сергій відчув, як слабко почало битися серце, як йому стало чогось болісно й жалісно, а сльози мимоволі наверталися на очі. На обличчі Владики, немов крізь туман, побачив торжество. Тоді він з зусиллям підняв руку і провів по очах, в’яло подумав:

— Гіпнотизуєш… Брешеш, не візьмеш… Розтягнув неслухняні губи в посмішку, спочатку слабу й непомітну, а потім усе веселішу, твердішу, і тепер уже він з торжеством глянув на Владику. Через силу, бо тіло було дерев’яне, Сергій обернувся до натовпу. І всі побачили: людина, на яку чекає смерть, не коли-небудь, у кінці життя, а з першим дотиком сонця до білої голови старого Таола, — сміється! Міл посміхнувся у відповідь. Дівчина, яка стояла поруч з ним, теж несміло всміхнулася і злякано лупнула в бік Владики синіми очима. Синьоока Віла…

Владика визвірився на свою охорону, і ті штовхнули чужинця до товстезного дерева, повернули лицем до замшілого у виразках стовбура, наставили списи. Пришпилити хочуть до дерева. І не його першого. Ось сліди на дереві. Обережно торкнувся тих ран — одні були ще свіжі, інші вже загоїлися. Вони красномовно свідчили, що не всі тут плачуть. Були й такі, котрі любили життя, сміялися і не боялися смерті.

Сергій дістав з кишені реле. Убити сміх вам не вдасться! Натиснув на важільок, але червона стрілка не ворухнулася. Що таке? Глянув на руку — і похолов: браслет… загубив… Мабуть, на галявинці, під час бійки з слугами Владики. Не вірячи ще очам своїм, помацав те місце, до повинен бути браслет. Покрутив у руці реле. Що важить реле без браслета — звичайна залізячка…

Кілька секунд стояв нерухомо, потім рвучко обернувся, глянув на високу вершину гори — сонце висіло над нею ще височенько. Слуги, з піками напереваги, чекали. Люди закрили обличчя долонями, плакали. Владика — Сергій міг в цьому поклястися — зловтішно посміхався. А Міл ледь помітно хитнув головою: він пам’ятав, що Білоголовий брат міг зникнути в свою країну в будь-який момент. І був за нього спокійний. А Віла не знала — плакати чи нишком посміхатися. І її личко було схоже на небо: то хмарка пронесеться, то знову ясно.

Сергій швидко оглядівся, оцінюючи своє становище. Ні, не пробитися! Густо поставлені ворожі списи, дуже густо. І тільки він подумав про це, як списи насунулися ще грізніше. Прочитали його думку! Став спиною до Владики і пильно вдивлявся в Міла, говорячи думкою:

— Я загубив браслет. Мабуть, на галявинці в лісі. Загубив браслет. Без нього не можу повернутися додому. Браслет на галявинці. Браслет… Я загубив його! Браслет! Браслет!

Очі юнака округлились і немов вбирали в себе думки Сергія. Потім він озирнувся на білу вершину Таола, глянув на стривожену Вілу — і розтанув у юрбі.

Сергій знеможено присів під деревом. Дурна справа! Як це він не вберіг браслет! Тепер, якщо Міл не встигне… І все це за посмішку. Життя за посмішку…

Люди з жалем пильнували за ним, зиркали в бік сонця, що втомлено хилилося на могутні плечі древнього Таола. Йому стало шкода цих людей. Подумати тільки — тужити тому, що не живеш вічно. Він ласкаво, сумно посміхнувся їм… «Не треба плакати, добрі люди. Живіть, милуйтесь життям. Воно прекрасне. Воно не таке довге й не вічне, це правда, але хіба людське життя вимірюється роками? Зовсім ні. Життя вимірюється радістю та щастям, яке приносиш, віддаєш, даруєш іншим людям».

Пильно глядів на юрму і малював в уяві знайомі картини.

«Дивіться, як ми живемо, дивіться…»

…З веселим сміхом, вигуками розбігаються школярі на залитому сонцем подвір’ї… Схиляється над немовлям молода мати, посміхається до нього, цілує. Підняв над головою чоловік малого хлопчика і обоє заливаються щасливим сміхом. Біжать під літнім теплим дощем юнак і дівчина, кричать щось, сміються. Весілля. Молоді ніяковіють, і цілуються під дружні вигуки «гірко», під малиновий дзвін кришталевих келихів з вином. З жартами і піснею молодь розвантажує цеглу. Чистять засипану снігом вулицю, кидаються снігом, когось Штовхнули в замет. Сміх. Регіт. На сцені у барвистому одязі танцюють кадриль, гопак, молдаванеску. Групу шахтарів вітають квітами, посмішками, тиснуть руки. Святково вбрані люди йдуть площею. Червоніють стяги на тлі блакитного неба, всюди квіти, радісні, щасливі посмішки.

«А ми теж смертні. Дивіться, як ми билися і як вмирали за життя».

…Штурмують Зимовий робітники, матроси, солдати, скидають з трону таких, як оцей Владика і його прислужники.

Мчать під кулями на тачанках. Білогвардійці розстрілюють моряка в пошматованому тільнику, а він гордо піднімає голову і звучать його останні слова: «Хай живе революція!»

Зоя в одній сорочці йде по снігу, і він не рипить під босими ногами; Матросов, зовсім хлопчик, ступнув у безсмертя; чорноока Уля і Олег — навіки молоді, прекрасні; Гастелло і Карбишев, Зорге і Аня Морозова, двадцять шість бакинських комісарів — вічно юні, вічно живі. Бо смерть безсила убити їх у пам’яті людства.

«Дивіться!» І люди дивилися, не закрили своїх облич, не відвернулися. Жадібно впивалися його думками-картинами, і солодко, і страшно, і дивно було їм те бачити. Навіть охорона задивилась, опустила свою зброю.

Хтось кинув Сергієві синю квітку. Владика метнув очима на своїх слуг. Ті не дуже охоче підняли списи. Ще якась хвилина — і сонце приголубить гарячими долонями сиву голову Таола. Не встиг Міл…

Сергій підвівся і, посміхаючись, підняв руку з квіткою, яка горіла синім полум’ям. І в цю мить щось ударилось об його черевик. Глянув — на траві лежав браслет! Сергій блискавично нагнувся — і перший спис просвистів над ним, встромився в дерево.

…Червона стрілка реле помчала вліво. Останнє, що помітив Сергій, був змилений кінь, а на ньому — Міл, він переможно, відверто сміявся.

Сергій розтулив повіки і знову примружив їх од сліпучої білизни. За вікном сяяв голубий морозний день. Ялинка одягла білий пухнастий капелюшок і, кокетуючи, задивилася на своє відображення у вікні. Щасливо кричала дітвора, з’їжджаючи санками та ковзанами з пагорба. Зима. Невже тут минуло більш як півроку? А там — всього кілька годин? Чи може все це приснилося?

Розтулив кулак з міцно затиснутим реле — і йому посміхнулася на долоні синім вологим оком яскрава несьогосвітня квітка.