Яса. Том 1

I

Самойлович ступив на річкову рінь і зітхнув широко, на повні груди. Прохолодний вітерець обвіяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками – нестеменно так, як бувало за молодості, коли хотілося стрибати, бігати, борюкатися, хотілося не знати чого. Він любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володіннях, надто тут, у Седневі, звідки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнів – один з найгарніших куточків по всій Україні. Гетьманове серце сповнилося гордощів – звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, – стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошів природи, серед такої краси, тоді й сам мовби стаєш кращий, добріший, чистіший. Видивився він цю місцинку давно, виплекав у серці, летів до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крізь нетрі, й тепер вона його. Тихо і швидко плинула біля ніг ріка. Плинула широкою зеленою долиною зі сторони північної, й раптом круто повертала під високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повінь кручу, яку од верху до низу вкрили вікові дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гінкі верболози, а верби мили в прозорих струменях зелені коси, й тисячі живих ключів, що ними промивають очі немовлятам, били з-під могутніх каменів і зі срібним дзвоном вливалися у Снов. А по всій долині – високі копиці, ще не звезені в стоги, й на тих копицях сидять мовчазні шуліки. Його стоги, його шуліки, його річка. Ні, річка не його. Боже, скільки млинів можна поставити на Снові, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишні селяни, й російські купчики, й деякі значні козаки. Мовляв, через ті млини не зможуть плавати по річці більші та менші човни. І він, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба – мусив приховувати свої гнів та роздратування. Мусив усміхатися на кпини Івана Домонтовича, судді генерального, чиї човни-кораблі возять по Снову сукна та шкіру. Кпини ті запобігливі, одначе… За дві верстви звідси у Снові є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кілька млинів, але він – на луці вдови Хіврі Дігтяренчихи. Клята вдова стала на пень – не продам луку, й квит. Дігтяренко мав поважні заслуги перед козацьким військом, перед самим Хмелем, і хоч значного військового товариша давно немає, – Хівря прийняла приймака січовика Викусу, – її пам’ятають по Дігтяренку. Звісно, міг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його звичок. Необачних вчинків гетьман не робить. Обачність – штиб його життя і владарювання. Декому здається: гетьман – цісар у своєму краї, а того й не відають, що влада його – як та земля на трьох слонах: цареві та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банітуй, але й задобри), для челяді будь батьком. Війна розварювала посполитих, і тепер вони сплять і бачать себе верхи на конях, з ратищами в руках. А всі веремії, які крутилися по тому, тільки підливали у вогонь олії: кожен гетьман, добігши булави, в боротьбі з супротивним гетьманом обіцяв пуховики, шовком шиті, і волю, більшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашніше лихо, яке породили незлагоди поміж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це піснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазині і полотні, й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди він туди добіжить, а от спробувати таки може. Принаймні в мислях. Ті мислі… Їх не виб’єш ніякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам’яті, як збунтувалися селяни в Краснім Колядині. Це було при гетьмані Брюховецькому, він, Самойлович, тоді писарював у Краснім Колядині й писав красно. Саме тоді, року того ж шістдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтівники повбивали та прогнали царських воєвод і старшин й проголосили усіх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити на підпал. Місячної ночі пролунав стукіт у вікно одного-другого халупника, і вже по всьому селу зашемріли тривожні шепітки, заскрипіли хвіртки, а там десь і криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далі бевкнув дзвін. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах із села, по тому повалили на подвір’я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербин сховався в куми на горищі, і його шукали цілий день, знайшли аж надвечір і потовкли добряче. Й побили-потрощили всі скрині в хаті, всі дзеркала, повивертали всі бодні та кадібки й поставили Сербина на ґанку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотів іти на ту функцію колядинський писар Іван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сідати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчі листи. Сербин трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, і дарував панщину, й дарував халупникам по п’ять десятин поля, й обіцяв, що сіль, тютюн і горілку продаватимуть по такій самій ціні, як у місті, й все те Самойлович списував на папір, а Сербин підписував. Того ж вечора Явдоким Сербин послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на поміч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастівнику коня й погнав по дорозі, але під лісом його перехопили запорожці, які йшли на поміч переяславцям. Івана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, які звідкілясь уже знали про його намір, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом піп Одарій. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригоді.