З погляду вічності

14

Ми знали: директор скаже про державний підхід до справи. І він сказав про державний підхід. Але що далі? Загадкова привабливість зборів полягає в тім, що президія завжди знає, як розвиватимуться події, а решта учасників мають лише снувати здогади з більшою або меншою долею ймовірності. Це нагадує театр навпаки. Бо в театрі, як правило, весь зал прекрасно знає, хто на сцені лиходій, а хто герой, не відають до часу про це лиш самі актори, збори ж нагадують зворотне віддзеркалення цього перевіреного століттями прийому: тут глядачами стають актори, глядачі — акторами.

Але сьогодні, здається, все перемішалося, переплуталося. Бо й після вступного слова директора між тріумвіратом головуючих знов зайшла суперечка, як вести збори далі. Плану не було.

— Ви не підготували зборів! — не притишуючи голосу, загудів у мікрофон голова комісії, звертаючись до секретаря парткому. Той нахилився до голови комісії неначе для інтимності, а насправді вийшло так, що наблизився до мікрофона, бо мікрофон стояв якраз навпроти Олександра Миколайовича, і на весь цех відповів:

— Такі збори гріх готувати: люди повинні висловитися самі.

— Начальник цеху де? — тепер уже справді адресуючись до всіх, спитав голова комісії.

— Захворів,— відповів Василенко.

— Заварив кашу—і на бюлетень? — Голова комісії сподівався викликати в нас бодай зневажливі усмішки своїми словами, якщо й не сміх з приводу поведінки начальника цеху, але нам було не до сміху, та й знали ми всі, що начальник цеху старий і справді хворий чоловік, що він переживає тяжко й болісно. Тут не до сміху.

— Заступник начальника є,— сказав директор.

— Що нам заступник? — видно було, що голова комісії готувався до іншого, заступник його не влаштовував.

Василенко не став гаяти часу. Він обернувся до Токового, який ховався за спинами, спитав:

— Токовий, ви можете сказати?

— Я готовий,— підсмикуючи штани, схопився Токовий, обличчя йому взялося червоними випіками, руки метлялися, він пробирався до трибуни довго й незграбно, потім викладав на лисіючій голові пасемця темного чуба, немов хотів приховати нікчемність власного думання, але говорив зате як по писаному:

«Генеральна лінія нашого життя ясна. Вона визначена програмними документами партії й держави».

Він говорив:

«Суспільство не стоїть на місці. Воно змінюється революційними переходами й невідворотно йде до комунізму».

Він сказав: »

«Перебуваючи на посаді заступника начальника цеху, я намагався в дусі пред'явлюваних високих вимог, діючи присущими партійними методами організаторської і ідейно-виховної роботи, добиваючись можливо більшої ефективності в діяльності, підкоривши повністю своє життя інтересам...»

Він прочитав навіть чийсь вірш:

— По-моєму, ви залишите після себе невиконане державне завдання,— сказав у мікрофон голова комісії і сам засміявся від власного дотепу.— Ви нам тут віршів не читайте, а скажіть, як збираєтеся давати труби!

— Ми не зможемо виконати державного завдання,— переходячи з поезії на прозу, заявив Токовий, і цех відразу загудів, заклекотів, заворушився.

— Не ображайте людей,— миттю вловивши настрій робітників, тихо застеріг Токового секретар парткому.

— Я нікого не ображаю. Але... Подивіться, товариші, яка обстановка склалася в нашому цеху, на що розтрачуються наші зусилля... В той час, як...

— На кого ж ви скаржитеся! — загримів голова комісії.— Ви ж керівник цеху, один із керівників!

— У цьому й трагедія, що один із керівників,— підхопив Токовий.— Але ж начальник цеху...

— Ваш начальник цеху боягуз,— жорстоко промовив голова комісії,— він злякався й не прийшов сюди.

— Він справді хворий,— втрутився Василенко.— Чоловік іноді може захворіти від несправедливості.

— Керівництво і справедливість мають мало спільного,— так само шорстко мовив голова комісії.— Ленін у вісімнадцятім томі прямо каже: можна замінити апарат на дев'ять десятих, якщо люди не справляються зі своїм ділом.

— Ленін приходить до нас не тоді, коли отак згадуємо його в томах,— спокійно відповів Василенко,— а коли працюємо чесно не покладаючи рук.

— Небагато ж ви напрацювали,— гмикнув Олександр Миколайович,— продовжуйте, товаришу Токовий. Що вам заважає виконувати план? Говоріть по суті.

— А якщо по суті... Якщо по суті,— Токовий махнув рукою,— треба нормалізувати обстановку в цеху. Що це значить? Скажу. Ми забули про рядового інженера, про командира виробництва, ми позбавили його прав, ми відсунули його на задній план, ми забули про те, хто нам потрібен в першу чергу. Нам потрібні ділові інженери-трудівники, хай вони не хапають зірок з неба, хай вони будуть звичайні середні інженери без фантазій і вибриків, без модернізму й абстракціонізму, але зате вони дадуть вже сьогодні те, що потрібно народові сьогодні, а не на завтра. А як у вас стоять справи! Забули про день нинішній, переорієнтировка тільки на завтрашні неіснуючі успіхи, кажучи грубо: замість труб сьогоднішніх, які ми можемо дати, нас заспокоюють тим, що, мовляв, завтра ми зможемо дати завдяки якимсь там удосконаленням і змінам технології в десять чи й у сто разів більше труб, але де гарантії? І чи можемо ми ждати до завтра? Мені, як і всьому народові, потрібна одна труба сьогодні, щоб ракета злетіла сьогодні. Завтрашніх труб я ждати не можу. Ракета повинна злетіти сьогодні. Правильно я кажу?

— Правильно,— ствердив голова комісії.

— Тільки так виграються всі війни з ворогами і з часом! Для мене час — найбільший ворог. Я не можу ждати вічно, як і жити!

— Правильно! — ще раз прогримів голова комісії.

Я штовхнув Євгена: адже Токовий натякав на Шляхтича. Не кажу вже, що й трохи на нас, ми не йшли в розрахунки, але ж на Шляхтича! Такий собі напівлегальний доносик. З філософським обгрунтуванням. Токовий не може жити вічно. Ніхто й не примушує. Але ж вічність однаково існує, її виміри теж існують — ось яка штука, товаришу Токовий.

Директор стояв за столом президії, трохи розгублено обводив поглядом цех. Токового вже не було на трибуні, він витирав спітнілу лисину, всідаючись коло Чемериса, який теж, виявляється, був у президії як передовик виробництва. Виступати ніхто не зголошувався. Шляхтич був ворухнув плечем, видно, хотів рвонутися в бій, але ми його стримали. Не треба. Це ж однаково, що бігти під кулеметним вогнем. Підожди, поки вистріляють усі кулеметні набої, тоді й біжи, а так — скосять. Нічого сумнішого не може бути, ніж військо, що не дійшло до поля бою.

Директор щось сказав головному інженерові заводу. Мабуть, попросив: «Виручай». Мовляв, державний підхід полягає в тому, щоб не допускати мовчанки, заповнюй мовчанку.

Головний інженер послухався. Це був дуже поважний і дуже серйозний чоловік. Поважність і серйозність надавали йому окуляри, а також зморшкуватий лоб. Головний інженер до всього ставився відповідально, він з однаково серйозним виглядом грав у шахи і чистив варене яйце, підбирав слова під час розмови; цілі покоління обережних, здавалося, стояли за спиною в головного інженера, такий це був стримано-розсудливий чоловік, так боязко точно намагався він завжди формулювати свої думки.

— Я говоритиму свідомо й підкреслено,— так він почав, та всі й без того знали, що говоритиме головний інженер свідомо й підкреслено. З одного боку це надавало йому ваги в наших очах, але водночас це робило його нуднуватим, а для інженерів, яким доводилося щодень мати з ним справи по роботі, в отій свідомій підкресленості ховалося невміння чи й небажання головного вислухати будь-яку думку, проникнутись чиєюсь ідеєю, потребою. Головний інженер нагадував камеру коштовностей, куди вхід стороннім суворо заборонений. Він жив у замкненому світі відшліфованих суджень, вишуканих формулювань, це був храм, у який нікого не пускають, магазин, де нікому нічого не продають, струмок, у якому ніхто не купається, простіше кажучи: замок, від якого загубили ключ. Спробуйте-но підібрати ключ до чоловіка, який говорить, щоразу заплющуючись, не звертаючи уваги ні на нетерплячість голови комісії, якому вперше доводиться мати справу з подібним оратором, ні на шум усіх заводчан, які надто добре знають свого головного, щоб уважно дослухатися до кожного його слова, ще раз марно спробувати щось там збагнути.

— Я скажу про час, про який я повинен сказати. Ми говоримо про ритм життя. Він пришвидшується, цей ритм, і це прекрасно. Але це й трагічно, бо ще вчора що? Ще вчора час був менш діяльний, і в його перебігу не так різко змінювалися речі й світ. Сьогодні ми не можемо спокійно стежити за знищимістю часу. Час знищується в наших організаційних неладах і неурядицях. Токовий показує нам зразкову стурбованість. Але зверніть увагу на впорядковану двозначність його становища. Він не може знаходити приємність у неправильностях, однак створено обстановку педагогічної безвідповідальності, де товаришу Токовому відведено пасивну роль спостерігача. Група людей в цеху, я не кажу, що це велика група, але ми знаємо, яким небезпечним може бути оновлююче зіпсуття, як часто люди схильні знаходити приємність у неправильностях, який заспокійливо бездіяльний характер можуть набирати в часи труднощів і невдач оманливі глашатаї духовного неспокою. Починається розмагнічення й демобілізація зусиль працівників, які реально підходять до справи. Чи це допустимо? Я стою на стороні товариша Токового. Нам потрібні ділові, може, навіть середні інженери, від яких можна вимагати і які можуть дати. Що таке обіцянки? Полишимо їх для релігій. Наш бог — реальна робота з реалістичним підходом до реальних справ.

— Хоч би раз прийшов та подивився, що ми робимо,— зітхнув Євген,— в цех навіть не поткнувся.

Голова комісії наче почув Євгенові слова.

— А де ж ви були, головний інженер! — сердито ворухнувся він за столом.— Що у вас там, у цеху? Дитячий садок? Кубики складають? Як хто хоче, так і складає! Не можете навести порядку?

Головний інженер, що вже збирався відкланятися (він завжди вклонявся, коли кінчав промову, такий був чоловік ввічливий і вихований), затримався коло трибуни, але тільки для того, щоб повторити, з чого починав:

— На жаль, існує впорядкована двозначність становища, узаконена двозначність, яка розповсюджується на багатьох реально мислячих працівників. Товариш Токовий тільки один з них. Якщо ви спитаєте про мене, то я теж. На жаль, але так.

— Вакханалія у вас якась твориться! — повернувся голова комісії тепер уже до директора.

Директор мав би послатися, очевидно, на державний свій підхід, але він не встиг відповісти суворому голові державної комісії, бо на трибуні, розштовхавши передні ряди і одним скоком подолавши пусту відстань між президією і масою, опинився несподівано для всіх зборів, особливо ж для нас, Гриша Фрусін.

— Яка вакханалія? — вигукнув він.— Чому ви ображаєте всіх цих людей? За яким правом?

Він звертався до голови комісії, той відразу це збагнув, не розгубився і відповів Гриші таким самим:

— А ви хто, власне, такий, щоб тут кричати?

— Я? Ви питаєте, хто такий я?

— Питаю. Уявіть собі: питаю.

Адміністративна досвідченість зіткнулася з беззахисністю новака. Голова комісії провів у своєму житті, мабуть, тисячі таких зборів, він почувався в своїй стихії, за його плечима стояв авторитет цілої держави, яку він тут представляв, а Гриша не мав нічого: ні досвіду, ні авторитету, ні вміння вести отаку перепалку. Його майже ніхто тут не знав, отож годі було сподіватися на прихильність і співчуття, солідності голови комісії він не мав чого протиставити, окрім своєї кумедної чуприни, яка відразу викликала сміх, а коли Фрусін кілька разів перепитав, хто ж він такий, і коли в нього від розгубленості, а може, від обурення власним приниженням відібрало мову, то сміх перейшов у регіт, але регіт якраз і врятував Фрусіна, бо Василенко тим часом подав аспірантові води, потім, підвівшись за столом, запросив усіх до порядку, Гриша трохи оговтався і сказав зі схвильованою гнівливістю:

— Хто я такий, хочете знати? Аспірант.

Знову почулися смішки, голова комісії весело скинув бровами, мовляв, якщо ти такий птах, то що ж з тебе візьмеш, але Гриші дуже, видно, залежало на утвердженні не так себе, як свого соціального прошарку, всіх аспірантів Радянського Союзу захищав тепер оцей кумеднуватий хлопець з рудим джунгльовндним чубом на голові, тому він не обмежився простим називанням своєї професії, а ще раз повторив, вигукнувши щосили:

— Аспірант! То й що? Я двадцять років учуся, двадцять років мій робочий день дорівнює чотирнадцяти годинам на добу, я кілька разів був покалічений, вибухав разом зі своїми установками для прокату, горів і сам гасив, хоч інші вискакували з вікон, лишаючи мене в лабораторії напризволяще. Я люблю свою маму, а вона навчила мене любити всіх людей. А на заводі я опинився, бо тут є інженер Шляхтич. Якби мені вдалося йому помогти, то... Коли мене з трубного інституту посилали сюди, то сказали: «Шляхтич — це майбутнє. Постарайся, Гришо...» А що я побачив тут? Я побачив, що Шляхтич нікому не потрібний. До нього ставляться з пересторогою. Чому? Тут виступають ось Токовий, головний інженер, ви їх підтримуєте, товаришу голова комісії. Але чому?

— Ну, ну,— прогудів, зручніше вмощуючись, голова комісії,— цікаво послухати, чому ж?

Він, мабуть, вважав, що Гриша ще дасть привід для сміху, а осміяного чоловіка остерігатися не варто, до того ж для на- строю зборів завжди корисні якісь хвилини розслабленості. Однак Фрусін був настроєний набагато серйозніше, ніж будь-хто гадав. Навіть ми ніколи б не подумали, що галасливий і милий у своїй несерйозній непослідовності Гриша раптом зможе спромогтися на таке довге, гнівливе, заплутано-болісне, як почули від нього сьогодні. Це не була промова, це був суцільний крик душі, це кричали душі всіх тих, що горіли, вибухали, страждали,— і все для людей, для майбутнього, для поліпшення життя і цілого світу.

— Як тільки з'являється здібний, талановитий чоловік, відразу зроджуються його запеклі антагоністи у вигляді нездар, посередностей, пігмеїв якихось. Може, так воно й треба? Для долання труднощів? Але чи треба офіційно підтримувати цих пігмеїв проти таланту лише на тій підставі, що талант завжди один, а їх кільканадцять, отже,— більшість за ними? Ось у газетах пишуть про відомого тренера з фігурного ковзання. Сякий, і такий, і ще он який. Підписи: багато. Але тренера знають усі, бо він виховав кількох чемпіонів Європи й світу, а тих підписувачів не знає ніхто, попри їхні незаконно заслужені звання, бо вони тільки й досягли, що для себе звань. Та ще стаж. Многая лєта. Те саме з футболістами. Як тільки навчиться забивати м'ячі, але не в ті ворота, що хочеться федерації футбола, починають цього футболіста ганити, де тільки можуть. Підвищують йому кваліфікацію, так би мовити... Або відомий кінорежисер. Лауреат усіх можливих премій, родоначальник. Творець. Усе мав, усі, здавалося, заслуги. Раптом на зйомках когось там вилаяв, чи що. Фейлетон у центральній газеті. Режисера знімають з посад, не дають йому постановки. Нарешті він добивається, хворий, працюючи день і ніч, робить великий твір, але не встигає докінчити, вмирає. В тій самій газеті пишуть: геній, і, мовляв, усе життя він творив, виходячи з свого незвичайного темпераменту, тільки це й допомогло йому розкрити Достоєвського на екрані. Але ж перед цим за той самий палкий темперамент режисера лаяли! Як це зрозуміти? Тривожний стан суспільства, в якому не вміють цінувати таланти, в якому бракує місця для здібностей, для незвичайних винаходів, для високих зльотів людського духу. Тут говорив Токовий. Я скажу, на кого він натякав. Він мав на увазі інженера Шляхтича! Бо він відчуває, що той здібніший за нього, що за Шляхтичем — справді завтрашній день, якого так боїться Токовий. А чому боїться? Бо завтра Шляхтич повинен буде керувати цехом, за Шляхтичем — майбутнє. Шляхтич справді дасть оті тисячі труб, замість однієї, вимученої сьогодні. А хіба ми живемо тільки сьогодні, хіба перед нами не вічність?

Але Токовий вважає, що суспільство — це тільки він, і більше ніхто. Токовий — це загроза, коли хочете. В суспільстві наростає баласт. Немає вакансій не тільки посадових, але й для талантів, всі місця зайняті, нікого не ждуть, ніхто не потрібен. Тоді як же з новими талантами, завдяки яким тільки й розвивається суспільство? Чи їм ждати, поки підуть на пенсію ті, хто займає місце? Суспільство повинне очищатися. Санітарна рубка дерев. Санітари в тваринному світі. А яка санітарія може позбавити нас від усіх отих посередностей, ледарів, нехлюїв, кар'єристів, вискаковичів? Конкуренції в нас немає? Ні, на жаль, вона є, але конкуренція не ділова, а якась мовби взята ще з часів Київської або, вірніше, Московської Русі. Місництво. Хто захопив місце, той і пан становища. Нездарний письменник стає редактором журналу і друкує власну свою писанину, якої ніхто б і в руки не взяв. Посередній архітектор стає керівником майстерні й проштовхує невдалі проекти, захаращує місто кам'яними виродками. Випадковий в інженерії чоловік стає директором заводу і забиває ринок нікчемними виробами, так само нікчемними, як він сам, бо від сірої курки — сірі й курчата. А що треба? Безпощадно виганяти! І не повинно бути жалів. Сьогодні я зробив щось особливе — честь мені й шана. Завтра хтось зробив краще, я повинен привітати його, поступитися йому місцем. На землі досить місця для всіх і нема ганебних посад.

Впродовж Гришиної безладної промови голова комісії тільки недбало мружився, видно, на нього не діяла ні запальність, ні категоричність молодого аспіранта. Хтось із членів комісії щось шепнув Олександру Миколайовичу, мабуть, підказував, що чи не час примусити цього незапланованого оратора замовкнути. Але голова комісії тільки важко ворухнувся. Мовляв, хай молодий викричиться.

— Не треба було йому вискакувати,— сказав тихо Шляхтич.— Навіщо? Хто його тут знає?

— Токовий проти новаторства! — вигукував тим часом Фрусін.— Він тут натякав, що йому не дають розгорнути його посередніх здібностей. Він ортодокс, він бореться проти єресі. Єресь чи новаторство? У всі віки боялися єресі. І ми боїмося? Тоді чим же ми відрізняємося від епох і людей минулих? Нічого не забули і нічого не навчилися? Не вірю, не вірю й не можу повірити!

— Спасибі й на тому,— підвівся голова комісії.— Все сказали?

— Все.

— А хто ви такий?

— Аспірант,— під загальний сміх відповів Гриша.

— Видно,— голова зробив паузу, щоб дати висміятися всім,— видно, що аспірант. Ну, а ми грішні практики. За теорії дякуємо, спробуємо їх пережувати, але нас сьогодні цікавить практична сторона питання. Ми вислухаємо всіх. Терпляче й уважно. Але давайте ближче до діла. Хто?

Знову ніхто не хотів. Тепер ми з Євгеном уже й самі підштовхували Шляхтича, але він сказав:

— Гриша зіпсував усю справу. Брати мені слово — це однаково, що плювати самому собі в обличчя. Вийде так, що ми зводимо обрахунки з Токовим.

— А може, й слід звести,— пробував я переконати Льоню.

— Немає підстав. Та й не на трибуні це робиться.

— Тоді я!

Він навіть не став мене стримувати, тільки спитав:

— Що ж ти скажеш?

— Все!

— Він скаже, що він Митько Череда, син майстра Череди,— кинув Євген, який відзначався стриманістю в таких перепалках, як майже у всіх життєвих питаннях. Мені б його спокій!

Поки ми перегарикувалися між собою, Токовий щось гаряче шепотів на вухо Чемерису, той піднімав плече, мовби хотів затулити плечем собі вухо або відтрутити набридливого Токового, але, видно, все ж таки піддався на умовляння, бо підвівся й, не питаючи права на виступ, пішов до трибуни.

Голова комісії мовчки, самими очима спитав директора про Чемериса, той нахилився, мабуть, сказав, хто такий Чемерис, так мовчки й прийнято було його виступ.

Та його всі знали досить добре, Чемерис не потребував ніяких рекомендацій.

— Ви мене знаєте,— почав він,— я слів не люблю. Як на мене, так ото останнє ледащо, коли воно язиком плеще...

Він, видно, натякав на Гришу Фрусіна, бо той виказав балакучість просто рекордну, як на звичні для нас норми, я нічого не ждав од Чемериса, зате Євген завмер і зіщулився, аж весь подався наперед,— от що може зробити з хлопцем така дівчина, як Аля.

— Наше діло яке? — казав тим часом Чемерис, кидаючи слова розрізнено й неохоче.— Наше діло — гнати трубу. Чоловік живе, щоб гнати трубу. Поки ти женеш трубу, ти й чоловік. А як ти не женеш труби, то який же ти чоловік? Так: тьфу! Ніщо!

Це знов був натяк на Фрусіна з його палким і заплутаним виступом, натяк і на всіх нас, бо ми «не гнали труби», голова комісії похитував співчутливо головою, йому подобався, мабуть, стиль мовлення Чемерисового, це був діловий стиль ділового чоловіка, який виборов право говорити своєю працею, своїми успіхами, а не просиджуванням штанів в інститутах і в аспірантурах.

— Але,— сказав Чемерис і довго мовчав, і те «але» висіло над ним, мов знак сумнівів і зневіри, ніхто не знав, що буде після того «але», навіть голова комісії ворухнувся трохи стривожено, обличчя Токового знову заплямилося червоними випіками, тільки Василенко дивився на Чемериса з цікавістю майже дитячою, з веселою цікавістю людини, яка звикла дивуватися й знаходить у цьому дивуванні неабияку приємність.— Але,— знову повторив наш славетний прокатник,— хто ж у нас у цеху тепер жене трубу? Може, ви думаєте, що я жену трубу? Чемерис, ви думаєте, жене трубу? В газетах пишуть... По радіо, значить... Чемерис, Чемерис, Чемерис... Йдучи назустріч і беручи підвищені зобов'язання... Так я вам скажу... Чемерис жене брак, а не трубу... Триста метрів, тисячу метрів браку... Самий брак... Якщо там якийсь метр без браку, то хіба ж то труба?.. То сльози... Сльози, значить, капають. Ну, так... А далі? Капатимемо й далі? Щоб сльози? Не знаю... Не обіцяю. Я звик гнати трубу, а не сльози щоб капати... А «рок-н-роли» труби вам не дадуть... То що золото в них вгатили, то ще нічого не значить... Золото само труби не пожене... Рук треба... А руки — вони ось... Далі нікуди...

— Пропозиції? — прогримів голова комісії знетерпеливлено.— У вас є пропозиції?

Чемерис не звернув на нього жодної уваги. Він і слова такого не визнавав, мабуть, «пропозиція». У нього були просто думки. Розокремлені, складалися туго, зате власні — не позичені.

— Значить, єсть артисти,— зовсім уже в чужий город заліз Чемерис,— співають там, танці-шванці... В нашому ділі теж кажуть: артист. У всякому ділі артист може бути... Чоловік такий. Трубу гнати, як на сцені танцюють... Зверху воно, може, й так... А що артист? Чуже виспівує. Хтось йому пісню зробив, хтось там музику склав... Артист чуже повторив... Я жену трубу. Як? На стані... Хтось його зробив? Зробив. А я, значить, як артист на скрипці чи на баяні. А як баян негодящий? Так? Так. Дай мені новий баян! Далі. Купили на золото. Купили, та не те. Золото було те, а «рок-н-рол» — не той, що треба... І ось я жену брак... І всі ми женемо... Токовому треба, щоб ішов брак? Йому аби погонні метри!.. Сьогодні метри, а завтра? А Шляхтич? Шляхтич сидить і ламає голову, щоб дати мені новий баян. Взяв у мене хлопців Женька і Митька, взяв оцього чубатого крикуна... Метикують... Вийде чи не вийде? Догнав чи ні, а погнатися можна.., Буде новий баян — всім буде добре. Не вийде — Шляхтич і його хлопці горять, більш ніхто... Я чоловік простий. Мені аби гнати трубу. Мені мого поту не жалко... А вище нас і нашого поту? Що може бути вище нашого поту? Розум. Шляхтич підходить з розумом. За кого я — за свій піт чи за Шляхтича? За Шляхтича. Сказав — і все.

Він пішов від трибуни, всідався коло Токового, який обурено відсовувався від Чемериса, позад нас, здається, ті самі, що говорили про годинники, перекидалися захопленими вигуками:

— От дав!

— Ну ж і врізав!

— А цей Шляхтич — що?

— Та чи я знаю.

— Ну, а Чемерис усім дав!

— А чого б і не дати!

— Каже: мені аби трубу гнати, а ви всі...

— А всі йому до лампуцьки!

— Ви б, хлопці, рвонули на трибуну,— порадив я їм.

— Сам і рви, якщо такий меткий!

— Продери горлянку, якщо зашерхла.

— Та цить, то ж від Шляхтича!

— Де?

— Та он Шляхтич стоїть між тими двома стовпами!

— А Чемерис же ж дав!

Збори пішли наперекіс. Аж два члени урядової комісії водночас схилилися з двох боків до Олександра Миколайовича, мабуть, радячи йому, як виправляти той небажаний перекіс, але голова комісії був надто досвідченим чоловіком, щоб піддаватися прямолінійним почуттям, він уже бачив, як складне все в нас не тільки, може, в цеху, а й на заводі, і ось тут йому належало показати себе. І він показав, і з того дня вже я не в усьому згоджуюся з думками мого батька щодо Олександра Миколайовича, бо вловив я щось у тому чоловікові злагоджуюче і об'єднуюче, а полягало воно в тому, що він, при всій його суворості і, може, іноді жорстокій вимогливості, був схильний до того, щоб кожен лишався сам собою, щоб вільно висловлював своє, щоб виказував свою душу, бо тільки з такими людьми можна жити і щось робити, не остерігаючись зрадливості, боягузтва, нерішучості.

Щоправда, була якась неприємна зневажливість у тому розсіданні його за столом, небажання підвестися бодай раз, поглянути на всіх, хто стояв десь позаду, показати й себе, він сидів упродовж усіх зборів, вівся вільно й незалежно, трохи зверхньо по відношенню до всіх, але зате розум його працював напружено й чітко, не було в ньому сліпої впертості, не було жирної сонливості, він відмічав найменшу зміну настрою в слухачів, точно вимірював, куди переважають терези симпатій чи антипатій, прийшовши на збори з прихильним ставленням до Токового і, мабуть, сподіваючись, що тільки такі люди можуть дати державний план, він чутливо вловив кілька разів повторене прізвище Шляхтича, насторожився спершу, але після виступу Чемериса вже настроївся зовсім інакше, якось мовби збадьорився, вогонь загорівся в його темних великих очах під кущуватими, густими бровами, він ворухнув важкими плечима раз і вдруге, стримав директора, щоб той не викликав наступного промовця (якого, до речі, й не було, здається), спитав усіх нас:

— Шляхтич, який це Шляхтич? Чи не той, що Герой?

— Несправжній,— підказав хтось із численних заступників, але підказав так невдало, що мікрофон ухопив те слово й кинув його по всьому цеху.

— Чому несправжній? — не згодився Олександр Миколайович.— Герой — це герой, держава удостоїла, значить, заслужив. А Шляхтича Василя я знав добре.

— Це його син,— сказав Василенко,— гарний інженер.

— А де він? — голова звертався до всіх і водночас до директора й Василенка.— Інженер Шляхтич тут?

— Та он він стоїть,— Василенко давно вже помітив Шляхтича, бо й спробуй його не помітити поміж такими двома геодезичними знаками, складеними з маслаччя.

— Що ви скажете, товаришу Шляхтич? — спитав голова комісії.

— Нічого,— відповів Льоня, не рушаючи з місця.

— Та ви на трибуну вийдіть і до зборів,— запропонував голова.

— Лаятися з Токовим з трибуни не хочеться.

— Коли треба, то й полайтеся.

Ми підштовхували Льоню: «Іди, дай йому!» Він стояв напружений, зблідлий, ганяв жовнами.

— Просимо вас, Шляхтич,— сказав Василенко, і оте «просимо» зробило своє, Льоня майже стрибнув до трибуни, як перед тим Гриша Фрусін, але на трибуну не заліз, став збоку, невисокий, худорлявий, знервований, взявся рукою за край трибуни, повернувся до Токового, спитав того так, неначе вони тут були самі, а не слухала їх тисяча людей:

— Даруй мені, Токовий, за цю розмову... Не я починав її, але раз так вийшло... Скажи мені одне... От скажи: чи було в тебе коли-небудь бажання зробити щось не для себе особисто, а просто для користі справи, тобто зрештою для народу?

Токовий схопився, весь подався наперед, гукнув обурено:

— А що? Хіба я?

— Зачекай, будь ласка, я ще хочу тебе спитати, чи було в тебе відчуття, що хай навіть розірветься серце в грудях, аби тільки зробити?

Збори слухали цих двох, слухала президія, навіть голова комісії наставив долоню до вуха, перетворився на звичайного слухача, цікавого й безпосереднього. Токовий ще не збагнув, куди воно все хилиться, він не розумів, що це, може, головна розмова його життя, розмова-сповідь перед безліччю людей, перед мікрофоном,— рідко й випадає кому таке.

— Не розумію, до чого це...

— Можемо говорити відверто... Ти не належиш до моїх друзів і однодумців...

— А в тебе вони є?

— Їх мало, так... Бо ти ж розганяєш моїх друзів і однодумців. Ти б хотів створити навколо мене порожнечу... Для задоволення якогось свого почуття. От я й хотів би довідатися. Ти тут прославляв здібності середніх, посередніх інженерів, посередність, кажучи просто.

— Не посередніх інженерів, а середніх інженерів, які роблять те, що повинні робити, без викрутасів і модерних штучок.

— Середні — це й є посередні. Ніхто від цього не застрахований, але не кожен із цим мириться, якщо він справжня людина. Здіймають же галас про узаконеність і навіть — о диво! — користь посередності лиш ті, хто відірвався від народу, забув про народ. Бо в народі завжди існуватиме прагнення до високої досконалості. З посередніми здібностями не зліпиш навіть горшка, гвіздка в підошву не заб'єш — це знає кожен майстер. Як же можна сьогодні вихваляти те, чого люди соромилися у всі часи? Я вважаю, що той, хто вихваляє посередність, має на увазі передовсім власний спокій. Жити, як живеться, але урвати від життя якомога ласіший шмат. За середні здібності виторгувати найвищу ціну. Ти цього хочеш?

Токовий нарешті збагнув усю небезпечність цієї, здавалося б, невинної словесної перепалки. Він вмить змінив тактику, скинув із себе розгубленість і недбалість. Не гарячкував. Не підводився з стільця з наміром знову всістися. Підійшов до Шляхтича, став майже впритул. Вищий на голову, в бездоганному костюмі, сповнений гідності й громадянського обурення. Сказав чітко, виділяючи кожен звук:

— Я впевнений лише в загрозі й небезпеці.

— Від кого ж?

— Хоча б від таких, як ти, якщо ти вже хочеш відвертості. Чому? Поясню. У вас — весь час вищі цілі. Того, що робиться, недостатньо. Ви невдоволені зробленим. Весь час протиставляєте себе колективові, більшості. Це підозріло. Цього не можна дозволити. Весь час вищі цілі. Це нас просто ображає. І ми не допустимо. Такі, як ти,— завжди підозрілі. Вискочні. Вискочити вище за всіх, спираючись на всіх нас, використовуючи колектив.

— А може, працюючи разом із колективом?

— Не прикриєшся. Згуртованості нашої не дамо розбити. Ліпше розбити чиюсь амбіцію і прагнення до слави. Хто йде проти маси, той її ворог. Тобі потрібна слава.

— Мені? Слава?

— А що ж? Заради чого стримиш ти в цеху по дванадцять годин, покинув скаліченого батька без догляду, козиряєш зайнятістю, не можеш створити сім'ї, щоб для ветерана війни, для Героя...

— Не чіпай мого батька!

— Часи подвижництва минули. Відійшла епоха воєнного комунізму. Наше суспільство...

— Ти вимовляєш «наше суспільство» так, ніби воно тільки твоє. Звідки це право власності? Чим ти його заробив?

— Я чесно працюю...

— Додай ще: і не хапаю зірок із неба... Не кожен може хапати, але ж навіщо заважати іншим, тим, хто хоче, прагне до цього? Ми так багато говоримо про труд, що розучилися вже, здається, працювати як слід. І нас дратує, якщо хтось по-справжньому береться за діло. Нероби бояться такого чоловіка, ненавидять його. Для них він справді підозрілий.

— Ми чесно даємо метал для Батьківщини. Знаєш, що сказав Ленін: метал — основа цивілізації.

— Любите цитувати Леніна. Щоразу, при кожній нагоді. А чи думаєте про більше? Про ленінський приклад. Чи є у вас відчуття, що Ленін — з вами або ж його немає коло вас — і тоді вам повинно ставати страшно. А треба б як учасникам тої арктичної експедиції, яким серед безмовних просторів Півночі весь час вважався ще один член товариства. Мовби йшов до них на поміч. Отак би й нам. Щоб завжди серед нас — одним більше. І той один — Ленін. І щоб завжди підставляв він плече, як підставляв колись під кінець колоди на першому комуністичному суботнику. І якщо не повториться його геній, то прагнути бодай до його працьовитості. Чи можемо забути про його приклад? Ось про що я думаю, Токовий. І про це думають ті, хто мені помагає. І ми доб'ємося свого. Ти згадував мого батька. Так от: я навчився у нього твердості.

Вони розійшлися по своїх місцях, і аж тепер голова комісії нарешті важко підвівся зі свого місця, трохи постояв мовчки, мовби давав змогу помилуватися на себе, потім посміхнувся новою для себе усмішкою:

— Моральний бік справи ясний. В технічному розберемося. Висновків комісія робити не буде. Доповідатимемо урядові. А тут — на відповідальність дирекції. Дивіться. Якщо у вас такі інженери, то... Як думаєш, директоре?

— Державний підхід,— пробурмотів директор.

— Державний... Тісно в одному цеху таким двом інженерам, як Токовий і Шляхтич. Тісно, а доведеться й далі співіснувати. Кожен іде своєю дорогою. Хто перший прийде, відзначимо. Хто відстане, поб'ємо. А поки що — треба разом, паралельно. Куди ж вас дівати? Що ж, вас до в'язниці саджати, в різні камери, чи що? Треба жити разом. До кінця. Життя довге. Боротися? Правильно. Треба боротися. Але й жити...

Мабуть, я помилився. Майстер Матвій Череда, напевне, таки знайшов десь у готелі свого давнього друга молодості, і вони говорили. Про що? Хіба я знаю. Може, з погляду вічності. І, може, й не самі були, а сидів з ними і Василь Шляхтич? Не відразу й не до кінця збагнеш людину, проведеш різку межу між її справжністю й несправжністю, надто ж якщо розділяють вас роки й покоління. Втішатися можна хіба що тим, що колись і ми станемо старшим поколінням і так само назбираємо за життя мудрої загадковості, щоб було над чим поламати голову новому поколінню, бо інакше воно зледащіє і розбеститься.

Важко мені втриматися від спокуси розповісти при нагоді одну нашу історію, бо — виразно це відчуваю — поки що я викладаю події, які відбулися, власне, тільки в нашому цеху, а події завжди охоплюють надто вузьке коло людей, події — це ще не історія, тут ще до часу приховано всі причини й зв'язки, тут ніхто не знає тої міри, за якою лежить цікавість,— мені ж не хотілося бути схожим на доцента Крижня з його занудливими лекціями, спрямованими лише на доцентське вихваляння перед Алею, яка зрештою теж не слухала тих розпатякувань і сміялася Крижню просто в ніс.

Навіщо розповідати цю історію? Адже її всі знають. Вона існує для всіх так само, як наш завод, як «Діловий клуб», як клумба коло пошти, як Глиняна гірка посеред міста. Але бажання в мені виникло з особливою гостротою тоді, коли Шляхтич став перед тисячею людей до суперечки з Токовим. Бо коли стаєш перед тисячами робітників, то вони не питають тебе, що ти вмієш робити. Питають: хто ти? І Шляхтич для них був передовсім не інженер з цеху холодної прокатки, а син Шляхтича-Героя. Героя, що про нього дехто казав: «Несправжній».

А раз так, то ось вам історія про несправжність...

ІСТОРІЯ ПРО НЕСПРАВЖНІСТЬ

Початок цієї історії визначити важко. Можна б розпочати з того, як колись край битого шляху один чоловік поставив кузню, підковував коней, обшиновував вози, в пекельній тій роботі серед вогню й заліза набув надлюдської сили в руках, яку й передав своїм нащадкам разом із прізвиськом Шляхтич, тобто чоловік край шляху. А може, саме тому, що мав неабияку силу, став ковалем, отож тоді початки історії відсуваються ще далі, до якихось попередніх поколінь і народжень, і там знайдемо ще якісь історії, бо хоч, з одного боку, тільки людина наділена здатністю до вигадування, з другого боку, виходить так, що людина нічого не вигадує, все має свої первені, свої першоджерела, але в історії з Василем Шляхтичем важить не заглиблення в минуле, все починається з нього самого, він виступає перед нами особою самодостатньою, він ні від кого не успадковує і нікому не передає свого тяжкого досвіду, своїх мандрів від несправжності до справжності, хоч не виключено, що подібні історії бодай у деяких частковостях відбуваються ще й довго відбуватимуться, набуваючи тим самим мовби універсальності, чи що.

Батько Василя Шляхтича теж був коваль, але не край битого шляху, а коваль заводський, робітник; він пройшов революцію і громадянську війну, належав до тих людей, які співали: «Мы свой, мы новый мир построим» і не чимось і не з кимось, а «своєю собственной рукой», йому здавалося, що ця визволена гордість робочої людини тепер запалюватиме всіх довкола, увесь світ, він, власне, й не помилявся, а якщо й помилився, то тільки в одному випадку, і випадком тим, якщо можна так висловитися, був власний син — Василь. Перед його дитячими очима проходила найбільша світова революція, прокочувалися білі й червоні фронти, банди на тачанках і на диких схарапуджених конях; він змалку мав би навчатися законів класової боротьби й законів високого героїзму та відваги: батько не мав часу на виховання сина, батько зайнятий був соціальними перетвореннями, його масштаби вимірювалися масштабами цілого робітничого класу — гегемона світового значення; син мав засвоювати уроки поведінки з самого життя та ще хіба від матері — цієї ідеальної і дивної істоти в жорстокому світі переворотів, потрясінь, крові й мук. Але він засвоїв науку, якої ніхто його не вчив. Робота?.. Хай хтось. Завод?.. Хай комусь. Послух?.. Для когось.

Незбагненне прагнення зіпхнути на інших всі обов'язки. А що ж самому? Йому залишалися Назарько й Калмик. Назарько на три роки старіший, Калмик — Василів одноліток. Три роки, коли тобі ще дванадцять або чотирнадцять,— це ціла епоха, це недоступність і зверхність у всьому. А ще Назарько — високе, жилаве, замашне у всій постаті, щось від тропічного удава, з його досконалістю і безпомилковим спритом. Його звали Назар, але що таке Назар? Нудьга. Назарком ні в кого б не повернувся язик його кликати, бо що таке Назарко? Щось маленьке, несерйозне, несправжнє. Але Назарько звучало саме так, як треба. М'який знак надавав імені чогось тигрячого, до цього м'якого знака відразу клеїлася улюблена Назарькова фраза, яку він кидав кожному, хто мав нещастя йому не сподобатися: «А ось я тобі видряпаю очі!»

Василя Назарько взяв до себе через його силу. Бо хлопець, хоч був менший, не поступався йому дужістю, а з Назарьком жарти були короткі: кидав через себе найздоровішого дядька. Калмик не мав з ними нічого спільного. Батько його ще до революції служив на заводі конторником, мав звичку мружити зневажливо очі на кожного робітника, за ту вузькоокість його й прозвано Калмиком; успадкував прізвисько й син, а ще успадкував меткість розуму, добре вчився в школі, читав книжки, любив інтелігентні слова «катастрофа» і «політично»; Назарько допустив його до своєї особи, мабуть, щоб доточити свою освіченість, яка, кажучи правду, дорівнювала нулю.

Назарькові вже давно б час було працювати на заводі, але віп не поспішав. Своїх менших друзів теж привчав до неробства, до веселого безтурботного байдикування, вони блукали по місту, тинялися між крамничками непманів, дратували їх приспівкою:

Вони викрикували свої «шички-прички», аж поки їм давано гривеника — «відчіпного». Гривеник ділився на трьох, зайва копійка йшла Назарькові за верховодство, все було гранично ясне.

Приспівку склав Калмик, а може, десь підслухав і видав за свою; його авторство ніхто не ставив під сумнів, він уже визначався на роль ідеолога цієї співдружності, хоч жоден із них тоді ще не уявляв собі майбутніх вчинків, а тим більше — їх бодай позірного обгрунтування, бо справжні причини лишилися для них нез'ясованими й набагато пізніше. Взагалі ще не розкрито механізмів душі, які приводять людину до відхилень у поведінці, до відхилень не героїчних, що є вищою нормою поведінки, а злочинних. Причини, які висуваються моралістами й педагогами, здебільшого поверхові, несуттєві, глибин не сягають. Погане виховання? Але ж сидів той учень у класі й писав разом з іншими твір на тему «Чим приваблює мене образ», і приваблювали його, якщо вірити учнівським творам на задану тему, тільки образи світлі, прекрасні, героїчні. Він любив матір, поважав батька, пишався батьковими заслугами, батьковим умінням кувати метал, батьковою силою.

Спадковість? Але йому в спадок попередні покоління передали тільки вміння трудитися і шанобу до людей праці.

Найчастіше мовиться про прагнення до наслідування. Людині притаманне неусвідомлене прагнення до стереотипів, до стандартизації, до зоднаковіння. Це полегшує життя. Не доводиться кожному починати все заново, кожному винаходити свій власний велосипед, свою ложку, відкривати таємниці розведення злаків і плодів, добування вогню, спорудження житла... Тому якщо з'являється герой, то всім хочеться бути героями; якщо з'являється Бріжжіт Бардо, то всім дівчатам хочеться бути Бріжжітами, а чоловікам — мати свою Бріжжіт; якщо Гагарін летить у космос, то всім хлопцям хочеться літати в космос. Прагнення цілком зрозумілі.

Але хто й чому може прагнути наслідувати злочинців? І де той перший злий приклад в історії людства, який потягнув за собою страшний ланцюг убивств, зрад, грабунків, підлот, чвар, який дійшов до фашизму з його найбільшою в історії війною, а вже згодом розцвів апокаліптичними квітами вибухів атомних і водневих бомб? Що це? Каїн, який убив свого брата? Чи оті сини, які оскопили (та ще чим — серпом!) власного батька Ноя? Чи оті народжувані в муках діти, які вбивають матерів своїм народженням, несвідомі сироти-злочинці?..

У випадку з трьома друзями, здається, не діяла ніяка закономірність, ніякі взірці, хоч взірців було досить і гарних і поганих. Починалося все стихійно. Починалося, так би мовити, ситуаційно. Топографічно навіть. Бо всі троє жили на Глиняній гірці — так звалося єдине підвищення в нашому рівнинному місті, лисий глиняний горб, завжди жовтий і витоптаний, обставлений з трьох боків невеличкими приватними будиночками, а з четвертого підпертий цегляною триповерховою казенною спорудою, візерунчастою, обвішаною балконами, в міру обшарпаною, але попри цю обшарпаність все ж привабливою, бо ті, хто там жив, мали «квартири», в той час як мешканці будиночків вважалися власниками «хат», тобто категорією суспільно нижчою з огляду на революційні перетворення в країні, які насамперед зачепили всі види приватної власності.

Назарько жив у будиночку, Шляхтичі теж мали свій будиночок, Калмик же мешкав у цегляному домі на другому поверсі, його балкон виходив просто на Глиняну гірку, звідти можна було спостерігати життя довкола, можна було виголошувати промови, збираючи внизу натовпи однодумців, можна було й просто собі стояти, колупаючись у носі, не маючи ще жодного уявлення, що з тебе вийде у майбутньому. Так всі троє зближені були життям на Глиняній гірці. Потім Назарько, як старший, взяв їх собі в зброєносці, зцементував перевагою у віці, ще далі відбувся непомітний процес переходу від звичайного байдикування до дрібних крадіжок, до ласування чимось там смачним, затим був перший ковток горілки: сил більшало, хотілося позбутися їх надміру, бо сила нерозтрачена пропадає, розхлюпується марно, а вони вже збагнули, що з власної сили можна видобути сякі-такі приємності, дістатися до принад життя. Так вони пустилися берега.

Іноді пробували працювати, йшли на завод, влаштовувалися, але ненадовго, знову виривалися на «волю», знову щось витворяли; Калмик щодалі набирався більше сприту й хитрощів, він обдумував усе так, що вони ніколи не ловилися, безкарність вчинків штовхала на нові злочини, їх відкидало все далі й далі на узбіччя життя, але вони намагалися утриматися бодай зовні серед звичайних людей, знову поверталися на завод і на свою Глиняну гірку (в них було куди повертатися, і в цьому був їхній порятунок), потім Назарько, а за ним і Шляхтич одружилися, вибравши собі найвродливіших дівчат на Глиняній гірці, і тим самим забезпечили собі ще більше шляхів для повернень; Калмик, щоправда, надавав перевагу самотності, він прагнув навіть до самотності досконалої, про яку не можна нічого розповісти, скласти бодай куценьку історійку, сам по собі він би не становив жодної цікавості, якби не його з'єднаність із Назарьком і Шляхтичем.

Тут не буде опису всіх вчинків нашої трійці. Коли пізніше ця історія складалася в свідомості багатьох сучасників Василя Шляхтича, то в ній опускалося все, що може бути віднесено до статистики, до простого переліку. Нотувалися тільки вузлові пункти. Перший: ота приспівка, що нею хлопці дратували непманів:

До приспівки додавався «гривеник на трьох». Без гривеника не могло бути ні приспівки, ні взагалі цієї історії.

Потім виникав аж сороковий рік. Все інше пропускалося як несуттєве, а може, від неспроможності дошукатися причин, від невміння пояснити, бо легко віднотувати послідовно події, але важко скласти історію. Так от від приспівки з «гривеником на трьох» перекидався місток відразу в сороковий рік, коли троє, тепер уже дорослих дядьків, а не хлопців з Глиняної гірки (треба зауважити, що вони завжди й уперто поверталися на свою Глиняну гірку, і зовні в них тепер нічого не змінилося в їхній дислокації: Шляхтич і Назарько в батьківських будиночках, Калмик — у цегляному домі на другому поверсі з балконом), здійснили нарешті чи то в Одесі, чи то в Ростові свою найбільшу акцію; Назарько й Шляхтич були звичайними виконавцями операції, ідея ж і всі деталі проведення належали Калмикові, який виходив з передумови, що все геніальне — просте. Десь там грабують банки, нападають на поштові вагони, ріжуть вночі сейфи — все це риск, небезпека, нервування, все вимагає тривалої підготовки, спеціального інструменту, великих фахових знань, коли хочете. Калмик запропонував найпростіший метод виймання грошей з сейфів — забирати гроші разом із сейфами.

В обідню перерву вони заходили до якої-небудь установи, простували до бухгалтерії, Назарько й Шляхтич з кількома спільниками тягли звідти сейф, Калмик збирав кілька стільців для видимості, спокійно собі виходив на вулицю, де стояла звичайнісінька тачка, якою возять комоди й дивани зі спинками (машин вони не діставали, бо це клопітно, окрім того, на машині завжди номери, хтось там запам'ятає, стануть шукати, ниточка приведе до клубочка, тому — ніяких ниточок!). Сейф вантажили, зверху клали кілька стільців і зникали в невідомому напрямку!

Іноді хтось із співробітників міг поцікавитися:

— Куди це ви?

— Перевозимось,— відповідав Калмик.

— Чому ж ніхто нічого не каже?

— А от ми й кажемо.

Так вони обчистили кілька установ, не всі сейфи виявилися наповненими грішми, але й здобутого виявилося досить, щоб трійця повернулася на свою Глиняну гірку і на цілий тиждень заварила пиятику. Десь на п'ятий чи на шостий день Назарько вдарив Калмика, бо той відмовився далі пити. «Ах, ти не п'єш, коли я наливаю? Ах, ти ж ота відома особа жіночого роду, яка має тісні стосунки з собачим царством!» І клацнув Калмика по парсуні. Удар був ніби легкий, короткий, майже непомітний, але Калмик виплюнув зуб. Зуби в нього були не куплені, він вирішив не рискувати,— пив. Бо тут діяв закон єдності вчинків: якщо всі п'ють, і ти пий, якщо купатимуться в ополонці, і ти купайся, подряпаються на стіну — дряпайся й ти, хоч це й може видаватися безглуздим. Є старший, вожак, він знає, що робить, а твоє діло: сопіти в дві дірочки і робити, що велять.

А все ж лишаються кожному ті години самотності, коли він чи спить, чи думає, чи просто забуває про все, цього не врахував Назарько, коли вони пізно вночі порозбрідалися по своїх оселях; він якось не подумав про те, що Калмик може образитися, він не зауважив хижого звуження очей у Калмика, коли той з плачливим здивуванням розглядав на долоні в себе вибитого Назарьком зуба; вони розійшлися мирно, з п'яними обіймами й поцілунками, з клятьбою у вічній дружбі й любові до тої відомої дубової дошки, яка рано чи пізно відкриється перед кожним, а тому пий, гуляй і ще раз пий та гуляй. Все було, як завжди, все було так само чудесно, як і тоді, коли вони ще ділили гривеника на трьох і зайву копійку віддавали за старшинство Назарькові, але ранок зовсім відрізнявся від усіх їхніх попередніх ранків, бо їх розбудили не промені сонця, а міліція.

Назарько, ясна річ, не давався. Ще сонним вчув небезпеку, вискочив із постелі, як пружина, але його тут же накірчили, зв'язали і так вивели на Глиняну гірку, на саму її середину, куди вже виводили й Шляхтича. Той не чинив опору, був слухняний, його не зв'язували, два міліціонери з розстебнутими кобурами ішли позад нього на кілька метрів, а ще кілька ждали їх коло будинку, де жив Калмик. Але Калмика ніхто не брав. Найдивніше, що він спокійно собі стояв на балконі й розглядав своїх конвойованих товаришів з таким самим хижим примруженням очей, як видивлявся вчора на свій зуб на долоні.

Назарько лютився і від злості нічого не помічав, але Шляхтич був спокійний, він сумирно простував поперед своїх охоронців, йому раптом захотілося запам'ятати всі подробиці трагічного цього поранку: і сонну тишу садків, і проводнену сірість неба, і обнизаний балконами цегляний будинок Калмика, а ще він ніяк не міг одірватися думкою від своєї Тетяни, тихої й відданої Тетянки, яка любила його невідомо й за що; тільки тепер він збагнув, яке то щастя, щоб жінка любила такого, як він, чомусь ніколи не думав про це, вважав, мабуть, себе аж он яким і лише сьогодні, коли до його плеча доторкнулася чужа рука і він побачив над собою два казенні картузи і дві пари очей, що світилися невблаганністю, він раптом здивувався і злякався, що Тетяна могла полюбити його такого, досі не покинула і ще й ждала дитини — дитини від нього! Тому й не став чинити опору, боявся потривожити Тетяну, поцілував їй руки, пішов не озираючись. Назарько звивався, як вуж, його вимушені були «стриножити», Шляхтич же ішов спокійно, винувато поглядав на Глиняну гірку, гнітив йому серце спогад про Тетяну, яка залишалася тепер сама, може, й назавжди, бо якщо він і повернеться коли-небудь, то невідомо, чи вона його прийме, чи залишиться колишньою Тетяною,— ніщо не повторюється: ні молодість, ні перші поцілунки, ні довірливо-докірливі погляди сірих, як оце передранішнє небо, очей. Ніщо й ніколи!

І тоді він побачив Калмика. Калмик стояв на своєму балконі, стояв, як і десять чи двадцять літ тому, для Калмика ніщо не змінювалося, він дивився на Глиняну гірку з такою самою злою цікавістю, як то було ще до їхньої приспівки «за гривеник на трьох»; Глиняна гірка слугувала за сцену вічного театру життя, а Калмик був тут глядачем і режисером водночас, він вдоволено спостерігав, як пересуваються на сцені актори, приведені в дію його злою волею, він насолоджувався своєю підлістю; це Шляхтич збагнув умить, сумнівів не могло бути; Калмик продав їх обох за свого вибитого зуба; його не брали, та й не могли брати, він лишиться на Глиняній гірці для нагадування про їхню ганьбу й приниження,— цього Василь не міг витерпіти. Він забув про Тетяну, про свою тимчасову покірливість, про свій нетривалий сум, про тихі садки й сиве небо над заводом, все в ньому мовби загарчало, він одним пострибом опинився коло стіни цегляного будинку, під самим балконом у Калмика, так ніби мав намір зірвати балкон разом із його хазяїном і розтоптати свого вчорашнього друга, змішати з уламками цементу й заліза. Закричали міліціонери, але Шляхтич нічого не чув. Поки вони видобудуть із своїх розстебнутих кобур нагани, поки будуть цілитися — го-го! За цей час багато можна встигнути. Він підстрибнув, намагаючись вхопитися за балкон, але не дострибнув. А міліціонери не стали діставати наганів, вони надбігли з двох боків і спробували схопити Шляхтича. Він відкинув їх легко, мов кошенят. Тоді тим двом на підмогу кинулося ще кілька. Шляхтич зрозумів, що йому не дадуть так легко дістатися до Калмика, притулився спиною до стіни, виставив наперед руки, легко відкинув ще двох міліціонерів, потім трьох, вони налітали на нього купою і так само купою відлітали, в цьому чоловікові було стільки сили, що її вистачило б на цілий гурт людей, а ще сила та була помножена на злість, міліціонери летіли з-під стіни, як пір'я з подушок, їм будь-що хотілося подолати Шляхтича і то якнайшвидше, тут уже не йшлося про здоровий глузд, семеро нападало на одного і квапилося не через те, що той один міг утекти чи зникнути, вони б могли викликати собі на поміч ще семеро, але в них теж прокинулася бійцівська впертість, їм хотілося довести цьому заюшеному велетню свою силу — і нічого їм не вдавалося зробити.

Назарько вдоволено стежив за Шляхтичем.

— Дай їм, Васю, дай!

Навіть Калмик підійшов до краю балкона й з цікавістю приглядався до того, що діється внизу, він ніколи не належав до поборників сліпої сили, не любив отак перти напролом, як міліціонери, завжди вмів знайти обхідні шляхи, досить легко знайшов таку стежку й у цій ситуації, несподівано для всіх крикнув: «Шляхтич, держи!» — і, коли Шляхтич на мить задер голову, стрибнув просто на нього, збив Василя з ніг тягарем свого тіла; міліціонери накинулися на поваленого — і за хвилину він «стриножений» так само, як і Назарько.

Їх судили в тому самому місті, де проведено було операцію по вивезенню сейфів, Назарькові й Шляхтичу дали справжні, а Калмикові — умовні роки; Калмик повернувся на Глиняну гірку, а два його товариші поїхали на казенний кошт далеко-далеко щось там пиляти і, може, щось там будувати.

Про те місце розповідалося без подробиць. Бо похмуре місце вимагає похмурих подробиць, а в цій історії вже сама людська несправжність становить занадто непривабливу частку, щоб її побільшувати сторонніми несуттєвостями.

Відзначалося лише таке. Передовсім Назарько й Шляхтич стали некоронованими володарями того місця серед таких, як і вони самі, скориставшись зі своєї нелюдської сили й сміливості, щоб учинити «державний переворот», бо якась група там володарювала до них: трони, як відомо, ніколи не гуляють. Влада над собі подібними давала Назарькові й Шляхтичу довір'я з боку начальства офіційно визначеного. Довір'я й привілеї. Бо привілеї існують завжди, як матерія і енергія. Тому коли хтось їх втрачає, то інші набувають. Незнищувальність і незникомість привілеїв породжує боротьбу за них, Назарько й Шляхтич якщо й не знали цього, то принаймні відчували і діяли безпомилково. Але, опинившись у привілейованому становищі, вони відчули, що їм все ж таки бракує третього, бракує підказувача, навчителя, бо ця постать так само вічна, як і привілеї в будь-якому людському середовищі. Віроучительного вербування тут не вимагалося. Бо кожен побіг би до їхнього товариства на один лише посвист, на кивання пальцем, на скинення бровою. Вони вибирали собі третього самі. Довго й непомітно. Обидва зупинилися на Гризодубові. Це був колись значний працівник лісового господарства, прізвище його, ясна річ, було якесь інше, але тут прозвали його так, почувши про рекордний перельот льотчиці Гризодубової; ці люди були дуже чутливі до героїзму, вони відразу збагнули висоту подвигу молодої жінки і її подруг, і ось, щоб виказати свою зневагу до цього чоловіка, який мав колись усе: вищу освіту, керівне становище, родину, щастя — і став на шлях злочинництва невідомо чому, безпричинно, не вимушений життям, як усі вони, «благородні жулики»,— для повноти свого глумління над цим невдалим інтелігентом вони й прозвали його Гризодубом. Ще був у цьому прізвиську натяк на злочин Гризодуба, про який той охоче, з якоюсь наївною радістю розповідав усім.

— За що одержав? — питали його.

— Та за сущу дрібницю, за ліс, за отакі самі дерева, як оце тут.

— І багато?

— Не те що багато — несправедливо! Можна було вдвічі менше. Подумайте: за дванадцять тисяч гектарів — дванадцять років. Кричуща несправедливість.

— Куди ж дівав стільки лісу?

— Не собі, не собі. Колгоспам продав. Для колективного господарства, на діло пішло.

— А грошики від колективного господарства куди? В індивідуальну кишеню?

— Е, хіба ж у такому крупному ділі сам управишся? Багатьом треба було давати. Починаючи від лісників. Мені самі сльози перепадали.

Але попри свою відвертість і гнилу душу, Гризодуб мав переваги в освіченості, в знанні всіляких наук, він читав Єсеніна, видавлюючи сльози в слухачів, напам'ять шпарив «Анну Кареніну» Толстого, щоправда, може, й брехав, може, вигадував за Толстого, але як ти його перевіриш?

Назарько й Шляхтич взяли його до себе, їх знову стало троє; Гризодуб набагато перевищував своєю інтелігентністю Калмика, не вистачало тільки йому почуття гідності, щось ніби собаче було в натурі в чоловіка, але друзі сподівалися виховати в ньому з часом чоловічі якості, поспішати не мали куди, попереду була якщо й не вічність, то принаймні кілька досить довгих років. Але виявилося, що часу їм відведено обмаль, тобто й зовсім не відведено.

Почалася війна з фашистами.

Щоб довести свій патріотизм, Назарько і Шляхтич вжили відповідних заходів щодо своїх колег для підняття денного виробітку на висоти, досі в тих краях не чувані. Але вдоволення від того було короткочасне й неповне. Війна тривала, минав уже перший її місяць, і справи там, на заході, здається, посувалися зле.

Ось тоді й виступив на перший план Шляхтич, який досі всі роки ходив у Назарька правобіч, ніколи не забігаючи наперед, терпляче ждучи повелінь свого старшого товариша.

— Треба втікати,— сказав уночі Шляхтич.

— Куди? — спитав Назарько. — Туди, на фронт.

— Ти думаєш — доберемось?

— Треба добратись.

— Калмика б дістати мені хоч пальцем,— зітхнув Назарько.

— До фронту! — вперто повторив Шляхтич.

— Візьмемо Гризодуба,—вирішив Назарько,—хай, погань, виводить нас із своїх лісів.

— Він свої розпродав і повирубував,— засміявся полегшено Шляхтич, радий, що Назарько легко пристав на його пропозицію, не образився, не став нагадувати про своє першородство й старшинство.

Коли сказали Гризодубу, той заплакав.

— Рачки поповзу,— схлипуючи, примовляв він,— крізь індійські джунглі вас проведу, з лісів Амазонки поможу видобутися...

— Ач, інтелігенція...— сказав Назарько,— потягло її на якусь Амазонку! Що воно за чортівня?

— Річка,— відповів Шляхтич.

— А ти звідки знаєш?

— Чув. Запам'ятав.

— Ну-ну, Васю,— поблажливо поляпав Назарько Шляхтича по плечу,— не забивай голови амазонками, бо ще інтелігентом станеш.

Вони досить грунтовно підготувалися і втекли порівняно легко, бо ніхто якось всерйоз не сприймав спроб вибратися з тайги, подолати непрохідь, збороти голод і власне безсилля.

Вони йшли довго, пливли по якихось річках на саморобних плотиках, стояла по берегах темна тайга з білими проблисками беріз, вода була важка і страшна: ану ж хтось тебе побачить. Лісовий інженер знався на своїй справі: він зумів вивести їх по прямій лінії просто до залізниці, яка перетинала країну вздовж, по якій уже котилися поїзди на захід, поїзди з солдатами й технікою, поїзди на фронт — єдине місце для цих втрачених людей, щоб віднайти свою справжність. Але як тільки вони добралися до першого полустанка, де на запасній колії стояв військовий ешелон, сталося непоправне.

Вони підкралися краєм узлісся якомога ближче до колії, вже видно було білі номери й літери на вагонах, видно було, як ходить уздовж ешелону молоденький вартовий; Шляхтичеві навіть здалося, що він бачить звідси зелену траву між шпалами попід вагонами, тепер би спокійно обдумати, як вчепитися на цей чи інший поїзд, аби тільки на захід, аби туди, де бій; найважче залишалося в них позаду, наставала велика мить справжньої свободи, і ось тоді Гризодуб мовби здурів чи, може, давно вже кублилася в його душі чорна думка про зраду, він зненацька рвонувся з-за кущів на видноту, побіг просто на вартового, вигукуючи плаксиво:

— Товаришу солдат! Товаришу солдат!

Але в Назарька реакція була миттєва, цього інженер не взяв до уваги.

— Куди, сявко! — засичав Назарько і кинувся слідом за Гризодубом, наздогнав того десь метрів через двадцять, вхопив за горло і став душити. Він міг би потягти Гризодуба назад, для цього вистачало йому й часу, й сили, міг би просто збити того з ніг і, вхопивши на руки, віднести назад у сховок, щоб потім утікати всім трьом, а розправитися над зрадником десь віддалік, але то все було не для Назарька. Він просто душив інженера, душив навстойки, той хрипів, борсався, але нічого не міг вдіяти, задихався, вмирав на ногах; ні Шляхтич, ні тим більше знетямлений вартовий не встигли оговтатися, як один уже лежав на землі мертвий, а другий біг назад до лісу.

Але тут нарешті схаменувся вартовий, солдатське його серце не могло витримати несподіваного порушення порядку, він зірвав гвинтівку з плеча, клацнув затвором, прицілився.

— Стій! Стій, стрілятиму!

Назарько гнав до лісу, як молодий лошак.

— Стій! — пролунало ще раз, і затим вдарив постріл; вдарив з ляскотом і коротким відлунням і кинув Назарька просто в кущі, просто на Шляхтича, пожбурив Назарька в обійми до товариша, але вже мертвого.

Тепер треба було втікати, і Шляхтич ждати не став. Переслідувати його ніхто, мабуть, не міг, бо для драми, що відбувалася позаду, цілком вистачало двох: Гризодуба й Назарька. Один утікав до ешелону — другий його задушив і був убитий вартовим. Все. Позаду в Шляхтича не лишалося нічого. Для нього тепер все було попереду. А ще була самотність. Мав здолати самотність, відстані, пройти непоміченим тисячі кілометрів, прифронтову смугу, де кожного запідозрювали в шпигунстві, але то вже належить знову ж таки до подробиць, які можуть бути й такі й не такі, а тут ідеться про виборювання людської справжності, втраченої безпричинно, безглуздо і мало не безповоротно.

Шляхтич добрався до рідного міста, він знову був на Глиняній гірці, прийшов туди пізно вночі, прийшов на другий день після того, як останній радянський солдат покинув місто, але фашисти ще не знали про це, вони не потикалися сюди, може, Шляхтич теж не відав, що наші відступили, а може, навпаки, хотів сам-один захистити Глиняну гірку від ворога; він квапився сюди, повертався сюди, бо не мав куди більше повертатися, він не застав на Глиняній гірці матері, бо вона вмерла місяць тому, не застав батька, бо той евакуювався з заводом, але застав свою Тетяну і народженого без нього сина Льоню; Тетяна ждала його тут, бо не мала більше де ждати, не мала кого більше ждати,— так зійшлися ці двоє людей в чорну літню ніч сорок першого року, останню ніч свободи, але вже незахищеної, нестереженої свободи, яка назавтра на ранок мала стати рабством.

Чи він біг через усю країну для того, щоб ускочити в рабство?

Тетяна шепотіла щось про те, що вона його тепер нікому не віддасть, нікому не покаже, сховає, бо в нього син, бо тепер він належить тільки їй, немає нарешті того клятого Назарька, від якого все лихо, тепер все буде гаразд, тепер...

— А фашисти? — спитав Василь.— Що ти таке кажеш, Тетяно, а фашисти?

Вони з'явилися в місті, прикотили й на Глиняну гірку. Два мотоциклісти на сірих мотоциклах, у сірих мундирах, у сірих касках, з сірими обличчями прошмигнули по Глиняній гірці в лякливому- чи, може, заклопотаному поквапі й покотили далі, так наче не мали наміру залишатися в цьому місті, але залишилися, отаборилися, зайняли завод, зайняли будинки міськради, пошти, технікуму, шкіл, Палацу культури; мотоциклісти поїхали по всіх вулицях, а на парканах, на телеграфних стовпах, на афішних тумбах зачорніли великі заголовки наказів і оголошень, що всі кінчалися погрозами: «Розстріл. Розстріл. Розстріл». Розстріл за зберігання зброї, за невиконання розпоряджень, за простий непослух окупантові, за недотримання правил маскування, за поранених червоноармійців, за розповсюдження листівок і більшовицької літератури, за ходіння по вулицях після комендантської години. Розстріл, розстріл, розстріл...

Сховатися в такому маленькому місті від ворога ще було можна, але не від своїх. За тиждень до будиночка Шляхтичів прийшов чоловік у напівнімецькій уніформі, з пов'язкою на рукаві, з німецькою гвинтівкою за спиною. Це був Калмик.

— Не ховай і не кажи нічого,— наставив він долоні на Тетяну, яка вже хотіла запустити в нього своїм «не чула й не знаю».— Все знаю, від мене ніщо не сховається, а моєму другові Васі й ховатися не треба. Де він? Показуй.

Шляхтич вийшов до нього, глянув йому на пов'язку, там стояло: «Поліція».

— Ти,— сказав Шляхтич, невідомо що маючи на увазі: чи той світанок, коли їх забирали звідси, чи оту пов'язку на рукаві в Калмика.

— Не думай, Васю,— квапливо заговорив Калмик,— я тоді про тебе нічого... Назарькові хотів помститися. Він же й тебе топтав... А тебе взяли, бо знали, що ви — заодно... Тільки проти Назарька зуб мав... А вийшло...

— А це? — спитав Шляхтич, показуючи на пов'язку.

— Це — раз плюнути,— не зрозумів його Калмик,— політично... Хочеш — тебе теж порекомендую... Тебе візьмуть... Ти ж — борець проти большевизму... політично...

— Назарько був борець. Нема його. А я що!

— Ти теж.

— А ти ж не борець, а гвинтаря тобі, бач, дали..,

— Заслуги деякі маю.

— Але ж у мене заслуги більші?

— В тебе більші,— легко згодився Калмик. Він, видно, боявся Шляхтича, боявся, що той піде до німців і розповість про те світання, про стрибок із балкона.

— А раз у мене заслуги більші, то як же я можу нарівні з тобою служити? — хмикнув Шляхтич.— Мені давай вище!

Він ще зло жартував, ще не знав, як має повестися, але Калмик все сприймав на віру, надто багато років провів він із цим чоловіком, щоб сумніватися в щирості його слів, він вчепився в оте Шляхтичеве «вище», йому кортіло якось загладити свою провину перед колишнім товаришем.

— Треба наших людей в гестапо,— сказав Калмик таємниче.— Питають і шукають. Можу порекомендувати. Гестапо — це все. Катастрофа!

— А що ти думаєш! — Шляхтич потер долоні.— Може, то мені якраз і підійшло б!

— Я поговорю.

— Поговори, поговори...

Тетяна дивилася на чоловіка вже й не з жахом — з проклятьбою.

— Ти що це задумав? — напосілася вона на нього, коли Калмика випровадили.

— Моє діло.

Він знову почувався самотнім, самотнім перед цілим світом; повернутися додому — до Тетяни, на Глиняну гірку — ще не означало, виявляється, повернутися до тих людей, поза середовищем яких він поставив себе своїми колишніми безглуздими вчинками; він і далі залишався несправжнім чоловіком, шлях до справжності лежав через невідомість, ніхто не міг ні підказати, ні допомогти, по той бік фронту на нього чекав невблаганний Закон, тут був ще невблаганніший Ворог, але слово вже було сказане: Калмик наштовхнув Шляхтича на якусь думку, тепер мав здійснювати ту думку самотою, в безнадійній таємничості.

Він пішов служити в гестапо.

Спершу рядовим охоронником. Ждав нагоди. Ждав уперто й терпляче.

Нагода вийшла в постаті досить дебелого чоловіка, інтелігентного, судячи з зовнішності й з манер; він, очевидячки, знав Шляхтича ще до війни (бо й хто б не знав Васі Шляхтича в місті?), а Шляхтич його зустрічав уперше. Чоловік той вибрав такий день і таку годину, коли Шляхтич стояв на варті коло гестапо; він підійшов збоку, став трохи оддаля і пошепки промовив:

— Пане охоронцю! Пане Шляхтич!

— Ну, чого тобі?

Тоді чоловік підбіг ближче й зашепотів про те, що він розкрив групу «большевиків», які виготовляють листівки. Хотіли затягти і його, але він не дався. Так тільки, для видимості. Щоб увійти в довір'я. І оце негайно прийшов сповістити. Може, пан Шляхтич пропустить його до німецького начальника.

— Адресу знаєш? — спитав суворо Шляхтич.

— Все знаю. Листівку навіть приніс показати.

— Гаразд. Коли вони там збираються?

— Щосереди о шостій.

— Жди нас коло будинку за чверть години перед шостою. Будемо.

— Не забудьте ж, пане Шляхтич!

— Ти не пробазікайся! — промовив Шляхтич і показав чоловікові не гвинтівку, а свого кулака.

Він сам пробився до унтерштурмбанфюрера Грюнбека (невисокий сорокалітній чоловічок з черепом на кашкеті й ромбом з літерами СД на лівому рукаві, колись незначний податковий чиновник в Касселі, тепер — повелитель і кат цього міста), сказав, що йому вдалося вистежити одного розповсюдника листівок, попросив дозволу схопити зрадника. Грюнбек запрагнув бути учасником цієї акції, йому хотілося побачити живого більшовика в той час, коли той займається злочинною своєю діяльністю проти великої армії фюрера, він обставив операцію з великою пишнотою — заблоковано було цілий квартал, зроблено таємні засідки, поставлено в стан тривоги весь гарнізон; сам Грюнбек разом з кількома своїми співробітниками й Шляхтичем вже за півгодини до призначеного часу прогулювалися переодягнені по тротуару в домовленім місці; як тільки з'явився зрадник, який справді був зрадником свого народу, Шляхтич коротко кинув: «Оце він». Грюнбек моргнув йому, дозволяючи брати того птаха, Шляхтич швидко пішов назустріч чоловікові, трохи спантеличеному передчасною появою гестапівців, вправним рухом дістав у нього листівку з тої самої кишені, з якої діставав йому чоловік у час свого доносу, спитав: «Ця?» — одержав відповідь: «Так»; тоді махнув листівкою в напрямку Грюнбека, вихопив пістолет і вистрелив зрадникові межи очі.

Коли Грюнбек з своїми функціонерами підбіг, зрадник вже лежав мертвий.

— Не треба так поквапливо,— осудливо похитав головою Грюнбек.— В таких випадках можна одержати інформацію.

— Я не знав,— сказав винувато Шляхтич,— але ненавидів.

— О так, так, це прекрасно. Ненависть — це прекрасно. Пан Шляхтич діяв просто чудово! — Грюнбек поплескав Шляхтича по плечу. Цей найманець своєю жорстокістю відразу полонив серце маленького чиновника з Касселя.

З того дня почалося поступове підвищення Шляхтича по службі. Молодший слідчий. Слідчий. Старший слідчий. Права рука Грюнбека. Сам Калмик, зустрічаючись іноді, виструнчувався й клацав підборами: «Вітаю пана Шляхтича!» Йому присилали листи: «Якщо вислужуватимешся й далі перед фашистами, повісимо, як собаку». Він показував листи Грюнбеку, начальник гестапо виділив охоронців, які супроводжували Шляхтича додому і на роботу.

Всі мали його не за того, ким був насправді. Гра в несправжність тривала, але тепер це вже була вдавана гра для оточення і свідома з боку Шляхтича. Він виступив проти цілого світу, залишаючись без допомоги, без співчуття, без зрозуміння, навіть без сподівання на подяку. Єдине, чого міг сподіватися,— це негайного розстрілу, якби Грюнбек навіть не довідався точно, а тільки став здогадуватися про справжню діяльність свого вірного поплічника.

А Шляхтич діставав списки закладників і попереджав їх, щоб дати змогу уникнути арешту. Він стежив за анонімними листами, яких приходило чимало, і по змозі знаходив способи повідомити всіх, хто ставав жертвою доносів. Зі спокійною жорстокістю розправлявся він з усіма зрадниками, які довірялися йому, щоб провалити підпільників або просто викрити чесну радянську людину, і про ті розправи до часу знав тільки він та його жертви, які вмовкали навіки і вже нікому не могли нічого розповісти. А якби... Це була страшна й жорстока гра з смертю, гра відчаєного чоловіка, спустошеного, мов сухий колодязь, власне, й неіснуючого, безіменного, бо хіба ж не однаково, як назвати ніщо, а він був нічим, не існував ні для своєї землі, ні для людського закону, ні навіть для тих, що малися б бути йому найближчими: жінки, названої колись його дружиною, і сина, який не міг відректися від батька, бо не вмів ще цього, не знав причин людської ворожнечі.

Він досяг самотності досконалої і відчайдушної, ще більшої, ніж в час своєї втечі,— така нагорода судилася йому за все попереднє, в майбутньому ж, як здавалося всім, Шляхтича ждало ще гірше, і ніщо б не врятувало його від неминучості.

А що відбувалося між Шляхтичем і Тетяною? Історія сором'язливо зупиняється коло порога, не наважуючись ступити між двох близьких людей і простежити їхні болісні взаємини. Ворожнеча — ось те слово, яким вичерпувалися всі їхні взаємини. Ворожнеча ховалася за стриманістю, за вдаваним непомічанням одне одного, ворожнеча стояла між ними густа, мов вода в солоному морі, а вони були мов люди-амфібії, наділені жабрами, які пропускають воду непомітно й без перешкод, вода не зауважується, її не існує, ніхто не може бачити її, ніхто не наважується вимовити слова про ворожнечу, хоч гаразд відають, що вона зштовхує їх, жене вперед або ж відкидає назад, що вона поглинає мало не всю їхню енергію, таку необхідну в ці тяжкі часи.

Але настав день, вірніше, вечір, коли з ворожнечею, безглуздою і сліпою, було покінчено. Між тими двома мовчазно-настороженими з'явився третій. Він прийшов, попри всі заборони, не зважаючи на комендантську годину, не лякаючись погроз про розстріл, а може, й не приходив такої пізньої пори, може, Тетяна сховала його в будинку ще вдень, цього тепер ніхто не може встановити,— з'явився ж негаданий гість перед Шляхтичем пізнього сльотавого осіннього вечора, невисокий, з обличчям, змарнілим від недоїдань і поневірянь, блиснув на гестапівського слідчого розумними очима, спокійно промовив:

— Ми стежимо за вами, товаришу Шляхтич, і знаємо все.

— Товаришу? — в Шляхтича защеміло в грудях.— Я вас не просив сюди. Хто ви такий?

Щеміння виникло лише на мить і поступилося місцем підозрі, що гестапо вже простежило за ним і Грюнбек насилає на нього провокатора.

— Повторюю,— сказав чоловік,— ми знаємо все. Рекомендації тут ні до чого. Я можу назватися будь-ким — ви мені не повірите, так і я вам не повірив би на слово. Тепер важать діла.

Він спокійно й неквапливо став перелічувати все зроблене Шляхтичем потаємно від гестапо, всупереч гестапо, на шкоду фашистам: знав усе, починаючи від убивства першого провокатора, від попереджень закладників; якби гестапо знало бодай десяту частину того, про що знав цей чоловік, Шляхтича вже давно б не було на світі, вони б ніколи не дозволили так довго йому діяти, в Грюнбека не стачило б терплячості так само, як не стачало йому терпцю ждати, коли ж фюрер завоює цю велику країну, і він щодня похвалявся перед Шляхтичем: «Гер Базіль, за тиждень наш прапор майорітиме над Кремлем!» Минали тижні, місяці, Шляхтич слухав нахваляння Грюнбека і робив своє.

Можна було б не сумніватися в цьому чоловікові, але Шляхтич ще побоювався.

— Припустимо, я такий, як ви намалювали, і повірив вам аж так, що не стану арештовувати або й просто вбивати, як це я вмію, судячи з ваших розповідей, припустимо. То й що?

— Я прийшов за дорученням,— відповів чоловік.— Ви повинні принести мені присягу і віднині діяти не стихійно, а за нашими вказівками.

— І це все?

— Все.

— І так просто.

— На перший погляд.

Шляхтич озирнувся. Позад нього стояла Тетяна. — Це ти за мною стежила? — спитав він.

— Ні,— зітхнула вона.— Я повірила...

Він не питав, у що повірила. Повірила в його несправжність. А що мала робити? Це тривало не день і не місяць — роки. Починаючи від Назарька і Калмика і кінчаючи маленьким Грюнбеком, який приїхав з далекого Касселя, полишивши свої справи з податками для пролиття чужої крові.

— Ну, гаразд,— незграбно обернувся до дружини Шляхтич,— ну, вже гаразд... Може, з мене й справді вийдуть люди...

Він одержав підпільну кличку Чужий і працював у гестапо до дня визволення міста від фашистів. Потім йому звелено було, щоб він відступав із Грюнбеком, вірніше кажучи, не відступав, а втікав, і він, зціпивши зуби, підкорився, сів у одну машину з Грюнбеком і ще одним гестапівцем, але надовго йому покори не вистачило і при першому ж бомбовому нальоті радянських літаків на німецьку колону Шляхтич досить холоднокровно пристрелив обох гестапівців, виждав до ночі і на машині з гестапівським добром і теками таємних документів спробував вернутися назад до свого міста.

Не доїхав — його затримали по дорозі два автоматники. Спровадили до надто ввічливого, єхидно-інтелігентного старшого лейтенанта в окулярах, і той став заготовляти папери для протоколів, обмежуючись до часу «наводящими» запитаннями: «Хто? Коли зрадив? Де? Що робив? З ким співробітничав?..» Шляхтич на своє виправдання міг назвати тільки двох підпільників, з якими мав зв'язок, та й то не їхні справжні імена, а самі лише клички. До того ж він не любив інтелігентів, за кожним з яких ввижався йому як не Калмик, то Гризодуб, що вкрав дванадцять тисяч гектарів державного лісу, він зневажав інтелігентів, а цей старший лейтенант навіть не приховував своєї інтелігентності, зневажливо шпигав Шляхтича якимись віршиками, натякаючи то на се, то на те: «Гарун бежал быстрее лани...», «И жить торопятся и чувствовать спешат...», «В годину жизни трудную...»

— Пустіть мене до мого міста! — вперто повторював Шляхтич.

— А може, тебе відправити на курорт? — хмикав старший лейтенант.

— Я Чужий, можете перевірити! Моя кличка Чужий. Пустіть мене до мого міста!

— Перевіримо, все перевіримо, кожну твою кісточку переберемо, нам же нічого більше робити,— знущався над ним старший лейтенант,— поки ти розгулював з фашистами та розпивав з ними шнапс, ми ж тут тільки й думали та готувалися, щоб тебе перевіряти. Так ти собі гадаєш?

Шляхтич зрозумів, що він нічого не доведе впертому інтелігентові, тому замовк зовсім і тільки наливався холодною люттю, зиркаючи на окуляри старшого лейтенанта.

Однак той, хоч не обіцяв Шляхтичеві ніякої зацікавленості в його персоні, все ж таки спробував перевірити правдивість слів затриманого, і та перевірка здивувала, мабуть, старшого лейтенанта вельми, бо ще вночі, не ждучи й ранку, приїхав до затриманого високий генерал із тилів, замкнувся з Шляхтичем на добру годину, а потім досить суворо поговорив із старшим лейтенантом, і затриманого після деяких операцій було відпущено навіть з почестями.

Генерал же так само вилаяв і Шляхтича за те, що той порушив наказ, убив Грюнбека і спробував вертатися до рідного міста.

— Ви нам потрібні там, розумієте? — з притиском казав він.

— Розумію.

— Наздоганяйте німців і будь-якою ціною відновлюйте довір'я, що ним користалися. Вигадайте легенду про смерть Грюнбека і його помічника.

— Вони могли загинути від бомби. Ми вискочили з машини, щоб сховатися, їх убило, а я вскочив у машину й поїхав.

— Беріть машину.

— Там важливі документи.

— З документів легко зробити фотокопії, а вам потрібні оригінали, щоб не виникло підозри. Без Грюнбека вас ще можуть прийняти, а з порожніми руками — навряд...

— Я втратив цілий день через цього інтелігента.

— Через самого себе втратили,— сказав генерал,— треба надолужити. Бажаю успіху!

— Дякую.

Він наздогнав фашистів, справив належне враження, знов увійшов у довір'я, котився з ними все далі й далі на захід, поки вже й не лишилося окупованих територій; був у Польщі, але недовго, опинився аж у Берліні, де таких, як він (таких, та не таких), зібрано під командою бородатого дядька Бориса, колишнього полковника царської армії, який тепер корився наказам німецького гауптмана, тихоголосого інтелігента, який закінчив аж два університети — один у Німеччині, другий в Англії; хтось там ще сподівався на продовження війни, їх готували для того продовження, але війна кінчалася, Берлін облягали радянські війська, з Берліна втікали, хто міг, хоч мало хто міг тоді втекти, есесівці розстрілювали кожного, хто пробував лишити столицю без дозволу, але для цієї дивної групи дозвіл прийшов, їх перекинули в Баварські Альпи; там дядько Борис кудись зник, гауптман теж не дуже набридав, тільки стежив, щоб ніхто з них не спокусився прикладом бородатого царського полковника; здається, то були найтяжчі дні для Шляхтича — дні бездіяльності, наповнені взаємними сповідями й визнаннями різномастих негідників, яких він мав терпляче слухати, не зраджуючи своєї ненависті й огиди до цих людських покидьків, які вважали його теж за свого, серед яких він навіть вирізнявся своїми неабиякими заслугами, майже хлоп'ячий його спалах легковажної ностальгії за рідним містом давно вже минувся, тепер Шляхтичеві смішно було згадувати свою спробу чимшвидше повернутися до Тетяни й сина, вважаючи свої заслуги аж такими великими, що вже для нього не тривала більше й війна, тепер, навпа-276 ки, він боявся, що війна ось-ось закінчиться, а він ще не встиг спокутувати своїх гріхів, перебороти своєї несправжності, через те серед гауптманової команди недобитків Шляхтич вирізнявся найбільшою слухняністю і навіть, якщо можна так висловитися, запопадливістю, в своїй несправжності він мався бути за взірець для покидьків і був ним.

Війна кінчалася, та не для нього. Озираючись назад, Шляхтич з жахом переконувався, що він, власне, нічого путящого ще не зробив для своєї справжності, в рідній землі був несправжнім, власне, від самого початку, і вмер для неї, зник, щез безслідно в цілковитій несправжності й навіть позірній зганьбленості, тепер мав відродитися, воскреснути, повернутися до життя, а насправді — народитися новим чоловіком. Але як?

Був у царстві смерті, серед недобитків у недобитій країні, все довкола конало, все здригалося в передсмертних конвульсіях, дрижали в глухих закутках зрадники й убивці, в найглибші нори заривалися есесівські катюги, у кожного з яких стояли за спиною спалені села, повішені чоловіки, розстріляні жінки, вбиті безневинні діти. Хто б повірив чоловікові, який вирвався з такого оточення, прийшов до людей і сказав: «Я невинний» або ще й більше: «Я зробив там те й те»?

Хтось його послав сюди, але чи не забули про нього? І чи він щось зробить, зробить особливе, аж до неймовірності особливе? Поки що ж був у царстві смерті, назад шляхів не бачив і не міг ні думати, ні уявити, що там, удома, на рідній землі.

Як далеко лишився позаду той ранок, коли він покінчив із гестапівцями, і той день і та ніч, протягом яких він повертався до Тетяни й до сина! Повертався і... не повернувся. Зник, щез, може, й назавжди!

Він не знав і не вмів здогадатися навіть, що з його Тетяною і сином Льонею. Не відав, що Глиняну гору накривало кількаразово артилерійськими залпами і бомбовими ударами, і все, що могло там розруйнуватися, було розруйновано, а все, що могло горіти, згоріло дощенту, і люди, хто вцілів, ясна річ, розбрелися по місту в пошуках притулку; їм давали притулок, всім давали, тільки не Тетяні з сином — дружині зрадника і синові зрадника, і вона десь знайшла підвал у розбомбленому будинку, глибокий і вологий підвал, і ось у тому підвалі маленький Льоня вперше довідався (бо він про все довідувався ще тільки вперше), що його батько — зрадник, а він сам — син зрадника, і маленький хлопчик, який ще й не тямив як слід, що таке зрадник, проймався настороженістю до світу, його мучили кошмари ночами, він кричав, прокидаючись від жахів, ріс нервовим, блідим, як той відросток, що ніяк не може вибитися з-під землі. Принаймні доля маленького хлопчика залежала від чоловіка, якого Льоня й не пам'ятав до пуття, від чоловіка, може, й неіснуючого, може, давно вбитого, знищеного, але тавро, накладене ним на матір і на Льоню, було незнищимо глибоке й пекуче.

Генерал тоді сказав Шляхтичу: «Вирішуй сам». Це стосувалося виходу з царства невідомості до життя. Чим могутніша натура, тим вона дужче рветься до життя, що Шляхтич виказав уже в той перший день відступу з гестапівцями, коли в нього стачило терпцю проїхати з ними не більше сотні кілометрів (хоча по совісті треба б ще додати до тої сотні кілометрів два роки неймовірної терплячості й щоденної гри зі смертю під носом у Грюнбека), але уроки не минають марно, тепер Шляхтич всю свою нещадну силу кинув на погамування звичайних людських порухів, він мовби здерев'янів, він навчився вже й не терплячості, а чогось вищого, для чого ще не знайдено навіть назви; він ждав свого рішення, важливого, єдиного рішення, часто хотілося йому покінчити зі своєю двозначністю, але він гамував себе, стримував, чомусь здавалося йому, що попереду жде його важливіше, і ось так він вагався до самого кінця війни і вже зазирнув за її край, але ще й тепер не побачив хвилини, про яку йому казав тоді генерал,— так Шляхтич опинився разом із компанією, в якій перебував, разом із фашистським гауптманом, який змінив військовий мундир на цивільне вбрання, разом з бородатим дядьком Борисом, що після недовгого зникнення знов появився в їхньому гірському притулку, з усім цим збіговиськом опинився Шляхтич у нових хазяїв, які охоче прийняли від погромлених фашистів цей чи не найганебніший спадок.

Для нашої історії бракує фактів. Не було свідків, не було очевидців, що ж до Шляхтича, то він у тих трьох роках самотності серед ворогів не вбачав жодного подвигу, для нього це було всуціль терпіння й очікування властивої миті, коли повинен був прийняти рішення з особливою користю для великого світу, до якого прагнув повернутися заново народженим і з належним забезпеченням свого майбутнього. Бо що таке майбутнє для людини? Є майбутнє наповнене, цікаве, плідне, а є просто тупе тривання, суцільна несправжність, фальшиве забезпечення власної вічності. Шляхтич досить уже мав несправжності, щоб хоч тепер зрозуміти сувору істину: тобі дається лише один випадок у житті, єдиний шанс для віднайдення істинного шляху, і він таки використав надану можливість, він влучив хвилю, готувався до неї довго й уперто, впаковував у свою дивовижну пам'ять усе, що міг винести з царства злочинної двозначності: прізвища, явки, паролі, прикмети резидентів, адреси,— але йому все видавалося замало, ним заволоділа жадібність, терпляча й навіть тупа жадібність, яка мало не звела нанівець всі його зусилля і всі ті роки двозначного тривання серед ворогів, що за цей час встигли вже докорінно змінитися якщо не суттю своєю, то належністю, бо фашисти вже були розгромлені, відійшли в непам'ять, фашистів судили на міжнародних трибуналах, а команда тихого гауптмана і бородатого дядька Бориса, надійно захована в баронському замку на околиці невеличкого баварського міста, отримала нового шефа, так само бородатого, як дядько Борис, заокеанського італійця, вірного католика містера Томазо, що припроваджував до замку нових та нових інструкторів своєї справи, які мали навчати Шляхтича і його колег того, що самі вміли, хоч, може, ніколи й не стосували на ділі; сам містер Томазо, здається, теж ніколи не був прагматиком, він належав до теоретиків шпигунства, до навчителів, його служба полягала в спорядженні й випровадженні вірних слуг у таємничі й загрозливі безвісті, він сам завжди перевіряв готовність чергового посланця, вів із ними попередні бесіди, давав інструкції, перемацував кожен рубчик їхнього одягу, на прощання хрестив довіреного, обіймав, цілував у щоки й плакав щирими католицькими слізьми, майже ридав, так жалко йому було тих, кого мусив відправляти для боротьби з більшовиками, відправляти, може, й на смерть, але на смерть, як вважав містер Томазо, високу й почесну.

Шляхтич вважався чи не найретельнішим учнем, успіхи він виказував хіба ж такі, містер Томазо завжди ставив Шляхтича за приклад іншим, але, як відомо, ніякі захоплення не тривають вічно, слід берегтися від того, щоб не переступити межі; Шляхтич забув про обережність, жадібність засліпила його, він переступив межу довір'я, він уникав раз за разом прощальних обіймів і ридань містера Томазо, вправно, як йому здавалося, виштовхуючи наперед себе то одного, то другого кандидата, він хотів бути посланим серед останніх, слушно розмірковуючи, що чим більше полетить обплаканих і обцілованих поперед нього, тим більше, отже, він зможе розкрити на своїй землі негідників; він рискував тут навіть отримати тавро нерішучого, боягуза, аби лиш якомога пізніше покинути тиху обитель містера Томазо, останнім, може, відчути на своїх устах солоний присмак сліз заповзятого католика, якому його бог не заважав споряджати шпигунів і диверсантів у країну велику й святу своєю звитягою над фашизмом. Але містер Томазо не належав до людей обмежених, він не пристав на версію боягузтва, яку Шляхтич підсовував йому своєю поведінкою, знаючи бездоганне минуле цього велетня, наставник шпигунів не мав також підстав запідозрювати того в нечистих намірах, але інстинкт досвідченого ловця душ підказував містерові Томазо, що на цього руського слід звернути увагу, бо якщо його життя й не давало підстав для недовір'я, то все ж непокоїло постійне намагання усунутися від першочерговості й взагалі від черговості, незбагненні спроби, висловлюючись фігурально, йти, стоячи на місці. Містер Томазо належав до людей обачливих, як усі ревні католики, ширше беручи,— всі поклонники бога, який примушує людину завжди пам'ятати про обачливість і про загрозу провини, яка падає завжди і вічно на людину і ніколи на бога. Містер Томазо знав, що в його справі не можна допускатися жодного хибного кроку. Може, він і плакав щоразу, випроводжаючи чергового шпигуна, не над долею посланця, а над своєю власною долею, яка цілком залежала від успіху чи провалу того чи іншого виученика. Отже, він не хотів рискувати. Сльози не затуманювали йому очей, навпаки, вони омивали їх, очищали, від чого очі містера Томазо ставали ще зіркіші. Бо що таке обачливість? Можна б сказати так: оба-очливість, тобто зіркість на «оба ока», що повинно бути поставлене вище за пильність, яка, власне, дорівнюється буденній підозрілості, тоді як обачливість можна поставити в одному ряду з передбачливістю.

Отже, містер Томазо став виявляти непомітну обачливість щодо Шляхтича, непомітну тим більше, що проявлювано було ту саму обачливість і щодо всіх інших «вихованців» школи сльозливого містера-бороданя, і Шляхтич мав би знати про це, та він і знав, не відав тільки, що його поставлено під нагляд особливо пильний, і це мало не спричинилося до кінця фатального.

Не слід вважати, ніби «вихованці» містера Томазо були намертво відрізані від світу камінною стіною давнього баронського замку і втримувалися на правах і становищі звірів у клітці. Далеко ні. В межах дозволеного, трактованих містером Томазо досить широко, їм давалося право на всі ті втіхи, яких прагнуть чоловіки середнього віку, готовані для вчинків таємничо-загрозливих. Входила сюди пиятика в стінах замку й поза ним, в закладах вишуканих і досить низького гатунку, знайомства й зустрічі з представницями протилежної статі, зазнайомлення й милування творами мистецтва в обсягу, сприйнятливім для натур такого різновиду: бодай короткочасне злиття з природою, де не останню роль відігравали іноді й досить далекі прогулянки пішки, мандрівки машинами, а то для різноманітності й на велосипедах, коли на спині в тебе величезний рюкзак, на голові капелюх з пір'їною, коли на тобі шкіряні шорти, які відкривають кожному зустрічному твої міцні заволохатілі ноги, і ніхто не відрізнить тебе від місцевого мешканця, від аборигена, від справжнього хазяїна цих гір, долин, річок і погідного неба. Існувало, однак, маленьке, майже непомітне, у всякому випадку для сторонніх, справді неухватне «але»: ходити, прогулюватись, мандрувати, напиватися й навіть заглиблюватися в інтимно-приховане вони мали право тільки групово, в масі; менше двох вийти за межі замку не дозволялося, і вже коли й опинялися на волі тільки двоє, то кожен із них знав, що його товаришеві доручено стежити за ним так само, як він мусив згодом доповісти про кожен крок свого колеги. Шляхтичеві, може, найчастіше виявлялася довіра в тій мірі, що він міг виходити до міста не в складі юрмиська, а тільки вдвох, зі своїм, здається, найближчим товаришем, рудим Юхимом,— чоловіком з іржавою шиєю і нібито беззлобним поглядом на світ, що становило приємний контраст до Шляхтичевої похмурості. Ще відзначався іржавошиїй Юхим надмірною легковажністю. Легковажність Юхимова пояснювалася його мирним фахом (до війни Юхим працював бухгалтером райспоживспілки), а відомо ж, що коли затурканий провінційний бухгалтер виривається на волю, то він просто шаліє. Ось тут і пригодилася стримана серйозність Шляхтичева, його статечна солідність, якою урівноважувалися вибрики іржавошийого. Це з перших днів помітив містер Томазо й недвозначно доручив Шляхтичевій опіці рудого Юхима якщо й не для перевиховання, то бодай для нагляду й стримування; Шляхтич не мав сумніву, що іржавошийому теж доручено наглядати за ним самим, але якось не спало йому на гадку, що доручення це може відрізнятися від одержаного ним самим, що Юхим здатен заслужити в містера Томазо вищої довіри, отже, Шляхтич не відчував неправомірності й нетотожності їхнього з іржавошиїм Юхимом становища. І це його погубило.

Бо він нарешті вирішив зникнути. Деякі прикмети вказали йому, що він перестарався з відтягуванням свого оплакування містером Томазо, Шляхтича офіційно було підвищено до рангу інструктора, його вже не готували до відльоту на Батьківщину, якщо його гру не розгадано було, то однаково його знешкоджено ще до розкриття, таким чином, він не міг ждати, поки буде рокритий, не міг тішитися й неможливістю відкриття, бо ж перед ним поставала загроза безплідності всього його дотеперішнього життя, його зусиль і тривання. Як велися закинуті в тил зрадники, він не знав, але знав, що вони там, знав їхні завдання. То чи ж міг далі терпіти й ждати тепер уже невідомо якої нагоди?

В той день, коли він прийняв таке рішення, світило сонце. Мабуть, це єдина прикмета того дня. Сонце світить завжди, воно світить і тоді, коли треба, найчастіше ж тоді, коли й не треба; Шляхтич вже не міг ждати далі, він не міг навіть вибрати ночі, бо ніч для втечі так само підозріла, як озирання на вулиці в його мимоволі набутій професії, тільки сонце виключає більш-менш підозру, тому він вирішив утікати посеред білого дня, в самому центрі міста, куди заблукав разом з іржавошиїм Юхимом і де в ресторації «Під ялинами» напоїв Юхима до здичавіння, довів до стану матерії неживої, як то робив уже не раз, дотранспортовуючи свого колегу до замку всіма можливими засобами.

Вмостивши іржаву Юхимову шию між двома бокалами з коньяком, Шляхтич пішов до дверей ресторації, пішов недбало, мовби тільки щоб визирнути на хвильку на вулицю, вхопити ковток свіжого повітря, йшов спокійно, не озирався назад, як чоловік, що остерігається переслідування (за випите й з'їдене було заплачено наперед, отож з боку хазяїна «Під ялинами» небезпеки не було), деяке недотримання рівноваги теж свідчило на користь намірів Шляхтича, бо трохи підпилий чоловік — це трохи підпилий чоловік, і нічого більше, так Шляхтич вийшов з ресторації, опинився на тротуарі посеред пішоходів, не вирізнявся нічим з-поміж цього баварського люду, повільним перехильцем наблизився до першої машини, яка стояла коло тротуару, ще встиг запримітити, що в машині не тільки водій, але ще й жінка на передньому сидінні, але це його не збентежило, він спокійно відчинив задні дверцята; ті двоє, що спереду, спершу здивувалися, потім усміхнулися його сп'янінню, яке він виказав, дихнувши на них алкоголем; Шляхтич скористався з цього, щоб умоститися досить зручно й зачинити за собою дверцята, але вже коли зачиняв дверцята, то знав напевне: за ним стежить пара холодних, безжально-жорстоких очей. Чиї очі, він не знав. Чи то блукав коло ресторації виставлений містером Томазо для нагляду найманець, чи то іржавошиїй Юхим тільки вдавав свинячість сп'яніння, а насправді придурювався, а тепер вискочив на вулицю, щоб гнатися за втікачем,— це вже не грало ролі. Шляхтич без жодних ознак сп'яніння дістав із кишені пістолет, приставив його до потилиці водієві, з тихою погрозливістю мовив:

— Давай! Уб'ю!

Жінка хотіла зойкнути, але їй перехопило горло. Водій гаркнув мотором, і тоді та пара очей позаду побігла; Шляхтич не озирався, він не бачив, але знав, що очі біжать, потім почувся й голос, можна було б зазирнути в водієве дзеркальце, але й без того Шляхтич знав той голос, бо він належав іржавошийому Юхимові.

— Стій! — гукнув позаду Юхим і біг до машини так твердо, немов пив саму воду перед цим.— Стій!

Але водій не знав суперечливості вагань. Пістолет коло потилиці підказував йому, що має робити, тому машина не стала ждати Юхима, вона ривком відскочила від тротуару й покотилася вулицею.

— За місто! Виривайся! — сказав Шляхтич спокійно.

Юхим десь біг тепер уже за крутим поворотом вулиці, бо вулиці були тут покручені, як то завжди буває в містах, що розташовані в передгір'ях. Вищість Юхимових повноважень виявилася не тільки в його умінні вдавати сп'яніння, а й тепер у мистецтві переслідування. Бо по-перше, хоч втративши з ока машину з Шляхтичем, він точно знав, куди вона поверне і куди вириватиметься. По-друге, він відразу вирахував усі невигоди великої, важкої й неповороткої для таких вузьких і позмієних вулиць машини, тому біг по тротуару рівно стільки, щоб добігти до першого мотоцикла, який стояв, так би мовити, тимчасово, бо його власник, молодий хлопець, вирішив позалицятися до білявої дівчини, навіть і не білявої, а майже так само рудої, як і Юхим, навіть покритої ластовинням, однак привабливої для хлопця тим, чим може бути приваблива дівчина, але Юхимові про те не йшлося, він стрибнув на задню сидушку, майже по-шляхтичівському тицьнув під бік мотоциклістові пістолетом і гаркнув:

— Давай! За машиною!

Про пістолети сказати щось певне важко. Навряд чи містер Томазо став би озброювати обох гуляльників, давати тільки одному (тобто Юхимові) будь-яку зброю, якої позбавлений був Шляхтич, він теж не став би з багатьох міркувань, відомих тільки містеру Томазо, хоч і не таких глибоко таємничих, щоб не можна було здогадатися при певних зусиллях. Та хоч як там було, але в рішучу хвилину в обох виявилася зброя. Одному вона потрібна була для втечі, отже, він міг її й дістати якимось прихованим способом; другому знадобилася для погоні, до якої мав бути завжди готовий, отже, й забезпечений хоч і самотужки в потрібне знаряддя, в даному випадку — дев'ятизарядний автоматний пістоль не дуже великого калібру, але цілком достатнього, щоб зробити в чоловікові дірку, крізь яку б вилетіло з нього життя.

В підгір'ях враження завжди таке, ніби міські вулиці набагато глибші, ніж деінде, це вже й не вулиці, а ущелини, від стиску яких задихаєшся, з яких годі вирватися, не дано визволитися. «Мерседес» зітхав у тих вулицях важко, натужливо довго, місто розтягувалося в безнадійну нескінченність.

Світило сонце. Ось усе, що можна сказати про той день. Сонце присвічувало іржавошийому Юхимові, попелястий «мерседес», у якому втікав Шляхтич, досить швидко опинився в полі видимості червоного мотоцикла з рудим Юхимом, покрученість міських вулиць і позаміського шосе сприяла не попелястій машині, а червоному мотоциклові, і сонце присвічувало теж не Шляхтичеві, а Юхимові, який уже майже наздоганяв утікача, його рот був розкритий у нечутному крикові; Шляхтич бачив той рот у водієвому дзеркальці, він би мав догадатися й, не озираючись навіть, а тільки скориставшись з того дзеркальця через плече, як учив їх сльозливий містер Томазо, пальнути по іржавошийому, але чомусь не догадався, в його плани не входило обтяжувати свою втечу ще й перестрілкою або вбитими, хай навіть і такими покидьками, як той Юхим, але чого не зумів зробити Шляхтич, те зробив Юхим, якому широкий «мерседес» затикав усе шосе, не давав обігнати себе, випередити, зупинити (та чи й зупинився б і тоді), Юхим, чи то цілячись, чи й не цілячись, став палити в машину, машина була така широка, що годі було промахнутися, всі кулі мали б поцілити в кілька сотень гуркотливих механічних коней, які мчали поперед мотоцикла; мабуть, так воно й було насправді, мабуть, жодна куля Юхимова не пропала марно, але й шкоди ті кулі не завдали, жоден із механічних коней не отримав навіть подряпини, коні хропли, гарчали, вигикували залізними селезінками й знавісніло вглиблювалися в гори далі й далі. Але дві кулі, мовби вибираючи, мовби націлені злими очима, вдарили Шляхтичеві в ногу, вдарили одна за одною, вдарили мовби й нечутно, злегка, навіть жартуючи, та Шляхтич раптом відчув, що втрачає притомність. Тільки тоді він вистрелив через плече раз і вдруге, може, й у третє стрелив, але вже не чув, бо провалився у чорну пекучість і не бачив, як мотоцикліст чи то поцілений, чи то злякавшись пострілів із машини, вихнув рулем і вдарився разом зі своїм пасажиром об перший виріжок скелі, навколо якої саме закручувалося шосе. За секунду Шляхтич повернувся до свідомості, погоні вже не було, але тепер з'явився новий ворог — тепер були дві рани в його нозі, і про ці рани не повинні були знати чоловік і жінка, він мав приховати від них і свій біль, і напливи безсилля, і дедалі частіші й довші занурення в непам'ять, у несвідомість.

Світило сонце — ось усе, що можна сказати про той день.

...Він повернувся до рідного міста нескоро, вже після госпіталю, з важкою сучкуватою палицею в руці, невміло накульгуючи. Спершу побачили його на Глиняній гірці. Нічого не впізнавав там він, ніхто не впізнавав і його, хоч і присвічувало гаразд сонце, рідне, знайоме сонце, під яким він ріс, але ріс несправжнім. Оте сонце висвітило на його грудях Золоту Зірку Героя Радянського Союзу — свідчення справжності. З минулим було покінчено.

Шляхтич знайшов Тетяну й сина. В тому самому темному й вологому підвалі, бо ще не наспів час для прояснення всіх справ війни, через що й був той підвал і було двозначне становище маленького Льонька в школі, де хоч і не називано його, але завжди малося на увазі, що він — син зрадника, тому й неабиякі успіхи в навчанні ставилися хлопчикові скорше не в заслугу, а мовби за зле. Але сонце тепер світило яскраво й радісно. Шляхтич повернувся Героєм. Ще перешіптувалися подекуди: «Несправжній герой»,— ще не вірили, але сонце світило й світило.

Шляхтичів переселили в «Діловий клуб», де мешкали такі відомі люди, як головний інженер заводу, начальник четвертого, тобто найбільшого на заводі цеху, заслужений майстер Череда, нагороджений за війну аж двома орденами Леніна. Виявилося, що й Тетяна має заслуги з війни, їй теж вручено було тепер орден за війну, який не міг бути вручений досі з міркувань важливості місії Шляхтича в далеких ворожих лігвах. На маленького Льоню така несподівана зміна в житті теж мала б якось вплинути, але вплинула вона лиш у тій мірі, що він з більшою жадібністю віддався навчанню, доходячи іноді мало не до несамовитості в цій справі.

Сам Шляхтич не став насолоджуватися своїм геройством, йому хотілося повернути собі справжність із самого початку, так, як її розуміли тут, у місті, всі його однолітки, йому кортіло піти до людей, щось із ними робити; в ньому збереглося так багато сили, ще більше було бажань, він довго вибирав, де б докласти своїх зусиль, щоб не бути безнадійно почесним, нарешті, йому запропонували, може, трохи й смішне, як для Героя, але він одразу згодився, просто вчепився в нагоду, його поставлено в збиту з сяких-таких дощок халабуду, де він мав продавати всілякий дріб'язок: сірники, мило, крупу, макарони. Його будочка стояла під Глиняною гіркою якраз із другого боку; зовсім близько був завод, на зміну люди проходили повз Шляхтича, додому йшли також повз нього, з ним віталися всі, в нього купували се й те; вгорі була рідна Глиняна гірка, тут були рідні люди, все минуле забулося, про минуле свідчила тільки його Золота Зірка. Але хіба того було не досить?

Він любив продавати в борг. Перед зарплатнею в людей завжди кінчаються гроші. Не вистачає кількох день. Шляхтич знав це досить добре. Так само кожен знав, що може взяти в дяді Васі в борг кілограм макаронів, взяти без запису, бо Шляхтич пам'ятатиме й так, а міг би й не пам'ятати, бо всі акуратно віддавали йому борг, і він недбало кидав п'ятірки, десятки й червоні довгі тридцятки в порожній ящик від макаронів, примовляючи жартівливо: «Що дав бог, усе в торбу». Будь-яке вивищення люди супроводжують завжди двозначними усмішками й опущеними поглядами — заздрощі, недовір'я, кпини. Шляхтичеві усміхалися щиро, відкрито, його приймали дружньо, він ставав своїм відразу, він ставав справжнім, минулого не було, з минулого взято лише ту частину, що значилася Золотою Зіркою Героя.

Та ось, коли Шляхтич вже був заспокоївся цілковито, минуле раптом нагадало про себе, воно ввійшло не питаючи, без попереджень, без стуку, воно ввірвалося, жорстоке й безглузде, вмить зогидивши чоловікові все вдоволення від добутої нарешті справжності.

Сонце того разу не світило. Була ніч. Холодна зимова ніч тієї найтяжчої, найголоднішої повоєнної зими. Шляхтич, збираючись замикати свою «точку», втомлено присів на ящик, дістав куриво; не курив цигарок, звик до самокруток, шарудів папером, через те, мабуть, і не почув рипіння снігу, а може, й не було рипіння, може, до нього підкралися непомітно й нечувано, певно, ждали десь давно, влучили хвилю, коли він уже збирався додому, коли вже відімкнув двері, а тепер сів тільки покурити й дати трохи спочити своїй пораненій нозі, він ще шарудів папірцем для самокрутки, коли двері враз відлетіли в темряві і з неї вскочило до ларка відразу двоє — один глевтякуватий, з обличчям, мов із сирого тіста, другий дрібноголовий, високий, жорстокий у своїй майже зміїній дрібноголовості з наставленим просто в груди Шляхтичеві пістолетом.

— Башні,— хрипло видихнуло Сире Тісто.

— Викладай грошву,— підтримав його Дрібноголовий, прискаленим оком вицілюючи Шляхтичеві то ніби в серце, то ніби межи очі. Такий стрілятиме без попереджень, без роздумувань, без вагань, Шляхтич досить добре знав публіку цього гатунку. Сире Тісто причинило за собою двері, але Шляхтич встиг помітити, що надворі залишився ще й третій. Діяли вони вміло, не належали до новаків. Він сидів, розправивши поранену ногу, сидів розслаблено, його палиця лежала на підлозі досить далеко, щоб узяти її, треба було нахилятися, за цей час Дрібноголовий встиг би вистрелити принаймні тричі; Шляхтич зрозумів, що програв. Але однаково мав щось робити, сподіватися на якесь чудо, на щасливий випадок, може, хтось іще йтиме з заводу, може...

— Гроші? — безтурботно перепитав він.— А нащо вам, хлопці, гроші?

Сире Тісто належало до практиків, воно тільки сопіло й мовчки ждало, зате Дрібноголовий зрадів нагоді виказати свої здібності в балачках, бо належав до різновиду інтелігентних грабіжників, на це, власне, й розраховував Шляхтич, кидаючи тому першу-ліпшу фразу, мов кістку псові.

— Та ти що, кєря? — захихикав Дрібноголовий.— Темниш чи недопоніманієм занедужав? Ти ж сам потрошив колись сейфики, аж гуло, а тепер питаєш, нащо башні! Без них же і барон Ротшільд не король! А я лічно за башні тигра в клітці роздеру!

— Ну, коли ти такий, то бери, он вони,— спокійно запалюючи цигарку, промовив Шляхтич і показав на ящик від макаронів, у якому накидано було різнокольорових папірців.

Сире Тісто засопіло невдоволено й підозріливо, а Дрібноголовий захихикав із неприхованим єхидством.

— Шички-прички,— кинув він ненароком, і на Шляхтича війнуло холодом минулого, війнуло Калмиком, про якого він геть забув.— Ти, кєря, не викаблучуйся: балерини з тебе вже не вийде — ножка на закльопках. Я ж закльопок не визнаю. Я роблю дірки в каструльці! Ясно? Гони башні! Та живо!

— Ех ви...— Шляхтич розізлено хитнувся до ящика, вихопив звідти пригорщу папірців, кинув їх просто в обличчя бандюгам. Сире Тісто відразу вхопило в обидві жмені. Дрібноголовий тільки кліпнув очима: тоді Шляхтич знову вихопив з ящика жмут грошей і знову підкинув їх угору. «Ах ви ж падлюки! Ах ви ж...» — бурмотів він, кидаючи й кидаючи межи очі п'ятірки, десятки і навіть тридцятки, і Сире Тісто пожадливо хапало гроші, нахилялося за ними аж до землі, ловило в повітрі; Дрібноголовий, дивлячись на таку несправедливість, спробував і собі зачерпнути бодай вільною рукою, але йому перепадало надто мало, просто жалюгідно мало, він боявся, що Сире Тісто нахапає тут не по заслугах, але змінювати вже нічого не міг — гроші все летіли й летіли з ящика, Сире Тісто хапало їх обома руками; тоді Дрібноголовий став помагати своїй вільній руці ще й тою рукою, котра тримала пістолет, спершу він тільки поводив нею ледь-ледь, тримаючи зброю наведеною на Шляхтича, згодом став орудувати сміливіше, ввійшов у азарт і навіть спробував використовувати пістолет як допоміжне знаряддя, перехоплюючи гроші в повітрі ще до того, як до них дотягнуться руки Сирого Тіста. Шляхтич, здавалося, не звертав на грабіжників ніякої уваги, у своїй розізленості він прагнув тільки одного: покінчити з ящиком, вичистити його, вичерпати до дна, викидати в обличчя нападникам усі гроші, плюнути, може, навздогін чи вилаятися ще крутіше, ніж лаявся. Але то тільки здавалося. Бо Шляхтич пильно стежив за обома, і як тільки пістолет було відведено вбік, як тільки руки Дрібноголового теж заплуталися в летючих п'ятірках та десятках, важка палиця враз опинилася в руці господаря, він з льоту завдав страшного удару палицею Дрібноголовому, потім палиця обрушилася на Сире Тісто, потім з гуком відкинуто двері й розсатанілий Шляхтич на одній нозі стрибнув у темряву, щоб нищити все й там, але в темряві стояв досвідчений спільник тих двох дурнів; він не став ждати. Шляхтич лиш устиг забачити його спину, але й по спині навіть у темряві, навіть у стані несамовитості впізнав Калмика і встиг пошкодувати, що не може кинутися навздогін зі своєю нікчемною ногою.

Дрібноголовий був убитий на місці, Сире Тісто трохи покалічене: тріснув череп, але мозок втримався в ньому. Бандита поклали в лікарню, в коридорі під дверима сів міліціонер. Через два тижні Сире Тісто оклигало. Вночі вартовий міліціонер заснув під дверима, Сире Тісто виповзло з палати, задушило міліціонера, вистрибнуло з вікна й у самій білизні по снігу чмихнуло в безвість.

Шляхтич забував про цю подію. Він довідався, що Калмик в сорок третьому одержав кільканадцять років за поліцайство у фашистів (поліцаював він хитро: нікого не бив, не арештовував, ні в кого не стріляв, тільки носив пов'язку та гвинтівку, тому й кару одержав порівняно м'яку), відбув своє і, виходить, взявся за старе. Але то вже була справа правосуддя. В несправжність Шляхтич не хотів занурюватися більше, не хотів повертатися.

Вона знов прийшла, незвана й непрошена. Знову в темряві, одразу ж слідом за тою зимою, повесні, коли ще дерева стояли сумовито голі, але вже дихала в повітрі непередавана бадьорість, коли жити хочеться, хочеться, хочеться...

До їхнього міста приїхала Клавдія Шульженко. Ламала на сцені пальці своїх диво як гарних рук, співала «Давай закурим, товарищ мой», і всі валом валили в заводський Палац культури на її концерти, бо в піснях було відгоміння недавнього минулого, бо палац щойно відбудували з руйновищ, бо весна йшла така прекрасна й солодко-болісна з-за Дніпра, як оте болісне заламування білих пальців у співачки... Шляхтич теж пішов на концерт з Тетяною, сидів у першому ряду, співано й для нього — чи ж думав коли-небудь про таке?

А потім вийшли з палацу, в скверику стояли голі дерева, над ними шумів теплий, весняний вітер із-за Дніпра, Шляхтич і Тетяна мовчали, бо хотілося помовчати після пісень і ніжного заламування білих пальців, вони не знали, що це їхня остання мовчанка (а скільки вже було, викликаних непорозумінням, а ще частіше — несправжністю одного з них!), ліпше б їм сказати одне одному бодай слово в той останній вечір, але вони не знали нічого.

Калмик виник перед ними, мовби зітканий із темряви минулого. Безтілесно-нечутний, примарливо-сірий, лиховісно ступнув навпроти, і Шляхтич, що, навіть не збагнувши, що діється, мабуть, через свою покалічену ногу теж хитнувся назустріч Калмику, хитнувся не як здоровий чоловік, а покалічено, його тіло виписало якусь химерну дугу, заточилося від Тетяни вбік і від Калмика теж ніби вбік, але з метою досягти Калмика на мить, накрити й не випустити більше. Калмик виявився проворніший. Він вистрелив, мабуть, ще до своєї появи, Шляхтич і забачив його, здається, тільки завдяки спалаху пострілу, і тіло вихнулося вже внаслідок пострілу, бо перша куля поцілила Шляхтичу просто в груди, тільки не в саме серце, зате друга, яка вже б мала його вбити напевне, вбила Тетяну.

Так Шляхтич лишився сам із сином, вірніше, Льоня лишився не тільки без матері, але й на якийсь час і без батька. Бо Шляхтич, вилікувавшись, зник у невідомість, знову занурився в несправжність. Звик не покладатися на когось, все робити своїми руками, не міг спокійно ждати, поки правосуддя колись добереться до Калмика,— Калмик був і його власною провиною, все було гранично просто, як у шкільному задачнику Фалєєва й Пьоришкіна; їх лишилося двоє, тільки один затаївся в злочинній прикритості, а другий набув мовби непристойної помітності, за яку розплачувався щодалі дорожчою ціною.

Шляхтич зник у пеклах своєї первісності. Він пиячив серед базарних пройдисвітів, вишкрібав із найзатаємніших закапелків картярів і дрібних шахраїв, відновлював свої давні, ще довоєнні зв'язки й знайомства і весь час непомітно, але вперто, тонко простував до того пункту, намацував ту незриму ниточку, яка привела б його до Калмика, хоч де б той був, хоч куди б сховався. Очевидно, він діяв всупереч законам. Але хіба все його життя підлягало безпомилковим визначенням і логічній послідовності? Він боровся за свою справжність, якої — так йому здавалося — ніхто за нього виборювати не стане, ніхто йому не подарує, бо ж не просив нічиєї помочі, коли йшов проти світу й проти людей.

Калмика він знайшов у тому самому місті, де колись вони здійснили операцію з вивезенням сейфів. Ждав його там кілька тижнів. Потім відбулося майже те саме, що тоді, повесні, в сквері перед заводським Палацом культури. Тільки тепер змінилися ролі: Шляхтич з'явився перед Калмиком на тротуарі, виник просто з натовпу перехожих груди в груди, так що в того навіть не встигли бодай трохи розширитися його вузькі очі, і вистрелив просто в ті ненависні, прокляті злочинні очі.

Після того в Шляхтича були неприємності, але минулося.

Тепер його вже не обтяжувала безнадійна почесність, йому подобалась інтелігентність сина і взагалі всі розумні розмови, але він уникав брати в них участь, був завжди слухачем, любив пропонувати «по чарочці», хоч сам не пив.

Кінця в цій історії немає. Бо Шляхтич Василь продовжується в Шляхтичеві Леоніді. Продовжується з несподіваною несхожістю, але тут уже нічого не вдієш...