За браком доказів

Розділ 1

У Швейцарії є атомний годинник, який пильнує, щоб секунда завжди була секундою, не більше й не менше. Асбйорн читав про це в одному з науково-популярних журналів, які дуже любив, хоча, насправді, важливим було відчуття часу, а не його об’єктивний вимір. Цього оксамитового, сонного літнього вечора час, здавалося, завмер і не рухався. Червоне призахідне сонце стояло низько над горами, сизий дим з-над мангалів у садках непорушно зависнув у повітрі. На дорозі жодного авта. Лише самотній автобус повз собі спроквола, мов слимак.

Асбйорн увімкнув поворот, з’їжджаючи з головної дороги. Кинув погляд на панель приладів: засвітилася червона лампочка — цілком очікувано. Він безліч разів їздив цим маршрутом, знав з виду більшість пасажирів, знав, хто й коли висідає. Дивна, насправді, робота, подумав він. Водій автобуса знає багатьох своїх пасажирів і водночас не знає нікого. З деякими не раз розмовляв упродовж тижня постійних поїздок, навіть уявлення не маючи, як їх звати.

Асбйорн зупинився, подивився у дзеркало, чи літня жінка з картатою торбою безпечно вийшла з салону, і поїхав далі. Наступна зупинка в центрі Далгайма. Центр — звучить дуже пишно, наче центр великого міста. У містечку лиш дві школи, один дитячий садок, лікарня, крамниця товарів першої необхідності й невеличка сантехнічна фірма — ото й усе.

Половина пасажирів вийшла, ніхто більше не зайшов. Асбйорн поїхав далі в долину, хоча й знав, що нікому з решти восьми пасажирів туди не треба. Koлись затвердили такий маршрут, от він і їздить. Спершу — через центр Далгайма, потім — уздовж північного краю озера, доки дорога заходить в глухий кут, там розвертається і їде в зворотному напрямку до виїзду на головну дорогу. Цей гак займає двадцять п’ять хвилин, але пасажири вже звикли й давно перестали нарікати.

З вершини пагорба відкривається широка панорама місцевості. Попереду — озеро Ренншьо. Небо, гори, ліс — усе віддзеркалюється у його тихій гладіні, відображення навіть здається реальнішим, ніж оригінал. Дзеркальна картина — мовби портал в інший вимір, крайня межа нашого світу. У такі миті Асбйорн підсвідомо милувався речами, про які зазвичай ніколи й не думав. То був такий собі простір між думками та почуттями. Щось таке, що не мало імені чи визначення. У такі миті він відчував ледь вловне запаморочення, почувався навіть трохи безпорадно.

Велична панорама, що далі він спускався схилом пагорба, поволі зникала за зеленим буянням лісу. Дорога була вузька, тож Асбйорн їхав обережно. На виїзді з затяжного правого повороту його засліпило сонце. Водієві здалося, що на дорозі хтось стоїть, і він мимоволі натиснув на гальма.

Автобус зупинився. Асбйорн приклав долоню дашком до очей, щоб краще бачити. Яскраве світло било в очі, важко було щось розгледіти, та посеред дороги, приблизно за десять метрів від автобуса, без сумніву, стовбичила чиясь постать.

Асбйорн двічі посигналив.

Ніякої реакції. Постать не зрушила з місця.

— Що сталося? — запитав хтось з пасажирів за його спиною.

Асбйорн озирнувся через плече. Імені пасажира він не знав, але знав, що той працює на нафтовидобувній платформі в Північному морі.;

— Якийсь придурок стоїть на дорозі, — відповів він.

— Може, він голосує?

— То міг би піти на зупинку, вона ж недалеко. Чого тут стовбичить?

— Він, здається, щось тримає в руках. Дитину? Може, щось трапилося, може, потребує допомоги? — не вгавав пасажир.

— Запитаю, чого хоче, — вирішив Асбйорн.

Щойно він зістрибнув з підніжки автобуса, випари розпеченого асфальту вдарили йому в обличчя. То був такий довгий спекотний день.

— Агов, ти! Я не можу через тебе їхати далі! — крикнув він.

Жодної відповіді.

Асбйорн неохоче підступив на кілька кроків ближче. Перспектива змінилася, сонячні промені тепер сіялися крізь мереживо листя і вже не так засліплювали. Постать виявилася молодим чоловіком, який, дійсно, мав щось у руках, притискав до грудей, мов немовля. Він був брудний і неохайний, у чимось вимащених штанах і сорочці.

Чоловік поворухнувся, переклав свою ношу, і те, що досі важко було розгледіти, тепер стало видно.

Клубок нудоти підкотився Асбйорнові до горла, у шлунку все перевернулося, і він виблював просто собі під ноги.

— Дідько! — вихопилося йому з рота.

Чоловік не дитину тримав. То була людська голова. Довге, темне, просякле кров’ю волосся, ховало риси обличчя.

Асбйорн обережно позадкував, не зводячи погляду з чоловіка. Ноги йому підгиналися від слабкості, у вухах шуміло. Біль пронизав груди й віддав у руку. Дійшовши до автобуса, він ледве спромігся піднятися східцями. Його хитнуло, він боком повалився на водійське сидіння.

Чоловік на дорозі рушив до автобуса.

Асбйорн задихався, натужно хапав ротом повітря. Щосили намагався зосередитися і намацати ґудзик замикання дверей — раптом забув, що треба натискати. А коли нарешті натиснув, гідравлічний звук механізму здався стогоном полегшення.

Пасажири, тим часом, теж збагнули, що відбувається. Хтось закричав. Чоловік уже дійшов до автобуса, поклав закривавлену руку на лобове скло, зазирнув досередини.

— Їдь уже до біса! — верескнув нафтовик. — Переїдь ту почвару! Ну! Їдь, сто чортів!

Так, треба їхати, подумав Асбйорн, але з місця не зрушив.

Він раптом похилився на кермо, втупившись поглядом в очі за склом, ніби в них таїлася відповідь на його запитання, яке він, не знати, чи й ставив.

Атомний годинник у Швейцарії невблаганно цокав собі далі, однак у Далгаймі час повз дедалі повільніше, аж доки зовсім зупинився.

Розділ 2

«…Отже, я вважаю, що прокуророві не вдалося надати незаперечних доказів вини мого клієнта, тому суд повинен визнати його невинуватим, за винятком двох доведених епізодів про завдання тілесних ушкоджень, про які вже мовилося раніше. Тому висновок буде таким…»

Суддя нотував, доки я виголошував свою доповідь, називаючи пункти звинувачення, за якими хлопчина з похиленою головою за два метри праворуч від мене мав бути визнаний невинуватим, а за якими була доведена його вина, і просив у суду поблажливості.

— Прошу суд виявити поблажливість, виносячи присуд моєму клієнтові, — закінчив я промову й сів, вихолощений і виснажений, як завжди після дебатів.

— Дякую, адвокате Бренне, — промовив суддя. — Ваша репліка, прокуроре? Ні? Чудово! Вирок буде оприлюднено приблизно через чотирнадцять днів. Суд оголошує засідання закритим.

Суддя підвівся і, розвіваючи полами мантії, покинув зал з помічниками на хвості.

Мій клієнт мав розгублений вигляд, розгубленість не сходила з його обличчя упродовж усього судового процесу, мовби він так і не допетрав, що ж сталося. Йому виповнилося лишень сімнадцять, та, як на свій вік, він був високий і кремезний. Багато років тільки те й робив, що без жодного приводу ув’язувався у вуличні бійки. На суді він пояснив, що розважався на вихідних, мав таке хобі, як ото інші грають у музичних гуртах чи ганяють у футбол. Два умовні вироки й запевнення підсудного, що він виправиться, не завадили йому й далі бути забіякою. Тепер він сидів у СІЗО і сидітиме там до оголошення вироку.

Полісмен вийняв кайданки, і хлопець слухняно простягнув руки.

— Добра була промова, — почувся за спиною чийсь голос.

Я обернувся. Жінка, одна з поліцейських, усміхалася мені. Вона була дуже симпатична, з великими темними очима, каштановим волоссям і широкими вилицями, а ще видавалася мені незбагненно юною.

Я теж усміхнувся.

— Знаю з власного досвіду, що поліцейські переважно нудяться в суді й, по суті, сплять з розплющеними очима, а ви, виявляється, слухали?

— Завжди приємно слухати людину, бездоганну у своїй професії, — відповіла жінка.

— То що… ви б його виправдали? — поцікавився я, збираючи свої речі.

Жінка знову всміхнулася.

— Ви добрий адвокат, але не аж такий добрий…

— Як справи? — запитала Сюнне, коли я повернувся в офіс.

— Не найгірше, якщо зважати на обставини, але ж ти знаєш…

— Я, здається, знайшла нам нове приміщення, — урвала мене Сюнне.

— Ого! І де?

— Ходімо, я тобі покажу. Я позичила ключі в ріелтора.

— Отак відразу?

— А чого тягнути? Це в самому центрі, та й тобі по дорозі. Давно час виїхати з цієї халабуди.

Сюнне мала рацію. Мій кабінет був не більший за комору для віників. Ледве вистачало місця на стіл і стілець між переповненими полицями, які вгиналися під вагою товстезних тек.

Ми звернули на пішохідну вулицю. Підбори Сюнне цокали по асфальті. Вона була вдягнена дуже стримано. У темно-синіх штанах, такого ж кольору піджаку і білій блузці Сюнне мала вигляд жінки-адвоката в розквіті сил, як воно й було насправді.

Мабуть, Сюнне відчула, що я її розглядаю, бо скоса зиркнула в мій бік.

— Твій костюм уже дозрів до барахолки, Мікаелю.

Я пробурмотів щось нерозбірливе.

— І постригтися тобі варто, — додала вона.

Я зупинився, обернувся до неї.

— Зібралася за мене заміж, Сюнне?

Сюнне вражено глянула на мене.

— Що? Що за дурниці!

— Просто подумав, якщо вже ти поводишся так, наче ми десять років одружені, то чом би не узаконити наші стосунки!

— Ха-ха! Дуже дотепно, Мікаелю! Але, боюся, ти для мене надто старий. Я вже за кілька тижнів з тебе весь дух виб’ю!

Її слова, мов удар під дих, але чим я міг його парирувати? Іноді я почувався застарим навіть для себе самого.

Ми рушили далі, повз Мюрен з білими повапнованими стінами. Колись цей будинок служив резиденцією начальника фортеці Берґенсгюс. Тепер тут була крамниця, у якій, мовби задля підкреслення місцевих особливостей, продавали майже винятково дощовики й парасольки.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Скоро побачиш, Мікаелю, — загадково відповіла Сюнне.

Вона вела мене східною набережною Страндґатен, звернула праворуч, у напрямку будівлі суду, Тінґгюсе. Десь посеред того міського кварталу зупинилася, вийняла з торбинки ключі.

— Весь п’ятий поверх вільний, — сказала Сюнне.

Я ходив з кімнати в кімнату. Звук кроків відлунював від порожніх стін. У цих кабінетах я провів чималу кількість років свого активного професійного життя. Кожна кімната, до якої я заходив, таїла свої спогади. Люди, які мене зрадили; справи, які через інтриги не потрапляли до моїх рук, — ці спомини врізалися найглибше в пам’ять. Були, звичайно, і приємні моменти, але тепер, коли минуло стільки часу, поразки пам’яталися ліпше, аніж тріумфи.

У кутовій кімнаті я стояв довше, роззирався на всі боки. Колись тут був мій кабінет.

— Хочеш собі його повернути? — запитала Сюнне.

— Ти, справді, вважаєш, що нам треба переїхати саме сюди?

— Чому — ні?

— Вони мене вишворгнули звідси за першої ж нагоди, — промовив я, сам вражений гіркотою в голосі, яка нараз на мене накотила. — Мої колеги! Всадили ніж у спину!

— Я знаю. То й що з того? Ці кімнати — усього лиш… стіни, архітектура. Петер мертвий, Ганс Улав втратив адвокатську ліцензію, Стайнар Крукен горбатиться десь на задвірках в Естланні.

Я не міг цілком з нею погодитися. Все тут нагадувало часи, які вже ніколи не повернуться, мрії, які вже ніколи не сповняться. Усе тут нагадувало про те, ким я міг би стати, але не став.

Вголос я нічого не сказав. Натомість прискіпливо роззирався навколо.

— Доволі нужденний все має вигляд.

— Не біда, побілимо, і стане гарно.

— Чи по кишені нам оренда?

— Що ж, доведеться узяти ще кількох працівників, щоб було з ким ділити витрати. Я маю подругу, зацікавлену працювати з нами. А ти міг би оголосити конкурс на посади, хіба ні? У нашій сфері завжди знайдеться хтось незадоволений умовами праці, хто хотів би змінити контору.

Я підійшов до вікна, визирнув надвір. Стоматологічна практика навпроти, через дорогу, нікуди не поділася. Досі пам’ятаю, як пломбував у того лікаря зуб, завжди підозрював, що він економить гроші на знечуленні.

— Що скажеш, Мікаелю? Чудове приміщення, саме те, що нам треба!

Мені хотілося заперечити, але чув з голосу, як Сюнне неймовірно хочеться сюди перебратися.

— Так, я завжди можу поцікавитися серед колег, кому закортить з нами працювати, — кивнув я.

Не встигли слова злетіти з язика, як я про них пожалкував, але було вже надто пізно. Я лишень простягнув їй мізинець на знак підтримки, та з досвіду добре знав, що Сюнне тільки цього й треба.

Наступного дня я, не плануючи візиту наперед, зайшов до Рюне Сайма. Він вражено дивився на мене, коли я став на порозі.

— Мікаелю! Чим зобов’язаний такою честю? Лиш не кажи, що тобі знову потрібний адвокат!

Я засміявся.

— Та ні! Не завадив?

— Усе гаразд. Вип’єш кави?

— Залюбки!

Я помітив, як він змінився, став стрункішим, зник багрянець і одутлуватість на обличчі.

— Маєш гарний вигляд, — похвалив я обережно, бо останнього разу, коли я зауважив колезі, як він схуднув, виявилося, що в нього рак.

— Повністю змінив стиль життя, — пожвавився Рюне. — Покинув курити, не п’ю пива, правильно харчуюся…

— Нівроку!

— А я не мав вибору. Відлежав у лікарні Гаукеланн через тромби в судинах. Лікарі не панькалися, відверто сказали: або я міняю спосіб життя, або… бааах…

Рюне гримнув себе кулаком у груди, мовби демонструючи, як розривається серце.

— Ясно, — промовив я. — Це просто чудово! Сподіваюся, після стількох змін у житті тобі закортить іще щось змінити.

Рюне запитально глянув на мене.

— Ми з Сюнне хочемо переїжджати в нове приміщення, — пояснив я. — Нам потрібний компаньйон, щоб розділити орендну плату.

Рюне звів догори одну брову.

— Добросусідство контор? Чи ти маєш на меті щось більше?

— Спершу — так, а згодом побачимо, чи зуміємо створити порядну фірму. Що скажеш?

Рюне, гризучи кінчик кулькової ручки, відхилився на стільці, з відповіддю не квапився. Я його теж не підганяв, бо добре знав, що такий вже Рюне є. Рюне Сайм був останнім вовком-самітником у середовищі, у якому дедалі впевненіше домінували великі фірми.

— Можливо, не така вже й погана ідея, — нарешті озвався він. — Корисно щось міняти час до часу. І момент якраз слушний. Знаєш, що я просидів у цих кабінетах двадцять років? Колишній власник був людиною честі, та він недавно упокоївся, а його спадкоємці — жадібні шакали, хочуть подвоїти плату за оренду. Я з задоволенням вшиюся і пошлю їх до дідька!

— Чудово! — зрадів я. — Тоді можемо…

— Та є одна проблемка, — урвав мене Рюне. — Я вже від якогось часу не вовк-самітник.

Я здивовано глянув на нього.

— Що ти маєш на увазі? На дверях досі висить табличка з одним прізвищем — «Адвокат Рюне Сайм».

— Поки що… Ми з Бірґером Біркгауґом уклали угоду, що він перенесе сюди свою практику.

— З Бірґером Біркгауґом? Це ти кажеш про інспектора поліції?

— Колишнього інспектора.

— Йому ж уже, певно, за сімдесят!

Рюне звів догори брови.

— То й що? Гадаєш, пенсіонерів завжди треба списувати?

— Ні, звісно! Просто… я не знав, що він має свою практику.

— Має… Бірґер чудовий юрист. Давно дружимо. Якщо ми з тобою укладемо угоду, я не хотів би підставити друга.

Я зітхнув.

— Бери його з собою. І для нього в нас знайдеться місце.

Розділ 3

— Рюне Сайм добрий фахівець, — сказала Сюнне. — Він мені подобається. А ось Бірґера Біркгауґа я не знаю, хіба траплялося мені кілька разів його прізвище в газетах. Який він?

Я стенув плечима.

— Коректний. Старомодний. Застібнутий на всі гудзики. Таке принаймні моє враження, але я теж не так уже й добре знаю цього чоловіка.

— Його любили колеги в поліції?

— Ні те, ні друге… Рюне каже, що з ним легко мати справу, та, попри все, людина він дуже стара. Сумніваюся, що подовгу затримуватиметься на роботі. Як я це розумію, його більше цікавить затишне місце, де він міг би хоч іноді відпочивати від своєї дружини.

— Доки він платитиме свою частку оренди, я не проти, — сказала Сюнне, зиркнувши на годинник. — Кваплюся на зустріч, а за годину прийде моя подруга Карла, познайомишся з нею. Лишень пообіцяй, що не судитимеш відразу за першим враженням.

— Та що ти! Ніколи так не суджу!

Сюнне закотила очі.

— Прошу лише про одне — дай їй шанс.

Я саме розмовляв телефоном з одним сварливим клієнтом, коли подзвонили у вхідні двері. Розмови не годилося уривати, тож я не відразу поклав слухавку і вийшов у приймальню. На канапі невимушено розсілася молода жінка. Коротке, на міліметр від голови, висвітлене волосся. Висока й струнка. Коліна й лікті стирчали в різні боки.

Жінка підвелася і стала одного зросту зі мною, подала руку.

— Я — Карла.

Сюнне мала багато подруг. Вони однаково розмовляли, однаково вдягалися, навіть сміялися однаково, але Карла дуже від них відрізнялася. Дерті джинси, запраний, довгий по коліна мішкуватий плетений светр. Усе це разом з густо наквацяними віями й повіками і витатуйованим колючим дротом на шиї робило її більше схожою на клієнтку, ніж на адвоката.

Я намагався не показати, наскільки ошелешений, запропонував каву. Вона погодилася. Кожний зі своїм кухликом кави, ми подалися в кабінет Сюнне. Карла роззирнулася, схвально кивнула на картину на стіні — кольорові коні, сині й оранжеві.

— Гарно. Тобі подобається мистецтво?

— Це кабінет Сюнне. Користуюся ним для зустрічей, якщо тут вільно. Мій надто тісний.

— Чому?

Я непорозуміло глянув на неї.

— Що — чому? Я ж казав, тут зручніше.

Карла похитала головою.

— Я не про це питала. Ти старший за Сюнне, відоміший за неї, до того ж, чоловік, то як так сталося, що її кабінет просторіший за твій?

— Вона прийшла сюди раніше за мене.

Карла вичікувально дивилася на мене, ніби відповідь здалася їй невичерпною.

А історія така, що кілька років тому, коли я втратив адвокатську ліцензію і не знав, куди подітися, Сюнне мене пригріла. Однак розповідати про це Карлі наміру не мав.

— Я так розумію, що ти не проти працювати в нас? — запитав я після секундної паузи.

Карла кивнула.

— Так! Сюнне казала, що ви готуєтеся до переїзду, і в новому офісі буде більше місця.

— Де ти працюєш?

Дівчина завагалася.

— Ну, я працюю з дому.

Тепер настала моя черга чекати продовження, бо відповідь видалась мені невичерпною.

— Я пішла зі своєї попередньої роботи шість місяців тому. Стала сама собі працедавцем, але без нормального офісу. Мені пощастило набрати клієнтів зі сфери психічної охорони здоров’я. Для перехідного періоду таке годиться, але ж не до віку.

— Розумію.

Робота вдома й божевільні клієнти. Не надто радісна перспектива.

— А раніше де працювала?

— У юридичній конторі «Вінтер & деПресс».

Оце було несподівано! Одна з найбільших юридичних фірм країни у сфері підприємницького права. Я намагався собі уявити її в такій конторі, але не зміг. Карла усміхнулася, потішена моїм приголомшеним виразом обличчя.

— Там я інакше вдягалася. І цього не мала, — вона торкнулася татуювання на шиї. — Набила собі в день звільнення. Не так з великого бажання, припускаю, як від відчуття, що тепер багато чого можна. Знаю, таке вже начеб вийшло з моди, але мені завжди кортіло мати тату.

— Чому пішла з фірми? Вигнали?

— Ні! Не думаю, що вони дуже за мною сумували, але пішла я з власної волі.

— Але ж чому?

Карла стенула плечима.

— Не мала більше бажання там працювати.

— «Вінтер & деПресс» — добра фірма. Вони могли б багато чого тебе навчити.

— Звичайно, але яке мені діло, виграє чи програє позов той чи той мільйонер? Не для того я вивчала юриспруденцію.

Дівчина випросталася на стільці.

— Я хочу робити щось важливе й сенсовне. У суспільстві не бракує людей, розчавлених системою, і вони потребують професійного захисту.

— «Вінтер & деПресс», я вас слухаю, — сказав голос у телефоні.

— Це — адвокат Мікаель Бренне. Я хотів би поговорити з Мортеном Меландером.

— Хвилинку, запитаю, чи він не зайнятий.

Ми з Мортеном разом вчилися, але після університету наші шляхи рідко перетиналися. Кримінальне і підприємницьке право — два різні світи.

Минуло кілька секунд, і в слухавці почувся голос Мортена.

— Мікаель Бренне! Як приємно! — йому наче й, справді, було приємно чути мене. — Чим можу прислужитися?

— Розкажи про Карлу Кесслер.

Його басовитий, розкотистий сміх асоціювався мені з дубовими панелями й дорогим коньяком.

— Про Карлу? Здібна дівчинка, з професійного кута зору, а в іншому — просто нестерпна.

— Чому нестерпна?

— Ти ж знаєш, ми всі ідеалісти в юному віці.

— Це правда, — погодився я, хоча не міг нічого подібного пригадати в юнацтві Мортена.

— У цьому немає нічого поганого, але в Карли екстремальний ідеалізм. Її безмежна наївність може хіба позмагатися з цілковитим несприйняттям авторитетів. Якщо ти телефонуєш з приводу її працевлаштування в себе, раджу відкласти і то надовго.

— То які враження? — перше, що запитала Сюнне повернувшись в офіс.

— Від Карли? Доволі специфічна, — відповів я. — Чесно кажучи, ми цілком могли б обійтися і без неї, якщо Рюне приведе з собою колишнього інспектора поліції.

Сюнне вмить спохмурніла.

— Якщо ти думаєш, що я працюватиму лише з дядьками, які мені в батьки годяться, то глибоко помиляєшся!

— Я не зміг би бути твоїм батьком, Сюнне. Твоя мати терпіти мене не може.

Сюнне навіть не всміхнулася.

— Ти пообіцяв дати Карлі шанс, Мікаелю. Що з нею не так?

— Хіба я сказав, що з нею щось не так? Вона мені сподобалася, але я, про всяк випадок, зателефонував до її колишнього роботодавця.

Сюнне розпачливо глянула на мене.

— «Вінтер & деПресс»? Господи, ти ж сам чудово знаєш, які ті придурки пихаті й самозакохані!

— Тобі лише б звинувачувати, Сюнне. А вони ж дали їй чудову характеристику.

Сюнне вражено замовкла.

— Справді?

— Ну… принаймні саме так я витлумачив їхні слова, — усміхнувся я.

— І що?..

— Якщо Карла хоче, то я не проти.

— Вона хоче! Я вже з нею розмовляла. Карла сказала, що ти видався їй дуже милим і невинним.

— Невинним?

— Саме таке слово вона вжила…

Розділ 4

Надворі було сіро й зимно, та хоча б дощ, який цілий місяць лив день у день, нарешті вщух. Тому гріх було б нарікати на погоду.

Поріг нашої майбутньої контори я переступив п’ять хвилин по сьомій. Як і очікувалося, там нікого не було. Я нипав з кімнати в кімнату. Нові сяючі меблі, ще не зачовгані від вжитку. Повсюдно громадилися великі картонні коробки, ретельно підписані, щоб кожна потрапила на своє місце.

Це була Сюннина система, хто б сумнівався. Вона любила лад в речах.

Я увійшов до свого кабінету, сів у нове офісне крісло й відчув себе бездомнішим, ніж будь-коли. Стіни свіжопобілені. Від вибляклих прямокутників, де раніше висіли картини, і сліду не залишилося, дірки від цвяхів заштукатурили — усі маркери минулого сховали під шаром свіжої фарби. Але спогадів сховати не зуміли. Петер був моїм найближчим другом, може, навіть єдиним другом. Я пам’ятав його безжальну, capкастичну усмішку, за якою він ховав свою доброту й теплість, пам’ятав, як ми любили пиячити допізна і як ненавиділа наші пиятики його дружина. Але я й пам’ятаю вираз його обличчя, коли він сказав, що більше не має сили боротися за мене, що я його виснажив до краю. Тоді я не знав про його хворобу, про те, що він уже приречений на смерть.

Гіркота від втрати була нестерпною.

Коли я розплющив очі, побачив на порозі Карлу. Я не чув, як вона прийшла.

— Ти сьогодні рано, — промовила вона.

— Ти — теж.

Карла всміхнулася.

— Я просто щаслива. Мені було дуже прикро, що немає місця праці, куди можна ходити щодня.

Волосся й далі було коротко підстрижене на потилиці й по боках, а чубчик залишила відростати, і макіяж був тепер не такий агресивний. Від того її риси зм’якли. Мішкуватий светр і зашургані конверси Карла замінила на класичний піджак, чорні штани й начищені черевички.

— Вигляд маєш майже адвокатський, — пожартував я.

— Боже збав! — Карла поправила на шиї червону шовкову шаль, яка приховувала татуювання. — Але не хотілось би відлякувати клієнтів. Каву поставив?

— Ні, не знаю, як вмикати кавоварку.

Карла підняла одну брову.

— Серйозно?

Я кивнув.

— Боюся її! Не дружу з технікою!

— Тоді ходи за мною! Я лагоджу свій мотоцикл, відколи мені стукнуло шістнадцять. Ще не винайшли кавоварки, з якою я б не впоралася!

З крісла я встав з помітно ліпшим гумором. Нові люди, нові часи, подумав я, рушаючи за Карлою на кухню.

Решта співробітників посходилися упродовж години.

Першою з’явилася пані Сьоренсен і відразу взялася чепурити в своєму стилі приймальню, понаставляла родинних фото, декоративних дрібничок, вишитих мудрих висловів під склом і в рамочках.

Другим прийшов Бірґер Біркгауґ. Між собою не були ніколи раніше знайомі лише він та Карла. Цей усе ще підтягнутий чоловік, у добрій, попри поважний вік, формі галантно їй вклонився. Бездоганно пов’язана краватка, рівний, мов під шнурочок, проділ на голові.

— Ви, як я розумію, колишній інспектор поліції, — сказала Карла.

— Правильно розумієте, — відповів Бірґер.

— Вам подобалося?

Бірґер здивовано глянув на неї.

— Чи мені подобалося? Шефом другої за значенням у Норвегії поліційної управи випадково не стають. Я пропрацював у системі багато років, перш ніж стати головний поліцмейстером, тож знав, з чим матиму справу.

— Ясно… — зніяковіла Карла. — Я розумію. Я лише подумала… не знаю, чи могла б себе уявити в такій професії.

— А я не можу собі уявити важливішої роботи, — трохи стримано відповів Бірґер.

— Я не хотіла вас образити, — швидко запевнила Карла. — Сподіваюся, я не…

— Пусте!

Вони однаково зачудовано зміряли одне одного поглядами. Два покоління зустрілися вперше й виявили, що їм бракує спільної мови, якою вони змогли б порозумітися. З приймальні долинули голоси Сюнне й Рюне Сайма, і я відчув полегшення.

Минув тиждень, доки ми налагодили свої робочі будні. На голі стіни повісили картини; по всіх кабінетах стояли горнятка з недопитою кавою, як це зазвичай буває в адвокатських конторах; полиці почали заповнюватися книжками, а приймальня — клієнтами.

Я вийшов до приймальні, попросити пані Сьоренсен зробити кілька копій. У кутику канапи сиділа молода жінка років двадцяти з хвостиком. Затуливши обличчя долонями, вона розгойдувалася уперед і назад.

Навколо неї сиділи три мовчазні літні жінки.

— Хто ці люди? — запитав я пошепки в пані Сьоренсен.

— Три старші — до Бірґера.

— Щось у нього серед клієнтів забагато підстаркуватих дам.

— Та вони без кінця міняють свої заповіти, — скривила губи пані Сьоренсен. — А ще він допомагає їм залагоджувати всілякі практичні справи. Оплачує рахунки, замовляє ремонтників — усе на світі.

— А та, що гойдається?

— Клієнтка Карли.

— Можна було й не питати, — пробурмотів я. — Сюнне говорила, що нам варто взяти побільше бізнес-клієнтів, але я щось маю сумніви…

— Хочеш облаштували окрему почекальню для божевільних? — саркастично запитала пані Сьоренсен. — Тоді треба буде ще й для насильників та психопатів виділяти окрему кімнату!

— Вони вже мають свою окрему кімнату — у тюрмі. Але хай би Карла скоріше брала те дівча. Бо їй щось геть недобре…

Мов за командою, дівчина почала плакати, страшно схлипувати й труситися. Я вже злякався, що три старушенції кинуться в паніці навтьоки, але все сталося навпаки. Та, що сиділа на іншому краю канапи, присунулася ближче й обійняла дівчину за плечі.

— Ну-ну, — примовляла вона. — Ну-ну, усе буде добре, ось побачиш.

Дві інші теж нахилилися ближче, підбадьорюючи бідолашну. Я подумав, що ці жінки, яких я ще мить тому готовий був трактувати ледь не зневажливо, прожили достатньо довге життя, щоб зуміти без вагань виявити співчуття до ближнього. Мені стало соромно…

Ми вже дообідували, коли прийшла Карла. Вигляд мала втомлений.

— Як справи з твоєю клієнткою? — запитав я.

Вона скрушно похитала головою.

— Зле… Я хотіла запитати, чи не міг би хтось з вас взяти на себе одну справу… Мені зателефонували з психіатричного закладу в Саннвікені. Один клієнт хоче змінити адвоката.

— А сама не можеш? — запитала Сюнне.

— Не маю часу, — Клара відмахнулася рукою. — Ось щойно перекушу канапкою, то повезу клієнтку в лікарню, а потім маю ще кілька невідкладних справ.

— Про що йдеться?

— Та все, як завжди. Чоловіка засудили до примусового лікування, а він більше не хоче там залишатися. Може, візьмеш?

— Завжди готова, але я мало що знаю про психічні розлади, — сказала Сюнне.

— Це не має значення! Просто поспілкуйся з клієнтом, а юридичний бік справи обговоримо згодом.

— ОК! Розкажи в двох словах про нього.

— Звати Маґнус Саннторв, ото приблизно й усе, що я про нього знаю.

— Ого, — ні до кого не звертаючись, промовив Бірґер Біркгауґ.

— Знаєш, хто він? — запитала Сюнне.

— Дуже добре знаю, хто такий Маґнус Саннторв. Відразу кажу: дуже сподіваюся, що тобі не вдасться звільнити його з того закладу.

Сюнне звела вгору брови.

— О? А що він вчинив?

— Маґнус Саннторв має два людські життя на своєму сумлінні. Він убив свого брата.

— Овва! А другий хто?

— Водій автобуса. Хоча в його смерті звинувачення йому не висували.

— Чому?

— Не було, як ми вважали, суб’єктивної вини. Водій помер від обширного інфаркту, коли вбивця помахав перед лобовим склом автобуса відтятою головою брата.

— Господи милосердний! — промовив Рюне Сайм. — Я пам’ятаю ту справу. Але то давно було.

— Сім з половиною років тому, — ні на мить не задумавшись, відповів Бірґер.

Карла подавилася канапкою, помахала Бірґерові пальцем.

— Гадаю, він тоді був хворий, — сказала вона. — Якщо йому присудили примусове лікування, маю на увазі.

Бірґер кивнув.

— Дуже хворий.

— То чому Сюнне не варто витягати його з клініки, якщо він одужав? — допитувалася Карла.

— Звучить начеб просто й чудово, — відповів Бірґер. — Але я дуже сумніваюся, що його односельці погодяться з тобою, Карло. Такі жахіття безслідно не минають і не забуваються.

— Вважаєте, що ми повинні довічно ув’язнити в божевільні здорову людину за вчинок у неповносправному стані? Це неправомірно ні з юридичного, ані з медичного кута зору. Бо в цьому випадку йдеться винятково про страх суспільства й осуд того, що ми називаємо божевіллям. Примусове утримання можна виправдати, якщо хтось не здатний до інклюзії, порушує встановлені норми. Таких людей ми відгороджуємо від суспільства, садимо під замок, щоб убезпечити себе від контактів з ними. Але не в цьому випадку.

Бірґер Біркгауґ м’яко глянув на неї, майже з поблажливістю.

— Сподіваюся, ти розумієш, що я кажу не про це, Карло. Деякі люди небезпечні. Настільки небезпечні, що треба добре подумати, перш ніж відпускати їх на волю.

Розділ 5

Сюнне почувалася трохи незручно. Вона могла б поїхати автобусом, бо Саннвікенська психіатрична лікарня розташована за п’ять кілометрів від центру Берґена, натомість випросила в Рюне Сайма його новеньке «ауді», і тепер насолоджувалася короткочасним відчуттям шику, швидкості й потужності авта. Вона поставила «ауді» на лікарняній автостоянці, трохи посиділа за кермом, вивчаючи старі муровані будівлі. При блідому зимовому світлі вони мали величний, доглянутий вигляд. Жовтувата побілка аж сяяла на тлі темного лісу, яким поросли схили гори Саннвіксф’єллє.

Сюнне відчувала страшенну нехіть до цього візиту. Десять років вона працювала з насильниками, грабіжниками й убивцями. Вмовляла сама себе, що нинішня зустріч з клієнтом нічим не відрізняється від інших, однак в глибині душі знала, що це не так. Навіть найжахливіші злочини мають елементи, зрозумілі більшості людей. Ми розуміємо, що таке потяг до насильства, хоча сам цей стан нам невідомий.

З божевіллям усе інакше.

Божевілля непередбачуване, без мети й сенсу, у ньому немає раціонального зерна. Можливо, її стримує не лише страх, думала Сюнне, у кожному випадку, і страх теж. Сюнне завжди вважала себе тверезомислячою людиною, що сприймає світ в аналітичний спосіб. Як спілкуватися з людиною, яка бачить дійсність крізь інші окуляри?

Вона глибоко вдихнула й відчинила дверцята авта.

— Ви вже бували колись у закритих психіатричних закладах? — запитав доглядач, відчиняючи перед нею двері.

То був чоловік приблизно її віку, зі світлим, зачесаним назад волоссям.

— Ніколи.

Жестом він пропустив її перед собою.

— Ясно… Тут ми тримаємо найважчих пацієнтів. Таких відділень на всю Норвегію лише три: «Брьосе» у Трьоннелазі, «Дікемарк» в Естланні й наше — у Саннвікені.

Доглядач зупинився, замкнув за собою двері.

Сюнне звернула увагу на його міцні, треновані руки. Сильні руки, мабуть, просто необхідні, подумала вона.

— Важко тут працювати…

— Іноді дуже важко, це правда. Не те місце, де персонал працює все життя до самої пенсії.

— А ви вже скільки часу тут?

— Та вже довгенько, але я лише на підміні, тому мені легше.

Ще одні двері, цього разу металеві. На вікнах подвійні грати.

— Я повинна… знати щось особливе, перш ніж увійду?

На губах доглядача з’явилася професійна заспокійлива усмішка.

— Не хвилюйтеся. Зазвичай у нашому відділенні все спокійно. Якби щось пішло не так, ми втрутимося. У нас добре вишколена команда.

— Гаразд… А про мого клієнта можете щось розповісти?

— Маґнус доволі тихий. Проблем з ним майже не буває.

У Сюнне на язиці вертілися тисячі запитань. Що таке «майже»? Якщо виникають проблеми, то які? Але не встигла нічого запитати, бо доглядач завернув за кут і зупинився ще перед одними дверима. Скільки іще дверей їм доведеться проминути?

— Ось наше відділення, — сказав доглядач.

Сюнне завважила, що цього разу він не пропустив її першою. Вона сторожко рушила за ним, хвилюючись, що на неї чекає.

Вони увійшли до відпочинкової кімнати, де цілком звичайні на вигляд чоловіки читали, розкладали пасьянс або стиха розмовляли. Одні — пацієнти, інші — доглядачі, та якби не біла форма, важко було б розрізнити, хто тут хто. Двоє підвели на неї голови, один кивнув, решта цілковито її ігнорували.

— Маґнус у своїй палаті, — промовив доглядач.

Він повернув праворуч і рушив перед Сюнне коридором. Перед прочиненими дверима стояв пошарпаний чорний фотель.

— Я сидітиму тут, — сказав доглядач.

— ОК.

— Спокійно заходьте, — підбадьорив він, помітивши її нерішучість. — Маґнус знає про ваш прихід, чекає… Але дверей не зачиняйте.

— Це конфіденційна розмова з клієнтом, і я не впевнена, чи… — спробувала запротестувати Сюнне.

— Усім, без винятку, відвідувачам не дозволяється залишатись наодинці з пацієнтом за зачиненими дверима, — твердо мовив доглядач. — Ці правила встановлені задля вашої ж безпеки. Якщо ви тихо розмовлятимете, то я нічого й не почую. До того ж, я пов’язаний обітницею мовчання.

Сюнне ввійшла до палати услід за доглядачем, відчуваючи значне полегшення.

Палата була якась гола й позбавлена індивідуальності, як готельний номер. Письмовий стіл перед вікном, стілець, ліжко — ото й усе. Жодних прикрас, жодних особистих речей. Маґнус Саннторв сидів на ліжку. При появі Сюнне він не підвівся, навіть руки для привітання не простягнув.

— Добридень! — привіталася Сюнне. — Я — Сюнне Берґстрьом.

Чоловік на ліжку мовчав, вичікувально дивлячись на неї.

— Я адвокат, — додала вона.

А що чоловік далі мовчав, вона поклала теку з документами на стіл, взяла стілець, обернула до нього й сіла.

Якийсь час вони сиділи, вивчаючи одне одного. Скидалося, що мовчання не створювало Маґнусові дискомфорту. Руки спокійно спочивали на колінах. Сюнне швидко глянула в документи на персональні дані — Маґнусові виповнилося двадцять вісім років. Темна чуприна спадала на карі очі, правильні риси обличчя, шкіра бліда й волога. Трохи повнуватий. Воно й не дивно після стількох років під замком. Йому б більше сонця, свіжого повітря й моціону, то був би дуже привабливим чоловіком, подумала Сюнне.

Сюнне першою порушила мовчанку.

— Чим я можу вам допомогти, Маґнусе?

— Мені надокучило, — відповів він тихим, монотонним голосом. — Тут, як у тюрмі. Навіть гірше. Усе замкнене день і ніч.

— Я розумію… Скільки часу ви тут перебуваєте? Сюнне це знала, але хотіла з’ясувати, як він орієнтується в дійсності.

— Сім років.

Правильно принаймні.

— Гаразд! Вас засудили до примусового психіатричного лікування, так?

Маґнус кивнув.

Його обличчя було, на диво, порожнім і безживним. Цікаво, така безвольність — наслідок хвороби чи сильних психотропних ліків, подумала Сюнне.

— І не хочуть звідси відпускати?

— Ні.

— Як думаєте, чому?

— Кажуть, що я хворий.

— Яка у вас хвороба?

— Психічна. Параноїдальна шизофренія.

— Це правда?

Маґнус уперше завагався з відповіддю, ніби запитання прозвучало надто несподівано.

— Ні, — нарешті промовив він. — А може, й так… Але я вживаю ліки. Доки вживаю ліки, доти здоровий.

— Добре… Ми зможемо висунути в суді вимогу змінити умови вашого утримання, коли мине рік після останнього перегляду вироку, але…

— Саме минув рік, — урвав її Маґнус.

— Добре… Але я хотіла сказати, що ви повинні реально дивитися на стан речей. Шанси на повне звільнення дуже мізерні.

Чоловік підняв руку, кілька разів провів по волоссі. Вигляд він мав розгублений.

— Судді бояться, що ви можете зашкодити… собі чи комусь іншому.

— Чому це я маю комусь зашкодити?

— Бо ви вбили свого брата.

Сюнне відразу ж пожалкувала про свої слова. Сказані вголос, вони прозвучали грізно, однак Маґнус Саннторв ніяк не зреагував, лише заперечно потрусив головою.

— Завжди вони це говорять, — Маґнус нахилився вперед і прошепотів: — Не вір їм! Вони так кажуть, щоб тримати мене тут.

Сюнне кивнула, не знаючи, що відповісти.

— Насправді, мій брат живий.

— Он як?

— Так!

Маґнус раптом почав натужно дихати, ніби після тривалого забігу. Перед очима Сюнне постала картина, як її змалював Бірґер Біркгауґ: Маґнус Саннторв перед автобусом з відтятою головою брата в руках. Вона мимоволі відхилилася на спинку стільця.

— Я часто з ним розмовляю, — захекано вів далі Маґнус.

— Телефоном?

— Ні, тут! Він приходить до мене вночі, балакає зі мною в темряві.

— Ви певні, що це ваш брат? Як він заходить до палати? Ви ж казали, що в лікарні всі двері замкнені.

Знову вона не стрималася, і слова необачно зірвалися з язика. Сюнне відразу збагнула, що ця тема — табу. У погляді Маґнуса майнула підозра.

— Ти геть дурна? Думаєш, я не впізнаю голосу свого брата? — голосно вигукнув він і почав тупати ногою, мовби в такт музиці.

Щось у ній перевернулося.

— Звісно, впізнаєте, — пробелькотіла вона й сама відчула, як зривається на фальцет.

З коридору долинув голос доглядача.

— У вас там все нормально?

Маґнус не відповів, не зводив погляду з Сюнне. Як би їй хотілося не дивитися йому в очі. Щось у тому погляді змушувало її почуватися, наче вона стоїть на краю прірви.

— Маґнусе? — голос доглядача звучав спокійно, однак твердо. — Чекаю на відповідь, будь ласка! Все гаразд?

Маґнус поволі повернув голову до дверей, кивнув.

— Все добре.

— Чудово, — похвалив доглядач.

Сюнне відчувала, як пульсує у скронях кров, силувано всміхнулася. Втупилася поглядом у точку посередині його чола, в уявне око.

— Ліпше розкажи, як тобі тут живеться, — вдавано невимушеним тоном попросила вона.

Розділ 6

Головний лікар Ганс Свенсон зітхнув.

— Припускаю, що ви збираєтеся затіяти на рік часу танці зі звільненням Маґнуса Саннторва.

— А ви, наскільки я чую з вашого голосу, цим незадоволені, — сказала Сюнне. — Але закон надає пацієнтам чіткі права. Ми хочемо…

Головний лікар здійняв догори руки, мовби захищаючись.

— Я знаю закон про захист психічного здоров’я, дякую! Та ще я добре знаю своїх пацієнтів.

— Маґнус Саннторв не справляє враження дуже хворого.

— З усією повагою до вас, ви юрист, а не медик. І ви не можете бути компетентною в усьому на світі, щоб судити про стан його здоров’я. Про що, власне, ви хотіли поговорити? Про погоду? Чи може, сподіваєтеся, що я буду вислуховувати ваші нотації?

Свенсон зняв окуляри й потер очі.

— Даруйте, — промовив він після короткої паузи. — Я зірвався нехотячи. Втомився… І ця вічна юридична тяганина… Я розумію, що права пацієнтів надзвичайно важливі, але ваші втручання крадуть наш час і позбавляють сил у дуже напружених лікарняних буднях, сил, які ми радше віддали б на лікування хворих.

— Я теж розумію ваші почуття, — сказала Сюнне, демонструючи йому свою лояльність.

— Повернімося до Маґнуса Саннторва, — промовив головний лікар. — Зараз у нього цілком стабільний період. Та, попри все, він хворий чоловік і може бути дуже небезпечний за сприятливих для цього обставин. Не може бути й мови про його звільнення чи переведення до загального відділення.

— Але якщо його стан стабільний…

— Ліки приглушують симптоми, а не лікують. Завжди існує небезпека рецидиву. Клінічна картина може змінитися. Дехто звикає до медикаментів, і вони вже не діють, тоді треба випробовувати інші дози або міняти препарати. Це — безперервний процес проб і помилок. Не можна припиняти примусового лікування, надто великий ризик.

— Але в нього вже давно не було агресивних нападів, — наполягала Сюнне.

— Так, на щастя, він вгомонився, — погодився Свенсон. — Перші роки тут Маґнус був цілком непередбачуваний, а іноді дуже буйний. Одержимий думкою вибратися звідси. Весь час писав списки.

— Які списки?

— Списки людей, яких би хотів убити. Батька, матір, сестру — усю родину, одним словом. Ім’я загиблого брата теж було в тому списку, але потім він його викреслив. Нам траплялися навіть списки з іменами персоналу клініки.

— Цього я не знала.

— Звісно, не знали, але можете тепер зрозуміти нашу стурбованість.

— Маґнус і далі пише такі списки?

— Здається, давно вже не писав.

— Були якісь інші форми погроз?

— Зазвичай погрожував смертю.

— Так-так, зрозуміло, — урвала Сюнне Свенсона. — Коли востаннє ви чули такі погрози?

— Точно не пригадую, але, як я вже казав, завжди існує небезпека рецидиву.

— За документами, останній напад зафіксовано два роки й сімнадцять днів тому, — уперлася на своєму Сюнне.

— Цілком можливо, однак, з фахового кута зору, він і надалі залишається небезпечним.

— І тому ви, за багаторічною звичкою, щовечора замикаєте його палату на ключ? У матеріалах справи я не знаходжу такого рішення. Подібні заходи дозволені не довше, ніж на чотирнадцять днів.

— Не думаю…

— Це належить Маґнусові Саннторву, — Сюнне вийняла невеличкий блокнот. — У ньому він занотовував, коли його зв’язували ременями й коли замикали в палаті.

— Ми застосовуємо засоби стримування лише в критичних випадках, — відповів Свенсон майже крізь зуби.

— Можливо… Але він ніч за ніччю лежав у ременях наодинці з собою. Ви так добре знаєте закон, то мали б знати, що таке недопустимо.

Головний лікар побагровів на обличчі.

— Ви не маєте жодного уявлення, перед якими викликами ми стоїмо в нашому відділенні. До того ж, усе, що ви каже, недоказово, це лише слова вашого клієнта.

— Його слова і його записи. Цього більш, ніж достатньо… для газет. Журналісти таке полюбляють. А вам аж ніяк не потрібна судова тяганина з приводу незаконного примусу й зловживання владою.

— Про звільнення Маґнуса Саннторва навіть мова не вестиметься! Це був би вкрай легковажний крок. А ваша поведінка — чистий шантаж! Неетичний шантаж! Невже ви, справді, хочете взяти на себе відповідальність за вихід цього пацієнта на свободу?

У його тоні звучала агресія і розпач водночас.

— Я нічого не казала про вихід на свободу, — спокійно заперечила Сюнне. — Для початку мене вдовольнило б деяке пом’якшення режиму утримання. Скажімо, незамкнені двері палати вночі, як це передбачає закон. Прогулянки за межі клініки, звісно, у супроводі. Маґнус Саннторв упродовж багатьох років жодного разу не виходив за межі своїх чотирьох стін. Він позбавлений можливості гуляти, милуватися хвилями фьорду, слухати шелест вітру в кронах дерев. За його ж словами, він божеволіє в цій абсолютній ізоляції. Не думаю, що він іронізував. І не вважайте це шантажем. Погляньте на це, як на компенсацію за багаторічне незаконне позбавлення свободи. Навзамін ми не подаватимемо судового позову, позбавимо вас тим самим купи проблем і клопотів.

Головний лікар вагався.

— Саннторв погодиться на обмежене послаблення режиму?

Сюнне відчула, що влучила в ціль.

— Так, погодиться, гарантую. Укладемо угоду?

Свенсон неохоче кивнув.

Сюнне склала документи в торбинку й підвелася. Дорогою до дверей озирнулася.

— Скажіть мені одне, докторе Свенсон, а ваше ім’я було в списку Маґнуса Саннторва?

Доктор почервонів.

— А як і було, то що? Невже допускаєте такий низький рівень мого професіоналізму? Невже погрози пацієнта можуть вплинути на мою оцінку його стану здоров’я?

— Я просто поцікавилася…

— Як усе минуло в клініці? — запитала Карла.

— Новий досвід, щонайменше. Сварка з головним дала свій результат.

— Позову не буде?

— Ні, ми уклали угоду.

Сюнне розповіла про свій візит до клієнта.

— От свиня, хай йому чорт! — обурилася Карла. — Як це типово! Вся психіатрія — це суцільні тортури!

— Ну, не знаю, — засумнівалася Сюнне. — Там не все так просто й легко. Багато пацієнтів, справді, дуже хворі.

— Психіатри божевільніші за пацієнтів, я так думаю! — заводилася Карла. — Тільки й уміють, що напихати хворих хімікатами, ефекту дії яких і самі до пуття не знають. Існує купа досліджень, які доводять, що тривале вживання психотропних медикаментів з часом лише погіршує стан хворих. Навіть якщо гострі симптоми зникають, прогнози на одужання лише погіршуються.

— ОК, — кивнула Сюнне. — А як тоді вчинити з людьми, які перебувають у гострій фазі захворювання?

Карла лише відмахнулася від її зауваження.

— Психічне захворювання — результат пресування людини оточенням і обставинами. Так звані божевільні — це люди, які втрачають контроль і стають безпомічними в певних життєвих ситуаціях, а медицина відповідає позбавленням пацієнта решток його впливу на власне життя.

— Ти так впевнено говориш, ніби всі розуми поїла, — буркнула Сюнне.

— Я впевнена лише в одному — у незрушному праві протистояти бюрократичній владі. Хай там як, добра робота, Сюнне, хоча, як на мене, могла ще дотиснути.

— Як?

— Домогтися, щоб Саннторва перевели до місцевої клініки, наприклад. Там не такий суворий режим. Можливо, це стане наступним кроком.

— Ліпше було б, якби далі справу вела ти, — сказала Сюнне.

— Ні, клієнтів Саннвікена я не беру.

— Чому? — ошелешено запитала Сюнне.

Карла стенула плечима.

— Мені вище голови вистачає Гаукеланна. Практичніше зібрати їх усіх в одному місці.

— То хай би його взяв хтось інший. Щось у цьому Маґнусові Саннторві було таке… Не скажу, що маю велике бажання зустрічатися з ним знову.

Розділ 7

— Будьмо! — виголосив Рюне Сайм і підняв келих. — Будьмо і ласкаво просимо!

То була його ідея запросити в п’ятницю ввечері друзів і колег, щоб повідомити їм радісну новину: ми переїхали і об'єдналися для спільної роботи. Я думав, що всередині грудня багато хто буде заклопотаний приготуваннями до Різдва, проте гостей прийшло більше, аніж я сподівався. Переважно адвокати, ясна річ, але також поліційні юристи, кілька суддів та кілька чиновників.

Ми з Рюне накупили купу ящиків пива й коробок вина. Пані Сьоренсен принесла імбирне печиво й червоні стеаринові свічки. Карла й Сюнне причепурили кабінети, розвісили різдвяні прикраси. Бірґер Біркгауґ ніяк не приклався до святкування, та принаймні прийшов, стояв собі в кутку й розмовляв з якимось огрядним чоловіком, якого я не знав особисто, але десь уже бачив.

Я саме обіймався з пишнотілою Ельсе Ліннгорд. Колись вона була адвокатом, а тепер працювала в податково-фінансовій службі.

— Мені подобається. Стабільна платня, ніяких тобі клієнтів, — відповіла Ельсе на моє запитання, чи комфортно їй на новому місці.

— Добре тобі, — позаздрив я. — А скажи-но мені, з ким це розмовляє Бірґер Біркгауґ?

Ельсе простежила за моїм поглядом.

— Ельдар Нурдайде, інспектор поліції. Дивно, що ти з ним не знайомий.

— Видно, рідко ходить до суду.

— Як воно бути в одному ліжку з ворогом, Мікаелю?

— Це ти про Бірґера? Та ж Бірґер уже не поліцейський!

— Він пробув на службі від закінчення університету й аж до пенсії! Колишніх поліцейських не буває!

Я стенув плечима.

— Я, правду кажучи, більше боюся податківців, ніж поліції.

Ельсе Ліннґорд засміялася.

— І це правильно! Як не виплатиш вчасно авансового податку, я прийду власною персоною і відлупцюю тебе по задниці! Так ми тепер працюємо. Пеня is so totally last уear!

— Ти завжди була щедра на обіцянки й ніколи їх не виконувала, — сказав я.

За кілька годин гості почали розходитися. Хтось — ще кудись досвятковувати, решта — до своїх родин, які вже зачекалися. Усі були трохи галасливі, як завжди, коли починаєш пити ще пополудні. Дехто вже, здається, набрався по ґульку.

Бірґер Біркгауґ підвів до мене інспектора поліції, відрекомендував його.

— Гадаю, ви знаєтеся? Ні?

Нурайде подав мені руку й обійняв. Це мене не збентежило — такі вже були в нього манери, але ребрами добряче відчув ті обійми.

— Вам пощастило з Бірґером у команді, сказав він.

— Твоя правда, — відповів я.

— Ні, я, справді, так вважаю, — додав Ельдар, ніби я протестував. — Я мав щастя багато років працювати піп його керівництвом. То була і радість, і честь!

— Звучить як атестат на профпридатність, Бірґере, — пожартував я.

Той ледь кивнув, ніби вже звик до похвал.

— Я буду дякувати, — сказав Бірґер.

— Уже йдеш?

— У моєму віці треба знати міру. Ельдар зголосився підвезти мене додому.

— Он як? Ти сядеш за кермо, Нурайде? Мало хто з присутніх на таке здатний, судячи з кількості порожніх баночок з-під пива, яке ти випив.

— Я не п’ю, — стримано відповів Ельдар Нурайде. — У своїй роботі надто часто бував свідком, до чого призводить пиятика.

Це прозвучало зарозуміло й помпезно, надто якщо зважити на те, що я стояв перед ним, похитуючись, з банкою пива в руці. Але з поваги до Бірґера я промовчав.

Я пішов у туалет. Після справляння нужди, помив руки, сполоснув обличчя холодною водою, обережно усміхнувся своєму відображенню у дзеркалі. На мене дивився підстаркуватий, підпилий чоловік, який добряче перебрав мірку.

У приймальні ще тупцялися кілька гостей. Хтось знайшов динаміки й під’єднав їх до комп’ютера пані Сьоренсен. Карла скинула черевички й танцювала босоніж з жінкою, суддею з суду першої інстанції. Вони спроквола вигойдувалися туди й сюди. Сюнне танцювала з якимсь молодим чоловіком, який водно норовив покласти долоню їй на задок, доки їй це спротивилося, і вона покинула партнера посеред танцю.

— Що з вами, чоловіками, не так? — запитала вона, валячись з розгону поруч зі мною на канапу.

— Мене не питай, — відповів я. — Я мацаю лише жінок, які хочуть, щоб їх мацали.

— Ну, це просто… просто ні в які ворота не лізе! — язик їй трохи заплітався. — А куди подівся Бірґер?

— Давно пішов додому.

— А Рюне?

— Пообіцяв своїй дружині, що буде вдома до опівночі.

— А ти нікуди, бачу, не квапишся.

— Мене ніхто не чекає.

Сюнне скоса глянула на мене.

— А хотілось би? Я маю на увазі, хотілось би, щоб хтось чекав?

Запитання прозвучало надто неочікувано. Така відвертість не властива Сюнне.

— Іноді. Але, мені здається, я не з тих людей, з ким затишно жити.

— Я — теж, — кивнула Сюнне. — Було б інакше, уже давно знайшла б собі чоловіка.

— Чоловіка не важко знайти, а тобі досі траплялися самі лиш ідіоти. І це не твоя вина!

Сюнне мимоволі усміхнулася, але очі не зблиснули, губи скорботно скривилися.

— Не певна, чи в твоїх словах криється натяк на комплімент.

— О, то ти спрагла компліментів? Чому ж відразу не сказала? Ти розумна, вродлива й… класна.

— Класна?

— Ти…

— Що?… — лукаво підсміюючись запитала Сюнне. — Я — що, Мікаелю?

Раптом я розгубив усі слова й ніяк не міг закінчити речення. Надто близько до мене вона сиділа. Так близько, що я відчував тепло її тіла.

— Хочу ще пива, — сказав я і рвучко зірвався на ноги.

У холодильнику залишилась одна бляшанка. Я став у кутку, попиваючи холодне пиво й спостерігаючи за рештками товариства.

Карла й досі танцювала з суддею. В іншому кутку бурхливо обтискалися адвокат з прокуроркою. Повсюдно порожні бляшанки з-під пива, паркет заляпаний червоним вином, під ногами хрумтіло імбирне печиво. Різдвяні прикраси валялися на підлозі, наче опалі фрукти восени.

Підійшла Сюнне, стала переді мною.

— Хочеш потанцювати?

Перш ніж я встиг рота розтулити, вона схопила мене за руку й потягнула на середину кімнати. За короткий час музика змінила ритм. Я обережно поклав долоню на її стан. Сюнне припала до мене.

— Бідолашна Попелюшка мусила повернутися додому ще до півночі, — промовила вона. — А нам можна танцювати хоч до ранку.

— Зате вона знайшла собі принца!

— Та чхати на принца! Впевнена, що він був занудою!

Розділ 8

— Може, уже б одяглася? — запитала мати.

— Зараз!

— Надворі білий день, а ти досі в піжамі.

Еріка зітхнула, опустила на коліна планшет.

— У мене ж вихідний, мамо! Чому ти чіпляєшся?

— Точно не хочеш піти зі мною до тітки Тірід? Вона була б рада тебе бачити.

— Зате я не маю жодного бажання бачити її.

Мати стиснула губи. Еріка добре знала той вираз обличчя — непомильна ознака материного невдоволення.

— Тобі двадцять сім, а іноді поводишся, як дівчисько перехідного віку.

Еріка знову мовчки схилилася над планшетом. Мати вийшла з кімнати. Коли повернулася, була в пальті й у чобітках.

— Тітці вітання! — озвалася Еріка.

— Коли поїдеш до себе? — запитала мати.

— Завтра.

— Так скоро?

— У мене чергування.

— Зрозуміло, — мати трохи пом’ялася і додала: — Якщо захочеш пройтися, то не тягни, не варто гуляти поночі.

Безгучне зітхання.

— Та йди вже, мамо. Бувай!

Побути на самоті — велика полегша. Двох днів з матір’ю вистачало, зазвичай, по горло. Іноді сама собі дивувалася, навіщо їздить додому. Вона пішла в душ, довго насолоджувалася струменями води. Найкраще вдома — це простора ванна. Помешкання, яке вона винаймала в Берґені, було тісне, хоч і затишне.

Вона вдягнулася. І аж тоді побачила, що Юганна телефонувала вже тричі.

— Привіт, це Еріка. Щось сталося?

— Так, — відповіла подруга. — Зачекай хвилинку.

Еріка чула звуки кроків, хряскіт дверей, а тоді Юганна знову взяла слухавку.

— Так, привіт, вибач, але я мусила вийти надвір, щоб поговорити.

— Ти на роботі?

— Так, саме закінчила чергування.

— Якийсь екшн?

— Тому й телефоную. По радіо передали опис чоловіка, якого треба остерігатися, і суворо попередили не затримувати його самотужки, а, щойно побачивши, повідомити поліції.

— Де ви його роздобули?

— Та ніде… Навіть на очі не потрапляв. Коли ми пішли на пікет, я запитала свого шефа, про кого йдеться. Виявилося, той тип утік з Саннвікена. І тоді мені спало на думку, що ти ж з Далгайма, правда?

— Ну, так…

— А той тип теж з Далгайма родом. Якийсь божевільний покруч. Маґнус Саннторв. Знаєш такого?

Еріка відразу здогадалася, про кого мова, ще й імені не почувши.

— Усі в Далгаймі знають, хто такий Маґнус Саннторв, — нарешті озвалася вона.

Розмова розбудила тривогу. Минуле й сьогодення немов перекрутилися вузлом, ніби всі її захисні механізми враз зазнали атаки. Еріка заквапилася. Мати забрала авто, але стежкою через ліс не так вже й далеко йти. Від згадки про лісову стежку, вона аж внутрішньо зіщулилася. Еріка вже багато років нею не ходила, але обходити дорогою надто довго.

Колись вона раділа кожним відвідинам хутора, а тоді раптом перестала туди навідуватися. Хутір, мовби перестав для неї існувати, мовби вона ніколи й не знала тамтешніх мешканців.

Еріка глибоко вдихала чисте, холодне повітря. Сонце зайшло, долина поринула в сутінь. Ліс став густіший, зімкнувся навколо неї. Ніч пучнявіла поміж стовбурами дерев, розсіваючи мозаїчні тіні. Еріка зупинилася, задерла голову: угорі, на тлі вечірнього неба, виднілися переплетені гіллям крони. Коли ввімкнула ліхтарик, усе навколо поза кружалом світла стало темнішим і моторошнішим. Ліпше без ліхтарика, мовила вона сама до себе. Навіть у найглибшій пітьмі тут не заблукає. Що забула голова, згадають ноги.

Коли Еріка почала спускатися стрімким схилом, з-під ніг посипалися дрібні камінці. На дні яруги стежка проходила під навислою скелею. Вона йшла, дивлячись просто поперед себе, ніби це могло вберегти її від того, щоб не бачити, не згадувати. І все ж краєм ока помітила обриси розколини в камені, отвір у щось темніше за найтемнішу ніч. Дихання збилося, її охопив трем.

Коли вийшла з лісу, відразу здалося, ніби похолодніло на кілька градусів. Перед нею простиралися зорані ниви хутора Саннторв. У чоренній темряві луки біліли інієм. Під ногами захрумкотіла мерзла трава, коли вона відчинила ворота й рушила до будівель віддалік. Пошкодувала, що не вдягнула рукавиць. Долоня, якою стискала рушницю, заледеніла.

За п’ятдесят метрів від подвір’я садиби Еріка зупинилася, роззирнулася, прислухалася до глухої тиші навколо. На небо випорскували одна по одній міріади зірок. Щось ворухнулося в пітьмі, і вона аж заклякла. Потім почулося тихе іржання і тупіт копит: коней досі ніхто не загнав з вигону до конюшні.

Вона вмовляла саму себе заспокоїтися. Нема чого давати волю фантазії. Він у дорозі, звісно, він десь у дорозі, але часу в неї достатньо.

І все ж щось було не так. У такий мороз коні давно мали стояти в конюшні.

Еріка вагалася, а тоді вийняла з кишені патрон. Meханічний брязк затвору пролунав, мов стартовий сигнал, і вона рушила далі.

Розділ 9

Мене розбудив дзвінок у двері. Глянув на мобільний — ще глупа ніч. У такий час доби я не мав бажання розмовляти ні з ким на світі. Я повернувся на бік, натягнув на голову ковдру, але це не допомогло. Дражливий дзвінок пробивався і під ковдру. Я голосно закляв і виліз з теплого ліжка, спустився сходами, зав’язуючи на ходу пасок халата.

На порозі стояла Сюнне, на волоссі — краплини дощу. Вона намагалась усміхнутися, але ніяк не могла видушити з себе усмішку.

— Вибач, — тихо пробурмотіла вона. — Я знаю, ще надто рано, але…

Кінець речення завис у повітрі. Я мовчки розчахнув перед нею двері, впустив до помешкання, допоміг зняти пальто, пішов на кухню й увімкнув кавоварку.

— Дай мені кілька хвилин, — попросив я і подався на другий поверх, справив нужду, помив обличчя холодною водою, провів мокрою долонею по волоссі. Завжди пригладжував так чуприну, ще з молодості, сподіваючись, що вирівняються кучері, а потім уже за звичкою. Вогке волосся мало темніший вигляд, не так впадала в очі сивина.

Коли я знову зійшов на кухню, Сюнне вже налила нам обом кави. Я взяв горня, відчув, що воно надто гаряче, і знову відставив його на стіл.

Якось Сюнне вже сиділа зрозпачена на моєму ґанку, коли її побив коханець. То було не так вже й давно, і я відчув у душі мимовільний спротив. Невже знову доведеться втішати її, рятувати від життєвих драм?

— Що трапилося?

— Ти не дивився новин, Мікаелю?

— О шостій ранку?

— В інтернеті виклали ще вчора ввечері.

Я похитав головою.

— Читав книжку.

Сюнне замовкла, ніби не вміла дібрати слова.

— Сталося вбивство, — нарешті промовила вона. — Чи радше багато вбивств. Ціла родина. В Далгаймі.

— Овва! Ні, я про це не чув, але що…

— То моя вина! — раптом викрикнула вона.

— У чому твоя вина?

Сюнне глибоко вдихнула, тремтячи всім тілом.

— Убита родина Маґнуса Саннторва.

— Це той, що вбив свого брата?

— Так! Він учора втік з клініки в Саннвікені. Головний лікар попереджав же мене! Він казав, що Саннторв небезпечний, а я… просто наїхала на нього. Так тішилася собою, що зуміла його дотиснути, і Маґнусові дозволили прогулянки поза стінами закладу. І ось… це.

— Ти впевнена, що втік саме Маґнус Саннторв?

Сюнне сумно стенула плечима.

— Імені ще не називали, але все сходиться. Місце злочину — Далгайм, злочинець — родич жертв, і він уже вбивав раніше. Стільки випадковостей нараз не буває.

Я не знав, що й казати.

— Хай там як, але твоєї вини тут немає. Не ти проводила медичну експертизу. Зрештою, це відповідальність лікарів. Ти всього лиш захищала права свого клієнта, а захист — твій обов’язок.

Сюнне ледь похитала головою.

— Ми завжди себе втішаємо, коли щось стається, мовляв, це не наша відповідальність, ми лише виконували свою роботу.

— Бо це таки правда!

— Усе не зовсім так, Мікаелю! Я добилася свого не юридичними аргументами. З цим я ще могла б жити, хай які жахливі наслідки мали б мої дії. Я ж повелася неетично. То був чистісінький шантаж. Я погрожувала головному лікареві скандалом за те, що в клініці з Маґнусом поводилися, переступаючи закон. Я змусила головного лікаря погодитися на мої вимоги, хоч він і вважав мене безвідповідальною.

— Звідки тобі було знати…

Її сміх прозвучав, як плач.

— Та я й не бажала нічого знати! Мене цікавило лише одне: поставити на місце того зарозумілого й пихатого типа. Я ні на мить не задумалася про наслідки. А насправді Маґнус Саннторв наганяв на мене страх. Глибоко в душі я розуміла, що йому не можна давати волі.

— Ну, персонал не відпускав же його самого?

— Та ні… Звісно, ж ні. Йшлося лише про прогуляйки на свіжому повітрі під наглядом санітарів.

— Отже, вони халатно поставилися до своїх обов’язків!

— Як я розумію, його супроводжували два санітари. Вони зійшли на берег фьорду. Маґнус багато говорив про це, коли я була в нього, про те, як йому хочеться вдихнути запах моря, почути шерех хвиль і ячання чайок. В інтернет-газеті написано, що він скинув одного санітара з причалу в воду, а, доки другий рятував свого колегу, Маґнус утік.

— Клініку рознесуть у пресі вщент…

Сюнне зблідла, піднесла тремтячою рукою горня з кавою до губ.

— Це дурниця порівняно з тим, що буде, коли журналісти виявлять, що саме я наполягла на зміні режиму.

— Та вони нізащо не виявлять.

— Звідки тобі знати, Мікаелю? У такій справі преса не вгамується, доки не знайде, на кого перекласти вину, і ти це чудово знаєш! Рано чи пізно історія спливе на поверхню, і тоді мені капець.

— Страх затуманив тобі мозок, Сюнне! Якщо я правильно тебе зрозумів, головний лікар уклав з тобою угоду, щоб ти не розпалила в газетах скандалу. То гадаєш, ніби сам тепер піде до журналістів і все розпатякає? Звісно, ні. Це було б рівнозначно кар’єрному самовбивству. Єдине, на що він може піти, повестися, як у подібних випадках поводяться всі психіатри: сказати, що психіатрія не є точною наукою, і тут дуже важко навіть приблизно оцінити міру відповідальності персоналу. Нічого не бійся! — мовив я з більшою впевненістю, ніж відчував її насправді.

— А, може, мені й треба боятися! Через мене загинуло троє людей!

Ну, що я міг сказати? Адвокатський світ — це словесний світ, але іноді деякі події нагадують нам, що слова бувають не лише пустодзвонами, а ще й можуть нести в собі глибокий сенс, що все, що ми сказали чи вчинили, може мати наслідки. Ми ж не у вакуумі живемо. Я й сам побував колись у схожій ситуації. Доведеться Сюнне, як колись і мені, знайти спосіб ужитися з усвідомленням вини. Замість виголошувати їй проповіді, я встав, почав викладати на стіл хліб, м’ясну й сирну нарізку, сік. Сюнне запевняла, що не голодна, однак залюбки ум’яла смажений тост з яєшнею.

— Хтось тобі телефонував? — запитав я, коли ми поснідали.

Сюнне здивовано глянула на нього.

— Ти ж сам щойно сказав, що медіа ніколи не довідаються про мою роль в усьому цьому, то чому…

— Я не журналістів мав на увазі. Я хотів запитати, чи не телефонували тобі з поліції.

Сюнне далі нічого не розуміла.

— З поліції?

— Ти ж адвокат Маґнуса Саннторва, хіба ні?

— То зовсім інша справа.

Я перехилився до неї через стіл.

— Той тип убив трьох людей, Сюнне. Йому потрібна професійна допомога. Насправді, це ти мала б першою зателефонувати в поліцію.

Сюнне витріщилася на мене з відкритим ротом.

— Та ти жартуєш, Мікаелю! Цієї справи я не візьму на себе ніколи!

— Ні, не жартую! Якщо не ти, наш міський суд надасть йому безкоштовного державного адвоката або — ще гірше — пришлють когось зі столичних шакалів.

Голос Сюнне тремтів від обурення.

— Не вірю своїм вухам, що ти вмовляєш захищати цього покруча. Я воліла б ніколи в житті не чути імені Маґнуса Саннторва і щиро сподівалася, що мені ніколи більше не доведеться дивитися в його очі, а ти пропонуєш мені стати його адвокатом!

— Я розумію твій дискомфорт на тлі того, що трапилося, але з цим треба змиритися. Ми не можемо…

— Дискомфорт! — скрикнула Сюнне. — Ти це називаєш дискомфортом?

Я не звернув уваги на її викрики.

— А якщо він невинний?

Сюнне зневажливо пирхнула.

— Маґнус Саннторв не невинний, він божевільний!

— Що в кримінальному праві означає майже те саме. Не хочеш ти його захищати, то захищатиму я. Ліпше не випускати цю справу з наших рук.

Сюнне мовчки похитала головою.

— Принаймні ніхто не буде гнирати, чому йому дозводили прогулянки на природі, — додав я.

— Якось воно неетично. У кожному разі, не тобі ж пояснювати, що я не маю права передоручати тобі цю справу, Мікаелю.

— Це ми владнаємо без проблем. Усе, що потрібно, добитися доступу до клієнта, і тоді вже працювати далі.

— Я не телефонуватиму в поліцію, щоб отримати справу, — відрубала Сюнне.

Я помітив щілинку в її броні — шанс для себе.

— Гаразд, а якщо тобі вони самі зателефонують?

Сюнне мов приречено кивнула, ніби не мала більше сил сперечатися.

— Добре, тоді я дам тобі доручення. Але якщо задумане нам не вдасться відразу ж, тобто я не зможу отримати відвід, а тебе не допустять до захисту, то я все одно відмовлюся від цього клієнта.

— Ти маєш втомлений вигляд, — промовив я. — Спала цієї ночі?

Сюнне похитала головою.

— Ні.

— Я постелю тобі в гостьовій кімнаті, доки ти ще не звалилася під стіл.

Сюнне вже не протестувала.

Коли Сюнне лягла, я взяв каву і сів за комп’ютер погортати інтернет-сайти. Заголовки онлайн-видань рясніли словами «кривава бійня» та «масакра». Я швидко прогортав сторінки, вихоплюючи з інформацій головне. Застрелили подружню пару, обом було десь під шістдесят, і їхню дорослу доньку. Найстаршого сина, який втік з психіатричної клініки, арештували на місці злочину. Це були факти. Решта ж — різні спекуляції та здогади, свідчення шокованих сусідів. Ніхто з представників клініки не хотів нічого коментувати.

Було ще дуже рано, але за вікнами набирав потроху сили січневий день. Силуети дерев в садку чорніли на тлі молочно-білого неба. Голе гілля, схоже на руки, які намагалися до чогось дотягнутися, ухопити цупкою хваткою і більше не відпустити.

Розділ 10

Минуло три дні. У п’ятницю по обіді, десь через дві години після ланчу, у мій кабінет без стуку ввійшла Сюнне. Лише глянувши на неї, я вже знав, що сталося.

— Телефонували з поліції?

Вона кивнула.

— Що ти їм сказала?

— Підтвердила, що була адвокатом Маґнуса Саннторва, хоч насправді я залюбки послала б його до всіх чортів у пекло.

— То ти отримала доручення?

— Звичайно! Домовилася, що заберу документи по справі завтра вранці.

— У суботу?

Сюнне не підводила на мене погляду, дивилася у вікно своїми синіми очима, які цієї миті здавалися ще синішими, ніж завжди.

— Так, але я цього не робитиму.

— Ти могла б їх просто забрати, а вже ми…

— Ні! Свою обіцянку я виконала. Решта за тобою.

— Гаразд, якщо ти так хочеш.

Сюнне далі уникала дивитися на мене.

— Вони, мабуть, спробують його допитати відразу після вихідних. У лікарні.

— То його повернули в Саннвікен?

— Ні, Саннторв у Гаукеланні. Очевидно, зазнав поранення.

— Якого поранення? Як це сталося?

— Уявлення не маю, — відповіла Сюнне, обернулася від вікна й вийшла з мого кабінету, так жодного разу за всю розмову й не удостоївши мене свого погляду.

— Ну, не знаю, Бренне, — сказав інспектор Ельдар Нурайде.

Він доволі приязно привітався, подякував за приємно проведений час на «новосіллі» нашої новоствореної контори, але тепер, поклавши долоню на стос документів, дивився на мене з підозрою.

— Як я розумію, адвокатом звинуваченого є Сюнне Берґстрьом.

— Так було спочатку. Але ми партнери і вважаємо, що ліпше мені взятися за цю справу. Розподіляти роботу всередині фірми з огляду на доцільність — звична практика.

Нурайде я, здається, не переконав. Воно й не дивно, бо адвокатське доручення є персональним дорученням.

— Не знаю, — повторив він, замислено чухаючи підборіддя.

— Гадаю, ви захочете допитати звинуваченого якнайшвидше. Адвокат Берґстрьом змогла б підтримати клієнта на допиті не раніше, як за два тижні.

Нахабна брехня, але Нурайде не міг цього знати.

— У такій серйозній справі найважливіше, щоб Маґнус Саннторв під час допиту мав захист, — вів я далі. — Якщо я його не вдовольнятиму, він завжди зможе змінити адвоката.

Інспектор усе ще вагався.

— Зателефонуй Бірґерові, поцікався його думкою, — сказав я, безсоромно розігравши всі карти, які мав у запасі.

Нурайде зітхнув і неохоче підсунув мені теку з документами.

— Чоловік, без сумніву, непередбачуваний, тож мені зовсім не хочеться допитувати його без присутності адвоката. А ти нічим не гірший за інших.

— Ні, я ліпший! — я похапливо схопив документи, доки він не передумав, поклав їх у портфель і підвівся. — Доки піду, маю ще до тебе запитання. Що ви зробили з Маґнусом Саннторвом?

— Не розумію…

— Він лежить в лікарні, у Гаукеланні. Припускаю, що він чинив опір при затриманні, і ви його покалічили.

Нурайде аж скипів від обурення. Під короткою стрижкою видно було, як почервоніла шкіра.

— От як це на тебе схоже! Відразу наїхати на поліцію і звинуватити в побитті свого клієнта!

— Що ж тоді сталося? Невдала спроба самогубства? — саркастично поцікавився я.

Ельдарові Нурайде урвався терпець.

— Маєш папери, докопуйся сам! А мені треба працювати…

Минула дев’ята. У приймальні темно й тихо. Я відразу подався до свого кабінету, зручно вмостився і взявся переглядати документи. Теку з фотографіями відклав набік. Спершу погортав звіти і свідчення.

Маґнус Саннторв не намагався накласти на себе руки, Нурайде казав правду — не поліція завдала йому поранень. Перший патруль, який прибув на місце злочину, знайшов його без свідомості з жахливою раною на голові. Найімовірніше, батько Маґнуса, Сіверт Саннторв, попри три кулі в тілі, знайшов у собі сили вчинити опір і вдарив сина сокирою. А потім стік кров’ю.

Я читав далі, намагався укласти собі картину місця злочину, перш ніж братися до фотографій. З досвіду знав, що ліпше підготуватися психологічно заздалегідь.

Від стриманого кахикання за спиною я аж підскочив на стільці.

— Господи! Ти мене налякав!

Бірґер Біркгауґ усміхнувся. На мить я побачив, який вигляд він міг мати в дитинстві.

— Вибач, я не навмисне!

— Я навіть не почув, як відчинялися вхідні двері.

— Не дивно! Я тут був ще до твого приходу, Мікаелю.

— Он як? У приймальні було темно.

— Та я не знайшов вмикача, — зніяковіло пояснив він.

Тепер настала моя черга всміхатися.

— Я тобі покажу, де він. А чого це ти припхався на роботу в суботу?

Бірґер знизав плечима.

— Я часто не маю чого вчепитися, тож моя дружина рада збутися мене з дому хоч на кілька годин. А ти чим так пильно зайнятий, що навіть мене не помітив?

— Вбивствами в Далгаймі.

Бірґер здивовано звів угору брову.

— Тобі передали цю справу?

Я кивнув.

— Так.

— Жахливий злочин! — Бірґер похитав головою. — Потрійне вбивство. У моєму окрузі такого не бувало, — я звернув увагу, що Бірґер й далі називає поліційний округ своїм; воно, мабуть, природньо, бо ж усе професійне життя пов’язане з тим округом. — Дивно, але мені досі болить і страшно, коли мої люди опиняються на лінії вогню. Напевно, ніколи не перестану відчувати своєї відповідальності за них.

— Що ти маєш на увазі, кажучи про лінію вогню?

Бірґер розгублено глянув на мене.

— Те, що в них стріляли.

Я похитав головою.

— Помиляєшся, Бірґере. По поліції ніхто не стріляв. Вбивця був без свідомості, коли прибув перший патруль.

— Точно?

Я показав на теку, з якої розсипалися на столі документи.

— Щойно проглядав справу.

— Ага, мабуть, я не так зрозумів, — промовив Бірґер. — Гаразд, не буду тобі заважати, працюй!

Я сидів, поринувши в думки. Дивна розмова. Може, це вже настає стареча деменція. Я пам’ятав, як важко було моєму батькові, коли почали виявлятися перші ознаки альцгаймера. Я вирішив у подальшому не спускати ока з Бірґера. Для репутації контори дуже зле, коли в одного з адвокатів не всі клепки на місці. Бірґер Бірґером, але треба було братися до теки з фотодокументами.

Сіверт Саннторв лежав за три метри від дверей вітальні. Він перекотився на бік, обхопивши тіло руками, наче мерз. Одяг просякнутий кров’ю. Картата фланелева сорочка задерлася на спині, оголивши над паском штанів білу шкіру, щоки неголені. Він видавався обшарпаним, неохайним жебраком або волоцюгою, якого дивом занесло до порядного дому. Приблизно за метр від нього лежала сокира з закривавленим лезом.

Сюсанне Саннторв, худорлява, цибата жінка, сиділа у фотелі з книжкою на колінах. Якби не неприродньо вивернена назад голова на першому фото, могло б здатися, що вона просто на мить відірвалася від читання. На другому фото такої ілюзії вже не виникало. Куля пробила одне скельце окулярів. В очній ямі блистіла червона кров і скалки скла.

У глибині кімнати лежала з випростаною рукою Марі Саннторв. Вона була трохи повнувата, більше вдалася в батька, ніж у матір. Довге темне волосся розсипалося віялом навколо голови і влипло в калюжу загуслої крові. З рапортів я знав, що їй вистрелили в спину та в потилицю, мабуть вона намагалася утекти. Але їй нікуди було втікати — вбивця стояв між нею і дверима. Остання куля знесла їй пів нижньої щелепи.

На жодному фото не було Маґнуса. Коли прибув фотограф, його вже відвезли до лікарні. Про місце, де він лежав, свідчила хіба лиш калюжа крові й рушниця неподалік.

Я згорнув теку. У ямці засмоктала нудота. І хоч найжахливіші великі плани я швидко перегортав, видовище врізалося у мозок. Згодом, за потреби, я ще до них повертатимуся, щоб з’ясувати певні деталі. Я завжди так працював — поступово призвичаювався до кривавих сцен.

Я почав стомлюватися, треба було зробити перерву і щось поїсти, хоча особливого голоду й не відчував. У крамничці на розі площі Торґалменнінген купив собі сосиску в булці й ледве її заковтнув. Аж коли повернувся в офіс, зрозумів, що, виходячи перекусити, забув мобільний. Телефон пронизливо деренчав на столі, та я не встиг відповісти, бо тієї миті ввімкнувся автовідповідач.

За десять-п’ятнадцять хвилин моєї відсутності в телефоні виявилося вісімнадцять пропущених дзвінків. Очевидно, новина, що я став адвокатом Маґнуса Саннторва, уже докотилася до преси. За кілька секунд мобільний знову задзеленчав, і напористий журналіст поставив перше з багатьох дурнуватих запитань. Я терпляче відповів на всі. Бо ж саме цього мені й треба було.

— Можна зробити кілька фото з вами? — запитав представник місцевого таблоїда.

— Де й коли?

— Було б чудово зняти вас у вашому кабінеті, як ви сидите, схилившись над паперами, а потім ще кілька фото на східцях окружного суду.

Ніякого розмаїття, завжди те саме, подумав я, однак уголос нічого не сказав.

Наступний дзвінок я скинув і зателефонував Сюнне.

— Привіт! Мені передали справу, і журналісти відразу почали обривати телефон. Просто хотів тебе попередити, щоб ти про це знала, перш ніж побачиш мої фото в інтернеті.

— А який задоволений…

— Так, справді, дуже задоволений, — відповів я, роздратований її саркастичним тоном. — Я дбаю про необхідну нам публічність і збільшення прибутків, щоб ти мала змогу плекати своє нечисте сумління.

— Іди до біса, Мікаелю! — тихо відповіла Сюнне й поклала слухавку.

Я зітхнув, злий і розгублений водночас. Це не вперше Сюнне поводилася так, ніби її не стосується реальність, у якій живе кожний адвокат: вічна гонитва за новими клієнтами, кримінальними справами та грошима. Цей бік адвокатської практики вона скинула на мої плечі. І все ж я подумував, чи не варто їй перетелефонувати й загладити прикре враження, коли почувся дзвінок домофона. Я відчинив і впустив до офісу фотокореспондента. Доки він розпаковував своє причандалля, я скоренько метнувся до туалету, помив обличчя, пригладив мокрими руками кучері й вишкірився у професійній усмішці своєму відображенню.

Розділ 11

Перед лікарнею на мене чекали двоє слідчих. Один з них — Пер Івар Му, сивий чоловік, від якого тхнуло схололим цигарковим димом.

— Спізнюєшся, Бренне, — сказав він невдоволено.

Я проігнорував його слова, давно знав Пера Івара — така вже в нього манера спілкуватися. З його колегою знайомий не був. Високий, стрункий чоловік, з прямою поставою, суттєво молодший за Му. Він подав мені руку й відрекомендувався Туром Міккельсеном.

— Це я допитуватиму підозрюваного, — промовив він.

— Міккельсен — наш місцевий фахівець з ведення допитів. Прослухав курси в «Квантіко», — пояснив Пер Івар Му.

— «Квантіко»? — назва нічого мені не говорила, аж за мить я згадав. — ФБР?

— Саме так, — відповів Міккельсен, не зважаючи на саркастичний тон колеги. — Головний лікар відділення хоче поспілкуватися з нами перед допитом, — додав він.

— Моя присутність під час допиту необхідна, — категорично заявила Сільє Німуен.

Як на мене, надто юна для керівної посади, але доволі самовпевнена. Му відразу запротестував, але сперечатися з лікаркою було марно.

— Ви собі як хочете, панове, але без присутності медичного персоналу ніякого допиту не буде!

— У якому він стані? — поцікавився я.

Сільє Німуен стенула плечима.

— Пацієнта сильно вдарили по голові. У нього черепно-мозкова травма з субдуральною гематомою.

— Крововилив у мозок? — запитав я, трохи подумавши.

— Так, але незначний. Його вчасно прооперували, тож не думаю, що наслідки крововиливу будуть незворотними. Але впевнено стверджувати нічого не можу.

— Чому не можете?

— Переважно ми проводимо клінічні тести, перевіряємо рухливість кінцівок, мовлення, розуміння цифр і таке інше. Такі тести зазвичай дають вичерпну картину стану хворого, але в нашому випадку в пацієнта діагностовано параноїдальну шизофренію. Він майже не розмовляє. А це ускладнює обстеження.

— Ви хочете сказати, що він… зовсім не розмовляє? — запитав Міккельсен.

— Принаймні зі мною. Можливо, вам пощастить більше, — відповіла Сільє Німуен.

— Ми спробуємо! Проведіть нас, будь ласка, докторе!

Перед палатою Маґнуса Саннторва сидів на стільці охоронець у поліцейському однострої.

— Мені треба перекинутися кількома словами з клієнтом, перш ніж почнемо, — сказав я.

— Я вже… — почала було докторка, але я урвав її на півслові.

— Ви можете зайти разом зі мною. Я мав на увазі — без поліції.

Му, здавалося, знову хотів запротестувати, але Міккельсен кивнув, погоджуючись зі мною.

У палаті висіла нестерпна задуха. Єдине ліжко стояло посеред кімнати. Маґнус Саннторв непорушно лежав з заплющеними очима. На моніторах над узголів’ям блимали червоні й зелені діоди, фіксуючи биття серця, пульсування крові, дихання. Численні трубки й проводи, які обплутували хворого, асоціювались у мене з мухою, упійманою в павутину.

Я вражено обернувся до лікарки, помітивши щось блискуче на одному зап’ясті.

— Його прикували до ліжка?

Головна зневажливо скривилася, демонструючи, що вона про все це думає.

— Так! Поліція наполягла.

— Це, справді, необхідно? Не схоже, що він може комусь нашкодити.

— Поліція не хоче ризикувати.

Я підійшов ближче, зазирнув Маґнусові в обличчя. Через пов’язку, накладену на ліву скроню, воно було якимсь перекошеним, асиметричним. На неголені щоки й підборіддя мовби тінь наповзла.

Одна річ сказати, що людина вбила — у цьому є щось безособистісне. І зовсім інша — пов’язати обличчя з конкретним убивством. От стоїш і думаєш: Що це за людина? Як могла таке вчинити?

Я нахилився над ліжком.

— Маґнусе, ти мене чуєш? Я — Мікаель Бренне, адвокат, працюю разом з Сюнне Берґстрьом. Тебе зараз допитуватимуть в одній кримінальній справі. Я тут, щоб тобі допомогти. Ти не проти?

Ніякої реакції. Я випростався, повернувся, щоб іти, але мене зупинив брязкіт кайданків. Маґнус Саннторв розплющив очі.

Я мимоволі відсахнувся.

— Привіт, — невпевнено привітався я. — Ти чув, що я тобі говорив?

— Так.

Голос Маґнуса звучав тихо й хрипко.

— Все розумів?

— Де Сюнне?

— Вона не може взяти цю справу.

Я не пояснював — чому.

Слова зринали повільно, але виразно. Обличчя стягнене, заціпеніле, однак погляд ясний.

— Погоджуєшся, щоб я тебе захищав у суді?

Маґнус Саннторв скривив губи, ледь ворухнув вільною рукою. Це могло означати все, що завгодно, але принаймні не заперечував. Цього було достатньо.

Ми стояли півколом навколо ліжка. Му і Міккельсен — по один бік, я та Сільє Німуен — по другий.

Тур Міккельсен виконав формальну процедуру, назвав ім’я підозрюваного, зачитав його права. Він говорив повільно й чітко, наче звертався до дитини. Так ми розмовляємо з хворими, подумав я. Ніби вони розумово неповноцінні.

— Зрозуміли? — запитав Міккельсен.

— Я розумію більше, ніж ви думаєте, — відповів Маґнус Саннторв.

— Е-е… гаразд… Міккельсен мав доволі розгублений вигляд, мовби не знав до пуття, як потрактувати таку відповідь.

— Далі! — підбадьорив я його. — Ти все правильно сказав, згідно з законом.

Міккельсен кивнув, прокашлявся.

— Ви знаєте, чому ви тут, Саннторве?

У відповідь — мовчання.

— У Дальгаймі вчинено злочин, — повів Міккельсен далі після тривалої мовчазної паузи. — На хуторі Саннторв. Що ви можете розповісти про ті події, Маґнусе?

Ніякої реакції.

— Ви розумієте, про що я запитую?

Мовчання.

— Ви втекли з клініки в Саннвікені. Навіщо?

……

— Куди ви подалися після втечі?

……

— Додому до своїх батьків?

……

— Ми знаємо, що ви там були. Що сталося на хуторі? Ви пам’ятаєте хоч щось з того вечора? Можете розповісти нам?

Після кожного запитання, тиша, здавалося, дедалі розтягувалася і глибшала. У мене було враження, ніби запитання відскакують від Маґнуса, ніби вони навіть не досягають його мозку. Наче він перебуває у якійсь своїй бульбашці.

Я вже хотів урвати цей дивний допит, сказати, що мій клієнт, вочевидь, не розуміє, про що його питають, або не бажає відповідати, але Пер Івар Му випередив мене.

— Ваша мати мертва, — промовив він. — І батько — теж. Ваша сестра також мертва. Їх усіх застрелили. Ми хочемо лише знати, Маґнусе, чому ви їх убили?

Це було брутально і ніяк не відповідало характеристикам бездоганного допиту, та принаймні з’явилася якась реакція, хоч і не така, якої ми очікували. Спершу я подумав, що Маґнус плаче, але потім я збагнув, що то був не плач, а щось схоже на сміх.

— Ви не розумієте…

Тур Міккельсен знову спробував взяти ситуацію під свій контроль.

— Чого ми не розуміємо?

— Що це не має жодного значення. Усі помруть.

— І тому ви їх убили? Бо немає значення живі вони чи мертві?

Не дослухавши запитання, Маґнус Саннторв повернувся набік і заплющив очі. Тут все було ясно.

— Цей допит закінчено, — сказав я.

Ми разом покинули палату, простували вздовж червоної лінії довгими, закрученими коридорами. Ніхто з нас не промовив і слова, аж доки вийшли на свіже повітря. Пер Івар Му закурив цигарку і так глибоко затягнувся, ніби востаннє в житті.

— От дідько! — вигукнув він. — Я радий, що не мені захищати цього хворого покруча, Бренне!

— У тому-то й суть, — відповів я.

— У чому?

— Що він хворий.

Му харкнув, сплюнув коричневу слину на тротуар.

— І це виправдовує вбивство цілої родини?

— Ні, вбивство — злочин. Але він не винен, що хворий. На відміну від тебе, наприклад. Коли захворієш на рак легень, сам собі будеш винний.

Розділ 12

Упродовж наступного тижня в мене з’явилося троє нових клієнтів. Не інакше, як внаслідок валу публікацій у пресі. Один чоловік, звинувачений в убивстві дружини, сидів у камері тимчасового утримання в Есталанні. У Крістіансанні школяр накинувся на свого однокласника з ножем, і лише фортуна та вправність лікарів завадили йому стати вбивцею. Одного берґенця звинуватили в зберіганні великої кількості дитячої порнографії.

— Не бачу логіки, — сказала за ланчем Карла. — Цей же ажіотаж не з приводу твоєї перемоги в суді. Ти не сказав нічого нового, окрім очевидного, і ще попозував з пихатою міною перед будівлею окружного суду. Як це позування може привабити клієнтів?

— Весь секрет у фото! Ти маєш на них неперевершений вигляд, Мікаелю! — став на мій захист Рюне Сайм, чим спричинив загальний сміх.

— Ну, так, ніякої логіки, — відповів я, коли регіт стих. — Але так відбувається з усіма, у кого вчепилися медіа. Не має значення — чому, головне — бути на виду. Слава приваблює сама собою. А ми ж хочемо бути привабливими для своїх клієнтів, правда ж?

— Навіть для берґенця-педофіла? Не певна, чи хотіла б видатися йому привабливою.

— Маючи справу з кримінальним правом, мусимо погоджуватися на все, що йде нам у руки. З чоловіками, які забивають до смерті своїх дружин, працювати теж анітрохи не приємно.

— А ти впевнений, що впораєшся з усіма цими справами на додаток до вбивств у Далгаймі? — запитала Сюнне.

Вона вперше за багато днів звернулася особисто до мене. Я потрактував це за добрий знак.

— Навряд чи… Але з далгаймською справою роботи буде не так багато, як можна було б побоюватися. Факти беззаперечні, жодних сумнівів. Клієнт вчинив те, що вчинив, до того ж, він перебуває, так би мовити, в іншому психічному вимірі. Попри все, я проведу перші зустрічі з новими клієнтами, бо вони хотіли, щоб саме я їх захищав. Згодом хтось з вас, за потреби, зможе допомогти мені в процесі роботи чи взяти на себе провадження в суді.

— Чому всі, за замовчанням, вважають Маґнуса Саннторва винним? Лише тому, що він психічно хворий? — урвала мене Карла.

Я подумки зітхнув. Уже навчився розпізнавати з її тону, коли вона шукає сварки. Рюне Сайм квапливо підвівся, пославшись на купу роботи. Бірґер Біркгауґ теж скористався нагодою, щоб дременути.

— Його психічна недуга зовсім ні при чім, Карло, — відповів я. — Просто все вказує на те, що це його рук справа.

— Цілком можливо, та я завжди вважала, що завдання адвоката в тому, щоб навіть зі свічкою вдень шукати докази невинуватості свого підопічного.

— Поки ніщо не свідчить про його невинуватість.

Карла, за звичкою, звела вгору брови.

— Може, ти мав би більше шансів знайти виправдальні докази, якби не вирішив заздалегідь, що Маґнус Саннторв убивця. Чи ти добивався доручення на захист, лиш би потрапити в телевізор і на сторінки газет?

Я розсердився.

— Найближчими днями мене не буде в місті. Ласкаво прошу вивчити справу, якщо вважаєш, що це допоможе.

— І зможу записати цей час собі в робочі години.

— Якщо знайдеш щось корисне для мене, дозволю записати. Якщо ж ні, то будемо вважати це виробничою практикою.

— Чудово! — випалила Карла, підвелася і вимарширувала з їдальні.

— Ти трохи перегнув палицю, Мікаелю, — після дуже довгої мовчанки озвалася Сюнне. — Вона заробляє не так багато, щоб зв’язувати кінці з кінцями.

Я стенув плечима.

— Ця жінка може роздратувати навіть камінь. Може, це їй послужить наукою.

Сюнне глянула на мене порожнім поглядом.

— Існують інші способи чогось навчити, не конче змушувати її працювати задурно.

Я приземлився в Х’євіку рано пополудні, автобусом доїхав з летовища до центру. В’язниця в Крістіансанні особлива, вона — посеред міста, на останньому поверсі висотного будинку. Моєму клієнтові виповнилося лише сімнадцять, а на вигляд я дав би йому ще менше: худорлявий хлопчина, який п’ять років тому прибув разом з родиною до Сьорланна з Сомалі.

Він був доволі люб’язний зі мною, але, коли через годину, я пішов від нього, то знав не більше, ніж перед тим, що ж саме призвело до різанини. Хлопець відмовлявся назвати причину, водно торочив, що вони про щось там посперечалися, мовляв, яке це тепер має значення, якщо постраждалий вижив? Мене дуже взлостило, що з нього годі було щось витягти.

Я запитав хлопця, чи він усвідомлює наслідки свого небажання говорити. Той відповів, що він не дозволив себе принизити, ніколи й нікому не дозволяв по собі потоптатися.

Я не знав, що на це відповісти.

Вранці я поїхав потягом до Осло. Снігу насипало понад метр, сніг сховав увесь бруд, згладив усі нерівності ландшафту. Я читав матеріали справи перед зустріччю з чоловіком, який до смерті побив свою дружину. За свідченнями сусідів, вони були добрим подружжям.

Не встиг клієнт увійти до кімнати для відвідувань, як слова полилися з нього потоком. Він не хотів убивати, стверджував чоловік. Хотів лише провчити свою жінку. То був нещасний випадок, збіг фатальних обставин, які годі було передбачити. Він то впадав у шаленство, згадуючи, як дружина постійно його провокувала, то заливався сентиментальними сльозами, оплакуючи свою самотність.

Я повинен був, мабуть, нагадати йому про внутрішні кровотечі, три зламані ребра, перелом основи черепа внаслідок його побоїв, або про те, як він на всю ніч покинув жінку помирати й викликав «швидку» аж уранці, але подумав, що мої слова не матимуть жодного сенсу. Такі люди ніколи не визнають своєї вини, навіть у душі. Він вважав себе жертвою, а все решта — змовою проти себе.

Тому я сказав лише те, що він бажав почути, грав свою роль, змішавши докупи самовпевненість і тверезий професіоналізм.

В аеропорту Ґардемуен панував хаос і затримки рейсів. Снігопади засипали Естланн, у Центральній Норвегії штормило, Вестланн заволокло туманами. Я провів три години серед плаксивих дітей, зрозпачених батьків, розгніваних бізнесменів, купив собі покетбук, зміст якого зовсім не відповідав заголовку на обкладинці, з’їв дорогу й геть несмачну перекуску, а тоді налаштувався на довге чекання, бо більше не було чим зайнятися. Відчуття було таке, ніби я в дорозі вже тиждень. Я думав про Маґнуса Саннторва, про хворобу, яка довела його до жахливих вчинків. Може, якщо добре подумати, то не так вже він і відрізняється від інших. Скільки раціональності у вчинках тих, кого я відвідав за останні дні? Убивця, якому шкода лише себе самого, і юний забіяка, якому, здається, не шкода нікого.

Я вийняв телефон, побачив купу пропущених дзвінків — усі від Карли. Вона залишила повідомлення на автовідповідачі. Я слухав її захеканий голос.

«Привіт, це я. Тобто Карла. Я лише хотіла запитати… чи ти сьогодні приїдеш додому. Я хотіла дещо з тобою обговорити. Ото, власне, й усе… Дайся чути, коли зможеш».

Це може зачекати, подумав я.

Дзеленькнуло нове повідомлення, цього разу від авіакомпанії. Рейс далі затримується. Я вирішив взяти собі вихідний до понеділка.

Розділ 13

— Ти так і не перетелефонував, — перше, що сказала Карла, зазирнувши в двері до мого кабінету в понеділок уранці.

— Мені здалося, що справа не нагальна, — відповів я. — Але, у будь-якому разі, я вже тут. Про що ти хотіла поговорити?

— Про далгаймську справу.

Я відчув укол нечистого сумління.

— Послухай, я сказав, що можеш записати собі години, лише як знайдеш щось суттєве. Не розумій буквально. Звісно, тобі заплатять за твою працю, у розумних межах, звичайно.

Вона зробила невизначений жест рукою, ніби відмахувалася від цієї теми.

— Добре, але…

— Тобі гроші потрібні чи ні?

— Звичайно, потрібні, але я хотіла поговорити не про гроші. Я розкопала дещо дивне.

— Дивне — це що?

— Один сумнівний момент. Навіть два, насправді.

— Послухаю. Але сядь, бо я нервуюся, коли ти миготиш перед очима.

— Рухаючись, я ліпше думаю, — запротестувала Карла, та все ж сіла. — По-перше, я перевірила хронологію. Як ти знаєш, Маґнус Саннторв утікав вже й раніше. Того разу він теж утікав додому, щоб позбавити життя своїх родичів, але його встигли схопити майже в самому центрі Далгайма.

— Так, пригадую.

— Добре, а чи знаєш ти, скільки минуло часу від моменту його втечі до затримання?

Я похитав головою.

— На це я не звернув уваги.

— Від Берґена до Далгайма майже сто двадцять кілометрів, а ще Маґнус добирався обхідними шляхами. Він заночував просто неба й лише вранці упіймав попутне авто до роздоріжжя перед Далгаймом. Водієві пасажир видався таким дивним, що він відразу, щойно висадивши Маґнуса, зателефонував до поліції. Суть у тому, що Саннторв витратив на дорогу понад добу.

— Я бачу, куди ти хилиш, — кивнув я. — Цього разу він дістався додому значно швидше.

— Усього лиш за дві години після втечі Маґнуса вся його родина була мертва. Питання: як він зумів так швидко добратися?

— Погоджуюся, справді, дивно. У матеріалах справи це зазначено?

Карла рішуче похитала головою.

— Ні, ніде ані слова!

Я їй вірив. У роботі вона була дуже ретельною.

— Може, і цього разу під’їхав автостопом?

Карла з сумнівом глянула на мене.

— Тоді йому страшенно пощастило, та все ж неясно, чому про підозрілого пасажира водій згодом не повідомив поліцію.

— Твоя правда, — сказав я, трохи подумавши. — Та чи має значення, чим він добирався, якщо був на місці злочину?

— Хтозна… Просто мені здалося дивним, надто впадає у вічі. Ми ж шукаємо факти й розбіжності, пазли, яких бракує, щоб скласти головоломку. Ось це і є таким пазлом.

Я кивнув, мусив визнати її слушність.

— Ти казала про два моменти. Другий який?

Карла підвелася, знову заходилася міряти кроками кабінет.

— У рапортах поліції розбіжності фактів не відображено.

— Такий рапорт був у матеріалах справи? — запитав я. — Може, я прогледів?

— Ні, але я попросила його надіслати.

— Навіщо?

Карла зупинилася.

— Щоб упевнитися, що я нічого не пропустила.

— І вони отак відразу й виконали твоє прохання?

— Я послала е-мейл від твого імені, — незворушно відповіла Карла, ніби посилати запит від чужого імені найзвичніша річ на світі.

Я зітхнув.

— То в чому ж розбіжність?

Карла обійшла стіл, стала поруч і поклала переді мною аркуш. Вона пахла милом і шампунем.

— Глянь на хронологію, — Карла тицьнула пальцем в аркуш. — Маґнус утік приблизно о третій пополудні. Уже через п’ять хвилин поліція отримала повідомлення про його втечу з Саннвікена. Ще через сім хвилин оповістили всі патрульні групи, надали прикмети й застерегли бути обачними при затриманні втікача.

— Дуже ефективно спрацювали, — визнав я.

Карла кивнула.

— Усе, як книжка пише. Далі поліція теж ні на йоту не відступала від приписів. Ще й пів години не минуло від оповіщення, як патрулям віддали наказ бути при зброї і одне патрульне авто послали в Далгайм, щоб захистити родину.

— Скільки часу минуло на той момент?

— Не більше сорока хвилин.

Я погортав рапорти.

— Перший патруль виїхав з Берґена і був на з’їзді з автостради на Далгайм через півтори години. Ми це точно знаємо, бо вони проїжджали повз місце аварії — якесь авто з’їхало в кювет. Патруль повідомив про дорожній випадок, запитав, чи треба надати допомогу, але на центральному пульті їм веліли їхати далі, до хутора Саннторв.

Карла знову кивнула, не перестаючи ходити туди й сюди.

— Від з’їзду з автостради до хутора рівно шість кілометрів.

Я перебіг очима рапорт.

— А про вбивства сповістили аж о 18.30. Між двома сповіщеннями минула година й десять хвилин.

— От власне! Той відтинок можна проїхати максимально за десять хвилин, тобто патруль мав прибути на хутір приблизно о 17.20. То де вони валандалися цілу годину?

— Не бачу нічого надзвичайного в тому, що поліцейські підходили з осторогою.

Карла похитала головою.

— Так можна було б пояснити затримку, якби вони знали про вчинення злочину, але вони цього ще не знали. Їх послали для охорони родини Саннторвів.

— Ти ж бачила фото, — заперечив я. — Жахлива масакра! Не кожний навіть найзагартованіший поліцейський витримає. Звісно, вони були в шоці!

— Тобто хочеш сказати, що вони годину блювали, перш ніж повідомити про злочин?

— ОК, можливо й не блювали. А що, по-твоєму, їх затримало?

— Найменшого уявлення не маю, — відповіла Карла. — Але, можливо, ти спробуєш це з’ясувати?

Розділ 14

Думка, що Карла має рацію, не відпускала мене весь день. Я непрофесійно підійшов до далгаймської справи. Можливо, через те, що Маґнус Саннторв був безсумнівно психічно хворим, і для мене, як і для інших, його вина видавалася беззаперечною.

Я і далі вважав його важко хворим, але хвороба не є визначальним фактором. За норвезьким кримінальним законодавством, сумнівні справи, зазвичай, не доходять до суду, їх припиняють за браком доказів. На шкоду жертвам, на благо правопорядку — така теорія. Тому більшість моїх клієнтів можуть хоч стовідсотково бути винуватими, але для професійного адвоката це несуттєво. Щоб правова система функціонувала, ми беремося захищати будь-які справи. Якби я брався лише за справи, де цілком вірю клієнтові, то давно б уже збанкрутував.

Хай якою очевидною була б вина мого клієнта, я захищатиму його до останнього. Суть у тому, щоб наблизитися до кожної справи з тверезим розумінням й уважністю до щонайменших деталей, які можуть послужити на користь обвинуваченого. У цьому й полягає моя робота! І ось я, який полюбляє хвалитися своїм високим професіоналізмом, продемонстрував халатність.

Тож я вирішив по дорозі додому зайти до поліційної управи.

Старший інспектор Ґюннар Маркюссен заборгував мені одну послугу, а може, й дві, хоча нізащо б не зізнався, якби хто запитав. Імовірно саме тому він пожертвував на мене кілька хвилин свого дорогоцінного часу, коли вахтовий зателефонував йому й повідомив, що я хочу з ним зустрітися.

Ґюннар навіть голови не підвів, коли я увійшов до кабінету, лише підняв руку на знак того, що мене помітив, але хай би я кілька хвилин помовчав. Він сидів на телефоні, здебільшого не говорив, а слухав, час до часу щось ствердно буркав і занотовував у блокноті. Ґюннар Маркюссен був кремезний чоловік, скупий на усмішку. Що ж, після двадцяти років у відділі вбивств, воно й не дивно.

— Ввімкни мізки й сам з’ясуй! — сердито крикнув він і кинув слухавку.

— Хтось з підлеглих? — запитав я.

Ґюннар кивнув.

— Без кінця присилають мені зелених хлопчаків, які навіть у туалет без інструкцій сходити не можуть. Чого хотів, Бренне? Я зайнятий.

— Убивства в Далгаймі.

— Так, я чув, що ти взявся за цю справу.

— Хотів дещо уточнити.

Ґюннар гостро зиркнув на мене з-під кошлатих брів.

— І що? Хіба не можна запитати в нашого юриста?

— Нурайде? Гадаю, на цьому етапі, у тебе більше компетенції.

— О, то ти не любиш Нурайде, — він не запитував, а, скоріш, стверджував.

— Надто мало його знаю, що мати якесь ставлення. Насправді ж, вважаю, що все навпаки — це він мене терпіти не може.

— Адвокатів ніхто терпіти не може. То що тебе цікавить, Бренне?

— Як Маґнус Саннторв зміг так швидко дістатися з Саннвікена до Далгайма? У документах про це ані слова.

Невже в його очах майнуло полегшення? Не певний. Ґюннара Маркюссена нелегко розкусити.

— Ми на це теж звернули увагу, — відповів він, відхилившись на спинку стільця, аж той загрозливо хруснув. — Але в нас своя теорія.

— І яка ж?

— Ми припускаємо, що він доїхав на мотоциклі.

— Чим підтверджується таке припущення?

— Покази свідка з Далгайма. Дівчинка чекала на маму, яка мала її забрати, бачила, як повз неї проїхав чоловік на маленькому мотоциклі або скутері.

— І впізнала в ньому Маґнуса Саннторва?

— Не зовсім. Однак, за описом, схоже. Очевидно, таки він, бо як інакше добратися до хутора так швидко?

— Мотоцикл знайшли?

Ґюннар похитав головою.

— Ні, але він неодмінно десь вирине.

— Припущення має підстави, — сказав я. — Але чому я не маю цього рапорту?

— Бо свідчення зовсім свіжі, ми ще не встигли тобі надіслати. Надішлемо впродовж двох днів.

— Гаразд…

Пояснення мене майже задовольняло. Поліційні документи зазвичай збирали докупи й відсилали адвокатам пачкою, здебільшого напередодні арешту або допиту підозрюваного.

Маркюссен квасно дивився на мене.

— Що в цьому аж такого важливого, щоб мене турбувати?

— Просто стало цікаво, ото й усе. Дуже здивувало, як швидко він дістався хутора. Я не знав, чим це пояснити.

— Такі подробиці стають відомими в процесі розслідування, кому знати, як не тобі. Щось іще, Бренне?

— Ні, дякую, — сказав я і підвівся.

Маркюссен кивнув на прощання і повернувся до комп’ютера.

— Хоча є ще один момент, — промовив я.

Старший інспектор сердито відірвався від монітора.

— Ну?

— Чим був зайнятий патруль перед тим, як опинитися на місці злочину?

— Не розумію про що мова? — роздратовано буркнув Маркюссен.

Цього разу я точно знав, що саме промайнуло його обличчям. Стривоженість.

— Я кажу про патруля, який першим мав бути на місці. Згідно з журналом реєстрації, від моменту прибуття до села і до повідомлення про вбивство минула година й десять хвилин. От мені й цікаво: чому так довго?

— Прочитай їхній рапорт!

— Прочитав. У ньому немає пояснення, на що вони згаяли стільки часу.

— Їхнім завданням було затримати небезпечного втікача, на завдання виїжджали зі зброєю. Чого ти сподівався, що вони відразу вламуватимуться у будинок?

— Чесно кажучи, саме на це й сподівався, оскільки робота поліції — захистити родину від погроз убивством. Патрульні не мали жодних підстав підозрювати, що Маґнус Саннторв уже там. Не сходиться…

Ґюннар Маркюссен понуро дивився на мене.

— Вони, мабуть, просто були обережними, хіба я знаю… Але точно не розумію, чому тобі це так важливо. Це не міняє факту, що твій клієнт убив цілу родину, хіба ні?

— Можливо, й не міняє, — промовив я. — Мені насамперед ідеться про фіксацію усіх деталей. Коли щось не грає, я дошукуюся причин — така моя робота. Тому відразу можеш попередити своїх вояків, що я їх викличу свідками в суд. Якщо, звісно, до того не отримаю вичерпного пояснення.

Ґюннар Маркюссен почервонів, як рак, вип’яв нижню щелепу, як завжди, коли злився.

— Це твій привілей — викликати в суд кого завгодно, — відрізав він і знову повернувся до монітора.

Я ішов додому. Надворі дедалі більше сутеніло. Тротуар переді мною освітлювався короткими спалахами автомобільних фар. Авта тягнулися повз мене повільною вервечкою, і я собі уявляв, що водії квапляться на вечерю з дружинами й дітьми, а не, як я, до порожнього й тихого дому. Я закрокував швидше, намагаючись струсити з себе пригнічений настрій. Маґнус Саннторв теж мав родину, батьків, брата, сестру — людей, які його любили і яких вочевидь любив він. Але ці думки нітрохи мені не допомагали. Пригадав, що відповів Сюнне на її запитання, чи не хочеться мені, аби на мене хтось чекав удома. «Іноді, — відповів тоді я. — Але я не та людина, з якою легко жити».

То яка ж я, зрештою, людина?

Я звернув з головної вулиці, повільно брів останні кілька метрів до свого будинку. Садова хвіртка скрипнула, як завжди. Під черевиками зашарудів гравій — теж звичний звук. Звично туго прокрутився в замку ключ. Робота приносила мені купу несподіванок і кидала виклики, але в приватному житті все було навпаки — щодня те саме, ніби вдягати старий халат, заношений і рідний. Цікаво, чи так вже буде й довіку?

Розділ 15

— Учора ввечері заходив у поліцію, мило побалакав з Маркюссеном, — сказав я.

Карла вмить відірвалася від паперів. Вона нагадала мені сусідського мисливського пса. Щось занюхавши, той так само сторожко завмирав.

— За їхньою теорією, Маґнус Саннторв доїхав додому на мотоциклі.

— Де ж він роздобув мотоцикл?

— Не знаю. Може, вкрав?

— А він вміє на ньому їздити? Має водійські права?

— Не знаю, — повторив я.

Карла понуро дивилася на мене.

— А друге теж з’ясував? Про нестикування у часі питав?

— Аякже!

— І що він сказав? — нетерпеливилася Карла.

— Та, по суті, нічого. Маркюссен вважає, що вони просто обережно поводилися, повільно брали в облогу будинок.

— Дурня! — вибухнула Карла. — Хочуть нам замилювати очі, ніби годину сиділи в засаді, чухаючи задниці, перед тим як увійти!

— Ну, так…

— І ти в це віриш, Мікаелю?

— Я ні в що не вірю. Знаю лише те, що Маркюссен нічого не зумів однозначно пояснити.

— І що тепер?

Я стенув плечима.

— Викликати патрульних до суду для надання свідчень. Не лише тому, що першими були на місці злочину. Їх, так чи так, викликатимуть свідчити.

Карла дивилася на мене з погано прихованою зневагою.

— Ти готовий сховатися у глибокій обороні. А я ж думала…

— Що ти думала, Карло?

— Що покликання адвоката — усіма можливими способами захищати свого клієнта!

Я раптом почав втрачати самовладання.

— Твої пропозиції!

— Притиснути патрульних до стіни, доки зізнаються.

— У який спосіб?

— У будь-який! Писати! Залучити пресу! Поговорити з ними, зрештою. Це ж ясно, як божий день, що вони щось приховують!

Тоненьке, вуглувате дівчисько аж трусилося від обурення. Отака вона вся, ця Карла, подумав я. Імпульсивна ідеалістка, яке не вміє і не бажає толерувати прозаїчні пояснення. В усьому вбачає інтриги, будь-який вияв влади — зло, а в усіх авторитетів тільки лихе на думці.

— Я — адвокат, Карло, а не приватний детектив. Свою роботу намагаюся виконувати, керуючись тверезим розумом, і волію це робити в суді, а не в засобах масової інформації, — суворо сказав я. — У нашій системі є доволі адвокатів, які відразу біжать зі своїми припущеннями й непідтвердженими підозрами до журналістів. Я до них не належу!

Карла густо почервоніла. Я бачив, як вона щосили намагається не сказати всього, що думає. То, може, вона ще не пропаща…

— Послухай, Карло, — промовив я вже дещо примирливим тоном. — Оте із незбігом у часі варте похвали — чудова робота! Я погоджуюся з тобою, що поліцейські щось недоговорюють, але ліпше не втрачати зв’язку з реальністю. Найімовірніше, патрулі спізнились тому, що вони заблукали чи щось таке ж ідіотичне. Поліція не любить визнавати своїх безглуздих промахів.

— Може, вони просто злякалися, — припустила Карла, уникаючи мого погляду.

— Існує і така ймовірність. Кому подобається визнавати своє боягузтво? Особливо у випадку, коли рішучі й швидкі дії могли б завадити убивству. Тут ідеться про серйозне нехтування службовими обов’язками. Побачимо, що скаже судмедекспертиза про час смерті. Ось тільки я переконаний, що висновок експертизи ніяк не полегшить становища мого клієнта. Не наша це справа — викривати промахи в роботі поліції.

Я бачив з її реакції, що Карла зі мною не погоджується, але я вже не мав ні сил, ні терпіння на дискусію.

— Ми працюватимемо, як я скажу, Карло. Це ясно?

Карла розвернулася і покрокувала геть з кабінету, бурмочучи щось на ходу, що я волів потрактувати, як її згоду.

— Ти якийсь розсіяний, — сказала Сюнне. — Тебе щось гризе?

— Вибач! — я відклав ніж та виделку, потягнувся по келих вина, відпив ковток. — Просто… Наскільки добре ти знаєш Карлу? Разом навчались?

— Ні, ми познайомилися через спільних знайомих. Вона значно молодша за мене.

На чолі Сюнне з’явилася маленька зморшка, яку я знаю віддавна, — безсумнівна ознака її невдоволення.

— Це тому ти запросив мене в ресторан? Щоб поговорити про Карлу?

— Ні, я запросив тебе, бо останнім часом, відколи я взяв доручення на захист Маґнуса Саннторва, між нами наче чорна кішка пробігла.

— Звучить дуже пафосно, мовби ти взяв на себе важкий обов’язок. Усе не зовсім так, Мікаелю.

— Може, і не так, але оте друге правда. За багато тижнів ти заледве кілька слів до мене промовила.

— Можливо, я просто почувалася розчарованою. Після того, що трапилося, я була геть розбита, прийшла до тебе по розраду і підтримку, а ти тільки й думав, як запустити свої кігті в цю справу.

Я відчув, як гаряче стало моїм щокам.

— А що я мав зробити, на твою думку? Що сталося, те сталося. Як би я не вчинив, ситуації уже не змінити. Так, не заперечую, я хотів отримати цю роботу, але це не має жодного стосунку до твого почуття провини. Ти почувалась би менш винуватою, якби захист дістався іншому адвокатові?

Сюнне дивилася на мене таким поглядом, ніби бачила мене наскрізь.

— То це так ти виправдовуєш свій крок? Розкладаєш по різних поличках і вдаєш, ніби не існує ніякого взаємозв’язку?

— Не має ніякого взаємозв’язку, хіба в твоїй голові, — різко відповів я.

Не встигли слова зірватися з мого язика, як я миттю про них пожалкував. Щойно я на ще один крок віддалився від Сюнне.

Прийшов кельнер, прибрав тарілки після закусок, помітив напругу поміж нами й швидко забрався геть.

— Я розумію твої почуття, я видався тобі трохи… нечулим, — промовив я, коли кельнер пішов. — Прошу вибачення за це.

— Та що з вами, чоловіками, таке. Завжди ви вибачаєтеся, але не за свої вчинки, а за скривджені почуття інших. Це не справжнє вибачення!

— Мені жаль, що ти сприйняла мій жаль з приводу вчиненого в такий жалісний спосіб…

Сюнне спробувала засміятися, але в неї нічого не вийшло. Я взяв її за руку.

— Я зовсім не мав наміру — направду — сваритися цього вечора, Сюнне!

Вираз її обличчя трохи зм’як.

— Я знаю, Мікаелю. І я вдячна тобі за запрошення. Щиро!

— А як у тебе справи поза тим? — запитав я. — Тебе далі мучить те, що сталося в Далгаймі?

— Так… Відчуття, ніби все в моєму житті зійшло на пси. Я стаю хворою, коли згадую про тих вбитих людей, не можу прогнати нав’язливу думку про свою співпричетність, хай би що ти казав. Почавши працювати адвокатом, твердо постановила собі, що не уподібнюся до тих адвокатів, яким начхати на принципи, лиш би скоренько виграти справу. Аж тут раптом сама стала такою. Як би мені хотілося ніколи й у вічі не бачити того Маґнуса!

Я мовчав, бо не знав, що сказати.

— Може, тобі взяти тиждень відпустки? — запитав я і сам відчув, як пустодзвоном прозвучали мої слова.

Сюнне крутила в пальцях келих, тримаючи його за ніжку, дивилася кудись у простір.

— Можливо… А може, мені варто закінчити адвокатську кар’єру?

Я недовірливо глянув на неї.

— Та ти жартуєш! Не можеш отак просто покинути мене напризволяще! — сказав я вдавано жартівливим тоном.

Сюнне закотила очі.

— І знову ти думаєш лише про себе! Нема, щоб запитати, звідки в мене такі думки!

— Це в тебе зараз важкий період, — спробував я її заспокоїти. — Усе минеться.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

— Звісно, я маю рацію! — я намагався не виказати свого хвилювання. — Візьми ще вина. Многая літа адвокатській фірмі «Берґстрьом & Бренне»!

Розділ 16

Коли я прокинувся, похмілля від випитого вчора вина розпирало голову. Я зателефонував в контору й повідомив, що з’явлюся на роботі після ланчу, потім помився в душі, ковтнув дві пігулки парацетамолу, вмостився з кавою в еркері й налаштувався чекати, коли подіють ліки. День був препаскудний. Вітер гнав небом важкі свинцеві хмари, раптовий шквал затарабанив дощовими краплями по шибці, і все за вікном набуло розмитих обрисів. Воно й на ліпше. Садок заріс хащами і мав більш занедбаний вигляд, ніж будь-коли. Навесні треба буде взяти себе в руки й навести там лад. І скрипучу хвіртку треба полагодити, і дірку в ринві залатати. Тисячі різних справ, до яких не доходять руки.

У душі я добре знав, що практичними проблемами намагався відволікти себе від думок про вчорашню пиятику, коли поназамовляв купу пляшок вина, коли слова лилися з мене потоком, коли запрошував до свого столу малознайомих людей — усе лиш задля того, щоб не думати про Сюнне, про те, що вона може таки справдити погрозу й піти з адвокатури, знову покинувши мене самого. Бо тоді я почувався б дуже самотнім.

Звісно, абсурдно було це все аж так гостро сприймати. Ми дорослі люди. Адвокати постійно міняють роботу, колеги приходять і відходять — це нормально. Коли ми вчора попрощалися, Сюнне здавалася сумною і втомленою. Мені варто було б щиро поговорити з нею, а не напиватися і не поводитися, як підліток. Як за покару, я підвівся з затишного фотеля і подався до справ, виконувати які мені хотілося найменше в світі.

Вода скрапувала з мого дощовика і збиралася калюжками на підлозі. З Маґнусом саме проводили всілякі гігієнічні процедури, тож мене попросили почекати. Через десять хвилин у коридор вийшла доглядачка й запросила мене до палати.

— Як він сьогодні? — запитав я.

— Більш-менш нормально.

Усмішка доглядачки була такою ж невиразною, як і її слова.

— Я не про діагноз запитую. Мене лише цікавить, чи маєте ви з ним контакт.

Жінка завагалася, ніби не знаючи, чи має право відповідати на таке запитання.

— Розмовляє принаймні трохи більше, — нарешті сказала вона.

— ОК, у його балаканині простежується логіка?

Жінка скривила міну, яка могла означати все, що завгодно.

— Поговоріть з ним самі, то й знатимете.

— Привіт, Маґнусе! Пам’ятаєш мене?

Маґнус Саннторв розплющив очі, подивився на мене. Не видно було, що впізнав, замість мене цілком міг стояти кіт або шафа.

— Сюнне, — промовив Маґнус.

Отже, таки впізнав, припустив я.

— Вона не має змоги представляти твої інтереси.

— Мені Сюнне більше подобалася.

— Доведеться вдовольнятися мною, — трохи роздратовано сказав я.

Замість відповіді Маґнус підняв праву руку й потряс кайданками, аж вони забряжчали об металеву побічницю.

— Хочу, щоб це зняли. Скажи їм, хай знімуть!

— Сумніваюся, що мене послухають… Поліція боїться, що ти можеш знову втекти або заподіяти комусь шкоду.

Маґнус скривився, ніби я ляпнув якусь несосвітенну дурницю.

— Ти зумів втекти із закритого закладу, тож не дивно, що тепер бояться.

Маґнус ніяк не зреагував на мої слова, дивився на мене звичним порожнім поглядом, який неможливо було витлумачити, хоч як я старався.

— А чому ти, власне кажучи, утік, Маґнусе? Чого повернувся в Саннторв?

— Додому.

Лише це одне слово. На мить мені здалося, що я недочув, Маґнус говорив дуже тихо.

— Але чому? Чому хотів додому?

— Побачитися.

Ніби бажання побачитися вдома з рідними було найприроднішим у його житті. Хоч для більшості людей — так, найприроднішим.

Я підшукував нове запитання.

— Думаєш… думаєш, що вони чекали на тебе?

— Ясно!

— Звідки така впевненість? Ти дуже давно востаннє був удома.

— Вони мене запросили.

— Це ж як? Написали листа, зателефонували чи що?

Маґнус похитав головою.

— Брат мені сказав.

Я не зміг потамувати в собі відразу.

— Твій брат?

— Він сказав, що мені час повертатися додому. Що вони чекають на мене.

— Але ж твій брат…

Я затнувся. Не було сенсу нагадувати, що його брат загинув сім років тому. Він говорив так переконано, і це було дуже дивно.

— А що сталося, коли ти прийшов додому, Маґнусе? — випитував я далі.

Він не відповів.

— Ти зрозумів, що вони всі мертві, так?

У його очах майнула тінь.

— Мертві?

— Так… Твоя сестра. Твій батько і твоя мати. Усі мертві.

Я не знаю, що на мене найшло. Не варто було бомбити його словами, наче кулеметною чергою. Можливо, я лише хотів проникнути крізь непробивну заслону в його потойбічний світ.

— Так, — раптом озвався Маґнус, аж наче здивовано. — Він заслужив собі на це.

— Про кого ти кажеш?

— Сіверт.

— Твій батько заслужив на смерть? Це ти хочеш сказати?

Певно, Маґнус щось помітив у виразі мого обличчя — проблиск страху, недовіри чи ще чогось, не знаю… Але він умить змінився.

— Ти мене боїшся, — мовив він.

Це не було запитання, це було ствердження.

Розділ 17

— Поліція знайшла мотоцикл, — повідомила Карла.

Я на мить завис, не розуміючи, про що йдеться.

Увесь ранок провів у в’язниці з клієнтами, моя голова була налаштована на іншу хвилю.

— Мотоцикл, на якому Маґнус Саннторв доїхав до Далгайма, — терпляче пояснила Карла.

— А, ясно, — нарешті до мене дійшло. — Давно час! І де його знайшли?

— В озері… у Ренншьо. Зараз чекають на евакуатор. Але Маркюссен телефонував з іншої причини. Ти начеб казав, що хотів би поглянути на місце злочину. Цікавився, чи не бажав би ти приїхати туди, Якщо вже він, так чи інак, на місці.

— Чому б ні? Сьогодні я вже майже не маю справ.

— Можна з тобою?

Я бачив, як загорілися її очі.

— Звичайно! — погодився я, хоча волів би, насправді, поїхати туди сам. — Лише погляну, чи немає якихось термінових листів в інбоксі, і можемо вирушати. Моє авто стоїть в підземному гаражі «Клостер».

Фьорд і небо віддзеркалювалися одне в одному, однаково сірі й безбарвні. На узбіччях, там, куди не сягали сонячні промені, лежали латки брудного, пістрявого снігу. Гарна погода трималася вже тиждень, з гірських схилів стікали й спадали водоспадами тисячі маленьких струмочків. Уздовж дороги зрідка траплялися садиби, ніби люди воліли жити окремішньо, самотиною.

— Яка Богом забута місцина, — схвильовано промовила Карла. — Як люди можуть хотіти тут жити?

— Зате погода гарна, — озвався я.

— Ага, двічі на рік — два дні в травні і два дні в червні, перед початком шкільних канікул.

— Я був у лікарні, розмовляв з Маґнусом.

Карла підсунулася вище на сидінні, обернулася до мене.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— І що він сказав?

Я коротко переказав їй нашу розмову.

— Майже рівнозначне зізнанню, — закінчив я розповідь.

— Сказати, що Сіверт собі на таке заслужив, не зовсім те саме, що зізнання, — задумливо промовила Карла.

— Майже.

— Маґнус Саннторв психічно хворий. Він міг сказати все, що завгодно.

— І вчинити — теж.

Карла повела плечем, відхилилася на підголовник і заплющила очі. Я не мав нічого проти тиші.

Ми проминули розворот і побачили їх. Білий автофургон, авто поліції, старенький «форд» Маркюссена й евакуатор від фірми «Вікінг», який бадьоро підморгував червоними й жовтими лампочками. Евакуатор з’їхав у траву, майже до краю берега озера. Четверо чоловіків з’юрмилися біля самої води. Маркюссен — з руками в кишенях блакитної пухової куртки, і стильною кепкою «сікспенс» на голові.

Я відрекомендував йому Карлу. Він із зацікавленням зміряв її поглядом. При розмитому світлі зимового дня Карла в своєму пальті-балахоні та ядучо-зеленій шапочці здавалася тоншою і блідішою, ніж зазвичай.

— І що тут відбувається? — запитав я.

— Водолаз зачіпляє трос.

— Як ви його знайшли?

— Тут гралися кілька хлопчаків. Он там, на дереві, висить «тарзанка». Мабуть, побачили тінь мотоцикла, гойдаючись над водою. Особисто не розпитував.

Маркюссен показав на високу сосну. З гілляки звисав довгий оранжевий нейлоновий канат з прив’язаним на кінці патиком. На мить я пригадав «тарзанки» з інших часів, з власного дитинства, як шлунок підкочувався до горла, коли злітав над землею.

Гладінь озера була непорушною, мов оливу на ньому хтось розлив. Раптом дзеркало води розбив водолаз, показуючи догори великий палець. Гладка й чорна голова у водолазному костюмі скидалася на тюленячу.

— Добре, — сказав Маркюссен. — Починаймо!

За пів години скутер лежав на траві, поплямлений іржею після кількох тижнів у воді.

— «Веспа», — упізнав марку Маркюссен.

— Звідки ви знаєте, що саме на ньому їхав Маґнус Саннторв? Свідки розповідали про мотоцикл, а не скутер.

— Звісно, достеменно я не знаю, але звідси недалеко до місця злочину, та й пролежав він у воді немало часу. Тож шанси доволі великі.

Маркюссен нахилився, обтер від намулу номерний знак.

— Власника знайдемо без проблем, а тоді побачимо. Їдьте на хутір, я зараз під’їду.

Будівлі на хуторі Саннторв утворювали неправильний прямокутник. Велетенське дерево — оберіг кожної сільської садиби — розпростерло крислату крону над усім подвір’ям і навіть подекуди над дахами будівель. Навпроти нас стояв житловий будинок під сірим шифером, обшитий дощаним сайдінґом, — класичний хутірський будинок, характерний для Вестланна, не розкішний, але й не бідняцький. Праворуч — господарська прибудова з червоними стінами, давня на вигляд, але добре збережена. Ліворуч — дві менші, ще старіші прибудови; я не міг вгадати їхнього призначення.

Нарешті з’явився Маркюссен.

— Перепрошую, що трохи затримався. Мусив подивитись за завантаженням скутера й відправкою його до міста.

Ґюннар Маркюссен вийняв з кишені ключі, відчинив двері головного будинку, але спинився на порозі.

— Техніки вже все закінчили, ходити можна всюди, але тут ще не прибрали, — попередив він. — Незвичним до такого видовища може стати погано.

Говорячи, він дивився на Карлу, вичекав кілька секунд, а що вона промовчала, стенув плечима й увійшов досередини.

Коридор був великий. На вішаках висів верхній одяг, пальто, робочий комбінезон. Пара рукавиць, видно, впала на підлогу й тепер валялася між черевиками та чоботами, на комоді — рожева мисочка з дрібними монетами, шпильки до волосся, ключі. На стіні — чорно-біла картина з конем, який мчить лукою, на бігу розвівається грива і хвіст.

Наче б звичайне помешкання, якби не бурі плями на лінолеумі.

З правого боку — відчинені на шпарку кухонні двері.

Ліворуч — замкнені двері до вітальні. Маркюссен відчинив їх і ввійшов. Ми — за ним.

Я почув, як Карла голосно сапнула ротом повітря, і швидко озирнувся на неї. Вона пополотніла й заціпеніла, але самовладання не втратила.

Усюди почорніла кров. На меблях, на білих стінах, на фіранках і навіть на стелі, але найбільше на підлозі.

— Тут смердить, — скривилася Карла. — Як… як на живодерні.

— Це і є живодерня, — промовив Маркюссен. — Смерть розкриває, з чого ми складаємося.

Ми рухалися обережно, ніби боялися збудити сплячих. Темні, моторошні засохлі калюжі на паркеті були схожі на карту подій. Я пригадав Сіверта на одному з фото, високого, кремезного чоловіка, який скорчився у позі ембріона, обхопивши себе руками, мовби намагався затулити дірки в тілі, щоб не витікала кров. Неймовірно, як він зумів чинити опір з такими важкими ранами. Сіверт був, напевно, сильним чоловіком, але, навіть вивівши нападника з гри, битву програв. Вбивця свою справу зробив. Сіверт лежав на підлозі, знаючи, що дружина й донька мертві, у цій самій кімнаті, а його серце, тим часом, випомповувало з жил рештки крові.

«Він собі на це заслужив», — сказав Маґнус. Не знаю, навіщо він так сказав, але важко собі уявити, що хтось може заслуговувати на такий кінець.

Я перейшов вітальню, визирнув з вікна — вікно високо, до землі далеко. З цього боку був схил, який стрімко збігав до озера. Було полегшею дивитися на чорну воду з сірими плесами, де легенький вітер брижив поверхню.

— Достатньо побачили? — запитав Маркюссен.

— Якщо вже ми тут опинилися, то хотіли б побачити все.

Кухня мала традиційний, старомодний вигляд, без посудомийної машини, зате з кухонною плитою, якій було не менше п’ятдесяти років. А поза тим, нічого цікавого.

Ми піднялися на другий поверх.

У кімнаті Сіверта й Сюсанне стояло дубове, лаковане двоспальне ліжко. На нічому столику з її — як я припустив — боку лежав журнал «Телегід» і стояли пляшечки з пігулками. На його — пачка паперових серветок і пластинка пігулок від головного болю. Голі стіни, лише над узголів’ям висіла картина — пейзаж.

У кімнаті Марі — напхана одягом валіза. Покришка відхилена. Біля ліжка — книжка з глянцевою обкладинкою. Я взяв її в руки, вона називалася «Донька гробаря» і була восьмою у серії «Нічні мореплавці».

Марі шукала собі нове помешкання в Берґені, а поки перебралася жити додому. Таке траплялося вже не вперше. Вона змінювала роботу за роботою, орендувала то одну квартиру, то іншу. Важко було назвати її безалаберною, але стабільністю в її характері навіть не пахло. Цього разу приїхала надовго. Їй виповнилося двадцять три роки.

Остання кімната стояла порожньою. Специфічний запах вогкості й деревини свідчив, що в ній давно ніхто не жив.

Вийшовши на свіже повітря, я з полегкістю зітхнув. Небо почало захмарюватися. Маркюссен застебнув куртку, рятуючись від пронизливого вітру. Він перевірив дисплей телефона, вип’ячив губи, задоволено кивнув.

— Є інформація про скутер, — сказав він. — Про викрадення заявили наступного дня після вбивств.

— Якщо, заявили наступного дня, то це не конче той… — почала було Карла, але замовкла, коли Маркюссен заперечно похитав головою.

— Власника не було, їздив у справах. Заявив, щойно повернувшись додому. Саме ним, без сумніву, скористався Маґнус.

Маркюссен відчинив автомобільні дверцята, сів за кермо.

— Ще маєте запитання? Бо ось-ось піде дощ, а я вже давно не люблю їздити в дощову погоду і в темряві.

Розділ 18

— Не знаю, як це сталося, — промовив мій клієнт. — Певно, помилково щось натиснув… Я не мав жодного наміру завантажувати ту сторінку. Ті комп’ютери… я небагато про них знаю.

— Отже, ви визнаєте, що на той сайт таки заходили?

Клієнт вагався, крадькома глипнув на мене, але я нічим не міг йому допомогти. Сам мусить вирішувати, що йому відповідати.

— Я думав, там звичайне порно, — врешті видушив він із себе. — Не дитяче. Діти мене не цікавлять. У цьому сенсі, я маю на увазі. Вони мене не збуджують.

Слідчий зітхнув.

— На цьому сайті звичайного порно не буває. Лише дитяче.

— Я не знав.

— Сайт називається «Preteen paradise».

— Не знаю, що воно таке. Англійська в мене слабенька.

Усі полегшено перевели дух, коли слідчий оголосив про закінчення допиту на сьогодні. Я поспіхом подав клієнтові руку і сказав, що навідаюся до нього у в’язницю наступного тижня. Він мовчки кивнув, не дивлячись мені у вічі. Сім’янин з доброю роботою, який ніколи не уявляв себе в ролі злочинця, ніколи навіть думки не припускав, що може опинитися в подібній ситуації. Педофіли рідко визнають за собою провину, навіть попри неспростовні докази. Втрата репутації для них — найгірше в світі. Я не відчував до нього жалю.

Доки чекав на ліфт, хтось мене окликнув. Я обернувся і побачив перед собою могутню постать інспектора Нурайде.

— Маєш п’ять хвилин, Бренне?

Я рушив за ним до його кабінету. То була трохи більша й трохи охайніша кімната за всі решта кімнат у будівлі поліції.

— Сідай! — запросив він своїм звичним грубим тоном.

— Про що йдеться, Нурайде?

— Про Маґнуса Саннторва. Слідство на завершальному етапі, то я подумав… якщо ти маєш ще якісь нез’ясовані моменти, то варто їх з’ясувати тепер, бо згодом буде запізно. Наступного тижня подаю обвинувальний висновок прокуророві.

— Щось надто поспішно!

— А навіщо тягнути без потреби? Немає ніяких підстав сумніватися у фактах, хіба ні?

— Навіть коментувати не буду.

— Ти жартуєш, Бренне? Невже щиро віриш, що існує хоч наймізерніший шанс невинуватості твого клієнта?

— Усяке можливо.

Нурайде недовірливо глянув на мене, його лисина порожевіла. Ельдар Нурайде був, поза сумнівом, з тих людей, які терпіти не можуть, коли їм суперечать. Мені дуже кортіло ще трохи його подратувати, але я втомився і хотів додому.

— Я — адвокат, чого іншого від мене сподіваєшся. Щоб я отак відразу погодився з тобою, що убив саме він?

— Та ні, звісно, ні, — силувано засміявся Нурайде. — Принаймні знаєш тепер план наших дій.

— А де психіатричний висновок? Я його ще не бачив, а він же має вирішальне значення чи як?

— Я сьогодні телефонував експертам. Як ти знаєш, твій клієнт відмовився з ними розмовляти. Але, оскільки він уже й раніше проходив обстеження, ще й багато років лежав у закритій психіатричній клініці, то це не велика проблема. Висновок уже готовий, треба лише його підкорегувати й виписати. Наскільки я розумію, несподіванок щодо діагнозу не буде. Все очікувано. Твій клієнт буйнопомішаний.

— Ясно! Експерти саме так і висловилися?

— У кожному разі, саме це мали на увазі, — без тіні усмішки відповів Нурайде. — Гадаєш, є сенс ще раз його допитати? Попередній допит нічого не дав.

— Сумніваюся, чи захоче він говорити, — сказав я. — Якщо людина психічно хвора, то навряд чи допит буде доцільним.

— Я розумію… Гаразд, Бренне! Не маєш, що додати, то… — промовив Нурайде з такою міною, начеб це я йому нав’язався і краду його дорогоцінний час.

— На одне запитання таки хотілось би почути відповідь. Я просив Маркюссена уточнити хронологічну картину прибуття першого патруля на місце злочину, але він досі цього не зробив.

— Ти про що?

— Схоже, що поліцейські витратили надмір часу на добирання від Далгайма до місця злочину.

— Та яке це з біса має значення?

— Мені просто цікаво, де вони застрягли.

Я бачив, що Нурайде ось-ось заведеться знову.

— Цілком нормальні дії поліції, — роздратовано сказав Ельдар Нурайде. — Люди, які зеленого уявлення не мають про специфіку роботи поліції, голослівно стверджують, ніби ми занадто зволікаємо. Сміх та й годі! Це реальність, а не кіно! Нема чого здіймати лемент! У тебе все, Бренне?

— Поки нічого більше не спадає на думку, — мене дуже розсердила його зверхність.

Розділ 19

Весна починалася неквапно, її прихід супроводили важкі дощові хмари, лише зрідка прориваючись, щоб випустити сонячний промінчик і знову його сховати, не виправдовуючи наших сподівань на погідний день. У конторі спроквола тягнулися довгі стресові будні, я щовечора безсило падав у ліжко.

Не лише я мав багато роботи. Вся наша адвокатська фірма жила бурхливою діяльністю. Лише Сюнне була на себе не схожа. Жодного слова більше не зронила про закінчення кар’єри, й словом не згадала нашого побачення в ресторані. Кожна моя спроба серйозно поговорити, рішуче відміталася — вона просто змінювала тему. Сюнне мала втомлений і змарнілий вигляд, але переді мною демонструвала непробивну впертість, мовби хотіла довести, що з усім впорається сама. Це мене дратувало й водночас змушувало почуватись винним, сам не знаю в чому.

Маґнус Саннторв теж був моїм нечистим сумлінням, хоча в іншому. Я усвідомлював, що мав би провідувати свого клієнта частіше. Його давно виписали з Гаукеланна лише для того, щоб знову покласти в закриту психлікарню в Саннвікені. Інші клієнти телефонували, нудили, погрожували змінити адвоката, якщо я негайно не провідаю їх у тюрмі, і лише Маґнус жодного разу не потурбував. Тому я з легким серцем відсував його кудись далеко в закамарки свідомості, однак настав момент, коли відсувати вже не було куди.

Високий і кремезний рудоволосий доглядач зустрів мене й провів у кімнату з голими стінами й великим столом посередині. По один бік столу стояв один стілець, по другий — три.

— Ви сядете тут, — показав мені на стілець доглядач. — А ми вдвох навпроти, Маґнус посередині між нами.

— Я хотів би поговорити з ним наодинці. Я ж його адвокат.

— Ні, не дозволено.

— Можна ж не знімати з нього кайданків.

— У нас такого немає, лише гамівні ремені в надзвичайних ситуаціях. Прошу вас сидіти на стільці, коли ми його приведемо. І, будь ласка, не вітайтеся з ним за руку, не вставайте з місця і не ходіть кімнатою під час побачення. Домовилися?

На мить я побачив себе їхніми очима. Людиною, якою можна попихатися, як завгодно — сядь сюди, стань туди. Я не відповів на останнє запитання, просто дивився у вікно.

На березах напучнявіли й позеленіли бруньки, завважив я. За шибкою, поміж прутами ґрат, пурхали дві або три жваві маленькі сірі пташки з жовтими грудками. Я намагався згадати, як вони називаються, бо відчував, наче мав би це знати.

Коли двері нарешті відчинилися, і до кімнати завели Маґнуса, я підвівся і рушив йому назустріч з простягненою рукою. Доглядач кинув на мене лютий погляд, але змовчав. Маґнус вхопив мою долоню, трохи затримав потиск. Цікаво, коли востаннє хтось подавав йому руку?

— Привіт, Маґнусе!

Я назвав його на ім’я, і з ним щось відбулося. Якась секундна ледь вловна зміна, коли він глянув мені у вічі, і несмілива усмішка промайнула його обличчям. Ніби хтось відгорнув серпанок і показав цілком іншу людину.

Рудий доглядач поклав руку на плече Маґнуса й демонстративно провів його до середнього стільця, приязно, але рішуче змусив сісти.

— Як голова? — запитав я.

— Голова? — перепитав Маґнус, наче я говорив загадками.

— Ти мав поранення голови, — нагадав я. — Тебе прооперували.

Маґнус далі дивився на мене, нічого не розуміючи.

— До суду ще кілька тижнів, Маґнусе. Ми мусимо поговорити.

— Нащо?

— Я вже тобі казав… Твоя родина мертва, поліція вважає, що їх усіх убив ти. Тому потрібний суд, щоб з’ясувати, чи це правда. Тебе питатимуть, чи ти вбивав. Якщо, звісно, визнаєш вину, так це називається. Тобі треба буде відповісти «так» чи «ні».

— ОК.

Я вичекав паузу, але Маґнус більше нічого не сказав.

— Або ж я відповім за тебе, якщо тобі так легше.

Я відразу пожалкував за свої слова. Щоденна лікарняна рутина й ліки роблять пацієнтів безвольними, позбавляють їх відчуття відповідальності. Я й сам помітив, як мені було просто ухвалювати рішення замість нього, через його голову.

— Так, так і зроби, — кивнув Маґнус.

— Але ти мусиш сам визначити, що я повинен відповісти на суді. Я маю знати, визнаєш ти свою вину чи ні.

Маґнус на мить заплющив очі, ніби йому докучали мої допитування.

— Кажи, що хочеш, — сказав він і раптом підвівся.

Доглядачі зірвалися на ноги, але Маґнус на них навіть не глянув. На мене теж не глянув.

— Я втомився, — промовив він кудись у простір. — Я хочу в палату.

— Йому призначили нові ліки, — звернувся до мене рудий доглядач, ніби самого пацієнта тут і не було. — На початках проявляється втома і розсіяність, доки лікарі не доберуть оптимальної дози.

— Сподіваюся, до суду все владнається, — промовив я. — Він для вас не є новим пацієнтом, про якого ви нічого не знаєте. Я поговорю про це з лікарем.

Розділ 20

— Дякую, що ти знайшов час зайти до мене!

Прокурор, Ґабріеллє Соммер, підвелася з-за столу.

— Та нема за що! Вітаю з підвищенням, до речі! — сказав я.

Ґабріеллє повела плечем, мовби показуючи, як їй байдуже до посади головного прокурора округу, але мене важко обдурити. Ця жінка завжди була амбітною і цілеспрямованою, а ще розумною і гострою на язик, тому нажила собі і друзів, і ворогів. Я не належав ні до тих, ні тих, однак ставився до неї зі здорового, професійною повагою.

— Кави хочеш?

Не чекаючи моєї відповіді, Ґабріеллє підійшла до столика в кутку з кавником і кількома філіжанками. Її підбори клацали по паркеті.

— Справа стосується Маґнуса Саннторва, — уже без подальших ввічливих церемоній сказала вона, простягаючи мені філіжанку.

— Я так і думав.

— До суду вже не так багато часу. Як я бачу, ти досі не подав обґрунтування доказів на користь свого підзахисного.

— Бо не маю таких доказів.

Ґабріеллє Соммер звела догори брови.

— Справді? Жодного документа? Жодного свідка?

— Гадаєш, це так дивно? Наскільки я знаю, ти вже маєш у своєму списку всіх, хто може свідчити про цю справу. Мої свідки не такі вже й актуальні.

— Що ж, твоя правда. Тут у нас, очевидно, великих розбіжностей не буде.

Наприкінці її фрази у повітрі наче завис знак запитання.

Я вагався. Надто глибоко в мені закладено не говорити зайвого, лише те, що вкрай необхідно, до останньої миті не розкривати карти. Ми — з протилежних боків барикад, вороги на час судових змагів. Однак ця справа не схожа на жодну в судовій практиці.

— Подаси прохання про виправдання? — зрештою, відважився запитати я.

— Схоже на те, що не матиму іншого вибору, — відповіла Соммер. — Саннторв провів останні сім років у Саннвікені, експерти-психіатри не мають ніяких сумнівів, що на момент скоєння злочину він перебував у неосудному стані. Тому його треба звільняти.

— Тут я погоджуюся.

— Я на це розраховувала. Однак, задля порядку, я повинна визнати, що ніколи раніше не бачила Маґнуса Саннторва. Якщо в суді він поводитиметься адекватно й мислитиме раціонально, то я, можливо, ще зміню своє рішення.

Я лише мовчки кивнув.

— Власне, я маю великі сумніви щодо самої його появи в суді, — вела далі Ґабріеллє Соммер.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо він «буйний», то це ще питання, чи можна приводити його до суду. Такі справи є випробуванням для будь-кого, що вже казати про психічно хворих людей. Хтозна, як він зреагує. Він…

— Чи агресивний? Це тебе цікавить?

На обличчі Соммер майнула ледь помітна дратівливість, ніби я звинуватив її в боягузтві.

— Це цілком логічне запитання, — швидко відповів я, намагаючись загладити ситуацію. — Але мушу сказати, що я ніколи не зауважував за своїм клієнтом ні агресії, ані будь-якої іншої загрозливої поведінки. Він… він просто дуже дивний. Як на мене, не бачу ніяких перешкод, щоб він постав перед судом, не певний лише, чи багато він зрозуміє і усвідомить з того, що там відбуватиметься.

Ґабріеллє Соммер насупила брови.

— Зможе дати пояснення, як гадаєш?

Я розвів руками.

— Не знаю, Ґабріеллє. Я його питав, але відповіді не одержав.

— Ясно… Буде, як буде… Ти завважив, Бренне? Ми, здається, вперше одностайні з тобою в судженнях.

— Колись же мало таке статися! Я дуже сподіваюсь, що ти проситимеш для нього примусового психіатричного лікування.

Прокурор кивнула.

— Хоча який сенс просити, якщо звинувачений і так перебуває в закритому медичному закладі. Але іншого виходу нема, бо інакше скидатиметься на те, ніби після вбивства трьох людей він уникне покарання, хай навіть мінімального, а це буде важко пояснити громадськості.

— Сенс у тому є.

— І ти не опротестовуватимеш?

Я подумав про Сюнне, як вона дорікала собі за те, що трапилося. Не хотів би опинитися в її ситуації, але ж не міг я сказати це прокуророві.

— Все залежатиме від рішення мого клієнта.

— Хоч воно ніяк і не вплине, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Ніхто при здоровому глузді не випустить такої людини й не поверне її в суспільство.

— У мене працює одна молода колега, — змінив я тему. — Чи можна їй бути присутньою на суді в ролі моєї помічниці? Вона весь час допомагала вести цю справу, має добрий досвід.

— Я не проти, — погодилася прокурор.

Я підвівся, почав одягати плащ.

— Тоді побачимося за чотирнадцять днів.

— За п’ятнадцять… А ти мене, бува, не хочеш обвести довкруг пальця, Мікаелю?

В очах Ґабріеллє Соммер раптом майнула тінь сумніву.

— Ти про що?

— Ми з тобою не вперше зустрічаємося в суді по обидва боки барикад. Я знаю, який ти спритний на всякі фіглярські штучки.

Я засміявся.

— Не цього разу! У рукаві нічого не ховаю. Гарантую!

Розділ 21

Карла чекала на мене перед парадним порталом Дому суду. Вона мала неймовірно мізерний вигляд на тлі маєстатичних скульптур, які символізували чотири головні чесноти: мудрість, справедливість, розсудливість і мужність.

— Доброго ранку, — привіталася Карла, широко всміхаючись.

— Привіт, — кивнув я.

— Щось сталося?

— Звідки ти це взяла?

— Вигляд у тебе сердитий.

— Я не сердитий, Карло. Я нервуюся.

Карла ошелешено глянула на мене.

— Це правда? За стільки років адвокатської практики ти ще нервуєшся перед судом?

— Я щоразу нервую.

І це правда, однак цього разу я стресував зовсім по-іншому. Зазвичай я себе вмовляв, що нічого втрачати, що мені всього лиш треба бути на своєму місці й пильнувати, аби все відбувалося за законом, однак після останньої зустрічі з Маґнусом сумніви пустили коріння в моїй душі. Я ніяк не міг забути несміливої усмішки на його обличчі, коли я привітався з ним за руку. То був короткий спалах цілковитої притомності та ясного розуму. А якщо він нас усіх дурить? Я його не знав і ніколи не намагався пізнати глибше. Я збагнув, що не маю ані найменшого уявлення, чого мені варто сподіватися найближчими днями. Поганий початок судового процесу.

Ми піднялися сходами, знайшли свій зал засідань і почали розкладатися з паперами, а мене ні на мить не полишало відчуття, ніби я з’їв щось нестравне. Я вибачився, добіг до туалету й виблював — таке постійно траплялося зі мною перед початком судового розгляду справи.

Коли я повернувся на своє місце, мені стало трохи легше. Зал, який ще кілька хвилин тому був порожній і тихий, тепер гудів притлумленим збудженням. Прийшла Ґабріеллє Соммер. Ґюннар Маркюссен теж уже прийшов. Він кивнув мені. Прокурор перейшла залу, усміхнулася і міцно потиснула мені руку. Якщо вона й нервувалася, то добре це приховувала.

— Карла Кесслер, — відрекомендував я помічницю.

— Приємно познайомитися, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Ви — другий адвокат, я так розумію? Судовий досвід, певно, невеликий?

— Кримінальна справа в мене вперше.

Ґабріеллє звела брови.

— Не найлегша справа для дебюту!

Карла й Ґабріеллє ввічливо усміхнулися одна одній. Більшої різниці між двома жінками годі собі й уявити. Шпичакувата Карла з коротенькою зачіскою-їжачком, здавалося, тонула в надто просторій, мовби з чужого плеча, адвокатській мантії. Під мантію вона одягнула блузку, яка не повністю ховала татуювання. Залітна пташка в цих лаштунках.

Ґабріеллє ж, навпаки, мала бездоганний вигляд. Перфектний макіяж. Сяйливе біляве волосся. А мантія з шовковими вилогами ніби пошита спеціально на неї.

— Де підсудний? — запитав я.

— Везуть. Я подумала, що ліпше доставити його відразу в залу, ніж тримати до початку засідання в тимчасовій камері.

— Розумно, — погодився я.

Ми вдвох підійшли до експертів, двох психіатрів. Один — літній чоловік з бородою і вусами, другий — значно молодший з гладко поголеними щоками. Та все ж вони були дуже схожі, тільки я не міг збагнути, чим саме. Я поцікавився в Карли.

— Це тому, що обидва підсвідомо випромінюють зверхність, видаючи її за компетенцію, — презирливо скривила губи Карла.

Поява в залі суду Маґнуса Саннторва розхвильованого галасу не спричинила. Через кайданки, він ніс руки перед собою, не виявляв жодної цікавості, не розглядався на всі боки, не перехоплював нічиїх поглядів — слухняно дозволяв себе провадити полісменові, який міцно тримав його за передпліччя. Маґнус був одягнений у джинси й синю джинсову сорочку, що надавало йому цілком звичайного вигляду, і все ж його особа шалено притягувала увагу присутніх.

Чоловік убив свою родину. Це збуджувало, більшість дивилися на нього, як на тигра в зоопарку: ось лише за кілька метрів грізні гострі зуби, але можна безпечно розглядати.

Я підвівся, забрав Саннторва від поліцейського, підвів до стільця поряд зі своїм стільцем.

— Привіт, Маґнусе! Готовий до суду?

Маґнус не підвів очей, пробурмотів щось нерозбірливе. Я не мав певності, чи він розуміє, де перебуває і навіщо. Голосно брязнули кайданки, коли він поклав руки перед собою на стіл.

— Невже в суді потрібні кайданки? — запитала Карла. — Це якось…

— Я теж такої думки, — відповів я, але більше нічого не встиг сказати, бо позаду суддівського столу відчинилися двері.

Заскреготали, відсуваючись, стільці. Я встав, легенько потягнув за руку Маґнуса, щоб і він підвівся. Той розгубився, спершу опирався, а потім незграбно встав зі стільця. На ту мить судді вже зайняли свої місця, і публіка в залі теж почала сідати. У цьому ще одна дефініція божевілля, нічим не гірша за інші, — цілковитий дисонанс з навколишнім світом, подумав я.

Шалено заклацали камери, замиготіли спалахи — журналісти не могли відмовити собі в задоволенні знімати Маґнуса Саннторва, який розгублено розглядався навколо.

— Зйомка в суді заборонена, — нагадала Ельсе Беате Тюне. — Якщо хтось іще зніматиме, виведу з зали.

Суддя, повна, огрядна п’ятдесятилітня дама, почепила окуляри, обвела поглядом публіку. Я добре її знав, разом вивчали право в університеті. На початку кар’єри вона була трохи невпевненою і неуважною, але з роками вбулася в роль і здобула заслужений авторитет.

— Чи є потреба попередньо з’ясовувати якісь моменти до початку слухань? Прокуроре? — промовила вона.

Ґабріеллє Соммер підвелася.

— Так, ваша честь! Хотіла б просити, щоб старшому інспекторові Маркюссенові дозволили бути присутнім на слуханнях, хоча він і числиться у списку свідків і формально не має на це права, доки не дасть свідчень. Маркюссен вів слідство у справі, тому сторона обвинувачення вважає доцільною його присутність від самого початку слухань.

— Гаразд, я розумію, — кивнула суддя. — Адвокате Бренне? Коментарі? Заперечення?

— Ні, жодних, — відповів я, не підводячись.

— Я теж не заперечую.

Суддя щось занотувала в блокноті, а тоді підвела очі на Карлу.

— А ви — адвокат Кесслер, гадаю?

— Так, — відповіла Карла.

— Чудово! Можемо розпочинати!

Я рвучко встав, зі скрипом відсунувши стілець.

— Прошу дозволу на час засідання зняти з підсудного кайданки. Це — небажана й непотрібна практика.

Суддя Тюне завагалася.

— У залі три охоронці, — наполягав я. — Вважаю, цього достатньо.

— Пані прокурор?

Ґабріеллє Соммер теж трохи замнулася, а потім знизала плечима.

— Я не проти.

Маґнус хтозна чи й помітив, як з нього зняли кайданки.

— Тоді берімося до справи! — закликала суддя. — Можете попросити підсудного встати, адвокате Бренне?

Вона терпляче витягувала з Маґнуса його особисті дані: ім’я, дату народження, цивільний стан, місце проживання. Кожний пункт Маґнус підтверджував з довгими паузами, ніби був змушений копирсатися глибоко в пам’яті, щоб згадати, хто ж він є.

Суддя почала зачитувати акт обвинувачення.

«…порушення Кримінального кодексу за параграфом 275, а саме: підсудний застрелив пополудні 23 січня свого батька, Сіверта Саннторва, двічі вистреливши з рушниці; жертва померла від завданих ран…»

Суддя Тюне читала повільно, виразним, дзвінким голосом. Закінчивши, вона прискіпливо подивилася на Маґнуса Саннторва.

— Ви вчинили злочин, про який мовиться в обвинувальному висновку?

Я вичекав секунду, чи не захоче Маґнус сам відповісти, а потім підвівся і заявив:

— Мій клієнт не визнає своєї вини.

Це єдине, що я міг сказати замість свого підопічного, доки він сам не виявить бажання заговорити.

— Це означає, що він заперечує факти, на які опирається сторона обвинувачення, чи лише опротестовує карну статтю? — запитала суддя.

То він стріляв чи не стріляв — ось що мала на увазі суддя.

— Боюся, я поки що не можу дати однозначної відповіді, ваша честь, — мовив я. — Мусимо дочекатися його виступу, якщо він, звісно, забажає взяти слово.

— Зрозуміло, — суддя знову щось поспіхом записала в блокноті.

Мені цікаво було, що ж вона там пише. Можливо, тези до судового рішення. Я поклав руку на плече Маґнуса, і той слухняно опустився на стілець. Хай там що він зрозумів чи не зрозумів по суті, принаймні за годину в суді навчився сідати й вставати за командою.

— Яку наркоту вони в нього пхають? — зашипіла мені на вухо Карла. — Фацет зовсім непритомний!

Ґабріеллє Соммер була сьогодні неперевершеною. Я вже не раз слухав її вступні промови, вона, без сумніву, досконало опанувала ораторське мистецтво. Прокурор не лише володіла талантом ґрунтовного викладу справи в зрозумілий для всіх спосіб — таке багато хто утне, а ще й, не піддаючись спокусі розмалювати ситуацію яскравими барвами чи вдатися до брудних риторичних трюків, уміла вести розповідь, на диво, жваво й достовірно.

— Вона чудова, це треба визнати, — прошепотіла Карла.

Я час до часу скоса поглядав на Маґнуса Саннторва. Чоловік сидів непорушно, склавши руки на колінах. Не думаю, що він хоч щось вловлював з того, що відбувалося в залі суду. Двічі його голова впала на груди, щоразу він смикався і тихо зойкав.

Коли Ґабріеллє Соммер нарешті закінчила промову, суддя Тюне запитала, чи не маю я заперечень. Я відповів, що ні, заперечень не маю.

— А я завжди думала, що адвокат теж щось говорить на початку слухань, — в’їдливо шпигнула Карла.

Ми сиділи в цукерні недалеко від суду, ховаючись від журналістів.

— І що би я мав сказати, на твою думку?

— Ну, не знаю, але я…

— Який сенс говорити, лиш би послухати власний голос! — відповів я гострішим тоном, аніж хотів.

— Я не те мала на увазі…

Ми мовчки жували свої черстві булочки. Як завжди, під час розгляду в суді резонансних справ, я не відчував голоду, їв лиш би поїсти, бо так треба. Карла теж, видно, не мала шаленого апетиту — залишила свою булочку недоїденою.

— Він причмелений ліками до безпам’яті, сидить і дрімає. Гадаю, його нашпигували навмисне, щоб він не міг нічого сказати, — обурювалася Карла.

— Можливо, добирають якісь нові препарати. Я хотів поговорити про це з лікарем, але він був у відрядженні. Залишив йому повідомлення.

— Будемо сподіватися, що після обідньої перерви, Маґнус буде притомніший, — промовила Карла.

Однак цього не сталося. Навпаки, Маґнус нетвердо тримався на ногах і дуже затинався, коли говорив.

Тільки-но суд зайняв свої місця, я попросив слова.

— Я знаю, що зараз на черзі виступ підсудного, але, боюся, надавати йому слово не має сенсу. Він не при ясній свідомості, не може сконцентруватися.

— І що далі? — запитала суддя. — Мене цікавить, чи є підстави сподіватися, що завтра він почуватиметься ліпше?

— Цілком можливо. Я, принаймні, раніше не бачив його в такому поганому стані. Підозрюю, справа тут у ліках.

— Адвокат, на мою думку, має рацію! — вигукнув з місця один з експертів-психіатрів. — Я спостерігав за підсудним на ранковому засіданні й припускаю, що в нього медикаментозне передозування.

— Зрозуміло, — кивнула Ельсе Беате Тюне. — Ми не маємо іншого вибору, як закінчити сьогоднішнє слухання. Хай адвокат Бренне з’ясує в клініці, що не так з дозуванням. Це логічно, чи не так, пані прокурор?

— Погоджуюся, — відповіла Ґабріеллє Соммер.

— Гаразд! Тоді оголошую судове засідання закритим, — промовила суддя.

Розділ 22

Наступного ранку Маґнус був бадьорішим, але неспокійнішим. Коли ми сіли на свої місця, чекаючи появи суддів, я помітив, як він притупує ступнею, мовби прислухається до якогось свого внутрішнього ритму.

— Все добре? — запитав я.

— Що?

— Питаю, чи з тобою все добре. Як почуваєшся?

— A-а… Я почуваюся… я почуваюся…

Я мимовільно поклав долоню на його руку й відчув ледь вловне дрижання. Маґнус був наче наелектризований.

— Як тільки почнеться суд, суддя попросить тебе вийти до отого стільця у залі.

— ОК, — відповів Маґнус. — OK. ОК.

— Вона запитає тебе, чи хочеш ти щось сказати. Ти хочеш?

Я чув лише тупотіння його ступні: туп-туп-туп.

— Ти не мусиш виступати, якщо не хочеш.

Туп-туп-туп.

— Все залежить лише від тебе, Маґнусе.

Туп-туп.

До зали увійшли судді, заскрипіли стільці, публіка підвелася і знову сіла.

— Доброго ранку! — привіталася Ельсе Беате Тюне. — Суд починає свою роботу.

Вона подивилася на мене.

— Як сьогодні почувається ваш підзахисний, адвокате Бренне?

— Начеб трохи ліпше.

— То, може, він висловиться перед судом?

Ми перекидалися фразами, ніби самого підсудного тут і не було — повз нього, через його голову. Раптом я збагнув, що накласти на когось тавро неосудного, однаково, що позбавити його людської гідності. Якщо ми не можемо нести відповідальності за свої дії, то хто ми тоді? Діти? Тварини?

— Якщо захоче, — промовив я.

Нарешті суддя перевела погляд на Маґнуса.

— Хочете взяти слово, Саннторве?

Увесь зал затамував подих. Я — теж.

Туп-туп. Туп-туп-туп, — тупотіло в тиші.

— Ні!

Маґнус вимовив своє «ні» голосно й виразно.

— Гаразд, — сказала суддя Тюне. — Хто у вас наступний за списком, пані прокурор?

Наступним у списку, як виявилося, стояв Ґюннар Маркюссен. Ґабріеллє Соммер ретельно пройшлася разом з ним усією справою. Це забрало чимало часу. Маґнус поводився щораз неспокійніше, йорзав на стільці, розгойдувався уперед і назад.

Нарешті настала моя черга ставити запитання.

— Що ви можете сказати про виїзд поліції на місце події, пане Маркюссене? — це було моє перше запитання.

— Поліцейські спрацювали, як на мене, цілком добре. Настільки добре, наскільки це було можливо за конкретних обставин. Уже через сорок хвилин перший патруль був у дорозі до Далгайма.

— І все ж поліція спізнилася!

— Так, — погодився Маркюссен. — На жаль. Але реагування не відбувається моментально, на це потрібний деякий час. Тривожне повідомлення проходить кілька ланок, перш ніж потрапляє до оперативного центру. До того ж, на момент алярму треба мати вільну групу зі спеціального підрозділу оперативного реагування, треба їй видати наказ на озброєння і таке інше.

— Тобто ви хочете сказати, що неможливо було запобігти трагедії?

— «Неможливо» — надто сильно сказано. Але, як я оцінюю ситуацію, поліція не мала реальних передумов, щоб завадити вбивству.

— Зрозуміло, — підсумував я.

Я завважив, як нервово йорзає поруч зі мною Карла. Я знав, що їй не терпиться висловитися, бо ж вона дослідила хронологію дій поліції, але я постановив собі з цим зачекати, доки викличуть давати свідчення поліцейських, які першими прибули на місце злочину. Тому проігнорував її нетерплячку і змінив тему.

— Мене цікавить ще й інше. Як убивця потрапив до будинку? Чи було знайдено в Саннторві сліди проникнення зі зломом?

— Ні, злому не було.

— Родину повідомили про втечу Маґнуса?

— Так, телефоном.

— І застерегли, що він, мабуть, прямує додому?

— Так! Їм суворо наказали замкнути всі двері й не виходити з дому, доки не прибуде поліція, — з притиском відповів Маркюссен.

— Тоді я повторю запитання: Як убивця проник у будинок?

Маркюссен на мить затнувся.

— Маю припущення.

— Хотілось би почути.

— Отже… Хоч Сіверта Саннторва підстрелили, він зумів знайти в собі сили завдати підсудному удару сокирою. Так?

— Схоже на те.

— Того вечора було холодно. Я припускаю, що Сіверт Саннторв пішов до дровітні по дрова, не зачинивши за собою дверей. Міг думати, що має достатньо часу. Гадаю, він почув стрілянину в будинку й кинувся туди з сокирою в руках.

— Цілком можливо, — погодився я. — Але, як я вже казав, це всього лиш припущення. Я дуже сумніваюся, що ми коли-небудь дізнаємося правду.

— Зрозуміло.

— Якщо він її не розкаже, — додав Маркюссен.

Я не втримався, озирнувся на свого підзахисного. Маґнус Саннторв сидів, втупившись у якусь невидиму точку поперед себе. Мені здалося, що на його губах майнула легенька усмішечка.

Розділ 23

Слідчого з Кріпоса звали Айвінн С. Гансен, він більше був схожий на бухгалтера, а не досліджувача місця злочину — з начесаним на лисину волоссям, у великих рогових окулярах. Його викликали з Осло, бо він, як ніхто інший, умів відчитати й проаналізувати сліди на місці злочину. Фахівця такого рівня і компетенції у поліційному окрузі Гордаланна не було.

— На мою думку, пані Саннторв убили першою, — почав він.

— На чому ґрунтується ваше твердження? — поцікавилася Ґабріеллє.

— Я поясню… Можна показати фото? — звернувся експерт до Маркюсенна, якому, вочевидь, була доручена демонстрація фотоматеріалів.

На стіні, за спиною прокурора, засвітився великий екран. Я вже бачив ці фото і вкотре зрадів, що мав нагоду до них призвичаїтись.

— Дякую, — кивнув Гансен. — Як бачите, вона сидить у кріслі. Кут траєкторії кулі й бризки крові з вихідного отвору свідчать, що вона сиділа саме так, коли пролунали постріли. Убивця стояв просто перед нею. Ми знайшли незначні сліди пороху, які вказують, що відстань від дула рушниці до жертви була приблизно два метри. Резонно припустити, що жінка, — якщо вона зрозуміла загрозу, — поривалася встати з крісла, щоб допомогти близьким або втекти, — розповідав менторським тоном Гансен.

— А може, її паралізувало страхом? — втрутився я.

— Теж, само собою, можливо, — спокійно відповів експерт.

— Ви матимете нагоду поставити запитання згодом, пане адвокате, — дорікнула Ґабріеллє, огрівши мене сердитим поглядом, і знову обернулася до свідка. — Будь ласка, говоріть далі!

— Як я вже казав, пані Саннторв застрелили першою. Потім убивця пройшов углиб кімнати й застрелив Марі Саннторв.

На екрані з’явилася закривавлена голова Марі.

— Їй вистрелили в потилицю. Розбризкування крові свідчить, що вона стояла, — Гансен витримав театральну паузу, доки одне фото змінилося іншим — віялом краплин крові на стіні. — Чому вона обернулася спиною до вбивці, я не знаю. Імпульсивний порив утекти? Але, як ви бачите, там не було, куди втікати.

Я відчув, як до горла підкотилася нудота. Айвінн С. Гансен завжди давав експертні свідчення, драматизуючи їх понад усяку міру. Чому б просто не викласти сухі факти?

— Сіверт Саннторв загинув, імовірно, останнім.

Гансен подав знак Маркюссенові змінити фото.

— Зрозуміло… — сказала Ґабріеллє. — А хіба не міг Сіверт загинути найпершим?

— Міг, — погодився фахівець з Кріпоса. — Але це малоймовірно. Не забувайте, що він чинив спротив, незважаючи на три кулі в тілі й важку внутрішню кровотечу, від якої, зрештою, і помер. Жодна куля не прошила тіла навиліт, тому нема бризок крові, які могли б точно показати нам, де він стояв, коли в нього стріляли. Але ви, мабуть, чули гіпотезу старшого інспектора Маркюссена про те, що Сіверт Саннторв зайшов у дім знадвору, почувши стрілянину?

— Так, чули.

— Беручи все до уваги, це найімовірніше пояснення картини вбивства. Але мушу наголосити, що хутір Саннторв — дуже хаотичне місце злочину. З цілковитою впевненістю можу сказати лише одне: ніщо з того, що я там побачив, не суперечить гіпотезі старшого інспектора, але чи, справді, усе відбувалося саме так, важко сказати.

Ґабріеллє Соммер задумалася.

— Не вважаю, що це є визначальним у справі, — промовила вона.

Гансен ледь стенув плечима.

— Нічого тут сказати не можу. Моє діло — спробувати відтворити за фізичними слідами картину злочину, а висновки хай роблять інші.

— Звичайно, — погодилася прокурор. — Як ви самі щойно сказали, місце злочину — суцільний залитий кров’ю хаос, однак на підлозі виразно видно сліди ніг. Хотілось би знати, чи вони ідентифіковані.

Гансен погортав стос паперів на столі перед собою.

— Дайте глянути… ми порівняли всі відбитки ніг з наявним у нашому розпорядженні взуттям. Насамперед два чіткі сліди залишив підсудний, Маґнус Саннторв. Є сліди Сіверта Саннторва, він був озутий в шляпанці з характерною рифленою підошвою. У коридорі — доволі чіткі сліди від черевиків двох полісменів і ще один відбиток, з ідентифікацією якого ми трохи намордувалися; він, як виявилося, належав одному з лікарів швидкої.

— І це все? Нічого, що вказувало б на присутність у будинку сторонніх?

— Ні, більше нічого.

Власне, цього вона й добивалася. Усе решта — неважливі деталі.

— Дякую, пане Гансен, — сказала Ґабріеллє Соммер і кивнула судді, даючи знак, що зі свідком вона закінчила.

— Маєте запитання, адвокате Бренне? — запитала суддя.

— Так, кілька, ваша честь, — відповів я і звернувся до свідка. — Як я зрозумів, ви ідентифікували відбитки ніг двох поліцейських, але того вечора їх там товклося значно більше?

— Так, звичайно, але більшості вистачило розуму не топтатися у будинку. Щойно на місце злочину прибула слідча група, на підлогу виклали настил, тому сліди залишили лише два поліцейські, які першими прибули в Саннторв.

— З цим усе ясно. Я теж був на хуторі й побачив на підлозі чимало плям крові, не схожих на сліди ніг. Що це могло б бути, на вашу думку?

— Я про це думав, але не маю стовідсоткового пояснення. Можливо, кров якимось чином потрапила на підошви взуття, не залишивши чітких відбитків. Можливо, слідчі або фотограф оступилися, забувшись чи втративши рівновагу. Зазвичай присутні фахівці мають на ногах бахіли, тому плями від слідів такі невиразні.

— Якщо ви стверджуєте, що зуміли чітко ідентифікувати лише сліди п’ятьох осіб, то чи означає це, що інших людей там не могло бути?

— Ні, я не заперечую присутності ще когось.

— Тобто в будинок міг заходити ще хтось, не залишивши по собі виразних слідів? — перепитав я, щоб забити цвях у голови навіть найсонливіших суддів-помічників і пробудити їхню увагу.

— Саме так.

— Дякую. Більше запитань нема.

— Чудово, — підвела риску Ельсе Беате Тюне. — Тоді, мабуть, час оголосити обідню перерву…

— Ідіоти, — голосно й чітко відкарбував Маґнус Саннторв.

Це прозвучало так раптово і несподівано, що суддя розгублено роззирнулася довкруги, перш ніж зрозуміла, хто говорив.

— Даруйте?

— Ви нічого не розумієте!

— Чого ми не розуміємо, пане Саннторв? — спокійно запитала суддя Тюне. — Можете нам пояснити?

Маґнус Саннторв в’яло підвівся. Краєм ока я помітив, як полісмени-охоронці теж встали зі своїх місць. Один з них підійшов до Маґнуса й поклав руку йому на плече, але суддя промовисто зиркнула на нього і ледь помітно похитала головою.

— Хай говорить!

— То був мій брат! — викрикнув Маґнус.

Ельсе Беате Тюне витріщилася на підсудного.

— Що ви маєте на увазі?

— Мій брат, — повторив Маґнус. — Він був там.

— Де він був?

— Вдома. Вдома на хуторі.

— Коли? Про який час ми зараз говоримо?

— Того вечора… Про який іще час ти кажеш? Та що з тобою таке?!

— Ви маєте на увазі вечір, коли вбили вашу родину?

Маґнус підкреслено кивнув раз головою.

— Так! Той вечір…

Перешіптування в залі стихли, лавки не скрипіли, не шарудів ані один папірець. Я почув лише, як десь далеко в будівлі грюкнули двері — і все. Очі присутніх прикипіли до Маґнуса. Ми чекали, що він скаже щось іще, але Маґнус мовчав. Нічого не відбувалося. Ніхто не порушував тиші.

Першою заговорила Ґабріеллє Соммер. Невластивим їй м’яким тоном.

— Це неможливо, Маґнусе… Ваш брат помер багато років тому, ви ж знаєте.

Маґнус сіпнувся, ніби від ляпасу по щоці.

— Брехня! — скрикнув він. — Брехня, брехня, брехня… Мій брат не мертвий. Він розмовляє зі мною… він мені розказує… він пообіцяв…

Старшого віку поліцейський підійшов до підсудного, взяв обома руками за плечі й спробував його посадити.

— Заспокойся, Маґнусе! Заспокойся! — промовив він твердо, але приязно.

Маґнус борсався, намагався скинути з себе руку поліцейського. Я бачив його обличчя, як воно корчилося неконтрольованими гримасами, а тілом наче пробігали розряди струму.

Нараз сили мовби покинули його, він безвольно впав на стілець, але говорити не переставав. Слова далі лилися з нього потоком, але тепер це були уривки фраз без початку й кінця про брехню і правду, про брата, про життя і смерть — одні й ті ж слова та речення, знову й знову.

Щось у всьому цьому було нереальне, скидалося на погано зрежисовану акторську гру. Я глянув у бік експертів-психіатрів, обидва щось запопадливо нотували, геть незворушні, на позір.

— … у смерті… у житті… батько… мати… мій брат… мій брат…

— Досить, пане Саннторв, — урвала його лепетання суддя. — Досить!

Але Маґнуса годі було привести до тями. Суддя важко зітхнула й оголосила нинішнє судове засідання закритим.

Ми стояли на східцях перед будівлею Окружного суду. Перехожі кудись квапилися туди й сюди тротуаром під моросявим дощиком: хтось під парасольками, хтось — увібгавши голову в плечі. Якась знервована мамця тягнула за собою вередливе дитя. Кілька жалюгідних на вигляд наркоманів шукали прихистку під навісом, по інший бік площі.

Нормальний триб життя.

— На якусь мить, я злякався, що він оскаженіє і піде трощити все навколо. Ти бачила його обличчя? А очі?

Карла кивнула, начеб погоджуючись, але ж я мав би знати, що на все в світі вона має свій погляд.

— Так, — сумовито промовила Карла, — безпомічнішої людини я ще в житті не бачила.

Розділ 24

— Як почувається підсудний? — запитала Ельсе Беате Тюне. — Чи варто нам сподіватися таких нападів, як учора, пане Бренне?

Був ранній ранок, суддя покликала нас на нараду, мене й Ґабріеллє Соммер.

— Хтозна, — відповів я. — Вчора ввечері розмовляв з його лікарем, домовилися, що дозу заспокійливих ліків йому трохи збільшать.

— Ліпше хай спить, ніж буянить, — сухо завважила Ґабріеллє.

— Хіба? — заперечив я. — За норвезьким кримінальним кодексом, підсудний повинен бути присутній під час основних судових слухань. І не лише фізично, а й ментально.

Ґабріеллє іронічно скривилася.

— Спить він чи ні, не відіграє ніякої ролі. Твій клієнт, Бренне, однаково нічогісінько не сприймає з того, що відбувається в залі суду.

— Дуже дивна позиція, пані прокурор.

— Дайте мені спокій з вашими дискусіями, — урвала нас суддя. — Ми маємо підсудного, який, без сумніву, не є здоровий і потребує медикаментів, щоб більш-менш стерпно функціонувати. А ви тут змагаєтеся, хто з вас мудріший! Звісно, треба було б призначити йому судового опікуна, щоб, за необхідності, продовжувати процес без його присутності. На мою думку, ви обоє відповідальні, аби до цього не дійшло, мусимо зробити все від нас залежне, зважаючи на ситуацію. Хочу бачити співпрацю і спільне розуміння викликів, а не сварки. Ясно?

Я мовчки кивнув. Ґабріеллє щось буркнула, певно, на знак згоди.

Ельсе Беате Тюне глибоко перевела подих.

— Що ж, починаймо новий день, дітки!

Я час до часу поглядав на Маґнуса Саннторва. Він був доволі притомний, але мене не полишало відчуття, що він і далі перебуває у своєму світі, далекий від усього, що відбувалося навколо. Мабуть, прокурор таки мала рацію: не має ніякого значення, спить він на суді чи ні.

Я і сам ледве поборював сонливість, доки Ґабріеллє одного за одним викликала свідків, і всі вони докладали свій пазл у загальну картину обвинувачення. Час до часу я виринав з дрімоти й ставив якісь свої уточнювальні запитання, і не задля відстоювання захисту клієнта, а тому, що цього від мене очікували. Іноді адвокатський фах схожий на рольові ігри з наперед заготовленими репліками.

Полісмен Гаральд Гюснес зі своїм напарником першими прибули в ніч убивства на хутір Саннторв. Гюснес, високий, атлетичної будови чоловік, бадьоро, швидко й точно відповідав на доволі скупі запитання прокурора. Коли надійшла моя черга запитувати, свідок став відчутно млявішим. Чомусь я ніяк не міг добитися від нього однозначних свідчень.

— Чому ви зупинилися так далеко від хутора?

— Та хіба аж так далеко? — ухилився від прямої відповіді Гюснес.

Я зітхнув, стримуючи роздратування.

— Як далеко?

— Ну-у, десь за триста-чотириста метрів.

— Чому не заїхали відразу на подвір’я?

— А як би ви вчинили в моїй ситуації?

Я закотив очі, обернувся до судді.

— Ваша честь…

— Будьте ласкаві вичерпно відповідати на запитання захисту, — суворо промовила суддя.

— Даруйте, пані суддя, — вибачився Гюснес.

— То чому ви відразу не заїхали на подвір’я? — знову запитав я.

— Ми діяли за приписами.

— Це не відповідь. Про які приписи йде мова?

— Нас вчили, що в небезпечній для життя поліцейських ситуації не можна вриватися на місце злочину.

— А що, була небезпечна ситуація?

— Убили трьох людей! — тріумфально випалив поліцейський. — Якої ще небезпеки хочете?

— Ви ж не могли знати про вбивство!

— Ми не могли знати, чи там його не сталося! Ми отримали наказ взяти зброю, знали, що Маґнус Саннторв може бути особливо небезпечним. Бо вже й раніше вбивав.

— Хіба вашим завданням не був захист родини Саннторвів?

— Так, звичайно!

— То, може, якраз і треба було якнайшвидше заходити в будинок?

— Так, але з обережністю. І згідно з чинними приписами.

Так діалог і тягнувся — колами-колами, — доки суддя не втратила терпець.

— Ми розуміємо, що, на вашу думку, адвокате Бренне, поліція надто довго зволікала, але свідок уже підтвердив цей факт.

— Не надто вичерпно, — заперечив я.

— Можливо, однак, до цього питання ви ще зможете повернутися в дебатах, якщо вважатимете за доцільне для справи.

У тому-то й проблема. Незрозуміло, чому патруль так довго тягнув час — геть непрофесійно, як на мене, — однак сам собою цей факт не мав аніякісінького значення для визнання вини чи невинуватості підсудного.

Я знову обернувся до свідка.

— Ще одне, останнє, запитання, пане Гюснес. Коли ви з напарником нарешті таки зайшли на хутір, як ви повелися насамперед?

— Постукали в двері. Ніхто не відчинив. У нас з’явилося погане передчуття, бо всередині панувала підозріла тиша. Двері були незамкнені, тож ми ввійшли.

— Обидва? І ви, і ваш напарник?

— Так, обидва.

— І що далі?

— Вони були там.

— Ви кажете зараз про родину Саннторвів?

— Так! Усі мертві. Спершу ми подумали, що вбили чотирьох, але в одного помітили ознаки життя.

— То був підсудний, я так припускаю?

— Так, але тієї миті ми цього ще не знали. Думали, що вбивця десь затаївся. Ми викликали підкріплення, самі тим часом швидко обшукали кімнати. А тоді взяли будинок під охорону до прибуття поліції.

— Ясно! Мабуть, страшне видовище?

— Жахливе!

Уперше, відколи Гюснес сів на місце свідка, я відчув, що він казав щиру правду. Я вагався, ще не хотів його відпускати, сам не знаю, чому. Просто якесь підсвідоме небажання.

— Хто приїхав після вас?

— Швидка.

— Вони увійшли досередини?

— Так, відразу зайшли й забрали оцього, — він показав на Маґнуса Саннторва. — Потім приїхали ще два патрульні екіпажі. Майже одночасно. Вони обшукали решту будівель і велику територію навколо хутора. А вже аж згодом прибула група криміналістів зі старшим інспектором Маркюссеном. Ага, ще інспектор Нурайде, він уже був на місці. Здається, він також заходив у будинок. За якийсь час Маркюссен звелів нам повертатися на базу. Ми обидва були добряче причмелені після побаченого.

Гюснес говорив швидко, майже ковтаючи слова, ніби щодуху квапився закінчити розповідь.

Карла смикнула мене за рукав. Я обернувся до неї.

— Що таке?

Вона поклала переді мною теку, розгорнену на рапорті криміналіста з Кріпоса, там де йшлося про аналіз відбитків взуття. Я перебіг очима текст, але не допетрав, що в ньому такого незвичайного.

— Ви закінчили, пане адвокат? — запитала Ельсе Беате Тюне.

— Ще секундочку, ваша честь!

Карла тицьнула пальцем, зашепотіла мені у вухо. Нарешті до мене дійшло. Я трохи подумав і знову звернувся до свідка.

— Хотів би лише підсумувати те, що ви сказали, пане Гюснес. Отже, за вашими словами, до прибуття криміналістичної групи в дім ніхто не заходив, окрім вас, вашого напарника й лікарів швидкої?

— Саме так! А ще, як я згадував, досередини заходив, здається, інспектор Нурайде.

— І ніхто більше?

Гюсне подумав і похитав головою.

— Ні, більше ніхто.

Перед наступним запитанням я витримав паузу, таку довгу, що поліцейський розхвилювався.

— Хто така Еріка Гансен?

Гюснес закліпав очима, облизав губи.

— Що? Чому ви запитуєте?

— Бо, за винятком жертв та вбивці, сліди залишили лікар швидкої і двоє поліцейських. Я виходив з того, що поліцейські — це ви і ваш напарник, але все не так. То були ви й Еріка Гансен.

— А, так, — хихотнув Гюснес, його смішок прозвучав фальшиво й силувано. — Еріка Гансен теж працює в поліційній управі Гордаланна. Я щось не зорієнтувався відразу… запитання було надто несподіване.

— Зрозуміло. Вона слідчий? Чи може, належить до криміналістів-експертів?

— Не знаю.

— То ким вона працює?

— Здається, у відділі підтримання громадського порядку.

— Отож бо й воно. Що забула Еріка Гансен на хуторі? Я вважав, що ви не допускали сторонніх на місце злочину.

— Не знаю навіть. Того вечора там панував такий хаос. А нас з напарником, як я вже казав, через кілька годин відіслали додому.

Гюснес зайорзав на стільці, знову облизав пересохлі губи — ознака того, що бреше. Я лише не міг зрозуміти — чому.

— То, може, старший інспектор Маркюссен нам пояснить, — сказав я й повернувся до столу прокурора.

Ось тут алярм задзвенів по-справжньому. Ґабріеллє Соммер наче нудилася, але аж ніяк не Ґюннар Маркюссен. Він зблід. Я уявлення не мав, що відбувалося, лише розумів, що ненароком тицьнув у болюче місце. За двадцять років у правовій системі відшліфовуєш інтуїцію до досконалості.

— То що скажете, пане Маркюссен? — звернувся я просто до нього. — Як Еріку Гансен занесло на місце злочину?

— Не дуже добре пригадую, — відповів він, але погляду мого уникав.

— Тоді я змушений просити прокурора викликати свідком Еріку Гансен.

— На Бога, навіщо це здалося? — ошелешено запитала Ґабріеллє Соммер.

— Яке це має значення, якщо поліцейський переступив місце злочину, хоча й не мав цього робити?

— Навіть уявлення не маю, але хіба важко з’ясувати?

Ґабріеллє Соммер здвигнула плечима, сердито, проте без ознак занепокоєння… доки не оглянулася на Ґюннара Маркюссена й не помітила виразу його обличчя.

Щойно тоді вона збагнула, що щось не так. Щось, насправді, дуже зле.

Розділ 25

Телефон задзвонив перед самою сьомою. Я ще був у конторі, чекав розвитку подій.

— Це вам телефонують з офісу головного поліцмейстера, — сказав у слухавку незнайомий голос. — Чи могли б ви прийти в Управу на нараду, адвокате Бренне?

— Коли?

— Було б добре негайно.

Увесь вечір я сотні разів запитував себе, що ж, власне, відбулося, але ясності так і не мав. Зачепив важливий нерв — це без сумніву. Ім’я Еріки Гансен спрацювало, як факел, кинутий у пороховий склад.

Але чому?

Карла перелопатила весь інтернет. Знайшла небагато: Еріка Гансен працювала в поліції, мала двадцять шість років і поганий музичний смак. Я не посмів запитати Карлу, що вона мала на увазі під поганим музичним смаком, бо й мій навряд чи був би милим для її вух. Щоб не марнувати часу на всілякі спекуляції, я відіслав її додому, втішивши, що рано чи пізно ми все з’ясуємо.

Вочевидь, з’ясування не затягнеться надто довго, як я того боявся.

Двері ліфта відчинилися, і я вийшов у порожній коридор, не знаючи, куди йти далі. На останній поверх поліційної управи я потрапив уперше. Раптом почулися швидкі кроки, і з-за кута ліворуч виринула чиясь постать. Я впізнав у ній інспектора Нурайде. Спершу подумав, що він вийшов мене зустріти, доки не побачив його обличчя: червоне, мов буряк, жовна зціплені, ніби його ось-ось вхопить інфаркт.

— Привіт, Нурайде, — сторожко привітався я.

Він не відповів, зиркнув на мене повним зневаги поглядом.

Я став, мов укопаний, розгублений, не тямлячи, що діється. Інспектор Нурайде навіть не зупинився, навпаки, проходячи повз мене, зробив різкий випад убік і щосили гупнув мене під дих. Це сталося так несподівано, що я відлетів до стіни, хапаючи ротом повітря.

— Паршивий курдупель, — прошипів він і подався далі.

Я, скоцюрблений від браку повітря і болю в грудині, дивився йому вслід, абсолютно нічого не розуміючи.

— Заходьте, Бренне! — запросив головний поліцмейстер. — Добре, що ви змогли відразу прийти!

Він міцно, однак доволі стримано потиснув мені руку. Я ніколи не перетинався з ним раніше, та обличчя було мені знайоме з газет — видовжена сумовита пика, схожа на мисливського собаку бладгаунда. Головний поліцмейстер був молодший за мене, бюрократкар’єрист, який провів у начальницьких кріслах більше часу, ніж на буденних фронтах поліції.

— Двох інших ви знаєте, — сказав він.

Ґабріеллє Соммер коротко кивнула. Такого виразу обличчя у неї я ще не бачив: шкіра немов збіглася і ледве натягалася на вилиці, губи стиснуті до вузенької риски.

Ґюннар Маркюссен сидів з похиленою головою, розглядав свої руки.

Я важко осів на стілець за великим нарадчим столом, якнайдалі від решти присутніх.

— Щойно перестрів у коридорі Ельдара Нурайде, — урвав я тишу, яка надто затягнулася. — Він мав не надто привітний вигляд.

— Інспекторові дуже пощастить, якщо йому вдасться уникнути покарання! — емоційно вигукнула Ґабріеллє Соммер. — Якби моя воля…

Я переводив погляд з одного на іншого.

— Чи був би хтось такий ласкавий пояснити мені, що відбувається?

— Ідеться про далгаймську справу, — сказав головний поліцмейстер. — Виявилися певні… обставини, — він зітхнув. — Ґюннар, мабуть, ліпше пояснить.

Ґюннар Маркюссен кивнув, розглядаючи свої руки й не підводячи голови.

— Це… про той патруль, — промовив він.

— Який першим прибув на місце? — підказав я, бажаючи йому допомогти. — І витратив купу часу, невідомо на що?

— Так, однак, на що — відомо. Вони так надовго затрималися, бо їх обстріляли.

Не знаю, чого я очікував. Якогось службового переступу, боягузтва — чогось такого, що могло б виставити поліцію з негарного боку.

Усього, чого завгодно, лиш не такого.

Раптом згадалася розмова з Бірґером Біркгауґом того дня, коли я отримав доручення на захист Маґнуса Саннторва. Він щось говорив про те, що поліцейські опинилися на лінії вогню. Я йому впевнено заперечив, і це збило його з пантелику. Я ж сприйняв слова Бірґера за початкові симптоми старечої деменції, а воно, як виявляється, зовсім не так. Видно, він таки щось знав.

Я ніяк не міг отямитися від почутого.

— Але… не розумію, чому це трималося у таємниці? Чоловік, який убив трьох людей, потім обстріляв ще й поліцію? Що тут приховувати? Хіба… хіба що родина на той момент ще була жива… І якщо поліція ще могла їх врятувати. Оце проблема!

Ґюннар підняв догори обидві руки, зупиняючи мою тираду.

— Заспокойся, Бренне! Ти все не так зрозумів. Стріляв у патрульних не Маґнус Саннторв!

— Ні? А хто ж?

— Еріка Гансен.

Мені мов заціпило. Я намагався намацати хоч якийсь взаємозв’язок, але марно.

— Ліпше почни від початку, — попросив я після довгої паузи.

— Спробую, — важко зітхнув Маркюссен. — Як уже згадувалося сьогодні в суді, Еріка Гансен служить у поліції, при відділі охорони правопорядку. Живе й працює у Берґені, але родом з Далгайма. Того дня вона була в гостях у матері, коли почула новину про втечу з клініки Маґнуса Саннторва. Тоді й вирішила навідатися на хутір Саннторвів. Про всяк випадок, прихопила з собою мисливську рушницю, — Маркюссен відпив зі склянки ковток води. — На хуторі вона застала криваве побоїще. Ти й сам бачив фотографії, Бренне… Ти навіть у будинку побував, але те, що бачив ти, і те, що побачила вона, — різні речі. Тому, хто ніколи не опинявся на свіжому місці злочину, не відчував, як там смердить кров’ю, страхом, сечею і лайном, годі й уявити, як це воно. А місце злочину в Саннторві… виняткове. Я хотів би, щоб ти уявив себе на її місці.

Я кивнув, мимоволі уявивши проти власної волі. Не те, щоб Ґюннар Маркюссен був блискучим оповідачем, але він знав, про що говорив, і це додавало його словам ваги.

— Ну, ось, — повів він далі. — Еріка Гансен молода, їй не більше, ніж двадцять сім, і досвіду має ще мало. За кілька років патрулювання на вулицях можна набачитися всякого, але не бути готовим до кривавої картини. Не в Берґені, у кожному разі. Побачене надламало її.

— Що означає «надламало»?

Маркюссен пересмикнув плечима.

— Настільки вразило її психіку, що вона просто кинулася у ніч напролом. У такому розгубленому стані вона наткнулася на патруль, який рухався їй назустріч. Як ти знаєш, ті тупі ідіоти припаркувалися далеченько і рушили до хутора пішки. Було темно, Еріка подумала, що то повертається убивця. Налякана до півсмерті, вона вистрелила з рушниці вбік патрульних. Ті відповіли на вогонь, теж, звісно, подумали, що по них стріляє Маґнус Саннторв.

— Господи помилуй! Когось поранили?

Я собі миттю уявив ситуацію у темному лісі, бахкання пострілів, вогонь, що вихоплювався з цівок зброї, прорізуючи спалахами пітьму.

Маркюссен похитав головою.

— Ні, на щастя! Було дуже темно й повний хаос, але згодом усе з’ясувалося.

Історія була такою абсурдною й неочікуваною, що я навіть не знав, як реагувати.

— То навіщо, скажіть на ласку, ота бісова потайливість? Так, я розумію, пригода не на користь іміджу поліції, надто тепер, коли на порядку денному стоїть питання про перманентне озброєння патрулів, і всім богам на світі відомо, що нашому поліційному округові зайві скандали не потрібні. Але приховувати цю історію — верх непрофесійності! Що скажете, колеги?

— Ліпше запитай отого дурня, Ельдара Нурайде, — втрутилася Ґабріеллє Соммер. — То його блискуча ідея!

— Гаразд! Про що думав Нурайде?

— Про Еріку Гансен, — відповіла Ґабріеллє.

Розділ 26

Я витріщився на неї з роззявленим ротом.

— Вони коханці?

Вона вибухнула зневажливим сміхом.

— Якби ж то! Тоді я змогла б принаймні пояснити собі його поведінку.

— Ельдар — хрещений батько Еріки Гансен, — урвав її сміх Ґюннар Маркюссен. — Її батько був поліцейським. Кент Руал Гансен. Вони з Ельдаром були близькими друзями. Зналися, як пригадую, відколи разом прийшли служити в поліцію. Перед смертю Кента Руала Ельдар заприсягнув опікуватися Ерікою. Мені здається, Кент Руал серйозно тривожився за доньку, і не питай, чому.

— Може, мав підстави боятися, що вона гасатиме лісами з рушницею і стрілятиме в своїх колег, — жовчно завважила Ґабріеллє.

Маркюссен проігнорував її випад.

— Ельдар вважає, що тепер він Еріці за батька. Того вечора, за збігом обставин, він був на чергуванні. Щойно довідавшись про стрілянину, доклав усіх зусиль, щоб її ім’я ніде не спливло.

— Ото придурок, — пробурмотіла Ґабріеллє.

Ґюннар Маркюссен несхвально глянув на неї.

— Погоджуюся, рішення нерозумне, але Ельдар Нурайде — зі старої генерації. До своїх обітниць ставиться надзвичайно поважно. Принаймні він мав рацію, боячись витоку інформації, бо це, без сумніву, означало б кінець поліційної кар’єри Еріки Гансен.

— Натомість це означає кінець поліційній кар’єрі самого Ельдара Нурайде, — додала Ґабріеллє. — Яким би ідіотичним не був його вчинок, він усе ж мав свою причину. Чого не скажеш про тебе, Ґюннаре!

Маркюссен почувався, мов на гарячій сковороді.

— Я вже визнав, що недооцінив ситуації. А коли збагнув суть, було вже надто пізно. Я думав…

— Ти погано думав, — жорстко урвала його Ґабріеллє.

Ґюннар розтулив рота, мовчки стулив і втупився у стіл.

— Тобто Нурайде звільнено? — запитав я.

Головний поліцмейстер дискретно кахикнув.

— Як ви знаєте, у нас, у поліції, існують гнучкі умови для виходу на пенсію. Нурайде вирішив скористатися своїм правом негайно, від сьогодні. Я не заперечував.

— Зрозуміло! А як буде зі старшим інспектором?.. — я глянув на Ґюннара Маркюссена.

— Побачимо… Наш округ не може дозволити собі втрату відразу двох найкомпетентніших фахівців.

Нарешті мені почало просвітлюватися в голові. Поліція й далі не бажає розголосу цієї каламутної історії. Іншого пояснення, чому звільнили лише Нурайде, я не знаходив. Цього разу прикривали не Еріку Гансен, а всю поліційну структуру.

— Ви очікуєте від мене рота на замку? — з недовірою запитав я. — Та це… Я виконую свою роботу! Не моє завдання захищати поліцію Гордаланна від ще одного скандалу!

— Ні, не ваше, зате — моє, — знову озвався головний поліцмейстер.

Я вперше завважив відголосок гніву й розпачу в тоні поліцмейстера. Його посадили в начальницьке крісло, щоб він підтримував лад в управі поліції з низькою трудовою мораллю і поганою славою, а він не впорався.

— Послухайте, Бренне, я нічого від вас не вимагаю. Не маю такої влади. Прошу лише дати мені трохи часу.

— Часу — на що?

— Щоб достеменно з’ясувати, що трапилося. Щоб пом’якшити моральні збитки. Щоб якнайделікатніше подати цю історію, так, щоб преса не з’їла нас живцем.

— І як ви собі це уявляєте? Еріка Гансен сяде завтра у крісло свідка.

— Це не проблема. Ми перенесемо судове засідання, — сказала Ґабріеллє Соммер.

— На якій підставі?

— Стан здоров’я Маґнуса Саннторва. Якщо прокуpop і адвокат одностайно підтвердять, що підсудний перебуває в надто нестабільному ментальному стані, і тому треба почекати до більш слушного часу, суддя не матиме вибору.

— Можливо…

Ґабріеллє Соммер перехилилася через стіл до мене. З сухими губами й стертим макіяжем, вона стала майже схожою на нормальну людину.

— Суддя погодиться на перенесення слухання, навіть почувши правду. Питання лиш в тому, чи потрібне нам таке перенесення — ціною публічного скандалу?

Вочевидь, вона мала рацію. Але що мені до того, якщо навіть поліційна управа спалахне ясним полум’ям, а прокурор виставить себе блазнем при сліпучих спалахах камер?

— А якщо Еріка Гансен і є нашим убивцею? — запитав я.

— Ні! — рішуче відрубав Ґюннар Маркюссен. — Це неможливо! Гаразд, вона почала стрілянину, але ж через паніку. Навіщо їй убивати? Який сенс? Вона поліцейський, Бренне!!!

— Звідки з біса така впевненість? Ти сам щойно сказав, що того вечора вона подалася на хутір з рушницею!

— Рушниця не була знаряддям убивства. Ми, звісно, ж перевірили! Усі жертви вбиті зброєю, зареєстрованою на Сіверта Саннторва. До того ж, на прикладі й ствольній коробці відбитки пальців твого клієнта. Соррі, Бренне, але ти готовий видати бажане за дійсне, сподіваючись, що це змінить хід справи.

Я не встиг відповісти, бо втрутилася Ґабріеллє.

— Саме тому нам і потрібний час. Треба провести ретельне розслідування, перш ніж знімати підозру з Еріки Гансен.

Я по черзі обводив кожного поглядом. Обличчя Ґабріеллє Соммер ледь порожевіло й зраджувало її хвилювання. Ґюннар Маркюссен мав зморений і понурий вигляд. Він зустрівся зі мною поглядом, і на мить мені здалося, що в його очах світилося благання, а потім він знову втупився у стіл перед собою.

— Що скажете, Бренне? — запитав головний поліцмейстер.

Він єдиний тримався незворушно, та навряд чи таким був. Не думаю…

Секунди тягнулися безконечно, довго й в’яло, доки я зважував усі «за» і «проти». Нарешті я зважився.