За браком доказів

Розділ 27

Ранки були найкращою порою дня. Не такі вже й добрі, але цілком стерині. Потім поповзом підкрадалася тривога. Лише одна думка пульсувала в голові: по неї хтось прийде, хтось чатує надворі, за дверима. Не знала, хто й коли, але це неодмінно мало статися.

Кожного пообіддя вона сиділа у вітальні, напружено прислухаючись до звуків іззовні та кроків, які то наближалися, то віддалялися. Аж доки гаснув день, і засвічувалися вуличні ліхтарі.

Кілька разів, знеможена до краю очікуванням, вона просто засинала. А коли прокидалася від холоду, не відразу могла пригадати, чому лежить у сутінках на канапі.

Вона почала говорити сама до себе вголос, повторювала якісь окремі, не пов’язані між собою слова, промовляла фрази, позбавлені сенсу. Їй здавалося, що поволі стає такою, як оті божевільні в старих фільмах, які колами нипали в притулках, щось викрикували й голосно балакали, а їх ніхто не чув або не бажав чути.

Страх ставав вбивчим вечорами, змушуючи її раз по раз перевіряти, чи добре замкнені вхідні двері. А потім вона сновигала з кімнати в кімнату, виглядаючи у вікна.

На маленькому задвір’ї ніколи нікого не було. І цього вечора — теж.

Вулиця перед будинком, як завжди, безлюдна й пустельна, хоч би тобі один кіт її перебіг. І все ж вона відчувала сховану за тінями чиюсь присутність. Еріка вмовляла себе, що її паніка безпідставна, що в усьому винні нерви, але намарно. Мозок може проаналізувати й раціоналізувати все що завгодно. Глибоко в її єстві, десь аж у спинному мозку, жила інша сутність, яка нашіптувала, що там, у темряві, хтось чатує на неї, спостерігає за кожним її кроком.

Іноді вона замислювалася, а що буде, якщо страх матеріалізується, набере реальних, конкретних обрисів? Відчує полегшення? Зрозуміє сни, які їй сняться щоночі? Зрозуміє минуле, людей, від яких утекла й пообіцяла сама собі ніколи більше до них не повертатися, ніколи не допустити, щоб вони знову вторгайся у її життя?

Задзвонив телефон. Учетверте за останні чверть години. Еріці й на екран не треба було дивитися, вона знала, що телефонувала мати. Пронизливий дзвінок різав вухо, вібрував нервами. Вона щосили боролося зі спокусою скинути дзвінок і вимкнути мобільний. Але, коли вчинила так останнього разу, мати ще того ж вечора стала на порозі її помешкання.

Еріка трохи вичекала час, а тоді написала коротку смс-ку.

«Усе добре. Поговоримо завтра».

Вона відпила ковток вистиглої кави, захотіла пісяти й почовгала до маленької ванної. Миючи руки, намагалася не дивитись на себе в дзеркало, знала, кого там побачить, але стриматись не могла. Жахливий вигляд. Шкіра під носом, у кутиках губ і на чолі почервоніла й запалилася. Еріка розуміла, що вже час помитися, вимити голову, накласти макіяж і вийти на денне світло, але від самої лиш цієї думки, її знемагала в’ялість і слабкість. Вона повернулася до вітальні, впала на канапу й прочитала довге й цілком передбачуване повідомлення від матері, яке, тим часом, прийшло на мобільний.

«Люблю тебе. Скучаю. Повертайся додому, повертайся додому, дівчинко моя, я берегтиму тебе, піклуватимусь про тебе. Усе знову буде добре».

Брехня! Існує біла брехня, брехня, яка згладжує життєві шерехатості й щоденні дрібничкові конфлікти. А існує брехня така незмірна й монументальна, яку після викриття не годне згладити вже ніщо на світі. Брехня, з якою неможливо змиритися.

Усе знову буде добре, — подумала вона.

Ніколи.

Розділ 28

— Скажи, що жартуєш, — попросила Карла.

Я похитав головою.

— Ні, не жартую.

— Ти і ця… лялька Барбі, яка прокурорка, замутили брехливу історію, ніби Маґнус надто хворий, щоб продовжувати слухання?

Я здвигнув плечима.

— Ми лише трохи утаїли правду. Як на мене, Маґнус завжди був надто хворий для судової процедури.

Карла злісно зиркнула на мене.

— Гола софістика!

— Я навіть не знаю, що це слово означає, Карло.

Я, скільки міг, відтягував момент зізнання про те, що відбулося. Наперед знав, як гнівно вона зреагує. Та, врешті-решт, збагнув, як це безсенсовно, тримати її у невіданні. Якщо вона й далі захоче працювати з цією справою, то мусить знати все. Зрештою, заслужила собі на довіру. По суті, це заслуга Карли, що ми взагалі довідалися про Еріку Гансен.

Вона підвелася, нервово заходила туди й сюди кімнатою, як завжди, коли лютувала або хвилювалася.

— Божевільня, а не поліція! Що за гнила потороч! Я вже й не дивуюся! Після всього, що відбулося за останні роки, від них всякого можна сподіватися. Я знала, що в цій справі щось не сходиться, але поза моїм розумінням, як ти міг погодитися на участь у їхній брудній грі?

— Я адвокат, а не журналіст. Моя робота — дбати про клієнта, а не викривати порушення у структурах поліції.

— Не згідна. Викривати зловживання владою і корупцію — наш громадянський обов’язок.

— Ельдара Нурайде потурили на мороз, і він уже ніколи не повернеться на тепленьке місце. Хіба цього недостатньо?

— А решта? А Ґюннар Маркюссен? Він теж був співучасником змови.

— Він сам опинився у важкій ситуації і через непорозуміння зробив неправильний вибір. На противагу тобі, я дуже добре розумію, як легко таке може трапитися.

Карла різко загальмувала посеред кімнати.

— На противагу мені? Що це означає?

Я зітхнув.

— Лише те, що я відчуваю певну симпатію до Ґюннара Маркюссена. Робота — усе його життя. Він не має дружини, ані дітей, лише управу поліції та колег. Мені його шкода, не маю бажання бачити його професійну загибель. Я не такий категоричний і нещадний, як ти, Карло.

— Та при чім тут, до біса, я, Мікаелю! Відколи це почало йтися про мене?

Я бачив, як глибоко її образив.

— Забудь! Ляпнув не подумавши. Я хотів лише сказати, що мені щиро жаль Маркюссена.

— І тому дозволяєш поліції вислизнути з цієї… брехні?

— Ні! Не тому! Хоча мушу визнати, що перенесення слухання може зіграти на користь справі. Ти ж зрозумій, я не обіцяв дотримуватися таємниці вічно. Тієї миті, коли я вважатиму, що це зіграє в інтересах мого клієнта, я піду до преси, але тим часом сидітиму з усіма картами в рукаві. Доки історія не стала публічною, я маю козирі.

Карла задумалася, а тоді похитала головою.

— Звучить чудово, але, гадаю, ти дуриш сам себе, Мікаелю. Ми знаємо, що Еріка Гансен була на місці злочину й мала зброю. Ми знаємо, що поліція замовчала правду і намагалася обвести всіх, включно з судом, довкола пальця. Якщо цього мало, щоб посіяти сумнів, то вже навіть не знаю… Як на мене, ми вже майже маємо перемогу, подану на срібному тарелі, а ти, замість додати газу, відступаєш.

— В іншій ситуації я визнав би за тобою рацію, однак істина в тому, що у випадку з Маґнусом Саннторвом поріг вимог значно вищий, ніж зазвичай.

— Тобто? Зворотний тягар доказів для людей з психічними захворюваннями? Маґнус Саннторв сам повинен довести свою невинуватість, а не прокуратура має доводити його вину?

— Ні, Карло, — заперечив я. — Поглянь на речі реалістично. Маґнус важко хворий, а з його історією… ти й сама розумієш ситуацію. Хай там як, я думаю, що відкладений на кілька тижнів розгляд справи, нам не нашкодить.

Карла дивилася на мене ледь не з глибокою печаллю, як мати на сина, який невимовно її розчарував.

— Один раз вони тебе вже обманули, Мікаелю! Що змушує тебе вірити, що не обмануть знову? Який скандал може вибухнути, коли виявиться, що вбивця — поліцейський поліції Берґена? Як далеко вони готові зайти, приховуючи правду?

— Вони ніколи на таке не підуть!

— О, невже? Чому б це? Бо такі чесні й розумні? Чи може, чинять так з турботою про Маґнуса Саннторва? Гадаєш, коли його засудять за вбивства, це позбавить їх сну? Він божевільний, і, повір мені, ніхто не перейматиметься долею божевільного!

Я дивився на Карлу, як вона стояла посеред кімнати, широко розставивши ноги, зі стиснутими кулаками, наче боксер на рингу.

— Ти параноїк, — промовив я.

— А ти — у ліпшому випадку — наївний, та я скоріш сказала б — боягуз! Ти стаєш на бік поліції, віриш, що вони дотримуватимуться букви закону, хоча вже й продемонстрували тобі протилежне. Ти й далі вважаєш Маґнуса вбивцею, навіть тоді, коли в цій історії з’явилася людина, яка зчинила того вечора стрілянину. Що з тобою, Мікаелю? Невже також настільки затуманений упередженнями, що не бачиш реальності, чи просто не можеш визнати за собою помилки?

Вона так лютувала, аж трусилася. Але в мене настав пересит від її нотацій.

— Досить, Карло! Для себе я вже все вирішив, і, правильне це рішення чи ні, тобі доведеться з ним миритися. Ти мовчатимеш! Ніякого витоку інформації у пресі, ніяких пліток з друзями за кухлем пива! Поки що ти ніде не згадуватимеш імені Еріки Гансен! Зрозуміло?

Карла пропалювала мене поглядом, якусь мить здавалося, що вона не має наміру здавати позиції, але потім неохоче таки кивнула.

Під кінець робочого дня до мене в кабінет зайшла Сюнне. Таке траплялося дедалі рідше. Ми поступово почали відвикати забігати одне до одного на коротку балачку чи поважно обговорювати свої судові справи. Раніше, коли у конторі ми працювали лише вдвох, це було звичною практикою. Мені бракувало тієї буденної близькості. Мені бракувало її. Хоч Сюнне більше й словом не згадувала про своє бажання піти з контори, я не забув. Можливо, вона свідомо намагалася дистанціюватися, щоб полегшити собі відхід. Не знаю… Я щосили вдавав, ніби все тече своїм звичним руслом, однак невідомість тривожила.

— Як справи? — запитала вона.

— Не найгірше. Купа роботи, але з відкладенням судових слухань у далгаймській справі, у мене з’явилося трохи часу для інших клієнтів. Давно час…

— Гм, — хмикнула Сюнне. — Я бачила, як Карла, червона, мов буряк, вилетіла з твого кабінету. Знову посварилися?

— Ти ж її знаєш! Вона не завжди погоджується з тим, як я веду справи.

— І все?

Я не зрозумів, що Сюнне мала на увазі.

— А що ж іще?

— Останнім часом ви дуже багато часу проводите разом… а я добре знаю тебе, Мікаелю!

Нарешті до мене дійшло, що вона мала на думці, і я розсміявся.

— Чи ти здуріла? Карла зовсім не мій тип… І, якщо вже на те пішло, не думаю, що її цікавлять такі, як я.

Ледь помітна рожевість поповзла вгору шиєю Сюнне.

— А в тебе є свій тип жінок? Це щось нове для мене!

— Хочеш сказати, що я не надто перебірливий?

Сюнне мовчки не зводила з мене пильного погляду.

— І як це розуміти, Сюнне? Ти приходиш у мій кабінет і отак, на рівному місці, звинувачуєш мене в любовній інтрижці з колегою? А навіть якщо так, тобі що до того?

— Отже, ти підтверджуєш, що вона твоя коханка?

— Не будь смішною! Ні, ми не коханці! До того ж, я припускав…

— Що ти припускав, Мікаелю?

— Що вона лесбійка.

— На бога! Чому тобі таке спало на думку?

— На нашій новосільній вечірці вона танцювала повільний танець з жінкою-суддею. Ти ж сама бачила. Вони так притискалися…

Сюнне витріщилася на мене.

— Навіть не знаю, що тобі сказати! Дві жінки танцюють удвох, і ти відразу висновуєш, що вони лесбійки… Ну, знаєш! Та ти повний ідіот, Мікаелю!

Розділ 29

Бірґер Біркгауґ двічі моргнув і двічі потарабанив пальцями по столі — тільки це й свідчило, що він не спить з розплющеними очима.

— Розумію, — єдине, що він сказав, вислухавши довгу історію про Ельдара Нурайде, Еріку Гансен і весь отой безглуздий хаос, у який вплуталася поліційна управа Гордаланна.

— Допускаю, що більшість зі сказаного ти чуєш не вперше. Увесь час про це знав, чи не так? — запитав я.

Ясний погляд синіх очей ні на мить не потьмянів. І як я міг подумати, що цей чоловік страждає на деменцію?

— Тобі прикро, Мікаелю, що я був недостатньо щирий з тобою?

Я здвигнув плечима.

— Якби ти зізнався, ми б уникнули решти прикрощів.

Бірґер довго мовчав, мовби мусив ґрунтовно обдумати й сформулювати свою відповідь.

— Я розумію твої почуття, Мікаелю, — нарешті озвався він. — Бо ж ми колеги… Але й мене мусиш зрозуміти. Ми з Ельдаром знаємося дуже-дуже давно, відколи він 1978 року прийшов у поліцію. Він на сто відсотків покладається на мене, і я не чувся в праві не виправдати його довіру.

— Хай він навіть повівся неетично й по-дурному?

— Ельдар не вперше чинить по-дурному.

— І ти щоразу його прикривав?

Бірґер неохоче кивнув.

— Так, прикривав… Попри нечисленні… промахи, він завжди був добрим, відповідальним поліцейським.

— Можливо, Ельдарова кар’єра не урвалася так ганебно, якби ти вчасно його отямив, — сказав я.

— Якщо старість чогось мене й навчила, то не мудрувати заднім числом. Інакше я не мав би більше ні на що часу, — відповів Бірґер Біркгауґ.

Я змовчав.

— Колись усе було інакше, Мікаелю. Ми більше були зорієнтовані на результат. Можливо, іноді й заходили надто далеко, але я не відкидаю думки, що час до часу це було виправдано — на благо всіх.

— Кулаком під дих у ліфті дорогою до камери, наприклад?

— Я вже казав, то були інші часи.

В очах Бірґера майнуло щось таке, чого я досі за ним не помічав — сталевий полиск. Не знаю, чому це мало б мене дивувати. Чоловік пробув на посаді головного поліцмейстера половину людського віку, тож легко обманутися, повівшись на сміхотливі мімічні зморшки, приязнь з начеб розпростертими обіймами, коректне поводження.

— Що тепер говорити, то вже історія, — пішов я йому назустріч.

Бірґер Біркгауґ кивнув.

— Ельдарові було, мабуть, нелегко пристосуватися до нових часів, — сказав він. — Кар’єрні баталії, доповідні записки, анонімки й ще хтозна-що… Новий поліцмейстер, безсумнівно, хороша людина, але вони з Ельдаром з різних планет. Можливо, те, що його звільнили саме тепер, буде ліпше для всіх.

— Не думаю, що Ельдар з тобою погодиться. Він, здається, перекладає вину за своє звільнення на мене. Так мене вдарив, що я ледве віддихався.

— Навмисне?

Я кивнув.

— Напевно, то була лише мить неконтрольованої люті, — спробував виправдати колегу Бірґер, але я бачив — йому це не сподобалося. — А тепер вибач, Мікаелю, я кваплюся, іду з дружиною до театру.

Він натужно встав зі стільця. Я здивовано завважив, що в нього з’явився ціпок, елегантний чорний ціпок зі срібним набалдашником.

— Ти знаєш Еріку Гансен? — запитав я Бірґера, проводжаючи його до приймальні.

— Звичайно, мені відомо, хто це, але не можу сказати, що знаю її. На службі нарікань на неї начеб не було. Зате її батька знав дуже добре. Кент Руал був чудовою людиною. Шкода, що так рано помер.

Ціпок ритмічно цокав по паркеті.

— То про Еріку нічого розповісти не можеш?

Бірґер Біркгауґ зупинився, обернувся до мене.

— Ти, ясна річ, хотів би знати, чи могла вона бути вбивцею?

— Визнаю, така думка мені майнула.

— Знаєш, хто такий Вільям з Окгему або ж Вільям Оккем, як його називали?

Я на мить замислився, пригадуючи.

— Отой з бритвою, англійський філософ?

— Так, він! — нараз просяяв Бірґер, ніби був учителем, а я — учнем, який перевершив його сподівання. — Occam’s razor, «бритва Оккема» — це його «принцип економії» у доведенні теорії пізнання. Принцип його теорії полягає у тому, що найприродніше пояснення і є найбільш імовірним.

— І ти вважаєш, що, за цією теорією, Маґнус Саннторв — убивця.

— Очевидно, — відповів Бірґер.

Розділ 30

Ґюннар Маркюссен не був радий мене бачити. Та воно й годі було сподіватися, бо ж він знав, що відтепер переді мною в боргу, і це йому зовсім не подобалося.

— Щось сталося? Навіщо викликав? — запитав я.

— Ми надіслали тобі всі документи давньої справи, як ти й просив.

Я на мить застиг, нічого не розуміючи.

— Давньої справи? — обережно перепитав я.

— Вбивство брата, Гокона Саннторва. Не знаю, що ти там сподіваєшся знайти. Я ту справу вже прочесав уздовж і впоперек.

— Та так, про всяк випадок сам гляну, — сказав я і вирішив серйозно поговорити з Карлою.

Це, мабуть, вона затребувала папери. І, як завжди, від мого імені, не попередивши мене.

— Ще щось? — запитав я.

— Рапорт щодо Гансен.

— Криміналіста з Кріпоса?

— Так! Ми попросили його ще раз проглянути документи з огляду місця вбивства, акцентувавши особливу увагу на відбитках взуття Еріки Гансен, щоб перевірити, чи не розкриють вони нам картини перебігу злочину.

— Ага, те, що треба було зробити на самому початку. Це лише підкреслює, наскільки… наскільки безвідповідально повелася поліція, — сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається хвиля обурення.

Маркюссен мовчки потупив очі. За останні тижні він часто відводив погляд.

— Проїхали… Назви мені ключові моменти рапорту.

— Легко підсумувати. Якщо коротко, то докази доводять припущення, що Еріка Гансен опинилася на місці злочину вже після вбивства.

— Які саме докази?

— Вона вступила в калюжу крові відразу під дверима вітальні й, очевидно, пройшла вглиб кімнати.

— Ну, це аж ніяк не беззаперечний доказ, — скептично хмикнув я. — Убивши, вона могла вальсувати по всьому будинку… Хіба ми знаємо?

— Я знаю, — з притиском сказав Маркюссен. — Саме тому сказав так, як сказав.

— Гаразд! Далі!

— Ми також допитали матір Еріки, — він провів долонею по коротко стриженому волоссі. — Вона не багато чим нам допомогла. Того пообіддя вона ходила в гості до сестри свого покійного чоловіка. Коли виходила з дому, Еріка була такою ж, як завжди. Ніщо в доньчиній поведінці її не насторожувало. Мати повернулася додому пізно ввечері, Еріки не застала. Непередбачувана відсутність доньки трохи її занепокоїла, але невдовзі прийшла смс-ка: Еріка писала, що вирішила поїхати до міста. Мати заспокоїлася, хоча й почувалася розчарованою. Вона нічого не знала про події на хуторі Саннторв, про вбивство довідалася аж вранці.

— Чудово! То що з Ерікою?

Маркюссен погортав стос паперів перед собою, простягнув мені аркуш.

— Це я отримав сьогодні вранці.

Прочитати папірець багато часу не зайняло — кілька секунд лише. Фахівець клінічної психології, Ян Петер Тіллер, засвідчував, що Еріка Гансен дуже хвора, і поліція не може її допитувати.

— Знову! — вигукнув я і пожбурив аркуш на стіл. — Єдине, що він змінив у довідці, виписаній минулого тижня Маґнусові Саннторву, це дату.

Ґюннар Маркюссен розвів руками.

— Я не менше за тебе хотів би витрусити з неї вичерпне пояснення, але в цьому випадку маю зв’язані руки. Я все ж таки зателефонував психологові, щоб переконати його, яке величезне значення для слідства має її допит, однак той пихатий бевзь навіть слухати мене не захотів. Сказав, що про допит і мови бути не може, бо Еріка глибоко психічно травмована від побаченого, і зараз було б безвідповідально її турбувати.

Я зітхнув.

— Ти запитав, коли можна провести допит?

— Звичайно! За кого ти мене маєш? Як думаєш, що він відповів?

— Що на цю мить нічого пообіцяти не може.

— Точнісінько так і сказав! А ще додав, що запитання безглузде, і мав рацію. Я, справді, більше нічого не можу вдіяти.

Я міркував, намагаючись знайти якийсь лаз.

— За якою адресою мешкає Еріка Гансен? Щось не знайшов в інтернеті.

— Зазвичай приватні адреси поліцейських засекречені.

— Це зрозуміло, та здогадуюся, що ти знаєш.

— Хай так, але я не збираюся давати тобі адресу Еріки.

Я пересмикнув плечима.

— То й не треба, просто починай продумувати, що скажеш сьогодні увечері кореспондентові «ВҐ».

— Ти не посмієш!

Я підвівся.

— Чому, на бога, я маю не посміти, Маркюссене? Сам подумай, хто з нас двох більше втратить від цієї публікації…

Зо дві секунди Маркюссен роздумував, зважуючи свої шанси, і дав відповідь.

— Дякую, — я запхав папірець з адресою до кишені.

— Знаєш, Бренне, — промовив Маркюссен, — я щиро повірив у твою згоду не оприлюднювати цю історію перед пресою, повірив, ніби ти усвідомлював, що так буде правильно, але я помилився. Ти просто вирішив, що так буде легше тримати нас в узді, хіба ні?

Я довго дивився на нього.

— Не намагайся перекласти свою вину на мене. Маркюссене. Ти зробив свій вибір, тепер пожинай плоди.

На сходах поліційної управи я зупинився, застебнув на всі ґудзики пальто, затулився коміром від вітру та дощу й щойно тоді ступив на тротуар. Коли дійшов до площі Торге, тролейбус стояв на зупинці. Я встиг застрибнути. Повітря в салоні було важке від вогкості, шибки запотіли, а нечисленні пасажири мали такий вигляд, ніби оце вибралися у свою останню путь. Добре, що їхати недалеко, до Саннвікена, і я з полегкістю зітхнув, коли вийшов з тролейбуса. У плетиві тісних вуличок я доволі довго шукав правильну адресу. Маленький дерев’яний будиночок, у якому мешкала Еріка Гансен, був скромний, з облущеним тиньком. Затиснений між більшими й доглянутішими сусідами, він видавався надто крихітним, щоб там могла жити доросла людина.

Я кілька разів подзвонив у двері, потім притулився обличчям до шибки, але нічого не побачив через зашторені вікна. Я нерішуче постояв. На протилежному боці вулиці якийсь чоловік вигулював собаку. Він спроквола брів тротуаром, дозволяючи собаці запопадливо обнюхувати всі кути будинків та пожежні гідранти. Я перейшов вулицю, а чоловік сторожко спостерігав за мною.

— Привіт, — усміхнувся я. — Ви мешкаєте на цій вулиці?

— А ви що шукаєте? — неприязно відповів чоловік.

— Хотів провідати свою знайому з он того маленького будиночка, — показав я великим пальцем через плече.

— І що?

— Хотів лише запитати, чи ви її бачили останнім часом?

— Ні, — стримано буркнув він, розвернувся і пішов геть, тягнучи за собою на повідці собаку.

Еріка Гансен могла бути де завгодно: у місті або у матері. На мить я пожалкував, що не взяв номера її мобільного, але ж відомо, як легко спекатися людини по телефону. До того, я волів би бачити під час розмови її очі. Не те, щоб я володів якимись магічними здібностями зчитування правди чи брехні, але мав великий досвід, а іноді ще й добру інтуїцію. Хоч мусив визнати, нікчемну — теж. Я запхав руки в кишені пальта й рушив у напрямку центру. Дощ підступно й невблаганно пробирався мені за комір. Назустріч, тримаючись за руки, простували хлопець і дівчина. Проходячи повз мене, навіть не глянули у мій бік, цілком захоплені собою.

Чи мав я вже дівчину в такому юному віці? Не пригадую, мабуть, ні. Я був сором’язливим, з тих, яких паралізує у присутності дівчат і які не знають, що сказати, хіба згодом, коли вже нікому щось казати. Минуло немало років, перш ніж у мене з’явилася моя перша кохана. Її звали Ранді. Досі пригадую відчуття, як воно, йти вулицею, тримаючись за руки, і розпачливо вишукувати слушну мить, щоб її поцілувати. Зрештою, вона першою поцілувала мене. Просто зупинилася і припала губами до моїх губ, м’яко й сильно водночас.

Доки я брів, поринувши в спогади, на протилежному тротуарі назустріч мені вигулькнула якась дівчина. Нічого в ній начеб не привертало особливої уваги, вона була вдягнена в куртку-дощовик і джинси, ішла, низько нахиливши голову, ховаючись від вітру та дощу.

За якимось внутрішнім відчуттям, я повернувся і рушив услід за нею. Дівчина, мабуть, помітила мене й пришвидшила крок. Коли вона спинилася перед маленьким дерев’яним будиночком, я зрозумів, що інтуїція мене не підвела. Я перейшов вулицю. Дівчина стояла на низькому ганку, кинула через плече швидкий, майже затравлений погляд — видно замок не відчинявся.

— Привіт! Ви Еріка Гансен? Я хотів би з вами поговорити.

До такої реакції я не був готовий. Вона крутнулася до мене, щось зблиснуло в її руці. Я встиг затулитися, відчув гострий біль, скрикнув і заточився назад.

— Якого біса?! Ти що, божевільна!

Еріка стояла мовчки, наготувавшись до нападу чи то до оборони. Широко розплющені очі блищали.

— Що з тобою?! Я лише хотів поговорити…

Цього разу мої слова пробилися до її свідомості.

Наляканий звір повернув собі людську подобу.

Перший шок минув, і в пораненій руці запульсував біль.

— У тебе кров, — промовила вона.

І справді. Кров скрапувала на мокрий від дощу тротуар.

— Я маю аптечку першої допомоги. Треба перев’язати, — сказала Еріка таким тоном, ніби стала випадковим свідком нещасного випадку й пропонувала свою допомогу.

— Уже й не знаю… — завагався я.

Вона обернулася до дверей, відчинила.

Лише тепер я помітив, що блискучий предмет, який я прийняв за ніж, був звичайним ключем.

Розділ 31

— Погана рана, — промовила Еріка Гансен, зосереджено промиваючи поріз і накладаючи компрес. — Пробита долоня…

Вона посадила мене на унітаз, а сама сіла на край маленької ванни, тримаючи мою руку в себе на колінах.

Я був вражений різкою переміною: від агресивної людини, яка напала на мене без жодної на те причини, до начеб уважної, зібраної жінки, що сиділа переді мною.

— Ви адвокат, правда? — запитала вона, швидко глянувши мені в обличчя.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Бачила одного разу в Окружному суді.

Тепер я теж її упізнав. Вона була приставлена охоронцем до одного з моїх клієнтів — уже не пригадував, до кого саме, — але добре запам’ятав її слова.

— А, так… Ви похвалили мою заключну промову.

Еріка кивнула, на губах майнула тінь усмішки. То була давня усмішка молодої жінки, якою я побачив її уперше. Тоді я ще подумав — яка вона гарна. Але відтоді Еріка змінилася на гірше: надто схудла, на обличчі — втома, під очима — темні кола, волосся обвисло потьмянілими пасмами, навколо рота червоний запалений висип.

— Ось так, — промовила вона, забинтувавши мою долоню. — Я все добре зробила, але однаково радила б звернутися в травмпункт, про всяк випадок.

— Та чи потрібно?

— Гм… Не завадило б. Боюся, чи не пошкоджені сухожилля. Та й кров ніяк не спиняється. Може, треба зашивати… — вона розгублено змахнула рукою. — Господи, мені так прикро! Ви мене дуже налякали. Зазвичай я не кидаюся на людей. Але недавно я пережила таке… що лякаюся найменшого шереху.

— У Далгаймі?

Еріка Гансен здригнулася, випустила з рук мою долоню і витріщилася на мене своїми великими очима.

— Я тому й прийшов, — пояснив я. — Щоб поговорити про ті події. Я — адвокат Маґнуса Саннторва.

Еріка судомно ковтнула пересохлим ротом, вигляд мала загнаної у тісний кут звірини.

— Можемо перейдемо до вітальні? — запропонував я.

— Так, ходімо, — кивнула жінка. — Хочете кави чи ще чогось? — додала вона, мовби згадавши правила ввічливого поводження.

Я погодився, не так з бажання випити каву, як хотів дати їй час заспокоїтися. Доки Еріка поралася на кухні, я роззирнувся по кімнаті. Багато часу це не зайняло: телевізор з пласким екраном, завеликим для такого крихітного простору; фотель, у якому я сидів; канапа із зіжмаканим пледом у кутку. На столі — пульт до телевізора, пігулки від болю голови, айпад, пів пачки солодкого печива і три брудні горнятка. Крихти розсипані на столі й на килимі. Усе вказувало на те, що Еріка Гансен надто багато часу проводила в чотирьох стінах у товаристві лише похмурих думок.

Еріка повернулася до вітальні, несучи в руках дві філіжанки гарячої кави, поставила їх на стіл, спробувала трохи прибрати гармидер, але то було марною справою.

— Розкажи мені, що трапилося того вечора, Еріко, — попросив я, коли вона нарешті сіла.

— Боюся, я не розмовлятиму з вами про це.

— Чому? Маєш, що приховувати?

— Зовсім ні.

— Я знаю, що того вечора ти була на хуторі Саннторв.

Еріка мовчала.

— І я знаю, що трапилося потім… Ти стріляла в своїх колег.

Дівчина мовби змаліла в мене на очах.

— Звідки?..

— Звідки знаю, не має значення. Важливіше інше! Ти повинна розповісти усе про той вечір. Не маю наміру тобі нашкодити, але, якщо не захочеш говорити, у мене не буде вибору, доведеться звернутися до преси. Ти ж розумієш, я маю певні зобов’язання перед Маґнусом.

— Як він почувається?

Несподівана реакція і несподіване запитання.

— Ти його знаєш?

— Ми майже однолітки, а Далгайм невелике містечко. Звісно, я його знаю. У дитинстві ми товаришували: я, Маґнус і Гокон. До того, як усе пішло шкереберть. До хвороби Маґнуса.

— Зрозуміло… А тепер можемо поговорити про те, що мене цікавить? Я два тижні чекав, доки в поліції дозволять тебе допитати, а натомість отримував одну лікарську відмову за іншою. Лікарі наполягали, що ти надто хвора, і допитувати тебе не можна. Може, це й правда, але довше чекати годі. Мусиш обирати: усе розповісти або ж про тебе розтрублять усі газети країни.

Її очі миттю наповнилися сльозами.

— Вибач, Еріко, але не я винен у цій ситуації.

— Я теж не винна! Я лише хотіла допомогти!

— Кому?

— Маґнусові або… й сама не знаю… усім! Просто мала відчуття, що того вечора трапиться щось жахливе. У тій родині стільки всього бувало! Тому й пішла на хутір, щоб завадити біді. Але… — Еріка схлипнула, витерла сльози тильним боком долоні. — Нікому не зізнатися, що я туди приходила, було не моєю ідеєю. Так вирішив Ельдар. Він сказав, що так треба, аби врятувати мою кар’єру. Бо, якщо стане відомо про мою стрілянину, я більше ніколи не зможу працювати в поліції.

— Невже то була б аж така велика життєва катастрофа?

— Гадаю, так. Я завжди марила роботою лише в поліції. Інші дівчата мріяли, як виростуть, стати лікарями чи перукарками, а я хотіла в поліцію. Але тепер… тепер усе так жахливо…

Еріка мов видихнулася, сиділа, втупившись поперед себе порожнім поглядом.

— То було, певно, дуже травматичне пережиття для тебе. Того дня ти була в матері, так?

— Так, я була в мами. Виявилося, що то, як завжди, був поганий помисел.

— Що ти маєш на увазі?

— Якби я залишилася тут, удома, нічого не трапилось би, правда? Тобто нічого зі мною не трапилось би.

— Хтозна… Ти казала, що хотіла допомогти. Звідки довідалася про втечу Маґнуса?

— Зателефонувала Юганна й повідомила новину.

— Юганна?

— Колега по роботі. Ми дружимо.

— І після розмови з Юганною ти вирішила податися на хутір?

— Я рушила коротким шляхом, через ліс. Так значно швидше, ніж іти дорогою. Надворі виявилося холодніше, ніж мені здавалося в хаті, пригадую, я дуже мерзла. Коли дійшла до Саннторва, уже споночіло.

Еріка замовкла, знову задивилася кудись неприсутнім поглядом. Я затамував подих, чекав на продовження. І вона знову заговорила.

— У вікнах Саннторва світилося. Я подзвонила в двері, але ніхто не відчинив. Тоді я відступила на кілька кроків, щоб мене видно було з вікна. Коли ніхто не вийшов, взялася за клямку.

Вона поклала одну долоню поверх другої, щоб погамувати легке тремтіння.

— Двері були незамкнені? — запитав я.

Вона кивнула. Руки ще більше затремтіли.

— Ти увійшла?

— Напевно…

— Як це — «напевно»?

— Не пам’ятаю. Після того, як відчинила двері, нічого більше не пам’ятаю. Я розумію, що в кімнаті залишилися мої сліди, але я не пригадую, як заходила.

Я недовірливо подивився на неї.

— Зовсім нічого не пам’ятаєш?

Тепер Еріка вже трусилася усім тілом.

— Перед очима чорно. Я знаю, що мала б увійти, але цього не пам’ятаю.

— Від якого моменту пам’ятаєш події?

— Що сиджу на задньому сидінні поліцейського авта, мені на плечі накинули плед, бо я промокла й дуже змерзла.

— А як стріляла пригадуєш?

— Ні! — Еріка розплакалася. — Господи, я не вірю, що могла так вчинити! Вони сказали, що я стріляла, а я не можу цього збагнути…

Розділ 32

На обличчі Карли з’явилася скептична міна.

— Та ти що! Навіть не пригадує, що була в будинку?

— Принаймні так сказала.

— І ти їй віриш?

— Я вже не знаю, чому маю вірити.

— Щось дуже неправдоподібно звучить, — хмикнула Карла. — Ти питав, чого її того вечора понесло до Саннторва?

— Вона сказала, щоб допомогти. Ніби мала погане передчуття, боялася біди.

Карла закотила очі.

— Погане передчуття? А ти не питав, чому вона не повідомила на центральний пульт поліції, що йде туди?

— Не питав.

— А чому взяла рушницю?

— Я мав на думці запитати, але потім мені видалося розумнішим дати їй вільно виговоритися, щоб почути всю історію сповна, — виправдовувався я. — А тоді вона зовсім зламалася.

Цього разу не Карлі, а мені, не сиділося на місці, і я ходив туди й сюди кабінетом.

— Якби я позбавила життя трьох людей, теж не могла б позбирати докупи свої нерви! — не могла вгамуватися Карла.

— Ти вважаєш, що це вона вбила?

Карла підняла руку й почала загинати пальці.

— Вона була на місці злочину — раз. Мала з собою зброю — два. Три…

— Зброю, але не знаряддя вбивства, — заперечив я.

Карла роздратовано пересмикнула плечима.

— Хіба не резонніше було скористатися зброєю, яка вже була в будинку? Учора вона наочно продемонструвала, що здатна на неконтрольоване насильство — три!

Карлі важко було щось заперечити. Попри жменю знеболювальних пігулок, долоня далі пульсувала болем. Напередодні ввечері я згайнував купу часу в товаристві заплаканих дітей, неспокійних наркоманів і людей, які, накульгуючи, тинялися перед очима, перш ніж мені зашили рану.

— Вона стверджує, ніби нічого не пам’ятає, — чотири! Скільки разів ти вже подібне чув за свою практику, Мікаелю?

Карла, звісно, і тут мала рацію. Коли вичерпані всі інші можливості, коли решта виправдань звучать вкрай непереконливо, часто, як останній вихід, обирають непам’ять.

— Мені важко бути таким категоричним, як ти, — сказав я. — На відміну від тебе, я розмовляв з Ерікою Гансен, дивився їй в очі, і не вірю, що нервовий колапс був театром.

— Як я вже казала…

— Так, я знаю, що ти зараз скажеш, Карло. Мовляв, попри все, вона цілком може бути вбивцею. Але…

— Що «але»?

— Дивно, але вона мені симпатична.

— Чому?

Я завагався.

— Не до кінця і сам розумію. Може, тому, що запитала, як почувається Маґнус. У всьому тому жахітті споминів вона думала не лише про себе, у неї знайшлася тепла думка про іншу людину. Зі свого досвіду знаю: вбивці думають винятково про себе.

— І пов’язаний з цим останній пункт, — мовби зраділа Карла, загнувши п’ятий палець. — Еріка добре знає родину Саннторвів.

Я зацікавлено глянув на неї.

— А тобі звідки про це відомо?

— Читала документи старої справи.

— Так, Маркюссен казав, що ти просила надіслати всі папери, пов’язані з убивством Гокона. Можливо, треба було витребувати їх раніше. Знайшла щось цікаве?

— Еріку кілька разів допитували. Не має сумніву, що вона була близькою і з Гоконом, і з Маґнусом.

— Коханкою, хочеш сказати?

— Хтозна… Ідеться про молодих тоді людей, які зростали разом, тому я не здивувалась би. Між Ерікою, наймолодшою, і Гоконом, найстаршим, не більше трьох років різниці.

— Гаразд, — кивнув я. — Але я й далі не розумію, чому ти вважаєш, що близьке знайомство свідчить не на її користь.

— У цій країні чужаки вбивають вкрай рідко. Що тісніші зв’язки Еріки з родиною Саннторвів, то ймовірніше, що саме в цих зв’язках треба шукати мотив.

— Твій аргумент більше стосується Маґнуса як убивці, хіба ні? — заперечив я.

— Можливо, — неохоче погодилася Карла. — Та в будь-якому разі, Сіверта вона не надто любила.

— Звідки ти таке взяла?

— Еріка вважала, що батько значно раніше мав звернутися по медичну допомогу для Маґнуса, але мені здається, що тут криється щось більше.

— Що саме?

— Навіть не уявляю. Може, запитай, коли розмовлятимеш з нею наступного разу.

Я перестав метатися кабінетом і знову важко осів на офісний стілець.

— Сумніваюся, що буде наступний раз, — сказав я. — Насправді, я взагалі не мав права з нею розмовляти. Психіатр виразно дав зрозуміти, що в тому стані, у якому перебуває Еріка, допитувати її заборонено.

— То, може, я з нею поговорю?

— Не варто… Тобі часто бракує дипломатичності у спілкуванні.

— Та невже! Можу поводитися цілком дипломатично, коли потрібно. Це ти здебільшого будиш в мені звіра.

Я на кілька секунд завмер, доки нарешті збагнув, що вона жартує. Я видушив з себе усмішку. Жарти й дотепи ніяк не в’язалися у моїй уяві з Карлою. Вона нівроку змінилася, подумав я. У ній стало менше агресії, вона почала менше оборонятися і виправдовуватися. Зовні теж змінилася. Волосся хоч і залишалося коротким, але принаймні не схоже було, ніби вона сама підстригала його кухонними ножицями. До того ж, Карла трохи набрала ваги, і повнявість їй личила. Чудовий мала вигляд!

Це навіть трохи лякає, подумав я, коли Карла подалася до свого кабінету. Раніше завжди неперевершено сяяла Сюнне, а Карла виглядала неохайною і недоглянутою. Тепер же — навпаки. У дні, коли Сюнне не мала клієнтів, вона часто спізнювалася на роботу і, здавалося, не надто дбала про макіяж та одяг.

Вранці, приходячи в офіс, я завжди тішився, що побачу Сюнне, а тепер лиш сумно констатував або її відсутність на роботі, або факт, що від колишньої Сюнне залишилася хіба тінь. Її депресія заражала мене. Я пригадав наше новосілля в конторі, пригадав, якою радісною вона була, зустрічаючи на порозі гостей; пригадав, як несподівано солодко стерпло моє лоно, коли вона в танці притулилася до мене — тоді мені здавалося, що наші почування взаємні. А тепер вона наче відкидала мене, ігнорувала, мов якогось випадкового знайомого.

Розділ 33

Калле Сміт-Нільсен сам обрав місце зустрічі. На відкритій терасі під інфрачервоними обігрівачами плив туманом блакитний тютюновий дим. Я зайшов досередини, з цікавістю роззирнувся — востаннє бував тут не одне десятиліття тому. Відвідувачі, здавалося, збирали рештки своїх сил, щоб перебратися сюди з Біржового Кафе, яке давно згорнуло свою діяльність. Старці мовчки сиділи тісним рядочком уздовж барної ляди, маючи собі за співрозмовників лише кухлі з пивом.

Калле — вишуканий чоловік з доглянутим довгим сивим волоссям — махнув мені від столика в кутку. Перед ним стояв кухоль з недопитим пивом і порожня чарка. Я відразу помітив посоловілий полиск в очах, він уже встиг захмеліти, і це було зле. Невдовзі Калле почне жалітися на долю, а потім впаде в агресивний стан. Зазвичай він просто ставав обтяжливо-п’яним, але іноді заходив надто далеко: жбурляв стільцями і напрошувався на бійку. Охорона закладу здебільшого не допускала до колотнечі й виставляла його за двері. Тоді він, заточуючись, брів додому, скандалив з дружиною, аж доки не засинав на канапі.

Калле Сміт Нільсен був алкоголіком, та водночас і психологом, дуже добрим психологом. Я часто посилав до нього своїх клієнтів, сеанси з ним давали переважно добрий результат. Калле допомагав усім, лише собі не вмів допомогти.

Я приніс нам пива.

— Радий тебе бачити, Мікаелю, — промовив він, піднімаючи кухоль, захланно відпив кілька ковтків і з насолодою зітхнув.

— Так, давно не бачилися, — кивнув я, лише пригубивши зі свого кухля.

Пиво було несподівано смачне, я вже й забув смак пива, не пам’ятаю й коли востаннє заходив у паб після роботи.

— Не думаю, що ти телефонував, лиш би посидіти зі мною, — сказав Калле. — Що цього разу? Клієнт бушує чи тебе самого врешті здолали власні демони?

Я засміявся.

— Спасибі, що хвилюєшся про мене, але зі своїми демонами я й сам впораюся.

— Так всі думають, доки грім не вдарить.

Мені не подобалося, куди хилить Калле.

— Ідеться не про мене. Мені лише потрібна фахова порада, але ж нікому ні слова! Я не називатиму імен, хоча не треба бути генієм, щоб здогадатися, про яку справу піде мова.

— Мій рот за сімома печатями! Ані слова не злетить з моїх уст! А ось в уста хай би щось влетіло.

— Тобто взяти тобі ще пива, перш ніж я почну?

— Мудрий ти чоловік, Мікаелю… Майже такий мудрий, як я!

Я взяв ще два кухлі, хоча свого ще й наполовину не випив. Калле мовчки слухав мою розповідь. Коли я закінчив, він зняв окуляри, потер очі й знову почепив окуляри.

— Зрозуміло, — мовив він. — Убивства в… Далгаймі, так? Жахлива історія… Скільки років жінці, ти казав?

— Двадцять сім.

— Гм, ясно… Зовсім молода… Не дитина, але й не цілком доросла. Люди тепер дорослішають не раніше тридцятки, ти це помітив?

— Ні.

Калле засміявся.

— Помітив би, якби сам мав дітей! Що тебе, власне, цікавить, Мікаелю?

— Втрата пам’яті. Вона каже, що нічого не пам’ятає від моменту, коли відчинила двері.

- І?..

— Ніколи не чув про таку форму. Ну, я розумію, коли люди нічого не пам’ятають з похмілля, часто таке чув від клієнтів. Іноді навіть так і було насправді.

— Звичне явище, — пробурмотів Калле ніби сам до себе, і я подумав, що в своїй пам’яті він також має достатньо чорних дір.

— Або втрата пам’яті через черепно-мозкову травму, — додав я.

Калле кивнув.

— Так-так… Найбільше випадків амнезії чи втрати пам’яті, як ти кажеш, через фізичні причини. Удар по голові, скажімо. Струс мозку чи й важчі травми. Амнезія після фізичної травми, зазвичай, обмежена певним часовим періодом.

Калле жадібно відпив пива.

— Іноді я замислювався, чи не зникають давні травми й неврози разом зі спогадами про них, але сумніваюся. Усяке лайно всмоктується до самого кісткового мозку і там живе довіку, — похмуро прорік він.

Я нахилився над столом, щоб він нікуди не відпливав і міг утримувати фокус на мені.

— А якщо відкинути похмілля чи фізичні пошкодження, можуть кілька годин просто так стертися з пам’яті?

— Можуть… після психологічно-травматичних переживань. Наскільки я пригадую, після Другої світової проводилися деякі дослідження. Блокування пам’яті було поширене насамперед серед солдатів, які перебували під затяжними артилерійськими обстрілами. Це називається гострою стресовою реакцією. Зазвичай пам’ять відновлюється, але безпам’ятство може тривати від кількох годин до кількох років. Якщо симптоми довго не зникають, такий стан змінює дефініцію на «посттравматичний стресовий розлад». Нормальна реакція на важкі психічні травми переважно протилежна: пацієнт ніяк не може позбутися споминів. Ситуація проживається знову й знову, повертаючись неконтрольованими флешбеками, імпульсивними спалахами. Спільним для обох варіантів — чи навала спогадів, чи зовсім їх нема — є те, що пацієнт у такі моменти емоційно дуже вразливий, з постійними або принаймні дуже частими нападами страху й настороженості, часто комбінованими з низьким порогом агресії.

— Зрозуміло, — замислено промовив я, згадавши, як Еріка Гансен, не тямлячи себе, замахнулася на мене, коли я несподівано виринув перед нею. — Отже, амнезія може минутися сама собою?

— Так, раніше чи пізніше.

— А чи… небезпечно тиснути на неї, змушувати її згадати?

— Що ти маєш на увазі під «небезпечно»?

— Небезпечно для неї, для її психіки.

Калле задумався.

— Якби ця жінка була моєю пацієнткою, я б спробував зламати блокування. Це як абсцес, гнійник, розумієш? Пацієнтові не стане легше, доки лікар не розітне гнійник і не вичистить з рани всю гидоту. Але ж всі пацієнти різні! Не хотілось би марнословити, не побачивши спершу її.

Одне скажу: оцінювати подібні стани повинні винятково фахівці. Вона, без сумніву, психічно розбалансована, і, звісно, тупий тиск напролом з боку поліції чи надто запопадливого адвоката може їй зашкодити.

— Я зрозумів.

— Дуже на це сподіваюся, Мікаелю!

Я задумався на секунду.

— А тепер підсумуймо! Отже, цілком можливо, що вона каже правду про втрату пам’яті.

— Так.

— Проте, можливо, що й бреше?

— Звичайно, хоча не розумію, навіщо їй брехати.

— Може когось вигороджувати, — сказав я. — Або ж сама вбивала.

Калле здивовано глянув на мене.

— Я думав… судячи з газет, ні в кого немає сумнівів, хто вбивця.

— Ні в кого… Однак я не можу відкидати припущення, що це могла вчинити Еріка Гансен.

— То так її звати? — засміявся він, побачивши мій розгублений вираз обличчя. — Не бійся, Мікаелю, я ж пообіцяв тобі повну конфіденційність, таємниці не вибовкаю. Насамкінець лише додам… Якщо ця жінка все ж здатна на вбивство трьох людей, то можу припустити, що вона здатна й на цілком переконливу брехню. Одна риса характеру неодмінно тягне за собою іншу.

Калле підвівся. Він трохи похитувався.

— Ще по пиву, Мікаелю? Тепер я ставлю!

— Ні, Калле, дякую! Думаю, і тобі вже час закруглятися, доки не пізно. Йди додому, до Венке.

— Найбільше в тобі, Мікаелю, вражає те, що ти, попри всі ознаки зворотного, вперто віриш у людську силу волі.

— І що б це мало означати?

— А це означає, що вибору я вже не маю. Узявши мені четвертий кухоль пива, ти тієї ж миті визначив, чим закінчиться мій вечір. Тепер я мушу добігти до фінішу, пройти всі звичні стадії приниження, аж доки зі мною станеться те, що й завжди.

— Що саме?

— Здитинію… Заслинено белькотітиму щось нерозбірливе.

— Звучить дуже сумно.

Калле невесело засміявся.

— Не тіш себе ілюзіями, наче ми з тобою різні. Ти теж маєш своїх укорінених монстрів і свій шлях до кінцевої станції. Ось хоча б взяти справу, про яку ми щойно говорили. Ти вгризешся у неї, продумаєш до самого кінця усі мислимі й немислимі гіпотези й теорії, і тобі байдуже, куди вони заведуть чи хто потрапить під їхні жорна. Ти щиро віриш у свою безмежну емпатію і любов до ближнього. І що б я тобі не казав, ти знову підеш до тієї жінки, будеш копати, випитувати й дотискати, доки щось у ній не піддасться твоєму натиску. Ось, насправді, у чому істина.

Я дивився на нього з роззявленим ротом.

— Невже я аж таке страховисько в твоїх очах?

Калле звів угору брови.

— Страховисько? Ні, ти не страховисько, Мікаелю. Якщо вже хтось із нас і заслуговує на таке тавро, то хіба я. Ти просто такий, який є. Хтось стає адвокатом, щоб рятувати світ, а ти став адвокатом, бо любиш грати й любиш вигравати. Хіба не це є твоїм єством?

Я зітхнув.

— Закінчив розкладати мене по поличках? Тоді візьми мені ще одне пиво!

Розділ 34

Скільки днів минуло, відколи вона востаннє виходила з дому?

Еріка вже й сама не знала. Ночі й дні переплелися. Час, який ще не так давно суворо розподілявся на чергування і вільні від чергування пори доби, тепер став якимось невизначеним, плинним потоком — рікою, що тихо пропливала повз неї.

Кава майже закінчилася. Це теж своєрідне мірило часу. Основні харчі вичерпувалися, і невдовзі їй доведеться вийти на люди, але, на щастя, ще не сьогодні. Ще не сьогодні.

Еріка пішла в туалет. Сидячи на унітазі, помітила на підлозі візерунок іржаво-бурих плям. На мить перелякано застигла, а потім згадала, що, скоріш за все, плями залишилися після того адвоката. Кров з його руки цебеніла, як з відра. Перед очима спалахнув спогад, розширені від несподіванки очі, коли вона розпанахала його долоню, шок, який обернув його обличчя на нажахану маску.

Еріка стала над умивальником, тепла вода омивала їй руки, доки вона намагалася роздивитися в дзеркалі своє обличчя, але, на свою втіху, так його й не побачила. Яке полегшення — не бути, зникнути.

Еріка повернулася до вітальні, знову лягла на канапу. Відпила кілька ковтків холодної кави, погортала старий журнал «Тара», не читала, лише розглядала фотографії. За якийсь час скинула журнал на підлогу. Її дратували не щасливі жіночі обличчя, а їхнє начебто самовладання.

Самовладання вона не мала. Іноді здавалося, що кімната мовби розсипалася на шматки, мовби в неї увірвалася якась страшна руйнівна сила. І тоді вона ставала неспроможна тверезо оцінювати реальність. Блакитне вже не було блакитним. Жовте вже не було жовтим. Такий знайомий навколишній світ зникав.

Еріка усвідомлювала, що це — марення. Та під час найсильніших нападів вона просто віддавалася на волю течії, сподіваючись, що напад мине сам собою.

Усе повинно скоро скінчитися, вона так довго не витримає. Хай буде що завгодно, лиш не це.

Еріка заплющила очі. І поринула в тривожну дрімоту.

Вона знову йде лісом. Відчуває під ногами кожну нерівність, кожний камінь чи коренище; вона задихана й схвильована, мов юне дівчисько перед побаченням.

Колись вона була таким закоханим дівчиськом. Колись вона вже простувала цією стежкою, і душа її співала: любить-не любить, любить-не любить… Бунтарство і жага. Вагання і непевність. Але найбільше — очікування смаку забороненого плоду.

Та не тепер. Не цього разу.

Вона виходить з лісу. Луки вижовклі, мов піщаний пляж. Вона ступає, чує, як хрумтить під підошвами чобіток змерзла трава, чує, як в загоні форкають коні, чує власне дихання, чує, як сіється місячне сяйво і пливуть небом хмарки, чує звуки ночі й темряви. Будівлі перед нею проступають чорними обрисами в світлі самотнього ліхтаря на подвір’ї.

Їй треба туди. Вона не хоче туди.

У вікно почувся стук, три оглушливі удари, і Еріка зірвалася на рівні ноги. Серце гупало в грудях. Хтось дзвонив у двері? Не пригадувала дзвінка. Хто б це міг бути? Не матір, вона ніколи не гупала б так наполегливо. Знайомі теж давно її не провідували, вона так часто спроваджувала їх з дому, що вони й перестали приходити.

Горло звело судомою. Еріка нерішуче стояла noceред кімнати, її роздирав страх перед тим, невідомим, за дверима і споминами зі сну. Вона відчувала розчарування, що сон урвався, і водночас полегшення.

Стук-стук-стук. Нетерпляче, сердите постукування в шибку. Хтось там не відступався, ніби готовий був стукати, якщо доведеться, увесь вечір.

Розділ 35

Маґнуса Саннторва супроводжували, як завжди, двоє пильних доглядачів. Він видавався спокійнішим, ніж під час попередніх зустрічей, потиск руки став міцніший, очі вже не бігали.

Хоча й важко сказати, що розмова була цілком нормальною. Моє запитання про самопочуття спричинило довгу й глибоку задуму.

— Добре, — нарешті відповів Маґнус.

— От і чудово, — сказав я.

— Скоро ми знову підемо в суд?

— Ще невідомо, коли саме.

— Але ж підемо?

— Так, коли все з’ясуємо. Ти ж не проти?

Знову замислена пауза. Довша, ніж попередня.

— Вона мені не сподобалася.

— Хто? Суддя?

— Ні, та друга.

— Прокурор? Ґабріеллє Соммер? Чому не сподобалася?

— У неї страшні очі. Вона ненавидить мене.

— Не думаю, Маґнусе. Вона просто виконує свою роботу. Оце й усе.

Маґнус нічого не відповів, сидів, втупившись поглядом поперед себе, наче не чув моїх слів. Я й не дивувався. Розмови з Маґнусом завжди були схожі на маневри між островами мовчанки, але вперше я задумався, чи ця мовчанка не є його способом демонструвати свою незгоду. Мовчання як форма протесту.

— Насправді, я хотів поговорити з тобою зовсім про інше, — озвався я.

Маґнус не зреагував.

— Еріка Гансен. Пам’ятаєш її?

Проблиск зацікавлення.

— Еріка?

— Так! Пам’ятаєш її?

— Звичайно. Ми були…

— Ким ви були, Маґнусе? — запитав я, коли він замовк на півслові.

— Дітьми…

— Так, я знаю, що ви зростали разом.

Маґнус нахилив голову, мовби до чогось прислухався.

— Часто разом ходили до школи. Я хотів вчитися з нею в одному класі, але, звісно, це було неможливо. Я на рік старший за неї.

Маґнус відгорнув назад довгий чуб. Рухи несподівано були швидкі, наче пташки.

— Ти її бачив? — запитав він, і в його голосі з’явилися нотки, яких раніше я не чув.

— Так, — кивнув я, сподіваючись на продовження.

— Яка вона?

— Гарненька.

Навіщо розказувати про її вкрите червоним висипом обличчя чи перелякані очі.

— О, так, вона була гарненькою, — промовив Маґнус. — Ми були з нею майже щодня. Іноді Гокон казав, що я йому набриднув, щоб я не волочився усюди за ним, але жодного разу такого не казав, коли Еріка приходила до нас в гості. Тоді я спокійно міг бути з ними.

Чи Маґнус хоч раз раніше називав брата на ім’я? Такого я не пригадував.

— І чим ви займалися?

— Грали в ігри на комп’ютері або слухали музику. Еріка любила музику, їй подобалася джазова співачка Емі Вайнгауз. Улітку ми, ясно, весь час гуляли надворі. Купалися, веслували чи їздили верхи. Еріка мала такі тонкі руки, та однаково була вправнішою вершницею, ніж я, майже така вправна, як Гокон. Коні її любили. А я трохи боявся коней.

Маґнус ніби засоромився від своїх слів.

— Батько часто сердився на мене, казав, що я повинен показати, хто старший, що треба змусити поважати себе. Тільки про це й говорив.

Десь гримнули двері. Маґнус раптом затнувся, знову в очах з’явився відсутній, звернений у себе погляд.

— Маґнусе? — спробував я вивести його з трансу.

Мій голос повернув його до реальності.

— Еріка ніколи нічого не боялася. Коли Гокон гнівався, вона завжди знала, як його задобрити.

— А він часто гнівався? Ви часто сварилися?

— Рідко… Я не люблю сваритися.

— Зрозуміло… Ви частіше бавилися в Саннторві чи вдома в Еріки?

Не знаю, чому запитав про це. Просто хотів, щоб Маґнус не замовкав, розповідав далі, сподіваючись, що ненароком вирине якась корисна інформація, щось, що зможе поєднати минуле й сьогодення, що допоможе збагнути справжню сутність Еріки Гансен. Однак запитання стривожило Маґнуса, він зайорзав на стільці.

Доглядачі теж це завважили, непомітно наготувалися до непередбачуваного розвитку подій.

— Ні, — нарешті відповів Маґнус. — Не в Еріки. Матері Еріки не подобалося, що вона з нами водилася.

— Чому?

— Не знаю.

Маґнус почав притупувати ногою, я вже знав цей звук з судової зали.

— То ви більше часу бували на хуторі?

— Іноді — так. Або в печері. Більше в печері.

Я читав документи старої справи, тож знав, про що йдеться. Не дивно, що Маґнус розхвилювався. У тій печері він убив брата. Доглядачі теж про це знали. Я бачив, які вони напружені.

— Я розмовляв з Ерікою, — сказав я. — Вона питала, як ти почуваєшся.

Маґнус мовчав, далі притупував ногою, але вже тихіше.

— Я їй сказав, що з тобою все добре, — я відчайдушно намацував тривкий ґрунт у розмові.

Нога зупинилася.

— Вона мене поцілувала, — промовив Маґнус.

Більше він не зронив ні слова. Тиша в кімнаті стала щільною, важкою від чогось, чого я не зумів вловити.

— Певно, досить на сьогодні, — звернувся я до рудоволосого доглядача.

— Я теж так вважаю, — погодився він. — Ходімо, Маґнусе, в палату.

Маґнус підвівся. Йому ніби легше стало, що хтось взяв на себе керування. На порозі він зупинився, промовив, не обертаючись:

— Вона й Гокона цілувала.

І пішов.

Розділ 36

— Гадаєш, то було вбивство з ревнощів? — запитала Карла.

Повернувшись з клініки, я відразу зайшов до Карли, потребував її допомоги, щоб впорядкувати думки після розмови з Маґнусом Саннторвом.

— Хіба таке неможливе? Брат убиває брата через ревнощі й пристрасне кохання. Чим не класичний трикутник?

— Погоджуюся… Ось тільки нічого подібного в документах я не знайшла.

— То й що? Хто міг дати такі свідчення? Гокон мертвий, Маґнус — психічно неврівноважений. Хіба Еріка, але навіщо їй у цьому зізнаватися? Зізнання виставило б її в невигідному світлі, начеб вона зіткнула лобами двох закоханих братів. Ти ж знаєш, як воно в маленьких селах… Людський поголос відразу переклав би вину за трагедію на неї.

— Хай так… А батьки? Чи їхні ровесники? Невже вони про таке не знали б?

Я на мить завагався з відповіддю.

— У мене склалося враження, що свою дружбу вони тримали в таємниці від матері Еріки, а може, й від родини Саннторвів. Навіть якби хтось щось знав, не факт, що відразу побігли б повідомляти поліції. Неймовірно, але, доки люди не усвідомлять, яку вагу мають для слідства їхні свідчення, вони мовчатимуть. Та й сумнівів, хто винуватий, тоді навіть не виникало.

— Ні, не виникало, однак, маєш ти рацію чи ні, я не бачу, чим це може допомогти в нашому випадку. Припустімо, що ревнощі були провокаційним чинником сім років тому, і саме через ревнощі Маґнус убив брата. Що корисного дає нам ця інформація?

— Я можу припустити, що Еріка мала мотив, хотіла помститися за смерть Гокона, у якого була закохана.

Карла скептично поглянула на мене.

— Хіба помститися Маґнусові! Навіщо мститися усій родині? Не бачу логіки, Мікаелю!

— Твоя правда, — мусив погодитись я. — Але востаннє, коли ми обговорювали матеріали справи, ти сказала, що в тому, що трапилося, Еріка звинувачувала Сіверта Саннторва.

— Ні, я не так сказала. Еріка вважала, що Сіверт Саннторв значно раніше мав потурбуватися про лікування Маґнуса. До того ж, у мене склалося враження, що вона терпіти не могла старого.

— А яке враження на тебе справив допит Сіверта в старій справі?

— Абсолютно ніякого.

— Тобто?

— Сіверт Саннторв був, вочевидь, маломовним чоловіком. Він тричі свідчив у поліції, але щоразу його свідчення не займали й однієї сторінки. Можливо, у цьому не було нічого дивного, зважаючи на його потрясіння від вбивства сина, та все ж якось воно надто впадає у вічі. Здебільшого він відповідав «так», «ні», «нічого не знаю».

Карла підвелася.

— Мені час бігти, Мікаелю, за п’ять хвилин маю одну зустріч. Але я, дійсно, не бачу, чим нам могла б бути корисна стара справа. Хочеш довідатися більше, доведеться тобі ще раз поговорити з Ерікою Гансен. Я так вважаю!

— Не знаю, чи варто, — завагався я, — згадавши застереження Калле Сміт-Нільсена. — Минулого разу вона була в дуже нестабільному стані.

Коли я ніжним надвечір’ям повертався додому, було так тепло, що я зняв куртку й перекинув її через плече. Весна затримувалася на місяць, і ось раптом прийшла. Пишне світло-зелене листя гостро пахло після пообіднього дощику, і здавалося, що важкі думи, які невпинно перемелювалися у моїй голові не один тиждень, зненацька відступили.

Я звернув з головної дороги на свою затишну вуличку. По обидва боки, за мурованими огорожами та густими живоплотами, скромно принишкли будинки, де мешкали тихі й сумирні сусіди, які не шукали між собою товариства, а вдовольнилися ввічливим привітанням з-за паркану садочка. Пташки весь день працювали понаднормово, а тепер стихли, лише чорний дрозд виводив свою меланхолійну пісню.

Чорний «ауді», запаркований на схилі вулиці, за якихось сорок метрів від моєї хвіртки, я завважив лише краєм ока, бо думав собі про своє.

Озирнувся через плече щойно тоді, як почув хряскіт автомобільних дверцят і швидкі кроки по асфальту, і просто за собою побачив одну з двох темних постатей. Я не встиг зреагувати. Чиясь рука схопила мене за плече і розвернула з такою силою, що я втратив рівновагу й упав. Коліно хрякнуло до асфальту, гострий біль шугонув вгору стегном і паралізував тіло. Усе сталося раптово, перехід від затишного вечірнього настрою до брутального нападу був такий неочікуваний, що я не міг спромогтися на слово. А коли врешті розтулив рота, щоб заревіти від люті й страху, носак черевика нападника поцілив мене просто під грудину, забивши дихання. Я лежав долі, безпомічно хапаючи ротом повітря.

— Та що з тобою таке? — сказав чийсь голос.

Очі мені заслали сльози, каламуть не давала розгледіти темну постать, яка грізно схилилася наді мною, але голос я впізнав одразу. То був інспектор поліції Ельдар Нурайде. Чи радше, колишній інспектор, якщо вже бути точним.

— Що ти витворяєш? — прохрипів я. — Тобі зовсім в мізках перевернулося?

Замість відповіді я отримав прицільний удар ногою і виблював.

— Повторюю! Що з тобою таке, Бренне?

Я сплюнув в’язкий слиз.

— Про що ти городиш?

— Спершу ти зруйнував мою кар’єру, а потім ще й…

— Лише виняткові ідіоти перекладають вину за свої промахи на інших! — простогнав я, підперся рукою, намагаючись сісти.

Масивне обличчя Нурайде потемніло від люті. Він ступив крок уперед і ногою в коричневому черевику притиснув мою долоню.

— … а потім тобі ще й вистачило нахабства шантажувати мою похресницю!

Я намагався висмикнути руку. Він ще сильніше притиснув її черевиком до асфальту. Кісточки пальців, здавалося, ось-ось поламаються. Я застогнав від болю.

— Так, я знаю, як це боляче, — процідив Нурайде. — А буде ще болячіше, якщо довідаюся, що ти ще хоч раз наблизився до Еріки.

Він більше ваги переніс на ногу, що притискала до землі мою руку.

— Їй достатньо своїх гризот, а до вбивств вона не має ніякого стосунку, просто опинилася не в тому місці і не в той час. Невже це так важко зрозуміти?

— Відпусти руку! — просичав я. — Поламаєш мені пальці!

— Я не лише пальці тобі переламаю, як не даси їй спокою!

Нарешті він зняв ногу з моєї долоні.

— Ти божевільний, якщо сподіваєшся, що тобі за це нічого не буде, — промовив я здушеним голосом.

Нурайде зверхньо повів плечем.

— Та нічого й не буде… Тому й узяв з собою, про всяк випадок, свідка, який підтвердить, що я змушений був захищатися, що ти втратив самовладання і накинувся на мене, коли я всього лиш намагався достукатися до твого здорового глузду.

Досі я не мав жодного шансу зосередитися на чомусь іншому, окрім Нурайде, але тепер глянув на другого чоловіка, який мовчки стояв віддалік.

Пер Івар Му глузливо посміхався, глибоко затягуючись цигаркою.

— Я шокований твоєю агресією, Бренне, — промовив він. — Направду шокований! На щастя, Ельдар і досі може домовитися майже з усіма на свою користь, якщо виникне така необхідність.

— Нурайде вже втратив роботу, йому більше нічого втрачати, — сказав я. — Чого не скажеш про тебе, Му.

— Копни його ще разок, — хихотнув Пер Івар.

Обидва голосно зареготали, коли я умить зіщулився і відсунувся назад, рятуючись від Ельдарових черевиків.

— Гадаю, з нього вже досить, — жовчно кинув Ельдар Нурайде. — Глянь, як корчиться!

Коли вони забралися геть, я насилу звівся на ноги. Коліно нестерпно нило і раз по раз прогиналося піді мною. У руці шалено пульсував біль. Я обережно зімкнув і розімкнув кулак, щоб перевірити, чи не зламані пальці. Начеб ні… Я ледве доповз тридцять метрів до своєї хвіртки, переступив поріг дому, ослаблений, тремтячи від люті, болю і приниження.

Того вечора я заснув лише після жмені знеболювальних пігулок і кількох келихів коньяку. Останнє, що пам’ятав, — неприховану зневагу в голосі Ельдара Нурайде.

Розділ 37

На роботі я з’явився за два дні.

— Вигляд маєш паскудний, — сказала Сюнне, дивлячись, як я кульгаю через приймальню. — Чула, що ти хворий, але подумала, може, застуда чи щось таке.

— Просто впав на коліно. Дуже болить, але це минеться.

Я пошкутильгав далі, Сюнне — за мною.

— Що сталося? — поцікавилася вона, коли я нарешті впав на крісло за своїм письмовим столом.

Я не міг зважитися. Якщо розповім правду, Сюнне, однозначно, наполягатиме, щоб я заявив у поліцію про напад. А я заявляти не хотів. Усе, що трапилося, якось було пов’язане з убивствами в Далгаймі. Якби я ув’язався у судову тяганину з Ельдаром Нурайде, невідомо ще, чим би все скінчилося. Можливо, навіть відводом, мене могли б позбавити доручення на захист.

— Ходив на пробіжку, послизнувся, — збрехав я. — Боюся, доведеться зробити інвестицію в нові кросівки, бо в старих підошва зовсім стерлася. Принеси, будь ласка, трохи кави.

Я радів, що Сюнне поводилася вже не так стримано, як останнім часом. Лише, коли вона принесла нам обом каву, я помітив полохливу складку навколо її рота. Коли Сюнне всміхалася, здавалося, наче вмикається і вимикається світло.

— Щось не так? — запитав я.

— З мамою… Її поклали вчора в лікарню.

— Щось серйозне?

— Не думаю, хоча чесно кажучи, з нашої розмови я, до пуття, і не збагнула, у чому проблема.

— Можливо, варто зателефонувати до лікарні й поцікавитися? — запропонував я.

— Звісно, я так і зробила, але небагато довідалася. Вони там зобов’язані дотримуватися лікарської таємниці, навіть стосовно родичів і близьких. Загальні фрази, які медперсонал бубонить, не задумуючись.

— Як вчиниш?

— Не знаю, — зітхнула Сюнне. — Мама здалась мені такою в’ялою і знеможеною.

Я подумав, що це не схоже на ту жінку, з якою якось бачився.

— Може, поїдь до неї, провідай…

Сюнне мала розгублений вигляд.

— Я тобі добре раджу! — наполягав я. — Мабуть, з нею нічого страшного, та все ж ліпше самій поїхати й ретельно про все розпитати, ніж тинятися у невіданні Берґеном і сушити собі даремно голову.

— У мене засідання в суді, — невпевнено промовила Сюнне.

Я бачив, як їй не хочеться їхати до лікарні, але нічого нового для мене в цьому не було. Сюнне мала складні стосунки з матір’ю. Вони зустрічалися двічі на рік, один раз — на Різдво, а другий — десь улітку. Я завжди мав відчуття, що ці зустрічі відбуваються з обов’язку, а не від щирого бажання. Я бачив Соню Берґстрьом один-єдиний раз, і при тому знайомстві вона видалася мені дуже ефектною, діловою і не надто ніжною жінкою.

— Скасуй засідання! Ти маєш поважну причину! Якщо не можеш скасувати, попроси Карлу або Рюне тебе замінити. А тепер збирайся і їдь!

— Мабуть, ти таки маєш рацію, — зітхнула Сюнне, і в її голосі не чулося полегшення.

— Потім мені зателефонуєш, повідомиш, що і як, добре?

— Обов’язково, — пообіцяла Сюнне, неохоче підводячись. — Дякую тобі, Мікаелю!

— За що?

Вона ледь усміхнулася кутиком уст, зі смутком в очах.

— Що ти про мене хвилюєшся. Принаймні так мені здалося…

Розділ 38

У Саннвікен я поїхав на таксі, чого ніколи не робив без неминучої потреби, волів пройтися пішки або добиратися своїм автом. Того дня я не мав вибору. Коліно боліло, далеко я не зайшов би. Нога не згиналася, я не зміг би натискати педалі.

Я попросив водія зупинитися за двадцять метрів від зазначеного місця, заплатив неймовірно велику суму за сміхотливу відстань і ледве виборсався з авта. Надворі трималася гарна погода. З відчиненого вікна по другий бік вулиці линула музика й веселий сміх, декілька дітей гралися на тротуарі, а в будинку Еріки всі вікна були зачинені й заслонені шторами, ніби вона й знати не бажала, що прийшла весна.

На східцях я нерішуче зупинився, не мав виразної причини для свого приходу. Карлі я сказав, що вдруге навідуватися до Еріки Гансен немає сенсу, десь так я і думав, але то було ще до конфронтації з Ельдаром Нурайде. Погрози у моєму випадку іноді мають зворотній ефект. Я не злякався, навпаки. Ніколи не вважав себе міцним горішком. Зате впертим…

Я подзвонив у двері. Потім постукав і знову натиснув на дзвінок.

Я стукав і дзвонив, доки нарешті помітив скрадливий рух за важкими гардинами.

— Еріко, відчини! — крикнув я. — Я знаю, що ти вдома! Відчини!

Минуло ще кілька хвилин, і двері відчинилися на шпарку, саме на стільки, щоб бачити обличчя Еріки.

— Чого вам треба? — неприязно запитала вона.

— Поговорити.

— Я вже сказала, що нічого не пам’ятаю. Чому ви мені не вірите?

У її голосі чувся відчай і безнадія.

— Я тобі вірю, Еріко, — якнайщиріше сказав я. — Чесно, я тобі вірю! Хотів би лише, щоб ти розповіла мені про Маґнуса.

— Про Маґнуса?

— Так! Усі, хто його знав, мертві. Не залишилось нікого, хто пояснив би, чому він такий, як є… чи був… Якщо я хочу добре виконувати свою роботу, мушу знати трохи більше про Маґнуса Саннторва як людину.

Це було правдою, настільки правдою, щоб мати довіру — принаймні на це я сподівався. Еріка ще вагалася, але таки відчинила двері.

— Заходьте!

Увійшовши в тісний коридорчик, я мимоволі наморщив носа. Кислувато пахло немитим тілом і рештками їжі, які давно вже треба було викинути в сміття.

— Не роззувайтесь, — мовила Еріка. — Гостей я не чекаю. У хаті не мила й не прибирала.

Занедбаність у вітальні ще більше впадала в очі. Торшер у кутку — єдине джерело світла — ледь освітлював сутінь, але неважко було помітити: те, що тиждень тому було таким собі легким безладом, тепер стало хаосом. Журнали і книжки розкидані по всій підлозі. Брудні тарілки, горнятка й виделки, целофанові торбинки, порожні пакетики з-під чіпсів громадилися купою на журнальному столику перед канапою.

Еріка була вбрана в ті самі спортивні штани і футболку, що й минулого разу, хіба що на грудях з’явилися нові плями. Коли вона забилася в куток канапи, я помітив, що запалений яскраво-червоний висип на шкірі поширився на щоки та шию.

— Треба чимось полікувати той висип, — промовив я.

Еріка здригнулася і пересунулась на метр, далі від лампи.

— Я маю мазь, — буркнула вона, але стриматися від чухання не могла, роздряпувала гострими нігтями горло й шию.

Я вже й не радий був, що заговорив про висип.

— Я так розумію, що твій хрещений батько був тут кілька днів тому.

Еріка кивнула.

— Так, заходив.

— Бачу, ви з ним близькі.

Вона знову почухалася.

— Ельдар… як би це сказати… надто серйозно ставиться до своїх обов’язків хресного. Я, звісно, ціную все, що він робить для мене, але хотілось би не такої нав’язливої уваги. Попри все, він же не мій батько…

— Я знаю, що твій батько теж був поліцейським.

— Так.

Коротке слово, сказане цілком нейтральним тоном, але щось у мові її тіла змусило мене шпортати далі.

— Скільки тобі було років, коли він помер?

— П’ятнадцять.

— Гірко, мабуть, тобі було.

— Так, гірко.

— Вибач, якщо я торкнувся незагоєної рани. Я не хотів тебе засмучувати.

— Ви ж ніби про Маґнуса хотіли поговорити? — запитала вона після секундного мовчання.

Я кивнув.

— Я був у нього кілька днів тому. Переказав від тебе вітання, і він начеб зрадів. У кожному разі, дуже тепло згадував тебе, розповів про вашу дитячу дружбу й забави.

— Було… — уперше за всю розмову обличчя Еріки мовби ожило. — Він стільки всього вмів. Хотів стати біологом. Щодня навесні, дорогою до школи, розповідав про різні квіти, як вони називаються, чому ростуть саме тут чи там. І таке всяке… Я заїкалася в дитинстві. У школі мене дражнили, але Маґнус — ніколи! Він ніби й не чув мого заїкання. А потім я раптом перестала затинатися. Думаю, завдяки саме йому.

— Він казав, що ти була гарненькою дівчинкою.

Еріка ледь усміхнулася.

— Ви з Маґнусом були закоханою парою?

— Не знаю, чи можна було нас назвати закоханою парою. Ми обіймалися, притискалися трохи, але…

— Але — що?

— Він мав проблеми. Маґнус мені подобався, але він ставав чим раз дивнішим.

— А Гокон?

— Що ви маєте на увазі?

— З ним ви були парою?

— Так, недовго.

— Чому недовго?

Еріка не відповіла, здавалося, впала в глибоку задуму.

— Ви перестали зустрічатися через ревнощі Маґнуса?

— Не думаю, що він ревнував. Поступово Маґнус дедалі глибше поринав у свій світ.

— Отже, брата він убив не тому, що хотів повернути собі тебе?

Еріка пополотніла.

— Що за чорт… ви вважаєте, що то моя вина? У вас зовсім дах поїхав?

Вона так розізлилася, аж тремтіла вся.

— Ви ж навіть уявлення не маєте… Він убив брата, бо йому каламутилося в голові, він чув голоси, не міг відрізнити марення від реальності. Маґнус обожнював брата. Не питайте, що перевернулося у його голові того дня, бо того ніхто не знає. Але до мене точно не має жодного стосунку!

— Вибач, Еріко! Ще поясни мені, чому ви розійшлися з Гоконом, і я піду.

Якусь мить здавалося, що Еріка вижене мене втришия з дому, але потім вона мовби передумала. Можливо, вирішила, що я швидше заберуся геть, якщо вона відповість на моє запитання.

— То все через маму. Вона таку бучу здійняла, годі було витримати.

— Чому?

— Мабуть, тому, що терпіти не могла сімейки на хуторі. Не хотіла, щоб я з ними водилася.

— Зрозуміло… Коли я переглядав матеріали старої справи, у мене склалося враження, що ти поділяла материну нелюбов до старого Саннторва.

— Сіверт був чудовиськом, — сказала Еріка. — Тираном. Медики кажуть, що психічні порушення можуть бути наслідком хімічного дисбалансу в мозку або якоїсь черепно-мозкової травми. Хтозна, може, хвороба Маґнуса спричинена саме цими факторами, але мені здається, що, насправді, Сіверт довів його до божевілля.

— Він, дійсно, був таким жахливим?

Тіло Еріки пронизав трем.

— Вони тримали на хуторі коней, — промовила Еріка. — Сіверт любив коней, ставився до них ліпше, ніж до дружини й дітей. Нам дозволяли кататися верхи. Це було єдиною його доброю рисою. Він часто допомагав нам сідлувати коней, вчив, як ходити коло них. Пригадую, як мені було… може, років дванадцять. Сіверт допомагав мені сісти в сідло. Тримав за ступню однією рукою, а другою мав підштовхнути мене на спину коня.

Еріка глибоко вдихнула. Голос став монотонним, зовсім безбарвним.

— Але замість підсадити мене в сідло, він ковзнув рукою ззаду мені між ноги, до вагіни. Я… я зависла в повітрі, ні в сідло сісти, ні зістрибнути на землю. Він мене тер всередині, а сам дивився мені просто в очі й — це я дуже виразно пам’ятаю — усміхався. Ні Гокон, ні Маґнус нічого не помітили, і я їм не могла признатися. Але потім, щоразу, коли ми перетиналися з Сівертом, він посміхався мені такою змовницькою посмішечкою, ніби в нас спільна таємниця. Мене від тієї посмішечки нудило ледь не до блювання.

Останні слова Еріка промовила ледве чутно, а тоді й зовсім замовкла, несамовито розчухуючи шию.

Я неквапно підвівся, виразно відчув, що далі тиснути на неї не можна, що вона ось-ось дійде до емоційного зриву.

— Більше тебе не мучитиму. Еріко, — сказав я. — Можна навідатися перед відходом у твій туалет?

Еріка байдуже кивнула.

Відчинивши двері до маленької лазнички, я застиг на порозі. Там, де мало бути дзеркало, яскраво червонів прямокутник. Я хапнув ротом повітря, обережно простягнув руку, мазнув пальцем по поверхні. Пучка пальця стала червоною і липкою. Я понюхав палець і впізнав запах.

Усього лиш губна помада.

Полегшення відізвалося тремтінням у грудях. Справляти малу нужду перехотілося — я рвався надвір, на свіже повітря.

Розділ 39

Ґюннар Маркюссен зиркнув на годинник.

— Головний поліцмейстер може трохи спізнитися, — сказав він.

— Не біда.

Більше ніхто не озвався і словом. Я зателефонував йому й напросився на розмову. На запитання, чи можуть прийти на нараду інші дотичні до справи люди, я відповів, що зовсім не проти їхньої присутності. Ми, кожний зі свого боку столу, сиділи в нарадчій кімнаті й чекали. Я вже розтулив рота, щоб заповнити незручну тишу якоюсь нейтральною балачкою, але глянув на Маркюссена і миттю передумав.

Минуло п’ять хвилин, нарешті двері відчинилися. Цього разу головний поліцмейстер не подав мені руки, лише коротко кивнув і пройшов на своє місце в кінці столу.

— Ти хотів нас зібрати, Бренне? — запитав він без передмов.

— А де прокурор? Я розраховував і на її присутність.

— Вона не в місті.

— Що ж, гаразд, — я кахикнув, вагаючись, з чого почати. — Я з усіх боків обдумав ситуацію і вирішив більше не мовчати про історію з Ерікою Гансен.

Майже непомітне напруження уст було єдиною видимою реакцією на мої слова.

— Це мене… розчарувало, — озвався головний поліцмейстер. — Я гадав, ми уклали джентльменську угоду.

— Я виразно дав зрозуміти: оприлюдню інформацію, тільки-но побачу, що це буде в інтересах мого клієнта.

— Не маю такої влади, аби завадити тобі в цьому, — промовив поліцмейстер. — Але я так зрозумів, що ти був готовий почекати, доки закінчиться слідство. А воно ж іще не закінчилося?

Остання фраза адресувалася Ґюннарові Маркюссену. Той заперечно похитав головою.

— Ще ні, але скоро… Залишається хіба допитати Еріку Гансен. Однак поки ніщо не вказує на можливий перегляд попередніх висновків.

— Не цілком з тобою погоджуюся, — заперечив я.

Маркюссен важко зітхнув.

— Ти майже ніколи зі мною не погоджуєшся. Однак це не мало б завадити тобі почекати, доки…

— Я вже розмовляв з Ерікою Гансен! — урвав я його.

Маркюссен вибалушив на мене очі.

— Ти пішов на контакт з нею, не дочекавшись допиту поліції? Це ж суперечить усім…

— Я не міг довше чекати! Ви надто затягуєте час!

— Вона хвора, Бренне! Як я мав чинити? Арештувати її?

— Може, й так…

Ґюннар Маркюссен зневажливо хмикнув.

— На якій підставі? Це суперечило б усім кримінально-процесуальним правилам!

— О, так, звичайно! Чесно кажучи, Ґюннаре, ви в цій справі тільки те й робите, що порушуєте правила.

— Панове! — втрутився поліцмейстер.

Уже вкотре я переконався, що цей головний інспектор, попри тиху манеру говорити, мав певний безумовний авторитет. А може, всі просто корилися його високій посаді.

— Розкажіть, про що ви розмовляли зі свідком, — сказав він, витримавши кількасекундну паузу.

Я звернув увагу, що поліцмейстер, звертаючись, уже не називав нікого на ім’я, не згадував титулів, і я знав, що це означає. Він вирішив не ставати явно на чийсь один бік. Мене не здивує, якщо Еріка Гансен десь днів за два отримає поштою повідомлення про зняття з неї тимчасової недоторканності.

— Еріка нічого не пам’ятає з місця злочину. Принаймні так стверджує, — пояснив я.

— Вона каже правду?

Я замнувся.

— Не певний, однак схильний їй вірити.

— То в чому проблема?! — вигукнув Маркюссен. — Ти сам тільки-но підтвердив, що вона зазнала глибокої психологічної травми.

У кишені завібрував мобільний, я ще раніше вимкнув звук, щоб він мені не заважав, тому дзвінок проігнорував.

— Ось лишень питання, чим спричинена ця травма? Тим, що вона побачила картину кривавого побоїща, чи тим, що сама побоїще вчинила?

Ґюннар похитав головою.

— Ти й далі вдаєшся до тих самих старих спекуляцій! Ніщо не вказує на неї, як убивцю. Ти ніяк не приймеш того простого факту, що твій клієнт, який вже вбивав раніше й не раз погрожував убити решту своєї родини, був на місці злочину. Усі сліди ведуть до нього. А Еріка Гансен — всього лиш відволікання уваги.

— Я так не сказав. Під час першої нашої зустрічі вона напала на мене й поранила.

Маркюссен непорозуміло витріщився на мене.

— Про що це ти?

Я простягнув долоню, показав свіжий білий бандаж.

— Вона без попередження кинулася на мене й прохромила мені руку. Довелося накладати шви в лікарні.

Маркюссен заткнувся.

Я намагався, як міг образно, описати присутнім враження від своїх відвідин оселі Еріки Гансен: ознаки запущеності, відсутність особистої гігієни, висип на шкірі, страх, який, вочевидь, ні на хвилину не полишав її, дзеркало, замальоване губною помадою.

— Вона справляє враження психічно нестабільної людини. Просто кажучи, вона психічно хвора. Іноді здається, що в неї важчий психічний розлад, ніж у мого клієнта.

— Усе, що ти назвав, може бути наслідком душевного потрясіння від побаченого на хуторі Саннторв, — запротестував Маркюссен, але я бачив, наскільки він приголомшений. — Однаково я не розумію, чому б вона…

— Еріка Гансен ненавиділа Сіверта Саннторва, — урвав я Ґюннара на півслові. — Він домагався її, коли вона була ще малим дівчиськом. Це дає їй мотив.

Кімнатою розповзлася тиша. Першим її порушив головний поліцмейстер.

— Ви, справді, вірите, що вона їх повбивала, Бренне?

Я розвів руками.

— Не має значення, у що я вірю чи не вірю. Це ваше завдання докопатися до істини, не моє. Як адвокат, я зобов’язаний вказати на всі моменти, які можуть довести невинуватість мого клієнта. Тому я прийшов до висновку, що не можу проігнорувати Еріку Гансен. Не стверджую, що вона винна, а Маґнус Саннторв — невинний. Кажу лише те, що так могло бути. Це називається підставним сумнівом.

Поліцмейстер кивнув.

— Коли і як ти збирався вийти з цим до преси?

— Чекати нема причин, але з професійної ввічливості я готовий відкласти оприлюднення на один день, щоб ви встигли переговорити з прокурором доки пошириться новина.

— Дуже люб’язно з вашого боку, промовив поліцмейстер з погано прихованою іронією.

Його обличчя стало ще сумнішим, ніж досі, і я здогадувався, чому. Я добре знав Ґабріеллє Соммер: за найменшої небезпеки особисто потрапити в епіцентр скандалу, вона, не вагаючись, здасть поліцію.

Опинившись надворі, я відчув полегшення. Нарешті ніхто не чигає в мене за спиною.

Щойно вдома я перевірив мобільний — чотири пропущені дзвінки. Два від клієнтів можуть зачекати до завтра. Один — з невідомого номера, але я мав велику підозру, що йшлося про продаж телефонів.

Останньою дзвонила Сюнне. Я не чув її уже кілька днів. З нечистим сумлінням, згадав, що жодного разу їй не телефонував, щоб принаймні поцікавитися, як у неї справи.

Вона взяла слухавку після першого ж гудка.

— Привіт! Це я — Мікаель! Бачу, ти дзвонила….

— Так.

— Розмовляла з лікарем? Як почувається мама?

Кілька секунд я чув у телефоні лише її дихання, швидке й уривчасте, ніби вона бігала на тренуванні.

— Мама померла.

— Померла? — ошелешено перепитав я.

— Господи! Як… що трапилося?

— Просто померла. Кажуть, відірвався тромб. Щойно була і вже немає… Це сталося уночі.

— А ти як?

— Я? Мабуть, нормально. Не знаю, я ще не цілком усвідомила.

— Біля тебе хтось є?

— Це зайве… Мені хочеться побути самій.

Розділ 40

Я не люблю літати. Найгірше не сам політ. Стояння в чергах і чекання вимотує мене і позбавляє сил. Легше стає після злету. Коли видимість добра, я люблю дивитися в ілюмінатор і визначати, над чим пролітаємо. Того дня я бачив, як виблискував у променях весняного сонця льодовик Фольґефонна, потім — фьорд Сьорфьорден, який мовби сокирою врубувався у суходіл, але за гірським хребтом-водорозділом орієнтуватися стало важче. Поступово високі гори відступали, поступаючись місцем лісистим пагорбам, озерцям і болітцям, далі з’явилися візерунки цивілізації — хутори, села, міста.

З повітря Естланн мав сьогодні понуріший вигляд, ніж будь-коли.

Сюнне чекала мене на виході. Я обійняв її і відчув, як вона на мить прихилилася до мене, ніби втомилася, і їй важко стояти.

— Тобі, справді, не треба було прилітати, Мікаелю!

— Але я вже тут, — з удаваною легкістю сказав я. — Авто, автобус чи потяг?

— Авто.

Автомобіль виявився маленьким «пежо-209», білим, доглянутим, без фірмового знака.

— Твоєї мами? — запитав я, відсуваючи назад переднє пасажирське сидіння до самого краю.

— Так, — кивнула Сюнне. — Мамине… А тепер… моє.

— Залишиш собі?

Я розпитував радше задля підтримання розмови. Сюнне не мала авта в Берґені, завжди казала, що не потребує його на щодень, а якщо зрідка й виникає необхідність в авті, то дешевше орендувати.

— Не знаю… Ще не думала про це. Але воно симпатичне й маленьке.

Я ще ніколи не бачив Сюнне за кермом. Вона виявилася вправним, хоч і трохи агресивним водієм, не вагалася тиснути на газ, рвучко перелаштовувалася зі смуги на смугу й водночас була дуже уважною. Не знаю, чому це мене дивувало, але таки дивувало. Можливо, тому, що на роботі вона мала зовсім інший характер. Як адвокат, трохи обережна, ніколи не йшла на ризик.

— Що, власне, сталося? — запитав я після короткої мовчанки.

— З мамою? Коли я приїхала, вона почувалася навіть не найгірше. Вона впала й скаржилася на незначний біль у спині. Сердилася, що я приїхала. Казала, що я надто драматизую ситуацію. Ти ж її знаєш…

Я її, насправді, зовсім не знав, бачив матір Сюнне раз у житті, але кивнув і пробурмотів щось ствердне.

— Я посиділа з нею годинку, а потім поїхала додому. Зранку зателефонували з лікарні й повідомили, що мама померла.

— Ти казала, тромб?

— Так… Як би мені хотілося…

Сюнне глянула в дзеркало заднього огляду, озирнулася через плече, перелаштувалася на іншу смугу, щоб обігнати вантажівку, вичекала, щоб відрив був достатньо великий, і повернулася на попередню смугу.

— Чого б тобі хотілося? — запитав я.

— Щоб залишилася з нею. Треба було побути біля неї.

Помальований на біло будинок, доглянута садиба в заможному районі Осло. Сюнне припаркувалася на під’їзній доріжці. Я взяв з багажника свою валізку й рушив за Сюнне до будинку.

— Ти тут мешкала, коли ходила до вищої школи?

Я з цікавістю роззирався на всі боки. Гарно та охайно було всередині й надворі, ніби ріелтор вже підготував нерухомість до продажу.

— Не зовсім, — відповіла Сюнне. — Лише останні два роки, перед тим як піти на самостійні хліби. Після переїзду з Берґена, ми мешкали в Єсгаймі, до смерті мого вітчима. А потім перебралися сюди. Мамине дитинство минуло в цьому районі. Вона почувалася вдома на Румеріке.

— А ти — ні?

— Ні, — коротко відповіла Сюнне. — Ходімо, покажу тобі твою кімнату. Ти голодний?

— Перекусив на летовищі, — відповів я, ідучи за Сюнне до гостьової кімнатки, де вже стояло застелене для мене ліжко.

— Можемо згодом замовити піцу.

— Годиться.

Піці нічого не бракувало, як не бракувало й самому будинку чи житловому кварталу, окрім особливості й шарму.

Сюнне майже не їла.

— Коли похорон? — запитав я, насилу запхавши в себе кілька шматочків.

— О першій.

— А потім? Поминки?

— Кава з канапками в домівці при церкві.

Очі її спалахнули.

— Я не мала жодного клопоту з організацією похорону. Мамині численні подруги самі все влаштували. І поминки теж, бо так заведено. Ставляться до мене, як до маленької дівчинки.

— Хочуть прощальну гостину, то хай так і буде, — мовив я.

— Вона була моєю матір’ю! — Сюнне люто витерла кулаком сльози. — Моєю матір’ю, чорт візьми!

Розділ 41

Трава блистіла в місячному сяйві, нагадувала фосфоресценцію на морі. Бредеш травою, наче водою восени, такою ж крижаною. Замерзлі стеблини голками колють босі ноги. Вона йде і йде в безмежжя. Поля простираються перед нею без кінця і краю. Скупчення коней здаються чорними тінями в пітьмі, неспокійними й рухливими. Вони форкають, лякають її. Їх тут не повинно бути.

І Маґнуса тут не повинно бути, однак вона бачить його далеко попереду. Вона впізнає його ледь пружинисту ходу. Еріка намагається крикнути, застерегти його, попередити, щоб був обережний, що він у небезпеці, але Маґнус утікає. Вона хоче його наздогнати, однак ноги заціпеніли й не слухаються, не біжать, а Маґнус зникає.

Відчуття, мовби він зник назавжди, помер, помер так давно, що вона вже і не знаходить його в своїй пам’яті, ніби й ніколи не було його на світі.

Місяць опускається і знову піднімається на небо. Вона чує коней, але не бачить їх. Страх ось-ось виповнить її по вінця, хоче обернутися, вернутися туди, звідки прийшла, та не може.

Вона стоїть перед дверима.

Простягає руку, натискає на клямку, проте двері не відчиняються. Прикладає всю силу, та не годна зрушити двері й на шпарку. Вона налякана, але чого боїться, достеменно не знає, — чи залишитися надворі, чи того, що чекає на неї всередині. Знову тисне на клямку. Розпачливо прагне відчинити двері. Там хтось кричить, кличе її? Їй так здається. Її раптом охоплює відчай. Вона повинна, мусить увійти. Еріка налягає усім тілом. І раптом двері розчахуються навстіж.

Усередині темно.

Темрява більша, ніж надворі. Більша, ніж неозоре нічне небо, лишень без зірок. Жодної зірочки.

Вона заходить.

Розділ 42

Церква майже повна. Ми з Сюнне єдині сидимо в першому ряду. Дивне відчуття — ніби я зайняв місце, яке мені не належить. Але Сюнне наполягла, міцно вчепилася за мою руку.

— Хочеш, щоб я там, попереду, сама сиділа? — прошепотіла вона.

— А твоя родина?

— Лише тітка Міна, але вона дуже стара, не змогла прийти. Насправді, вона мамина тітка, а не моя, — відповіла Сюнне.

— І все?

— Кілька далеких родичів, але я їх майже не знаю.

— То хто ж усі ці люди?

— Друзі. Колеги. Мама була активною жінкою.

Задзвонили дзвони.

Можливо існує якийсь інструктаж для похорону, але не для смерті. Десь я читав, що в деяких культурах мертвим складають пожертви. У Мексиці, наприклад. Там надгробні камені вишукані й красиві, а смерть — привід для святкування. У нас смерть сумна. Ніде не почуваєшся таким самотнім, як на чуванні біля ложа померлого або на похороні.

Я сидів поруч з Сюнне й думав про людей, яких колись знав. Думав про Петера. Ніколи не допускав до себе почуття горя від його втрати. Щоразу, як мої думки вихоплювали з непам’яті його образ, я витісняв їх кудись у найдальші закутки свідомості.

Я завжди важко прив’язувався до людей. Уже немає нікого мені близького. Хтось зрадив, хтось помер… Іноді смерть я теж сприймав, як зраду, — пішли собі й знову залишили мене самотнього.

Я думав про батька, який скоро помре. Про матір, якої не знав. Вона покинула мене ще до того, як у дитини формується пам’ять. Цікаво, чи зміг би я вчинити так само — покинути свою дитину?

Мати Сюнне лежала в труні, за кілька метрів від мене.

Ким вона, власне, була? Коротка біографія, яку зачитав священник, не давала відповіді на це запитання — лише обрамлення: місце народження, освіта, шлюб, діти, робота…

Потім Сюнне сказала кілька слів. Твердим, впевненим голосом вона розповідала, що її мати була сильною, упевненою в собі жінкою, яка все в житті вирішувала самостійно і її, Сюнне, виховала так само. Так воно було і не так — не вся правда про стосунки матері й доньки.

Я думав, якою Сюнне була в ставленні до мене останнім часом. Холодною і відстороненою. Можливо, так буває в усіх. Ми не хочемо бути схожими на своїх батьків, та в той чи той спосіб таки на них схожі.

Після Сюнне священник промовляв про розраду, спасіння і вічне життя, і я перестав дослухатися. В усій церемонії сенс для мене мав лише один момент: коли всі заспівали псалом «Земля прекрасна», різдвяний псалом, яким відспівують і померлих.

«Часи надходять, часи минають, життя триває і рід наш триває, покоління за поколінням» — лунало під високим білим склепінням церкви, і мені раптом набігли на очі сльози.

Багато гостей, що прийшли на поминки, зналися між собою. Вони згадували минуле, сміялися і плакали з давніх історій, виголошували промови, ні добрі, ані погані. Сюнне була серед них чужинкою.

Коли нарешті все скінчилося, і Сюнне подякувала останнім гостям за шану, я побачив, що вона на межі нервового зриву.

Ми мовчки їхали додому. Небо посіріло, але дощу не обіцяло, просто лежало такою собі покришкою над світом.

— Господи, яка ж я рада, що все вже позаду, — сказала Сюнне, коли ми підходили до дверей будинку. — Мені потрібний келих вина. А тобі, Мікаелю?

— Усе, що завгодно, лишень не кава!

— Пляшка вина на кухні. Я мушу перевдягнутися.

Сюнне повернулася в джинсах й облізлому бавовняному джемпері.

— Будьмо! — промовила вона й жадібно відпила вина.

— Ти сьогодні була чемна.

— Чемна? Це ж як?

— Усе гідно витримала.

Сюнне засміялася і ще сьорбнула вина.

— У кожному разі, твоя мати мала багато друзів, які її любили. А, судячи з промов, ще й активісткою була.

— О, так, — кивнула Сюнне. — Червоний Хрест, Порятунок дітей, Допомога біженцям — ким лиш вона не опікувалася. Єдина, кому не дано було скористатися її великим серцем, це — я.

— Я думаю… ні, я впевнений, вона тебе любила, — обережно ввернув я. — Я бачив її біля твого ліжка, коли всі боялися, що ти помреш. І хай ніхто навіть не каже, що вона не хвилювалася.

Сюнне зітхнула.

— Може, і хвилювалася. З об’єктивного кута зору, вона була доброю матір’ю. Вона мене вдягала, годувала тричі на день, допомагала, за потреби, з уроками. Однак почуття виявляла лише до чужих, до мене — ніколи. Скільки разів я думала, що вона таки навряд чи любить мене. У кожному її слові вчувалася двозначність або прихований докір. Ніби всі мої здобутки лише задля того, щоб провокувати її.

Сюнне сіла з ногами на канапу, обхопила руками коліна.

— Останнього вечора в лікарні я простягнула руку її торкнутися, а вона здригнулася і відсунулась. Вона ненавиділа мої доторки.

На очі Сюнне набігли сльози. Я подумав, що мені завжди хотілося побачити її саме такою, як зараз, такою, як вона, мабуть, була біля лікарняного ліжка матері в останній вечір її життя.

— Усе ж ліпше, ніж моя мати, — промовив я, помовчавши. — Моя просто кинула мене.

— Ну, можливо, моя була хіба трішечки ліпша за твою, — усміхнулася Сюнне. — Та ні та, ні та не були добрими матерями.

Сюнне долила вина в обидва келихи, не питаючи, чи я хочу.

— Коли ти востаннє провідував свого батька, Мікаелю?

— Він більше не знає, хто я, — відповів я, виправдовуючись.

— І все ж, мабуть, варто його провідати. Не так задля нього, як задля себе самого.

Я промовчав.

Ми пробалакали кілька годин. Пізно ввечері відкоркували ще одну пляшку вина, поділилися канапками, які материні подруги спакували Сюнне з собою. Я поцікавився, як вона вчинить з будинком, Сюнне відповіла, що хоче якнайшвидше його продати.

— Я пробуду тут щонайменше тиждень, щоб усе передивитися й підготувати дім до продажу, — казала вона. — Якщо б ти зміг взяти на себе мої справи, припильнувати, щоб не збігли терміни, було б дуже добре.

— Про це не турбуйся! Ми все припильнуємо! Будь, скільки треба…

Сюнне всміхнулася, поміняла позу на канапі. Можливо, почало діяти вино, бо мене враз обпекла жага до неї. Щоб приховати свій стан, я схопився за пляшку.

— Можна й мені крапелинку? — попросила Сюнне й простягнула келих. Коли я брав келих, наші пальці торкнулися. Вона перехопила мій погляд, витримала його, а тоді поставила келих на стіл.

— Або ні, я уже, мабуть, достатньо випила, — мовила вона й встала з канапи. — Сьогодні був важкий день. Певно, час спати.

Я збагнув, що мене викрили, і сором бухнув гаряччю в усьому тілі. Сюнне потребувала розради, підтримки й приязні, а я натомість попхався зі своєю жагою.

Прокинувшись, я не відразу зрозумів, де я. Вузьке ліжко, репродукції з ІКЕА на білих стінах, письмовий столик. Це могло бути все, що завгодно — від медичного закладу до тюрми. Ось тільки жінка, що стояла посеред кімнати у тьмавому світлі, яке пробивалося у шпарини жалюзі, ніяк не вписувалася в цю картину.

— Сюнне? — сонно пробурмотів я.

Сюнне мовчки підійшла. Вона була гола. Бліда шкіра, там, де промені світла торкалися тіла; решта постаті поринала в глибокій тіні. Сюнне сіла на край ліжка. Поклала долоню мені на груди, втиснула в матрац, схилилася і поцілувала розтуленими губами, які мали смак червоного вина й зубної пасти.

Я обережно її відсунув, сів на ліжку.

— Ні, Сюнне, — мовив тихо.

— Чому — ні?

— Бо ти не зовсім твереза. Не хочу, щоб потім жалкувала.

— Але я цього хочу.

Розділ 43

Я був сам, коли прокинувся. У кімнаті витав ледь вловний запах парфумів і сексу — невидиме підтвердження, що я все ще можу відрізняти сон від реальності. За кілька хвилин я вже був спроможний підвести очі на годинник і зрозуміти, що треба вставати, якщо хочу встигнути на літак додому, до Берґена.

Я пішов у душ, стояв під струменями води довше, ніж треба, побоюючись зустрічі з Сюнне при світлі дня. Вночі все здавалося правильним і логічним, а як буде здаватися тепер, я не знав.

Коли я прийшов на кухню, Сюнне саме готувала сніданок. Сторожко усміхнулася до мене, поривчасто обійняла, якось несміливо й зовсім не пристрасно, ніби й сама не знала, як їй сприймати те, що сталося уночі. Вона була гарна, як завжди, волосся зібране на потилиці в кінський хвіст, обличчя без макіяжу. Я сів, крадькома підглядаючи за нею, як вона ставила на стіл м’ясну нарізку, згадав, якою вона була вночі. Сюнне обернулася, і я потупив очі, мов школяр.

Я ледве запхав у себе кілька канапок, ми обмінялися фразами про погоду й про те, коли треба виїхати з дому, щоб встигнути на літак. Що більше минало часу, доки хтось з нас таки заговорив про ніч кохання, то незручніше ми почувалися.

— Ми скоїли дурницю?

Ми майже доїжджали до Ґардемуена, коли вона запитала про це, не дивлячись на мене, уважно пильнуючи за рухом на дорозі.

— Не знаю, — відповів я. — Але було гарно.

— Уранці так дивно почуваєшся. Сподіваюся, ми нічого не зруйнували поміж нами.

— Маєш на увазі, як у тому фільмі, де дружба Біллі Крісталом і Мег Раян не витримує випробування сексом? Як називався фільм, до речі?

— «Коли Гаррі зустрів Саллі», — підказала Сюнне. — Мені принаймні не довелося вдавати оргазм.

Я розсміявся — задоволено, бо її слова підтверджували, що їй теж було добре зі мною. Вона зупинилася перед залом відльотів, з усмішкою обернулася до мене.

— Пригадуєш, чим закінчився фільм?

— Вони стали коханцями, хіба ні?

— Так, — якусь мить здавалося, що Сюнне хоче щось додати, але, видно, передумала.

Ну, скажи вже, думав я. Скажи, що хочеш бути зі мною.

Натомість вона нахилилася, тицьнулася в мене, і це було щось середнє між обіймами й поцілунком, наші губи ледь торкнулися — ми скидалися на скутих підлітків на першому побаченні.

— Я рада, що ти приїхав, Мікаелю. Дуже дякую!

— Та нема за що, — розгублено буркнув я.

Я стояв і дивився услід її авту, коли вона рвонула з місця.

Мій літак сів у Берґені майже в обід, і я відразу подався до контори. Насамперед взяв у пані Сьоренсен робочий графік Сюнне, переніс на інші дати те, що можна було перенести, решту справ розподілив між собою та Рюне Саймом, бо Карла була на судовому засіданні в іншому місті, а Бірґер Біркгауґ мав купу роботи зі своїми клієнтами.

— Я візьму продовження арешту, якщо ти подбаєш про відповідь на позов з приводу спору про спадщину, — запропонував Рюне.

— Домовилися!

— Як вона? Тримається?

— Сюнне? Так, думаю, з нею все гаразд.

— Пригадую, як кілька років тому померла моя мати, — сказав Рюне. — Вона була стара, за дев’яносто. І це так дивно… Мені виповнилося п’ятдесят, а я почувався сиротою.

— І досі так почуваєшся? — запитав я.

Рюне засміявся.

— Та ні, минулося. Усе минається, Мікаелю, ти ж знаєш!

Перш ніж піти додому після робочого дня, я зателефонував одній людині. Планував це зробити ще багато днів тому, до того, як довідався про Сюннину втрату, а потім усі плани поламалися.

— Мікаель Бренне, — сказала в слухавку Анне Гюсе, випередивши мене.

Отже, хоч ми й давно не спілкувалися, мій номер телефону не видалила зі свого списку. Добрі журналісти бережуть свої контакти, навіть тих людей, що не виправдовують їхніх сподівань.

— Хочу зустрітися на розмову, — сказав я.

— На розмову? І нічого більше? — запитала Анне Гюсе, вдаючи розчарування.

— Маю одну справу. Ексклюзивно для «ВҐ». Але тобі доведеться приїхати в Берґен.

— Телефоном не вийде?

— Ніяк… Лише віч-на-віч. Не пожалкуєш! Гарантую!

— Хоч натякни…

— Вбивства в Далгаймі.

У слухавці зависла коротка пауза.

— Побачимося завтра, Мікаелю. Маякну тобі смскою після приземлення.

Уже почало темніти, коли я нарешті дістався додому. Перш ніж вийти з авта, уважно розглянувся на всі боки, не мав жодного бажання знову нарватися на шаленого Нурайде, але ніде на вулиці не побачив чорного «ауді», ніхто чужий не ховався у тіні.

Я замкнув за собою двері, відставив набік валізку, увімкнув світло й більше підкрутив опалення. Навіть не знімаючи пальта, натиснув ґудзик кавоварки. В голові майнула думка, чим би зайняти вечір — подивитися телевізор чи почитати? Найімовірніший вибір — книжка, по телевізору переважно не показували нічого цікавого. Ніхто в світі не змусив би мене дивитися жодне реаліті-шоу. Реальність і так важке випробування, щоб її ще й втискати в розважальний формат.

Доки я нипав туди й сюди, відчув, як у мені наростає напруга, безпричинне хвилювання. На якусь мить я подумав, чи не думки про Сюнне цьому виною. Я хотів її, але не був готовий то такого раптового перебігу подій. Два протилежні відчуття — розгубленість і захоплення. Може, я нервувався через це, подумав я, але тут же засумнівався. Щось не так було в самому будинку, але я не міг вловити, що саме.

Я взяв каву з собою до вітальні, вмостився в улюбленому еркері й спробував заспокоїтися. Надворі майже зовсім стемніло. Лише на заході ще ясніла смужка неба, даючи достатньо світла, щоб виразно окреслити обриси високого бука в садку.

Тривога не минала. Зрештою, підняла мене з крісла. Я ходив з кімнати в кімнату. Усе, на перший погляд, начеб нормально. Три тисячні купюри під ніжкою настільної лампи на тому самому місці. Один стілець стоїть навскоси до обіднього столу. Теж так стояв перед моїм від’їздом? Я не пригадував. Хтось нишпорив у моїй колекції dvd-дисків чи там завжди панував безлад? Я нічого не міг намацати, але мав якесь дивне, неясне відчуття, ніби вдома щось змінилося за моєї відсутності.

Я заніс валізку на другий поверх, повісив костюм, у якому був на похороні, у шафу, заніс решту одягу в ванну й кинув у кошик для брудної білизни. Уже коли виходив з ванної, мозок краєм свідомості зафіксував маленькі калюжки на підлозі перед душем.

Я присів, приклав долоню до викладеної плиткою підлоги, перевірив, чи працює підігрів. Звісно, працював. Мився я в душі вранці перед дорогою до Осло. Вода не могла не випаруватися за три дні й дві ночі.

Хтось користувався душем.

Хтось чужий проник у мій дім, вліз у моє життя, мився у моєму душі — моя свідомість сприймала це як вторгнення. Мене охопило відчуття, схоже на паніку, я почав методично обходити всі кімнати.

В одній спальні стояла канапа, високий стіл з п’ятьма віденськими стільцями — старі меблі, які я збирався викинути або віддати в ремонт, але руки так ніколи й не доходили. У кімнаті було порожньо, усе вкрито пилюкою, якої начеб ніхто не торкався. Лишалася ще тільки кімната для гостей.

Я відчинив двері. Світло з коридору впало досередини. Я бачив на підлозі свою тінь, яка тягнулася до ліжка під вікном.

Ліжко мало б бути порожнім, але не було…

Хтось лежав спиною до мене, накривши плечі ковдрою. Обриси постаті підказували мені, що то жінка. На мить я подумав про Сюнне. Уявив собі, як вона притьмом сіла в перший літак і приїхала сюди, щоб влаштувати мені несподіванку, але картинка зникла так само швидко, як постала перед очима. Жінка під ковдрою мала темне волосся, а не світле, як у Сюнне.

Я стояв заціпенілий від страху, розгубленості й злості водночас.

Я простягнув руку, намацав біля одвірка вмикач і засвітив лампу під стелею. Жінка під ковдрою враз прокинулася, обернулася, мружачись від яскравого світла.

Розділ 44

— Вибачте…

Це вже вдруге вона просила вибачення.

Ми сиділи за кухонним столом. Еріка Гансен і я.

Я попросив її одягнутися і зійти вниз. Вона була в джинсах і червоному під горло светрі — і те, і те випране. Уперше я бачив її в чистому одязі, а не засмальцьованих джинсах та футболці. Вона ще й голову вимила.

Я не знав, з чого почати.

— Гм… як ти потрапила до будинку?

— Через підвальне вікно.

— Воно було відчинене?

— Ні, але шибки ледве трималися, я просто відколупала рештки замазки й вийняла скло. Я поставила все на місце і закріпила якимись скіпками, але ви мусите полагодити віконце. Цей будинок потребує трохи більше догляду.

— Я, звичайно, радий порадам, — промовив я з іронією. — Але…

— Вибачте, — утретє повторила Еріка.

— Вибачте?! Це називається зломом і карається законом! Невже не розумієш цього? Люди сідають за таке в тюрму!

— Я не навмисне… Хотіла лише поговорити з вами, але вас не було вдома.

— Тоді ти вирішила вламатися в помешкання? Де логіка, Еріко?

— Можна мені склянку води? — тихо попросила вона.

— Та запросто! Почувайся, як вдома!

— Я не можу повернутися додому, — промовила вона, доки я набирав у склянку воду. — Мені здається, що за мною хтось стежить.

— У тебе лише таке відчуття чи щось конкретне спричинило підозри?

— Це… я непевна, але щоразу, коли я іду до крамниці, хтось іде за мною, а коли виглядаю з вікна, бачу на вулиці ту саму постать.

— Чоловіка чи жінку?

— По-моєму, чоловіка. Але він тримається в тіні, я жодного разу не зуміла його роздивитися.

— Ясно… Хай навіть так, Еріко, але я однаково не розумію, чому ти тут.

— Подумала, що буде ліпше там, де ніхто й не подумає мене шукати. Я не можу більше сидіти й чекати, доки станеться якесь жахіття. Мені треба з кимось поговорити.

Якщо чоловік у тіні й був продуктом її хворобливої уяви, то страх в очах — цілком реальним. Я не міг просто так взяти й вигнати її у ніч.

— Про що ти хотіла поговорити зі мною? — запитав я.

— Я згадала все, що трапилося того вечора, — відповіла Еріка Гансен.

Такого я не очікував.

— Раптом… наче двері відчинилися, і я згадала.

— Це добре, але чому вирішила прийти до мене? Чому не до свого психолога чи в поліцію?

— Бо… бо ви єдиний, хто запитував…

Що ж, у її словах була певна логіка, подумав я.

— Зачекай, я лиш наллю собі ще трохи кави, — сказав я, підводячись. — Хочеш кави?

Вона похитала головою.

— Я уважно слухаю, Еріко, — мовив я, сідаючи знову.

— Я… як я уже казала, наче двері відчинилися, це сталося буквально. Щоразу, коли я намагалася згадати події того вечора, я зупинялася перед дверима Саннторва. Не могла пройти крізь них. Знаєте, такі блакитні двері?

— Знаю… Я був там.

— Ну, так… раптом вони відчинилися.

— Коли це було?

— Три дні тому, здається.

— Напередодні щось трапилося, щось особливе?

— Та ні-і… я, мабуть, спала й раптом усе згадала.

Еріка схопила склянку, відпила ковток води. Тепер вона заговорила швидко, мовби її у шию гнали.

— Коридор такий, як завжди. Я давно не була в Саннторві, але в коридорі нічого не змінилося. Коричневий килимок під дверима, сосновий комод, вішаки на стіні, світлина коня, який колись у них був — усе те саме. Тому мені здалося, ніби мені сниться колишній дім, — Еріка затнулася. — А потім я відчула запах і все зрозуміла.

Я терпляче чекав, доки вона заговорить знову.

— Я навіть не знаю, як описати той запах. Жахливий сморід. Лайна і… ще чогось. Мені захотілося негайно піти звідти геть, але я не пішла. Може, тому, що я поліцейська і мушу зайти всередину. Там було багато крові. Страшенно багато крові. Хоч я й бувала раніше на місцях злочину, але такого ще не бачила.

Вона кілька разів намагалася сковтнути слину, ніби її млоїло.

— Спершу я не могла вихопити деталей, усе бачила мов крізь туман. Я почала ходити вітальнею. Мабуть, хотіла подивитися, чи можна ще комусь допомогти, але допомогти вже нічим не можна було. Я відчувала, що мушу все оглянути, ніби хтось сторонній водив мене. Я впізнала Сіверта, він лежав найближче до дверей у величезній калюжі крові. Маґнус лежав неподалік, на спині, ногами до батька. Я не відразу його впізнала, він мав жахливу рану на скроні, навколо голови теж багато крові, ніби… як це називається… наче німб. Темний німб. На підлозі біля нього валялася сокира, я подумала, що його, мабуть, нею вдарили. І рушниця. Там ще лежала рушниця.

Еріка відпила води.

— Сюсанне сиділа в кріслі. Їй прострелили око. Страшне видовище. Далі лежала долілиць жінка, я бачила, що в неї прострелена потилиця. Чоловікові поруч з нею, мабуть, вистрелили в обличчя, воно було залите кров’ю. Я ходила, мов непритомна. Усе таке нереальне, мов у кошмарному сні. Я не мала сили нічого зробити. Не могла. А тоді почула звук.

— Який звук?

— Просто звук. Від цього звуку прорвався страх і захлиснув мене. Раптом мені виразно здалося, що вбивця досі в будинку. Я кинулася надвір, бігла наосліп униз дорогою і зупинилася доволі далеко від хутора, прислухалася, завмираючи від жаху, що він наздоганяє мене. А тоді почула кроки, шурхіт гравію. Боюся, тієї миті я взагалі нічого не думала, приклала рушницю до плеча й вистрелила.

Еріка затрусилася всім тілом.

— Тепер я, звісно, знаю, що то був патруль. Вони вистрелили у відповідь, два постріли, а тоді закричали, що вони поліція, що я повинна здатися, а я… я просто осіла на дорогу й розплакалася.

Якусь мить ми мовчали.

— У твоїй розповіді щось не сходиться, — мовив я.

— Що?

— Ти казала, що бачила Сіверта й Маґнуса біля самих дверей.

— Так…

— Потім розповіла про жінку, яка лежала обличчям донизу, з простреленою потилицею.

— Так… у глибині вітальні.

— То була Марі Саннторв.

— Молодша сестра Маґнуса?

Я кивнув.

— Я не знала… Не бачила її обличчя, я вже казала… Та й навряд чи я її упізнала б. Вона була молодша за нас.

— І навіть згодом не здогадалася, що то була вона, з газет чи телебачення?

Еріка похитала головою.

— Від того вечора я не розгорнула жодної газети, не дивилася новини. Не могла….

— Це я розумію… А ось дечого не розумію. Ти казала про чоловіка, якому, ймовірно, вистрелили в обличчя. Ти мала Маґнуса на увазі? На якусь мить здалося, ніби ти…

— Ні, не Маґнуса. Я казала про чоловіка, який лежав біля Марі.

— Біля Марі ніхто не лежав, — обережно заперечив я.

— Лежав! Зовсім упритул до неї… Пригадую, я подумала, що вони, певно, пара, якщо лежать, так тісно пригорнувшись одне до одного.

Розділ 45

Карла, на диво, мене не перебивала. Коли я нарешті закінчив розповідь, Клара вже майже умлівала.

— Еріка Гансен у ролі Золотоволоски, — підсумувала вона. — Неймовірно!

Я запитально глянув на неї.

— Золотоволоски?

— Золотоволоска і троє ведмедів.

— A-а, казка…

— Еге ж, казка. Ота її історія — теж казка.

— Не думаю.

Клара недовірливо подивилася на мене й розсміялася.

— Тільки не розказуй мені, що ти їй віриш!

— Навіщо їй брехати?

— Хіба не ясно? Сама вбила, а тепер думає, що дуже мудра й може підсунути нам іншого підозрюваного.

— Інший підозрюваний уже давно є, з мотивом і можливостями — Маґнус, — нагадав я. — Навіщо Еріці придумати ще якісь ускладнення?

Клара пересмикнула плечима.

— Якщо не бреше, то фантазує. Не може відрізнити сон від дійсності.

— Таке, звісно, можливо, — визнав я. — Вона й сама казала, що пам’ять їй повернув сон.

— Ось бачиш!

— Але я розпитав її дуже ретельно, і все збігається до найменших деталей. Вона описує поранення і одяг точнісінько такими, як ми бачили. Її спогади мають лише одне відхилення — чоловік із закривавленим обличчям.

— А це дуже суттєвий момент, — підхопила Карла. — Надто вже вона закрутила сюжет.

— Знаю… Але тебе там не було, і ти не чула її розповіді. Вона розказувала дуже переконливо. І ще одне…

— Що?

— Висип на обличчі. Він майже зійшов.

Карла так зиркнула на мене, наче я божевільний.

— Про це казав Калле.

— Хто?

— Калле Сміт-Нільсен, мій друг-психолог. Він порівнював втрату пам’яті з гнійником. Лише тоді, як гнійник прорветься, людина почне одужувати. І хоч параноїдальні вияви не зникли, і вона дивно поводиться, я не сумніваюся, що Еріка Гансен поступово одужує.

— Ну, якщо ти так кажеш… — сухо кинула Карла. — Вона досі живе в твоїй гостьовій кімнаті?

— Ні, звичайно, ж ні. Еріка — важливий свідок у справі, тому не може залишатися у мене. Я відвіз її до подруги.

— То як тепер діємо?

Я глянув на годинник.

— За чверть години маю бути в Маркюссена.

— А як бути з журналісткою з «ВҐ»?

— Я їй зателефонував і скасував зустріч. Вона вже була на летовищі й нітрохи не зраділа такому повороту.

Ми зібралися у тій самій нарадчій кімнаті, що й попереднього разу. Але тепер з нами була ще й Ґабріеллє Соммер. Поліцмейстер, як завжди, сидів на чолі, Маркюссен — посередині довгої сторони стола.

Ґабріеллє стояла, прихилившись до стіни, одягнена, як для пробіжки — чорні легінси, зелений светр і рожеві кросівки під колір губній помаді. Вигляд прокурор мала бездоганно тренований, де я мусив визнати.

— Бігала, Ґабріеллє? — запитав я.

— Бігатимемо з подругою після наради. Я так розумію, що ти скликав нас з достатньо поважної причини.

— Так… Вважаю, ти повинна почути, що я скажу.

Ґабріеллє стиснула губи. Я вже давно знав, що так вона демонструє своє невдоволення.

— Я, звісно, читала протокол попередньої наради, тож уже готова до зливи дзвінків від журналістів.

— Ну, тим часом дещо змінилося.

— Он як?

— Я мав ще одну розмову з Ерікою Гансен, і…

— Знову! — рявкнув Маркюссен. — На біса, що ти витворяєш, Бренне?

— Вона сама прийшла до мене, — сказав я, ні словом не обмовившись, що, насправді, Еріка незаконно проникла в моє помешкання.

— Треба було відіслати її до нас, — квасно скривився Маркюссен.

— То ти хочеш почути, що вона розповіла чи ні?

Удруге за день я переказав історію Еріки Гансен.

Доки говорив, бачив, з якою дедалі більшою недовірою дивився на мене Маркюссен. Ґабріеллє уважно слухала, склавши руки на грудях і схрестивши ступні.

Коли я закінчив, Маркюссен похмуро втупився у мене.

— Що ти намагаєшся нам сказати, Бренне? Хто був тією четвертою жертвою? Чи була ще й п’ята? Я ніяк не вслідкую за отими твоїми викрутасами!

— Які там викрутаси! Я лише переповідаю те, що сказала мені Еріка Гансен.

— Це не відповідь на моє запитання. Хто там лежав? Кого вона бачила?

— Убивцю! Хіба не очевидно?

— Для мене не очевидно! Чому він лежав на підлозі з закривавленим обличчям?

— Щоб затаїтися… Щоб Еріка подумала, що він теж жертва. Тільки-но вона кинулася геть з будинку, він утік.

— Тобто вбивця — він? А я думав, Еріка Гансен, — важко зітхнув Маркюссен. — Принаймні таке ти казав мені минулого тижня.

— Ні, я казав не так, — заперечив я. — Я припустив імовірність, що вбивця — вона.

— Пригадуєш, що ти відповів, коли я запитав про мотив?

— Що Еріка ненавиділа Сіверта Саннторва.

— Правильно! І ще додав, що вона психічно неврівноважена, нестабільна, іншими словами — крихка, мов сухарик.

Я розтулив рота, щоб запротестувати, але він мені не дав цього зробити.

— І тепер ти раптом хочеш змусити нас повірити, що ця нестабільна, неврівноважена жінка витягає отак, нізвідки, історію, що не підтверджується жодними технічними доказами на місці злочину. Це всього лиш витвір фантазії хворого мозку жінки, настільки психічно травмованої, що вона й свого імені згадати не може, такої недужої, що поліція не має права її допитувати, але чомусь вона завжди достатньо притомна в розмовах з тобою! Чесно кажучи, Бренне, усе це навіть до твого вже звично низького рівня не дотягує!

Я ще ніколи не чув, щоб Маркюссен промовляв так довго і так барвисто. Я не відповів йому, бо то були б слова на вітер, натомість глянув на Ґабріеллє Соммер.

— Мені вся ця історія теж видається неправдоподібною, — вдавано незворушно мовила Ґабріеллє. — Але якщо Бріка була в стані говорити з тобою, то чому б їй не поговорити з поліцією? Якнайшвидше викликай її на допит, Ґюннаре! Якщо психолог спробує завадити, телефонуй мені, і я все владнаю.

— Найвищий час! — сказав я. — Давно треба було так вчинити. Навіть мови бути не може про відновлення судового провадження без попереднього допиту Еріки Гансен!

Ґабріеллє ніяк не прокоментувала моїх слів, однак у її поведінці щось мене насторожило.

— Ти зі мною не погоджуєшся, Ґабріеллє?

— Не цілком…

— Що це означає?

— Зважую, чи не відхилити обвинувачення проти Маґнуса Саннторва.

На мить здалося, що мені почулося.

— Ти сказала «відхилити»?

— Так.

— З яким обґрунтуванням?

— За браком доказів.

Я намагався продумати всі наслідки такого кроку.

— Отже, ти погоджуєшся, що сторона обвинувачення не може навести незаперечних доказів, що вбивство батьків та сестри скоїв Маґнус Саннторв?

— Не зовсім так.

— Не зовсім так? Якого дідька! А як?

— Справу можна відхилити через недостатні суб’єктивні умови для карної відповідальності.

— Тобто оголосити його неосудним, а неосудного не можна покарати, однак ти й далі вважаєш його вбивцею?

— Щось таке.

— Але це означає, що його неможливо буде засудити і до примусового психіатричного лікування, — завважив я.

Ґабріеллє знову вип’яла губи, вдаючи, ніби нічого подібного їй раніше не спадало на думку.

— Але ж він уже відбуває подібне покарання, і ніхто найближчим часом не збирається відпускати його з закритого закладу.

— Кілька місяців тому ти наполягала, що громадськість не зрозуміє, якщо вбивцю не буде покарано за потрійне вбивство!

— То пояснимо громадськості причини такого рішення, — відмахнулася Ґабріеллє.

Я обернувся до поліцмейстера.

— Ви маєте намір продовжити розслідування убивств на підставі нових свідчень Еріки Гансен?

— Звичайно, ми допитаємо Еріку, але поки що вважаємо слідство закінченим. Якщо з’являться нові докази, ми його, ясна річ, поновимо.

Щось у його тоні підказувало мені, що він блефує.

— Думаєте, що в такий спосіб уникнете відповідальності за свій службовий переступ? — запитав я і похитав головою. — Ця історія однаково вийде на публіку, це ви, сподіваюся, розумієте?

Поліцмейстер виклав долоні на стіл.

— Ясна річ… Без сумніву! Як поліцмейстер, я беру на себе повну відповідальність, що ми зуміли розгледіти, якою психічно нестабільною виявилася Еріка Гансен, аж доки грім не вдарив.

— А подальші декорації? Брехня в суді?

Поліцмейстер скривив кутик рота.

— Визнаю непростиму відсутність комунікації. Тут вина інспектора Нурайде. Та судовий процес ще не закінчено.

— Такого непрофесійного виправдання я ще не чув.

Поліцмейстер не відповів, тож я знову обернувся до Ґабріеллє Соммер.

— Ти не можеш просто так відхилити справу, Ґабріеллє. Справді, у твоїй компетенції так вчинити. Але суть у тому, що це було б грубим порушенням супроти мого клієнта.

— І адвокат, і звинувачений зазвичай радіють такому рішенню, — сказала Ґабріеллє.

— Не в цьому випадку. Результат — Маґнус Саннторв не буде виправданий. Він довіку житиме з тавром убивці всієї своєї родини без доведення належним чином вини. І йдеться не лише про громадську опінію, а й про психіатричний діагноз. Ніхто й не подумає випустити його з психіатричного закритого закладу. Його замкнуть на все життя. Легким помахом руки ти вивищуєш себе до прокурора, судді й ката водночас, Ґабріеллє!

Досі вона стояла непорушно, а після моїх слів підняла руки, вдаючи, ніби аплодує.

— Браво! Чудова промова! На жаль, присяжні вже пішли додому. Твоя проблема, Мікаелю, у тому, що ти почуваєшся одуреним, бо не зможеш сповна покрасуватися у суді. Глибоко в душі ти й сам чудово розумієш: твій клієнт винний і крапка. А всі оці твої штучки з Ерікою Гансен — пустопорожня галасня, яка не має жодного стосунку до справи.

— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Я впевнений, що Маґнус не винний.

Ґабріеллє мовчки зиркнула на годинник і цілковито проігнорувала мою репліку, а я й не сумнівався, що саме так вона поведеться.

— Мені вже час, — кинула Ґабріеллє.

Вона осяяла мене білозубою усмішкою і, пружно ступаючи, вийшла з нарадчої кімнати.

Жінка, яка залишає за спиною проблеми минувшини й радісно простує назустріч майбуттю.