За п’ять кроків до кохання

Розділ 2 Вілл

– Гаразд, до зустрічі, – із цими словами я підморгую Джейсону й зачиняю двері кімнати, щоб дати їм трохи приватності.

Лишаюся віч-на-віч із порожніми очницями черепа, намальованого в мене на дверях, з кисневою маскою, що звисає з рота, і написом унизу: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

Це мав би бути слоган цієї лікарні. Чи будь-якої з півсотні тих, де я бував останні вісім місяців свого життя.

Скоса поглядаю в коридор, як зачиняються двері за дівчиною, котру я сьогодні вже бачив, – вселялася до палати далі по коридору. Бачу, як її поношені білі кросівки зникають за дверима. Вона прибула сама, навантажена дорожньою сумкою, чималою й для трьох цілком дорослих, однак на вигляд вона доволі нівроку.

І якщо чесно. Не щодня бачиш, як лікарнею розгулює хоч трохи приваблива дівчина, лише за п’ять дверей від твоєї палати.

Зазирнувши у свій блокнот, я знизую плечима, згортаю його й ховаю до задньої кишені, а тоді рушаю коридором слідом за нею. Не маю кращих планів, а стирчати тут цілу годину точно не збираюсь.

Протиснувшись у двері, бачу, як вона простує сірою кахельною підлогою, вітаючись і балакаючи мало не з кожним стрічним, ніби влаштувала персональну ходу на День подяки. Заходить у великий скляний ліфт з видом на східний вестибюль, одразу за великою нарядженою ялинкою – її, мабуть, вранці поставили, задовго до того, як начисто зжерли все, що зосталось від того Дня.

Боронь Боже лишити на виду здоровезну індичку хоч хвилиною довше.

Дивлюся, як вона підносить руки, притримуючи маску, доки нахиляється натиснути кнопку. Двері повільно зачиняються.

Починаю підніматися сходами біля ліфта, намагаючись ні в кого не врізатись, при цьому стежу, як ліфт рівномірно здіймається на п’ятий поверх. Авжеж. Біжу нагору з усією швидкістю, яку витримують легені, примудряючись влетіти на п’ятий поверх із достатнім запасом часу, щоб витримати напад кашлю та оговтатися, перш ніж вона виходить з ліфта й зникає за рогом. Потираю груди, прокашлююся й слідую за нею кількома коридорами і широким, у скляній коробці мостом, що веде до сусіднього корпусу.

Хоч вона тільки-но приїхала сьогодні вранці, а явно знає, куди йде. Судячи з її кроку й того, що вона, вочевидь, знає кожного в будівлі, я б не здивувався, якби вона виявилася мером цього закладу. Я тут два тижні і лише вчора з’ясував, як непомітно прослизнути з моєї палати до кафетерію нагорі в корпусі 2, а я ж анітрохи не страждаю на просторовий кретинізм. За всі ці роки я побував у стількох лікарнях, що знаходити в них кружні шляхи вже можна вважати моїм хобі.

Вона зупиняється неподалік від подвійних дверей з написом: «СХІДНИЙ ВХІД: ВІДДІЛЕННЯ НЕОНАТАЛЬНОЇ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ» й зазирає всередину, перш ніж відчинити їх.

ВНІТ.

Дивно.

Мати дітей, коли в тебе КФ, – це щось із розряду надскладних завдань. Я чув, що дівчата з КФ жорстко заганяються через це, але ходити зирити на малят, яких у тебе може ніколи не бути, – це геть інший рівень.

Це просто достобіса сумно.

Існує багато всього, що бісить мене в КФ, але тільки не це. Практично всі хлопці з КФ безплідні, а це принаймні означає: можна не боятися, що від мене хтось залетить і почнеться це довбане шоу під назвою «сім’я».

Закладаюся, просто зараз Джейсон і сам би від цього не відмовився.

Глянувши в обидва боки, підступаю впритул до дверей і зазираю у вузеньке віконце, щоб побачити, як вона стоїть перед оглядовою шибкою й очей не зводить з немовляти в інкубаторі за склом. Його крихітні ручки й ніжки під’єднані до апаратів, вдесятеро більших за нього.

Штовхнувши перед собою двері й прослизнувши в тьмяно освітлений коридор, я всміхаюся, секунду споглядаючи дівчину в кросівках. Не можу відірвати погляду від її відбиття у склі, за яким усе розпливається, доки я дивлюся на неї. Зблизька вона гарніша, зі своїми довгими віями й густими бровами. Навіть маска її не псує. Дивлюся, як вона відкидає з очей хвилясте жовто-русяве волосся, не зводячи рішучо-зосередженого погляду з дитини за склом.

Я кахикаю, щоб привернути її увагу.

– А я гадав, це чергова галіма лікарня, повна нудних хворих. Аж тут з’являєшся ти. Щастить мені.

Її очі зустрічаються з моїми у склі, спочатку з подивом, а потім, майже одразу – з чимось схожим на огиду. Вона знов переводить погляд на дитину й мовчить.

Що ж, це майже обнадійливий знак. Ніщо так не підходить для вдалого старту, як відраза.

– Бачив, як ти вселялася до кімнати. Ти сюди надовго?

Вона не відповідає. Якби не її гримаса, подумав би, що вона мене не чула.

– А, до мене дійшло. Я такий красунчик, що навіть слів дібрати не можеш.

Це досить зачіпає її, щоб дістати відповідь.

– Тобі хіба не треба здавати кімнати своїм «гостям»? – гиркає вона, обертаючись обличчям до мене й стягуючи з нього маску.

На мить вона захоплює мене зненацька, і я сміюся, здивований її прямотою.

Це справді її дістає.

– Погодинно здаєш чи як? – питає вона, звужуючи темні очі.

– Ха! То це ти підглядала в коридорі.

– Я не підглядаю, – парирує вона. – Це ти приперся за мною сюди.

Слушне зауваження. Але вона точно підглядала першою. Удаю, що спантеличений, і підіймаю руки, глузливо визнаючи поразку.

– Хотів відрекомендуватись, але з таким ставленням…

– Дай-но вгадаю, – перериває вона. – Вважаєш себе бунтарем. Плюєш на правила, бо так ти хоч якось почуваєшся господарем ситуації. Правду кажу?

– Ти не помиляєшся, – я відступаю, а тоді буденно притуляюся до стіни. – Гадаєш, це симпатично? – посміхаюся до неї. – Тобто ти, мабуть, вважаєш це надзвичайно чарівним. Стоїш у коридорі бозна-скільки часу й витріщаєшся.

Вона закочує очі, явно не в захваті від мене.

– Здавати свою палату друзям для сексу – це точно несимпатично.

А, вона справжня пай-дівчинка.

– Сексу? Та що ти, ні. Вони збиралися влаштувати там трохи галасливі збори книжкового клубу десь на годину.

Вона зиркає на мене, явно не в захваті від мого сарказму.

– А. Он воно що, – кажу я, схрещуючи руки на грудях. – Ти щось маєш проти сексу.

– Звісно, ні! У мене був секс, – каже вона, і її очі розширюються, коли ці слова вивалюються в неї з горла. – Це нормально…

Це найбільша брехня, яку я чув за цілий рік, а я ж практично оточений людьми, котрі намагаються підсолодити той факт, що я помираю.

Я сміюся.

– «Нормально» – це якось не дуже схвально, але я шукаю спільну мову скрізь, де можна.

Її густі брови суворо сходяться.

– У нас немає нічого спільного.

Я підморгую – надто вже весело дражнити її.

– Холодна зустріч. Мені подобається.

Двері зі стукотом відчиняються, і влітає Барб, від чого ми підстрибуємо, здивовані несподіваним галасом.

– Вілле Ньюмен! Ти що тут робиш? Тобі не можна йти з третього поверху після того, що ти утнув на тому тижні!

Я озираюся на дівчину.

– Ось і маєш. Ім’я до твого маленького психологічного портрета. А твоє як?

Вона гнівно зиркає на мене, швиденько натягуючи маску знов на рота, доки Барб не помітила.

– Я тебе ігнорую.

Непогано. Пай-дівчинка має норов.

– І явна улюбленка вчительки.

– Шість кроків, завжди! Ви обоє знаєте правила!

Я усвідомлюю, що стою надто близько, і відступаю на крок, коли наближається Барб, врізаючись у напружений простір між нами. Звузивши очі, озирається на мене.

– Що це ти тут робиш?

– М-м, – кажу я, вказуючи на оглядове вікно. – Дивлюся на немовлят.

Вона явно не вважає це кумедним.

– Ану марш до своєї палати. Де твоя маска?

Я підіймаю руку й торкаюся свого неприкритого обличчя.

– Стелло, дякую, що твоя маска на тобі, – каже Барб.

– П’ять секунд тому не було, – бурмочу я.

Стелла гнівно зиркає на мене понад головою Барб, і я широко всміхаюсь у відповідь.

Стелла.

Її звати Стелла.

Не можу допустити, щоб Барб і справді виставила мене, тож вирішую забиратися звідси. Наразі з мене вже досить доган.

– Веселіше, Стелло, – кажу я, відстрибуючи до дверей. – Таке життя. Ти й не помітиш, як воно скінчиться.

Я прямую за двері, через міст і крізь крило С. Замість того щоб повертатися довгим шляхом, застрибую в значно хиткіший непрозорий ліфт, котрий відшукав два дні тому. Той випльовує мене просто біля поста медсестер на моєму поверсі, де Джулі читає, схилившись над якимись паперами.

– Гей, Джулі, – кажу я, спираючись на стійку й беручи олівець.

Вона кидає погляд угору, швиденько дивиться на мене, перш ніж знов опустити очі на папери в її руках.

– Що це ти задумав?

– Е, вештаюся лікарнею. Дістаю Барб, – кажу я, знизуючи плечима і ялозячи в пальцях олівець. – Вона така злюка.

– Вілле, вона не злюка, вона просто, знаєш…

Дивлюся на неї.

– Злюка.

Вона спирається на медсестринську стійку, поклавши руку на свій надзвичайно вагітний живіт.

– Жорстка. Правила важливі. Особливо для Барб. Вона не ризикуватиме.

Я озираюся й бачу, як двері в кінці коридору знову широко відчиняються і звідти виходять Барб і пай-дівчинка власною особою.

Очі Барб звужуються, коли вона дивиться на мене, і я з невинним виглядом знизую плечима.

– Що? Я говорю до Джулі.

Вона пирхає, і вони вдвох проходять коридором до кімнати Стелли. Стелла поправляє маску, озираючись на мене, і на крихітну мить зустрічається зі мною очима.

Я зітхаю, дивлячись їй услід.

– Терпіти мене не може.

– Котра з них? – уточнює Джулі, простеживши за моїм поглядом у коридор.

Двері палати Стелли зачиняються за ними двома, і я озираюся на Джулі.

Та дивиться на мене поглядом, який я бачив мільйон разів, відколи потрапив сюди. Її блакитні очі наповнені сумішшю «Збожеволів?» і чогось близького до турботи.

Утім, здебільшого це таки «Збожеволів?»

– Навіть не думай про це, Вілле.

Я кидаю погляд на теку, що лежить перед нею, і в око впадає ім’я у верхньому лівому кутку.

Стелла Ґрант.

– Гаразд, – кажу я, наче нічого особливого не сталося. – Добраніч.

Простую до палати 315, куди дістаюся захеканий, з повним горлом і легенями слизу й болем у грудях після вилазки. Знав би, що доведеться мало не марафон бігти по всій лікарні, може, потурбувався би прихопити з собою концентратор кисню.

Ех, кого я обманюю?

Дивлюся на годинник, переконуючись, що минула година, і відчиняю двері. Вмикаю світло, помічаю згорнуту записку від Гоуп і Джейсона на стандартних крохмально-білих лікарняних простирадлах.

Як романтично з їхнього боку.

Намагаюся не засмучуватись, що вони вже пішли. Мама витягла мене зі школи й перевела на домашнє навчання в режимі міжнародного туризму по лікарнях, відколи вісім місяців тому в мене знайшли бактерію B. cepacia. Наче до того моє життя вже не обіцяло бути сміховинно коротким, B. cepacia відгризе від нього ще величезний шмат, зруйнувавши й без того хрінову легеневу функцію швидше, ніж це вже відбувалось. І не бачити тобі нових легень, якщо у тебе всередині лютує бактерія, яку жодні антибіотики не беруть.

Але «невиліковний» – то для моєї матері лише припущення, і вона рішуче налаштована знайти рятівне лікування, наче голку в скирті сіна. Навіть якщо для цього доведеться відрізати мене від усіх.

Принаймні ця лікарня за півгодини їзди від Гоуп і Джейсона, тож вони можуть регулярно відвідувати мене й тримати в курсі всього, що я пропускаю в школі. Відколи я підхопив B. cepacia, почуваюся так, наче вони єдині, хто не поводиться зі мною, як із лабораторним щуром. Вони завжди такі були – може, тому ми так ідеально ладнаємо між собою.

Я розгортаю записку і бачу в ній сердечко та написане охайним почерком Гоуп «Скоро побачимось! За два тижні тобі стукне аж 18! Гоуп і Джейсон». І це викликає в мене усмішку.

«Аж 18». Ще два тижні – і я сам собі голова. Я покину це останнє клінічне випробування й цю лікарню і зможу зробити хоч щось у своєму житті, замість того щоб дати матері змарнувати його.

Більше ніяких лікарень. Ніяких стирчань у вибілених будівлях по всьому світові, доки лікарі випробовують на тобі засіб за засобом, жоден з яких не діє.

Якщо вже помирати, хотілося б спочатку справді пожити.

А вже потім я помру.

Кидаю погляд на сердечко, думаючи про той фатальний останній день. У якомусь поетичному місці. Може, на пляжі. Чи на човні десь на Міссісіпі. Аби тільки без стін. Я міг би замалювати пейзаж, зробити свою останню карикатуру, на якій показую середній палець всесвіту, а тоді кусаю великий.

Я жбурляю записку на ліжко, оглядаю простирадла і навіть злегка нюхаю їх для певності. Крохмаль і відбілювач. Звичайні лікарняні пахощі. Добре.

Опускаюся в рипуче шкіряне лікарняне крісло-гойдалку біля вікна й відсуваю вбік купу кольорових олівців і альбомів, дістаючи ноутбук з-під стосу ксерокопій політичних карикатур 40-х років, на які колись рівнявся. Відкриваю браузер і набираю в ґуґлі «Стелла Ґрант», на багато не розраховуючи. Вона схожа на тих дівчат, що мають лише максимально приватні сторінки у фейсбуку. Чи галімий твітер-акаунт, де вона репостить меми про те, як важливо мити руки.

Однак перший результат – це сторінка в YouTube під назвою «Не зовсім таємний КФ-щоденник Стелли Ґрант», повна не менш як сотні відео давниною від шести років чи близько того. Примружуюся – назва сторінки здається на диво знайомою. О Боже мій, це ж той нещасний канал, посилання на який скинула мені мати кілька місяців тому, намагаючись заохотити мене серйозно ставитись до лікування.

Може, якби я знав, що на вигляд вона така…

Прокручую вниз до першого запису, пучкою клацаю на відео маленької Стелли з повним ротом металу й кінським хвостиком. Намагаюся не розсміятися. Цікаво, які тепер на вигляд її зуби, – я ж бо ніколи не бачив її усмішки.

Мабуть, дуже гарні. Вона явно з тих, хто справді ставить собі на ніч зубний фіксатор, замість того щоб лишати його збирати пил на поличці у ванній.

Здається, мій навіть додому від ортодонта не доїхав.

Вмикаю гучність, і її голос ллється з моїх динаміків.

– Як усі фіброзники, я народилася смертельно хворою. Наші тіла виробляють забагато слизу, і цей слиз любить потрапляти в легені й спричиняти інфекції, змушуючи легені де-гра-ду-вати.

Маленька дівчинка затинається на великому слові, перш ніж яскраво всміхнутися на камеру.

– Зараз мої легені працюють на п’ятдесят відсотків.

Запис відстійний, а коли вона обертається, я впізнаю сходи, на яких вона стоїть, – це головний вхід до оцієї лікарні. Не дивно, що вона так добре знає всі стежки довкола. Вона все життя приїздила сюди.

Я всміхаюся маленькій дівчинці у відповідь, хоча цей запис – найдешевше з усього, що я будь-коли бачив. Вона сідає на сходах, глибоко вдихає.

– Докторка Гемід каже, такими темпами мені потрібна буде пересадка легень ще до того, як я піду до старшої школи. Пересадка мене не зцілить, але дасть більше часу! Хотіла б я мати ще кілька років, якщо тільки мені пощастить їх отримати!

Знайшла кому про це розповідати, Стелло.

Вона хоча б має шанс.