Загадкові світи старої обсерваторії

Пригоди у Ґеймленді

Після того, як Оленка і Влад знайшли в старій обсерваторії дивовижне Крісло Переміщення, вони здійснили шість мандрівок до незнайомих світів, що, як виявилося, існують десь поруч із нашим, знайомим і звичним світом. Варто було лише сісти в той фотелик і повернути таємничу Ручку Переміщення, як за мить діти опинялися поза Землею і поринали в незвичайні, часом небезпечні пригоди. І лише кмітливість, знання і витримка допомагали Оленці та Владу повертатися до свого рідного світу — де жили вони, їхні батьки, друзі й, зрештою, дивакуватий професор Філ.

До речі, поважний науковець Філ надзвичайно пишався тим, що має карликового динозаврика трицератопса, якого Влад і Оленка якось привезли йому з химерного світу під назвою Юкеамоа. Філ доглядав за маленькою тваринкою, годував динозавра смачними фруктами і стверджував, що трицератопс підріс на чотири міліметри!

Діти знали, що зараз професор працює над тим, як поліпшити роботу Крісла і Ручки й досягти абсолютно точного переміщення людей саме в ті світи, які вони самі вибирають. Адже бувало, що Оленка і Влад пересувалися невідомо куди або ж не потрапляли додому, коли того бажали. Відтак Філ намагався зробити таємничі пристрої обсерваторії безвідмовно надійними. До того ж, він складав список усіх позаземних світів, відомих йому, Оленці, Владові та науковцям різних країн.

А щоб робота просувалася швидше і працювати професорові було веселіше, Філ запросив у гості, до обсерваторії, доброго знайомого з Мексики — вченого Міґеля. Цей науковець довів, як відомо, що цілком можливо створити двигун, який викривляє простір. Називається він ворп-двигун, або просто ворп. І саме завдяки такому викривленню люди можуть доволі швидко потрапити на інші планети, не витрачаючи часу на міжзоряні перельоти. Або проникнути до паралельних світів, що й відбувалося в нашій обсерваторії. Але Міґель обіцяв цього разу привезти обладнання для нового, вдосконаленого ворп-двигуна. З ним подорожі до інших світів стали б просто приємністю, а не ризиком.

Отже, не було нічого дивного в тому, що Влад і Оленка застали в обсерваторії двох учених. Діти зазирнули до споглядальні не випадково — вони давненько не заходили до неї. А як їм хотілося здійснити знову приємну й цікаву мандрівку — годі й казати!

— Доброго дня! — привіталася першою Оленка, коли зайшла до обсерваторії.

— Вітаю вас! — додав Влад.

— О! — зрадів Міґель. — Буенос діас, аміґос!

— Мій колеґа каже вам: «Доброго дня, друзі!» — усміхнувся Філ. — Я багато розповідав Міґелю про вас. А ви, гадаю, пересвідчитеся, який він розумний і добрий чоловік.

Невдовзі з’ясувалося, що Міґель чудово знає англійську мову. Відтак усі могли спілкуватися вільно.

Міґель розповів про вдосконалений ворп-двигун з потужними магнітними полями, про зміни, внесені ним разом із професором Філом у конструкцію Крісла. Відтепер подорожі до паралельних світів можна було точно планувати. Філ радісно потирав руки. Навіть його вічний нежить вгамувався, і професор перестав чхати.

— Чи не можна було б нам із Владом здійснити мандрівку до якогось цікавого світу? — не витримала Оленка. — До світу, в якому можна просто гратися, відпочити від уроків і на хвильку забути про всі турботи?

— Справді, якщо тепер подорожі можна «замовляти» і напевно знати, де саме ми опинимося, то… Так хочеться чогось незвичайного!

— Авжеж, — розсміявся Міґель. — Я вас чудово розумію! Коли я був такий, як ви, то теж тікав з дому, аби зблизька подивитися на загадкові піраміди індіанців. Тих споруд багато в нашій країні!

— То, може, відправити Оленку й Влада до Ґеймленду? — хитро примружився Філ. — Гадаю, саме там діти зможуть побавитися досхочу!

— Чом би й ні? — замислився Міґель. — Ґеймленд, мабуть, найкращий куточок з усіх світів Комп’ютертса!

Оленка від радості почала підстрибувати на місці, а Влад замріявся, уявляючи, які дива очікують на них у світі з багатообіцяючою назвою Ґеймленд.

І ось уже діти вмостилися в знайомому кріслі. Міґель пояснив, що в цьому разі вимагається абсолютна точність: сім із чвертю обертів мідної Ручки і встановлення її навпроти позначки MON.

— Усе зрозуміло? — перепитав професор. — Чи, може, щось іще слід пояснити?

— Зрозуміло! — в один голос сказали діти.

— Тоді повертайте Ручку! — урочисто мовив Міґель.

Рожевий туман поволі розвіявся. Влад і Оленка зачудовано роздивлялися довкола. Дітям здалося, що вони опинилися в якомусь дуже дивному супермаркеті — величезному магазині іграшок та ігор. Полиці, заповнені різноманітними м’якими й пластиковими іграшками, конструкторами й залізницями, солдатиками й ляльками, іграшковою зброєю та спортивним обладнанням — м’ячами, ключками тощо, губилися десь у вишині. Проходи між цими нескінченними полицями нагадували вулиці. На цих вулицях стояли великі й малі автомобілі, екскаватори, пожежні машини, авта для перегонів, поліцейські фургони… Очі просто розбігалися, не маючи змоги зупинитися на чомусь одному — всі іграшки сяяли, були нові й просто закликали негайно побавитися із будь-якою з них.

Влад вигукнув: «Оле, оле-оле-оле!», підкинув футбольного м’яча й почав вести його широким проходом, ухиляючись від уявних суперників.

Оленка тим часом перебирала ляльки. Всі вони були дуже гарні. До кожної можна було добрати різні сукні, цілі будинки з начинням, автомобілі…

Влад копнув м’яча надто сильно, і той, як здалося хлопчикові, зник у темній смузі в стіні. Влад підійшов ближче, придивився й збагнув, що «тінь» насправді є доволі широким входом до якогось приміщення. Влад вдивлявся в темряву, але побачити нічого не міг — така густа і непроглядна вона була. Але хлопця вже, як кажуть, «чорти водили» — він страшенно зацікавився: що ж там, у цій темній кімнаті, залі чи коридорі? Може, тут повно небачених іграшок? Просто треба увімкнути світло, аби все побачити. Влад ступив крок у темряву й почав мацати рукою по стіні, шукаючи вимикача. Нічого не знайшовши, хлопчик ступив ще трохи вглиб цього приміщення… І раптом воно засяяло, засвітилося, справді ожило. Перед здивованим Владом якимось дивним чином розгортався, вибудовувався, немов із пазлів, краєвид. Під теплим літнім сонцем до обрію стелилася горбиста рівнина. Де-не-де зблискували озера, шемрали листям гаї, а вдалині, між низькими й високими берегами, вилася велика ріка.

— Яка краса! — вигукнула Оленка за спиною Влада. — Це вихід до якогось дуже гарного світу!

— Ой! Ти мене налякала! — озирнувся Влад. — Так, тут, здається, можна побачити щось незвичайне. Ходімо?

— Справді! — відгукнулася Оленка. — Цікаво, що там далі, за пагорбами? Може, і в річці можна скупатися?

— Було б незле! — зрадів Влад.

Діти ступили крок, другий, а краєвид перед ними наче побрижився і трохи змінився — роздався навсібіч, став ще більш яскравим. Кожен крок дітей викликав дивним чином зміни довкола. Власне, нічого докорінно не змінювалося, але якийсь кущ то зникав і з’являвся знову, або ж птах, якого щойно не було, раптом починав ширяти просто над головами дітей.

На обрії несподівано виникли рухливі темні крапки. Вони збільшувалися, наближалися, й невдовзі стало зрозуміло, що то вершники. Влад і Оленка, мов зачудовані, йшли назустріч невідомим людям на конях. Незабаром ті вже наблизилися настільки, що їх можна було добре роздивитися. Влад здивовано мружив очі: адже до них чвалом наближалися справжнісінькі козаки!

— Товариство, стій! — вигукнув перший, молодий козак, коли озброєні вершники наблизилися до дітей. Далі козак уже звернувся до Влада й Оленки. — Добридень, малеча! Ви хто і звідки тут, серед степу? Чи не замалі ще Диким Полем шастати?

— Добридень, — відказала Оленка.

— Не такі ми й малі! — трохи образився Влад.

— Ха! — усміхнувся козак. — Не малі, не малі… Може, ви від бусурманських ловів ховаєтеся? Як вас звати?

— Оленка! — відгукнулася дівчинка.

— Влад! — сказав хлопчик.

— Влад — то Владислав? — перепитав козак.

— Так… — відповів Влад.

— А якої ж ти віри будеш, хлопче? — глянув у вічі мандрівникові козак.

— Православної! — вигукнула першою Оленка.

— Я ж не тебе питаю, Оленко, — насупився козак. — А прокажи нам, Владе, молитву найпершу — «Отче наш».

Влад трохи здивувався, але згадав, що козаки приймали до свого кола лише тих, хто присягався землю рідну боронити від ворогів, у Бога вірував і «Отче наш» знав.

— Петре! — звернувся до молодого козака старший за нього, поважний козак, що був на чалому коні. — Не чіпай дітей! Чи не бачиш, які вони зморені? Мабуть, від татарви втекли…

Але Влад молитву знав і швидко прочитав її.

— Добре! — широко всміхнувся козак Петро. — Та я й так бачу, що ви наші діти! Але пильність, брате Даниле, ніколи не завадить. Король шпигунів має досить!

— Та не дітей же він шпигувати посилає! — скривився літній козак Данило. — Для того певні людці є…

— Та нічого, ми розуміємо! — повагом мовила Оленка.

— Ну, якщо ви такі розумахи, — підкрутив вуса Петро, — то сідайте до нас, на коні. Їдьмо до нашої фортеці. Серед степу лишатися небезпечно.

Оленка сіла на коня позаду Петра, а Влад примостився за Данилом. І козацький загін швидко рушив.

Сонце вже почало заходити, коли діти побачили фортецю над рікою. Дорогою Петро розповів дітям, як важко було зводити це укріплення тут, на південній межі козацької держави, серед степів, якими прокочувалися хвилі завойовників, що вчиняли напади на нашу землю, забирали людей у полон, а міста й села палили. Незабаром, як стало відомо козацькій залозі, на фортецю мали напасти вороги, аби шлях углиб країни був відкритий і жодна фортеця з жодними козаками не заважала навалі чужоземців. Тому всі козаки ретельно готувалися до бою та можливої облоги. Фортечна залога складалася із загартованих у боях, досвідчених козаків. Вони радо зустріли своїх побратимів, що повернулися, та ще й не самі, а з Оленкою і Владом.

— Оце так місце для забавки! — похитала головою Оленка. — Щось не те нам Міґель казав!

— Так… — замислився Влад. — Здається, пригода стає не прогулянкою, а небезпекою…

— Гей, малі козаки! — почули діти голос Данила. — Ходіть-но сюди, будете з нами куліш їсти!

— Дякуємо! Йдемо! — вигукнула Оленка.

— От класно! — зрадів Влад, що таки добряче зголоднів. — Коли б це ми змогли скуштувати справжнього козацького кулішу?

Сівши в колі біла великого казана, кожен козак і діти отримали миску, ложку, свою порцію гарячої страви й заходилися їсти. Ох, і смачний був куліш під зоряним небом, серед степових пахощів!

Нарешті повкладалися спати, адже ранок мав бути нелегким. Діти лягли на сіно, дехто з козаків — під возами, дехто — під фортечними стінами… Серед ночі іноді було чутно скрики якогось птаха і голоси вартових козаків-дозорців на вежах: «Вартуй!.. Вартуй!..»

Непомітно настав ранок. Мов і не спали. Сіре небо ледь бралося рожевим. «Наче на риболовлю з татом удосвіта встаю…» — зітхнув Влад. Оленка, більш моторна, вже була на ногах і дивилася між зубці фортечного муру кудись у степ. Високий козак, що стояв поруч із нею, вигукнув: «Вони-и-и!» Хто такі, ці «вони», стало зрозуміло вже невдовзі.

Басурманська кіннота швидко насувалася на фортецю. Вершники вигукували щось незрозуміле.

“ Зараз буде! — спохмурнів Петро. — Ану, діти, ґав не ловіть, подавайте стріли. На облогу їхній загін не здатний, але підпалити фортецю вони спроможні. Стрілятимемо з луків, а коли бусурмани підійдуть ближче — вдаримо з мушкетів і пістолів.

— Зрозуміло! — коротко відказав Влад і почав швидко подавати все нові й нові стріли козакам, що вже пускали їх на ворогів.

Оленка також не відставала від Влада — вона взяла великий пучок стріл і подавала їх тим оборонцям, у яких кількість оперених літавок швидко зменшувалася.

Та скоро козаки вже взялися за мушкети й пістолі — вороги, хоч і втратили багатьох вершників, підібралися близько до фортеці й змогли підпалити її дерев’яні стіни у двох місцях. Залунали постріли, порохова курява здіймалася над головами козаків. І саме цим скористалися бусурмани — тепер вони зі своїх луків могли більш точно поціляти в оборонців. Два козаки впали. Одного було вбито, другому ворожа стріла поцілила в плече.

Якийсь козак із довгими вусами й оселедцем на голові, очевидно, друг пораненого, вийняв стрілу з рани, а саму рану замазав сумішшю пороху й землі.

— Краще я перев’яжу! — вигукнула Оленка. — Землю не можна до рани прикладати!

— Ет, малеча! — усміхнувся вусань. — Козакові рідна земля краща за всі ліки! Проте перев’яжи, чом би й ні?

Тим часом кілька козаків, запримітивши ватажка ворожого загону, товстуна на білому коні в оточенні почету, почали щось готувати. Вони зробили якусь підставку-триногу, на неї поклали доволі довгу руру. Трубка та складалася з двох частин: верхня була щільно заповнена порохом і ще чимось, що Влад не встиг роздивитися. В нижню додали трохи пороху, щільно закрили, й лише в невеличкий отвір вставили запалювальний лютуз. Козаки щось міркували, повертали дивний пристрій, позирали на ватажка, що незворушно споглядав, як палають стіни фортеці. Нарешті один із козаків підпалив мотуза, вогонь побіг по ньому до рури. Та зашипіла і несподівано швидко здійнялася в повітря. Саморобна ракета злетіла вгору, а потім почала опускатися просто на бусурманського ватажка. Поки той збагнув, що відбувається, ракета вибухнула над його головою. Білий кінь рвонув з місця, несучи тіло незграбного вояки…

На мить запанувала тиша, нападники перестали кричати. Вони побачили, що їхнього провідника разом із охороною більше немає. Жах охопив кочівників. Вони тікали від фортеці.

— Як вам наша вигадка — літавки з порохомї — сміявся Петро. — Гарна річ?

— Авжеж! — захоплено мовив Влад. — А я гадав, що такі порохові ракети вигадали в стародавньому Китаї!

— Не знаю, як там у хінців, люди вони, кажуть, розумні, — вів Петро, — а ці літавки майструє один наш козарлюга, характерник і лікар Ааривон!

— Але ж треба вогонь загасити, а то він усі стіни спалить! — тривожилася Оленка.

— То правда, — погодився Петро. — Ворог відступив, аж он козаки вже вогонь збивають.

І справді, козаки швидко і вправно передавали один одному дерев’яні відра з водою. Інші закидали вогонь землею. Влад з Оленкою хотіли було допомогти, але тут сталася дивна річ.

Усі козаки зупинилися, мов заворожені. Навіть вітерець зник. Діти розглядалися довкола й нічого не розуміли. Кожен із оборонців фортеці, який щойно стріляв, рухався, віддавав накази, гасив полум’я — раптом завмер у тій позі, в якій його застала якась мить. Мить, що зупинила все і всіх довкруж, крім Оленки і Влада.

— Що це все означає? — розгубилася Оленка. — Козаки нерухомі, наче висять у повітрі! Мов мільки якісь… Усе стало якимось несправжнім!

— Поглянь, навіть полум’я і дим над ним завмерли, як намальовані, — крутив головою Влад. — Як це може бути? Ми неначе всередині діорами — я бачив таку в природничому музеї. Там опудала звірів і птахів, а за ними ліс чи поле, і все як справжнє, тільки піхто не рухається.

— А може, ми таки ВСЕРЕДИНІ чогось? — замислилася Оленка. — Адже ми забули, що потрапили до цього степу й козаків, увійшовши до темної кімнати в світі іграшок…

— Так, — замислився Влад. — Ми захопилися подіями, в яких так щиро брали участь… Цікаво, чи можемо ми вільно рухатися зараз?

Влад несміливо зробив широкий крок. Нічого йому не перешкоджало. Він обійшов застиглого козака Петра з усіх боків. Уважно роздивився його одяг, зброю, вираз обличчя, зрештою. Петро неначе біг щодуху до фортечної стіни, відштовхнувшись однією ногою від землі…

— Ходімо, Владе, зазирнемо до козацької канцелярії! — покликала його Оленка.

— Ходімо… — замислено відповів Влад.

Вони прочинили масивні двері приземкуватого будинку, сподіваючись побачити там старовинні мапи на стінах, козацькі прапори, великий стіл із чорнильницею, перами для письма, гетьманськими грамотами, листами… Натомість у напівтемряві світилися зелені літери: «GAME OVER»

— Наче букви «ВИХІД» у кінотеатрі! — засмутилася Оленка.

— Здається, гру закінчено, — зітхнув Влад. — А так хотілося, щоб це було насправді.

— А якби ми потрапили в полон до бусурманів? — запитала Оленка.

— Ну, тоді довелося б щось вигадувати…

Діти ступили ще кілька кроків у напрямку зеленої стрілки, що наче запрошувала йти вперед. І знову опинилися в тому «магазині іграшок», з якого вони й почали мандрівку степом.

Влад глянув на м’яча, якого він копав не так давно, взяв з полички ліхтарик, на якому був напис дрібними літерами: «Світить вічно», і сказав:

— Але десь тут має бути щось на кшталт обсерваторії!

— Навіщо ти взяв ліхтарика? Гадаю, звідси не можна нічого перевозити на Землю! — засумнівалася Оленка.

— Це я не собі, а професорові. Він якось скаржився, що його лякає темрява… А тут написано, що світить вічно… Хай буде!

— Гаразд. А може, споглядальна там? — вказала Оленка на вказівник «Планетарій».

— Схоже, що так…

Діти рушили у вказаному напрямку і знайшли величезну залу, де на штучному зоряному небі рухалися комети, метеори, сяяв з одного боку місяць уповні, а з іншого — молодик. Під небом була влаштована обсерваторія — невелика, але схожа на їхню. Влад з Оленкою сіли в Крісло.

— Скільки там обертів називав Міґель? Сім із чвертю? — запитав Влад.

— Саме так, я добре пам’ятаю! — відгукнулася Оленка.

— Ну, тоді додому! — і Влад повернув Ручку Переміщення.