Загадкові світи старої обсерваторії

Дива країни Хісторії

— Я думаю ось що… — блиснула очима Оленка. — Ви, професоре, казали, що у вас є список усіх відомих вам паралельних світів. Так?

— Так… — завагався Філ, міркуючи, до чого хилить дівчинка. — І цей список може допомогти нам охороняти обсерваторію від лихих людей?

— Звичайно! — вигукнула дівчинка. — Адже в кожному «не нашому» світі є споруда на кшталт обсерваторії, чи щось подібне. Певний «вхід-вихід»! І тамтешні мешканці його якось же стережуть. Адже на Землі не з’являються потвори чи неприємні мешканці з інших світів…

— Або майже не з’являються, — похмуро зауважив Влад. — Може, ми ще не все знаємо про наш світ.

— І то правда, — зітхнув науковець. — Іноді тут, у нас, на таке натрапиш, що й не збагнеш, звідки воно береться…

— Проте нам із Владом слід, я гадаю, — вела далі Оленка, — побувати в якомусь гарному, безпечному світі й дізнатися в тамтешніх мешканців, як вони бережуть таємниці своїх обсерваторій. Інакше таке було б, таке коїлося… і в нас, і там!

— А що? — замислився Влад. — Я не проти побувати де-небудь іще!

— Не знаю, не знаю… — невдоволено буркотів Філ. — Якщо ваші батьки дізнаються, що тут відбувається, то відшмагають мене лозою… Ось мій тато колись…

— Вас бив ваш тато? — здивуванню Влада не було меж. — Як це?

— Та коли то було, — зітхнув професор, розуміючи, що бовкнув зайве. — Батько був суворий, і часи були суворі… Втім, я пригадую один із світів, де живуть вигадані істоти. Вигадані людиною. Отже, він є безпечним, бо всі вони — породження уяви. До речі, і вашої також.

— Як вони можуть жити десь там, якщо не існують насправді? — розгубилася Оленка. — То примари якісь!

— Гм… Як тобі сказати… — міркував Філ. — Світ цифр, фігур, тобто математика — начебто суцільна примара, вигадка. Гра розуму! Між тим, цей уявний світ потужно впливає на життя людей. Математичні обрахунки лежать в основі всієї сучасної цивілізації. Комп’ютери, польоти в космос, розвиток економіки, зрештою, і ваші мандрівки — все це математика! Так і світ отих вигаданих істот, точніше — персонажів, героїв античних міфів. їх начебто немає, а водночас вони є. Адже багато з них — приклад для людей!

Влад із Оленкою трохи розгубилися. Професор наче й мав рацію, але уявити світ неіснуючих істот, нехай навіть і героїв міфів стародавнього світу, було важко.

— Але чому саме цей світ ви обираєте? — запитала Оленка науковця.

— Із Мінотавром, Лернейською гідрою та іншими страховищами? — додав Влад.

— Слушне запитання, — усміхнувся Філ. — Річ у тім, що персонажі міфів у інакшому світі теж інакші. Кажу щиро, адже я був на тих Парнасах і Олімпах…

— Як?! — в один голос вигукнули діти.

— Дуже давно… — зітхнув Філ.

— Це після того вас батько відшмагав, вибачте за запитання? — примружився Влад.

— Ні, мандрівка була набагато пізніше… А-пчхи! — професор несподівано знову почав чхати. — До речі, ми з Мігелем… А-пчхи! Знову нежить, перепрошую! Так от, ми з Міґелем передбачили можливість вашої нової подорожі й зійшлися на тому, що слід побувати у світі, де живуть, точніше — існують герої, персонажі всім відомих леґенд Давньої Греції.

— Ну… Ми, загалом, готові до подорожі! — вигукнув Влад. — Так, Оленко?

— Так, але чи не можна було б перед нею трохи поїсти? Я зголодніла…

— І я! — зізнався Влад.

— О, дорогі мої, вибачте! — знітився професор. — Я геть забув про вашу небезпечну подорож… І про час, який минув у ній і після неї. Маю хліб, чай, сир, мисливські ковбаски і печену картоплю! Так, я спік її тут, у грубці. Адже ми живемо в умовах походу, чи не так?

Філ хутенько накрив невеликий стіл, який був у обсерваторії, і діти взялися до їжі. Поки Оленка і Влад наминали смакоту, професор уважно розглядав якісь креслення, щось обраховував і навіть перевірив на міцність Крісло Переміщення, похитавши його й ретельно оглянувши.

— Але як же зветься той чудернацький світ міфічних істот? — запитав Влад.

— Дуже просто: Хісторія, — відповів учений. — Це слово грецькою мовою має багато значень: розпитування, дослідження, розвідування, розповідь, історія як така і взагалі — знання й наука. Як бачите, дуже личить вам і вашим мандрівкам!

— Так… — замислилася Оленка. — Ще одна історія, в якій ми побуваємо… Що ж, ми готові!

— Ну, тоді урочисто запрошую вас до Крісла. Ось вам про всяк випадок ліхтарик, що не гасне. Отже, неначе у Фелліні… Вісім з половиною… обертів, звичайно, — і ви в Хісторії!

— Фелліні? — не зрозумів Влад.

— Ах, то я жартую, — усміхнувся Філ. — Фелліні був моїм давнім знайомим з Італії. Я підкинув йому чимало ідей… Але — до справи!

Діти зручно вмостилися в Кріслі, Оленка повернула Ручку Переміщення… І за якусь мить крізь рожевий туман, який поволі зникав, вони побачили красиві гори, які поступово переходили в рівнину із соковитими луками і гаями. Яскраве сонце пестило невеликі містечка з білого каменю. То був півострів, який омивало синє море.

Влад і Оленка рушили з пагорба, на якому стояли, стежкою, що спускалася в долину.

Йдучи стежиною, вони не могли оминути чепурненьку хату, обсаджену соняшниками й мальвами. Посеред моріжка перед хатою стояв ослінчик, на якому сидів сивий дідусь і грівся під сонцем.

— Добрий день, — привіталася Оленка.

— Доброго дня! — поспішив додати Влад.

— Вітаю, вітаю вас, чудова юнь! — усміхнувся дідусь. — Як вас звати, звідки ви? Бо я щось вас не пригадую…

— Оленка! Влад! — назвалися діти.

— О! — наче здивувався дід. — А я — Зевс!

— Громовержець?! — отетерів Влад.

— Так мене називають! — промуркотів дідусь, явно задоволений, що про нього чули.

— Ми вас уявляли… не зовсім таким, — щиро зізналася Оленка.

— Я можу бути різним! — загадково мовив Зевс. — Просто зараз я відпочиваю. Трохи на городі порався, в хаті прибирав… Проте… От погляньте!

Зевс раптом випростався, зробив швидкий рух правицею й… перетворився на високого стрункого чоловіка міцної, атлетичної статури. На кучерявій голові в нього, тепер справді олімпійського бога, був оливковий вінок, а тіло вкривав золотий плащ. У лівій руці Зевс тримав щит — егіду, а в правій — великий жезл, на якому сидів орел із розпростертими крилами. Він струснув егідою, і враз небо вкрили хмари, здійнявся страшний вітер, буря. Блискавки розривали небо навпіл, і суцільна стіна дощу впала на долину.

Несподівано з хатинки вийшла лагідна бабуся, з докором глянула на Громовержця і тихо мовила:

— Ну годі вже, Зевсе. Всі вірять, що ти цар і батько богів і людей!

Зевс у відповідь вдарив жезлом об землю й знову став звичайним дідусем. А на чистому небі засяяло сонце. Бурі мов і не було…

— Ах, Геро, люба моя дружино, — зітхнув Зевс — Ну, чому ти не дала мені побавитися й показати прекрасним іноземцям, на що я здатен?

— Ви — Гера? — у захваті запитала Оленка. — От не думала, що побачу таку богиню!

— Так, — задоволено мовила Гера. — Це я. А чи можна дізнатися, чому ви завітали до нас? Утім, ми ж боги, і можемо читати думки людей. Вас цікавить, як ми охороняємо від сторонніх священні ходи до інших світів? Так?

— Так! — здивовано відповів Влад. — Ми вже дещо придумали, але хотіли б набути досвіду вашого світу.

— Чудово! — вигукнув дідусь-Зевс. — Зараз я покличу… Хто у нас там є охоронцем і героєм? Атлант? А, ні! Я ж Геракла призначав! Геракле! Агов! До нас, хутко!

Зевс дивився кудись за обрій. А потім сталося щось дивне: повітря начебто побрижилося, потьмяніло, затуманилося… І з такої собі легкої хмарки на поріжок перед хатою вийшов кремезний чоловік у потертій лев’ячій шкурі замість звичного одягу.

— Привіт! — усміхнувся він до Зевса, але, зауваживши присутність незнайомців, зробив обличчя серйозним і промовив, театрально здійнявши руку вгору: — Вітаю тебе, о Зевсе, повелителю й володарю…

— Облиш, Геракле, тут усі свої! — засміявся дідусь. — Ось яка справа… Ми живемо в найкращому зі світів, це зрозуміло… Але ці чудові діти, люди, як ти бачиш, прибули до нас із інших вимірів, з інших світів. Там у них на священний перехід між світами чатують небезпеки. Ми ж позбавлені їх через мою мудрість і твою хоробрість. Чим можна допомогти нашим друзям? Яку хитрість ти вигадав, аби не підпускати, скажімо, сестер Горгон, особливо Медузу, до Великого Проходу?

— Та як сказати… — зашарівся Геракл. — Медузою займається Персей, а я ж даю раду з Лернейською гідрою…

— Ти знову все наплутав, Зевсе, — втрутилася Гера. — Адже Великий Прохід між світами захищає винахід майстра Дедала і його сина Ікара!

— О, Зевсе! — вигукнув сам Зевс. — Я став геть забудькуватим! Вибачайте, діти, — склероз!

І Зевс почав викликати Дедала та Ікара, щось примовляючи й розмахуючи руками. Невдовзі з хмаринки, що прилетіла до хати, вийшли два майстри.

— Вітаю товариство! — протер заспані очі Дедал. — Викликали?

— Авжеж! — випередила Зевса Гера. — Старенькі ми вже, от і забули, як охороняється від сторонніх і лихих богів та людей Великий Прохід до інших світів!

— Так, — сумно додав Зевс, — забули! А ми ж маємо допомогти порадою двом маленьким мандрівникам!

— А, он воно що! — зрадів не менш заспаний І кар. — Усе просто: Чарівне Ліжко Переміщення у Великому Проході ми забудували, оточили нашим чудовим винаходом — Лабіринтом. Ось документи. Виконавці: виконроб Дедал і підмайстер Ікар; замовник: цар Мінос; кошти — від Зевса Громовержця. Підписи, печатки… Все, як належить!

— О, боги! — здивувався Зевс. — Я й справді все забуваю! Так, Лабіринт і сам по собі є надійним охоронцем усіх секретів! Прошу, Дедале й Ікаре, покажіть його шановним… е-е-е…

— Владові й Оленці! — підказала Оленка.

— Так! Саме це я й хотів сказати! — зітхнув із полегшенням Зевс. — Майстрів я зараз сам відішлю до Лабіринту, а вас віднесе туди моя конячка…

— Кінь — віднесе? — не зрозумів Влад.

— Пегасе! — замість відповіді гукнув Зевс.

І вмить перед дітьми постав знаменитий крилатий кінь. Без зайвих розмов діти вмостилися на його широкій спині й, помахавши на прощання Зевсові та Гері, полетіли через море на острів, що зеленів на обрії.

На острові їх уже чекали Дедал та Ікар. Майстри стояли перед великим пагорбом біля входу до якогось підземелля. Там і була заплутана низка ходів, глухих кутів, коридорів і кімнат, що звалася Лабіринтом.

— А Мінотавр там є? — з острахом запитала Оленка.

— Ну, що ви! — усміхнувся юнак Ікар. — То ми з батьком розповідаємо вигадки про страховисько, аби діти не шастали, де не слід.

— Але ми мусимо показати вам Лабіринт, бо крім плутанини ходів, там є ще секрети, які не дозволяють стороннім дістатися Великого Проходу.

— Чи не взяти нам нитку і тягти її за собою, як це зробила Аріадна, щоб не заблукати в Лабіринті? — запитав Влад.

— То зайве! — запевнив Дедал. — По-перше, ми вас не покинемо, а по-друге, пам’ятаємо весь Лабіринт, як свою оселю!

— Гаразд, тоді ходімо! — погодилася Оленка і дістала негаснучий ліхтарик.

Майстри й діти рушили темними коридорами. Лише смолоскипи в руках Дедала та Ікара й ліхтарик Оленки освітлювали звивисті ходи Лабіринту.

Просувалися доволі швидко, адже провідники й справді знали Лабіринт. І, попри побоювання Оленки, минуло не так багато часу, коли мандрівники підземеллям зупинилися перед залізними дверима з двома рядами кнопок і літер на них.

— Ось, — гордо сказав Ікар, — наш із батьком винахід. Навіть якщо хтось і дійде до цих дверей, — чи тут, зовні, чи звідти, прибувши з іншого, невідомого нам світу, — пройти він не зможе. Бо треба знати шифр, код, набравши який на цих ґудзиках, можна буде розчинити двері.

— Гм… — мугикнув Влад, він був розчарований тим, що побачив. — У нас таке є на дверях багатьох будинків. Це кодовий замок… То це і є той секрет, про який ви казали?

— Так! — Дедал був вочевидь ошелешений почутим. — У вашому світі такі замки — звичайна річ? О, тоді ми схиляємо голови перед вашими видатними вченими і майстрами! Ваш світ досяг величезних успіхів у науці й техніці!

— Деякі успіхи є, звичайно, — скромно додала Оленка. — Проте нам би хотілося пройти до Крісла Переміщення, аби повернутися додому.

— Здається, хтось казав про Ліжко Переміщення? — уточнив Влад.

— Так, друзі, за цими дверима стоїть саме Ліжко! — сказав Ікар.

— А оскільки ви добрі прибульці з далеких світів, то, гадаю, вам можна назвати секретне слово, що відмикає двері. Слід натиснути кнопку під певною літерою і скласти заповітне слово.

— Це слово, — засяяв усмішкою Ікар, — ЗЕВС!

Влад лише знизав плечима, а Оленка натиснула відповідні кнопки. Двері розчинилися. Всі увійшли до просторої зали. Посеред неї було узвишшя зі щирого золота. Проте ніякого ліжка чи крісла, навіть стільчика ніде не було!

Діти розгублено дивилися на не менш розгублених майстрів.

Раптом Дедал ляснув себе по лобі.

— Це ж винахідник Дамаст на прізвисько Прокруст забрав Ліжко Переміщення на ремонт! Було багато нарікань на розмір ліжка. От він і взявся його полагодити за старовинними кресленнями.

— А як же нам тепер бути? — знітилася Оленка.

— М-м-м… Зараз щось придумаємо, — замислився Ікар.

Тим часом Влад зійшов на узвишшя і поглянув угору.

— Оленко, — сказав він, — просто над головою в мене якийсь дивний тунель. Може, це одна зі світових «червоточин», що веде до інших світів?

— Але де ж тоді Ручка Переміщення? — запитала вона.

— Не бачу нічого схожого на ручку… — оглядався Влад. — Утім, тут, на цьому узвишші, є дві виїмки, западини, дуже схожі на відбитки тіл. Може, слід лягти у них?

— Ви не знаєте, звідки ті заглибини? — запитала Оленка в Дедала та Ікара.

Ті заперечливо похитали головами. Оленка піднялася до Влада. Справді, дві заглибини неначе були створені за формою і зростом для них.

— Спробуймо? — запитав Влад у Оленки.

— А що лишається? — зітхнула вона.

Діти не встигли як слід лягти в заглибини й попрощатися з майстрами Лабіринту, коли якийсь вихор підкинув їх і поніс невідомо куди в рожевому тумані…