Загибель Уранії

Сила проти сили

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — Пірейя — пливе у космічному просторі самотня.

Де ти, грайливе місячне проміння, що сповнює пітьму сріблястим сяйвом, прозорим і чистим, як юнацькі мрії? Де ти, Місяцю — сонце закоханих?!

Нема такого супутника у Пірейї. Тож чи не тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, грають-виграють уночі всіма барвами райдуги весняні квіти, світяться комахи.

…Крихітний світлячок, кумедний живий ліхтарик, помітив у темряві своє відображення, кинувся до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Відразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — а ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк…

На плескатому даху невисокого будинку стоїть телескоп, примітивний, застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки уявлюване.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарки, щось неквапно обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий, коротконогий товстун, нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу приладу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує:

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл прискорює рух телескопа по небесній сфері. — Я ж в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупинився, потім трошки пересунувся праворуч. — Є!

— Світляк? — іронічно запитує Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той неквапно ховає блокнот, підходить до телескопа.

В полі зору — звичайна картина зоряного Всесвіту.

— Неймовірно! — вигукує Кольрідж.

Аж біля краю кадра видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла знаменує факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Академік Торн мовчить, посмоктуючи згаслу люльку. А Кольрідж сухо каже:

— Фокусу немає, Літтл. Є факт: ми, монійці, у Космос плазуємо, немов сліпі щенята, а комуністи знялись одним стрибком, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!.. Ми побачили зараз те, що перевершує найдерзновеннішу фантастику: перемогу людини над силою всесвітнього тяжіння. Я певен, що оцей штучний супутник будувався, може, років десять. Але у безповітряний простір він піднявся навіть не за добу, а за кілька годин. Саме піднявся — повільно й легко, мов повітряна куля.

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа.

— Даремно не вірите! — пирхнув Торн. — Отак і я двадцять років тому не вірив, коли мій вчитель, славетний Ейнт, радив мені взятися за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю в ядрах атомів гравітонів — часток, які й досі не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, — він ляснув себе по великому опуклому лобі, — не повірив… І от маю: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів. У першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такий гостинець, що аж зашкварчить усе навколо.

— Он воно як! — іронічно засміявся Кольрідж. — Академік Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не думаєш ти, що й комуністи мали право бути незадоволеними, коли над їхньою територією почала щодня пролітати Зоря Кейз-Ола?

Похмурі і мовчазні спускались оці троє з плескатого даху котеджу.

Але це була тільки одна з несподіванок, які приготувала їм ніч.

Ще з веранди друзі почули настирливі сигнали телевізофону.

Дзвонив професор Карейл — астроном, який перший повідомив їх про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорт носить?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор!

— Що сталося, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

Перебігли по екрану кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора. І водночас прозвучали незнайомі мелодійні позивні.

— Та це ж прапор комуністів! — вигукнув Літтл.

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення Уряду СКД до президента, Сенату і всіх громадян Монії. Вчора, п'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом з території СКД стартував гравітоліт Зоря Надії — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання та усунення сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на ободі, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Споруда була велетенська. Катер, який відпливав од неї, здавався мало не цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігли навіть хвилі на дзеркальній поверхні води, коли гравітоліт піднявся над озером і, легенько погойдуючись, поплив навскоси вгору.

— Зоря Надії, — говорив диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, п'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом…

На екрані тепер виднілася зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні запнутої в блакитний серпанок Пірейї.

— Штучний супутник СКД — це наукова лабораторія в Космосі та проміжна станція для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітоліт Зоря Надії обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити силу проти нього відповість використанням сили…

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено заплющив очі.

— Сила проти сили… — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, то як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

— Зрозуміло як… Тепер кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради наймудріших — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно… І ще мені не ясно, Торн, навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину? Я просив тебе не робити цього…

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — відчувались тільки смуток та безнадія людини, яка зневірилась у всьому на світі. Але на академіка Торна ця фраза вплинула як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, закричав пискляво:

— Досить!.. Досить!.. Зрештою, інститутом керую я!

— Он як ви заговорили, Торн! — криво посміхнувся Кольрідж. — Ми були друзями сімнадцять років… Сімнадцять років мені здавалося, що ми робимо спільну справу, в якій є часточка і моїх зусиль… Ну, то що ж — маю честь!.. — він неквапливо підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. А це був ваш справжній друг… Мені шкода вас, Торн!.. На добраніч!

— На добраніч! — буркнув академік.

Він лишився один у великій вітальні, яка вмить ніби втратила свій затишок. Сів до стола. Обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн сам не міг збагнути, як це трапилось. Одержавши виклик від Кейз-Ола, він спочатку злякався. Гидко згадати: полохливо затіпалося серце, на чолі виступив липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» І, може, саме тому, що переляк виявився безпідставним, у наступну хвилину його заступило переможне, гоноровите почуття: сам Кейз-Ол запрошує найвидатнішого вченого Атомної ери спільно обміркувати питання про заборону атомної зброї!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані телевізофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелось сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на цій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків усього капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався містер Кейз-Ол за порадою.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Містер Кейз-Ол уже взявся за перо, щоб підписати його, і враз затримався.

— Ну, гаразд: ми відмовляємось од використання атомної та ядерної зброї… Але ж комуністи мають антиречовинну бомбу. Вони пошпурять її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразисто глянув на Торна, що академік не витримав.

— Антиречовину ми створили! — Сказав — і сам мало не зойкнув у наступну мить: «Навіщо?!»

Тільки три здуру промовлені слова — а через них усе пішло шкереберть. Не встиг академік Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телевізійні станції оголосили, що антиречовина створена, а Торну буде споруджено золотий пам'ятник за життя. «Золотий пам'ятник… Тьху! На біса мені той пам'ятник? Але, зрештою, чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?! Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали в повідомленні?.. Так, так, це дуже несправедливо… Негайно, завтра ж, слід виправити помилку… Звичайно, треба перепросити Кольріджа. Не гаразд вийшло. Але він зрозуміє…»

Старий втішає себе, хоч знає добре: справа не в пам'ятнику і не в заздрості. Втративши сім'ю, Кольрідж втратив смак до всього на світі. Його не приваблює ні слава, ні гроші. Не раз він говорив, що живе тільки заради науки та сім'ї Торнів.

«Не гаразд вийшло. Ой, як не гаразд!..» Академік Торн усе поглядає на двері: чи не з'явиться в них часом Кольрідж? Адже бувало раніше: посваряться трохи, а потім знову помиряться. Кольрідж завжди приходив перший: він розумів, що Торн просто надто запальний…

Але ні, цього разу все по-іншому. Кольрідж — єдиний друг — більш ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі…

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торну. Як ніколи, він хотів би бачити її… і боїться цієї зустрічі. Боїться, бо не знає, як вона скінчиться.

Стрілки годинника непомітно пересуваються з поділки на поділку. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година… Виткнулися з-за обрію золоті пасма променів, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

— Дивно… — мимрить собі під ніс академік Торн, поглядаючи на алею, що веде до котеджу Кольріджа. — Ну, чого ж він затримується?

До вітальні просунула носа занепокоєна служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн нічого не бачить і не чує. Його погляд прикутий до алеї…

Раптом академік підхопився, кинувся до вікна…

Радісна посмішка застигла на його обличчі. Тільки чому це Кольрідж не йде, а біжить? Чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі? Що трапилось? Може, почалась війна?..

Кольрідж блідий як смерть, він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн…

— Ну і що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі… Її шукають уже дев'яносто годин…

Гойднулась, попливла перед очима Торна кімната. Закрутилась у шаленому танку, потонула в темряві. І наче здалеку-здалеку чується незвично різкий голос:

— Візьми себе в руки!.. Негайно дзвони Кейз-Олу. Нашу дочку зараз може врятувати тільки він!

Торн кліпнув очима. Пітьма розвіялась. Над ним стояв Кольрідж з пляшечкою ліків у руках.

Ціна життя

Сутінки. Велика, просто умебльована кімната. Широке ліжко. На ньому лежить, вкритий пуховою ковдрою підстаркуватий чоловік. Він спить міцно, його дихання спокійне і глибоке. Так сплять люди після плідного дня напруженої творчої праці. Тільки мішки під очима старого та блідий колір шкіри свідчать про перевтому.

Все це Айт бачить на великому екрані в передпокої спальні містера Кейз-Ола.

Ще мить, і він рішуче натискує на кнопку:

— Ясновельможний. Змушений збудити.

Трильйонер спить чуйно. Він одразу ж розплющує очі; в нього не буває на обличчі того виразу пом'ятості, незадоволення, який виникає у щойно збуджених пасивних та безвільних людей. Здавалось, Кейз-Ол і не спав: його погляд насторожений, гострий. Постать напружується.

— Ну?

— Академік Торн утретє протягом години просить з'єднати. Сказав: «Якщо не з'єднаєте — висаджу в повітря Лос-Алайн!»

— Дурень! — кинув Кейз-Ол чи то Айтові, чи Торну. — Вмикай негайно!

Айтові дуже цікаво, що скаже Торн. Звичайно, справа аж надто важлива, коли академік наважився погрожувати самому містерові Кейз-Олу. Може, йдеться про антиречовинну бомбу? Адже цей неоковирний, коротконогий чолов'яга на так званій нараді вчених-атомників ляпнув здуру, що створив антиречовину. Саме здуру, бо видно було, як після цього він збентежився, втягнув голову в плечі й принишк. Аж не вірилось, що цей жалюгідний, підтоптаний товстун і є всесвітньовідомий Торн, чесний і принциповий, який створив атомну бомбу, а потім рішуче виступив проти неї, підписавши «Протест двадцяти семи»… Що ж він казатиме тепер? Зрікатиметься? Обвинувачуватиме?

Ввімкнувши лінію зв'язку з атомним центром Монії, Айт почвалав у свою кімнату і проробив аналогічну операцію там. В його апараті екрана не було, тому Айт не міг бачити співбесідників.

Розмова вже тривала. Академік не погрожував і не викривав. Він просив, канючив, як жебрак милостиню:

— Ну, хай не сто, хай п'ятдесят… Але тільки негайно, негайно!.. Через дві години буде вже пізно.

Кейз-Ол у відповідь гмукнув невизначено. Пропозиція, мабуть, вигідна, і Кейз-Ол у цю мить з чіткістю терезів зважує всі «за» і «проти», щоб потім сказати «так» чи «ні».

— Містер Кейз-Ол, Тессі можете врятувати тільки ви! Зрозумійте мене по-людському, як батька! Адже через вісім днів мало відбутись її весілля!

Айт нашорошив вуха. «Тессі? Тессі Торн». Айт присунувся ближче до апарата, потер пальцями чоло. Так, так… Мова йде, мабуть, про «Матір». Недарма ж вона мовчить понад дві декади. Спіймана? Їй загрожує страта чи каторга? Тьху, як по-дурному все вийшло, адже вчора академік був тут. Вибрати б слушну хвилинку і…

Але що можна було зробити? Навіть коли б Айт знав, що дівчина з дуже поширеним у Монії прізвищем доводиться дочкою академікові Торну, про це знайомство треба мовчати, щоб не зрадити ні її, ні себе.

Ці міркування перебігли в мозку Айта блискавично. А в наступну мить почувся голос Кейз-Ола:

— Я розумію вас, містер Торн. Відшукати людину, яка загубилась у космічному просторі, зрештою, можна. Протягом найближчої години на розшуки буде послано сімдесят п'ять ракет. Але гарантій я дати не можу. На який час вистачить кисню?

— З Зорі Кейз-Ола повідомили, що не більше як на дві-три години.

— Тоді — добре. Тессі Торн буде врятовано. Але…

Айт нервово підхопився, потім сів знову…

Тессі Торн… Припущення перетворювалось майже на певність, а уява малювала страшну картину: в світі невагомості повільно пливе скафандр, пластмасова труна, в якій замкнена ще жива людина. Кому, як не Айтові, колишньому каторжникові, зрозуміти жах цього безнадійного становища? Кисню на дві-три години… Бреше Кейз-Ол: навіть тисяча ракет не зможуть відшукати порошинку, яка блукає в безмежному Всесвіті. Радіолокатор не допоможе — пластмасовий скафандр не відбиває радіоімпульсів. Якби весь час працювала радіостанція в шоломі — її можна було б запеленгувати. Але чи догадається дівчина ввімкнути передавач?.. Мабуть, ні, бо інакше її вже давно б знайшли… Постривай, а чи не просить вона часом допомоги в «Сина»?

Похапливим рухом Айт висмикнув з-за комірця навушник, приклав його до кісточки за вухом, натиснув на кнопку.

Одразу ж виникло знайоме характерне шипіння передавача, а на його фоні — ледве чутний глухий стукіт. Айт наморщив лоба: що за дивні звуки?

І раптом вигукнув в нестримній радості:

— Жива!.. Це стукіт серця.

Мабуть, Тессі прилаштувала радіостанцію під грудьми. Може, дівчина забула вимкнути передавач, а може, він увімкнувся сам, від випадкового натиску на кнопку. В усякому разі, ця випадковість чи необережність врятує життя Тессі Торн. Врятує? Але як? Тільки цей крихітний тридцятикаскадний агрегат дозволяє чути передавач, який пливе зараз міжпланетним простором над Монією. Всі інші станції, хай навіть дуже потужні, але не настроєні спеціально, сприйматимуть слабенькі сигнали як електронний шум.

Віддати радіостанцію Торну? Може, коли б він стояв поруч, Айт зробив би це не вагаючись. Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Пригнічений нерозв'язною дилемою, Айт навіть забув про розмову Торна з Кейз-Олом. Але поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимоволі фіксувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Ви очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи…

— Де міститься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, як комуністи, що це — воєнна база Кейз-Ола?

Торн не відповідав.

— Знов Уранія!.. — прошепотів Айт, стискаючи кулаки.

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же смішок Кейз-Ола:

— Якщо не заперечуєте, містер Торн, то, перш ніж дати остаточну згоду, ви, разом з кількома десятками екскурсантів, оглянете Уранію… Та що з вами?

— В академіка Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає всі ваші пропозиції, містер Кейз-Ол!.. Я — Кольрідж, помічник академіка Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз — на все добре. Перша ракета стартує через десять хвилин.

У динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що!.. — з холодною люттю, з огидою думав Айт. — Навіть коли йшлося про життя дочки тих, хто створив атомну бомбу і таким чином дав Кейз-Олу нечувану могутність, він скористався з нагоди і зробив свій бізнес. Ціна життя людини. Яка ж йому ціна? За одне життя буде заплачено життям мільйонів…»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… — стукає серце Тессі Торн.

— Тессі! Тессі!.. — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «Син». Обізвись хоч на мить! Зараз вилітають ракети тебе шукати…

Мовчить, не озивається дівчина. Тільки над вухом в Айта стукотить її серце: «тук-тук… тук-тук… тук-тук…»

«Крихітка» виходить на полідром

І знову нам доводиться вибачитись перед вами, читачу: переказуючи історію далекої Пірейї, ми зовсім забули про рідну Землю.

Як уже згадувалось, відправивши з Північного полюса нашої планети крихітну ракету-поштаря, космічний всюдихід, дотримуючись точно сімдесят третього меридіана західної довготи, вирушив на південь, до Америки. Покоротшавши майже на третину, споруда рухалась тепер значно швидше.

Кілька спроб дослідити незнану машину знов скінчилися сумно: літаки та вертольоти спалахували або розсипались у повітрі, не досягаючи мети. Всюдихід нікого не підпускав до себе. Кінець кінцем, довелося визнати право космонавтів на незалежність, право на недоторканність, підкріплене таким хорошим аргументом, як невідома зброя, проти якої захисту не було.

При виході з Арктики космічний всюдихід у районі Баффінового моря скинув ще кілька контейнерів, які, судячи з високого ступеня радіоактивності, були спорожнілими камерами для ядерного пального, знявся в повітря і з помірною швидкістю полетів низько над землею в південному напрямку.

На той час вже було закінчено фізико-хімічний аналіз оболонки космічної ракети. Результат досліджень приголомшував: виявилося, що метал, з якого вона зроблена, не що інше, як сталь. Але ця космічна сталь була така легка, що вільно плавала у воді, а твердістю не поступалась перед алмазом. Лишалось визнати, що, хоч ця сталь і звичайна за своїм хімічним складом, її атомну структуру перебудовано якимось новим, невідомим для вчених Землі способом. Проте навіть легкістю металу не можна було пояснити, як тримається у повітрі незграбний, здавалося, важенний всюдихід, як він рухається, не маючи ні гвинтів, ні реактивних сопел.

Пливла собі над Землею чудернацька споруда з величезними, схожими на бабчині очима, з притиснутими до тулуба численними химерними кінцівками. Пливла, немов легенька пір'їнка, не видаючи жодного звуку, інколи знижувалась, плазувала вулицями, зазирала в будинки, підхоплювала якусь із машин і знову злітала в надхмар'я. А звідти тоді сипався дощ деталей: потвора розбирала захоплений апарат до найдрібнішого гвинтика і все викидала геть. Мабуть, так космонавти вивчали земну техніку.

Через передмістя Нью-Йорка, острів Гаїті, Карібське море, Колумбію — такий був шлях оцієї споруди, яка по праву заслужила назву всюдихода. Людей вона не чіпала.

Просуваючись весь час на південь, всюдихід пролетів над Америкою і двадцять другого січня о десятій годині ранку за нью-йоркським часом приземлився точно на Південному полюсі.

І знов у напрямку сузір'я Орла полетіла крихітна ракета-поштар, супроводжувана радіовипромінюванням всюдихода. Двадцять п'ятого січня пополудні машина знялась у повітря і рушила на північ, до Азії. Це означало, що гості з іншої зоряної системи вирішили зробити подорож навколо світу через обидва полюси.

Треба віддати належне вченим Землі: вже не один з них виступив з припущенням, що саморухома потвора — просто дуже складний кібернетичний апарат, в якому немає жодної істоти. Більшість науковців поділяли цю думку, але широкі маси все ще сподівались побачити мешканців іншої планети, а льотчик Тертишний вперто запевняв, що навколо світу подорожує разом з космічними гостями і Павло Сєдих.

Так, Тертишний не помилявся. Павло Сєдих подорожував у всюдиході вже понад двадцять днів. Але він навіть не підозрював, що відвідав обидва полюси Землі і тепер перебував за сімнадцять тисяч кілометрів від того місця, де його було захоплено в полон.

Юнак спав. Мабуть, сон глядача після певної кількості сеансів біофільму був запрограмований ще конструкторами електронного мозку споруди. І справді: ніяка нервова система не спроможна витримати безперервне перевантаження.

Прокинувшись, юнак відразу ж натиснув на кнопку біоскопа: його турбувала доля Тессі.

В ту ж мить заяснів екран, і на нього почала наповзати металева потвора, майже така самісінька, як та, що витягла Павла з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська.

Юнак інстинктивно відсахнувся, але в наступну секунду вже заспокоївся. Він знав: оця машина, яка носить довжелезне прозове найменування — електронно-обчислювальна кібернетична злагода з самопрограмуванням на життєздатність, не заподіє йому шкоди.

Потвора сунула все вперед і вперед… Ось вона загрозливо підняла величезні клешні… І тоді пролунав незнайомий голос:

— «Крихітко», ти здуріла?!. Не впізнаєш?!

Машина ніби зрозуміла свою провину, враз опустила клешні, припала до грунту і поповзла геть.

Тільки тепер стало видно, що ця злагода невелика — хіба з п'ять людських зростів завдовжки.

Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій поляні посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор Інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.

Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.

Брати були близнята, дуже схожі один на одного. Їх часом плутали навіть родичі. І якщо в дитинстві ця дивна схожість тішила близнят, бо вони потрапляли в комічні ситуації, то пізніше вона стала для них обтяжливою.

Кожна людина, досягнувши певного віку, прагне мати свою індивідуальність і не хоче бути чиєюсь точною копією. Це прагнення призвело до того, що брати, які дуже любили один одного, з мовчазної взаємної згоди вирішили розійтись у різні боки. Вони по-різному одягались, зустрічалися з різними людьми, намагалися прищеплювати собі різні звички, але все це не допомагало. Їх однаково плутали. Безглуздість такого становища дратувала близнят, збуджувала глуху взаємну незадоволеність.

Після закінчення середньої школи брати одержали несподівану пропозицію: поїхати вчитись у Монію до Всепірейського інституту вищих знань.

Щиро кажучи, ні Рума, ні Дейва не приваблювала перспектива поїздки в чужий, ворожий світ. Але вони розуміли: треба! Монія відособлювалась дедалі більше. Руйнувались останні культурні та економічні зв'язки. Втратити нагоду на власні очі побачити досягнення монійської науки й техніки, ознайомитися з життям монійців — злочин!

Але ж і важко було їм, людям нового комуністичного світу, в тому Інституті вищих знань! Ні, вони не пасли задніх у навчанні — навпаки, одразу ж вирвалися з ще безликої маси зелених першокурсників і вже в другому семестрі почали складати екзамени за старші курси. Їх пригнічував сам дух розгнузданого цинізму, що панував в інституті, дратувало прагнення кожного з монійських студентів за всяку ціну зробити кар'єру. Звичайно, там були й чесні, але вони переважно тримались відособлено. Словом, близнята не знайшли друзів у Дайлерстоуні. Може, так тривало б до кінця їхнього перебування в Монії, якби не трапилась на їхньому шляху дівчина — студентка-першокурсниця.

То була неперевершена красуня з співучим ім'ям — Майола.

Бездоганна врода поєднувалася в неї з гострим кмітливим розумом і наполегливістю. Рум та Дейв познайомилися з дівчиною в спеціалізованій лабораторії кібернетики, куди мали доступ тільки найбільш обдаровані студенти.

З появою Майоли весь факультет автоматики Інституту вищих знань завирував. Мабуть, не було жодного студента, який байдуже дивився б на синьооку золотоволосу Майолу.

Але тільки до двох з усього факультету вона поставилася трохи інакше — насамперед, звичайно, тому, що це були люди з далекої Континентальної півкулі, представники Союзу Комуністичних Держав.

Нема де правди діти: і Дейв, і Рум закохались у Майолу до нестями. Спочатку, доки золотоволоса красуня кокетувала з ними, як з першим-ліпшим в інституті, вони, самолюбні й горді, намагалися не звертати на неї уваги. Та незабаром Майола зрозуміла їх і стала звичайною земною дівчиною, справжнім другом.

Вона майже нічого не розповідала про себе — тільки розпитувала. Союз Комуністичних Держав цікавив її як чудовий, казковий світ, у якому все не таке, як у реальному житті.

Говорили, що Майола нібито дочка видатного професора математики і знаменитої кіноактриси-красуні, які загинули кілька років тому при загадкових обставинах. Чи так це було — брати не наважувались запитати. В усякому разі, вона жила самітно, в маленькій комфортабельній квартирі поблизу Інституту вищих знань.

Незабаром обидва брати стали в цій квартирі звичними гостями. Вони щовечора приносили стрічки біофільмів з фондів посольства СКД і демонстрували їх на портативному проекторі — невинна хитрість закоханих, яка в умовах поліцейського режиму Монії могла б скінчитись сумно для всіх трьох. Романтична обстановка таємничості, аж занадто підвищена конспіративність підігрівали почуття близнят, роздмухували в них полум'я кохання.

Майола, звичайно, розуміла їхній стан. Часом її погляд перебігав з брата на брата, немов порівнював: хто ж кращий? Може, це було зовсім не так, але і Дейв, і Рум аж шаленіли від такого припущення. І одного разу обом урвався терпець.

Це було після перегляду чергового біофільму. Щойно погас екран, у кімнаті панувала півтемрява. Майола широко розкритими блискучими очима дивилась у просторінь. Певно, вона була все ще під враженням історії дівчини, яка в часи Революції, пожертвувавши собою, врятувала десятки тисяч людей.

— Я б зіграла таку роль, друзі!.. — Майола підійшла до письмового стола, витягла фотографію дуже схожого на неї юнака. — Ось погляньте. Це… — вона затнулась. — Це мій брат, друзі. Його життя — справжній подвиг!

Дівчина нічого більш не сказала, тільки похнюпилась. Мабуть, спогади були надто сумні, бо з її очей покотились сльози.

Дівчина більш нічого не сказала, і кожен з братів подумав, що саме присутність другого заважає Майолі розкрити своє серце.

Не змовляючись, обидва підвелись і попрямували до дверей. Зупинились у вестибюлі. Брати розуміли один одного без слів: хтось мусить поступитись.

— Я сюди більше не прийду.

— Я теж.

— Хай вибирає сама, якщо любить.

— Так.

Наступного дня, пославшись на поважні причини, брати до Майоли не прийшли. Дівчина запрошувала їх ще двічі, а потім образилась, перестала помічати колишніх друзів. В інституті вона з'являлась дедалі рідше, лабораторію кібернетики не відвідувала зовсім. А ще через деякий час Майола несподівано й таємниче зникла. Коротенький лист, що надійшов на адресу Рума, нічого не розкривав, тільки ще дужче роз'ятрив душу юнакові.

«Любий друже, — писала Майола. — Прощай назавжди! Не шукай, бо це нічого не дасть; не сумуй, бо я все одно не змогла б відповісти на твоє почуття, так само як і на почуття Дейва. Прикро, що ми розлучилися так по-дурному, але знай: де б я не опинилась, що б зі мною не трапилось, я ніколи не забуду вас обох! Наша дружба, ваша любов завжди підтримуватимуть мене, якщо мені буде дуже, дуже важко!»

Такий самий лист одержав і Дейв. Брати вирішили будь-що знайти дівчину. Але тій мрії не судилося здійснитись: через кілька днів по тому, після чергової провокації, монійський уряд примусово вислав з Монії всіх студентів Союзу Комуністичних Держав. Брати закінчували освіту вже на батьківщині: Дейв вступив на факультет кібернетики столичного університету, а Рум — до Вищої астронавтичної школи зовсім в іншому місті.

Така була історія їхніх відносин. Здавалося б, після зникнення причини, яка роз'єднала братів, спільна туга штовхне їх один до одного. Але так не сталося. Навіть тепер, коли минуло три довгі роки, відчуження не розвіялось. І коли б не збіг обставин, брати навряд чи зустрілися б сьогодні.

Рум щойно повернувся з тривалого відрядження. Як пілот-випробувач надстратосферної авіації, він досліджував граничні можливості нових ракетопланів на Далекій Півночі планети. В Інститут автоматики він приїхав зі скаргою на цілий ряд недоліків в обладнанні літаків і зустрів тут Дейва. Після того як Рум уладнав свої справи, Дейв повів брата подивитись на експериментальні машини. Насамперед він показав, звичайно, свою «Крихітку».

Це була надзвичайно складна саморухома злагода, оригінальна не стільки принципом дії, скільки своїм виглядом: вона скидалася на велетенського краба з плескуватим тулубом і численними гнучкими сяжками.

«Крихітка» вийшла на полідром Інституту автоматики сьогодні вперше. Може, її навіть не слід було б пускати на випробування, але Дейв хотів похвалитись нею перед братом.

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Дейв дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальна злагода мусила в будь-яких умовах насамперед боротися за своє існування. Проте інколи логічність поведінки машини порушувалась. Так сталося і цього разу. Обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані по галявинці, «Крихітка» полізла просто на Дейва та Рума, на людей, яких вона зобов'язана була завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав інженер Дейв і, підійшовши до споруди, поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись з ніші за клешнями вихопились тонкі сяжки, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість того, щоб завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, погрозливо простягаючи клешні, посунула вперед. Скидалось, ніби й справді в оцій конструкції, де немає ні краплинки живого, прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!..

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено поморщився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування призвело до того, що вона дедалі частіше починає виявляти ознаки свавілля…

— Ну, що ж, ти дав їй завдання боротися за існування яким завгодно чином, то й скаржитись не випадає… — промовив Рум. — Єдине, що тобі лишається, — це навчити її відрізняти справжню небезпеку від уявної.

— Ти, може, захочеш, щоб вона жертвувала собою заради загальної справи? — засміявся Дейв. — Цього, мабуть, не буде ніколи… — він глянув на годинника. — Стривай, я покажу тобі дуже цікаву річ… «Крихітко» — увага! Хай протягом години трапиться що завгодно; хай ти почуєш який завгодно сигнал — не рухайся з місця! Не рухайся з місця! Не рухайся з місця, аж доки я не промовлю: «Вперед!»

На барабанах пам'яті зафіксувались електромагнітні сигнали, на які перетворились звуки голосу Дейва, проаналізувались, порівнялися з відповідниками і лягли сигналом запису нової команди.

— Пильнуй!.. — Дейв ухопив брата за руку. — Зараз ти побачиш боротьбу між «страхом» і «почуттям обов'язку» машини…

Збігло ще кілька десятків секунд. Здалеку долинуло неголосне завивання сирени.

«Крихітка» вмить підхопилась, напружилась, готова рвонутись і помчати вперед на повну потужність свого ядерного реактора. Але електронна пам'ять загальмувала рухи споруди. Клешні злагоди підігнулись, вона кволо, ніби неохоче опустилась. А сирена все завивала й завивала. «Крихітка» почала підводитись вдруге — повільно, як тварина, що побоюється удару.

— Лежати! — голосно вигукнув Дейв.

«Крихітка» завмерла, проте вже не опустилась. Гуркіт двигунів у її металевому череві наростав, голоснішав, і раптом злагода, незважаючи навіть на команду «Стоп!», рвонула з місця і помчала навпростець у протилежний кінець полідрому.

— Цікаво, га? — блискаючи очима, засміявся Дейв. — «Страх» переміг… Насправді після сирени ввімкнулось спеціальне реле, яке подає тільки одну команду: «Найкоротшим шляхом — до сховища!» Для кожної з електронно-обчислювальних саморухомих злагод нашого інституту сирена асоціюється з найбільшою небезпекою…

— А що ж це за сирена? — поцікавився Рум.

— Незабаром над нашою територією пролітатиме Зоря Кейз-Ола. Сам розумієш, зовсім небажано, щоб фотографії саморухомих злагод потрапили до генерального штабу Монії.

Рум промовчав і тільки пізніше, коли над багряними хмарами невисоко над обрієм з'явилася Зоря Кейз-Ола, запитав:

— Читав повідомлення про Нараду наймудріших?

— Хіба це несподіванка? Рано чи пізно Кейз-Ол спробував би нас роздушити, навіть коли б сам загинув при цьому. Але як тобі подобається його неприступна Уранія?

— Падлюка! Витягнемо його й звідти!

Запала пауза. Брати проводжали похмурими поглядами осяйне кільце, яке неквапно котилося по східній половині неба просто на південь.

— Не було?.. — тихо запитав Рум.

— Ні… — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли один одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні… — кивнув Рум головою в напрямку руху Зорі Кейз-Ола.

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотографію? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я б зіграла таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Зоря Надії зводиться над світом

Коли Рум повернувся з Інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете другим пілотом на гравітоліт Зоря Надії.

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть!.. — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре… Як ви сказали? Гравітоліт?

Той лукаво посміхнувся:

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже?! — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягнувся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що Зоря Надії не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітоліт, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали Зоря Надії!.. — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на Зорі Надії вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготованих навігаторів не вистачило, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітоліт стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є хоч крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потиснув йому руку. — Пильнуйте, Рум!.. Читали повідомлення про Нараду наймудріших? Зоря Надії стане Кейз-Олу кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти вас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітоліт. Його автомати захисту працюють надійно, але й від вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Підлітаючи до озера, Рум припав до віконця ракетоплана і, коли машина, шугнувши вниз, нарешті прорвала хмарну запону над озером Миру, побачив на його поверхні яскраво освітлений прожекторами диск.

— Зоря Надії! — багатозначно промовив пілот ракетоплана, глянувши на Рума.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

Зоря Надії зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновигали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільноскляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітоліт був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підніматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

— Неймовірно! — ще раз повторив Рум.

Коли б гравітоліт зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, коли б під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все аж двигтіло б від оглушливого гуркоту — це здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи абсолютно невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було понад сподівання, перевищувало найдерзновеннішу фантастику.

Гравітоліт недарма мав форму диска: в його центрі були розташовані резонатори — підіймачі всієї споруди, оточені товстелезною суцільною стіною з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб звільнити тіло від всюдисущих гравітонів, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що в резонаторах гуготіло страшне полум'я безперервного ядерного розпаду, велетенська брила металу — гравітоліт Зоря Надії міг подолати силу тяжіння планети.

Рум побожно ступив на борт Зорі Надії. Мабуть, якби була змога, він одразу ж кинувся б вивчати потаємну суть процесів у резонаторах і складну апаратуру керування ядерною реакцією. Але йому не довелося навіть оглянути гравітоліт більш-менш докладно. Лишилося дуже мало часу, а Румові треба було підготуватись у першу-ліпшу мить замінити головного пілота споруди.

Приготування до старту закінчувалось. У протилежний бік озера про всяк випадок відвели москітний флот. Забиралися геть з своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник башти центральної споруди космодрому показував 29.90. Ще тисяча секунд, і прощай, Пірейє!

Довгим спіральним коридором Рум та перший пілот пройшли до центральної рубки, невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями. Незабаром сюди вийшов увесь екіпаж, двісті двадцять сміливців, щоб востаннє глянути на рідну планету і попрощатися з друзями.

За сім хвилин тридцята година. Пролунали мелодійні позивні Союзу Комуністичних Держав. Спалахнув екран на фасаді космопорту. На ньому виткалось рельєфне зображення сивої високочолої людини — Голови Вищої Ради Праці та Оборони.

— Щасти вам, друзі! — сказав він схвильовано. — Людство запам'ятає цю мить назавжди. Вона буде зафіксована не тільки як найвидатніше досягнення творчого розуму. Зоря Надії зводиться над світом у той час, коли йому загрожує найбільша небезпека! Пильнуйте, друзі! І ще раз: щасливої вам путі!

Повільно розплився, зник образ. Пролунав сигнал сирени, і всі неквапно попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий з виду академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — пролунало з динаміків.

Це почала діяти головна електронно-обчислювальна споруда гравітольота, його електронний мозок. Тепер людям лишалося тільки контролювати та скеровувати дію апаратури.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував корпус металевого велетня, і Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно піднімається догори. Це був зовсім не той стан, який охоплював пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувалося гравітаційної взаємодії швидко, а тут воно немов проціджувалось через якесь невидиме сито. Це було дуже неприємне відчуття, якого хотілося позбутись якнайшвидше.

Рум поглянув ліворуч. Припнуті ременями до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він. Обличчя в обох зосереджені, вкриті дрібними краплинками поту.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер через усе тіло згори донизу, здавалося, з шаленою швидкістю почали пролітати незліченні крихітні кульки. Вони торкались нервів, лоскотали їх, намагалися потягнути за собою. Кульки виростали, ставали гарячішими, перетворювались на розжарені краплинки, які з'єднувалися в суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом оцей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості, вільності.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Той, хто почуває себе погано, повинен негайно звернутися до лікаря.

Ні, Рум почував себе чудово! Тільки серце билося прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легким рухом руки підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітоліт уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

— Чудово! — захоплено вигукнув Рум.

— Хай йому біс! — похмуро відповів перший пілот. — Я просто починаю боятися цього резонансного бар'єра.

Але й він, звичайно, бурчав більше для годиться. Навряд чи хоч одна людина на борту Зорі Надії не відчувала зараз нестримної радості, не проводжала палким поглядом рідну країну, яка ховалася за хмарами.

Все вище й вище безшумно підіймалася Зоря Надії. Це нагадувало політ аеростата.

Рух Зорі Надії був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітоліт не діяло ніщо. Але чим вище підіймалася Зоря Надії, тим розрідженішою ставала атмосфера, а, отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, Зоря Надії прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилася на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс всього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітоліт вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до Зорі Кейз-Ола вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу Зорі Надії на орбіту, пролунало перше зведення спостережного поста.

— В напрямку Зорі Кейз-Ола перехоплені дивні сигнали — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо наказав капітан.

Якийсь час з динаміків телевізофону чулося шипіння невідомого передавача, потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.

— Тессі! Ввімкнись ще хоч раз! Я — Фредді!

Лунає в рубці керування Зорі Надії тоскний чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на хвилину, виявити своє місцезнаходження радіохвилями передавача. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, яка відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце, Зоря Кейз-Ола. За кілька тисяч миль від неї цяточка — скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко збоку — ще одна плямка: мабуть, та ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко, але не в потрібному напрямку.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?

— Що ж тут розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться поза штучним супутником. Мабуть, монійці теж використали цей метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — кивнув академік в бік екрана. — Це — інфралокатор. Наскільки відомо, таких приладів у них нема.

Спочатку ця історія дуже скидалася на провокацію: адже на Зорі Кейз-Ола, звичайно, жінок немає… Але після того, як інфралокатори сфокусували точно і на екрані з'явилась ота цяточка, сумніви зникли: в космічному просторі загубилася людина.

Рум не міг байдуже дивитись на клятий екран і вийшов з рубки керування. Та незабаром капітан знову покликав його.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн, — наказав він.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Взяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

Збігло ще кілька хвилин, і з шлюзової камери Зорі Надії повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік і немолодий уже лікар.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в Космосі ставало дедалі більш обтяжливим. Хоч яскрава лінія Зорі Надії веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той хитав головою: все, мовляв, гаразд.

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже надходив час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишалася половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. До тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

— Шукайте! — наказав капітан Зорі Надії з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте!.. Швидше знайдеш голку в копиці сіна, ніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти мимо неї зовсім близько і не помітити. Коли б ще хоч світло Сонць, скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але день тут ще не настав. Ось-ось із-за багряного серпанку над краєм Пірейї виткнуться яскраві промені, однак чекати не можна: біля кільця Зорі Кейз-Ола на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала в безповітряному просторі. Мабуть, тут готується якась провокація.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік ввімкнув освітлювальну систему. Потік променів вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією подерся в зеніт, потім перескочив униз. І вдруге, і втретє перебіг промінь простором, не натикаючись ні на що. Та ось бортмеханік показав на правий нижній кут прозорого ковпака кабіни:

— Погляньте! Мені здається…

Дальші пояснення були зайві: на фоні зоряного неба під час чергового проходження променя на мить заясніла плямка.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.

Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.

Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і, нарешті, злилися. Повернення на ракетоплан не становило труднощів: треба було тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця біля шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.

Перед ними лежала молода вродлива дівчина.

Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.

— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…

Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.

— Постривайте, тут щось сховано…

Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.

— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.

— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!

В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Тессі Торн врятована, але ще непритомна… — відповів Рум. — Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з Зорі Кейз-Ола, яка забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на Зорю Кейз-Ола. Такий наказ Вищої Ради…

— Буде виконано! — Рум знизав плечима і глянув на дівчину.

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями: її обличчя рожевішало, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. І раптом чомусь згадав Майолу… Він бачив її перед собою, найлюбішу в світі, яку не міг забути. — Де ти, люба?!.»

Рум навіть не сподівався, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

«В цій грі пішаків немає!»

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівною дорогою в невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй дуже приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, Зорю Кейз-Ола і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того, як смерть зазирнула їй в очі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала йому ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею.

Ось уже на обрії з'являється похмура запона, що весь час висить над Дайлерстоуном. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

Шофер зупиняє «Ластівку»: мабуть, щось сталося з мотором. З ліска сюди поспішає незнайомий чоловік з квітами в руках.

Дівчина одвернулась: не вистачає залицяння якогось шукача пригод.

— Міс Тессі…

Вона хутко обернулася.

— Лю… — Тессі затнулась і глянула на шофера. Той заклопотано копирсався в моторі.

— Можна! — посміхнувся Люстіг. — Ну, космонавтко-невдахо, вітаю тебе з поверненням на рідну планету!

Дівчина мовчки дивилася на нього, і очі її сповнювались слізьми — не від болю чи жалю, а просто з дурної жіночої звички плакати не знати чому.

Тессі сердито витерла очі і рішуче подала руку Люстігові.

Люстіг повів її на галявинку, показав на простелений під кущем плащ:

— Сідай… Нам треба серйозно поговорити… Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять золотий пам'ятник за життя?

Тессі зі щирим здивуванням знизала плечима.

— Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують… Ну, то прочитай… — Він подав згорнену газету, сам ліг біля дівчини і задивився в небо.

Тессі швидко переглянула повідомлення.

Золотий пам'ятник… Тільки п'ять вчених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько.

Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба… Справа в цьому?

— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.

— Як тобі сказати… — він підвівся, узяв її за руку. — Просто антиречовинну бомбу, мабуть, не встигнуть виготовити, бо…

— Я розумію…

— Твій батько дуже серйозно посварився з Кольріджем.

— Але ж, наскільки я знаю…

— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповість тобі все.

— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.

— Так. Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. І ще одне: заради твого порятунку твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.

— В Уранії?! — Тессі схопилася за голову, труснула нею, немов відганяючи примару. — Якщо це справді так, то я…

— То ти зустрінеш це повідомлення схильно! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб академік Торн обов'язково поїхав до Уранії, причому за помічника чи супутника взяв би собі безробітного шофера, на ім'я Люстіг.

— Ніч-чого не розумію… Ця політика — мов шахова гра. Я відчуваю себе в ній пішаком, якого пересувають хто куди хоче…

— Ні, Тессі! Ми ведемо гостру гру. Але в цій грі пішаків немає… Ніхто не примусить академіка Торна створювати антиречовинну бомбу, якщо він сам не захоче цього; ніхто не видере знань з його світлої голови… Академік Торн може заявити хоч зараз, що розриває свою угоду з Кейз-Олом… Ну, то й що — трильйонер знайде інших фізиків, менш принципових, хоч і менш талановитих. Але тоді до Уранії не потрапить ні Тессі Торн, ні Люстіг.

Він помовчав, узяв руку дівчини, приклав до своїх губів, поцілував.

— Моя рідна! Ти знаєш: я тебе кохаю… Я сказав це вперше і востаннє — може, нам і говорити більш не випаде… Цими днями до Уранії вирушить така собі екскурсія в складі кількохсот чоловік. Це означатиме, що… — Люстіг помовчав. — Це означатиме, що незабаром почнеться війна! За всяку ціну треба зробити так, щоб у цю екскурсію поїхали й ми, хоч звідти ми вже навряд чи повернемося…

Тессі сиділа не рухаючись. Тільки рука її стиснула руку Люстіга.

— Я хочу, щоб ти дожила до того часу, коли на планеті не буде ні Уранії, ні Кейз-Ола, хочу, щоб ти на власні очі побачила новий світ… Але я не знаю, де буде безпечніше: в Уранії чи тут… Вибирай сама…

— Мені нічого вибирати. Для чесної людини є тільки один шлях — шлях боротьби за мир. За оту страшну добу в порожнечі я надивилася смерті в очі… Зроблю все, як ти радиш. Думаю, до Уранії ми потрапимо разом. І ми повинні перемогти… Я не зраджу тебе, Люстіг.

Решту того дня Тессі згайнувала у специфічно жіночих турботах: никала по магазинах, накуповуючи всілякий дріб'язок, побувала в перукаря, зайшла до кравчині. Все це вона робила з якогось внутрішнього почуття самоствердження. Їй хотілося переконати саму себе, що ще будуть літа й зими, ще не раз шитиме вона у найкращої кравчині ошатні сукні, чіплятиме на них різні прикраси.

І все ж десь у підсвідомості блукав тоскний неспокій. Він зник аж після зустрічі з Літтлом.

Коли в домовлений час «Ластівка» зупинилася на перехресті Кільцевої магістралі, до неї підійшов чолов'яга в брудному комбінезоні чорнороба.

— Професор Літтл?! — не стрималася дівчина.

— Тс-с-с! — з удаваним переляком замахав руками Літтл. — Не вимовляйте ім'я цього боговідступника й гангстера! Він більше не існує. Я — його спадкоємець. Здрастуйте, міс Тессі!

Це був зовсім інший Літтл. Без старомодних окулярів, позбувшись вусів та борідки, він помолодшав і, здавалося, втратив нерішучість і сумовитість.

Тессі охоче підхопила жартівливий тон:

— І бідолашний спадкоємець мусить тепер важко працювати, щоб заробити на кусень хліба?

— Так, так!.. Знаєте, що я сьогодні вантажив?! — Він урочисто підняв палець. — Бомби!.. Ні, не атомні, а звичайні. Такі собі охайненькі, блискучі поросятка. Я досі бачив їх тільки на малюнку.

— На жаль, ми дуже багато що бачили тільки на малюнках! — посміхнулася Тессі. — Сідайте, професоре, проїдемося!

«Ластівка» летіла тим же п'ятим радіусом південних магістралей, що й місяць тому. Але тепер надвечірнє небо було лагідне й чисте, а між стариком і дівчиною встановилися теплі, щирі відносини спільників, борців за одну справу. І добре, що Тессі поїхала по колишньому маршруту. Він нагадав їм, як отам, у Сан-Клеї, може вперше за багато років, люди, яким загрожувала смертельна небезпека, поєднали свої зусилля, виступили на боротьбу з стихією.

— Тессі, я, здається, знайшов свій шлях… — тихо говорив Літтл. — Ви, мабуть, не підозріваєте, що місяць тому своєю несподіваною появою в інституті врятували мене від самогубства. Тоді я не боявся смерті. А тепер боюсь… І боюсь по-хорошому, по-людському. Просто мені хочеться дожити до того часу, коли я зможу вперше натиснути на кнопку споруди, яка викине антиречовинну бомбу в одну з критичних точок якогось майбутнього страшного циклону… Я прочитав дуже багато нелегальної літератури. І я, професор, шанобливо схилив голову перед шофером. Це Люстіг розкрив мені шлях до істини…

Літтл помовчав, проводжаючи очима лісок з правого боку машини.

Тессі нічого не розповіла йому про план Люстіга щодо Уранії — то була таємниця, про яку ніхто не повинен знати. Розлучаючись з професором, вона тільки гаряче потиснула йому руку, поцілувала в чоло.

— Спасибі! Вдруге кажу вам: ви — справжня людина!

Зник неспокій, розвіялись рештки сумніву. Коли вже й Ейр Літтл, інтелігент, який ще зовсім недавно являв собою взірець аполітичності, став на шлях боротьби, то Тессі Торн соромно сидіти слимаком у тихенькому болотці.

Вона не чекала, доки батько та Кольрідж зважаться на неприємну для них розмову, і розпочала її того вечора сама. Це було зроблено дипломатично й тонко: разом з старенькою покоївкою Тессі приготувала урочистий обід, виставила на стіл шеренгу пляшок і запросила з лабораторії батька та Кольріджа.

Вони обидва зупинились на порозі. Мовчки перезирнулись.

— От бач, старий! — ляснув себе по лобі Кольрідж. — Ми так заклопоталися, що й досі не відзначили повернення Тессі з Космосу. Дитині самій доводиться нагадувати нам про це.

— Татусю Кольрідж, як вам не соромно говорити неправду? — засміялася Тессі. — Ви ж знаєте, з якого приводу сьогоднішнє свято! Сідайте, прошу! — вона налила всім вина, підняла келих. — Сім'я в повному складі! Тож вип'ємо за золоту статую академіка Торна і за віковічну подяку Монії професорові Кольріджу! Я пишаюсь вами, я горда, що ви зробили таке відкриття! Тепер тільки давайте подбаємо, щоб воно не пішло на шкоду людям.

Батько й Кольрідж сиділи пригнічені й мовчазні.

— Фредді мені сказав, — вирішила збрехати дівчина, — якою ціною був куплений рейс отих сімдесяти п'яти ракет… Прикро, але що вдієш: борги треба сплачувати… Доведеться їхати в Уранію. До того ж просто цікаво подивитися, що воно за Уранія. Отже, поїдемо?

Зітхнув полегшено, витер лисину батько. Сумно й здивовано глянув Кольрідж.

— У мене є тільки одне прохання, тату: поїдемо вчотирьох — ти, татусь Кольрідж, я… і один хороший хлопець, на ім'я Люстіг… Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Той, що допоміг мені в Сан-Клеї…

— А як же весілля? — розгублено запитав Торн. Він був такий збентежений несподіваним поворотом справи, що вхопився за першу думку, яка промайнула в голові. — Сьогодні приїздив генерал Крайн…

— Весілля не буде, таточку! — засміялася Тессі. — Власне, зараз не буде. А коли буде, то не з Фредді. Я не хочу пов'язувати своє життя з майбутнім убивцею!

Вона глянула на Кольріджа. Той сидів нерухомо, задумливо дивлячись у просторінь, і тільки ледве помітно кивнув головою, наче у відповідь на свої думки.

Наступного дня надійшло офіційне запрошення від містера Кейз-Ола взяти участь в екскурсії до Уранії на турбоатомному підводному лайнері «Монія».

Торн поговорив по телефону з камердинером Кейз-Ола, і до списку запрошених був доданий особистий секретар академіка Торна — «інженер» Люстіг.

Справа йшла до розв'язки.

Наймудріші незадоволені

Турбоатомний підводний експрес «Монія» наближався до острова Свята.

Це було пізньої ночі, коли всі екскурсанти — двісті наймудріших і майже стільки ж звичайних смертних — хропли в своїх каютах.

Не спали тільки троє в рубці керування: мовчазний довготелесий капітан, трильйонер та його камердинер Псойс.

Так, Кейз-Ол змушений користатись послугами немічного старика, бо вірить тільки йому. Він міг би мати скільки завгодно найсильніших охоронців, але зброя часто служить не тільки для захисту, а й для нападу.

Люди… Кейз-Ол не може обійтися без них. Вони зробили його могутнім і поставили над собою. Він знає це і водночас ненавидить усіх, вбачаючи в кожному потенційного узурпатора і вбивцю.

З яким задоволенням він замінить усю обслугу автоматами, здатними виконувати будь-який наказ не міркуючи. Замість оцього похмурого чоловіка в командирському кріслі — буде прилад з круглими очима-фотоелементами. Замість мускулястих рук, які можуть несподівано метнутися праворуч і схопити містера Кейз-Ола за горло, пристрій матиме пружні металеві сяжки, що боятимуться навіть торкнутися хазяїна. Серцем автомата стане ядерний реактор, а його електронний мозок не знатиме поривань, любові, ненависті.

Так думає Кейз-Ол, сидячи біля пульта керування підводного лайнера. Його думки чудово розуміє інженер Айт.

Один натиск на гашетку — і вирветься з пістолета куля, яка поставить виразну крапку в кінці біографії трильйонера… То, може, так і зробити? Прикінчити і, доки ще не пізно, пустити на дно підводний човен з усіма наймудрішими?

Але що зміниться, коли загинуть оці двісті разом з Кейз-Олом? Добре налагоджена машина управління державою не зупиниться ні на мить. На місце наймудріших стануть їхні спадкоємці, не менш жорстокі й зажерливі. Так, знищити Кейз-Ола й наймудріших — не штука. Значно складніше й важливіше перетяти шлях війні. Адже лічені дні лишилися до наміченого Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав.

Айтові, напевне, могла б допомогти Тессі Торн. Вона десь тут, серед екскурсантів.

Яка ж вона?

Аж чудно — ніколи не бачив дівчину, тільки чув її голос та биття серця, а от запала вона в душу і не йде з думки.

Дочка академіка Торна… Айт пригадує цього товстуна, і Тессі на мить уявляється йому щебетливою, рожевощокою пампушечкою з такою ж картоплиною замість носа, як у батька. Ця картина неприємна, Айт жене її геть, і натомість випливає Мей. Золотава хвиля волосся, сині-сині очі, тільки не гострі, не владні, а лагідні й м'які…

Так ось чого прагне серце, ось чому неспокій на душі… Мей — надто сильна, фанатична. Вона не може надихати, вона вміє тільки підкоряти… А Тессі?

З нею можна було б зустрітися ще вчора, коли екскурсанти заходили до «Монії». Айт цього не зробив. Чомусь не хотілося постати перед нею старим…

«Ой, який же ти дурний, друже!» Айт скосив очі на блискучий щит якогось навігаційного апарата. Дзеркальна поверхня металу вигнута: вона спотворює предмети, поменшує їх ширину. Але й так видно, що старезний Псойс помолодшав. Паста вкрила шкіру обличчя зморшками, зате очі виблискують, як у юнака!

Айт поквапно зігнувся, примружив повіки. Кляті м'язи, тільки-но втратиш над ними контроль, одразу ж випростують тіло, надають йому стрункості. Не вистачає, щоб Кейз-Ол запідозрив щось непевне саме тоді, коли до розв'язки так близько.

Айт поглянув на годинника. За п'ять хвилин дев'яноста, треба збудити Мей. Та ось вона вже сама на порозі рубки керування.

Обличчя в Мей заспане, як у дитини. Вона прямує до крісла трильйонера і вмощується на бильце.

— Ну, коли вже?.. — вередливо запитує Цариця краси, смикаючи Кейз-Ола за рукав. — Ви, ясновельможний, навмисне зволікаєте, щоб я не витримала й заснула… А я не буду спати! Ні! — вона рвучко випросталась, протерла кулачком очі, ткнула пальцем в екран. — Що це за темний отвір? Відповідайте негайно!

— Хід до тунелю… — розсудливо пояснює трильйонер.

— А оці чотири світлі плями?

— Ультразвукові маяки.

— Ой, яка нудьга! — Мей голосно позіхнула і сховала обличчя на грудях Кейз-Ола.

І знову в Айта болісно стиснулося серце. Він усвідомлює, що Мей просто грає свою надзвичайно важку роль, але серце протестує, руки мимохіть стискаються в кулаки.

Щоб не бачити цього, Айт переводить погляд на екран.

Тунель просторий і довгий. Мабуть, якби дивитись неозброєним оком, його стін і не було б видно крізь зеленкувату пітьму води. А на екрані локатора вони проступають чітко. Уздовж них нескінченним ланцюжком залягли світлі плямки — ультразвукові маяки.

Майже безшумно працюють турбіни підводного лайнера. Аж ось вони затихли зовсім: дорогу перетяла суцільна стіна. Ні, це величезні ворота. Вони повільно піднялися, з-за них вихопилися важелі, втягнули «Монію» до камери, неквапно посунули вперед.

Один, другий, третій, четвертий шлюз… «Монія» переходила з камери в камеру, і манометр показував дедалі менший тиск води.

«Отже, — машинально констатує Айт, — хід до Уранії лежить на великій глибині».

Ще одні масивні ворота, і через товсті контрольні скельця в напівтемну рубку керування бризнуло яскраве світло. Підводний лайнер заплив до величезного склепистого залу.

— Все! — гордовито сказав Кейз-Ол.

— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?

Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.

— Це головний інженер Уранії — Стун-Ай.

Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.

— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!

— Ходімо!.. — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.

Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.

Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.

— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився чекати…

В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.

— Ви заслуговуєте на найвищу подяку, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї наймудріших!

— Дякую, ясновельможний!.. Я ваш найвірніший слуга навіки!

На цьому офіційна зустріч закінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.

Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до готелю, розташованого поблизу порту, відпочити, а двісті наймудріших після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.

Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним панував вечір.

З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.

Вечір швидко перетворився на ніч, яка в свою чергу почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть Зоря Кейз-Ола прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.

Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.

При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося прямо безмежним.

— Грозу! — кинув Кейз-Ол.

Одне тільки слово — і на Уранію враз посунула важка навала хмар. Скінчився дощ, вияснилося знову. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки вологи.

— Чудово!.. Незрівнянно!.. Дивовижно!.. — тільки й чулося з уст вражених мільйонерів.

А інженер Айт дивився на все це з невимовною тоскнотою в грудях. За кожним камінчиком будов, за кожним мазком фарби на стінах, нарешті, за кожним наперстком повітря видовбаної в суцільній скелі печери стояли мерці. Скільки їх було — тисячі, десятки тисяч?

Айт торкнувся холодної стіни. Здригнувся.

Може, за цю балюстраду чіплялися в останньому пароксизмі чиїсь ще теплі руки, коли з вентиляційної мережі замість життєдайного кисню засичав смертоносний газ? А може, саме тут працював і падав від знемоги його батько?.. Айт бачив його мов живого. Виснажений, сивий, він ходить з кутка в куток кімнатки готелю «Комфорт» і говорить уривчасто, хрипко: «Любі мої, можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти…»

Айт ледве стримує стогін, який рветься з грудей, по щоках у нього повільно котяться сльози. Отямився він лише тоді, коли побачив поруч себе Мей. Вона щось весело щебетала до короля хімії.

Айт посторонився. Заглибившись у свої думки, він і не помітив, як опинився мало не попереду всіх.

Тепер уже Айт тримав себе в руках. Він пильно придивлявся до всього, запам'ятовував, куди йти — адже все це може придатися у вирішальну хвилину.

Уранія мала два проспекти, а далі йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олу. Трильйонер повідомив про це спокійнісінько, ніби й не помічав гримас невдоволення, які перебігали на обличчях наймудріших.

— А ото — ваш Проспект Щасливих, шановні наймудріші! — показав він рукою. — Ходімо, побачите.

Багатьох спіткало розчарування. На дверях найкращих особняків висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Решті лишилися будинки гірші й менші.

Настрій наймудріших почав підупадати. Все рідше й рідше чулися захоплені вигуки. Заздрість одне до одного й загальна злість проти Кейз-Ола підточували єдність наймудріших.

Кейз-Ол це помітив.

— Межі міста можна розширити… Кожен з вас зможе побудувати палац за своїм бажанням. Але навіщо? — Кейз-Ол глузливо посміхнувся, обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємося доживати віку? Ну — місяць, рік… А тоді…

Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що пора кінчати балаканину.

— Даруйте, моя люба! — схилився до неї Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Більш докладно ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!

На гостей уже чекали накриті столи посеред чудового саду біля тихого озерця. В саду щебетали й пурхали барвисті пташки, дзюркотіли струмочки; по синьому небу повзли білі хмарки. І все-таки чогось тут не вистачало.

Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.

Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почував би себе краще.

Тільки ні, мертво, безлюдно в Уранії. Місто було схоже на театр, де після вистави забули вимкнути світло й радіо. І оця неприродність призводила до того, що навіть цілком реальні речі довкола здавалися кожному чимсь штучним і ефемерним.

Хто не знає, що над блакиттю «неба» Уранії нависла маса землі та води, яка може в першу-ліпшу мить вийти з рівноваги, натиснути на стальні підпори і розчавити місто? Розрахунки розрахунками, але проти могутніх катаклізмів, що призводять до руйнування й виникнення цілих континентів, не встоять жалюгідні утвори людських рук.

Чи ж варто рискувати життям? Чи варто, йдучи вслід за Кейз-Олом, кидати виклик усьому людству?

Комунізм лякав наймудріших, бо загрожував перетворити їх, могутніх, на пересічних, звичайних. Але ж цей страх був у майбутньому. Коли не зачіпати СКД, можна ще жити десятки років. Війна — великий риск. Добре, коли пощастить перемогти Союз Комуністичних Держав. А якщо трапиться навпаки? Тоді довічне ув'язнення в оцьому підземному місті?

Такі думки перебігали в головах мільйонерів під час банкету. І, звісно, наймудрішим було не до жартів. Спроби Кейз-Ола розворушити компанію не мали успіху, і він оголосив, що залишає гостей, бо його наречена погано почуває себе.

Відсутність Кейз-Ола не додала бадьорості екскурсантам. Навпаки, якщо раніше дехто з підлабузників намагався хоч сяк-так інсценувати веселість, то тепер запала просто-таки похоронна мовчанка.

Сидячи перед екраном телевізора, Кейз-Ол уважно спостерігав цей сумний банкет. Трильйонер був надто розумний і досвідчений, щоб поставитися легковажно до такого настрою наймудріших.

— Мерзотники!.. — прошепотів він, не стримавши роздратування.

— Заспокойтеся, любий… — тихо сказала Мей. — А як, по-вашому, повинні реагувати барани, яких женуть до різниці?

— Барани?.. Ні, моя люба, це хижаки та ще й з гострими іклами, але їм не вистачає хоробрості… — він вимкнув телевізор, підвівся. — Ну, що ж, Мей, їдьмо!

Через кілька хвилин темним тунелем уже мчав електропоїзд, у якому було тільки троє пасажирів. Куди вони їхали? Що замислив трильйонер? Айт цього не знав. Доводилося чекати. В усякому разі, виїхати звідси і лишити наймудріших Кейз-Ол не міг.

Електропоїзд заїхав до порту, зупинився на пристані.

— Лишайтесь тут, моя люба! — сказав Кейз-Ол і швидко попрямував до головного трапа «Монії». Незабаром за кормою лайнера завирувала вода. «Монія» повільно рушила вперед, м'яко торкнулася причалу. В її носовій частині розчинилися широкі ворота. Звідти почала виповзати якась потвора, схожа на велетенську сколопендру. Її лускатий панцир вібрував і виблискував. Потвора обмацувала простір перед собою довгими пружними сяжками і одкидала геть усе, що траплялося на шляху.

— Непогано!.. — промимрив Айт.

Він збагнув, що Кейз-Ол хоче вдарити по своїх нестійких спільниках новим козирем, продемонструвати не бачену досі машину знищення.

Потвора підповзала все ближче. Айт, інсценуючи переляк, повільно одступав. А Мей пішла вперед.

— Ну? — глузливо запитала дівчина, коли металеві сяжки майже торкнулись її ніг.

Потвора ніби цього й чекала. Вона схилила «голову» в незграбному поклоні і завмерла.

— Чудово!.. — Кейз-Ол легко зіскочив на землю з відкритої кабінки на «спині» потвори і став проти Мей. — Машина вклоняється вам, хоробра Царице краси! Це не якийсь жалюгідний автомат. Вона все розуміє! І скоряється кожному слову володаря! Сідайте, моя люба!

«Машина розуміє!» — глузливо подумав Айт. Коли б ти, дурню, знав бодай десяту частину того, що знає з кібернетики інженер Айт, то збагнув би, що ця машина скорятиметься не тільки тобі! Вона стане з твого служника твоїм найстрашнішим ворогом і зробить те, чого не зумів зробити бідолашний «Ем»!

Айт зустрівся поглядом з Мей. В її очах теж не було ні подиву, ні захоплення. Тільки промайнули жваві смішинки — так, ніби й вона прекрасно знала можливості цієї електронно-обчислювальної злагоди і всю глибінь самоошукання Кейз-Ола.

А трильйонер пишався своєю могутністю.

— Вперед! — скомандував він машині. І та враз рушила з місця, обережно обминула електрокар, посунула до воріт тунелю, розчинила їх і помчала в напрямку Уранії.

Кнопка «Стоп!»

Трапилось нещастя: розумна й лагідна «Крихітка», улюблениця всіх працівників Інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав, «збожеволіла».

Споруда з банькуватими очима-локаторами, з незграбними кінцівками краба метлялася з кутка в куток в одному з боксів полідрому інституту, обмацуючи стіни та підлогу. Час від часу вона зупинялася, наче щось обмірковувала, потім знову починала досліджувати приміщення. Особливо її цікавили ті ділянки бокса, які були перекриті надійними стальними дверима.

У кабіні спостереження поруч бокса — двоє: інженер Дейв та його вчитель, підстаркуватий директор Інституту автоматики. Обидва не зводять очей з «Крихітки».

— То в чому ж справа, професоре? — запитує Дейв. — Ми щойно перевірили всю схему. Ніяких пошкоджень немає, контрольні завдання виконуються абсолютно точно. І от, як бачите, ввімкнулася самостійно і рветься геть з приміщення…

— Випустіть її…

— Не можна, професоре! — стривожено заперечує Дейв. — Вона наробить такого бешкету!

— Випустіть.

Знизавши плечима, Дейв клацнув вимикачем.

Стальні ворота повільно піднялися. «Крихітка» насторожилась, підповзла до отвору.

В сусідньому боксі стоїть майже така ж, тільки менша кібернетична споруда. Це — перша, ще недосконала модель електронно-обчислювальної злагоди з самопрограмуванням. Її електронний мозок вимкнено, атомний реактор вийнято. Вона неспроможна зробити жодного руху.

Зі своєю старшою сестрою кібернетична «Крихітка» зустрічається вперше. В її системі машинних рефлексів нема таких, що визначали б родинні почуття. Навпаки, інженер Дейв запрограмував дії машини так, що вона сприймає кожен невідомий предмет як потенційного ворога. Тепер він і сам не радий цьому.

— Хижак! Справжнісінький хижак! — у голосі інженера звучить майже розпач.

Порівняння з хижаком зовсім не випадкове. Сяжки «Крихітки» ворушаться стривожено, реле-перемикачі електронного мозку цокотять гарячково. Там зараз розв'язується складна задача: «Що це, як в такому випадку поводитись?»

Невідому річ, яка не виявляє агресивних намірів, за програмою, треба обмацати, сфотографувати і обминути. А «Крихітка», як тільки скінчився процес аналізу, зірвалася з місця, налетіла на свою сестру і почала її шматувати.

«Крихітка» — машина універсальна. Її сяжки обладнані газовими різаками, пилками, гайковертами. Тепер усі ці інструменти пущено в хід. Рухи споруди надзвичайно злагоджені, точні. Вона діє не навмання, а насамперед знищує пристрої керування своєї жертви.

— Що ти робиш, клята?! — блідий інженер Дейв ледве стримується, щоб не вигукнути в мікрофон беззаперечну команду «Стоп!».

— Не хвилюйтесь, Дейв… — директор інституту зосереджений, але спокійний. — Коли вона почала виявляти схильність до агресивності?

— Днів три тому. Обминаючи перешкоди, вона поповзла просто на нас з братом. А сьогодні вранці у неї з'явилася манія руйнування.

— Руйнування?.. — директор з сумнівом похитав головою. — А що робить «Крихітка» з деталями зруйнованих машин?

— Не знаю, бо не дозволяв їй руйнувати.

— Ну, то зараз побачимо.

«Крихітка» продовжувала свою справу. Швидко й упевнено вона розбирала машину на складові частини, пошкоджені деталі викидала геть, а придатні — дбайливо сортувала. За якусь годину від складної злагоди лишився голий металевий кістяк та купи залізяччя, дротів, пластмаси.

Власне, нічого незвичайного в діях «Крихітки» досі не було. Ще при побудові інженер Дейв вклав у електронну пам'ять споруди програму демонтажу першої-ліпшої машини за спеціальним наказом. Але що ж вона робитиме далі?

«Крихітка» завмерла. Здавалося, вгамувавши жадобу руйнування, вона заспокоїлась. Проте мікрофони доповіли: реле-перемикачі споруди клацають дедалі інтенсивніше, а на дубляжній схемі в кабіні спостереження індикатори кожної ділянки електронного мозку злагоди сяють яскраво. Який процес аналізу й синтезу відбувається зараз у ньому? Які нові команди записуються на барабани пам'яті? Визначити це вже не можна. Споруда вийшла з-під контролю свого творця, вона — «збожеволіла».

Ні, машина не мислить і свідомості не має. Та хіба є свідомість у хробака чи комахи? А вони ж виконують складні цілеспрямовані дії, породжені й удосконалені важким і тривалим процесом еволюції. То, може, і машинні рефлекси кібернетичної «Крихітки» зараз перебудовуються в напрямку найбільшої доцільності?

Інженер Дейв сподівався чогось надзвичайно хорошого. Але самостійно вироблена програма електронного мозку споруди була просто неймовірною: «Крихітка» почала розбирати сама себе. Гайковерти та клешні-затискачі зняли захисний кожух апаратури, в схему посунулись сяжки, обладнані електричними паяльниками.

На дубляжній схемі в кабіні спостереження один по одному згасали індикатори каскадів злагоди. Їх понад п'ятдесят тисяч, і втрата кількох десятків з загальної кількості ще нестрашна. Але ж, кінець кінцем, настане мить, коли електронний мозок зазнає непоправної шкоди… Що ж буде тоді?

Два протилежні почуття борються в душі інженера Дейва: бажання довести до кінця незвичайний експеримент і побоювання за злагоду, на побудову якої витрачено так багато зусиль. Коли б не директор інституту, конструктор давно б уже припинив оце саморуйнування машини.

— Професоре!.. — Дейв схопився, стиснув кулаки. — Далі не можна чекати… Вона добирається до кнопки «Стоп»!

— Мовчіть! Пильнуйте! — директор такий збуджений, що втратив свою звичайну витримку. — Дивіться і запам'ятовуйте на все життя! Зараз у цьому боксі народжується машина вищого класу — «Машина Дейва».

Дейв сердито засопів, але не заперечив. Це — загибель «Крихітки». Досить їй вимкнути кнопку «Стоп!», ту ділянку електронного мозку, яка блокує всю схему, і споруда вийде з-під контролю людини повністю. Енергії атомного реактора вистачить «Крихітці» надовго. Вона робитиме все, що їй заманеться, не підпустить до себе нікого. І її доведеться, кінець кінцем, знищити.

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв. — Я породив механічного хижака. Хибність конструкції «Крихітки» — безперечна…

— Яку програму ви дали «Крихітці»? За всяку ціну боротися за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливу. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної злагоди — найсильніший небажаний подразник. Яку б програму не виробив її електронний мозок, ви можете в першу-ліпшу мить втрутитись і порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що, кінець кінцем, процес логічного аналізу привів «Крихітку» до висновку про необхідність викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, гарячково перебіг очима основні вузли. — Отже, коли так, «Крихітка» з часом розвиватиметься, так би мовити, розумнішатиме?

— Гай-гай… — професор з жалем похитав головою. — Мабуть, вона так і лишиться хижаком, бо ви прирекли її на таку долю… Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею примітивні машинні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

— Та що ж… — професор замислився. — Треба підвищувати «інтелект» машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — ніщо. Їх потрібно мати хоча б мільйон. При такій кількості елементів «егоїзм» злагоди вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі. Монтаж перетвориться на майже нездійсненну справу. Навіть коли використати друковані схеми каскадів, їх доведеться з'єднувати неймовірним плетивом дротів…

Уже давним-давно пішов директор інституту, порозходилися працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабінеті спостереження, задумливо дивлячись у просторінь. Піднесення, яке охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням. Учитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде.

Інженер поглянув в ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще машинні рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її ідеї, мислити ця споруда не може. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи зовсім несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай!.. — Дейв глянув на «Крихітку» навіть трохи злякано.

Кожна людина має підставу вважати, що частка її розуму втілюється в зробленому нею. Але ж у даному разі йдеться про значно більше. Творча думка конструктора кібернетичної машини вищого класу житиме в електронній злагоді навіть після смерті її творця…

По спині Дейва пробігли мурашки. Парадоксальність припущення немов підняла перед ним на мить ту важенну завісу, за якою природа ховає свої найглибші таємниці.

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює сама себе людським мозком. Але ж цю здатність до аналізу можна передати машині. Машина діятиме дуже довго, вона пронесе розум людини крізь час і простір, аж ген у нескінченність…

— Крізь час і простір! — Дейв вискочив з кабіни спостереження і помчав до телевізофонної будки. Вперше за кілька останніх років він відчув палке бажання побачити Рума, розповісти йому про ідею, яка щойно блиснула в мозку.

Але його спіткало розчарування: брата не було вдома.

— Дуже шкода! — Дейв неквапно одягнувся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. На густому оксамиті неба мерехтіли великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню Космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя. Він зазнав і не відомого досі почуття безпорадності, і величного піднесення, відчув за плечима могутні крила.

Зорі Космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас іде десятки, сотні, а то й тисячі років — а що вже казати про недосконалі космічні ракети мешканців Пірейї!

Люди навчилися долати простір. Кінець кінцем, вони облетять свою Галактику, доберуться до інших зоряних систем. А от подолати невблаганний час навряд чи вдасться. Життя людини суворо обмежене рамками найефемернішої в природі величини. Його вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі сонця?!

Тож коли так, хай на допомогу людині прийде машина, розумна машина. Ця кібернетична споруда полине в космічний простір, досягне поверхні невідомої планети невідомої сонячної системи, дослідить її всю, зафіксує варте уваги та й повернеться додому.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а може, й сотні років. Зотліє прах людей, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща. Нащадки з вдячністю приймуть спадщину пращурів. Якщо не сам Дейв, то нехай його творча думка подолає час і простір!

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко ж завели його мрії!

А втім, ні, це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, яка стане віднині для нього метою життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Дейв знову відчував себе повним енергії і завзяття. Кортіло сісти за креслярський стіл, похапливо кидати на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в невідоме.

Замість того, щоб піти додому, Дейв попростував до свого робочого кабінету.

Тієї ночі в його мозку блиснуло дерзновенне припущення про можливість абсолютно нового принципу створення кібернетичних машин. Прагнення «Крихітки» самовдосконалюватись наштовхнуло на парадоксальний висновок: при побудові машини вищого класу треба не ускладнювати, а, навпаки, максимально спрощувати конструкцію. Доки електронний мозок споруди примітивний, усі можливі дії машини повинен заздалегідь передбачити і запрограмувати конструктор. Машина ж вищого класу одержить тільки єдину програму — самовдосконалюватись, лише єдину абсолютну заборону — не чинити нічого лихого людині.

Така машина в перші години після створення скидатиметься на сліпе, дурне щеня. Ознайомлюючись з навколишнім світом, вона робитиме цілий ряд безглуздих, невмотивованих вчинків. Але це не страшно. Хіба не так само стоїть справа і з живими істотами? Кожен організм набуває досвіду самостійно, ціною численних експериментів, болісних невдач. А кібернетична злагода, маючи бездоганну електронну пам'ять, ніколи не помилиться вдруге. Процес еволюції машинних рефлексів перебігатиме в ній надзвичайно швидко, і вже через кілька декад «навчання» машина вищого класу зможе виконувати найскладніші завдання.

Звичайно, космічний всюдихід ще довго лишатиметься нездійсненною мрією, але машини вищого класу вже незабаром зможуть замінити людину на різних роботах. Вони підніматимуться в надхмар'я і вгризатимуться в надра планети, працюватимуть в отруйній атмосфері хімічних заводів і прокладатимуть шляхи. Потужні й невтомні, вони стануть найвірнішими помічниками людини, забезпечать їй повне панування над природою.

Дейв нетерпляче ждав ранку, щоб розповісти про все своєму вчителеві. Та лише опівдні на посадочному майданчику перед головним корпусом знизився знайомий вертоліт.

Дейв помчав назустріч вчителеві. Схвильований, збуджений, він ще по дорозі почав розповідати про свій проект, однак професор слухав неуважно, а коли зайшли до кабінету, зітхнув і сказав:

— Сідайте, Дейв. Ваша гіпотеза оригінальна, приваблива, але поки що необгрунтована і невчасна…

Дейв ображено знизав плечима і сів.

— Про машину вищого класу, на жаль, говоритимемо пізніше. Зараз вам доведеться залишити навіть «Крихітку»… Вища Рада Праці та Оборони доручила вам надзвичайно відповідальне завдання…

Професор розкрив портфель, витяг з нього і подав Дейву товсту папку. В ній були фотокопії креслень та схем якоїсь електронно-обчислювальної злагоди. Видовжений корпус і численні низько посаджені сяжки робили її схожою на сколопендру.

Професор задумливо барабанив пальцями по столу.

— Треба відшукати якнайбільше вразливих місць у цієї машини… Ви сказали вчора: «Крихітка» збожеволіла…» Так от, треба знайти спосіб викликати таке «божевілля» в першої-ліпшої електронно-обчислювальної злагоди з самопрограмуванням.

— Гаразд, професоре. За скільки часу треба виконати завдання?

— Якнайшвидше. Залучіть до роботи весь відділ. Насамперед дослідіть і складіть докладну інструкцію, яким чином найлегше вимкнути атомний реактор і замінити барабани пам'яті іншими.

— Розумію, професоре! — Дейв рвучко підвівся, взяв теку з фотокопіями і попрямував до лабораторії.

Стун-Ай — «кандидат у Кейз-Оли»

Мелодійно дзенькнув будильник. Айт розплющив очі, схопився. Його погляд упав на циферблат автоматичного календаря.

Нуль годин одна хвилина шостого дня Другого місяця Шістнадцятого року. До наміченого Кейз-Олом моменту атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося три доби.

Тоскно стиснулося серце. В душу заповзав холодок безнадії, огидне відчуття власного безсилля, неспроможності зупинити оте лихо, що насувається на планету.

Ой, як не вистачає зараз Айтові підтримки й поради спільників, однодумців! Минули ті часи, коли месник-одинак був сам собі вчителем і суддею, звітував тільки перед собою за свої успіхи і вдачі. Нині інженер Айт відчуває себе солдатом переднього краю… але солдатом, який втратив зв'язок з товаришами та командуванням.

Мей уникає Айта. Спроби відновити ті багатозначні бесіди, які давали змогу порозумітися раніше, не мали успіху. Можливо, ця надмірна обережність і була виправдана. Але як передати цілий ряд надзвичайно важливих даних, добутих протягом останніх днів? До Цариці краси тепер не зайдеш: обов'язки камердинера взяла на себе її обер-фрейліна.

— Гм… Обер-фрейліна…

Айт мимоволі пригадує вчорашню розмову Мей з Кейз-Олом за сніданком.

— Ясновельможний, я бачу, період демократії в Уранії скінчився. Ви так налякали наших дурних наймудріших своєю сколопендрою, що вони залюбки погодяться з диктатурою якого завгодно типу, навіть монархією.

— Що ж, — самовдоволено посміхнувся Кейз-Ол. — Не схотіли президента — хай буде монарх.

— А коли так, — підхопила Мей, — то майбутня імператриця повинна мати свій почет. Ясновельможний, ви подбали про моїх фрейлін?

— Ви матимете їх скільки завгодно, але не зараз.

— Ні, зараз! — вередливо заперечила Мей. — Мені дуже не сподобалася Тессі Торн — оте гоноровите дівча, заради якого ви ганяли ракети в Космос.

— Не сподобалася?

— Так. Я хочу мати її за обер-фрейліну.

— Яка ж тут логіка?

— Звичайна жіноча, мій любий. Зустрівши мене в салоні «Монії», вона зиркнула так, що… Ні, я мушу поставити її на місце!

— Я вважав вас за розсудливу жінку, Мей! — засміявся Кейз-Ол.

— А я — дурненька, ясновельможний! Я тільки чомусь запам'ятала, що академік Торн продав свій пацифізм за можливість урятувати дочку. І мені здалося, що обер-фрейліна її величності міс Тессі Торн зможе вблагати свого розумного й чуйного татуся виготувати для захисту Уранії крихітну бомбочку з антиречовини… — Мей хитнула головою і сказала вже іншим тоном: — Ви — хороший дипломат, ясновельможний, проте забуваєте, що літні мужчини здебільшого не продаються. Їх тільки продають дружини, коханки і дочки. Словом, я сама візьмуся за цю справу… Псойс!

— Слухаю, міс…

— Приготуєш покої для міс Тессі поруч моїх. Ви не заперечуєте, ясновельможний?

Кейз-Ол повільно похитав головою. В його очах світилися вогники зацікавленості й захоплення: ні, це дівча таки заслуговує на вензель «Місіс Кейз»! Розуму їй не позичати! А характер!.. О, це буде справжня імператриця!

«З Тессі Торн вийде така обер-фрейліна, як з мене камердинер!» — кепкує у думці з трильйонера Айт.

Він побачив Тессі вчора надвечір. Її великі карі очі глянули на нього так пильно… Ні, Айт не може визначити, що було в тому погляді. Тільки чомусь захотілося скинути з себе машкару старика, випростатися на весь зріст, стати сильним і красивим, вартим уваги й кохання.

Вони стояли поруч, Мей і Тессі, не схожі, навіть протилежні в усьому. Звичайна краса Тессі не витримала б змагання з витонченою, довершеною красою Мей. Але, на противагу спокійній і холодній Мей, Тессі була душевною і ніжною. Вона вмить засліпила, підкорила Айта щирим поглядом великих очей…

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойс? — почувся насмішкуватий голос Цариці краси.

Айт здригнувся, машинально відповів:

— Так, міс.

Його очі стрілися з очима Мей.

— Сподіваюсь, ви з нею будете друзями…

Ця сценка тривала кілька секунд, а інженер Айт і досі не може заспокоїтись, якась тривога терзає йому душу… Айта дедалі дужче охоплює бажання побачити Тессі, почути її голос, зустрітися з нею поглядом.

Перед його очима перебігають картини минулого. Перша зустріч з Мей. Подорож до Синього водоспаду. Останній поцілунок.

Поблякла гострота тодішніх відчуттів, лишилась тоскна занепокоєність, невиразний смуток… Саме те, що сприймалося тоді як другорядне, тепер набувало характеру головного.

Чи була ж то справжня любов, коли вони з Мей не наважились шукати одне в одному спільників, коли кожен віддавав не всього себе, а тільки частинку? Їх кинула в обійми одне до одного весна. Але вона триває недовго. Облетіли б, обсипалися ніжні пелюстки первоцвіту, і Айт та Мей розійшлися б у різні боки. Для спільного життя замало любити. Треба бути однодумцями.

Тепер старий Псойс усе частіше стоїть перед дзеркалом, пильно й допитливо розглядає своє відображення.

Торжествуй, друже Айт: молодість повертається! Зморшки на обличчі, рожева, блискуча лисина зникли разом з непевністю рухів, тьмяним поглядом, подагричним болем у суглобах. Слово честі, Айт починає сам собі навіть трошки подобатися! Звичайно, цьому худорлявому підстаркуватому чоловікові, який поглядає з дзеркала трохи розгублено, далеко до стрункого красеня Айта. Але й псойсівського в ньому дуже мало. День за днем юний мозок відновлював, перебудовував клітини старечого тіла, повертав до життя амортизовані ендокринні залози, налагоджував взаємодію всіх частин організму. Айтові дедалі важче було вдавати з себе старого.

І це радісне відчуття повернення молодості витісняло з душі Айта неспокій і зневіру. Ні, він не самітний у боротьбі проти Кейз-Ола.

По обіді за наказом трильйонера Айт поїхав до порту Уранії зустрічати дружин та служників наймудріших, яких привезла другим рейсом «Монія». Після закінчення офіційної церемонії Айт затримався на пристані, і тут до нього підійшов огрядний чолов'яга у формі служника короля хімії Хейл-Уфа.

— Як тут чудово!.. — він пильно глянув в очі Айта, зробив ледве помітний знак. Айт здригнувся: то був умовний знак Братства Синів Двох Сонць. Майже машинально він повторив той жест.

— Палите? — братчик подав йому коробку з цигарками.

Мимохіть довелося взяти її, а разом з нею — клаптик паперу з лаконічною фразою: «Виконуй свою справу!»

За кілька довгих місяців перебування в машкарі старого Псойса інженер Айт почав забувати про свою належність до Братства Синів Двох Сонць. Здавалось, і Братство забуло про нього. Але ні, воно тільки не надокучало. «Справа» була аж надто ясна: треба знищити Кейз-Ола, і негайно, бо братчики не подарують зволікання.

Не встиг Айт обміркувати ситуацію, як його викликав Кейз-Ол.

Трильйонер був чимось стурбований і роздратований. Він довго сидів мовчки, задумливо барабанячи пальцями по столу, потім підвів голову.

— Отже, ти вважаєш, що його слід усунути?

Айт добре знав манеру Кейз-Ола міркувати вголос, тому лише кахикнув.

— Звичайно, він знає багато. Надто багато!

Айт догадався, що йдеться про головного інженера Уранії, Стун-Айя.

— А ти пам'ятаєш, Псойс, оту ампулку з отрутою, яку дала тобі Кетті?

— Так, ясновельможний.

— Вона й досі лежить у шухляді в моєму кабінеті. Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарчині доброго вина. Він заслужив такої честі.

— Буде зроблено, ясновельможний.

— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойс… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить!.. — він стиснув кулак, ніби погрожував комусь. — Іди, Псойс!

Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.

Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Цей головний кат Уранії тисячу разів заслужив смерті. Але труїти його, як пацюка, — огидно. До того ж обізнаність головного інженера з таємницями підземного міста можна було б використати проти Кейз-Ола, коли б зробити Стун-Айя бодай тимчасовим спільником.

Айт сів до стола, обхопив голову руками. Що ж робити? В душі заворушилася злість проти Мей. Невже вона й досі йому не довіряє? Невже вважає за нездару-статиста, на якого шкода навіть вказівки режисера?

Айта вивів із задуми сигнал телевізофону. То дзвонив Стун-Ай.

— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Повірите — знудьгувався без людей… Посидимо, погомонимо…

На Айта з екрана дивилися гарячкові чорні очі. Голос Стун-Айя вібрував — здавалося, головний інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.

«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не так собі. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола? Як би там не було, а запрошення слід прийняти».

— Гаразд, містер Стун-Ай… — Айт глянув на годинника. — Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.

Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, тепер перетворилася на певність: головний інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі камердинерові Кейз-Ола так, ніби хоче прочитати в них потаємні думки.

— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців існував хороший звичай: гість сам вибирав собі келих. Прошу, пане Псойс!

Айт чудово зрозумів, чому це головний інженер вдався до історичних паралелізмів, але й бровою не повів і тільки погодився, що цей звичай у давнину справді мав сенс.

— Вип'ємо!

— Будьмо здорові!

Обидва ледве торкнулися губами келихів і відразу ж поставили їх.

— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Як тільки я вас побачив, то одразу ж вирішив: ось людина, з якою варто зав'язати знайомство!

— Я теж, містер Стун-Ай.

— І це цілком природно, пане Псойс! Адже ми обидва — люди, яким безмежно довіряє сам ясновельможний!

— Так, містер Стун-Ай.

В'юниться гадючкою улеслива бесіда. Стун-Ай шукає дошкульного місця в камердинера Кейз-Ола. Але той не поспішає розкрити свої карти, хай спочатку їх викладе Стун-Ай.

— Наша Уранія чудова, пане Псойс, хіба не так? Але все ж хотілося б дожити віку в невеличкій віллі десь на самісінькому березі моря…

— Я згоден з вами, містер Стун-Ай. Але якщо хочете пожити на березі моря — ніколи не пийте вина.

— Чому?! — головний інженер аж підскочив. Його губи перекривила безглузда посмішка.

— Вино шкідливо впливає на серце.

— А-а-а… Ну, це загальновідомо.

— А особливо те вино, яким пани інколи частують своїх служників.

— Чому?

— Високоякісне вино ще шкідливіше.

— Та говоріть же, говоріть одверто! Я випадково почув уривок вашої розмови з ясновельможним…

— Стіни мають вуха, містер Стун-Ай!

— Ні, ні! — Стун-Ай підскочив до стіни, постукав по ній кулаком. — Я вимкнув усю апаратуру. Говоріть!

— Ну, коли так… Я мушу отруїти вас завтра…

Стун-Ай схопився за голову, застогнав.

— За яку провину?! Хіба я не віддав Кейз-Олу все своє життя?! Хіба я не зістарівся отут без кохання й дружби, тільки з мріями про майбутнє?! Пане Псойс, врятуйте мене! В мене є гроші, багато грошей…

Айт не поспішав з відповіддю. Хай шаленіє від страху цей продажний кат! Це тільки крихітна частка справедливої відплати за незліченні злочини. Хай падає навколішки, благає і скиглить! Він повинен усвідомити, що його життя цілком залежить від камердинера Кейз-Ола!

— Ну, досить, містер Стун-Ай. Я вас врятую…

— Як, пане Псойс?

— Завтра ви вип'єте запропонований мною келих вина…

— Нізащо в світі!

— …і одразу ж попрямуєте додому. Ви захворієте. Та не скигліть! Удаватимете, що захворіли… Я доповідатиму Кейз-Олу, що вам з кожним днем гіршає. Він мені вірить — тому заспокоїться. Пізніше я допоможу вам втекти.

— Так, так, втекти… А можна буде навіть не тікати… Просто захопити Уранію, а ясновельможного… — він раптом затнувся і з жахом глянув на Айта. — Постривайте, а ви не обдурюєте?! Вас підіслав Кейз-Ол, щоб спровокувати мене!.. Ні, ні! Я нічого не знаю, нічого не хочу! Чому ви зраджуєте ясновельможного — адже ви його вірний слуга?

Стун-Ай гарячково бігав по кімнаті, а інженер Айт стежив за ним поглядом і думав з огидою: «Тьху, який мерзенний! І оце спільник?!»

Але справа зроблена, відступати нікуди.

— Схаменіться, чоловіче! Якщо не візьмете себе в руки, я застрелю вас, не чекаючи завтрашнього дня. Ви запитуєте, чому я зраджую ясновельможного? А чому він хоче знищити вас? Я маю право люто ненавидіти його — от і все. І рятую вас не задарма. Завтра ввечері ви дасте мені найдокладнішнй план Уранії і всі схеми потаємних ліній зв'язку.

— Так, так, — повторив Стун-Ай, наче в нестямі. — Найдокладнішнй план і всі схеми… Ви мене обдурюєте… Ви мене все одно отруїте, я знаю…

— В обох келихах на моєму столі буде чисте, хороше вино. Візьмете який захочете і можете чекати, доки вип'ю я. Пам'ятайте тільки, що за нами стежитимуть. Погано зіграєте — загинемо обоє. Зрозуміли?

— Так, пане Псойс… — Стун-Ай схопив його руку, цмокнув холодними губами.

— Облиште! — гидливо поморщився Айт. — Тож не забудьте: план і схеми ви дасте мені завтра, скажімо, о сімдесятій годині. А зараз — лягайте спати.

Простуючи до своїх покоїв, Айт обмірковував можливі варіанти розпочатої операції. Він подбав і про лазівку в разі провалу.

Справді, якщо Кейз-Ол якось підслухав їх розмову з головним інженером Уранії, можна довести, що Псойс тільки провокував Стун-Айя, аби ствердити підозру господаря.

І все ж на душі в Айта було дуже тривожно. Він заснув аж перед світанком і прокинувся з невиразним відчуттям незадоволення самим собою.

Мабуть, і Кейз-Олу в ту ніч спалося погано. Під очима трильйонера темніли синці. Він був надміру мовчазний і зосереджений.

Поснідавши, Кейз-Ол зробив знак своєму камердинерові йти слідом і попростував до сколопендри, яка тепер весь час вартувала біля входу в палац. Вже з того, що трильйонер не запросив Мей і навіть не попередив про свій від'їзд, видно було, що він затіяв щось серйозне. Айт незабаром догадався, в чому справа: напередодні фатальних подій Кейз-Ол вирішив оглянути найпотаємніші закутки Уранії.

Швидко і майже беззвучно сколопендра мчала з тунелю в тунель, з сектора в сектор. Перед двома пасажирами в її кабіні відкривалися грандіозні зали. То були безлюдні, мовчазні, залиті яскравим світлом склепи, мертві, страшні своєю нерухомістю автоматизовані заводи, арсенали й лабораторії, фільмотеки і книгосховища.

Чого шукав тут Кейз-Ол? Що сподівався побачити?

Він зупиняв сколопендру посеред кожного залу і неквапно, пильно обводив його поглядом. Здавалося, той, хто замислив страшну акцію знищення людства, востаннє зважує, чи варто ж рискувати, намагається приглушити небажані сумніви спогляданням незліченних матеріальних ресурсів, прагне підтримати в собі певність власної могутності.

Мабуть, цікаво було б постежити за безперервною зміною виразу обличчя трильйонера, якому не було чого критись перед камердинером. Проте вся увага Айта зосередилася на іншому. Крізь напівпримружені повіки він невідривно дивився на грубеньку книжечку в руках Кейз-Ола. То була річ, якій не скласти ціни: найдокладніший план Уранії. Кейз-Ол не потребував провідника і міг тепер цілком вільно знищити головного інженера підземного міста: на пластмасових аркушиках книжечки були позначені не тільки найпотаємніші тунелі та лінії зв'язку, а наводились і шифри головних та допоміжних електронно-обчислювальних злагод, автоматів захисту, побутових пристроїв.

Коли б Айт довідався про цю книжечку раніше, може, вдалося б зафотографувати хоч найголовніше. Зараз це виключено: Кейз-Ол берегтиме її як зіницю ока.

«А постривай-но… — промайнула думка. — Таж на барабанах пам'яті цієї сколопендри, мабуть, зафіксовано весь план Уранії».

Справді, Кейз-Ол тільки називав літеру і число, умовну позначку того чи іншого приміщення, а металева потвора прямувала туди самостійно.

Отже, насамперед треба підкорити саму цю потвору. Досить уміючи покопирсатися в керівних пристроях сколопендри, і вона з вірного служника містера Кейз-Ола перетвориться на його смертельного ворога. Інженер Айт знав, що впорається з таким завданням, навіть не маючи докладної схеми електронно-обчислювальної злагоди. Проте для цього потрібні хоч якісь інструменти, а головне — час. Зручної нагоди досі не випадало, а рискувати не було сенсу. Але тепер, коли виявилося, що саморушна злагода здатна зробити далеко більше, ніж вбити Кейз-Ола, оволодіння нею стало завданням першорядної ваги.

Пильним поглядом Айт обвів кабіну. Численні кнопки та сигнальні лампочки на пульті нічого не говорили невтаємниченому. Здавалося, вони були навіть зайві, бо машина керувалася звуками голосу. Але саме ця обставина і підказувала Айтові, що секрет сколопендри слід шукати саме тут.

А що як натиснути на одну з кнопок?

Вдаючи знесиленого дрімотою, Айт клюнув носом і ніби ненароком зронив руку на пульт. У ту ж мить пронизливо заверещала сирена, а з ніші в бічній стіні сколопендри вихопилися гнучкі сяжки і так затиснули Айта, що тому аж подих перехопило.

— Сто чортів! — Кейз-Ол рвучко обернувся до Айта.

— Пробачте. Задрімав… — вдав переляк Айт.

Сирена верещала, аж лящало у вухах.

— Сколопендро, замовкни!

Машина не скорялась.

— Наказую: негайно замовкни! — Кейз-Ол вигукнув це вже з деяким острахом. Видно було, що він розгубився.

Кмітливість інженера-конструктора вмить підказала Айтові: сколопендра не скоряється тому, що виття сирени забиває голос містера Кейз-Ола.

— Замовкни! Стоп! Стоп! — трильйонер гарячково гортав сторінки книжечки, аж доки натрапив на якусь схему. Позираючи на неї, він почав натискувати на кнопки пульта керування.

«Дев'ята… друга… перша… шоста…» — оці цифри врізалися в мозок Айта.

«Дев'ятсот двадцять один, шістсот сімдесят вісім» — шифр цифрового замка, ключ до оволодіння кібернетичною злагодою.

Верещання сирени урвалось, сяжки сколопендри впали, припинилась ледве чутна вібрація корпусу машини. Це означало, що вимкнено атомний реактор і всю споруду позбавлено енергії.

— Так, кажеш, задрімав? — Кейз-Ол оговтався і говорив не стільки гнівно, як глузливо. — Старіємо, га? А мені здавалося, що після операції ти наче аж… — він раптом урвав мову, чомусь надто пильно подивився кудись поверх очей Айта, повільно простягнув руку і зняв ковпак, який мав закривати рожеву лисину старого Псойса. — Гм, дивно!

В Айта похололо в грудях: мабуть, сяжок сколопендри зачепив ковпак і зсунув його.

— Дуже дивно!.. — Кейз-Ол безцеремонно провів рукою по короткому, густому волоссю Айта. — В тебе й замолоду не було такої буйної чуприни! Стривай, та ти ж помолодшав! У тебе зникли зморшки на чолі!

— Даруйте, ясновельможний! Це після операції… Я сам не знаю, чому так сталось. Я не винен…

— Гаразд! — промовив Кейз-Ол уже роздратовано. — Радий за тебе!

Ой, який смиренний та жалюгідний сидить Псойс у куточку кабіни! Навіть очі боїться звести на розгніваного володаря. Насправді він поглинає поглядом два рядки на сторінці пластмасової книжечки в руці трильйонера: «Вимикання — 921678», «Вмикання — 315247».

Найголовніший секрет сколопендри розкрито. Тепер лишалося «приручити» потвору, яка не підпускала до себе нікого стороннього. І тоді той, хто пробереться до її кабіни керування, зможе зробити з спорудою що завгодно.

Протягом усієї зворотної подорожі Кейз-Ол мовчав, а коли сколопендра зупинилася перед палацом, сказав сухо:

— Іди, Псойс. Я викличу тебе, коли буде потрібно.

То був лихий знак.

Забравшись у безпечний закуток своєї спальні, Айт написав кілька слів і згорнув записку в невеликий квадратний пакетик. Він не боявся за себе. Непокоїло те, що Кейз-Ол мовчить, а його камердинер, чекаючи на виклик, не має права вийти з своїх покоїв. Коли б не це, може, вдалося б перестріти Тессі, передати їй записку…

Айт непокоївся, але й гадки не мав, що над ним нависла небезпека значно страшніша, ніж він припускав.

Досить було розкритися факту, що Псойс приховав своє дивне омолодження, як недовірливий, підозріливий Кейз-Ол вмить насторожився. Він одразу ж пригадав цілий ряд чудних змін, що відбулися з його камердинером після операції, — оту низку випадків, коли Айт мимохіть зраджував себе, бо навіть найталановитіший актор не зможе повністю перевтілитися в іншу людину. На щастя, трильйонер не вірив у переселення душ та пересадження мозків, тому вважав, що хірургічне втручання «зіпсувало» характер Псойса, зробило його м'якосердим і брехливим. А коли так, треба перевірити, чи не обдурював камердинер свого володаря і раніше.

Хоч як було скрутно з часом у трильйонера, того ранку він тільки те й робив, що переглядав стрічки потаємних кіноапаратів. І незабаром натрапив на дещо цікаве.

Ні, Кейз-Ол не почув жодного слова з бесіди Стун-Айя з Айтом. Але плівка зафіксувала нічну прогулянку камердинера до головного інженера, і в Кейз-Ола враз спалахнула підозра. Не довго роздумуючи, він натиснув на кнопку з написом: «Стун-Ай» і сказав сухо:

— Зайдіть. Негайно!

І ось Стун-Ай стоїть перед Кейз-Олом — стоїть і тіпається. А Кейз-Ол дивиться на нього напівпримруженими очима, і на губах у трильйонера зміїться посмішка.

— Ну?

Трильйонер не знає нічого. А Стун-Айєві здається: все загинуло.

— Я… Я… Ясновельможний!.. — він гепнувся на підлогу, обхопив ноги трильйонера. — Це все Псойс… Я нічого не хотів… Це Псойс зраджує вас… Вимагав план Уранії та схеми потаємних ліній зв'язку…

Вважаючи, що втрачати вже нема чого, Стун-Ай виплескав усе.

Кейз-Ол терпляче вислухав, потім дістав з кишені пістолет. Стун-Ай заголосив. Постріл урвав його лемент.

Не глянувши на забитого, трильйонер підійшов до стола, замислився. О, він таки вмів володіти собою, цей старий хижий вовк! Його обличчя було спокійним і зосередженим, голос пролунав м'яко:

— Моя люба, чи не можете ви зайти до мене?.. Я покажу вам дещо цікаве. Псойс, зайди-но сюди.

Почувши виклик, Айт полегшено зітхнув: здається, все гаразд. Але біля дверей кабінету Кейз-Ола він стрівся з Тессі і вже з виразу її обличчя зрозумів: біда! Сталося якесь велике, непоправне лихо.

В карих очах було стільки болю і тривоги, що в Айта аж мурашки забігали по спині. Він ледве стримався, щоб не побігти назустріч дівчині. А вона, не маючи права вимовити бодай слова, йшла просто на нього. Дівчина благала, наказувала поглядом, але що саме — Айт не міг зрозуміти. Він був надто заклопотаний тим, щоб непомітно передати записку.

Ще один крок… Ніби спіткнувшись, Айт схитнувся, схопив руку дівчини. Відчувши в долоні цупкий прямокутничок, Тессі затиснула його в кулаці.

— Пробачте, міс…

— Ви неуважні, пане Псойс!

Ні, погана була акторка з Тессі Торн! Цю фразу вона майже простогнала, потім шепнула беззвучно:

— Смерть!

Не було часу відповісти дівчині бодай поглядом. Тільки думкою крикнув він їй: «Прощай!», а через секунду по тому переступив двері кабінету Кейз-Ола.

— Руки вгору!

За кілька кроків від себе Айт побачив труп Стун-Айя, зрозумів усе і повільно виконав наказ. Опиратися було марно — трильйонер стріляє надто влучно.

Весілля відбудеться в призначений час

Усе сталося так, як і передбачав Люстіг: екскурсантів затримали в Уранії спочатку на день, а потім на два, а пізніше було заявлено, що підводний експрес зазнав пошкоджень, і доки його відремонтують, гості — звісно, якщо бажають — можуть тимчасово попрацювати в лабораторіях. Академікові Торну запропонували переселитися з Містечка науки до центру Уранії, який іншим ученим тільки показали.

Академік гордовито відкинув пропозицію, потай сподіваючись, що Кольрідж і Тессі схвалять його принциповість. А через годину, після розмови з дочкою, винувато сказав головному адміністраторові, що погоджується. Тессі трохи навчилася розбиратись у політиці, яка здавалася їй мудрішою за шахову гру. Принциповість, любий академіку, дуже потрібна штука, але зараз далеко потрібніший доступ до машин і джерел енергії та можливість вільно їздити з центру Уранії до Містечка науки!

За далекоглядність у цьому питанні Тессі Торн дістала подяку від Люстіга. Але коли він сказав, що їй доведеться стати фрейліною нареченої Кейз-Ола, міс Мей, дівчина страшенно обурилась.

— Фрейліною?! Нізащо в світі! Ти бачив її, оту міс Мей? Коли я зустріла ту розпусну жінку в салоні «Монії», вона глянула на мене так, ніби я не людина…

— Ні, Тессі. Ти не знаєш її. Виконуй накази міс Мей, нічого не розпитуючи. Так само можеш звірятись і на камердинера Кейз-Ола — Псойса.

— Цього я знаю.

— Звідки? — здивувався Люстіг.

— Я познайомилася з Псойсом півроку тому. Його оперував професор Лайн-Еу.

— Гм, цікаво… Ну, гаразд. Тоді ще одне: в Уранії скрізь встановлено апаратуру для підслухування. Таких місць, як оце, де можна вільно розмовляти, дуже мало. Твоя запальність може зрадити тебе. Отже, тримайся, навіть коли трапиться щось надзвичайно страшне.

— Я триматимусь, Люстіг.

— Ну, щасти тобі!

Наступного дня Тессі Торн уже була «обер-фрейліною».

Мей поставилася до неї лагідно й турботливо. Тессі намагалась відплатити їй тим же і все-таки не могла бути щирою до кінця. Цариця краси їй не сподобалась.

Тессі нетерпляче ждала зустрічі з Айтом. Вона гнала геть образ немічного старика, якого бачила в клініці професора Лайн-Еу. Молодість повернеться до нього, бо хіба ж не омолоджувались тварини, яким Тессі сама пересаджувала мозок молодших організмів?

Бідна дівчина! Вона заздалегідь приймала коханого таким, яким він буде, і все ж мимоволі здригнулась, коли побачила його вперше.

Вони зустрілися несподівано біля кабінету Кейз-Ола. Звідти вийшов та й закляк на порозі скоцюрблений дід.

Тессі мало не зойкнула. На неї дивилися великі чорні пильні очі. Це були ті самі очі, що причарували її півроку тому, підкорили назавжди.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойс? — Очі в Цариці краси гострі, гнівні. А в голосі звучить обурення й тривога. Мей, очевидно, незадоволена, що її обер-фрейліна погано грає свою роль.

— Ходімте, міс Тессі.

Тессі зробила кілька кроків і озирнулась.

Услід їм дивився згорблений старик. На його обличчі застигла скептична посмішка, тьмяний погляд напівзаплющених очей був холодним і байдужим. Але тепер Тессі вже не боялась цього. Вона зрозуміла, що Айт значною мірою інсценує старість.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі Торн лежить на канапі в своїй спальні, дивиться в куток і нічого не бачить. Її серце й думки лишилися там, у кабінеті Кейз-Ола, звідки обер-фрейліну ввічливо вигнали годину тому.

Як там? Що там відбувається? Може, Айта вже немає? Може, ці два рядки цифр та кілька незрозумілих технічних фраз на клаптику паперу — все, що лишилося від нього?

Дівчину так і пориває кинутися на допомогу. Але вона мусить чекати…

Збігла ще одна година. Ні, Тессі більш не може витримати! Якщо Кейз-Ол забив Айта, то…

І раптом лунає довгожданий голос Мей:

— Міс Тессі, прошу, зайдіть до мене.

Схопилася дівчина. Помчала стрімголов. Зупинилась на порозі, в погляді благання: «Що з ним?»

А Цариця краси спокійнісінька.

— Як огидно, міс Тессі! Отак довіряєш, довіряєш своїм служникам, а вони замість подяки тобі напакостять, та й годі! Ви чули, що втнув отой мерзотник Псойс?

— Так, міс.

— І уявіть собі: не зізнався, а почав викручуватись, брехати. Ясновельможний так розлютився, що мало не застрілив його.

— Ну і що?

Мабуть, інтонація голосу Тессі була зовсім не такою, як треба, бо Мей глянула на неї грізно. Але відповіла все так само байдуже:

— Я порадила зачекати. Мабуть, в нього є спільники, і їх треба викрити. Словом, негідника посадили в одиночку.

— По заслузі, міс!

О, Тессі тепер уже не треба було грати, вона по-справжньому рада: Айт — живий!

«Дякую, дякую, Мей!» — «От бачиш, чого ж було хвилюватись?»

Це німа розмова двох спільниць. Навряд чи її зрозуміє хтось третій. Але ж поглядом не передаси зміст записки Айта.

— Міс, у вас закотився комірець.

— Невже?

— Так, ось тут… — цупкий прямокутничок перейшов з рук у руки.

— Мені взагалі не подобається ця сукня, міс Тессі. Зараз я надіну іншу.

Коли Мей через п'ять хвилин вийшла з гардеробної, Тессі з виразу її обличчя зрозуміла: записка — радісна й важлива.

— Міс Тессі, я забула вам сказати: післязавтра відбудеться наше весілля з містером Кейз-Олом.

— Післязавтра?! Але ж ще нічого не приготовано!

— Все приготовано, моя люба! — загадково посміхнулась Мей. — Погана була б з мене місіс Кейз, коли б я не подбала про все заздалегідь.

Вона підійшла до телевізофону і викликала головного адміністратора.

— Весілля відбудеться післязавтра.

— Зрозуміло, міс.

— Псойс несподівано захворів. Усі його обов'язки я покладаю на тебе.

— Слухаюсь, міс.

— Попередь єпископа Соттау, що вінчання розпочнеться о двадцять п'ятій годині.

— Буде виконано, міс.

— Все інше тобі відомо?

— Так, міс.

— Виконуй! — Мей вимкнула телевізофон, постояла кілька хвилин замислившись, потім сказала: — Весілля відбудеться в призначений час. Тессі, ви коли-небудь уявляли собі, яким буде ваше весілля?

Тессі заперечливо похитала головою.

— А я уявляла… — голос Мей здригнувся. — Я ніколи не мріяла бути дружиною трильйонера. Мої батьки були небагаті. Мені здавалось: зберуться друзі, і ми поїдемо до Синього водоспаду. Ви ніколи не були там?

— Дуже часто бувала, міс! Адже це за дві милі від Лос-Алайна, де я народилась.

— Бували?! — Мей кинулася до Тессі, обняла її. — І ви, може, знаєте оту галявинку, вкриту мохом, біля водоспаду, навпроти острівця?

— О, це моє улюблене місце!

— Міс Тессі, я вас дуже прошу: коли ви одружуватиметесь, влаштуйте весілля саме на тій галявинці… І — в ніч на Новий рік. Не треба ні столів, ні стільців — вас обійматиме м'який квітучий мох. Не запалюйте ліхтарів — вам сяятимуть світляки, мільйони світляків! Хай мовчать музики — вам співатимуть весняні птахи. Це буде ніч кохання, справжня весільна ніч, яку ви запам'ятаєте на все життя, пронесете її крізь усі бурі й негоди…

Мей раптом здригнулась, схаменулась. Її очі, які щойно були мрійними й ніжними, враз набули холодного блиску.

— Пробачте, міс Тессі — замріялась… Таким я уявляла своє весілля два роки тому. А потім зустріла ясновельможного, закохалась в нього…

— А той, перший? — співчутливо запитала Тессі.

— Він — помер, — сухо відповіла Мей. — І вже ніколи не воскресне. А втім, досить лірики… — вона стала знову зосередженою й діловою. — Міс Тессі, прошу, поїдьте до Містечка науки, знайдіть там головного радіотехніка, нагадайте йому ще раз, що весілля відбудеться післязавтра, в призначений час. Не затримуйтесь довго — мені буде нудно без вас.

На прощання вона потиснула дівчині руку.

Під час цього потиску в долоні Тессі опинилася записка. Через півгодини дівчина вже була в Містечку науки. Тессі квапилася: вона догадувалась, що записка мала безпосереднє відношення до Айта. І все ж, коли Тессі вийшла з вокзалу, довелося затриматись. Широким тунелем одна за одною повзли металеві страховиська — сколопендри містера Кейз-Ола, тільки замість пасажирських кабінок у них були броньовані башточки з куцорилими, широкими розтрубами. Двигуни кожної машини працювали майже безшумно, але відлуння концентрувало в собі всі звуки, тому тунелем котився глухий, погрозливий гуркіт, до якого приєднувалось зловісне шипіння гумових траків численних гусениць. Сколопендри сунули з боку підводного порту. Мабуть, їх щойно привезли до Уранії.

Раптом Тессі помітила, що перша сколопендра чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч один одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів броньованих башточок вирвалися блакитні спалахи. Потвори дерлись одна на одну, кремсали гострими клешнями тонкі сяжки, плювалися вогнем. Видно було, що машина, яка розпочала бійку, знемагає: її рухи дедалі сповільнювалися, з неї валив чорний дим. І все-таки вона вибрала слушну мить, схопила свою супротивницю, підняла її і вистрілила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я. Безладно заметлялися сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…

До машин бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з ніші тунелю і Тессі. Раптом хтось торкнув її за руку. Вона рвучко обернулася.

— Люстіг?!

— Тс-с! Ходімо! — він потягнув її у вузенькі дверцята в стіні тунелю.

Як колись по дахах у Дайлерстоуні, Люстіг просувався в лабіринті переходів упевнено й швидко, а Тессі майже бігла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав:

— Злякалась?

— Дуже. А як це сталося, що ота сколопендра збожеволіла?

— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилася?

— Я йшла до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?

— Навпаки. Щось трапилось?

— Арештовано Псойса… — Тессі мало не сказала: «Айта». — Крім того, мені треба знайти головного радіотехніка. Мей передала йому записку.

— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?

— Звичайно.

Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні.

— Кольрідж!

— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.

— Вас хоче бачити молода красива дівчина.

— Яка? — в отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі! Зачекай, дочко, я зараз вийду.

За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого і поцілувала.

— Кольрідж, Тессі запитує: як сталося, що машина збожеволіла?

— Як сталося? — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв з столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — докладна настанова, як зробити «божевільною» першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину.

Незабаром прийшов головний радіотехнік — невисокий чоловік з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмукнув. Подав папірець Кольріджу.

— Ви розумієте, що це значить?

— Щось погане? — стривожилася Тессі.

— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, люба, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла!.. Сколопендри містера Кейз-Ола тепер не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!

— Дуже рада. Мені можна йти?

— Так. — Головний радіотехнік щось швидко креслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.

— А що їй сказати?

— Скажіть… — головний радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.

«Хто це — коханий? Чи просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Чому його обличчя видається таким знайомим?»

У синіх очах головного радіотехніка перебігли лукаві іскорки: він, мабуть, зрозумів, яке запитання готове зірватись з уст дівчини.

Люстіг провів Тессі до головного тунелю Містечка науки. Розлучаючись, вони потиснули одне одному руки.

— Щасти тобі, Тессі!

— До зустрічі, Люстіг!

Тунель був пустинний, сколопендри заповзли до сховищ. І тільки дві з них, покремсані, обсмалені, стояли, зчепившись сяжками, і над ними курився сивий димок.

Живим — життя!

Уранія спить.

Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть наймудріші. Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева сколопендра перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.

Пишайтесь, конструктори: ви створили надзвичайно досконалий планетарій! Радійте, інженери: ваші автоматичні пристрої бездоганно підтримують найкращий режим для існування людей і рослин у велетенській теплиці під островом Свята! Торжествуйте, поліцаї та шпики: навіть миша не прослизне Уранією, щоб її не помітили, не зафіксували та не доповіли кому слід телепередавачі та кіноапарати електронно-обчислювальних злагод!

Тільки — машини. Машина не зрадить. Машина не мислить. Машина не прагне. Вона — як палиця в сильній руці: б'є того, на кого скерована.

Але ж палицю можна видерти з тієї сильної руки!

…За кілька миль від центру Уранії, поблизу підводного порту, розташувалося Містечко науки. Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити найвищі з найнижчих — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Тихо-тихо в містечку науки. І тільки в одній з кімнат чути голосну розмову.

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює м'який жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав чоловік — жінка обов'язково повторить. Така настирливість здивує кого завгодно, особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олу, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює Цариця краси.

І відразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудово, друзі!

Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше — порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, нитка рожевою піною вкрила підлогу. З кожної котушки було взято щонайбільше два-три відтинки, на яких магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та Мей і склеєно відповідним чином. І ось магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки сидять оце глупої ночі шофер Люстіг, професор Кольрідж і академік Торн над магнітофонами. Не знічев'я перемотують котушки з магнітною ниткою. Металеві сколопендри скоряються тільки голосу Кейз-Ола. Лише трильйонера вони підпускають до себе. Завдання нелегке — треба зробити так, щоб машина виконувала команди не тільки Кейз-Ола. Тоді вона з ворога стане другом — досить лише вимкнути ядерний реактор: недарма ж інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка!

— Чудово, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо все це на барабан пам'яті. Торн, візьмись-но за цю справу!

— Га?.. — академік здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн… Це — геніальний вчений, з числа тих, що народжуються раз на сто років, і зовсім дитина в питаннях політики. Зараз він не тільки приголомшений, а просто розчавлений. Сталося найстрашніше для нього: результат власної праці, справа цілого життя розкрились перед ним у зовсім несподіваному вигляді. Витримати на старості літ отакий злам важко.

— А ви, Кольрідж? — тихо запитав Люстіг.

— Я? — професор знизав плечима, припалив цигарку. — Що говорити про мене? Я завжди був другорядним персонажем у тій трагедії, яка зветься життям. Я скрізь виступаю за няньку… Няньчив академіка Торна і піклувався про його самозаглиблену гордівницю-дружину, як умів дбав про Тессі. Мені здавалось: вони без мене загинуть… Ось так і літа збігли…

— Даремно, Кольрідж! Вам ще жити й жити!

— Даремно? — він посміхнувся розумною, сумною посмішкою. — Коли хочете знати, я, певно, так і помру нянькою. Мені, наприклад, дуже хочеться поняньчити вас, хоч ви й «страшний комуніст».

— Невже я схожий на немовля? — засміявся Люстіг.

— Для мене — так. А втім, жартую, звісно. Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки кивнув головою.

— А вона?

Запала пауза. Кольрідж потер чоло, зітхнув.

— Шкода. А мені здавалося, що вона покохала… — він зрозумів, якою прикрою була ця розмова для Люстіга, тому звернув на інше. — Боюсь я за неї. Надто щира вона й чесна, щоб грати роль тієї фрейліни. Зрадить себе якщо не словом, то поглядом. Довго ще?

— Півтори доби.

— А чому саме стільки? Чому не розпочати повстання, скажімо, завтра?

— Е, складна то штука, Кольрідж! Скажіть, що б ви зробили, коли б дізналися, що хтось збирається вас пограбувати, а то й забити?

— Насамперед перевірив би пістолет і поклав би його в кишеню.

— Слушно! До поліції не побігли б?

— Навіщо? Не спіймався — не злодій.

— Ото ж бо воно й є! Містер Кейз-Ол замахнувся на весь світ. На його стартових злагодах уже стоять понад три тисячі балістичних ракет з атомними та водневими бомбами. Всі знають, куди вони спрямовані, та тільки що вдієш? «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби». А ракети — «на той випадок, коли нападуть комуністи». Зрозуміло?

— Так, Люстіг. Отже, Кейз-Ол стане загальновизнаним злочинцем проти всього людства тільки тоді, коли натисне на кнопки стартових злагод? Мало користі з такого визнання!

— А ви пропонуєте, щоб війну розпочав СКД і був проклятий людством як агресор?

— Я хотів би, щоб війни не було взагалі.

— Наші прагнення збігаються. — Люстіг витримав довгу паузу, потім сказав: — Уявіть собі таку сцену: гангстер вихопив пістолет, натиснув на гашетку — а пострілу немає… Тож хапайте злочинця, віддайте його до суду! Він розкрив себе перед усіма.

— А пістолет?

— Набої з нього заздалегідь витягнув ваш вірний друг.

— Розумію, Люстіг… Отже, від нас залежить, чи пролунає отой постріл.

— Так.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної сколопендри нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя… і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджу згадався епізод з далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття туди немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав «викуп» — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притиснув його коліном, витягнув з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що могла дати мати своєму синові, виряджаючи в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лиху.

Та ніч запам'яталася Кольріджу як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені-легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабінки! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно то було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомою людиною, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою осінньою сльотою. Йому здавалося: чарівний корабель щастя промчав мимо, рожеві вітрила навіки проковтнула пітьма — то навіщо ж мрії й дерзання? І він таки не мріяв і не дерзав. Лабораторія, подружжя Торн, рибальство, кольорова фотографія — таким був той вузенький світ, в якому сховався він, несправедливо ображений долею.

«Яке безглуздя!» — Кольрідж задумливо потер лоба, запалив цигарку, поглянув на Люстіга.

Справді, що дало це самозречення та фанатичний аскетизм? Шануючи пам'ять дружини, він так і лишився самотнім. А він же міг знайти собі вірну подругу життя.

Кольрідж посміхнувся сам до себе сумно й вибачливо: як завжди, істина усвідомлюється надто пізно. А втім, хіба це має значення? Живим — життя. Період чекання на автобусній зупинці скінчився, і тепер уже не старші, а молодші за віком — Тессі та Люстіг — вивели Кольріджа з стану тоскного самозаглиблення, повторили знову: «Люди — хороші!»

«Хороші! — подумав він з теплим смутком. — І Тессі, і Люстіг за віком могли б бути моїми дітьми».

Свою названу дочку він знав з пелюшок, Люстіга зустрів кілька днів тому. Але у вирішальні хвилини характер людей можна пізнати глибше, ніж за довгі роки звичайного співжиття. Кольріджу подобався цей поставний юнак з непокірним білявим чубом, з надмірною категоричністю тверджень і непохитною вірою в краще майбутнє. Якщо хто й урятує людство, то тільки такі, як цей. Саме Люстіг підтримав у Кольріджа віру в людину та її покликання.

І оце відчуття значимості власних зусиль і впевненості в майбутньому дедалі більше зростало в Кольріджа. Йому довіряли. Сьогодні він одержав завдання приєднати відводи потаємних ліній підслухування та підглядання до комутатора повстанського комітету.

Перевіряючи апаратуру, Кольрідж, звичайно, насамперед ввімкнув кабінет Кейз-Ола. І те, що він почув, було радісним і тривожним. Трильйонер, роздратовано стукаючи кулаком по столу, кричав у мікрофон телевізофона:

— …Услід бунтівникам послати ракети-перехоплювачі! Генерала Спіка спіймать і віддати до суду! Зорю негайно евакуювати і ввімкнути абсолютний захист!

Кольрідж тихенько свиснув: отже, на Зорі Кейз-Ола спалахнув заколот!

— Люстіг, ви чули?

— Так.

— Я дуже добре знаю генерала Спіка, — задумливо сказав Кольрідж. — Це — мерзотник, яких мало…

Двобій у Космосі

Головний інженер Зорі Кейз-Ола полковник Фредді Крайн прокинувся в дуже поганому настрої. Всю ніч йому верзлося щось примарне, страхітливе; воно забулось, щойно він розплющив очі, але неприємне почуття лишилось.

— Кляті нерви! — промимрив полковник, підводячись з ліжка.

Його погляд ковзнув по невибагливій обстановці каюти, наткнувся на портрет Тессі Торн поруч масивної бронзової чорнильниці на столі.

Дівчина дивилась на свого колишнього нареченого через плече з переможним усміхом, немов запитувала: «Ну, що ж ти скажеш тепер?»

Фредді похнюпився, припалив цигарку. Тут, у середовищі із зменшеною силою тяжіння, дим не розпливався, а збирався у великі клубки, що химерно ворушились, як примари.

Полковник підійшов до стола, взяв у руки портрет. Довго дивився на нього, потім прошепотів:

— Тессі, рідна моя… Адже я тебе люблю…

«Ну, то й що з того?!» — глузливо запитували очі дівчини.

— І ти теж любиш мене…

Фредді Крайн розумів, що між ним і Тессі Торн було щось далеко значніше й глибше, ніж звичайний флірт. Але чогось бракувало в їхніх почуттях. Чого саме? Хіба він не був дбайливим і ніжним? Хіба не намагався потурати найбезглуздішим примхам? Їй цього виявилось замало. Вона зажадала, щоб полковник Крайн зламав присягу, переметнувся на бік ворогів Монії. А це вже не жарт.

— Ти просто дурненьке дівчисько, Тессі… Якщо декаду тому Зоря Кейз-Ола справді могла бути знаряддям нападу, то тепер, коли на орбіту вийшов штучний супутник комуністів, вона стала тільки засобом захисту.

Дівчина на портреті не бажала визнавати жодних доказів, якими намагався заспокоїти себе полковник Фредді Крайн. Це була гідна копія свого прототипу.

Фредді зітхнув, покрутив у руках портрет і поклав його у верхню кишеню комбінезона, проти серця. Сьогодні закінчуються роботи на космодромі, а завтра Зорю Кейз-Ола залишить весь персонал. Штучний супутник перейде на радіорелейне керування… і хай тоді з ним трапляється все, що завгодно. Швидше б уже на Пірейю. Сьогодні сьомий день Другого місяця. До весілля лишилось ще два дні. Може, Тессі таки схаменеться, може, пощастить її вблагати. В неї в голові просто грає буйний хміль юності. Але це з роками мине. Коли Тессі вийде заміж і стане матір'ю, вона буде серйознішою.

Фредді Крайн навіть спробував уявити собі отого свого майбутнього, ще не відомого сина, і в груди йому враз хлюпнуло ніжністю, родинним затишком. Розвіювався прикрий настрій. Хотілося жити.

Прямуючи до їдальні, Фредді Крайн зустрів інженера Проута.

Той, охопивши голову руками, ішов як маніяк.

— Що з вами? — запитав Фредді. Він не полюбляв свого помічника, але мимохіть схилявся перед його чудовими знаннями з радіоелектроніки.

— Га?.. Ах, так. — Проут здригнувся, потер рукою чоло. — Хіба ви не знаєте?

— Що саме?

— Тільки-но повідомили, що в п'ятому секторі космодрому вирвало двері. Якраз під час сніданку. Загинуло понад п'ятдесят каторжників.

— Гм, прикро…

— Прикро? — губи Проута скривились у злій посмішці. — А ви знаєте, що після закінчення монтажу Зорі теж вирвало двері? Тоді загинуло вдвоє більше.

— То чи не хочете ви сказати, що…

— Не хочу! Нічого не хочу! — Проут знизав плечима, похнюпився і пішов далі.

«К чорту все! — роздратовано думав Фредді Крайн, машинально копирсаючись виделкою в тарілці. — Яке мені діло до каторжників та до вирваних дверей?! Я не командир Зорі Кейз-Ола, а інженер. Моя справа — машини!»

Він навіть не підозрював, що стане командиром штучного супутника буквально через годину.

Каторжники-комуністи на космодромі Зорі Кейз-Ола чекали «нещасливого випадку» вже давно. Закінчення монтажу причальної станції означало наближення того дня, коли посіпаки містера Кейз-Ола, виконуючи його наказ, спробують знищити небезпечних свідків. Для цього навряд чи використають зброю: в міжпланетному просторі далеко швидше і надійніше вбиває температура абсолютного нуля та майже повний вакуум. Досить відчинити герметичні двері приміщення, в якому перебувають люди без скафандрів, і вже ніхто з них не врятується.

Каторжники були весь час напоготові, особливо після попередження, яке передала Тессі. Вони не скидали скафандрів, навіть коли наглядачі загрожували карцером. Але, щоб жити, людина мусить їсти. А для цього треба зняти хоча б шолом.

«Нещасливий випадок» і трапився саме під час сніданку.

З мовчазної згоди наглядачів, які побоювалися бунту приречених, каторжники їли в дві зміни. Чергові шоломів не знімали.

Коли прогримів вибух і на місці дверей з'явилась величезна діра з гострими рваними краями, туди миттю кинулись кілька десятків чоловік. Люди намагалися затулити отвір своїми тілами, щоб хоч трохи затримати повітря, дати можливість іншим надіти шоломи. Але все це було марно — врятуватися не встиг ніхто.

В мовчазній скорботі позносили каторжники тіла своїх бойових друзів, припнули їх швартовими ланцюгами одне до одного: вони спільно пройшли важкий шлях боротьби, тож хай і лишаться так довіку в пустельному міжпланетному просторі.

П'ятдесят три чоловіки. Кожен з них був втіленням мужності й чесності, мріяв дожити до світлих днів перемоги комунізму на всій планеті… І ось тепер вони висять страшною стрічкою посеред довгого вузького тунелю, а навколо них чудернацьким гроном розташувалися п'ятдесят живих.

Ні руху, ні звуку в тунелі, звідки витекло повітря. Тільки видно при світлі тьмяних лампочок, як ворушаться губи людей за скельцями шоломів. Голосів у тунелі не чути, зате їх чути в скафандрах каторжників, де є приймачі — це бринить, наростає могутня пісня. Комуністи співають свій партійний гімн.

Прощавайте навіки, дорогі друзі! Ви були справжніми людьми, і людство не забуде вас ніколи. Може, і ми поляжемо у важкій борні, але партія — невмируща! Вона переможе!

Навіть наглядач, який зазирає в отвір колишніх дверей, не наважується порушити урочисту скорботу цих хвилин. І тільки коли заворушилось, розпалось гроно людей, у навушниках скафандрів каторжників пролунала команда:

— По одному — виходь!

Ніхто не поворухнувся.

— Скільки разів повторювати?! — наглядач просунувся в отвір і простягнув вмонтований у рукав скафандра пістолет. — Марш уперед по одному!

Блиснув та й погас прожектор на шоломі каторжника з числом «17» на грудях. Мабуть, то був якийсь умовний знак, бо з рою людей виплив один і, відштовхнувшись од стіни, повільно посунувся уперед. Він плив боком, тримаючи праву руку ззаду. Але це не привернуло уваги наглядача. Слідом за ним вирушив другий.

Наглядачі ніколи не підпускали до себе каторжників надто близько: доведена до розпачу людина могла вчепитись у свого ката. Цей наглядач теж завбачливо посторонився, пропускаючи каторжника. А той, пропливаючи мимо, швидко підвів руку.

Не було чути пострілу — тільки блиснув неяскравий спалах, та каторжник, замість вилетіти в отвір, вдарився об стіну тунелю, відкинутий віддачею зброї. Наглядач раптом скорчився, схопився пластмасовою рукавицею за груди. Коли б навіть куля не пробила йому легені, він все одно загинув би, бо повітря швидко ринуло з скафандра у міжпланетний простір.

Блиснув спалах ще одного пострілу — в дверях тунелю, — і в наступну мить, підштовхнутий сильною рукою, сюди влетів другий приречений на смерть наглядач.

Пістолетики Тессі Торн зіграли свою роль. Початковий етап боротьби було виграно.

Власне, повстання спалахнуло раніше визначеного часу. Мало забити кількох наглядачів: беззбройні, позбавлені змоги рухатись у космічному просторі каторжники могли сподіватися на порятунок тільки тоді, коли було б захоплено всю базу або хоча б одну з ракет. А їх на космодромі, на жаль, не було. Саме на них чекав повстанський комітет, щоб подати сигнал. «Нещасливий випадок» прискорив повстання.

Ще одного наглядача, що, занепокоєний відсутністю своїх колег, поткнувся до тунелю, спіткала доля його попередників. Тепер у каторжників було вже три ракетні злагоди, три радіопередавачі, три великі пістолети, крім пістолетиків Тессі Торн.

Щоб уникнути зайвих свідків, злочинний вибух було влаштовано тоді, коли більшість наглядачів і техніків відпочивали. І це сприяло успіху повстання. Караульне приміщення, склад зброї та обмундирування повстанці захопили без жодного пострілу. Вони миттю переодягнулись у досконалі скафандри і відразу ж з безсилих стали могутніми: тепер вони могли вільно пересуватися з допомогою ракетних пристроїв, оборонятись і наступати, підтримувати зв'язок по радіо.

Наступ був такий несподіваний і навальний, що приголомшені охоронці та техніки не встигли скористатися зброєю, а герметичні двері кают та перебірок у коридорах глушили щонайслабший зрадливий звук.

За годину все було скінчено. Космодром опинився в руках комуністів, а на Зорі Кейз-Ола, за якихось тридцять-сорок миль, про це навіть не знали.

Не підозрював про повстання і командир космічної бази генерал Спік. Він повертався на Зорю з Пірейї в чудовому настрої: за успішне закінчення побудови штучного супутника його було нагороджено орденом та солідною грошовою премією.

Можна уявити здивування і переляк генерала, коли в його ракету, як тільки вона пришвартувалася до космодрому, вдерлись озброєні люди, зв'язали його і кудись потягли. А ще за кілька хвилин генерал брав участь у найнезвичайнішій у своєму житті військовій «нараді».

Грізний генерал Спік, дізнавшись про становище на базі, вирішив будь-що врятувати своє життя. Він охоче й докладно відповідав на всі запитання тих, які годину тому були його рабами.

Повстанців насамперед цікавило питання, чи можна захопити Зорю Кейз-Ола або хоч завдати їй непоправної шкоди.

Ні, генерал Спік такої можливості не бачить. Навіть коли використати його ракету, то захопити охорону Зорі Кейз-Ола зненацька не вдасться. Досить тривожного сигналу — і ввімкнуться автомати захисту кожного сектора. Обстріляти штучний супутник з дрібнокаліберних гармат протиметеоритного захисту космодрому? Але це все одно, що кидати камінці в танк. У шановних панів повстанців є тільки одна можливість: замкнути генерала Спіка в якійсь з кают космодрому і, скориставшись його ракетою, чкурнути на Пірейю… Звичайно, він, генерал Спік, просив би не розголошувати цієї шляхетної угоди…

Генерал мав рацію: спроба захопити Зорю Кейз-Ола була заздалегідь приречена на невдачу. Повстанський комітет дав наказ готуватися до вильоту. Але вкрай перевантажена ракета не змогла б опуститися на Пірейю, не вистачило б пального для гальмування, тому повстанці вирішили податись у напрямку Зорі Надії, щоб попросити притулку у Союзу Комуністичних Держав.

Як не благав, як не крутився генерал Спік, але йому все одно довелося викликати локаційну станцію Зорі Кейз-Ола і заявити, що за дорученням Генштабу вилітає в напрямку Зорі Надії для виконання важливого завдання. Обов'язки командира бази генерал Спік тимчасово передає головному інженерові, полковникові Крайну.

Ракета з повстанцями та генералом Спіком на становищі заложника спокійно вирушила в напрямі Зорі Надії.

І тільки коли радіостанція космодрому замовкла і не відповідала протягом довгого часу, туди було послано людей, які дізналися про повстання від ув'язнених в каютах інженерів та наглядачів.

— Ви що — збожеволіли?! — інженер Проут різко відштовхнув полковника Фредді Крайна і захлопнув пластмасову кришку пульта керування ракетним захистом Зорі Кейз-Ола.

— Геть! — Фредді вихопив пістолета і наставив його на Проута. — Я — командир бази!

Проут байдуже махнув рукою, сів на стілець біля пульта.

— Якщо ви командир бази — не робіть дурниць! Там — люди. А ви на них — атомну бомбу!

— Там — утікачі-каторжники!

— А генерал Спік?

— Генерал, який зрадив, уже не генерал!

— Згоден. Тоді зважте: ракета з втікачами надто близько від Зорі Надії. Ви пам'ятаєте попередження комуністів? — Проут зловтішно посміхнувся. — І ще одне: містер Кейз-Ол власноручно підписав закон про заборону атомної зброї.

Фредді Крайн аж сіпнувся, але не сказав нічого і роздратовано поклав пістолет до кишені. Справді, Проут має рацію. І тому, що оцей похмурий чоловік виявився розсудливішим і витриманішим, неприязнь до нього враз перетворилася майже на зненависть.

«Кляті нерви! — думав Крайн, намагаючись виправдатись хоч перед самим собою. — Але що ж робити, кінець кінцем?..»

Коли б це хоч годину тому — можна було б послати навздогін утікачам кількасот реактивних снарядів-крихіток, які, зрештою, зламали б протиметеоритний захист ракети і знищили б її. Зараз це міг зробити тільки атомний вибух снаряда-перехоплювача.

«Невже вони таки втечуть?»

Полковник Фредді Крайн не хотів думати про ті неприємності, які, безперечно, чекають його в Генштабі Монії. То — неістотне. Головне — виконати свій обов'язок.

В новоспеченому командирові бази раптом прокинувся не знаний досі войовничий дух, гоноровите відчуття власної значимості й відповідальності. Як головний інженер Зорі Кейз-Ола Фредді Крайн поставився б до втечі каторжників досить байдуже. Але тепер полковник Крайн був керівником бази і волів краще зазнати кари, ніж усвідомити, що командир з нього — поганий.

Тессі Торн збагнула суть Фредді Крайна ще тоді, коли він сам себе не знав. Його уявний пацифізм викликався підсвідомим небажанням бути пішаком у небезпечній грі. Але досить було йому відчути себе неабиякою фігурою, щоб він відразу ж покінчив з пацифізмом.

— Гаразд! — Фредді нахмурився, зробив багатозначну паузу. — Інженер Проут, негайно вилітайте на космодром і готуйте все до повної евакуації. Я зараз викличу з Монії ракети. На жаль, генерал Спік знав надто багато. Слід покинути Зорю Кейз-Ола, щоб ввімкнути абсолютний захист.

— Скоряюсь, пане полковнику! — сказав з глузливим викликом Проут. — Дозвольте виконувати?

— Виконуйте! — сухо кинув Фредді Крайн.

Це було єдине правильне рішення. Коли ввімкнути абсолютний захист, до Зорі Кейз-Ола не наблизиться жоден предмет. І чим раніше це зробити, тим краще.

За наказом Крайна, евакуація штучного супутника почалася через кілька хвилин. Невеликими групками наглядачі та інженери проходили через шлюзову камеру і, ввімкнувши ракетні злагоди скафандрів, прямували до космодрому, який сяяв на фоні чорного неба разком червоних ліхтарів.

Як і личило командирові, Фредді Крайн покидав Зорю Кейз-Ола останнім.

Він ще раз перевірив дію електронного мозку та захисних пристроїв штучного супутника, зазирнув у кожне приміщення. Надів скафандр і через шлюзову камеру повільно виплив у міжпланетний простір.

— Ну, прощай, моя Зоре!.. — на мить йому стало шкода залишати цей величезний тороїд. На ньому зараз не світилося жодне віконце, тільки криваво сяяли кільце та стрижень маяка, що вказував напрямок космодрому. — Прощай, моя Зоре! — Фредді Крайн рішуче обернувся і, відштовхнувшись од поверхні штучного супутника, полетів до ракетної злагоди, що висіла в порожнечі.

Раптом його увагу привернуло щось темне за гратчастою кабіною ракети.

Полковник прицілився з пістолета, вмонтованого в рукав скафандра. Але в ту ж мить із-за ракетної злагоди блиснув спалах, і Крайн відчув тупий поштовх у груди.

Мабуть, куля вдарила в пластелітовий балон з киснем, і це врятувало Крайна. Він вистрілив теж, але, мабуть, не влучив, бо з-за ракети блиснуло знову.

«Це — Проут! — чомусь промайнула думка. — Ну, то начувайся!»

Полковник розумів, що шукати порятунку на Зорі Кейз-Ола марна справа: його супротивник, маючи прикриття, стрілятиме влучніше за нього; до того ж він може скористатися з ракетної злагоди, щоб кинутися в погоню. Треба заманути його в міжпланетний простір.

Ввімкнувши на повну силу ракетниці, Фредді Крайн метнувся вбік, щоб сховатися в непроникній тіні від Зорі Кейз-Ола. Супротивник кинувся слідом.

— Ага, мерзотнику, мені тільки цього й треба!

Але полковник торжествував надто рано. Вже через кілька секунд він переконався, що до рятівної темряви добратися не встигне. Отже, швидше назад, до ракети!

Невдалим був і цей маневр: супротивникові пощастило відтіснити полковника Крайна і від Зорі Кейз-Ола і від ракетної злагоди. Невідомий пересувався в міжпланетному просторі, як у власній кімнаті: він сновигав навколо Крайна, наче оса. Але стріляв він погано, тому Фредді вирішив рискнути — підпустив ворога на ближчу відстань.

Двоє людей у міжпланетному просторі мчали назустріч один одному. Фредді Крайн спокійно й зосереджено цілився.

І раптом йому в очі бризнув яскравий спалах світла: хитрий супротивник увімкнув прожектор скафандра. Полковник мимохіть заплющив очі. І це вирішило його долю.

Просто перед собою Крайн побачив злі, сповнені ненависті очі інженера Проута. Він ще помітив, як до важеля на грудях його скафандра метнулася рука… А потім щось нестерпно пекуче ринуло йому в легені, залило очі, врізалось у вуха. Це тривало якусь частку секунди. А потім настала вічна тиша й спокій.

Фредді Крайн не ворушився. Його скафандр був розкритий, шолом відстебнутий. Не ворушився і Проут. Очі інженера були заплющені, губи зціплені. Та ось вони болісно скривилися. Проут труснув головою, підтягнувся ближче. Руками в грубих пластмасових рукавицях почав обмацувати кишені замерзлого. В лівій верхній знайшов те, що шукав — плескату радіостанцію, по якій передавалися сигнали керування автоматам захисту штучного супутника.

Проут висмикнув радіостанцію. Разом з нею з кишені вилетіла і повільно попливла фотографія Тессі Торн.

Проут взяв портрет, довго дивився на нього.

— Ти запитувала, дівчинко, чи я одружений… Яка ти смішна й мила! Пробач, що я знищив твого нареченого… А втім, який він тобі наречений. Лети у космос, у вічність… — інженер підлетів до ракетної злагоди, прикріпив до неї фотографію і ввімкнув ракетниці. Злагода, набираючи швидкість, помчала вперед і незабаром зникла в темряві.

Проут провів її поглядом і попрямував до Зорі Кейз-Ола.

Зайшовши до рубки керування, він сів до стола, витяг аркуш паперу, написав: «Прощайте всі — знайомі й незнайомі…» Замислився. Потім зіжмакав аркушик: кому й навіщо це потрібно?.. Підвівся, пройшовся по рубці керування, знову сів, затиснувши скроні руками. Більш нічого не зв'язувало його з життям. Втративши під час другої всепірейської війни всіх своїх рідних, інженер заприсягнувся присвятити себе боротьбі за щастя людства. Як багато чесних людей Монії, він спокусився на облесливі обіцянки Братства Синів Двох Сонць. Його завербували вже тут, на Зорі. Врятування інженера Айта, каторжника БЦ-105, було першим завданням нового члена Братства.

Проут давно замислив знищити штучний супутник Монії, добре знаючи, навіщо його будують. Але, на щастя, він вчасно збагнув, куди повертає Братство, і не поділився ні з ким своїми планами.

Як тимчасовий головний інженер Зорі і фахівець з радіоелектроніки, Проут свого часу проклав потаємні лінії керування і так їх замаскував, що ніхто ніколи не догадався б про їх існування. Ну, кому спаде на думку, що коли на кнопки, які вмикають чи вимикають вентилятори, нагрівники та інші побутові пристрої, натиснути одночасно, негайно станеться вибух усіх ста двадцяти водневих бомб штучного супутника?!

Проут підвівся, підійшов до пульта. Його рука вже піднялася: ні, треба таки написати листа тій, яка, кохаючи його, й досі не вийшла заміж.

Проут зробив крок до стола… аж раптом у нього все попливло перед очима. Він не знав, що це — кінець, що серце не витримало перенапруження. Засліплений, оглушений інженер кинувся до пульта, почав гарячково намацувати кнопки…

Але пальці вже не корились. Тіло безвільно зсунулось додолу. Ще якась мить — і інженера Проута не стало.

Не вистачило кількох секунд життя… І ось пливе в космічному просторі величезний тороїд, заряджений ста двадцятьма водневими бомбами. Причаїлися ракети, в яких сховані електронні мозки. Кожна ракета націлена на певне місто Союзу Комуністичних Держав і тільки чекає на зашифрований сигнал, щоб почати свій страшний політ.

Життя починається вдруге

Надвечір восьмого дня Другого місяця в Залі Рожевих Мрій палацу містера Кейз-Ола в Уранії закінчувалися останні приготування до весілля. Воно мало відбутись аж через сто днів. Проте міс Мей чомусь поквапилась. А втім, служникам до цього немає діла. Їх справа — виконувати накази. І вони виконують.

Машина — дбайлива й ретельна, але там, де йдеться про художній смак, вона виявляється безсилою. Тому Зал Рожевих Мрій прикрашають найвидатніші митці — неперевершені фахівці своєї справи. Вони працюють зосереджено й неквапно. Зате нижні служники гасають як навіжені. Роботою керує головний адміністратор, що тепер виконує обов'язки й камердинера.

Так, старого Псойса вже нема. А його спадкоємець, інженер Айт, міряє з кутка в куток широкими кроками свою крихітну камеру.

Немає нічого гіршого за невідомість. Вона мучить людину, доводить її до нестями. Що діється в Уранії та на планеті?

Довкола мертва тиша. Три кроки вперед — три назад. Металеві стіни, обшиті пластмасою, пластмасовий тапчан і стіл. Немає навіть наглядачів, які можуть зрадити. Замість них — насторожені очі фотоелементів. Хочеш їсти чи пити — натисни на кнопку, одержиш хліб і воду.

Живу людину, повну сили й поривань, замкнули в глуху скриню. Боротьба точиться десь за межами цього каземату, а тут — хоч лобом об стінку бийся…

Невідомість пригнічує Айта, спогади роз'ятрюють душу. Провал напередодні вирішальної боротьби — не просто невдача. Це злочин.

Щоб розвіятись, Айт переключає свою увагу на інше.

Ще перед засланням на каторгу інженера Айта захопила надзвичайно приваблива ідея створення нового типу електронно-обчислювальної машини. Перспективи розвитку кібернетики — безмежні. Проте одна прикра обставина досі стримувала цей розвиток: з ускладненням машини її вага та обсяг зростають у такій мірі, що споруда втрачає здатність пересуватися. А треба ж створити машину вищого класу, спроможну замінити людину на всіх важких роботах.

На Зорі Кейз-Ола, щоб не зрадити себе, Айт жодного разу не взявся за креслярський олівець. Він знав: досить написати першу формулу, прокласти на папері бодай одну лінію — і тоді вже не стримаєш себе. Та Айт часто мріяв про таку машину, пробував робити в думці потрібні розрахунки, уявляв злагоду вже діючою.

Це був інкубаційний період видатного винаходу, який з'явився в повному блиску в найнесподіванішу мить.

— Стривай, — інженер обвів поглядом камеру, шукаючи, що могло б замінити олівець. Схопив алюмінієвий кухоль, відламав ручку, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: пише!

Думка, яка щойно виникла, була дивовижною: при побудові машини вищого класу треба до межі спростити електронний мозок споруди. Адже людський мозок теж збудований дуже просто. Але саме це й надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, зруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних злагодах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?

В голові Айта майнула неймовірна догадка: в машині вищого класу перемикачі непотрібні, бо можна викинути геть усі з'єднувальні дроти!

Айт ошелешено обвів поглядом круг себе, потер рукою чоло. Адже це й справді чудова ідея: замість довжелезного ланцюга обплутаних дротами кристалічних тріодів використати напівпровідниковий стовпчик. Ба навіть не стовпчик, а тонісіньку шарувату нитку — тригерну лінію. Якщо скрутити в одне пасмо кілька десятків тисяч отаких ниток, між усіма лініями виникне зв'язок на основі самоіндукції. Хай тоді вийде з ладу навіть не одна, а кілька мікроскопічно тонких напівпровідникових волосинок — електронний мозок впорається з пошкодженням самотужки.

Але ж у такому разі машина набуде властивості живого організму: здатності «навчатись», «розумнішати»…

Айт гарячково видряпував на шорсткій пластмасі складні формули. Незвичайний олівець лишав ледве помітні сірі сліди, але цього було досить, щоб думка не уривалася, летіла все вперед і вперед.

— Електронний мозок на мільйон елементів матиме обсяг письмового стола. Неймовірно!

Сміливе припущення інженера Айта змінювало стан речей. Напівпровідникові нитки, скручені в пасмо, могли б набагато спростити електронно-обчислювальну машину, зменшити обсяг і вагу електронного мозку в тисячі разів.

Звичайно, це була тільки гіпотеза. Але навіть найпримітивніші розрахунки показували, що вона — обгрунтована.

Айт поспішно робив обчислення на стіні. Десь у підсвідомості блукала тривожна думка, що ось-ось відчиняться двері, зайде якийсь із катів Кейз-Ола, вистрілить — і лишаться недокінченими формули, загине чудова ідея.

Захоплений працею, він і не чув приглушених звуків, що долітали з протилежного боку камери. Щось шипіло, булькало й лущало.

Та ось раптом у камеру з гучним пострілом вдерлося фіолетове полум'я вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стіну швидко прорізувало полум'я пальника. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто це — вороги чи друзі? Айт стояв насторожений, готовий захищати не так себе, як свої розрахунки.

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок стальної стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Ви — Псойс? — запитав він пошепки і, прочитавши недовіру в очах Айта, квапливо додав: — Я — від Тессі. Хутко!

Айт метнувся до отвору. Юнак допоміг йому вилізти. Таким самісіньким чином перебралися до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Айт раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака, та й сам позирав на нього куточком ока. Хто це? Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона?

Аж дивно: про Мей не думалось. Тільки от перебіг спогад про ту страшну хвилину в кабінеті Кейз-Ола, коли Цариця краси врятувала життя своєму спільникові ціною неймовірної витримки. Серце на мить охопило щире й тепле почуття вдячності.

— Скажіть, а де… — Айт затнувся і раптом стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, потягнувши за собою й свого супутника. — У вас є зброя?

З-за рогу тунелю виткнувся головний радіотехнік містера Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойс?! — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка? З якою метою?

Припустити, що головний радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув на волю непоказний «годинникар» із зафотографованим на плівку планом «Блискавка»…

Головний радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.

Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.

— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?

В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.

— Завдали ви нам клопоту, Айт!

— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…

Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою бойовим друзям, а марною тратою сил і тільки завдавало шкоди й скидалося на провокацію?

Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.

А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:

— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.

Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.

— Спасибі! — повторив Айт схвильовано. — І пробачте мені за все. Я був просто недосвідченим і тому діяв відособлено… Однак стривайте: сьогодні — дев'яте?

— Ні, Айт, восьме… До початку операції «Блискавка» лишилося рівно сімдесят п'ять годин.

Брови головного радіотехніка насупилися, очі заблищали стривожено. І цей вираз обличчя був такий знайомий Айтові, що він аж здригнувся.

— Скажіть, чи ви часом… — гадка дратувала своєю неймовірністю і поступово перетворювалася майже на певність. — Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів головний радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю… — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала, що ви загинули.

І враз повіяло тихим смутком: перед очима постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду. Це там Мей почала йому розповідати про свого брата…

— Як вона?.. — стримано запитав Айт.

— Їй дуже важко, Айт! — сумно й просто сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд, особливо коли ви допоможете нам.

— В чому полягає моя допомога?

— Треба спішно зробити барабан пам'яті для сколопендри на голос Мей. Наш чомусь не працює — ми перевіряли на одній з машин.

— І на коли це потрібно?

— У нас лишилась одна ніч.

Айт стурбовано свиснув: нелегка штука. Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Хвилини полічено

Над Дайлерстоуном, над усією Монією пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє бучне, пишне весілля. Обсипалися ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць в крихітні пуп'янки.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста.

Спокійно сплять люди, гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини і діти. Сплять матері й батьки. Ніхто з них навіть не підозрює про злочин, який готується проти них.

З будинку, що сяє великими яскравими вікнами, лунає дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Навряд чи ми й зустрінемось, громадянко далекої, ворожої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!

Тільки що ж — пізно гукати до тебе, монійко! Ти навіть не підозрюєш, що перший день твого сина, може, стане для нього й останнім, що ось-ось спалахне полум'я, яке спопелить весь світ.

Коли б ти знала про це, ти схопилася б з ліжка, вибігла б на вулицю, кричала б на гвалт, тілом перетяла б шлях танкам, які сунуть на висхідні позиції. Адже ти — мати, і для тебе життя дитини — найдорожче в світі!

Тривожною була вона, ота остання мирна ніч планети!

Ще ввечері підпільні радіостанції передали умовний знак Єдиного центру повстанців Монії — сигнал негайного збору бойових дружин.

Не кожен з дружинників знав справжній зміст цього сигналу, але всі догадувалися: надходить вирішальна мить, від якої, можливо, залежить доля цілого світу.

Кожен з дружинників дістав чітко окреслене завдання. Часом це були, здавалося б, доручення зовсім незначні: вимкнути електричний струм там-то, перетнути кабель радіорелейної лінії номер такий-то, захопити пожежну машину з драбиною і переправити туди-то. Але саме ці деталі й визначали успіх чи неуспіх загального плану повстання, розробленого Єдиним центром.

Власне, те, що готувалось вночі з восьмого на дев'яте, не можна було назвати повстанням. Йшлося зовсім не про повалення капіталізму, не про революцію. Потрібно було тільки перетяти шлях війні, не допустити, щоб зі стартових злагод злетіли смертоносні атомні та водневі бомби.

Коли б дружинникам довелося мати справу з людьми, оце незвичайне повстання можна було б здійснити далеко легше. Але люди свою справу зробили та й пішли. А тепер доведеться боротись проти машин, які не схиляються на умовляння, не бояться погроз. З холодною байдужістю вони виконають перший-ліпший наказ і покірно загинуть, якщо цього вимагатиме вкладена в них програма дій. Щоб перемогти машину, її слід або позбавити джерела енергії, або зіпсувати керівні пристрої. А добратись до цих машин дуже важко. Замкнені в стальних бункерах, озброєні автоматами захисту, вони не підпустять нікого.

Так, кожна з трьох тисяч трьохсот стартових злагод неприступна. Але кожну з них проектували, виготовляли і монтували люди. А людина може зробити з машиною що завгодно. І дещо вже було зроблено: оце повстання мало стати не початком, а завершенням важкої, довгої боротьби за мир.

Професор Ейр Літтл, «консультант з вищої техніки», як він жартома називав сам себе, сидить над великою картою Монії і старанно вимальовує якісь значки.

Ні, йдеться не про майбутній циклон. Ці значки на карті страшніші за метеорологічні. Деякі з них обведені червоним і перекреслені. Це означає, що контроль над стартовою злагодою перебуває в руках Єдиного центру і балістичні ракети звідти не вилетять. Над частиною позначок поставлено знаки запитання: хто знає, як повернеться справа, коли пролунає останній, рішучий сигнал.

Їх таки чимало, оцих радісних, забарвлених у червоне позначок. Але втричі більше похмурих, чорних. І серце у професора Літтла тривожно стискається, в душу заповзає тоскнота.

— Що ж робити? — шепоче він майже розпачливо.

Хто-хто, а він добре знає, що станеться з планетою, коли вибухне хоч половина оцих ядерних бомб. Вони знищать все на тисячі миль довкола і отруять атмосферу Пірейї радіоактивним попелом. Стартові споруди Кейз-Ола руйнувати не можна. Їх треба тільки знешкодити.

— Професоре Метті! — гукає Літтл в іншу кімнату. — Будь ласка, погляньте!

На випещеному обличчі сивоголового чоловіка в елегантному костюмі з'являється щось схоже на поблажливість: ну, чого можна чекати від людини, яка продалась комуністам?! Він, професор Метті, — антикомуніст і не приховує цього. Літтл назавжди викреслений з числа його друзів. Але як тимчасовий спільник… Що ж, прошу!

А через хвилину професор Метті вже забуває про свій «антикомунізм», якого тримається тільки з упертості, і професор Літтл теж не відчуває неприязні до свого опонента. Вони схиляються над картою.

— Ну, друже, що ж робити?

— Погано, Ейр. А втім, стривай. Ти кажеш: радіорелейна лінія номер сімнадцять в наших руках?

Професор Літтл навіть не помічає отого турботливого «в наших», яке порадувало б його в інший час. Він зосереджено міркує:

— Гм, ти маєш рацію. Справді, ця лінія замикає кільце. І якщо її перетнути…

Олівець неквапно вимальовує червоні трикутнички біля зображень двох башт радіорелейних ліній, потім обводить і перекреслює три крихітні сигарки, знаки розміщення ракет, коло блакитнуватої змійки невеликої річки. Отже, можна знешкодити ще три батареї стартових злагод. Таким чином, у свій останній політ не піднімуться сто вісімдесят балістичних ракет.

Це тільки останні поправки до плану контрнаступу Єдиного центру.

Швидко-швидко проспівав телеграфний ключ. Той, кому адресовано сигнал, прийме старанно зашифрований наказ. І одразу ж якась невідома не тільки консерваторові Метті, а й комуністові Літтлу бойова група вирушить у район радіорелейних башт номер сімнадцять, щоб захопити їх, коли надійде останній сигнал.

Мовчать, причаїлися бойові групи на висхідних позиціях. Але в такому ж чеканні застигла й гігантська багатоступенева воєнна машина Монії.

З першого числа Другого місяця монійська армія перебуває в стані бойової готовності. Нижнім чинам оголошено: незабаром почнуться маневри. Офіцерів попереджено: за агентурними даними, комуністи, вивівши на орбіту штучний супутник, збираються днями розпочати війну. І тільки вищий генералітет знає: ось-ось буде одержано наказ містера Кейз-Ола про початок операції «Блискавка».

Сплять у казармах напіводягнені нижні чини. Куняють у штабах чергові офіцери. Похмурими круками посхилялись над військовими картами генерали.

Сигналу ще нема. Містер Кейз-Ол сам знає, коли його подати.

За Бурхливим океаном лежить інша країна — Союз Комуністичних Держав. Там кожна мати вчила свого сина з пелюшок бути людяним і чесним, працьовитим і хоробрим. Сини виростали, міцнішали, мріяли про подвиги, про славу, але знаходили їх у боротьбі з природою, в яскравій плідній праці. Вони не хотіли війни, проте знали, що пацифізму — замало. Силі ворога треба протиставити силу. І цю силу було створено.

Зоря Надії звелася над світом дуже вчасно. Вже самою своєю появою в небі над Монією вона примусила замислитись не одного з надто хоробрих монійців. А в ніч з восьмого на дев'яте число Другого місяця з озера Миру стартувала і незабаром вийшла на орбіту Зоря Перемоги — другий штучний супутник Союзу Комуністичних Держав. Третій, Зоря Комунізму, мав піднятись над світом через добу.

Війна ще не спалахнула, але вже давно точиться жорстока потаємна боротьба. Кілька днів тому з невідомих причин стався колосальний вибух в Ядерному інституті СКД. Вчора диверсанти висадили в повітря стартову злагоду антиречовинних балістичних ракет. Спіймані на гарячому, злочинці заявили, що заслані сюди з Монії Братством Синів Двох Сонць. А сьогодні ще один, член Ліги Святого Духа, намагався прилаштувати міну сповільненої дії до гравітонного резонатора Зорі Перемоги.

Два світи стоять один проти одного в напруженому чеканні. Рахунок уже йде на хвилини. Кожна хвилина важить багато: може, саме від неї залежить, чи спалахне третя й остання всепірейська війна, чи її вдасться згасити.

А якщо вирвуться з стартових злагод ракети Кейз-Ола, тоді рахунок піде на секунди!

Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики реактивних винищувачів, спостережники радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі й зв'язківці, енергетики й металурги, пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!

Ракети помчали на північ

Над нескінченними просторами Бурхливого океану гуляв різкий холодний вітер. Народжений десь у Приполяр'ї, він після довгої подорожі встиг втратити силу, проте був ще досить дужий, щоб погнати перед собою важенні маси води. Хвилі виростали й грізнішали, сунули вперед з важкою, тупою наполегливістю, прагнучи нищити й руйнувати. А тому, що на тисячі миль довкола залягла одноманітна сіро-зелена пустеля, натиск стихії мав припасти на єдиний шматочок суходолу посеред океану — на крихітний острів Свята.

Шквал налетів на острів несподівано. З розбійницьким посвистом він шугнув розколинами в скелях, подерся вгору, силкуючись повисмикувати злиденні рослини, поскидати геть кам'яні брили. Але не зрушив з місця нічого, бо все, що не могло триматися, було давним-давно змите. І тільки на грубо витесаній статуї в центрі острова схитнувся від пориву вітру, незадоволено каркнув спросоння та й знову сховав голову під крило великий чорний морський крук.

Так було сто і тисячу років тому: з першими променями ранку на острів обрушувався холодний шквал, будив нечисленних крилатих мешканців, кидав у липкі пасма всеїдних рослин скупі дарунки моря і мчав далі. І як тисячу років тому, з терас острівця, скептично посміхаючись, дивились на безсиле шаленство хвиль величезні базальтові фігури — німі свідки колишньої величі могутнього племені рапанурів.

Але ось звідкілясь з-під землі почувся глухий гуркіт, і водночас з островом почало коїтися щось дивне: масивні скелі повільно поповзли в різні боки, відкриваючи чітко окреслені круглі та квадратні отвори. А з тих отворів казковими квітами зводились мереживні чаші радіолокаторів, дивовижними паростками випинались гострі носи ракет, виростали грибами стальні ковпаки гарматних капонірів.

Крук незадоволено каркнув, стріпнув крилами, щоб полетіти, але потім заспокоївся. Коли кількома хвилинами пізніше розсунулись скелі поруч статуї і з довгого, яскраво освітленого тунелю з неголосним гурчанням виповзла металева потвора, птах стріпнув крилами вдруге, проте знову лишився на місці: машина зупинилась, а людина, яка вийшла з неї, була беззбройна.

За своє довге життя крук встиг добре зазнайомитися з людьми. Він побоювався їх і водночас зневажав. Ось хоча б і цей підстаркуватий чолов'яга — що він замислив, чого так витріщився? Може, збирається вихопити пістолет або пошпурити каменюку?

Довго дивились одне на одного людина й птах. Вони мали однакові пильні холодні очі і якусь ледве помітну схожість: перевтома та хвилювання протягом кількох останніх декад поклали на обличчя Кейз-Ола глибокі, різкі зморшки, зігнули його постать, зробили ніс видовженим і гачкуватим. Довгі фалди чорного парадного фрака скидалися на крила.

Мабуть, і Кейз-Олу впала в око власна схожість з круком. Він криво посміхнувся, підвів догори ліву брову.

— Старий, мудрий круче, не пишайся з того, що прожив довго. Я житиму довше за тебе. А коли вмиратиму — всіх потягну за собою… Людство, мудрий круче, дійшло до межі. Далі йому існувати не варто.

Схрестивши руки на грудях, Кейз-Ол поглянув на північ, туди, де за Бурхливим океаном залягла Континентальна півкуля, — і на його обличчі з'явився вираз безмежної зловтіхи.

В ці останні хвилини мирного існування людства Кейз-Ол скинув маску миротворця. Зникло бажання похизуватись перед сучасниками та історією, лишилась тільки найгостріша ненависть до Союзу Комуністичних Держав і несамовите бажання жити якнайдовше, володарювати, відчувати себе безмежно могутнім.

Він рискував, кидаючи виклик усьому людству. Якщо вірити фахівцям, зараз на виграш у війні з СКД є шістдесят шансів зі ста. Через рік можливості зрівняються. А ще через рік Монія почне відставати.

Кейз-Ол рискував, бо досвід другої всепірейської війни показав, що комуністи здатні мобілізувати такі резерви, про які ніхто навіть гадки не має. І все-таки це був тільки риск, а не самогубство.

Кейз-Ол ще раз обвів поглядом небокрай, дістав з кишені невелику плескату коробочку і, обертаючи гранчасті важільки, встановив у вічках цифри 24.75 — час початку атаки. Натиснув на кнопку в ніші пристрою.

В коробочці щось задзижчало, спалахнула спочатку зелена лампочка, потім жовта, а слідом за нею — червона. Це означало, що вже ввімкнулись три незалежні одна від одної системи трьох електричних мозків потаємних радіорелейних ліній, по трьох каналах зв'язку до кожної з стартових злагод передано потрібні сигнали, які ввімкнули годинникові механізми.

Отак прозово й просто починалась третя всепірейська війна.

Ось-ось зірвуться в небо балістичні ракети. Їх не зупиниш і не затримаєш: містер Кейз-Ол, боячись навіть власного вагання, наказав спроектувати пристрої вмикання так, що подати сигнал затримки не можна.

Все продумано. І все ж Кейз-Ол переніс момент атаки на СКД на двадцять п'ять хвилин раніше, ніж визначалося за планом «Блискавка». Просто на той випадок, коли Псойс зазирнув до заповітної теки та комусь ляпнув зайве.

— Старий дурний пес! — Кейз-Ол поморщився, згадавши свого зрадливого служника. Вчинок Псойса, так само як і його дивне омолодження, не вміщались у рамки звичайного логічного аналізу, викликали занепокоєння. Мей пояснила дуже просто: Псойс, ненавидячи свою колишню коханку, любив сина і вирішив помститися за нього… Що ж, може, вона й має рацію.

Кейз-Ол знову скривився: наречена з наближенням дня весілля ставала наполегливішою, намагалася встрявати до кожної справи. І хоч її втручання завжди були слушні, вони починали дратувати. Ну, що це за дурна примха: Мей категорично заявила, що хоче ввімкнути стартові ракетні злагоди власноручно.

— Ну, гаразд, моя люба, ти матимеш втіху!.. — Кейз-Ол посміхнувся і покрутив у руках абсолютно безпечний і бездіяльний віднині апарат керування. — Поставимо на двадцять п'ять нуль-нуль…

Він сховав коробочку до кишені, підійшов до сколопендри і вже хотів залізти в кабіну, потім передумав і вийшов з машини.

— Увага!

Сколопендра повернулася до Кейз-Ола.

— Прямуй до Уранії, знайди міс Мей і скажи: «Містер Кейз-Ол запрошує місіс Кейз виконати її бажання!» Привезеш міс Мей сюди. Ти зрозуміла?

— Скоряюсь, мій володарю! — пролунало з гучномовців у голові потвори.

— Всі двері замкнеш за собою.

— Скоряюсь, мій володарю!

— Виконуй!

З неголосним гурчанням сколопендра позадкувала в тунель і одразу ж зникла за щитом, який закрив вихід на острів. Кейз-Олу на мить стало моторошно: він подав команду неточно: слід було б сказати: «Замкнеш за собою двері, коли повертатимешся сюди». Але це, зрештою, нічого. Машина завжди лишається машиною, вона не зрадить.

Трильйонер зробив кілька кроків уперед, зупинився біля велетенської базальтової фігури. Коло́с дивився кудись просто перед собою. Його ніздрювате, посічене вітрами обличчя посміхалося скептично, і весь він був такий далекий від сучасності, такий байдужий до навколишнього, що на Кейз-Ола знову наповзла хвиля роздратування й неспокою. Зовсім недоречно пригадалися катакомби рапанурів, які мали правити за надійний захисток обранцям, а перетворились на могильний склеп. На мить блиснула думка про те, що ось він, наймогутніший у світі, зараз один-однісінький на острові, і наймізерніша куля, ба навіть камінь, пущений сильною рукою, можуть урвати йому життя…

Кейз-Ол посміхнувся. Яке безглуздя! Ні, він тут не один. Його захищають незліченні розумні машини. Вони не дадуть наблизитись сюди жодній бомбі, жодній кулі! Он, бач, як пильно обмацують радіолокатори простір над островом Свята; кожна з мереживних чаш тільки й чекає, доки випромінювані нею хвилі наткнуться на металеве рухоме тіло. А тоді автоматично ввімкнуться зенітні гармати й ракети-перехоплювачі, а якщо цього виявиться замало, то полетять і винищувачі… Ні, Уранію взяти нелегко!

Влягалось роздратування, зникав неспокій. А коли піднявся стальний щит тунелю і звідти виповзла сколопендра, Кейз-Ол знову відчув себе бадьорим… Він заквапився назустріч нареченій.

— Моя люба, ви… — Кейз-Ол насупився: поруч Мей сиділа Тессі Торн. — Мей, я запрошував тільки вас!

Цариця краси легко вистрибнула з кабінки, грайливо вклонилась.

— Перепрошую, ясновельможний: сколопендра цього не переказувала… І взагалі, як може місіс Кейз — адже ви так мене назвали? — вирушити на урочисту церемонію без своєї обер-фрейліни?!. Ну, не гнівайтеся, любий! Міс Тессі, вклоніться ясновельможному, бо інакше він позбавить вас права бути присутньою при найзнаменнішій у житті людства події… Просіть уклінно, міс Тессі!

Тессі Торн стояла бліда як смерть. Вона не могла навіть слова вимовити! Тільки п'ять хвилин тому, гарячково орудуючи в нутрощах металевої потвори, щоб замінити загадковий барабан пам'яті, Мей похапцем розповіла, що це за запрошення, і пояснила, як треба діяти. Тессі не встигла ще й оговтатись.

— Ну, ясновельможний, ви вже зглянулися, так? Адже це й справді цікаво: ось навколо такий синій-синій, золотий-золотий ранок… А натиснеш на кнопку — і на планету посуне імла, враз потьмяніє все… Ця мить буде неповторною — хіба не так? Ось тому я й хотіла натиснути на кнопку саме тут, на поверхні Пірейї, а не в гидкій, задушливій Уранії… Ну, де та кнопка, мій любий?

Мей була як п'яна. Її голос вібрував, очі гарячково блищали. Мабуть, ніколи в житті вона не була такою красивою, як зараз. На фоні океану, який при світлі обох Сонць був яскраво-синім, вона стояла золотоголова, в напівпрозорій рожевій сукні нареченої — натхненна й ніжна, справжнє втілення юності.

Кейз-Ол відчув, як по-молодому застукало в нього серце, і пом'якшав. Адже сьогодні Мей стане його дружиною.

— Ну, мій любий, я чекаю…

Повільно, з загадковою посмішкою на вустах, Кейз-Ол витягнув з кишені плескатий пластмасовий апаратик з циферблатами на верхній кришці. В одному вічку виразно проступало 25 годин, а в другому — 00 хвилин.

— Оце й усе?.. — розчаровано промовила Мей і позирнула на годинник. — До того ж доведеться чекати аж півгодини. А я ж попередила єпископа Соттау, що…

— Не засмучуйтесь, люба! — турботливо сказав Кейз-Ол. — Якщо вам не терпиться, можете натиснути на оцю ось кнопку хоч зараз. Салют на вашу честь загримить саме тоді, коли Соттау співатиме нам «Хвалу».

— Бр-р-р… Страшно! — Мей боязко простягнула руку, взяла апаратик. — Міс Тессі, подивіться.

Тессі зрозуміла: це — сигнал. Ще кілька секунд — і відбудеться те, заради чого страждала майже два довгих роки Мей, заради чого рискували життям багато, багато інших.

У Тессі напружився кожен м'яз. Перехопило подих. Шалено застукало серце.

— Х-ху, як жарко… Де моя хусточка?

Мей неквапно підняла сумочку, розстебнула її. І в ту ж мить, коли в руках Цариці краси блиснув пістолетик, Тессі Торн з усієї сили вдарила ногою під коліно трильйонера. Одночасно з цим прозвучав різкий голос Мей:

— Руки вгору!

План було здійснено бездоганно. І тільки одного не врахували змовниці: перед ними був не немічний старик, а жилавий тренований спортсмен, людина з міцними м'язами і блискавичними рефлексами. Від несподіваного удару Кейз-Ол упав на коліна, але в наступну мить випростався, різким ударом кулака звалив Тессі Торн і стрибнув до Мей. Дівчина крутнулася вбік, одбігла на крок:

— Стій! Стрілятиму!

Мей хотіла захопити Кейз-Ола живим. І це була її страшна, непоправна помилка. Тільки на якусь частку секунди затрималась вона з пострілом, але за цей час Кейз-Ол встиг схопити її за горло, видер з рук пістолетик і випустив у груди дівчини весь заряд.

Упала дівчина на чорну базальтову скелю. Шарпнулася руками до грудей, намагаючись зірвати з себе легеньку рожеву сукню, на якій біля темних рваних отворів розпливались яскраво-червоні плями. Тессі Торн, яка ледве підвелася після удару, крок за кроком відступала перед Кейз-Олом, який з пістолетом у руках повільно наближався до неї.

Ще один крок, і далі — прірва. Аж ген, глибоко внизу, під кам'яною терасою, видніються гострі, як зуби акули, стрімчаки.

Дівчина зупинилась. Можна було б кинутися на Кейз-Ола, але це означало б неминучу загибель.

— Ну?.. — злісно засміявся Кейз-Ол. — Ставай на коліна, дівчисько, благай про помилування. Я подарую тобі життя… і запроторю до будинку розпусти.

Перед очима Тессі вмить перебіг цілий ряд облич. Виснажена жінка з Комітету Захисту Миру в кафе «Розбите серце». Батько і татусь Кольрідж в лабораторії. Люстіг і Ейр Літтл у затопленому Сан-Клеї. Професор Лайн-Еу — такий, яким вона бачила його востаннє. І над усім — очі Айта, очі коханого.

Пам'ять живих і мертвих не дозволяла їй піти на ганьбу навіть в ім'я порятунку, бодай з метою вихитрувати час.

— Стріляй! — зухвало вигукнула Тессі. — І знай: скільки б ти не натискував на кнопку, твої страшні ракети не зрушать з місця, а тебе все одно повісять. Стріляй!

— Чудово! — вигукнув Кейз-Ол. — Люблю відвертість. Доведеться виконати твоє прохання, дівчинко. Але спочатку я тобі дещо покажу… — він поглянув на годинник. — Зараз двадцять чотири години шістдесят сім хвилин. Отже, дві хвилини тому ракети помчали на північ!

За кілька кроків від металевої потвори лежала Мей. Тессі смикнулась до неї, але Кейз-Ол міцно схопив її за лікоть.

— Постривай! Сколопендро, увага!

Тессі не зрозуміла, що сталося в наступну мить. Сколопендра раптом рвучко окрутнулась, і відразу ж по тому пролунав дикий зойк.

Кейз-Ол борсався в обіймах металевих сяжків, які скручували його все міцніше й міцніше.

— Стоп! Стоп! Виконуй мій наказ! — кричав він.

Ні, сколопендра вже не корилася тому, хто прагнув бути її володарем. Та тільки сталося це надто пізно!

Тессі кинулась до Мей. Ридаючи, впала поруч.

Мей повільно розплющила повіки. Промовила ледве чутно:

— Підведи… мені… голову…

Тессі виконала її прохання.

На відстані двох кроків скручений, неспроможний зробити бодай рух, стояв Кейз-Ол. В його очах не було страху, тільки зненависть. Мей ковзнула по ньому поглядом, як по порожньому місці, і задивилася на море.

— Як я втомилась, Тессі, — прошепотіла вона. — Як я страшенно втомилась…

Повільно заплющилися сумні сині очі, поникла золота голова. Тессі притиснула її до грудей у мовчазному розпачі. Вона володіла секретом чудесних препаратів Ц та КМ, які могли не тільки зберегти життя в тілі, а й відновити його, але тут, на цьому безлюдному острові, дівчина була безсилою.

Цариця краси, міс Мей, а насправді Майола вмирала.

На терезах історії

Не поблякли Сонця. Не потьмарилося небо. Не пролунав на весь світ урочистий реквієм. Та й справді: в ім'я чого б ото? Загинула одна з найкрасивіших жінок Монії. Але ж на велетенській планеті щосекунди вмирають і народжуються сотні людей, і, може, саме в цю мить з'явилась та, яка стане з часом ще красивішою за Майолу.

Окремі люди в протилежних ворожих таборах — як клітинки в тілах вояків, що стали на двобій. Загибель однієї чи навіть багатьох клітинок — ніщо. Далеко важливіше те, чи на повну потужність та чи злагоджено працюють всі інші. Перемога чи поразка залежить не від одинаків, а від мільйонів, хоч вагу мають і найдрібніше, і найвеличніше.

Дев'ятого дня Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери Пірейї на терези історії було покладено все.

Далеко-далеко від Монії, на крихітному острівці посеред Бурхливого океану, оскаженілий недолюдок натиснув на фатальну кнопку потай від усіх. Він здійснив свій мерзенний задум.

Існувала тільки одна можливість боротись проти балістичних ракет: пустити назустріч їм такі ж ракети-перехоплювачі, щоб ядерні вибухи сталися десь у стратосфері. Коли б це хоч на рік пізніше — може, вдалося б використати новий вид захисту, чудесні випромінювачі резонансних променів. Тоді б водневі бомби просто порозсипалися б на атоми. Коли б навіть на кілька місяців пізніше — ракети-перехоплювачі було б обладнано антиречовинними зарядами. Тоді при зіткненні двох видів матерії стався б ще сильніший вибух, але після нього не лишилося б смертельної для всього живого радіоактивної хмари.

Однак атомні резонансні випромінювачі тільки проходили першу стадію випробувань, а ракет з антиречовиною у СКД було лише близько двохсот.

Усе, все зважувалося на терезах історії того знаменного дня: пильність і працьовитість, талановитість і чесність, хоробрість і хитрість.

Містер Кейз-Ол вжив найсуворіших застережних заходів, аби ніхто не підслухав і не перехопив сигнал початку операції «Блискавка». Недарма Мей прагнула бути поруч трильйонера в ту мить, коли він наміриться натиснути на кнопку. Якщо навіть не вдалося б перешкодити цьому, дівчина послала б по радіо короткий умовний знак — конче необхідний, бо балістичні ракети мчать з космічною швидкістю, і радіолокатори зафіксують їх надто пізно. Майола подати цей сигнал не встигла. Зате його подав професор Ейр Літтл.

Ні, Літтл таки мав підставу привласнити собі напівжартівливий титул «радника з питань вищої техніки»! Саме в нього виникла блискуча думка: пильно стежити за годинниковим механізмом однієї з стартових злагод, щоб дізнатись про визначений момент атаки заздалегідь. Рано-вранці дев'ятого числа разом із своїм другом, професором Метті, Літтл помчав до радіорелейного центру А, за десять миль від Дайлерстоуна. Це була найголовніша станція, яка з'єднувала Генеральний штаб Монії з Уранією, — об'єкт, який намічалось висадити в повітря насамперед. Професор Літтл ледве встиг перешкодити цьому. За його наказом дружинники викинули геть з підкопу уже закладений фугас, похапливо пробили підлогу апаратної. У вузький отвір хоробро поліз професор Метті, за ним — Літтл і решта дружинників.

Містер Кейз-Ол надто боявся людей і покладався на машини. Вони й справді сліпо й безжально знищили б усякого, хто пішов би проти них напролом. Але проти кмітливості людини автомати захисту вистояти не могли.

Звичайно, коли б не професор Метті, Ейр Літтл нічого не зрозумів би в отому хаосі дротів та радіодеталей, що заповнювали майже весь бункер. А той одразу ж знайшов потрібне: натиснув на якусь кнопку.

— Лінію Генерального штабу вимкнено… Ну?

Навіть тепер, в оці вирішальні хвилини, професор Метті ще не вірив, що Кейз-Ол здатний почати війну.

— Не квапся іронізувати, друже мій! — похмуро озвався Літтл. — Краще скажи, де оті годинникові коліщата?

— Прошу!

Вони довго сиділи мовчки, нерухомо, не зводячи очей з віконечка, на якому виднілось — 00.00. Скільки минуло отак часу? Година? Десять? Літтл і Метті чекали.

І враз заклацали перемикачі, замерехтіли сигнальні лампочки. Професор Метті зблід, схопився. Сказав тихо:

— Двадцять чотири сімдесят п'ять… Літтл, поспішай!

Через три хвилини по тому Єдиний центр Монії подав умовний сигнал бойовим дружинам.

Вже в перші хвилини добре спланованого наступу вдалось знешкодити понад третину стартових злагод. Не обійшлося, звісно, і без невдач. В кількох випадках план Єдиного центру був жорстоко поламаний непередбаченими обставинами. Деякі з бойових груп потрапили під вогонь не виявлених вчасно автоматів захисту. І все ж у повітря замість трьох тисяч трьохсот балістичних ракет здатні тепер піднятись лише дві тисячі сорок.

«24.75 — 2040» — летять над планетою старанно зашифровані сигнали радіопередавачів. А в Генеральному штабі Монії досі навіть не підозрюють, що сигнал початку операції «Блискавка» подано. Сплять солдати, куняють офіцери, мовчать двигуни бомбардувальників. Радіорелейні лінії перетнуто дружинниками. Наказ починати війну не буде одержано.

Спасибі вам, любі друзі, славні соратники! Ви зробили справді багато! Але й двох тисяч ядерних бомб більш ніж досить, щоб знищити життя на планеті.

Тужно дивиться в просторінь професор Ейр Літтл. Як ніхто в світі, він знає, що спіткає Пірейю, коли ці бомби вибухнуть.

В глибинах острова Свята посеред Бурхливого океану панує напружене чекання. Минають останні хвилини перед вирішальним боєм.

Ось до головного тунелю Містечка науки виповзла колона сколопендр. Це ті автомати, що з тупою жорстокістю виконували в Уранії обов'язки поліцаїв та жандармів! Біля них іде невисокий літній чоловік з дивно молодими очима. Машини скорились вищій думці, кмітливості талановитого інженера і з ворогів перетворилися на друзів.

Уперше за багато місяців Айт відчуває себе в рідній стихії. Він знов і знов згадує свого «Месника», але вже не з сумом, а з гордістю: виявляється, електронний мозок кібернетичної сколопендри майже нічим не відрізняється од мозку сконструйованого ним робота. Колишні друзі й помічники обікрали засланого на каторгу. В них не вистачало розуму бодай трохи удосконалити злагоду. Як їм вдячний за це інженер Айт! Адже він пам'ятає всю схему до найдрібніших деталей, знає її вразливі місця і може в першу-ліпшу мить змінити програму дій. Саме це й дало можливість впоратися з завданням, яке поставив головний радіотехнік. Якщо Мей встигне замінити барабан пам'яті в кібернетичній сколопендрі трильйонера, машина стане для Кейз-Ола вдвічі небезпечнішою: вона не тільки скорятиметься Цариці краси, а й скрутить трильйонера, щойно пролунає який завгодно його наказ.

Айт збуджений і схвильований, він відчуває себе бадьорим і сильним. Рука мимоволі тягнеться до буйної короткої чуприни. Груди дихають вільно, м'язи сповнені енергії. Молодість повертається.

— Виконано! — коротко доповідає Айт головному радіотехнікові.

— Гаразд!

У великому залі Центрального вузла зв'язку Містечка науки над планом Уранії схилились Рой, Люстіг і ще кілька членів повстанського комітету. Вони про щось неголосно радяться.

Трохи осторонь, на канапі, обхопивши руками кулясту лису голову, сидить похнюплений академік Торн. Його очі втоплені в кахляну підлогу.

В протилежному кутку, неквапно пахкаючи димом сигарети, стоїть професор Кольрідж. Він перебігає поглядом по шерензі екранів на пульті керування апаратної.

І офіційні, і потаємні лінії зв'язку — в руках повстанців. На центральному екрані — красивий і пишний, повний блиску Зал Рожевих Мрій. Один по одному заходять до нього наймудріші з своїми дружинами — одягнені святково, але занепокоєні й кислі на вигляд.

На сусідньому екранчику — єпископ Соттау надіває золоті шати, готуючись до урочистої церемонії. Видно, що йому щось не подобається: він гримає на служника. Але голосу його не чути, бо гучномовці телеприймачів — вимкнено.

А ось король хімії, Хейл-Уф, нервово походжає з кутка в куток свого кабінету. Він не збирається на весілля. Король занадто багато знає, щоб веселитись.

П'ятий, шостий, сьомий екрани… Потаємні телепередавачі, встановлені в найнесподіваніших місцях, зраджують тих, на кого скеровані, розкривають найсокровенніше в житті підземного міста, вивертають назовні взаємини між людьми.

Професор Кольрідж перебігає поглядом по екранчиках, і його серце сповнюється урочистою піднесеністю: ні, зусилля не підуть намарне; повстанський комітет в Уранії передбачливо захопив лінії зв'язку й енергоцентри, видобув плани й схеми підземного міста, підкорив сколопендр.

Старий нишком поглянув на годинника і перевів погляд на інженера Роя. Чи не час починати?

П'ятнадцять хвилин тому Кольрідж був свідком мовчазного, тривожного прощання. На одному з екранів раптом спалахнуло зображення Цариці краси в її спальні. Дівчина стояла в позі людини, яка щось забула і ніяк не може пригадати, що саме. Раптом вона здригнулась — хтось, мабуть, покликав її, в очах дівчини промайнула безпорадність, навіть жах.

Може, Мей знала, де розташовано об'єктив потаємного телепередавача, а може, це сталося зовсім випадково, тільки дивилася вона саме сюди, на екран. Здавалось, дівчина шукає підтримки; їй, певно, було б легше, якби в цю мить хтось близький промовив бодай слово.

Інженер Рой кинувся до екрана телеприймача, клацнув тумблером.

Роз'єднані стальними стінами та гранітним масивом, брат і сестра мовчки дивились одне на одного. А потім Рой тихо прошепотів:

— Щасти тобі!.. — і відразу ж зображення Мей розпливлося, зникло. Тільки значно пізніше на одному з екранчиків промайнула сколопендра з Мей і Тессі Торн.

Ніхто навіть не догадувався про трагедію, яка відбулася на поверхні острова Свята: Кейз-Ол передбачливо вимкнув там телепередавачі, а прокласти нові потаємні лінії не вдалося за браком часу. Отже, треба чекати. Чекати на той сигнал, який має подати Мей.

А сигналу все нема й нема… Рой мовчки пильно стежить за секундною стрілкою годинника.

Ось і збігли всі терміни. Інженер підвівся, постояв нерухомо, потім обвів очима бойових друзів.

— Ну, почнемо!

Лунають сухі, чіткі накази. Металеві потвори, скоряючись слову, зриваються з місця, мчать вперед довгим тунелем до центру Уранії.

— Айт і Люстіг, прошу! — Інженер Рой додає стурбовано: — Пам'ятайте, що знешкодити пощастило тільки третину балістичних ракет. Решта ще діють. Пильнуйте Кейз-Ола. Злочинця візьмете на борт ракети! Стартуйте рівно о двадцять п'ятій годині просто в стратосферу. А тоді надішлете радіограму на Зорю Надії.

— Гаразд! — киває головою Люстіг.

Ні він, ні Айт не мають навичок астронавігатора, але нічого не вдієш. Добре вже хоч те, що вдалося заздалегідь прокласти шлях до однієї з пасажирських ракет стартової злагоди на острові та вимкнути всі автомати протиповітряного захисту Уранії.

— Щасти вам, друзі! — Айт і Люстіг потиснули руки тим, що лишались, і попрямували до сколопендри. Ніхто з них не знав, що Кейз-Ол змінив час атаки і вже натиснув на кнопку.

Ось і затихло все в Містечку науки. Ні душі в тунелях: усіх небажаних замкнено в котеджах і лабораторіях, лінії сигналізації та зв'язку перетнуто, автомати захисту вимкнено. Наймудріші та їхні посіпаки навіть не підозрівають, що в Монії повстання. Але й повстанці не подозрювали про лихо, яке вже насувалося на планету.

Кейз-Ол недарма погрожував потягти за собою в домовину все людство. Для нього нестерпною була сама думка, що, коли йому доведеться загинути, після його смерті хтось сміятиметься, веселитиметься, бенкетуватиме. Хай загинуть усі! А разом з усіма і острів порятунку — Уранія.

Ні, він ще не збирався помирати, але припускав можливість замаху чи нещасливого випадку, тому вжив заходів, щоб здійснити свій диявольський задум за всяку ціну. Коли Кейз-Ол натиснув на кнопку, ввімкнулися не тільки радіорелейні лінії стартових злагод. Водночас клацнули й реле годинникових механізмів атомних фугасів, закладених під сховищами ядерного пального. Це була просто осторога. Досить Кейз-Олу промовити перед яким завгодно телевізофоном потрібну команду, і механізми вимкнуться, вибух не станеться. Якщо містер забуде це зробити, за півгодини до вибуху пролунає тривожна сирена. Коли ж і після цього не буде подана потрібна команда, тоді…

Ніхто не знав про цю найбільшу таємницю Уранії, крім Стун-Айя. Може, саме вона і коштувала йому життя.

Тільки-но пролунав сигнал бойової тривоги, від Зорі Надії беззвучно відчалив ракетоплан і, тягнучи за собою довгі полум'яні хвости, помчав униз, до планети.

В кабіні літака — Рум, бортмеханік та підстаркуватий лікар. Обличчя в усіх стурбовані, очі прикуті до годинника.

За прозорим ковпаком кабіни, просто перед астронавтами, видніється величезний диск на фоні чорного, поцяткованого зірками неба. Звідси Пірейя видається спокійною і мрійною. По ній пливуть пасма білих і сірих хмар, а під ними синьою криничкою виблискує Бурхливий океан. Десь там, посеред нього, загубилася плямка — острів Свята. Ракетоплан поспішає саме туди.

Кілька мільйонів миль налітав Рум у безповітряному просторі за два останні роки. Всякі доводилось виконувати йому завдання. Як пілот-випробувач, він майже щодня рискував життям. І все-таки ніколи так не хвилювався, як нині.

Чверть години тому зв'язківці штучного супутника СКД перехопили таке повідомлення, що в усіх аж морозом сипонуло по спинах. Вже не шифром, а відкритим текстом кільканадцять радіостанцій Монії попереджали все людство про смертельну небезпеку, яка нависла над ним.

На Зорі Надії, власне, це повідомлення не було новиною: вже кілька днів штучний супутник перебував у стані бойової готовності, і все ж до останнього моменту ще жевріло сподівання, що лиха пощастить уникнути.

А потім радисти перехопили ще одну передачу, адресовану командирові Зорі Надії.

Уранія в руках повстанського комітету… Кейз-Ол арештований… Ракета, на якій мали його вивезти, не може стартувати, бо її електронний мозок пошкоджено. Повстанський комітет просить командира Зорі Надії негайно надіслати ракетоплан по злочинця Кейз-Ола.

Передача повторювалась і повторювалась — мабуть, повстанці вже втратили надію одержати відповідь.

Троє в рубці керування штучного супутника довго сиділи не рухаючись. Потім сивоголовий академік сказав:

— Рум, вирушайте!

Збігло лише кілька хвилин. Руму завжди здавалось: пілот ракетоплана під час польоту зливається з машиною. Гострий розум та міцна воля доповнюються невичерпною потужністю двигунів. Зараз це відчуття загострилось до краю: машина аж вібрує, рветься вперед, а прискорити свій рух уже не може.

Керований Румом ракетоплан не встиг ще подолати й половини відстані до планети, як радіолокатори Зорі Надії зафіксували біля північного узбережжя Монії першу групу балістичних ракет, що мчали в напрямку Союзу Комуністичних Держав. Одночасно з цим пост спостереження доповів, що розпочала атаку й Зоря Кейз-Ола: одна частина ракет прямує до Зорі Надії, а друга — знижується на Пірейю.

Куди скерувати антиречовинні ракети-перехоплювачі? Як найдоцільніше і найефективніше контратакувати штучний супутник ворога? Ні один з найвидатніших полководців усіх епох Пірейї не зміг би розв'язати цього питання. Просто не вистачило б часу на обміркування, не вдалося б врахувати безліч обставин. Але те, що вже виходило за межі можливості людини, дуже легко протягом кількох десятків секунд зробив Головний кібернетичний центр СКД — велетенська електронно-обчислювальна споруда, надійно схована в стальних бункерах глибоко під землею.

Численними радіорелейними лініями помчали групи радіосигналів. І за цими сигналами вмикались сирени атомної тривоги, зупинялись заводи й машини, відчинялися двері бомбосховищ. За цими сигналами зривалися зі стартових злагод балістичні ракети і мчали назустріч рухомим цілям.

Неймовірно жахливі були вони, оті хвилини, коли від двох континентів помчали і почали зближуватися дві шеренги смертоносних ракет!

Стальні сигари не уникають одна одної, а, навпаки, шукають зустрічі.

Ще кілька десятків секунд — і гримне вибух.

— Швидше, друзі, швидше! — кричить у мегафон Рум, висунувшись з дверей ракетоплана. Він не може підвести літак ближче: на рифах біля острова Свята витанцьовує шалений прибій.

Схожа на «Крихітку» Дейва металева потвора, яка прямує до ракетоплана, не пристосована до плавання і посувається дуже повільно. На неї раз по раз обрушуються важенні вали, і серце в Рума тривожно завмирає: коли б не змило тих, що вчепилися в кабіну злагоди.

— Лікарю, ну, що там?

Той дивиться в бінокль, але і йому ще погано видно.

— Їх п'ятеро. Три чоловіки і дві жінки. Одна, мабуть, поранена, і її тримають на руках.

— Дайте я гляну! — Рум простягнув руку, щоб узяти бінокль, але в цю мить ввімкнувся екран телевізора, на ньому з'явилось бліде, зосереджене обличчя капітана Зорі Надії.

— Рум, негайно стартуйте! З максимальним прискоренням — якнайвище! — академік затнувся, схопився рукою за груди. — Вибух… стався!

Кілька наступних хвилин випали з пам'яті Рума. У свідомості лишилося тільки бліде обличчя Майоли, її залита кров'ю рожева сукня.

Звідки тут кохана? Що з нею трапилося?

Він навіть не здивувався — все було таким несподіваним і неймовірним, що сприймалося як маячіння.

Рум отямився лише тоді, коли ракетоплан, долаючи звуковий бар'єр, на мить завібрував. Рефлекторні звички пілота взяли гору над усім: надзвичайно велике перевантаження треба було усунути, бо це загрожувало загибеллю.

Рум зняв ногу з педалі керування. Стрілка покажчика прискорення поповзла з поділки «6» униз. З грудей вмить звалилася нестерпна вага. Але мозок ще працював мляво.

Цілком машинально Рум глянув у віконце. Посеред безмежної синяви Бурхливого океану виднілась плямка — острів Свята.

— Будь проклята, Ураніє! — він у безсилій люті погрозив комусь кулаком. — Будь про… — і затнувся.

На місці темної плямки спалахнув неймовірно яскравий промінчик. Просто на очах він перетворився на сяючу кулю, яка з кожною секундою збільшувалась. Її яскравість набула зловісного забарвлення. Чорне з червоним — атомний вибух!

Рум обвів поглядом кабіну.

Мертва Майола. Непритомний лікар. Тессі Торн і двоє незнайомих…

Загинула найдорожча в світі. Гине весь світ. Хто винен у цьому?

Ось він — винуватець, мерзенний виродок Кейз-Ол! Зв'язаний, злочинець лежить у кутку кабіни і позирає навколо хижими, вовчими очима.

— Як ви себе почуваєте, Рум?.. — почувся стурбований голос капітана Зорі Надії. — Негайно ввімкніть пристрої на дистанційне керування. До вас наближається перша вибухова хвиля.

Рум виконав наказ і глянув у праве віконце кабіни. Фази атомного вибуху над Уранією розвивалися далі. Масштаби явища були просто неймовірні: полум'я вже охопило півнеба. Але коли Рум поглянув у протилежний бік, він побачив ще страшніше: з півночі сунув чорно-багряний вал, якому не було кінця-краю. Він вбирав у себе хмари й воду, запинав увесь Бурхливий океан…

Рум зручніше вмостився в кріслі, заплющив очі. Він був безсилий боротися проти вибухової хвилі. Єдина надія — на автомати керування.

Ще кілька секунд — і раптом ракетоплан гойднувся…

Нестерпний біль пронизав очі Рума. Холодом опекло мозок. Навалилася пітьма — важка, непроникна. І, нарешті, все зникло.

Коли планета зойкнула

Побляк, згас екранчик біоскопа. Павло Сєдих схопився, обвів нестямним поглядом кабіну.

Побачене й відчуте все ще стояло перед очима, пекло в грудях, вдиралося в мозок розпачливим: «Навіщо?»

Трагедія далекої планети була не абстрактним видовиськом, вона змушувала замислюватись, а чи не станеться так і на Землі?

Там, на Пірейї, обставини склалися дуже несприятливо. Союз Комуністичних Держав вийшов на арену історії надто пізно, коли концентрація капіталу в Монії досягла найвищої межі, а Кейз-Ол став некоронованим самодержцем. На Землі все по-іншому. Саме Радянський Союз проклав шлях у Космос і цим продемонстрував свою міць, велич своєї науки й техніки. Табір соціалізму монолітний, табір імперіалістів роздирають внутрішні протиріччя. Та й трудящі капіталістичних країн розумніші й сміливіші за робітників Монії. Проти війни виступають найширші кола людей.

Це були тверезі міркування, що опиралися на цілком реальні факти. І все ж неспокій Павла Сєдих не зник повністю. Хіба мало є безумців і на Землі, що хотіли б потягти за собою в домовину весь світ? Як обеззброїти цих маніяків, як назавжди перетяти шлях війні?

Юнак намагався осмислити суть трагедії Пірейї, проаналізувати, де й коли захисники миру програли битву. В його пам'яті знов і знов перебігали кадри біофільму, і тепер усі події сприймались і оцінювалися зовсім по-іншому.

У своєму біофільмі пірейці з безжальною правдивістю розкрили причини помилок та невдач. Надто пізно похопились прихильники миру на планеті, надто розпорошені були їхні зусилля. Не один рік будувалася Зоря Кейз-Ола, не за одну ніч звелися стартові злагоди з водневими бомбами, а ті, що могли б перешкодити цьому — Торн і Кольрідж, Айт і Літтл і ще тисячі й мільйони інших, — дивилися й чекали.

Не як сторонній спостерігач, а як суворий суддя, Павло Сєдих зважував усе побачене й почуте, знов і знов повертаючись до земної дійсності. Так, на Землі все по-іншому. На Землі немає всемогутнього Кейз-Ола, який натиском на кнопку зміг би підняти в повітря тисячі балістичних ракет. Але ж війну може викликати вибух навіть однієї-однісінької водневої бомби… Тож треба раз і назавжди видерти з рук безумців атомну зброю і ні на мить не припиняти боротьби за мир…

Павло Сєдих оцінював і зважував, навіть не підозрюючи, що цей його процес аналізу оцінюється й зважується електронним мозком кібернетичного всюдихода пірейців. Минув майже місяць з того часу, як металева потвора захопила в полон юнака, що виткнувся з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська. Ще в перші дні представник людства склав екзамен на звання розумної істоти і дістав право переглядати біофільм. Але саме відтоді й почався процес вивчення його психології, переконань і прагнень. Машина фіксувала кожну реакцію Павла Сєдих на побачене, записувала біоструми його мозку, зміну частоти дихання та пульсу, процентний зміст хімічних речовин у крові. Екзамени тривали. Електронний мозок споруди суворо стежив за тим, щоб нервова система піддослідного не виснажилась ущент. От і зараз збудження, яке охопило юнака, поступово спадало, тіло скувало солодке заціпеніння. Павло ще силкувався міркувати й аналізувати, але очі його мимоволі склепилися.

Цього разу він спав понад п'ять діб. Розплющивши очі, Павло відразу пригадав усе.

Що ж далі? Юнак нахилився до екранчика біоскопа, натиснув на кнопку…

В ту ж мить усе довкола охопило шалене полум'я. Воно поширювалось, наповзало, здушувало груди, палило мозок.

«Я знову на Пірейї… — блиснула думка в голові Павла. — Отже, трагедія ще не скінчилась».

Полум'я поступово розвіювалося. Замість нього проступало зображення зоряного неба. Пролунав тихий кришталевий дзвін. І водночас хтось сказав: «Пірейя гине!»

Гинула велика, красива планета, повна сили й творчого буяння. Вона вже пережила вік свого дитинства. І на ній з'явилися істоти, непоказні з виду, слабкосилі, зате озброєні наймогутнішим з того, що може дати природа, — розумом.

На свій смак і розсуд вони почали перекроювати рідну планету, руйнували гори, зупиняли ріки, створювали нові моря й висушували старі. Люди піднімались у надхмар'я і опускались на дно океанів, штурмували стратосферу й атомне ядро. Часом вони вже й кепкували з планети, називали її «старенькою», «крихітною», «немічною», бо їхні літаки облітали навколо світу за кілька годин, їхні заводи створювали неіснуючі в природі речовини, а їхні вчені зухвало позирали в Космос. Так, наука й техніка на Пірейї досягли небувалого розквіту, але тільки для того, щоб погубити своїх творців.

Ні, третя всепірейська війна не спалахнула, мир переміг. Та тільки мало було радості з того миру, бо планета гинула.

Коли над Бурхливим океаном більш як дві тисячі міжконтинентальних ракет з водневими бомбами зустрілися з такою ж кількістю балістичних ракет-перехоплювачів, планета зойкнула.

Страшний то був зойк! Він прокотився навколо Пірейї кілька разів, повільно затихаючи. Од цього зойку зсувалися з місць гори, вилягали ліси, висихали ріки. Велетенські хвилі океану несамовито мчали по суші, злизуючи те, що пощадив ураган, а за ним повільно повзли радіоактивні хмари, щоб завершити знищення.

Довго, довго не влягався той стогін! Його чути було в гуркоті пробуджених від сну вулканів, у ревінні річок, що прогризали собі нові русла, у свисті шалених вітрів, які розгулялися над планетою. Потім на Пірейї запанувала страшна тиша.

Ні, людство не загинуло. І навіть кількість жертв була невеликою порівняно з масштабами катастрофи. Рідна планета закривала людей кожною своєю зморшкою, рятувала в кожній западині. Люди, мов кроти, заривались якнайглибше в грунт. Але на поверхні гинуло все. Потрощені й посмалені дерева вже не могли підвестись. Висохла й пожовкла трава. Здихали звірі й птахи.

Те, що лишилось живим, було приречене. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів, насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Можна було дихати, працювати — ніхто не відчував нічого лихого, бо загальна доза радіоактивності була не смертельною. Але ізотопи накопичувалися поступово і непомітно отруювали організм. Перше покоління пірейців могло дожити свого віку вільно, друге народилося б хворобливим і неповноцінним. Третє покоління було б і останнім.

Надходило лихо, страшніше за прямі наслідки колосального ядерного вибуху, — деградація майже половини населення планети.

І тоді, коли, здавалося, вже не могло бути жодного виходу, коли в Монії зруйнувалось усе, що створювалось віками, на всю планету пролунав твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно житиме!

Де ви, наймудріші?.. Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Гай-гай, розвіялась Уранія радіоактивним попелом. Прахом пішли і всі ваші сподівання. З могутніх ви стали безсилими, з грізних — жалюгідними. Ніхто вам не скоряється, ніхто не поважає вас. Вгорі вас тримали тільки гроші. А гроші втратили для Монії будь-яку цінність.

Комуністична партія Монії запропонувала всім інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити єдиною справді стійкою валютою: власною працею.

Півдобовий робочий день. Цілковита дисципліна. Суворе нормування продуктів і зрідженого кисню… За все це робітник одержує антирадіаційний скафандр, а його діти — місце в антирадіаційних глибинних житлах.

Закони надзвичайного стану — жорстокі. Багатьом вони припали не до смаку. Колишні наймудріші намагалися ігнорувати їх. Але коли на сплюндровану Монію почав наповзати голод, коли вже ніде було взяти рідкий кисень для антирадіаційних скафандрів, мимоволі довелось скоритися і їм.

Генерал Крайн тримався довго. Як людина завбачлива, він заздалегідь обладнав на великій глибині комфортабельний бункер і зробив запаси продуктів, води та рідкого кисню. Зловтішно похихикуючи, генерал сидів у своєму сховищі і дописував «Історію другої всепірейської війни» — просто так, для себе.

Та ось до бункера зайшли бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. Даремно генерал торочив про свої колишні заслуги перед Монією, посилався на хворобу дружини. У них були на все готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутися до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництво кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержить продуктових і кисневих карточок.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І ось там, вперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн і зустрівся з Комісаром антирадіаційного нагляду при Центральному комітеті комуністичної партії Монії, професором Ейром Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: для похилих віком незначна концентрація радіоактивних ізотопів у повітрі вже не становила грізної небезпеки.

Літтл ковзнув зацікавленим поглядом по брудному, спітнілому обличчю Крайна, посміхнувшись, обернувся до свого супутника — чоловіка в легкій антирадіаційній масці.

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто штовхнув мене на шлях справедливої боротьби?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь гуму маски приглушений голос Люстіга. — Де він?

— А он, копає! — Літтл кивнув головою. — Колишній генерал Крайн!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба, пригадуючи.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Коли б не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор, і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось обличчя Люстіга, і вже по-іншому, з щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну, хто в неї?

— Син.

— І…

— …назвали його Люстігом… — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь…

Він швидко пішов уперед, а професор з почуття такту затримався.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами та болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі Торн.

Професор сумно похитує головою на свої думки. Він сам зі стариківською сентиментальністю трошечки закоханий в Тессі. Одну тільки краплиночку. Та й то — ні. Просто симпатизує… І на старого враз війнуло тихим смутком, знайомим запахом пожовклого осіннього листя.

— Люстіг! — професор Літтл дріботить услід за товаришем. — А послухай-но, що мені спало на думку. Я гадаю, що нам уже слід знову зазирнути на завод кібернетичних машин. Я давно не перевіряв ступінь радіації в тому районі.

Обидва чудово розуміють один одного: на заводі кібернетичних машин головним конструктором працює інженер Айт, там же він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого порога?

— Та що ж — оглянемо завтра.

— Ну, гаразд. Летімо.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, сумні руїни, пусті поля, посновані липкими червоними пасмами отруйних для всього живого всеїдних гвіан.

Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вищирились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як і провіщав професор Ейр Літтл понад вісімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб.

Але тоді прогноз Літтла на майбутнє був абсолютно безперспективний, а зараз — оптимістичний.

То тільки так здається, що планета обезлюділа. Аж ген клубочаться димки — то вже починають працювати відновлені заводи. А онде — в грунт врізаються ковші крокуючих екскаваторів. Цілком можливо, що то будується нове антирадіаційне житло.

— Знижуємось, Люстіг… — Ейр Літтл заклопотано хитає головою. — Ти знаєш, друже, мені здається, спочатку треба зайти до Тессі. Привітаємо її з сином, ну і… Послухай, але як же з подарунком? Чи немає в тебе часом чогось у кишені?

Люстіг зробив свій подарунок сам: довгі години він витратив на те, щоб з шматка найміцнішої сталі випиляти фігуру прекрасної дівчини, яка тримає в одній руці кулю планети, а в другій — палаючий факел.

— Чудово, Люстіг! — захоплено вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає у відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері, другі, треті.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері — як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають дитячі голоси.

Це — будинок для дітей. Малята гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у холі. Тут їм привільно й затишно; жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і назовні їм доведеться виходити тільки у важенних, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі Торн. Вона не помічає того, що на неї дивляться. Очі в неї світяться таким щастям і теплом, що Люстігу аж перехоплює подих.

Простягнувши руку, він тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлу, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету. Ти полетиш у зоряні світи, мій чорноокий. А я тебе чекатиму. Ну, спи, мій синочку!

Життя на планеті не загинуло. Воно розвивалось.

«Слухайте, люди Всесвіту!»

Дев'ятого дня Другого місяця Дев'ятнадцятого року Атомної ери, в третю річницю фатального вибуху, на борту Зорі Комунізму, нового надвелетенського штучного супутника Пірейї, було скликано урочисте засідання Вищої Ради Вчених — найголовнішого керівного органу планети.

Минув той час, коли наміри урядів становили найбільшу таємницю не тільки для сторонніх, а навіть для народу власних країн. Вже не було чого приховувати, бо небезпека війни зникла назавжди: запаси зброї знищено, атомну енергію взято під найсуворіший контроль. Правда, поділ на окремі держави ще лишався, але це була формальність: на всій планеті запанував єдиний устрій, який дістав назву Епохи Рівності.

Союз Комуністичних Держав пішов на дуже велику жертву: він віддав у загальний фонд планети всі свої запаси продуктів і сировини, всю техніку і енергетичні ресурси. Тільки це й дало можливість хоч сяк-так налагодити постачання та почати відбудову промисловості Монії. За три роки, що минули після катастрофи, було досягнуто чималих успіхів, але становище досі лишалось важким.

Вища Рада Вчених звітувала перед людством про свою роботу за рік, доповідала про плани на майбутнє. Вона не перебільшувала небезпеки і не прикрашала дійсності.

Десятки мільйонів пірейців зібралися біля телевізорів, чекаючи відкриття засідання.

Сидить перед телевізором у своїй крихітній кімнатці антирадіаційного житла і Тессі Торн. Вона щойно з лабораторії. Слід було б лишитись там, щоб востаннє перевірити дію стимулятора проти променевої хвороби, але Тессі не може пропустити цього засідання. Воно для неї дуже й дуже важливе.

Тессі Торн задумливо дивиться на екран і не бачить нічого, не чує приглушеного гомону в залі. Перед очима молодої жінки пропливають чотири останні роки її життя, перебігають події, яких не забути ніколи.

За ці дві тисячі днів було багато сумного й прикрого, навіть страшного. Загинули батько і дідусь Лайн-Еу, Кольрідж і Мей, Рой і сотні тисяч інших. Однак завойовано нинішнє й майбутнє.

Тессі рвучко нахилилася, схопила на руки маленького Люстіга, притиснула його до грудей. Ось воно, це майбутнє! Хіба ж не варто було боротися за нього?!

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю! А ти мене?

Маленький Люстіг дивиться на неї величезними чорними очима — зосереджено і трошки незадоволено: він саме будував з кубиків кисневий завод.

— А ти, Тессі, — вітрогонка!

— Вітрогонка? — Тессі зареготала і цмокнула сина в нахмурене чоло. — Хіба так можна казати на маму?!

— Тато казав — значить, можна!

Ну, що ти йому зробиш, оцьому громадянинові, який визнає тільки тата! Все, все в ньому Айтове: очі й посмішка, зосередженість і наполегливість.

Але Тессі не шкодує, що син не схожий на неї. Навпаки, їй це приємно. Хай росте мужнім і сильним, впертим і розумним. Таким був би Айт, коли б народився в ці часи.

— Синку, нашого тата сьогодні обрали до Вищої Ради Вчених. Ти радий?

Маленький Люстіг стурбовано звів брівки, але не відповів. Тато вчить: краще мовчи, коли не маєш чого сказати.

— Це дуже велика честь, синку! А ще сьогодні тато запускає першу міжзоряну ракету…

Син солідно киває головою: у них в родині про цю ракету говорять щодня. Тато багато розповідав про неї, показував малюнки, приносив навіть велику іграшку-модель.

— Полетить наша ракета в далекі зоряні світи. Потрапить в гості до інших людей — може, таких, як ми, пірейці. А може, до волохатих і страшних на вигляд, а насправді людяних і привітних…

— Тессі, дивись: он дідусь Літтл!

Справді, до залу зайшов і попрямував на трибуну професор Ейр Літтл. Два роки тому його було обрано до Вищої Ради Вчених і призначено Комісаром антирадіаційного нагляду всієї планети, а сьогодні, як представник Монії, він заступає на посаду Голови Ради наступного строку повноваження.

Замовкає неголосний гомін у залі. Розпливається зображення на екрані, сповнюється синяви. З'являється на ньому картина зоряного Всесвіту, і водночас, наростаючи, лунає кришталево чистий дзвін — позивні Вищої Ради Вчених, знак загальної уваги.

Кожне суспільство має свої традиції, свої святині. Набуває їх і це — нове, щойно народжене. Споконвіку пірейців змушували схилятися перед грубою силою, перед владою грошей. Нині ж існує інший критерій — Розум, перед яким схилятимуться всі на віки вічні.

Бринять, розкочуються над планетою кришталево-чисті звуки. В них ніби чується гук далеких зоряних світів, подих незміряного Космосу, який завжди вабитиме людство своїми невичерпними таємницями. Тож слухайте, старі й молоді, слухайте, чоловіки й жінки, люди всіх рас і націй, — зараз говоритиме Вища Рада Вчених!

На фоні зоряного неба проступає зображення Рожевого й Блакитного Сонць, облямованих золотою орбітою Пірейї. Це — емблема нового суспільства.

З останнім звуком гонга емблема падає, і на екранах мільйонів телевізорів з'являється обличчя професора Літтла.

— Люди Пірейї, — схвильовано говорить він. — Вища Рада Вчених повідомляє, що становище на планеті все ще лишається загрозливим. Після загибелі корисних видів рослин та тварин почали буйно розвиватися всілякі комахи, плазуни та нижчі повзучі рослини. Якщо не вжити негайних заходів, розвиток шкідливих форм життя на Пірейї набуде характеру першорядного лиха…

Зображення Літтла на екранах потьмяніло, а на його місці виникла і почала швидко наближатися Пірейя.

Зелена й привітна колись планета тепер стала сіро-жовтою, похмурою. Зникли хмари, які запинали її поверхню. Від них лишився тільки сивий серпанок.

— Внаслідок загибелі рослинності, — говорив далі Літтл, — у десятки разів зменшилася кількість випаровуваної вологи, а отже, й кількість опадів. Пірейя поступово перетворюється на мертву пустелю…

Апарат телепередавача спустився нижче. Тепер він на борту вертольота, що летить над поверхнею планети.

Ні, життя не загинуло повністю. Повзучим гвіанам до смаку припала отруєна атмосфера. Їхні огидні червоні пасма стали довгими, товстими; вузлувате чорне коріння вперто чіплялося за пісок, лізло вглиб, аж до водоносних шарів грунту. А над ними роїлися комахи — міріади найрізноманітніших комах. Хоч шкідливе випромінювання свого часу і завдало їм значної шкоди, саме вони почали розвиватися і видозмінюватися надзвичайно швидко. Кожне нове покоління набувало дедалі химернішого вигляду, з більшим завзяттям ставало до боротьби за існування. Пірейя перетворилась на царство комах. Вони дзижчали в повітрі, плюскотіли в воді, шаруділи в піску.

Крім комах, по планеті повзали ще якісь велетенські створіння. То були повністю автоматизовані електронно-обчислювальні машини вищого класу — нащадки «Крихітки» інженера Дейва, удосконалені інженером Айтом.

Дейв не дожив до втілення своєї мрії. Він загинув на бойовому посту, рятуючи інших. Але його творча думка жила.

Царство комах? Ні, Пірейя поступово перетворювалась на царство машин. Саморухомі кібернетичні злагоди знищували комах і насаджували нові види рослин, вирощених селекціонерами, виплавляли метал і відбудовували заводи, розвідували і видобували корисні копалини, будували і ремонтували самих себе.

Вони не вміли мислити, оці машини, хоч і виконували, здавалося б, цілком самостійно найскладніші, найцілеспрямованіші дії. За них мислили люди, які створили їх.

— …Вища Рада доповідає… — говорив далі Ейр Літтл. — Інститут кібернетики під керівництвом академіка Айта нещодавно розпочав серійний випуск «Машин Дейва» вищого класу, які за механізмом своїх рефлексів наближаються до рівня розумних істот. Дивіться, люди Пірейї, вмикаємо завод кібернетичних машин!

На екранах телевізорів з'являється складальний цех величезного заводу.

Яскраве сяйво ламп денного світла. Лунає безперервний приглушений гуркіт. Кількома потоками повільно повзуть химерні деталі з металу, пластмаси, кераміки. Вони облягають скелети машин на головному конвейєрі, і споруди все більше стають схожими на величезних банькатих крабів.

Ось автоматичні пристрої вмонтовують товсті сріблясто-сірі канати — напівпровідникові пасма інженера Айта. Ось у спеціальну нішу лягають заздалегідь заповнені барабани пам'яті. Клацає вимикач ядерного реактора — і злагода вмить оживає. Її довгі гнучкі сяжки обмацують все перед собою — шлях вільний. Багато перепон чекає її попереду: ця машина ще «неграмотна», їй доведеться кілька декад «повчитись» на полідромі під керівництвом машин-«учителів». Але тоді вона вже стане неперевершеним фахівцем своєї справи. І в її електронному мозку зафіксуються не тільки знання з тієї чи іншої галузі науки, а й власні, притаманні тільки їй рефлекси.

— …Зважаючи на те, що основну працю різноробів тепер виконуватимуть «Машини Дейва», Вища Рада Вчених постановляє скоротити тривалість обов'язкового робочого дня на дві години, — лунає голос Ейра Літтла. — Вища Рада також повідомляє, що в результаті напруженої праці колективу вчених під керівництвом професора Тессі Торн створено біостимулятор, який дає можливість виліковувати найважчі форми променевої хвороби. Вища Рада оголошує колективу, що його очолює професор Тессі Торн, подяку людства Пірейї…

— Синку! Ти чуєш, синку?! — Тессі схопила маленького Люстіга, пригорнула до себе. — Подяка людства!

Тільки ні, для неї важливе не це. Найголовніше полягає в тому, що вона, Тессі Торн, дочка тих, що створили атомну бомбу і самі загинули від неї, — хоч частково спокутує провину своїх батьків, урятує від страшної смерті сотні тисяч людей.

Голова Вищої Ради Вчених повідомляє про нові видатні винаходи в галузі біофізики, ядерної енергетики, хімії. Але Тессі цього вже не чує. Вона пригадує і мріє, пестить м'якісіньке волосся сина і відчуває себе красивою й сильною.

Та ось раптом в її мрії вривається ненависне ім'я — Кейз-Ол. Тессі аж здригнулась, уп'ялась очима в екран.

— Люди Пірейї, — урочисто й суворо промовляє Ейр Літтл. — Вища Рада Вчених закінчила суд над тим, хто завдав людству найбільшого лиха. Зараз буде проголошено вирок. Дивіться, люди Пірейї, ось він — той, хто втратив право називатися людиною!

На екранах телевізорів з'явилась комфортабельна кабіна космічної ракети. В м'якому зручному кріслі сидів похнюплений дідуган. Він, мабуть, не підозрював, що на нього зараз скеровано очі мільйонів людей.

— Підсудний Кейз, що носив раніше ім'я Кейз-Ол, — сухо лунає голос Літтла. — Встаньте, суд іде!

Кейз-Ол смикнувся, зненависно глянув у бік екрана.

— Дайте мені спокій. Я не визнаю вашого суду.

— Підсудний Кейз, Вища Рада запитує вас востаннє: чи визнаєте ви себе винним у злочинах проти всього людства?

— Не визнаю! — презирливо сказав Кейз-Ол. — Ви дістали своє. І переживете мене не набагато. Разом зі мною загине весь світ. Радіоактивні ізотопи зроблять свою справу!

Тихо-тихо на планеті. Затамувавши подих, сидять люди перед телевізорами, широко розкритими очима дивляться на мерзенне створіння, яке вважало себе за могутнього володаря, майже за бога.

— Підсудний Кейз, Вища Рада пояснює вам: безпосередня небезпека для населення планети вже усунута. Пірейя повертається до життя. Чи бажаєте ви скористатися з права на останнє слово?

— Ні, будьте ви прокляті! — Кейз-Ол одвернувся від екрана і охопив руками голову.

Запала пауза. Потім Літтл тихо сказав:

— Іменем Вищої Ради в пам'ять тих, що загинули, ви, підсудний Кейз, прирікаєтесь на довічну ізоляцію!

Кейз-Ол схопився і зареготав. То був зловтішний, переможний сміх хижака, який перехитрував своїх переслідувачів і врятувався від смерті.

— Підсудний Кейз, — спокійно промовив Літтл. — Через п'ять хвилин космічна ракета, в якій ви перебуваєте, вирушить у Космос, у нескінченний політ. З даних медичного огляду відомо, що ви — абсолютно здоровий. Вас забезпечено всім потрібним для життя. Електронному мозку ракети задано програму не дозволити вам скінчити самогубством. Ви житимете довго, але за цей час не почуєте жодного звуку людської мови і поступово перетворитесь на тварину. Людство вас прокляло! І так буде з кожним, хто повстане проти людства!

Потьмянів екран. Проступили на ньому обриси величезної космічної ракети.

То була ракета, що піднімалась у безповітряний простір десятки разів. Її поверхню покопирсали дрібні піщинки-метеорити, а на борту виднілась пляма від удару, який мало не став для неї трагічним.

Через весь борт ракети проліг чорний силует павука — емблема хрестовиків, які свого часу запалили другу всепірейську війну, — знак, ненависний для всього людства. Під павуком виднівся напис: «Кейз, що вчинив злочин проти людства. Засуджений на довічну ізоляцію». А трохи нижче: «Вища Рада Вчених планети Пірейї системи Двох Сонць» і емблема: на червоному тлі — рожевий і блакитний круги, обведені золотим колом.

Настала тиша — тільки цокотіли секундоміри. Раптом з дюз ракети вирвалися снопи вогню. Корабель рвонувся вперед і зник у безмежному просторі зоряного неба.

І знову на екранах телевізорів з'явилось обличчя Літтла. Старий був урочистий і схвильований, голос його тремтів.

— Люди Пірейї, як показали останні космічні експедиції, в системі Двох Сонць немає життя на інших планетах, крім нашої. Однак радіотелескопи уже давно приймають дуже слабенькі періодичні радіосигнали з різних точок Галактики. Розшифрувати їх ми не вміємо, але надсилаються вони, безперечно, розумними істотами. В безмежному Всесвіті є незліченна кількість планет, населених людьми. Цілком можливо, що на якійсь з них точиться смертельна боротьба проти таких, як вигнанець Кейз. І щоб там не повторилась трагедія Пірейї, ми повинні розповісти нашу сумну історію всім людям Всесвіту.

Слухайте, люди Всесвіту! Слухайте, мислячі, розумні істоти, які досягли високого ступеня розвитку! До вас звертається Вища Рада планети Пірейї!

Щороку, саме в цей день жалоби, ми надсилатимемо в Космос ракету найновішої конструкції, всередині якої буде вміщено найдосконаліший кібернетичний всюдихід. Може, безмежно довго мчатиме наш посланець, доки його антени перехоплять радіовипромінювання ваших передавачів, а тоді він знизиться і випустить всюдихід, який проповзе по вашій планеті, передасть від нас щирий привіт.

Наш посланець буде мирним посланцем, але він оборонятиметься і не дасться в руки тих, хто захоче використати його для насильства і вбивства: він устаткований новою апаратурою для демонстрування біофільмів, які впливають безпосередньо на мозок. Разом з тим будуть зафіксовані й зважені всі ваші відчуття і поривання.

Якщо ж ви, люди іншої зоряної системи, стоїте вище за нас — даруйте нам наші помилки і невдачі. Наше майбутнє — попереду!

Розпливлось зображення Ейра Літтла на екрані. Пролунали мелодійні позивні Вищої Ради. І раптом перед очима мільйонів глядачів виникла грандіозна естакада. Похилими рейками на неї з елінга виїжджала космічна ракета. Титанатовий корпус її був завдовжки з океанський пароплав. Ракета не мала жодного вікна — тільки пази радіолокаторів та приймальних антен проступали на корпусі, як зябра акули.

Ракета виповзла і зупинилася край естакади. І тоді з елінга вийшов інженер Айт.

Він був у звичайному робочому комбінезоні. В цю урочисту мить запуску першої ракети-посланця академік не хотів постати перед людьми іншої зоряної системи незграбним опудалом в антирадіаційному скафандрі. Адже його зараз фіксують численні об'єктиви біоскопів. Його ракета помчить у Всесвіт крізь час і простір. Це найвища честь для вченого і людини. Як хороше відчувати себе молодим!

Ні, це вже не юність: на скронях сріблиться сивина. Але він повний сили і снаги. Хочеться жити, творити, мріяти і дерзати.

Айт знає: в цю мить там, в антирадіаційному житлі, на екран телевізора дивляться найдорожчі в світі люди — дружина й син. Йому аж перехоплює подих від хвилювання, від повноти щастя.

Айт зупинився біля естакади, глянув у далечінь так, ніби хотів пронизати поглядом Космос, і сказав тихо:

— Люди Всесвіту, пам'ятайте сумну історію Пірейї! Люди Всесвіту, пильнуйте!

…З тихим кришталевим дзвоном розплився образ, погас екранчик біоскопа. Розсунулися стіни кабіни, і перед Павлом Сєдих з'явилась засніжена, осяяна сонцем тайга.

Всюдихід космічних гостей, завершивши подорож навколо світу, зупинився в тайзі, поблизу Северська.

Машина виконала своє завдання. Відтепер вона скорялась людині.