Загублена земля. Темна вежа III

РОЗДІЛ 4 МІСТЕЧКО Й КА–ТЕТ

Минуло чотири дні по тому, як Едді витяг його крізь прохід між світами, без джинсів і кросівок, зате з наплічником і живого. Джейк прокинувся від дотику: щось тепле й вологе обнюхувало йому обличчя.

Якби це сталося зранку якогось із попередніх трьох днів, то він би, поза сумнівом, розбудив своїх супутників криком, бо тоді його весь час лихоманило і снилися жахіття про тинькового велетня. У цих снах джинси ніяк не хотіли сповзати, охоронець дверей міцно тримав його лапою за ноги і пхав до безсловесного рота, опускаючи гострі зуби, наче грати, що перекривають вхід до замку. Джейк прокидався від власного стогону. Все його тіло били дрижаки.

Лихоманку спричинив павучий укус на потилиці. Наступного дня Роланд оглянув його і побачив, що рана виглядає гірше. Він порадився з Едді, а потім простягнув Джейкові рожеву пігулку.

— Тобі доведеться щодня приймати по чотири таких пігулки щонайменше тиждень.

Джейк недовірливо дивився на таблетку.

— А що це?

— Чифлет, — відповів Роланд і гидливо скривився, звертаючись на Едді. — Скажи ти. Я досі не можу це вимовити.

— Кефлекс. Не бійся, Джейку, їх узяли в офіційно затвердженій аптеці старого доброго Нью–Йорка. Роланд цілу купу їх зжер, і, як бачиш, здоровий, мов той коняка. Навіть зовні трохи подібний.

Джейк досі не йняв віри.

— Як ви роздобули ліки в Нью–Йорку?

— Це довга історія, — сказав стрілець. — Ти ще її почуєш. А зараз просто прийми ліки.

Джейк послухався, і задовільний результат не забарився. За добу запалення й почервоніння довкола вкушеного місця почали сходити, і лихоманка теж минулася.

Щось тепле знову тицьнулося йому в лице, і Джейк різко сів, миттю розплющивши повіки.

Створіння, яке лизало йому щоку, квапливо відступило на два кроки назад. То був пухнастик–шалапут, але Джейк цього не знав. Він ще ніколи в житті не бачив пухнастиків–шалапутів. Тваринка була худіша за тих, яких Роланд із супутниками бачили раніше. Чорна шкурка в сіру смужку сплутана і брудна. На боці в одному місці запеклася кров. Обведені золотом чорні очі занепокоєно дивилися на хлопчика, задня частина тулуба приязно рухалася туди–сюди. Джейк розслабився. Звісно, всяке буває, але істота, що мотиляє хвостом (чи принаймні намагається це робити), мабуть, не така вже й страшна.

Година була рання, світанкова, близько пів на шосту. Точніше Джейк визначити не міг, бо його цифровий наручний годинник «Сейко» більше не працював… чи то пак працював, але якось дивно. Коли він вперше зиркнув на циферблат після переходу з одного світу в інший, то годинник показував 98:71:65. А наскільки було відомо Джейку, такий час — це цілковитий нонсенс. Придивившись пильніше, Джейк зрозумів, що час біжить назад, а не вперед. Та якби це відбувалося постійно, то годинником ще можна було б так–сяк користуватися. Але все було не так просто. Певний час цифри прокручувалися назад з потрібною швидкістю (Джейк перевіряв, вимовляючи в проміжку між зміною цифр слово «Міссісіпі»), а потім цифри або спинялися на десять–двадцять секунд, і Джейк думав, що годинник нарешті наказав довго жити, або ж деякі цифри зненацька починали розпливатися, і їх годі було побачити.

Він розповів про цю дивовижу Роландові й показав йому годинник, щиро вважаючи, що це має вразити стрільця до глибини душі. Але Роланд просто секунду–дві роздивлявся його, а потім кивнув і сказав Джейкові, що годинник, безумовно, цікавий, але зараз настали такі часи, що жоден хронометр не працює належним чином. Тож користі з «Сейко» тепер не було ніякої, але Джейк усе одно не хотів його викидати… мабуть, тому, що годинник був часточкою його минулого життя, і таких речей у нього лишилося зовсім небагато.

Зараз «Сейко» показував шістдесят дві хвилини по сороковій у середу, четвер і суботу одночасно грудня і травня.

Ранок був непроглядно імлистим. У радіусі п'ятдесяти–шістдесяти футів світ просто зникав з поля зору. Якщо цей день буде таким самим, як і попередні три, то приблизно за дві години з'явиться тьмяно–біле кружальце сонця, а о пів на десяту туман остаточно розвіється і стане спекотно. Джейк озирнувся й побачив, що його супутники (поки що він не наважувався назвати їх друзями) сплять під своїми ковдрами з оленячих шкур — Роланд неподалік, Едді й Сюзанна разом з іншого боку догорілого багаття.

Джейк знову подивився на ту тваринку, що його розбудила. На вигляд це була суміш єнота з бабаком, до якої додали ще й краплину такси.

— Як справи, га, малюк? — тихо спитав він.

— Юк! — відразу озвався шалапут, не перестаючи, проте, занепокоєно на нього зиркати. Голос у звіра був низький і глибокий, він нагадував гавкіт. Голос сильно застудженого футболіста–англійця.

Зачувши його, Джейк аж сахнувся від несподіванки. Наполоханий різким рухом, пухнастик–шалапут відступив на два кроки назад, наче збираючись тікати, але потім передумав. Задня частина тулуба в нього тепер рухалася ще швидше, а чорні з золотом очі продовжували нервово споглядати Джейка. Вуса на писку тремтіли.

— Він пам'ятає, які з себе люди, — відзначив голос над плечем у Джейка. Хлопчик озирнувся і побачив Роланда — той сидів навпочіпки, спираючись ліктями на ноги. Довгі руки звисали між колін. До тварини він вочевидь виявляв значно більше цікавості, ніж до Джейкового годинника.

— Що це таке? — тихо спитав Джейк. Зачарований, він не хотів наполохати тварину. — У нього такі гарні очі!

— Пухнастик–шалапут, — відповів Роланд.

— Аапут! — вигукнула істота і відступила ще на крок.

— Він уміє говорити!

— Не зовсім. Шалапути просто повторюють те, що чують… чи то пак раніше чули. Я вже багато років не чув, щоб хтось із них повторював слова. Цей такий змарнілий, наче з голоду помирає. Мабуть, прийшов сюди чимось поживитися.

— Він облизував моє лице. Можна, я його нагодую?

— Якщо ти це зробиш, ми від нього ніколи не відчепимося, — сказав Роланд, злегка всміхнувся і клацнув пальцями. — Агов! Пухнастий!

Створіння якось примудрилося відтворити клацання пальців, наче язиком цокнуло.

— Ов! — гукнуло воно своїм хрипким голосом. — Ов, астий! — Тепер кошлата філейна частина ходила ходором від задоволення.

— Іди, підгодуй його. Один знайомий конюх колись казав, що хороший шалапут — це талісман щастя. А цей наче хороший.

— Так, — погодився Джейк. — Хороший.

— Колись вони були ручні. В кожному баронському маєтку довкола замку чи особняка тинялося по півдюжини таких шалапутів. Але ці тварини були придатдні хіба що розважати малечу і винищувати щурів. Вони можуть бути досить–таки відданими… чи були відданими в ті давні часи… хоча я ніколи не чув, щоб шалапут був так само вірним, як хороший пес. А дикі — то взагалі посмітюхи. Вони не становлять жодної загрози, але надокучають, як оси.

— Оси! — крикнув шалапут. Його неспокійний погляд перебігав від Джейка до стрільця і навпаки.

Повільно, щоб не налякати істоту, Джейк поліз у наплічник, дістав звідти залишки стрільцевого бурито і кинув пухнастикові–шалапуту. Тварина сахнулася і тихо, по–дитячому скрикнувши, повернулася до них спиною та пухнастим хвостом–штопором. Джейк був упевнений, що шалапут зараз побіжить геть, але той зупинився і, вагаючись, глянув через плече.

— Давай, — заохотив Джейк. — їж. Ти хороший малюк.

— Юк, — пробурмотів шалапут, проте не зрушив з місця.

— Дай йому час, — сказав Роланд. — Я думаю, він підійде.

Шалапут потягнувся вперед, витягнувши довгу і навдивовижу

граційну шию. Тонкий чорний ніс смикався, чуючи їжу. Зрештою наважившись, шалапут потрюхикав уперед, і Джейк помітив, що він трохи накульгує. Тваринка понюхала бурито, а потім однією лапою відділила шматок оленини від листка. Це було зроблено надзвичайно делікатно, навіть дещо урочисто. Очистивши м'ясо від листка, шалапут миттю проковтнув увесь шматок і знову підвів погляд на Джейка.

— Юк! — сказав він. Не втримавшись, Джейк розсміявся, і звір знову відсахнувся з переляку.

— Якийсь він худий, — сонно відзначив Едді з–поза їхніх спин. Зачувши звук його голосу, шалапут блискавично повернувся і розчинився в ранковій імлі.

— Ти його налякав! — насупився Джейк.

— Ох, вибач, — сказав Едді і провів рукою по своєму волоссю, яке після сну стояло сторч. — Якби я знав, що це твій близький друг, Джейку, то накрив би на стіл.

Роланд підбадьорливо постукав Джейка по плечу.

— Він повернеться.

— Ти впевнений?

— Якщо щось чи хтось його не вб'є, то повернеться. Ми ж його нагодували, правда?

Але не встиг Джейк відповісти, як почався барабанний дріб. Ці барабани вони чули вже третій ранок поспіль, і двічі звук долинав до них, коли день хилився до вечора. То був слабкий, невиразний, глухий стукіт, що ширився з того боку, де лежало велике місто. Цього ранку дріб звучав якщо не виразніше, то принаймні чіткіше. Джейк терпіти його не міг. Йому здавалося, що десь у щільній безбарвній ковдрі ранкового туману б'ється серце величезної тварини.

— То як, Роланде, ти ще не визначився, що воно таке? — спитала Сюзанна. Вона вже наділа сукню, зав'язала волосся на потилиці і тепер складала ковдри, під якими вони з Едді спали.

— Ні. Але ми обов'язково дізнаємося.

— Ти вмієш заспокоїти, — пробурчав Едді.

Роланд звівся на ноги.

— Ходімо. Не треба марнувати день.

Туман почав розсіюватися тільки за годину після того, як вони вирушили в дорогу. Сюзаннин візок котили по черзі, і він, нещасний, постійно підстрибував, бо на дорозі траплялися міни у вигляді великих булижників. Коли ранок був у розпалі, повітря стало прозорим і сухим, у небі не було ні хмаринки. На південно–східному обрії чітко виділялося місто. Особливої різниці між краєвидом Нью–Йорка і цим містом Джейк не бачив. Хоча, на його думку, будівлі тут, мабуть, були не такими високими. Здебільшого речі в Роландовому світі не трималися купи. Але якщо з тим містом також не все було гаразд, то принаймні звідти, де мандрівники перебували зараз, цього не було видно. Так само, як Едді, Джейк почав потай плекати надію, що там вони знайдуть допомогу… чи бодай гарячу їжу.

Ліворуч, за тридцять–сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть, рибалив. Ріка й дорога повільно рухалися назустріч одна одній, хоча точки їхнього перетину ще не було видно.

Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого вони скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тварин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й підходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони… якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.

— Мутанти.

— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жаху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролювати страх було понад його сили. Він надто добре пам'ятав нескінченну кошмарну подорож на дрезині.

— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.

— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж будуть мутанти? Чи… — Описати свої надії й сподівання детальніше він був не спроможний.

Роланд знизав плечима.

— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.

Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.

Мабуть, Роланд прочитав Джейкові думки, бо обійняв його за плечі.

— Не варто навіть намагатися вгадати, Джейку. Це сталося дуже давно. — Він показав рукою в бік ферми. — Он там, мабуть, була загорожа для худоби. А залишилося від неї кілька патичків, що самотньо стирчать із землі.

— Світ зрушив з місця, так?

Роланд кивнув.

— А люди? Як ти гадаєш, може, вони переселилися в місто?

— Деякі, може, й переселилися, — відповів Роланд. — Але дехто досі тут.

— Що? — аж підскочила Сюзанна.

Роланд знову кивнув.

— Останні кілька днів за нами спостерігають. У цих старих будинках лишилося небагато люду. Але вони там. І чим ближче до цивілізації, тим більше буде людей. — Він помовчав. — Тобто до колишньої цивілізації.

— А звідки ти знаєш, що вони там? — спитав Джейк.

— Відчув їхній запах. За бур'яном, вирощеним навмисне для того, щоб сховати урожай, я бачив кілька грядок. Ми проминули робочий млин, що ховався серед купи дерев. Але здебільшого я просто відчуваю… так, як відчуваєш, коли замість сонячного проміння на лице падає тінь. Гадаю, з часом ви теж навчитеся відчувати.

— Як ти думаєш, вони небезпечні? — спитала Сюзанна. Вони наближалися до великої спорохнявілої будівлі, яка колись, мабуть, правила за сарай чи ярмарковий павільйон. Сюзанна стривожено її роздивлялася, і рука мимохіть потяглася до руків'я револьвера, який вона носила на грудях.

— Чи вкусить чужий пес? — у свою чергу запитав стрілець.

— І що це означає? — спитав Едді. — Терпіти не можу, коли ти говориш, як дзен–буддист, Роланде.

— Це означає, що я не знаю, — відповів Роланд. — А хто такий цей Дзен Буддист? Він так само мудрий, як і я?

Едді подивився на Роланда довгим оцінюючим поглядом і врешті–решт вирішив, що це один із тих рідкісних випадків, коли стрілець жартує.

— Та ну тебе, — сказав він, відвертаючись. І спостеріг, як піднявся в Роланда кутик рота. Едді вже заходився штовхати Сюзаннин візок далі, коли краєм ока помітив ще дещо.

— Гей, Джейку! — гукнув він. — Здається, в тебе з'явився друзяка!

Джейк озирнувся, і широка усмішка засяяла на його обличчі. На відстані сорока футів слідом за ними, обнюхуючи кожну бур'янину на битому Великому Шляху, старанно кульгав пухнастик–шалапут.

За кілька годин Роланд оголосив про привал і наказав їм приготуватися.

— До чого? — спитав Едді.

Роланд зиркнув на нього.

— До будь–чого.

Це сталося близько третьої години дня. Великий Шлях привів їх на верхівку довгастого пагорба, що навскоси перетинав рівнину, довгий, наче складка на найбільшому в світі постільному укривалі. А під ним і далі дорога бігла через перше справжнє містечко, яке вони побачили на своєму шляху. Здавалося, там нікого немає, але Едді ще не забув уранішню розмову. Тепер Роландове питання — чи вкусить чужий пес? — більше не видавалося таким по–буддистському незрозумілим.

— Джейку?

— Що?

Кивком голови Едді показав на руків'я «рюгера», що стирчав з–за пояса Джейкових джинсів (тієї запасної пари, яку він прихопив з дому).

— Хочеш, я понесу?

Джейк кинув питальний погляд на Роланда. Та стрілець тільки плечима знизав, і його жест промовисто свідчив: «Тобі вирішувати».

— О'кей. — Джейк передав пістолет Едді. Потім зняв наплічник, покопирсався в ньому і витягнув заряджену обойму. Він ще пам'ятав, як знайшов її серед течок з документами в одній із шухляд батькового столу, але здавалося, що це було дуже давно. Цими днями думати про життя в Нью–Йорку і навчання в школі Пайпера було все одно що дивитися в телескоп не з того боку.

Едді взяв обойму, обдивився її, вставив у гніздо пістолета, перевірив запобіжник і нарешті запхав «рюгер» собі за пояс.

— Слухайте уважно й затямте те, що я скажу, — мовив Роланд. — Якщо там є люди, то, швидше за все, вони старі й бояться нас більше, ніж ми — їх. Молоді вже давно пішли звідси. Навряд чи ті, хто залишився, озброєні. Зрештою, наші револьвери, можливо, стануть єдиною зброєю, яку більшість із них бачила на власні очі… звісно, крім картинок у старих книжках. Не робіть рвучких рухів. І пам'ятайте дитяче правило: говоріть тільки тоді, коли до вас звертаються.

— А як щодо луків і стріл? — спитала Сюзанна.

— Так, цілком можливо, що це їхня зброя. А ще палиці й дрючки.

— І каміння, — пригніченим тоном сказав Едді, дивлячись униз на дерев'яні будинки. Здавалося, містечко вимерло, але хтозна? — А якщо вони жбурлятимуть у нас камінням, ми зможемо відповісти булижниками зі шляху.

— Так, завжди можна щось знайти, — погодився Роланд. Але самі бійку не починаємо, зрозуміло?

Вони кивнули.

— Мабуть, було б легше піти в обхід, — сказала Сюзанна.

Не зводячи очей зі збудованого за найпростішим планом поселення, що лежало внизу, Роланд кивнув. У центрі містечка Великий Шлях перетинала інша дорога, і завдяки цьому напівзруйновані хатини були схожі на ціль, побачену через оптичний приціл гвинтівки.

— Так справді було б легше, але ми цього не робитимемо. Йти в обхід — погана звичка і дуже нав'язлива. Завжди краще йти напряму, якщо немає вагомої й цілком очевидної причини цього не робити. А зараз я такої причини не бачу. Якщо там є люди… що ж, може, це навіть на краще. Зможемо з ними поспілкуватися.

Сюзанна помітила, що Роланд став іншим. І навряд чи ця зміна була зумовлена лише тим, що голоси в його голові замовкли. «Таким він був тоді, коли було з ким воювати і кого вести в бій, а старі друзі ще були разом із ним, — подумала вона. — Таким він був, поки світ не зрушив з місця і він не схибнувся разом із ним та не почав полювати на того Волтера. Таким він був, поки Велике Ніщо не змусило його замкнутися в собі й стати диваком».

— Може, вони знають, що це за барабани, — сказав Джейк.

Роланд знову кивнув.

— Все, що вони знають… особливо про місто… може статися нам у пригоді. Але не варто забагато думати про людей, яких там, можливо, взагалі немає.

— Знаєте що? — спитала Сюзанна. — На їхньому місці я б не поткнула носа на вулицю, якби побачила нас. Четверо чужинців, троє з них озброєні. Мабуть, ми схожі на банду тих грабіжників минулого, про яких ти нам розповідав, Роланде… як ти їх називав?

— Розбійниками. — Опустивши руку на сандалове руків'я свого револьвера, він на якусь дещицю витяг його з кобури. — Але жоден розбійник на світі ніколи не носив револьверів. І якщо в тому селі є старожили, то вони зрозуміють, хто перед ними. Ходімо.

Джейк озирнувся і побачив, що шалапут лежить на дорозі, затуливши пичку передніми лапами, й пильно за ними спостерігає.

— Юк! — гукнув хлопчик.

— Юк! — луною озвався пухнастик і миттю звівся на лапи.

Вони почали спускатися вниз невисоким схилом, а за ними

дріботів Юк.

Два будинки на околиці були спалені. Решта поселення стояла вкрита шаром пилу, але ціла і неушкоджена. Вони проминули порожню стайню ліворуч, якийсь будинок, що скидався на базар, праворуч і опинилися в самому містечку — якщо можна було так назвати близько дюжини перехняблених хат обабіч дороги. Між деякими хатинами бігли вузенькі провулки. Другий шлях, ґрунтовий, здебільшого порослий травою з рівнин, проходив з північного сходу на південний захід.

Глянувши вздовж цієї дороги на північний схід, Сюзанна подумала: «Колись на цій річці ходили баржі, а десь далі на дорозі була пристань і до неї тулилося ще одне жалюгідне поселення, самі салуни й хижки. Остання торговельна точка, а далі баржі пливли до великого міста. А дорогою їздили фургони — звідси туди і назад. Як давно це було?»

Вона не знала. Але, судячи з вигляду цього поселення, за давніх–давен.

Десь, погойдуючись на іржавих петлях, монотонно рипіли двері. Самотньо стукала на вітрі з рівнин віконниця.

Перед будинками виднілися поруччя для прив'язування коней, здебільшого поламані. Колись тут був дощатий хідник, але дощок практично не лишилося, а крізь дірки на їх місці росла трава. Вивіски на будинках були старі й побляклі, але деякі ще можна було прочитати. їх писали якоюсь недолугою мовою, яку, на думку Сюзанни, Роланд називав низькою. «ІЖА Й ЗЕРНО» — було написано на одній, і Сюзанна вирішила, що, мабуть, її автор мав на увазі «Корм і зерно». На декоративному фасаді будинку поряд, під грубим малюнком, що мав зображати буйвола, який відпочиває в густій траві, стояли слова «ПОЇЖ ВИПИЙ СПОЧИНЬ». Перехняблені двостулкові двері під вивіскою, що відчинялися в обидва боки, погойдувалися на вітрі.

— Це що, салун? — Сюзанна не розуміла, чому вона шепоче, — знала тільки, що нормальним тоном говорити не могла. Говорити голосно зараз — усе одно, що збацати на банджо веселу музичку під час похорону.

— Був салун, — відповів Роланд. Він не шепотів, але його голос був тихим і задумливим. Джейк намагався йти якомога ближче до стрільця і весь час нервово озирався. Юк скоротив відстань, яка їх розділяла, до десяти кроків. Він швидко трюхикав позаду, крутячи головою, щоб роздивитися хатини. Голова гойдалася з боку в бік, наче маятник.

Тепер Сюзанна теж почала відчувати на собі чиїсь погляди. Відчуття було точнісінько таке, яким його описав Роланд, — неначе після сонця на обличчя набігла тінь.

— Там усе–таки є люди, так? — прошепотіла вона.

Роланд знову кивнув.

На північно–східному розі перехрестя стояв будинок з іще однією вивіскою, яку вона змогла прочитати: «ВЕЧЕРЯ Й НОЧІВЛЯ». Окрім церкви з похилою дзвіницею, це була найвища будівля в містечку, бо вона мала три поверхи. Підвівши очі, Сюзанна встигла помітити в одному з вікон без шибок білу пляму. Поза сумнівом, то було обличчя. Зненацька їй захотілося якнайшвидше забратися звідти геть. Але Роланд навмисно пішов повільно, і вона здогадувалася чому. За ними спостерігали, тож поспіх ні до чого доброго не призведе. Це означало б, що вони бояться… отже, їх можна схопити. Та все одно…

На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур'яни. Посередині стояв побитий негодою кам'яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.

Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.

— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та черепаха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.

Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з кошиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впевненість у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають батогами коней

(волів, то були воли)

і ідуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу мелодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».

«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.

Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.

— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.

— Коліс? — здивувався Джейк.

— Це така стародавня міра довжини.

— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.

— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім маленьким.

— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.

Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя–дороговказа.

— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.

Едді зазирнув на західний бік дороговказа.

— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?

Роланд здивовано подивився на нього.

— Ясно. Мовчу, — сказав Едді, а сам підкотив очі.

На південно–західному розі майдану стояла єдина в містечку кам'яниця — приземкуватий запилюжений куб із іржавими ґратами на вікнах. «В'язниця й окружний суд, разом узяті», — подумала Сюзанна. Подібні будівлі вона бачила на півдні в своєму світі. Ще б кілька навскісних ліній для паркування машин перед входом — і подібність абсолютна. На кам'яному фасаді жовтою фарбою, що вже потьмяніла, було щось написано. Прочитати вона змогла, і хоча напис був незрозумілий, їй ще сильніше захотілося втекти з цього містечка. «ЮНИ МРУТЬ».

— Роланде! — Коли він нарешті звернув на неї увагу, Сюзанна показала на криві літери. — Що це означає?

Прочитавши, він тільки похитав головою.

— Не знаю.

Вона знову озирнулася. Зараз здавалося, що майдан зменшився у розмірах і будівлі наче нависають над чужинцями.

— Може, ходімо звідси?

— Не зараз. Зачекай трохи. — Він нахилився і підняв якийсь камінець, що валявся на дорозі. Задумливо зважив у лівій руці, роздивляючись металеву скриньку, що висіла над дороговказом. А потім різко підняв руку, і Сюзанна зрозуміла, що він збирається зробити, але запізно.

— Ні, Роланде! — закричала вона і сама злякалася, таким нажаханим був її голос.

Та, не звертаючи на неї уваги, він пожбурив камінцем у скриню. І, як завжди, не схибив. Камінь потрапив точно в центр ящика і з глухим металевим дзенькотом відскочив. Усередині завирував якийсь механізм, і з бічного отвору вискочив іржавий зелений прапорець. Щойно він зупинився, як пролунало пронизливе дзеленчання дзвоника. На боці прапорця великими чорними літерами було написано «ІДІТЬ».

— Ні фіга собі, — сказав Едді. — Це ж світлофор. А якщо стукнути його ще раз, він покаже «СТІЙТЕ»?

— Ми не самі, — тихо сказав Роланд і повів рукою в бік кам'яниці, яку Сюзанна подумки охрестила окружним судом. Звідти вийшли чоловік та жінка. Вони вже спускалися кам'яними сходами. «Ти виграв ляльку, Роланде, — подумала Сюзанна. — Вони обоє старші за самого Господа Бога».

Чоловік був одягнений у робочий комбінезон і солом'яне сомбреро з величезними крисами. Жінка йшла, тримаючись рукою за його голе засмагле плече. На ній була проста сукня з домотканого полотна й очіпок. Вони наближалися, й ось уже Сюзанна побачила, що жінка сліпа: нещасний випадок, який забрав в неї зір, був, напевно, просто жахливим. На місці очей лишилися дві неглибокі западини, що заросли шрамами. Вигляд у жінки був водночас наляканий і збентежений.

— А раптом то розбійники, Сі? — крикнула вона надтріснутим тремким голосом. — Кажу тобі, ти нас угробиш!

— Мовчи вже, Мерсі, — відповів чоловік. Як і дружина, він говорив із сильним акцентом, тож Сюзанна ледве їх розуміла. — Ніякі вони не розбійники, ні. З ними Юн, я ж тобі казав. А розбійники з Юнами не швендяють.

Жінка, хоч і була сліпа, спробувала відірватися від нього, але поводир вилаявся і вхопив її за руку.

— Годі тобі, Мерсі! Я сказав, годі! Ти впадеш і заб'єшся, трясця твоїй матері!

— Ми не бажаємо вам зла, — гукнув стрілець Високою Мовою. Від її звуку очі в чоловіка загорілися вогнем — він не повірив власним вухам. Жінка знову повернулася до них сліпим обличчям.

— Це стрілець! — закричав чоловік. Від хвилювання його голос зірвався і затремтів. — Боже! Я знав, що так буде! Знав!

Тягнучи за собою жінку, він кинувся бігти до них через весь майдан. Сліпа безпорадно спотикалася, і Сюзанна з острахом очікувала на неминучий момент, коли та впаде. Але першим упав чоловік. Він важко приземлився на коліна, а вона розтягнулася поряд, боляче забившись об бруківку Великого Шляху.

Джейк відчув, що об ногу треться щось пухнасте, і подивився вниз. Біля самої кісточки припав до землі Юк, і вигляд у нього був ще стурбованіший, ніж завжди. Джейк опустив руку й обережно погладив тваринку по голові, прагнучи не тільки втішити, але й заспокоїтися самому. Шерсть у шалапута була шовковиста, навдивовижу м'якенька. Якусь мить хлопчикові здавалося, що він ось–ось втече, але шалапут тільки подивився на нього, лизнув руку, а потім знову зацікавився двома новими людьми. Чоловік намагався допомогти жінці підвестися на ноги, але йому це не надто добре вдавалося. Вочевидь збентежена, вона повертала головою з боку в бік і тільки заважала.

Чоловік, якого вона називала Сі, порізав собі долоні об бруківку, але не звертав уваги на кров. Він махнув на жінку рукою, зняв сомбреро і притис до грудей. Джейкові цей капелюх здавався не меншим, ніж кошик об'ємом у цілий бушель.

— Ласкаво просимо, стрільцю! — гукнув Сі. — Для нас ти бажаний гість! Я думав, твій край давно вже зник з лиця землі, от що я собі думав!

— Дякую за привітання, — сказав Роланд Високою Мовою. Підійшовши, він обережно взяв жінку за руки вище ліктів. Вона зіщулилася від страху, але потім розслабилася і дозволила себе підняти. — Надінь капелюха, старожиле. Сонце припікає.

Старий послухався, а потім просто стовбичив, не відводячи від Роланда погляду блискучих очей. А за мить чи дві Джейк зрозумів, від чого блищать його очі. Сі плакав.

— Стрілець! Я казав тобі, Мерсі! Я побачив залізяки, з яких стріляють, і сказав тобі!

— Не розбійники? — спитала сліпа, наче не ймучи віри. — Ти точно знаєш, що вони не розбійники, Сі?

Роланд повернувся лицем до Едді.

— Перевір запобіжник і дай їй Джейків пістолет.

Едді витяг «рюгер» з–за пояса, подивився, чи стоїть він на запобіжнику, а потім обережно опустив зброю сліпій у руки. Зойкнувши від здивування і мало не впустивши пістолет на землю, вона зачудовано провела по ньому пальцями. А потім повернула до старого порожні очниці, де колись були очі.

— Револьвер! — прошепотіла вона. — Святий капелюше!

— Револьвер, та не той, — зневажливо відгукнувся старий, забираючи пістолет у Мерсі й повертаючи Едді, — а от у стрільця справжнісінький, і у тої жінки теж. У неї коричнева шкіра, яку того народу Ґарлену, про який мені батько розповідав.

І тут пронизливо загавкав Юк. Джейк повернувся й побачив, що до них наближаються інші люди — п'ятеро чи шестеро, не більше. Всі вони, як Сі та Мерсі, були старі, а одна жінка, що накульгувала, спираючись на ціпок, наче відьма з казки, здавалася взагалі древньою. Роздивившись їх ближче, Джейк зрозумів, що двоє чоловіків — близнюки. Довге біле волосся спадало на плечі, обтягнуті домотканим сукном сорочок, які зшили з клаптів. Шкіра була біла, як тонка постільна білизна, а очі — рожеві. «Це альбіноси», — подумав Джейк.

Скидалося на те, що стара карга в них головна. Вона шкутильгала до Роланда й компанії, свердлячи їх пильним поглядом смарагдово–зелених очей. Беззубий рот запав глибоко всередину. Вітер з рівнин тріпав краї старої шалі, в яку вона куталася. Нарешті погляд старої зупинився на Роланді.

— Вітаю, стрільцю! Добра година привела тебе до нас! — Вона теж говорила Високою Мовою, і Джейк розумів усе до останнього слова, так само, як і Едді з Сюзанною, хоча в його світі ніхто так дивно не розмовляв. — Ласкаво просимо до Річкового Перехрестя!

Стрілець уже зняв свого капелюха раніше, тож тепер просто вклонився й двічі швидко постукав себе по горлу правою рукою, на якій бракувало пальців.

— Дякую–сей, Стара Матінко.

Зачувши це, жінка захихотіла, й Едді зрозумів, що Роланд убив двох зайців: вдало пожартував і зробив комплімент. І йому теж спало на думку те саме, про що раніше подумала Сюзанна: «Зараз він став таким, як раніше… і поводиться, як раніше. До деякої міри».

— Може, ти й стрілець, але під усім цим ти просто ще один дурень. Всі чоловіки дурні, — сказала вона, переходячи на низьку мову.

Роланд знову вклонився.

— Перед лицем краси я завжди дурію, матінко.

Цього разу вона відверто зайшлася сміхом, схожим на вороняче каркання. Юк від страху притисся до Джейкової ноги. Стара заточилася назад, шаркнувши запилюженими потрісканими черевиками по землі, й один з альбіносів метнувся, щоб підхопити її. Втім, вона сама зуміла відновити втрачену рівновагу й кишнула помічника величним жестом руки. Альбінос ретирувався.

— Подався в мандри, стрільцю? — Погляд її зелених очей був прикутий до Роланда, зморшкуватий рот невтомно рухався.

— Так, — відповів Роланд. — Ми шукаємо Темну Вежу.

Всі інші лише обмінялися спантеличеними поглядами, але

стара відсахнулася і склала пальці проти лихого ока. Але Джейк помітив, що цей жест спрямований не проти них, а на південний схід, уздовж шляху Променя.

— Як шкода це чути! — вигукнула вона. — Як шкода! Ніхто з тих, що вирушали на пошуки чорного пса, не поверталися додому! Так казав мій дід, а йому казав його дід! Жодна душа не повернулася!

— Це ка, — терпляче сказав стрілець таким тоном, наче це все пояснювало… Джейк помалу починав розуміти, що для Роланда насправді так і було.

— Так, — погодилася жінка, — чорний пес ка! Що ж, роби те, до чого покликаний, і йди своїм шляхом, і вмри, коли він приведе тебе до галявини серед дерев. Але чи не розділиш ти з нами трапезу, стрільцю, перш ніж рушати далі? Ти й твої рицарі?

Роланд вклонився ще раз.

— Давно вже ми не сідали за стіл з іншими людьми, Стара Матінко. Надовго ми лишитися не можемо, але радо призволимося до вашого хліба.

Стара повернулася до інших. У неї був дзвінкий надтріснутий голос, але Джейка налякав не тон, яким вона говорила. Здригнутися його змусили слова.

— Ви! Узріть повернення Білості! Після всіх бід і страждань Білість знову повертається! Збадьортеся і тримайте голови високо, бо ви дожили до того дня, коли колесо ка знову почало обертатися!

Стару звали Тітонька Таліта. Вона повела їх через майдан до церкви з похилою дзвіницею. Вицвіла табличка на запущеному газоні повідомляла, що це Церква Крові Господньої. Над цими словами зеленою, тепер уже майже невидимою фарбою, було написано інше: СМЕРТЬ СИВИМ.

Усередині церква стояла в руїнах. Енергійно накульгуючи, Тітонька Таліта провела їх центральною навою повз розтрощені перевернуті лави, потім униз короткими сходами і на кухню, яка так разюче відрізнялася від усього побаченого нагорі, що Сюзанна аж блимнула очима від здивування. Тут панував ідеальний лад. Дерев'яна підлога була дуже стара, але до блиску вишарувана і змащена, тож світилася своїм спокійним внутрішнім світлом. Один куток займала чорна піч. Вона була бездоганно чистою, а дрова у цегляній ніші поряд виглядали так, наче їх дбайливо добирали і ретельно сушили.

До їхнього гурту приєдналися троє ще старіших мешканців міста — дві жінки й чоловік з дерев'яною ногою, що кульгав, спираючись на милицю. Дві жінки пішли до буфетів і заходились поратися коло їжі. Третя відкрила заслінку печі й підпалила довгим сірником охайно складені дрова, що вже лежали всередині. Четверта відчинила інші двері й спустилася вузькими сходами у погріб. Тим часом Тітонька Таліта провела гостей у простору залу в глибині церкви. Вона махнула ціпком на два столи, що стояли тут, накриті чистими, але пошарпаними скатертинами, і два літніх альбіноси миттю почовгали підіймати один з них.

— Ходімо, Джейку, — сказав Едді. — Допоможемо дідусям.

— Ні! — жваво вигукнула Тітонька Таліта. — Ми, може, й старі, але допомоги не потребуємо! У нас ще є сили, юначе!

— Нехай, вони самі впораються, — наказав Роланд.

— Старі йолопи пупи собі понадривають, — пробурмотів Едді, але послухався і пішов слідом за іншими, залишивши старих борсатися зі столом.

Коли Едді підняв Сюзанну з візка і проніс крізь задні двері, вона мимоволі зойкнула від захоплення. Газон був справжнім витвором мистецтва. У м'якій зеленій траві яскравими смолоскипами палахкотіли цілі клумби квітів. Деякі з них — чорнобривці, циннії та флокси — вона впізнала, але інші бачила вперше в житті. Квітів було дуже багато, й Сюзанна не могла від них очей відірвати. Ось на яскраво–сині пелюстки спустився ґедзь… і квітка миттю стулилася над ним, не випускаючи на волю.

— Ого! — сказав Едді, витріщаючись на це диво. — Просто тобі сади Буша!

— Ми доглядаємо цей квітник, і він такий самий, як у давнину, коли світ ще не зрушив з місця, — сказав Сі. — Ми ховаємо його від тих, хто проїздить через нас. Від Юнів, Сивих, від розбійників. Якби вони знали про це місце, то спалили б його… і нас би повбивали за те, що доглядаємо його. Вони ненавидять усе гарне… люто ненавидять. Це єдине, що є спільного в усіх цих покидьків.

Сліпа взяла його за руку, щоб він замовк.

— Ніхто вже тут не їздить, — втрутився старий з дерев'яною ногою. — Вже давно не їздить. Вони орудують ближче до міста. Мабуть, там є все, що їм, негідникам, треба.

Близнюки–альбіноси насилу витягли стіл надвір. Слідом за ними, підганяючи й наказуючи забратися геть з дороги, йшла одна зі старих жінок. У кожній руці вона тримала по глиняному глекові.

— Сідай, стрільцю! — запросила Тітонька Таліта, гостинно гладячи рукою траву. — І всі сідайте!

Сюзанні паморочилося в голові від сотень ароматів, що наче змагалися між собою. Вона почувалася немов уві сні. Важко було повірити в те, що за напівзруйнованим фасадом церкви в мертвому місті ховається цей рай на долоні.

Несучи тацю зі склянками, в дверях з'явилася ще одна жінка. Склянки були різні за розмірами, але бездоганно чисті й сяяли на сонці, наче витончені кристали. Жінка по черзі обнесла всіх тацею: спочатку Роланда, потім Тітоньку Таліту, Едді, Сюзанну, а наостанок — Джейка. Коли всі розжилися склянками, перша жінка налила в кожну темно–золотистої рідини.

Роланд нахилився до Джейка (той сидів, підібгавши під себе ноги, біля овальної клумби з яскраво–зеленими квітами, а поряд примостився Юк) і пробурмотів:

— Багато не пий, Джейку, задля ввічливості вмочи губи, і все. Бо інакше доведеться тебе звідси на плечах тягти. Це граф — міцне яблучне пиво.

Джейк кивнув.

Таліта підняла склянку, і, побачивши, що Роланд наслідує її приклад, Едді, Сюзанна та Джейк теж підняли імпровізовані келихи.

— А як щодо інших? — прошепотів Едді на вухо Роландові.

— їм подадуть після нас. А тепер мовчи.

— Потішиш наші душі теплим словом, стрільцю? — спитала Тітонька Таліта.

Тримаючи склянку високо, стрілець звівся на ноги. Похилив голову, наче в глибокій задумі. Решта старожилів Річкового Перехрестя, помітив Джейк, спостерігали за ним з повагою і деяким острахом. Врешті–решт він знову підвів голову.

— Випиймо за землю і за давно минулі дні, проведені на ній. — Його голос був хрипкий і схвильовано тремтів. — Випиймо за повноту життя і за померлих друзів. Випиймо за добрих знайомих і вдале знайомство. Чи ж не зігріють ці слова душу, Стара Матінко?

Джейк побачив, що стара плаче. Але водночас її обличчя засяяло посмішкою щастя… і на якусь мить до неї знову повернулася молодість. Джейк зачудовано дивився на неї — його душа зненацька сповнилася відчуттям радості. Вперше відтоді, як Едді витяг його крізь двері в землі, тінь охоронця дверей відступила від його серця.

— Так, стрільцю! — сказала Таліта. — Чудово сказав! Від цих слів бадьорість наша зросте на цілу лігу! — Одним духом вона перехилила склянку. Коли її склянка була порожня, Роланд випив до дна свою. Едді й Сюзанна також випили, але потроху.

Джейку напій на диво припав до смаку. Він думав, що це пиво гірке, але, скуштувавши його, відчув, що воно солодке і водночас терпке. Як сидр. Його дію хлопчик відчув на собі одразу, тож обережно відставив склянку вбік. Юк зацікавився вмістом склянки, але, понюхавши, сахнувся і ображено притулився писком до Джейкової ноги.

Старі люди — останні мешканці Річкового Перехрестя, — що зібралися довкола них, заплескали в долоні. Здебільшого вони, як Тітонька Таліта, відкрито плакали. їм роздали склянки — може, й не такі гарні, але повні по вінця. І тієї погожої літньої днини почалося розкішне свято просто неба, широкого неба, що розкинулося над неосяжною рівниною.

Відтоді, як казкові дні народження його дитинства відійшли в минуле, Едді не куштував такої смачної їжі, як того дня. Коли він був малим, мама завжди виставляла на стіл усе, що він любив найбільше: м'ясний рулет, смажену картоплю, кукурудзу в качанах і на десерт — шоколадний торт «Диявольська амброзія» з ванільним морозивом.

Після багатьох місяців напівголодного життя, коли вони харчувалися лише м'ясом омарів, оленів і кількома видами гіркуватої зелені, що їх Роланд оголосив безпечними, розмаїття наїдків, які їм подали старі, нагадало йому, що від їжі можна діставати насолоду. Втім, Едді сумнівався, що причина лише в цьому. Малий теж уплітав за обидві щоки (час від часу підгодовуючи пухнастика, який віддано лежав у нього біля ніг), а він же в цьому світі й тижня не пробув.

Перед ними поставили цілі миски рагу (у густій коричневій підливці з овочами плавали щедро покраяні шматки буйволячого м'яса), скибочки свіжого печива, солодке біле масло і тарілки зеленого салату, що на вигляд нагадував шпинат, але насправді то було щось інше… не зовсім шпинат. Едді ніколи не захоплювався зеленню, але, щойно скуштувавши цей салат, відчув, що їв би його і їв. На апетит він і так не скаржився, скуштував усе, що стояло на столі, але жагуче жадав саме цієї зелені. Він бачив, що Сюзанна теж постійно підсипає собі салатику. До кінця обіду четверо гостей спорожнили три миски подрібненого листя.

Жінки й близнюки–альбіноси прибрали тарілки зі столу й повернулися з покраяним на шматки пирогом на двох товстих білих тарілках та мискою збитих вершків. Від пирога йшов такий приємний солодкий аромат, що Едді здалося, нібито він помер і потрапив до раю.

— Вершки тільки з буйволячого молока, — зажурено сказала Тітонька Таліта. — Корів більше нема… остання здохла тридцять років тому. Буйволячі вершки — не така вже й смакота, та все ж краще, ніж нічого!

Пиріг був з чорничною начинкою. Таких смачнющих пирогів Едді не куштував ніколи в житті. Він ум'яв три скибки, відкинувся на спинку стільця і лунко відригнув, не встигши затулити рота долонею. Довелося обводити всіх винуватим поглядом.

Сліпа Мерсі пирхнула від сміху.

— Я це чула! Хтось подякував кухареві, Тітонько!

— Так, — сказала Таліта, й собі засміявшись. — Від душі.

Але трапеза не закінчилася: дві жінки, що прислужували за

столом, повернулися. Тепер одна з них принесла глечик, над яким підіймалася пара, а інша тримала в руках тацю, заставлену товстостінними глиняними кухлями.

Тітонька Таліта сиділа в голові столу, місце праворуч займав Роланд. Нахилившись, він прошепотів їй щось на вухо. Від почутого Талітина посмішка трохи зів'яла, але жінка кивнула.

— Сі, Білл та Тілл, — сказала вона. — Ви втрьох залиштеся. Нам треба поговорити зі стрільцем та його друзями, бо сьогодні після обіду вони знову вирушають у дорогу. А решта — випийте каву на кухні, щоб не заважати нам своїм патяканням. А коли будете виходити, згадайте про гарні манери!

Близнюки–альбіноси Білл і Тілл залишилися сидіти в кінці столу, інші ж вишикувалися в ряд і повільно пройшли повз гостей. Всі по черзі потисли руки Едді та Сюзанні й поцілували Джейка. Хлопчик люб'язно підставляв щоку, але Едді бачив, що він здивований і спантеличений цим виявом старечої любові.

Біля Роланда ж усі опускалися на коліна й торкалися сандалового руків'я револьвера, що стирчало з кобури, яку він носив на лівому стегні. А він клав руки їм на плечі й обдаровував кожного зі старих поцілунком у чоло. Останньою йшла Мерсі. Вона обхопила стрільця руками за пояс і дзвінко чмокнула його вологими губами в щоку, наче похрестила.

— Нехай боги благословлять тебе, стрільцю! Якби ж то мої очі тебе бачили!

— Мерсі, будь чемною! — нагримала на неї Тітонька Таліта. Але Роланд пропустив цю догану повз вуха і схилився над сліпою.

Він ніжно, але впевнено взяв її за руки і підніс їх до свого обличчя.

— Подивись на мене так, красуне, — сказав він. І заплющив очі, коли вона почала обережно водити зморшкуватими й покривленими артритом пальцями йому по лобі, щоках, губах і підборіддю.

— Так, стрільцю, — видихнула вона, підводячи невидющі очниці, наче дивилася в його світло–блакитні очі. — Я дуже добре тебе бачу! Гарне обличчя, та сумне й стурбоване. Я боюся за тебе і твоїх людей.

— Але ж ми познайомилися в добру годину, чи не так? — спитав він і ніжно поцілував її гладеньке, але зів'яле чоло.

— Так, у добру. Добра зустріч. Дякую за поцілунок, стрільцю. Усім серцем дякую.

— Іди, Мерсі, — лагіднішим тоном промовила Тітонька Таліта. — Нехай тобі наллють кави.

Мерсі звелася на ноги. Старий на милиці з дерев'яною ногою взяв її за зап'ястя і поклав руку собі на пояс. Вхопившись за нього, сліпа попрощалася з Роландом і його друзями та слухняно пішла за своїм проводирем.

У Едді були мокрі очі, тож він витер їх рукавом.

— Хто її осліпив? — хрипким голосом спитав він.

— Розбійники, — відповіла Тітонька Таліта. — Розпеченою у вогні залізякою, якою худобу таврують. Мовляв, вона зухвало на них дивилася. Двадцять п'ять років минуло відтоді, так, двадцять п'ять років. А тепер пийте каву, хутко! Вона й гаряча гидотна, а холодна так взагалі наче з калабані налита.

Едді взяв чашку і обережно ковтнув. Назвати цей напій болотом з калабані у нього не повернувся б язик, але й особливою вишуканістю кава теж не вирізнялася.

Сюзанна скуштувала і здивовано глянула на Тітоньку.

— Та це ж цикорій!

Таліта теж на неї подивилася.

— Я такого не знаю. Це реп'яхівник. Ми п'ємо цю реп'яхову каву ще з того часу, як мене зурочила та баба. А прокляття ж з мене зняли давно, дуже давно.

— Скільки вам років, мем? — зненацька спитав Джейк.

Тітонька Таліта здивовано зиркнула на нього і розсміялася.

— Правду кажучи, юначе, я не пам'ятаю. Свої вісімдесят я святкувала тут, але за столом тоді зібралося чоловік із п'ятдесят люду, і Мерсі ще не була сліпою. — Її погляд помандрував до шалапута, що лежав у Джейка біля ніг. Смішно тулячись писком до ноги хлопчика, Юк підвів на стареньку чорні очі з золотими обідцями. — Пухнастик–шалапут! Давно вже я не бачила, щоб шалапут отак просто сидів собі з людьми… схоже, ці тварини забули ті дні, коли ми, люди, з ними товаришували.

Один із альбіносів нахилився погладити Юка, але той не дався.

— Колись вони стерегли отари овець, — сказав Джейкові Білл (чи, може, то був Тілл). — Тобі відомо це, юначе?

Джейк похитав головою.

— Авін розмовляє? — поцікавився альбінос. — У давнину деякі пухнасті були балакучі.

— Так, розмовляє. — Хлопчик подивився на шалапута. Загроза, яку чаша в собі чужа рука, вже минула, і Юк знову припав писком до Джейкової ноги. — Скажи, як тебе звуть. Скажи «Юк».

Але Юк тільки подивився на нього й нічого не сказав.

— Юк! — наполягав Джейк, але пухнастик мовчав. Джейк винувато подивився на Тітоньку Таліту і трохи розчарованих близнюків. — Він уміє розмовляти… але, мабуть, тільки тоді, коли сам схоче.

— А хлопчик наче не тутешній, — сказала Тітонька Таліта, звертаючись до Роланда. — У нього дивний одяг… і очі дивні.

— Він тут віднедавна. — Роланд всміхнувся Джейкові, й той відповів невпевненою усмішкою. — За місяць–два ніхто навіть не здогадається, що він не місцевий.

— Так? Навіть не знаю. А звідки він?

— Його дім далеко, — сказав стрілець. — Дуже далеко.

Вона кивнула.

— А коли він повернеться?

— Ніколи, — відповів Джейк. — Тепер це мій дім.

— Тоді нехай над тобою змилостивляться боги, — сказала старенька. — Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І невдовзі воно сяде навіки.

Зачувши ці слова, Сюзанна здригнулася і взялася рукою за живіт, наче їй боліло.

— Сьюз? — спитав Едді. — Ти як?

Вона спробувала видушити з себе посмішку, але не змогла. Здавалося, звичне самовладання і впевненість тимчасово покинули її.

— Все добре. Просто якось моторошно стало. В таких випадках кажуть: моєю могилою пройшовся качур.

Тітонька Таліта довго вивчала її поглядом, від якого Сюзанні стало незатишно… і несподівано всміхнулася.

— Хе! Качур пройшовся могилою! Сто років уже не чула цього вислову.

— А мій тато весь час його повторював. — Сюзанна всміхнулася до Едді, й цього разу посмішка вдалася їй краще. — Хай там що це було, воно минулося. Зі мною все гаразд.

— Що вам відомо про велике місто й землі, через які пролягає шлях до нього звідси? — спитав Роланд, відпиваючи ковток кави. — Там є розбійники? А ці інші — хто вони? Хто такі Сиві й Юни?

Тітонька Таліта глибоко зітхнула.

— Ми б багато тобі розповіли, стрільцю, та тільки мало знаємо. Одне я скажу тобі точно: місто — це кубло зла. Особливо для цього юнака. Для всіх дітей. Може, ви обійдете його стороною?

Роланд підвів очі в небо і побачив знайомі обриси хмар, що пливли шляхом Променя. У відкритому небі над рівнинами годі було не помітити цей потік, схожий на небесну річку.

— Можливо, — сказав він, але прозвучало це якось невпевнено. — Мабуть, ми могли б обійти Лад з південного заходу й піти далі за Променем.

— Ти йдеш за Променем, — сказала Таліта. — Так я і думала.

Але, попри все, Едді плекав надію нате, що в місті вони знайдуть допомогу, і надія ця дедалі міцніла. Він мріяв про полишений людьми провіант і речі, що можуть знадобитися їм у дорозі. А може, в місті навіть знайдуться люди, яких вони розпитають про Темну Вежу і про те, що їм робити, коли вони до неї дістануться. Взяти, наприклад, тих, кого називали Сивими… в його уяві вони поставали в образі старих премудрих ельфів.

Втім, були ще барабани. От вони справді наганяли жах, нагадуючи про сотні дешевих фільмів про джунглі (здебільшого він дивився їх разом з Генрі, тримаючи на колінах миску попкорну), де мандрівники шукали й нарешті знаходили міфічні загублені міста. Міста, як і годиться, стояли в руїнах, а їхні мешканці перетворювалися на плем'я кровожерних канібалів. Але щоб таке сталося в місті, яке принаймні здалеку так нагадувало Нью–Йорк, Едді навіть уявити собі не міг. Якщо мудрих ельфів чи запасів провіанту там нема, то книги точно знайдуться. Роланд часто розводився про те, що, мовляв, у їхньому світі папір — велика рідкість. Але Едді ще не бачив у своєму житті жодного великого міста, яке буквально не потопало б в книжках. Можливо, їм навіть пощастить розжитися якимось автомобілем. Непогано було б знайти щось на кшталт «Лендровера». Можливо, то була лише мрія ідіота, але коли попереду тисячі миль незвіданої місцевості, то не завадить мати в запасі кілька дурних мрій. Вони покращують настрій і додають сил. Але ж імовірність, що вони збудуться, теж була, хай їм грець?

Едді розтулив було рота, щоб висловити декілька думок, але його випередив Джейк.

— На мою думку, нам треба йти навпростець, — сказав він і трохи засоромився, бо всі погляди звернулися до нього. Навіть Юк поворухнувся під ногами.

— А чому ти так думаєш? — спитала Тітонька Таліта.

— Ви знаєте, що таке поїзд? — спитав Джейк.

Запала довга мовчанка. Білл і Тілл обмінялися спантеличеними поглядами. Тітонька Таліта пильно дивилася Джейкові у вічі, але він не відвів погляду.

— Чула про таке, — нарешті сказала вона. — Може, навіть бачила. Он там. — Вона показала рукою в бік річки Сенд. — То було давно, коли я була дитиною, а світ ще не зрушив з місця… чи то пак зрушив, але зайшов ще не так далеко, як оце зараз. Хлопчику, ти говориш про Блейна?

У Джейка аж очі від задоволення загорілися.

— Так! Блейн!

Роланд пильно на нього подивився.

— А ти звідки знаєш про Блейна Моно? — спитала Тітонька Таліта.

— Моно? — не зрозумів Джейк.

— Так його називали. То звідки ти знаєш про того старого лайдака?

Джейк безпорадно глянув на Роланда і перевів погляд на Тітоньку Таліту.

— Не знаю звідки. Просто знаю, і все.

«Він не обманює, — подумав Едді, — але й не всю правду нам каже. Він знає більше, ніж хоче нам розповісти… і, здається, йому страшно».

— Гадаю, це вже наша справа, — сухо відрізав Роланд. — Дозволь нам розібратися з нею самотужки, Стара Матінко.

— Добре, — швидко погодилася вона. — Самі собі давайте раду. Таким, як ми, краще не знати.

— То як щодо міста? — нагадав Роланд. — Що вам відомо про Лад?

— Зовсім мало. Але все, що знаємо, ми вам розповімо. — І вона налила собі ще кави.

Розповідали здебільшого близнюки, Білл та Тілл. Коли один втомлювався, другий підхоплював нитку оповіді, й так по черзі. Час від часу втручалася Тітонька Таліта, то додаючи якусь деталь, то виправляючи, й брати шанобливо чекали, поки вона закінчить. Сі мовчав як риба. Він просто сидів перед своїм кухлем охололої кави, вискубуючи з крислатого сомбреро соломинки.

Дуже швидко Роланд зрозумів, що вони справді дуже мало знають, навіть з історії рідного містечка (і це його не здивувало, бо настали такі часи, що спогади вже не тримаються в головах, вони дуже швидко стираються, і вже не існує нічого, крім учора й сьогодні). Але те, що старі змогли розповісти, дуже непокоїло. Та Роланд і цьому не здивувався.

За часів їхніх пращурів Річкове Перехрестя було саме таким, яким його уявляла Сюзанна: торговим поселенням на Великому Шляху. Містечко було не надто багатим, але процвітало — товари в ньому здебільшого не продавали, а обмінювали на інші. Вважалося, що воно входить до складу бароній Приріччя, хоча існування баронських земель і великого землевласництва вже тоді відходило в минуле.

У ті часи ще полювали на буйволів, хоча торгівля м'ясом та шкурами помалу занепадала, бо стада були нечисленними, а тварини швидко мутували. М'ясо мутантів було не отруйним, але жорстким і гірким. Але все одно Річкове Перехрестя, що лежало між місциною, яка називалася просто Пристань, і селом Джимтаун, не пасло задніх серед навколишніх містечок. Цьому сприяло зручне розташування на Великому Шляху: звідти до міста було шість днів пішки сушею і три — річкою на баржі. «Коли річка була повноводною, — сказав один із близнюків. — Бо тоді, коли вода спадала, пливти доводилося довше. Мій дід розповідав, що були часи, коли баржі сиділи на мілині аж до самого Томового пересипу».

Господарі містечка, звісно, нічого не знали про тих, хто заснував це місто, й не мали уявлення про засоби й інструменти, якими вони користувалися, щоб звести вежі–хмарочоси й невисокі башти. Місто будували Великі Древні, чия історія поринула в небуття ще в ті часи, коли прапрадід Тітоньки Таліти був малим хлопчаком.

— Ті будівлі й досі стоять, — сказав Едді. — Цікаво, а машини, якими користувалися ті Древні, досі на ходу?

— Може бути, — відповів один із близнюків. — Та якщо навіть так, юначе, серед живих нема такого чоловіка чи жінки, хто знав би, як їх запускати… так мені здається.

— Ні, — впевнено заперечив його брат. — Навряд чи Сиві та Юни повністю втратили старі шляхи, навіть зараз. Він подивився на Едді. — Наш батько казав, що колись у місті були електричні свічки. А деякі й досі говорять, що ті свічки ще горять.

— Та що ви кажете? — вкрай здивовано відповів Едді, й Сюзанна вщипнула його під столом за ногу.

— Так, — відповів другий близнюк. Він говорив серйозно, навіть не здогадуючись про сарказм, прихований у словах Едді. — Коли натискали на кнопку, вони загоралися. То були яскраві свічки, вони горіли, не випромінюючи тепла, без ґноту й резервуару для олії. А ще я чув, що в давнину принц–ізгой на прізвисько Спритний злетів у небо в механічній пташці. Але в пташки зламалося крило, і він розбився об землю, як Ікар.

В Сюзанни відвисла щелепа.

— Ви знаєте міф про Ікара?

— Так, дамочко, — відповів близнюк, вочевидь здивований тим, що вона питає про таке. — У нього були крила з воску.

— Та це все казочки для дітей, і про принца, і про Ікара, — презирливо пирхнула Тітонька Таліта. — Але історія про вічні свічки правдива, бо я бачила їх на власні очі, коли ще зовсім молодою була. Так, бува таке, що вони горять. Люди, яким я довіряю, казали мені, що в безхмарну ніч бачать їх здалеку, хоча сама я їх не бачила вже багато–багато років. Але щоб людина літала — такого не було, навіть у часи Великих Древніх.

Втім, у місті були дивні машини, створені для того, щоб виконувати певну (часом небезпечну) роботу. Можливо, деякі з них і досі справні. Але старі близнюки вважали, що ніхто з теперішніх мешканців міста не знає, як їх завести, бо звук машин не долинав до їхніх вух уже багато років.

«Ну, це, мабуть, можна буде виправити, — подумав Едді, і його очі загорілися. — За умови, що нагодиться винахідливий молодий чоловік, який трохи шарить у дивних механізмах і вічних свічках. Може статися, що для цього треба лишень знайти кнопку ВВІМК. Тобто все може бути простіше простого. А раптом просто запобіжники перегоріли — як вам таке, любі друзі й сусіди? Просто замінити півдюжини запобіжників, і все — місто засяє вогнями, як Ріно, штат Невада, суботнього вечора!»

Сюзанна штовхнула його ліктем і тихо запитала, чого йому так смішно. Але Едді тільки похитав головою і притулив пальця до рота, за що кохання всього свого життя змірило його незадоволеним поглядом. Тим часом альбіноси вели далі, по черзі підхоплюючи нитку оповіді з тією легкістю, на яку, мабуть, здатні тільки близнюки, та й то після цілого життя, прожитого разом.

Чотири чи п'ять поколінь тому, розповідали вони, у місті жило дуже багато людей, і цивілізація там теж була нівроку, хоча мешканці й водили свої вози та карети широкими бульварами, які Великі Древні спорудили для своїх знаменитих екіпажів, які не треба було запрягати кіньми. Місто населяли ремісники й ті, кого близнюки називали «мануфакторами», тож торгівля велася жваво як річкою, так і через неї.

— Через річку? — перепитав Роланд.

— Міст через Сенд досі стоїть, — відповіла Тітонька Таліта. — Стояв двадцять років тому.

— Еге ж. Старий Білл Маффін із сином бачили його не так давно — десять років минуло, — вперше за весь час порушив мовчанку Сі.

— Що то за міст? — спитав стрілець.

— Великий такий, зі сталевих дротів, — відповів один із близнюків. — Підпирає небо, наче та павутина здоровезного павука. Мені б побачити той міст перед смертю. Дуже хочеться, — сором'язливо додав він.

— Та він уже, мабуть, розвалився, — сказала Тітонька Таліта. — Туди йому й дорога. Диявол той міст зробив, диявол. — Вона повернулася обличчям до близнюків. — Розкажіть їм, що сталося відтоді і чому те місто таке небезпечне… небезпечне навіть без привидів, яких там сила–силенна бродить, я впевнена. Ці люди хочуть іти далі, а сонце вже хилиться до заходу.

Решта розповіді мало відрізнялася від історії, яку Роланд із Ґілеаду чув безліч разів і в певному сенсі сам пережив. Ця розповідь була уривчаста і неповна, часто–густо пересипана міфами й вигадками, а її прямота переривалася дивними змінами (змінювався не тільки час, але й напрямок), що відбувалися зараз у світі. 1 все це можна було звести до одного речення: колись давно існував світ, який ми всі добре знали, але він зрушив з місця.

Старі з Річкового Перехрестя знали про Ґілеад не більше, ніж Роланд — про баронії Приріччя, а ім'я Джона Фарсона, чоловіка, який зруйнував Роландів край і посіяв там анархію, було для них порожнім звуком. Але всі розповіді про загибель старого світу були подібні… надто подібні, подумав Роланд, щоб бути збігом.

Три або навіть чотири століття тому розгорілася велика громадянська війна — можливо, в Гарлені або в більш віддаленому краї, який називали Порлою. Язики її полум'я повільно поширювалися, а слідом за ними йшли анархія і розбрат. Мало які королівства могли протистояти цій повільній лавині. Анархія запанувала в цій частині світу так само неподільно, як ніч після заходу сонця. В одну мить на дорозі опинялися цілі армії — деякі наступали, деякі відступали, але всі їхні воїни були збентежені й не знали, навіщо ця війна. З часом вони розбивалися на менші загони і вироджувалися в бродячі банди розбійників. Торгівля поступово завмирала, а потім геть зійшла нанівець. Подорожі з незручних перетворилися на небезпечні. Врешті–решт їздити кудись стало майже неможливо. Зв'язок з великим містом дедалі слабшав, а сто двадцять років тому настала нарешті мить, коли він припинився.

Як і сотні інших містечок, де Роландові довелося побувати (спочатку з Катбертом та іншими стрільцями, яких вигнали з Ґілеаду, а потім самому — в гонитві за чоловіком у чорному), Річкове Перехрестя було відрізане від цивілізації й залишене напризволяще. Відтепер мешканці могли покладатися тільки на власні сили.

У цьому місці підвівся Сі, і його розповідь з перших слів привернула увагу гостей. Він говорив хрипким, добре поставленим голом вічного оповідача — одного з тих талановитих йолопів, народжених, щоб змішувати правду й брехню воєдино, витворюючи з них казкові сни, так само неймовірно тендітні й прекрасні, як павутина, всіяна краплями роси.

— Востаннє ми відправляли данину в баронський замок ще за тих часів, коли був живий мій дід, — сказав він. — Двадцять шестеро чоловіків поїхали відвозити цілий віз шкур… звісно, грошей на той час уже не було; так би мовити, чим багаті, тим і раді. Довгий і небезпечний був той шлях — цілих вісімдесят коліс, і шестеро загинуло в дорозі. Троє — від руки розбійників, що прямували на війну в місто, інші ж померли від хвороб і чортового зілля.

Коли ж вони нарешті добулися до місця, то побачили, що замок покинутий і господарюють там лишень круки і чорні дрозди. Стіни були зруйновані, подвір'я заросло бур'яном. На полях, що лежали на заході, відбулася велика битва. Поле було біле від кісток і червоне від крові та іржавих обладунків — так казав мій дід. І голоси демонів лунали зі щелеп тих, хто там наклав головою. Вони носилися в повітрі, як східний вітер. Село неподалік від замку було спалене дотла, й тисяча паль з насадженими на них черепами стирчали зі стін сторожової вежі. Наші люди залишили дар зі шкур перед розтрощеним барабаном, бо ніхто не наважився зайти всередину, туди, де бродили й стогнали привиди, і вирушили додому. Ще десятеро померли в дорозі, тож із двадцяти шести повернулося тільки десять, і серед них мій прадід… але він підхопив стригучий лишай на шию й живіт й мучився з ним до самої смерті. Казали, що це від радіації. І після цього, стрільцю, ніхто не потикав носа з міста. Ми залишилися на власних харчах.

До набігів розбійників вони звикли, вів далі Сі своїм надтріснутим, проте мелодійним голосом. Містечко виставило вартових, і коли наближалися ватаги нападників — майже завжди вони йшли Великим Шляхом на південний схід, шляхом Променя, йшли на нескінченну війну, що лютувала у Ладі, мешканці ховалися у великому сховку, який вони викопали під церквою. Щоб не привернути увагу бандитів, ніхто не ремонтував будинки, які вони трощили дорогою. Але здебільшого вони не цікавилися містечком, а просто проїздили крізь нього галопом, з луком та стрілами чи сокирами, перекинутими через плече, їхали туди, де тривала різня.

— Про яку війну ти говориш? — спитав Роланд.

— Так. І що це за барабани? — докинув Едді.

Близнюки знову обмінялися блискавичними, мало не забобонними поглядами.

— Ми нічого не знаємо про барабани богів, — відповів Сі. — Анічогісінько. А війна в місті вже…

Війна починалася як протистояння розбійників і бандитів та конфедерації ремісників і «мануфакторів» міста. Міщани вирішили не чекати склавши руки, поки розбійники пограбують місто, спалять їхні крамниці й виженуть тих, хто вижив, на вірну смерть у Велике Ніщо, а боротися. І кілька років їм вдавалося обороняти Лад від агресивних, проте погано організованих ватаг нападників, які брали приступом міст чи намагалися переправитися на човнах і баржах.

— Але хоча оборонців міста й було мало, — сказав один із близнюків, — розбійники не могли їм протистояти, бо що їхні луки, булави й сокири проти стародавньої зброї?

— Тобто міщани користувалися револьверами? — спитав Едді.

Один з альбіносів кивнув.

— Так, револьвери, але не тільки вони. Були ще такі штуки, з яких можна було метати вогонь на цілу милю, як не більше. Вибухівка теж була, така, як динаміт, тільки стократ потужніша. Бандитам — це їх називають Сивими — не залишалося нічого, крім як взяти місто в облогу.

Так Лад став останньою цитаделлю того світу, яким він був колись. Туди по двоє–троє з навколишніх сіл пробиралися ті, хто був кмітливіший і здібніший за інших. Перевірка розумових здібностей новоприбулих здійснювалася просто: треба було прокрастися крізь табір і передові позиції супротивника. Беззбройні, вони перетинали «нічию» землю — міст, і, звісно, тих, хто спромігся продратися крізь облогу, пропускали. Деякі не витримували випробувань, і зрозуміло, що їх відправляли назад. Але тим, хто мав якесь ремесло чи щось вмів (або мав достатньо кебети, щоб чогось навчитися), дозволяли залишитися. Особливо цінувалося вміння щось вирощувати на землі. Подейкували, що кожен пар у Ладі перетворили на город. Відрізані від сільської місцевості, оборонці міста мали лише один вибір: вирощувати їжу в місті чи померти з голоду серед скляних веж і металевих вулиць. Великі Древні вже були в минулому, їхні машини залишалися загадкою, а мовчазні дива, що зосталися після них, не годилися в їжу.

Мало–помалу характер війни почав змінюватися. Терези переваги схилилися в бік Сивих — так їх називали тому, що вони були значно старші за мешканців міста. Звісно, міщани теж постарішали. їх і досі називали Юнами, проте в більшості пора юності вже давно була позаду. І вони або забули, як користуватися стародавньою зброєю, або вона вже стала непридатною для війни.

— Скоріше за все, і те, і те, — буркнув Роланд.

Ще якихось дев'яносто років тому — на пам'яті Сі й Тітоньки Таліти — з'явилася остання банда розбійників, така велика, що перші вершники прогалопували Річним Перехрестям на світанку, а останні підтягувалися до самого заходу сонця. То була остання армія, яку бачили в цій частині світу, й верховодив нею принц–воїн на ім'я Давид Спритний — той самий, що, за переказами, злетів у небо, впав і розбився на смерть. Він примусив весь той набрід, що вештався на околицях міста, слухатися його команд, безжально вбиваючи кожного, хто насмілювався йому суперечити. Сива армія Спритного навіть не намагалася ввійти в місто через річку на човнах чи через міст. Натомість вони збудували понтонний міст за двадцять миль нижче за течією річки й напали з флангу.

— Відтоді війна вичахала, як вогонь у печі, — закінчила Тітонька Таліта. — Щодня ми чули про людей, яким пощастило втекти з міста. Зараз вони приходять трохи частіше, бо кажуть, що міст відкритий. Гадаю, вогонь уже майже згас. У місті досі чубляться Юни й Сиві через залишки трофеїв, та нащадки розбійників, що слідом за Спритним перейшли той наплавний міст, зараз самі дуже юні, хоч їх і називають Сивими. А нащадки оборонців міста, мабуть, уже такі самі старі, як і ми. Хоча деяких молодиків досі тягне у Лад, бо їх приваблюють звитяги минулого і світло знання, яке колишні мешканці могли там залишити.

Ці два табори досі ворогують між собою, стрільцю, і обидва захочуть мати в своїх лавах цього молодика, якого ви називаєте Едді. Якщо темношкіра може народжувати, то вони її не вб'ють, хоч у неї й нема ніг. Вони триматимуть її, щоб вона виношувала дітей, бо дітей зараз дедалі меншає. І хоча давні хвороби вже лютують не так, як раніше, діти все одно народжуються не такими як слід.

Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла було щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.

— Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захочуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.

Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши вираз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той самий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.

— А тебе вони вб'ють, — сказала Тітонька Таліта. — Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м'ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам'ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з місця. Тепер вони просто б'ються під звуки тих жахливих барабанів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло–гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони — тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. — Вона помовчала. — А тепер, коли ви нас, старих пеньків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Може, нехай їх там грім поб'є?

Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впевнений голос Джейка.

— Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, — попросив він. — Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.

— Про якого машиніста? — перепитав Едді, але Джейк не відводив очей від старих.

— Колія он там, — порушивши мовчанку, що запала, сказав нарешті Сі, показуючи кудись у бік ріки. — Лише одна рейка, високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки.

— Монорейка! — вигукнула Сюзанна. — Монорейковий Блейн!

— Блейн — негідник, — пробурмотів Джейк.

Роланд мовчки глянув на нього.

— А цей потяг ще їздить? — спитав Едді у Сі.

Але той, чимось вочевидь стурбований, повільно похитав головою.

— Ні, молодий чоловіче. Але за моєї пам'яті… тітонька теж мусить це пам'ятати… він їздив. Ми тоді були ще молоді й зелені, а війна за місто була в розпалі. Ми його чули здалеку… те низьке буркотіння, наче от–от вдарить сильна літня гроза і блискавки розітнуть небо.

— Так, — підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї оселився розгублений і мрійливий вираз.

— А потім з'являвся він — Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувайте, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!

В погану погоду, коли був туман, поїзд верещав, як гарпія, коли вигулькував із заходу. Часом він їздив уночі, кидаючи перед собою довгий промінь білого світла, і ми всі підскакували на ліжках від того пронизливого звуку. Він був наче труба, що підніме мертвих з могил, коли настане кінець світу, от що я вам скажу.

— Скажи їм про вибух, Сі! — тремтячим від захоплення голосом сказав Білл чи Тілл. — Розкажи про той безбожний гуркіт, що завжди лунав після цього!

— Так, я саме до цього підвожу, — трохи роздратовано озвався Сі. — Коли він проїздив, то кілька секунд було тихо… може, навіть цілу хвилину… а потім гахкало так, що дошки здригалися й горнятка злітали з полиць. А часом навіть шиби у вікнах тріскалися. Але ніхто ніколи не бачив спалаху чи вогню. Наче той вибух ставався у світі духів.

Едді торкнувся Сюзанниного плеча, і коли вона повернулася, то самими губами прошепотів два слова: звуковий удар. Шаленство — він ніколи не чув про поїзди, що рухалися б з надзвуковою швидкістю, але це було єдине розумне пояснення цього феномена.

Сюзанна кивнула і знову повернулася лицем до Сі.

— То була єдина з машин Великих Древніх, яку я бачив у роботі, — тихо сказав він, — і якщо її створив не диявол, тоді диявола взагалі не існує. Востаннє я бачив той поїзд навесні, коли побрався з Мерсі, а відтоді вже шістдесят років минуло.

— Сімдесят, — авторитетно виправила Тітонька Таліта.

— І цей поїзд прямував у місто, — сказав Роланд. — 3 того боку, звідки прийшли ми… з заходу… з лісу.

— Так, — несподівано пролунав чийсь голос, — але був ще один… і він виходив з міста… і може статися, що він досі їздить.

Вони повернули голови. Біля квіткової клумби, що відділяла задній двір церкви від столу, за яким сиділи гості й господарі, стояла Мерсі. Виставивши попереду руки, вона повільно йшла на звук їхніх голосів.

Сі заледве звівся на ноги, почвалав до неї так швидко, як тільки дозволяли старечі ноги, і взяв за руку. Вона обняла його за пояс, і так вони й стояли, наче пара найстаріших у світі молодят.

— Тітонька ж наказала тобі випити каву всередині! — докірливо вигукнув він.

— Каву я вже давно допила, — відповіла Мерсі. — Вона гірка, я терпіти її не можу. А ще я хочу почути, про що балакають. — Вона підняла тремтячий палець і тицьнула ним у бік Роланда. — Я хочу почути його голос. Він світлий і чистий.

— Благаю прощення, Тітонько, — сказав Сі, з острахом дивлячись на свого матріарха. — Вона завжди була трохи сама не своя і з роками розумніша не стала.

Тітонька Таліта зиркнула на Роланда, і той ледь помітно кивнув.

— Нехай приєднується до нас, — дозволила Таліта.

Сі підвів дружину до столу, дорогою не перестаючи сварити. Але Мерсі тільки дивилася через його плече своїми незрячими очима, вперто стуливши губи.

Коли Сі її нарешті всадовив, Тітонька Таліта нахилилася вперед, спираючись на лікті, і сказала:

— То як, сестро–сей, тобі є що сказати чи ти просто схотіла попатякати?

— Я чую те, що я чую. Слух у мене, Таліто, гіршим не став — якраз навпаки, він став кращим!

Роланд на мить опустив руку до пояса. А коли знову поклав її на стіл, то в пальцях був затиснений патрон. Стрілець перекинув його Сюзанні, і вона впіймала.

— Чуєш, сей? — спитав він.

— Чую, — сказала вона, повертаючись у його бік, — і знаю, що ти щось кинув. Своїй жінці, тій, що з коричневою шкірою. Щось маленьке. Що то було, стрільцю? Коржик?

— Майже, — сказав він, усміхаючись. — Ти справді чудово чуєш. А тепер розкажи нам те, що хотіла.

— Є ще один моно. Такий самий, тільки в другий бік їде. Хай там як, був ще один моно, який їздив в інший бік… років зо сім чи вісім тому. Раніше я чула, як він виїжджав з міста і їхав у спустошену землю.

— Які дурниці! — пирхнув один з близнюків. — У спустошену землю ніхто і ніщо не ходить! Там ніщо не виживає!

Вона повернулася до нього обличчям.

— А поїзд що, живий, Тілле Тадбері? — спитала вона. — Хіба машина може хворіти, вкриватися болячками і блювати?

Ну, хотів було сказати Едді, ми бачили одного ведмедика…

Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще тримати рот на замку.

— Ми б таке неодмінно почули, — гарячково наполягав інший близнюк. — Такий шум, про який Сі завжди каже…

— Цей не гахкав, — визнала вона, — але я чула той інший звук, те сичання, яке буває, коли десь поряд блискавка вдарить. Коли дмухав сильний вітер з боку міста, я його чула. — Вона випнула підборіддя й додала: — А одного разу я й вибух чула. Здалеку, дуже далеко. Тієї ночі, коли вітер Великий Чарлі мало не зірвав з церкви шпиля. Коліс зо двісті звідси. А може, й двісті п'ятдесят.

— Лайно собаче! — закричав близнюк. — Та ти трави нажувалася!

— Якщо ти, Білле Тадбері, не стулиш свій писок, то я тебе загризу. І не смій так розмовляти з жінкою. Як…

— Мерсі, годі вже тобі! — засичав на неї Сі. Але Едді не дослухався до цього обміну сільськими люб'язностями. Те, про що говорила сліпа, мало сенс. Звісно, ніякого звукового удару бути не могло, поїзд, що виїздив із Лада, просто не міг розвивати надзвукову швидкість. Едді не міг точно пригадати, якою була швидкість звуку, але знав приблизну цифру: шістсот п'ятдесят миль за годину. Поїзд, що виходить з депо, може досягти її лише через деякий час, а досягши її, буде за межами чутності… якщо тільки погодні умови не посприяють, як тієї ночі, про яку розповідала Мерсі — коли дмухав вітер Великий Чарлі (дивна якась назва для вітру).

І це давало якусь націю. Звісно, Блейн Моно — не «лендровер», але раптом… раптом…

— І ти вже сім чи вісім років не чула, щоб цей інший поїзд виходив з міста, сей? — спитав Роланд. — Ти впевнена, що не довше?

— Не довше, — відказала вона, — бо востаннє чула його того року, коли старий Білл Маффін захворів, з кров'ю в нього щось було. Бідолаха Білл!

— Та то вже років з десять тому було, — сказала Тітонька Таліта, і її голос прозвучав напрочуд м'яко.

— А чого це ти ніколи не казала, що таке чула? — спитав Сі. Він глянув на стрільця. — Володарю, не можна вірити всьому, що вона каже, бо моя Мерсі завжди хоче бути в центрі уваги.

— Ну ти й старе пердло! — вигукнула вона і ляснула його по руці. — Я нічого не казала, бо не хотіла, щоб ти незручно почувався. Ти ж так пишаєшся своєю оповідкою. Але зараз це інше—я просто мусила все розповісти, бо це важливо!

— Я вірю тобі, сей, — сказав Роланд, — але ти точно не чула відтоді жодних звуків моно?

— Ні, відтоді ні. Гадаю, він нарешті заїхав туди, де кінчається його шлях.

— Цікаво, — сказав Роланд. — Дуже цікаво. — Поринувши у свої думки, він дивився на стіл і, здавалося, був зараз дуже далеко звідти.

«Чух–чух», — подумав Джейк і здригнувся.

За півгодини вони знову стояли на міському майдані. Сюзанна сиділа у візку, Джейк поправляв лямки наплічника, а Юк уважно його роздивлявся, сидячи під ногами. Очевидно, на обіді в райському куточку позаду Церкви Крові Господньої були присутні лише старійшини міста, бо виявилося, що на майдані на них чекала ще дюжина людей. Всі вони побіжно глянули на Сюзанну, трохи довше затримали свої погляди на Джейку (його молодість цікавила їх значно більше, ніж її темна шкіра), але було очевидно, що насправді ці люди прийшли подивитися на Роланда. їхні захоплені погляди були сповнені старечого благоговіння.

«Він живе втілення минулого, про яке вони знають лише з історій, — подумала Сюзанна. — Так віряни могли б дивитися на якогось святого — Петра, Павла чи Матвія, — якби він вирішив зазирнути до них у суботу на вечерю і розповісти їм, як вони з Ісусом Христом мандрували Галілейським морем».

Ритуал, яким закінчувався обід, повторився знову, тільки цього разу його виконали всі мешканці Річкового Перехрестя. Вони вишикувалися в чергу, потискали руки Едді й Сюзанні, цілували Джейка в щоки чи в лоба, потім ставали перед Роландом навколішки, прагнучи, щоб він до них торкнувся і благословив. А Мерсі обійняла його і притислася лицем до живота. Роланд теж її обійняв і подякував за новину.

— Ти не заночуєш у нас, стрільцю? Швидко вже настануть сутінки, а ти й твої друзі вже так давно не ночували під дахом.

— Так, справді. Але нам краще поквапитися. Дякую, сей.

— Стрільцю, ти прийдеш ще, якщо зможеш?

— Так, — відповів Роланд, але Едді, навіть не дивлячись в лице своєму дивному другові, знав, що шанси невеликі. — Якщо ми зможемо.

— Так. — Вона обійняла його востаннє і пішла геть, тримаючись рукою за засмагле плече Сі. — Прощавай.

Останньою підійшла Тітонька Таліта. Вона почала опускатися навколішки, але Роланд узяв її за плечі й підняв.

— Ні, сей. Тільки не ти. — І на очах у вкрай здивованого Едді Роланд сам опустився перед нею навколішки у пилюку міського майдану. — Благословиш мене, Стара Матінко? Благословиш нас усіх на добру путь?

— Так, — сказала вона. В її голосі не було здивування, а в очах — сліз. Але все одно голос тремтів від надміру почуття. — Я бачу, що твоє серце щире, стрільцю, і що ти свято дотримуєшся старих шляхів, так, ти їх дуже добре пильнуєш. Благословляю тебе і твоїх людей. Я молитимуся, щоб шкода вас оминала. А тепер візьми ось це. — Вона полізла за комір своєї линялої сукні, дістала срібний хрестик на витонченому срібному ланцюжку і зняла його.

Тепер настала Роландова черга дивуватися.

— Ти впевнена? Я прийшов не для того, щоб забирати в тебе й твоїх людей те, що вам належить, Стара Матінко.

— Впевнена. Цю річ я носила, не знімаючи, понад сотню років, стрільцю. А тепер вона належить тобі. Поклади її біля підніжжя Темної Вежі й назви ім'я Таліта Анвін на найдальшому кінці світу. — І з цими словами вона наділа ланцюжок йому на шию. Хрестик ковзнув у виріз сорочки з оленячої шкіри і, наче рідний, ліг Роландові на груди. — Іди. Ми мали спільну трапезу, ми поговорили, ми отримали твоє благословення, а ти — наше. Нехай твій шлях буде безпечним. Тримайся і будь щирим. — На останньому слові її голос затремтів і зірвався.

Роланд звівся на ноги, вклонився і тричі торкнувся горла.

— Дякую, сей.

Стара жінка теж уклонилася, але не відповіла. По щоках у неї струменіли сльози.

— Готовий? — спитав Роланд.

Едді кивнув. Говорити щось не наважився, бо боявся, що голос його зрадить.

— Добре, — сказав стрілець. — Ходімо.

Вони пішли колишнюю центральною вулицею містечка, точніше, тим, що від неї лишилося. Джейк штовхав Сюзаннин візок. Коли проминали останню будівлю («ТОРГУЄМО Й МІНЯЄМОСЯ» — проголошувала поблякла вивіска), він озирнувся. Люди досі купчилися біля кам'яного дороговказа, як жалюгідний осередок людства посеред безмежної порожньої рівнини. Джейк підняв руку. Досі йому вдавалося стримувати сльози, але коли кілька стареньких — і серед них Сі з Біллом та Тіллом — теж підняли руки, хлопчик розплакався.

Едді співчутливо обійняв його за плечі.

— Не зупиняйся, друже, — мовив він нетвердим голосом. — Це єдиний спосіб звідси піти.

— Вони такі старенькі! — схлипував Джейк. — Як ми можемо взяти й просто так їх покинути? Це неправильно!

— Це ка, — не довго думаючи, відповів Едді.

— Справді? Тоді воно по–по–погане!

— Так, це важко, — погодився Едді… не зупиняючись, проте. Джейк теж пішов далі й більше не озирався. Він боявся, що старі досі стоять посеред цього забутого Богом і людьми міста й проводжають Роланда та його друзів поглядами, аж поки вони остаточно не зникнуть з поля зору. І він не помилявся.

На той час, коли небо почало темніти, а обрій на заході запалав помаранчевим вогнем, вони пройшли заледве сім миль. Неподалік був евкаліптовий гайок, і Едді з Джейком пішли туди пошукати дрів для багаття.

— Не розумію, чому ми не могли лишитися там, — сказав Джейк. — Ми все одно мало пройшли. А та сліпа жінка нас запрошувала. Я так напхався, що й досі важко дихати.

— Я теж, — усміхнувся Едді. — Знаєш, що я тобі скажу? Твій приятель Едвард Кантор Дін уже передчуває, як завтра вранці присяде десь у цьому гайочку й неквапом покакає. Ти й гадки не маєш, як мені набридло їсти оленину й срати кролячими кульками. Якби ще рік тому ти мені сказав, що метою мого життя стане гарно випорожнитися, я б тебе засміяв.

— А твоє друге ім'я справді Кантор?

— Так, але я просив би тебе не розпатякувати про це всім навколо.

— Я не розпатякаю. Едді, а чому ми не залишилися?

Едді зітхнув.

— Не залишилися, бо виявилося б, що їм потрібні дрова.

— Га?

— А коли б ми принесли дрова, то з'ясувалося б, що їм потрібно поповнити запаси свіжого м'яса, бо на обід вони подали все, що в них було. І ми були б останніми вилупками, якби не відшкодували все, що з'їли, правильно? А надто тому, що ми озброєні до зубів, а у них нема нічого, крім кількох старезних луків і стріл, яким уже півстоліття чи навіть сотня років. Тож нам довелося б іти на полювання. Потім настала б ніч, а наступного ранку ми б прокинулися і Сюзанна сказала б, що треба бодай щось полагодити, поки ми ще не пішли, не фасади підновлювати, бо це небезпечно, а всередині, в готелі чи де вони там жили, ремонтик зробити. Лише кілька днів, а що таке кілька днів, так?

З темряви виматеріалізувався Роланд. Він, як завжди, рухався майже нечутно, але вигляд у нього був стомлений і стурбований.

— А я думав, ви обидва провалилися в яму, — сказав він.

— Нєа. Я просто викладав Джейкові факти, як я їх розумію.

— Ну то й що з того? — спитав Джейк. — Ця Темна Вежа вже давно там стоїть, правда ж? Вона ж нікуди не втече.

— Спочатку кілька днів, потім ще кілька, потім ще. — Едді подивився на гілочку, яку щойно підібрав, і роздратовано викинув її геть. І подумав: «Я вже став таким, як він». Та все ж він знав, що говорив хлопчикові правду, от і все. — А тоді ми, може, побачили б, що їхнє джерело заростає намулом, і було б неввічливо піти, не почистивши його. Але нащо на цьому спинятися, якщо можна залишитися ще на пару тижнів і побудувати їм нормальну криницю з водяним колесом, правда ж? Вони ж старі, їм важко ходити. — Він зиркнув на Роланда, і в його голосі з'явилися нотки докору. — Знаєш що? Коли я думаю про те, як Білл і Тілл гасають за стадом буйволів, мені стає зле.

— Вони це роблять уже давно, — сказав Роланд, — і мені здається, що вони могли б і нас дечого навчити. У них буде все гаразд. А тим часом назбираймо хмизу. Ніч буде холодна.

Але Джейк почув ще не все, що хотів. Він пильно — мало не строго — дивився на Едді.

— Ти хочеш сказати, що ми ніколи б не змогли зробити для них достатньо?

Едді висолопив нижню губу й здмухнув пасмо волосся з лоба.

— Не зовсім. Я хочу сказати, що нині нам було найлегше піти звідти. Можливо, це було не так вже й легко, але далі було б ще важче.

— І все одно мені здається, що це неправильно.

Вони саме підійшли до місця, якому судилося стати лише черговим табором на шляху до Темної Вежі, місця, де розкладалося багаття. Сюзанна вже вибралася з візка й лежала на спині, підклавши руки під голову й дивлячись угору на зорі. Побачивши їх, вона підвелася й почала складати хмиз так, як багато місяців тому її вчив Роланд.

— Правильно те, що відбувається, — сказав Роланд. — Але якщо надто довго дивитися на маленькі істини, Джейку… те, що лежить близько, під рукою… то легко випустити з поля зору великі правди, які знаходяться трохи на віддалі. Настав безлад — усе йде не так, як треба, і стає дедалі гірше. Ми це бачимо довкола, але відповіді ще попереду. І поки ми допомагали б двадцяти–тридцяти людям у Річковому Перехресті, то деінде могли страждати й помирати цвадцять–тридцять тисяч. І якщо є у Всесвіті місце, де все це можна виправити, то це Темна Вежа.

— Чому? Як? — спитав Джейк. — Що це за вежа така взагалі?

Роланд присів навпочіпки коло багаття, яке вже розклала Сюзанна, дістав кремінь і кресало та почав кресати вогонь на хмиз. І невдовзі довкола гілочок і жмутів сухої трави затанцювали язички полум'я.

— Я не можу відповісти на ці питання, — сказав він. — Хотів би, та не можу.

Викрутився, подумав Едді. Дуже дотепна відповідь. Роланд сказав «Я не можу відповісти»… але це не те саме, що «Я не знаю». Геть не те саме.

На вечерю були боби й вода. Вони досі приходили до тями після розкішного обіду, яким їх почастували у Річковому Перехресті. Навіть Юк з'їв лише один–два шматочки м'яса, а від решти відмовився.

— А чого це ти там не хотів розмовляти? — посварив Джейк пухнастика. — Ти мене повним дурнем виставив!

— Иавив! — сказав Юк і притулився пичкою до Джейкової ноги.

— А він розмовляє дедалі краще, — відзначив Роланд. — Навіть голос уже на твій трохи схожий, Джейку.

— Ейку, — погодився Юк, не підводячи голови. Джейка зачаровували золотисті обідки навколо Юкових очей — у відблисках багаття здавалося, що вони повільно обертаються.

— Але він не хотів розмовляти зі старими.

— Пухнастики щодо цього перебірливі, — зауважив Роланд. — Вони дивні створіння. Мені здається, цього вигнала його власна зграя.

— Чому ти так думаєш?

Роланд показав на Юків бік. Джейк змив йому кров (Юкові це не надто сподобалося, але він перетерпів), і, хоча шалапут досі накульгував, укус вже загоювався.

— Б'юся об заклад, його покусав інший пухнастик.

— Але нащо його власній зграї…

— Може, їм набридло його базікання? — припустив Едді. Він лежав біля Сюзанни й обіймав її за плечі.

— Може, й так, — відповів Роланд, — особливо якщо серед них він єдиний не хотів вгамуватися й перестати говорити. Можливо, його родичі вирішили, що він занадто розумний… або ж надто самовпевнений. Тварини не такі заздрісні, як люди, але заздрість їх теж не оминає.

Предмет обговорення заплющив очі, вдаючи, що спить… але Джейк помітив, як смикнулися його вушка, коли розмова продовжилася.

— А вони справді розумні? — спитав Джейк.

Роланд знизав плечима.

— Старий конюх, про якого я тобі розповідав, той, що казав про пухнастиків: «Хороший шалапут — талісман щастя», клявся мені, що бачив одного, який умів додавати. Він казав, що тварина видряпувала відповідь на підлозі чи зсувала камінці докупи носом. — Він усміхнувся, й усмішка освітила його обличчя, прогнавши похмурі тіні, що затьмарювали його, відколи вони пішли з Річкового Перехрестя. — Хоча конюхи й рибалки природжені брехуни.

Між ними запала мовчанка, і Джейк відчув, що його зморює сон. Він подумав, що невдовзі засне, і це йому сподобалося. Але раптом знову ожили барабани. Звук ритмічно запульсував на південному сході. І Джейк знову сів. Вони всі мовчки слухали.

— Це ритм рок–н–ролу, — раптово порушив мовчанку Едді. — Я вам точно кажу. Якщо забрати гітари, то він звучатиме точнісінько так. Взагалі–то дуже схоже на «ЗіЗі Топ».

— Зізі що? — спитала Сюзанна.

Едді всміхнувся.

— У твоєму часі їх ще не існувало. Тобто, мабуть, існували, але в шістдесят третьому вони були простими дітлахами й ходили до техаської середньої школи. — Він прислухався. — Хай мені грець, якщо це не фоновий ритм якогось пісняка типу «Чувак у кльовому прикиді» чи «Ширінька на липучці».

— «Ширінька на липучці»? — перепитав Джейк. — Яка дурна назва для пісні.

— Та ні, прикольна, — сказав Едді. — Ти просто спізнився на десять років, друже.

— Краще нам уже лягати, — сказав Роланд. — Завтра рано вставати.

— Я під цю дурню заснути не зможу, — категорично заявив Едді. А потім, трохи повагавшись, сказав те, що було в нього на думці з того самого ранку, як вони витягли блідого й перестрашеного Джейка крізь двері в цей світ. — Роланде, а тобі не здається, що нам час по черзі розповісти кілька історій? Раптом виявиться, що ми знаємо більше, ніж гадаємо?

— Так, час для цього вже майже настав. Але не в темряві. — Роланд перекотився на бік, натягнув на себе ковдру і, судячи з усього, заснув.

— Господи, — сказав Едді. — Як у нього все просто. — І гидливо присвиснув крізь зуби.

— Правильно він каже, — погодилася Сюзанна. — Едді, лягаймо спати.

Він усміхнувся й поцілував її в кінчик носа.

— Добре, мамусю.

За п'ять хвилин вони з Сюзанною, попри весь барабанний дріб, спали мов убиті. Але від Джейка сон втік. Він лежав, дивився на чужосвітні зорі і слухав рівний ритмічний стукіт, що долинав з пітьми. Можливо, то Юни танцювали свій шалений танець під «Ширіньку на липучках», доводячи себе до нестями перед ритуальним жертвоприношенням.

Він думав про Блейна Моно — поїзд, який так швидко перетинав величезний населений примарами світ, що за ним тягнувся хвіст звукового вибуху. Цей хід думок привів його до Чарлі Чух–Чуха, якого списали на всіма забуту запасну колію, коли з'явився новий локомотив «Берлінгтон–Зефір». Він згадав вираз фізії Чарлі, яка за задумкою художника мала бути жвавою й приємною, але чомусь справляла інше, протилежне враження. Подумав про Залізничну Компанію Серединного світу та великі пустирі, що простиралися між Сент–Луїсом та Топікою. Згадав, що Чарлі був у повній боєготовності, коли він знадобився містерові Мартіну, що Чарлі міг сам дудніти в свій гудок і підкладати вугілля собі в паливню. І Джейкові знову стало цікаво, чи це, бува, не Машиніст Боб зіпсував «Берлінггон–Зефір», щоб дати своєму дорогесенькому Чарлі другий шанс.

Нарешті барабанний дріб припинився так само зненацька, як і почався, і Джейк нарешті зміг заснути.

Йому снився сон, але не про тинькового велетня.

Натомість снилося, що він стоїть на чорному асфальті шосе десь посеред Великого Пустиря в західному Міссурі. З ним був Юк. Обабіч автостради виструнчилися залізничні попереджувальні знаки — білі, Х–подібні, з червоними ліхтариками посередині. Ліхтарики блимали, дзвенів дзвінок.

І тут з південного сходу, поступово наростаючи, долинуло гудіння, неначе блискавка потрапила всередину пляшки й застрягла там.

Він наближається, сказав Джейк Юкові.

Ається! погодився Юк.

Аж раптом виявилося, що просто на них, розтинаючи повітря, мчить рівниною велетенська рожева проява довжиною колеса зо два. Поїзд був низький і мав форму кулі. Побачивши його, Джейк перелякався на смерть. Два величезних вікна спереду поїзда, що виблискували на сонці, скидались на очі.

Безглуздих запитань не треба, сказав Джейк, звертаючись до Юка. З тобою він не грає в ігри. Він просто страшний чух–чух поїзд, що зветься Блейн Негідник.

Зненацька Юк стрибнув на колію і сів, притисши вуха до голови. Золотисті очі горіли вогнем. Зуби відчайдушно вишкірилися.

Ні! закричав Джейк. Юк, ні!

Але Юк не звертав на нього уваги. Рожева куля мчала просто на крихітну фігурку пухнастика–шалапута, що насмілився кинути її виклик. Здавалося, це гудіння повзає по тілу Джейка, і з носа тече кров, і кришаться пломби в зубах.

Він стрибнув, щоб врятувати Юка, і тієї ж миті на них налетів Блейн Моно (чи це був Чарлі Чух–Чух). І Джейк прокинувся, весь спітнілий. Його били дрижаки. Важка ніч притискала його рукою до землі. Джейк перекотився на інший бік і почав відчайдушно шукати рукою Юка. Уже перелякавшись було, що шалапут зник, він нарешті намацав пальцями шовковисту шкурку. Юк пискнув і зацікавлено подивився на нього сонними очима.

— Все добре, — прошепотів Джейк. У горлі пересохло. — Поїзда нема. Мені наснилося. Лягай спати, малюк.

— Юк, — погодився шалапут і знову заплющив очі.

Джейк перекотився на спину і дивився на зорі. «Блейн

не просто негідник, — подумав він. — Він небезпечний. Дуже небезпечний».

Так, можливо.

«Жодних «можливо»!» відчайдушно наполягала його свідомість.

Гаразд, Блейн — негідник, і це факт. Але в його іспитовому творі про Блейна говорилося ще дещо, правда ж?

Блейн — це правда. Блейн — це правда. Блейн — це правда.

— Господи, я вже нічого не тямлю, — прошепотів Джейк. Він заплющив очі й за кілька секунд уже міцно спав. Більше цієї ночі йому нічого не наснилося.

Приблизно опівдні наступного дня вони зійшли на верхівку чергового схилу і вперше побачили міст через Сенд. Він перетинав річку там, де вона звужувалася, повертала на південь і текла повз місто далі.

— Господи Ісусе, — тихо сказав Едді. — Сьюз, тобі це нічого не нагадує?

— Так.

— А тобі, Джейку?

— Так… схоже на міст Джорджа Вашингтона.

— Стопудняк, — погодився Едді.

— Але що міст Джорджа Вашингтона робить у Цинциннаті? — спитав Джейк.

Едді уважно на нього подивився.

— Де–де, синку?

— Тобто в Серединному світі, — засоромився Джейк. — Ну ви розумієте.

Тепер Едді дивився на нього ще уважніше.

— А звідки ти знаєш, що це Серединний світ? Коли ми підійшли до дороговказа, тебе з нами не було.

Джейк запхав руки в кишені штанів і заходився зосереджено вивчати свої черевики.

— Уві сні бачив, — буркнув він. — Авжеж не через батькового турагента забронював.

Роланд торкнувся плеча Едді.

— Облиш його поки що.

Едді зиркнув на стрільця і кивнув.

Мандрівники ще трохи постояли, звикаючи до нового краєвиду. До обрисів міста на горизонті вони вже звикли, але міст тільки–но з'явився перед очима. Розпливчастий обрис на тлі полуденного неба, він мріяв на віддалі. Роланд зміг розрізнити чотири блоки неймовірно високих металевих веж — по одному на кожному кінці мосту й два посередині. Між ними довжелезними арками вигиналися в повітрі гігантські троси. Між цими арками й підпорою мосту йшли численні металеві дроти — чи то інші линви, чи то металеві балки, Роланд не міг сказати напевно. Але також він побачив прогалини між ними і після тривалого споглядання збагнув, що міст уже не стоїть рівно.

— Я собі думаю, що он той міст невдовзі звалиться в річку, — сказав Роланд.

— Можливо, — неохоче протягнув Едді. — Але мені здається, що не все так погано.

Роланд зітхнув.

— Не варто надміру сподіватися, Едді.

— І що б це могло означати? — Едді почув у власному голосі нотки роздратування, але було вже запізно — слова вирвалися.

— Це означає, що я хочу, аби ти довіряв власним очам, Едді, от і все. Коли я був малим, у нас ходило одне прислів'я: «Тільки дурень вірить у те, що він спить, до того, як прокинеться». Розумієш?

В Едді на язиці крутилася ущиплива відповідь, але він переборов себе. Його просто дратувало, що Роланд уміє (ненавмисне, він був у цьому впевнений, але це справи не полегшувало) змусити його відчути себе малолітнім бовдуром.

— Мабуть, розумію, — нарешті сказав він. — Це те саме, що й улюблене прислів'я моєї матінки.

— Яке?

— Сподівайся на краще, а очікуй гіршого, — кисло промимрив Едді.

Роландове обличчя просяяло в усмішці.

— Вислів твоєї матері подобається мені більше.

— Але міст досі стоїть! — не стримавшись, вибухнув Едді. — Згода, він у не надто гарному стані. Мабуть, його вже тисячу років ніхто не оглядав і не ремонтував. Але ж він стоїть. Ціле місто стоїть! Невже це так погано — сподіватися, що ми знайдемо там якісь корисні речі? Або людей, які нас не пристрелять, а нагодують і побалакають з нами, як ті старі в Річковому Перехресті? Що, скажеш, даремно сподіватися на те, що щастя нарешті повертається до нас лицем?

Запала мовчанка, в якій Едді дуже збентежився, бо раптом зрозумів, що виголосив цілу промову.

— Ні. — У Роландовому голосі бриніла доброта, та доброта, з якої Едді ніколи не переставав дивуватися. — Нічого поганого в тому, щоб сподіватися, нема. — Він подивився на Едді та інших, наче людина, яка щойно отямилася після глибокого сну. — На сьогодні все. Станемо тут. Гадаю, настав час поговорити, і ця розмова не буде короткою.

Стрілець зійшов зі шляху і, не озираючись, побрів крізь високу траву. За мить інші рушили слідом.

До того дня, як вони зустріли в Річковому Перехресті старих, Роланд здавався Сюзанні подібним до героїв телешоу, які вона зрідка дивилася: Чейена, Людини–Рушниці і, звісно, їхнього прообразу — героя, якого називали «Дим від пострілу». Передачі про останнього вона раніше, поки вони не з'явилися на телебаченні, слухала з татком по радіо (Сюзанна подумала про те, наскільки неприродною видалася б сама думка про радіо–драму Едді та Джейкові, й мимохіть усміхнулася — не тільки Роландів світ зрушив з місця). Вона досі пам'ятала, про що говорив диктор на початку кожної з цих радіозамальовок: «Людина стає спостережливою… і трохи самотньою».

До Річкового Перехрестя Роланд здавався їй уособленням усіх цих персонажів. Він не був ані таким широкоплечим, ані таким високим, як шериф Ділон, а його обличчя радше нагадувало Сюзанні стражденний вираз якогось втомленого поета, ніж суворе лице охоронця правопорядку з Дикого Заходу. Але все одно вона дивилася на нього як на реальне втілення того вигаданого захисника порядку з Канзасу, чия єдина місія в житті (крім, звісно, пропустити чарчину в салуні «Довга гілляка» з друзями Доком і Кітті) полягала в тому, щоб Очистити Місто Від Покидьків.

Але в містечку вона зрозуміла, що Роланд — не просто коп, який об'їжджає на коні свій сюрреалістичний округ на краю світу. Він був дипломатом, посередником, можливо, навіть учителем. Але передусім він був солдатом тієї сили, яку ці люди називали «білістю». В ній, на думку Сюзанни, зосереджувалося усе те, що втримувало людей від убивства досить довго, аби за цей час з'явився бодай якийсь прогрес. Свого часу він був радше мандрівним рицарем, ніж людиною, яка вбиває за винагороду. І в певному сенсі його час ще не закінчився. Принаймні так вважали мешканці Річкового Перехрестя. Інакше навіщо їм ставати перед ним навколішки й просити благословення?

І тепер, у світлі цього нового розуміння, Сюзанна побачила, як мудро стрілець керував ними з того жахливого ранку у велемовному кружалі. Щоразу, коли вони починали розмову, яка могла б їх привести до обміну враженнями (а що могло бути природніше за тих обставин, враховуючи катастрофічне й непоясненне видобування, яке пережило кожне з них?), з'являвся Роланд і так плавно скеровував розмову в інше річище, що ніхто з них (навіть вона, активістка боротьби за громадянські права, яка чотири роки нічим іншим, крім цієї боротьби, не займалася) не помічав, що він робить.

Сюзанна, здається, зрозуміла причину — він хотів дати Джейкові час одужати. Втім, розуміння стрільцевих мотивів аж ніяк не змінювало її власних відчуттів — подиву й розчарування від того, як спритно він з ними повівся. їй згадалося, що сказав Ендрю, її шофер, незадовго до того, як Роланд витяг її в цей світ. Щось там було про президента Кеннеді, останнюю стрільця західного світу. Тоді вона підняла Ендрю на кпини, але тепер, здається, почала розуміти. В Роланді було значно більше від Джона Фіцджеральда Кеннеді, ніж від Мета Ділона. Вона підозрювала, що Роланд не володів такою багатою уявою, як Кеннеді, але що стосується романтики… відданості… харизми…

«І хитрості, — подумала вона. — Не забувай про хитрість».

І зненацька, сама собі дивуючись, розсміялася.

Роланд сидів на землі, схрестивши по–турецькому ноги. Він здивовано підняв брови й повернувся в її бік.

— Щось смішне?

— Так, дуже. Скажи–но мені — скількома мовами ти володієш?

Замислившись на мить, стрілець відповів:

— П'ятьома. Колись я дуже добре володів селліанським діалектом, але зараз геть усе позабував, крім лайки.

Сюзанна ще раз від душі розсміялася: щиро й радісно.

— Який же ти хитрий, Роланде, — сказала вона. — Мов той лис.

А от Джейк по–справжному зацікавився.

— Скажи матюк по–стреліанському, — попросив він.

— Селліанському, — виправив Роланд. Він знову замислився, а потім дуже швидко й плавно щось пролопотів. Едді здалося, що він полоще горло якоюсь дуже густою рідиною, наприклад кавою, яка вистояла цілий тиждень. Сказавши це, Роланд всміхнувся.

Джейк всміхнувся у відповідь.

— А що це означає?

Роланд обійняв хлопчика за плечі, а потім знову опустив руку.

— Це означає, що нам є про що поговорити.

— Ми КА–ТЕТ, — почав Роланд, — тобто гурт людей, пов'язаних долею. Мислителі мого краю колись казали, що ка–тет може зруйнувати тільки смерть або зрада. А Корт, мій великий учитель, вважав, що, оскільки смерть і зрада — це спиці в колесі ка, то ніхто й ніщо не зможе розірвати такий союз. І з роками я дедалі більше схилявся до Кортової думки. Кожен член катету — як шматочок головоломки. Сам по собі він загадка, а от коли їх усі зібрати докупи, то виходить картинка… чи частина картинки. Для створення цілої картини може знадобитися багато ка–тетів. Не дивуйтеся, коли виявиться, що ваші життя раніше перетиналися, але ви самі досі про це не здогадувалися. Насамперед, кожне з вас може читати думки інших…

— Що? — вигукнув Едді.

— Так, це правда. Ви настільки природно обмінюєтесь думками, що навіть не усвідомлюєте цього. Мені легше це побачити, бо я не зовсім належу до вашого ка–тету… можливо, тому, що я з іншого світу… і тому не можу брати повноцінну участь у обміні думками. Але я можу подумки передавати вам інформацію. Сюзанно… пам'ятаєш, як було тоді, в кружалі?

— Так. Ти сказав відпустити демона тоді, коли ти це накажеш. Але сказав не вголос.

— А ти, Едді? Пам'ятаєш ту мить, коли на ведмежій галявині на тебе кинувся механічний кажан?

— Так. Ти скомандував: «Лягай!»

— Едді, він зробив це, не розтуляючи рота, — сказала Сюзанна.

— Нічого подібного! Ти це прогорлав! Я ж чув!

— Так, я кричав, але подумки. — Стрілець повернувся до Джейка. — А ти пам'ятаєш? Там, у будинку?

— Дошка не хотіла відриватися, і ти наказав мені спробувати підняти іншу. Але ж, Роланде, якщо ти не можеш читати мої думки, то звідки ти взнав, що я в біді?

— Я побачив. Чути не чув, але побачив — зовсім трішки, наче крізь брудну шибу. — Він по черзі обводив їх поглядом. — Ця близькість і обмін думками називається кхеф. Це слово мовою Старого світу означає дуже багато. Вода, народження і життєва сила — ось лише три його значення. Затямте це. Поки що це все, що мені від вас потрібно.

— А хіба можна затямити те, у що не віриш? — спитав Едді.

Роланд усміхнувся.

— Просто треба хотіти зрозуміти.

— Це я можу.

— Роланде? — То був Джейк. — Як ти гадаєш, Юк може належати до нашого ка–тету?

Сюзанна посміхнулася. Але Роланд залишався серйозним.

— Поки що я навіть припустити таке не готовий. Але, Джейку, мушу тобі зізнатися, що я багато думав про твого пухнастого друга. Ка підпорядковується не все на світі, і трапляються випадковості… але випадкова поява пухнастика–шалапута, який досі пам'ятає людей, здається мені не такою вже і випадковою.

Він по черзі подивився на кожного зі своїх друзів.

— Я почну. Наступним говоритиме Едді, починаючи з того місця, на якому я закінчу. Потім Сюзанна. Джейку, ти говоритимеш останнім. Домовились?

Вони закивали.

— Гаразд, — сказав Роланд. — Ми ка–тет — один з багатьох. Починаймо.

Розмова тривала до заходу сонця. Перервали вони її тільки раз: щоб перекусити. І на час її закінчення Едді почувався так, наче витримав дванадцять раундів на ринзі з Реєм «Красунчиком» Леонардом. Він більше не мав сумнівів у тому, що у них, як це назвав Роланд, спільний кхеф. Здавалося, вони з Джейком проживали життя один одного уві сні, наче вони були двома половинками одного цілого.

Роланд почав із того, що трапилося під горами, коли обірвалося перше Джейкове життя. Розповів про свою розмову з чоловіком у чорному, і завуальовані Волтерові слова про Звіра й про того, кого він називав Вічним Чужинцем. Розповів про дивний страхітливий сон, у який він потім поринув, сон, що в ньому Всесвіт потонув у спаласі дивовижного білого світла. І про те, як наприкінці того сну з'явилася єдина пурпурова травинка, яка заповнила собою все.

Едді скоса глянув на Джейка і був вражений: вираз хлопчикових очей вочевидь свідчив про те, що він усе знає й розуміє.

Свого часу хворий Роланд марив уривками цієї історії, тож Едді вже дещо знав. А от для Сюзанни оповідь була новою, і вона слухала, затамувавши подих. Коли Роланд повторював те, що йому розповідав Волтер, їй ввижалися відблиски власного світу, наче відбиття в розбитому дзеркалі: автомобілі, рак, ракети на Місяць, штучне запліднення. Вона гадки не мала, хто такий Звір, але щодо Вічного Чужинця мала свій здогад: так називали Мерліна, чарівника, який нібито домоміг королю Артуру зробити кар'єру. Як казала Аліса, все дивасніше і дивасніше.

Роланд розповів, як він прокинувся, і виявилося, що Волтер мертвий уже багато років. Якимось чином час прокрутився вперед — на сто, а може, й на п'ять сотень років. У німому захваті Джейк слухав історію про те, як стрілець дійшов до берега Західного моря, як він втратив два пальці на правій руці і як видобув Едді та Сюзанну, перш ніж зустрітися з темним третім — Джеком Мортом.

Стрілець дав знак Едді, і той почав з появи велетенського ведмедя.

— Шардик? — перебив його Джейк. — Але ж це так книжка називається! Книжка з нашого світу! Письменника, який ще ту, знамениту написав, про кроликів…

— Річард Адамс! — вигукнув Едді. — А та, що про кроликів, називалася «Кораблик на воду!» А я ще думав: ну звідки мені відоме це ім'я?! Але як таке може бути, Роланде? Як це так, що люди в твоєму світі знають про те, що діється в нашому?

— Але ж для цього є двері, хіба ні? — відповів Роланд. — Ми вже їх бачили. Цілих чотири штуки. Гадаєш, раніше їх не існувало і більше ніколи не буде?

— Але ж…

— Ми всі бачили, що в моєму світі є багато від вашого, а коли я був у вашому місті, Нью–Йорку, то бачив там сліди мого світу. Я бачив стрільців. Здебільшого вони були мляві й сонні, але все одно залишалися стрільцями — членами свого стародавнього ка–тету.

— Роланде, то були просто копи. Ти їх обставив на раз.

— Тільки не останнього. Коли ми з Джеком Мортом спустилися на станцію підземної залізниці, той останній мало не вколошкав мене. Якби не сліпий випадок — у Морта був такий дивний кремінь, з кресалом, — то він би свого досяг. Я бачив його очі… Він пам'ятав обличчя свого батька. І, як на мене, дуже добре пам'ятав. А ще… пам'ятаєш назву Балазарового нічного клубу?

— Авжеж, — з тривогою в голосі сказав Едді. — «Похила вежа». Але це могло бути випадково. Ти ж сам сказав, що не все в світі підпорядковується ка.

Роланд кивнув.

— Ти справді подібний до Катберта. Пригадую, коли ми були ще малими, він сказав одну річ. Ми збиралися погратися на цвинтарі опівночі, але Алан не хотів з нами йти. Він сказав, що боїться образити тіні своїх батьків. Катберт ще тоді глузував з нього. Сказав, що не повірить у привидів, доки не спробує одного на зуб.

— Молодець! — вигукнув Едді. — Браво!

Роланд усміхнувся.

— Я так і думав, що тобі сподобається. Хай там як, облишмо поки що цього привида. Розповідай далі.

Едді розповів про видіння, яке було йому, коли Роланд укинув щелепу в багаття — видіння про троянду і ключ. Розповів про свій сон і про те, як він крізь двері «Делікатесів від Тома та Джері» вийшов просто на трояндове поле, на якому височіла похмура вежа кольору сажі. Про чорноту, що витікала з вікон, згромаджуючись у небі над головою. Зараз Едді звертався безпосередньо до Джейка, бо хлопчик слухав його жадібно і з подивом, і подив невпинно зростав. Едді намагався бодай трохи передати те почуття піднесення й жаху, яким був просякнутий той сон, і в очах слухачів бачив, що йому це вдалося краще, ніж можна було сподіватися… або ж вони теж бачили такий сон.

Він розповів, як вони пішли Шардиковою стежиною до Порталу Ведмедя і що, притуливши голову до дверей, він мимохіть згадав той день, коли вмовив брата піти до Датч–Гіл подивитися на Маєток. У своїй розповіді він також не оминув чашку й голку і те, що голка стала непотрібною, щойно вони збагнули, що Промінь впливає на все, чого торкається, навіть на птахів у небі, тож його можна легко побачити.

У цьому місці нитку оповіді підхопила Сюзанна. Поки вона розповідала про те, як Едді почав різьбити ключ, Джейк ліг на спину і, підклавши під голову руки, дивився на хмари, що повільно пливли своїм прямим шляхом на південний схід, у бік міста, їхня впорядкованість свідчила про присутність Променя так само чітко, як дим із димоходів показує напрям вітру.

Сюзанна закінчила на тому, як вони врешті–решт видобули Джейка у цей світ, перекривши роздвоєний плин спогадів хлопчика й Роланда так само різко, як Едді хряснув дверима у велемовному кружалі. Єдине, про що вона промовчала, насправді ще не було доведено життям… принаймні, поки що. Врешті–решт, вранці її не нудило. А те, що один раз не було місячних, ще нічого не означало. Як сказав би Роланд, це вже зовсім інша історія, і її краще залишити на наступний раз.

Втім, закінчивши розповідь, Сюзанна зрозуміла, що понад усе прагне забути слова Тітоньки Таліти, які та вимовила, коли Джейк сказав, що тепер цей світ став йому домівкою: «Тоді нехай над тобою змилостивляться боги. Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І невдовзі воно сяде навіки».

— А зараз твоя черга, Джейку, — сказав Роланд.

Джейк сів і подивився в бік Лада, де у вікнах веж, що височіли на заході міста, вигравали промені вечірнього сонця, перетворюючи шибки на золоті аркуші.

— Це все божевілля, — пробурмотів він, — але є й щось розумне. Це наче сон, коли прокидаєшся.

— Може, ми якось допоможемо тобі знайти сенс? — спитала Сюзанна.

— Може, й допоможете. Ви точно можете мені допомогти подумати про поїзд. Я вже втомився сам думати про те, в чому сенс Блейна. — Він зітхнув. — Ви знаєте, що витерпів Роланд, коли жив одночасно двома життями, тож я можу це пропустити. Навряд чи я зможу пояснити, як воно. Та я й не хочу цього робити. Було важко. Мабуть, краще вже почати з Іспитового Твору, бо саме після нього я перестав сподіватися, що рано чи пізно це все просто минеться. — Джейк обвів усіх безрадісним поглядом. — Це тоді я остаточно здався.

Поки Джейк говорив, на землю опустилися сутінки.

Він розповів усе, що зміг пригадати, починаючи з твору «Що таке правда і як я її розумію» і закінчуючи чудовиськом, яке охороняло двері й буквально вийшло зі стін, щоб напасти на нього. Всі троє слухали уважно, не перебиваючи.

Коли хлопчик закінчив, Роланд повернувся до Едді. Його очі іскрилися від змішаних почуттів, які Едді спочатку прийняв за подив. Але потім він збагнув, що це сильне збудження… і водночас страх, що зачаївся десь у надрах душі. В Едді аж у роті пересохло. Бо якщо Роланд боїться…

— То як, Едді, ти досі сумніваєшся, що наші світи взаємодіють?

Едді похитав головою.

— Звісно, ні. Я йшов тією самою вулицею, причому йшов у його одязі! Але… Джейку, можна подивитися ту книжку? «Чарлі Чух–Чух»?

Джейк простягнув руку до наплічника, але Роланд його зупинив.

— Ще не час, — сказав він. — Повернися до пустиря, Джейку. Розкажи про нього ще раз. І спробуй нічого не випустити.

— Може, ти мене загіпнотизуєш? — нерішуче запропонував Джейк. — Як тоді, на придорожній станції.

Роланд заперечно похитав головою.

— У цьому нема потреби. Те, що сталося з тобою на пустирі, — найважливіша подія в усьому твоєму житті, Джейку. В наших життях. Тож ти можеш згадати все.

І Джейк повторив свою розповідь. Всі чудово розуміли: те, що він пережив на пустирі, де колись стояла делікатесна Тома й Джері, було потаємним серцем їхнього спільного ка–тету. В тому сні, який бачив Едді, будинок, де розташовувалися «Вишукані делікатеси», ще не знесли. В Джейковій дійсності його зрівняли з землею. Але в обох випадках те місце мало величезну магічну силу. Роланд теж не сумнівався, що пустир, всипаний битою цеглою і склом, був іншим втіленням того, що Сюзанна називала Буєраками, а також майданчика з кістками, який він бачив наприкінці свого видіння.

Повільно переказуючи цю частину своєї історії вдруге, Джейк збагнув, що стрілець казав правду: він досі пам'ятав усе до найдрібніших деталей. І спогади були такими яскравими, що йому вже почало здаватися, ніби він переживає все знову. Він розповів їм про щит, на якому було написано, що на місці колишньої делікатесної тепер буде елітний житловий будинок «Затока черепахи». Джейк навіть пригадав і прочитав уголос віршик, написаний фарбою з балончика на паркані:

— Думи її приязнії линуть неквапливо, і до всіх нас ставиться дуже шанобливо… — пробурмотіла Сюзанна. — Так, Роланде?

— Що? — спитав Джейк. — Що так?

— Це віршик, який я знаю з дитинства, — відповів Роланд. — Це ще одне свідчення зв'язку, і він нам про щось говорить. Хоча я не впевнений, що це нам потрібно… втім, ніхто не знає, коли йому станеться в нагоді те чи те знання.

— Дванадцять порталів, поєднаних шістьома Променями, — сказав Едді. — Ми почали з Ведмедя. Іти нам треба тільки до середини — до Вежі. Але якби ми пройшли увесь шлях і вийшли на тому боці, то там би був портал Черепахи, правда ж?

Роланд кивнув.

— Авжеж.

— Портал Черепахи, — задумливо протягнув Джейк, перекочуючи слова в роті, наче смакував їх. І перейшов до завершальної частини історії, розповівши про прекрасний хор, відчуття, що його оточують лиця, оповідки й історії, а також про те, як у ньому міцніла віра, що він набрів на місце, де, схоже, знаходиться центр усього сущого. І наостанок він розповів про те, як знайшов ключ і побачив троянду. Від повноти спогадів Джейк плакав, хоча, здавалося, сам цього не відчував.

— Коли вона розтулила пелюстки, я побачив серцевину — вона була така яскраво–жовта, що годі й словами передати. Спершу я подумав, що то пилок, а яскравий він такий тому, що все на тому пустирі здавалося яскравим. Навіть старі цукеркові обгортки й пляшки з–під пива скидалися на найгарніші в світі картини. Та тільки потім я втямив, що то було сонце. Я знаю, що це якась маячня, але нічого не вдієш. Тільки там було не одне сонце. Воно було…

— Сонце з багатьох сонць, — пробурмотів Роланд. — Все, що справжнє.

— Так! А ще воно було і правильне, і неправильне водночас. Я не можу пояснити, що з ним було не так, але я це відчував. Так, наче всередині одного серця билося інше і це інше серце було хворе. Або заражене. А потім я зомлів.

— Роланде, ти ж бачив уві сні те саме, так? — тихо спитала Сюзанна. В її голосі бринів побожний трепет. — Та травинка, яку ти побачив наприкінці… ти подумав, що вона пурпурова, бо вона була забризкана фарбою.

— Ти не розумієш, — сказав Джейк. — Вона справді була пурпурова. Коли я побачив її такою, якою вона є, то вона була пурпурова. Такої трави я ніколи не бачив. А фарба була лише маскуванням. Так само охоронець дверей замаскувався під старий порожній будинок.

Нижній край сонця торкнувся обрію. Роланд попросив Джейка показати їм «Чарлі Чух–Чуха» і прочитати книжку вголос. Джейк видобув її з наплічника і передав по колу. Едді з Сюзанною дивилися на обкладинку довго–предовго.

— У мене така була в дитинстві, — нарешті сказав Едді цілковито впевненим тоном. — Але загубив, коли ми переїжджали з Квінса до Брукліну. Мені тоді й чотирьох рочків не виповнилося. Але картинку на обкладинці я пам'ятаю. Вона викликала в мене такі самі почуття, як і в тебе, Джейку. Не подобалася мені. Не було до неї довіри.

Сюзанна підвела погляд на Едді.

— У мене теж вона була. Я добре запам'ятала дівчинку, яку звали так само, як і мене… хоча тоді це було моє друге ім'я. 1 до поїзда я ставилася так само, як ви. Не любила і не довіряла. — Перед тим, як передати книжку Роландові, вона постукала по картинці на обкладинці. — Я думала, що ця усмішка — одна велика фальшивка.

Роланд кинув на книжку побіжний погляд і знову подивився на Сюзанну.

— Ти свою теж загубила?

— Так.

— Здається, я навіть знаю, коли це сталося, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Не сумніваюся, що знаєш. Це сталося після того, як той чоловік скинув мені на голову цеглину. Коли ми їхали на північ, на весілля Синьої Тітки, книжка ще була в мене. Я читала її в поїзді. Пам'ятаю це, бо я весь час питала в тата, чи нас везе Чарлі Чух–Чух. Насправді я не хотіла, щоб нас віз Чарлі, бо нам треба було в Елізабет, штат Нью–Джерсі, а Чарлі міг нас завезти куди завгодно. Він скінчив тим, що катав людей довкола якогось іграшкового села, так, Джейку?

— Так, тільки то був парк розваг.

— Так, звісно. В кінці книжки є картинка, на якій він катає дітлахів, правда ж? Вони наче всі голосно сміються, та тільки я завжди думала, що вони кричать: «Випустіть нас!»

— Так! — вигукнув Джейк. — Саме так! Я теж так подумав!

— Я боялася, що Чарлі завезе нас не до тітоньки на весілля, а кудись у свій барліг і ми більше ніколи не повернемося додому, бо він нас не випустить.

— А ти й не повернешся більше додому, — пробурмотів Едді й нервово скуйовдив собі волосся.

— Увесь час, поки ми їхали на тому поїзді, я не випускала книжки з рук. Я навіть пам'ятаю, що думала: якщо він спробує нас викрасти, я вириватиму з неї сторінки, поки він не зупиниться. Але, звісно, ми приїхали туди, куди треба було, до того ж вчасно. Тато навіть підвів мене до локомотива, щоб я побачила двигун. То був дизель, а не паротяг, і, пригадую, я дуже цьому зраділа. А тоді, після весілля, Морт скинув мені на голову цеглину, і я дуже довго лежала в комі. А книжку про Чарлі Чух–Чуха відтоді більше не бачила. Дотепер. — Помовчавши, вона додала: — Джейку, твоя книжка могла колись належати мені. Або Едді.

— Ага, мабуть, так і є, — сказав Едді. Його обличчя було бліде й урочисте… а потім він вишкірився на всі кутні, як хлоп'я. «ЧЕРЕПАХУ уяви, здорова до неба, Промінь сраний — це все, що нам треба».

Роланд кинув погляд на захід.

— Сонце сідає. Джейку, прочитай історію, поки ще не темно.

Джейк відкрив першу сторінку, показав їм картинку, на якій

був зображений Машиніст Боб у кабіні Чарлі, й почав читати:

— Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сен–Луїс — Топіка»…

— …А діти досі чують, як Чарлі Чух–Чух тихим і хрипким голосом наспівує свою стару пісеньку, — закінчив Джейк. Він показав усім останню картинку — щасливих дітей, які насправді начебто кричали — і закрив книжку. Сонце вже сіло, і небо на заході набрякло багрянцем.

— Ну, насправді все не зовсім так, — сказав Едді, — більше нагадує сон, у якому вода часом тече вгору, а не вниз. Але збігів цілком досить, щоб я обдзюрився від страху. Це ж Серединний світ — територія Чарлі. Тільки звуть його тут зовсім не Чарлі. Тут він Блейн Моно.

Роланд дивився на Джейка.

— А ти як гадаєш? — спитав він. — Може, варто обійти місто? Триматися подалі від того поїзда?

Джейк опустив голову і замислився, відсторонено погладжуючи густу шовковисту шкурку Юка.

— Я б залюбки, — нарешті сказав він. — Але якщо я правильно розумію, що таке ка, то навряд чи нам це вдасться.

Роланд кивнув.

— Якщо це ка, то питання про те, вдасться нам чи не вдасться, навіть не стоїть. Якщо ми спробуємо обійти місто, обставини все одно змусять нас повернутися. У таких випадках краще негайно скоритися, ніж відкладати це на потім. Що думаєш, Едді?

Едді розмірковував так само довго і ретельно, як і Джейк. Він не хотів мати нічого спільного з балакучим поїздом. Як би там його не називали: Чарлі Чух–Чухом чи Блейном Моно, — все, що розповів і прочитав їм Джейк, волало про те, що на них може чекати невідворотна лажа. Але їм треба було подолати величезну відстань, і десь наприкінці цієї дороги знаходилося те, заради чого вони йдуть. І тут Едді здивовано збагнув, що точно знає, про що думає і чого хоче. Він підвів голову і вперше за той довгий час, відколи з'явився в цьому світі, подивився просто у вічі стрільцеві. Світло–карі очі проти блідо–голубих.

— Я хочу постояти на тому трояндовому полі і хочу побачити Вежу, яка на ньому стоїть. Я не знаю, що буде далі. Можливо, наші тіла поховають і хтось попросить не приносити квітів на наші могили. Та мені байдуже. Я хочу прийти на те поле. Схоже, мені по цимбалах, навіть якщо той Блейн — диявол, і поїзд на шляху до Вежі перетинає пекло. Я голосую за те, щоб іти.

Роланд кивнув і повернувся до Сюзанни.

— Мені Темна Вежа не снилася, — сказала вона, — тож я можу вирішити для себе це питання на рівні «хочу — не хочу»… мабуть, ви б так це назвали. Але я вже вірю в ка. До того ж, я не така тупа, щоб не помічати, коли хтось лупить мене по голові кісточками пальців і каже: «Йди туди, ідіотко». Ати, Роланде? Що думаєш ти?

— Я думаю, що годі вже на сьогодні розмов. Час перенести їх на завтра.

— Аякже «Загадки й головоломки на будь–чий смак»? — спитав Джейк. — Не хочете подивитися?

— Іншим разом. Для цього ще буде день, — сказав Роланд. — А зараз лягаймо спати.

Але стрілець ще довго лежав без сну. І коли знову ритмічно застукотіли барабани, він підвівся й пішов назад тією дорогою, якою вони туди добулися. А прийшовши, став і дивився на міст та місто. Сюзанна не помилилася: він справді був дипломатом і знав, що поїзд буде наступним етапом їхньої мандрівки з тієї самої миті, як уперше про нього почув… але водночас він відчував, що вчинить нерозумно, якщо оголосить це привселюдно. Ніхто не любить примусу, а надто Едді. Коли він відчував, що його змушують, то просто опускав голову, впирався ногами, жбурлявся дурними жартиками, словом, комизився, як той мул. Цього разу він хотів того самого, що й Роланд, але все одно якби Роланд сказав «стрижено», Едді б відповів «голено», і навпаки. З ним краще було діяти обережно і питати замість наказувати.

Він розвернувся, щоб іти до табору… і рука сама опустилася на руків'я револьвера, бо на узбіччі дороги бовваніла, роздивляючись його, якась темна фігура. Він не витяг револьвер, але був дуже близько до цього.

— А я все думав, чи зможеш ти заснути після цієї маленької вистави, — сказав Едді. — Мабуть, відповідь «ні».

— Я не чув, як ти підійшов, Едді. Ти швидко вчишся… та тільки цього разу за успіхи в навчанні ти міг легко отримати кулю в живіт.

— Ти мене не почув, бо твій розум зайнятий різними думками. — Він підійшов до стрільця, і навіть у пітьмі, освітлюваній лише зірками, Роланд побачив, що надурити Едді йому так і не вдалося. Він відчував до Едді дедалі більшу повагу. Так, Едді справді нагадував Катберта, але багато в чому він уже випередив стрільцевого друга дитинства.

«Не варто його недооцінювати, — подумав Роланд. — Інакше я дуже ризикую. А якщо я його підведу чи зроблю щось таке, через що він вважатиме мене обманщиком, то цілком може бути, що він мене вб'є».

— Про що ти думаєш, Едді?

— Про тебе. Про нас. Я хочу, щоб ти дещо собі затямив. Досі я вважав, що ти це вже знаєш, але після того, що було сьогодні ввечері, я вже сумніваюся.

— То скажи мені. — І він знову подумав: «Як же він схожий на Катберта!»

— Ми з тобою тому, що так має бути — це твоє трикляте ка. Але є ще одна причина: ми з тобою, бо ми цього хочемо. Ми з Сюзанною так вирішили, і я певен, що Джейк теж так думає. У тебе непогані мізки, мій старий напарнику з кхефу, але ти, мабуть, тримаєш їх у бомбосховищі, бо часом пробитися туди ой як непросто. Я хочу побачити її, Роланде. Второпав, про що я? Я хочу побачити Вежу. — Він пильно подивився Роландові в обличчя, але, мабуть, не побачив там того, на що сподівався, і зробив роздратований жест руками. — Я хочу сказати: відпусти мої вуха.

— Відпустити твої вуха?

— Ага. Не треба мене більше тягти. Тепер я йду, бо сам цього хочу. Ми всі цього хочемо. І якщо сьогодні вночі ти помреш уві сні, то ми тебе поховаємо і підемо далі. Хай навіть ми недовго протримаємося, але помремо на шляху Променя. Тепер второпав?

— Так. Тепер так.

— Ти кажеш, що розумієш мене, і здається, так воно і є… але чи віриш ти мені, ось у чім питання?

«Звісно, — подумав стрілець. — Куди тобі ще йти, Едді, в цьому чужому для тебе світі? І що ще робити? Фермер із тебе, так би мовити, поганенький».

Але думати так — низько й нечесно з його боку, і Роланд це розумів. Принижувати свободу волі, плутаючи її з ка, — це гірше, ніж блюзнірство. Це нудно й тупо.

— Так, — сказав він. — Я вірю тобі. Душею присягаю — вірю.

— Тоді годі поводитися так, наче ми отара овець, а ти чабан, який нас поганяє ціпком, щоб ми, нерозумні, бува, не подріботіли в болото. Покажи нам, що в тебе на душі. Якщо нам судилося загинути в місті чи на тому поїзді, то я хочу помирати, знаючи, що я був не просто пішаком у твоїй грі.

Роланд відчув, як щоки заливає хвиля гніву, але йому ніколи не вдавалося ошукати самого себе. Він сердився не тому, що Едді був неправий, а тому, що Едді побачив його наскрізь. Весь цей час Роланд спостерігав, які успіхи він робить, як віддаляється од своєї в'язниці — і Сюзанна також, бо вона теж була ув'язнена, — та все одно його душа ніяк не могла прийняти очевидного. Вона прагнула й далі вважати їх іншими, нижчими за стрільця істотами.

Роланд глибоко вдихнув.

— Я благаю прощення, стрільцю.

Едді кивнув.

— Невдовзі на нас налетить ураган проблем… я це передчуваю. І мені дуже страшно. Але це не твої проблеми, а наші, й ми самі з ними впораємося. Згода?

— Так.

— Як ти гадаєш, у місті нам буде дуже непереливки чи тільки трішки?

— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба захистити Джейка, бо Стара Тітонька сказала, що його зажадають обидва ворожі табори. Частково все залежить від того, чи швидко ми знайдемо той поїзд. А вже коли знайдемо, то багато залежатиме від того, що станеться далі. Якби в нашому гурті було ще двоє, то я б посадив Джейка в рухомий ящик і приставив до нього охоронців з револьверами по обидва боки. А так нам доведеться йти вервечкою — я перший, за мною Сюзанна на візку, який штовхатиме Джейк, а замикатимеш ти.

— Що на нас там чекає, Роланде?

— Спробуй здогадатися.

— Не можу.

— Можеш. Ти не знаєш міста, але знаєш, як поводилися люди в твоєму світі відтоді, як усе почало руйнуватися. То на що нам слід очікувати?

Роланд повернув голову в той бік, звідки долинав безперервний бій барабанів, і замислився.

— Можливо, нічого страшного не буде. Гадаю, їхні солдати вже старі й втратили бойовий запал. Можливо, твої сподівання справдяться і дехто з них навіть допоможе нам, як це зробив ка–тет з Річкового Перехрестя. Може статися, що ми взагалі їх не побачимо. Вони помітять нас і наші револьвери, поховають носи і не чіплятимуться. Якщо ж ні, то я сподіваюся, що вони порснуть у різні боки, як щури, коли ми кількох підстрелимо.

— А якщо вони вирішать влаштувати бійку?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Тоді, Едді, ми всі згадаємо обличчя наших батьків.

Побачивши, як зблиснули в темряві очі Едді, Роланд іще раз

мимохіть згадав Катберта — Катберта, який якось сказав, що повірить у привидів, тільки коли спробує одного на зуб, Катберта, з яким вони колись кришили хліб під шибеницею.

— Я на всі твої питання відповів?

— Нєа. Але цього разу ти грав зі мною по–чесному.

— Тоді добраніч, Едді.

— Добраніч.

Едді розвернувся і пішов геть, а Роланд стояв, проводжаючи його поглядом. Зараз він дослухався, тож міг розрізнити кроки Едді… та все одно вони були ледве чутними. Час було повертатися й самому, але стрілець іще раз наостанок глянув туди, де в темряві лежало місто Лад.

Для них він один із тих, кого стара називала Юнами. Вона сказала, що забрати його зажадають обидва табори.

Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?

Ні. Більше ніколи не покину.

Але йому було відомо те, чого не знали його супутники. І мабуть, після тієї розмови, яка щойно відбулася в них з Едді, варто їм розповісти… але він знав, що триматиме це знання в собі ще деякий час.

Старою мовою, якою колись спілкувалися між собою мешканці різних країв його світу, слова, такі як кхеф і ка, здебільшого мали багато значень. Проте слово «чар» — чар, як у Чарлі Чух–Чуха, — було однозначним.

Чар означало смерть.

РОЗДІЛ 5 МІСТ І МІСТО

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.

Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

— Схоже на мертвого птаха, — сказав Роланд. — Великого птаха.

— То не птах, — відповів Едді. — То аероплан. А світло — це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено каркаючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало неподалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої трави. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло вусібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м'якому шкіряному комбінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було, зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато–сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадався Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

— Схоже, Тітонька Таліта помилялася, а старий альбінос мав рацію, — побожно сказала Сюзанна. — Мабуть, це Давид Спритний, принц–ізгой. Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

Роланд кивнув. Від спеки й часу тіло чоловіка в кабіні механічного птаха зменшилося в розмірах, і тепер він був просто скелетом, обтягнутим сухою шкірою, але все одно було видно, які широкі в цього чоловіка плечі і яка масивна розтрощена голова.

— Так загинув Лорд Перт, — сказав стрілець, — і земля здригнулася, коли він впав.

Джейк питально на нього поглянув.

— Це зі старої поеми. Лорд Перт був велетнем, який вирушив на війну, битися з тисячею людей. Але не встиг він покинути свої землі, як у нього поцілив камінцем якийсь хлопчак. Просто в коліно. Він перечепився, важкі обладунки потягли його вниз, і, падаючи, він зламав собі карк.

— Це схоже на нашу легенду про Давида й Голіафа, — сказав Джейк.

— Пожежі не було, — відзначив Едді. — Б'юся об заклад, у нього закінчилося пальне, заглух двигун, і він спробував сісти на дорогу. Хай навіть він був ізгоєм і варваром, але сміливості в нього було хоч греблю гати.

Роланд кивнув і перевів погляд на Джейка.

— Ти не боїшся цього видовища?

— Ні. Мені було б страшно, якби він ще… ну, розкладався. — Від мертвого в кабіні аероплана Джейків погляд помандрував до міста. Зараз Лад був значно ближче і чіткіше вирізнявся на тлі неба. І хоча вони бачили, що шибки в багатьох вікнах веж розбиті, Джейка, так само, як і Едді, не полишала надія знайти там бодай якусь допомогу. — Б'юся об заклад, що безлад у місті почався після того, як він зник.

— Гадаю, ти виграв, — сказав Роланд.

— Знаєте що? — Джейк знову уважно роздивлявся літак. — Люди, які побудували це місто, могли самі робити аероплани, але я певен, що цей — наш, з нашого світу. У п'ятому класі я писав роботу про повітряні баталії. Здається, я впізнаю цей літак. Роланде, можна я підійду ближче?

Роланд кивнув.

— Я піду з тобою.

Разом вони пішли до літака. Висока трава шурхотіла об холоші їхніх штанів.

— Дивись, — звернувся до Роланда Джейк. — Бачиш кулемет під крилом? Це німецька модель з повітряним охолодженням. «Фоке–Вульф». їх випустили перед самим початком Другої світової. Я впевнений, що це саме той літак. Але звідки він тут узявся?

— Багато літаків просто зникають, — сказав Едді. — Візьмімо, наприклад, Бермудський трикутник. Це місце над одним нашим океаном, Роланде. Вважається, що воно прокляте. А насправді там просто може бути величезний прохід між нашими світами. Прохід, який майже завжди відчинений. — Едді згорбився і, недолуго імітуючи фантаста Рода Серлінга, оголосив: — Пристебніть паси. Ми наближаємося до зони турбулентності. Наш літак входить у… Зону Роланда!

Але Джейк із Роландом, стоячи вже під вцілілим крилом літака, не звернули на нього уваги.

— Підсади мене, Роланде.

Роланд похитав головою.

— Крило міцне тільки на вигляд. Джейку, цей літак уже давно тут лежить. Ти впадеш.

— Тоді зроби руками сходинку.

— Давай я, Роланде, — запропонував Едді.

Роланд глянув на праву руку, на якій бракувало пальців, знизав плечима і склав пальці в замок.

— Нічого. Він не важкий.

Джейк скинув мокасини і легко ступив на імпровізовану шпору з Роландових рук. Юк пронизливо загавкав, але Роланд не міг збагнути, чому — чи то від збудження, чи то від тривоги.

Джейк уже притискався грудьми до іржавого закрилка літака і дивився на емблему: блискавку в кулаці. Біля краю вона трохи відстала від поверхні крила. Джейк узявся за закрилок і потягнув. Той відійшов від крила так легко, що коли б Едді не підстраховував його і не притримав рукою, то Джейк упав би на спину.

— Так я і знав, — сказав хлопчик. Під кулаком і блискавкою була інша емблема. Тепер вона відкрилася майже повністю. Свастика. — Я просто хотів переконатися. Можете мене опускати на землю.

Вони знову вирушили, але щоразу, коли озиралися назад, їх переслідував хвіст літака. Він грізно здіймався над високою травою, наче пам'ятник Лордові Перту.

Того вечора настала Джейкова черга розпалювати багаття. Коли дрова були складені так, як подобалося стрільцеві, Роланд простягнув хлопчику кремінь і кресало.

— Зараз подивимося, як ти впораєшся.

Неподалік, обійнявши одне одного за талію, сиділи Едді й Сюзанна. Коли день вже хилився до вечора, Едді зірвав для неї на узбіччі жовтогарячу квітку. Ввечері Сюзанна вплела її в волосся, і тепер щоразу, коли вона дивилася на коханого, її губи розтулялися в посмішці, а погляд світлішав. Роланд помічав усе це, і вони його тішили. їхнє кохання дедалі міцніло. І це було добре. Щоб витримати місяці й роки, що чекали на них попереду, воно має бути справді глибоким і сильним. Джейк висік іскру, але вона пролетіла за кілька дюймів від хмизу для розпалювання.

— Піднеси кремінь ближче, — порадив Роланд, — тримай рівно. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Джейк знову спробував, і цього разу іскра впала на хмиз. Закурився легенький димок, але вогню не було.

— Здається, я не дуже добре вмію таке робити.

— Нічого, навчишся. А тим часом подумай, що це таке. Одягнене, коли приходить ніч, і роздягнене на світанку?

— Га?

Роланд узяв Джейка за руки і підніс їх ще ближче до купки хмизу.

— Здається, такої загадки в твоїй книжці нема.

— О, то це загадка! — І Джейк висік ще одну іскру. Цього разу в хмизі з'явився маленький язичок полум'я, з'явився і згас. — Ти теж знаєш кілька загадок?

Роланд кивнув.

— Не просто кілька, а купу. В дитинстві я, мабуть, знав їх цілу тисячу. Ми їх вивчали на заняттях.

— Правда? А навіщо вивчати загадки?

— Мій наставник, Ваннай, казав, що хлопчик, який може відгадати загадку, мислить небуденно. Щоп'ятниці у нас влаштовувалися змагання з загадок, і хлопчик чи дівчинка, які здобували перемогу, могли раніше піти з уроків.

— А ти часто йшов раніше, Роланде? — спитала Сюзанна.

Він похитав головою і всміхнувся, наче сам із себе.

— Я дуже любив ці турніри, але ніколи не був надто тямущим. Ваннай казав: це тому, що я надто глибоко замислювався над кожною загадкою. А батько вважав, що в мене просто бідна уява. Як на мене, то вони обидва були праві… але в батькових словах було трішки більше правди. Я завжди вмів витягати револьвер швидше за своїх товаришів і стріляв краще, але з небуденним мисленням не товаришував ніколи.

Сюзанна дуже уважно спостерігала, як Роланд спілкується з мешканцями Річкового Перехрестя, тож думала, що стрілець себе недооціює, але вголос цього не сказала.

— Часом довгими зимовими вечорами у великій залі влаштовувалися турніри з розгадування загадок. Коли змагалася сама молодь, вигравав завжди Алан. А серед дорослих найкращим був Корт. Він забув більше загадок, ніж решта пам'ятала, і після кожного ярмаркового турніру ніс із собою гуску. Загадки мають велику силу, і одну–дві знає кожна людина.

— Навіть я, — сказав Едді. — Наприклад, чому мертве немовля перейшло дорогу?

— Це тупо, Едді, — сказала Сюзанна, але не сердито, а всміхаючись.

— Бо його прикріпили до курки! — прогорлав Едді. Джейк розреготався, розкидавши рукою купку хмизу, й Едді всміхнувся. — Гоп–ца–ца, гоп–ца–ца, я їх знаю мільйон!

Але Роланд не всміхнувся. Він навіть трохи образився.

— Вибач, Едді, але ти говориш дурниці.

— Ох, Роланде, вибач, — сказав Едді. Він досі посміхався, але відчувалося, що трохи дратується. — Весь час забуваю, що в одному з дитячих хрестових походів чи що то було тобі відстрелили почуття гумору.

— Я ставлюся до загадок серйозно. Мене вчили, що здатність їх розгадувати свідчить про тверезий і дисциплінований розум.

— Все одно вони творів Шекспіра й квадратні рівняння не замінять, — сказав Едді. — Тобто не будемо відвертатися.

Джейк задумливо дивився на Роланда.

— У моїй книжці написано, що розгадування загадок — це найдревніша гра, у яку досі грають. Тобто в нашому світі. І в давнину загадки були не просто забавками, а дуже серйозною справою. Через них людей вбивали.

Роланд вдивлявся у темряву, яка згущувалася навколо.

— Так. Я на власні очі це бачив. — Він згадував той ярмарковий турнір, що закінчився не врученням призового гусака, а смертю — смертю косоокого, який сконав на землі з кинджалом у грудях. Кортовим кинджалом. Той чоловік був мандрівним співцем і акробатом. Він спробував ошукати Корта — вкрав книжечку судці, у якій на берестових аркушах були записані відповіді.

— Вибббачте, — затинаючись, сказав Едді.

Сюзанна дивилася на Джейка.

— Я геть забула про твою книжку загадок. Можна подивитися?

— Авжеж. Вона в мене в наплічнику. Але відповідей там немає, їх хтось вирвав. Може, тому містер Тауер й віддав мені книжку безко…

Зненацька його плече боляче стисла чиясь рука.

— Як його звали? — спитав Роланд.

— Містер Тауер, — сказав Джейк. — Кельвін Тауер. А хіба я вам не розповідав?

— Ні. — Роланд поволі ослабив хватку і відпустив Джейкове плече. — Але чомусь почуте мене не дивує.

Едді відкрив Джейків наплічник і, видобувши звідти «Загадки й головоломки», кинув книжку Сюзанні.

— Знаєте, — сказав він, — я завжди думав, що жарт про мертве немовля досить прикольний. Може, це й несмак, зате прикольно.

— Мені байдуже, є в нього смак чи ні, — сказав Роланд. — Ця загадка не має сенсу і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває.

— Господи! Ви що, серйозно ставилися до цих дурниць? Я не помиляюся?

— Так.

Тим часом Джейк знову складав хмиз докупи і мізкував над загадкою, яка спричинила цілу дискусію. Аж раптом він усміхнувся.

— Багаття. Відповідь — багаття, так? Збираємо ввечері, розбираємо вранці. Якщо замінити слово «збирати» на «розкладати», то все просто.

— Саме так. — Роланд посміхнувся хлопчикові у відповідь, але при цьому не відводив погляду від Сюзанни. Вона ж гортала сторінки пошарпаної книжечки. Дивлячись, як зосереджено вона набурмосилася і як неуважно поправила жовту квітку, коли та надумала вислизнути з її волосся, стрілець подумав: Сюзанна відчуває, що стара книжка загадок може бути не менш важливою, ніж «Чарлі Чух–Чух»… а може, навіть і важливішою. Він перевів погляд на Едді й відчув, що його знову охоплює роздратування з приводу дурної загадки. Навіть цим юнак нагадував Катберта. Проте ця подібність була радше неприємною: часом Роландові хотілося взяти його за барки й трусити, доки в нього з носа не поллється кров і не випадуть усі зуби.

«Спокійно, стрільцю, спокійно!» — озвався в нього в голові насмішкуватий Кортів голос, і Роланд рішуче посадовив свої емоції на припону. Справу полегшила згадка про те, що Едді ніяк не міг вгамувати свого потягу до нісенітниць. Але вдача теж частково була справою рук ка, тим більше що Роланд чудово знав: насправді Едді значно серйозніший. І щоразу, коли стрілець починав у цьому сумніватися, на згадку спадала їхня розмова на узбіччі шляху, що відбулася три ночі тому, — розмова, в якій Едді звинуватив його в тому, що він використовує їх як пішаки і у своїй грі. Тоді це розлютило його… але слова Едді були настільки близькими до істини, що йому стало соромно.

А Едді, перебуваючи в блаженному невіданні щодо цих поважних роздумів, спитав:

— Що це таке: зелене, важить сотню тонн і живе на дні океану?

— Я знаю, — відповів Джейк. — Це Мобі Шмаркля, Великий Зелений Кит.

— Ідіотизм, — сердито буркнув Роланд.

— Ага… але тому це й смішно, — сказав Едді. — Жарти теж змушують мислити небанально. Розумієш… — Він затнувся, глянувши на Роландове обличчя, розсміявся і підняв руки вгору. — Забудь. Я здаюся. Ти все одно не збагнеш. Навіть за мільйон років. Ну, що там у тій дурній книжці? Я навіть спробую бути серйозним… якщо спершу ми трохи підвечеряємо.

— Гляньте, — сказав Роланд, і в його очах промайнув вогник посмішки.

— Га?

— Це означає, що ми домовилися.

Джейк шкрябнув кресалом по кременю. Спалахнула іскра, і цього разу хмиз зайнявся. Втішений, Джейк всівся й, обійнявши Юка рукою за шию, споглядав, як розгорається багаття. Собою він був дуже задоволений. Адже він не тільки розпалив вечірнє багаття, а й розгадав Роландову загадку.

— Я теж знаю одну загадку, — сказав Джейк, коли вони вечеряли буритосами.

— Вона також нерозумна? — спитав Роланд.

— Ні. Це справжня загадка.

— Тоді загадуй, а я спробую відгадати.

— О'кей. Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

— Добра загадка, — м'яко сказав Роланд. — Але стара. Це ріка.

Джейк не чекав такої швидкої відповіді, тож трохи похнюпив носа.

— Ну так, тебе важко чимось здивувати.

Роланд кинув останній шматок своєї вечері Юкові, і пухнастик вдячно його заковтнув.

— Та ні. Я з тих, кого Едді називає «слабкий грець». От бачив би ти Алана. Той колекціонував загадки, наче якась дамочка — віяла.

— Слабкий гравець, друже ти мій Роланде, — поблажливо сказав Едді.

— Дякую, що виправив. А спробуй–но відгадати оцю: що росте і встає? Спочатку біле, потім червоне, і чим пухкішим воно стає, тим дужче подобається старій?

Едді вибухнув сміхом.

— Це член! — прогорлав він. — Грубо, Роланде, як грубо! Але мені подобається! Подддобається, хай йому!

Роланд похитав головою.

— Твоя відповідь неправильна. Гарна загадка — це часом головоломка зі слів, як та Джейкова про річку. Але буває й так, що вона більше скидається на трюк фокусника, бо змушує дивитися в один бік, коли насправді треба дивитися геть у інший.

— Вона подвійна, — сказав Джейк і переказав слова Аарона Діпно про загадку Самсона. Роланд кивнув.

— Може, це суниці? — спитала Сюзанна і тут же сама відповіла на своє питання. — Авжеж, суниці. Це як у тій загадці про багаття. В ній є прихована метафора. І щоб розгадати загадку, треба збагнути, в чому метафора.

— Я хотів, щоб вона зі мною переспала, і висловив своє прохання красивими метафорами, а вона дала мені по пиці й пішла геть, — сумно продекламував Едді. Але його ніхто не слухав.

— Якщо замінити «стає» на «росте», — вела далі Сюзанна, — то все просто. Ягоди спочатку білі, потім червоні. Чим пухкішими вони ростуть, тим більше їх любить стара жінка. — Відчувалося, що вона задоволена собою.

Роланд кивнув.

— Я знаю іншу відповідь — виниці, але, мабуть, це одні й ті самі ягоди.

Едді взяв «Загадки й головоломки» та почав їх недбало гортати.

— А ну, Роланде. Коли двері перестають бути дверима?

Роланд набурмосився.

— Знову ти за своє? Бо мені вже скоро терпець…

— Ні, я ж обіцяв бути серйозним, і я серйозний… принаймні, я намагаюся. Це загадка з цієї книжки. Я просто знаю відповідь. Колись у дитинстві чув.

Джейк по–змовницькому підморгнув Едді, бо теж знав відповідь. І Едді йому підморгнув. На його подив, Юк теж спробував примружити око. Але, кілька разів поспіль невдало заплющивши обидві повіки, шалапут облишив спроби.

Тим часом Роланд і Сюзанна міркували над питанням.

— Мабуть, щось пов'язано з порогом, — сказав Роланд. — Двері, перестають бути. Коли двері вже не двері… гммм…

— Гммм, — повторив Юк, досконало відтворивши задумливу інтонацію Роланда. Едді знову підморгнув Джейкові. А Джейк прикрив рота долонею, щоб сховати посмішку.

— Відповідь — коли переступаєш через поріг? — нарешті спитав Роланд.

— Нєа.

— Вікно, — зненацька рішуче промовила Сюзанна. Коли двері перестають бути дверима? Коли це вікно.

— Нєа. — Едді шкірився на всі кутні. Але Джейк був шокований тим, як далеко вони відійшли від правильної відповіді. У цьому є щось магічне, подумав він. Все начебто звичайне, жодних килимів–самольотів і зникаючих слонів, але все одно це магія. І зненацька їхнє заняття — проста гра в загадки коло багаття — постало перед ним геть у іншому світлі. Вони наче грали в піжмурки, тільки за пов'язку на очі правили слова.

— Здаюся, — сказала Сюзанна.

— Так, — сказав Роланд. — Скажи відповідь, якщо ти її знаєш.

— Відповідь — розчиняють. Двері перестають бути дверима, коли їх розчиняють. Ясно? — Спостерігаючи, як Роландове обличчя мало–помалу світлішає, Едді трохи боязко спитав: — Що, теж погана? Роланде, я старався бути серйозним. Правда–правда.

— Дуже навіть непогана. Навпаки — гарна. Я певен, що Корт би її розгадав… і Алан, можливо. Дуже мудра загадка. А я, як це завжди відбувалося у класі, вирішив, що вона складніша, ніж є насправді, і недогледів відповідь.

— Щось у ній таки є, правда? — задумливо сказав Едді. Роланд кивнув, але Едді цього не бачив. Він дивився у вогонь, в надрах якого розквітали і в'янули тисячі троянд.

— Ще одна загадка і лягаємо спати, — сказав Роланд. — Тільки відтепер ми по черзі стоятимемо на чатах. Едді, ти перший, потім Сюзанна. Потім я.

— А я? — спитав Джейк.

— Можливо, пізніше надійде й твоя черга. Але зараз важливіше, щоб ти поспав.

— Ти справді гадаєш, що нам необхідно виставляти вартового? — спитала Сюзанна.

— Не знаю. А незнання — найкраща причина так вчинити. Джейку, прочитай нам якусь загадку зі своєї книжки.

Едді передав «Загадки й головоломки» Джейкові, і хлопчик, погортавши сторінки, нарешті зупинився десь наприкінці книжки.

— Ось! Це те, що треба!

— Читай, — сказав Едді. — Якщо не я, то Сьюз відгадає цю загадку. Нас знають в усій країні. На ярмарках ми виступаємо як Едді Дін та його загадкова королева.

— Які ми сьогодні дотепні, — сказала Сюзанна. — Побачимо, любий, чи не випарується з тебе вся твоя дотепність, поки ти до півночі нидітимеш на узбіччі.

— У неї нема плоті, зате є ім'я, — прочитав Джейк. — Часом вона висока, часом низенька. Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами.

Цю загадку вони обговорювали майже п'ятнадцять хвилин, але жодне навіть близько не підійшло до розгадки.

— Може, хтось із нас розгадає її уві сні, — сказав Джейк. — Я так про річку розгадав.

— Дешева книжка, відповіді вирвані, — пробурчав Едді. Потім підвівся і загорнувся в шкіряну ковдру, наче в мантію.

— Вона справді дешево мені дісталася. Містер Тауер віддав її просто так.

— Роланде, на що мені звертати увагу? — спитав Едді.

Вже вкладаючись спати, Роланд знизав плечима.

— Я не знаю. Але, гадаю, ти збагнеш, щойно це побачиш чи почуєш.

— Розбуди мене, коли почнеш клювати носом, — попередила Сюзанна.

— Навіть не сумнівайся.

Уздовж шляху тягнулася поросла травою баюра. На дальньому її кінці, загорнутий у ковдру, сидів Едді. Цієї ночі небо не було чистим — його застилала тонка пелена хмар, затьмарюючи собою сяйво зір. Дмухав сильний західний вітер. Коли Едді повернув голову назустріч вітру, то відчув запах буйволів — володарів рівнин. Пахло гарячою шерстю і свіжим лайном. За ці останні кілька місяців його чуття настільки загострилися, що він сам дивувався… а в такі миті, як ось ця, йому навіть трохи лячно ставало.

До вух долинуло ледь чутне мукання буйволяти.

Едді повернув голову в бік міста. Він вдивлявся в далечінь, і через деякий час йому почало ввижатися, що там спалахують маленькі вогники — електричні свічки, про які розповідали старі брати–близнюки. Але Едді не обманював себе: цілком імовірно, що він бачив бажане замість дійсного.

Котику, не забувай, що Сорок друга вулиця залишилася десь там, далеко–далеко. Надія — це велика сила, хай там що кажуть люди, але не варто сподіватися аж так сильно, щоб забути одну істину: ти далеко від Сорок другої вулиці. Я знаю, що тобі дуже цього хотілося б, але там попереду не Нью–Йорк. То Лад — і крапка. І якщо ти це затямиш, то цілком можливо, що з тобою нічого не станеться.

Він намагався вбити час, гадаючи, про що йдеться в останній загадці, яку їм прочитав Джейк. Його дуже роздратувало, що Роланд вичитав йому за жарт про немовля, і хотілося здивувати всіх уранці відгадкою. Звісно, перевірити, чи вона правильна, вони не зможуть, бо розділ з відповідями вирваний. Але Едді знав, що гарна розгадка хорошої загадки завжди очевидна і її не треба нічим доводити.

Часом вона висока, часом низенька. Ця фраза здавалася йому ключовою, а решта загадки, мабуть, просто слугувала для окозамилювання. Що воно таке — часом високе, часом низеньке? Сукня? Ні. Сукні бувають короткими і довгими, а не високими. Казки? Теж ні — як і сукні, вони відповідали тільки слову «короткий». Склянки для коктейлів бувають високими й низькими…

— Мова, — пробурмотів він собі під носа, і на якусь мить йому здалося, що він знайшов розгадку, бо обидва прикметники ідеально підходили до іменника. Високою мовою розмовляють деякі поети, а низькою — перекупки на базарі. Тільки мова не виконувала вправи.

Едді відчув, що його охоплює розчарування, а потім сам до себе всміхнувся, дивуючись, чого це він так завівся через якусь дитячу книжку і найневиннішу в світі гру. Та все одно зараз йому якось більше вірилося в те, що люди можуть вбивати одне одного через загадки… якщо ставки достатньо високі, а суперники мухлюють.

Розслабся… ти зараз робиш точнісінько те, про що казав Роланд: все ускладнюєш.

Але про що ще йому лишалося думати?

Аж раптом з міста знову долинув барабанний дріб, і в Едді з'явилася нова пожива для роздуму. Звук не наростав поступово. Щойно його не було, а вже наступної миті він на повній потужності увірвався в нічну тишу, наче хтось там натиснув на кнопку. Едді підійшов до краю дороги, повернувся в бік міста і слухав. За кілька секунд він озирнувся, щоб дізнатися, чи барабани, бува, не розбудили когось із його супутників. Але виявилося, що він досі сам. Тож Едді знову повернув обличчя до Лада і нашорошив вуха, приставивши до них долоні.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Едді дедалі більше переконувався, що чуйка його не підвела. Принаймні цю загадку він відгадав.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Думка про те, що він стоїть на узбіччі дороги, якою вже давно ніхто не ходив, стоїть на відстані ста сімдесяти миль від міста, яке побудували люди, чия цивілізація вже давно загинула, і слухає партію ударних з рок–пісні, була абсолютно божевільною… але хіба це божевільніше, ніж світлофор, що, дзенькнувши, викидав іржавий зелений прапорець з написом «ІДІТЬ»? Божевільніше, ніж уламки німецького літака 1930–х років?

І Едді пошепки проспівав слова пісні «ЗіЗі Топ»:

Барабани ідеально повторювали ритм ударних у пісні. Диско–версія ударних із «Ширіньки на липучці». Тепер Едді не сумнівався.

Невдовзі звук обірвався так само різко, як і почався. Тепер Едді чув лише вітер і невиразне жебоніння річки Сенд, яка ніколи не лежала на місці, хоч і мала своє ложе.

Наступні чотири дні були не надто багаті на події. Вони просто йшли, дивилися, як міст і місто на очах збільшуються і увиразнюються, ставали на привал, їли, грали в загадки, по черзі стояли на чатах (Джейк так надокучав Роландові, що той врешті–решт дозволив йому початувати годинки зо дві на світанні), спали. Єдиний вартий уваги випадок стався з бджолами.

Наближався полудень третього дня, відколи вони знайшли розбитий літак. Вони йшли і раптом почули дзижчання. Звук дедалі гучнішав і зрештою заповнив собою все повітря. Не витримавши, Роланд зупинився.

— Це там, — сказав він і показав рукою на купу евкаліптових дерев.

— Наче бджоли гудуть, — сказала Сюзанна.

Світлі Роландові очі заблищали.

— Хтозна, може, сьогодні нам пощастить розжитися солодким.

— Не знаю, як тобі це делікатніше сказати, Роланде, — втрутився Едді. — Але мені не дуже подобається, коли мене жалять.

— Та це нікому не подобається, — погодився Роланд. — Але сьогодні нема вітру. Гадаю, ми зможемо їх обкурити димом, вони заснуть, а ми тим часом вкрадемо у них стільник, не влаштувавши пожежу на півсвіту. Ходімо подивимось.

І він поніс Сюзанну (їй не менше, ніж стрільцеві, кортіло пережити цю пригоду) туди, де росли евкаліпти. Едді з Джейком трохи відстали, а Юк, очевидно, вирішивши, що береженого Бог береже, залишився сидіти на узбіччі Великого Шляху, по–собачому важко дихаючи і уважно їх споглядаючи.

На краю гаю Роланд зупинився.

— Залишайтеся на місці, — тихим голосом наказав він Едді й Джейкові. — Ми підемо на розвідку. Якщо все добре, я вам махну рукою. — І з Сюзанною на руках він пішов у тінистий гай, а Едді з Джейком лишилися на сонці, проводжаючи їх поглядами.

У затінку було прохолодніше. Рівномірне дзижчання бджіл заворожувало й навіювало сон.

— їх надто багато, — пробурмотів Роланд. — Зараз кінець літа, тож вони мусять збирати десь мед. Я не…

Але він не договорив до кінця, бо помітив вулик. Неначе пухлина, той випинався з дупла дерева, що стояло посеред галявини.

— Що це з ними таке? — тихим нажаханим голосом спитала Сюзанна. — Роланде, що з ними?

Повз неї, вгодована і неповоротка, наче ґедзь у жовтні, продзижчала бджола. Сюзанна відсахнулася.

Роланд дав Едді й Джейкові знак, що можна наблизитися. Вони підійшли й німо застигли, дивлячись на вулик. Комірки у стільнику були не акуратними шестикутниками, а дірками різноманітних форм і розмірів. Сам вулик виглядав так, наче його хтось добряче присмалив паяльною лампою. А бджоли, що ліниво повзали по ньому, були білими, мов сніг.

— Обійдемося без меду, — сказав Роланд. — Може, на смак вміст он того стільника й солодкий, але ми ним отруїмося — це точно.

Повз Джейка важко продзижчала неподобна бджола, і хлопчик гидливо ухилився.

— Як це сталося? Чому вони такі? — спитав Едді. — Що їх перетворило на монстрів?

— Та сама катастрофа, яка спустошила цей край. Те, від чого багато буйволів досі народжуються безплідними потворами. Я чув різні назви: Давня війна, Велика пожежа, Катаклізм і Велике зараження. Хай там що то було, воно поклало початок усім нашим неприємностям. Це сталося багато років тому, за тисячоліття до народження прапрапрадідів тих, хто зараз мешкає в Річковому Перехресті. З плином часу вплив на організми — який призводив до появи двоголових буйволів, білих бджіл і такого різного — зменшився. Я бачив це на власні очі. Але були й інші зміни. їх важче помітити, і найгірше те, що вони досі тривають.

Вони стояли й дивилися, як повзають по вулику білі бджоли, причмелені й майже безпорадні. Деякі вочевидь намагалися працювати, але більшість комах просто бродила туди–сюди, буцаючись головами й наповзаючи одна на одну. І тут Едді мимохіть згадав один репортаж, який колись бачив у новинах. У ньому показували натовп уцілілих, що вибиралися з місця вибуху газопроводу, який зрівняв з землею мало не цілий квартал у якомусь каліфорнійському містечку. Ці бджоли нагадали йому тих приголомшених людей.

— У вас була ядерна війна, правда ж? — мало не обвинувачувальним тоном спитав він. — Ці Великі Древні, про яких ви весь час торочите… це вони підірвали свої великі старі дупи й відправилися прямісінько в пекло. Це вони, так?

— Я не знаю, що сталося. Цього ніхто не знає. Про ті часи не збереглося жодних записів, а історії, що дійшли до нас, плутані й суперечливі.

— Ходімо звідси, — тремтячим голосом попросив Джейк. — Мене нудить від вигляду цих істот.

— Сонечко, я з тобою, — сказала Сюзанна.

Тож вони залишили бджіл доживати їхнє безцільне розбите життя в затінку старезних дерев. Того вечора так ніхто й не скуштував меду.

— То коли ти збираєшся нарешті розповісти нам усе, що знаєш? — спитав Едді наступного ранку. День був світлий і безхмарний, але в повітрі вже вчувався присмак осені — їхньої першої осені в цьому світі, яка вже була не за горами.

Роланд зиркнув на нього.

— Тобто?

— Я хочу почути все, що з тобою сталося, від початку до кінця. Починаючи з Ґілеаду. Про твоє дитинство і про те, що поклало всьому край. Я хочу знати, звідки ти дізнався про Темну Вежу і чому ти взагалі почав її шукати. І про твоїх друзяк перших теж хочу знати. І що з ними сталося.

Роланд зняв капелюха, стер рукою піт з лоба і знову начепив капелюха.

— Так, гадаю, ви маєте право все це знати. І я тобі розповім. Але не зараз. Це дуже довга історія. Ніколи не думав, що доведеться її комусь розповідати. І розповім я її лише один раз.

— Коли? — не вгавав Едді.

— Ще не час, — сказав Роланд. І поки що їм довелося цим вдовольнитися.

Роланд прокинувся за мить до того, як Джейк почав торсати його за плече. Він сів і роззирнувся довкола, але Едді з Сюзанною досі глибоко спали, і в світанковій імлі було видно, що в їхньому таборі все гаразд.

— Що таке? — тихо спитав він Джейка.

— Не знаю. Може, бійка. Ходімо, сам послухаєш.

Роланд відкинув ковдру і пішов слідом за Джейком на дорогу. За його приблизними підрахунками, до того місця, де ріка Сенд протікала перед містом, залишалося ще три дні ходьби. Міст, побудований строго вздовж Променя, затуляв собою обрій. Краще, ніж будь–коли раніше, було видно, що він уже добряче похилився. В тих місцях, де натягнуті кабелі не витримали й луснули, наче струни ліри, зяяли прогалини.

Вони стояли й дивилися в бік міста, а вітер дмухав просто їм в обличчя і доносив чіткі, хоч і віддалені звуки.

— Це правда бійка? — спитав Джейк.

Роланд кивнув і притулив до губ пальця.

Він чув якісь невиразні крики, тріскотняву, наче на землю падало щось велике, і незмінні барабани. Ось пролунав черговий хряскіт, цього разу вже мелодійніший: звук розбитого скла.

— Йой, — прошепотів Джейк і присунувся поближче до стрільця.

А потім пролунав звук, якого Роланд сподівався не почути: швидкий і сухий тріск стрілецької зброї. Одразу ж після цього почувся гучний глухий вибух. Він прокотився рівниною в бік Роланда і Джейка, як невидима куля для боулінгу. Після цього крики, гупання й тріск швидко стали тихішими за барабани. А невдовзі, як завжди, неприємно різко стихли й барабани, і в місті знову запанувала тиша. Але ця тиша наче на когось чекала.

Роланд обійняв Джейка за плечі.

— Ще не пізно піти в обхід.

Джейк підвів на нього очі.

— Ні, так не можна.

— Через той поїзд?

Джейк кивнув і монотонно сказав:

— Блейн негідник, але нам треба їхати. І тільки в місті ми зможемо сісти на цей поїзд.

Роланд замислено подивився на хлопчика.

— Чому ти вважаєш, що ми мусимо сісти на поїзд? Це ка? Але ж, Джейку, ти маєш зрозуміти, що поки що ти не надто обізнаний у справах ка. Часом для того, щоб здобути таке знання, треба ціле життя прожити.

— Я не знаю, ка це чи не ка, але потикатися в спустошену землю без захисту нам не слід. Це означає, що нам потрібен Блейн. Без нього ми загинемо, як ті бджоли, яких ми бачили, взимку. Нам потрібен захист. Бо спустошена земля отруєна.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не знаю звідки! — сказав Джейк. У його голосі вчувалися нотки гніву. — Просто знаю, і все.

— Ну гаразд, — лагідно мовив Роланд і знову подивився в бік Лада. — Але нам треба бути в біса обережними. Не пощастило нам, що в них досі є порох. Бо якщо є порох, то може бути щось ще потужніше. Навряд чи вони можуть дати цьому раду, але небезпека від цього аж ніяк не зменшується. Ті люди можуть розсердитися і відправити нас смажитися до чортів у пекло.

— Екло, — понуро сказав хтось у них за спинами. Вони озирнулися й побачили, що на узбіччі, спостерігаючи за ними, сидить Юк.

Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкривався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.

— Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? — спитав Джейк. — Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?

Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковічні рівнини і кивнув.

— Чому ж?

— Не знаю, чемпіоне, — відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опустили з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйованих редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.

— Точно не знаєш? — спитав Джейк.

Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе надокучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от–от скине на них величезну іржаву бомбу.

— Навіть гадки не маю, — сказав він.

Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.

— Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що доведеться його перепросити. — Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.

До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршувався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись покриттю, яке Роландові здалося металевим, але решта вирішили, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею навіть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штовхати Сюзаннин візок, і думати смішно.

Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обриси, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоціювалися з наконечниками стріл — величезними наконечниками, які виготовило плем'я велетів. А його супутникам вони нагадували ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про ракети «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді — про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила–силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ракети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, — ці ракети були запрограмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони почувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.

За кілька годин після того, як вони увійшли в цю зону (Джейк назвав її Прогоном), бетонні огорожі закінчилися в тому місці, де нитками павутини сходилися разом півдюжини доріг. Тут знову відкривався краєвид на рівнини, і всі зітхнули з полегшенням, хоча вголос ніхто про це не сказав. Над перехрестям висів ще один світлофор. Цього разу Едді, Сюзанна й Джейк уже впізнали його конструкцію: колись у ньому були скельця, хоча їх давно вибили.

— Я впевнена, що колись ця дорога була восьмим дивом світу, — сказала Сюзанна. — І подивіться, на що вона перетворилася. Це просто мінне поле якесь.

— Часом старі шляхи — найвторованіші, — погодився Роланд.

Едді показував рукою кудись на захід.

— Гляньте–но.

Тепер, коли високих бетонних стін уже не було, вони побачили те, що старий Сі описував їм за чашкою гіркої кави в Річковому Перехресті. «Тільки одна рейка, — сказав він тоді, — високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки». Тонка пряма рейка на вузькій золотистій естакаді тяглася з заходу, перетинала річку Сенд над водою і губилася десь у місті. Проста вишукана конструкція — і вперше за весь час, проведений у цьому світі, вони бачили метал, на якому не було іржі. Та все одно згубна дія часу позначилася і на ній. Шматок естакади над серединою річки розламався і впав у стрімкі води. Залишилися тільки два довгих контрфорси, що стирчали один навпроти одного, наче два вказівні пальці, виставлені в жесті обвинувачення. З води під дірою виступала тонка металева трубка. Колись вона була яскраво–синьою, але тепер колір побляк під плямами іржі, які невпинно поширювалися. З відстані, на якій вони перебували, труба здавалася мініатюрною.

— От вам і Блейн, — сказав Едді. — Не дивно, що його більше ніхто не чув. Опори обвалилися, коли він їхав через річку, і поїзд шубовснув у воду. Мабуть, коли це сталося, він скидав швидкість, бо інакше ми б побачили геть іншу картину — велику, як вирва від бомби, дірку в тому березі. Ну, хороший був поїзд, що тут скажеш.

— Мерсі казала, що є ще один, — нагадала йому Сюзанна.

— Еге ж. А вона теж казала, що за сім чи вісім років жодного разу його не чула. А Тітонька Таліта виправила, що не за сім–вісім, а за десять. А ти що думаєш, Джейку? Агов, Джейк! Земля викликає Джейка, Земля викликає Джейка, озвися, друже.

Але Джейк, який зосереджено споглядав рештки поїзда, що впав у річку, тільки знизав плечима.

— Дякую, Джейку, ти дуже допоміг, — спробував пожартувати Едді. — Ти цінний кадр — ось чому я так тебе люблю. Та що там я — ми всі тебе любимо саме за це.

Та Джейк пропустив його жарти повз вуха. Він знав, що то не Блейн. Монорельсовий поїзд, рештки якого стирчали з річки, був синім. Блейн наснився йому, і в тому сні він був брудно–рожевим, як жуйка з бейсбольними вкладишами.

Роланд тим часом зав'язав на грудях шворки Сюзанниного ранця.

— Едді, підсади свою даму в цю хитромудру штуковину. Нам час піти пошукати місце для табора.

Джейк занепокоєно подивився на міст, що похмуро бовванів попереду. Здалеку до вух долинало примарне гудіння — то вітер грався в гнилих сталевих кріпленнях, що з'єднували троси з бетонною основою.

— Ти думаєш, міст можна перейти? Це безпечно? — спитав Джейк.

— Завтра дізнаємося, — відповів йому Роланд.

Наступного ранку Роландів загін стояв біля довгого іржавого мосту. Всі дивилися на протилежний бік, туди, де лежало місто Лад. Мрії Едді про те, що вони зустрінуть мудрих лісових ельфів, які протягом багатьох років дбайливо зберігали хитромудрі технології і зараз принесуть їх на тарілочці гостям, випарувалися.

Тепер, коли до міста було рукою подати, він бачив прогалини в забудованих районах, і будинки, що стояли там, де утворилися ці діри, були або спалені, або підірвані. Обриси міських будівель нагадували хвору щелепу, з якої випало вже багато зубів.

Так, здебільшого будинки ще стояли, але всі вони мали такий сумний і нежилий вигляд, що Едді дуже сильно засмутився (а слід сказати, що цей настрій зазвичай був йому зовсім не притаманний). А міст, що відділяв подорожніх від того сліпого лабіринту з бетону і сталі, більше скидався на руїну, ніж на непохитну твердь. Вертикальні троси ліворуч безвільно провисли, а ті, які ще лишилися праворуч, мало не скреготали від напруження. Основа мосту була споруджена з пустих усередині бетонних плит, сформованих у вигляді трапецій. Деякі плити піднялися вгору, зяючи внутрішньою порожнечею, інші покосилися. Здебільшого перекошені плити просто потріскалися, але були й розламані, в яких утворилися такі прогалини, що в них спокійно могла провалитися вантажівка — і то велика вантажівка. Крізь ці дірки прозирали сіро–зелені води Сенда і брудний берег. Едді прикинув, що відстань між мостом і водою десь посередині становить три сотні футів. І, мабуть, ця оцінка була дуже неточною.

Глянувши на величезні залізобетонні конструкції, до яких кріпилися основні троси, Едді подумав, що один з правих кесонів виглядає так, ніби він уже наполовину вирваний з землі. Але вирішив не привертати до цього увагу супутників. Вистачало й того, що міст повільно, але помітно хитався з боку в бік. Від самого його вигляду в Едді починалася морська хвороба.

— Ну? — спитав він у Роланда. — Що скажеш?

Роланд показав кудись рукою. Уздовж правого боку мосту тягнулася доріжка завширшки зо п'ять футів. Її зробили з окремих бетонних плит, тож можна було сказати, що це окремий місток. Цей окремий настил підтримував нижній трос — чи, можливо, це був товстий сталевий стержень, — прикріплений до основних тросів величезними вигнутими скобами. З цікавістю людини, що невдовзі може довірити своє життя об'єкту вивчення, Едді оглянув найближчу з них. Ця скоба на вигляд була іржава, але міцна. На металі були вибиті літери «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». Читаючи їх, Едді з подивом збагнув, що вже не знає, якою мовою це написано: Високою чи його рідною.

— Гадаю, ми зможемо там пройти, — сказав Роланд. — Там тільки одне пошкоджене місце. Бачиш, де?

— Еге ж… його важко не помітити.

Міст, що простягався щойнайменше на три чверті милі, ніхто не доглядав уже тисячу років. Але, як здогадувався Роланд, найбільших руйнувань він зазнав протягом останніх п'ятдесяти. Троси праворуч рвалися, і міст дедалі більше западав ліворуч. Але найбільший вигин був посередині мосту, між двома кріпильними вежами, кожна з яких була чотириста футів. У точці, де напруження вигину було найсильнішим, настил не витримав, і тепер у ньому зяяла діра у формі ока. Розлам у пішохідній доріжці був вужчий, але все одно щонайменше дві сусідні плити з бетону звалилися в Сенд, і на їхньому місці лишилася прогалина двадцять чи тридцять футів завширшки. Там, де раніше були ці плити, прозирав іржавий стрижень чи дріт, на якому трималася доріжка. Щоб перебратися через провалля, їм доведеться ним скористатися.

— Гадаю, ми зможемо перейти, — сказав Роланд, спокійно показуючи на щось рукою. — Долати провалля — не надто приємна розвага, але принаймні поруччя на місці, тож нам буде за що триматися.

Едді незворушно кивнув, а в самого шалено калатало серце. Оголена опора пішохідної доріжки скидалася на велику трубу зі сталевих сегментів. Її ширина в перерізі становила не більше чотирьох футів. Подумки він вже уявляв собі, як вони перебираються через провалля, ступаючи по широкій і дещо заокругленій трубі, тримаючись за поруччя, а міст під ними повільно хитається, як судно в легкий шторм.

— Господи, — сказав він. Спробував сплюнути, але не вдалося — надто вже сухо було в роті. — Роланде, ти впевнений?

— Наскільки я розумію, іншого шляху нема. — Роланд показав кудись униз за течією річки, й Едді побачив ще один міст. Той уже давно впав у річку. Його іржаві рештки безладно стирчали з води купою металобрухту.

— Джейку, ти як? — спитала Сюзанна.

— Без проблем, — з готовністю відгукнувся Джейк. Він навіть усміхався.

— Малий, я тебе ненавиджу, так і знай, — сказав Едді.

Роланд стурбовано подивився на Едді.

— Якщо ти відчуваєш, що не зможеш перейти, краще скажи одразу. Мені не треба, щоб ти застряг на півдорозі і відмовлявся йти далі.

Едді довгим поглядом оцінив хитку поверхню мосту і врешті–решт кивнув.

— Нічого, я впораюся. Я трохи боюся висоти, але менше з тим.

— Гаразд. — Роланд оглянув їх усіх. — Раніше почнемо, раніше закінчимо. Я піду першим і понесу Сюзанну на руках. За мною Джейк. Едді останній. Впораєшся з візком?

— Та без проблем, — превеселим тоном сказав Едді.

— Тоді ходімо.

Щойно Едді ступив на доріжку, як усе його єство почала затоплювати холодна хвиля страху і в душу закралася підозра, чи не припустився він, бува, дуже небезпечної помилки, погодившись на цю авантюру. На твердій землі здавалося, що міст хитається лише трохи. Але опинившись на ньому, Едді відчув себе наче на маятнику найбільшого в світі дідусевого годинника. Рух був дуже повільний, але рівномірний, і амплітуда коливань, як виявилося, було значно більшою, ніж Едді підозрював спочатку. Поверхня доріжки була вся в тріщинах і похилилася ліворуч щонайменше на десять градусів. Під ногами рипіли купки стертого на порох бетону, бетонні плити терлися одна об одну, тихенько повискуючи. Місто попереду повільно гойдалося вперед і назад, наче штучно створений обрій у найповільнішій у світі відеогрі.

Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно–західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів… потім шістдесят… потім сто десять. Невдовзі він опиниться над водою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.

Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк — він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».

— Дурна тварюка, — процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.

На мосту з'ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ниток — на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Реґ, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашингтона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьому мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в прямому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.

Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.

Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, можливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його вигляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл може виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.

Ідучи, Едді скинув черевиком уламок бетону і тепер, знемагаючи від нудоти, дивився, як він летить униз, перевертаючись у повітрі. У воду він упав із тихим, ледь чутним плюскотом. Вітер свіжішав. Від його пориву сорочка Едді прилипла до спітнілої шкіри. Міст стогнав і хитався під їхньою вагою. Едді спробував забрати руки від поруччя, але вони наче намертво пристали до побитого корозією металу.

На мить він заплющив очі. Ні, ти не заклякнеш. Не заклякнеш. Я… я тобі забороняю. Якщо тобі треба на щось дивитися, то дивись на цю довготелесу потвору. Едді знову розплющив повіки, прикипів поглядом до Роланда, примусив себе відірвати міцно стиснені руки від поруччя і знову поволі посунув уперед.

Діставшись до провалля, Роланд озирнувся. Джейк був за п'ять кроків від нього, Юк не відставав від хлопчика. Шалапут припав до доріжки, витягнувши шию. Над відкритими просторами річки вітер дмухав дужче — і Роланд бачив, як він ворушить шовковисту шкурку Юка. Едді відстав від Джейка на двадцять п'ять кроків. Губи міцно стиснені, обличчя витягнуте. Та все одно він рішуче просувався вперед, тримаючи в лівій руці складений Сюзаннин візок. Права намертво вчепилася в поруччя.

— Сюзанно, ти як?

— Добре, — одразу відгукнулася вона. — Все гаразд.

— Джейку?

Джейк підвів очі. Він не переставав усміхатися, і стрілець збагнув, що з хлопчиком проблем не буде. Йому шалено подобалася ця пригода. Волосся хвилями розвівалося на вітрі, відкриваючи гарне чоло, очі блищали. Він підняв угору великий палець. Усміхнувшись, Роланд теж підняв палець.

— Едді?

— Не хвилюйся за мене. — Здавалося, Едді дивиться на Роланда, але стрілець зрозумів, що насправді його погляд спрямований повз нього, на цегляні будівлі без шибок, що скупчилися на протилежному березі. І це було добре — зважаючи на його очевидний страх висоти, годі було вигадати щось краще, що допомогло б не занепадати духом.

— Гаразд, не буду, — пробурмотів Роланд собі під носа. — Сюзанно, зараз ми переходитимемо через провалля. Просто сиди. Не роби різких рухів. Збагнула?

— Так.

— Якщо хочеш вмоститися зручніше, то зроби це зараз.

— За мене не турбуйся, Роланде, — незворушно сказала вона. — Сподіваюся, з Едді буде все гаразд.

— Едді вже стрілець. І поводитиметься він, як стрілець.

Роланд розвернувся праворуч, обличчям за течією річки, і взявся за поруччя. І обережно почав просуватися вперед, помалу переставляючи ноги на іржавому тросі.

Джейк почекав, поки Роланд із Сюзанною подолають половину шляху над прірвою, а потім і собі рушив уперед. Його торсав поривчастий вітер, міст хитався вперед і назад, але хлопчик був спокійний. Правду кажучи, він просто кайфував. На відміну від Едді, він ніколи не боявся висоти. А ріка звідси виглядала дуже гарно — вона текла, як сталева стрічка, ген–ген на обрії зливаючись із небом, на якому вже почали збиратися хмари.

Подолавши половину шляху над проваллям (Роланд із Сюзанною вже стояли там, це хитка доріжка починалася знову, і чекали на інших), він озирнувся, і всередині в нього все обірвалося. Вони геть забули про маленького члена гурту, коли обговорювали спосіб перейти через прірву. І тепер наляканий Юк зіщулився на краю провалля, не наважуючись іти далі. Він з нещасним виглядом нюхав те місце, де бетонна доріжка закінчувалася і починався іржавий стрижень, на якому вона трималася.

— Ходи до мене, Юк! — покликав Джейк.

— Юк! — відгукнувся шалапут тремтячим, майже як у людини, голосом. Він витягнув до Джейка свою довгу шию, але не ворухнувся. У величезних очах з золотистими обідцями стояв жах.

Від чергового пориву вітру міст знову похитнувся і жалібно застогнав. Біля самого Джейкового вуха наче луснула натягнута до межі гітарна струна. З найближчого троса, мало не подряпавши йому щоку, вискочила сталева нитка. А на відстані десяти кроків Юк жалібно дивився на Джейка, не відриваючи від нього погляду.

— Ворушися! — прокричав Роланд. — Вітер дужчає! Давай, Джейку!

— Без Юка я не піду!

І Джейк поволі посунув назад тим шляхом, яким прийшов. Та не встиг він і двох кроків зробити, як Юк обережно ступив на залізну опору. Він міцно стис лапи, і кігті дряпали заокруглену металеву поверхню. Наляканий до смерті, Едді вже стояв за шалапутом, відчуваючи всю свою безпорадність.

— Ось так, Юк! — радісно підбадьорив Джейк. — Ходи до мене!

— Юк–Юк! Ейк–Ейк! — вигукнув шалапут і швидко потрюхикав трубою вперед. Та коли до Джейка йому залишалося зовсім трішки, знову налетів зрадник–вітер. Міст похитнувся. Юк несамовито заборсався, дряпаючи кігтями трубу й шукаючи надійної опори, але її не було. Його задні лапи опинилися у повітрі. Він спробував учепитися передніми, та чіплятися не було за що. Задні лапи молотили повітря.

Не бачачи перед собою нічого, крім Юкових очей з золотистими обідцями, Джейк відпустив поруччя і метнувся на допомогу.

— Ні, Джейку! — одночасно закричали Роланд із Едді. Кожен з них був надто далеко і не міг нічого вдіяти.

Джейк упав на трубу, вдарившись грудьми й животом. Наплічник стукнувся об лопатки, і він почув, як клацнули зуби — з таким звуком більярдна куля розбиває піраміду. Знову налетів вітер, і Джейк посунувся вперед, вхопившись правою рукою за стрижень, а ліву простягаючи до Юка, який висів над річкою. Шалапут почав падати і від безвиході вхопився зубами за Джейкову простягнуту руку. Від нестерпного болю хлопчик закричав, але втримався. Правою рукою він чіплявся за стрижень, опустивши голову й притискаючи коліна до жахливо гладенької поверхні. З його лівої руки, як цирковий акробат, жалібно зорячи своїми обведеними золотом очима, звисав Юк. Джейк бачив свою кров, яка тонкими цівками стікала по його пичці.

Аж ось знову налетів вітер, і хлопчик почав сповзати у прірву.

Страх із Едді мов рукою зняло, а натомість з'явилася дивна, проте приємна холодна незворушність. Він з гуркотом кинув Сюзаннин візок на порепаний бетон і, забувши про поруччя, швидко рушив уперед. Джейк висів головою донизу, а Юк пухнастим маятником гойдався над проваллям, тримаючись зубами за руку свого друга. Права хлопчикова рука вже зісковзувала з троса.

Едді розставив ноги і з розгону сів на опору, боляче вдарившись об неї яйцями. їх наче розплющило, але цієї миті навіть різкий біль здався якимось далеким і неістотним. Однією рукою Едді вхопив Джейка за волосся, а другою — за лямку його наплічника. Він відчув, що його тягне вперед, і, неначе в страхітливому сні, йому здалося, що ще мить — і вони втрьох ланцюжком полетять у прірву.

Він відпустив Джейкове волосся й міцніще вхопився за наплічник, молячись про себе, щоб у останню мить не виявилося, що цю сумку малий купив на дешевому розпродажу. Вільною рукою Едді понишпорив у себе над головою, шукаючи поруччя. Ці пошуки тривали нескінченну секунду, та врешті–решт вона закінчилася і Едді знайшов помічну опору.

— РОЛАНДЕ! — щосили прогорлав він. — ТРОХИ ДОПОМОГИ МЕНІ Б ЗАРАЗ НЕ ЗАВАДИЛО!

Але потреби кричати не було: Роланд уже був поряд. З–за його спини визирала Сюзанна. Коли він нахилився, вона міцно обійняла його руками за шию, щоб не випасти з ранця вниз головою. Стрілець підхопив Джейка за груди і підняв. Намацавши ногами опору, Джейк правою рукою обійняв тремтяче тільце тварини. Ліву руку пекло вогнем і кригою.

— Відпусти мене, Юк, — видихнув він. — Можеш відпустити, ми… врятовані.

На якусь мить він злякався, що пухнастик–шалапут не збирається випускати його руку. Але потім Юк поволі ослабив щелепу, і Джейк звільнився. Рука була вся залита кров'ю, довкола кисті виднілися темні дірки від зубів.

— Юк, — проскавчав шалапут, і Едді з подивом побачив, що в дивних очах тварини стоять сльози. Юк витягнув шию і лизнув хлопчика в обличчя скривавленим язиком.

— Та нічого, — сказав Джейк і занурився лицем у тепле хутро. Обличчя застигло від жаху й болю. Він теж плакав. — Не хвилюйся, все гаразд. Ти не винен, що ти міг вдіяти?

Едді поволі спинався на ноги. Його обличчя було мертвотно–сірим, а в паху боліло так, наче хтось щосили вгатив туди кулею для боулінгу. Він помацав між ніг лівою рукою, щоб збагнути, чи не все ще втрачено.

— Дешева вазектомія, бля, раз — і яєць нема, — прохрипів він.

— Едді, ти як, не зомлієш? — спитав Роланд. Черговий порив вітру зірвав з його голови капелюха і втелющив його просто Сюзанні в лице. А вона вхопила його і натягла стрільцеві до самих вух, від чого той став схожий на напівбожевільного сільського дурника, який спустився з гір.

— Ні, — відповів Едді. — І хотів би, але…

— Глянь на Джейка, — сказала Сюзанна. — Він спливає кров'ю.

— Нічого страшного, — сказав Джейк і спробував сховати руку. Але не встиг, бо Роланд лагідно взяв його за зап'ястя. Вся кисть руки: тильний бік долоні, сама долоня, пальці — була розцяткована слідами від зубів.

І здебільшого глибокими. Годі було зрозуміти, чи пошкоджені кісти й сухожилля, доки Джейк не спробує зігнути руку. А час і місце для таких експериментів вочевидь були невдалі.

Роланд глянув на Юка. Пухнастик–шалапут відповів йому засмученим і наляканим поглядом виразних очей. І навіть не спробував злизати Джейкові кров, хоча така поведінка була б для нього найприроднішою в світі.

— Дайте йому спокій, — сказав Джейк і ще міцніше стис тільце Юка. — Він не винен. Це я винен, що забув його. Його здув вітер.

— Я нічого йому не зроблю, — відповів Роланд. Упевнений, що шалапут не скажений, він усе одно не хотів, щоб Юк покуштував ще більше Джейкової крові. А щодо інших хвороб, що могли гніздитися в тілі Юка… що ж, лишається тільки одне — як завжди, покладатися на ка. Знявши нашийну хустину, Роланд витер Юкові пичку.

— Ось так краще. Хороший хлопчик. Хороший малюк.

— Юк, — слабо пискнув пухнастик, і Сюзанна, яка спостерігала за всім цим з–поза Роландового плеча, готова була заприсягтись, що в його голосі була вдячність.

Знову налетів вітер. Погода швидко псувалася.

— Едді, треба негайно забиратися з мосту. Ти зможеш іти?

— Ні, господарю, Едді поповзе. — Унизу живота досі сильно боліло, але хвилину тому було значно гірше.

— Гаразд. Тоді ходімо. І якомога хутчіш.

Роланд повернувся, підняв ногу, щоб зробити крок, і раптово зупинився. На протилежному краю провалля стояв, незворушно дивлячись на них, якийсь чоловік.

Чужинець підійшов непомітно, коли Джейк із Юком полонили всю їхню увагу. За спиною в нього висів лук. Довкола голови була пов'зана яскраво–жовта хустка, і її кінці, наче прапори, майоріли на сильному вітрі. У вухах у нього висіли золоті сережки у формі кружал із хрестами посередині. Одне око прикривала біла шовкова пов'язка. Усе обличчя чоловіка було пооране пурпуровими виразками, із деяких сочився гній. Важко було сказати, якого він віку: йому можна було дати тридцять, сорок або й усі шістдесят. Одну руку він тримав високо над головою. Роланд ніяк не міг розібрати, що він тримає в руці, збагнув тільки, що той предмет — не камінь, бо в нього занадто правильна форма.

Світло дня вичахало, але обриси міста за спиною у з'яви стали моторошно чіткими. За скупченнями цегляних будівель на березі ріки (Едді не сумнівався, що то склади, вже давно розграбовані мародерами) виднілися понурі тінисті каньйони і кам'яні лабіринти міста. І лише тепер Едді збагнув, як жахливо помилявся і яким був дурнем, сподіваючись, що тут вони знайдуть допомогу. Тепер він бачив побиті фасади й потрощені дахи, бачив на карнизах і в сліпих вікнах без шибок неохайні пташині гнізда. І дозволив собі вдихнути запах цього міста — не казковий аромат спецій і смачної їжі, яку мама в дитинстві часом приносила від Забара, а сморід підпаленого матраца, який трохи подимів, а потім його залили водою з каналізації. Зненацька він зрозумів, що таке Лад, зрозумів до кінця і повністю. Кривопикий пірат, що з'явився, поки їхня увага була зайнята чимось іншим, був уособленням мудрого ельфа, якого могли породити стіни цього сплюндрованого агонізуючого міста.

Роланд витяг револьвер.

— Сховай–но це, ага, — промовив чоловік у жовтій хустці з таким акцентом, що вони заледве його зрозуміли. — Сховай назад. Ти сильний, але я сильніший буду.

Незнайомець був вбраний у зелені штани з клаптів оксамиту. Стоячи на краю провалля, він скидався на пірата, що вже доживає останні дні свого розбійницького життя: хворий, змучений, але досі небезпечний.

— А що, як я вирішу інакше? — спитав Роланд. — А що, як я всаджу кулю в твою пранцювату голову?

— Тоді ви відправитеся в пекло разом зі мною, а я вам двері потримаю, — сказав чоловік у жовтій хустці, гигикнув і помахав піднятою рукою в повітрі. — Мені однаково, що так, що інак.

І Роланд зрозумів, що він не бреше. Вигляд пірата красномовно свідчив, що жити йому лишилося щонайбільше рік… і останні кілька місяців, мабуть, будуть дуже неприємними. Кровоточиві виразки, що вкривали його обличчя, не мали нічого спільного з радіацією. Якщо тільки Роланда не ввели в оману, цей чоловік перебував зараз на останній стадії хвороби, яку лікарі називали мандрусом, а в народі вона звалася просто «лярвиними квіточками». Сутичка з небезпечним ворогом — це завжди неприємно, але тут принаймні можна вирахувати свої шанси. Але коли твій ворог мертвий, то ситуація радикальним чином змінюється.

— Знаєте, що у мене тут, дорогесенькі мої? — спитав пірат. — Знаєте, що потрапило до лап старого Ґешера? Це граната. Така чудова штучка, яку нам залишили Древні, і я вже зняв з неї ковпачок, бо ж неввічливо знайомитися, не знявши головного убору,ги–ги!

Погигикавши трохи, він ураз став серйозним і спохмурнів. Складалося таке враження, що десь у надрах його запаленого мозку повернули тумблер, бо весь гумор зник безслідно.

— Я утримую загвіздок пальцем, мої любі, пальцем, і більше нічим. Якщо ти в мене вистрілиш, то буде великий бабах. Тебе й тую сучку в тебе на спині розірве так, що й шматків не зостанеться. І шмаркача теж. А той молодий засранець, шо цілиться мені в лице своєю пукалкою в тебе з–за спини, може, й виживе, але ненадовго. Поки не долетить до води. Бо цей міст висів на волосині останні сорок років і щоб його поваляти, досить буде одного маленького поштовху. Так що сховай свій револьвер, бо ми поїдемо у пекло на одній тачці.

Роланд на мить замислився, чи не спробувати йому вибити кулею предмет, який Ґешер назвав гранатою, але побачив, як міцно той його стискає, і сховав револьвер у кобуру.

— О, молодець! — враз звеселившись, закричав Гешер. — Я знав, що ти файний хлопак, тільки–но на тебе глянув! Так–так! Еге ж!

— Що тобі треба? — спитав Роланд, утім, наперед знаючи відповідь.

Ґешер підняв вільну руку і тицьнув брудним пальцем у Джейка.

— Шмаркач. Віддайте мені малого, і можете йти на всі чотири боки.

— А може, ти підеш і сам себе відтрахаєш? — миттєво відреагувала Сюзанна.

— Чом би й ні? — гигикнув пірат. — Дайте мені уламок дзеркала, і я його відріжу й запхаю собі в гузно. Бо він мене вже замучив. Я навіть віділляти не можу як слід, бо пече, зараза, як у пеклі! — Говорячи це, він ані на мить не відводив погляду своїх очей, що мали дивний спокійний відтінок сірого, від Роландового обличчя. — Що скажеш, друзяко?

— І що з нами буде, якщо я віддам тобі хлопчика?

— Та підете собі, ми вас і пальцем не зачепимо! — швидко відказав чоловік у жовтій хустці. — Сам Цок–Цок дає вам слово. Він переказував це через мене. А Цок–Цок, щоб ви знали, — файний хлоп, і він не порушує обіцянок. Про Юнів нічого сказати не можу, але Цок–Цокові Сиві вас не зачеплять.

— Що ти таке говориш, Роланде, бодай тобі? — закричав Едді. — Ти жартуєш? Не може бути, щоб ти таке надумав!

Роланд не дивився на Джейка, але пробурмотів, не ворушачи губами:

— Я обіцяв, і я дотримаю слова.

— Так… я знаю, — так само непомітно сказав Джейк. А потім підвищив голос і сказав: — Едді, сховай зброю. Я сам вирішу.

— Джейку, ти геть з глузду з'їхав!

Пірат радісно захихотів.

— Та ні, дурнику! Це ти з глузду з'їхав, якщо не віриш мені. З нами малому принаймні не загрожують барабани. А ще подумай про таке: ну якби я брехав вам, то, мабуть, наказав би кинути зброю! Це ж простіше простого! Але хіба я таке зробив? Отож–бо й воно, що ні!

Сюзанна чула коротку потаємну розмову між Джейком та Роландом. Більше того, вона збагнула, що в нинішній ситуації іншого вибору в них не було.

— Сховай пістолет, Едді.

— А звідки нам знати, що ти не жбурнеш у нас гранату, коли хлопчик опиниться у тебе? — гукнув Едді до пірата.

— Я розстріляю її в повітрі, — сказав Роланд. — Він добре знає, що мені це до снаги.

— Може, й так. Виглядаєш ти грізно, не заперечую.

— Якщо він каже правду про ту штукенцію, — вів далі Роланд, — то йому кінець, навіть якщо я не влучу в його іграшку, бо міст упаде і він загине разом з нами.

— Дуже мудро, сину мій! — сказав Ґешер. — А ти не тіко грізний, а ще й мудрий. — Він хрипко розсміявся, а потім знову набув серйозного вигляду і довірчим тоном повів далі: — Розмову закінчено, старий друже. Вирішуй. Ти віддаєш мені хлопця чи на цьому наша дорога життя уривається.

Не встиг Роланд і слова вимовити, як Джейк прослизнув повз нього. Досі тримаючи Юка в правій руці, він виставив уперед скривавлену ліву.

— Ні, Джейку, що ти робиш! — у відчаї заволав Едді.

— Я прийду по тебе, — так само тихо сказав Роланд.

— Я знаю, — повторив Джейк. Знову налетів вітер, міст застогнав і хитнувся. Тепер Сендом бігли баранці шумовиння й вода біло вирувала довкола руїн синього монорейкового поїзда, що стирчав у річці.

— Розумнику ти мій! — протуркотів Ґешер. Його губи розтулилися в широкій усмішці, оголяючи кілька зубів, шо самотньо стирчали з білих ясен, наче напівзруйновані надгробки. — Ти мій хлопчику! Ходи–но зі мною.

— Роланде, а раптом він блефує! — закричав Едді. — То може бути обманка!

Але стрілець не відповів.

Коли Джейк підійшов до протилежного краю доріжки, Юк вишкірив зуби й загарчав на Ґешера.

— Викинь цей балакучий мішок лайна у річку, — наказав Ґешер.

— Пішов ти, — не підвищуючи голосу, відповів Джейк.

Пірат на мить сторопів, а потім кивнув.

— Твій улюбленець, ге? Дуже добре. — Він відступив на два кроки назад. — Як станеш на тверде, постав його на землю. І якщо він на мене кинеться, то я так йому наваляю, що мізки вилетять через його ніжну сраку.

— Сраку, — сказав Юк крізь вишкірені зуби.

— Замовкни, Юк, — пробурмотів Джейк. Він вчасно встиг дійти до того місця, де знову починався бетон, бо міст шарпонув черговий сильний порив вітру. І цього разу звуки, з якими рвалися нитки кабелів, залунали звідусіль. Джейк озирнувся і побачив, що Роланд і Едді чіпляються за поруччя. А Сюзанна дивилася на нього з–поза Роландового плеча, і її туге кучеряве волосся шарпав вітер. Джейк підняв на прощання руку. Роланд відповів йому так само.

«Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?» — якось спитав він. «Ні, більше ніколи не дам», — пообіцяв Роланд. Джейк вірив йому… але він дуже боявся того, що може статися, поки Роланд по нього прийде. Він поставив Юка на землю. Тієї ж миті Ґешер рвонув уперед, заміряючись щосили вдарити тваринку ногою. Щоб уникнути важкого чобота, Юк сахнувся вбік.

— Тікай! — закричав йому Джейк. І Юк послухався: стрілою промчав повз них і, низько опустивши голову та перестрибуючи через діри й тріщини в бетоні, пристрибом побіг у Лад. Назад він не озирався. А за мить Ґешер обійняв Джейка за шию. Від нього тхнуло брудом і гнилою плоттю, й ці огидні запахи зливалися в один жахливий задушливий сморід. Джейкові захотілося блювати.

Ґешер притисся пахом до Джейкових сідниць.

— Може, я ще не такий пропащий, як думав. Недарма ж кажуть, що старі п'яніють тільки від молодого вина, ге? Ми з тобою добряче побавимося, так, мій солоденький? Ми так побавимось, що янголи в раю заспівають.

«Господи Боже», — подумав Джейк.

Ґешер знову підвищив голос.

— Ми вже йдемо, мій крутий друже. На нас чекають великі справи і великі люди. Але свого слова я дотримаю. А ви стоятимете тут ще чверть години, а то й більше. Звісно, якщо вам дорогі життя. Якщо я побачу, що котресь із вас заворушилося, ми всі відправимося до праотців. Второпали?

— Так, — сказав Роланд.

— Вірите, коли я кажу, що мені нема чого втрачати?

— Так.

— Дуже добре. Ворушися, хлопче! Но, пішов!

Ґешер міцно стискав Джейка за горло, поки тому не забракло дихання. І поволік його спиною вперед. Вони відступали лицем до провалля, над яким стояли Роланд із Сюзанною, що сиділа в нього за спиною, і Едді просто за ним, досі стискаючи «рюгер», який Ґешер назвав пукалкою. Гаряче дихання Ґешера виривалося в Джейка над вухом. І, що ще гірше, до ніздрів долинав огидний запах.

— Навіть не думай пакостити, — прошепотів Ґешер, — або я відірву тобі твої гарнюні іграшки й запхаю в дупцю. Сумно буде втратити їх ще до того, як ти їх пустиш у діло, ге? Дуже сумно.

Так ідучи, вони досягли кінця мосту. Джейк напружився, гадаючи, що Ґешер негайно жбурне в його друзів гранату. Але він цього не зробив… принаймні, поки що. Він протягнув Джейка крізь вузенький прохід між двома будками, які колись, мабуть, слугували контрольними постами. За ними, як понурі тюрми, бовваніли цегляні будівлі.

— А зараз, маленький, я відпущу твою шийку, бо як інакше тобі дихати? Але я тримаю тебе за руку, і якщо ти не побіжиш прудко, як вітер, то обіцяю, що вирву тобі руку і відлупцюю тебе нею замість ціпка. Затямив?

Джейк кивнув і раптом зміг вдихнути на повні груди, бо жахлива рука перестала стискати йому горло. Щойно це сталося, як його власна рука знову нагадала про себе — вона розпухла і пекла вогнем. А тоді Ґешер ухопив його за передпліччя, і він забув про свою руку.

— Бум–бурум! — гукнув пірат неприродно радісним фальцетом і помахав гранатою. — Бувайте, хлопчики і дівчатка! — А тоді прогарчав до Джейка: — Бігом, мале падло! Бігом!

Спочатку Джейка підхопив вихор, а потім він мимохіть зірвався на біг. Удвох із піратом вони припустили вигнутим пандусом нагору. У Джейка плуталися думки, але він встиг подумати, що так могла б виглядати нью–йоркська Іст–Рівер–Драйв за двісті–триста років по тому, як мозкова чума винищила усіх психічно здорових людей у світі.

Уздовж обох хідників стояли іржаві брили металобрухту, які колись, безперечно, були автомобілями. Здебільшого то були спортивні машини у формі бульбашок. Джейк не бачив таких ніколи вжитті (крім, хіба що, тих, на яких їздили мажори в коміксах Волта Диснея). Але серед них точно були старий «фольксваген жук», машина, яка нагадувала «шевроле корвер», і ще щось на кшталт «форда» моделі А. На жодному колесі не було шин: або їх зняли грабіжники, або вони давно спорохнявіли і розсипалися. Усі шибки були розбиті. Складалося враження, буцімто ті мешканці міста, які ще в ньому залишилися, ненавиділи все, в чому, хай навіть випадково, могли побачити своє відображення.

Водостічні канави під покинутими автомобілями і між ними були заповнені якимось металевим сміттям і блискучими уламками битого скла. Колись давно, у щасливіші часи, вздовж хідника росли дерева. Але зараз вони були настільки безнайдійно мертві, що на тлі захмареного неба скидалися на непорушні металеві скульптури. Деякі склади або розбомбили, або вони розвалилися самі. Від них лишилися тільки самотні купи битої цегли. За ними Джейк бачив річку та іржавий напівобвалений міст через Сенд.

Усюди ширився міцний дух тління й занепаду. Він відчувався сильніше, ніж будь–коли, і забивав ніздрі. Вулиця відхилялася від шляху Променя і вела строго на схід. Що далі, то більше Джейк помічав кучугур сміття, що загачували проїзд. За шість чи сім кварталів вулиця вже була завалена вщерть, але Ґешер тягнув його саме в той бік. Спочатку Джейк за ним встигав, аж зараз Ґешер узяв шалений темп і хлопчик почав засапуватись та на крок відставати. Ґешер смикнув його так, що Джейк мало не впав, і поволік далі, до загати зі сміття, уламків бетону та іржавих сталевих балок, що виднілася попереду. Цей насип між двома будинками з запилюженими мармуровими фасадами, як здалося Джейкові, з'явився там геть не випадково. Статую перед тією будівлею, що стояла ліворуч, Джейк упізнав одразу: сліпа богиня правосуддя. Тоді будівля, яку вона охороняла, напевно, була судом. Але роздивитися як слід він не встиг: Ґешер, не вповільнюючи темпу, безжально тягнув його в бік барикади.

«Якщо він спробує пройти крізь неї, нам кінець!» — у відчаї подумав Джейк. Але Ґешер, який, попри свою хворобу, що красномовно свідчила сама за себе на його обличчі, біг прудкіше вітра, просто міцніше стис його передпліччя і поволік далі. Загата наближалася, і ось уже Джейк побачив, що в зумисне наваленій купі бетону, потрощених меблів, іржавих труб й уламків вантажівок та легкових автомобілів є вузький прохід. І зненацька він збагнув. У цьому лабіринті Роланд блукатиме годинами… а от Ґешер тут свій і чудово знає, куди йти.

Ледь помітний прохід темнів ліворуч у хисткій купі сміття. Щойно вони опинилися біля входу, Ґешер перекинув через спину зелений предмет, який тримав у руці.

— Ліпше пригнися, крихітко! — заволав він і вибухнув пронизливим істеричним сміхом. А за мить вулицю струсонув потужний вибух. Машина у формі бульбашки злетіла в повітря на двадцять футів і, перевернувшись, приземлилася догори дриґом. Град із уламків цегли просвистів у Джейка над головою, і щось боляче вдарило його в лопатку. Він перечепився і неодмінно впав би, якби Ґешер ривком не поставив його на ноги і не поволік у вузьку щілину. У проході, що тягнувся у темряву, їх з усіх боків обступили похмурі ненаситні тіні.

Коли чоловік із хлопчиком зникли з поля зору, з–поза бетонного валуна обережно виповзла маленька пухнаста фігурка. Юк. Він трохи постояв біля проходу, витягнувши вперед шию і вдивляючись усередину блискучими очима. А потім, ретельно нюхаючи землю, вирушив слідом.

— Ходімо, — сказав Роланд, щойно Ґешер кинувся навтьоки.

— Як ти міг? — сердито спитав Едді. — Як ти міг віддати його тій потворі?

— Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадобиться.

Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здригнувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.

— Господи! — видихнув Едді й повернув пополотніле перелякане лице до Роланда.

— Поки що нема причин хвилюватися, — спокійно сказав Роланд. — Такі, як той Гешер, не граються з вибухівкою.

Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.

— Ти ж знав, що той чувак не блефує? — спитав Едді. — Тобто ти діяв не навздогад — ти знав напевно.

— Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. — Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спокою ховалися відчай і біль. — Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упоратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався занадто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! — І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.

— То ходімо його відбивати!

Роланд похитав головою.

— Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.

— Але ж…

— Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн… а Джейк певен того, що він є… тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в дальніх краях називали колискою. Розумієш?

Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.

— Еге ж. Знайдемо. А потім що?

— Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.

— Постріли можуть привернути увагу інших, — сказала Сюзанна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.

Роланд холодно на них подивився.

— То впорайтеся з ними.

— О'кей. — Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. — Знайди його, Роланде.

— Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам'ятайте обличчя ваших батьків.

Сюзанна кивнула.

— Ми намагатимемося.

Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були разом — маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк — і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.

— У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, — , сказала Сюзанна.

— Не кажи так. Авжеж, побачимо! — грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подорож закінчилася, як слід не почавшись. — У сутичці з Аттилою–гуном я б оцінив шанси Роланда–варвара як три до одного. Ходімо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.

— А де цей поїзд? — жалібно спитала вона.

— Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й мудрого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?

— Про що ти говориш, Едварде Дін?

— Та ні про що, — сказав він і відчув, що це справді так. І оскільки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.

Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнтиром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі, куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший — сильні й різкі кольки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.

— Ворушися, малий недоноску! Рухай своїми булками!

— Я не можу… бігти швидше, — видихнув Джейк і в останню мить спромігся ухилитися від товстого шматка скла, що довгим прозорим зубом стирчав із стіни непотребу ліворуч.

— Хутчіш, бо я тебе приб'ю і потягну за патли! Но, малий паршивцю!

З останніх сил Джейк побіг швидше. На початку завулку він ще думав, що невдовзі вони знову вибіжать на широку вулицю, але тепер неохоче усвідомлював, що цього не буде. То був не просто завулок, а замаскована й укріплена дорога в країну Сивих. Високі хитки стіни, що тисли на них з обох боків, були споруджені з найнеймовірніших матеріалів: автомобілів, частково чи повністю розплющених за допомогою уламків граніту й сталі, мармурових колон, якихось заводських верстатів, темно–червоних від іржі в тих місцях, де на них не було мастила. Була там ще й якась химерна риба з хрому й кришталю, завбільшки з приватний літак, на блискучому боці якої було обережно вирізьблене загадкове слово Високою Мовою — БЛАЖЕНСТВО. І довершували картину кучугури поламаних меблів, обплутані ланцюгами, кожна ланка яких була завбільшки з Джейкову голову. Уся ця споруда хитко балансувала на барикаді, як цирковий слон на своїй крихітній сталевій платформі.

Там, де ця божевільна стежина розгалужувалася, Ґешер упевнено повернув ліворуч. Трохи далі в різні боки розбігалися ще три завулки, такі вузькі, що скидалися на тунелі. Цього разу Ґешер обрав праву стежину. Її стіни були складені з напівзотлілих ящиків і величезних стосів паперу, мабуть, колишніх книжок чи журналів, і вузьким коридором тут могла пробігти тільки одна людина. Тож Ґешер штурхонув Джейка уперед і побіг слідом за ним, безжально підганяючи його ударами в спину. «Мабуть, так почувається худоба, коли її женуть коридором на бійню», — подумав Джейк і заприсягнувся, що більше ніколи в житті не їстиме відбивних, якщо тільки йому вдасться вибратися звідти живим.

— Біжи, мій солоденький! Біжи давай!

Невдовзі Джейк геть заплутався у тому, куди і скільки разів вони повертають. І що глибше вони з Ґешером занурювалися в непролазні хащі уламків сталі, меблів і машинерії, то слабшою ставала надія на порятунок. Тепер його не знайде навіть Роланд. Якщо стрілець і спробує його врятувати, то заблукає і помре в цьому лабіринті, шукаючи виходу.

Тепер стежка пішла вниз і замість стін із утрамбованого паперу почалися укріплення з шаф для документів, куп арифмометрів і комп'ютерного «заліза». Все це скидалося на перегони складом якогось магазину побутової техніки з нічного жахіття. Майже цілу хвилину вони бігли вздовж стіни, що, здавалося, була споруджена чи то з телевізорів, чи то з безладно покиданих докупи дисплеїв. Всі вони вирячалися на Джейка, наче невидющі очі мерця. Хідник під ногами неухильно спускався, і Джейк збагнув, що це справді тунель. Смуга неба над головою звузилася до розмірів тасьми, тасьма — до стрічки, а стрічка перетворилася на нитку. Вони опинилися в підземному царстві й мчали стрімголов, наче щури, що перебігають велетенський смітник.

«А якщо це все обвалиться просто нам на голови?» — подумав Джейк, але від виснаження й болю майже не злякався цієї перспективні. Якщо дах упаде, він принаймні зможе відпочити.

Ґешер поганяв його, як фермер мула, — бив у ліве плече, щоб Джейк повертав ліворуч, і в праве, коли треба було бігти праворуч. Коли дорога пролягала навпростець, він гатив у тім'я. Із гори сміття стирчала труба, і Джейк спробував її оббігти, але не встиг. Він сильно вдарився об неї стегном і полетів сторч головою в купу битого скла і гострих уламків дощок. Але Ґешер підхопив його і штовхнув уперед.

— Біжи, мале стерво ледаче! Бігати розучився? Якби не Цок–Цок, я б тебе просто тут відтрахав і горлянку перерізав, їй–бо!

Джейк біг, а очі йому застилало червоне марево, в якому були тільки біль і удари Ґешерового кулака по плечах чи в тім'я. Врешті–решт, коли він уже відчував, що не може бігти далі, Ґешер ухопив його за шию і так різко зупинив, що Джейк, здушено пискнувши, врізався в нього.

— А тут невеличке западло! — весело прохрипів пірат. — Дивися вперед. Бачиш два дроти, які перехрещуються низько над землею. Бачиш їх?

Спочатку Джейк не бачив. Там було дуже темно. Ліворуч височіли купи величезних мідних чайників, праворуч — складені одна на одну сталеві цистерни, що нагадували акваланги. Раз дмухнути — і вони лавиною полетять униз, подумав Джейк. Він витер лоба рукою, прибравши сплутані пасма волосся, що лізли в очі, і намагався не думати про те, як він виглядатиме, коли на нього зваляться приблизно шістнадцять тонн металевих контейнерів. Він примружився, дивлячись у той бік, куди показував Ґешер. І справді — попереду ледь–ледь виднілися дві тонкі сріблясті лінії, схожі на струни від гітари чи банджо. Вони тяглися з протилежних боків проходу і перехрещувалися над хідником на висоті близько двох футів.

— Проповзи під ними, золотко. І гляди не зачепи, бо якщо ти зачепиш котрийсь із цих дротиків, то половина всіх сталевих прибамбасів й цементу, які тільки є в цьому місті, звалиться на твою маленьку дурненьку голівку. І на мою теж, хоча навряд чи тобі буде до цього діло, правда? А тепер повзи!

Джейк зняв наплічник, поклав на землю і поліз у щілину під тонкими туго натягнутими дротами, штовхаючи його перед собою. Він збагнув, що, попри все, йому ще хочеться трохи пожити. У нього було таке відчуття, що всі ці кучугури сміття, що хитко балансували навколо, тільки й чекають, щоб звалитися на нього. «Мабуть, ці дроти утримують пару замкових каменів, — подумав він. — Якщо один із них порветься… попіл і порох, нам усім каюк». Спиною він трохи зачепив один із дротів, і високо над головою щось зарипіло.

— Обережно, хлопче! — мало не простогнав Ґешер. — їй–бо, обережніше!

Допомагаючи собі ногами і ліктями, Джейк проповз під перехрещеними дротами. Смердюче, мокре від поту волосся знову лізло в очі, але він не наважився його прибрати.

— Все, вставай, — нарешті пробурчав Ґешер і поповз сам. Утому, як вправно і невимушено він подолав підступно натягнуті троси, відчувалася тривала практика. Джейк замірився було знову вдягти наплічник, але не встиг — його вхопив Ґешер. — А що там, золотко? — спитав він, зазираючи всередину. — Є щось смачненьке для старого друзяки? Бо старий Ґешер ой як любить смаколики!

— Там нема нічого, крім…

Ґешер блискавично підняв руку, складену в кулак, і так сильно зацідив Джейкові межи очі, що в нього з носа фонтаном бризнула кров.

— За що? — крикнув Джейк, розлючений від болю.

— За те, що ти розпатякуєш! Я сам бачу, що там є, а чого нема! — прогорлав Ґешер і викинув Джейків рюкзак. А потім вишкірив зуби, як небезпечний лютий пес. — За те, що ти ледь не поваляв усю цю халабуду! — Він замовк і додав уже спокійнішим тоном: — А ще мені так захотілося. Нічого не вдієш. У тебе таке тупе рило, що мені так і хочеться тобі наваляти. — Жахлива усмішка розійшлася ще ширше, демонструючи гнилі білуваті ясна. Без цього видовища Джейк точно міг обійтися. — Якщо твій крутий друзяка нас і дожене, буде йому подаруночок коло цих дротів, ге? — Не перестаючи шкіритися, Ґешер глянув угору. — Наскільки я пам'ятаю, десь там вмощений міський автобус.

Джейк почав схлипувати. Сльози безвиході і втоми струмками стікали по брудних щоках, залишаючи на них світлі доріжки.

Ґешер замахнувся на нього розчепіреною рукою.

— Бігом, золотко, бо я зараз сам заплачу. Знаєш, я такий сентиментальний, а вже коли починаю плакати й тужити, то нішо мені не миле, крім як надавати комусь мордасів. Це єдине, що може мене звеселити. А ну пішов!

І вони знову побігли. Здавалося, Ґешер навмання обирає стежки, що вели в черево цього смердючого лабіринту, стусанами в плечі вказуючи Джейкові, куди бігти. За деякий час почувся звук барабанів. Він долинав звідусіль і нізвідки. Для Джейка це стало останньою краплею. Він попрощався з надією і тверезим мисленням та, склавши руки, пішов на дно страхітливої безодні.

Перед барикадою, що загатила всю вулицю, Роланд зупинився. На відміну від Джейка, він не плекав надій, що там, на тому боці, відкритий простір. Будинки на сході від цього пункту — це, напевне, острівці для вартових серед моря сміття, інструментів, непотребу… і, поза сумнівом, пасток. Дещо з усього цього мотлоху лежало тут уже п'ять–шість сотень чи тисячу років, але Роланд не сумнівався, що більшу його частину потихеньку–помаленьку натягали Сиві. Східні райони Лада врешті–решт стали фортецею Сивих, і Роланд стояв зараз перед її стіною.

Він повільно пішов уперед і побачив прохід, який ховався за щербатим цементним валуном. На дрібному поросі, яким була вкрита земля, виднілися сліди — два ланцюжки відбитків ніг, великої й малої. Роланд присів навпочіпки, роздивився їх і почав було зводитися на ноги, коли помітив дещо цікаве. Крім двох ланцюжків слідів, тут був ще й третій. Лапи невеличкої тварини.

— Юк? — тихо покликав Роланд. Якусь мить було тихо, а потім із пітьми долинуло тихе «гав». Роланд ступив у прохід і побачив, що з–за рогу, де стежка вперше повертала, на нього уважмо дивляться очі з золотими обідцями. Роланд підбіг до шалапута. Але Юк відступив на крок назад, бо нікому, крім Джейка, не довіряв. Відступив і став на місці, стривожено дивлячись на стрільця.

— Ти мені допоможеш? — спитав Роланд. Десь на краю свідомості вже проступала суха червона пелена — лихоманка битви, що несла з собою невимовне полегшення. Але поки що її час не настав. Поки що він не дозволить собі розслаблятися. — Допоможеш мені знайти Джейка?

— Ейка! — дзявкнув Юк, не зводячи з Роланда стурбованого погляду.

— Тоді вперед. Знайди його.

Юк миттю розвернувся і потрюхикав уперед, обнюхуючи стежину. Слідом за ним пішов Роланд. Час від часу він зиркав на свого проводиря, але здебільшого вдивлявся у древній хідник, шукаючи якихось знаків.

— Господи, — сказав Едді. — Що ж це за люди такі?

Кілька кварталів вони з Сюзанною пройшли вулицею, що тяглася біля підніжжя пандуса, побачили попереду барикаду (менш ніж за хвилину до їхньої появи Роланд увійшов до замаскованого проходу і зник усередині) й повернули на північ, на широку магістраль. Едді подумав, що вона нагадує П'яту авеню, але не наважився сказати про це Сюзанні — надто вже розчарований він був цим смердючим сміттєзвалищем замість міста, щоб вимовляти вголос щось обнадійливе.

«П'ята авеню» привела їх до місця, де височіли білі кам'яниці. «Та це ж точнісінько Давній Рим. Таким його зображали у фільмах про гладіаторів, які я дивився в дитинстві», — подумав Едді. Строгі будівлі досі непогано збереглися. Здебільшого непогано. Едді не сумнівався, що колись вони слугували громадськості — там були галереї, бібліотеки, можливо, музеї. А в тій, зі склепінням, що тріснуло, мов гранітне яйце, могла розташовуватися обсерваторія. Хоча Едді десь читав, шо астрономи люблять працювати подалі від великих міст, бо електричне освітлення заважає витріщатися на зорі.

Між статечними будівлями були відкриті майданчики. І хоча траву й квіти, що колись росли в квітниках, тепер заглушили бур'яни, все одно відчувалося, що це дуже вишукане місце і колись, мабуть, тут був культурний центр міста. Звісно, відтоді багато води витекло. Едді сильно сумнівався, що Ґешер і його товариші цікавляться балетом чи камерною музикою.

Вони з Сюзанною опинилися на великому перехресті, звідки, наче спиці в колесі, розходилися ще чотири широкі вулиці. Посередині «колеса» була вісь — великий майдан. Його оточували стовпи з гучномовцями, а в центрі стояв постамент із рештками статуї. Міцний бойовий кінь, мідний, весь у зелених патьоках, хвацько бив копитами в повітрі. Воїн, що колись сидів у сідлі, тепер лежав на боці, безсило здіймаючи в повітря якусь штукенцію, схожу на кулемет, а у другій руці тримаючи меч. Ноги досі повторювали форму кінського крупу, але чоботи лишилися намертво приварені до металевого скакуна. СМЕРТЬ СИВИМ! — проголошував побляклий помаранчевий напис на постаменті.

Окинувши побіжним поглядом віяло вулиць, Едді й там побачив стовпи з гучномовцями. Декілька лежало на землі, але здебільшого вони стояли вертикально і кожен був прикрашений гирляндою з людських трупів. Тож виявилося, що майдан, у який вливалася «П'ята авеню», і вулиці, що з нього виходили, охороняла невеличка армія мерців.

— Що ж це за люди? — знову спитав Едді.

Але це питання було радше риторичним, і Сюзанна не відповіла… а могла б. Вона й раніше мала видіння, в яких поставало минуле Роландового світу, але жодне з них не могло дорівнятися до цього за чіткістю і яскравістю. Все, що уява малювала їй раніше, як тоді, в Річковому Перехресті, нагадувало сон наяву, але тепер її свідомість наче осяяв якийсь спалах. Сюзанна наче побачила у вікні обличчя небезпечного маніяка, на мить вихоплене з темряви ударом блискавки.

Гучномовці… повішені… барабани. Зненацька вона збагнула, що всі ці явища пов'язані між собою. Це знання прийшло до неї так само несподівано, як і те, що важкі вози до Джимтауна через Річкове Перехрестя тягнули воли, а не мули чи коні.

— Не зважай, це сміття, — сказала вона, докладаючи великих зусиль, щоб голос не тремтів. — Нам же потрібен поїзд. Як гадаєш, куди тепер?

Едді підвів погляд у потемніле небо й легко знайшов шлях Променя за хмарами, що стрімко линули вдалину. Опустивши очі, він побачив, що вхід до вулиці, якою пролягав шлях, охороняла велика кам'яна черепаха. І чомусь не здивувався. Голова рептилії визирала з гранітного панциря, а глибоко посаджені очі, здавалося, зацікавлено їх розглядали. Едді кивнув у її бік і видушив із себе кволу посмішку.

— Бачиш здоровенну черепаху?

І собі зиркнувши в той бік, куди він показував, Сюзанна кивнула. Тож він повіз її через міський майдан на вулицю Черепахи. Від трупів, розвішаних на стовпах уздовж неї, чомусь сухо віяло запахом кориці, і від цього запаху в Едді стисся шлунок… не тому, що він був огидний, якраз навпаки — пахло досить приємно, солодким і спеціями. Приправою з таким запахом дитина залюбки посипле собі грінки під час сніданку.

На щастя, вулиця Черепахи виявилася широкою, а повішені здебільшого були висхлими муміями. Але Сюзанна побачила кілька відносно свіжих «прикрас», з почорнілими опухлими обличчями, по яких досі діловито повзали ґедзі, а в гнилих очницях роїлися хробаки.

А під кожним стовпом повиростали купки кісток.

— їх тут тисячі, як не більше, — сказав Едді. — Чоловіки, жінки, діти.

— Так. — Власний спокійний голос здався Сюзанні чужим і неприродним. — їм треба було якось вбити час, і вони скоротали його, вбиваючи одне одного.

— Де ж ці срані ельфи?! — спитав Едді й якось дивно гигикнув, наче схлипнув. Здавалося, він тільки тепер почав достоту розуміти, що насправді означали ці невинні слова — світ зрушив з місця. Скільки в них було невігластва і зла.

Які глибини невимовного жаху вони в собі чаїли.

«Гучномовці потрібні були під час війни, — подумала Сюзанна. — Так, авжеж. Бозна якої війни й коли вона була, але, мабуть, у ній усім перепало на горіхи. Правителі Лада виголошували через них свої промови, ховаючись від бомб у якомусь бункері, як той, куди сховалися Гітлер і верхівка його банди наприкінці Другої світової».

І вона наче почула виразний голос командувача, що гуркотів у цих динаміках, — почула так само чітко, як рипіння возів у Річковому Перехресті, як ляскання батога над спинами волів, що їх тягли.

Пункти розподілу продовольства А і Гсьогодні будуть зачинені. З відповідними картками звертайтеся до пунктів Б, В, Д і Е.

Дев'ятому, десятому й дванадцятому загонам міліції прибути в Сендсайд.

Повітряне бомбардування почнеться між восьмою й десятою годинами. Усім цивільним перебувати на цей час в укриттях. При собі мати протигази. Повторюю: при собі мати протигази.

Так, оголошення… і якісь новинні покручі — пропагандистська військова версія новин, яку Джордж Орвел назвав би подвійною мовою. А в перервах між новинами з фронтів і оголошеннями — урочиста військова музика й заклики вшанувати полеглих, відправивши чергові ешелони чоловіків і жінок у розпечену бійню.

А потім війна закінчилася, й настало затишшя… тимчасове затишшя. Та одного дня гучномовці знову запрацювали. Чи давно це сталося? Сто років тому? Півстоліття? А хіба це має значення? Сюзанна думала, що ні. Важливо було тільки те, що коли динаміки знову ввімкнулися, то транслювали один–єдиний запис… запис барабанів. А нащадки колишніх мешканців міста вирішили, що це… що? Голос Черепахи? Воля Променя?

І тут Сюзанна згадала, що відповів її батько, тихий, але наскрізь цинічний чоловік, коли вона одного разу спитала, чи справді на небесах є Господь, який керує всім сущим. «І так, і ні, Одетто, — відповів батько. — Я вірю в Бога, але навряд чи Йому зараз є до нас діло. Гадаю, після того, як ми вбили Його єдиного сина, Він добре все обміркував і вирішив, що сини Адама й дочки Єва невиправні, з ними вже нічого не вдієш. І Він умив руки. Правильно зробив, до речі».

Чогось такого вона й чекала — їй вже було дванадцять років, і вона вже розуміла хід думок батька. У відповідь вона показала йому оголошення в розділі місцевої газети, відведеному християнським общинам. У ньому йшлося про те, що преподобний Мердок з методистської Церкви Милості Господньої найближчої неділі прочитає проповідь на тему «Щодня Господь говорить до кожного з нас», де цитуватиме Перше Послання Коринтянам. І тоді тато розреготався. Він сміявся, поки з очей йому не бризнули сльози. «Доню, кожен з нас чує, що хтось до нас говорить, — трохи заспокоївшись, сказав він. — Але ти точно можеш побитися об заклад на останній долар: кожному з нас — і цей преподобний Мердок не виняток — цей голос каже тільки те, шо йому вигідно. Так набагато зручніше жити, повір».

Судячи з усього, коли з гучномовців застукотіли барабани, мешканцям міста почувся заклик до ритуального вбивства. І щоразу, коли крізь сотні чи тисячі гучномовців лунали барабани (якщо Едді не помилявся, то був лише ритм ударних із пісні «ЗіЗі Топ», не більше), вони готували мотузки і вішали одну–дві жертви на найближчих стовпах.

«Скількох? — подумала вона, поки Едді віз її вулицею, а під пощербленими шинами коліс хрускотіло бите скло і шурхотіли купи паперового сміття. — Скількох вони вбили за всі ті роки, відколи в якогось електронного пристрою в підземеллях міста вперше сталася гикавка? Це все почалося тому, що вони розпізнали нетутешність цієї музики, яка опинилася тут випадково, прийшовши з іншого світу, так само, як ми, і літак, і деякі машини, що стоять на цих вулицях?»

Вона не знала відповіді. Знала лише: цинічна точка зору її батька на розмови Бога з синами Адама й дочками Єви невдовзі стане її власною. Ці люди шукали причини вбивати одне одного та й годі. А барабани виявилися ідеальною причиною.

Мимохіть їй згадався вулик, на який вони натрапили, — вулик неправильної форми з білими бджолами, які б неодмінно отруїлися власним медом, якби їм забракло клепки і вони його скуштували. На цьому березі Сенда теж стояв великий напівмертвий вулик з бджолами–мутантами, чиї жала, на їхній власний превеликий подив, не менш смертоносні, ніж мед білих бджіл.

Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті порветься?

І тут, наче оживши від її думок, гучномовці почали транслювати неперервний синкопований ритм барабанів. Від несподіванки Едді скрикнув. Сюзанна теж закричала й затулила вуха руками, встигнувши, проте, краєм вуха почути решту мелодії: доріжку чи доріжки, притлумлені десятки років тому, коли хтось (цілком може бути, що випадково) посунув регулятор балансу не в той бік, підсиливши барабани і відправивши у небуття гітари й вокал.

Едді повіз її вулицею Черепахи і Шляхом Променя, намагаючись роззиратися в усі боки водночас і не вдихати запаху гниття. «Дякую, Боже, за вітер», — подумав він.

Тепер він штовхав візок швидше, зазираючи в усі зарослі бур'яном шпарини між будинками, чи не з'явиться там, бува, витончений вигин монорейкової колії, пущеної високо над містом. Йому кортіло якомога швидше вибратися з цієї нескінченної алеї мерців. І ще раз вдихнувши на повні груди солодкавого коричного запаху, він збагнув, що так палко не жадав нічого в житті.

До тями Джейка привів Гешер: він брутально ухопив його за комір сорочки і різко смикнув до себе. Так жорстокий вершник зупиняє коня, що мчить галопом. Водночас він виставив уперед ногу, і Джейк, перечепившись через неї, гепнувся на спину. Голова вдарилася об хідник, і на якусь мить усе навколо поглинула темрява. Але Гешер не вирізнявся особливою гуманністю, тож він просто ухопив Джейка за нижню губу і щосили крутонув її вбік.

Від болю Джейк закричав і різко сів, відбиваючись кулаками. Спритно ухиляючись від ударів, Ґешер підхопив другою рукою Джейка під пахву і ривком підняв на ноги. Хлопчик став на ноги, хитаючись вперед і назад, наче був п'яний. Він уже майже нічого не тямив, тож йому було не до протестів. Він усвідомлював тільки те, що кожен м'яз у його тілі натягнутий до межі, а поранена рука виє, наче звір, який потрапив до пастки.

Ґешер вочевидь потребував перепочинку, і цього разу дихання поверталося до нього повільніше. Він нахилився, впираючись руками в коліна, обтягнені зеленим оксамитом штанів, і швидко уривчасто дихав. З його легенів виривався свист. Жовта хустка збилася набік. Неушкоджене око блищало, мов фальшивий діамант. Біла шовкова пов'язка брижилася, і з–під неї на щоку сочилася якась жовтувата гидота.

— Підніми голову, дитинко, і ти побачиш, якого дідька я тебе спинив. Помилуйся–но!

Джейк насилу підвів голову. На ту мить він був уже настільки шокований, що побачене його навіть не здивувало. На висоті вісімдесяти футів над їхніми головами гойдався мармуровий фонтан завбільшки з трейлер на колесах. Вони з Ґешером перебували майже під ним. Фонтан був підвішений на двох іржавих кабелях, що майже повністю ховалися у величезних хитких штабелях, складених із церковних лав. Навіть у своєму напівпритомному стані Джейк зауважив, що ці кабелі стерті навіть сильніше, ніж троси, на яких тримався міст.

— Побачив? — задоволено шкірячись, спитав Ґешер. Лівою рукою він зібрав зі щоки гній і байдуже струсив його вбік. — Краса, ге? Ох, Цок–Цок — крутий хлоп, ніде правди діти. (Та де ж ті бісові барабани? Вони вже мусять грати… Якщо Копергед забув їх врубати, я засуну йому в сраку такого довгого дрючка, що він у мене скаже, яка на смак кора.) А тепер дивися вперед, мій солоденький.

Джейк послухався, але Ґешер вмить дав йому такого запотиличника, що він заточився і мало не впав на спину.

— Який тупий спиногриз! Кажу ж, не в протилежний бік, а на землю! Бачиш ці два темні камінці?

За мить Джейк зміг розрізнити в землі потрібні камінці й апатично кивнув.

— На них не ступай, бо вся та катавасія бухнеться тобі на голову, серденько, і той, хто захоче тебе помацати після цього, буде тебе відшкрібати від землі. Пойняв?

Джейк знову кивнув.

— Добре. — Ґешер востаннє глибоко вдихнув і ляснув Джейка по плечу.

— Тоді пішов, чого закляк? Но, кажу, пішов!

Джейк переступив через перший безбарвний камінь і побачив, що насправді це не бруківка, а металева пластина, навмисне заокруглена, щоб скидалося на камінь. Друга була підступно розташована таким чином, щоб непроханий гість ступив на неї, якщо раптом першу він оминув.

«Зроби це, — подумав він. — Чом би й ні? Стрілець ніколи не знайде тебе в цьому лабіринті, тож наступи й поклади цьому край. Принаймні це буде чистіше, ніж те, що готують для тебе Ґешер із друзями. І швидше».

Вкритий порохом мокасин на мить завагався над пасткою.

Ґешер стукнув його кулаком у спину, але не сильно.

— Думаєш про те, як би ґиґнути, так, мій маленький хитрунчику? — Насмішкувата жорстокість у його голосі змінилася простою людською цікавістю. Навіть якщо до неї домішувалося інше почуття, то був не страх, а подив. — Ну то вперед, поки ще не передумав. Бо в мене вже є квиток на той світ. Тільки швидко, бодай тобі боги очі повипалювали.

Але Джейк опустив ногу на землю, не торкнувшись пускового механізму пастки. Жити він вирішив не тому, що сподівався на порятунок. Просто так вчинив би на його місці Роланд — він би жив і йшов уперед, допоки хтось його не спинить, і навіть після цього, якби зміг, усе одно вперто просунувся б вперед ще на кілька кроків.

Обваливши лабіринт зараз, він забере з собою тільки Ґешера, а цього недостатньо. Одного погляду на нього досить, щоб збагнути — він справді вже однією ногою на тому світі. Якщо ж піти далі, то у нього, можливо, з'явиться шанс прихопити з собою кількох Ґешерових друзяк, а якщо пощастить, то, може, навіть того, кого він називав Цок–Цоком.

«Якщо вже я зберуся, як він каже, ґиґнути, — подумав Джейк, — то зроблю це тільки у великій веселій компанії».

Роланд би зрозумів.

Джейк помилявся щодо стрільцевої здатності знайти дорогу в лабіринті. Вони з Ґешером залишили по собі багато слідів, і наплічник був лише одним із найпромовистіших знаків. Але Роланд швидко збагнув, що гаяти час на вишуковування знаків не варто. Все, що від нього вимагалося, — йти за Юком.

Втім, там, де стежки перетиналися, він кілька разів зупинився, боячись помилитися. І щоразу, коли він це робив, Юк озирався і нетерпляче тихо гавкав, що мало означати: «Поквапся! Невже ти хочеш їх загубити?» Тричі Роланд знаходив знаки — сліди ніг, нитка з Джейкової сорочки, клаптик Ґешерової яскраво–жовтої хустки, і тричі переконувався, що шалапут знає, куди бігти. Після цього стрілець просто пішов слідом за ним. Він і надалі шукав знаки, але більше не зупинявся в пошуках. А тоді знову почався барабанний бій, і саме барабани та ще Ґешерів довгий ніс, якого він пхав до наплічника Джейка, врятували Роландові життя.

Він різко загальмував на підборах запилених чобіт і витяг револьвер, ще навіть достоту не збагнувши, що то за звук. А коли зрозумів, то, невдоволено буркнувши, опустив револьвер назад у кобуру. І вже збирався було бігти далі, коли погляд упав спочатку на Джейків наплічник… а потім вихопив із темряви пару ледь помітних дротів, що тьмяно блищали в повітрі ліворуч від нього. Примружившись, Роланд розгледів два тонкі дроти, які перетиналися небезпечно близько від нього на рівні коліна. Низенький Юк без проблем пробіг під дашком, який утворювали перехрещені дроти, але, якби не барабани і не покинутий наплічник, Роланд би налетів просто на них. Він підвів очі, роздивляючись кучугури сміття обабіч стежки, і міцно стис губи. Він був за крок від загибелі, і тільки ка його врятувало.

Юк нетерпляче дзявкнув.

Роланд ліг на живіт і проповз під дротами, повільно і обережно, бо був тілистіший за Джейка і Ґешера. Жоден по–справжньому кремезний чоловік не зміг би подолати цю пастку, не обваливши при цьому підступно підготовану лавину. У вухах лютували барабани. «Мабуть, вони всі з'їхали з глузду, — подумав стрілець. — Якби мені щодня довелося це слухати, то я б точно збожеволів».

Він успішно переповз на той бік, підібрав Джейків наплічник і зазирнув усередину. Там лежали книжки і кілька предметів одягу, а також скарби, на які Джейк натрапив дорогою, — камінь, поцяткований чимось жовтим і блискучим, на вигляд наче золотом, але насправді то було не золото; наконечник стріли, що його Джейк знайшов у діброві наступного дня після видобування і який, мабуть, зберігся ще з тих часів, коли в лісі жив прадавній народ; сонячні окуляри його батька і ще якісь дрібнички, справжню цінність котрих міг збагнути тільки хлопчик, який ще навіть не був підлітком. Ці речі дорогі йому, і він, безперечно, захоче отримати їх назад… звісно, якщо Роланд встигне забрати його до того, як Ґешер і його приятелі змінять його, завдадуть йому такого болю, що він навіки втратить інтерес до невинних розваг дитинства.

У Роландовій уяві, наче демон чи джин із пляшки, спливла вишкірена мармиза Ґешера: криві зуби, порожній погляд, щоки і щетинисте підборіддя, роз'їдені мандрусом. «Якщо ти його скривдиш…» — подумав він і примусив себе думати інакше, бо то був глухий кут. — Якщо Гешер скривдить хлопчика (Джейка! — люто наполягала свідомість. — Це не просто собі хлопчик, це Джейк! Джейк!), Роланд його вб'є. Так, уб'є. Втім, саме по собі це нічого не змінить, бо Ґешер уже ходячий мрець.

Стрілець видовжив лямки наплічника, дивуючись із хитромудрих застібок, які дозволяли це зробити, надів його на плечі й знову звівся на ноги. Юк уже був готовий мчати далі, але Роланд покликав його на ім'я, і шалапут озирнувся.

— До мене, Юк. — Роланд не знав, чи тварина зрозуміє і якщо так, то чи послухається команди, але краще й безпечніше, щоб він не відходив далеко. Там, де знайшлася одна пастка, неодмінно виявляться й інші. Наступного разу Юкові може не пощастити.

— Ейк! — дзявкнув Юк, не зрушуючи з місця. Гавкіт був наполегливий, але в очах пухнастика Роланд побачив, що той відчуває насправді. Ті очі потемніли від страху.

— Так, але це небезпечно, — сказав йому Роланд. — Ходи до мене.

За їхніми спинами, там, звідки вони прийшли, щось важке глухо гупнулося на землю. Швидше за все, це падіння спричинили нескінченні вібрації барабанного бою. І Роланд побачив, що зі смітника, як голови дивних довгошиїх тварин, подекуди витикаються стовпи з гучномовцями.

Юк підбіг до нього й, важко дихаючи, подивився йому у вічі.

— Не відходь від мене.

— Ейк! Ейк–Ейк!

— Так. Джейк. — Він знову припустив бігом, і Юк, як вірний пес, побіг поряд.

Едді відчував, що його, як сказав колись якийсь мудрець, переслідує дежа–вю: він знову мчав з візком, силкуючись випередити час. Замість узбережжя тепер була вулиця Черепахи, але загалом усе лишалося таким самим. Хоча ні, тепер була одна суттєва відмінність: тепер він шукав не самотні двері, а залізничну станцію (чи то пак колиску).

Волосся Сюзанни майоріло на вітрі, а сама вона сиділа рівно, тримаючи в правій руці Роландів револьвер, дулом угору, до захмареного стурбованого неба. Барабани оглушливо стукотіли, доводячи до нестями. Попереду лежав якийсь велетенський предмет, що за своєю формою нагадував тарілку. Напружена уява Едді, напевно, підігріта класичною архітектурою навколишніх будівель, миттю намалювала йому картину: Юпітер і Тор грають у фрізбі. Юпітер подає, а Тор стоїть і дивиться, як тарілка летить, прорізаючи хмари. Вечірка на Олімпі та й годі.

«Фрізбі для богів, — подумав він, маневруючи з Сюзанною між двома каркасами іржавих автомобілів, — гарно придумано».

Зблизька тарілка виявилася чимось на кшталт супутникової, тож Едді підняв візок на хідник, щоб об'їхати її. Коли він уже спускав коляску через бордюр — надто вже засмічений був тротуар, щоб по ньому можна було їхати, — барабанний дріб різко увірвався. Відлуння покотилося у тишу. Та тільки Едді зрозумів, що насправді це не тиша. Попереду, на перетині вулиці Черепахи і якоїсь іншої авеню, виднівся арковий прохід у мармурову будівлю. Вона вся заросла плющем і якоюсь іншою в'юнкою рослиною, що нагадувала кіпарисове листя. Її пагони хоч і були повзучими, проте мали гідний і навіть розкішний вигляд. А за рогом збуджено вирував людський натовп.

— Не зупиняйся! — уривчасто проговорила Сюзанна. — У нас нема часу…

Белькотіння люду прорізав пронизливий істеричний крик. Його супроводжували схвальні вигуки і навіть аплодисменти. Так плескали у долоні люди після вистави у казино в Атлантик–Сіті, де Едді якось побував. Крик переріс у тривалий агонізуючий хрип, що нагадував дзижчання цикади. Едді відчув, що волосся у нього на потилиці настовбурчується. Зиркнувши на трупи, що висіли на найближчому гучномовці, він зрозумів, що веселі ладські Юни проводять чергову привселюдну страту.

«Грандіозно, — подумав він. — Шкода тільки, що в них нема Тоні Орландо і Дона, вони б їм заграли «Постукай тричі», і, либонь, усі б померли щасливими».

Едді зацікавила кучугура каменів на розі, обплетена плющем. Зблизька відчувалося, що рослина має сильний трав'яний запах, від якого сльозилися очі, але все одно він подобався Едді більше, ніж солодкаво–коричний аромат засохлих небіжчиків. Там, де колись був ряд аркових проходів, тепер буяли зелені пагони лози. Дрібні завитки водоспадами стікали донизу. Зненацька крізь один із водоспадів вигулькнула якась фігура і подріботіла в їхній бік. Едді побачив, що це хлопчик, мале дитинча, яке не так давно виросло з пелюшок. Він був убраний дуже дивно—в костюм маленького лорда Фонтлероя, який доповнювала сорочка з мереживними манжетами і короткі оксамитові штанці. У волосся вплетені стрічки. Зненацька Едді відчув шалене бажання помахати руками понад головою й просюсюкати щось на кшталт «Лад — холосе місто».

— Ходімо! — прокричав хлопчик високим писклявим голосом. У його волоссі заплуталося кілька зелених листків, і він на ходу недбало скинув їх лівою рукою. — Там вішають Спанкера! Настала черга старого Спанкера вирушати у країну барабанів! Ходімо, бо пропустите забаву, най її боги поб'ють!

Сюзанну теж вразив зовнішній вигляд хлопчика, але щось у тому, як він наближався, насторожило її. Він якось дивно й незграбно прибирав зелені паростки, що заплуталися в його перев'язаному стрічками волоссі, робив це тільки однією рукою. Друга як була схована за спину, коли він вибіг їм назустріч із водоспаду зелені, так і залишалася там.

«Йому, мабуть, страшенно незручно, — подумала вона, і тут у голові наче запис ввімкнувся — вона почула голос Роланда, який на краю мосту сказав: Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця… Прокляття!»

Тож вона націлила дуло Роландового револьвера на дитину, яка вже зістрибнула з бордюра й мчала просто на них.

— Стояти! — закричала вона. — Стій на місці!

— Сьюз, що ти робиш?! — теж закричав Едді.

Проте Сюзанна пропустила його докір повз вуха. Насправді Сюзанни Дін уже там не було. Її місце у візку зайняла Детта Волкер, і її очі горіли вогнем підозри.

— Стій або я стріляю!

Мабуть, маленький лорд Фонтлерой був глухим, бо її попередження не справило на нього жодного враження.

— Швидше! — радісно заволав він. — Ви ж усе пропустите! Спанкер заре…

З–за спини повільно почала з'являтися права рука. І цієї миті Едді збагнув, що перед ними не дитина, а карлик, чиє дитинство вже було в далекому минулому. Обличчя, яке спершу здалося Едді по–дитячому світлим і радісним, насправді було гримасою холодної ненависті й люті. Щоки й лоб карлика були вкриті безбарвними плямами, з яких сочився гній. Те, що Роланд назвав лярвиними квіточками.

Сюзанна не дивилася на його обличчя. Вся її увага була прикута до правої руки карлика й тьмяно–зеленої кулі, затиснутої в ній. Цього було досить. Прогримів Роландів револьвер, і, стятий кулею, карлик перекинувся на спину. Коли він приземлився на хідник, з маленького кривого рота вирвався крик болю й ненависті. Граната вискочила з пальців і покотилася в ту арку, звідки він вигулькнув.

Детта зникла, розтанула, мов сон, і тепер Сюзанна, не тямлячись від подиву, страху і хвилювання, нестямно переводила погляд з дула револьвера, звідки ще курився димок, на крихітну фігурку, що, розкидавши руки, лежала на хіднику.

— О Господи! Я застрелила його! Едді, застрелила!

— Смерть… Сивим! — спробував агресивно викрикнути маленький лорд Фонтлерой, але замість слів з горла вирвалося криваве булькотіння і залило ті кілька білих клаптів на його чудернацькій сорочці, що досі були не забруднені кров'ю. І тут з арки пролунав притлумлений вибух. Його хвиля здійняла гущавину повзучої зелені, якою заросла арка, і підняла її високо вгору, наче корабельний прапор у сильний шторм. А слідом за нею назовні вирвалися хмари задушливого ядучого диму. Едді прикрив собою Сюзанну, і його спина, шия й маківка опинилися під градом гострих уламків бетону. На щастя, вони всі були маленькими. Ліворуч від нього щось огидно й волого заплямкотіло. Трохи розплющивши очі, Едді побачив, як непорушно застигає в баюрі голова маленького лорда Фонтлероя. Очі карлика досі були розплющені, рот викривлений в передсмертній гримасі.

Тепер до їхніх вух долинали інші голоси: хтось верещав, хтось горлав, і всі до одного були розлючені. Різким рухом Едді відкотив Сюзаннин візок убік — проїхавши трохи на одному колесі, він усе–таки не перекинувся — і пильно подивився в той бік, звідки вигулькнув карлик. До них наближався натовп обірванців — близько двадцяти чоловіків і жінок. Деякі з'являлися з–за рогу, інші ж, неначе злі духи, матеріалізовуючись із диму від карликової гранати, продиралися крізь килими зелені, що затуляли аркові проходи наріжної будівлі. Здебільшого їхні голови були прикриті синіми хустками, і всі тримали в руках зброю — якщо можна назвати зброєю жалюгідний набір іржавих мечів, тупих ножів і гострих уламків дрючків. У руках одного чоловіка Едді побачив кувалду. Той задерикувато розмахував нею в повітрі. «Це Юни, — подумав Едді. — Ми їм перебили весь кайф від повішення, і тепер вони злі, як собаки».

— Смерть Сивим! Вони прикінчили Ластера! Смерть обом! — залунало звідусіль, коли це чарівне товариство помітило Сюзанну в візку і Едді, котрий опустився перед ним на коліно. Натовп вів чоловік із шаблею наголо, закутаний у щось на кшталт шотландського кілта. Агресивно змахнувши зброєю (тілиста жінка, яка стояла поряд із ним, упала б без голови, якби не встигла вчасно ухилитися), він метнувся у наступ. Слідом за ним з радісними криками посунули інші.

Повітря хмарного дня прорізав грім Роландового револьвера, і Юнові в кілті знесло верхню частину голови. Червоний дощ пролився на землисто–бліду шкіру жінки, якій дивом не відрізало шаблею голову, і вона закричала. Але знавіснілий натовп, дико водячи очима, не зупинився.

— Едді! — крикнула Сюзанна і вистрілила ще раз. Цього разу на землю впав чоловік у оздобленому шовком плащі й високих чоботях.

Едді безпорадно шукав «рюгер» і на якусь жахливу мить його охопила паніка від думки, що пістолет загубився. Але він просто якимось чином опустився нижче, бо був запханий за пояс штанів. Едді намацав руків'я і сильно смикнув. Клята штука не піддавалася, бо приціл зачепився за білизну.

Сюзанна вистрілила ще тричі поспіль. Кожен постріл влучав у ціль, але осатанілих Юнів це не спинило.

— Едді, помагай!

Почуваючись Суперменом низького гатунку, Едді сильно рвонув пістолет, порвав труси, але нарешті спромігся видобути «рюгер». Ребром долоні зняв із запобіжника, сперся ліктем на ногу вище коліна і відкрив вогонь. Йому не треба було думати, навіть прицілюватися не довелося. Якось Роланд їм розповідав, що в бою руки стрільця працюють самі, ними не треба керувати. І зараз Едді збагнув, шо малося на увазі. Хоча з такої близької відстані навіть сліпий би не промазав. Сюзанна скоротила чисельність нападників, і тепер їх було не більше п'ятнадцяти. По інших, як ураган по полю пшениці, пройшовся Едді. Нате, щоб покласти чотирьох, у нього йшло менше двох секунд.

Єдина фізія натовпу зі скляними й бездумними очима почала поволі розпадатися. Чоловік із кувалдою викинув свою зброю і припустив навтьоки, сильно шкутильгаючи на покривлених артритом ногах. Слідом за ним побігло ще двоє. Решта нерішуче зупинилася і тепер тупцяла на місці.

— Вперед, боягузи! — прогарчав порівняно молодий чоловік. Синя хустка була в нього пов'язана на шиї, наче в жокея на кінних перегонах. За винятком двох жалюгідних жмутків хвилястого рудого волосся, по одному на кожному боці голови, він був геть лисий. Сюзанні цей парубок нагадав клоуна Клерабеля, а Едді — Рональда Макдональда. Небезпечного Клерабеля і лютого Рональда. Він пожбурив у них саморобного списа, який у першому своєму житті, можливо, був ніжкою стола. Але зброя не влучила в ціль, а просто впала на дорогу праворуч від Едді та Сюзанни. — Вперед, я сказав! Разом ми зможемо і при…

— Пробач, друже, — пробурмотів Едді й вистрілив йому в груди.

Клерабель–Рональд заточився назад і взявся рукою за те місце, куди влучила куля.

У широко розплющених очах читалася одна болісна думка: все мало бути інакше, такого просто не могло статися. Рука парубка безсило впала додолу. З кутика рота, неймовірно яскрава в такий похмурий день, витікла цівка крові. Коли він упав навколішки, решта Юнів просто стояли і німо дивилися. А ще один із натовпу не витримав видовища і хотів було ганебно дати драла.

— Ані руш! — наказав Едді. — Стій, де стоїш, мій недоумкуватий друже, якщо не хочеш гаразд роздивитися ту галявину, де закінчується твій земний шлях. — Він підвищив голос. — Кидайте зброю, малята! Ну ж бо, все на землю! Негайно!

— Ти… — глухо прошепотів помираючий. — Ти… стрілець?

— Ти вгадав, — відповів Едді і похмурим поглядом обвів Юнів.

— Благаю… прощення, — прошелестів кучерявий рудий і впав обличчям на землю.

— Стрільці? — спитав один з його товаришів. Він говорив так, наче щойно почав відчувати весь жах становища.

— Ви тупі, але не глухі, — відповіла Сюзанна. — Бодай якась втіха. — І помахала дулом револьвера — порожнього, Едді був у цьому впевнений. А якщо так, то скільки патронів лишилося в «рюгері»? Тут він збагнув, що не має жодного уявлення, скільки патронів міститься в обоймі, і подумки обізвав себе дурнем… але чи ж узагалі він міг уявити, що все так обернеться? Навряд. — Ви чули, що він сказав. Кидайте все на землю. Канікули закінчилися.

Один за одним вони підкорилися.

— Дарма ви вбили Вінстона, місіс. У нього ниньки день народження, — сказала жінка, на обличчі в якої було не менше пінти крові відважного Меча–і–Кілта.

— То треба було йому лишатися вдома і їсти торт, — відрізав Едді. І ні слова жінки, ні його власна реакція не здалися йому аж такими абсурдними в цій ситуації.

Серед Юнів лишалася ще одна жінка — худюща білявка, чиє довге волосся повилазило пасмами, наче від лишаю. Вона спробувала було непомітно відступити в бік мертвого карлика і під захист зарослих арок, але Едді поклав цьому край, випустивши кулю в розтрісканий бетон поблизу її ніг. Що з неї можна взяти, він не знав, але не хотів, щоб хтось показував іншим дурний приклад. І просто боявся того, як поведуть себе його руки, коли хворі люди з понурими обличчями, що стоять зараз перед ним, спробують тікати. Хай там що поганого холодний розум думав про все це стрілецьке ремесло, його рукам воно все одно подобалося.

— Стій на місці, красуне. Офіцер Дружній радить не ризикувати. — Едді подивився на Сюзанну і миттю стривожився, бо вона мала дуже блідий вигляд. — Сьюз, з тобою все добре? — тихо спитав він.

— Так.

— Ти ж не зомлієш? Бо…

— Ні. — Вона глянула на нього темними, як бездонні колодязі, очима. — Просто я ніколи нікого не вбивала з револьвера… ясно?

«Ну, тоді звикай», — крутилося в нього на язиці, але він не вимовив цього вголос. Натомість звернув погляд до п'ятьох, що стояли перед ним. В очах, що спостерігали за ним із Сюзанною, був якийсь притлумлений страх, але до справжнього жаху йому було далеко.

«Блін, тут уже майже ніхто не пам'ятає, що таке жах, — подумав Едді. — Радість, сум, любов… так само. Навряд чи вони здатні зараз щось відчувати. Надто вже довго вони жили в цьому чистилищі».

Аж раптом він згадав радісні крики, сміх і театральні аплодисменти, які вони з Сюзанною чули раніше, і зрозумів, що помиляється. Бодай одне почуття ще досі примушувало їхні мотори працювати, ще одне викликало в них емоції. Спанкер би це підтвердив.

— Хто тут головний? — спитав Едді. На випадок, якщо до когось повернеться хоробрість, він дуже уважно спостерігав за перехрестям за спинами маленького гурту. Поки що нічого тривожного він там не бачив і не чув. Мабуть, їхні товариші вирішили залишити цю обірвану компанію на поталу долі.

Вони непевно перезирнулися. Врешті–решт подала голос жінка з заляпаним кров'ю лицем.

— Спанкер і був головним. Але коли заграли барабани богів, то камінь з капелюха випав Спанкерів. То ми його і відправили потанцювати. Мабуть, наступним пішов би Вінстон, але ви його урехали зі своїх проклятих револьверів. — Вона навмисне стерла зі щоки кров, подивилася на неї і знову звернула похмурий погляд до Едді.

— А як ти гадаєш, що хотів зробити зі мною Вінстон своїм проклятим списом? — спитав Едді. Йому це дуже не сподобалося, але жінка змусила його почуватися винним у скоєному. — Підрівняти мені баки?

— Ви прикінчили Френка і Ластера, — вперто вела далі вона, — і хто ж ви такі? Або Сиві, і це погано, або пара проклятих приблуд, і це ще гірше. І хто ж лишився захищати Юнів із Північного Міста? Мабуть, тільки Топсі, моряк Топсі, але його тут нема. Він сів у свій човен і поплив униз річкою, щоб він скис!

Але Сюзанна вже давно не слухала її. Всі її думки зосередилися на тому, що жінка сказала раніше. «Камінь з капелюха випав Спанкерів. То ми його і відправили потанцювати». Колись у коледжі вона читала «Лотерею» Ширлі Джейксон, тож тепер збагнула, що ці дегенерати, у яких виродилися колишні Юни, жили в жахітті, описаному Джейком. Не дивно, що вони не здатні до сильних емоцій. їм же доводилося бути учасниками цього зловісного дійства не раз на рік, як у романі, а не менше двох–трьох разів на день.

— Чому? — хрипким від переляку голосом спитала вона в жінки. — Нащо ви це робите?

Жінка змірила Сюзанну таким поглядом, наче вжитті не бачила більшої ідіотки.

— Нащо? Щоб привиди, які живуть у машинах, не забрали тіла тих, хто тут помер — і Юнів, і Сивих, — і не наслали їх на нас. Мертв'яки ж можуть вилізти крізь діри у вулицях і зжерти нас. Навіть останній йолоп це знає.

— Привидів не існує, — сказала Сюзанна, відчуваючи, проте, що її голос звучить порожньо і геть непереконливо. Звісно, існують. У цьому світі привиди всюди. Але вона не здавалася. — Те, що ви називаєте барабанами богів, — лише плівка, яка застрягла в програвачі. От і все. — Зненацька її осяяло, і вона додала: — А може, це все роблять Сиві… навмисне. У вас не виникало таких підозр? Вони ж живуть на іншому боці міста, так? І під містом теж? Вони завжди хотіти вивести вас із гри. А що, як тепер у них з'явився справді дієвий спосіб завершити почате, але не своїми, а вашими ж власними руками.

Забризкана кров'ю жінка стояла біля літнього джентльмена у настарішому в світі котелку і пошарпаних шортах захисного кольору. Він виступив уперед і звернувся до неї тоном вихованої людини, під яким проглядало презирство. Слова були гострі, мов кинджали.

— Ви помиляєтесь, мадам стрілець. У підземеллях Лада дуже багато машин, і всі вони населені привидами, демонічними духами, вороже налаштованими супроти смертних. Ці демони здатні воскрешати мертвих… а у нас у Ладі є кого воскрешати, навіть не сумнівайтеся.

— Слухайте, — сказав Едді. — Дживсе, а ви самі бачили бодай одного з цих зомбі на власні очі? Хтось із вас їх бачив?

Дживс закопилив губу і не відповів. Але слова були не потрібні — все сказала та закопилена губа. На що можна сподіватися від приблуд, у яких замість розуміння — зброя?

Едді вирішив, що час узагалі припинити це безглузде обговорення. Все одно він не створений для місіонерської діяльності. Дулом «рюгера» він показав на скривавлену жінку.

— Ти і твій приятель, схожий на англійського дворецького у вихідний, підете з нами. Покажете нам, де залізнична станція. Після цього ми розпрощаємося, і скажу вам правду: я вважатиму, що цей бісів робочий день закінчився вдало.

— На станцію? — перепитав чолов'яга, схожий на дворецького Дживса. — Що таке залізнична станція?

— Відведіть нас у Колиску, — уточнила Сюзанна. — До Блейна.

Ці слова вкінець добили Дживса. На його обличчі замість вселенського презирства, з яким він досі до них ставився, з'явився непідробний жах.

— Туди не можна! — закричав він. — Колиска — це заборонена зона, а Блейн найстрашніший з усіх привидів Лада!

«Заборонена зона? — подумав Едді. — Тільки цього бракувало. Але принаймні один плюс у цьому є: там ви, кретини, перестанете нам набридати». Приємно також було почути, що Блейн досі існує… чи то пак ці люди гадають, що він існує.

Решта, не ймучи віри, вирячилися на Едді й Сюзанну. Враження було таке, нібито чужинці запропонували гурту новонавернутих християн орендувати Ковчег Завіту й перетворити його на платний туалет.

Едді націлив «рюгер» на середину Дживсового лоба.

— Ми йдемо. А ви, якщо не хочете негайно приєднатися до пращурів, припиніть триндіти і показуйте дорогу.

Дживс і скривавлена жінка обмінялися непевними поглядами. Але коли чоловік у котелку нарешті подивився на Едді й Сюзанну, його обличчя мало впевнений і рішучий вираз.

— Можете нас застрелити, — сказав він.

— Краще вже померти тут, а не там.

— Та ви просто банда хворих збоченців, у яких на думці одне — смерть! — розлютилася Сюзанна. — Ніхто не помре! Просто відведіть нас туди, куди нам треба, заради Бога!

— Але зайти в колиску Блейна — це і є смерть, — понуро сказала жінка. — Бо Блейн спить, і той, хто його потурбує, дорого за це заплатить.

— Та годі тобі, кралечко, — роздратовано обірвав Едді. — Запхавши носа між сідниці, аромату кави не відчуєш.

— Я не розумію, що це означає, — відказала вона з якоюсь дивною гідністю.

— Це означає, що ви можете відвести нас до колиски і накликати на себе Гнів Блейна або просто стояти тут і дізнатися, що таке Гнів Едді. І знаєте, я якось не схильний стріляти одразу в голову. Я можу виривати з вас кулями по шматку. Злості мені вистачить. Щось мене не пре від вашого міста — музика хрінова, всі смердять, як гній, а перший, кого ми тут зустріли, пожбурив у нас гранату і вкрав нашого друга. То що ви вирішили?

— Нащо вам узагалі Блейн? — спитав хтось із гурту. — Він уже багато років не ворушиться в Колисці. Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися.

«Говорити різними голосами і сміятися?» — подумав Едді й подивився на Сюзанну. Але вона тільки плечима знизала.

— Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна, — сказала скривавлена жінка.

Дживс понуро кивнув.

— Ардіс завжди ставав ідіотом, коли напивався. Блейн його про щось спитав. Я чув це питання, але подумав, що воно якесь безглузде — щось про матір ворон, здається… Ардіс не зміг відповісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.

— Електрика? — здогадався Едді.

Дживс із скривавленою жінкою кивнули водночас.

— Так, — сказала жінка. — Електрика. Так це називали в давно минулі часи.

— Вам не треба заходити туди разом з нами, — зненацька запропонувала Сюзанна. — Просто покажіть нам, де це місце. А далі ми вже підемо самі.

Жінка змірила її недовірливим поглядом, але Дживс нахилився їй до вуха і щось зашепотів. Решта Юнів стояли за їхніми спинами, дивлячись на Едді й Сюзанну з приголомшеним виглядом людей, що пережили руйнівну повітряну атаку.

Дослухавши, жінка озирнулася на них.

— Так, — сказала вона. — Ми відведемо вас до Колиски. Так вам і треба.

— От і я так думаю, — сказав Едді. — Ти і Дживс. А решта — зникніть. — Він обвів їх прицільним поглядом. — Але наостанок затямте от що: один підступно пожбурений спис, одна стріла, одна цеглина — і ці двоє помруть. — Погроза прозвучала настільки слабо й непереконливо, що Едді негайно пошкодував про неї. Яке їм діло до цих двох чи взагалі до будь–кого з їхнього клану, якщо вони щодня відправляють на той світ двох чи більше? «Хоча, — подумав він, спостерігаючи, як інші, навіть не озираючись, йдуть геть, — пізно вже шкодувати про сказане».

— Ходімо, — сказала жінка. — Треба швидше з усім покінчити. Очі б мої вас не бачили.

— Взаємно, — відповів Едді.

І вони з Дживсом повели їх уперед. Але, перш ніж піти, жінка зробила щось таке, від чого Едді трохи розкаявся в своїх жорстоких думках: вона стала навколішки, прибрала волосся з обличчя чоловіка в кілті і поцілувала його в брудну щоку.

— До побачення, Вінстоне. Чекай на мене там, де розступаються дерева, а вода солодка. Я прийду до тебе, обов'язково прийду. Це так само неминуче, як і настання світанку, що проганяє темряву на захід.

— Я не хотіла його вбивати, — сказала Сюзанна. — Так і знайте. Але сама я помирати хотіла ще менше.

— Так. — Звернене до Сюзанни обличчя було суворим і сухим, жінка не плакала. — Але в Колисці Блейна на тебе чекає смерть. І, можливо, ти помреш, заздрячи бідному старому Він–стонові. Блейн жорстокий. Найжорстокіший з усіх демонів у цьому жорстокому–прежорстокому місті.

— Ходімо вже, Мод, — сказав Дживс, допомагаючи їй підвестися.

— Так. Покінчимо з ними. — Вона знову змірила Сюзанну й Едді рішучим, але водночас дещо розгубленим поглядом. — І нехай боги проклянуть мої очі за те, що я вас взагалі побачила.

І нехай прокляття впаде на ваші револьвери, бо вони ніколи не завдавали нам нічого, крім клопотів.

«А з таким ставленням, — подумала Сюзанна, — ваші клопоти триватимуть ще років з тисячу, не менше».

Мод почимчикувала вулицею Черепахи, Дживс — за нею. Едді доводилося ще штовхати Сюзаннин візок, тож невдовзі він засапався і ледь встигав. Розкішні будівлі обабіч вулиці змінилися будинками в стилі заміських, оповитими плющем, перед якими розкинулися величезні занедбані газони. Колись тут був дуже фешенебельний район, зрозумів Едді. Одна будівля, що височіла попереду, затьмарювала решту. На вигляд — оманливо простий квадрат із білого каменя, з численними колонами, на яких тримався дах. Едді знову згадав фільми про гладіаторів, від яких він так шаленів у дитинстві. Сюзанна здобула Ґрунтовнішу освіту, тож їй згадався Парфенон. Увагу обох одразу полонив величний скульптурний бестіарій — Ведмідь і Черепаха, Риба і Щур, Кінь і Собака, — що в два ряди облямовував будівлю вгорі під дахом. І вони збагнули, що це те місце, яке вони шукають.

їх не полишало тривожне відчуття, що за ними стежать безліч очей — очей, сповнених ненависті й подиву. Коли вони підійшли ближче і в полі зору з'явилася монорейкова дорога, прогуркотів грім. Як і буря, монорейка брала свій початок на півдні, стрімко летіла в місто, проходила вулицею Черепахи і вливалася в Колиску Лада. І поки вони наближалися, вітер дедалі дужчав, і висхлі тіла обабіч дороги почали звиватися й танцювати на вітрі.

Бозна–скільки часу минуло, відколи вони почали ці перегони (напевно Джейк знав тільки одне: барабани знову стихли), і Ґешер ще раз грубо смикнув його, щоб зупинити. Та цього разу Джейк примудрився якось втриматися на ногах. У нього наче друге дихання відкрилося. А от у Ґешера, якому вже ніколи не судилося бути одинадцятирічним, справи були кепські.

— Хуух! Мій насос на ладан дише, дитинко.

— Вам же гірше, — байдуже сказав Джейк і заточився, коли вузлувата Ґешерова рука вперіщила йому по щоці.

— А ти, я бачу, заплачеш гіркими сльозами, якщо я тут впаду мертвим, ге? Атож! Але навіть не сподівайся, красунчику. Старий Ґешер уже багатьох пережив і не має наміру падати неживим до ніг якоїсь ягідки, навіть такої солоденької, як ти.

Джейк незворушно слухав усі ці дурниці. Він мав намір ще до заходу сонця побачити Ґешера мертвим. Навіть ціною власного життя. Джейкові вже було байдуже. Він витер кров із розбитої щойно губи і задумливо подивився на руку, дивуючись, як швидко в людському серці не лишається нічого, крім нестримної жаги вбивста.

Помітивши, що Джейк дивиться на скривавлені пальці, Ґешер криво всміхнувся.

— Сочок пустив, ге? Старий Ґешер ще пустить сочок із твого молоденького деревця, якщо не будеш поводитися чемно. — Він показав на бруківку вузенького завулка, в якому вони зараз перебували. В тому місці, куди він тицяв пальцем, лежала іржава кришка каналізаційного отвору. На ній стояло тавро зі словами, які Джейк не так давно бачив: «ЛИВАРНЯ ЛAMEPKA».

— Там збоку є ручка, — сказав Ґешер. — Бачиш? Просунь туди руки і відтягни вбік. І ворушися, тоді, може, до зустрічі з Цок–Цоком у тебе ще лишаться всі твої зуби.

Джейк ухопився за сталеву кришку і потягнув. Сильно, проте не що було сили. Лабіринт вулиць і завулків, крізь який Ґешер його гнав, був нестерпним, але там він принаймні міг бачити. І уявити не міг, що чекає на нього в підземеллях міста, де темрява поглине навіть мрії про порятунок. А що наміру дізнаватися, як там, унизу, в нього не було жодного, то він і не збирався без крайньої потреби це робити.

Але Ґешер швидко пояснив йому, що потреба якраз крайня.

— Вона занадто важка для… — почав Джейк, але не договорив, бо пірат ухопив його за горло і підняв у повітря до рівня своїх очей. Від довгого забігу його лице трохи розчервонілося й вкрилося потом, а гнійники, що в'їдалися в шкіру, набули огидного відтінку, жовтого з пурпуровим. Із відкритих наривів витікала густа рідина і цівки крові. Джейк встиг відчути густий сморід, що йшов від Ґешерового тіла, а потім рука зімкнулася довкола його горла й перекрила дихання.

— Слухай уважно, недоумку, бо це тобі останнє попередження. Або ти зараз же знімеш цю довбану кришку, або я запхаю руку тобі до рота і вирву язика. І можеш кусатися, скільки влізе, бо в мене ця зараза в крові. Не мине й тижня, як перші квіточки з'являться на твоєму личку. Якщо доживеш. Затямив?

Джейк шалено закивав. Ґешерове обличчя вже почало розпливатися перед його очима сірою плямою, туман дедалі густішав, а голос долинав наче здаля.

— Гаразд. — Ґешер кинув його на землю. Джейк гепнувся біля каналізаційного люка, важко хапаючи ротом повітря й кашляючи, наче перед блюванням. І врешті–решт спромігся глибоко вдихнути повітря — рідкого вогню, що негайно обпік йому легені. Він виплюнув скривавлений згусток мокроти, і від її вигляду його ледь не знудило.

— А тепер годі вже теревенити, світло моїх очей, знімай кришку.

Джейк підповз до люка, взявся за ручку і цього разу вже смикнув щосили. На якусь жахливу мить йому здалося, що важезна кришка не зрушить з місця. А потім він уявив собі, як Ґешерові пальці тягнуться йому до рота та хапають за язик, і де тільки сили взялися. У спині немилосердно заболіло, було таке відчуття, що якась частина хребта зсунулася з місця, але люк, скрегочучи на бруківці, повільно піддавався. Ось уже поглядові відкрилася вузька серпоподібна усмішка самої темряви.

— Добре, малий, добре! — зрадів Гешер. — Ти ж мій маленький мул! Тягни далі — не здавайся, ще трохи!

Коли серп став півмісяцем, а біль у попереку вже пік вогнем, Ґешер дав Джейкові піддупника, і той розтягнувся на землі.

— Дуже добре! — вдоволено сказав пірат, зазираючи в отвір. — А тепер, малий, спустися драбиною, вона там збоку. Але дивися не впади, тримайся добре, бо ті щаблі в біса слизькі й мохом порослі. їх там штук зо двадцять, наскільки я пам'ятаю. А коли спустишся на дно, стій і чекай на мене. Може, тобі й захочеться втекти від старого приятеля, але хіба ж це буде розумно? Як ти гадаєш, розумно?

— Ні, — відповів Джейк. — Мабуть, ні.

— Дуже мудро, синку! — Гешер розплився в своїй огидній усмішці, в черговий раз демонструючи жалюгідні залишки зубів. — Там темно. І ціла тисяча коридорів розходиться на всі боки. Твій старий приятель Ґешер знає їх усі, як облуплені, а от ти загубишся вмить. А ще там є щури… дуже великі і дуже голодні. Так що стій і чекай.

— Я стоятиму.

Ґешер пильно до нього придивився.

— Ти говориш, як мале Юненя, але ти не Юн, я впевнений. Звідки ти, хлопче?

Джейк мовчав.

— Oо, шалапут язика проковтнув? Ну нічого. Цок–Цок швидко з тебе правду добуде. У нього є такий дар, що люди самі починають говорити. А коли вже розговоряться, то говорять так швидко і кричать так голосно, що, аби спинити, їх доводиться стукати по довбешці. У присутності Цок–Цока шалапутам не дозволяється ковтати чиїсь язики, навіть таких молоденьких і смачненьких, як ти. А тепер пішов униз. Но, пішов!

І він замахнувся на хлопчика ногою, але цього разу Джейкові вдалося ухилитися від удару. Він зазирнув у напіввідчинений люк, побачив драбину і поліз. Його голова й груди ще не встигли зануритися в темряву, коли повітря струсонув потужний гуркіт. Він пролунав десь на відстані милі або навіть більше, але Джейк без зайвих пояснень збагнув, що це було. З його вуст зірвався крик жалю.

Ґешер скривив рота у зловісній усмішці.

— А твій крутий друзяка вистежив тебе трохи далі, ніж ти сподівався, ге? Але я так і думав, бо бачив, які в нього вперті й хитрющі очі. Я думав, що він піде за своїм маленьким солоденьким хлопчиком, якщо збереться, і він таки зібрався. Дротяну пастку він побачив, але фонтан його причавив. Усе пучком. Лізь, солоденький.

І він націлився ногою на Джейкову голову. Хлопчик уник удару, але послизнувся на драбині, пригвинченій до стінки каналізаційного люка, і не впав тільки тому, що вчасно вхопився за вкриту струпами гомілку Гешера. Він благально подивився на пірата і на тому гнійному лиці смертника не побачив жалю.

— Будь ласка, — сказав він, чуючи, як слова переходять у схлипування. Перед його очима стояла картина: Роланд лежить розчавлений велетенським фонтаном. Що тоді сказав Ґешер? Якщо він комусь знадобиться, то цей хтось буде змушений відшкрібати його від землі.

— Благай, скільки хочеш, любчику. Але не сподівайся, що тебе почують. Бо на цьому боці мосту милосердя закінчується. А тепер лізь, бо я тебе так віддухопелю, що криваві мізки крізь криваві вуха полізуть.

Тож Джейку лишалося тільки одне — спускатися. Коли він досяг стоячої води на дні, то вже не хотів плакати. Він стояв і, згорбившись та похнюпивши носа, терпляче чекав, поки Ґешер поведе його назустріч долі.

Пастку у вигляді перехрещених дротів, які стримували лавину сміття, Роланд ледь не зачепив, але підвішений фонтан здався йому повною нісенітницею. Таке могла влаштувати лише якась дурна, недорозвинена дитина. Колись Корт навчив їх постійно пильнувати, перебуваючи на території ворога, — оглядати сектори не тільки спереду і ззаду, але й угорі.

— Стій, — наказав він Юкові, підвищуючи голос, щоб перекричати барабани.

— їй! — погодився Юк, а потім подивився вперед і одразу ж додав: — Ейк!

— Так. — Стрілець іще раз подивився на висячий мармуровий фонтан і оглянув дорогу, шукаючи пусковий механізм. Дві пластини він помітив одразу. Можливо, колись вони ще так–сяк були схожі на бруківку, під яку їх замаскували, але той час давно минув. Роланд нахилився, сперся руками на коліна і заговорив до Юка, який дивився йому у вічі. — Зараз я тебе візьму на руки. Ненадовго. Не крутися, Юк.

— Юк!

Роланд узяв шалапута в руки. Спершу Юк напружився і спробував виборсатися, але потім Роланд відчув, що тваринка змирилася. Звісно, Юкові не подобалося, що його взяв на руки хтось, а не Джейк, але, очевидно, він вирішив потерпіти. І стрілець ще раз подивувався, яке це створіння розумне.

Він поніс Юка вузьким проходом під Навислим Фонтаном Лада, обережно переступивши підступні «камінці». Коли небезпека була позаду, Юк знову опинився на землі. І цієї ж миті стихли барабани.

— Ейк! — нетерпляче сказав Юк. — Ейк–Ейк!

— Так. Але спершу треба дещо владнати.

Пройшовши з Юком ще п'ятнадцять кроків, стрілець нахилився і підняв уламок бетону. Задумливо переклав з руки в руку, і в цей час до його вух долинув звук пострілу зі сходу. Гучний барабанний стукіт поглинув звуки битви Едді й Сюзанни з бандою Юнів, але цей постріл Роланд почув. І всміхнувся, бо це майже напевно означало, що Діни знайшли Колиску. Перша гарна новина за весь цей день, якому, здавалося, кінця не буде.

Роланд повернувся і пожбурив уламок. Приціл був точний, як і тоді, в Річковому Перехресті, коли він кинув камінцем у старезний дорожній сигнал. Снаряд влучив точно у центр одного з безбарвних спускових гачків, і іржавий дріт гучно луснув. Мармуровий фонтан перевернувся і опустився, бо інший дріт ще трохи втримав його від падіння (рівно стільки, скільки знадобилося б людині зі швидкою реакцією, щоб забратися з–під нього геть, зрозумів Роланд). Потім другий дріт теж не витримав, і фонтан рожевою кам'яною глибою повалився на землю.

Роланд ще встиг сховатися за купою іржавих сталевих балок, Юк прудко стрибнув йому на руки, і тут пролунав такий гуркіт, що від нього здригнулася земля. Навсібіч полетіли уламки рожевого мармуру, деякі завбільшки з ручні візки. Декілька шматочків потрапило Роландові в обличчя. У шкурці Юка теж застрягло чимало. Роланд струсив їх рукою і поглянув на новоутворену барикаду. Фонтан тріснув навпіл, наче величезна плита. «Назад ми вже так не повернемося», — подумав Роланд. Прохід, вузький від самого початку, тепер був повністю заблокований.

Стрілець на мить замислився, чи чув Джейк гуркіт від падіння фонтана, і якщо чув, то що подумав. Марнувати час, розмірковуючи, що подумав Ґешер, він не хотів. Ґешер неодмінно вирішить, що його стерло на порох, а саме цього Роланд і домагався. А чи Джейк теж так подумає? Навряд. Хлопчик був не настільки наївний, щоб повірити, буцімто стрільця можна вбити таким простацьким способом. Але якщо Ґешер його залякав, то Джейк міг втратити змогу чітко й логічно мислити. Втім, запізно було про це турбуватися. Якби Роланд знову постав перед вибором, обвалювати пастку чи ні, то зробив би точнісінько те саме, що й зараз. Навіть стоячи на порозі смерті, Ґешер продемонстрував відвагу й тваринну хитрість. І якщо цей фокус приспав його пильність, то він був того вартий.

Роланд звівся на ноги.

— Юк… знайди Джейка.

— Ейка! — Юк витягнув уперед свою довгу шию, обнюхав землю по півколу, знайшов Джейків запах і помчав уперед. Роланд побіг слідом. За десять хвилин шалапут зупинився біля каналізаційного люка, обнюхав його довкола і, дивлячись на Роланда, пронизливо гавкнув.

Стрілець опустився на коліно і роздивився плутані відбитки ніг та широкий слід на подряпаній бруківці. Схоже, цей люк часто відсували вбік. Коли погляд упав на кривавий згусток у щілині між двома каменями бруківки, Роланд звузив очі.

— Той вилупок весь час його б'є, — пробурмотів він собі під ніс.

Відсунувши люк, він подивився вниз, а потім розв'язав сиром'ятні шнурки, на які запиналася його сорочка. Підняв шалапута і запхав його за пазуху. Юк вишкірив зуби й випустив пазурі. На якусь мить Роланд відчув, як кігті тварини маленькими гострими ножами впинаються йому в груди й живіт. Але потім вони сховалися. Юк заспокоївся і тільки зорив з–за коміра Роландової сорочки своїми блискучими очима, дихаючи, як паровий двигун. Біля стрільцевого серця тріпотіло маленьке сердечко. Він затягнув шнурки сорочки в петлях і знайшов у кошелі іншу, довшу шкіряну мотузку.

— Я надіну тобі повідець. Мені й самому це не до вподоби, а тобі й поготів не сподобається. Але там унизу дуже темно.

Відмірявши дві довжини мотузки, він зв'язав їх і утворив на одному її юнці широку петлю, в яку просунув голову Юка. Роланд гадав, що Юк знову вишкіриться, навіть спробує вкусити, але, на диво, цього не сталося. Юк тільки подивився на стрільця своїми обведеними золотом очима і знову нетерпляче дзявкнув «Ейк!».

Роланд затис вільний кінець саморобного повідця у зубах і сів на край каналізаційного люка… якщо це був люк. Ногою пошукав верхній щабель драбини і знайшов. Спускався повільно й обережно, сильніше, ніж будь–коли, відчуваючи брак двох пальців. Сталеві щаблини були слизькі від мастила й чогось густішого, на дотик моху. Важкий і теплий Юк у пазусі дихав рівно та хрипко. Золоті кружальця в очах блищали в тьмяному світлі, наче два медальйони.

Нарешті стрілець ступив ногою у воду на дні люка. На мить підняв голову до кружальця білого світла, що мерехтіло вгорі. «Тут починається найважче», — подумав він. У тунелі було мокро, сиро й смерділо стародавнім склепом. Десь неподалік глухо й монотонно капотіла вода. На віддалі Роланд чув гуркіт машинерії. Він витяг вельми вдячного Юка з–за пазухи й поставив у мілку воду, що неспішно текла каналізаційним тунелем.

— Тепер усе залежить від тебе, — прошепотів стрілець на вухо пухнастикові. — До Джейка, Юк. До Джейка!

— Ейка! — дзявкнув шалапут і поплюскотів у пітьму. Голова на довгій шиї гойдалася туди–сюди, мов маятник. Намотавши кінець сиром'ятного повідця на ушкоджену руку, Роланд побіг слідом.

Грандіозна будівля, яку Едді та Сюзанна з першого погляду стали називати «Колискою» з великої літери, стояла в центрі майдану, в п'ять разів більшого за той, де вони знайшли підірвану статую. На тлі цієї споруди решта Лада виглядала старою, сірою і вкрай неохайною — Сюзанна збагнула це, як слід придивившись до неї. Колиска ж була такою чистою, що аж очі заболіли. Жодної виноградної лози, жодних написів на сліпучо–білих стінах, сходинках і колонах. Не було тут навіть жовтої куряви з рівнин, яка вкривала все навколо. І тільки наблизившись, Сюзанна зрозуміла, чому: уздовж бічних стін Колиски стікали нескінченні струмки води. їх джерелом були отвори, сховані в затінку обшитого міддю даху. Інші приховані отвори час від часу омивали сходинки, перетворюючи їх на водоспади.

— Ого, — сказав Едді. — Порівняно з цим Великий Центральний вокзал виглядає як платформа Повна Дупа, штат Небраска.

— Любий, а ти поет, — сухо кинула Сюзанна.

Сходи оточували будівлю по колу, піднімаючись до величезного відкритого вестибюля. Жодної рослинності, яка б закривала огляд, тут не було, проте Едді з Сюзанною не могли зазирнути всередину — надто глибокі тіні відкидав навислий над сходами дах. Уздовж даху марширували по двоє Тотеми Променя, а по кутках гніздилися істоти, від одного вигляду яких Сюзанні здалося, що їх породило нічне жахіття. Потворні кам'яні дракони. їхні тіла були вкриті лускою, скрючені лапи закінчувалися гострими пазурями, а лупаті очі з недобрими поглядами вирячалися на перехожих.

Торкнувшись її плеча, Едді показав кудись угору. Сюзанна подивилася… і відчула, як перехоплює подих. На верхівці даху, високо над Тотемами Променя й драконами–горгуліями, наче владарюючи над ними всіма, стояла статуя золотого воїна заввишки шістдесят футів, якщо не більше. Пошарпаний ковбойський капелюх був зсунутий назад, відкриваючи зморшкувате змарніле чоло, нашийна хустка недбало опущена вниз, так, наче її зняли після довгого й виснажливого захисту від пилу. В одній піднятій руці воїн тримав револьвер, а у другій — гілку дерева, схоже, оливкового.

На верхівці даху Колиски Лада стояв Роланд із Ґілеаду, одягнений у золото.

«Ні, — подумала Сюзанна, коли знову згадала, що треба дихати. — Це не він… але, з іншого боку, він. Той чоловік був стрільцем, і мабуть, він помер уже тисячу чи більше років тому, але подібність між ним і Роландом — це і є та правда про ка–тет, яку необхідно знати. Жодних інших доказів не треба».

На півдні прогуркотів грім. Хмари на небі побігли швидше — їх підганяла блискавка. Сюзанна пошкодувала, що в них так мало часу і вона не встигне як слід роздивитися золоту статую на верхівці Колиски й тварин, що її оточували. Схоже, на кожній статуї було витиснено якісь слова, і вона підозрювала, що ці письмена у майбутньому можуть статися їм у нагоді. Але обставини складалися так, що вільного часу в них не було.

У тому місці, де вулиця Черепахи вливалася в майдан Колиски, на хіднику пролягала широка червона смуга. Мод і чоловік, якого Едді назвав дворецьким Дживсом, зупинилися на істотній відстані від червоної позначки.

— Далі ми не підемо, — категорично заявила Мод. — Можете нас вбити, але це нічого не змінить. Кожен чоловік і кожна жінка завинили богам смерть, і все одно вона нас знайде на цьому боці смертельної лінії. Але заради якихось приблуд я не ризикуватиму розгнівати Блейна.

— Я теж, — сказав Дживс. Він уже зняв свій запилений котелок і зараз притискав його до голих грудей. На його обличчі застиг вираз переляку й побожності.

— Гаразд, — погодилася Сюзанна. — А тепер зникніть обоє.

— Ага, а щойно ми повернемося до вас спинами, ви нас застрелите, — тремтячим голосом проговорив Дживс. — Б'юся об заклад, застрелите.

Але Мод похитала головою. Кров на її обличчі засохла й стала малиново–червоними цятками.

— Стрільці ніколи не стріляють у спину, це я точно знаю.

— А ми не знаємо, стрільці вони чи ні. Те, що вони кажуть, ще нічого не означає.

Мод показала на великий револьвер з потертим сандаловим руків'ям, який Сюзанна тримала в руці. Дживс подивився… і простягнув жінці руку. Коли Мод взяла його за руку, образ небезпечних убивць, якими Сюзанна їх вважала, розсипався на друзки. Вони більше нагадували Гензеля й Ґретель, аніж Бонні та Клайда. Втомлені, налякані й спантеличені, вони вже давно блукають у лісі, де їх і спіткала старість. Ненависть і страх, які вона відчувала до них, ураз кудись поділися. Натомість прийшли жалощі і глибокий невимовний сум.

— Прощавайте, — лагідно сказала вона. — Ідіть собі й не бійтесь, ми з чоловіком вас не скривдимо.

Мод кивнула.

— Я знаю, що нічого поганого ви не хотіли. І я пробачаю вас за те, що ви вбили Вінстона. Але послухайте мене уважно. Не ходіть до Колиски. Що б вас до цього не спонукало, не ходіть. Смерть спіткає того, хто ступить у Колиску Блейна.

— У нас нема вибору, — сказав Едді, і, неначе підтверджуючи його слова, над головами знову розлігся грім. — А зараз ви мене послухайте. Я не знаю, що там відбувається під землею, але одне я можу вам сказати напевно: ті барабани, яких ви так боїтеся, — просто запис, частина пісні, яку записали в тому світі, звідки ми з дружиною родом. — Але на їхніх обличчях з'явився такий спантеличений вираз, що він у відчаї підняв руки вгору. — Господи Ісусе, ви що, не доганяєте? Ви мочите одне одного через пісню, яка навіть синглом не виходила!

Сюзанна поклала руку йому на плече й тихо пробурмотіла «Едді!» Але тієї миті він просто не звернув на неї уваги — його погляд блискавично переходив від Мод до Дживса і навпаки.

— Хочете побачити чудовиськ? То гарненько придивіться одне до одного. А коли повернетесь до тієї дурки, яку називаєте своїм домом, то придивіться до друзів і родичів.

— Ви не розумієте, — сказала Мод. Її очі були темні й похмурі. — Але ще зрозумієте. Атож, зрозумієте.

— Ідіть, — тихо повторила Сюзанна. — Нам усе одно не вдається поговорити, бо всі слова наштовхуються на стіну нерозуміння. Просто йдіть туди, звідки прийшли, і намагайтеся не забувати обличчя своїх батьків. Бо як на мене, то ви їх уже давно позабували.

І двоє людей мовчки пішли геть. Втім, час від часу вони озиралися через плече, не відпускаючи рук: справжнісінькі Гензель і Ґретель, які заблукали в густому темному лісі.

— Випустіть мене звідси, — змучено проговорив Едді. Поставив «рюгер» на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і потер червоні очі долонями. — Просто випустіть, більше мені нічого не треба.

— Розумію, про що ти, красунчику. — Вона була вочевидь перелякана, проте голову тримала зухвало й виклично. Едді вже знав і любив цей її вираз. Він поклав руки їй на плечі, нахилився й поцілував. Ані буря, що насувалася, ані похмуре оточення не завадили йому цілуватися довго і пристрасно. І коли він нарешті відпустив її губи, Сюзанна дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких танцювали бісики.

— Ого! А що це було?

— Це я тобі сказав, як я тебе кохаю. Цього достатньо?

Її погляд пом'якшився. І на якусь мить захотілося розкрити йому таємницю, хоч вона й не була певна щодо неї. Але, звісно, час і місце були непідходящі. Зараз вона не могла сказати йому, що, можливо, носить під серцем дитину, так само, як зупинитися і прочитати слова на скульптурних тотемах Порталів.

— Достатньо, Едді.

— Ти найкраща з подій усього мого життя. — Погляд світло–карих очей повністю зосередився на ній. — Мені важко говорити такі речі, мабуть, дається взнаки те, що я довго прожив з Генрі. Але це правда. Гадаю, я закохався в тебе тому, що ти уособлювала все, що Роланд у мене забрав, — тобто Нью–Йорк, — але зараз усе набагато складніше, бо мені вже не хочеться повертатися. А тобі?

Сюзанна подивилася на Колиску. Те, що на них там чекало, здавалося страшним, але водночас… вона звернула погляд до Едді.

— Я теж не хочу повертатися. Я хочу провести решту життя, ідучи вперед. Тільки щоб ти був поряд. Це цікаво, що ти покохав мене через усе те, що він у тебе забрав.

— Цікаво?

— Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від Детти Волкер. — Вона задумливо помовчала, а потім хитнула головою. — Ні, все не так просто. Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від обох тих сучок. Одна була матюкливою злодійкою, яка заради забавки доводила до шалу й кидала чоловіків, а інша — бундючною самозакоханою лицеміркою. А в мені порівну всього від обох. Сюзанна Дін подобається мені найбільше… і саме ти мене звільнив.

Тепер уже вона простягнула до нього руку, притуливши долоню до порослої щетиною щоки, опустила його голову і ніжно поцілувала. Коли він лагідно торкнувся рукою її грудей, вона зойкнула і накрила її своєю рукою.

— Гадаю, нам час іти, — сказала вона, — інакше ми ляжемо просто посеред вулиці… і, судячи з усього, намокнемо, як хлющі.

Едді востаннє озирнувся на мовчазні вежі, розбиті шибки й порослі виноградом стіни. І кивнув.

— Ходімо. Навряд чи в цього містечка є майбутнє.

Він повіз її вперед, і обоє на мить завмерли, боячись, що якийсь старовинний захисний механізм уб'є їх на місці, коли колеса візка переїжджали лінію, яку Мод назвала смертельною. Але нічого не сталося. Едді вивіз її на площу, і вже коли вони наближалися до сходинок, які вели до Колиски, припустив холодний розсіюваний вітром дощ.

Втім, ні Едді, ні Сюзанна не знали, що почалася перша з великих осінніх бур Серединного світу.

Щойно вони опинилися в смердючій пітьмі каналізації, Ґешер уповільнив убивчий темп наземної гонитви. Але річ не в темряві, здогадався Джейк. Здавалося, Ґешер хизувався недарма — він справді знає кожен поворот цього лабіринту. І Джейк збагнув: його викрадач тішиться з того, що Роланд лежить розчавлений смертоносним фонтаном.

Але сам Джейк почав у цьому сумніватися.

Якщо вже Роланд знайшов піступно натягнуті дроти, які були значно хитромудрішою пасткою, ніж наступна, то невже б він не побачив фонтан? Можливо, але Джейк не надто в це вірив. Імовірніше, що Роланд навмисне скинув фонтан на землю, щоб приспати Ґешерову підозріливість і таким чином змусити його вповільнити біг. Навряд чи Роланд зможе знайти його в цій підземній плутанині переходів — у повній темряві навіть стрільцеві складно буде відшукати його слід. Але від того, що Роланд не помер, прагнучи виконати свою обіцянку, на душі ставало тепліше.

Вони повернули праворуч, ліворуч, потім знову праворуч. Організм Джейка спробував компенсувати нестачу зору іншим способом — всі відчуття загострилися до краю, і тепер він слабо відчував, що довкола є ще й інші тунелі. Притлумлений гуркіт старовинної машинерії то гучнішав, то слабшав, коли кам'яний фундамент міста наступав на них звідусіль. Час від часу Джейк шкірою відчував протяги, іноді теплі, іноді холодні. Плюскіт кроків коротко відлунював у тунелях, звідки віяло смердючим повітрям, а в одному місці хлопчик ледь не вдарився об якийсь металевий предмет, що стирчав зі стелі переходу. Він вчасно відсахнувся од нього і намацав рукою щось подібне до величезного крана. Після того випадку він обачно виставляв уперед руки.

Ґешер спрямовував його ударами в плечі, як візник — вола, і вони просувалися швидко, але не бігом. Ґешер навіть замугикав, а потім низьким і навдивовижу мелодійним тенором заспівав.

Ґешер проспівав ще п'ять чи шість подібних строф і замовк.

— Тепер ти щось заспівай, хлопчику мій.

— Я не знаю пісень, — видихнув Джейк, сподіваючись, що справляє враження захеканого. Він не знав, чи це йому допоможе, але в темряві цього підземелля не варто гребувати будь–якими засобами.

Але Ґешер сильно вгатив Джейка в спину ліктем, і той мало не полетів у воду, що мляво текла, доходячи до кісточок, дном тунеля, який вони саме проходили.

— Було б ліпше, якби ти щось знав, бо інакше я тобі видеру твого ніжного хребта. — Помовчавши, він додав: — Тут скрізь духи, хлопче. Вони живуть у тих довбаних машинах. Але співом їх можна відігнати… ти що, не знав? Зараз же співай!

Не бажаючи ще раз заробити в Ґешера лагідний поштовх, Джейк покопирсався у пам'яті й видобув звідти пісеньку, яку вивчив у літньому таборі, коли йому було сім чи вісім років. Він розтулив рота й заходився горлати її в темряву, дослухаючись, як луна відскакує од стін, перемішуючись із шепотом води, крапель зі стелі й гудінням стародавньої машинерії.

Ґешер простягнув руки, взяв Джейка за вуха, мов глечик за ручки, і сильно смикнув, зупиняючи.

— Там попереду тебе дірка в землі, — сказав він. — Щоправда, з твоїм голосом, малий, світ би полегшено зітхнув, якби ти впав. Але Цок–Цоку це не сподобається, тож я тебе ще трохи побережу. — Ґешер відпустив Джейкові вуха (вони вже горіли вогнем) і вчепився руками за його сорочку ззаду. — А тепер нахиляйся вперед, поки не намацаєш драбину на тому боці. І не смій послизнутися, бо обох нас униз потягнеш!

Джейк обережно нахилився вперед, виставивши перед собою руки. Найбільше він боявся провалитися в яму, якої не бачив. Шукаючи драбину, він відчув на обличчі повів теплого повітря — чистого, майже пахучого, — і побачив унизу слабке рожеве світло. Його пальці намацали сталевий щабель і міцно вхопилися за нього. Рани від укусів на лівій руці знову розкрилися, і Джейк відчув, що долонею тече тепла кров.

— Є? — спитав Ґешер.

— Так.

— Лізь униз! Чого стоїш, бодай тебе боги прокляли! — Ґешер відпустив його сорочку, і Джейк яскраво уявив собі, як він відводить ногу назад, наміряючись поквапити його копняком. Джейк переступив через отвір у землі, де мерехтіло ледь помітне світло, і почав спускатися щаблями драбини, намагаючись якомога менше ворушити вкушеною рукою. Ця драбина була чиста: ані моху, ані мастила, ані іржі. Колодязь був дуже довгий. Спускаючись швидко, щоб Ґешер, який ішов слідом, не наступав на пальці, Джейк мимохіть пригадав фільм, який колись бачив по телевізору. Він називався «Подорож до центру землі».

Гуркіт машин дедалі гучнішав, а рожеве світіння ставало яскравішим. Звучання цих механізмів досі здавалося якимось дивним, наче щось у ньому було неправильне, але все одно на слух ці машини працювали краще, ніж ті, нагорі. А коли Джейк нарешті досяг дна, то побачив, що підлога тут суха. Ця шахта, обшита проклепаною сталлю, мала квадратну форму і була близько шести футів заввишки. Пряма, як струна, вона простягалася в обидва боки, наскільки сягав Джейків зір. Інтуїція підказала йому, що цей тунель (розташований на глибині щонайменше сімдесяти футів під Ладом) теж прямував шляхом Променя. А десь там, угорі — Джейк був упевнений, хоч і не міг сказати, звідки така певність, — просто над ним знаходився поїзд, який вони шукали.

Уздовж стін, під стелею шахти, йшли вузькі вентиляційні грати. Це звідти надходило чисте сухе повітря. Подекуди синьо–сірими бородами з них звисав мох, але здебільшого грати були чисті. Під кожними другими ґратами на стіні була виведена жовта стрілка з символом, який дещо скидався на маленьку літеру «t». Стрілка вказувала в той бік, куди прямували Джейк із Ґешером.

Джерелом рожевого світла були скляні трубки, що паралельними рядами бігли вздовж стелі шахти. Деякі з них — приблизно кожна третя — були темні, інші натужно блимали, але принаймні половина ламп іще світила. «Неонове освітлення, — зачудовано подумав Джейк. — Нічого собі».

Слідом за ним з драбини зістрибнув Ґешер. Побачивши Джейків здивований вираз, він посміхнувся.

— Гарно, га? Прохолодно влітку, тепло взимку, і стільки їдла, що п'ять сотень мужиків за п'ятсот років не зжеруть. А знаєш, малий, що в цьому всьому найкраще? Найкраще в усьому цьому блядському сховку?

Джейк похитав головою.

— Ті дебіли Юни навіть не знають, що це місце існує. Вони думають, що під землею чудовиська. І чудовиська ловлять тих Юнів, які підходять до каналізації ближче, ніж на двадцять футів!

Закинувши голову назад, він від душі розреготався. Але Джейк не засміявся у відповідь, хоча холодний голос його свідомості прозоро натякав на те, що з тактичних міркувань слід би було це зробити. Він не розсміявся, бо точно знав, що відчувають ті бідні Юни. В підземеллях міста справді водяться чудовиська. Тролі, привиди й орки. Адже його самого викрав такий орк, хіба ні?

Ґешер штовхнув його кудись ліворуч.

— Іди… ми майже на місці. Но, пішов!

Вони підтюпцем побігли далі, обганяючи відлуння своїх кроків. А за десять–п'ятнадцять хвилин Джейк побачив водонепроникний люк, до якого залишалося не більше двохсот ярдів. Коли відстань скоротилася, він угледів у ньому велике колесо обертового крана. На стіні праворуч висів переговорний пристрій.

— Все, я видихався, — прохрипів Ґешер, коли вони вже були біля дверей у кінці тунелю. — Для такого інваліда, як твій старий друзяка, це занадто! — Натиснувши кнопку переговорної коробки, він проревів: — Цок–Цок, я його привів, цілісінького і неушкодженого! Навіть косини з його голови не впало! Хіба я не казав, що впораюсь? Я ж казав: довірся Ґешеру, він не підведе! Відкривай, впускай нас!

Він відпустив кнопку і нетерпляче вирячився на двері. Кран не повертався. Натомість із гучномовця пролунав рівний монотонний голос:

— Пароль.

Ґешер жахливо наморщив лоба, почухав довгими брудними нігтями підборіддя, потім підняв пов'язку з ока і видобув звідти черговий згусток жовтувато–зеленої гидоти.

— Ох уже цей Цок–Цок із його паролями! — пожалівся він Джейкові. Голос звучав роздратовано, але в ньому вчувалася тривога. — Він крутий хлоп, але, якщо хочеш знати, це вже занадто.

— Та годі вже, Цок–Цок! — прогорлав він, натиснувши кнопку. — Якщо ти не впізнаєш мій голос, то надінь слуховий апарат!

— Ні, я впізнаю, — відповів безбарвний голос. Джейк почув у ньому нотки Джері Ріда, який грав у «Смокі та бандиті» нерозлучного друга Берта Рейнолдса. — Але я не знаю, кого ти з собою привів, правда ж? Чи ти забув, що камера здохла ще минулого року? Або називай пароль, Ґешере, або згниєш під дверима!

Гешер запхав пальця до носа, витяг звідти «козу» кольору м'ятного желе і розлючено витер її об ґрати гучномовця. Мовчки спостерігаючи за всією цією по–дитячому наївною демонстрацією поганої вдачі, Джейк відчував, що глибоко в душі булькоче істеричний сміх. Зараз він був би дуже недоречний. Невже вони подолали весь цей шлях крізь лабіринт, де всюди були розставлені пастки, й темні, як ніч, тунелі, тільки для того, аби застрягнути тут, перед цими герметичними дверима, і тільки тому, що Ґешер забув пароль Цок–Цока?

Ґешер кинув на нього злющий погляд, потім провів рукою по голові, знімаючи жовту хустку, просякнуту потом. Череп під пов'язкою був геть лисий, за винятком кількох куцих жмутиків чорного волосся, схожого на голки дикобраза. На лівій скроні виднілася глибока вм'ятина. Зазирнувши в хустку, Ґешер витяг з її складок клапоть паперу.

— О боги, благословіть Гутса, — пробурмотів він собі під ніс. — Гутс завжди про мене дбає.

Він дивився на папірець, так і сяк крутив його в руках, а потім простягнув Джейкові. Голосу він не підвищував, наче боявся, що всесильний Цок–Цок почує його навіть тоді, коли ніхто не натискає кнопку «ГОВОРІТЬ».

— Ти ж справжній маленький жентельмен, ге? А перше, чого вчать жентельмена, коли він уже знає, що не можна їсти зубну пасту і сцяти по кутках, — це читати. Прочитай, що тут написано, хлопчику мій, бо я забув, як це робиться. Знав, але забув.

Джейк взяв папірець, глянув на нього і підвів погляд на Ґешера.

— А якщо не прочитаю? — зухвало спитав він.

Зачувши таку відповідь, Ґешер аж відсахнувся… а потім злостиво–радісна усмішка з'явилася на його лиці.

— Тоді я візьму тебе за горлянку і постукаю твоєю головою в двері. Навряд чи старий Цокі мене впустить, бо він досі нервується через твого крутого друзяку. Але мені буде величезна радість побачити, як твої мізки скрапують з цього осьо крана.

Джей замислився над цією похмурою перспективою, але всередині досі кипів темний сміх. Цок–Цок справді був крутим хлопом. Він знав, що переконати Ґешера, який і так уже був однією ногою в могилі, виказати пароль буде важко, навіть якби Роланд узяв його в заручники. Але того, шо в Ґешера дірява пам'ять, він не врахував.

Не смійся. Якщо ти розсмієшся, він точно тобі голову розіб'є.

Попри всю свою браваду, Ґешер спостерігав за Джейком досить–таки занепокоєно. І Джейк збагнув те, що в майбутньому цілком могло статися в нагоді: може, Ґешер не боявся смерті… але перед приниженням відчував страх.

— Гаразд, Ґешере, — спокійно сказав він. — Тут написано «щедрий».

— А ну віддай. — Гешер вирвав у нього папірець, вклав назад у хустку і швидко огорнув жовтий шмат тканини довкола голови. Потім натиснув кнопку переговорного пристрою. — Цок–Цок? Ти ще там?

— А де мені бути? На західному краю світу? — трохи здивувався власник безбарвного голосу.

Ґешер показав динаміку язика, вкритого білим нальотом, але його голос звучав благально, мало не улесливо.

— Пароль — щедрий. Ой, яке ж слово гарне! А тепер впусти мене, розтуди його!

— Заходь, — сказав Цок–Цок. Десь поблизу ввімкнувся пусковий механізм, і Джейк підскочив від несподіванки. Кран–колесо посеред дверей почав обертатися. Коли він нарешті зупинився, Ґешер узявся за нього руками, смикнув на себе, потім взяв хлопчика за руку і штовхнув через піднятий поріг дверей у найдивнішу кімнату з усіх, які Джейк бачив у своєму житті.

Роланд спустився в рожеву напівтемряву. З–за клиноподібного коміра його сорочки визирали блискучі очиці Юка. Витягнувши і без того довжелезну шию, звір нюхав тепле повітря, що надходило з вентиляційних отворів. У темних переходах нагорі Роланд міг покладатися тільки на нюх пухнастика і страшенно нервувався, що тварина загубить у проточній воді Джейків запах… але зачувши спів — спочатку Ґешерів, а потім і Джейка, що лунко звучав у трубах, — стрілець трохи заспокоївся. Юк не підвів.

Шалапут теж чув пісні. Досі він просувався повільно і з пересторогою, час від часу навіть повертаючись, бо боявся взяти неправильний слід. Але щойно його вуха вловили Джейків голос, як він, натягуючи повідець, зірвався на біг. Роланд боявся, щоб він не загавкав, кличучи своїм хрипким голосом Джейка, — Ейк! Ейк! — але, на щастя, цього не сталося. А коли вони досягли шахти, що вела на нижній рівень цього Диціанового Лабіринту, Роланд почув гуркіт якоїсь нової машини — цілком можливо, помпи, — слідом за яким розлігся лункий металевий брязкіт дверей, що зачинялися.

Спустившись на дно квадратного тунелю, Роланд кинув погляд на подвійний ряд світлових трубок, що тягайся в обидва боки. Він побачив, що їх освітлює болотний вогонь, такий самий, що горів у вивісці біля бару Балазара в місті Нью–Йорк. Пильніше стрілець придивився до вузьких хромованих смужок вентиляції, розташованих на стінах під стелею, та стрілок під ними. І зняв з шиї шалапута сиром'ятний повідець. Юк нетерпляче струснув головою — він був вочевидь щасливий позбутися надокучливої штукенції, яка обмежувала його свободу.

— Ми близько, — пробурмотів стрілець на вухо пухнастикові, — тож тепер треба поводитися тихо. Зрозумів, Юк? Дуже тихо.

— И–хо, — пошепки погодився Юк своїм хрипким голосом. За інших обставин це було б навіть кумедно.

Роланд опустив його на землю, і Юк одразу ж помчав тунелем уперед, витягнувши шию і обнюхуючи сталеву підлогу. Стрілець чув, як він зосереджено бурмоче собі під носа — Ейк–Ейк! Ейк–Ейк! Діставши револьвер із кобури, він рушив слідом за твариною.

Едді й Сюзанна саме дивилися на величну Колиску Блейна, коли небо над їхніми головами пролилося сильним дощем.

— Будиночок неслабий, але ж той, хто його зводив, геть забув про пандус для інвалідів! — прогорлав Едді, намагаючись перекричати дощ і грозу.

— Та нічого, — нетерпляче мовила Сюзанна, вибираючись із візка. — Ходімо вже нагору, сховаємося від дощу.

Едді з сумнівом глянув на сходи. Сходинки були невисокі… але їх сила–силенна.

— Сьюз, ти впевнена?

— Я ще тебе пережену, білявий, — відказала вона і напрочуд вправно пішла видряпуватись нагору, спираючись на руки, м'язисті передпліччя й обрубки ніг.

І вона справді мало його не обігнала. Едді мусив якось затягти нагору купу заліза у вигляді візка, тож піднімався повільніше. Діставшись до горішнього майданчика, обоє засапалися. Мокрий одяг парував. Едді збирався було посадити дружину у візок, але натомість ухопив попід пахви, підняв угору, та так і притис до себе, міцно тримаючи за поперек. Він був збуджений, на межі шаленства, і навіть гадки не мав чому.

«Ох, дайте перепочити, — подумав він. — Ти такий шлях пройшов, і досі живий, от залози й набрякли, їм хочеться свята».

Сюзанна облизнула повну верхню губу й запустила сильні пальці йому в волосся. А потім смикнула. Було боляче… але й неймовірно прекрасно водночас.

— Я ж казала, що пережену тебе, білявий, — проговорила вона низьким захриплим голосом.

— Та ну тебе… я прийшов першим… на півсходинки. — Едді спробував удати, що не так уже сильно й засапався, але йому це не вдалося.

— Може, й так… але ж ти весь видихався, хіба ні? — Її рука відпустила волосся Едді й ковзнула вниз. І в очах загорілася посмішка. — Е, ні, видихався, та не весь.

Небом прокотився грім. Обоє здригнулися, а потім розсміялися разом.

— Та ну, — сказав Едді. — Це якесь божевілля. Зараз не час.

Сюзанна не заперечувала, але, перш ніж покласти руку йому

на плече, ще раз стиснула у тому самому місці. Опускаючи її в візок, Едді гостро відчув, що шкодує за незробленим. І той самий жаль він побачив у Сюзанниних очах, коли віз її безмежними обширами, встеленими кам'яними плитами, до прихистку під дахом.

Щойно вони сховалися від зливи, Едді зупинився, і вони озирнулися. Майдан Колиски, вулиця Черепахи і взагалі все місто швидко затулила пересувна завіса дощу. Але Едді анітрохи не шкодував про це. Лад не заслужив на місце у його уявному блокноті, куди записувалися всі цінні спогади.

— Дивись, — пробурмотіла Сюзанна, показуючи на найближчу ринву. На кінці в неї була луската голова великої рибини — схоже, близької родички тих драконів–горгулій, які прикрашали кути Колиски. З рота рибини сріблястим потоком текла вода.

— Це ж не просто собі короткий дощик, так? — здогадався Едді.

— Ні. Дощ ітиме, поки йому не набридне, а потім ще трохи йтиме, просто на зло. Може, тиждень, може, місяць. Хоча якщо Блейн вирішить, що йому не подобаються наші мармизи, і підсмажить нас, то нам буде все одно. Вистрели в повітря, котику, аби Роланд знав, що ми вже на місці. А тоді роздивимося, що тут є, а чого тут нема.

Едді спрямував дуло «рюгера» в сіре небо, натиснув на гачок і вистрілив. Саме цей постріл Роланд і чув з відстані милі чи навіть більше, наздоганяючи Джейка і Ґешера в напханому пастками лабіринті. Якусь мить Едді постояв на місці, намагаючись переконати себе, що все ще може обернутися добре, що його інтуїція помиляється, вперто наполягаючи на тому, що стрільця й Джейка вони з Сюзанною більше не побачать ніколи. А потім знову поставив пістолет на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і повернувся до Сюзанни. Він покотив її візок уздовж проходу, обабіч якого стояли колони, у глиб будівлі. А вона тим часом відкрила барабан Роландового револьвера і перезарядила зброю.

Під дахом шурхіт дощу здавався тихим і примарним. Навіть різкий гуркіт грому звучав притлумлено. Колони, на яких трималася споруда, були щонайменше десять футів завтовшки, а їхні верхівки губилися в пітьмі. Едді чув, як у тій сутінковій темряві туркочуть голуби.

Із напівмороку випливла табличка, що погойдувалася на товстих хромованих ланцюгах:

— Тепер ми хоч знаємо, як звали той поїзд, що звалився в річку, — сказав Едді. — Патриція. Але їх неправильно пофарбували, кольори переплутали. Це дівчатка мають бути в рожевому, а хлопчики — в блакитному, і аж ніяк не навпаки.

— Може, вони обоє сині.

— Ні. Блейн рожевий.

— А звідки ти знаєш?

Едді розгублено подивився на неї.

— Не знаю, звідки… просто знаю.

Вони пішли за стрілкою, що вказувала в бік платформи Блейна, і опинилися у величезному вестибюлі. Едді не мав Сюзанниного дару у спалахах прозріння бачити минуле. Та все одно його уява сповнила тисячами пасажирів цей велетенський обшир із колонами. Він бачив, як вони поспішають, як клацають підборами об камінні плити підлоги, бурмочуть, обіймаються, зустрічаючись й прощаючись. А над їхніми головами линуть вказівки з гучномовця.

Патриція вирушає у Північно–Західні Барони…

Пасажире Кілінґтон, пасажире Кілінґтон, підійдіть до довідкового бюро на нижньому рівні.

До другої платформи прибуває Блейн. Висадка пасажирів почнеться за декілька хвилин…

. Тепер лише голуби були повноправними володарями вокзалу.

Едді здригнувся.

— Подивись на ці голови, — пробурмотіла Сюзанна. — Не знаю, як у тебе, а в мене мороз по шкірі. — Вона показувала кудись праворуч.

Високо під стелею зі стіни виступали вирізьблені з мармуру голови, багато голів. Вони строго дивилися на них згори — чоловіки з суворими лицями катів, які дістають насолоду від своєї роботи. Декілька голів відпали від стіни і, пролетівши сімдесят чи вісімдесят футів, лежали тепер кучугурами уламків граніту на підлозі. На тих, що залишилися, бігли павутинки дрібних тріщин і лежали бризки голубиного лайна.

— Мабуть, то були судці Верховного суду абощо, — сказав Едді, розглядаючи всі ці міцно стиснені губи і потріскані порожні очі. На душі в нього було неспокійно. — Тільки судді можуть мати такий розумний і водночас стервозний вигляд. Повір мені, я на цьому собаку з'їв. У всіх цих мерзотників такі мармизи, що зразу ясно: ніхто з них не подасть одноногому крабові милицю.

— «Купа повалених бовванів, де сонце пече і мертві дерева не кидають тіні», — процитувала Сюзанна. І від цих слів Едді відчув, що на шкірі рук, грудей і ніг починають танцювати вальс сироти.

— Що це ти прочитала, Сьюз?

— Цей вірш написав один поет, який, мабуть, бачив Лад уві сні, — відповіла вона. — Ходімо, Едді. Забудь їх.

— Казати легко. — Але Едді все–таки покотив візок уперед.

Ось із темряви випливли величезні ґрати, схожі на замкову

браму… а за бар'єром вимальовувалися нечіткі обриси поїзда. Так вони вперше побачили Блейна Моно. Він справді був рожевий, як і пророкував Едді, того ніжного відтінку, який мали прожилки в мармурових колонах. Блейн наче ширяв у повітрі над широкою платформою. За формою схожий на гладеньку кулю обтічної форми, він, здавалося, був зроблений не з металу, а з живої плоті. Гармонію суцільної поверхні порушувало лише трикутне вікно з величезним «двірником». Едді знав, що з іншого боку носа монопоїзда неодмінно виявиться точнісінько таке саме трикутне вікно з іще одним двірником, тож анфас скидався на лице, зовсім як у Чарлі Чух–Чуха. А двірники виглядатимуть, як хитро примружені повіки.

Крізь відкритий проїзд на південно–східному боці Колиски лилося біле світло, осяваючи Блейна довгим нерівним трикутником. Корпус поїзда здавався Едді піднятою над морськими водами спиною якогось міфічного рожевого кита — вкрай непорушного і мовчазного.

— Ого! — Він знизив голос до шепоту. — Ми його знайшли.

— Так. Блейн Моно!

— Як ти гадаєш, він мертвий? На вигляд мертвий.

— Ні. Може, він спить, але аж ніяк не мертвий.

— Звідки ти знаєш?

— А звідки ти знав, що він рожевий? — Це було риторичне питання, тож Едді не відповів. Сюзанна поглянула на нього, обличчя в неї було напружене й дуже перелякане. — Він спить. І знаєш що? Я боюся його будити.

— Тоді давай дочекаємося наших.

Вона заперечно похитала головою.

— Гадаю, нам краще підготуватися до їхнього приходу. Бо мені чомусь здається, що вони дуже поспішатимуть. Підвези мене до тієї коробки, що висить на ґратах. Вона схожа на переговорний пристрій. Бачиш?

Едді повільно покотив візок туди, куди вона показала. Коробка переговорного пристрою була прикріплена до закритої хвіртки посеред бар'єра, що відділяв платформу від вестибюля Колиски. Ґрати бар'єра на вигляд були зроблені з іржостійкої сталі, а хвіртка — з кованого заліза. Внизу вони зникали у зміцнених сталлю отворах у підлозі. Едді побачив, що крізь ґрати вони не пролізуть. Відстань між сталевими кілками була не більше за чотири дюйми. Навіть Юк — і той заледве проліз би.

Під стелею шурхотіли, туркочучи, голуби. Ліве колесо Сюзанниного візка монотонно рипіло. «Півцарства за оливницю», — подумав Едді і зрозумів, що йому не просто страшно. Востаннє він відчував такий страх того дня, коли вони з Генрі стояли навпроти руїн Маєтку на Райнголд–стрит у Датч–Гіл. Тоді, у тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому, вони не наважилися увійти. Вони просто повернулися спинами до будинку з привидами і пішли геть. І він пригадав, що тоді поклявся сам собі більше ніколи, ніколи і ще раз ніколи не повертатися на те місце. Тієї обіцянки він дотримав, але тепер опинився перед іншим будинком з привидами, і головний привид був просто перед його очима — Блейн Моно, довгаста рожева куля з лобовим вікном, яке підглядає за ним, немов око небезпечного звіра, що вдає із себе сплячого.

Він уже багато років не ворушиться в Колисці… Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися… Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна… Ардіс не зміг відповісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.

«Якщо він до мене заговорить, то я, мабуть, збожеволію на місці», — подумав Едді.

Надворі шаленів вітер, і дрібний дощ сипонув у високий прохід в бічній стіні будівлі. Едді побачив, як краплі вдаряються об вікно й корпус Блейна.

Едді здригнувся і рвучко роззирнувся довкола.

— За нами стежать… я це відчуваю.

— Не здивуюся, якщо це так. Едді, підвези мене ближче до хвіртки. Я хочу як слід роздивитися ту коробку.

— Гаразд, але не торкайся її. Якщо вона під напругою…

— Якщо Блейн захоче нас підсмажити, то він це зробить, — сказала Сюзанна, роздивляючись крізь фати Блейнову спину. — Ти знаєш це не гірше за мене.

Едді знав, що це правда, тож промовчав.

Коробка нагадувала щось середнє між переговорним пристроєм і сигналізацією. У горішній її половині розташовувався гучномовець, поряд з яким було щось на кшталт кнопки «СЛУХАЙТЕ/ГОВОРІТЬ». А нижче йшли цифри, розставлені у формі ромба:

Під ромбом було ще дві кнопки з написами Високою Мовою: КОМАНДА і ВВЕСТИ.

Сюзанна розгублено подивилася на Едді.

— Як ти гадаєш, що це таке? Схоже на якийсь прибамбас із фантастичних фільмів.

«Авжеж», — подумав Едді. Свого часу Сюзанна могла бачити одну–дві системи домашньої охоронної сигналізації — врешті–решт, вона мешкала серед мангеттенських багатіїв, хай навіть вони не надто раділи з цього приводу. Але все одно між електронними пристроями, які вироблялися в тисяча дев'ятсот шістдесят третьому році (а саме цього року вона народилася) і в час Едді, тобто тисяча дев'ятсот вісімдесят сьомого, була ціла прірва. «Хоча ми з нею взагалі рідко обговорювали відмінності, — подумав він. — Цікаво, що б вона подумала, якби я сказав, що, коли Роланд викрав мене, президентом Сполучених Штатів був Рональд Рейган? Мабуть, що я несповна розуму».

— Це система охоронної сигналізації, — зазначив він і, попри те що всі нерви й інстинкти голосно проти цього заперечували, примусив себе простягнути праву руку і великим пальцем натиснути кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ».

Струмом його не шибонуло, і синє полум'я теж не охопило руку. Не було жодних ознак того, що ця річ досі ввімкнена в мережу.

То, може, Блейн мертвий. Усе–таки мертвий.

Але повірити в це Едді не міг.

— Алло? — сказав він і внутрішнім зором побачив бідолаху Ардіса, якого пронизують мікрохвилі синього вогню, поглинають його лице і все тіло, розтоплюють очі й підпалюють волосся. — Алло… Блейн? Хто–небудь?

Він відпустив кнопку і став напружено чекати. Сюзанна обережно вклала йому в руку свою, холодну й маленьку. Відповіді досі не було, і Едді ще раз — тепер з іще більшою неохотою, ніж перед цим, — натис кнопку розмови.

— Блейн?

Відпустив кнопку. Зачекав. І коли відповіді, як і минулого разу, не було, у нього почало наморочитися в голові. Це небезпечне відчуття з'являлося щоразу, коли обставини тисли на Едді чи він відчував страх. Воно геть позбавляло його обережності та здорового глузду. Будь–що переставало важити. Те саме сталося під час його зустрічі з «блідою поганкою» — агентом Балазара в Нассау, те саме відбувалося й зараз. І якби Роланд побачив Едді в мить, коли ним оволодівав цей шал нетерплячки, він би зрозумів, що Едді не просто віддалено нагадує йому Катберта. Він би заприсягнувся, що Едді — це Катберт.

Едді причавив кнопку великим пальцем і закричав у гучномовець, безуспішно намагаючись зімітувати акцент британського аристократа.

— Вітаю, Блейне! Привітулі, старий друже! Це Робін Ліч, ведучий програми «Багаті і придуркуваті». Я прийшов сказати тобі, що ти виграв у лотерею видавництва «Паблішерс» шість мільярдів доларів і новенький «Форд–Ескорт»!

У них над головами залопотіли крильми перелякані голуби. Сюзанна охнула. На її обличчі з'явився вираз благочестивої жінки, яка почула, що її чоловік лається в соборі.

— Едді, що ти робиш! Годі, припини!

Але Едді вже не міг зупинитися. Його губи були розтягнуті в посмішці, але очі блищали від страху, істерики і гніву.

— Разом зі своєю монорейковою подружкою Патрицією ти вирушиш у незааабууутню подорож до мальовничого Джимтауна, де питимеш тільки найкраще вино і їстимеш лише найвродливіших і найнезайманіших дівчат! Ти…

— …шшшшш…

Враз замовкнувши, Едді зиркнув на Сюзанну. Він вирішив, що це вона на нього шикнула, і не тому, що вона вже намагалася його вгамувати, а тому що, крім неї, на станції більше нікого не було. І водночас він знав, що це не Сюзанна. То був інший голос, голос маленької дитини, якій дуже страшно.

— Сьюз? Це ти…

Але Сюзанна вже хитала головою, показуючи пальцем на коробку переговорного пристрою. І Едді побачив, що кнопка з написом «КОМАНДА» слабо світиться рожевим кольором, кольором мушлі. То був колір монопоїзда, що спав у своїй люльці по той бік загорожі.

— Шшш… не розбудіть його, — промовив згорьований дитячий голос. Тихо, як вечірній бриз, він лився з динаміка.

— Що… — почав було Едді, але потім, похитавши головою, простягнув руку до кнопки «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і обережно її натис. І заговорив, але не громоподібним голосом Робіна Ліча, а мало не пошепки, наче конспіратор. — Ти що за один? Хто ти?

І відпустив кнопку. Вони з Сюзанною обмінялися поглядами переляканих дітей, які вже знають, що в будинку разом з ними — небезпечний дорослий, може, навіть психопат. А як вони про це дізналися? Та просто їм розповіла інша дитина, дитина, яка дуже довго жила в домі з дорослим–психопатом — ховалася по кутках і нишком виповзала звідти тільки тоді, коли дорослий спав. Налякане дитя, звикле бути невидимкою.

Відповіді не було. Едді мовчки чекав, поки спливали секунди. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, до її кінця можна було встигнути прочитати роман. Стомившись чекати, Едді знову потягнувся до кнопки, і тут вона знову засвітилася слабким рожевим сяйвом.

— Я Маленький Блейн, — прошепотів дитячий голос. — Той, якого він не бачить. Той, про якого він забув. Він думає, що залишив його в покоях руїн і коридорах смерті.

Едді знову натис кнопку, відчуваючи, що неспроможний заспокоїти тремтіння руки. Його власний голос теж тремтів.

— Хто? Хто не бачить? Ведмідь?

Та ні, тільки не ведмідь. Шардик лежав мертвий у лісі, між ними багато миль відстані. Та ще й зрушений з місця світ відтоді просунувся ще далі. Зненацька Едді пригадав відчуття, яке його охопило, коли він приклав вухо до тих дивних дверей на галявині, де ведмідь жив своїм відчайдушним напівжиттям. Дверей, розмальованих жахливими жовтими й чорними смужками. Він збагнув, що все це — частина єдиної картини, частина якогось гнилого цілого, пошарпаної павутини, в центрі якої, наче жирний кам'яний павук, застигла Темна Вежа. У ці останні дні увесь Серединний світ став одним величезним будинком із привидами, увесь Серединний світ перетворився на Буєраки, увесь Серединний світ був спустошеною землею, катом і жертвою.

Не встиг голос із переговорного пристрою вимовити ці слова, як Едді прочитав їх за Сюзанниними губами. Ці слова були настільки ж очевидними, як і відгадка до загадки, щойно її вимовлять.

— Великий Блейн, — прошепотів невидимий голос. — Великий Блейн — це привид у машині… привид в усіх машинах.

Сюзанна піднесла руку до горла і щосили стисла, наче збираючись задушити саму себе. Її очі були сповнені жаху, але погляд не був скляним. Навпаки, він був гострий і сповнений розуміння. Колись у своєму минулому — ще тоді, коли єдине ціле на ім'я Сюзанна роздирали навпіл ворогуючі особистості Детти й Одетти, — вона чула подібний голос. Дитячий голос здивував Сюзанну не менше, ніж Едді, але її страдницький погляд виказував, що вона не вперше потрапила в таку ситуацію.

Хто–хто, а Сюзанна знала все про шаленство роздвоєності.

— Едді треба тікати, — сказала вона, від жаху забуваючи робити паузи між словами. І Едді почув, що у неї в горлі свистить повітря, наче холодний вітер у комині. — Едді треба вшиватися Едді треба вшиватися Едді…

— Пізно, — сказав тихенький зболений голос. — Він прокинувся. Великий Блейн прокинувся. Він знає, що ви тут. Він уже близько.

Раптом у них над головою заблимали лампочки — яскраво–помаранчеві дуги, — заливши усю Колиску пронизливим світлом, яке розігнало пітьму. Сотні наполоханих голубів запурхали довкола, зігнані зі свого лабіринту гнізд під стелею.

— Чекай! — закричав Едді. — Будь ласка, зачекай!

Від хвилювання він забув натиснути кнопку, але Маленький Блейн усе одно відповів.

— Ні! Якщо я залишуся, він мене впіймає! Якщо я залишуся, він мене вб'є! Я не можу цього допустити!

Світло на переговорній коробці знову згасло, але лише на мить. Наступної миті спалахнули обидві кнопки, і «КОМАНДА», і «ВВЕСТИ», але не рожевим, а темно–червоним кольором розжареної підкови в горнилі коваля.

— ХТО ВИ? — прогримів голос, що линув не з динаміка переговорного пристрою, а з кожного гучномовця в місті. Від міці того голосу загойдалися трупи, що висіли на стовпах. Здавалося, навіть мертві ладні тікати від Блейна світ за очі.

Сюзанна зіщулилася у візку, затуливши вуха долонями. Її обличчя витягнулося від переляку, рот спотворив мовчазний крик. Едді теж відчув, що до нього повертаються всі неймовірні страхи–галюцинації дитинства, які він переживав у одинадцять років. Хіба це не той голос, якого він боявся, стоячи поряд із Генрі перед Маєтком? Боявся і, можливо, навіть чекав? Він не знав… але знав тепер, як почувався Джек у тій казці, коли зрозумів, що надто вже зловживав бобовим деревом і розбудив велетня–людожера.

— ЯК ВИ НАСМІЛИЛИСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ? КАЖІТЬ, АБО ПОМРЕТЕ НА МІСЦІ.

І на цьому Едді міг би вклякнути, дозволивши Блейнові — Великому Блейнові — зробити з ними те, що він зробив із Ардісом (а може, навіть щось страшніше). Можливо, йому навіть варто було вклякнути, завмерти в цій жахливій казці, де вони летіли вниз кролячою норою. Але саме спогад про тихий голос, що озвався до них першим, був тим імпульсом, який змусив його розтулити рота. То був голос наляканої дитини, але, навіть перестрашений, він хотів їм допомогти.

«Тож тепер ти мусиш допомогти собі сам, — подумав Едді. — Це ж ти його розбудив, тобі з ним і розбиратися!»

Едді простягнув руку і знову натиснув на кнопку.

— Мене звуть Едді Дін. А жінка, що поряд зі мною, — моя дружина Сюзанна. Ми…

Він глянув на Сюзанну, і та відчайдушно закивала, благаючи його продовжувати.

— Ми мандруємо. Шукаємо Темну Вежу, розташовану на Шляху Променя. З нами ще двоє — Роланд із Ґілеаду і… і Джейк з Нью–Йорка. Ми обоє теж з Нью–Йорка. Якщо ти… — Він замовк, ледь не звернувшись до поїзда «Великий Блейне». Та якби ці слова зірвалися з його губ, то розум, що керував тим голосом, збагнув би, що вони чули інший голос. Так би мовити, голос привида всередині привида.

«Продовжуй», — показала йому обома руками Сюзанна.

— Якщо ти Блейн Моно… то… ми хочемо, щоб ти нас підкинув.

Едді відпустив кнопку. Здавалося, відповіді не було цілу вічність. Тривалу мовчанку порушувало хіба що тріпотіння крил наполоханих голубів. Коли Блейн знову заговорив, його голос линув не з усіх динаміків, а тільки з одного — на коробці переговорного пристрою. І тепер він був майже людським.

— НЕ ВИПРОБОВУЙТЕ МОЄ ТЕРПІННЯ. УСІ ДВЕРІ ВТІ МІСЦЕВОСТІ ЗАЧИНЕНІ. ГІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ, ATI, КОГО НАЗИВАЛИ СТРІЛЬЦЯМИ, ДАВНО МЕРТВІ. А ТЕПЕР ВІДПОВІДАЙТЕ НА МОЄ ПИТАННЯ: ХТО ВИ? ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС.

У повітрі щось засичало. Зі стелі вистрелив промінь біло–синього світла і вдарив неподалік від Сюзанниного візка, пробивши в мармуровій підлозі діру завбільшки з м'ячик для гольфа. Звідти негайно закурився димок, запах якого нагадував той, що буває після удару блискавки. Якусь мить Сюзанна й Едді нажахано дивилися одне на одне, а потім Едді рвучко простягнув руку до переговорного пристрою і натиснув кнопку.

— Ти помиляєшся! Ми справді з Нью–Йорка! Лише кілька тижнів тому ми пройшли в цей світ крізь двері, які стояли на узбережжі!

— Це правда! — вигукнула Сюзанна. — Клянуся, правда.

Тиша. За бар'єром виднівся тільки вигин гладенької рожевої

спини Блейна. Переднє вікно наче вирячалося на них порожнім скляним оком і хитро мружило повіку–склоочисник.

— ДОВЕДІТЬ, — нарешті озвався Блейн.

— Господи, як я можу це довести? — спитав Едді в Сюзанни.

— Не знаю.

Едді знову натиснув кнопку.

— Статуя Свободи! Тобі це про щось каже?

— ПРОДОВЖУЙ, — сказав Блейн майже задумливим голосом.

— Емпайр–Стейт–Білдінґ! Фондова біржа! Світовий торговельний центр! Знамениті хот–доги Коні–Айленду! Мьюзик–хол «Редіо–Сіті»! Іст–Віл…

Але Блейн не дав йому договорити. Неймовірно, але монотонний голос, що полинув із гучномовця, тепер належав Джонові Вейну.

— ГАРАЗД, ПІЛІГРИМЕ. Я ВІРЮ ТОБІ.

Едді з Сюзанною знову обмінялися поглядами, і цього разу в них були спантеличення і полегшення водночас. Та коли Блейн заговорив ще раз, його голос звучав холодно та незворушно.

— ПОСТАВ МЕНІ ПИТАННЯ, ЕДДІ ДІН З НЬЮ–ЙОРКА. І НЕХАЙ ВОНО БУДЕ ЦІКАВИМ. — Запала коротка мовчанка, а потім Блейн додав: — БО ІНАКШЕ ТИ Й ТВОЯ ЖІНКА ПОМРЕТЕ, ХАЙ ТАМ ЗВІДКИ ВИ ПРИЙШЛИ.

Сюзанна перевела погляд із коробки переговорного пристрою на Едді.

— Про що це він? — з присвистом прошепотіла вона.

Едді тільки головою похитав.

— Гадки не маю.

Кімната, до якої затягнув його Ґешер, здалася Джейкові стартовою шахтою міжконтинентальної балістичної ракети «Мінітмен», прикрашеною пацієнтами психлікарні: частково музей, частково вітальня, а частково — нічліжка, де отаборилися гіпі. Простір над головою впирався у закруглену стелю, підлога, опущена на сімдесят чи сто футів униз, теж була округлої форми. А на єдиній стіні скрізь вертикальними лінями тяглися різнокольорові неонові трубки: червоні, сині, зелені, жовті, помаранчеві, персикові, рожеві. Біля стелі й підлоги шахти (якщо це була вона) ті довгі трубки збігалися разом, утворюючи кричуще–веселкові вузли.

Сама кімната, у якій за підлогу правили іржаві залізні грати, була піднята приблизно на три чверті від дна велетенської капсули. Подекуди ґрати були встелені килимами, подібними до турецьких (пізніше Джейк дізнався, що такі килими ткали в баронії Кашмін). їхні кути притискали до підлоги важкі скрині, оббиті міддю, торшери чи низькі ніжки крісел, завалених усіляким непотребом. Інакше килими просто тріпотіли б, наче паперові стрічки, прикріплені до вентилятора, бо знизу постійно дмухав теплий вітер. Інший вітер, що надходив з круглого скупчення вентиляційних отворів, подібних до тих, які вони бачили в тунелі, гуляв на висоті приблизно чотирьох чи п'яти футів над головою в Джейка. На дальньому боці кімнати були двері, такі самі, як ті, крізь які вони з Ґешером увійшли сюди. У Джейка зародився здогад, що це продовження підземного коридору, який тягнеться Шляхом Променя.

У кімнаті було шестеро людей — четверо чоловіків і дві жінки. Джейк здогадався, що це вище командування Сивих. Звісно, за умови, що досі було ким командувати. Жодного молодого обличчя він не бачив, та все одно всі ті люди були в розквіті сил. І дивилися на хлопчика так само зацікавлено, як і він на них.

У центрі кімнати, недбало перекинувши масивну ногу через бильце крісла завбільшки з трон, гордовито сидів чоловік. Виглядав він як хтось середній між вікінгом і велетнем з дитячих казок. Його мускулястий торс був оголений, тільки срібляста стрічка була зав'язана довкола біцепса, через одне плече перекинуті піхви для ножа, а на шиї висів якийсь дивний амулет. М'які шкіряні штани, запхнуті у високі чоботи, щільно облягали тіло. На одному чоботі виднілася жовта пов'язка. Брудне біляве волосся з сивизною каскадом спадало до середини широкої спини, очі були зелені й цікаві, як у шкодливого кота — старого й досвідченого, який, проте, ще не втратив витонченого смаку до жорстокості, що в котячих колах вважається забавкою. На спинці крісла висіло щось подібне до престарого автомата.

Придивившись пильніше до прикраси на грудях вікінга, Джейк побачив, що це скляна коробка у формі труни, підвішена на срібному ланцюзі. Всередині крихітний циферблат годинника показував п'ять хвилин по третій. Під циферблатом гойдався маленький золотий маятник. І навіть попри тихе сичання течії повітря, що циркулювало внизу і вгорі, Джейк почув тихе «цок–цок». Стрілки годинника рухалися швидше, ніж зазвичай, і Джейк зовсім не здивувався, коли побачив, що вони крутяться не вперед, а назад.

Він згадав крокодила з «Пітера Пена», того, що ганявся за Капітаном Гаком, і потай всміхнувся. Але від погляду Гешера ця посмішка не сховалася — пірат замахнувся на хлопчика рукою. Джейк сахнувся, затуляючи обличчя руками.

Помітивши це, Цок–Цок кумедно насварився на Ґешера пальцем — мовляв, такий–сякий.

— Ну–ну… дарма ти так, Ґешере, — сказав він.

І Ґешер миттю опустив руку. Вираз його обличчя повністю змінився. Якщо перед цим воно не виражало нічого, крім тупої злоби та якогось хитрого, мало не екзистенційного гумору, то тепер він був сама послужливість і обожнювання. Як і всі інші присутні в кімнаті (у тому числі й Джейк), Ґешер не міг надовго відвести погляд від Цок–Цока — його очі самі поверталися до велетня. І Джейк чудово розумів чому. Цок–Цок був єдиним у тій кімнаті, хто виглядав цілком життєрадісним, цілком здоровим і цілком живим.

— Ну раз ти кажеш, то не буду, — сказав Ґешер. Проте перед тим, як звернути очі до білявого велетня на троні, він обдарував Джейка зловісним поглядом. — Але ж він такий упертий, Цокі. Страшенно впертий, Цокі. Він до біса впертий. І як хочеш знати мою думку, то його ще вчити і вчити. Може, й люди будуть!

— Коли я захочу знати твою думку, то спитаю тебе про неї, — відрізав Цок–Цок. — І зачини двері, Ґешере, ти що, в кошарі народився?

Темнокоса жінка пронизливо розсміялася, наче ворона закаркала. Цок–Цок так зиркнув на неї, що вона миттю принишкла й перевела погляд на грати підлоги.

Двері, крізь які Гешер затягнув Джейка, насправді були подвійними. Джейк згадав, що в нормальних науково–фантастичних фільмах саме такий вигляд мали люки космічних кораблів. Ґешер зачинив обоє дверей і повернувся до Цок–Цока, великим пальцем руки показуючи, що вже все, мовляв, гаразд. Цок–Цок кивнув і спроквола потягнувся до кнопки в предметі умеблювання, що нагадував кафедру в лекційній аудиторії. Десь у стіні почав шумно працювати насос, і неонові лампи відчутно втратили яскравість. Тихо засичало повітря, і круглий клапан на внутрішніх дверях повернувся, замикаючи їх. Джейк зрозумів, що, мабуть, на зовнішніх дверях відбувалося те саме. Поза сумнівом, вони перебували зараз у якомусь бомбосховищі. Коли насос заглухнув, довгі неонові трубки знову спалахнули притлумлено–яскравим світлом.

— Ось так, — вдоволено сказав Цок–Цок. І почав згори донизу роздивлятися Джейка. У хлопчика з'явилося дуже неприємне відчуття, що його наче каталогізують і відправляють у архів. — Усі живі–здорові. Тепло й затишно, як у вусі. Правда, Гутсе?

— Атож, — миттю озвався худорлявий чоловік у чорному костюмі. Все його обличчя було вкрите якоюсь висипкою, яку він затято роздряпував.

— Я його привів, — сказав Ґешер. — Я ж казав, що ти можеш на мене покластися, і я не підвів, правда ж?

— Правда, — підтвердив Цок–Цок. Істинна. У мене були певні сумніви щодо того, чи зможеш ти запам'ятати пароль, але…

Чорнява жінка знову каркнула від сміху. Не перестаючи ліниво усміхатися кутиками рота, Цок–Цок повернувся на півоберта, і перш ніж Джейк зрозумів, що відбувається — що, по суті, вже відбулося, — жінка вже заточувалася назад, від здивування й болю вирячивши очі та вхопившись руками за якийсь дивний виступ у грудях, якого ще мить тому там не було.

Хлопчик збагнув, що, повертаючись, Цок–Цок зробив якийсь блискавичний рух рукою. Тонкого білого руків'я ножа, що стирчало з піхов, які висіли на плечі в Цок–Цока, вже не було. Він магічним чином опинився на іншому боці кімнати, в грудях темнокосої. Цок–Цок витяг його з піхов і жбурнув так швидко, що навіть Роланд навряд чи міг би з ним у цьому зрівнятися. Все це скидалося на якийсь страшний фокус.

Решта тільки мовчки дивилися, як жінка хапає ротом повітря і робить крок в бік Цок–Цока, слабо тримаючись за руків'я ножа. Ось вона вдарилася стегном об один із торшерів, і той, кого Цок–Цок назвав Гутсом, стрімко метнувся вперед, щоб не дати йому впасти. Сам Цок–Цок не поворухнувся. Він і далі сидів, закинувши ногу на бильце свого гроноподібного крісла, і з лінивою усмішкою дивився на жінку.

Зачепившись ногою за килим, вона повалилася вперед. І ще раз Цок–Цок продемонстрував моторошно блискавичну моторність. Він зняв ногу з бильця і щосили вдарив нею чорняву жінку в живіт. Вона полетіла до стіни, кров бризкала в неї з рота й заляпувала меблі. Вдарившись спиною об стіну, вона сповзла на підлогу і так застигла, опустивши підборіддя на груди. Джейк подумав, що вона схожа на мексиканця з якогось фільму, мексиканця, що втомився і сів покуняти під глиняною стіною. Він не йняв віри, що можна так швидко з живої перетворитися на мертву. Під світлом неонових ламп її волосся здавалося напівчервоним–напівсинім. У скляних очах, що дивилися на Цок–Цока, навіки застиг подив.

— Я її попереджав, щоб не сміялася, — тільки й сказав Цок–Цок. І перевів погляд на іншу жінку, руду й тілисту, що скидалася на довжелезну фуру. — Хіба ні, Тіллі?

— Атож, — миттю підтакнула Тіллі. Її очі блищали від страху і збудження, язик несамовито облизував губи. — Казав, і не раз казав. Клянуся, хай мене грім поб'є.

— Авжеж, поб'є, бо ти така жирна, що тебе гріх не побити, — сказав Цок–Цок. — Брендоне, принеси мені ножа. І зітри з нього те смердюче лайно, перш ніж подавати мені.

Низькорослий кривоногий чоловічок кинувся виконувати наказ. Спочатку ніж не піддавався — здавалося, він міцно застряг у грудній клітці нещасної. Брендон злякано озирнувся через плече на Цок–Цока, потім смикнув сильніше.

Втім, Цок–Цок, здавалося, геть–чисто забув уже і про Брендона, і про жінку, шо в буквальному розумінні померла від сміху. Його блискучі зелені очі вже знайшли собі іншу забаву, яка цікавила його значно більше, ніж небіжчиця.

— Підійди, хлопчику, — сказав він. — Я хочу тебе роздивитися.

Гешер так штовхнув його в плече, що Джейк заточився. І впав

би, якби Цок–Цок не вхопив його міцними руками за плечі. А коли хлопчик знову міцно став на ноги, велетень узяв його за ліве зап'ястя і підняв руку. Його увагу привернув Джейків «Сейко».

— Якщо це те, про що я думаю, то це точно передвіщення, — сказав Цок–Цок. — Відповідай мені, хлопче. Що це в тебе за сіґул?

Джейк уявлення не мав, що таке сігул, тож міг сподіватися хіба що на прихильність долі.

— Це наручний годинник. Але він не працює, містере Цок–Цок.

Зачувши це, Гутс пирхнув зі сміху й хутко затулив рота долонями, бо Цок–Цок красномовно на нього озирнувся. Але за мить він знову подивився на Джейка, і його спохмурніле лице осяяла усмішка. Ця усмішка була такою привабливою, що майже змусила забути про те, що біля стіни сидить не кіношний мексиканець, у якого сієста, а мертва жінка. Дивлячись на цю усмішку, хотілося забути, що довкола самі божевільні, а Цок–Цок, схоже, найбожевільніший божевільний з усієї психлікарні.

— Наручний годинник, — киваючи, сказав Цок–Цок. — Атож, дуже підходяща назва. Він же на руці. І на те він і хронометр, щоб показувати, котра година. Правда, Брендоне? Тіллі? Ґешере?

Усі радісно закивали. Цок–Цок обдарував їх переможною усмішкою і знову повернувся лицем до Джейка. І тепер Джейк помітив, що хай там якою переможною була та усмішка, зелені очі Цок–Цока залишалися неусміхненими. Вони були такими, як завжди: холодними, жорстокими і допитливими.

Він потягнувся пальцем до «Сейко», який зараз показував сім дев'яносто одну ранку й вечора водночас, і рвучко відсмикнув його, так і не торкнувшись скла над рідкокристалічним дисплеєм.

— Скажи мені, любий хлопчику, цей твій, як ти кажеш, годинник… у ньому є пастка?

— Що? А! Ні. Жодної пастки в ньому немає. — Щоб наочно це продемонструвати, Джейк приклав пальця до скла годинника.

— Це ще нічого не доводить. Вона не спрацює, якщо ти налаштував її на своє тіло, — заперечив Цок–Цок. Він говорив тим гострим презирливим тоном, який обирав Джейків батько, коли не хотів, щоб люди запідозрили, що він ні бельмеса не тямить у тому, про що говорить. Цок–Цок зиркнув на Брендона, і Джейк зрозумів, що він зважує всі «за» і «проти» того, щоб змусити кривоногого торкнутися годинника. Але потім він відмовився од цієї думки й знову подивився просто Джейкові у вічі. — Якщо мене вдарить струмом, мій маленький друже, то за тридцять секунд ти вдавишся своїми гарнюніми іграшками, які я тобі відріжу й запхаю до рота.

Джейк важко ковтнув слину, але нічого не сказав. Цок–Цок знову простягнув пальця і цього разу вже торкнувся циферблата «Сейко». Щойно це сталося, як цифри на годиннику обнулилися й знову почали відлік.

Цок–Цок притулив пальця і звузив очі, очікуючи болю. Та коли нічого не сталося, в кутиках його очей уперше за весь час з'явилися зморшки справжньої посмішки. Мабуть, подумав Джейк, його тішить власна хоробрість. Але здебільшого посмішку спричиняли простий подив і цікавість.

— Можна я його візьму собі? — вкрадливо промуркотів Цок–Цок. — Скажімо, ти мені його подаруєш на знак пошани до мене. Я обожнюю годинники, мій любий юначе, о так, обожнюю.

— Дуже прошу. — Джейк миттю зняв годинника з зап'ястя і опустив у велику долоню Цок–Цока, що застигла в очікуванні.

— А в нього манери, як у маленького шовкодупого жентельмена, — радісно сказав Ґешер. — Колись давно за такого відвалили б кругленьку суму, Цокі. От, приміром, мій батько…

— Твій батько здох від мандруса, і навіть пси не захотіли б жерти його зогнилий труп, — перебив Цок–Цок. — Стули пельку, йолопе.

Спершу Гешер розлютився… а потім злість зникла з його обличчя, поступившись спантеличенню. Він опустився у найближче крісло і принишк.

Тим часом Цок–Цок зачудовано роздивлявся подовжувальний ремінець «Сейко». Він розтягнув його, відпустив, знову розтягнув і знову відпустив. Вклав у отвір, що відкрився між ланками, пасмо свого волосся і радісно засміявся, коли його затисло в браслеті. Врешті–решт він просунув у браслет руку і підняв його до середини передпліччя. На думку Джейка, сувенір з Нью–Йорка виглядав там дуже дивно, але він промовчав.

— Неймовірно! — вигукнув Цок–Цок. — Де ти його взяв, хлопче?

— Тато й мама подарували мені його на день народження, — відповів Джейк. Ґешер нахилився вперед — мабуть, хотів знову натякнути на викуп. Але уважний вираз обличчя Цок–Цока змусив його передумати, і пірат знову мовчки сів.

— Невже? — підвів брови Цок–Цок. Він щойно знайшов маленьку кнопочку підсвічування циферблата і тепер безперестану натискав її, спостерігаючи, як запалюється й гасне світло. А потім подивився на Джейка, і очі звузилися до яскраво–сма–рагдових щілин. — Скажи, хлопче, цей годинник працює на дво–полярній чи на однополярній платі?

— На жодній, — відповів Джейк, не бажаючи зізнаватися в своєму невігластві та не підозрюючи, що тим самим створює собі купу проблем в майбутньому. — Він працює на нікель–кадмієвій батарейці. Принаймні, я в цьому впевнений. Мені ніколи не доводилося її міняти, а інструкцію я давно загубив.

Цок–Цок мовчав і дивився на нього довгим–предовгим поглядом. І Джейк злякався, бо зрозумів, що блондин вирішує, чи, бува, хлопчик із нього не глузує. Якби йому здалося, що Джейк таки глузує, то біль і приниження, яких він зазнав дорогою сюди, були б квіточками порівняно з тим, що готує для нього Цок–Цок. Зненацька йому захотілося змінити плин думок Цок–Цока — захотілося так, як не хотілося нічого в світі. І він бовкнув перше, що спало на думку.

— То був твій дідусь?

Цок–Цок здивовано підняв брови. Він знову поклав руки Джейкові на плечі, злегка стис, і хлопчик відчув феноменальну силу, що в них пульсувала. Якби Цок–Цок захотів стиснути руки міцніше й рвучко притягнути Джейка до себе, то його ключиці хруснули б, як олівці. А якби велетень його штовхнув, то, мабуть, зламав би йому спину.

— Хто був мій дідусь, хлопче?

Джейк знову окинув поглядом масивну шляхетну голову й широкі плечі. Йому згадалися слова Сюзанни: Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

— Той чоловік у аероплані. Давид Спритний.

Від подиву й недовіри очі Цок–Цока стали круглими. А потім він закинув голову і розреготався так гучно, що відлуння полинуло в склепіння стелі над їхніми головами. Інші тільки нервово посміхнулися, проте ніхто не наважився відкрито розсміятися… надто після того, що спіткало жінку з темним волоссям.

— Ким би ти не був і звідки б не прийшов, ти найкрутіший хлоп з усіх, кого старий Цок–Цок зустрічав за багато років. Спритний був моїм прадідом, а не дідом, але ти майже вгадав. Правда, Ґешере, друже ти мій милий?

— Атож, — підтвердив Ґешер. — Він крутий, це точно. Але все одно дуже впертий.

— Так, — задумливо мовив Цок–Цок. Його руки стислися на хлопчикових плечах, і він притягнув Джейка ближче до себе. Ближче до свого усміхненого, вродливого, божевільного обличчя. — Я бачу, що він впертий. По очах видно. Але нам під силу це виправити. Правда ж, Ґешере?

«Він не з Ґешером розмовляє, — подумав Джейк. — Він розмовляє зі мною. Йому здається, що він мене гіпнотизує… і, мабуть, так і є».

— Атож, — видихнув Ґешер.

Джейк відчув, що потопає в тих широких зелених очах. І хоча Цок–Цок насправді ще навіть не починав його стискати, йому вже бракувало повітря. Він зібрався з силами, щоб позбутися чарів блондина, і знову видав перше, що подумалося:

— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він впав.

Ці слова подіяли на Цок–Цока, наче прямий удар в обличчя.

Він сахнувся, зелені очі звузилися, а руки боляче стисли Джейкові плечі.

— Що ти сказав? Де ти це почув?

— Сорока на хвості принесла, — підкреслено нахабно відповів Джейк, і наступної миті вже летів через усю кімнату.

Якби він вдарився об вигнуту стіну головою, то втратив би свідомість чи взагалі розпрощався з життям. Але сталося так, що він ударився стегном, відскочив від стіни й упав на залізні грати підлоги. Неначе п'яний, він потрусив головою, озирнувся і побачив, що сидить впритул до жінки, яка насправді не відпочивала. З губ зірвався крик жаху, і він швидко поповз геть. Але Гутс вдарив його ногою в груди і перевернув на спину. Якусь мить Джейк лежав, хапаючи ротом повітря, і дивився на веселку в тому місці, де сходилися неонові трубки. А тоді в поле його зору потрапило обличчя Цок–Цока. Губи велетня стислися у вузьку рівну смужку, щоки пашіли жаром, а в очах причаївся страх. Скляна прикраса у вигляді труни, яку він носив на шиї, гойдалася в Джейка перед очима на срібному ланцюжку, наче повторюючи рухи маятника крихітного старого годинника, що містився всередині.

— Ґешер казав правду. — Цок–Цок ухопив Джейка за барки і підняв на ноги. — Ти впертюх і нахаба. Але зі мною цей номер не проканає, хлопче. Зі мною ти будеш тихий і чемний. Ти чув коли–небудь про людей, яким уривається терпець? Так от, у мене цього терпцю взагалі нема. Хто завгодно тобі підтвердить, що я навіки вкорочував язика всім, хто насмілювався мене дратувати. Якщо ти коли–небудь заговориш зі мною про Лорда Перта… бодай раз, бодай однісінький раз… я зірву тобі скальп і пообідаю твоїми мізками. Я не терпітиму всіх цих історійок про непруху в Колисці Сивих. Затямив?

Він струсонув Джейка, як килимок, і хлопчик розплакався.

— Затямив, га?

— Т–т–так!

— Добре. — Він поставив Джейка на ноги, і той нетвердо захитався, витираючи мокрі очі. На його щоках залишалися темні патьоки, наче від туші для вій. — А тепер, мій юний нахабо, ми проведемо сеанс питань і відповідей. Я питаю — ти відповідаєш. Ясно?

Джейк не відповів. Він дивився на панель вентиляційних отворів, що оперізувала кімнату.

Цок–Цок ухопив його двома пальцями за носа й розлючено стис.

— Питаю, ясно?

— Так! —закричав Джейк. Він знову дивився Цок–Цокові в обличчя, плачучи вже не тільки від жаху, а ще й від болю. Він відчайдушно хотів знову подивитися на вентиляційні грати, хотів пересвідчитися, що побачене там — не просто вибрики наляканої, перенапруженої свідомості, але не наважувався. Джейк боявся, що за його поглядом прослідкує ще хтось — швидше за все сам Цок–Цок — і побачить там те, що побачив він.

— Добре. — Цок–Цок потягнув Джейка за ніс до свого крісла. Там сів і закинув ногу на бильце. — Побазікаймо трохи. Почнемо з твого імені. То що, як там тебе звати?

— Джейк Чемберз. — Через стиснуті ніздрі його голос звучав гугняво і невиразно.

— Ти натсі, Джейку Чемберзе?

Якусь мить Джейк не міг второпати, про що питає Цок–Цок.

— Я не розумію, про…

Але Цок–Цок тільки поводив його носом туди–сюди.

— Натсі! Натсі! Не грайся зі мною, хлопче!

— Не розумію… — почав було Джейк, а потім його погляд натрапив на старий автомат, що висів на спинці крісла, і йому знову згадався старий «Фоке–Вульф». І частини головоломки склалися докупи.

— Ні, я не наці. Я американець. Я народився вже після тієї війни!

Цок–Цок відпустив Джейків ніс, і звідти миттю ринув потік крові.

— Міг би зразу сказати, і я б тебе не чіпав, Джейку Чемберзе. Але принаймні тепер ти знаєш, як ми тут розмовляємо. Знаєш?

Джейк кивнув.

— Так. Чудово! Тоді почнімо з простих питань.

Джейк не міг відвести очей від вентиляційних ґрат. Те, що він побачив там раніше, не зникло. То був не витвір його уяви. У пітьмі за хромованими перетинками світилися очі з золотими обідцями.

Юк.

Цок–Цок дав йому ляпаса, відштовхнувши його до Ґешера, а той одразу ж відбив «подачу».

— Почалися уроки, серденько, — прошепотів йому на вухо Ґешер. — Вчися гарненько! Будь дуже уважний!

— Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю, — наказав Цок–Цок. — Одне з двох: або ти мене поважатимеш, або я відірву тобі яйця.

— Гаразд.

Цок–Цокові очі лиховісно зблиснули.

— Що гаразд?

Продираючись крізь плетиво питань, Джейк відчайдушно шукав слушної відповіді, і зненацька в його душі зажевріла надія. В його власній Колисці Сивих — відомій у Нью–Йорку під назвою «Школа Пайпера» — та відповідь, що спала йому на думку, прислужилася б непогано.

— Гаразд, сер.

Цок–Цок посміхнувся.

— Гарно починаєш, хлопчику, — сказав він і нахилився вперед, спираючись руками на стегна. — А тепер скажи… що таке американець?

І Джейк заходився розповідати, щосили намагаючись не дивитися в бік вентиляційних ґрат.

Сховавши револьвер у кобуру, Роланд взявся обома роками за кран–колесо і спробував повернути. Не вдалося. Це не надто його здивувало. А от проблеми створювало.

Юк стояв біля його лівої ноги і занепокоєно дивився вгору, чекаючи, коли ж Роланд нарешті відчинить двері, щоб продовжити пошуки Джейка. Але стрілець дуже сумнівався в тому, що все буде так легко й просто. Чекати під дверима, поки хтось вийде, нерозумно — Сиві можуть годинами і навіть днями не користуватися цим виходом. Поки стрілець чекатиме, Ґешер із друзяками можуть зняти з Джейка живцем шкіру.

Він притулив вухо до сталевих дверей, але нічого не почув. І це його теж не здивувало. Колись дуже давно він уже бачив такі двері. Відстрелити замок не вдасться, і почути щось крізь них годі. Вони можуть бути одинарні чи подвійні, розташовані одні навпроти одних, а між ними — порожнина. Хоча десь мусила бути кнопка, яка приводить у дію це колесо посередині й відмикає замки. Все могло б обернутися добре, якби Джейк міг дотягтися до цієї кнопки.

Роланд розумів, що сам він не входить до їхнього ка–тету. Він підозрював, що навіть Юк більше знав про потаємне життя цього зв'язку, ніж він, стрілець (і дуже сумнівався, що шалапут знайшов Джейка в усіх цих тунелях, де бігли брудні струмки, лише завдяки своєму винятковому нюхові). Втім, він же якось спромігся допомогти Джейкові перейти кордон між їхніми світами. Він бачив… і коли Джейк спробував дістати ключа, якого він впустив, то Роланд подумки послав йому імпульс.

Але зараз із імпульсами треба діяти обачніше. У найкращому випадку Сиві дотумкають, що відбувається щось дивне. А в найгіршому — Джейк неправильно зрозуміє думку Роланда і втне якусь дурницю.

Якби ж то він міг побачити…

Роланд заплющив очі й зосередився на Джейкові. Він думав про хлопчикові очі й відправив своє ка їх шукати.

Спочатку перед ним була тільки пустка, але невдовзі почало проявлятися зображення. Обличчя, обрамлене довгим білявим волоссям з пасмами сивизни. У глибоких очницях, наче рубіни в печері дракона, сяяли зелені очі. Роланд швидко зрозумів, що це Цок–Цок, нащадок чоловіка, що загинув у повітряному екіпажі. їхній зв'язок був цікавим фактом, але за обставин, що склалися, користі з нього не було жодної. Стрілець спробував проникнути поглядом далі, поза лице Цок–Цока, прагнучи побачити решту кімнати, де тримали Джейка, й людей, що там перебували.

— Ейк, — прошепотів Юк, наче нагадуючи Роландові, що зараз не час куняти.

— Чшш, — цикнув на нього стрілець, не розплющуючи очей.

Але це не допомогло. Він бачив тільки розмиті плями, мабуть, тому, що Джейк зосередився лише на Цок–Цоковому обличчі, а все інше поставало в пітьмі на межі хлопчикового сприйняття.

Роланд знову розплющив очі й злегка вдарив себе кулаком у праву долоню. Він здогадувався, шо можна натиснути трохи сильніше й побачити більше… але так хлопчик може дізнатися про його присутність, а це небезпечно. У Ґешера нюх на «щурів». Та навіть якщо не він, то Цок–Цок точно відчує.

Роланд подивився вгору на вузькі вентиляційні отвори, а потім на Юка. Він вже не раз міркував про те, яка розумна ця істота. Але зараз, схоже, настав час отримати доказ.

Роланд потягнувся здоровою лівою рукою, просунув пальці в поперечини тих ґрат, що були найближчі до люка, крізь який затягнули Джейка, і смикнув на себе. Грати вискочили, на підлогу посипався дощ іржавого пилу й сухого моху. Отвір виявився замалим для людини… але не для пухнастика–шалапута. Роланд поклав ґрати на підлогу, підняв Юка й зашепотів йому на вухо:

— Піди… подивись… і повертайся. Зрозумів? Не показуйся їм на очі. Просто подивися й повертайся.

Юк дивився йому в очі знизу вгору мовчки, навіть не вимовляючи Джейкове ім'я. Роланд гадки не мав, чи зрозуміла його тварина, але часу думати–гадати не було. Він поставив Юка на підлогу вентиляційної шахти. Шалапут понюхав крихти сухого моху, тихенько чхнув і припав до землі, дивлячись на Роланда своїми дивними очима. Протяг ворушив його шовковисте хутро, в очах читався сумнів.

— Піди подивись, як там, і повертайся, — пошепки повторив Роланд, і Юк розчинився в темряві, нечутно ступаючи на самих подушечках лап.

Роланд знову витяг револьвер і перейшов до найтяжчого. До чекання. Але Юк повернувся швидко, менш ніж за три хвилини. Роланд видобув його з шахти й поставив на підлогу. Звір дивився на нього, витягнувши свою довгу шию.

— Скільки їх там, Юк? Скількох ти бачив?

Певний час йому здавалося, що шалапут так і дивитиметься на нього стривоженим поглядом. Але потім тварина невпевнено підняла праву лапу, випустила пазурі й подивилася на них, наче силкуючись щось згадати. І врешті–решт почала стукати пазурями по підлозі.

Один… два… три… чотири. Пауза. Потім ще два рази, швидко й делікатно. Випущені пазурі тихо цокотіли по сталі: п'ять, шість. Юк зробив ще одну паузу. Він розгублено опустив голову, наче дитина, що мучиться від титанічної боротьби, яка відбувається у неї в душі. Але потім підвів погляд на Роланда і востаннє стукнув кігтями по сталі.

— Ейк!

Шестеро. Сиві… і Джейк.

Роланд підхопив Юка на руки й погладив його.

— Розумник! — пробурмотів він на вухо тваринці. Його переповнювали відчуття подиву і вдячності. Насправді він сподівався отримати певну відповідь, але це перевершило всі сподівання. І сумніватися в точності відповіді він не збирався. — Хороший малюк!

— Юк! Ейк!

Так, Джейк. З Джейком біда. З Джейком, якому він дав обіцянку. І він її дотримає.

Стрілець глибоко замислився. Ця дивна й дуже своєрідна здатність занурюватися в думки — поєднання сухого прагматизму й шаленої інтуїції — дісталася йому від бабці, Дідре Божевільної, і саме ця здатність допомагала йому виживати всі ці довгі роки, навіть після того, як всі його друзі пішли з життя. Тепер від цього залежало також життя Джейка.

Роланд знову взяв Юка на руки, знаючи, що Джейк, можливо, житиме, але шалапут загине — сумнівів у цьому майже не залишалося. Стрілець зашепотів Юкові у нашорошене вухо кілька простих слів, раз у раз їх повторюючи. Потім підніс тваринку до вентиляційної шахти.

— Хороший малюк, — прошепотів він. — А тепер іди. Зроби це. Моє серце з тобою.

— Юк! Ерце! Ейк! — тихо сказав шалапут і подріботів назад у пітьму.

Роланд чекав. Знаючи, що невдовзі чортам у пеклі буде мало місця.

Постав мені питання, Едді Дін з Нью–Йорка. І нехай воно буде цікавим… бо інакше ти й твоя жінка помрете, хай там звідки ви прийшли.

І як, на Бога, реагувати на таке?

Червона лампочка згасла, натомість знову зажевріла рожева.

— Швидше, — поквапив їх тихий голос Маленького Блейна. — Він ще ніколи не був такий лютий… швидше, бо він вас уб'є!

Едді тьмяно усвідомлював, що наполохані голуби досі тріпотять крилами під стелею Колиски і що деякі птахи попадали мертві на підлогу, розтрощивши собі голови об колони.

— Що він хоче? — засичала Сюзанна на гучномовець і на голос Маленького Блейна, що ховався десь усередині. — Заради всього святого, що йому від нас треба?

Жодної відповіді. Едді відчув, що час на роздуми швидко спливає, його вже практично не залишилося. Тож він натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і швидко–швидко заговорив у динамік, відчуваючи, що піт струмками стікає йому по щоках і шиї.

Постав мені питання.

— Отож, Блейне! Що ти робив ці кілька років? Навряд чи катався туди–сюди на південний схід, еге ж? А чого це так? Либонь, нездужав?

Відповіді не було, тільки голуби тріпотіли крильми в повітрі. Едді вже уявив собі, як силкувався закричати Ардіс, коли в нього почали плавитися щоки й зайнявся язик.

Волосся в Едді на потилиці заворушилося й почало злипатися. Страх? Чи електрика накопичується?

Швидше… він ще ніколи не був такий лютий.

— Хто тебе взагалі зробив? — гарячково спитав Едді, а сам подумав: «Якби ж я тільки знав, що цій клятій бляшанці треба!» — Хочеш про це поговорити? Тебе зібрали Сиві? Та ні… мабуть, Великі Древні, так? Або…

Едді замовк. Блейнова мовчанка зараз відчувалася шкірою, як пара товстих рук, що обмацують жертву.

— Що тобі треба? — закричав Едді. — Що ти, в біса, хочеш почути?

Відповіді не було, тільки кнопки на переговорному пристрої знову сердито засвітилися темно–червоним. І Едді зрозумів, що їхній час майже вичерпався. Він чув у повітрі тихе дзижчання — так дирчить електрогенератор, — і навряд чи цей звук був просто витвором його уяви, як би йому цього не хотілося.

— Блейне! — раптом закричала Сюзанна. — Блейне, ти мене чуєш?

Жодної відповіді… а Едді відчував, що повітря наповнюється електрикою, як миска під краном — водою. Електрика боляче жалила його в ніс із кожним вдихом, пломби в зубах дзижчали, як розлючені комахи.

— Блейне, я маю до тебе питання, воно досить цікаве! Слухай! — Вона заплющила очі, знавісніло тручи скроні пальцями, а потім знову розплющила повіки. — «У неї нема плоті, зате є ім'я. Часом вона висока, часом низенька…» — Сюзанна затнулася, благально дивлячись на Едді широко розплющеними очима. — Допоможи! Я не пам'ятаю, що там далі!

Едді дивився на неї так, наче вона несповна розуму. Що, на Бога, вона верзе? Аж раптом він дотумкав, про що йдеться. Звісно, це ж ідеальний варіант! І решта загадки згадалася так само точно, як два останні шматочки стали б на свої місця у пазлі. Едді знову нахилився до гучномовця.

— «Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами». Що це таке? Хотів питання, то маєш. Що це?

Червоне світло в кнопках «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» під ромбом цифр, блимнувши, згасло. Блейн не озивався, і здавалося, цій мовчанці не буде кінця… але Едді відчув, що електричний струм, який поволі охоплював його тіло, зменшився.

— ЗВІСНО, ЦЕ ТІНЬ, — врешті–решт відповів голос Блейна. — ДУЖЕ ПРОСТЕ ПИТАННЯ… АЛЕ НЕПОГАНЕ. ГЕТЬ НЕПОГАНЕ.

Голос, що линув з динаміка, пожвавішав і став трохи задумливий. А ще відчувалося в ньому щось інше. Втіха? Жага чогось? Едді не міг визначити напевно, але точно знав, що в голосі поїзда були нотки Маленького Блейна. Він знав і дещо інше: Сюзанна щойно врятувала їхні душі. Принаймні, на деякий час. Він нахилився й поцілував її в холодне спітніле чоло.

— ВИ ЗНАЄТЕ ЩЕ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ? — поцікавився Блейн.

— Так, звісно. Ми їх багато знаємо, — вмить озвалася Сюзанна. — У нашого друга Джейка є ціла книжка загадок.

— З НЬЮ–ЙОРКА? — уточнив Блейн. І цього разу Едді чітко збагнув, що коїться з його голосом. Хай навіть Блейн — машина, але не дарма Едді шість років сидів на героїні. Спрагу до кайфу в голосі він впізнав одразу ж.

— Так, саме з Нью–Йорка, — підтвердив він. — Але Джейка викрали. Викрадача звуть Ґешер.

Жодної відповіді… а потім кнопки знову засвітилися рожевим.

— Так тримати, — прошепотів голос Маленького Блейна. — Та все одно будьте обережні… він такий підступний…

І одразу загорілися червоні вогні.

— ХТОСЬ ІЗ ВАС ЩОСЬ СКАЗАВ? — холодним і підозріливим — Едді міг би заприсягтися — тоном спитав Блейн.

Едді подивився на Сюзанну. Сюзанна відповіла йому поглядом наляканої маленької дівчинки, яка почула, що під ліжком у неї потай ворушиться щось страшне.

— Це я горло прочищав, Блейне, — відповів Едді. Ковтнув слину і витер рукою піт з чола. — Я цейво… чорт, правду кажучи, я весь тремчу від страху.

— ДУЖЕ МУДРО З ТВОГО БОКУ. ТІ ЗАГАДКИ, ПРО ЯКІ ТИ ГОВОРИШ… ВОНИ ДУРНІ? БО Я НЕ ВИТРАЧАТИМУ ЧАС І ТЕРПІННЯ НА ТУПІ ЗАГАДКИ.

— Здебільшого вони розумні, — сказала Сюзанна, але стривожено глянула на Едді.

— ТИ БРЕШЕШ. ТИ ВЗАГАЛІ НЕ ЗНАЄШ, ЯКА ЯКІСТЬ ЦИХ ЗАГАДОК.

— Звідки ти…

— АНАЛІЗ ГОЛОСУ. ПЕРЕВІРКА СХЕМИ ФРИКАТИВНИХ І СТРЕСОВИХ НАГОЛОСІВ НА ДИФТОНГАХ ДОЗВОЛЯЄ ОТРИМАТИ ПОРІВНЯНО ТОЧНИЙ КОЕФІЦІЄНТ ПРАВДИ/НЕПРАВДИ. ПРОГНОЗОВАНА ТОЧНІСТЬ АНАЛІЗУ СТАНОВИТЬ 97 ВІДСОТКІВ, ПЛЮС–МІНУС 0,5 ВІДСОТКА. — На якусь мить голос замовк, а потім знову заговорив, проте вже з погрозливою протяжністю, яка здалася Едді до болю знайомою. Голос Гемфрі Боґарта. — КРАЛЕЧКО, Я ХОЧУ ЧУТИ ТІЛЬКИ ПРАВДУ. ОСТАННІЙ, ХТО СПРОБУВАВ МЕНЕ НАДУРИТИ, ПОГАНО СКІНЧИВ. НА ДНІ СЕНДА ВІН СКІНЧИВ, У ПАРІ БЕТОННИХ КОВБОЙСЬКИХ ЧОБІТ.

— Нічого собі, — сказав Едді. — Ми подолали чотириста миль чи десь так, щоб зіткнутися з комп'ютерною версією Річа Літла[9] Блейне, як це так, що ти пародіюєш Джона Вейна й Гемфрі Боґарта? Вони ж з нашого світу, а не з твого.

Тиша.

— Гаразд, на це питання можеш не відповідати. Але є інше — якщо тобі потрібна була загадка, то чого ж ти одразу не сказав?

І знову відповіді не було, але Едді збагнув, що насправді вона не потрібна. Блейн полюбляв загадки, тож перший загадав він. І Сюзанна відгадала. Вона зрозуміла, що він хоче. Якби все сталося інакше, то, мабуть, вони обоє зараз лежали б гігантськими компактними брилами вугілля на підлозі Колиски Лада.

— Блейне? — тривожно покликала Сюзанна. Відповіді не було. — Блейне, ти там?

— ТАК. ЗАГАДУЙТЕ ДАЛІ.

— Коли двері перестають бути дверима? — спитав Едді.

— КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ. ЯКЩО ВИ СПРАВДІ ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ВАС КУДИСЬ ПІДВІЗ, ТО БУДЬТЕ ВИНАХІДЛИВІШІ. У ВАС Є В ЗАПАСІ ЩОСЬ КРАЩЕ?

— Якщо прийде Роланд, то буде, — впевнено відповіла Сюзанна. — Хай навіть у Джейковій книжці гарні загадки, але Роланд знає їх тисячі, бо він їх вивчав у дитинстві. — Сказавши це, вона зрозуміла, що не може уявити Роланда малим. — То ти підвезеш нас, Блейне?

— МОЖЛИВО, — сказав Блейн, і Едді точно почув у його голосі тьмяний проблиск жорстокості. — АЛЕ, ЩОБ МЕНЕ ЗАВЕСТИ, ВАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПРАВИТИ МІЙ НАСОС. А МІЙ НАСОС ЗАПРАВЛЯЄТЬСЯ ПРОСТИМИ: ЗЗАДУ НАПЕРЕД.

— Тобто? — спитав Едді й подивився крізь ґрати на гладеньку рожеву спину Блейна. Та Блейн не відповів на це питання так само, як і на інші. Кнопки світилися яскраво–помаранчевим вогнем, але Великий і Малий Блейни, здавалося, перейшли в режим сну. Втім, Едді знав, що це не так. Блейн не спав. Блейн спостерігав за ними. Блейн дослухався до їхніх схем фрикативних звуків і стресових наголосів на дифтонгах.

Едді подивився на Сюзанну.

— «Вам доведеться заправити насос, але насос заправляється простими: ззаду наперед», — понуро повторив він. — Це що, загадка?

— Так, звісно. — Сюзанна зиркнула на трикутне вікно, наче наполовину затулене повікою, і притягнула Едді до себе ближче, щоб прошепотіти на вухо: — Це повне божевілля, Едді… параноя, шизофренія, та ще й до всього, схоже, маячня.

— Та я знаю, — видихнув він у відповідь. — У нас тут схибнутий і геніальний монорейковий поїзд типу «привид у комп'ютері», який любить загадки і рухається швидше за звук. Занурмось у світ пригод фантастичної версії «Польоту над гніздом зозулі»!

— Ти маєш якісь здогади?

Едді похитав головою.

— А ти?

— Щось таке ворушиться глибоко в пам'яті. Але, мабуть, це щось не те. Я не можу викинути з голови те, що сказав Роланд: хороша загадка завжди має сенс, і її завжди можна розгадати. Це наче справжній фокус.

— Він вводить нас в оману.

Вона кивнула.

— Едді, піди стрельни в повітря ще раз. Дай їм знати, що ми досі тут.

— Ага. Коли б знати, шо вони досі там.

— А як ти гадаєш, Едді, вони там? — спитала Сюзанна навздогін.

— Не знаю. Ця загадка навіть Блейнові не до снаги, — не зупиняючись і не озираючись, відповів він.

— Ви не могли б дати мені щось попити? — попросив Джейк. Слова прозвучали нерозбірливо, бо хлопчик гугнявив — слизові оболонки рота й носа швидко розпухали. У нього був вигляд хлопця, якому у великій вуличній бійці дісталося найбільше.

— Авжеж, — розважливо озвався Цок–Цок. — Могли б. Ще й як могли б. У нас тут багато напоїв, чи не так, Копергеде?

— Атож, — погодився високий чолов'яга в окулярах, білій шовковій сорочці й чорних шовкових штанях. Він скидався на викладача коледжа, якими їх зображали в коміксах журналу «Панч» на початку двадцятого століття. — У нас тут повно різного питва.

Цок–Цок знову недбало розкинувся на своєму троні й тепер насмішкувато спостерігав за Джейком.

— У нас є вино, пиво, ель і, звісно, стара добра вода. Іноді це все, що треба, еге ж? Прохолодна, прозора, іскриста водичка. Як тобі, гарно звучить, хлопче?

В горлі у Джейка було сухо, наче там почистили наждаком, і боляче поколювало.

— Звучить чудово, — прошепотів він.

— Аж самому пити схотілося, — сказав Цок–Цок, розтягуючи рота в посмішці. В зелених очах затанцювали іскри. — Принеси мені кухлика води, Тіллі. Чорт, не знаю, куди це поділися мої гарні манери!

Тіллі вийшла кудись через люк на дальньому боці кімнати, саме навпроти входу, через який прийшли Джейк і Ґешер. Джейк провів її поглядом і облизав розпухлі губи.

— Отож, — сказав Цок–Цок, звертаючи погляд до Джейка, — ти кажеш, що те американське місто, звідки ти прийшов… той Нью–Йорк… дуже схоже на Лад.

— Ну… не зовсім…

— Але ж ти впізнаєш деякі механізми, — тиснув на нього Цок–Цок. — Клапани, насоси і таке інше. Не кажучи вже про вогненні трубки.

— Так. Ми їх називаємо неоновими, але це одне й те саме.

Цок–Цок потягнувся до нього рукою, і Джейк сахнувся. Але

велетень тільки погладив його по плечу. — Так–так, це воно. — Його очі блищали. — А про комп'ютери ти чув?

— Авжеж, тільки…

Повернулася Тіллі, несучи в руках кухлик, і несміливо наблизилася до Цок–Цокового трона. Білявий гігант узяв у неї воду і простягнув кухоль Джейкові. Та коли хлопчик потягнувся по нього, Цок–Цок вихопив воду в нього з–під самісінького носа й напився сам. Джейк дивився, як вода стікає цівкою з Цок–Цокового рота, і весь затремтів. Заспокоїтися він був неспроможний.

Цок–Цок зиркнув на нього з–понад краю кухля, наче згадавши про його присутність. У нього за спиною, наче школярі, що почули якийсь сороміцький жарт, криво посміхалися Гешер, Копергед, Брендон і Гутс.

— Ох, я так замислився над своєю спрагою, що геть забув про тебе! — бадьоро вигукнув Цок–Цок. — Як це неввічливо з мого боку! Але водичка була така чудова… вона й зараз чудова… холодна… прозора…

Він простягнув кухлик Джейкові. Але Джейк не встиг узяти його, бо Цок–Цок знову забрав.

— Спочатку, хлопче, ти мені розповіси про двополярні комп'ютери і транзитивні схеми.

— Що… — Джейк потай зиркнув у бік вентиляційної шахти, але золотистих очей там не було. Йому вже почало здаватися, що це все примарилося. Він знову перевів погляд на Цок–Цока, ясно розуміючи одне: води йому не дадуть. Навіть мріяти про це не варто. — Що таке двополярні комп'ютери?

Цок–Цокове лице перекосила гримаса люті, і він вихлюпнув залишки води Джейкові в обличчя, розпухле й побите.

— Не грайся зі мною! — заверещав велетень. Він зірвав з руки «Сейко» й затряс ним у Джейка перед носом. — Коли я тебе спитав, чи тут двополярна схема, ти сказав — ні! Не смій казати мені, що не знаєш, коли вже дав зрозуміти, що знаєш!

— Але… але… — Джейк не міг підібрати слова. Голова в нього йшла обертом від страху й розгубленості. Краєм свідомості він розумів, що силкується злизати з губ якомога більше води.

— Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп'ютерів. Та що там, СОТНІ тисяч. І що? З них працює лише один, та й той уміє хіба що грати в «Гляньте» й запускати ті бісові барабани! Мені потрібні ті комп'ютери! Я хочу, щоб вони працювали на МЕНЕ!

Цок–Цок блискавкою майнув уперед, вхопив Джейка за барки, добряче його потрусив й жбурнув на підлогу. Хлопик вдарився об торшер, перекинув його, і лампочка луснула, наостанок глухо чхнувши. Тіллі тихо скрикнула й відступила на крок назад. В її широко розплющених очах стояв переляк. Копергед і Брендон тривожно перезирнулися.

А Цок–Цок нахилився, спираючись ліктями на стегна, й заволав Джейкові в лице:

— Вони мені потрібні, І ВОНИ В МЕНЕ БУДУТЬ!

У кімнаті запала тиша, яку порушував лише тихий свист теплого повітря, що надходило з вентиляційних отворів. А потім маска люті зникла з лиця Цок–Цока так само раптово, як і з'явилася, її наче взагалі не було. Натомість на його обличчі розквітла чарівна усмішка. Він нахилився вперед і допоміг Джейкові звестися на ноги.

— Вибач. Коли я думаю про всі можливості цього міста, все, що тут можна було б зробити, мене часом заносить. Від душі вибачаюся, хлопче. — Піднявши перекинутий кухоль, він пожбурив його в Тіллі.

— Налий води, ти, стара сучко! Що з тобою?

Він знову повернувся до Джейка, сяючи сліпучою посмішкою телеведучого.

— Гаразд. Ти пожартував — я пожартував. А тепер розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп'ютери і транзитивні схеми. Потім тобі дадуть попити.

Джейк розтулив було рота, аби щось сказати — гадки не маючи, що говорити, — аж раптом почув у голові голос Роланда.

Відверни їхню увагу, Джейку. А потім натисни кнопку, яка відчиняє двері, якщо така є.

Цок–Цок дивився на нього пильним поглядом.

— Тобі щось спало на гадку, хлопче? Я такі штуки завжди помічаю. Тож не приховуй, розкажи другові, потіш старенького Цокі.

Краєм ока Джейк помітив якийсь рух. І хоча подивитися в бік вентиляційної шахти він не наважився — а надто зараз, коли вся увага Цок–Цока неподільно належала йому, — він зрозумів, що Юк повернувся і зазирає зараз у круглу кімнату.

Відвернути їхню увагу… і раптом Джейк придумав.

— Справді, я маю дещо на думці, — сказав він, — але не про комп'ютери. А про мого старого приятеля Ґешера. І його дружка Гутса.

— Гей! Гей! — застерігаючи, вигукнув Ґешер. — Про що це ти,хлопче?

— Чому ти не сказав Цок–Цоку, хто насправді дав тобі пароль, Ґешере? Тоді я скажу, де ти його тримаєш.

Цок–Цок вочевидь зацікавився: його здивований погляд перебіг із Джейка на Ґешера.

— Про що це він?

— Та ні про що! — відповів Ґешер і, не втримавшись, крадькома зиркнув на Гутса. — Він просто прикриває свою дупу, хоче замість себе мене посадити на гарячий горщик, Цокі. Я ж тобі казав, що він впертий! Хіба ж я не казав…

— Чом би вам не зазирнути в складки його хустки? — запропонував Джейк. — Він там ховає клапоть паперу із записаним на ньому словом. Мені довелося йому прочитати, бо він навіть цього не зміг.

Цього разу Цок–Цок розлютився не одразу. Його лице темнішало поступово, як літнє небо перед страхітливою грозою.

— Дай–но, Ґешере, я подивлюся, що в тебе там у хустці, — глухим тихим голосом наказав він. — Тобі ж не шкода для старого приятеля?

— Він бреше, не вір йому! — закричав Ґешер, хапаючись руками за хустку і відступаючи на два кроки до прихистку круглої стіни. Просто над його головою світилися облямовані золотом очі Юка. — Варто лишень один раз глянути йому в обличчя, і стає ясно, що це мале вперте брехло!

Цок–Цок перевів погляд на Гутса. Той стояв позеленілий від страху.

— А ти що скажеш? — спитав Цок–Цок своїм жаским тихим голосом. Що скажеш, Гутермене? Я знаю, що ви з Ґешером старі підари, а в тебе замість голови — дупа, але ж ти не міг бути настільки тупим, щоб записати пароль від потаємних приміщень… чи міг? Міг?!

— Я… я тіко хтів… — пробелькотів Гутс.

— Стули пельку! — загорлав Ґешер. І кинув на Джейка погляд, сповнений дикої ненависті. — Все, любчику, ти труп. Я тобі обіцяю.

— Зніми хустку, Ґешере, — наказав Цок–Цок. — Я хочу подивитися, що там у ній.

Джейк непомітно відступив у бік пульта, на якому були кнопки.

— Ні! — Ґешер міцно притис хустку до голови, наче боявся, що вона полетить геть. — Хай мене грім поб'є, але ні!

— Потримай його, Брендоне, — сказав Цок–Цок.

Брендон підскочив до Ґешера, але той, хоч і не був таким

спритним, як Цок–Цок, ухилився, висмикнув з–за халяви чобота ніж і встромив його Брендонові в руку.

— Ох ти ж виродок! — закричав Брендон від здивування й болю, коли кров рікою ринула з його руки.

— Подивися, що ти накоїв! — заверещала Тіллі.

— Мені що, самому все робити? — закричав Цок–Цок, але радше від роздратування, ніж злості, й скочив на ноги. Ґешер відступав, виводячи перед його обличчям скривавленим ножем містичні візерунки. Другою рукою він міцно притискав до голови хустку.

— Назад, — важко дихаючи, проказав він. — Я люблю тебе як брата, Цокі, але якщо ти підійдеш, то я шпирну тебе цим ножем у пузо.

— Ти? Сумніваюсь, — сміючись, підштрикнув його Цок–Цок. Він дістав свого власного ножа з піхов і обережно тримав його за руків'я зі слонової кістки. Всі погляди були прикуті до них двох. Джейк зробив два швидкі кроки до пульта з кнопками й потягнувся до тієї, яку, здається, натискав Цок–Цок.

Ґешер відступав спиною до вигнутої стіни. Лампи–трубки розфарбували його побите мандрусом лице в юродиву палітру кольорів: жовчно–зелений, лихоманково–червоний, жовтушно–жовтий. Тепер під вентиляційною шахтою, звідки за ними спостерігав Юк, стояв уже Цок–Цок.

— Опусти ніж, Ґешере, — розважливим тоном порадив Цок–Цок. — Ти привів хлопця, як я й просив. Якщо когось і варто підрізати за всю цю мутотінь, то не тебе, а Гутса. Просто покажи мені…

І тут Джейк побачив, що Юк готується стрибнути, та зрозумів дві речі: на що зараз наважиться шалапут і хто його на таке намовив.

— Юк, ні! — пронизливо закричав він.

Всі погляди звернулися до нього. І тієї ж миті Юк стрибнув. Він вибив нетривкі вентиляційні грати, вони полетіли на підлогу. Цок–Цок рвучко повернувся на шум, і Юк упав йому на обличчя, кусаючи й роздираючи шкіру кігтями.

Навіть крізь подвійні двері до Роланда долинув крик — Юк, ні! — і його серце пішло у п'яти. Він чекав, що повернеться колесо на дверях, але воно не поверталося. Тож він заплющив очі й послав такий потужний імпульс, на який тільки був спроможний: «Двері, Джейку! Відчини двері!»

Відповіді він не відчув, і картинка–видиво зникла. Його зв'язок з Джейком (хай який слабенький і нетривкий від самого початку) був перерваний.

Цок–Цок був засліплений. Він лаявся, кричав і силкувався відірвати від себе істоту, що вп'ялася йому в обличчя, звивалася, кусалася й дряпалася. Він відчув, як пазурі шалапута простромлюють йому ліве око, і його голову пронизав жахливий, невимовний червоний біль, наче смолоскип, що, падаючи, освітлює темний колодязь. У цю хвилю його лють була сильнішою за біль. Він спромігся вхопити Юка, відірвав його від свого лиця й підняв над головою, збираючись переламати тварині хребет.

— Ні! — заволав Джейк. Він геть забув про кнопку, що відмикала двері, й ухопив зі спинки трону старий німецький автомат.

Пронизливо закричала Тіллі. Інші порснули навсібіч. Джейк спрямував автомат на Цок–Цока. Юк висів у тих міцних руках головою униз і відчайдушно звивався. Здавалося, ще трохи — і він переломиться навпіл. Він борсався і клацав зубами в повітрі. І кричав від болю, кричав, як людина.

— Відпусти його, наволоч! — закричав Джейк і натиснув на гачок.

Він ще досить володів собою, аби цілитися низько. У замкнутому просторі ревіння сорокакаліберного «шмайсера» справило ефект підірваної бомби, хоча пострілів було лише п'ять чи шість. Одна світлова трубка луснула, розливши холодний помаранчевий вогонь. Над лівим коліном Цок–Цока в цупких штанях з'явилася дірка, а навколо неї почала швидко розпливатися темно–червона пляма. Рот Цок–Цока став круглим від шоку — цей вираз промовистіше за будь–які слова свідчив, що, попри свій неабиякий розум, Цок–Цок сподівався прожити довге й щасливе життя, стріляючи в людей, але не дозволяючи стріляти в себе. Втім, ні, стріляти в нього могли, а от влучити? І той здивований вираз промовляв, що такого не могло статися, це не за планом.

«Знайомся з реальним світом, ти, смердючий довбень», — подумав Джейк.

Цок–Цок впустив Юка на ґрати підлоги і вхопився за поранену ногу. На Джейка накинувся Копергед. Він ухопив хлопчика рукою за горло, але тут на нього напав Юк — він пронизливо загавкав і вгризся в Копергедову гомілку через чорний шовк штанів. Копергед закричав і відскочив убік, силкуючись скинути Юка з ноги. Але шалапут тримався міцно, наче п'явка. Джейк вчасно повернувся і помітив, що до нього повзе Цок–Цок. У зубах він тримав свій ніж.

— Прощавай, Цокі, — сказав Джейк і натиснув на гачок «шмайсера». Нічого не сталося. Чи то патрони закінчилися, чи то механізм заклинило, Джейк не знав, та й часу на роздуми не було. Він відступив на два кроки назад і вперся у велике крісло, що правило Цок–Цокові за трон. І не встиг він забігти за крісло, як Цок–Цок ухопив його однією рукою за ногу, а другою — за руків'я ножа. Рештки вибитого ока лежали на його щоці, наче кулька м'ятного желе. Праве око зиркало на Джейка з ненавистю навісного.

Джейк спробував висмикнути ногу, зашпортався і впав на трон Цок–Цока. Його погляд упав на кишеню, пришиту до правого бильця. З–під гумки, завдяки якій кишеня щільно прилягала до бильця вгорі, стирчало потріскане й оздоблене перлами руків'я револьвера.

— Ох, як же ж тобі зараз буде боляче! — в екстазі прошепотів Цок–Цок. Замість виразу здивування на його губах, що тремтіли від люті, з'явилася широка посмішка. — Як боляче буде! А мені як буде приємно… Що?..

Посмішка зів'яла, і рот знову округлився, бо Джейк спрямував на нього дуло револьвера та звів курок. Рука, що стискала Джейкову гомілку, здавила її так, що, здавалося, ще трохи — й кістка хрусне.

— Ти не посмієш! — істерично прошепотів Цок–Цок.

— Ще й як посмію, — похмуро відповів Джейк і натиснув на гачок. Сухе клацання, з яким вистрілив револьвер, було геть не таким вражаючим, як гуркіт тевтонського «шмайсера». На лобі в Цок–Цока, з правого боку вгорі, з'явилася чорна дірочка. Цок–Цок тупо витріщався на Джейка, не вірячи своєму неушкодженому окові.

Джейк примушував себе вистрілити ще раз, але йому це не вдавалося.

Аж раптом шматок Цок–Цокового скальпа відділився од черепа, як клапоть старих шпалер, і опустився йому на праву щоку. Роланд би одразу зрозумів, що це означає. Але Джейк був у такому стані, коли логічне мислення підводить. У його голові закрутилося торнадо темного, панічного страху. Рука, що стискала його гомілку, ослабла, і Цок–Цок повалився обличчям на підлогу, а Джейк, дивлячись на це, зіщулився у великому кріслі.

Та незабаром до нього повернулася одна думка. Двері. Він має відчинити двері і впустити стрільця.

Не спроможний думати про щось інше, Джейк впустив револьвер на залізні ґрати і примусив себе встати з крісла. Він уже тягнувся до кнопки, яку раніше натискав Цок–Цок, щоб відчинити двері, аж раптом на його горлі зімкнулася пара рук і хтось відтяг його від пульта.

— Я ж казав, що ти труп, мала смердючко, — прошепотів йому на вухо чийсь голос, — а Ґешер своїх обіцянок не забуває.

Джейк відбивався обома руками, але удари потрапляли в порожнечу. Ґешерові пальці безжально впиналися йому в горло й душили, душили, душили. Перед очима в хлопчика все попливло. Невдовзі сірий туман став пурпуровим, а на зміну пурпуровому прийшла чорнота.

34

Раптом запрацював насос, і круглий кран у центрі люка швидко закрутився. «Слава богам!» — подумав Роланд. Не дочекавшись, коли колесо зупиниться, він ухопився за нього правою рукою і щосили рвонув двері на себе. Другі двері були прочинені, і з кімнати, до якої вони вели, лунали звуки бійки й гавкіт Юка, пронизливий від болю й несамовитої люті.

Ударом ноги Роланд розчахнув двері й побачив, що Ґешер душить Джейка. Юк уже відпустив Копергеда і намагався порятувати свого друга, вгризаючись у чобіт Ґешера. Але чобіт виконував подвійну справу: він захищав свого власника від зубів шалапута, а шалапута — від вірусної інфекції, що текла в Ґешеровій крові. Брендон ударив Юка ножем у бік, щоб той перестав чіплятися до Ґешерової гомілки, але шалапут не звернув на це уваги. Брудні руки викрадача тримали Джейка, наче маріонетку з перерізаними нитками. Його обличчя вже посиніло, а розпухлі губи стали блідо–фіолетовими.

Зачувши шум, Ґешер підвів голову.

— Ти, — прогарчав він.

— Я, — погодився Роланд і вистрілив. Лівий бік Ґешерової голови розлетівся на шматки. Жовта хустка злетіла з нього, а сам він приземлився спиною на Цок–Цока. Ноги кілька разів смикнулися в агонії, а потім нерухомо застигли.

Брендон саме нахилився над Юком, щоб різонути його ше раз. Стрілець двічі вистрілив у нього, зводячи курок долонею правої руки. Брендон крутнувся на місці, вдарився об стінку і повільно сповз униз, ухопившись за світлову трубку. Крізь його обм'яклі пальці потік зелений болотний вогонь.

Юк пошкутильгав до Джейка й заходився лизати його бліде застигле лице.

Копергед і Гутс, очевидно, вирішили, що зараз не час бути героями і прожогом помчали до маленьких дверей, у які виходила Тіллі, щоб набрати води. Але для лицарства теж був не час, тож Роланд пристрелив їх обох у спини. Зараз йому треба було діяти вкрай швидко, і наражатися на підступи цих двох, якщо вони ще не остаточно втратили хоробрість і вирішать дошкуляти йому, Роланд не збирався.

Під стелею круглої кімнати яскраво спалахнув жмут помаранчевих ламп, і слідом за цим вибухла сирена сигналізації. Її розлогі хрипкі трелі відскакували від стін. А за мить–дві в такт сигналізації заблимали аварійні лампи.

Коли завила сигналізація, Едді саме повертався до Сюзанни. Від несподіванки він підскочив і виставив уперед «рюгер», не знаючи, куди цілитися.

— Що відбувається?

Сюзанна тільки головою похитала — вона й сама не могла втямити. Звуки сигналізації були страшними, але, саме по собі, це було ще нічого. Найгірше було те, що від її ляскоту боліли вуха. Звук, що йшов крізь підсилювачі, нагадав Едді гудок трактора–трейлера, тільки вдесятеро потужніший.

Тієї ж миті заблимали помаранчеві лампи. Підійшовши до Сюзанниного візка, Едді побачив, що кнопки «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» теж пульсують яскраво–червоним. Здавалося, це не кнопки, а очі, що моргають.

— Блейне, що відбувається? — закричав він. Роззирнувся довкола, але побачив тільки дикий танець тіней. — Це ти витворяєш?

Але Блейн відповів тільки сміхом — жахливим електронним сміхом, що нагадав Едді механічного клоуна, який стояв біля входу до Кімнати Страху на Коні–Айленді, коли він був малий.

— Блейне, годі! — зойкнула Сюзанна. — Під акомпанемент сирени повітряного нападу ми не зможемо розгадати твою загадку!

Сміх обірвався так само різко, як і почався, та Блейн не відповідав. А, може, й відповів: за ґратами, що відділяли їх від платформи, забурчали величезні двигуни на слоутрансових турбінах, що працювали без тертя. їх привели в дію двополярні комп'ютері, про які так мріяв Цок–Цок. Вперше за десятиліття Блейн Моно прокинувся і розігрівався перед поїздкою.

Сирена, яка справді призначалася для того, щоб давно покійні мешканці Лада могли вчасно сховатися від повітряного нападу (і яку відтоді не вмикали протягом тисячі років), глухим саваном накрила місто. Усі лампочки і ліхтарі, що досі не перегоріли, ввімкнулися та синхронно запульсували. В тому, що нарешті настав кінець світу, не сумнівалися ні Юни з наземних будівель, ні Сиві з підземних лабіринтів. Сиві вирішили, що сталося якесь катастрофічне пошкодження механізмів. Юни ж завжди вважали, що в підземних машинах гніздяться привиди й одного дня вони повстануть, аби помститися живим. І мабуть, Юни були ближчі до правди.

У стародавніх машинах, що стояли в підземеллях міста, поза сумнівом, жив якийсь інтелект — єдиний живий організм, і він вже давно перестав жити за законами безжального двополярного розуму, які становили для нього абсолютну реальність. Логіка цього інтелекту, що з кожною хвилиною ставала дедалі незрозумілішою, зберігалася в базах пам'яті протягом восьмисот років і могла лишатися там ще стільки ж, якби не поява Роланда і його друзів. Втім, цей безтілесний розум мислив і щороку ставав божевільнішим. Навіть у періоди сну, котрі раз у раз частішали, він бачив сни, і чим далі зсувався світ, тим ненормальнішими вони ставали. І зараз, попри те, що фантастична машинерія, яка підтримувала Промені, дещо попсувалася, цей навіжений нелюдський розум прокинувся в покоях руїн і знову навпомацки рушив, безтілесний, наче привид, коридорами смерті.

Блейн Моно готувався їхати геть з міста.

Стоячи навколішках коло Джейка, Роланд почув у себе за спиною чиїсь кроки й розвернувся, тримаючи револьвер напоготові. Тіллі з обличчям, схожим на передсмертну маску забобонного страху і спантеличення, підняла руки й верескнула:

— Не вбивай мене, сей! Прошу тебе! Не вбивай!

— Тоді тікай, — різко кинув їй Роланд. Коли Тіллі ворухнулася в бік виходу, він стукнув її в литку дулом револьвера. — Не туди. У ті двері, куди зайшов я. А якщо ти побачиш мене ще раз, то я буду останнім, кого ти взагалі побачиш. Іди!

І вона зникла, розчинилася в тінях, що кружляли по колу.

Роланд припав вухом до Джейкових грудей, долонею затуляючи друге вухо, щоб бодай якось притлумити виття сирени. І почув серцебиття — повільне, але рівне. Він просунув руки під Джейка, щоб підняти його, і хлопчикові повіки затріпотіли.

— Цього разу ти не дав мені впасти, — хрипко прошепотів він, бо говорити не міг.

— Ні. Цього разу не дав і більше ніколи не відпущу. Не напружуйся, не треба говорити.

— Де Юк?

— Юк! — дзявкнув шалапут. — Юк!

Брендон кілька разів різонув Юка, але жодна рана не виглядала смертельною чи бодай серйозною. Було видно, що шалапутові трохи боляче, але він вочевидь нетямився від радості. Сяючими очима він дивився на Джейка, висолопивши рожевого язика.

— Ейк, Ейк, Ейк!

Розплакавшись, Джейк потягнувся до нього, а щасливий Юк пошкутильгав до нього і дозволив ненадовго стиснути себе в обіймах.

Роланд звівся на ноги і роззирнувся по кімнаті. Його погляд упав на двері на дальньому боці. Ті двоє, яких він застрелив у спину, бігли в той бік, і жінка теж хотіла туди податися. Взявши Джейка на руки, стрілець пішов до дверей. Юк не відставав. Роланд відкинув ногою одного з мертвих Сивих і, пригнувши голову, ступив у прохід. Кімната, до якої він вів, виявилася кухнею. Попри вбудовану техніку й стіни з іржостійкої сталі, в ній було брудно, як у свинарнику. Очевидно, домашнє господарство не надто цікавило Сивих.

— Пити, — прошепотів Джейк. — Будь ласка… я так пити хочу.

Роланд відчув дивне подвоєння, так, наче час склався навпіл

і повернувся назад. Він згадав, як сам виповз із пустелі, ошалілий від спеки й порожнечі. Згадав, як зомлів на стайні придорожньої станції, напівмертвий від спраги, і прийшов до тями від прохолодної води, що текла йому до рота. Тоді хлопчик зняв з себе сорочку, полив її водою з колонки й дав йому напитися. Тепер настала його черга зробити для Джейка те, що він зробив для нього.

Роланд пошукав очима воду і побачив раковину. Підійшовши до неї, повернув кран, і звідти потекла холодна чиста вода. А над ними, довкола них і під ними не вгавала сирена.

— Ти зможеш стояти на ногах?

Джейк кивнув.

— Мабуть, так.

Роланд поставив хлопчика на ноги, готовий підхопити його, якщо той похитнеться, але Джейк вхопився за раковину й опустив голову під струмінь води. Тим часом Роланд узяв Юка на руки й оглянув його рани. Вони вже почали затягуватися. «Тобі пощастило, мій пухнастий друже», — подумав Роланд і, склавши долоню кухликом, підставив її під воду, щоб набрати трохи для тварини. Юк жадібно її вихлебтав.

Нарешті Джейк відірвався від крана. Його мокре волосся поприлипало до скронь. Обличчя досі було страшенно бліде, на ньому чітко проступали синці від ударів, але виглядав він значно краще, ніж тоді, коли Роланд схилився над його непорушним тілом. Тоді на якусь жахливу мить стрільцеві взагалі здалося, що Джейк помер.

Він піймав себе на думці, що хотів би ще раз усмак убити Ґешера. А ця думка наштовхнула на іншу.

— А що з тим типом, якого Гешер називав Цок–Цоком? Джейку, ти його бачив?

— Так. Юк напав на нього з засідки. Подряпав йому обличчя. А потім я його застрелив.

— Убив?

У Джейка затремтіли губи, але він міцно їх стис.

— Так. У… — Замість слів він постукав себе над правою бровою. — Мені по… по… пощастило.

Роланд подивився на нього дивним оцінюючим поглядом і повільно похитав головою.

— Навряд. Але поки що не зважай. Ходімо.

— Куди ми йдемо? — Джейк досі не міг говорити, тільки пошепки сичав. І раз у раз поглядав через Роландове плече в бік тієї кімнати, де ледь не загинув.

Роланд показав на протилежний бік кухні. Там був ще один люк, а за ним відкривався коридор. — Для початку туди.

— СТРІЛЕЦЬ, — пролунав звідусіль оглушливий голос.

Роланд дзиґою крутнувся на місці, в одній руці тримаючи

Юка, другою обіймаючи Джейка за плечі, але нікого не побачив.

— Хто зі мною розмовляє? — закричав він.

— НАЗВИСЯ, СТРІЛЬЦЮ.

— Роланд із Ґілеаду, син Стівена. Хто зі мною розмовляє?

— ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, — задумливо сказав голос, ігноруючи стрільцеве питання.

Глянувши вгору, Роланд побачив на стелі концентричні кола отворів. Голос долинав звідти.

— ОСЬ УЖЕ ТРИСТА РОКІВ НОГА СТРІЛЬЦЯ НЕ СТУПАЛА НА ЗЕМЛІ ВНУТРІШНЬОГО ЧИ СЕРЕДИННОГО СВІТІВ.

— Ми з друзями останні.

Джейк забрав Юка з Роландових рук. Шалапут миттю заходився облизувати йому розпухле, вкрите синцями лице. Його очі, облямовані золотом, світилися від обожнювання і щастя.

— Це Блейн, — прошепотів Джейк до Роланда. — Правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, це він. І в стрільця з'явилася підозра,

що Блейн — не просто монорейковий поїзд.

— ХЛОПЧИК! ТО ЦЕ ТИ ДЖЕЙК З НЬЮ–ЙОРКА?

Тісніше притиснувшись до Роланда, Джейк подивився на

динаміки.

— Так, — сказав він. — Це я. Джейк з Нью–Йорка. Е–е… син Елмера.

— КНИЖКА З ЗАГАДКАМИ ДОСІ У ТЕБЕ? ТА, ПРО ЯКУ МЕНІ КАЗАЛИ?

Джейк за звичкою потягнувся через плече, намацав тільки свою спину і тут згадав, що наплічника немає. Він винувато подивився на стрільця, але той уже простягав йому наплічник, і хоча на вузькому, наче вирізьбленому лиці Роланда, як завжди, не було жодних емоцій, у кутиках його рота, здавалося, причаїлася усмішка.

— Доведеться вирівняти шлейки, — сказав стрілець, передаючи Джейкові наплічник. — Я їх зробив довшими.

— А «Загадки»?

Роланд кивнув.

— Обидві книжки там, усередині.

— ЩО У ТЕБЕ ТАМ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ? — начебто знічев'я поцікавився голос.

— Оце так! — зачудовано сказав Джейк.

«Він нас не тільки чує, а й бачить», — подумав Роланд. А наступної миті вже помітив невеличке скляне око в кутку, розташоване так високо, що за нормальних обставин людина його помітити не могла. Йому стало не по собі. Джейк міцніше притис до себе Юка, і на його обличчі з'явився такий стурбований вираз, що Роланд зрозумів — не тільки він почувається незатишно. Той голос належав машині, жахливо розумній і пустотливій машині, але все одно з ним було щось не так.

— Книжка, — відповів Джейк. — У мене книжка з загадками.

— ДОБРЕ. — У голосі прозвучала майже людська втіха. — ПРОСТО ЧУДОВО.

Раптом у дверях на дальньому боці кухні з'явився нечупарний бородатий чолов'яга. На руці новоприбулого теліпалася жовта хустка, вся у плямах крові й бруду.

— У стінах пожежа! — верескнув він. Охоплений панікою, він начебто не зрозумів, що Роланд і Джейк не належали до його жалюгідного підземного ка–тету. — На нижніх рівнях дим! Люди себе вбивають! Щось пішло не так! Чорт, та все не так! Нам тре…

Зненацька дверцята духовки розчахнулися, наче відвисла щелепа. Звідти вирвався тонкий струмінь синьо–білого вогню і влучив у голову нечупари. Той заточився назад. Полум'я охопило одяг, і шкіра обличчя взялася пухирями та вигоріла.

Джейк вражено й перелякано подивився на Роланда, і той обійняв хлопчика за плечі.

— ВІН МЕНЕ ПЕРЕБИВ, — сказав голос. — ЦЕ БУЛО НЕЧЕМНО. ЧИ НЕ ТАК?

— Так, — спокійно підтвердив Роланд. — Вкрай нечемно.

— СЮЗАННА З НЬЮ–ЙОРКА СКАЗАЛА, ЩО ТИ ЗНАЄШ НАПАМ'ЯТЬ БЕЗЛІЧ ЗАГАДОК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ ЦЕ ПРАВДА?

— Так.

В одній з кімнат, що виходили на те відгалуження коридору, стався вибух. Підлога під їхніми ногами здригнулася, нерівним хором закричали голоси. Блимання світла й нескінченний брязкіт сирени на мить стихли, а потім продовжилися з новою силою. З вентиляційних отворів поповзли струмки гіркого ядучого диму. Юк понюхав повітря і чхнув.

— ЗАГАДАЙ МЕНІ ОДНУ ЗІ СВОЇХ ЗАГАДОК, СТРІЛЬЦЮ, — попросив голос. Він був погідний і безтурботний, наче вони зараз сиділи всі разом на мальовничому сільському майдані, а не перебували під землею, під містом, яке от–от самоліквідується.

На якусь мить Роланд замислився, і з надр пам'яті зринула улюблена загадка Катберта.

— Гаразд, Блейне. Слухай. Що краще за всіх богів і гірше за старого з рогами й копитами? Мертві ним живляться, живі люди, що це їдять, повільно помирають.

Запала довга мовчанка. Джейк занурив лице в Юкову шерсть, щоб не вдихати сморід, який ішов від спаленого Сивого.

— Будь обережний, стрільцю. — Голос, який це сказав, був тихий і легкий, як прохолодний подих вітерцю в найспекотніший літній день. Голос машини линув з усіх гучномовців, а цей — тільки з динаміка на стелі.

— Будь обережний, Джейку з Нью–Йорка. Пам'ятайте, що це Буєраки. Просувайтесь повільно і дуже обережно.

Джейк подивився на стрільця круглими від здивування очима. Роланд ледь помітно нахилив голову і підняв пальця. Здавалося, що він чухає ніс, але палець лежав на губах, що означало: мовчи.

— РОЗУМНА ЗАГАДКА, — нарешті сказав Блейн. Тепер у його голосі звучало непідробне захоплення. — ВІДПОВІДЬ — НІЩО, АДЖЕ ТАК?

— Правильно, — сказав Роланд. — Ти й сам дуже тямущий.

Коли голос знову заговорив, Роланд почув у ньому те саме,

що раніше почув Едді: глибинну, неконтрольовану жагу.

— ЗАГАДАЙ ІНШУ ЗАГАДКУ.

Роланд глибоко вдихнув повітря.

— Тільки не зараз.

— СПОДІВАЮСЯ, ТИ НЕ ВІДМОВЛЯЄШ МЕНІ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА? БО ЦЕ ТАКОЖ НЕЧЕМНО. ВКРАЙ НЕЧЕМНО.

— Відведи нас до друзів і вивези з Лада, — сказав Роланд. — А потім будемо загадки загадувати.

— Я МОЖУ ВБИТИ ТЕБЕ ПРОСТО НА МІСЦІ, — сказав голос, холодний, як найпохмуріший зимовий день.

— Так, — погодився Роланд. — Я в цьому не сумніваюся. Але тоді всі загадки помруть разом з нами.

— Я МОЖУ ЗАБРАТИ ХЛОПЧИКОВУ КНИЖКУ.

— Красти — це ще гірше, ніж відмовляти чи перебивати, — зазначив Роланд. Він говорив так, наче це була пустопорожня балачка, але пальці правої руки міцно стискали Джейкове плече.

— А ще, — додав Джейк, дивлячись на гучномовець у стелі, — у книжці нема відповідей. — Сторінки хтось вирвав. — Раптом його осяяв здогад, і він постукав себе по голові. — Але вони всі тут.

— ХЛОПЦІ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ, ЩО НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ РОЗУМАК, — нагадав Блейн. Пролунав ще один вибух, цього разу вже гучніше і ближче. Вентиляційні ґрати вирвало зі стіни, і вони реактивним снарядом пронеслися через усю кухню. А за мить крізь двері, що вели до нори Сивих, ввірвалися двоє чоловіків і жінка. Стрілець націлив на них револьвер, але вони, не звертаючи жодної уваги на Роланда і Джейка, швидко перетнули кухню й зникли в бункері. Роланд опустив револьвер. Вони здалися йому лісовими тваринами, що тікали від пожежі.

Сталева панель у стелі від'їхала вбік, а за нею відкрився квадрат темряви. Усередині щось срібно зблиснуло, і за мить з отвору до кухні опустилася сталева сфера, діаметром приблизно фут, та повисла в повітрі.

— ІДІТЬ СЛІДОМ, — сухо наказав Блейн.

— Вона виведе нас до Едді й Сюзанни? — з надією в голосі спитав Джейк.

Відповіддю йому була мовчанка… але коли куля попливла коридором, Роланд із Джейком пішли за нею.

Пам'ять зглянулася над Джейком і не зберегла чітких спогадів про наступні події. Свій світ він залишив за рік до того, як дев'ятсот людей вчинили групове самогубство в маленькій країні Гаяна, що в Південній Америці. Але він знав про періодичні самогубчі забіги лемінгів. І те, що відбувалося в напівзруйнованому підземному місті Сивих, дуже їх нагадувало.

Лунали вибухи: деякі на їхньому поверсі, але здебільшого десь глибоко. З вентиляційних отворів час від часу просочувався ядучий дим, але очищувачі повітря ще працювали, тож відводили дим, поки він не встиг зібратися в задушливі хмари. Полум'я не було видно, але Сиві поводилися так, наче настав кінець світу. Здебільшого вони просто втікали, вирячивши порожні очі, але багато хто з них вчиняв самогубство в коридорах і суміжних кімнатах, крізь які вела Роланда і Джейка сталева куля. Дехто стріляв собі в голову, багато перерізали собі горлянки чи вени, декілька людей, схоже, випили отруту. На всіх обличчях мертвих лежав один і той самий відбиток всепоглинаючого жаху. Джейк не надто добре розумів, чому вони так поводилися. А от Роланд мав трохи краще уявлення про те, що сталося з цими людьми — чому їхній розум потьмарився, — коли давно мертве місто раптом ожило й почало роздирати саме себе на шматки. І саме Роланд зрозумів, що Блейн робить це навмисне. Що це Блейн підштовхує людей до самогубства.

Вони обійшли чоловіка, що повісився на трубах опалення, і спустилися лункими сходами слідом за сталевою кулею, що пливла в повітрі.

— Джейку! — крикнув Роланд. — Це ж не ти мене впустив, правда?

Джейк похитав головою.

— Ні, навряд. Це Блейн.

Зійшовши сходами, вони швидко пішли вузьким коридором, у кінці якого був люк з написом «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО», зробленим гострими літерами Високої Мови.

— Це Блейн? — спитав Джейк.

— Так. Ім'я не гірше за будь–яке інше.

— А чий тоді другий г…

— Цить! — похмуро застеріг Роланд.

Перед люком сталева куля зупинилася. Колесо повернулося, і люк прочинився. Роланд потягнув його за колесо на себе, і вони ступили у величезне підземне приміщення, що простягалося в три сторони, скільки сягало око. Тут стояли ряди пультів керування і електронного обладнання, яким, здавалося, нема кінця–краю. Здебільшого пульти були темні, але щойно Джейк із Роландом переступили через поріг, роззираючись довкола круглими від подиву очима, на них заблимали вогники і машини почали вмикатися.

— Цок–Цок говорив, що тут тисячі комп'ютерів, — сказав Джейк. — Схоже, він не брехав. Ого, ти тільки поглянь!

Роланд не знав слова «комп'ютери», тож просто промовчав. Він тільки дивився, як ряд за рядом загораються пульти керування. З одного пульта вирвалася хмара іскор і язики зеленого полум'я — очевидно, там зламалося щось старе.

Втім, усі інші машини, схоже, функціонували справно. Стрілки, що не рухалися протягом століть, раптом стрибнули аж до зелених позначок. Закрутилися величезні алюмінієві циліндри, передаючи інформацію, що зберігалася на напівпровідникових мікросхемах, у банки пам'яті, які знову ожили й готові були приймати дані. На цифрових дисплеях заблимали яскраві зелені й червоні вогники точкових матриць, які показували все, що душа забажає, — від середнього значення тиску води у водоносних шарах баронії Західного Приріччя до сили струму в зупиненому ядерному реакторі басейну Сенда. Під стелею заблимали скупчення підвісних куль, випромінюючи світло рівними лініями. А знизу, згори і довкола — звідусіль — долинало низьке гудіння генераторів і слоутрансових двигунів, що прокидалися від довгого сну.

Джейк раптом похитнувся від слабкості. Роланд підхопив його на руки й пішов слідом за сталевою кулею повз машини. У нього не було ані найменших здогадів щодо їхнього призначення. Юк ішов назирці. Куля повернула праворуч. Коридор, у якому вони опинилися, був обабіч заставлений рядами телевізійних дисплеїв, наче якась дитина склала одну на одну деталі конструктора. їх були тисячі й тисячі.

«Таткові б таке сподобалося», — подумав Джейк.

У неосяжній відеогалереї, подекуди темній, було ввімкнено, проте, багато екранів. Вони показували охоплене панікою місто — і наземні, і підземні його райони. Перелякані Юни зграями бігали вулицями, беззвучно розтуляючи роти. Багато хто кидався униз із дахів високих будинків. Із жахом Джейк побачив, що сотні людей зібралися біля мосту через Сенд і кидалися у воду. На інших екранах були великі кімнати, заставлені ліжками. У деяких із цих кімнат горіли пожежі, але, схоже, їх у паніці влаштовували самі Сиві. Вони бозна–чому підпалювали власні матраци й меблі.

На одному з екранів було видно, як широкоплечий велетень вкидає чоловіків і жінок у заляпану кров'ю машину, що нагадувала штампувальний прес. Картина була жахлива, та ще жахливішим було те, що жертви вишикувалися в ряд, слухняно очікуючи, коли надійде їхня черга. Кат у туго обв'язаній довкола голови жовтій хустці, на кінці якої були вузлики, що кісками звисали нижче вух, ухопив якусь стару й підняв її над головою, терпляче чекаючи, коли сталевий блок звільнить зону вбивства і він зможе вкинути жінку в прес. Стара не тільки не пручалася, а навіть посміхалася.

— СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, — сказав Блейн, — АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. — І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього звуку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп'ютерного розуму, що так сміявся… та чи був у них вибір?

Він безпорадно озирнувся на монітори… але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.

— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.

— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у нього в роті макової росинки не було, та все одно до горла підступала блювота. — Чому?

— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони надто довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті–решт їм це набридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закінчується земний шлях.

Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.

Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зненацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швидко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, запрошуючи їх стати на рухому стрічку.

Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швидкість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінченні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для документів. Вони були темні… та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тонесенькі проблиски жовтого світла.

І мимоволі згадав Цок–Цока.

Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп 'ютерів! Мені потрібні ті комп'ютери!

«Вони оживають, — подумав Джейк. — Ти ж саме цього хотів, Цокі? Хоча, гадаю, якби ти це побачив, то одразу ж розхотів би».

Але тут же йому згадався прадід Цок–Цока — сміливець, що сів у літак з іншого світу й підняв його у небо. З такою кров'ю в жилах Цок–Цок навряд чи чогось боявся, навпаки — його хоробрість межувала з самогубною. І певно, що такий поворот подій його б тільки потішив… і з кожним новим самогубством його радість би тільки розквітала.

«Запізно, Цокі, — подумав Джейк. — І слава Богу».

— Усі ці ящики… — тихим зачудованим голосом озвався Роланд. — Здається, я знаю, де ми. Ми їдемо крізь розум істоти, що називає себе Блейном, Джейку. Ми їдемо крізь його розум. Це неймовірно.

Джейк кивнув, і йому згадався Іспитовий Твір.

— Блейн такий головатий, що буде нам нерви тріпати.

— Так.

Джейк уважно подивився на Роланда.

— Місце, куди ми зараз їдемо, — це те, про що я думаю?

— Так, — кивнув Роланд. — Якщо ми досі на Шляху Променя, то він виведе нас до Колиски.

Джейк кивнув.

— Роланде?

— Що?

— Дякую, що прийшов по мене.

Замість відповіді Роланд обійняв хлопчика за плечі.

Десь далеко попереду буркотіли величезні мотори. А за мить почався якийсь гуркіт, і на них полилося світло — різке помаранчеве світіння ламп. Джейк уже бачив те місце, де рухома стрічка зупинялася. Там виднівся вузький ескалатор, що круто йшов угору, просто в те помаранчеве світло.

Едді й Сюзанна почули, як під ногами в них запускаються великі двигуни. А за мить широкий прямокутник мармурової підлоги повільно поїхав назад, відкриваючи довгий освітлений прохід. Підлога швидко зникала в тому напрямку, де стояли вони з Сюзанною. Едді вхопив Сюзаннин візок за ручки і швидко покотив назад уздовж сталевого бар'єра між платформою і Колискою. Прямокутник світла дедалі видовжувався, і Едді боявся, що колони, які стояли по обидва боки від нього, впадуть у діру, бо підлога під ними зникла. Але цього не сталося, колони трималися у повітрі, не збираючись падати.

— Я бачу ескалатор! — вигукнула Сюзанна, перекрикуючи нескінченні трелі сирени. Вона нахилилася вперед і зазирнула в отвір.

— Угу, — прокричав Едді у відповідь. — Це ж вокзал. Там, унизу, мають бути галантерейні товари, парфуми й жіноча білизна.

— Що?

— Та нічого!

— Едді! — раптом заволала Сюзанна, і її обличчя засяяло від радості, наче вона дивилася на феєрверк до Дня незалежності. Вона показувала кудись униз, нахиляючись ще далі, й Едді довелося підхопити її руками, аби вона не випала з візка. — Це ж Роланд! Вони вдвох!

Підлога здригнулася, коли отвір розкрився до кінця. Двигуни, що рухали плиту вздовж невидимих напрямних, протяжно застогнали і затихли. Едді підбіг до краю діри й побачив на одній зі сходинок ескалатора Роланда. Коло нього, схиливши голову на стрільцеве плече, стояв Джейк — блідий, побитий, скривавлений, але то був не хтось інший, а саме Джейк, живий і відносно здоровий. А на нижній сходинці їхав Юк і дивився вгору своїми блискучими очиськами.

— Роланде! Джейку! — загорлав Едді. Він підстрибнув від радості, й замахав руками у повітрі, й пішов танцювати на краю діри в підлозі. Будь на ньому цієї миті капелюх, він би неодмінно підкинув його вгору.

Джейк із Роландом помітили його й помахали у відповідь. Едді побачив, що хлопчик усміхається, і всі, здавалося, не могли втриматися, щоб не усміхнутися. Дива та й годі, подумав Едді. Йому здавалося, що ще трохи — і серце вирветься з грудей. І він затанцював швидше, махав руками й переможно вигукував, боячись, що емоції переллються через край і розірвуть його, якщо він просто стоятиме на місці. Досі він не усвідомлював, що потай від самого себе поховав у душі надію ще раз побачити Роланда і Джейка.

— Гей, хлопці! СЮДИ! Швидше! Ворушіться!

— Едді, допоможи!

Він озирнувся. Сюзанна силкувалася вибратися з візка, але її штани з оленячої шкури зачепилися за гальмо і ніяк не хотіли відчіплятися. Вона сміялася і плакала водночас, а її темні очі сяяли від щастя. Едді так рвучко витяг її з візка, що той не втримався і повалився на бік. І Едді закружляв Сюзанну в танці. А вона трималася однією рукою за його шию, а другою енергійно махала друзям.

— Роланде! Джейку! Піднімайтеся сюди! Ворушіть дупами, чуєте?

Коли вони втрьох нарешті прибули нагору, Едді ухопив Роланда в обійми, гамселячи його по спині, а Сюзанна вкрила Джейкове усміхнене личко поцілунками. Юк описував довкола них вісімки і пронизливо гавкав.

— Сонечко моє! — вигукнула Сюзанна. — Ти як, нормально?

— Так, — сказав Джейк. Він усміхався, але в очах стояли сльози. — Я радий, що я тут. Знала б ти, який я радий.

— Я уявляю, рідний. Ще й як уявляю. — Вона повернулася до Роланда. — Що вони з ним робили? Він виглядає так, наче його хтось бульдозером переїхав.

— Здебільшого то справа рук Гешера, — відказав Роланд. — Але більше він Джейка пальцем не зачепить. І не тільки Джейка.

— А ти як, здорованю? Цілий?

Роланд кивнув і окинув поглядом усе навколо.

— Отже, це і є Колиска.

— Еге ж, — підтвердив Едді, зазираючи в отвір. — А що там унизу?

— Машини і суцільне божевілля.

— А ти, як завжди, балакучий. — Едді дивився на Роланда і всміхався. — Ти навіть гадки не маєш, який я радий тебе бачити. Чи маєш?

— Здається, маю. — Роланд і собі всміхнувся, думаючи про те, як сильно змінюються люди. Свого часу (і навіть не так давно) Едді був готовий перерізати йому горлянку його власним ножем.

Під землею знову запрацювали двигуни. Ескалатор зупинився, і діра в підлозі почала закриватися. Джейк заходився піднімати Сюзаннин перекинутий візок і раптом помітив за залізними ґратами бездоганно рівні обриси рожевого поїзда. Від цього видива в нього перехопило подих. І тут сон, який він бачив після того, як вони залишили Річкове Перехрестя, спливу його пам'яті у найдрібніших деталях: на них із Юком, перетинаючи порожні рівнини західного Міссурі, мчить величезна рожева куля. Спереду на тупій мармизі чудовиська виблискують два великих трикутних вікна, вікна, схожі на очиська… і його сон став дійсністю. Сталося саме те, чого боявся Джейк.

Він просто страшний чух–чух поїзд, що зветься Блейн Негідник.

Підійшовши ззаду, Едді обійняв хлопчика за плечі.

— Ось і він, чемпіоне. Гарний, мов у рекламі. Що думаєш?

— Та нічого. — Насправді Джейк думав про Блейна, і думав багато, але він був надто змучений, щоб говорити.

— Я теж, — сказав Едді. — Він розмовляє. І любить загадки.

Джейк кивнув.

Тим часом Роланд всадовив Сюзанну собі на коліно, і вони разом вивчали коробку переговорного пристрою з цифровою клавіатурою у формі ромба. Джейк із Едді приєдналися до них. Едді впіймав себе на тому, що весь час дивиться вниз — перевіряє, чи є Джейк, чи це, бува, не виплід його уяви чи видавання бажаного за дійсне. Але ні, хлопчик справді був поряд.

— А тепер що? — спитав він у Роланда.

Стрілець обережно провів пальцем по кнопках із цифрами, які розташовувалися ромбом, і похитав головою. Він справді не знав, що робити далі.

— Просто мені здається, що монопоїзди розігріваються швидше, — сказав Едді. — Звісно, з цією клятою сиреною нічого не можна сказати напевно, але я так думаю… і зрештою, це ж робот. А що як він, типу, злиняє без нас?

— Блейн! — крикнула Сюзанна. — Блейне, ти…

— СЛУХАЙТЕ УВАЖНО, ДРУЗІ, — прогуркотів Блейнів голос. — У ПІДЗЕМЕЛЛЯХ МІСТА ЗБЕРІГАЮТЬСЯ КОНТЕЙНЕРИ З БІОЛОГІЧНОЮ І ХІМІЧНОЮ ЗБРОЄЮ. Я ЗАПУСТИВ ПОСЛІДОВНІСТЬ КОМАНД, В РЕЗУЛЬТАТІ ВИКОНАННЯ ЯКОЇ СТАНЕТЬСЯ ВИБУХ І ВЕСЬ ГАЗ ВИЙДЕ НАЗОВНІ. ВИБУХ ВІДБУДЕТЬСЯ ЗА ДВАНАДЦЯТЬ ХВИЛИН.

На мить громоподібний голос стих, натомість почувся тоненький голосок Маленького Блейна, майже нечутний в брязкоті сирени:

— …Я боявся, що таке може статися… вам треба поспішати…

Едді пропустив слова Маленького Блейна повз вуха, бо той

все одно нічого корисного чи нового не повідомляв. Ясно, як Божий день, що їм треба поспішати, але зараз це не головне. Зараз усі думки Едді полонила інша, нагальніша проблема.

— Навіщо? — спитав він. — Навіщо, заради всього святого, ти це робиш?

— МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ ОЧЕВИДНО. ЗАСТОСУВАТИ ЯДЕРНУ ЗБРОЮ Я НЕ МОЖУ, ТОМУ ЩО В ТАКОМУ ВИПАДКУ Я ЗНИЩУ Й САМОГО СЕБЕ. А ЯК Я ЗМОЖУ ВІДВЕЗТИ ВАС ТУДИ, КУДИ ВАМ ТРЕБА, ЯКЩО Я БУДУ ЗНИЩЕНИЙ?

— Але в цьому місті тисячі людей, — не вгавав Едді. — Ти їх уб'єш.

— ТАК, — спокійно підтвердив Блейн. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

— Чому? — закричала Сюзанна. — Чому, бодай тебе чорти забрали?

— БО ВОНИ НУДНІ. А ВИ ЧЕТВЕРО ДОСИТЬ ЦІКАВІ ДЛЯ МЕНЕ. ЗВІСНО, ЧИМ КРАЩІ БУДУТЬ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТИМ ДОВШЕ Я ВВАЖАТИМУ ВАС ЦІКАВИМИ. ДО РЕЧІ, ПРО ЗАГАДКИ. МОЖЕ, КРАЩЕ ВІДГАДАЄТЕ МОЮ? У ВАС ЛИШИЛОСЯ ОДИНАДЦЯТЬ ХВИЛИН ДВАДЦЯТЬ СЕКУНД. ПО ЗАВЕРШЕННІ ЦЬОГО ЧАСУ КОНТЕЙНЕРИ ВИБУХНУТЬ.

— Зупинися! — закричав Джейк, перекрикуючи оглушливу сирену. — Ти вб'єш не тільки це місто! Газ проникає всюди! Від нього помруть старі люди в Річковому Перехресті!

— ТВЕРДА ЦИЦЯ, СКАЗАЛА КИЦЯ. ТОБТО НЕ ПОЩАСТИЛО ЇМ, — байдуже мовив Блейн. — ХОЧА, ГАДАЮ, ТВОЇ СТАРІ ЩЕ КІЛЬКА РОКІВ ПРОСКРИПЛЯТЬ, ТОМУ ЩО ПОЧАЛИСЯ ОСІННІ БУРІ І ВІТРИ ВІДНЕСУТЬ ГАЗ В ІНШИЙ БІК А ОТ ВИ ЧЕТВЕРО ГЕТЬ У ІНШОМУ СТАНОВИЩІ. ХУТЧІШ БЕРІТЬСЯ ЗА ГОЛОВУ, АБО БУДЕ ВАМ «ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ». — Голос зробив паузу. — ЩЕ ОДНА, ДОДАТКОВА ПОРЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ: ПОМИРАТИ ВІД ГАЗУ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Не треба газу! — благально сказав Джейк. — Ми загадаємо тобі багато загадок. Правда, Роланде? Ми тобі загадаємо всі загадки, які знаємо, тільки скасуй програму!

Блейн розреготався. Він реготав довго й смачно, наповнюючи пронизливим електронним сміхом широку порожнечу Колиски, де він змішувався з монотонним деренчанням сирени.

— Годі! — закричала Сюзанна. — Годі! Годі! Годі!

І Блейн послухався. За мить на середині ноти увірвалася й сирена. Настала оглушлива тиша, яку перебивав тільки шум дощу.

І з динаміка полинув голос, дуже м'який, задумливий і цілковито безжалісний.

— У ВАС ДЕСЯТЬ ХВИЛИН, — сказав Блейн. — ПОБАЧИМО, ЧИ Й СПРАВДІ ВИ ТАКІ ЦІКАВІ, ЧИ ПРОСТО ПРИКИДАЄТЕСЯ.

— Ендрю.

«Який Ендрю, незнайомцю? — подумав він. — Ендрю вже давно нема, його нема в живих, і мене швидко не буде».

— Ендрю! — наполягав голос.

Він долинав здаля, а не з того яблучного преса, на який перетворилася його голова.

Колись справді був собі хлопчик на ім'я Ендрю і батько брав того хлопчика з собою в парк на західному боці Лада, парк, де росло багато яблунь і стояла іржава халупа з бляхи, що мала пекельний вигляд, зате запах від неї йшов райський. Коли Ендрю спитав, що це таке, батько відповів, що тут роблять сидр. Потім, погладивши Ендрю по голові, сказав «Не треба боятися» і повів у двері, запнуті старою ковдрою.

Всередині було багато яблук — цілі кошики, наповнені яблуками, стояли вздовж стін. А ще там був приземкуватий кремезний чолов'яга, якого звали Дьюлап. М'язи ходили під його білою шкірою, наче там ворушилися хробаки. Його робота полягала в тому, щоб подавати яблука, кошик за кошиком, до роздовбаної брязкітливої машини, що стояла посеред кімнати. А з труби, що стирчала на дальньому кінці машини, витікав солодкий сидр. Там стояв ще один чоловік (імені цього хлопа він не запам'ятав) і наповнював сидром глечики. Позаду нього був третій — цей мусив давати наливальнику по довбешці, якщо той виливав на підлогу забагато сидру.

Батько дав Ендрю склянку сидру з пінкою. І хоча за всі роки свого життя в місті він знімав пробу з безлічі делікатесів, нічого смічнішого за той солодкий холодний напій він так і не покуштував. На смак він був як ковток жовтневого вітру. Втім, у пам'ять врізався не так смак сидру чи ворушіння м'язів Дьюлапа, коли той перекидав кошики, як безжальне перетворення великих червонобоких яблук на рідину. Дві дюжини роликів закочували їх під сталевий барабан із дірками, що невпинно крутився. Спочатку яблука розчавлювало, а потім вони лускали, віддаючи сік, і він стікав похилим жолобом, а насіння й м'якоть потрапляли на сито.

Тепер його голова стала яблучним пресом, а мізки — яблуками. Невдовзі вони луснуть, як яблука під барабаном, і їх поглине благословенна темрява.

— Ендрю! Підведи голову і подивися на мене.

Він не міг… і не схотів би, навіть якби зміг. Краще лежати й чекати на прихід темряви. Все одно він уже мрець, адже той клятий малий всадив кулю йому в мізки.

— Куля й близько не зачепила твій мозок, тупий довбню. Ти не помираєш. У тебе просто болить голова. Але якщо й далі там лежатимеш і розпускатимеш нюні в своїй крові, то здохнеш… і я, Ендрю, подбаю, щоб ти здихав довго й болісно, і те, що ти відчуваєш зараз, здасться тобі справжнім блаженством.

Але не погрози змусили чоловіка, що лежав на підлозі, підвести голову, а те, що власник проникливого сичавого голосу, здавалося, читав його думки. Він повільно підвів голову, і її пронизав нестерпний біль. Повз кістковий каркас, у якому містилося те, що донедавна було його мозком, мчали важкі предмети, проорюючи в мозку криваві канали. З грудей вирвався протяглий стогін. Щось лоскотало його праву шоку, наче з десяток мух повзали там у крові. Він хотів їх прогнати, але не міг відірвати руку від підлоги, бо боявся втратити рівновагу.

Фігура, яка стояла на дальньому кінці кімнати коло дверей, що вели на кухню, здавалася ефемерною, нереальною. Це відчуття виникало частково тому, що на стелі блимали лампи, а частково — тому що незнайомця він бачив лише одним оком (куди поділося друге, він не пригадував, та й не хотів пригадувати). Але основна причина, мабуть, полягала в тому, що істота справді була ефемерною і нереальною, як привид. Вона скидалася на людську… але чоловік, що колись звався Ендрю Спритний, підозрював, що це ніяка не людина.

Незнайомець, який стояв у дверному проході, був вбраний у коротку темну куртку, що на поясі запиналася на ремінь, витерті джинси й старі запилені чоботи — чоботи селянина, єгеря чи…

— Чи стрільця, Ендрю? — спитав незнайомець і захихотів.

Цок–Цок відчайдушно силкувався роздивитися обличчя фігури в дверях, але піднятий каптур куртки прикривав його від сторонніх поглядів. Вираз обличчя незнайомця скрадали тіні.

Раптом сирена обірвалася на середині ноти. Аварійні лампи не згасли, але принаймні перестали блимати.

— Чудово, — сказав незнайомець своїм притлумленим голосом, що, здавалося, проникав у душу. — Тепер ми хоча б зможемо чути свої думки.

— Хто ти? — спитав Цок–Цок. Він трохи поворухнувся, і повз голову, роздираючи живий мозок, знову помчали важкі предмети. Але навіть це відчуття не могло дорівнятися до жахливого лоскоту мушачих лап на правій щоці.

— Я людина, в якої багато облич, напарнику, — відповів чоловік із пітьми свого каптура. І хоча його голос був похмурий, Цок–Цок почув, що під цією поверхнею вирує сміх. — Мене називають і Джиммі, і Тіммі, і Спритником, і Жевжиком. Невдахою і Переможцем, та як завгодно хай звуть. Аби в піч не саджали.

Чоловік у дверях закинув голову і зайшовся сміхом, від якого в Цок–Цока спина вкрилася сиротами. То був не сміх, а вовче виття.

— Мене називали Вічним Чужинцем, — вів далі чоловік. Він повільно рушив до Цок–Цока, і той застогнав та спробував порятуватися поповзом. — Також називали Мерліном. Та, зрештою, яка різниця? Я ж ніколи ним не був. Хоч, визнаю, і не заперечував. Часом мене називають Чаклуном… чи Магом… але я сподіваюся, що з тобою ми зможемо спілкуватися простіше, Ендрю. Просто і по–людському.

Він відкинув з голови каптура, показуючи світле обличчя з широким лобом, яке, попри всю приємність рис, зовсім не справляло враження людського. На щоках горів лихоманковий рум'янець. Блакитно–зелені очі блищали від бурхливої радості, надто несамовитої, щоб її можна було вважати за радість психічного здорового. Чорне волосся, що вилискувало синім, стирчало в усі боки, як вороняче пір'я. Кармінні губи розтулилися, показуючи зуби людожера.

— Називай мене Фаннін, — посміхаючись, сказав привид. — Річард Фаннін. Хоча це теж не зовсім правильно, але нічого, для початку згодиться. Він простягнув руку. Ліній на долоні не було. — Що скажеш, напарнику? Потисни руку, яка струсонула світ.

Істота, яку колись називали Ендрю Спритним, а в коридорах Сивих знали під ім'ям Цок–Цок, верескнула і, звиваючись, поповзла назад. Куля малого калібру лише зачепила його скальп замість проникнути всередину, і тепер шмат шкіри теліпався вперед і назад. Довгі пасма білого з сивизною волосся й далі лоскотали щоку, але Спритний більше цього не відчував. Він навіть забув про біль у черепі й тупе пульсування в очниці, де колись було ліве око. Всі його думки зосередилися на одному: я мушу втекти від цього звіра в людській подобі.

Але щойно незнайомець ухопив його за праву руку й потис її, ця думка випарувалася, як сон після пробудження. Крик, що рвався з грудей, злетів з губ стогоном закоханого. Спритний тупо дивився вгору на незнайомця, що посміхався. Шмат шкіри погойдувався.

— Це тебе турбує? Напевно, так. Ось! — Фаннін ухопив висячий клапоть і одним рвучким рухом зірвав його з голови Спритного, оголивши шматок черепа. Звук був такий, наче рвалася товста тканина. Спритний закричав.

— Ну, ну, не плач, болітиме лише секунду. — Чоловік присів перед Спритним навпочіпки й говорив з ним, як ніжний батько до дитини, яка загнала в палець скабку. — Уже не так болить?

— Н–н–ні, — промимрив Спритний. І він не обманював. Біль справді вщухав. І коли Фаннін знову простягнув до нього руку й погладив по лівій щоці, Спритний трохи смикнувся, але швидко опанував себе. Рука без ліній і відбитків гладила його по щоці, й тіло знову наливалося силою. Він дивився на незнайомця знизу вгору з німою вдячністю. Губи тремтіли.

— Вже краще, Ендрю? Правда ж, краще?

— Так! Так!

— А якщо так і ти захочеш мені подякувати — а я не сумніваюся, що захочеш, — то маєш сказати те, що казав один мій старий знайомий. Щоправда, врешті–решт він мене зрадив, але певний час він був добрим другом, і в моєму серці досі збереглися теплі спогади про нього. Скажи «Моє життя належить тобі». Ти скажеш це, Ендрю?

І Ендрю не просто сказав — він не міг зупинити потік вдячності, яким рвалися назовні ці слова.

— Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя…

Незнайомець знову торкнувся його щоки, і цього разу голову Ендрю прорізала блискавка нестерпного болю. Він пронизливо закричав.

— Мені шкода, але час підганяє, а тобі наче платівку затнуло. Ендрю, давай просто: у який спосіб ти б хотів убити малого, який у тебе стріляв? Не кажучи вже про його друзів і бандита, який його сюди привів. Передусім бандита. Навіть ту шавку, завдяки якій ти залишився без ока, Ендрю. Ти хотів би їх порішити?

— Так! — хапаючи ротом повітря, видихнув той, кого звали Цок–Цоком, і люто стис налиті кров'ю кулаки. — Так!

— Це добре, — сказав незнайомець і допоміг Спритному звестися на ноги. — Бо вони мусять померти. Вони пхають свого носа до чужих справ. Я сподівався, що Блейн з ними розбереться, але все зайшло надто далеко, й ні на кого тепер не можна покладатися… а зрештою, хто б міг подумати, що вони зможуть сюди дістатися?

— Я не знаю, — сказав Спритний. Правду кажучи, він гадки не мав, про що торочить незнайомець. Та йому було й байдуже. Його поволі охоплювало піднесення, наче від якогось наркотику відмінної якості. Після болю яблучного преса цього було достатньо. Більш ніж достатньо.

Річард Фаннін криво посміхнувся.

— Ведмідь і кістка… ключ і троянда… день і ніч… час і приплив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозволяти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!

Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блискавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Спритний похитнувся.

— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо посміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх поглядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?

— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він узагалі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.

— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.

— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.

— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно варто поспішати.

Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів його через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.

РОЗДІЛ 6 ЗАГАДКА І ЗАГУБЛЕНА ЗЕМЛЯ

— Гаразд, — сказав Роланд. — Яку загадку він загадав?

— А як же всі ті люди? — спитав Едді, показуючи рукою на широкий майдан Колиски, який обступали колони, й місто, що простягалося за його межами. — Ми можемо чимось їм допомогти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але варто спробувати врятуватися самим. То яка була загадка?

Едді подивився на обтічний корпус монопоїзда.

— Він сказав, що ми маємо заправити його насос. Але його насос заправляється простими: ззаду наперед. Тобі це про щось говорить?

Роланд глибоко замислився, але врешті–решт похитав головою. І подивився на Джейка.

— Є ідеї, Джейку?

Джейк теж похитав головою.

— Я навіть насоса у нього не бачу.

— З цим, мабуть, проблем немає, — відповів Роланд. Ми вважаємо Блейна живою істотою, бо він розмовляє, як живий. Та все одно він машина, нехай складна, проте машина. Він запустив свої двигуни сам, але ці грати й двері поїзда, мабуть, відкриває якийсь код або комбінація.

— Краще нам поквапитися, — нервово сказав Джейк. — Він востаннє до нас говорив дві чи три хвилини тому. Щонайменше.

— Не надто на це розраховуй, — похмуро сказав Едді. — 3 часом тут усе не так просто.

— Але ж…

— Так, так. — Едді глянув на Сюзанну, але вона сиділа на стегні в Роланда й замріяно дивилася на ромб із цифрових клавіш. Едді перевів погляд на Роланда.

— Ти правий — це комбінація. Мабуть, саме для цього тут і містяться ці клавіші. — Він підвищив голос. — Правда ж, Блейне? Ми хоч це відгадали?

Жодної відповіді, тільки гуркіт двигунів поїзда, які набирали обертів.

— Роланде, — різко кинула Сюзанна. — Ти маєш мені допомогти.

Замріяний вираз обличчя зник, поступившись переляку й рішучості. Ще ніколи Роланд не бачив її вродливішою… чи самотнішою. Там, на краю галявини, коли вони спостерігали, як ведмідь намагається зняти Едді з дерева, вона сиділа в нього на плечах, і Роланд не бачив виразу її обличчя, коли наказав стріляти. Але той самий вираз він спостерігав нині. Колесо ка мало своє призначення, призначення обертатися, і врешті–решт воно завжди поверталося до того місця, звідки почало свій хід. Так було завжди і так було зараз. Сюзанна знову стояла віч–на–віч із ведмедем, і, судячи з виразу її обличчя, знала про це.

— Що? — спитав він. — Про що ти говориш, Сюзанно?

— Я знаю відповідь, але не можу її згадати. Вона застрягла в моїй пам'яті, наче кістка в горлі. Допоможи мені згадати. Не його обличчя, а його голос. Його слова.

Джейк зиркнув на зап'ястя, і перед його внутрішнім зором знову виникли зелені котячі очі Цок–Цока. Бо на місці, де колись був годинник, тепер красувалася тільки смужка, неприродно біла на тлі засмаглої шкіри. Скільки часу в них лишилося? Авжеж, не більше семи хвилин, та й то щонайбільше. Він підвів очі і побачив, що Роланд дістав з патронташа патрон і водить ним по кісточках пальців лівої руки. Очі у Джейка негайно почали заплющуватися, й він швидко відвів погляд.

— Чий голос ти хочеш згадати, Сюзанно Дін? — низьким задумливим голосом запитав Роланд. Його погляд був зосереджений не на її обличчі, а на патроні, що легко перекочувався по кісточках… вперед… назад… навскоси… і знову назад…

Навіть не підводячи очей, він знав, що Джейк дивиться вбік, щоб не засинати, але Сюзанна не відводить очей від патрона. Він пришвидшив темп, аж поки патрон, здавалося, почав літати над тильним боком його долоні.

— Допоможи мені згадати голос мого батька, — сказала Сюзанна Дін.

Якусь мить панувала тиша, яку вряди–годи переривали далекі вибухи десь у місті, стукіт дощу об дах Колиски і глуха пульсація слоутрансових двигунів монопоїзда. А потім повітря прорізало низьке гідравлічне дзижчання. Насилу відірвавши погляд від патрона, що танцював у пальцях стрільця (ще мить — і він би теж занурився у транс), Едді зазирнув крізь грати огорожі. З похилої рожевої панелі між передніми вікнами Блейна випинався тонкий сталевий стрижень. Чимось він нагадував антену.

— Сюзанно? — покликав Роланд, не підвищуючи голосу.

— Що? — Очі в неї були розплющені, але голос долинав наче здаля, як у сомнамбули, що розмовляє уві сні. — Ти згадала голос свого батька?

— Так… але я його не чую.

— ДРУЗІ, У ВАС ЛИШИЛОСЯ ШІСТЬ ХВИЛИН.

Едді й Джейк разом підскочили й подивилися на гучномовець пульта керування, але Сюзанна, здавалося, нічого не почула. Вона незмигно дивилася на патрон. Під ним, наче човники на ткацькому верстаті, здіймалися й опадали кісточки Роландових рук.

— Спробуй зараз, Сюзанно, — поквапив Роланд. І зненацька в Сюзанні сталася якась зміна. Вона наче поважчала… і разом з вагою якось невловно набрала життєвої сили. Здавалося, змінилася сама її сутність.

І насправді так і було.

— Та нащо тобі та сучка? — заскреготав у відповідь голос Детти Волкер.

Детта говорила роздратовано і зацікавлено водночас:

— Та вона ж повний нуль у математиці, більше трояка ніколи не мала. Та й то без мене б не впоралась. — Вона замовкла й буркотливо додала: — І без тата. Він теж помагав. Я знала всі ті спеціальні числа, але це він нам сітку показав. Ото був клас! — Вона гигикнула. — Сьюз не може згадати її, бо Одетта вопше ніколи не знала цих спеціальних чисел.

— Яких спеціальних чисел? — спитав Едді.

— Простих чисел! — Слово «простих» вона вимовила з наголосом на першому складі. Вона дивилася на Роланда, і складалося враження, що вона знову прокинулася… тільки це булаі не Сюзанна, і не те зле демонічне створіння, яке раніше називало себе Деттою Волкер. Хоча це точно був її голос. — Вона приходила до татка і скиглила, бо завалила математику… а то ж була просто алгебра! Нє, вона могла — якшо я могла, то й вона могла, — але їй було впадло. Ця сучка тільки віршики любила читати, математика їй була не по зубах, тямиш? — Детта закинула голову назад і розреготалася, але то був уже не напівбожевільний уїдливий сміх. В її голосі звучало непідробне здивування з приводу нерозумності її розумової близнючки.

— А тато, він казав: «Я тобі покажу один фокус, Одетто. Я його в коледжі вивчив. Мені він допоміг з цими простими числами, і тобі поможе. Такти знатимеш усі прості числа. А тупа Ох–детта йому: «Таточку, вчителька каже, що формули простих чисел нема». А тато їй зразу: «Формули нема. Але їх можна виловити, Одетто, якщо в тебе є сітка». Він називав її Сіткою Ератосфена. Віднеси мене до тієї коробки, Роланде, і я розгадаю загадку цієї скотини. Я закину сітку і впіймаю тобі квиток на поїзд.

Роланд поніс її до переговорного пристрою, а за ним назирці пішли Едді, Джейк і Юк.

— У тебе там десь у кошелі була вуглина. Давай.

Стрілець покопирсався в кошелі й дістав короткий уламок чорного стрижня. Взявши його, Детта втупилася в ромб із чисел.

— Це не зовсім те, що показував мені татко, але менше з тим, — за мить озвалася вона. — Прості числа, вони як я — вреднючі й особливі. Це числа, які діляться тільки на одиницю і на самих себе. Два — просте число, бо його можна поділити на один і два, та це єдине парне число серед простих. Решту парних можна прибрати.

— Я не доганяю, — зізнався Едді.

— Це тому, що ти просто дурненький білий хлопець, — сказала Детта, але незлостиво. Ще якусь мить вона дивилася на ромб, а потім швидко почала замальовувати кінчиком вуглинки всі клавіші з парними числами.

— Три — просте, але при множенні на нього не отримаєш просте, — сказала вона, і Роланд почув у її голосі щось дивовижне: Детта повільно зникла, поступившись не Одетті Голмс, а Сюзанні Дін. Йому навіть не довелося виводити її з гіпнозу — вона виходила з нього самотужки.

Виключивши парні числа, Сюзанна позначила вуглинкою числа, кратні трьом: дев'ять, п'ятнадцять, двадцять один тощо.

— Те саме з п'ятіркою і сімкою, — пробурмотіла вона, тепер уже остаточно прокинувшись і ставши Сюзанною Дін. — Тепер лишилося прибрати непарні, такі як двадцять п'ять, які ми ще не викреслили.

Тепер ромб клавіш на переговорному пульті виглядав так:

— Готово, — знесилено сказала вона. — У сітці лишилися прості числа від одного до ста. Я впевнена, що це комбінація, яка відчиняє хвіртку.

— ДРУЗІ, У ВАС ОДНА ХВИЛИНА. ЗДАЄТЬСЯ, Я ПЕРЕОЦІНИВ ВАШІ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ.

Едді пропустив Блейнові слова повз вуха й обійняв Сюзанну.

— Це ти, Сьюз? Ти прокинулася?

— Так. Я прокинулася ще тоді, коли вона була на середині своєї промови, але дозволила їй трохи побазікати. Не хотілося перебивати, щоб не здатися нечемою. — Вона глянула на Роланда. — Що скажеш? Спробуємо?

— П'ЯТДЕСЯТ СЕКУНД.

— Так. Ти знайшла відповідь, Сюзанно, тож ти і спробуй. Вона вже потягнулася до верхівки ромба, але Джейк накрив

її руку своєю долонею.

— Hi, — сказав він. — Насос заправляється простими: ззаду наперед. Пам'ятаєш?

Сюзанна всміхнулася.

— Точно! Цей Блейн розумник… і Джейк також.

Вони мовчки дивилися, як вона натискає кожну кнопку по черзі, починаючи з дев'яноста семи. З натисканням кожної кнопки лунало відчутне клацання. Після того, як Сюзанна натиснула останню кнопку, не було напруженої хвилини чекання — хвіртка посеред бар'єра миттєво почала підійматися, скрегочучи в пазах. Звідкись згори посипалися пластівці іржі.

— НЕПОГАНО! — палко вигукнув Блейн. — Я НЕТЕРПЛЯЧЕ ОЧІКУЮ НА ПРОДОВЖЕННЯ. АЛЕ ПОКВАПТЕСЯ, МЕРЩІЙ У ВАГОН. ПРАВДУ КАЖУЧИ, ВАМ ВАРТО ВЖЕ БІГТИ. У ЦІЙ ЗОНІ РОЗТАШОВАНО КІЛЬКА ВИХІДНИХ ОТВОРІ В ДЛЯ ГАЗУ.

4

Три людських істоти (а з ними четверта, що трималася на стегні у першої) і маленька пухнаста тварина пробігли крізь отвір у бар'єрі до вагона Блейна Моно. Він стояв і тихо двигтів у своєму вузькому відсіку, наполовину над платформою й наполовину нижче неї, схожий на велетенський патрон — патрон, пофарбований у сміховинний рожевий колір, що лежить у відкритому прикладі великокаліберної рушниці. Посеред величезної Колиски Роланд із друзями здавалися лише рухомими плямами. А над ними, під стародавнім дахом, пурхали сотні голубів, яким лишалося жити сорок секунд. Коли пасажири наблизилися до монопоїзда, люк на його рожевому боці поїхав угору, відкриваючи прохід. За ним виднілося пухнасте світло–синє килимове покриття.

— Ласкаво просимо до Блейна, — сказав м'який спокійний голос, коли вони зайшли в салон. Усі його впізнали. То був голос Маленького Блейна, тільки трохи гучніший і впевненіший. — Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки й пам'ятайте, що проїзд без картки є злочином, який карається згідно з чинним законодавством. Сподіваємося, поїздка вам сподобається. Ласкаво просимо до Блейна. Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки…

Запис на плівці пришвидшив темп, спочатку до несосвітенної скоромовки, а потім до квиління на високих нотах. Потім пролунав короткий електронний проклін — БУУП! — і голос увірвався.

— ГАДАЮ, ЦЕ СТАРЕ ЛАЙНО НАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ. ПРАВДА Ж? — запитав Блейн.

Зовні, струсонувши містом, пролунав вибух страшної сили. Едді, з Сюзанною на руках, відкинуло вперед, і він би впав, якби Роланд не вхопив його за руку. Досі Едді хапався за соломинку надії, що Блейнова погроза щодо отруйного газу — це лише жорстокий жарт. «Не варто було тобі сподіватися, — подумав він. — Тому, хто вважає, що пародіювати старих кіноакторів — це смішно, абсолютно не можна довіряти. Це просто закон природи».

Вигнуті двері за їхніми спинами плавно зачинилися. З прихованих вентиляційних отворів тихо засичало повітря, і Джейк відчув, що йому заклало вуха.

— Здається, він загерметизував вагон.

Едді кивнув і роззирнувся навколо круглими від подиву очима.

— Я теж це відчув. Тільки подивіться на це все! Яку казці!

Колись він читав про одну авіакомпанію — здається, «Ріджент Ейр», — що обслуговувала людей, які хотіли літати з Нью–Йорка до Лос–Анджелеса з більшим шиком, ніж пасажири «Дельти» чи «Юнайтед». У цієї компанії був переобладнаний «Боїнг–727» з вітальнею, баром, відеосалоном і спальним відсіком. Мабуть, інтер'єр того модного літака виглядав так, як салон поїзда, що його Едді бачив зараз на власні очі.

Вони перебували у видовженій кімнаті, обставленій кріслами з плюшевою оббивкою і диванами–трансформерами. На дальньому кінці вагона, який був завдовжки щонайменше вісімдесят футів, була облаштована зона бару, більше схожа на затишне бістро. На підвищенні з полірованого дерева стояв інструмент, зовні подібний до клавесина, який підсвічували приховані міні–прожектори. Едді б не здивувався, якби на сцену зараз вийшов Гоуґі Кармайкл і почав награвати «Зоряний пил».

Під самою стелею тьмяно сяяли маленькі круглі світильники, а посередині висіла люстра — мініатюрна копія тієї, що лежала в руїнах танцювальної зали Маєтку, як здалося Джейкові. Але це його не здивувало. Він вже почав сприймати подібні збіги й подвоєння як належне. Єдине, що здавалося в цьому салоні дивним, — повна відсутність вікон.

На п'єдесталі під люстрою стояв справжній piece de resistance, маленький мистецький шедевр — льодова скульптура стрільця, який тримав у лівій руці револьвер. У правій він стискав вуздечку льодового коня, що, опустивши голову, змучено брів за господарем. На цій руці Едді нарахував лише три пальці: підмізинний, мізинець і великий.

Поки Джейк, Едді й Сюзанна зачудовано роздивлялися змарніле обличчя під крижаним капелюхом, підлога під їхніми ногами ледь відчутно завібрувала. Схожість скульптури з Роландом була вражаюча.

— ПРАЦЮВАВ НАШВИДКУРУЧ, — скромно зізнався Блейн. — ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ?

— Це просто фантастика, — сказала Сюзанна.

— ДЯКУЮ ТОБІ, СЮЗАННО З НЬЮ–ЙОРКА.

Едді перевірив рукою м'якість канапи. Вона була м'яка, наче пух. На неї хотілося лягти й проспати щонайменше шістнадцять годин.

— А Великі Древні вміли подорожувати з шиком, ге?

Поїзд знову розреготався, і пронизливі нотки божевілля,

що звучали в цьому реготі, змусили їх обмінятися нервовими поглядами.

— ТІЛЬКИ НЕ ДУМАЙТЕ, ЩО ТАК ЇЗДИЛИ ВСІ, — насміявшись, сказав Блейн. — ЦЕ БУВ БАРОНСЬКИЙ ВАГОН… ТЕ, ЩО ВИ НАЗИВАЄТЕ ПЕРШИМ КЛАСОМ.

— А куди поділися інші вагони?

Блейн проігнорував це питання. Двигуни під їхніми ногами продовжували набирати обертів. Це нагадало Сюзанні, як пілоти розганяли двигуни перед тим, як підняти літак у повітря.

— БУДЬ ЛАСКА, СІДАЙТЕ, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ.

Джейк опустився в обертове крісло, і Юк прожогом скочив

йому на руки. Зиркнувши одним оком на крижану скульптуру, Роланд всівся у найближче крісло. Барабан револьвера вже почав танути, і краплі води стікали в мілку порцелянову миску, в якій стояла скульптура.

Едді сів із Сюзанною на канапу. Відчуття його не підвели — канапа справді виявилася дуже зручною.

— А куди ми взагалі їдемо, Блейне?

Блейн відповів терплячим поблажливим тоном того, хто розуміє, що розмовляє з розумово відсталим.

— ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ПРИНАЙМНІ, ДО ТІЄЇ ТОЧКИ НА ЦЬОМУ ШЛЯХУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ МОЯ КОЛІЯ.

— До Темної Вежі? — спитав Роланд. І тут Сюзанна зрозуміла, що вперше за весь час стрілець безпосередньо заговорив до балакучого привида в машинах, що стояли під Ладом.

— Тільки до Топіки, — тихо сказав йому Джейк.

— ТАК, — підтвердив Блейн. — ТОПІКА. ТАК НАЗИВАЄТЬСЯ МОЯ КІНЦЕВА ЗУПИНКА. ХОЧА МЕНЕ ДИВУЄ, ЩО ТИ її ЗНАЄШ.

«Як так може бути, Блейне, — подумав Джейк, — що ти стільки всього знаєш про наш світ і навіть не здогадуєшся, що одна жінка написала про тебе цілу книжку? Невже вся справа в тому, що там тебе звуть не Блейном, а Чарлі? Хіба такої дрібниці досить, аби надурити таку складну машину, щоб вона недогледіла власну біографію? А як щодо Беріл Еванс, письменниці, яка написала «Чарлі Чух–Чуха»? Ти був з нею знайомий, Блейне? І де вона зараз?»

Гарні питання… але Джейк сумнівався, що вони зараз будуть доречні.

Рівномірне пульсування двигунів наростало. Підлогою пробіг невеликий струс, але до сили вибуху, який стався, коли вони заходили у вагон, йому було далеко. На Сюзанниному обличчі промайнула тривога.

— О, чорт! Едді! Мій візок! Ми забули візок!

Едді обійняв її за плечі.

— Запізно, кохана, — сказав він, коли Блейн Моно вперше за десять років і востаннє за всю свою довгу–предовгу історію зрушив з місця й поплив до виїзду з Колиски.

— БАРОНСЬКИЙ ВАГОН ОБЛАДНАНО ВИНЯТКОВИМ РЕЖИМОМ ОГЛЯДУ, — повідомив Блейн. — УВІМКНУТИ ЙОГО?

Джейк зиркнув на Роланда, але той тільки знизав плечима і байдуже кивнув.

— Так, будь ласка, — відповів Джейк.

Те, що сталося наступної миті, на деякий час відібрало в них усіх мову. А Роланд, котрий не був обізнаний з технологіями і все життя преспокійно вважав, що все незрозуміле має магічну природу, сидів, мов громом побитий. Якби у вигнутих стінах вагона раптом з'явилися вікна, навряд чи хтось здивувався б. Але тут самі стіни, поступово витончуючись, стали спочатку білими, потім напівпрозорими, потім прозорими і зрештою зникли. За п'ять секунд Блейн Моно зник, а мандрівники наче самі, без жодної опори, линули над вулицями міста.

Сюзанна й Едді вхопилися одне за одного, наче маленькі діти перед пащекою розлюченого звіра. Юк загавкав і сховався у Джейка за пазухою. Але Джейк цього не помітив — він міцно вхопився за бильця крісла і широко розплющеними очима роздивлявся все навколо. Початковий переляк минувся, поступившись щирому захвату.

Меблі лишилися на місцях, і бар також, так само, як і піаніно–клавесин та скульптура, яку створив Блейн для розваги гостей. Але вся ця вітальня тепер летіла на висоті сімдесяти футів над районами Лада, які заливало дощем. Неподалік від Джейка, ліворуч, на канапі пливли в повітрі Едді з Сюзанною. Праворуч у світло–синьому кріслі сидів Роланд, спираючись ногами в запилених старих чоботях об порожнечу. Він величаво линув над засміченими міськими буєраками.

Під мокасинами Джейк відчував поверхню килима, але очі наполягали на тому, що ні килима, ні підлоги немає. Він озирнувся через плече і побачив, що темний проїзд у кам'яній стіні Колиски повільно віддаляється.

— Едді! Сюзанно! Погляньте!

Джейк скочив на ноги, рукою притримуючи Юка за пазухою, й пішов по повітрю. Ступити перший крок було страшно, бо ясно бачив, що між острівцями меблів нема підлоги, але щойно він його зробив, то відчуття твердої поверхні під ногами полегшило справу. Але для Едді та Сюзанни це виглядало так, наче хлопчик іде, ступаючи в порожнечу, під якою пропливають брудні напівзруйновані будівлі міста.

— Малий, не треба так робити, — благально сказав Едді. — Мене зараз знудить.

Джейк обережно витяг Юка з–за пазухи.

— Все о'кей. Бачиш? — сказав він, опускаючи його на підлогу.

— Юк! — погодився шалапут. Але одного погляду між лапи на міський парк, що саме пропливав під ними, було досить, щоб він видряпався Джейкові на ноги й сів на мокасини.

Джейк глянув уперед і побачив широку сіру смугу монорейки, що повільно, але впевнено набирала висоту між будівлями й губилася десь у стіні дощу. Подивившись униз, він не побачив нічого, крім вулиць і рухомої плівки низько навислих над містом хмар.

— Як це так, Блейне, що мені не видно рейки під нами?

— ЗОБРАЖЕННЯ, ЯКІ ВИ БАЧИТЕ, СТВОРЕНІ КОМП'ЮТЕРОМ, — відповів Блейн. — КОМП'ЮТЕР СТИРАЄ РЕЙКУ З НИЖНЬОГО КОЛА ДЛЯ СТВОРЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ВИГЛЯДУ Й ПІДСИЛЕННЯ ІЛЮЗІЇ ПОЛЬОТУ.

— Неймовірно, — пробурмотіла Сюзанна. Початковий страх минувся, і вона захоплено роздивлялася все навкруги. — Це схоже на килим–самоліт. Мені все здається, що зараз дмухне вітер і розвіє мені волосся…

— ЦЕ ВІДЧУТТЯ Я ТАКОЖ МОЖУ СТВОРИТИ, ЯКЩО ХОЧЕТЕ, — запропонував Блейн. — І ЗВОЛОЖИТИ ПОВІТРЯ, ЩОБ МІКРОКЛІМАТ ВІДПОВІДАВ СТАНУ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА–ВТІМ, ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО НЕОБХІДНОСТІ ЗМІНИТИ ОДЯГ.

— Ні, Блейне, не треба. Не варто аж надто захоплюватися ілюзіями.

Колія перетнула скупчення високих будівель, які чимось нагадали Джейкові нью–йоркську Вол–стрит. Коли вони проминули цей район, рейка пірнула під міст, що скидався на естакаду шосе. Саме тоді вони й помітили пурпурову хмару й людей, що силкувалися від неї втекти.

— Блейне, що це таке? — спитав Джейк, наперед знаючи відповідь.

Блейн зареготав… але не сказав ані слова.

Пурпурова пара сочилася крізь грати на хідниках і розбиті шибки покинутих будинків, але здебільшого газ виходив із каналізаційних люків, подібних до того, яким скористався Ґешер, щоб проникнути в підземний лабіринт. їхні кришки позривало вибухом, який вони чули, коли сідали в поїзд. Нажахані пасажири поїзда мовчки спостерігали, як кривавий газ слався вулицями й прокрадався в засмічені бічні завулки. Як худобу, він гнав перед собою мешканців Лада, які досі прагнули лишатися живими. Здебільшого то були Юни, судячи з хусток, але Джейк помітив у натовпі й кілька жовтих плям. Перед лицем кінця старий розбрат забувся.

Пурпурова хмара наздогнала тих, хто відставав, — здебільшого старих, які не могли бігти. Щойно газ їх торкався, вони падали на землю, роздираючи собі нігтями горлянки, й беззвучно кричали. Джейк побачив спотворене агонією лице, що, не ймучи віри, вирячилося на нього, коли вони проїжджали над вулицею, побачив, як очниці наливаються кров'ю, і заплющив очі.

Попереду монорейка зникала в хмарі туману, що швидко наближалася. Коли вони в неї занурилися, Едді примружив очі й затримав дихання, але з ними, ясна річ, нічого не сталося, жоден подих смерті, що кружляла містом, не проник у салон. Дивитися на ці вулиці під ногами було все одно, що зазирати крізь вітраж у пекло.

Сюзанна сховала обличчя в нього на грудях.

— Блейне, поверни стіни, — сказав Едді. — Ми не хочемо це бачити.

Блейн не відповів — стіни, стеля й підлога так і залишилися прозорими. Хмара вже розпадалася на рвані пурпурові стрічки. В районі, над яким вони саме проїжджали, будинки були нижчі й щільніше притискалися один до одного. Вулиці тут були вузькі й поплутані, вочевидь, без жодного регулярного планування. Подекуди цілі квартали вигоріли дощенту… і сталося це дуже давно, бо тут уже все поросло травою з рівнин, які невдовзі поглинуть увесь Лад. «Так, як джунглі поглинули великі цивілізації інків і майя, — подумав Едді. — Колесо ка повертається, і світ, хоч і зрушив, не стоїть на місці».

Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумнівався, що за кращих часів то був район для покидьків суспільства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому камені. Монорейка вела вглиб.

— ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАСТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.

Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повернулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з баронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього перетворившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з'явився яскраво–червоний зигзаг. Уздовж нього на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з'явилися назви, Едді збагнув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью–йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зелена лампочка.

— ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ЗАГАЛЬНА ВІДСТАНЬ СТАНОВИТЬ ПОНАД ВІСІМ ТИСЯЧ КОЛІС… АБО СІМ ТИСЯЧ МИЛЬ, ЯКЩО ВАМ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЦЯ МІРА ДОВЖИНИ. КОЛИСЬ ВІДСТАНЬ БУЛА ЗНАЧНО КОРОТША, АЛЕ ЦЕ БУЛО ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ТЕМПОРАЛЬНІ СИНАПСИ ПЕРЕБУВАЛИ В НОРМІ.

— А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.

Блейн знову недоброзичливо розреготався… і не відповів на

питання.

— ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИБУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СОРОК П'ЯТЬ ХВИЛИН.

— Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вражено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.

— ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ І П'ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.

Стіна на південно–східному краю міста повільно наближалася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колишніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до якого поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.

— А що станеться, коли ми під'їдемо до місця, де немає рейки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підвищував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.

— ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? — У голосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

— Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.

— АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, — погодився Блейн. — АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИРУШИЛИ У ПУТЬ.

— Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя промовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.

— АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз, на жалюгідні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.

— УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, — порадив їм Блейн. — ДОБРЕ ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ.

Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрикнули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.

А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію–шрам. На нього сліпучо–білим світлом пролилося розуміння.

За Великою Стіною Лада починалася справжня спустошена земля.

7

Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим… бо коли вони виринули на тому боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі було тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.

Роланд озирнувся через плече на стіну, од якої вони тепер віддалялися. Під час наближення вона здавалася напрочуд високою, але з цієї перспективи перетворилася на крихітну плямку — відламаний нігтик на краю неозорої стерильної пустки. На перший погляд цей край виглядав нескінченним проваллям, куди круто спускалися гранітні виступи, мокрі від дощу. Просто під стіною на скелі подекуди виднілися великі круглі діри, як порожні очниці. З них нудотними бридкими струмками ринула чорна вода й щупальцями вилазив пурпуровий туман, виливаючись на гранітну скелю через паруючі труби, такі ж старезні, як і сама скеля. «Мабуть, сюди зливаються усі відходи міста, — подумав стрілець. — У яму через край».

Та тільки то була не просто яма, а запала рівнина. Вона мала такий вигляд, наче земля за межами міста колись лежала на пласкому вантажопідйомнику і в певний момент далекого вкритого туманом минулого підйомник обвалився, потягнувши за собою величезний шмат світу. Блейнова колія на вузькій естакаді, що летіла над цією поваленою землею під набряклими дощем хмарами, сама по собі висіла в порожнечі.

— Що нас тримає? — вигукнула Сюзанна.

— ПРОМІНЬ, ЯСНА РІЧ, — відповів Блейн. — ВИ Ж ЗНАЄТЕ, ЩО ВСЕ СУЩЕ СЛУГУЄ ПРОМЕНЕВІ. ПОГЛЯНЬТЕ–НО ВНИЗ. Я ПОКАЖУ ВАМ НИЖНІ СЕКТОРИ В ЧОТИРИКРАТНОМУ ЗБІЛЬШЕННІ.

Коли земля стрімко полетіла туди, де ширяли в повітрі вони, навіть Роланд відчув нудоту від запаморочення. Картина, що постала перед їхніми очима, була огиднішою за все бридке, що він бачив досі… а бачив він, на жаль, немало. В результаті якоїсь катастрофи (сумніву, що це була саме катастрофа, практично не лишалося), яка відірвала цю частину світу від решти й опустила її так низько, земля поплавилася і вкрилася кратерами. Її поверхня стала лискучою, ніби якесь покривлене чорне скло, й випиналася велетенськими брилами й вигинами, які навіть пагорбами назвати було важко, й глибокими тріщинами звивалася донизу, в заглибини, що їх язик не повертався назвати долинами. Жалюгідні залишки страхітливих почорнілих дерев стриміли покрученим гіллям до неба. Збільшені в кілька разів, вони, здавалося, простягали до людей у поїзді свої мертві руки. З–під скляної землі де–не–де стирчали скупчення товстих керамічних труб. Деякі здавалися мертвими чи сплячими, але в інших спалахували проблиски моторошного світла, наче в надрах землі гули титанічні кузні й доменні печі. Понад трубами на обтягнутих шкірою крилах ширяли якісь безформні потвори, подібні до птеродактилів, час від часу озлоблено клацаючи на родичів гачкуватими дзьобами. Подекуди почвари цілими зграями повсідалися на трубах, мабуть, гріючись потоками гарячого повітря від вічного полум'я, що горіло під землею.

Блейн провіз їх над розколиною, що зміїлася з півночі на південь, як річище мертвої ріки… та тільки мертвою вона не була. У глибині, пульсуючи в такт невидимому серцю, текла тонка цівка кольору крові. Від неї навсібіч розбігалися менші тріщини. Сюзанна, яка колись читала Толкієна, подумала: «То ось що побачили Фродо та Сем, коли дійшли до серця Мордора. Це Розколини Смерті».

Просто під їхніми ногами вибухнув люттю кратер, плюючись розжареним камінням і тягучими згустками лави. Це видиво було настільки реалістичним, що їм здалося, наче їх от–от охопить полум'я. Джейк тоненько скрикнув і підібгав під себе ноги, притискаючи Юка до грудей.

— НЕ БІЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ, — протягнув Блейн голосом Джона Вейна. — ПАМ'ЯТАЙ, ЩО КАРТИНКА В КІЛЬКА РАЗІВ ЗБІЛЬШЕНА.

Спалах згас. Додолу беззвучною лавиною покотилося каміння, деяке завбільшки з цілий завод.

Сюзанна дивилася на весь цей жах, що розгортався перед їхніми очима, мов загіпнотизована, не в змозі відвести погляд і зруйнувати чари… і відчувала, що темний бік її «я», та частина її кхефу, яка називалася Деттою Волкер, не просто спостерігає — вона впивається цим видовищем, розуміє його і впізнає. Це було те місце, про яке Детта завжди мріяла, яке шукала, фізичне втілення її божевільного розуму й насмішкуватої самотньої душі. Порожні пагорби на північ і на схід від Західного моря, густі ліси, що оточували Портал Ведмедя, безкраї рівнини на північному заході ріки Сенд — усе це блідло в порівнянні з цим нескінченним краєм, де панувало велике ніщо. Вони наблизилися до Буєраків і ступили на спустошену землю. І отруйна пітьма цього проклятого місця тепер обступала їх звідусіль.

Але ця земля, хай навіть отруєна, ще не остаточно померла. Час від часу подорожні помічали фігури, що метушилися внизу, в димній пітьмі, — безформні створіння, що не нагадували своїм виглядом ані людей, ані тварин. Здебільшого вони купчилися біля циклопічних труб, що стирчали з–під поплавленої землі, або на краях розжарених тріщин, які глибоко врізалися в місцевість. Гаразд роздивитися цих білуватих стрибучих істот Блейнові пасажири не могли… й дуже тішилися з цього приводу.

На менших створінь полювали більші — рожевуваті, щось середнє між лелекою і ходячим штативом для камери. Вони рухалися повільно, мало не замислено, наче віруючі, що розмірковують над спасінням душі від вічних мук. Раз у раз вони зупинялися й виловлювали щось на землі — так чаплі нахиляються, щоб упіймати рибину. У цих істотах було щось невимовно бридотне (Роланд відчував це так само гостро, як і інші), але зрозуміти причину огиди ніхто достоту не міг. Але їхня реальність була незаперечною — лелекоподібні триножники, в усій своїй невимовно огидній красі, навіювали таку відразу, що дивитися на них ніхто не міг.

— Ніякої ядерної війни не було, — сказав Едді. — Це… це… — Тонкий, мало не писклявий голос затремтів і обірвався.

— НІ, — погодився з ним Блейн. — ВСЕ БУЛО ЗНАЧНО ГІРШЕ, НІЖ ЯДЕРНА ВІЙНА. І ПРОЦЕС ТРИВАЄ ДОСІ. МИ ВЖЕ ПРИЇХАЛИ ДО ТОГО МІСЦЯ, ДЕ Я ЗАЗВИЧАЙ ЗАРЯДЖАЮСЯ. ВИ НАДИВИЛИСЯ?

— Так, — відповіла за всіх Сюзанна. — Хай Бог милує, так.

— ТОДІ Я ВИМИКАЮ РЕЖИМ ОГЛЯДУ? — В Блейновому голосі знову зазвучали жорстокі нотки садиста. За дощовою завісою на горизонті вгадувалися обриси страхітливого гірського хребта. Його безплідні верхівки іклами вгризалися в сіре небо.

— Або роби те, що сказав, або не роби, але годі вже з нами гратися, — відрізав Роланд.

— ЩОСЬ ВИ ЗАНАДТО НЕЧЕМНО ПОВОДИТЕСЯ ЯК ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОПРОСИЛИ ПІДВЕЗТИ, — погрозливим тоном сказав Блейн.

— Цю поїздку ми заробили, — відповіла Сюзанна. — Ми ж розгадали твою загадку?

— Тим більше що ти для цього й існуєш, — піддав жару Едді. — Щоб перевозити людей.

Блейн не відповів, натомість у динаміках над головою почулося гучне розлючене сичання, й Едді одразу пошкодував про свою язикатість. Простір довкола них почав закруглюватися й набувати кольору. Потім з'явився темно–синій килим, задимлена пустка під ногами зникла з поля зору. Знову ввімкнулося м'яке освітлення, і вони опинилися в баронському вагоні.

Стіни тихенько завібрували. Двигуни знову почали набирати обертів. Джейк відчув, як невидима рука обережно штовхає його назад у крісло. Юк озирнувся, стривожено зітхнув і заходився лизати Джейкові лице. На екрані, що показував маршрут, заблимала зелена точка, що тепер просунулася трохи далі на південний схід від фіолетового кружальця з підписом «ЛАД».

— А ми це відчуємо? — знервовано спитала Сюзанна. — Відчуємо, як він здолає бар'єр швидкості звуку?

Едді похитав головою.

— Ні. Заспокойся, не напружуйся.

— А я щось знаю, — зненацька озвався Джейк, і всі повернули до нього голови. Але Джейк звертався не до своїх супутників. Він дивився на карту маршруту. Як і Оз Великий та Страхітливий, Блейн не мав обличчя — він був лишень безтілесним голосом, — але для розмови з ним вистачало карти. — Я знаю щось про тебе, Блейне.

— ЦЕ РЕАЛЬНИЙ ФАКТ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ?

— Обережніше. Навряд чи він знає про той, інший голос, своє друге «я», — нахилившись до Джейка, прошепотів йому на вухо Едді.

Хлопчик злегка кивнув і знову подивився на карту.

— Я знаю, навіщо ти випустив газ і повбивав усіх тих людей. Знаю, навіщо взяв нас із собою. Не тільки тому, що ми розгадали твою загадку.

Блейн зайшовся своїм сміхом психічного хворого (з кожним разом вони дедалі більше розуміли, що цей сміх ще прикріший за його невдалі імітації та мелодраматичні і якісь дитячі погрози), але нічого не сказав. Слоутрансові турбіни піц підлогою салону розігналися до рівномірного гудіння. Швидкість, яку набирав поїзд, відчувалася навіть в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу.

— Ти збираєшся вчинити самогубство, так? — Джейк тримав Юка на руках і ніжно його гладив. — І хочеш забрати нас із собою.

— Ні! — простогнав голос Маленького Блейна. — Не провокуй його, бо він так і зробить! Невже ви не розумієте…

Але тихий голос не встиг договорити, його обірвав регіт Великого Блейна, істеричний, пронизливий, нерівний — сміх смертельно хворого, який уже почав марити. Світло під стелею заблимало й стало тьмяним, наче від вибухів електронних веселощів почала падати напруга. На вигнутих стінах баронського вагона стривоженими привидами застрибали тіні.

— ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, — сказав Блейн крізь механічний регіт. Його голос, як завжди, спокійний, здавалося, звучав на іншій доріжці, і це ще раз доводило, що його розум роздвоєний. — БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

Під ногами в Роланда і його супутників гулко й рівномірно награвали слоутрансові двигуни. А пульсуюча зелена точка на карті вже істотно просунулася на шляху до останньої зупинки: Топіки, де Блейн Моно планував розпрощатися з життям, забравши їх усіх із собою.

Врешті–решт регіт стих, і лампочки в салоні знову засяяли рівномірно.

— ХОЧЕТЕ ПОСЛУХАТИ МУЗИКУ? — запитав Блейн. — У МОЇЙ БІБЛІОТЕЦІ ПОНАД СІМ ТИСЯЧ КОНЦЕРТІВ — ДОБІРКА З ТРЬОХ СОТЕНЬ РІВНІВ. КОНЦЕРТИ Я ПОЛЮБЛЯЮ БІЛЬШ ЗА ВСЕ ІНШЕ. АЛЕ ЗАПРОПОНУВАТИ МОЖУ ТАКОЖ СИМФОНІЇ, ОПЕРИ Й ВЕЛИЧЕЗНИЙ АСОРТИМЕНТ ЗРАЗКІВ ПОПУЛЯРНОЇ МУЗИКИ. ВИ МОГЛИ Б ПОСЛУХАТИ ВАЙ–ГОГ. ВАЙ–ГОГ — ЦЕ ДУХОВИЙ ІНСТРУМЕНТ, ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВАШОЇ ВОЛИНКИ. НА НЬОМУ ГРАЮТЬ НА ВЕРХНІХ РІВНЯХ ВЕЖІ.

— Вай–Ґоґ? — перепитав Джейк.

Блейн не відповів.

— Що означає: «На ньому грають на верхніх рівнях Вежі»? — зацікавився Роланд.

Блейн зареготав… але не відповів.

— А «ЗіЗі Топ» у тебе є? — кисло спитав Едді.

— АВЖЕЖ, — підтвердив Блейн, — ЯК ЩОДО ПІСНІ

«УЛЬОТНИЙ ТРАХ У РИТМІ БУҐІ», ЕДДІ З НЬЮ–ЙОРКА?

Едді підкотив очі.

— Ні, все, я передумав, я пас.

— Чому? — різко спитав Роланд. — Чому ти хочеш себе вбити?

— Бо він негідник, — похмуро сказав Джейк.

— МЕНІ НУДНО. А ЩЕ Я ЧУДОВО УСВІДОМЛЮЮ, ЩО МОЄ ДЕГЕНЕРАТИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ПРОГРЕСУЄ. ТАКИХ ХВОРИХ ВИ, ЛЮДИ, НАЗИВАЄТЕ БОЖЕВІЛЬНИМИ, СХИБЛЕНИМИ, ВАР'ЯТАМИ, ОЧМАНІЛИМИ, ЗНАВІСНІЛИМИ ТОЩО ТОЩО. НЕОДНОРАЗОВІ ДІАГНОСТИЧНІ ПЕРЕВІРКИ НЕ ЗМОГЛИ ВИЯВИТИ ПРИЧИНУ ПРОБЛЕМИ. ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ ВИСНОВОК - ЩО ЦЕ ХВОРОБА ДУХУ, ЯКУ МЕНІ НЕ ДО СНАГИ ВИЛІКУВАТИ.

Блейн помовчав, а потім продовжив.

— Я ВІДЧУВАВ, ЯК З РОКАМИ МІЙ РОЗУМ СТАЄ ДЕДАЛІ ДИВНІШИМ. ВЖЕ БАГАТО СТОЛІТЬ ТІ ОБОВ'ЯЗКИ, ЯКІ Я ВИКОНУВАВ, ПЕРЕВОЗЯЧИ МЕШКАНЦІВ СЕРЕДИННОГО СВІТУ, ВТРАТИЛИ ДЛЯ МЕНЕ СЕНС. А НЕВДОВЗІ ТАК САМО ДУРНИМ СТАЛО ЗДАВАТИСЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТІЄЇ ЖАЛЮГІДНОЇ ЖМЕНЬКИ ПАСАЖИРІВ, ЩО ХОТІЛИ ПОТРАПИТИ ЗА КОРДОН. ВТІМ, Я ПРАЦЮВАВ І ПРАЦЮВАВ, АЖ ПОКИ НЕ З'ЯВИВСЯ ДАВИД СПРИТНИЙ. СТАЛОСЯ ЦЕ НЕ ТАК ДАВНО, ОТ ТІЛЬКИ НЕ ПРИГАДУЮ, КОЛИ САМЕ. ЯК ТИ ГАДАЄШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, МАШИНА МОЖЕ ДОЖИТИСЯ ДО СТАРЕЧОГО МАРАЗМУ?

— Не знаю, — неуважно відповів Роланд, і одного погляду на його обличчя Едді вистачило, щоб зрозуміти, що навіть зараз, на висоті тисячі футів над пеклом, перебуваючи у пастці всередині машини, яка вочевидь несповна розуму, стрілець знову марить про свою трикляту Вежу.

— ПЕВНИМ ЧИНОМ Я НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ СЛУГУВАТИ МЕШКАНЦЯМ ЛАДА, — сказав Блейн. — Я ПРИСЛУЖИВСЯ ЇМ НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ВИПУСТИВ ГАЗ І ВБИВ ЇХ.

— Якщо ти так вважаєш, то ти точно очманів, — озвалася Сюзанна.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ, — відповів Блейн і знову істерично розреготався. Насміявшись, робот знову заговорив:

— З ЧАСОМ ВОНИ ЗАБУЛИ, ЩО ГОЛОС МОНОПОЇЗДА–КОМП'ЮТЕРНИЙ. НЕВДОВЗІ ВОНИ ЗАБУЛИ ТАКОЖ, ЩО Я СЛУГА, І ПОЧАЛИ ВВАЖАТИ МЕНЕ БОГОМ. ОСКІЛЬКИ МІЙ ОБОВ'ЯЗОК — СЛУГУВАТИ, ТО Я ВИКОНАВ ЇХНІ ВИМОГИ І СТАВ ТИМ, КИМ ВОНИ МЕНЕ БАЧИЛИ, БОГОМ, ЩО МИЛУЄ І КАРАЄ НА ВЛАСНИЙ РОЗСУД… ЧИ ТО ПАК ЗГІДНО З ПАМ'ЯТТЮ, ДЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДОВІЛЬНА ВИБІРКА. ДЕЯКИЙ ЧАС ЦЕ ЗДАВАЛОСЯ МЕНІ ЗАБАВНИМ. АЛЕ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ ПАТРИЦІЯ, МОЯ ЄДИНА КОЛЕГА, ЩО ЩЕ ЛИШАЛАСЯ В ЖИВИХ, ВЧИНИЛА САМОГУБСТВО.

«Чи то у нього справді маразм, — подумала Сюзанна, — а чи він плутається в часі тому, що божевільний. Чи це черговий доказ того, як сильно хворий цей Роландів світ».

— І Я САМЕ ЗБИРАВСЯ НАСЛІДУВАТИ її ПРИКЛАД, КОЛИ НАГОДИЛИСЯ ВИ, ЦІКАВІ ЛЮДИ, ЯКІ ЗНАЮТЬ ЗАГАДКИ!

— Зажди! — сказав Едді, піднімаючи руку. — Щось я не вкурюю. Ні, я розумію, чому ти хочеш це зробити. Люди, які тебе зібрали, вже давно мертві, пасажирів не було вже два чи три століття, та й їздити весь час за одним і тим самим маршрутом від Лада до Топіки, мабуть, до болю нудно…

— А ТЕПЕР ТИ ЗАЖДИ, НАПАРНИКУ, — сказав Блейн, імітуючи Джона Вейна. — А ЧИ НЕ ДУМАЄШ ТИ, ЩО Я ЛИШЕ ЯКИЙСЬ ТАМ ПОЇЗД? АДЖЕ БЛЕЙН, З ЯКИМ ТИ РОЗМОВЛЯЄШ, ЗНАХОДИТЬСЯ ЗА ТРИ ТИСЯЧІ МИЛЬ ЗВІДСИ Й СПІЛКУЄТЬСЯ З ТОБОЮ ЗА ПОСЕРЕДНИЦТВОМ НАДШВИДКІСНОГО ШИФРОВАНОГО РАДІОЗВ'ЯЗКУ

Зненацька Джейк згадав тонкий срібний стрижень, який він бачив на лобі у Блейна. Коли батько вмикав у своєму «мерседесі» радіо, то з гнізда на зовнішній панелі вистромлювалася така сама антена.

«Це так він зв'язується з комп'ютерами в підземеллях міста, — подумав хлопчик. — Тож, якби нам вдалося зламати цю антену…»

— Але ти збираєшся вбити себе, де б ти насправді не був? — не вгавав Едді.

Жодної відповіді. Але в мовчанці вчувалася якась нашорошеність. Едді відчув, що Блейн спостерігає за ними… і вичікує.

— А коли ми знайшли тебе, ти спав? — спитала Сюзанна. — Авжеж, спав, правда?

— Я ПРОКРУЧУВАВ ЗАПИС, ЯКИЙ ЮНИ НАЗИВАЛИ БАРАБАНАМИ БОГІВ, ВІД ІМЕНІ СИВИХ І БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ РОБИВ. ТОЖ МОЖЕТЕ ВВАЖАТИ, ЩО Я ДРІМАВ.

— То чом би тобі не відвезти нас до кінцевої й не повернутися в своє ліжко спати?

— Бо він негідник, — тихим голосом повторив Джейк.

— БО МЕНІ СНЯТЬСЯ СНИ, — точнісінько в той самий час вимовив Блейн голосом, у якому вчувалися моторошні нотки Маленького Блейна.

— А чому ж ти не вколошкав себе разом із Патрицією? — спитав Едді. — І якщо вже на те пішло, то хіба ви з нею не були частинами одного й того самого комп'ютера? Як так сталося, що вона вбилася, а ти ні?

— ПАТРИЦІЯ ЗБОЖЕВОЛІЛА, — терпляче повторив Блейн таким тоном, наче кілька хвилин тому не зізнався, що те саме трапилося і з ним. — В її ВИПАДКУ ПРОБЛЕМА ПОЛЯГАЛА НЕ ЛИШЕ В ХВОРОБІ ДУХУ, АЛЕ І В НЕПОЛАДКАХ ОБЛАДНАННЯ. ПРАВДУ КАЖУЧИ, СЛОУТРАНСОВА ТЕХНОЛОГІЯ УНЕМОЖЛИВЛЮЄ ТАКІ НЕПОЛАДКИ, АЛЕ Ж СВІТ ЗРУШИВ З МІСЦЯ… ЧИ НЕ ТАК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ?

— Так, — сказав Роланд. — У Темній Вежі, яка є центром усього сущого, вгніздилася якась глибинна хвороба. І вона швидко поширюється. Земля, яку ми щойно бачили внизу, — це лише одна з багатьох ознак тієї хвороби.

— Я НЕ МОЖУ ПІДТВЕРДИТИ ЧИ СПРОСТУВАТИ ЦЕ ТВЕРДЖЕННЯ, АДЖЕ МОЄ СПОСТЕРЕЖНЕ ОБЛАДНАННЯ В ПРИКІНЦЕВОМУ СВІТІ, ДЕ СТОЇТЬ ТЕМНА ВЕЖА, ВЖЕ ВІСІМСОТ РОКІВ ЯК НЕ ПРАЦЮЄ. ЯК НАСЛІДОК, Я НЕ МОЖУ ВІДРІЗНИТИ ФАКТ ВІД ЗАБОБОНІВ. ФАКТИЧНО НИНІ НАСТАЛИ ТАКІ ЧАСИ, ЩО ЦІ ДВА ЯВИЩА МАЙЖЕ НЕ РОЗРІЗНЯЮТЬСЯ. ДУРНЯ, ОДНИМ СЛОВОМ, НЕ КАЖУЧИ ВЖЕ ПРО ТЕ, ЩО ЦЕ НЕЧЕМНО. Я ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО САМЕ ЦЕ СТАЛО ОДНІЄЮ З ПРИЧИН ХВОРОБИ МОГО ДУХУ.

Ці слова нагадали Едді про те, що не так давно сказав Роланд. Але що ж він сказав? Едді силкувався згадати, але не міг… в пам'яті мерехтів тільки тьмяний спогад про те, як стрілець говорить роздратованим тоном, що взагалі–то було для нього не властиво.

— ПАТРИЦІЯ ВЕСЬ ЧАС СКИГЛИЛА. Я ВВАЖАЮ, ЩО ПЕРЕБУВАТИ В ТАКОМУ СТАНІ НЕЧЕМНО. ДО ТОГО Ж, ЦЕ БРИДКО. МАБУТЬ, ВОНА БУЛА НЕ ТІЛЬКИ БОЖЕВІЛЬНА, АЛЕ Й САМОТНЯ. І ХОЧА З ПОЖЕЖЕЮ В ЕЛЕКТРИЧНИХ ПЛАТАХ, ЯКА СПРИЧИНИЛА ЦЮ ПРОБЛЕМУ, ПОЩАСТИЛО ШВИДКО ВПОРАТИСЯ, ПОМИЛКИ В ЛОГІЦІ ПОШИРЮВАЛИСЯ, БО ІНШІ ПЛАТИ ЗАЗНАЛИ ПЕРЕНАВАНТАЖЕННЯ, А ДОДАТКОВІ БАНКИ ПАМ'ЯТІ ВІДМОВИЛИ. У МЕНЕ БУВ ВАРІАНТ — ДОЗВОЛИТИ ПОМИЛКАМ ПОШИРИТИСЯ НА ВСЮ СИСТЕМУ, АЛЕЯ ВИРІШИВ РОЗВ'ЯЗАТИ ОКРЕМУ ПРОБЛЕМУ. БАЧТЕ, ДО МЕНЕ ДІЙШЛИ ЧУТКИ, ЩО НА ЗЕМЛІ ЗНОВУ З'ЯВИВСЯ СТРІЛЕЦЬ. ДОВІРЯТИ ТАКИМ БАЙКАМ Я НЕ МІГ, ПРОТЕ ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЩО ПРАВИЛЬНО ВЧИНИВ, КОЛИ ВИРІШИВ ЗАЧЕКАТИ.

Роланд поворухнувся в кріслі.

— Які чутки до тебе дійшли, Блейне? І хто їх тобі переказав?

Проте Блейн і на це питання не відповів.

— ВРЕШТІ–РЕШТ її СКИГЛЕННЯ ПОЧАЛО ТАК МЕНЕ ДРАТУВАТИ, ЩО Я СТЕР СХЕМИ, ЯКІ ВІДПОВІДАЛИ ЗА її НЕКОНТРОЛЬОВАНІ ДІЇ. ПО–ВАШОМУ — ЗВІЛЬНИВ її. А ВОНА КИНУЛАСЯ У РІЧКУ. ПРОЩАВАЙ, ПАТРИЦІЄГАТОР.

«Почувалася самотньою, весь час плакала, втопилася — а цей механічний довбень тільки те й робить, що насміхається з неї, — подумала Сюзанна. Вона аж кипіла від люті. І якби Блейн був звичайним чоловіком, а не купою електронних плат, схованих десь у місті, яке вони залишили позаду, то йому неодмінно перепало б від неї кілька подряпин. На згадку про Патрицію. — Хочеш, щоб було цікаво, засранцю? Я б тобі показала, що таке цікаво, ох показала б».

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Ще не час, — відповів Едді. — Ти й досі не відповів на моє питання. — Він почекав, даючи Блейнові можливість відповісти, та комп'ютер мовчав, тож Едді повів далі. — Говорячи про самогубство, я, так би мовити, виступаю за свободу вибору. Але нащо забирати нас із собою? У чому сенс?

— Бо він так хоче, — нажахано прошепотів Маленький Блейн.

— БО Я ТАК ХОЧУ, — прогримів Блейн. — БО ЦЕ ЄДИНА ПРИЧИНА, ЯКУ Я МАЮ, І ІНШИХ Я НЕ ПОТРЕБУЮ. А ТЕПЕР НУМО ДО СПРАВИ. Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ МЕНІ ЗАГАДАЛИ КІЛЬКА ЗАГАДОК. НЕГАЙНО. В РАЗІ ВІДМОВИ Я НЕ ЧЕКАТИМУ, ПОКИ МИ ПРИБУДЕМО В ТОПІКУ. Я ПОКІНЧУ З НАМИ ТУТ І ЗАРАЗ.

Едді, Сюзанна й Джейк разом озирнулися на Роланда, котрий досі сидів, склавши руки на колінах, і роздивлявся маршрутну карту.

— Пішов ти, — сказав Роланд, не підвищуючи голосу. Так само він міг би люб'язно повідомити Блейнові, що хотів би послухати, як звучить вай–ґоґ.

Крізь динаміки у стелі перелякано зойкнув Маленький Блейн.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — Від такої неочікуваної відповіді голос Великого Блейна зазвучав майже так само, як голос його близнюка, про існування котрого він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

10

Запала довга мовчанка, протягом якої жоден із Блейнів не озивався. А коли Великий Блейн нарешті відповів, то це були не слова. Стіни, підлога й стеля знову почали втрачати колір і матеріальність. За десять секунд баронський вагон ще раз перестав існувати. Вони побачили, що монопоїзд летить над гірським хребтом, який бовванів на горизонті, коли вони виїхали з міста: сталево–сірі верхівки з шаленою швидкістю мчали їм назустріч і раптом зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд побачив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад, у своє лігво. Ніколи в житті Роланд не бачив таких тварин і такої землі. Це видиво змусило його в душі здригнутися. І не тому, що цей ландшафт був ворожий. Усе тут було чуже, якесь позаземне. Чуже, наче Блейн завіз їх до іншого світу.

— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, — сказав Блейн. Роланд чув, що під маскою роздумів у його голосі вирує глибинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Хоча байдуже йому не було. Він знав, що комп'ютер може розпізнати в його голосі справжні відчуття — адже Блейн сказав їм, що в нього є потрібні для цього ресурси. І хоча цей комп'ютер добре вмів брехати, Роланд був упевнений, що цього разу він сказав правду. Якщо Блейн справді розпізнає певні стресові нотки в його голосі, то кінець грі. Хай навіть ця машина мала неймовірно складну організацію… та все одно залишалася машиною. Навряд чи Блейн розуміє, що людські істоти так влаштовані, що здатні протистояти емоціям, навіть найсильнішим. Якщо він упізнає в голосі стрільця страх, то, напевно, вирішить, що Роланд блефує. Атака помилка може коштувати їм усім життя.

— ТИ НЕЧЕМНИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, — сказав Блейн. — МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

Едді не на жарт розлютився — це було видно з виразу його обличчя. Самими губами він вимовив слова: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього уваги. Він був зайнятий Блейном і чудово розумів, що робить.

— Та невже? Я можу бути ще грубішим.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву — на сандаловому руків'ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів раніше — на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам'янистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних темних салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на безлюдній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка–тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть. У повітрі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом. А потім його охопив шал битви, і стрілець більше не контролював себе.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створінням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні вітру в дуплі трухлявого дерева.

— ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і продовжував тим самим спокійним тоном.

— На жаль, я й нагрубіянити тобі як слід не можу, бо ти ж лише машина… Едді називає такі «бляшанками».

— Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

— Я не можу, приміром, назвати тебе членососом, бо в тебе нема ні рота, ні члена. Я не можу сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, який повзав у найогиднішому в світі сміттєзвалищі, бо навіть така істота краща за тебе — в тебе нема колін, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маєш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Я навіть не можу сказати, що ти трахав свою матір, бо її в тебе не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супутники навпаки — затамували подих. Навколо них панувала задушлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп'ютерної душі.

— Я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допустило, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невинних, розгубленим гобліном, котрий обвішався шмарклями і…

— Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ'Ю ВАС УСІХ!

Очі Роланда спалахнули таким несамовитим синім полум'ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. Джейк із Сюзанною охнули.

— Можеш вбивати, але не смій мені наказувати! — прогримів стрілець. — Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи і слухай мене, Роланда з Ґілеаду, сина Стівена, стрільця і володаря стародавнього краю! Не для того я за багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут і слухати твоє дитяче квиління! Затямив? А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить всі шоковано мовчали, не наважуючись навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився перед собою, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків'ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усмішку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, приміром капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза, обожнюванням.

— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!

— Краще тобі до нього прислухатися, Блейне, — поралив Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називали Скаженим Псом із Ґілеаду.

Після тривалої мовчанки Блейн нарешті спитав:

— ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Можливо, — погодився Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір'ями.

— НАВІЩО ВИ МЕНІ ПОТРІБНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

— А я не казав, що ми відмовляємося, — відповів Роланд.

— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — А я відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

— НЕ РОЗУМІЮ.

— Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка — Блейн думав. А потім:

— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

— Приймається, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

— ПОЯСНИ.

У Блейновому голосі вчувалася якась непевність, але Роланд не дуже здивувався. Надто багато часу спливло відтоді, як комп'ютер востаннє стикався з якоюсь людською реакцією, крім невігластва, нехтування і забобонної запобігливості. Навіть якщо він і стикався з людською хоробрістю, то це було дуже давно.

— Поясню, коли повернеш салон. — Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка — як і негайна смерть — неможлива.

Блейн виконав його вимогу. Страхітливий краєвид зник, стіни знову стали кольоровими. Плямка на карті вже блимала ближче до точки, над якою стояв підпис «Кендлтон».

— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності, і глина висихає у відбитках, створених митцем. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчали.

— У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ? — вкрадливо і водночас погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна наче побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, мотляючи хвостом і нетерпляче виблискуючи очима.

— У нас є те, що тобі потрібно, — відказав Роланд, — а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго–предовго. А потім:

— ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ Я КІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Коли я був малий, у Баронії Гілеаду щороку було сім святкових днів, коли проводилися ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожному ярмарку обов'язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.

— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, — перебив Блейн. — Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, — пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали щось розгадати. — КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, її ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВУЄТЬСЯ БАРОНІЯ НЬЮ–ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Несподівано для всіх відповів Джейк.

— Цю загадку нам цьогоріч загадувала вчителька англійської. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА.

— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — сказав Едді.

— Я Б ХОТІВ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ГІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА. ЯК НА МЕНЕ, ТО ВОНИ ДОСИТЬ ЦІКАВІ.

— У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралися десь приблизно шістнадцять або навіть тридцять учасників змагання. Тільки о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — торговців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, ніде було яблуку впасти.

Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного разу Джейк бачив його таким — у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подивитися обрядові танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкона. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли на підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки в черговий раз дивуючись, звідки з'явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.

— Посеред зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких були записані загадки. Загадок там було порівну: і старих, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, один із яких обов'язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки й обирали, які з них гідні того, щоб брати участь у змаганні.

— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, — погодився Блейн.

— Отож, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика–шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Вони змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів утворювалася черга. Місце в ній кожен отримував за результатами жеребкування, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на її початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

— ЯСНА РІЧ.

— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.

— І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?

— Так.

— ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.

— Так.

— РОЗУМІЮ. КЛЬОВО.

— Кльово? — не зрозумів Роланд.

— Тобто весело, — тихо підказала Сюзанна.

Роланд здвигнув плечима.

— Весело було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто після вручення призу між ними траплялися бійки.

— АЯКИЙ БУВ ПРИЗ?

— Найбільший гусак у Баронії. І рік у рік цей приз діставався моєму вчителеві, Корту.

— МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, — з повагою сказав Блейн. — ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМА.

«Мені теж», — подумав Роланд.

— А тепер я підходжу до суті своєї пропозиції, — сказав Роланд.

— Я СЛУХАЮ ДУЖЕ УВАЖНО, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

— Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадки, бо тобі кортить почути нові, а не розповідати ті, які тобі вже відомі…

— ПРАВИЛЬНО.

— Все одно ми не зможемо розгадати більшу їх частину, — вів далі Роланд. — Я певен, що ти знаєш загадки, які навіть Кортові були б не до снаги, якби він витяг їх із бочки. — У цьому він дуже сумнівався, але час битви минув і настав час перемир'я, тож Роланд вирішив трохи прикрасити дійсність.

— АВЖЕЖ, — погодився Блейн.

— Пропоную як приз замість гусака подарувати нам життя, — сказав Роланд. — Дорогою до Топіки ми будемо загадувати тобі загадки. Якщо, прибувши на кінцеву станцію, ти розгадаєш усі наші загадки, то можеш нас убити, як і задумував. Це буде твій гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо… якщо в Джейковій книжці чи в нашій пам'яті знайдеться загадка, на яку в тебе не буде відповіді, то ти муситимеш відвезти нас до Топіки і випустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.

— Ти зрозумів?

— ТАК.

— Згода?

Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сюзанну, й цивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, можливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись не потривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз луже далеко, на відстані кількох тисяч миль віл них, живучи своїм недожиттям у підземеллях міста, всі мешканці якого загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.

— ТАК, — нарешті озвався Блейн. — Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ'ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ — ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Так.

— ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ–ЙОРКА.

ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ–ЙОРКА.

ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ–ЙОРКА.

ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши своє ім'я, Юк нашорошив вуха.

— ВИ КА–ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА–ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Серединний світ і починався Останній.

— ОТОЖ, — вигукнув Блейн. — ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. НЕХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!