Замах (Щось краще за смерть)

1

Брунатна голова собаки сумнівної породи була така маленька у порівнянні з статурою кремезного, плечистого Леоніда. Борис припнув собаку, яка безупинно намагалася з ними гратися, до дерева. Леонід глянув на неї, хтозна-чому провів рукою по густому русявому волоссю; почував він себе препаскудно. Вбити тварину — вже мерзенно, та ще мерзенніше було те, що вона була наочним посібником для того, як слід убити людину...

— Продовжуйте, — проказав чоловік з Москви. — І не забувайте: зблизька.

Леонід тримав газовий пістолет напоготові і зняв запобіжник. Цілився він у собаку.

— Ближче! — проказав чоловік з Москви, пильно до нього приглядаючись. Собака на напнутій мотузці витанцьовував у різні боки і крутив куцим хвостом. Це був жвавий маленький здихляк, який у машині намагався лизнути їхні руки. Та коли Леонід, присівши, підвів пістолет ще ближче, песик завмер і, допитливо повівши носом, витягнув свою шию. Пістолет був уже заледве в тридцяти сантиметрах від збудженої витонченої мордочки. Леонід одвернувся.

— Давай! — скомандував чоловік з Москви, і Леонід натиснув на спуск. Вистрілу майже не почув і вже подумав, що зброю заїло. Та коли глянув, то песик уже лежав, він ще кілька разів сіпнувся лапами і завмер. Це було огидніше, ніж він думав. Чоловік з Москви щось говорив, та до нього нічого не доходило. Він бачив лише цього малого бідолаху, який щойно перед тим так довірливо витягував до нього свій писок.

— Ампулу! — вигукнув чоловік із Москви, вихопив з його руки загорнуту в марлю ампулу, хутко роздушив її і дав йому понюхати протиотруту, після чого зробив це сам.

— А ось цього забувати не можна! — нагадав він Леонідові. — Добре запам'ятайте: за годину-півтори до того прийняти таблетку, а після пострілу відразу вжити ампулу. І тоді нічого з вами не станеться. Самі бачите: зброя діє бездоганно.

Леонід уже вертався до машини, яка чекала на лісовій дорозі. Здавалося, що його ось-ось занудить. Чоловік з Москви пішов за ним і уважно подивився на нього з боку. Тоді запропонував йому сигарету. Леонід закурив її, силкуючись, щоб не затремтіла рука. Обидвоє сіли на заднє сидіння. Трохи згодом повернувся Борис і вмостився біля водія, який так і не висідав з машини. Нашийник та мотузку Борис прихопив з собою. Вони поверталися до міста, полишаючи псину в лісі.

Все було даремно. Він уже не раз попереджував Бориса: останнього разу професор, очевидно, помітив, що за ним стежать. Зрештою, професор мав щодо цього багаторічний досвід. Адже, мабуть, не випадково він, не дійшовши до свого будинку, зайшов до холу кінотеатру, буцімто подивитися на кадри кінофільму. Чи не повідомляв він про це свого часу, ще до того, як йому стало відомо це завдання? І хіба професор той чоловік, який зацікавиться такою бриднею, як «У Гамбурзі ночі довгі»?

Леонід був єдиний на весь трамвай в окулярах від сонця, коли ж помітив це, то зняв їх і, безсумнівно, професор звернув у той момент на нього увагу. Хіба розумно саме йому доручати таке завдання?

Проте Борис повторював, що це нічого ще не значить. Коли за кимось стежиш, невдовзі може видатися, що пасуть тебе самого. До того ж є багато чоловіків, від високоосвічених до неповноцінних анальфабетів, які щодня готові дивитись на стрункі ноги чи розкішний бюст, хай то навіть на фотографії... Він солдат, і він має завдання. Професор — небезпека, і то велика небезпека, і є тільки одна можливість усунути цю небезпеку. Професор отримає те, на що заслужив, дістане сповна. Через ту його писанину сотні тисяч продовжують триматися за марні мрії, злостиві і небезпечні ідеї. Його виступи стримали багатьох від повернення на батьківщину, вони залишилися у вигнанні, як і він, плекаючи ностальгію та безглузді ілюзії, підігруючи паліям війни та провокаторам. Під впливом його пропаганди молоді люди доходили до того, що наймалися на службу до західних шпигунських служб, позбуваючись свого життя або свободи, в той час як він, безпечно сидячи за письмовим столом, надиктовував свої пишномовні, псевдошляхетні статті. Йде війна, сказав Борис, і той, хто ліквідує професора, зробить людству велику послугу.

Вони домовилися з Гедвіг, що він зайде за нею на роботу. Він побачив, як вона виходила з двома дівчатами. Вона швидко озирнулася довкола і весело підняла догори руку, обличчя її розквітло й усміхнулося до нього. Він почув, як вона привітно віталася зі своїми колегами, які покивали головами і в його бік, і тоді вона підійшла до нього.

— Привіт, хлопчисько! — промовила вона, і вони поцілувалися.

— Привіт, моє дівчисько, — відказав Леонід. Вони рідко називали одне одного по імені. Леонід не хотів, щоб вона звала його Гансом, хоч ніколи про це і не просив її. Зрештою, вона знала його тільки як Ганса, Ганса Фагеля, а йому було байдуже чути це ім'я з уст інших, тільки не від неї. Підсвідомо вона теж рідко так його називала.

Їй не треба було відразу додому. Вони вирішили разом повечеряти та піти до кабаре, на програму, яку вона давно вже хотіла побачити.

— Квитки у тебе? — запитала вона.

— Звичайно. — Вона ущипнула його за руку. — Ти милий, — прошепотіла вона. — І сміливий!

Це вона глузувала. Спочатку йому не хотілося йти до кабаре, бо програма була досить антикомуністичною і він не хотів, щоб його там бачили. Це могло б зашкодити кар'єрі, сказав він, і її це розсмішило. Ганс Фагель числився перекладачем східнонімецького центру торговельних відносин, що пояснювало його часті службові відрядження. А це офіційна установа, і там не схвально дивляться на те, що вони...

Проте вона тільки зайшлася сміхом.

— Невже за тобою стежать? — насмішкувато запитала вона.

Та Леонідові важко було пояснити, що має всі підстави вважати, що його начальство справді дає вказівки інколи за ним стежити. Те, що прозвучало б цілком природним з уст Леоніда Свободи, було б чистою нісенітницею в устах Ганса Фагеля зі східнонімецького центру торговельних відносин. Як водиться, врешті-решт він їй поступився, так він робив завжди.

Гедвіг була чарівна, і він був без тями від неї. Вони стояли одне проти одного в автобусі, і він на неї дивився. Вона була висока і струнка, майже його зросту, а через те, що працювала у Західному Берліні і як перукарка добре заробляла, то мала змогу одягатися зі смаком. Вона була білява і засмагла ще з літа — хоча...в тих перукарських салонах майстри потрафлять усе. Та було в ній щось таке, що було справжнім, що відкидало все штучне. Вже те, як вона стояла на високих каблуках і той туго затягнутий пояс на дощовику...

— Не дивись так по-дурному, — сказала вона повільно і штовхнула його в бік. — Ти бентежиш дівчину.

— А ти хлопця зводиш з розуму, — прошепотів він у відповідь.

Гедвіг він знав уже приблизно півроку з того часу, коли щаслива випадковість звела їх у Східному Берліні. Того ж літа вони освідчились одне одному. Вони вийшли з автобуса і зайшли до популярної ресторації на Курфюрстендамі. Довкола були заклади фешенебельніші, проте кухня тут була добра, а для Гедвіг і ця вже здавалася розкішною. Народу було багато, та все ж він знайшов столик на двох і пішов вішати її дощовик.

— Вже щось вибрала? — запитав він, коли обоє взялись вивчати меню. Та їй нічого не спадало на думку.

— Що скажеш про біфштекс із дикого оленя? Пальчики оближеш!

— Чи не закруто береш, хлопче? — нерішуче запитала вона.

Хоч нічого такого крутого в замовленні не було, хіба що як для перекладача з ДІА[1]. Чи знав він, у що це може влетіти? Вона це знала, і це розпалювало азарт: пропозиція її спокусила, дарма що повечеряла б так само смачно сосисками біля вокзального ятка.

— А суп з волового хвоста? Всього-на-всього одну філіжанку, — запропонував він.

— А про мою фігуру забуваєш?

— Вона ні на мить не виходить мені з голови, — відповів він. — Вона невідчепно мене переслідує.

— Паскуднику, — засміялася вона.

— Спочатку хересу?

— Ти що? — здивувалась вона. — А твоя репутація? Я буду дуже обачною і сьогодні ввечері не сміятимуся голосно.

Її очі були сіро-блакитні, і вона могла довести його ними до шалу. Коли кельнер узяв від них замовлення, він поклав свою руку на її і почав ніжно гладити.

— Піду причепурюся.

— О так, прошу тебе, — прошепотів він. — Виглядаєш просто жахливо.

Проте його очі промовляли зовсім інше.

— А руку дозволиш узяти з собою? — запитала вона. — А то якось важко буде причесатися.

Він супровів її поглядом і продовжував дивитися на двері, щоб не прогавити ні кроку її ходи, коли вона вертатиметься, граціозна і самовпевнена, ще вона, заледве двадцятилітня, і знов-таки усміхнена тільки до нього. Вечерею вони насолоджувались, мов вельможі. До вечері вона замовила всього один-єдиний келих вина.

— Мені хмеліти не можна. Сьогодні мені треба розібратися, чому це, коли люди сміються — ти осудно на все дивишся!

Але ж відразу після цього дошкульного зауваження очі її потепліли і набрали якогось п'янкого запаморочливого виразу, після чого вона їх на мить замружила і знову посміхнулась.

— Маємо ще час і на вино, — сказав він. — Якого сиру хочеш?

— Кисломолочного, — рішуче відповіла вона.

— Не французького?

— Звичайнісінького кисломолочного з житнім хлібом. Я дівчина проста і люблю просте життя: Ернста Віхерта читав? Треба прочитати. Позичу тобі його.

Собі він замовив камамбер, щоб хоч таким чином проявити свій власний смак.

— Шкода, — сказала вона, коли принесли сир. — Я ще так розраховувала сьогодні ввечері на поцілунок, та доведеться відмовитися.

І тут він дав себе спіймати.

— Треба було попередити. То я його не їстиму.

— Ідіоте, — сказала вона щиро. — Милий, дурненький мій Гансику-Пансику! Ну, звичайно, ти з'їси його увесь. Я наполягаю. Це все коштує гроші.

— Не називай мене Гансиком-Пансиком, чуєш? — проказав він і нерішуче приступив до камамберу, який ще не визрів. Єдиний недолік цієї, зрештою, розкішної вечері.

— Радій, — утішала Гедвіг. — Твої шанси на помилування зростають. Надалі замовляй тут тільки кисломолочний сир, він просто чудовий.

Програма кабаре йому не сподобалася. Була вона не настільки антикомуністичною, наскільки ті там у них антизахідними, проте вона не була послідовною. То глузували з невиправних екс-нацистів чи обжерлих «вундеркіндів» у такій манері, яка би там, на тому боці, теж непогано сприймалася б, а то знущалися над комуністами. Він теж сміявся з анекдоту про старенький «фольксваген», який обганяв найшвидші «мерседеси» та «ягуари», бо хитрий власник заклав на передні колеса американські шини, а на задні — російські, і «щойно росіяни рушають з місця, як мої американці просто не знають, як від них утекти...» Його роздратувала пародія на східнонімецьких прикордонників. Двоє штивних солдафонів вимаршировують як круглі ідіоти вздовж кордону зони і реагують на доброзичливі зауваження їхнього західнонімецького колеги. Проте, за спиною один одного вони по черзі дають жестами зрозуміти, що не можуть говорити, бо бояться, що напарник член партії. З чого тут сміятися, сердито подумав він. Чи ті тупаки мають принаймні уявлення, наскільки обережним доводиться бути?

Тут надійшов капітан.

— Там численний ворог з націленою на нас зброєю. Ми одні. Я вигукую: «Ура!» і кидаюсь на нього. А що будеш тоді робити ти, Шмідте?

— Я за вами, капітане!

— Чому?

— Бо якщо драпонете, то я за вами, капітане.

Гедвіг засміялася. Він побачив, як ритмічно здіймався під джемпером її розкішний бюст, і знову поклав пестливо свою руку на її. Його занепокоїло те, що вони не однаково думали, відчували не одне й те ж — що вона сміялася над тим, що його дратувало.

Не все торкалося політики і не все було актуальним. Була й пісня: вже стара пісенька, як було оголошено, про Новаків з Праги. Це була ціла родина, і всі вони марили далекими подорожами і далекими краями. Та тут прийшли нацисти, і вони змушені були втекти і розсіятись по всьому світові. А в тих далеких краях, до яких вони так прагнули, вони почали мріяти про Прагу, до якої вороття не було.

— Чому? — подумав Ленко. — Чому вони не можуть повернутися? Чи ж би і вони мали такого професора, який повчає, що повертатися не треба, що треба надіятися у вигнанні на те, що ніколи не настане?

І чи не через діяльність таких людців, як той професор, і він не може повернутися на батьківщину?

Наступив антракт, і вони трохи пройшлись. Можна було вийти в сад, та було надто прохолодно. Був уже кінець вересня.

— Як тобі? — запитала Гедвіґ.

— Навіть не знаю, — завагався він, — якось не дуже послідовно. Ніби і вашим і нашим. А за яку вони власне партію?

— За жодну, звичайно, — відповіла Гедвіг. — Вони просто за людей, за всіх Новаків на світі.

Цього він уже не міг збагнути, та готовий був її обняти просто за впевненість, з якою вимовила ці слова. І раптом, на якусь мить-другу, йому видалося, що бачить професора, всього в декількох кроках від себе. Щойно він краще розгледів обличчя, як зрозумів, що це хтось інший. Чоловік років п'ятдесяти, який через те, що вони стояли близько біля відкритих дверей до саду, дбайливим жестом поправляв палантин на плечах своєї дружини, за що вона йому вдячно кивнула. Це була жінка з уже посивілим волоссям. Двоє, які, очевидно, вже багато років одружені, які мають уже дорослих дітей або живуть для самих себе. Що, коли вона раптом утратить свого чоловіка? Професор теж одружений. Леонід ніколи не бачив його дружину, але ця жінка цілком могла зійти за неї. У всякому випадку це мусила бути жінка, яка багато пережила в роки війни і руху Опору. Яка знала, що таке роки страху і самотність, коли професор сидів у німецькому концтаборі. Яка розділила з ним вигнання і роки поневіряння й муки як переміщена особа в табірних бараках і бляшаних хатинках, перш ніж знову домогтися статків. Коли протягом половини життя розділяєш кохання і горе, то з'являється, мабуть, ця дбайлива ніжність та ласкава вдячність. І якщо такій жінці раптом забрати чоловіка, одним духом... Зранку він піде від неї, здоровий, нічого не підозрюючи. А повернеться неживим, вони попрощалися востаннє, востаннє виявили ніжність одне до одного. Так може статися в будь-яку мить, таке вже життя, нещастя трапляються будь-коли. Але те, що він має завдати професорові — це не нещасний випадок, це задум. Професор був засуджений на смерть, і він про це не знає. Час його пробив, Леонід визначений бути його катом...

— Прокинься, — сказала Гедвіг і штовхнула його. — Даю одну марку за твої думки... до того ж західну марку.

— Думаю лише про тебе, ти ж знаєш, — відповів він. — Нумо заходимо.

— Слухай, — сказав Борис. — Зброю перевезеш сам. Вважаю початковий план перевезення її дипломатичним кур'єром надто ризикованим. Звичайно, він безперешкодно пройде всі пропускні пункти, але там він змушений буде передати тобі її лише при першій нагоді, а ти сам знаєш, як за нашою дипломатичною службою стежать. Шанс, що вас побачать разом, надто великий, і нам тоді кінець, вибухне страшенний скандал.

— Він не мусить її передавати, — почав Леонід. — Ми можемо домовитися, що...

— Ні, — відрізав Борис. — Я більше нікого не хочу в це втягувати, бо це збільшить шанси на провал. Я про все домовився, і зброю ти перевезеш сам.

Він відкрив шухляду письмового стола і витягнув звідти пару бляшаночок.

— Ось вона.

Це були дві бляшаночки сосисок із Західного Берліна.

— В одній звичайнісінькі сосиски, з ними нічого не зробили. В другій — внутрішнє гніздо для зброї, десять таблеток та протиотрута. Вони абсолютно ідентичні.

Леонід узяв їх у руки. Важили вони однаково, і на них не було жодних слідів пошкодження. Він потрусив їх: обидві видали один і той же плюскаючий звук.

— Ти покладеш їх просто до валізи, на якесь логічно обумовлене місце. Не десь так, щоб вони лежали просто під рукою, але й не так, ніби хотів їх сховати. Митний контроль в аеропортах не надто строгий...

Леонідові це не зовсім сподобалося, але він поки що мовчав.

— Якщо тебе схоплять в Темпельгофі, скажеш, що декілька днів тому в казино в Східному Берліні до тебе заговорив іноземець, який запропонував тобі гроші за перевезення цих двох бляшаночок до Мюнхена, де ти їх в умовленому місці і часі маєш передати жінці, яку впізнаєш за домовленими прикметами. Якщо тебе затримають у Мюнхені, розкажеш цю ж саму історію, з відповідною зміною місця чи часу. Ось розроблена легенда. Вивчи напам'ять.

Леонід почав мовчки читати. Це були найпаскудніші відмовки, які годі вигадати. І ось така людина — твій шеф, і тебе хочуть позбутися так нісенітно. Коли ж щось трапиться, то вони — від гріха подалі.

— Чому хтось, хто летить із Західного Берліна до Мюнхена, бере з собою дві банки сосисок? — запитав він.

— Тому що умирає за ними, — відповів Борис.

Опиратися не було сенсу. Вони і так завжди знали все краще. Весь план був шитий білими нитками. Так було і раніше, але досі йому щастило. І досі від нього вбивства не вимагали.

— Пройдемо ще раз весь план, — сказав Борис.

І Леонід почав.

— Я лечу рейсом о пів на третю дня від Темпельгофа до Мюнхена під прізвищем Георга Геннінга з Дюссельдорфа...

— Про Геннінга все запам'ятав? Дату, місце народження, місце проживання, його середовище, біографію?

— Так, — відказав Ленко. Заучуючи напам'ять, вони пройшлись по біографіях, деталях та місцях, які з ними пов'язані, проте якщо допущена буде помилка, то все, очевидно, піде непередбаченим шляхом.

— Продовжуй.

— В готелі зареєструюсь під прізвищем Геннінг, під цим прізвищем повернусь назад.

«Якщо вдасться повернутися», — подумав він.

— Для самого... е ...заходу я сховаю паспорт на прізвище Геннінг в кімнаті готелю, а з собою візьму паспорт на прізвище Фагель. Якщо мене з ним затримають, то поясню, що подорожую по Західній Німеччині, бо хочу познайомитись зі всім своїм фатерляндом.

— Так, це їм сподобається, — підтримав Борис. — Вони мають слабкість до своїх братів зі східної зони. Тому найкраще мати при собі східнонімецькі документи. І продовжуй твердити, що ти невинний. В паспорті Фагеля проставлені печатки прикордонних КПП, ніби ти звичайним шляхом в'їхав до Федеративної Республіки через пропускний пункт. Де і коли це було?

Леонід знав це. Він знав усе, і йому стало від цього погано.

— Завдання... необхідно виконати в будинку за адресою Штігльмайєрплац, 12, де розміщені відділи редакції «Вільного українця». Я намагатимуся зустріти професора зранку на сходах, коли він ітиме сходами до свого бюро. У випадку, якщо мене затримають, поясню, що шукаю зубного лікаря, який у цьому ж будинку має практику. Якщо ж мене розкриють зі зброєю, поясню, що знайшов її щойно на сходах і підняв. Якщо мене затримають після замаху, то скажу, що поспішав на допомогу незнайомому чоловікові, якому стало погано. Відразу ж після виконання замаху позбудуся зброї, спалю паспорт на прізвище Фагель і під прізвищем Геннінг повертаюся до Берліна через Франкфурт. Якщо з'ясується, що операцію неможливо виконати, то повертаюся не пізніше як через десять днів.

— Немає сумніву, що вона вдасться, — переконливо додав Борис.